Page 1

Дніпро № 12



Максим Січеславець, м. Дніпропетровськ орогою на місце вбивства детектив Н вирішив почитати свіжу газету «Наше слово» – найпопулярнішу серед українських літер. Узагалі газета була напрочуд «жовтою», і розумному дорослому адекватному створінню просто не личило читати цю писанину. Але Н був набагато розумнішим від просто розумних літер. І тому навіть у цьому жовтому словоблудді він знаходив щось таке, що дозволяло йому краще розуміти цей світ. У тому номері «Нашого слова» на першій шпальті майорів заголовок «А та Б сиділи на трубі». На фото під цим заголовком була неймовірна красуня – літера А, яка, справді, сиділа десь на березі, обнімаючись із відомим спортсменом – Б. У статті повідомлялося про новий роман, що намічався між цими медійними персонами. – Ой! Пропаде дівка! – подумав Н. Йому було шкода А. Це була чи не найгарніша літера у світі. Струнка, граціозна, розумна. Важко було б знайти приголосну літеру, який би не божеволів від потягу до А. Неможливо відшукати голосну, яка б не мріяла бути такою ж гарною та популярною. Іноземці пропонували їй великі контракти на роботу в їхніх алфавітах. Але А мала велику ваду. Вона була легка на склади – ледь не щослова міняла приголосні. Через це хоч усі й хотіли побувати в цих складах з нею, проте ніхто серйозно до голосної не ставився, її вважали легковажною. І це могло обернутися великим горем для А. От і цей Б. Що вона в ньому знайшла? Ну то й що з того, що спортсмен? Що з того, що вони з братом П мали на двох усі найважливіші світові пояси у важкій вазі з глухоти? Але ж він був незграбним, шкаредним та ще й тупуватим. Здавалося, ніби А просто хотіла побувати в складах з усіма приголосними, поки вона популярна та може дозволити собі їх обирати. Н швидко переглянув усю газету. Окрім чуток про зв’язок між А та Б, там було багато стандартних для цього видання світлин привабливих голосних літер у розпусних еротичних шрифтах, кілька статей для одиноких літер про те, як швидко знайти собі місце в цікавих складах. На розвороті була велика стаття про Х. Нібито він, користуючись своєю владою, присвоїв кілька цікавих місць на сторінках путівника про узбережжя Чорного Моря й тепер будує там елітний комплекс для багатих літер. Цього й слід було чекати. Ну як могли обрати на владну посаду літеру Х? Хоча, здається, Х – це не ім’я, це сама посада й є.

*** Н давно працював детективом, багато що бачив, тому нічому й не дивувався. Він давно пригасив усі почуття. На цій посаді треба бути циніком, а не емоційним розмазнею. Інакше рано зітрешся зі сторінки. Але від того, що побачив на місці злочину, він трохи посірішав. Йому, навіть попри роки досвіду, важко було уявити літеру, яка могла б зробити таке з іншою літерою. Постраждалого – літеру Ґ – було не просто вбито, закатовано. Його мучили, стирали потроху, а врешті прикінчили гумкою у спину. Важка смерть. Багато доведеться працювати, аби знайти та покарати винного. Н ледь не знудило. Гумка у спину… Ґ був відомою в деяких колах літерою. Дисидент, націоналіст, він за радянських часів зазнав утисків, був у засланні, звідки повернувся лише в 1990 році. Тоді ж він створив політичне об’єднання «Ґрунт» для боротьби з засиллям російського впливу на мову. Мало хто знав про його діяльність, проте тишком-нишком Ґ захоплював усе нові й нові слова: ґудзик, аґрус, дзиґа, ґвалт тощо. У шкільну програму потрапив його переклад Ґете українською. Проте широкої популярності Ґ у рідному середовищі не здобув. Навіть на клавіатурах його рідко можна було знайти. І от тепер якийсь зловмисник розправився із цим поважним представником українського алфавіту, борцем і дисидентом. Н добре ставився до Ґ, писав про нього курсову роботу в університеті, потім ходив на його публічні лекції. Жвавий старий – інтелігентний та розумний. Щиро любив Україну, через що й постраждав за радянських часів. І от тепер цієї літери немає. Важко повірити. У Н було дві основні версії щодо мотивів убивства. Перша – тут попрацювали проросійські сили. Запекла націоналістична боротьба Ґ давно дошкуляла їхній діяльності. Вони погрожували йому, навіть нападали кілька разів. Але завжди – щоб залякати. А тут убивство. Причому звіряче, нелітературне вбивство. Друга – убивство з метою особистої помсти. Із поверненням Ґ із заслання він усе більше й більше отримував того, що досі належало його рідному братові-близнюку – літері Г, і йому довелося віддати репресованому родичу частину родинного спадку. Авжеж, частина ця була невеличкою, але Г був відомий своїм поганим характером, дріб’язковістю та фанатичною любов’ю до влади. Тому треба було розглянути й цю версію. Розібравшись із усім на місці вбивства, Н хотів було їхати в державну адміністра-

Дніпро № 12

ПРОЗА

ДНІ




ПРОЗА

ДНІ

із ким вона вчора поводилась особливо люб’язно, було лише єдине слово на всю сторінку: «ЗРАДНИЦЯ!» Н швидко переглянув статтю. Багато експресивного тексту, короткі інтерв’ю з Г (як братом померлого Ґ), Х (як представником влади) та Z – заступником голови Організації Об’єднаних Алфавітів. Останній на словах щиро співчував українському алфавіту через утрату такої гарної, талановитої, амбіційної літери, яка, хоч і заплуталася у своїх діях, проте могла багато чого корисного зробити для своєї Батьківщині. Але не встигла.

Дніпро № 12



Цікаво, куди після смерті діваються літери?

Дніпро № 12

Н іще вчора зрозумів, звідки стирчать накреслення останніх гучних убивств. І саме завдяки вчорашній статті про візит А в ООА. Цей візит здався йому дуже дивним. Бо хто ж призначить представником цієї поважної організації в країнах, алфавіти яких потерпають від інфор-

маційного голоду та ізоляції, літеру, яка так дискредитувала себе на Батьківщині хронічною амурною нерозбірливістю? Це ж які буквосполучення з’являться після візиту А куди-небудь у Замбію? А ╡? Які ж у них діти будуть? І це дивне призначення співпало саме з початком великої пропагандистської кампанії щодо переходу українського алфавіту на латиницю. А зіставляти очевидні речі, які не бачила жодна інша літера, Н завжди вмів. Через це й став хорошим детективом. Залишалося лише заманити А кудись в тихе місце та довести свою теорію щодо її причетності до вбивств та спроби латинізації України. Останнє їм із напарником добре вдалося. Виявляється, не така вже й мерзенна літера – цей Г.

за перешкод жа нн я а літер Ґ та Ё, а також ств ив вб тя ит зкр ро за и, сп ря мованої Де тек ти ва Н дної ан ти ук ра їнс ької змов ро на між ів ан пл их чн зпе ю, на город ит и зді йс ненн ю небе ви з ки ри ли ці на лат ин иц мо ї ько їнс ра ук хід ре пе тепер писат и Н на наси льн иц ьк ій ов’язати усі установи від зоб та ні пе сту 1-й у віт фа зва нн ям Герою Ал и. ви кл юч но з Ве ли кої Літер Пі дп ис:

Х

Автор Смірнов Антон, м. Київ ндрійко все намагався утримати в руках книгу. Одначе потрапляючи до нього в руки, та миттєво вистрибувала з його долонь і неслась за горизонт. Так було з першою. І з другою. І десятками інших. Трошки опісля, злегка поміркувавши, Андрійко знайшов геніальний вихід із ситуації. Сівши за письмовий стіл, він написав величезний рукопис, що складається з безлічі раз написаної фрази «Книга прийди до мене», «Книга прийди до мене» ... У кожне речення він закладав уявний образ, як він тримає книгу в руках, як розгортає її... Дописавши рукопис, він відніс його в друкарню, де за чималі гроші домовився із друкарем, що постійно невдоволено похитував вусами, щоб його твір надрукували в єдиному екземплярі і надіслали поштою. Коли ж, відкриваючи бандерольку, він спробував взяти книгу до рук, та випурхнула із них, неначе брала приклад з інших,. Але на подив, напевно, навіть самої книги, Андрійко задоволено промовив: «Ось як! Значить пишу не гірше за інших! ».




