Page 1


НЕОЗБРОЄНА БОЖА НІЖНІСТЬ

Передмова до українського перекладу Наш час є складним і заплутаним, як і всі часи, коли зміни прискорюються, коли світ розсипається так, що навіть неможливо помислити його майбутні конфігурації. Зокрема, в  області антропології в  наших суспільствах лунають дискусії, а традиційним уявленням і суспільній думці кидають виклик нові ідеї. Чи має це викликати у нас занепокоєння? Чи маємо ми цьому радіти? Не завжди легко вдається побачити ясну картину. Ми маємо визнати, що, за євангельською притчею, живемо у змішані часи: час зростання доброї пшениці поряд із плевелами. Деякі із сучасних питань, що нині обговорюються, свідчать про обнадійливе і втішне зростання свідомості. І першорядними серед цих питань є, безумовно, турбота про життя жінок, їхнє становище, гнітючі несправедливість і насильство щодо жінок у багатьох традиціях, місце, що займають жінки в побудові наших суспільств. Оскільки маємо визнати очевидне: споконвіку існує лише таке людство, що складається з чоловіків і жінок, які його разом породжують, разом забезпечують його існування і зростання, спільно будують життя людських спільнот. Проте вперта чоловіча перевага, що проявляється в різних культурах тисячами способів, спричиняє те, що світло безперервно розподілятиметься нерівномірно, постійно звеличуючи чоловіків і всіляко прирікаючи жінок на перебування в тіні. Навіть сьогодні ідея про те, що жінка має не  цілком однакову вартість із чоловіком, продовжує циркулювати в  багатьох головах, визначати повсякден-

7


Християнство та жінки ну поведінку, ба навіть правові засади деяких суспільств. Отже, вітати той факт, що наш сучасний світ трохи більше турбується про те, аби вийти з цієї темряви, не означає сповідувати войовничий та агресивний фемінізм. Релігії, тією мірою, якою вони спрямовують сумління і служать орієнтиром у  суспільній практиці, вочевидь, відчувають вплив цих реалій. Цілком зрозуміло, що бути жінкою сьогодні в різних світових релігіях означає не одне й те саме. В силу цього важливо пам’ятати, що саме в надрах християнських культур в ХІХ ст. вперше сформувалося сучасне розуміння проблем становища жінок, яке в ХХ ст. привело до  численних зрушень і зараз розгортається далеко за межі християнства. Насправді взаємини чоловіка і жінки є одним із предметів біблійного одкровення, а отже, й християнського його оновлення. «Нове серце», породжене Святим Духом в учнях Христа, має справу зі зціленням від гріха, який забруднює цей зв’язок. Воно також пов’язане з віднайденим входженням у «дуже добре», що є його істиною творіння (Бут. 1:31). Отже, цілком законним і необхідним є питання, як протягом двадцяти століть християнства християни сприймали заклик до корінних змін у цій царині. Час Церкви, як відомо, — це час терплячого розгортання благодаті спасіння. Отже, він також є часом непростим. Не  піддаючись неприязному упередженню, що приписуватиме християнству жінконенависництво на  Заході, але й без тієї упередженості, що нехтує помилками християн, необхідно, власне, усвідомити, що Євангеліє уможливило поступове просування вперед жіноцтва і людськості, відшукуючи шляхи радісного зближення, яке сама Біблія оспівує в Пісні пісень. Також необхідно віднайти спосіб, у який християнки, перебуваючи всередині суспільства і в клерикальному середовищі, що прагнуло їхньої маргіналізації, залишались на передньому краї євангельського благовістя, починаючи від витоків християнства і аж до  сьогодення, через київську княгиню Ольгу, бабусю Володимира, або

8


Неозброєна Божа ніжність Марію від Воплочення на землях Нового світу. Багато з них, часто залишаючись у тіні, виконували соціально другорядні ролі, але вони, згідно з євангельською логікою, були першими. Відродження цієї історичної свідомості у масштабах усієї Європи є частиною справедливої боротьби сьогодення. Це переконання призвело до реалізації цього перекладу. Головним питанням є справедливість щодо жінок. Але треба також визначити і змінити думку чоловіків і, таким чином, працювати над тим, щоб гуманізувати нашу історію. Звісно, жінки за чоловіків не кращі. Та їм властива витонченість у  стосунках із іншим, чуйність до  немочі плоті, також, імовірно, стійкість у  нещасті, що необхідно в житті кожного й надалі буде необхідно нашому суспільству. Багато сучасних жінок у своїх шуканнях не прагнуть швидкого визнання й популярності. Я, одна з жінок сьогодення, мабуть, висловлю їхню думку, якщо скажу, що це їхня велика мрія — зробити відчутною й надихаючою для всіх силу певної лагідності, перевагу добра на терезах, які воля до влади й войовниче насильство воліють перехилити в бік розпачу. Це ті жінки, які свого часу шукали відповіді у  Світлани Алексієвич і які свідчать, що, дійсно, «у  війни не жіноче обличчя»… Сьогодні християнство має плекати таку істину. Вона підводить нас ближче до того іншого Образу, Який у дні Страстей остаточно відновив присутність у  темній історії нашого людства нескінченної та  неозбро­ єної Божої ніжності.

9


ВСТУП Обличчя жінок. Місцевих або чужинок, близьких або вельми далеких у часі чи просторі. Обличчя принадні або нещасні, сповнені ласки або страждання. Обличчя, що стали жорсткими в безжальній боротьбі. Обличчя, приховані покровом чадри. Обличчя, зневажені безсоромністю оголеного тіла. Обличчя матерів, звернені до  таємниці світу, схилені над дитям, яке щойно народилося або ось-ось має померти. Обличчя жінок на війні, терплячих, витривалих, чия затятість сильніша, ніж у шаленої зброї. Обличчя молитвениць, що віддаються таїні Бога… Стільки жіночих облич, в яких зосереджена вся людська доля. З усіма своїми великими потрясіннями, ХХ століття залишиться в історії культури моментом, коли всі ці обличчя жіночості — так часто приховувана або неназвана половина людства — змусили суспільну свідомість, як ніколи в  минулому, визнати свою присутність. Хто  б мав сумнів, що жінки існують? Але що існують вони нарівні з чоловіками, що вони наділені такою ж гідністю та відіграють так само важливі ролі… очевидність цього досі залишається значно більш проблематичною. Сучасний світ порушив «питання жінок», захист яких постав одним із великих питань цивілізації. І все ж, безперечно, в багатьох місцях земної кулі жінки й сьогодні пригноблені не менш, ніж їхні прабабусі, принижені дідівськими звичаями, підкорені тиранії чоловіків, прикуті до чорної роботи. Але те, що раніше сприймалося суспільством як природне, цілком спокійно, сьогодні постало не таким уже природним та стерпним. І це значуща подія.

