№ 18 18–30 вересня 2013 р.
ПРО ЦЕ ГОВОРЯТЬ
Нові можливості на енергоринку з’являться тільки тоді, коли вдасться вирішити задавнені проблеми Влада ніяк не зважиться змінити діючу модель енергоринку, недоліки якої поглиблюються щороку. Бізнес уже не просто дозрів, а «перезрів» у бажанні купувати електроенергію напряму і не дотувати занижені ціни на електроенергію для населення. Втім законодавче оформлення реформи енергоринку забуксувало. Парламент сьомого скликання ще не голосував за базовий документ, після якого для вибудовування нової системи знадобиться врегулювання безлічі деталей.
Старе і нове Концепцію зміни чинної в Україні моделі відносин між учасниками енергоринку обговорюють уже десять років. Але реальні зрушення щодо її впровадження в українські реалії розпочалися близько року тому. Депутати Микола Мартиненко й Ігор Глущенко подали у червні 2012- го до парламенту законопроект №10571 «Про основи функціонування ринку електроенергії України», покликаний докорінно змінити чинну модель енергоринку. А саме – скасувати державну монополію на гуртову торгівлю електроенергією і перейти до прямих ринкових контрактних взаємин між виробниками, постачальниками та споживачами струму. Основне завдання нової моделі – створити конкурентні відносини на ринку і залучити інвестиції в енергетичну галузь, яка давно потребує модернізації. Обладнання як генерувальних, так і енергопостачальних компаній застаріло та критично зношене. За експертними оцінками, на його реконструкцію необхідно $120 млрд до 2030 року. У держави таких грошей немає, а приватні інвестори хочуть отримувати повернення інвестицій. Модернізація енергосистеми й нові ринкові правила наблизять українську енергетику до європейських стандартів, а це дасть змогу збільшити експорт електроенергії та в деякому сенсі наблизити євроінтеграцію країни. Чинна схема роботи енергоринку побудована на принципі купівлі–продажу продукованої всіма виробниками в Україні електроенергії за усередненою гуртовою ціною гуртовим постачальником – ДП «Енергоринок». Підприємство, по суті, є посередником у відносинах між виробниками і продавцями електроенергії, заодно і своєрідним регулятором ринку. У результаті майбутніх змін з’явиться ринок двосторонніх договорів між енерговиробником і енергопостачальником, ринок «на добу вперед», балансуючий
ринок, ринок додаткових послуг, а також роздрібний ринок електроенергії (споживач купує її у постачальника або, у разі отримання статусу кваліфікованого споживача, купує її у виробників фактично для власних потреб). Таке облаштування енергоринку прийнято практично у всіх країнах Євросоюзу. Очевидно, що принцип отримання кваліфікованим споживачем статусу незалежного постачальника відкриває для великих промислових споживачів електроенергії можливість закуповувати її для власних потреб. Логічно, що така можливість зацікавить усі великі бізнес-групи, слід очікувати появи у їх складі власних енерготрейдерів.