ПРОЗА

10

Дніпро № 12

Масонське ложе ак.., так.., пане аспірант. Котра тоді була година не відомо. — Священик замовк. — А що було далі?... — Далі?.. Далі давай спати, завтра розповім. Ранок, холодний та прозорий, був вже по справжньому осінній. Туман, який від нічного приморозку перетворився на різнокольоровий діамантовий пил, густо посипав ним смереки та траву під ними. Було тихо, тільки іноді десь з низу, чулось хлюпання річки, та десь нагорі, дзвенів дзвіночок на сусідській козі. Аспірант прокинувся, та тільки мабуть зі звички, бо лягли пізно і спати ще хотілось. В хаті було тепло та затишно, в грубі тріщали дрова, які підкинув у піч прокинувшись ще вранці священик. Пахло трохи димом, трохи травою підвішеною під стелею, а ще, щось кипіло та пахло в чавунці на плиті. Петро, який спав на лавці, підвівся на ліктях та визирнув у вікно. Сонечко тільки піднялось, воно своїм ще досить теплим промінцем, запалило серед лісу старих та майже чорних смерек, багаття, те складалось з багряно червоних кленів та з полум’я листя жовтої берези. Багаття, полум’ям з жовтих язиків листя берези, поповзло кудись вгору, і вже ніби пожаром обхопило весь ліс та гори навкруги. Аспірант трохи помилувавшись краєвидом, знову ліг та задрімав. Щось раптом заторохтіло і він знову розплющив очі, священик порався біля плити та посміхався. — Прокидайся, пан вчений. Я ось ходив

вниз, до сусідки, кисляку взяв та молока. Зараз поснідаємо... Я потім піду до церкви на завтра готуватися, бо завтра неділя, а ти знову можеш відпочивати... так що їди вмивайся, там на вулиці... все побачиш.., я потім полотенце винесу. Аспірант встав, та потягнувся. На вулиці, до стіни будинку, був прибитий вмивальник на якому лежав кусок мила. Вмившись холодною водою, та втягнувши чистого гірського повітря Петро нарешті прокинувся, хоч і не дуже того хотів. Шукаючи рушника він повернувся назад та побачив священика, який з при щуром в очах роздивлявся його до пояса голе тіло, священик кинув полотенце. Петро витерся та коли прибрав від лиця полотенце, побачив наставлені на нього вила трійчата, якими зазвичай складають сіно, а поверх них зле обличчя священика. — Що пан масон прокололись... Як я раніше вас не розколов.., а мене ж попереджали... Добре що я нічого зайвого не розповів... Тепер я все зрозумів, хочете за допомогою «Євангеліє від тещі» весь світ забрати до рук... А як же.., всі президенти, всіх країн світу за звичай одружені, бо це така умова, що до надійності президента як до чоловіка, а тому всі президенти мають тещу... Ось де воно... Легко придавити на президента за допомогою тещі... Ну що не вийшло... Ви мене тепер.., хоч на шматочки ріжте... нічого не розповім... Я... Один з ордену Домініканців, Псів господніх.., а ми ніколи не здаємось. Петро Славський, аспірант та викладач історії, та головне, чоловік який тільки що втік від тещі, ще з ранку не вірив, що все може бути так гладенько... Та він, все ж не

Дніпро № 12

ДНІ

11


ПРОЗА

ДНІ

Пелюстки на долонях Деркачова Ольга , м. Івано-Франківськ

20

Дніпро № 12

Коханню, яке мене втратило...

...Уся підлога встелена пелюстками. У коридорі роззуваюся, аби не потоптати підборами ніжні пелюстки. Вони лоскочуть ноги, і я сміюся. Ступаю обережно й уперше шкодую, що не вмію літати, але сильні руки міцно мене тримають, і я, справді, лечу, лечу, лечу. Лечу над трояндовими пелюстками, лечу над столом, над ліжком, навіть над небом. А потім раптом зринає страх. «Ай!» Боюся висоти. Рідні руки опускають мене обережно на трояндові пелюстки... Вони так солодко пахнуть, що паморочиться в голові... Хочеться заховатися в них, підкидати до неба, кружляти разом із ними...


ПРОЗА Ігор Павлюк, м. Львів

(Роман-есе)

34

Дніпро № 12

(ЖУРНАЛЬНИЙ ВАРІАНТ РОМАНУ «ВАКУУМ»)

1. Ранній усесвіт – Ого-го, яка фрау-мадам! Тьфу-тьфутьфу, – зустрів свою піврічну внучку, щойно привезену з «Германії» старий суховидий поліщук Петро Степанюк, коли молода його невістка розпеленала дівчинку на старому радянському дивані. – Ой-ой-ой! – заметушилася біля щойноприбулої з далекої дороги невістки Жанни набожна, як ігуменя, повновида рудувата свекруха Гафія Теодорівна, хрестячи рум’яну й також рудувату крикливу дитину, – Що ж ти її таку голу привезла? – Та в Німеччині тепло, а тут справді, – виправдовувалася молода мама, старша шестирічна дочка якої – Лана – допитливо заглядала з-за іще досі прикрашеної ялинки, хоча вже було сьоме лютого. Обпісяна-обкакана в німецькому підгузнику фрау-мадам, народжена у родині пронімецьких нелегалів-заробітчан, іще не усвідомлювала свого повернення на батьківщину предків із українсько-єврейською кров’ю, не розуміла, очевидно, нічого, бо навіть холоду сирої з силікатної цегли хати, здавалося, ще не відчула ні маленьким рум’яно-синеньким тільцем, ні невагомою ангельською душею. – Дай-но, дай-но я її закутаю, – перевальцем, уперто й ніби ненав’язливо відсторонила невістку Гафія Теодорівна, підстилаючи під дитину сивого гуцульського коца. – Ви так добре це робите... мамо! – чи то щиро-захоплено, чи то далекогляднопідбадьорливо підтримувала свекруху Жанна. – Я ж трьох народила, – ніби виправдовувалася п’ятдисятитрьохлітня жінка. – Як трьох?!. Бодя, Люда... – А найперший помер маленьким, – Гафія Теодорівна дрібно-дрібно захрестилася й швидко-швидко докутала «фраумадам». – А як же її звати Жанночко? – запалюючи грубку, запитав, покашлюючи, глава сім’ї. – Пандора! – гордо відповіла Жанна. – Що ж то за ім’я таке, не наше? – здивувався тесть, поблажливо додавши: Ні Галя, ні Гапка, ні... Гафія, – кивнув на дружину. – Пандура. Жанна змовчала. За неї відповіла свекруха: – То якесь польське чи німецьке, чи, може, італійське – Пандора... як та скриня? – Ні, не ПандУра, а ПандОра, – виправила Жанна, яка з чоловіком і першу доньку назвала не українським іменем – Лана. – Хай буде, хай буде... мені буде Окса-

