Page 30

нашкодити іншим і робити щось добре. Чи в такій це формі робилося, чи в іншій, це вже слід було оцінювати більш індивідуальним чином. Тому так сильно дратує мене нині, коли гуртом навішують усіх собак на певну категорію людей, вдаючись до простих епітетів – червоні, рожеві, чорні. Так не буває. Існують окремі люди, їхні вчинки та їхні біографії. Це було для мене так само важливо, як принцип відмови від насильства. До насильства може вдаватися демократична держава, захищаючи свої демократичні інститути. Натомість підпілля, яке вдається до насильства, бере на себе відповідальність за ризик учинення сили способом комунікації людей між собою. У нашій відмові від насильства була також одна доволі очевидна необхідність, яку ми представляли як чесноту. Коли на нас напала боївка, і західні журналісти запитали, як ми на це відреагуємо, я відповів, що дрючками ми не виграємо війни з Совєтським Союзом. У цьому виді спорту вони матимуть кращі результати. Нам залишилося обрати ту зброю, в якій ми були сильнішими. Ми обрали польську культуру. Якщо на Махеєка ми відповідали Конвіцьким, то перемагали. Якщо на Порембу ми відповідали Вайдою та Зануссі, ми перемагали. Якщо на Добровольського ми відповідали Гербертом і Мілошем – ми перемагали. – Я запитав про почуття відповідальності, бо осінь 1980 року не тільки розширила засяг «ми», а і змінила масштаб діяльності та її наслідків. «Ми» наприкінці 1980 року налічувало вже не кількасот чи кілька тисяч осіб, а кількадесят мільйонів. А.М.: То була Польська держава. Я написав про це в першому тексті, який опублікував після Серпневих угод. – Я маю той текст: «Я не постулюю тут боротьби за незалежність, ані прагнення до парламентської демократії (...), той, хто нині вірить у реалізм подібних вимог, той плутає засадничий розбрат зі здоровим глуздом і почуттям національної відповідальності. (...) Я постулюю тут компроміс із владою. З владою, яка мені не подобається, принципи якої мені не подобаються, але котра є для нас тим самим, що й гіпсовий корсет для пацієнта: вона обтяжлива, але необхідна». Це звучить доволі опортуністично. А.М.: Я вважав таку позицію реалістичною, а не опортуністичною. За Свєнтоховським я повторював, що «ми не зрікаємося мрій, ми зрікаємося ілюзій». Ю.Т.: Тоді відбулася вже виразна перемога незалежної культури над залежною. Можна сказати, що все решта було тільки політичним додатком до цієї перемоги. Відбувся вибух незалежної думки, і слід було тільки домайструвати до нього організаційні структури.

257

Адам Міхніх, о. Юзер Тішнер, Яцек Жаковський. Розмови між паном і панотцем  

Пер. з польськ. – А. Павлишин. – К.: Дух і Літера. – 2013. – 624 с. – Мова укр. – Обкл. тверд. – Форм. 60х84/16– ISBN 978-966-378-314-7

Адам Міхніх, о. Юзер Тішнер, Яцек Жаковський. Розмови між паном і панотцем  

Пер. з польськ. – А. Павлишин. – К.: Дух і Літера. – 2013. – 624 с. – Мова укр. – Обкл. тверд. – Форм. 60х84/16– ISBN 978-966-378-314-7

Advertisement