11


Християнство та жінки Це зростання свідомості переживалося й переживається досі, в країнах Заходу, не без пристрастей та часом засліплення. Але неможливо ставитись холоднокровно до явищ, які так даються взнаки: до  зустрічі віч-на-віч, коли людина розуміє, ким вона є, впізнаючи іншу, близьку та відмінну, у  протилежній статі; до  незапам’ятної історії чоловіків та жінок із їхнім взаємним потягом та взаємним змаганням. Очевидно, що в цьому змаганні, так само з незапам’ятних часів, переможеними чи принаймні підкореними виявлялися жінки. Фізична сила чоловіків — це ще не все; вона узаконює просту ідею зверхності. До цього додаються інші ідеї, не такі прості, але страхітливо дієздатні: женоненависництво спирається на  витончену риторику, в  якій, однак, чільне місце посідає острах перед іншим. Різні культури виплели ціле мереживо майстерних виправдань. У багатьох випадках до  цих зусиль палко долучалися релігії. Географія найбільш суворих утисків сьогодні почасти відповідає сферам релігійного впливу. Але не слід спрощувати. Наприклад, не  надто релігійний Мао Цзедун, який твердив, що жінки «тримають на плечах половину неба», міг поводитися з ними як жахливий збоченець. Радянська Росія, де декларувалася повага до жінки, радше спотворила, ніж полегшила її становище: адже примус копати землю разом із чоловіками не  робить жінку вільною. У  цій проблематиці є дещо, що зачіпає самісіньке осердя людської природи. Болісно дивитися, що навіть у сучасних дискусіях не бракує ілюзій та манівців. Виявляється, можна захищати жінку, зраджуючи найкраще в її єстві й тим самим зраджуючи людськість. У наших західних суспільствах ті, хто цікавиться джерелами женоненависництва, не проходять повз юдео-християнські підвалини наших звичаїв та  ментальності. Звинувачувати через це біблійні витоки нашої історії стало загальноприйнятим. Усі лиха жіноцтва походять, мовляв, від традиції, яка вважає, що всі лиха світу походять від жіноцтва. Відчуження жінок у нас на Заході, відтак, спричинене впливом Церкви, яка є закладом суцільно чоловічим,

12


Вступ ворожим або підозрілим щодо них. Цю думку сьогодні повторюють на всі лади — навіть ті прибічники феміні­ зму, які зараховують себе до християн. І безсумнівно, вона знаходить собі чимало підтверджень у  нашій історії! Хто може заперечити, приміром, неприємний факт, що жінок, аж до ХІХ ст., канонізували набагато неохочіше, ніж чоловіків? Як сталося, що уславлення сподобилися переважно присвячені Господу діви, а  жінки, які народжували дітей, майже систематично залишалися в затінку? Або як сталося, що донедавна в старовинному посібнику з таїнства сповіді можна було зустріти нагромадження порнографії — тексти, досить непристойні для публікації? Безперечно, стосунки між чоловіками й жінками залишалися впродовж двадцяти минулих століть християнства важкою темою. Вони змальовують дуже строкату картину, яку неможливо звести ані до  тіньових сторін історії християнства, ані до самого лише позитиву, який прагне залишити надто поспішна апологетика. Адже якщо Церква, в її теперішньому стані, усвідомлює себе як місце навернення, переходу від темряви до світла, від смерті до життя, чи можна дивуватися, що християни у цьому світі можуть рухатися непевно, ба й збиватися зі шляху? Давнє оповідання (апофтегма) з життя отців-пустельників добре описує, наскільки складно тут, на землі, побудувати справедливі стосунки. Просуваючись пустелею, чернець раптом бачить групу черниць і повертає вбік, щоб уникнути зустрічі з ними; зустрівши одну з них згодом, він чує докір: «Якби ти був досконалим ченцем, ти навіть не звернув би уваги, що ми жінки!» Повчальне оповідання, але лише почасти… Проблема в тому, щоб дивитися ясним і правдивим поглядом — а не просто затуляти очі. У низці випадків християни не знаходять нічого кращого, як уникати прямої та, природно, не позбавленої небезпек реальності цих стосунків, коли за думками нерідко ховаються задні думки, а  позірна дистанція таїть у собі гру бажань. А нове серце, про яке казали пророки, — існує насправді. То джерело святості Церкви. Але його не-

13


Християнство та жінки можливо здобути без боротьби або, якщо завгодно, без навернення до благодаті, що зцілює зло, до якого людство здатне хіба що пристосуватись. Такому преображеному погляду та серцю відкрито, що всьому має настати свій час — як на шляху історії, так і на шляху життя особи. Наступні сторінки слід розглядати у  цій делікатній перспективі. Про подібні речі неможливо писати, не звертаючись до особистої історії. Втім, і читати про подібні речі неможливо, не зіставляючи їх зі своїм досвідом. Наше завдання — окинути побіжним поглядом історію європейського світу, з усіма його темними плямами, але також із його досягненнями. Ми хочемо знайти сліди християнок, які жили, працювали, ткали полотно свого життя у цьому світі, — можливо, на тому рівні, який зазвичай ігнорує чоловіче око, зосереджене на своїх цінностях, але який може становити найглибшу істину людства. І нарешті ми звернемося до  ще не  опублікованих моментів цієї історії — до нашого сьогодення, коли видатний чоловік, християнин, спромігся чистим поглядом та  серцем, вихованим вірою, подивитися на  зустрічних жінок, захопитися їхньою гідністю та піднести її перед сучасним суспільством. Те, що цей чоловік — папа, Йоан Павло ІІ, автор апостольського послання, названого саме Mulieris dignitatem (Гідність жінки), — наводить на думку, що ми переживаємо, зокрема, в цій царині, важливий історичний момент. Отже, хоч у теперішній атмосфері, нерідко сповненій пристрастей, наше починання видається ризикованим, все  ж сьогоднішній день, безсумнівно, є слушним для того, щоб визначити нарешті ту частину, яка належить жінці в житті людства. Вплетена в товщу біблійної традиції, вона є зна­чно більш невловимою та  величнішою, ніж те, що говориться про неї в  численних виступах, де окреслюються погляди, а часом і бойові позиції. Тому слова з біблійного псалма, де ізраїльський левіт із захопленням посилається на «частину спадку мого» (Пс. 15 [16]): 5–6), можуть бути, парадоксальним чином, застосовані до існування жінки в його правдивій сутності, всупереч усім свідченням прикрої історії.