на, – дивлячись на – щойно розведений вогонь, ніби до себе сказав Петро Каленикович. Після доволі довгої паузи Пандора пронизливо заплакала. – Бачиш, а реве по-нашому, по-українськи! – аж зрадів здоровому крикові малої внучки високий і згорблений, мов криничний журавель, дід Петро, або Петрунчик – як його в поривах ніжності називала «половина» – Гафуся. Доки Жанна, приємно тілесно роздобріла в «Германії», переодягалася, розпаковувала свої модні сумки, рюкзачки з супермодними шмотками, у збудованій по-радянськи тридцять років тому (у 1970 році) хаті ставало тепло й затишно. Дівчинка, накричавшись, зігрівшись і напившись маминого молока, заснула. Дорослі сіли за стіл, на якому між іншого з’явилися привезені Жанною делікатеси: «ненаші» цукерки, печиво, дитячі напої в упаковках, дорожчих за них самих – штучно-хімічних, силікатно-гумових. Світлячковий, мов порохно вночі, міф закордону робив своє діло – і Лана, обцілована мамою, яка її не бачила вже три роки, із широко розплющеними очима налягла на печиво в шоколаді, що пахло нашим базарним дешевим шампунем. – Ану, покажи зуби, Лано, – несподівано підійшла до с таршої доньки Жанна і, взявши її за щоки, зазирнула до рота: – Ого-го! Усе чорне!.. Я ж тобі щітки й пасти слала! Чого не чистила? Га?.. Цукор трощила на ніч?!. Дівчина покірно кивала головою. Гафія Теодорівна схитрувала: щоб уникнути розмови, ніби за потребою вийшла в комору. Вона завжди так старалася робити. Іще з важкого безбатченкового дитинства. За те її не любили люди відкриті, прямодушні, як загалом буває, котрі потайних людей не люблять... як прірви. Урешті ніхто ж направду не довів, що глибини гірші за висоти. – З автра ж поїдемо до с томатолога! – не вгавала молода мама, накладаючи Лані в тарілку кроляче м’ясо, яке, як і все навколо, тільки-но тричі перехрестила фанатично набожна свекруха, яка гроші й цінності таємно виносила молодому рум’яному попові, який обіцяв їй Царство Небесне... Лана, яка росла з ними – дідом і бабою, – говорила, як старші люди: повільно, із ледь вловимою дидактичною інтонацією: «Пе-ре-жо-ву-ва-ти ї-жу тре-ба по-віль-но... Справж-нє ща-стя. Як і добре здо-ро-в’я: ко-ли во-но є, йо-го не по-мі-ча-єш...»

Дніпро № 12

ДНІ

35


ПРОЗА Не раз уже доводилося Андрієві люто боротися з думками про самовбивство, коли буття, здавалося, не мало сенсу ні на емоційному, ні на розумовому, ні навіть на екзистенційно-інтуїтивному рівнях. Лежав собі в палатці біля озера й слухав дощ, усі жалі й тривоги пославши «до дідька». Зловив себе на думці, що найлегше йому було б спілкуватися з чесним і дивним Мосем, який так само не знаходив місця в цьому світі, як і він сам. Але наразі лежав і слухав нічний дощ.

56

Дніпро № 12

***

Тотемний стовп Індіанець з качкодзьобом

Критичний та іронічний хитренький професор-філософ таки вивчав і порівнював з вітчизняним життя індіанців: «Важливу роль у деяких груп північнозахідного узбережжя відігравали війни. Для ведення бойових дій племена мали спеціальну зброю – луки, списи, бойові дубини, кремінні та мідні ножі. Захисною зброєю були дерев’яні шоломи й панцирі. Здобиччю у війнах були самі переможці та їхнє майно. Суспільство на багатіїв (знатних) і рядових общинників. Полонені ставали рабами. Для світогляду мисливців, рибалок і збирачів Америки був притаманний анімізм – тобто наділення явиш і предметів оточуючого світу життям, душею... (Це саме роблять у нас поети всіх часів – зауважив про себе професор). Вважалося, що на божество можна впливати магічними діями. Кожна людина могла спілкуватися зі своїм духом-покровителем, але в особливих випадках люди йшли за допомогою до посередників між людьми таі божествами – шаманів. Так, наприклад, алакалуфи Вогненної землі вірили в злого духа, чорного велетня, що вдень і вночі плавав у великому човні морем, ріками й навіть повітрям. Необережних людей він збирав у човен і вивозив геть із дому. Злому духові приносили жертву – кидали у воду рибу, собаку чи дитину. На Північному Заході тотемам присвячували танці й пісні, їхнє зображення вирізувались на великих дерев’яних стовпах. Особливу відомість мали міфи про походження Ворона, який добув Сонце, Місяць, зорі, вогонь, навчив людей будувати човни... За останніми археологічними даними землеробство виникло в Америці серед збирачів рослин із кінця шостого тисячоліття до нашої ери, вирощували перець, амарат, фасолю, гарбузи, плоди авокадо, туну (різновид кактуса), магуей (вид агави). Для полювання, окрім відомих в інших місцях лука й стріл,

мешканці тропічних лісів використовували стрілометальні трубки, із яких видували отруєні стріли. У деяких групах ця зброя витіснила лук». Іс торія індіанців захопила Андрія з потрухами. Як і Мас ляникові, вона йому нагадувала іс торію України. А ле якщо українську іс торію читати йому, українцю, було душевно боляче, то індіанську – повчально, інформативно, але душевно нейтрально. Космічними темпами вимирали індіанці, так само як тепер українці. Хоча закони колонізації були тотожними. Правда зараз, у ХХІ столітті, ще витонченішими, хитрішими. Турбував поета й зниклий зі згорілої церкви розп’ятий Перун – для багатьох символ духовного поневолення України, якого, як повідомляли ЗМІ, досі не могла знайти міліція. Аристократично переймався Наюк і перекладами своїх віршів за кордоном – англійською і російською мовами. Адже починався новий етап його життєтворчості – вихід за вітчизняний горизонт, нові цікаві перспективи... Нація ж, до якої він волею долі належав, демографічно вимирала. Найбагатші, найхитріші репрезентанти її – різні політики, бізнесмени, продажна інтелігенція – готували собі за рубежем плацдарми для відступу, залишаючи на колисковій землі цвинтарі своїх предків, направду більші за села в час, коли цей край поетів і землеробів не освічувався вогниками інквізиції. Поетів не обдаровували, але й не вбивали за їхню творчу, ідеологічну позицію. До них суспільство просто було байдуже. І пробудити інтерес громади до себе мали би вони, самі поети, адже ніхто інший за них цього не зробить. Такі закони існування «розумних білкових тіл». Нічний дощ не переставав. Озоноване повітря особливо гостро спонукало Андрія до сердечних роздумів, оформлюючи їх у готові вербальні формули, а то й просто імпульси: «запах риби та голос моря», «поржавіле золото осені», «ідеальна істота – бджола в рясі», «вроджений клоун найсмішніший тоді, коли грає серйозного», «вершини на дні океану», «печаль ділиться на сільську й міську, космічну й любовну», «найкращі християни – сім’я пташок: трудяться, не задумуючись»... Так-от у тимчасовій гармонії з рідною поліською природою здійснював сучасний середньовічний поет мандрівку своїм внутрішнім світом. Зовнішній жив своїм життям – як умів.

Дніпро № 12

ДНІ

57

Тотемний стовп Світовид


О МА ДН І ПРА Дмитро Дмитренко ДІЮЧІ ПАРСУНИ: Хома Скраколь, простий українець. Феська, жінка його. Василь Крутько, мірошник. Панько Медовий, сват Скраклів.

Діється у Харківській губернії, на селі, у хаті Скраклевів. Театр представляє нутро української хати. На правій руці стіл, закритий скатертиною, на столі догори дном глечик, на глечику каганець, тут же паляниця і дерев’яна тарілка з жареною рибою; углибині, біля запони (занавіса), піл, на лівій руці коло першої куліси вікно, далі проста вариста піч з комином і закапелком. Вечір.

Вихід 1

Чути стук біля сінешних дверей.

Феська, а опісля Василь.

