Page 1


BIBLIOTHECA CLEMENTINA

Ярослав Пелікан

ІСУС

КРІЗЬ С ТОЛІТТЯ

Видання підготовлене ЦЕНТРОМ св. КЛИМЕНТА Спілкування та діалог культур

ДУХ I ЛIТЕРА


Jaroslav Pelikan

JESUS

THROUGH THE CENTURIES His Place in the History of Culture

Yale University Press New Haven and London


Ярослав Пелікан

ІСУС

КРІЗЬ С ТОЛІТТЯ Його місце в історії культури

ДУХ I ЛIТЕРА Київ


УДК 27-31 П 246 Ярослав Пелікан.  Ісус крізь століття. — Пер. з англ. — К.: ДУХ I ЛIТЕРА, 2015. — 344  с. ISBN 978-966-378-376-5 Один з найбільш визнаних інтелектуальних бестселерів кінця ХХ ст., «Ісус крізь століття» — це оригінальне й переконливе дослідження впливу постаті Ісуса Христа на культурну, політичну, соціальну та економічну історію. Відомий історик і богослов Ярослав Пелікан демонструє, яким чином образ Ісуса, створюваний кожною епохою — від Рабина у І столітті до Визволителя у ХІХ та ХХ століттях, — постає ключем до розуміння характеру та цінностей цієї епохи.

Видавець: Костянтин Сігов Наукова редакція: Літературна редакція: Комп'ютерна верстка: Художнє оформлення:

Дарія Морозова Наталія Жищенко Валентин Залевський Ірина Пастернак

Видання здійснене за підтримки фонду RENOVABIS та Понтифікальної ради зі сприяння єдності християн

ISBN 978-966-378-376-5 ISBN 0-300-07987-7

© 1985 by Yale University © ДУХ I ЛIТЕРА, 2015


З М ІС Т   Список ілюстрацій 

7

  Вступ. Добро, правда і краса 

11

 1. Рабин 

21

  2.  Поворотний пункт історії 

37

  3.  Світло язичників 

55

  4.  Цар царів 

75

  5.  Христос космічний 

91

  6.  Син людський 

109

  7.  Істинний образ 

127

  8.  Розіп’ятий Христос 

145

  9.  Монах, що править світом 

165

10.  Наречений душі 

183

11.  Божественний та людський Взірець 

201

12.  Універсальна Людина 

217

13.  Дзеркало Вічності 

235

14.  Князь миру 

253

15.  Вчитель здорового глузду 

271

16.  Поет Духу 

287

17. Визволитель 

305

18.  Людина, Яка належить світові 

323


І Л Ю С Т РА Ц І Ї Вступ Христос Воїн («Ego sum via, veritas, et vіta»). Мозаїка Архієпископської капели, Равенна, VI ст. Scala/Art Resource, New York.  C. 18 Розділи 1  Марк Шагал, Біле Розп’яття, 1938. Інститут мистецтво­ знавства, Чикаго, дар Альфреда С. Елшюлера.  C. 34 2  Альбрехт Дюрер, Видіння семи свічників, прибл. 1498. Дереворит з Книги Одкровення.  С. 39 3  Мікеланджело, склепіння Сикстинської капели: Дельфійська Сивілла та Ісая, 1509–10. Scala/Art Resource, New York.  C. 60, 61 4  Христос на престолі, з імператором Константином ІХ Мономахом та імператрицею Зоєю. Мозаїка південної галереї Софії Константинопольської, ХІ ст. Scala/Art Resource, New York.  С. 85 5  Христос понад персоніфікацією Космосу. Римський сар­ кофаг, IV ст. Латеранський музей, Рим. Scala/Art Resource, New York.  С. 94 6  Зіґфрід Рейнхардт, Світло, 1959. Зібрання автора книги. Фото: Йозеф Сасфаі.  С. 111 7  Христос Пантократор. Енкаустична ікона, VI ст. Мона­ стир св. Катерини, Синай.  С. 139 7


Ярослав Пелікан. Ісус крізь століття

8  Рабан Мавр, De laudibus sanctae crucis, ІХ ст. Національна бібліотека Відня, Cod. Vindob. 652, fol. 20v. Akademische Druck- und Verlagsanstalt, Грац, Австрія.  С. 154 9  Pax Christi. Скульптура з Абатства св. Йоана, Коледжвіль, Міннесота. Зібрання автора книги. Фото: Йозеф Сасфаі.  С. 167 10  Джованні Ланфранко, Екстаз св. Маргарити Кортонської, 1618–20. Галерея Пітті, Флоренція. Scala/Art Resource, New York.  С. 193 11 Джотто, Сон папи Інокентія ІІІ, 1290. Верхня базиліка св. Франциска, Ассізі. Scala/Art Resource, New York.  С. 213 12  Ель Греко, Спаситель, прибл. 1610–14. Музео дель Греко, Толедо. Fundaciones Vega-Inclan. Scala/Art Resource, New York.  С. 221 13  Лукас Кранах Молодший, Тайна вечеря (присвячено пам’яті Йоакима Анхальтського), 1565. Десау-Мільдензеє.  С. 240 14  Дереворит з книги Торквато Тассо Jérusalem Delivrée (Париж, 1774). Beinecke Rare Book and Manuscript Library, Єйль.  С. 266 15  Титульна сторінка книги Томаса Джефферсона Філософія Ісуса з Назарета, голографічне факсиміле. Папери Томаса Джефферсона, Відділ рукописів, Бібліотека університету Віргінії.  С. 282 16  Вільям Блейк, Явлення Христа апостолам після Воскресіння, прибл. 1795. Єйльський центр британського мистецтва, зібрання Пола Меллона.  С. 293 17  Вільям Шарп, Великий інквізитор. Дереворит з кни­ ги Ф. М. Достоєвського Брати Карамазови, пер. Констанса Гарнета.  С. 307 8


Ілюстрації

18  Моніка Лю Хо-Пе, Заспокоєння бурі, ймовірно, 1950-ті. Надруковано у: Anno Lehmann, Christian Art in Africa and Asia (Saint Louis, 1969).  С. 330 Хрести на початку розділів: Вступ, руський православний хрест; 1. Вихід з Єгипту; 2. Альфа і Омега; 3. Світло і Життя; 4. лабарум Константина; 5. Всесвіт; 6. Голгофський хрест; 7. візантійський хрест; 8. монограма Карла Великого; 9. Правиця Господня; 10. Christus Noster; 11. хрест ап. Петра; 12. гілка; 13. євангелісти; 14. хрест хрестоносців; 15. латинський хрест; 16. Fleur-de-lis; 17. Єрусалимський хрест; 18. веселка.

