Issuu on Google+

ДІЛО

П І Д С У М К И

22.12.13

Т И Ж Н Я ,

Я К Щ О

Н Е М А Є

І Н Т Е Р Н Е Т У

МАйдану

СПЕЦіальний випуск

НЕПОЛІТИЧНА НЕОЛІГАРХІЧНА НЕЗАЛЕЖНА ЩОДЕННА ГАЗЕТА

Погляд

Горизонт возмездия

Когда украинские “вельможи” языком болтают - чувствуется, что все они должны болтаться на верёвках. Уничтожение украинского правящего класса - это народная эротическая фантазия, с которой приятно засыпать, но страшно просыпаться... Конечно, нас мучает совесть. Желать смерти ближнего - это грех. Трудно привыкнуть к мысли, что эти люди нам давно уже не ближние. И вряд ли существует разница между теми, кто нами правит и лютым врагом, напавшим на Отечество. Когда немцы топтали Украину, они были холёные, богатые, красивые, ловкие, любили своих детей и родителей, обожали Германию и очень хотели присвоить украинские

Густав Водичка, историк. Опубликована на “Украинской правде” в 2009 году покрыли страну руинами и выжимают последние соки из всего, что ещё дышит. Так же, как в дни оккупации, по улицам летают иномарки, открылись кафе, рестораны и барахолки, разрешили Богу молиться, проводят спортивные игры, концерты и ходят в оперный театр... Только миллионы людей пропали куда-то и уже не возвращаются... Следует должное отдать - всё, что не удалось могучей германской машине, легко провернула местная сопливая шпана. Та самая, которая в пионерском лагере с нами из одной миски хлебала.

плачет - это примерный семьянин и законопослушный патриот. Возможно, это социальный парадокс или насмешка нашей природы. Но существует разница между преступником и преступным сообществом. Злодеи способны собраться в банду и могут быть посажены в тюрьму. А преступное сообщество часто состоит из “порядочных” людей и может быть посажено в парламент. Зачем преступать закон, если можно создавать преступные законы. Наверное, трудно поверить, но среди украинской политической “элиты” бывают не только воры, жулики, убийцы, садисты, грабители, педофилы и маньяки. Там иногда встречаются люди, способные искренне любить свою Родину. Когда они публично плачут и говорят, что им Украина болит - это чистая правда. Точно так страдает семейство, когда зарежут любимого телёнка - все молча сидят, плачут и жрут свежатину. Плачут и жрут... Плачут и жрут...

Говорят, что социальный кризис - это когда Бог судится с людьми

народные ресурсы. Ну, прямо как наши олигархи! Тоже холёные, богатые, красивые, ловкие, любят своих детей и родителей, обожают Германию и прочие курортные места. Они присвоили украинские народные ресурсы. Обратили население в рабов,

Неужели эти граждане с детства мечтали “шарить по карманам” и открыто мочиться на головы людям? Конечно, нет! На Нюрнбергском процессе выяснилось, что каждый подсудимый, за которым виселица

продолжение на 5 стр.


2

Кость Бондаренко, політолог У 1838 році корнет Лейб-гвардії Гусарського Його Величності полку, двадцятичотирирічний Михайло Лермонтов, писав передчасну епітафію своєму поколінню:

Печально я гляжу на наше поколенье! Его грядущее — иль пусто, иль темно, Меж тем, под бременем познанья и сомненья, В бездействии состарится оно. Богаты мы, едва из колыбели, Ошибками отцов и поздним их умом, И жизнь уж нас томит, как