14


На початку. Читаючи Святе Письмо Пісня пісень, слава кохання Вершиною цього натхнення можна назвати Пісню пі­ сень. Один вірш, одне слово, начебто пробуджує в пам’я­ ті на  мить минуле випробування, невірність (Пісн. 1:5: «Я  чорна, але гарна, дочки єрусалимські»). Але насправді уся ця невелика книга недвозначно схвалює розкіш краси, взаємне захоплення, беззастережну рівність. Тут наче від­ новлюється світ 2 розділу Книги Буття. Миле нашим сучас­ никам буквальне читання Пісні пісень підкреслює глибоко ствердне ставлення Біблії до подружжя, й особливо до жін­ ки. Тут без жодних замовчувань оспівується щастя кохати й бути коханим, підноситься тілесна краса, якою тішиться уся природа навколо. Духовне читання, більш звичне для традиції, розглядає цю радість в світлі стосунків між Богом та Його народом, або між Богом і серцем того, хто любить ім’я Боже (Пс. 5:12). Велике щастя, що цей текст, який ви­ ражає, як жоден інший, якнайповнішу довіру до добрості створіння, й передусім до  добрості людського подружжя, увійшов до складу Біблії.

Жінка у Новому Завіті Навколо Ісуса Сьогодні охоче наголошують — і цілком справедли­ во — на  важливому місці жінок в  Євангелії. Це новітнє прочитання благополучно пориває зі старими упере­ дженнями. Утім, воно вимагає певної обережності. Адже як раніше, протягом багатьох століть, ці тексти вжива­ лися для обґрунтування нерівності, так і сьогодні на них легко спираються нові партії: Ісус-революціонер раптом починає боротися за  права жінок, випереджаючи пере­ творення, що досягли нашої свідомості лише у ХХ ст. Не­ щодавно Франс Кере виступила проти цих анахронічних перетлумачень, що залюбки очорняють суспільство єван­

25


Християнство та жінки гельських часів, аби ефектніше підкреслити відважність уявних визвольних виступів Ісуса. Звісно, Він показово не зважав на  ті табу, що тяжіли над жінками, які зустрі­ чалися Йому під час Його служіння: Він дозволив кро­ воточивій жінці доторкнутися до  нього (Мт. 9:20н); Він прийняв від грішниці не  позбавлену чуттєвості пошану, описану в  Євангелії від Луки (7:36–50); Він просив води в  самарянки, чужинки, з якою не  можна було спілкува­ тися (Йн. 4:1–42). Але усе це не суперечить тому, що тлом євангельської оповіді є суспільство, де жінка лишалася, якщо висловлюватися юридичною мовою, неповноправ­ ною, затисненою в особливу частину Храму або ж «звіль­ неною» від участі в  щорічних святкуваннях та  у  публі­ чній молитві. Хоча ці, несприятливі встановлення залишалися непо­ хитними, все ж, згідно з Євангеліями, в історії Ісуса та під час проголошення Ним Доброї Новини присутні численні жінки. Вже на  початку Євангелія від Луки справа спасін­ ня зав’язується, звісна річ, довкола Марії, а  також Єли­ завети. Її проголошує й уславлює Анна, пророчиця, яка разом із Симеоном очікує в  Храмі на  здійснення Божої обітниці. З  протилежного краю оповіді, наприкінці Єван­ гелій, ми знов бачимо жінок, які пасхального ранку по­ спішають до гробу, випереджаючи апостолів. А між цими подіями, супроводжуючи все Ісусове служіння, тіснять­ ся інші численні та  різноликі жінки. Синоптичні Єван­ гелія згадують жінок, які йшли за  Ним від Галілеї, разом із Ним сходили до  Єрусалима напередодні Його Стра­ стей (Лк. ­8:2–3; Мт. 27:55–56; Мк. 15:40–41). А є ще й жінки, з якими Його дорога перетнулася на  якусь хвилину. Це й самарянка, зустріч із якою детально описана Йоаном (Йн. 4:1–42). Це й жінка-перелюбниця в тому ж Євангелії, де Ісус різко викриває гріхи фарисеїв, що ховаються за ретельним виконанням приписів Закону (Йн. 8:1–11). Тут є й блудни­ ці, яких названо ближчими до  Царства Небесного від са­ мозадоволених пра­ведників. Є вдовиці, як та, що зустрічає