9


ВС ТУП ДО БР О , П РА ВД А І К РАС А З Його повноти ми всі одержали, благодать на благодать (Йо. 1:16) Хоч би що про Нього думав і стверджував кожен із нас, та Ісус із Назарета вже понад двадцять століть є центральною постаттю в історії західної культури. Якби ми могли за допомогою якогось магніту витягнути з історії кожну найменшу часточку, яка несе у собі сліди Його імені, чи багато лишилося б? Переважна частина людства живе за календарем, що починається з дня Його народження, і до сих пір мільйони проклинають і благословляють одне одного Його іменем. Ісус Христос учора, і сьогодні, і навіки Той Самий! Не захоплюйтеся всілякими та чужими ученнями (Євр. 13:8–9). Цими словами анонімний (і досі невідомий) автор пам’ятки І ст., нині знаної як Послання до євреїв, застерігав своїх читачів, можливо, нещодавно навернених з юдаїзму в християнство, залишатися вірними тому автентичному та авторитетному переданню Христового вчення, що прийшло до них через перше покоління апостолів, з-поміж яких дехто іще був тоді живий. Навколо Того, Хто вчора, і сьогодні, і навіки Той Самий з плином часу виснувалося безліч метафізичних і богословських інтерпретацій. Згідно з ними, «Той Самий» означає, що Ісус Христос у Своєму безкінечному бутті є «образ незмінного Бога і тому Cам незмінний»1. Але мета цієї книги — дослідити передусім історичне (а не метафізичне чи богословське) значення цієї фра11


Ярослав Пелікан. Ісус крізь століття

зи. Бо, як стане очевидно у незліченних і, боюся, подекуди провокативних подробицях цієї книги, Його образ позначений радше не однаковістю, а калейдоскопічним різноманіттям. Чи не було би більш точним замінити формулу першого століття: «учора, і сьогодні, і навіки Той Самий» — словами з ХХ ст., що належать Альберту Швейцеру? «Кожна наступна епоха, — каже Швейцер, — знаходила в Ісусі відображення власних думок, — і саме це надавало Його образу життєвості»; адже кожен «створював його у відповідності до свого характеру». «Немає, — висновує він, — іншого історичного завдання, що настільки виражало б справжню сутність автора, як написання Ісусового життя»2. У цій книзі представлена історія таких образів Ісуса, які з’являлися від І до ХХ ст. Оскільки, за словами Швейцера, змалювання Ісуса у відповідності до власного характеру типове для кожної історичної доби, важливою частиною нашого завдання є аналіз цих образів у їхньому історичному контексті. Ми хочемо побачити, щó саме кожна епоха додала від себе до Його портрету. Для кожної доби життя і вчення Христа репрезентують відповіді на найбільш фундаментальні питання людського існування і долі, й самі ці питання часто були адресовані особисто до Ісуса, яким Він постає у Євангеліях. Якщо ми хочемо осягнути відповіді, які віднаходили там читачі минулих століть, ми мусимо проникнути у суть їхніх питань, які в більшості випадків не збігаються із нашими питаннями, а в багатьох випадках не збігаються навіть із тими питаннями, які вони безпосередньо висловлювали. Адже, як не без виклику зауважив Альфред Норт Вайтгед, Коли ви критикуєте [чи, додамо, інтерпретуєте] філо­ со­фію певної епохи, приділяйте основну увагу не тим інтелек­т уаль­ним позиціям, що їх безпосередньо обстоюють мислителі. Адже існують певні фундаментальні припущення, які заздалегідь підсвідомо розділяють прибічники усіх різноманітних підходів у рамках даної 12


Вступ. Добро, правда і краса

парадигми. Такі припущення видаються настільки очевидними, що люди й не помічають їх, бо їм ніколи не траплялося подивитися на речі під іншим кутом зору. Ці припущення сумісні з певною обмеженою кількістю типів філософських систем3. Протягом останніх двох тисяч років навряд чи якісь питання впливали на ці «фундаментальні припущення» кожної епохи такою ж мірою, як спроби пояснити для себе постать Ісуса з Назарета. З тієї ж причини, слушним є і зворотній зв’язок між тим, що Вайтгед називає «філософією епохи» і зображенням Ісуса: те, яким чином будь-який конкретний історичний період зображає Ісуса, часто є ключем до генія тієї епохи. Ми, фахівці чи просто любителі історії, прагнучи осягнути й оцінити будьякий відрізок минулого, постійно стикаємось із перешкодами, не лише через недоступність найбільш показових пам’яток цього періоду (бо до нашого часу дійшли лише невеликі фрагменти, і не обов’язково найбільш вагомі), а й через відсутність у нас належної антени для збору сигналів іншого часу й простору. Ми не можемо і не повинні довіряти здоровому глузду в перекладі з іноземних мов минулого — а вони усі за визначенням іноземні, навіть коли минуле говорить, здавалося б, нашою рідною мовою. Чутливість до розчарування є необхідною умовою дослідника, але це також може стати професійним захворюванням історика, який може врешті-решт зневіритись у власних зусиллях і стати жертвою так званого «паралічу аналізу». Важлива складова будь-якого методу боротьби з таким розладом — це простеження спадкоємності у низці змін та перетворень і, якщо це можливо, пошук питань або тем, які поєднують у собі змінність із тривалістю. Аби проілюструвати цю ідею, звернімося до галузі історичних досліджень, далекої від проблематики цієї книги. З часів єврейської Біблії та Гомера, оливкова олія 13


Ярослав Пелікан. Ісус крізь століття

є настільки вагомим елементом раціону, фармакології та торгівлі середземноморських народів, що один із найцікавіших сучасних соціальних та економічних істориків — Фернан Бродель — визначав географію Середземномор’я як «регіон, який простягається від найбільш північної оливи до найбільш північної пальми. Перше оливкове дерево на шляху з півночі на південь знаменує початок Середземноморського регіону, а перші пальмові гаї — його кінець»4. Але навіть порівняння Гомера та єврейської Біблії вже виявить різноманіття у безпосередньому та метафоричному вжитку оливкової олії. Тому, якщо б ми вивчали історію цієї олії як приправи чи косметичного засобу, культурного символу чи товару, ми б виявили багато зв’язків і багато розривів протягом останніх трьох тисячоліть історії Середземномор’я. Так само й історія зображення Ісуса одночасно ілюструє тяглість й уривчастість історії останніх двох тисячоліть. Артур О. Лавджой, засновник історії ідей як окремої дисципліни в сучасній американській науці, звертав свою увагу зазвичай лише на розриви. «Термін “християнство”, — пише він у праці Великій ланцюг буття, — це не назва для будь-якого одиничного об’єднання, а тип, на який полює історик конкретних ідей». Лавджой розглядає історію християнства не як єдине явище, а як «ланку фактів, які, розглянуті в цілому, не мають майже нічого спільного окрім назви»5. Він, безумовно, був ладен визнати — бо деякі факти зобов’язували визнати — що всі ці реалії таки мали одну спільну рису — «повагу до певної особи», а саме до Особи Ісуса Христа. Утім, Лавджой додавав, що Його «єство і вчення… трактувалися настільки різноманітно, що й тут також єдність зводиться до самого лиш імені». Але Лавджой мав би визнати також, що кожен із цих різних, майже нескінченних, підходів до імені Ісуса так чи інакше спирається на первинний портрет (чи портрети) Ісуса, змальований у Євангеліях. Тому, звісно, у цій історії є тяглість — але не менш важливими є й розриви між інтерпретаціями значення Ісуса Христа. 14


