Issuu on Google+

ЄВГЕН МАЛАНЮК БАТЬКІВЩИНІ Як до Тебе протоптати тропи? В сивій млі спостерегти мету? Чи ж пропалить синій жар Європи Азії проказу золоту? Ось мовчиш, незбагнена, незнана, Мов прозорий жовтень, нежива,— Що ж Тобі — прокляття чи осанна? Мертві звуки, неживі слова. Рівний простір в язвах позолоти Залягає площиною піль, Тільки часом — Твій єдиний готик — Повстають жертовники топіль, Перетявши безнадійний позем, Вносячи мірило у безкрай, Що завжди беззахисний на грози Сумно мріє про майбутній рай. 13.Х.1931 ЄВГЕН МАЛАНЮК *** Безкровна Муза — нежива, А я несу їй в бідній жертві Мої скалічені слова — І скривавлені, і мертві. Не оживить, не запалить, Не випростать зігнуті крижі. Ось кожна думка, кожна мить Сталевим лезом горло ріже. Гей, поки б'ється в хвилях злив Доби сієї лютий вітер, Так треба грому дужих слів, Що загули б в литаврах літері Гей, де ж той гімн з іржавих сурм? Де марш непереможних кроків? Де апокаліпс тих пророків, Що поведуть в останній штурм? ЄВГЕН МАЛАНЮК ВОЯКАМ Так хутко згасло сяйво слави, Так коротко тривала мста. Лягли знесилені літа На роки, на десятиліття, На всю добу. І сивий згар Того нещасного поліття На наших чолах — знаком кар. Куди б не йшли, де б не спинились, Порожнє поле у очах, Щоб серце судорожніш билось По непереспаних ночах, Щоб серце свій передчувало Останній скорч. А мертвий зір Все бачитиме: даль, навалу І нерозкаяний простір.


7.Х. 1959 ЄВГЕН МАЛАНЮК КУЛІШ Гарячий день втопивсь в нічній прозорій млі. Ти довго Шекспіра перекладав сьогодня — І знав, що все це — в тьму, в майбутнє цій землі. В неславу й забуття... А ніч — лунка безодня — Дзвеніла зорями... І сторінки по одній Ще мерехтять в очах. — І на нічнім теплі Ти полетів у даль, туди, де вже світлів Похмурий небосхил зорею передодня. А хутір в сяєві — казкові лаштунки, Мов дивний Чигирин, де сплять гетьманські залі, Де ти вигадуєш, бадьорий і стрункий, Залізний стиль нових універсалів... Прокинувсь. І перо виводить ядом спраги: «Народе без чуття, без чести, без поваги». 25.9.25 ЄВГЕН МАЛАНЮК ЛИСТ Так. Без Тебе повільна, нестямна загибель, Батьківщино моя, Батьківщина німа! Навіть гіркість в черствому щоденному хлібі Мстить, нагадуючи, що Тебе нема. А пусті, нескінченні, бездонні ночі, А ворожі, навіки вже страчені дні, Коли марно палаєш, а ворог регоче, А доба ось гримить у залізі й вогні. І от знову дощі. Не дихнеш, не промовиш Крізь завісу просторів у скудний мій день Ані леготом піль, ані квітом любови, Ані шумом топіль, ані вітром пісень. Та у муках ночей, під нещадними днями, За безкрилим триванням цих згублених літ Виростає ось мудрість, важка, наче камінь,— Одинокий безрадісний плід. ЄВГЕН МАЛАНЮК МАЙ 1935 РОКУ Ждали всі зеленого розмаю, Леготу плодючого тепла, Ти ж дихнув, смертельно-білий маю, І земля снігами загула. Мерзне квіття дитячо невинне. Заклякають соки в деревах. Ярий гін крижана смерть прилине, Все скує смертельно-білий жах. Заридає поминальним співом, Спеленає в похоронний сніг, І весна — земна пречиста діва — Нежива у сніговій труні.


Та крізь хугу вдарить меч небесний І над срібно-смертним сном весни Голос кари загримить — «воскресни!» Всім немилосердям вишини.