Тоді, у час написання цього вірша, який має назву «Дума», могло складатися враження, що все суспільне життя зводилося до нескінченних балів, салонних розмов, безплідних романтичних мрій, що героїчна епоха минула, залишившись у розповідях ветеранів, спогадах очевидців, мемуарах, художніх творах та мистецьких полотнах, на яких відображено героїчні батальні епізоди. У тогочасній армії служба тривала 25 років. Отож корнет Лермонтов ще міг застати тих, хто пам’ятав Вітчизняну війну 1812 року і похід на Париж. «Богатирі – не ви», докоряв поколінню Лермонтова герой вірша «Бородіно». Комплекс невикористаної енергії, нездійснених подвигів, жага творчості й перетворень – на фоні стабільної і спокійної епохи – стали головними мотивуючими факторами цього покоління. Воно росло на розмовах старших, які пережили повстання декабристів, Польське повстання 1830 року, французьку «Революцію Лафайєта» і утворення Бельгії, революцію Болівара в Південній Америці, смерть Наполеона у вигнанні, грецьку революцію та загибель лорда Байрона. Тому воно відкинуло Вальтера Скотта й не плакало над «Стражданнями юного Вертера», а натомість віддавало перевагу Стендалю і «Паломництву Чайльд Гарольда». Це покоління першим оцінило Гегеля вище, аніж Канта, й намагалося дивитися на світ крізь призму гегелівського світобачення та його діалектичного ідеалізму. Разом із тим, це покоління мало пристрасть до дуелей і гри в карти. І за браком можливості жертвувати життям заради високих ідеалів, придумало гру у Високу Мету і Високі Цілі. Ви ніколи не замислювались, хто

ровный путь без цели, Как пир на празднике чужом. К добру и злу постыдно равнодушны, В начале поприща мы вянем без борьбы; Перед опасностью позорномалодушны, И перед властию — презренные рабы.

були ровесники Лермонтова? Хто народився у 1813 – 1818 роках? А тим часом ровесниками Лермонтова були Герцен і Огарьов (різниця рік-два не відіграє важливої ролі, якщо мова йде про покоління), Тарас Шевченко, Михайло Бакунін, Іван Тургенєв. А в Європі – Бісмарк, К’єркегор, Вагнер, Верді, Маркс. Лермонтов не намагався стимулювати когось до активних дій – він просто відтворив занепадницькі настрої покоління, яке не бачило жодних можливостей вийти за рамки існуючої системи. А тогочасна Європа дійсно являла собою стабільну систему. Епоха Миколи Першого в Росії, епоха Меттерніха в Австрії, епоха Гогенцоллернів у Пруссії, епоха Ганноверської династії в Британії, епоха реставрованих Бурбонів у Франції… Система, створена після Віденської конференції 1815 року, здавалася непорушною, війни – непотрібними, революції – неможливими. Золотий вік! 1838 року, коли Лермонтов дав таку вбивчу характеристику своєму поколінню, на британський престол зійшла юна королева Вікторія. Її молодість була справжнім викликом старій системі. За рік до її сходження на престол іспанська королевадитина Ізабелла ІІ погодилася на конституційне обмеження королівської влади в Іспанії. Юний король Обох Сицилій Фердинанд ІІ пообіцяв провести ліберальні реформи й навіть намагався змінити систему. Здавалося, що молоді монархи можуть внести реальні зміни, на що неспроможні заскорузлі, консервативні володарі, ці трухляві пеньки Європи. Зокрема, французькому королю Луї-Філіппу Орлеанському було 65 років, пруському королю Фрідріху Вільгельму ІІІ – 68 років, Вільгельму IV, королю Британії, якому наслідувала Вікторія, був 71 рік, Карлу XIV Юхану, королю Швеції

і колишньому наполеонівському маршалу, було 72 роки. Щоправда, справа була не у віці монархів. Адже в 1838 році Миколі І було 42 роки, австрійському імператору Фердинанду – 45, савойському герцогу КарлуАльберту – 40. І вони були не меншими консерваторами, ніж король Франції чи Прусії. У 1838 році, коли Лермонтов писав свою «Думу», майбутній анархіст Бакунін на сторінках журналу «Московский обозреватель» зазначав: «Примирення з дійсністю у всіх відношеннях і всіх сферах життя є великим завданням нашого часу». Це