Вступ. Добро, правда і краса

Одним із наслідків цих розривів є велика різноманітність і неоднорідність концептів і категорій, застосовуваних для розгляду цього значення, від найбільш наївних і нехитрих до найглибших і найскладніших. Згідно з Євангелією, Ісус молився так: Прославляю Тебе, Отче, Господи неба й землі, що втаїв Ти оце від премудрих і розумних, та його немовлятам відкрив (Лк. 10:21). Ці слова часто вживали для нагадування богословам і філософам про те, що «перевантажене людське розуміння перешкоджає осягати Божі таємниці, відкриті немовлятам»6. Але вже в наступному вірші Ісус проголошує: Передав Мені все Мій Отець. І не знає ніхто, хто є Син, тільки Отець, і хто Отець, тільки Син, та кому Син захоче відкрити (Лк. 10:22). Щодо висновків з цього твердження століттями розмірковували й сперечалися найбільш «мудрі й розумні» голови в історії думки7. В результаті виникала метафізична традиція, яка, від Августина до Гегеля, інтерпретує Трійцю як найглибшу таємницю буття. Тому деякі з образів, що будуть тут розглянуті, цілком зрозумілі й прості, а деякі доволі тонкі й важкі для розуміння; але історичний огляд не може обійтися ані без перших, ані без других. За улюбленою святоотцівською метафорою, Євангелія — це річка, в якій і слон може потонути, і комар може плавати. З приблизно таких же причин, образи в останніх розділах цієї книги будуть більш розмитими, порівняно з попередніми; адже друге тисячоліття цієї історії є періодом, протягом якого престиж християнства в західному суспільстві поступово знижується. Але, як не парадоксально, це період, в якому, далеко за межами церкви, статус Ісуса як Особистості тільки зростає, а Його слава поширюється. Наскільки б ця плинність зображень Христа не розмивала Його образ в очах віри, яка прагне бачити Його «учора і сьогодні, і навіки Тим Самим», ця ж різноманітність є справжнім скарбом для історії культури, завдяки своєрідності поєднання в ній спадкоємності та розривів. З іншого боку, ці зображення Ісуса кожної епохи не обмежуються історією віри, хоча вони відігра15


Ярослав Пелікан. Ісус крізь століття

ють у ній центральну роль. Звісно, цілком належно (або, словами богослужіння, «достойно і праведно»), що історія віри й, зокрема, історія віри в Ісуса Христа повинна поставати предметом наукових досліджень та викладу. Виникнення історії християнської доктрини на початку ХІХ століття як самостійної історичної дисципліни — відмінної від історії філософії, історії християнської церкви та доктринальної теології, хоч тісно пов’язаної з цими трьома сферами, — становить важливу частину історії сучасної науки8. Але переказ складної еволюції вчення про Христа, визначений як «те, у що Церква Ісуса Христа вірить, навчає і визнає на основі Слова Божого»9, жодним чином не вичерпує історії значень постаті Ісуса у культурі людства. Бо, за словами Євангелії від Йоана, з Його повноти [плерома] ми всі одержали, благодать на благодать (Йо. 1:16) — з повноти, яка виявилася невичерпною, не зводимою до жодних формул, догматичних чи антидогматичних. Звертаючись до розрізнення, проведеного Вернером Елертом, поряд із «догмою Христа» завжди був «образ Христа»10. Тож Ісус крізь століття — це історія «образу (чи то образів) Христа». Таким чином, це не є ані історія життя Ісуса, ані історія християнства як руху або організації. Виникнення жанру біографічної літератури, відомого як Життя Ісуса, строго кажучи, є феноменом Нового часу, коли вчені прийшли до переконання, що, застосовуючи методологію критичної історіографії до євангельських джерел, вони матимуть можливість відновити історію Його життя. Праця Альберта Швейцера У пошуках історичного Христа є прикладом зростання такого типу літератури протягом XVIIІ — XX століть. Природно, що реконструкція життя Ісуса в будь-який період, починаючи з самих Євангелій, є важливим артефактом цієї історії Ісуса впродовж віків. Але тут ми маємо справу з більш ніж історією ідей — богословських, небогословських чи антибогословських. Наприклад, прагнення зобразити Ісуса у візуальній формі також є «артефактами» для нашої історії. Вони цікавлять нас не лише тоді, коли легітимність таких 16


Вступ. Добро, правда і краса

прагнень ставилася під сумнів, як-от у Візантії VIII — IX ст., або під час Реформації XVI ст., що мало далекосяжні наслідки для історії мистецтва та естетики, а також політичної історії Сходу та Заходу Європи. Але у кожному розділі зображення Христа у творах мистецтва, таких як придорожні хрести в англосаксонській Нортумбрії, каролінзькі мініатюри чи живопис Ренесансу, фігуруватимуть як матеріал для культурної історії Ісуса, тож ми постійно звертатимемось до таких прикладів. Подібним чином, розглядаючи вплив Ісуса на культуру, ми раз у раз матимемо справу із творами літератури — від староанглійського Сну Руда і Божественної комедії до розповіді Достоєвського про Великого інквізитора у Братах Карамазових. Тим не менш, вживаючи термін «культура» в підзаголовку Його місце в історії культури, я не маю на увазі лише те, що тепер називають «високою культурою», те, що створюють поети, філософи і художники. Було б дещо дивно осягати Того, Хто зазнавав нападів з боку сучасників за спілкування з ізгоями культурного та поважного суспільства, винятково крізь призму Його внеску в розвиток і прикрашення життя й думки багатих і освічених класів. Термін «культура» вживається тут майже в тому значенні, яке він має в антропології, охоплюючи не лише літературу, філософію та образотворче мистецтво, а й суспільне та політичне життя. Адже ми також звертатимемо увагу на політичну, соціальну та економічну історію інтерпретації образу Ісуса, і ми повинні описати практики залучення імені Ісуса для легітимації політичної діяльності, як радикальними, так і реакційними рухами. Якнайширші концептуальні рамки для розгляду цього спектру образів визначаються класичною тріадою Краси, Істини і Блага, що зіграла значну роль в історії християнської думки11. Цій класичній тріаді відповідає — хоч зовсім не тотожна їй — біблійна тріада, що в Євангелії від Йоана описує Христа як Шлях, Істину і Життя (Йо. 14:6). Ця формула з Євангелії від Йоана стала темою дивовижного зображення Ісуса в Архієпископ17


Ярослав Пелікан. Ісус крізь століття

Христос Воїн («Ego sum via, veritas, et vіta»). Мозаїка Архієпископської капели, Равенна, VI ст. Scala/Art Resource, New York.