26


На початку. Читаючи Святе Письмо Ісуса у брамі міста Наїн, йдучи ховати свого єдиного сина (Лк. 7:11–17). Є скорчена жінка, яку Він зцілює у суботній день (Лк. 13:10–17). Є жінка, що протягом дванадцяти років хворіла на кровотечу, а тепер наближається у натовпі, аби непомітно доторкнутися до краю Його одежі (Мт. 9:20–22). Є хананеянка, що благає про зцілення своєї дочки, не боя­ чись відмови Того, Хто прийшов передусім заради загиблих овець Ізраїлю (Мт. 15:21–28). Є Марта і Марія, сестри Лаза­ ря, які приймають Ісуса в своєму домі та навчають читача не лише гостинності, а й уваги до єдиного потрібного (Лк. 10:38–42). Це вони благають Ісуса про свого брата Лазаря: «Господи, той, що любиш ти його, слабує» (Йн. 11:3). І тут є жінки, що в  перші години після Страсної суботи йдуть до гробу, аби намастити мертве тіло, несучи, як таїну, в сер­ ці питання Нареченої з Пісні пісень: «Чи бачили ви того, кого серце моє любить?» (Пісн. 3:3). Усі вони разом, ці євангельські жінки, врешті-решт утворюють значно складніше уявлення про становище жін­ ки, аніж можна було очікувати. Ми не можемо більше дові­ ряти образу жінки, прив’язаної до домашньої господи, яка лишається осторонь від великих подій свого часу. Декотрі з цих жінок подорожували, на рівні з учнями-чоловіками, йдучи слідом за  Ісусом. Всупереч усім стереотипам, бага­ тьом з ним властиві відвага та ініціативність. У поведінці хананейської жінки дивним чином поєднуються смирення та настійливість. Чимало з них є взірцями духовної мудро­ сті, значно випереджаючи чоловіків з Ісусового оточення. Приміром, Марта, після смерті свого брата Лазаря, вислов­ лює несподівано глибоке сповідання віри. Знов-таки, саме вчинок жінки, нехай «легкої поведінки», дає Ісусові нагоду навчити фарисея Симона життєво необхідної істини: мі­ рою любові є міра прощення, про яке хтось наважується просити. Саме тому Ісус не приховує Свого захоплення ві­ рою хананейки («О жінко, велика твоя віра!») чи то вчин­ ком Марії у Віфанії, яка умастила Його пахощами («Істин­ но кажу вам: Де тільки буде проповідуватись ця Євангелія

27


Християнство та жінки по всьому світі, оповідатиметься і про те, що вона зробила, їй на спомин» [Мт. 26:13]). Вірність навіть за  найскрутніших обставин також є однією з питомих рис євангельських жінок. Жінки, що їх прийнято вважати слабкими й боязкими, єдині наважу­ ються супроводжувати засудженого Ісуса на  Голгофу, аж дотоді, коли біля Нього лишаються тільки воїни, що сте­ режуть хрест. Синоптичні Євангелія повідомляють, що ці жінки здалека споглядали розп’яття. Але за описом Йоана, вони перебували з Марією біля хреста. Оповіді про ранок Воскресіння зупиняються на  приході жінок до  гробу, за­ вершуючись неоднозначною картиною: порожній гріб є двоїстим символом, і радість змішується зі страхом у  сер­ цях мироносиць. Повертаючись до  апостолів зі страхом і великою радістю, згідно з Матеєм, вони зустріли Самого Ісуса, Який повторив веління ангела — сповістити братів, щоб ішли чекати на  Нього до  Галілеї. Оповідь Марка не­ сподівано обривається на  нотах страху й мовчання: «І  ні­ кому нічого не  сказали, бо боялися» (Мк. 16:8). У  Луки ­жінки,  здається, постають більш зрілими у  вірі: вони зга­ дують Ісусові пророцтва про Його страсті та Воскресіння, проте учні не сприймають всерйоз їхні слова: «Слова ці їм видавалися пустим верзінням, і вони не повірили їм» (Лк. 24:11). Те ж саме підтверджує епізод в Емаусі, де апостоли згадують оповідь жінок як бентежливу балаканину: «Деякі з наших жінок, щоправда, нас здивували […]. Деякі ж з на­ ших пішли до гробниці й знайшли так, як жінки сказали; його ж вони не бачили» (Лк. 24:22, 24). Натомість в Йоана засвідчення віри Петра та  учня, якого любив Ісус, постає вставним епізодом у сцені з Марією Магдалиною, яка зна­ ходить порожній гріб, а згодом впізнає Господа у Тому, Кого вона прийняла за  садівника. Християнське передання за­ любки звертається раз у раз до цього епізоду в саду Воскре­ сіння, де чути тихий відгомін минулих часів — і першого Едемського саду, і саду Пісні пісень.

28


На початку. Читаючи Святе Письмо У суголоссі з Месією-слугою Зрештою, нагадаємо, що в Євангеліях вододіл проходить не  поміж статями, а  радше поміж бідними, які у  скруті й злиднях покладають надію на  Ісуса, й тими, хто, назива­ ючись праведними та  вважаючи себе оправданими, вияв­ ляють байдужість чи ворожість до  спасіння, яке Він дає. Тому ми бачимо чоловіків і жінок, рівною мірою, які сліду­ ють за Христом. Прокажений, який закликає Ісуса, сліпий Вартимей з Єрихону чи римський сотник, який благає про зцілення свого сина, анітрохи не  поступаються вірою зга­ даним вище жінкам. Та все ж мимоволі спадає на думку, що у  цих текстах жінки з якоюсь особливою невимушеністю дослухаються до  слів Ісуса та  визнають Його дари. Як це можна пояснити? Вочевидь, сумнівним було  б припущення, що жінки більш відкриті до прощення або зцілення тому, що вони грішніші, ніж чоловіки… Втім, цілком слушне інше спо­ стереження: жінки особливим чином усвідомлюють потребу в  Бозі, присутність Якого вони впізнають у  діях Христа. На цьому настрої належить зупинитися, адже ми знаємо, що, згідно з довгою пророчою традицією, знайо­ мою кожному читачеві Біблії, великою перешкодою для сердечного навернення є духовна гординя. Досить згадати Ісаю, який постійно провіщає, що справі спасіння пере­ дуватиме падіння «вершин гордині». Отже, виявляється, що власне через їхнє становище в тогочасному суспільстві жінки значно більше за  чоловіків були захищені від ду­ ховної гордині, яка саме і віддаляла від Ісуса багатьох із тих, хто Його слухав. Жінки, які стаючи удовами, втрача­ ли соціальний статус та засоби до існування, зневажувані блудниці, засуджувані перелюбниці (тоді як чоловіки, їхні неминучі співучасники, уникали осуду), — усі вони були значно більш соціально вразливі, ніж чоловіки тієї ж вер­ стви. Їм важче було зачепитися за бездоганне дотримання приписів Закону, яке, в очах суспільства, замінювало сер­