ТІ, ЩО ПРИ вже потім він стане одним із стовпів лівого руху Європи, батьком анархізму і одним із вождів Паризької Комуни та Першого Інтернаціоналу. Це потім він викликатиме на дуель Маркса і вважатиметься найнебезпечнішим ворогом усіх монархій – навіть більш небезпечним, ніж Гарібальді. Тоді він був ще досить лояльним щодо влади. У 1838 році в Петербурзі було розіграно в лотерею портрет Василя Жуковського роботи Карла Брюллова й за виручені гроші викуплено з кріпацтва Тараса Шевченка у поміщика Павла Енгельгардта, колишнього ад’ютанта принца Олександра Вюртемберзького. Цікавий, але ні до чого не зобов’язуючий факт: у день, коли Шевченкові дали грамоту про звільнення, у Франції помер Талейран… Шевченко одразу ж включається у петербурзький мейнстрім і намагається слідувати духові часу і моді: він отримує великі гонорари, п’є ром, курить сигари, носить рукавички, які коштують стільки ж, скільки хата його сестри, і запоєм читає книжки й газети. Він захоплюється поезією і містикою. Йому 24 роки. Слава і поневіряння – у майбутньому. У 1838 році Ріхард Вагнер – нікому невідомий композитор – одружується з Мінною Планер, і та намагається умовити чоловіка заробляти гроші якимось ремеслом, а не музикою. Це вже потім Вагнер стане чи не найвідомішим німецьким композитором, творчість якого надихатиме як і прогресивну частину суспільства, так і знавіснілих реакціонерів і узурпаторів. Він був кумиром Людовіка Баварського, Вільгельма ІІ, Гітлера, Аденауера, Гротеволя та ін. Спеціально для нього буде збудовано замок Нойшванштайн–


3 найпрекрасніший і найбільш загадковий альпійський замок, у якому Вагнерові не судилося пожити. У 1838 році 23-річний Отто Бісмарк бере участь у дуелі, з якої виходить переможцем. Під час влаштованої з цієї нагоди пиятики він викидає порожню пляшку у вікно й попадає в голову послові Сполучених Штатів у Берліні. Щоправда, блискавично зорієнтовується і викликаній поліції повідомляє, що з друзями святкує День незалежності США (справа мала місце 4 липня). Як результат – посол додав грошей на випивку. Одне слово, він проводить час у своє

будуть романи, які принесуть йому славу, непорозуміння з критиками, еміграція у Францію, дружба з братами Гонкурами, роман з Поліною Віардо – при байдужому спогляданні її чоловіка… У 1838 році 20-річний студент Берлінського університету Карл Генріх Маркс одружився з Женні фон Вестфаллен. Хоча він вчиться на юриста, в душі прагне стати філософом і журналістом. Це вже потім до нього прийдуть слава, з’являться послідовники. Потім будуть дружба з Енгельсом, «Маніфест комуністичної партії», «Капітал»,

Хтось погоджується із Фукуямою і говорить, що це – просто кінець історії. Хтось намагається втекти від цієї дійсності – у Латвії майже 60% молодих людей хочуть емігрувати з країни. Хтось вдається в крайнощі і марить тероризмом. Хтось курить драп чи сідає на наркотики. Хтось пише незрозумілі тексти і слухає не менш незрозумілу музику, впадаючи у транс від звуків. Хтось пробиває собі шлях у бізнес. При цьому існує підсвідоме відчуття тимчасовості й незрозумілості. В цих умовах легко впасти у велику соціальну хандру. Партії і політики

задоволення. Взявши восьмиденну відпустку, Бісмарк їздить по Європі у товаристві чарівної англійки Ізабелли Лорейн-Сміт. На службу він вирішив не повертатися (ну її, ту службу!). Врешті-решт, він оселяється у своєму маєтку й вирішує жити життям простого поміщика. Це вже потім він стане батьком Німеччини і залізним Канцлером – одним із найвизначніших політиків і дипломатів XIX століття. У 1838 році молодий учитель Музики Джузеппе Верді переживає особисту драму: цього року помирають двоє його дітей – щойно народжений Іціліо Романо та донька Марія Луїза, якій ледь виповнився рік. Невдовзі помре від енцефаліту й кохана дружина Верді Маргарита. В цей час – час втрат – композитор пише опери «Оберто» і «Король на день», а за три роки справжню славу принесе йому опера «Набукко». У 1838 році 25-річний кавалергард Жорж Дантес, висланий із Росії за участь у дуелі з поетом Олександром Пушкіним, оселяється в ельзаському містечку Сульц-о-Рен, часто навідується в Париж і навіть починає думати про політичну кар’єру. Це потім – через десять років – зійде його політична зірка, він стане парламентарем, відомим консерватором, дипломатом, якому будуть доручати найделікатніші справи Наполеон ІІІ, Александр Валевський та Жюль Греві, і навіть сенатором Франції. У 1838 році 20-річний Іван Тургенєв їде навчатися до Німеччини й ледь не гине під час катастрофи: корабель потонув, але, на щастя, поруч з берегом. Цього ж року Тургенєв публікує у журналі «Современник» свого першого вірша – «Вечір». Це потім