18


Вступ. Добро, правда і краса

ській капелі в Равенні: «EGO SUM VIA VERITAS ET VITA»12. Один із ранньохристиянських письменників каже: «Той, Хто сказав: Я Шлях, … знов повертає нам Свій образ», і це, словами іншого раннього автора, виражається в «якості краси»13. Христос як Істина поставав виповненням і втіленням усього істинного: Світлом правдивим був Той, Хто просвічує кожну людину (Йо. 1:9). Христос як Життя був «джерелом» усякої справжньої благості14. Отже, равеннська мозаїка підсумовує образ Христа як Шляху, Істини і Життя, водночас підносячи його як Красу, Істину і Благо. У циклі відкритих лекцій в Берлінському університеті в 1899– 1900 роках найвідоміший вчений того університету, Адольф фон Гарнак, взяв на себе зобов’язання відповісти на питання «Що таке Християнство?». Книга, створена на основі його лекцій, вийшла накладом більш ніж 100 000 примірників, була перекладена на понад дванадцять мов, і все ще перевидається німецькою та англійською мовами15. Вступ до книги Гарнака відкривається словами, які можна винести у висновок нашого вступу: Як одного разу зауважив великий англійський філософ Джон Стюарт Мілль, «людству ніколи не завадить нагадувати, що був колись чоловік на ім’я Сократ». Це правильно, але ще важливіше нагадувати людству, що колись жив чоловік на ім’я Ісус Христос16. Образи, згадані у цій книзі, є низкою таких нагадувань «протягом століть». Переклад Ліни Романухи ПРИМІТКИ:  Афанасій, Чотири слова проти аріан 1.10.36   Albert Schweitzer, The Quest of the Historical Jesus, trans. William Montgomery (1956; New York: Macmillan, 1961), p. 4. 1

2

19


Ярослав Пелікан. Ісус крізь століття   Alfred North Whitehead, Science and the Modern World (1925; New York: Mentor Editions, 1952), pp. 49–50. 4   Fernand Braudel, The Mediterranean and the Mediterranean World in the Age of Philip II, trans. Sian Reynolds, 2 vols. (New York: Harper and Row, 1972), vol.1, p. 168. 5   Arthur O. Lovejoy, The Great Chain of Being: A Study of the History of an Idea (Cambridge, Mass.: Harvard University Press, 1936), p. 6. 6   John Calvin, Institutes of Christian Religion 3.2.34, ed. John Thomas McNeill, 2 vols. (Philadelphia: Westminster Press, 1960), vol.1, p. 581. 7   Див. напр. Афанасій, Тлумачення на Лк. 10:22, Григорій Нисський, Проти Євномія 2.4. 8   Jaroslav Pelikan, Historical Theology: Continuity and Change in Christian Doctrine (New York: Corpus Books, 1971), pp. 33–67: «The Evolution of the Historical». 9   Jaroslav Pelikan, The Christian Tradition: A History of the Development of Doctrine, 5 vols. (Chicago: University of Chicago Press, 1971–1989), vol.1, p.1. 10   Werner Elert, Der Ausgang der altkirchlichen Christologie (Berlin: Lutherisches Verlagshaus, 1957), pp. 12–25: «Christusbild und Christusdogma». 11   Див. Jaroslav Pelikan, Fools for Christ: Essays on the True, The Good, and the Beautiful (Philadelphia: Muhlenberg Press, 1955). 12   Порівняння цього образу з аналогічними зображеннями з Равенни: Spiro K. Kostof, The Orthodox Baptistery of Ravenna (New Haven, Yale University Press, 1965), pp. 67–68. 13   Григорій Нисський, Проти Євномія 2.10; Августин, Про Трійцю 6.1.11. 14  Августин, На Євангелію від Йоана 22.8. 15   Agnes von Zahn-Harnack, Adolf von Harnack, 2nd ed. (Berlin: Walter de Gruyter, 1951), pp. 181–188. 16   Adolf von Harnack, What is Christianity? trans. Thomas Bailey Saunders (1900; New York: Harper Torchbooks, 1957) p.1; цитата з: John Stuart Mill, On Liberty, chap.2// The English Philosophers from Bacon to Mill, ed. Edwin A. Burtt (New York: Modern Library, 1939), p. 967. 3

20


РОЗДІЛ 18 Л ЮД И Н А , Я К А Н А Л Е Ж И Т Ь С В І Т О В І … в Єрусалимі, і в усій Юдеї та в Самарії, та аж до останнього краю землі Ді. 1:8 Назарет був тим, що сьогодні називають провінційним містечком. Коли в  Євангелії від Йоана Нафанаїл запитує, що доброго може прийти з Назарета (Йо. 1:46), це звучить майже як прислів’я. Таким чином, Ісуса з Назарета найпевніше сприймали чи то як селюка, чи то як провінціала. Чи відповідає, чи не відповідає дійсності оповідь про Його втечу в Єгипет разом із батьками, коли Він іще був немовлям, дорослим він ніколи не подорожував за межі Леванту. Можемо припустити, що Він не володів жодною світовою мовою цього часу: ні латиною, ні грецькою, — хоча обидві ці мови згадуються в епізоді Євангелії від Йоана (19:20) про напис на хресті. Єдина згадка про те, що Він писав хоч якоюсь мовою (нахилившись додолу, по землі писав пальцем) походить з уривку сумнівної автентичності, який більшість манускриптів поміщають в різні частини Євангелії від Йоана (Йо. 8:6, 8). Він говорив про те, як князі народів панують над ними, а вельможі їх утискають (Мт. 20:25), але як про реалії, дуже далекі від Його життя. І навіть коли Книга Діянь (1:8) описує Його звернення до учнів після Воскресіння, Його слова звучать як слова провінціала, що поділяє світ на найближче оточення — і все, що поза ним: І Моїми ви свідками 323


Ярослав Пелікан. Ісус крізь століття

будете в Єрусалимі, і в усій Юдеї та в Самарії, та аж до останнього краю землі 1. Таким чином, Його огудники в космополітичній Римській імперії могли глузувати, що Він з’явився світові «десь там, на задвірках землі», а не, говорячи сучасною мовою, тут, у реальному світі 2. Ісус із Назарета міг бути провінціалом, але Ісус Христос є Людиною, Яка належить Світові. Його ім’я поширилося далеко за межі «задвірків землі» і стало відомим «аж до останнього краю землі». Це географічне розповсюдження християнства перевершило все, що могли собі уявити як Його космополітичні огудники в поганських колах, так і християнський автор Книги Діянь. Перефразовуючи слова Псалма 72, Ісаак Вотс написав: Царює Ісус, поки вишнєє сонце У бігу своєму не бачить кінця, І царство Його — від моря до моря, Допоки аж місяць не скриє лиця. Народи й племена землі усієї Любов Його в піснях звеличать своїх 3. Коли цей гімн опублікували в 1719 р., найбільший за всю історію стрибок впливу християнства лише починався. Завдяки цьому зростанню, провідне англомовне видання з історії поширення християнства присвячує три із семи томів одному лише ХІХ століттю, називаючи його Великим Століттям 4. Сонце ніколи не заходить над володіннями Царя Христа, Людини, Яка належить світові. Не випадково велике століття поширення християнських місій у багатьох випадках було також великим століттям європейського колоніалізму 5. Як і в минулі століття, навернення до християнства, місії та військові інтереси часом йшли пліч-опліч, служачи меті один одного, і не завжди в способі чи в дусі, суголосними з духом Христа. Середньовічний метод запрова324