29


Християнство та жінки дечну віру. Через це євангельські жінки й були особливо сприйнятливими та вірними. До  того ж, можливо, через їхню звичку служити, їх менше лякала таїна Месії, Який прийшов, щоб служити, а  не  для того, щоб Йому служи­ ли. До того ж, як відомо, влада завжди обтяжує, у той чи інший спосіб вона пов’язана з небезпеками. А непанівне становище жінки дозволяло їй з більшою повнотою при­ святити себе найголовнішому — життю, любові, пам’я­ ті смертній. В  їхньому житті було менше розваг та  при­ над, а  отже, більше можливості збагнути основне: єдина справжня могутність — це могутність любові. Так, ці жін­ ки, вміючи бути рішучими, настійливими, настирними у  своїх проханнях чи виявах покаяння, символізують у  Євангеліях смирення — не  чесноту слабких, що лише міняють місцями незмінні плюс та мінус, а мудрість, яка викриває безум того, що світові здається сильним або мо­ гутнім. Цю євангельську логіку висловлює апостол Павло у  Посланні до  Корінтян: «Бог вибрав немудре світу, щоб засоромити мудрих, і безсильне світу Бог вибрав, щоб за­ соромити сильних, — і незначне світу та погорджене Бог вибрав, і те, чого не було, щоб знівечити те, що було, щоб жадне тіло не  величалося перед Богом» (1 Кор. 1:27–29). Можливо, саме з цієї причини жінки є настільки важли­ вими героїнями Євангелій. Це розуміння приводить нас до аналітики нового рівня, значно глибшої ніж та, що на­ дихає дебати — втім, цікаві в інших відношеннях — щодо посад, що їх могли обіймати жінки на  початку творення церковних інституцій. Саме тому, в тих же Євангеліях, жінка легко постає об­ разом Церкви загалом: як-от зцілена Ісусом від лихоман­ ки Симонова теща, яка одразу починає Йому служити (Мк. 1:29–31), або вдова, яка кладе до  храмової скарбниці дві лепти, весь свій прожиток, і ввіряє своє подальше існуван­ ня тільки Богові (Лк. 21:1–4). Образи Церкви є óбразами того, чим закликані жити у  Христі всі — чоловіки й жін­ ки. Звісно, в Євангелії немає жінок, яких було б запрошено

30


На початку. Читаючи Святе Письмо на гору Преображення. І саме свідчення про явлення Хри­ ста чоловікам у християнській благовісті становить основу віри у Воскресіння (1 Кор. 15: 3–8). Але важливо не забува­ ти, що цей акт засвідчення, довірений тут чоловікам, жод­ ним чином не є самоціллю. Він лише слугує вірі та святості, особливими взірцями яких тут постають жінки. Саме на­ вчаючись від жінок, чоловіки покликані бути учнями Хри­ стовими, Його, як говорить притча про таланти, добрими й вірними слугами. Можна заперечити, що до  цієї науки, дорученої жінкам, покоління християн не  надто дослуха­ лися, завжди роблячи слугування суто жіночою справою на  вигоду владі чоловіків. Але подібні зловживання нічо­ го не  міняють у  євангельській істині. Вони демонструють лише те, чого можна навчитися з життя Христа — а саме що служіння і любов ведуть не так до влади в її різноманітних виявах, як до вразливості. Марія, «якже сповнився час…» Усе, про що було щойно сказано, якнайповніше вияви­ лося у Тій, Кого ми більше не можемо обходити увагою — у  Діві Марії. Так, щодо Неї новозавітні тексти зберігають надзвичайну стриманість. Народне ж благочестя заповнює залишені канонічними Євангеліями лакуни коли більш, а коли менш строго. Але для людини, знайомої зі Святим Письмом, скупі новозавітні вірші кажуть багато. Адже образ «Матері Ісуса», як Її іменує винятково Йоан, прони­ зує все передання Ізраїлю. Зокрема, саме у  роздумах над цією неперервністю та зв’язністю християнське передання, на Сході й на Заході, зіткало навколо Неї ціле богословське вчення. З погляду цілокупної історії, яку в Біблії відкриває Книга Буття, Марія постає здійсненням такої людськості, якою вона була первинно замислена та створена, поєднаної з Творцем послухом та довірою. З погляду історії Ізраїлю, у родоводі праматерів, у низці видатних жінок, таких як Мі­ ріам, Девора чи Естер, а також у призмі історії Завіту, Марія

31


Християнство та жінки остаточно втілює образ Нареченої, несучи в Собі розквіт та досконалість святості, терпляче виплеканої у серці Ізра­ їлю. У Ній сповнюються пророцтва, що здалеку змальову­ вали риси Сіонської дочки. Така богословська насиченість образу Марії спону­ кає, як ми відчуваємо, вийти за межі суто психологічних міркувань, в  яких Вона часом зводиться до  сумнівного або навіть обтяженого квазіміфічними рисами жіночо­ го образу. Простежуючи старозавітне коріння Марії, ми відкриваємо, що покірність є не  наслідком власне жіно­ чої пасивності, а радше відповіддю на віковічний заклик: Шема Ісраель! (Слухай, Ізраїлю!). Ми переконуємося, що «зберігати, роздумуючи в  своїм серці» (Лк. 2:19) пам’ять про події, слова та  заповіді Божі — це не  що інше, як завдання та місія Ізраїлю (Втор. 11:18н). Подібним чином визначення Марії як «слугині» точно відповідає образу Із­ раїлю як слуги Всевишнього. Знов-таки, завдяки Старо­ му Завіту ми осягаємо, що слова Марії до служників: «Що лиш скаже вам, — робіть» (Йн. 2:5) — то не просто жіно­ ча прискіпливість до  господарчих справ. Повторю­ ючи слова фараона, що призначив Йосифа розпорядником усіх запасів Єгипту (Бут. 41:55), Марія, у цьому «інавгура­ ційному» епізоді, розкриває роль Ісуса як Розпорядника благ істинного життя. Це вочевидь дещо більш значуще, ніж стежити за  належним плином весільного бенкету. Безумовно, місію Марії належить розглядати у категоріях таїни Воплочення та  цілокупної історії людства. Вона — на початку, про який оповідає Книга Буття. У цьому світлі Вона постає Новою Євою, образом оновленого людства: «Якже сповнився час, Бог послав свого Сина, що народив­ ся від жінки», — підкреслює Павло у Посланні до Галатів (4:4). Спасіння у  християнському розумінні цього слова не  було  б можливе, якби, вустами Жінки, Божий задум не був би затверджений та прийнятий в акті людської віри. Це своєрідно висловлює Євангеліє від Матея, підкресле­ но привертаючи увагу в  перших розділах до  «Дитятка