А! Мабуть, він... (Підходить до вікна.) Хто там?

(сама, поставивши на стіл пляшку з горілкою і чарку.)

Дніпро № 12

64

Ну, тепер зовсім справилась. А Боже, діла було!.. У середу родилася, — Тож мені горе: Полюбила Василечка, Така моя доля! І хліб пекти, По теляти йти, Коли б мені, господи, Василя знайти.

Василь (теж за кулісами.) Кум до куми.

65

Василь (увійшовши з кулем соломи.) Куль соломи!

Ми з тобою посідаєм, Вип’єм, пожартуєм, З мого дурня чоловіка Добре поглузуєм. Та що за нечиста мати, як його довго нема!.. Але півкаганця смальцю вигоріло, а він не йде; казав: тільки підпою мого п’яницю, стотнього дурня, то й прийду.

УКРАЇНСЬКА ШУТКА-ВОДЕВІЛЬ В ОДНІЙ ДІЇ

Феська. А хто йде?

Феська (одчиняючи двері.) А що він несе?

Прийди швидше, Василечку, Я тебе бажаю, І без тебе, серденятко, Крий-боже, скучаю!

(Підправляє каганець.)

Василь (за кулісами). Я, кум! Одчини!

Дніпро № 12

Феська

Обоє: А в тім кулі Черевички кумі, Кумці голубці, Коханці моїй. Василь (оддаючи черевики). На, кумо. Носи на здоров’я. Знай — кат нас

*Дмитренко Дмитро — український актор середини

XIX ст. З літературної спадщини його нічого більше не збереглося. «Кум-мірошник» вперше був виставлений на сцені 1850 р. на бенефісі славетного артиста Карпа Соленика.


О МА ДН І ПРА

Хома. Та не дуже й овва. Утік бісів чорт і перелякав нас на смерть, а сватові ще... (Глядить на Медового) Василь Може, то й не чорт? Хома. Та вже чорт не чорт, а люди не такі. Обличчям, не вам кажучи, скидається на вас, куме. Тільки з рогами і з хвостом... Ну, притьмом чорт! Василь. Диво! Та чого ж би йому зайти сюди! Хома. Це вже ви знаєте, бо, не во гнів вашій милості будь сказано, кажуть, у вас у носі сидять ті, що колеса крутять.

72

Дніпро № 12

Василь. Е, куме! Чого люди не набрешуть... А мені то чудно: чого б тому чортові до вас зайти? Хома. Ти ж кажи! Василь. Хіба чи не до куми?.. Бо, в добрий час сказати, в лихий помовчати, вона така молодиця, що й чорт позавидує. Хома. А що ти думаєш? (Жінці.) Жінко! Гляди! Чуєш, що кум каже? Феська. От-таки, куме, що! Стану я з чортом знатись. Хома Воно так! Я й сам думаю, що рідного чоловіка — який би він дурень не був — нельзя зміняти на яку-небудь сатану. Та тепер на світі стало так: коли жінка дуже мудра, цікава, цвяховита, — прощай же дома й на полі! Коли жінка нетимаха, Та не вередлива, Нема крику, тихо в хаті, І ціла чуприна. (До Василя.) Зарікаю тобі, куме, На умній жениться, То не будеш, по-моєму, З сатаною биться.

Василь. Отак дурням достається — Нечиста їх мати... Лучче вік свій збурлакую, Щоб лиха не знати. Феська (до публіки). Коли я вам, добродії, Чим не догодила, То хоч кума полюбіте, Як я полюбила. Василь. Моє діло мірошницьке: Підкрутив та й знову... Прощай, куме, прощай, кумо, (до публіки) Прощайте, панове! Усі (до публіки). Нам мірошник підкрутив, А ми докрутили, Тепер просим вас, панове, Щоб нас не судили. Кінець Дніпро № 12

Василь. Овва!

73


МОЛОДНЯК Вино в поезії оспівав Омар Хайям. Абсент, що його за отрутно-яскравий колір і чародійні властивості романтично назвали «зеленою феєю», уславився завдяки Шарлю Бодлеру, Полю Верлену й Артюру Рембо. Ігор Сєвєрянін смакував ананаси в шампанському. Водка — шлях у трансцендентне для героїв Венедикта Єрофєєва. А от Іван Нечуй-Левицький докладно описав розмаїття традиційних українських напоїв: слив’янку, вишнівку, варенуху, запіканку, мед, пунш. Його батюшки й матушки залюбки вживали ці старосвітські коктейлі.

лкоголь — і слабкий, і міцний — здавна належав до збудників і дурманів, хоча головна його ознака — п’янкість. Поети й прозаїки, ба навіть критики й рецензенти як представники художньої богеми, ніколи не цуралися чарки. І хоча in aqua sanitas (тобто здоров’я у воді), істину літератори все-таки шукали у вині. Адже про те, що вона там, сказав не будь-хто, а сам Пліній Старший — старших треба слухатися. У персидській містичній поезії, представником якої був Омар Хайям, вино мало глибокий метафізичний сенс, недаремно поет закликав: Вино нам вічність одкриває — пий! Від нього серце оживає — пий! Хоч палить, як вогонь, зате турботи, Немов жива вода, змиває — пий! У часи, коли на світ з’явилося перше число журналу «Молодняк», хрестин не було. Тоді, замість релігійних обрядів, у атеїстичному запалі вигадали звіздини. Та якщо новий часопис «звіздили», то на цьому святі, безперечно, пили за його здоров’я! Терень Масенко описав у спогадах, як у його квартирі зібралися письменники слухати нову п’єсу Миколи Куліша. То була «Патетична соната». Уранці троє студентів технікуму сходознавства — Василь Мисик, Іван Калянник і сам Масенко — вирушали на мовну практику в Душанбе. Але того вечора Куліш читав п’єсу, пили вино, спілкувалися. У записках Масенка занотовано теплі, людяні, іноді кумедні деталі: «Остап Вишня боїться пити зайву чарку вина, скаржиться на гострий коліт. Краще б уже чарка горілки. Таня турботливо готує для Павла Михайловича склянку чаю».

Про алкоголь у згадках зазначали рідко, адже пити вважалося непристойним для радянського письменника. Небіж Павла Тичини підкреслював цю рису геніального дядька: «Практично не вживав алкоголю. Може, зрідка, заради компанії, міг перехилити малюсіньку чарочку доброго вина, переважно грузинського. Що ж до самого вина, то віддавав перевагу сухому й пропагував його серед родичів, бо знав про схильність багатьох із них до оковитої». Це підтверджує і Юрій Смолич у стислому спогаді про Тичину: «Як загальновідомо, був непитущий (хіба що інколи чарочку при гостях з якоїсь нагоди). Але пригадую такий епізод із року 23-го чи 24-го, коли П. Г. ще мешкав у ванній кімнатці в редакції газети “Вісті”: заходжу до П. Г. у якійсь справі. При столі сидять двоє: він і С. В. Пилипенко (Папаша), між ними – пляшка мутного самогону, на папері – хвіст оселедця, і п’ють, за браком чарочок, із порожніх консервних (маїсове молоко “АРА”) бляшанок». Інший випадок, коли Павло Григорович уживав чистісіньку аква віта чи то пак оковиту, описав Іван Сенченко: «У 1923 році був присутнім при зустрічі Хвильового з Павлом Григоровичем у Хвильового на квартирі. …Відомо, тобто колись відомо було, що Хвильовий і Тичина мали ідеологічний конфлікт. …І ось Тичина прийшов – не такий, як усі, і водночас такий самий. На столі в господаря стояли вино й горілка. “Боги тільки вино п’ють”, — думав я, стежачи за великим поетом. Яке ж здивування моє було, коли він, одгетькнувшися від вина помахом зневажливим долоні, сказав: “Я гіркеньку люблю!” Гіркеньку полюбляв і господар. Змісту розмов не пам’ятаю, минуло ж сорок сім років (зустріч відбулася в 1923 році, узимку). Але вони добре біля гіркенької присіли, у кім-