18. Людина, Яка належить світові

дження християнських місій полягав у тому, щоб спершу завоювати плем’я, а потім охрестити цілу ворожу армію в найближчій річці 6. Цей зразок продовжував відбиватися й на сучасних місіях, незважаючи на численні розбіжності у методах. Як наслідок, хоча сам Ісус жив на Близькому Сході, його вчення прийшло до всіх народів світу й усіх островів океану як європейська релігія — європейська релігія в подвійному сенсі: як релігія з Європи і часто як релігія про Європу. Дійсно, на кінець «великого століття» і напередодні першої світової, ймовірно, Ілер Беллок висловив провокативний афоризм: «Віра — це Європа, Європа — це Віра»7. Ототожнення Європи з «вірою» означало, що, з одного боку, ті, хто прийняв європейське економічне, політичне та військове панування і ті, хто прийняв європейську цивілізацію, потрапили через це під тиск навернутися до європейської віри в Ісуса Христа. Проте, з іншого боку, це також означало, що віра в Ісуса Христа повинна базуватися на європейських термінах, подобається це чи ні, й ті форми, яких вона набула — організаційна, етична, доктринальна, літургійна — повинні бути такими, які вона прийняла у своїй європейській історії. Хоча такий погляд давно став загальним місцем у сучасній антиколоніальній літературі, як Східній так і Західній, було б надмірним спрощенням зводити місії лише до прикриття білого імперіалізму. Таке спрощення нехтує біографічними, релігійними та політичними фактами історії християнських місій «великого століття» і задовго до нього, тоді, коли місіонери намагалися в ім’я Ісуса зрозуміти й навчилися поважати особливості культур, до яких вони приходили. Крім того слід зауважити, щоісторично між місіонерськими методами Східної та Західної церков з цього приводу були різкі розбіжності. Коли Костантин-Кирил і Мефодій прийшли у ІХ столітті до слов’ян як християнські місіонери, вони переклали на слов’янську мову не лише Біблію, а й православну Літургію 8. Натомість, коли Августин Кентерберійський прийшов до англійського на325


Ярослав Пелікан. Ісус крізь століття

роду в 597 році, він приніс із собою не лише євангельське благовістя та зверхність Римської кафедри, але й латинську месу, й усе це постало умовами навернення до Христа 9. Якщо грекомовні місіонери, такі як Кирил і Мефодій, не навчали своїх слов’янських учнів читати грецькою, то західні місіонери мусили забезпечити новонавернені народи початковими знаннями латини і способами її вивчення. В період Каролінгів «використання латини було повсюдним і невідворотно зводилося до богослужіння та писемності» і латинська мова стала «чисто штучною мовою». Попри це, вона все ж була «єдиною мовою інтелектуального життя» і, як побічний продукт, цілком ненавмисно, забезпечувала доступ до спадку дохристиянської римської культури і класичної латинської літератури 10. Проте, найвідомішим прикладом християнського розуміння і поваги до місцевої культури була праця римо-католицького, а не православного місіонера — єзуїта Матео Річчі в Китаї. Сучасний англійський історик китайської культури назвав його «одним із найвизначніших і найблискучіших людей в історії»11. Перше покоління єзуїтів під проводом і натхненням Франциска Ксав’єра поставилося до місії в Китаї як до стратегічного завдання. Але, виконуючи цю місію, єзуїти наслідували середньовічний зразок Західної церкви, вводячи римо-католицьке служіння меси, наполягаючи на використанні латинської мови і забороняючи вживання в обряді будь-яких місцевих діалектів. Із прибуттям Річчі до Макау в 1582 році цю стратегію було радикально переглянуто. Річчі прийняв звичаї буддистського монаха, потім — вбрання конфуціанського вченого, і згодом став відомим авторитетом як у природничих науках, так і в історії та літературі Китаю. Його ерудиція дала йому змогу представити Особу і вчення Ісуса як сповнення історичних прагнень китайської культури; саме так осмислювали Христа ранні Отці церкви, що бачили в Ньому кульмінацію греко-римської віри в Логос, а в Новому Завіті — сповнення сподівань єврейського народу на прихід 326


18. Людина, Яка належить світові

Месії. Річчі вважав, що китайці «безперечно можуть стати християнами, оскільки сутність їхнього вчення не має нічого супротивного католицькій вірі, й католицька віра не зможе ні в чому збити їх із правильного шляху, але насправді допоможе їм у досягненні державного спокою і миру — мети, проголошеної їхніми книгами»12. Вже за його життя, а надто протягом «обрядових дебатів» довкола проблеми «достосовування», яка почалася по його смерті в 1610 році, Річчі закидали, що він затінює унікальність Особи Ісуса Христа. Але пізніше вивчення його богословських праць китайською мовою, як-от Істинне значення Господа Небес (1603 р.), виявило, що Річчі був і залишився ортодоксальним католицьким віруючим і що саме ця ортодоксальність змусила його поставитися серйозно до глибини китайських традицій 13. У ХІХ ст. і римо-католицьким, і протестантським місіонерам, хоч вони менш вражаюче вживалися в місцеву культуру, ніж Річчі, також часто вдавалося поєднати вірність євангелізації в ім’я Ісуса з глибокою пошаною до місцевої культури. Як і в минулому, християнські місії в ХІХ і ХХ століттях спричинили чимало змін не лише в питаннях релігійної приналежності, а й у соціальному житті. Можливо, найважливішою з цих змін для майбутнього культурного розвитку націй була тісна взаємопов’язаність між місіями і кампанією за письменність у світі. Пам’яткою важливості такого досягнення для історії слов’ян є той самий алфавіт, яким користуються більшість із слов’янських народів. Називається він кирилицею, на честь св. Кирила, «апостола слов’ян» ІХ століття, адже традиційно вважається, що він, разом зі своїм братом Мефодієм, винайшов це письмо, використовуючи грецький унціал та деякі літери давньоєврейської мови у зв’язку зі складністю слов’янських фонем. Понад тисячоліття переклад Біблії, особливо Нового Завіту, і навчання в місіонерських школах були двома найголовнішими елементами місіонерської культури, від місії у слов’ян ІХ століття до місії в інших язичницьких народів у ХІХ столітті. При327