імідж гуру соціалізму. Один із його ровесників, Бакунін, намагатиметься вбити Маркса. Інший, Бісмарк, скаже: «Цей бухгалтер ще змусить поплакати всю Європу». У 1838 році їм усім було по 20 – 25 років. Юнацький максималізм змушував думати, що життя вже прожито і в цьому житті не знайшлось місця для подвигів. Лермонтов загинув через три роки – на дуелі. На тій дуелі, яку сам і затіяв. Його ж покоління залишило просто велетенський слід в історії Європи і світу у ХІХ столітті. До чого всі ці мої роздуми? Просто дивлюся на сучасну молодь – тих, кому сьогодні 20 – 25. Розбалансованість, невіра у власні сили, нерозуміння своєї місії. Скепсис і цинізм як ознака доброго тону. Вони не народилися в час руйнування великих державних систем та краху ідеологій – вони народилися і після падіння Берлінської Стіни, і після розвалу СРСР та Югославії, і після краху комунізму на 1/6 суші. Вони не знають, що таке війни. Вони не розуміють, як можна захоплюватися багатьма тими речами, які для нас є класикою, і створюють свою систему цінностей, систему знаків, систему розпізнавання «свій – чужий». Вони живуть у відносно стабільному світі у доволі стабільній державі. Ця держава може подобатися чи ні, вона може бути недостатньо розвиненою – але її не потрясають конфлікти та громадянські війни. Протестні настрої – латентні. На вулиці виходять фанатики або маргінали. Або авантюристи. Їхні ровесники живуть у більш ситих та спокійних суспільствах, до того ж так само не відчуваючи майбутнього.

не сприймають молодь всерйоз. Їх потенціал не використовується. Вони іноді не можуть з певністю сказати, чого вони прагнуть у цьому житті. Але я вірю: саме в такі часи – після великих потрясінь і в часи стабільного затишшя – формуються майбутні революціонери. Шевченко, Герцен, Огарьов, Бакунін, Маркс, Верді, К’єркегор, Бісмарк – усі вони стали свого роду революціонерами, суттєво вплинувши на епоху, змінивши її. Кожен із них став епохою в епосі. Кожен із них став представником постнаполеонівської доби, перекинувши місток у нову епоху, в нову дійсність, заповнивши собою практично все XIX століття. Лермонтов був неправий, сказавши про своє покоління:

ИЙШЛИ ПІСЛЯ НАПОЛЕОНА

Толпой угрюмою и скоро позабытой, Над миром мы пройдем без шума и следа, Не бросивши векам ни мысли плодовитой, Ни гением начатого труда. Він помилився. Тим більше – я переконаний – ці слова не можна адресувати нинішньому поколінню молодих. Будь-який суспільний каталізатор (такий, яким стали для описаного вище покоління події 1848 року у Європі) може пробудити енергію найкращих представників нинішнього покоління молодих і змусить працювати її з силою енергії розщепленого атому, змінюючи світ і спосіб мислення, змінюючи країну та дійсність. Чекати залишилося недовго – якихось років десять. А може, й менше.


продолжение материала Густава Водички

Сцена, достойная сочувствия. Почти у каждого имеется заветная мечта или больная страсть. Один хочет дачу возле моря, другой - кучу денег, а третий любит красоваться на трибуне и жаждет “родину спасти”... Вроде нет

4 говорить, что вы нас сами выбирали! Это равносильно заявлению, что евреи сами в Бабий Яр пришли. В жизни многое бывает против правил. Когда гранёный штык пронзает солидного мужчину или женщину сквозь дорогое бельё и чековую книжку - это вызывает удивление.