ЄВГЕН МАЛАНЮК НЕВИЧЕРПАЛЬНІСТЬ Тяжким хрестом лежать шляхи, Ясні в ночах, вони сліпі вдень: Рамено — з заходу на схід, Рамено — з півночі на південь. І так розп’ята — віки,— Вогонь буття не загасила. Невичерпаний дух який! Яка непереможна сила! Гноблять, калічать, труять рід, Ворожать, напускають чари,— Здається, знищено вже й слід, Лиш потурнаки й яничари. І ось — Стефаник і Куліш, Ось — Коцюбинський, Леся — квіти Степів страждальної землі, Народу самостійні діти! А то підземно загуде Вулканом націй ціла раса, І даром божеським гряде Нам Прометеїв дух Тараса. ЄВГЕН МАЛАНЮК ОДА ДО ПРИЙДЕШНЬОГО Дні Твої скалічено криваво, За туманом мерехтить мета... Так обридла підозріла слава, Так гнобить нещадна самота. Вию псом на мертвім полі бою, Стережу сей попіл і кістки,— Знаю, Бог розсудить нас з Тобою: Сходять зерна, пружаться ростки. Під морозним вітром — біла тризна, Сніг сліпить, вирує рівнина,— То встає озимина залізна, Крізь крижаний сніг — озимина. Бачу їх — високих і русявих, Зовсім інших, не таких, як ми,— Пристрасників висоти і слави, Ненависників тюрми і тьми. Ось їх стислі руки, ясні лиця, Голос невблаганний, як наказ, В гострім зорі зимно-синя криця — Вірний щит від болю і образ. Спадкоємці бою, бурі діти! Загримить ще раз така пора — Сміливо могили перейдіте, Коли треба — розтопчіть наш прах. Щоб без вшанувань, без академій Кров жадала неминучих кар,


Криця зустрічала серця кремінь, Викресала іскрами удар! Щоб тверезі зимно-сині очі Загорались, гострі і палкі, Лиш тоді, як обрій зарокоче, Боєм зустрічаючи полки. І коли доба метальним словом Збудить в серці переможний ямб, Присуд Божий в даль Твою громово Ознаймить гарматний дифірамб. 11.1.1932 ЄВГЕН МАЛАНЮК ОДНА ПІСНЯ В кінці греблі Шумлять верби... Бува, почуєш пісню і спахнеш Пекучим болем пізньої любові — І от — далечина Твоїх безмеж, Твоїх небес нестриманая повінь: Пливе, пливе блакитна широчінь, Росте, росте співучим колом обрій; Від білих хмар лиш смарагдова тінь Біжить ланами, лиш вітри недобрі Напружують свій навіжений чвал... О, як забуть Тебе, єдину в світі! Твій зір мені ясніш за сонце світить, Твоя далека пісня, як хорал. Моя весна. Моя, моя Земляї Яке ж залізне серце муку стерпить: Оттут в недужих мріях уявлять, Як «в кінці греблі шумлять верби». l5.VIIl.l928 ЄВГЕН МАЛАНЮК ПІД ЧУЖИМ НЕБОМ 1 Чужі: й земля, і небо тут, і люди, І місяця золотосрібний ріг. Життя давно, як божевільне, блудить По манівцях заплутаних доріг. Десь кревний край кона в останній муці, Дикун над ним заносить ятаган, А він скажений біль терпить, як Муцій, І крапле кров росою з чорних ран. Чому ж я тут? Куди ж іще заблудить Безглузда путь і хто остереже? Чужа земля, чужі похмурі люди — Й саме життя, здається, вже чуже. 2 Не треба ні паризьких бруків, Ні Праги вулиць прастарих: Все сняться матернії руки,


Стара солома рідних стріх. Все сниться гук весни і вітер, Веселий вітер світлих літ. А тут — молюсь, убогий митар, Шукаю Твій вогненний слід... Hi! He знайтиі Ніхто не знає. Ніхто не чув Твоїх плачів. Біля всесвітнього Сінаю, Як завше — золото й мечі. 3 Десь сіре поле в чорних круках, Що пророкують: «Кари! Кар!» А я тут, на чужинних бруках, Чужий — несу чужий тягар. А я на полум'ї розлуки Назавше спалюю роки, І сниться степ Твій, сняться луки І на узгір'ях — вітряки. Там свист херсонського просторуї Там вітер з кришталевих хвиль! А тут: в вікні опустиш штору — І п'єш, самотній, смертний біль. 4 Несу отут страшний свій іспит І знаю, що життя мине. І мати, сидячи на призьбі, Вже не вичікують мене. Давно Євгена поминає За упокій старенький піп, За весною весна минає Під запашне зітхання лип. Все далі висиха Синюха, Й линя її весела синь, А вітер заголосить глухо І пролітає вдалечінь. Сиріє стріха під дощами, Вже хата стала нетривка, І мати слухають ночами Бронхітне гавкання Бровка. 1924 5 По яких ще дорогах шукати причинної долі? Перекотиполем блукати в яких степах? Вітер грає, веселий, хвилюючись по роздоллю, Від зруйнованих міст розвіває горілий пах. Заховала перекупка-пам'ять всі сни глибоко, Тільки будить горілка на чорнім шляху в корчмі, Ніби в морок душі, в її цвинтарно-мертвий спокій 1[1] Після чарки отрути влітає сонячний чміль . І ось все забуваю, і все зникає в сутінні. Зостає лише рівний профіль і зоряний зір, 1[1]

Чміль – Джміль (діал.).