Ярослав Пелікан. Ісус крізь століття

буваючи до народів Африки та південних морів, християнські місіонери раз у раз відкривали, що жодна з місцевих мов не має свого письма, а тому, задля перекладу слова Божого необхідно надати котрійсь із цих мов письмову форму. Отже, в багатьох випадках саме християнські місіонери започатковують наукове осягнення мови місцевими чи іноземцями. Вони укладають перші словники, пишуть перші книги з граматики, створюють перші алфавіти. Таким чином, склалося так, що першим важливим власним ім’ям, яке пишеться цими численними мовами, є ім’я Ісуса, вимова якого пристосовується до розмаїтих фонетичних структур, — як раніше це було в усіх мовах Європи. Протестантські місіонери біблійних товариств, особливо Британського і Закордонного біблійного товариств, а також Американського біблійного товариства завдячували своїм виникненням християнським місіям ХІХ століття. Протягом ХІХ і ХХ століть вони переклали Євангелію, а подекуди й решту Нового Завіту, та й цілої Біблії, на понад тисячу мов, так що в середньому виходило більш ніжп’ять нових мов за рік 14. Школи, засновані протестантськими місіонерськими товариствами і римо-католицькими релігійними орденами, тісно пов’язані з цією справою і часто функціонують і як осередки перекладу Євангелії, і як центри лінгвістичних студій, що уможливлюють цей переклад 15. Поряд із тим, вони навчали дітей навернених християн і всіх інших дітей, що приходили до них, тієї чи іншої західної мови та прищеплювали їм західно-християнську культуру тієї церкви, що посилала місіонерів. Це часто спричиняло до невизначеності щодо власної культури, якою вчителі місіонерських шкіл прагнули керувати в ім’я Христа, а також виганяти іменем Христа її «нечистий дух». Ці школи не вважали частиною своєї місії пропагувати місцеві легенди і практики, оскільки вони вважалися проникнутими духом і забобонами поганства; і все-таки вони мусили якщо не викладати, то хоча б вивчати їх, аби сприяти проповіді Христового вчення. 328


18. Людина, Яка належить світові

У мемуарах азіатських і африканських лідерів, випускників цих шкіл, стало майже обов’язковим в руслі нападів на білий християнський колоніалізм висловлювати обурення і звинувачення у втраті місцевих коренів, що постала побічним продуктом місіонерської освіти й імперіалістичних шкіл як на місіях, так і в рідній країні. Наприклад, Джавахарлал Неру, який здобув освіту в Харроу та Кембриджі, став, за його красномовним англійським виразом, «дивним змішанням Сходу та Заходу, скрізь не на місці й ніде не вдома» і відчував глибоке відчуження між собою і побожністю індійського простолюду, — відчуження, від якого він ніколи так цілком і не одужав 16. Вислів Неру, можливо, окреслює ситуацію декількох поколінь у багатьох націях: деякі з них — віддані християни, а інші — просто викорінені азіати чи африканці, які були «скрізь не на місці й ніде не вдома». Таким чином, у житті цілих культур, а не тільки окремих сімей з безжалісною буквальністю сповнилося відчуження, описане висловом Ісуса в Євангелії: Бо Я прийшов розлучити сина з батьком його, і дочку з матір’ю її, і невістку зі свекрухою її. І вороги людини — домашні її! (Мт. 10:35–36). Таким чином, Ісуса сприймали як Західну постать, і в мистецтві «молодих церков» Його часто продовжували уявляти таким, яким Його представляли євангелічні та пієтистські місіонерські рухи Європи, Англії та Америки. Утім, вже починаючи з Річчі, або й раніше, мистецтво християнських місій відчувало потребу зображати Христа в образах, більш зрозумілих Його новій аудиторії. Тому Річчі використав для проповіді китайцям одну з гравюр Антона Вієрікса, створивши на основі цього зображення зустрічі Петра із воскреслим Христом (Йо. 21) ілюстрацію ходіння Петра по водах (Мт. 14)17. Подібний мотив виникає і в «Заспокоєнні бурі» Моніки Лю Хо-Пе, художниці з китайським прізвищем та християнським іменем матері св. Августина. Тут китайський Христос, стоячи на кормі човна, втихомирює хвилі й повеліває морю: Умовкни, перестань (Мр. 4:39), а Його 329


Ярослав Пелікан. Ісус крізь століття

Моніка Лю Хо-Пе, Заспокоєння бурі, ймовірно, 1950-ті. Надруковано у: Anno Lehmann, Christian Art in Africa and Asia (Saint Louis, 1969).

330


18. Людина, Яка належить світові

перелякані китайські учні — переважно бородаті, як і в європейському мистецтві, але зі східними рисам обличчя, — налягають на весла та спускають подерті вітром паруси. Небезпеки морської подорожі були добре знайомі як місіонерам, так і їхнім конгрегаціям, тож чудо, що засвідчує владу Христа над стихіями природи, було звернене до них. Але євангелісти та пієтисти також невдовзі почали осягати — на місії значно гостріше, аніж удома, — що для нехристиянського світу не досить приносити зображення Ісуса, і навіть зображення Ісуса з місцевими рисами, не досить передавати слова про Ісуса, навіть слова про Ісуса місцевими говірками. Цього було не досить і за часів Ісуса, тож Він і Сам мав приходити як лікар, а не лише як учитель. Так само і діяльність Його учнів у ІІ чи ІІІ століттях була місією допомоги та зцілення, а не лише євангелізації. Адже слово «спасіння» — сотирія грецькою, salus латиною та романськими мовами, Heil — у німецькій та інших германських мовах, — означає «здоров’я». Як зазначив Гарнак, Християнська проповідь прокладала собі шлях у цьому світі, спраглому спасіння. Її успіх, задовго до тріумфу її вражаючої релігійної філософії, вже був визначений тим фактом, що вона пропонувала спасіння, — цим вона перевершила всі інші релігії та культи. Вона не просто протиставила реального Ісуса уявному Асклепію з країни мрій. Вона умисно й свідомо постала «релігією спасіння як зцілення», «лікування душі й тіла», і водночас визнала одним із головних своїх обов’язків дбайливу турботу про фізично хворих 18. Цей проникливий опис усього спектру Христової благовісті спасіння можна докласти до ХІХ — ХХ ст. з тим же успіхом, що й до ІІ — ІІІ ст. У ІІІ ст. Оріген казав, що Ісус, «Слово та Його цілюща сила [терапіа] … сильніше за все зло, що є в душі»19. 331


Ярослав Пелікан. Ісус крізь століття

А кінцева глава усього Нового Завіту зображає Місто Боже, із престолом Агнця Божого Ісуса Христа та деревом життя, пояснюючи, що листя дерев на вздоровлення народів (Од. 22:2). За доби, коли вздоровлення народів від пошестей голоду, хвороб та війни постало провідним моральним імперативом, образ Ісуса Цілителя неодмінно мав посісти центральне місце. Не випадково міжнародна організація, утворена 1864 року у відповідь на «Женевську конвенцію про покращення стану поранених та хворих військових на полі бою», була названа «Товариством червоного хреста»; її символ (заснований на негативі прапору Швейцарії) — червоний хрест на білому полі. Утім, зв’язок між євангелізацією в ім’я Ісуса та місією допомоги та лікування викликав чимало дебатів, особливо у ХХ ст. Ця полеміка виглядає як розгорнутий коментар на буквальне значення євангельських слів: І коли хто напоїть вас кухлем води в Ім’я Моє заради того, що ви Христові, іcтинно кажу вам, не втратить своєї нагороди!20 Здається, в усі часи були люди, для яких головним було розмірковувати про Ім’я Ісуса, прояснювати його доктринальне та богословське значення й захищати це значення від опонентів, — але при цьому не поїти нікого водою. Водночас іншим здавалося можливим подавати кухоль води, забезпечувати лікування, полегшувати життя знедолених, — але при цьому безпосередньо не згадувати Ім’я Ісуса. Чи означають Христові слова, що кожен із цих типів відповіді на Його заклик є лиш частковим виконанням Його подвійної заповіді? У намаганнях відповісти на це запитання, дискусія щодо первинних обов’язків Христових учнів у сучасному світі нерідко зосереджується довкола роз’єднаності між двома сторонами цього імперативу. Для цієї дискусії дедалі більше характерна увага до проблеми співпраці між учнями Христа й учнями інших давніх вчителів Шляху спасіння. Ті з християн, хто схвалює таку співпрацю, наполягають, що вселенське значення Особи та вчення Христа означає для них не менше, ніж для прибічників традиційних 332