Дніпро № 12

74

Дніпро № 12

Від зеленої феї до зеленого змія

75


МОЛОДНЯК

76

Дніпро № 12

Певно, із подорожі до Таджикистану, батьківщини натхненного Хайяма, привіз Терень Масенко любов до доброго вина. У його романтичній новелі «Наталя й море» оспівано карданахі, яке він пив у винарні старого Максума під горою в Сухумі. Туди зайшов юнак після освідчення в коханні шукати у вині радше втіхи, ніж істини: «По дорозі до крамнички Максума я купую багато соковитих персиків. “У вас добре кахетинське? — питаю я господаря. “У нас завжди добре вино. Ми одержуємо з Тбілісі”, — з гідністю відповідає Максум. У ці години тут нікого немає. “Налийте, прошу, ще. Тільки міцного. І собі також…” Я пригощаю статечного й привітно-стриманого винодара: ми п’ємо добре вино, заїдаємо персиками. “Може, мені вже достатньо?” — невпевнено каже Максум. “Я один пити не звик…” — “Ну добре”, — примирливо каже він і наповнює келих. Він пильно вдивляється в моє лице, ловить погляд, хоче щось розгадати…» Шкода, що старий Максум не міг запропонувати юному поету та його коханій вино з троянд. «Те вино — як ніжність», — напише Василь Симоненко в новелі «Вино з троянд»

через кілька десятиріч після нещасливого кохання, що народилося на березі моря. Але й траплялися серед літературного молодняка і гультяйство, і бешкети, і п’яні бійки. Степан Крижанівський бідкався: «…я був секретарем комсомольської організації Спілки письменників. Ото був клопіт! Що то була за вольниця! Чого тільки не було! Але сходило з рук майже все, навіть бешкети в ресторанах, аби лиш не ремство на “батька Сталіна”. Були й сімейні драми. Були й елементи богеми. У тій когорті числилися — І. Калянник, М. Нагнибіда, А. Копштейн, І. Муратов, Б. Котляров, П. Дорошко, В. Кондратенко, З. Кац, А. Хазін, Г. Брежньов». А то якось Юрію Смоличу, керівникові харківського письменницького осередку, довелося визволяти з буцегарні Сергія Борзенка: «Після того як його гірко розкритиковано й, здається, навіть виключено (чи збиралися виключити) зі Спілки письменників, Борзенко “загуляв”: щось сталося негаразд у родинному побуті, почав пиячити й хуліганити. Одного разу з компанією пиячив десь у ресторані, ресторан уже зачинявся на ніч, але Борзенкову компанію ніяк не могла адміністрація видворити з приміщення й викликали міліцію. Борзенко з компанією забарикадували двері, і міліція проникла в приміщення через вікна».

Сава Голованівський. Листівка-інструкція святкування Нового року для сім’ї Смоличів №1

Це зовсім не означає, що сам Смолич був пісним святенником. Якось після чергового московського Пленуму письменників він зізнавався в листі до Петра Козланюка: «У Києві в нас, мабуть, немає жодних вартих уваги літературних новин, та я ще й не оговтався після приїзду. Але одверто скажу, що з великою охотою пішов би зараз до коктейльхолу — як отоді, як ми ходили з Вами й Павлом Михайловичем — виліз би на високий стілець і смоктав би щось червоне чи жовте. Мабуть, це єдине, за чим жалкуєш після цього нашого перебування на Пленумі». Якось непомітно в побут, зокрема й літературний, увійшло пиво. За кухлем цього бурштинового напою всміхається на фото Сава Голованівський. І хоча пиво не вважається «жіночим» напоєм, у Ліни Костенко воно фігурує як традиційна й банальна пропозиція дамам в антракті після старовинного романсу: «Жінки мовчали. Все було не так. Їм не хотілось пива і морозива». Сьогодні на концертах «Мертвого півня», за розповідями фронтмена гурту Михайла Барбари,після композиції «Брат, піво кончілось» їм постійно приносять пиво. Друзі жартома радять музикантам переписати текст на «Коньяк кончілся». Юрій Андрухович спільно з гуртом «Karbido» створив триптих «Самогон.

Цинамон. Абсент». Цей новий жанр — рецитація віршів у супроводі музики — називають electro-music сумішшю традиційного радіоспектаклю й енергійного пост-року. Уже з’явилися перші дві частини триптиху: «Самогон» (2008) і «Цинамон» (2010). Залишилося дочекатися «абсенту». Жоден міцний напій не годен, однак, змагатися з вином. Певно, Хайям знав його космологічні таємниці й хотів поділитися ними з нащадками, проте не всі можуть підібрати ключ до загадки цього напою. Хліб і вино — це не просто їжа й питво, це цілий усесвіт у його простоті, це зміна пір року, це життя й творчість, це світлий сум, як у Миколи Вінграновського: Ми сядемо за хліб, і за вино, І за вареники з картоплею пухкою І за чарчиною хмільного супокою Згадаємо чиєсь сумне вікно. Вино надихає й омолоджує, пертворює старість на молодість, а зиму на весну. Хайям, звертаючись до підчашого, тішиться: «Від пуху юного, що на твоїм обличчі,/Зима життя мого зробилася весною». І хоча попереду зима, нехай усе навколо молодіє, бо, може, істина й справді у вині?

Сава Голованівський. Листівка-інструкція святкування Нового року для сім’ї Смоличів №2

Дніпро № 12

наті було тепло, затишно, панував настрій симпатії й приязні, який я з приємністю згадую й через оці півсторіччя».

77


КРИТИКА

Дніпро № 12

78

Ми живемо в час цинічної профанації. Пригадую, як рік тому вшановували ювілей Миколи Лукаша. Тоді ще «помаранчеве» керівництво Міністерства культури, організовуючи захід у театрі Франка, не дозволило зі сцени вручити премію ім. М. Лукаша , бо премія — ініціативна журналу «Всесвіт», а не Мінкультури. Видавничий дім «Києво-Могилянська академія» видав до ювілею прекрасну книжку «Наш Лукаш». Тільки от видання зумовило ледь не банкрутство Видавничого дому: проект ішов як «держзамовлення». Стара влада не встигла відправити транш, а нова влада сказала: «А нащо нам Ваш Лукаш? Ми цієї книжки не замовляли». Про згадані перипетії можна було почути під час презентації цього феноменального видання на львівському Форумі видавців у вересні 2010 року від директорки видавництва В. Соловйової. Отже, виявляється, що Лукаш також може мати політичний «колір»: себто й українські перекладачі, які винесли на своїх плечах «Україну культурну», «Україну модерну» в часи радянського хамства досі не стали загальнонаціональними героями, а їхні переклади — національними здобутками.

Дмитро Дроздовський, м. Київ

Перекладна література: точка неп овернення

Ще одна маленька ремарка. В жовтні цього року вчетверте відбувся Міжнародний форум перекладачів та видавців у Єревані. На урочистому відкритті всі промовці (представники Міністерства культури Вірменії, МЗС, Апарату Президента Вірменії) говорили про важливу роль перекладів, про утвердження ресурсів національної мови саме в перекладених творах. Натомість в Україні маємо, крім засилля російського «ширпотребу», також і засилля російськомовних перекладних творів. Долучення до світової культури в нас відбувається через посередництво російської мови, що, у свою чергу, засвідчує колоніальний стан української культури. Українська держава не зацікавлена в підтримці перекладів державною мовою. Навіть часом культурні центри інших країн більшою мірою підтримують українськомовні перекладні видання, ніж наша рідна держава. В Росії створено Міждержавний центр гуманітарної співпраці, є Фонд Б. Єльцина — ці інституції дбають про представлення російської літератури у світі. В Україні немає жодної аналогічної інституції.