32


На початку. Читаючи Святе Письмо та Матері Його». Це ж підтверджує і розгорнутий епізод Євангелія від Йоана, де Ісус на хресті доручає Свого улюб­ леного учня Матері: Жінко, ось син твій — а Свою Матір цьому учневі: «Ось матір твоя» (Йн. 19:26–27). У  цьому передсмертному вияві синовньої відданості Він здійснює те породження народу Божого, в якому справджується та­ ємниче видіння, у фіналі Книги Ісаї, про Сіонську дочку, що з неї «з’явився на світ народ відразу» (Іс. 66:8). Можна по-різному оцінювати роль постаті Марії у фор­ муванні західного дискурсу про жінку. Інколи хочеться пожалкувати щодо зміщень у царину міфології, коли Її пе­ ретворювали на свого роду богиню, всупереч усьому духу Біблії, або на носительку вічної жіночості із непевними ри­ сами. Але незаперечним є те, що в Ній християнство пов’я­ зує головні засади своєї віри із царственим образом Жінки. Такої ваги — причому суто богословської ваги — не  має жодний чоловік із тих, що фігурують в  оповідях про Ісу­ са. Тому саме Благовіщення Діві Марії у глухому містечку Назарет — а  не  благовіщення Захарії, священику Ізраїлю, який служив у  Єрусалимському Храмі, — переводить бі­ блійну історію в  «новий час». До  того  ж можна зауважи­ ти, що євангельський текст відкидає наївно-міфологічне чи психологічне розуміння образу Марії. Досить різко, як багатьом видається, він передає реакцію Ісуса на  звістку, що прийшли Його Мати і брати: «"Хто моя мати і хто брати мої?" […] "хто чинить волю мого Отця, що на небі, той мій брат, сестра і мати"» (Мт. 12:48, 50). Таким чином, якщо Ма­ рія грає провідну роль в Євангелії — то не просто як Та, Яка фізично народила Месію Ізраїлю, на що здатна тільки жін­ ка. Річ у тім, що Вона є довершеністю Ізраїлю, яка творить волю Божу, відповідаючи на заклик, звернений рівною мі­ рою до усього народу Божого. Тому в християнській тради­ ції Вона постає, водночас, Матір’ю Церкви та її дзеркалом, іконою Церви загалом, яка складається з чоловіків та жінок.

33


Християнство та жінки Про шлюб… і оновлення часу Нарешті, не можливо завершити розгляд Євангелій, не  зачепивши побіжно запроваджене ним нововведення у розумінні шлюбу та розлучення. Один фрагмент та пара­ лельні йому місця (Мт. 19:1–9) викликає чимало міркувань та дебатів. Можливо, виникає також чимало непорозумінь, особливо коли це місце починають читати як суто дисци­ плінарний текст: розлучення відтепер заборонене! Відомо, що за часів Ісуса Закон Мойсея загалом дозволяв чоловіко­ ві відпустити свою жінку, однак тривали суперечки щодо важкості порушень з боку жінки, які легітимують такий вчинок чоловіка. У більшості випадків цей євангельський текст розуміють як просте продовження цих дискусій, хай читач і здивований тим, що Ісус виступає поборником невблаганного законництва. Тут впадає в  очі брак пер­ спективи, брак пам’яті: вже пророк Малахія у V ст. до н. е. поглибив поняття божественного Завіту, проголосивши розлучення супротивним Божому задуму. Бракує уваги та­ кож до слів, якими Ісус нагадує тут про первинний Божий задум щодо людства: «Спочатку ж не було так». Цей текст є, передусім, віхою часу, точніше, вказівкою на постать Ісу­ са. Він проголошує, що через Христа, у причетності Йому, первинний Божий задум знов стає доступним, придатним для практики, не  просто законом, що чинить насильство над реальністю або не  зважає на  людську неміч, але істи­ ною, тимчасово втраченою, про чоловіка і жінку, шляхом до їхнього щастя.

Павлові послання Питання про жінку та становище жінки спонукає нас вчитатися в  інший розділ християнських Писань, а  саме в  послання апостола Павла до  розмаїтих громад, заснова­ них чи відвідуваних ним. Ці тексти є пам’ятками перших років після Ісусових Страстей, пори вкорінення та  поши­

34


На початку. Читаючи Святе Письмо рення Церкви в Середземномор’ї. Павло неодноразово тор­ кається проблем, що стосуються жінки, пов’язаних із нею звичаїв, а також богослов’я, що спирається на символи жі­ ночості. Але він це робить у чітко визначеному контексті, про який не можна забувати. Передусім, це, звичайно, кон­ текст середземноморського античного світу, орієнтованого на правові та ціннісні моделі греко-римської культури, що в  Палестині перетиналися з біблійним спадком. Але крім того, це контекст проповіді віри, якій Павло присвятив своє життя і в світлі якої він навчає, реагує на проблеми повсяк­ денності, представлені на  його розгляд, розробляє хрис­ тиянський спосіб життя в  історії та  в  суспільстві. Таким чином, за кожним з його конкретних висловлювань стоїть загальне переконання, що у Христі здійснюється обітниця про нове створення, дарування нового серця, з яким кожен, хто у Христі, «той — нове створіння» (2 Кор. 5:17) — безвід­ носно до свого соціального стану, статі чи походження. Це означає, зокрема, докорінне перетворення людських сто­ сунків у лоні людства, яке віднаходить первинний, угодний Богові порядок, що був затьмарений гріхом. Тому він про­ голошує: «Нема юдея ані грека, нема невільника ні вільно­ го, немає ні чоловіка ані жінки», адже усі охрещені — «одно у Христі Ісусі» (Гал. 3:28). Очевидно, цю «революцію» Павло не  міг розглядати як наслідок звільнення в  тому сенсі, в  якому наші секуля­ ризовані суспільства мислять та  проводять емансипацію пригноблюваних меншин. Шлях звільнення тут полягає у  наслідуванні Христа, розп’ятого Месії, Який, «існуючи в Божій природі, не вважав за здобич свою рівність із Богом, а применшив себе самого, прийнявши вигляд слуги» (Флп. 2: 6–7). Цей Месія, слухняний Отцю послухом любові, віддав Своє життя за  інших, врешті-решт явив у  Своєму Воскре­ сінні силу цієї логіки дару й любові до  ворогів. Цей засно­ вок обумовлює усе, що пише Павло, зокрема, про стосунки між чоловіком і жінкою. Саме ця віра, така парадоксальна й по суті неприйнятна, попри тривіалізацію, якої вона з­ азнала

