Issuu on Google+

: про людину, яка фотографує игорь гильбо

… к печке задом


17 лютого 2012 року о 17:30 презентація книги Ігоря Ґільбо

«… к печке задом» в офісі Програми імені Фулбрайта вул. Еспланадна, 20, кімн. 904, М «Палац Спорту» Київ, Україна

www.fulbright.org.ua


Ігор Ґільбо народився в грудні 1943 в Архангельську. З 1950-го мешкав у Мурманську. Після восьмирічки працював слюсарем, закінчив вечірню школу. Служив у війську, працював шофером у Мурманську та слюсарем у Києві. Наприкінці 1960-х ловив рибу в Баренцовому морі та Атлантиці. Заочно закінчив відділення фототехніки в Київському технікумі. Із 1970-го – фотограф у Києві. У активі митця сім персональних виставок фотографії. Із 1994-го – видавець.


: про людину, яка фотографує Відчуття Часу не дане людині відразу, його треба відкрити, і це мусить зробити кожен для себе. Отже, відкриття… Ігоря Ґільбо… відбулося… коли саме…? Для початку маємо характеристику учня 1-а класу 14-ї середньої школи міста Мурманська – «… пришел умел читать… сообразительный, не слушал объяснения учителя и ответы товарищей (вже тоді шукав свою правду),… очень хитрый и лживый (цензура була на правду, та й у правді було мало правди)…» Кожний початок веде до подальшого початку, і не знати, де спиниться у починанні. Чого-чого, а фантазії для нових починань авторові не бракувало, про що він чесно попереджає читача: «Теперь, когда мы познакомились поближе, я могу дать волю фантазии» (автор надто добре розуміє, що реконструкція минулого, встановлення хронології – справа марна й невдячна, бо минуле – це безодня вчора-не-здійснених мрій, сподівань, коливань). Сьогодні, коли Ігор Ґільбо став своїм тогочасним майбутнім, єдино можливим розв’язком загадки колишнього хлопця стають легенди, що їх він сам витворив, і через які себе висловлює… Отже, обтрусивши правду, сидячи «… к печке задом» автор дозволив собі вигадати правду про себе й про світ, що його оточував. Був Ігор Ґільбо, і був світ навколо нього, створений його істинним відчуванням, еластичніший, з глибшою перспективою.


Він витворює себе і світ, власне доводить, що готового світу немає. Своїм вимислом Ігор переорієнтовується зі світу проголошеного на світ, що створюється за його участі й у тісному зв’язку зі всіма, з ким його зводила доля: своїм становлення, своїм сьогоднішнім обличчям (зауважимо, змінним навіть у теперішньому, – людина сама собі не рівна) він завдячує собі й усім, кого знав, любив, хто був поруч. Він помічає навколо себе окремих людей, не розчиняє їх у масі, – й у цьому відвага автора, що викликає довіру. Отака собі відверта відкритість у конструюванні власного «Я», вигадана щирість, якою «хитрий» автор впроваджує за куліси власного «Я», й тим самим відходить далі вглиб… відкритість, увиразнена фотографіями. Цікава здатність перекласти самого себе мовою фотографій… Враження від прочитаного: доконечно реальне – нереальне, нещиро щире – щиро нещире. Ігор Ґільбо не старається зрозуміти життя, а пробує його висловити. Нічого не тлумачить, боронь Боже, не доводить, не роз’яснює й не систематизує, а стверджує – це приймаю, а це – ні, цього прагну, а цього – не хочу… Він прислухається до власного голосу, йде на чутий голос…, а колективним духом проникається рівно настільки, наскільки він присутній у повітрі, що ним дихає автор і не більше. Він вперто не редукується до часу, у якому йому випала нагода жити, й не приймає тієї постави, яку нав’язує історія… І в цьому правда вимислу Ігоря Ґільбо. Вероніка Алексанич


єуфарготоф акя ,унидюл орп :

– Том… как по-твоему, все люди знают… знают, что они… живые? Рэй Брэдбери, “Вино из одуванчиков”

За дизайн буклета наважився взятись Мар’ян Лунів


Book Presentation by Igor Gilbo