Та ще заграв глухих за плечима Твоїми тремтіння: Всі принади Твоєї страшної краси. 1920 ЄВГЕН МАЛАНЮК ПАМ'ЯТІ Т. ОСЬМАЧКИ Не хочу — ні! — цих похорон. Прости. Хай тільки ворон тричі десь прокряче, Що вже похований ти, неповторний ти, Осьмаче-символе, як Вій від мук незрячийі Ні, не ув'язнить глина чужини Твою труну, твій попіл вогнепальний, Бо правнуки, що будуть знов сини, Перенесуть у тишу спочивальні. Посадять дуб. І, щоб з землею злить, Чебрець розстелять килимом духмяним. Внизу Дніпро котитиме блакить, А в Києві шумітимуть каштани. 9.1Х. 1962 ЄВГЕН МАЛАНЮК ПОЛЕ БОЮ 1 А поле бою все чека І мріє крізь туман і віддаль. Господь не жалує віка, Щоб ось, блукавши, як сновида, Шукать шляху, і важить час, І пить гіркі й безсонні ночі, Й даремно підбирать ключа До літер тих сузір пророчих. 2 А поле бою нам все те ж — І заповітом, і докором — Ось розгортається без меж Узустріч непоборним горам. Воно гукає по ночах, Воно здригається і стогне. Примари юрмляться. І жах Десь опівночі лунко охне — Всім простором, всім тиском тиш, Всім мовчанням сліпої ночі... О, поле бою, закричи ж, Розплющ давно засклеплі очі! Гантер, 6.VIII.1965 ЄВГЕН МАЛАНЮК Сучасники 1 Максимові Рильському Ще молитесь, далекий брате, Серед Звенигородських піль. Ще не стомились карбувати В коштовних ямбах вічний біль.


Краси веселий кондотьєре, Несете хрест свій там, ген-ген, Серед похмуро-рідних прерій; Ви — еллін, схимник і Гоген! Навколо — хащі й печеніги, А в кельї — тиші ніжний спів, Реторти, циркуль, колби, книги, І Ви — алхімік мудрих слів. Січень. 1923 По прочитанні «Синьої далечіні» 2 Павлові Тичині На межі двох епох, староруського золота повен, Зазгучав сонценосно твій сонячно-ярий оркестр — І під сурму архангела рушив воскреснувший човен, Й над мощ��ми народу хитнувсь кам'яний його хрест. 2[1]

І на древнім, на скитськім , на кров'ю залитім просторі Говорили могили, співали козацькі вітри. І у літери тайн степовії складалися зорі, Щоб пломінним пророцтвом означить початок пори. Так зродився ти з хвиль злото-синіх космічних вібрацій» Метеором огнистим ударив в дніпровські степи І, здавалося,— вріс. І над плугом схилився до праці, І вже мріяло серце про сонцем налиті снопи... Вили бурі історії. Рвали й жбурляли відвічне. О, ти знав, що тоді не сонети й октави, о ні! — Жорстко-ярим залізом ти пік одоробло північне, Й клекотіла душа твоя в гнівнім, в смертельнім огні. Раптом... брязнуло враз! І ридально навік розірвалось... І бездонним проваллям дихнула порожня луна. ...від кларнета твого — пофарбована дудка зосталась. ...в скривавлений Жовтень— ясна обернулась Весна. І по синіх степах дикий вітер повіяв примару, Щоб журить і жахать... Замогильний доноситься спів. І вночі мертвий місяць освітлить з-за сірої хмари Божевільну Офелію — знов половецьких степів. Листопад. 1924 ЄВГЕН МАЛАНЮК УРИВОК З ПОЕМИ Je suis un fils de cette race… E. Verhaeren Внук кремезного чумака, Січовика блідий правправнук, Я закохавсь в гучних віках, Я волю полюбив державну. І крізь папери, крізь перо, Крізь дні буденні — богоданно Рокоче запорозька кров Міцних поплічників Богдана — Тих отаманів курінних, Що під гармати революцій Уміли кинуть п'яний сміх 2[1]

Скитський – скіфський. Так писали за правописом 1929 року.