Дніпро № 12

країна має потужну перекладацьку традицію, яка стає професійною ще в ХІХ сторіччі, мабуть, таки з Івана Франка. Хоча можна згадати й «переклади» (переспіви) Котляревського, Гребінки, Гулака-Артемовського, Старицького. Феномен Григорія Сковороди зіткано з «інтертексту», який виростає зі світової літератури. ХХ століття — це також доба, в якій переклади змогли не просто донести світові здобутки культури, а й також зберегти українську мову від смерті. Варто згадати імена таких велетів, як М. Рильський, М. Бажан, Борис Тен, М. Лукаш, Г. Кочур, Д. Павличко. Переклад в українських реаліях виконує державотворчу і націєтворчу функції. Але якою є сучасна перекладацька палітра?

79


Нобелівська премія з літератури

1993 рік: Тоні

Моррісон

Дніпро № 12

86

Дніпро № 12

«Гадаєш, я не відаю, як тобі живеться, бо я не у твоїй шкурі? Я знаю, яка доля кожної чорношкірої жінки в цій країні», – це слова з роману американської письменниці Тоні Моррісон, першої в історії жінки афроамериканки, яку 1993 року удостоєно Нобелівської премії в галузі літератури. Літературознавців поширеним стало співвідносять Моррісон із монстром гостросоціальної американської новелістики У. Фолкнером, що автоматично включає авторку до числа сучасних американських літераторів першого ешелону.

87


роте навіть такі реверанси критиків блякнуть перед кількістю премій, якими осипали Тоні, – від локальних американських, на кшталт National Book Critics Award, до Нобеля. Варто зазначити: поважні шведські академіки доволі інертні у прийнятті рішень щодо щасливчиків-лауреатів, тому серед скептиків дебют Моррісон на такому високому рівні викликав спекуляції на тему «підлабузництва» нобелівського журі – певна річ, у світлі відновлення всесвітньої політкоректності та расової справедливості. Тоні Моррісон (справжнє ім’я – Хлоя Антоні Воффорд) народилася 18 січня 1931 року в штаті Огайо, США. Її батьки переїхали на Північ, тікаючи від усюдисущої расової дискримінації, що після скасування рабства в Штатах стала неофіційною, а тому фактично непоборною. Моррісони з недовірою ставилися до «блідошкірих» – переважно з подачі Моррісона-батька, який потерпав від утисків іще зі шкільного віку. Утім, незважаючи на це, маленька Тоні не мала особливих підстав для того, аби страждати від озлобленості чи комплексу меншовартості щодо білих співгромадян: «кольорова» громада Огайо навіть віддалено не нагадувала стандартних «місць компактного проживання» чорношкірих, або, простіше кажучи, негритянських гетто. Дівчинка зростала в доброзичливій атмосфері, просякнутій фольклорними, міфологічними оповідями та піснями. Але, окрім як слухати приповідки дорослих на сімейних зібраннях, Моррісон-молодша рано почала цікавитися літературою й багато (занадто, як на малу чорношкіру дівчинку зовсім не королівської крові) читала, причому переважно твори безапеляційно визнаних у світі авторівкласиків – Джейн Остін, Ф. Достоєвського, Л. Толстого. Пізніше вже доросла Моррісон прокоментує свої дитячі літературні відкриття: «Такі книжки були зовсім не для малої чорношкірої з Лорйну, штат Огайо, але вони до мене промовляли, бо настільки особливими були». До того ж улюбленим авторам маленької Тоні неможливо відмовити в умінні майстерно відтворювати національну ментальність і спосіб життя. Саме це, а також епічний розмах оповідності, якою вирізнявся, скажімо, Лев Толстой, справили на ще юну читачку таке враження, що з великою імовірністю можна говорити, що саме прочитані в той період книжки стали зародками її майбутніх творчих пріоритетів і запорукою становлення нової, затребуваної на літературній сцені постаті Тоні Моррісон. Після блискучого складання випускних іспитів Хлою Антоні Воффорд було зараховано до Говардського університету, штат Вашингтон

(до речі, під час навчання в університеті Хлоя змінює ім’я на Тоні, похідне від її другого імені Антоні). Університетське життя, окрім повноцінного інтелектуального раціону, дає поживу ще й для роздумів над проблемою расової ідентичності – ставши членом студентської театральної трупи, Моррісон мала можливість поповнити свій афро-американський бекґраунд, подорожуючи південними штатами, де расова дискримінація в найжорстокіших формах була зовсім не атавізмом (хоча з 1865 року вже минуло чимало часу), а загальним станом речей. Саме досвід зробив Тоні Моррісон письменницею. Творити вона почала, відвідуючи літературну секцію, де шукала порятунку від особистої кризи – розлучення з чоловіком і звільнення з посади викладача в рідному коледжі. На одне із занять цієї секції жінка написала оповідання про маленьку дівчинку, котра щовечора молиться Богу й просить послати їй блакитні очі – такі, як у білих людей. Це сентиментальне оповідання сподобалося членам групи, проте Хлоя не вважала його аж таким вартісним, тому продовжувала працювати на основній роботі й вирішувати буденні життєві проблеми. Тільки після переїзду до Нью-Йорка в 1970 р. Моррісон почала працювати над новелою з метою її видання. Перші відгуки редакторів були невтішними, але після цілої низки відмов новелу взяв до публікації видавничий дім «Хольт, Райнхарт енд Вінстон». Твір читачі прийняли тепло. Однак Моррісон мала іншу роботу й не планувала переходити на літературний фронт – вона була куратором укладання та редагування антології творів афро-американських письменниць, викладачем англійської мови. Того самого 1970 року Тоні розпочала роботу над повноцінним романом – «Сула». Цю епічну історію про хитросплетіння доль двох подруг із чорного гетто було номіновано на National Book Award у 1973. Такий успіх не міг не стати стимулом до творчості навіть для ледачого. Тим паче що після двадцяти років відданої роботи на посаді редактора у видавничому домі «Рендом Хаус» Тоні залишила цю посаду, а отже, з’явилося достатньо часу, аби присвятити його собі й літературній діяльності. Переїхавши до Албанії після звільнення з роботи, вона пише першу й допоки єдину свою п’єсу «Емет-мрійник». В основу цього твору покладено історію чорношкірого підлітка Емета Тілля, якого було забито на смерть білі расисти нібито за посвистування до білої жінки на вулиці.