Это особенность преступного сообщества - воровство есть, а воров нет.

ничего аморального. Но почему-то в детской раздевалке пропадают мелочь и колготки... Это особенность преступного сообщества - воровство есть, а воров нет. В отличие от людской толпы, где обезумевшая масса не ведает, что творит, преступное сообщество - это разумный организм, где каждый знает, что делает и предвидит последствия. Здесь не бывает случайных людей. Каждый молча вносит свою долю

Как будто роскошный павлин это не разновидность курицы, которую можно просто зарубить и зажарить на ужин. Сегодня он щёки раздувает, а завтра кудахчет о пощаде. Страшно умирать, сидя на золотом унитазе... Украинцы мудрые люди. У нас хорошо понимают, что водка вкуснее крови. Нам неохота бегать вдоль Крещатика и резать олигархов. Лучше спать в саду на ящике с патронами - во сне приятней видеть, как враги отечества сами удавились. Но разве нам дают уснуть!..

Украинский правящий класс - это преступное сообщество, которое не может быть посажено в тюрьму.

согласно сговору, который не требует слов. Это самый безопасный способ совершения злодеяний. Потому что всё, как правило, законно. Там есть персональная выгода, но нет персональной вины. Поэтому отвечать могут либо все вместе, либо никто. Наивно сводить счеты с отдельной раковой клеткой. Но вырезать всю опухоль дело трудное. Без набора стальных инструментов не обойтись. Не всякий решится на операцию... Украинский правящий класс - это преступное сообщество, которое не может быть посажено в тюрьму. А жаль!.. Где не работают нормы юридические - включаются нормы исторические. Где революция всегда несправедлива. Когда в народном трибунале не спрашивают справку из районного суда. Где списки партийные превращаются в списки расстрельные. Где бесполезно кричать, что ты копейки не присвоил... Если рядом сидел значит лично благословил законность всего происходящего. Там глупо

Коллектив жирующих граждан дразнит всю нацию. Прямо под нос они суют своё богатство и кричат: “Завидуйте! Мы утопаем в птичьем молоке! Мы все живём судьбой, которую не ждали! Завидуйте! Гадить открыто и безнаказанно - счастье, недоступное для вас! Мы надругались над вашей старостью и съели ресурсы ваших потомков! Мы обесценили ваши труды и знания! Лишили достоинства все погоны и дипломы!

Колиивщина - это наш героический эпос. Гайдамаки - сладкая легенда. Махновщина - гордость народного духа. И пророк национальный призывает прямо - топоры точить, чтобы кровь стекала в синее море... Ясно, что если всю эту контору в живых оставить, у нас не будет шансов на развитие. Бессмысленно детям в школу ходить, если в нашей новой истории отсутствует нравственный урок... Но ужас заключается в том, что народный заказ на возмездие всегда неуправляем. Начнёт гореть - не остановишь. Границы правящего класса размыты. Едва ли не в каждом селе имеется свой олигарх. Все, кто в паны записался - хотят мира, а все, кому не повезло - хотят справедливости. А нам хорошо известно - где появляется справедливость, там не хватает пива на разлив. Поэто��у нас мучает выбор, что важнее: пиво или справедливость. Только история нас не спросит и сделает всё по-своему... Скорей всего, нам будет не до пива. Преступное сообщество само собой не растворится. Оно не изменится и не отступит. Свой навык оно способно передать по наследству. Оно собирается жить вечно. Когда колония паразитов поедает больное тело - врачи не рассуждают о правах червей и личинок. Здесь не спасает общество зелёных. Смешно вести переговоры с клещами, сосущими кровь - интересы слишком разные... Если уничтожение правящего класса перестанет быть народной мечтой и превратится в банальную медицинскую процедуру - начнётся самое трудное. Нам придётся вести здоровый образ жизни, постоянно следить за собой и проводить профилактику. И во многом себя ограничивать. В противном случае всё бесполезно.

Когда колония паразитов поедает больное тело - врачи не рассуждают о правах червей и личинок. Наши дети и бабы глумятся над вами! Что ещё нам надо сделать, чтобы вы взорвались?!” Мы отводим в сторону глаза и выжидаем... Панов ненавистных на вилы кидать - наша народная традиция.