18. Людина, Яка належить світові

методів євангелізації. Але універсальне значення Христа, за їхнім наполяганням, стверджує себе у світі не коштом затемнення усього світлого й правдивого, що коли-небудь було дано розмаїтим народам та культурам. Бо якими б не були найближчі історичні джерела цієї правди, її остаточним джерелом є Бог — Той Бог, Якого Ісус називав Отцем; інакше сповідання, що Бог Єдиний, було б пустим. Критика багатьох елементів традиційного християнства, передусім, його догматизму та культурного імперіалізму, породила припущення, що християни можуть багато чого навчитися — і багато чого навчити — у спілкуванні з іншими релігіями. Ісус дійсно був Людиною, що належить світові, але саме завдяки тому, що Його вчення дозволило глибше оцінити весь діапазон Божого Одкровення, де б воно не проявлялося у світовій історії; — і в цьому світлі набувала глибшого смислу Його власна проповідь. За парадоксальною формулою Ґіффордських лекцій архієпископа Натана Зьодерблома (1931 р.), «унікальність Христа як носія Одкровення в історії, як Воплоченого Слова і як Голгофської таїни», яка «становить унікальний характер християнства», спонукає до думки, що «Бог являє Себе в історії не лише у церкві, але й за її межами»21. Ця позиція була виражена найбільш послідовно у масивному та вдумливому звіті Переосмислення місії: світський огляд її стану за сто років, виданому 1932 року комісією, що представляла сім американських протестантських деномінацій. Вдавшись до заглибленого аналізу світових місій, передусім в Азії та в Африці, автори цього «світського огляду» розглянули у семи інформативних томах стан євангелізації та християнського служіння у світі, пропонуючи далекосяжні зміни не лише конкретних стратегій, але і їхніх філософських засад. Вони прийшли до висновку, що наголос на особливості Христа та абсолютному значенні Його проповіді є хоча й важливим, але тимчасовим елементом програми місії. Один дослідник так сформулював позицію Переосмислення місії: 333


Ярослав Пелікан. Ісус крізь століття

Завдання місіонера сьогодні, як вони стверджу­ю ть, роз­г ледіти найкраще в інших релігіях, допомогти послідовникам цих релігій знайти — чи  від­найти — усе  найкраще у  власних традиціях, спів­п рацювати з найбільш активними та життєздатними елементами інших традицій у соціальних реформах та в очищенні релігійного досвіду. Метою має бути не навернення — залучення носіїв однієї віри до іншої чи спроба встановити монополію християнства. Співпраця має посісти місце агресії. Остаточна мета, як можна зрозуміти, — вивести релігії з ізоляції й залучити їх до світового співтовариства, де знайшлося б своє місце для кожного 22. Традиційне християнське розуміння, що крім Ісуса нема ні в кім іншим спасіння. Бо під небом нема іншого Ймення, даного людям, що ним би спастися ми мали (Ді.. 4:12), було рішучо переглянуте. Це викликало палку дискусію та широку супереч­ ку, що набула особливого значення коли Карл Барт у своєму богослов’ї знов акцентував на унікальності Ісуса та центральній ролі Його вчення. Подібні пропозиції переформулювати універсальне значення Христа почали висловлюватися тоді, коли західні вчені з новою увагою звернулися до мов та культури інших релігійних традицій. Не дивно, що чимало з цих учених були пов’язані родинними чи освітніми зв’язками із християнськими місіями. Сини та дочки протестантських місіонерів, та й чимало з самих місіонерів грали провідну роль у поясненні Європі та Америці, що таке східні культури. Фахівці з лінгвістики, яка здавна служила для підготовки до перекладу Євангелії на тисячу мов, тепер почали наводити мости також і в зворотному напрямку. 1875 р. видатний індолог німецького походження Фрідрих Макс Мюллер, професор Оксфорду, розпочав публікацію монументальної серії Священні книги Сходу, яка невдовзі сягнула 334


18. Людина, Яка належить світові

п’ятдесят одного тому. Ця серія відкривала багатства східної релігійної мудрості, особливо індійської, читачам, які не мали змоги вивчати її в оригіналі. Приблизно в той же час, у зв’язку зі Всесвітньою виставкою 1893 р., присвяченою чотирьохсотліттю Колумбового відкриття Нового Світу, відбувся всесвітній форум релігій, завданням якого було дослідити релігійні висновки відкриття, що людство — не лише європейський, а отже не лише християнський, феномен, а планетарний та вселенський. Попри величезні успіхи християнських місій у ХІХ — ХХ ст., видається безсумнівним, що пропорція християн у світі постійно падає. Тож здається маловірогідним, що християнська церква і християнська проповідь коли-небудь охопить усе населення земної кулі й витіснить інші релігії. Якщо Ісус — Людина, яка належить світові, то це має виявитись якимось іншим чином. Можливо, найвидатнішим вираженням цього глибокого відчуття нового універсалізму постало не Переосмислення місій 1932 р., а декрет, виданий на третину століття пізніше, 28 жовтня 1965 р., Декларація ставлення церкви до нехристиянських релігій, Nostra aetate, II Ватиканського собору. У низці стислих, але вражаючих параграфів декрет змальовує релігійні пошуки та духовні цінності, властиві розмаїтим релігіям — індуїзму, буддизму, ісламу. Історичне судження собору каже: Католицька Церква не відкидає нічого істинного та святого у цих релігіях. Вона зі щирою повагою дивиться на ці способи життя й поведінки, ці правила та вчення, які, відрізняючись у багатьох деталях від того, чого тримається і що проповідує вона сама, все  ж часто відбиває промінь тієї Істини, що освітлює кожну людину (Йо. 1:9). Дійсно, вона проповідує і повинна завжди проповідувати Христа, путь, і істину, і життя (Йо. 14:6), в Якому люди віднаходять повноту релігійного життя, і в Якому Бог примирив із Собою усе 23. 335