Через рік після написання драми (у 1987 р.) одним подихом, вийшов друком роман «Кохана». Його відмінність від попереднього доробку Тоні полягає в тому, що «Кохана» не лише об’єднує набір типажів у ситуаціях, які настільки часто повторювані, що вже майже реальні. Це справжня історія жінки на ім’я Маргарет Гарнер, котра змушена була після невдалої втечі на Північ через річку Огайо перерізати горло своїй дитині, аби не прирікати її на рабську долю. Роман став апогеєм літературних досягнень авторки, який вона – з усією повагою до її самобутнього таланту – навряд чи перевершить, хоч би за рівнем ажіотажу, який викликав цей твір по обидва боки Атлантики. Промовистий факт: після того як номінована на National Book Critics Circle Awards та National Book Award книга не отримала жодної з премій, сорок вісім впливових афроамериканських літераторів підписали таку собі колективну петицію проти несправедливого ігнорування успіху «Коханої». Урештірешт уся ця історія закінчилася набагато краще, аніж можна було сподіватися: завдяки роману авторка отримала звання лауреатки Пулітцерівської премії 1988 року, а згодом і «Нью-Йорк Таймз» приєднався до всезагальної ейфорії, назвавши «Кохану» найкращим романом, опублікованим за останню чверть століття. Фільм за мотивами роману (1998 р.) з кумиром американського телебачення Опрою Вінфрі та однойменна опера (2005 р.) закріпили успіх «Коханої» і, очевидно, гарантують перевидання ще не один десяток разів. І на завершення: усі, звісно, люблять і поважають стару добру «Хатинку дядька Тома», та все ж унікальність авторської манери Тоні Моррісон полягає в тому, що, на перший погляд, утрирувані картини насилля, тортур, сексуального рабства вона відтворює в порядку резонування образів із головним індикатором – епохою та її звичаями. Її як письменницю та й, напевно, як чорношкіру жінку «зробив» досвід – і не тільки власний, а й досвід матері та бабусі, які все життя тікали від утисків та всього того, про що пише їхня дочка та внучка: «…не думаю, що діапазон мого світосприйняття й емоцій постраждав від того, що я жінка-автор і чорношкіра письменниця. Мій світ не став вужчим від того. Він тільки розширився… » Шкода лише, що український ринок нині переживає гострий дефіцит зацікавлених і заповзятих перекладачів художньої літератури, а відтак, наші читачі найближчим часом не матимуть задоволення відкрити для себе Тоні Моррісон сповна. Хоча якщо для вас читацьке задоволення – це всього лише легенька фізкультура для мізків перед сном, то ТАКОЇ літератури ми вам не радимо.

Дніпро № 12

88

Дніпро № 12

На підтримку Тоні виступали сам Томас Стернз Еліот, кажучи про неї як «людину, що перекроїла історію американської літератури ХХ століття», і… Барак Обама, говорячи про її «Пісню Соломона» (яку нещодавно була переклали українською) як про свій найулюбленіший прозовий твір.

89


До ВУС Ось, що маємо в наших творчих кошиках: ВІДКАТ

90

Дніпро № 12

Шановні читачі журналу «Дніпро», просто наші люди, учителі, мовознавці, культурологи, дотепні, язикаті чарівні язи´ки, студенти, учні, домогосподарки, і... і… і... Як Ви вже начулися, ми започаткували у «Дніпрі» постійну рубрику: «Дотепні та вдалі українські синоніми», скорочено – «До ВУС». Бурхливий, неконтрольований валун і нових закордонних слів до опису зростаючих технологій з одного боку, і потреба в українсько-лунаючих, точних, вдалих, співучих назвах предметів, відносин, явищ – і є запальною частиною існування «До ВУС». Безмежна історична, гуморескна увага українця завжди народжувала різнобарвне мовне багатство з різних, колись нечисленних, регіонів. Тепер, коли до мови долучаються поступово Одеса, Харків, Луганськ, Донецьк, Дніпропетровськ і вся країна, «вихід» нових українських слів зростає й зростатиме! Добрий день, Чарівники Слова, Вимогливі Читачі! Що можна сказати? Слова надходять. Та здебільшого – вони, слова, – самостворені, складностворені. Я не лишив майже 80 відсотків складних (складених із трьох і більше слів) нових «знахідок», тому що це – мова, поки не протерта часом...Тобто ми збираємо й друкуємо для читачів слова, – які вдало вже використовуються, але їх іще немає в словниках. Звісно, є талановиті сили, які на ходу вигадують влучно й смачно. Та все ж... та все ж... Цього разу ми ще даємо деякі «склейки», а в наступних номерах нового року – станемо більш вимогливими!

КВАРТИРА

Сімейник, сім’єзбиральня, мамотатохáта, завждиповертальня, орендонірка, гуртовня́, теплозалітайка, житлокомóрка, перебувáйка, вміщáйка, житлокуб, місцегрійка, проживáчка, гостювáчка, ночувачка, речезберігáчка, осéлянка, добродім, сезонохóвалка, проживáлка, нерухóмиця, сім’янівка, квартýлька, живля́нка, зáтишкожúвка, відпочивалка, скайпочекалка, комфортка, щастирка, спля́чниця, домовиця, квартоселя, життєдім, квадратира, житлик, домівочок, хáтлик, квартикут, меблекут, квартик, житлура, сім`єжитка, домка, сімівка, ютюнка, жаданка, негабаритка, відпочивайка, надголівниця, заспокійниця, радійниця, сімейник, простір іграшкового безладуввечерізібральня, шпаківньопроживайка, спальносхрóн, спальнохата, ночувальня, сім’єдром, бетонносховище, сім’єнірка, цеглохатка, житлокоробочка, спільножийка, додóмка, сім’єзбиралка, балкономáмка, людинонірка, мійдім, житлодром, оселю́шка, кланотира, моєхаткащоднівка, сусідостінка, нашахата, мінітерем, родиновулик, миросходинка, піклувайка, згуртованка, уживайка, родовайчик, матусівка, комуналоздирачка, душезігрівалка, тарганозабігайлівка, шпаківня, ночуванка, круглодібка, проживайка, зручножийка, ме́шкалка, чотиристінка, квадратокутка, сміхоплоща, місцепроживання, юрбúна, житлівля, мешкавня, ютівля, житівка, снувалівка, зáтишниця, квартирундія, кубометрівка, дахобуд, доможийка, житлокут, життєдайник, різнокімнатник, скарбородильня, великогабаритка, термокут, існувальня, гіпернорá, гостинка, шалáшівка, адресáтка, спілкувальня, хату́лик, зáтишник, сарайчик, комфортня, заснувáнка, притульник, ексклюзивка, експерименталка, штабник, шафобу́да, євробудка, власносхóванка, сімейомузей, речосхованка, сміттєзбиралка, порохонакопичка, речонакопичка, мéшкáнка. (Кілька цікавих слів з’явилось і після спекотного літа)

СПЕКА

Хе́калка, пáморочка, жарінь, потомобливання, тінешуканка, бікіні-час.

СПОНСОР

Коштовитрачач, грошодавач, проблемовирішувач, рахункооплачувач, коштодопомагач, халявооплачувач, чековиписувач, грошовитратник, коштонешкодувач, мрієздійснювач, мрієтворець, мрієвтілювач, мрієпідтримувач, добродійник, добродіяч, доброносець, доброносій, добросій (сієдобро), добродавач, добродавець, добродаючий, добродарувач, добродаруючий, добротворець, доброочікувач, благоносець, благоносій, благотворець, благодійник, благодіяч, благодавач, благодавець, благодаючий, благодаруючий, благодарувач, дарувач, даруванець, дарувалець, дарувальник, підтримувач, співчувач, зацікавленець, користьмаючий, грошомач, грошовкладач, коштовкладач, коштидаруючий, коштидаючий, коштоволодар, грошоволодар, фінансоволодар, коштовласник, грошовласник, фінансовласник, кредитодавець, фінансувач, доброшукач, талантошукач, талантонадихач, зірковідкривач, щиродавач, кориснодавач, сподівач, спадкодавець.

Дніпро № 12

Вічний вступ

Підмазка, повертайка, бумеранка, неохабар, необлатні, менеджерські, процентові, вимагачка, вимагалка, премійові, посередка, лобійовка, штовкач, проштовхувач, успіхозапорука, договірка, домовка, міжсобойчик, узаконка, вимусовка, нарило, нехватнахліб, несвої, поділиська, подависька.