35


Християнство та жінки за двадцять християнських століть, є передумовою та  по­ ясненням усього, що Павло писав у  відповідь на  розмаїті проб­леми, які представляли на його розгляд молоді громади Малої Азії чи Греції. Саме з цієї ж віри постає бачення Цер­ кви як здійснення обітниць Завіту, Церкви, яка мислиться в категоріях шлюбу і через це зобов’язана мати чітке бого­ словське ставлення до жіночості. Нарешті, виходячи саме з цієї віри — яка надає нового сенсу словам та реаліям життя, вириваючи їх з логіки гріха — можна спробувати осягнути й формули нерівності, які шокують нас у Павлових послан­ нях, на кшталт цієї: «Кожному чоловікові голова є Христос, а  голова жінці — чоловік, […] і не  чоловіка створено для жінки, а жінку для чоловіка» (1 Кор. 11:3, 9), або порада: «Не­ хай ті, що мають жінок, живуть, немов би й не мали» (1 Кор. 7:29), або рекомендація, висловлена в Посланні до Ефесян: «Жінки нехай коряться своїм чоловікам» (Еф. 5:22). Висмик­ нуті з контексту, ці фрази, безсумнівно, звучать принизли­ во і змушують побоюватись зловживання. Адже навряд чи в суспільствах, де таке говорилося, в суспільствах, як-не-як, знайомих із Євангелієм, усі серця до  глибини пройнялися таїною смиренного Месії, Який прийшов, щоб послужити, а не щоб Йому служили, та спасав убивць силою любові. Де продовжували панувати традиційні силові стосунки, там, можна впевнено стверджувати, Павлові формули просто підтримували інтереси сильніших. Історія християнського Заходу, принаймні почасти, ілюструє такий їх ужиток. Слід визнати, що деякі висловлювання Павла стосовно жінок освячують банальні упередження наших суспільств. Звідси слава женоненависництва, часто поєднуваного сьогодні з іменем Павла, якому докоряють за те, що він на цілі століття перекрив дорогу будь-якому розвиткові в цій царині. Проте справедливість вимагає відділяти те, що Павло дійсно казав, від того, що вкладали в його тексти, та від того, що він мав би казати, з чийогось погляду. Спокійне дослідження матеріалів, що цілісно розглядає усі Павлові настанови, змушує переглянути це звинувачен­

36


На початку. Читаючи Святе Письмо ня, кинуте апостолові, від якого його служіння вимагало постійного та обопільно доброзичливого спілкування з жінками. Доказом того є численні згадки про них, розсипа­ ні в його посланнях. Так, у Посланні до Римлян він складає пошану Фиві, «служительці Церкви в Кенхреях», благаючи, «щоб ви її прийняли у  Господі, як святим личить, та  щоб допомогли їй у  кожній справі, в  якій би вона вас тільки потребувала» (Рим. 16:1–2). У  тому  ж посланні він вітає «улюблену Персіду, що багато трудилась у  Господі» (Рим. 16:12). У Посланні до Филип’ян він згадує Еводію і Синтиху, які «працювали для Євангелії зо мною» (Флп. 4:3). В інших місцях ідеться про подружжя Прискилли та  Акили, його «співробітників у Христі». З книги Діянь Апостолів ми зна­ ємо Лідію, яка торгувала багряницею та  прийняла пропо­ відників у своєму домі у Филиппах. Але понад усе саме богослов’я Павла відкидає усяку зне­ вагу до  жінок. Звісно, пояснюючи таїну Христа, він пере­ читує 3 главу Книги Буття, але він далекий від букваліст­ ського прочитання, яке б перекладало усю відповідальність за  зло на  жіночу половину людства: «через одного чолові­ ка [anthropos], — пише він, — ввійшов у світ гріх, і з гріхом смерть» (Рим. 5:12). Звинувачене усе людство — чолові­цтво і жіноцтво, — а  не  самі лише жінки як начебто більш не­ мічні й приступні для спокуси звабника, ніж чоловіки. Так само, читаючи in extenso щойно цитований початок 11 ­глави 1 Послання до Корінтян, переконуємося, що Павло не про­ повідує меншовартість жінки, оскільки закінчується ури­ вок так: «Одначе, в Господі ні чоловік без жінки, ні жінка без чоловіка, бо так, як жінка від чоловіка, так само й чоло­ вік через жінку, а все від Бога» (1 Кор. 11:11–12). І той самий 11 розділ, що починається важкуватими для сприйняття роздумами про жіночі покривала, містить вельми новатор­ ський, з погляду юдейських традицій, засновок: про участь жінок у богослужінні, де вони відтепер не зайві. Саме завдяки своєму вченню про однакову гідність чоло­ віка і жінки, а також завдяки високій оцінці шлюбу, Павло