В скривавлене обличчя — муці. Чия залізна голова І з-під катівської сокири Жбурляла в чернь такі слова, Що їй мороз ішов за шкіру. Хто в дикий вихор гопака Втіляв життя назустріч степу, Й чия упевнена рука Зміцняла сивого Мазепу. Коли ж в батуринськім огні Держава рухнула, тоді-то Вони взяли свячений ніж, Залізняка майбутні діти! Хай згинуло, хай загуло — Вони лишилися, як криця! І жадний примус, жадне зло Їх не примусило скоритьсяі Херсонські прерії — мов Січ, А кобзарем — херсонський вітер, І рідним був одразу клич: — Вставайте! Кайдани порвіте! Бо ж там тече козацький Буг Й — не раз червоная — Синюха, А я там весен вербний пух І дух землі — з дитинства нюхав. Як не калічила Москва, Не спокушав її розгон той — Та враз підвівсь, і запалав, І з серця кров'ю крикнув Гонта. ...Даремно, вороже, радій — Не паралітик і не лірник Народ мій — в гураган подій Жбурне тобою ще, невірний! Ще засилатимеш, на жаль, До Києва послів московських — І по паркету наших заль Ступати лаптю буде сковзько. 5.6 1924

ЄВГЕН МАЛАНЮК ШЕВЧЕНКО Не поет — бо це ж до болю мало, Не трибун — бо це лиш рупор мас, І вже менш за все — «Кобзар Тарас» Він, ким зайнялось і запалало. Скорше — бунт буйних майбутніх рас, Полум'я, на котрім тьма розтала, Вибух крові, що зарокотала Карою за довгу ніч образ. Лютий зір прозрілого раба, Гонта, що синів свяченим ріже, У досвітніх загравах — степа З дужим хрустом випростали крижі.


А ось поруч — усміх, ласка, мати І садок вишневий коло хати. ЄВГЕН МАЛАНЮК ВАРЯЗЬКА БАЛАДА Необорима соняшна заглада — Віки, віки — одна блакитна мить! Куди ж поділа, степова Елладо, Варязьку сталь і візантійську мідь? Від синіх меж до сіверських україн Широчина нестримано росте, Мов на бандурі велетенській грає Співучим вітром припонтійський степ. Гарячий день розлив пекуче злото І сам втопивсь у соняшнім меду, Й крізь спокій цей єдина ллється нота — Блаженних бджіл в вишневому саду. Лиш чорними очима хитрих вікон Всміхнуться молодицями хати — І знову степ пестить мої повіки, І знову скитські баби і хрести. Лиш, як крізь сон, майнуть крилаті вії І ніч очей з-під п'явок гострих брів — І знову — степ. Лишь де-не-де замріє Архипелаг поснулих хуторів. Дзвенить вода. Це він, це він синіє — Балада хвиль — Дніпро. І на горі Спить Київ — степова Олександрія — Під злотом царгородських мозаїк. Там обертав в державну бронзу владно Це мудре злото кремезний варяг, І звідтіля ж воно текло безвладно Під ноги орд — на кочівничий шлях. Гриміли десь козацькії литаври, Віки несли не раз залізний дар, — Він в холодку ж спочив у темній Лаврі, Від мудрості знесилений Владар. (А ти не довго гаялась в тривозі: Сарматських уст — отруйний, п'яний мед Ти віддала татарину в знемозі, І чув твій сміх Батиєвий намет). І далі, там, де беріг Кіммерії Підніс коринфські обриси колон, Де Херсонес замріяно біліє І снить солодкий, вічний, синій сон, Де кам'янисті межі скитських прерій Врізаються в козацький буйний Понт Причалом генуеських кондотьєрів, Кінцем твоїх бурхливих перепон... Отак лежиш — замріяно-безсила, А сходить ніч — і відьмою вночі Ти розгортаєш кажанові крила... І, поки по гаях кричать сичі, По болотах скрегочуть млосні жаби, Шепоче тьма і стогне в снах Дніпро — Летиш, страшна й розхристана, на шабаш —


Своїх дітей байстрючу пити кров... ...А з Чигрина й з Батурина в тумані (Козацьке сонце тільки виплива) Два гетьмани виходять мертві й п'яні, І кожен довго плаче і співа. Один зітха — єдиним зойком: «Тиміш», — І проклина Виговського всю ніч, А другий — той, що огрядніш і стриманіш, — На північ кида блискавками віч. І чуть: «Чекай, бо ж — жодного респонсу, Ти, Орлику, — гаряча голова!» …………………………………………… ...Коли ж, коли ж знайдеш державну бронзу, Проклятий край, Елладо степова?!. 26 — 28 6 25

ЄВГЕН МАЛАНЮК *** Високий ранок. Камінь ненагрітий, Сочистий кущ і поруч — синя тінь. Вузьке від спеки річкове корито. Уламки скель. Акварелева рінь. Прокинься лиш. Хіба ж це не знайоме? Не Сугоклей? Не висохлий Інгул? Ці майже зовсім гранітові зломи І здовж долини вітру рівний гул... Перечекай. Це ще не чорна осінь: Це — золота, як згадка про весну, Це здогад той, що не доснився й досі, Що все трива в анабіозі сну. 1962


Євген_Маланюк__Поезії