91

Ось «доробок грудня». Тут навмисне залишено багато слів штучних. Це дасть розуміння й відчуття мелодії знайденого слова та літерів, які інколи трошки-трошки ріжуть і печуть! Надалі – чекаємо від Вас синонімічних рядів на такі слова: – ванна – заохочувати – калейдоскоп – тягнучка (автомобільний затор) – робота – зрада – гарний настрій

Із Новим Вас 2011 роком! Зі Щасливим Роком!!! Із професійною повагою, безвусий До Вус. Євген Юхниця


Дніпро № 12

92

НА ЗАКІНЧЕННЯ НОМЕРА

дного холодного світанку, коли така знемога встати з ліжка, що ладен прив’язати його до спини й ходити з ним, я розсунув штори й пішов варити вівсянку. Щоранку я відчуваю себе якщо не Шерлоком Холмсом, то принаймні містечковим англійцем – і все завдяки такому сніданку. Шкода лише, що готую я сам, а не місіс Хадсон. В очікуванні смачненького в роті відкрив холодильник, проте банка з-під яблучного варення виявилась порожньою. «Доведеться лізти в підвал», – подумав я. Скільки себе пам’ятаю, наша квартира завжди була наче окремою державою, а родина – сама собі влада, сам собі народ, самі собі міністри, робочі та бунтівники. Окрім іншого, ми готували варення, яким ласувала вся маленька держава – будинок числом шість, із населенням у сім осіб. Чоловіча частина збирала яблука на дачі, жіноча – варила їх і консервувала в банках, а я найпершим поглинав варення, здобрюючи ним свою англійську вівсянку. У підвалі було темно – так хоч в око стріль. Присвітивши свічкою, я знайшов потрібну мені банку, а коли піднявся в кухню, за вікном було вже розвиднілося. З-під знятої кришки слоїка я витягнув шматок паперу. Його чіпляють туди, щоб повітря не проходило й варення не зіпсувалося. На одному боці листка розгледів текст чорним по білому англійською мовою, на іншому – картинку замазану варенням. Злизавши яблучне вариво, я відзначив, що бабусине варення найкраще у світі, бо саме бабуся керує всім процесом створення неперевершеного смаку. Виявилося, це були два зображення. На верхньому знімку –натовп людей, що стояв на високому мурі. Під ним виднілися розтягнуті транспаранти, переважно англійською. На задньому плані – основи колон Бранденбурзьких воріт тримали небо. Люди всміхалися й обіймалися.

Максим Міклін , м. Київ

Одні, які вже залізли на мур, простягали руки вниз тим, хто поки що свободу лише чув і бачив, проте ще не осягнув. Рука свободи, що тягнеться з неба і допомагає стати вищим за обставини. Нижня світлина містила мапу нового об’єднаного Берліна, у якому більше не було внутрішніх кордонів. «Одного ранку вони, напевно, облетіли весь світ». Цю сторінку свого часу вирвали з одного провідного європейського видання, що на час закрутки варення вже років із п’ятнадцять пролежало в нашому будинку, аж поки для нього не знайшли корисного застосування. Тієї миті я збагнув: «Минув рівно двадцять один рік!» Я схопив банку з варенням і побіг до комп’ютера. Після того як нашвидкуруч увів «Берлінська стіна», на мене обвалилася ціла вавилонська бібліотека інформації. Щоб набрати необхідні слова, мені знадобилося дві секунди, аби отримати інформацію, яку шукаю – нуль цілих три десятих секунди; на те, а для обробки її, мені знадобляться роки. «Рівно двадцять один рік. Як багато часу минуло!». Двадцять один рік це майже вік зміни покоління. «Напевне, багато змінилося». За два покоління суспільство робиться іншим, за шість – народ стає невпізнаваним. Час минає. Культури змінюють одна одну. Переінакшуються обставини й цінності. Те, що раніше озивалося болем у душах людей, тепер – дві сторінки в шкільному підручнику. Час усе лікує – і душу суспільства теж. Проте пертурбації поглиблюють прірву між поколіннями, збільшуючи вагу знань, бо чим більше точок доторку між поколіннями, тим легшим буде цей перехід від однієї культури до іншої. Іще покоління-два – і підуть із життя ті, хто застав майже біблійний поцілунок зла. «Присмокталися, так присмокталися», – каже моя молодша сестра, яка поки що й

не знає навіть, хто такий Брежнєв і Хонеккер. «Диявол теж пише свою історію на землі», – говорить священик у церкві, до якої я ходжу. Із кожним днем лишається все менше людей, які пам’ятають ті страшні дні, коли поцілунку двох Юд передувала ніч, протягом якої виростала ця стіна. «Коли то було?» – питає моя подруга. Усе менше людей, які згадують той страх, коли навіть удома не почуваєш себе захищеним. «Моя кімната – моя фортеця!» – постійно торочить мій молодший брат. Залишається все менше людей, які б пам’ятали про тих, хто став жертвою, ідучи на запах свободи. А вітер змін – хто пам’ятає його? Кажуть, що запах неможливо згадати, проте дуже легко впізнати. «Такого я більше ніколи не відчував», – каже мій дідусь. Він майже тридцять років чекав на зустріч із сестрою, котра жила по інший бік муру. За рік до падіння стіни, утративши надію отримати перепустку, він по мотузці, перекинутій до вікон сусіднього будинку, переліз зі Східного Берліна до Західного. Його ж сестра розмальовувала стіну із західного боку. Пізніше вона стала відомою художницею. «Мури – це лише умовності», – ніколи не втомлюється повторювати вона. «Я, звісно, щасливий за всіх нас, але мій бізнес через це прогорів», – відповідає товариш дідуся, який до падіння стіни добре заробляв на продажі футболок, тримаючи власну крамницю, а після відкриття кордонів конкуренти витіснили його з ринку. Тепер він продає сувеніри – шматки муру, його фотографії й таке інше. Сувенірних уламків стіни стільки, що із них можна було б скласти не одну таку стіну, навіть якби це була Велика Китайська стіна, а не Берлінська. «Це все закон яблучного варення» – говорить моя мати. Чим більше людей чуло про щось, тим менше вони насправді знають про сутність. Це подібно до того, як розливається варення, – чим більшу площину воно займає, тим тонший його шар.

«Я ніколи не ночував на берлінських вулицях», – кажу собі я. Усе це знаю з історій, бо народився за сім місяців до демонтажу стіни. Я міг хіба що тицяти пальцем у телевізор, у якому показували тих людей, котрі, радіючи та обіймаючись, залізали на мур, і промовляти: «А мені вже сім місяців було. Я фактично учасник цього!» Сьогодні мені двадцять один. Власне, як і уламкам стіни, від якої лишилося лише тисяча триста метрів, сувеніри, яких більше, ніж було самої стіни, світлини, відео, тексти, спогади… Минув двадцять один рік – і Берлін зрісся. Зрослася й одна з найбільших тріщин Європи, яка аж ніяк не цілісна: ані культурно, ані географічно. Навіть у своїй основі вона є римським синтезом грецького й іудейського: від перших вона взяла культуру, від других – релігію. Старенька – суто штучне утворення, але хто сьогодні засумнівається в її доцільності? Хоч би хто що там казав, але для мене – ровесника падіння муру, який стає свідком зростання європейських тріщин – цілком очевидно, що коли Україна зростеться у своїй полікультурності, тоді вона виявиться невід’ємною частиною матінки Європи, закривши одну з найбільших її розколин. Пам’ятаєте про дві сторінки з підручника історії, які наче мають відобразити не тільки суть подій, а й біль у душах людей? Це про ХІІ сторіччя, коли монголо-татари ножицями ріжуть навпіл мою землю, на терени якої повернувся мій дідусь, коли батькові виповнилося двадцять. А люди продовжували жити, незважаючи ще на сім століть розтягування й роздільності. Через два роки після падіння муру зникла й велика імперія. Рани німців заживають, бо народ разом. Тепер і ми разом, тож скоро й рани наших душ зціляться. Немає ран, які неможливо заживити. А поки ще не минуло достатньо для цього часу, їжмо яблучне варення – воно своєю м’якістю заповнює всі тріщинки хліба й нерівності вівсянки.

Дніпро № 12

ПРОЗА

ДНІ

93

TEST  

TESTIN READ

Read more
Read more
Similar to
Popular now
Just for you