37


Християнство та жінки здатний розглядати подружні стосунки як таїнство, що від­ ображує взаємини Христа і Церкви. Таким є сенс відомих слів з 5 розділу Послання до Ефесян, де роздуми про шлюб завершуються твердженням: «Це велика тайна, а я говорю про Христа і Церкву» (Еф. 5:32). Звісно, ці роздуми мо­ жуть викликати занепокоєння у  жінок, яким впаде в  око вихоплене з контексту напучення коритися чоловікам, як Господеві (5:22). Прибічники погляду на жінку як на дити­ ну, підпорядковану чоловікові — своєму пану і господарю, вочевидь могли взяти на озброєння цей вірш, і безсумнів­ но робили це не раз. Але такі інтерпретатори забували, що, перш ніж порівняти жінку з Церквою, а чоловіка — з Хри­ стом, Павло проголошує їхнє єдине і спільне покликання: ходіть у любові, за прикладом Христа, — закликає він їх, — що полюбив вас і видав себе за вас (Еф. 5:2). Загалом, у Пав­ ла завжди перед очима Церква, що складається з чоловіків та жінок. Тож якщо жінки особливим чином символізують Церкву, то  чоловікам необхідно наслідувати їх у  думках та поведінці, що дозволять їм виповнити своє покликання охрещених у його жіночому і подружньому вимірі. В цьому сенсі, мабуть не було б перебільшенням стверджувати, що Павло, кажучи про Церкву і Христа, зрештою має на увазі, що чоловік отримує від жінки сенс свого життя у хрещенні.

Замість висновків, переходячи від Святого Письма до історії Отже, ми вже трохи відчуваємо неоднозначність бі­ блійних матеріалів, які лежать біля витоків історії жінки в християнському світі. Ця неоднозначність зумовлює усе багатство біблійної проблематики з цього питання. Водно­ час не можна забувати, що вона ж була джерелом непоро­ зумінь та прикрої плутанини, якими позначена ця історія. Складність текстів Першого Завіту, так само, як і Д ­ ругого, зумовлена не  просто їхнім походженням із суспільств,

38


НЕ НА ЗАВЕРШЕННЯ Біг історії неможливо підсумувати на ходу. Нам нале­ жить залишатися в пориванні до подальшого руху. Щой­ но прочитані сторінки мали на меті навести на думку, що цей рух розпочався значно раніше, аніж здавалося на пер­ ший погляд. Зміни, які відбулися нині у ставленні Церкви до жінок, вписані в довгу історію, де не припиняла відчу­ ватися присутність і діяльність християнок. Те, що пуб­ лічний дискурс і суспільна пам’ять, позначені запеклим женоненависництвом, прагнуть ігнорувати цей факт, ні­ чого не змінює в реальності. Протягом двадцяти століть християнства, у  вирішальний для життя Церкви та  су­ спільства спосіб, жінки здійснювали справу освячення, якої їх навчила їхня віра. Це освячення суспільства було справою відомих особистостей, сліди яких спромоглася віднайти історична пам’ять. Але також — і найбільшою мірою — воно було справою безлічі невідомих жінок, які вміли долучити труди, часом смирення власного життя до  трудів та  смирення Бога їхньої віри, відчуваючи, що в такий спосіб вони потаємно беруть участь у божествен­ ній справі спасіння. Мовчки, але дієво ці християнки тво­ рили історію пліч-о-пліч з багатьма іншими жінками всіх епох та всіх культур, які споконвіку оточували ніжністю чоловіків, народжували, вигодовували, виховували, оп­ лакували померлих, втішали тих, хто плакав, зберігали вірність невірним. Вони робили глибинну історію — єди­ ну історію, яка має ціну і яка триває. Тому неправильно казати про втрачену історію жінок. Те, що робиться з лю­

153


Християнство та жінки бов’ю, не пропадає. І навпаки, те, що не знає цієї істини, завжди зникає. Світ влаштований так, що справа жінок завжди, навіть сьогодні, потребує пильного захисту в  багатьох місцях земної кулі. Утім, завоювання, теперішні й прийдешні, ризикують набути присмаку омани, якщо вони змусять жінок забути свою жіночість, життєво важливу для них самих і для чоловіків. Ця жіночість, просто кажучи, є фор­ мою буття для іншого, тобто життя без розрахунку, без застережень, без теорії. Можливо, найкраще це виражає слово «доброта [bonté]» в усій його простоті. Російський письменник Василь Гроссман в дуже похмурі роки радян­ ської епохи оспівав цю «маленьку доброту» в категоріях, які згодом вживав Емануель Левінас. Насправді, хто ко­ ли-небудь зустрічав жінок на  кшталт героїнь повісті Все тече, тому жіночість відкрилася з такою глибиною і пов­ нотою, яка й не  снилася решті філософських дискурсів. Йому відомо, як уся насолода світу може зосереджуватись в  останніх митях бідного подружжя, поглиненого «роз­ куркуленням» разом зі своїм дитям. Йому відома ця не­ здоланна ніжність, єдиний скарб цілком звичайних жінок, для яких співчуття ставало єдиним засобом від відчаю, породженого варварством. Але ця жіночість є водночас і потужною силою опору. Вона полягає в  нагадуванні — не на словах, а в конкретних діях — про те, що дар є ак­ том свободи й сили, що служіння іншому обожує людину. Вона відкидає ілюзії, ніби життя створене для гри сил, що змагаються у  вбивчому двобої, або для пихи знань, що п’яніють від свого панування над світом. Вона повторює, що мають ціну лише ті вчинки, які служать життю, хоч би якими смиренними вони були, служать іншому, хоча б яким би він був незначним. Не заперечуватимемо, що жіночість у такому розумінні натрапляє на тисячі перешкод з боку чоловіків, яких відхи­ ляє від цього знання певна маскулінна постава. Але саме тому ця жіночість має, що їм сказати. З боку жінок, які мо­

154


Не на завершення жуть надавати перевагу більш конформістським шляхам, перейнявшись впливом минулої історії, де бути чоловіком означало більший комфорт, ніж бути жінкою. Але з цієї ж причини жіночість нині може постати з багатьох погля­ дів гідним захвату задумом у руках жінок, які усвідомлять свою честь і можливість додати трохи людяності цьому сві­ тові, якому так часто її бракує.

155


Християнство та жінки  

К: ДУХ I ЛIТЕРА, 2016. — 160 с.

Християнство та жінки  

К: ДУХ I ЛIТЕРА, 2016. — 160 с.

Advertisement