Ярослав Пелікан. Ісус крізь століття

Цю думку прояснюють дві цитати з Євангелії від Йоана, наведені у документі. Адже саме в цій Євангелії Христос називає Себе путтю, і істиною, і життям, кажучи, що ніхто не приходить до Отця окрім як через Нього. Але та ж сама Євангелія надала, так би мовити, епіграф універсалізму просвітницького образу Христа: адже пролог Євангелії від Йоана проголошує, що Слово Боже, воплочене в Ісусі, освітлює кожну людину, що приходить у світ. Цитуючи водночас ці два висловлювання, ІІ Ватиканський собор прагнув ствердити універсальність та водночас особливість християнства, укорінюючи і те, й інше в постаті Ісуса. Особливим питанням для ІІ Ватиканського собору і для християнства загалом, надто після ІІ Світової війни, були стосунки між християнством та материнською щодо нього релігією — юдаїзмом. Голокост трапився на теренах, що досі лишалися номінально християнськими; більше того, свідчення про роль церков у опорі йому не становлять найшляхетнішу сторінку в історії християнства. Серед католиків та протестантів Німеччини були такі, хто, подібно до апостола Павла під час побивання св. Стефана, похваляли вбивство юдеїв (пор. Ді. 8:1), а чимало інших лишалися цілком нечутливими до ситуації, — принаймні таке враження виникає у ретроспективі. ІІ Ватиканський собор «засуджує ненависть, переслідування та вияви антисемітизму, спрямовані проти євреїв у будь-який час та з будь-якого джерела», включно навіть із офіційними документами з минулого церкви 24. Також він засудив усяке намагання звинувачувати у смерті Ісуса «усіх євреїв, що жили тоді, без розрізнення, або сучасних євреїв», закликаючи «не представляти євреїв відкинутими чи проклятими Богом». Це переосмислення відносин між християнством та юдаїзмом, звісно, відобразило всесвітній жах з приводу Голокосту, але водночас воно постало з поглиблення християнської думки та самосвідомості. Результатом цього стала найбільш докорінна переоцінка християнством статусу юдаїзму, починаючи 336


18. Людина, Яка належить світові

з І ст. За дивною іронією долі, роки нацистського антисемітизму та Голокосту в Німеччині були часом, коли християни по-новому усвідомили єврейство Христа, апостолів та Нового Завіту, і це усвідомлення було виражене у мові ІІ Ватиканського собору. Саме 1933 р., на початку нацистської ери в Німеччині, у цій країні виходить перший том одного з найбільш популярних біблеїстичних довідників ХХ ст., багатотомного Богословського словника Нового Завіту Герхарда Кіттеля 25. Мабуть, найважливіший висновок, якого дозволяють дійти сотні статей у Словнику Кіттеля, полягає в тому, що вчення і мова Нового Завіту, включно зі вченням і мовою Самого Ісуса, не можуть бути зрозумілі безвідносно до їхнього юдейського контексту. У тій ж Євангелії від Йоана, попри ворожість певних його висловів щодо юдеїв, Ісус, звертаючись як єврей до не-єврейки, каже: Ми [юдеї] вклоняємось тому, що знаємо, бо спасіння від юдеїв (Йо. 4:22). Вже в наступному вірші Він додає: Але прийде час, і нині вже є, коли істинні поклонники [що стосується, безумовно, і юдеїв, і язичників] вклонятимуться Отцеві в дусі та істині. Отже, тут ми знов чуємо мотив універсальності та партикулярності, вкорінених у постаті єврея Ісуса. Внаслідок цікавого переплетення цих релігійних та академічних течій із не менш потужними впливами скептицизму та релігійного релятивізму, універсальність та партикулярність Ісуса у ХХ ст. постала проблемою не лише для християн, а й для всього людства. Останні розділи цієї книги засвідчують, що попри занепад довіри до офіційної церкви, повага до Ісуса лише зростала. Адже єдність та різноманітність образів «Ісуса крізь століття» показує, що Він більший від усіх мрій філософії та христологічних уявлень теології. Як у церкві, так і поза її стінами, Його Особа та вчення є, за виразом Августина, «краса вічно давня і вічно нова»26, — і сьогодні Він належить усьому світові. Переклад В. Мальчина 337


Ярослав Пелікан. Ісус крізь століття ПРИМІТКИ:   Ді., 1:8.  Євсевій, Церковна історія 1.4.2. 3   Див. Julian, Dictionary of Hymnology vol. 1, p. 601, та оцінку місця цього гімну в історії місій до Південних морів. 4   Kenneth Scott Latourette, A History of the Expansion of Christianity, 7 vols. (New York: Harper and Brothers, 1939–45). 5   Arthur Schlesinger, Jr., «The Missionary Enterprise and Theories of Imperialism» // The Missionary Enterprise in China and America / ed. John K. Fairbank (Cambridge, Mass.: Harvard University Press, 1974), pp. 336–7. 6   Karl Holl, «Die Missionmethode der alten und die der mittelalterlichen Kirche» // Gesammelte Aufsätze zur Kirchengeschichte, 3 vols. (1928; reprint, Darmstadt: Wissenschaftliche Buchgesellschaft, 1964), 3:117–29. 7   Hilaire Belloc, Europe and the Faith (New York: Paulist Press, 1921), p. viii. 8   Francis Dvornik, Byzantine Missions among the Slavs (New Brunswick, N.J.: Rutgers University Press, 1970), pp. 107–09. 9   Беда Преподобний, Церковна історія народу англів 22. 10  Auerbach, Literary Language and Its Public, pp. 120–21. 11   Joseph Needham, Science and Civilization in China, Introductory Considerations, 2nd ed., 2 vols. (Cambridge University Press, 1961), 1:148. 12   Цит. за: Jonathan D. Spence, The Memory Palace of Matteo Ricci (New York: Viking Press, 21984), p. 210. 13   Цей трактат відомий мені лише за анонімним французьким перекладом: Entretiens d’un letter chinois et d’un docteur européen, sur le vraie idée de Dieu// Lettres édifantes et curieuses #25 (1811), pp. 143–385. 14   Цей матеріал було зібрано у кн.: The Book of a Thousand Tongues, ed. Eric M. North (New York: Harper and Brothers, 1938). 15   Див. напр. P. Yang Fu-Mien, «The Catholic Missionary Contribution to the Study of Chinese Dialects», Orbis #9 (1960), pp. 158–85. 16   Jawaharlal Nehru, Toward Freedom: Autobiography (Boston: Beacon Press, 1958), pp. 236–50. 1

2

338


18. Людина, Яка належить світові  Spence, Memory Palace, pp. 59–92.  Harnack, Mission and Expansion (див. розд. 6, n.5), p. 108; курсив оригіналу. 19  Орiген, Проти Цельса 8.72. 20   Мр. 9:41. 21   Natan Sötherblom, The Living God: Basic Forms of Personal Religion (Boston: Beacon Press, 1962), pp. 349, 379. 22   Stephen Neill, A History of Christian Missions (Baltimore: Penguin Books, 1964), p. 456. 23   Documents of Vatican II, pp. 660–68. 24   Documents of Vatican II, pp. 666–67. 25   Про цікаві обставини його появи див.: Robert P. Ericksen, Theologians Under Hitler: Gerhard Kittel, Paul Althaus, and Emanuel Hirsch (New Haven: Yale University Press, 1985). 26  Августин, Сповідь 9.27.38. 17

18

339


Ярослав Пелікан "Ісус крізь століття"  

К.: ДУХ I ЛIТЕРА, 2015. — 344 с.