Що заважає кроку в майбутнє При переході на нову схему виникає логічне запитання про те, яким чином виробники альтернативної електроенергії, що потрапляють під дію «зеленого тарифу», отримають за неї вищу ціну (принцип «зеленого тарифу», як відомо, ґрунтується на ціновому заохоченні виробляти електроенергію з нетрадиційних джерел). Крім того, повноцінному переходу на прямі взаємовідносини між учасниками енергоринку заважає занижена вартість електроенергії для населення. Різницю між ринковою і фактичною ціною в нинішній схемі покривають інші учасники ринку через схему дотаційних сертифікатів. Враховуючи величезну суму різниці (за рік – понад 30 млрд грн), при переході до нової моделі енергоринку ніяк не втекти від вирішення цієї проблеми. Таким може стати або приведення цін для населення до економічно обґрунтованого рівня (що ускладнюється соціальною непопулярністю методу), або нове джерело покриття різниці. Відповідь на запитання про таке джерело, запропонована авторами законопроекту №10571, викликала критику з боку окремих експертів, коли зазначений законопроект був прий-
нятий у першому читанні в листопаді 2012 року (до слова, з тих пір виносити документ на наступний розгляд у ВР не поспішають). Джерелом запропоновано зробити Фонд урегулювання вартісного дисбалансу. А наповнювати фонд передбачається за рахунок НАЕК «Енергоатом» і ПАТ «Укргідроенерго». Саме з нього проводитимуть розрахунки за продану за «зеленим тарифом» електроенергію й електроенергію, вироблену на ТЕЦ, а також відшкодовувати збитки гарантованих постачальників від продажу побутовим споживачам електроенергії за регульованими тарифами. Тому зрозуміло: якщо законопроект буде прийнятий у нинішньому вигляді, то спокуса популізму у влади залишається – змінюється лише джерело покриття різниці між ринковою і фактичною вартістю електроенергії. Учасники ринку та експерти розуміють, що до непопулярних заходів українське суспільство не готове. Однак консервування перекосів вважають згубним. Глава наглядової ради «Київенерго» Іван Плачков вважає, що кращим виходом, ніж і надалі практикувати економічно необґрунтовані тарифи, стало б адресне субсидування конкретних малозабезпечених споживачів. «Якщо ж субсидування розмазується «тонким шаром», то ефекту не буде. У світі широко практикують субсидування, але саме адресне, а від комплексного субсидування більшість країн давно відмовилися», – погоджується Юрій Кияшко, віце-президент «Енергетичної асоціації України», радник голови НКРЕ. Він пояснює, що внаслідок тривалого превалювання не економічних основ формування тарифу, а популізму, жодна з категорій споживачів не купує електроенергію за економічно обґрунтованими цінами. «Населення компенсує тільки 25% ринкової вартості електроенергії, тоді як тариф для інших споживачів завищений щонайменше на 30%», – зазначає Ю. Кияшко. Наслідків у такій ситуації не уникнути – тарифи знижують конкурентоспроможність продукції української промисловості. В Україні для промисловості вони в чотири рази вищі, ніж для населення, нагадує Іван Плачков, тоді як у Європі ситуація прямо протилежна. За даними Центру досліджень енергетики (EIR Center), у Польщі, Франції, Великобританії, Швеції, Данії та Німеч-
чині тарифи для промисловості нижчі, ніж для населення. Причому в трьох останніх країнах – у два і більше разів. «Я спілкувався з громадянами цих країн, питав, чи не обурює їх такий стан справ, – розповідає Іван Плачков. – У відповідь співрозмовники пояснили, що розуміють, з яких причин тариф для них як побутових споживачів вищий. А саме – витрати на транспортування і постачання електроенергії в конкретні будинки вищі, ніж на великий завод. Виходить парадоксальна ситуація. Тарифи для промисловості в Україні на рівні €0097 за кВт•год, як і в Данії, Франції та Нідерландах. Але якщо згадати, що для населення тарифи у нас набагато нижчі, ніж у цих країнах, то стає зрозуміло, що українські виробники не компенсують власні витрати на її виробництво. Звідси – за 4 роки обсяг дотаційних сертифікатів на українському енергоринку зріс у 2,4 разу, до суми у більш ніж 30 млрд грн. При цьому бюджетне фінансування економічно обґрунтованих і фактичних тарифів надходить із великим відставанням, призводячи до накопичення боргів у галузі. Очевидно, що українська влада є обережною, не зважуючись на крок переходу до нової моделі енергоринку. Але бажання зберегти переваги обох моделей (занижений тариф для населення у старій і більш прозорі ринкові відносини між учасниками енергоринку в новій) може затягувати назрілі зміни на невизначений термін. Як мінімум, до найближчих виборів. До рівня 30 млрд грн за останні чотири роки зріс обсяг дотаційних сертифікатів на українському енергоринку. Населення компенсує тільки 25% ринкової вартості електроенергії, тоді як тариф для інших споживачів завищений мінімум на 30%. Приблизно 50 нормативно-правових актів доведеться прийняти українським законодавцям, щоби ввести в роботу нову модель енергоринку. Із них найбільш значущих законопроектів буде приблизно половина. Перехід на нову модель може зайняти приблизно трип’ять років. Якщо згадати, що концепції реформування гуртового ринку електроенергії уже більше десяти років, то шлях до нових правил гри для енергетиків виявляється занадто довгий і тернистий. Джерело: «Власть Денег»
cmyk