Если тело нации будет больным - его всегда будут жрать паразиты. Говорят, что социальный кризис - это когда Бог судится с людьми. А там, где Бог судится с людьми адвокаты уже не помогут...


5

Крах банковской системы сопровождал каждую «затянувшуюся» хотя бы на месяц революцию в истории. Избежать развала финансовой системы страны лишь иногда удавалось моментально свершавшимся переворотам.

Цена Революции Михаил Орлов

Чем может обернуться наш мирный протест простых граждан Украины? Наше стремление к цивилизованному обществу и непродажной власти? Нам не обязательно ждать, чем закончится противостояние народа с властями. Другие страны это уже проходили. И сегодня, мы можем выбрать, каким путем стоит идти нам. Рядовые жители многих стран оказались в такой же ситуации, как и украинцы. Жирующая верхушка перестала стесняться, растаскивая страну по кускам, в результате чего начались акции протеста не желающих такого же будущего своим детям и внукам. Арабская иллюзия Инфраструктура и транспортная сеть разрушены, учебные заведения не работают, магазинные полки пусты, заводы стоят. Так закончилась для ливийцев их арабская весна. Тиран был свергнут. И вроде бы тут пришло время праздновать победу. Однако, пока длилась революция, незаметно умерла финансовая система страны — ее кровеносная система, что привело страну к полной разрухе, а уровень жизни скатился до средневековья. По улицам города беспрепятственно ездят танки, в городе орудуют мародеры. То и дело раздаются пулеметные очереди. Возмущенный народ Египта также добивался прав и свобод для себя. Но и здесь после свержения правящей верхушки народ не получил цветущее государство. Неужели жители этих стран добивались такого итога для своих государств? Разве они стремились к разрухе и параличу финансовой системы на долгие годы? Кто из них мечтал, чтобы его дети голодали, вместо школы прячась от случайной пули дома? Украинская реальность Нынешний 2013 год Египет встретил танками на улицах, противостоянием активистов с полицией и угрозой очередного политического кризиса. Наш вариант развития событий может быть примерно таким же, но с одной оговоркой — страны как таковой в скором времени может уже и не быть. Разрушить страну просто. Для этого

надо только парализовать банковскую систему. От денежных потоков зависит экономическая стабильность страны — а это наши пенсии, зарплаты, «детские» деньги и сбережения на «черный день», который в такой стране, как наша, случался уже как минимум четырежды. Однако, все эти «мелочи жизни» не касаются власть имущих — политиков, оппозиционеров и беспартийных. Их счета надежно спрятаны заграницей, их дети учатся в западных школах, а у океана их ждет двухэтажная дачка и спокойная старость. Независимо от того, кто победит в нынешнем противостоянии — Янукович или те, кто стоит рядом с нами на майдане, — финансовый коллапс стране уже обеспечен. Мирная война Противостояние с действующей властью, будь оно мирное или агрессивное, как ни крути, является революцией. А в основе любой революции лежит разрушение финансовой системы страны, в которой она происходит. По-другому просто не бывает. Такова экономическая теория, и с ней не поспоришь. И первый признак краха экономической системы страны уже очевиден — на межбанковском валютном рынке доллар подорожал до 8,3 грн/долл. В последний раз такой курс был в кризисном 2009 году. Но и второй шаг навстречу краху уже тоже сделан. Сторонники немедленной евроинтеграции еще только появились на главной площади страны, а население, наученное горьким опытом, уже встало в очередь к банкам за своими депозитами. Банк не хранит деньги в сейфе, большая часть депозитов выдана в виде кредитов, которые вернутся минимум через полгода, максимум через несколько лет, зарабатывая проценты, как

банку, так и вкладчику. Заемщики, на волне всеобщей паники снятия со счетов депозитов, тоже не спешат расставаться со своими деньгами, предпочитая просрочить выплату, но быть уверенными, что банк не лопнет как мыльный пузырь. Спасти положение мог бы Нацбанк (НБУ). Однако, мораторий на выдачу вкладов населения им введен не был, кредитовать банки свеженапечатанными гривнами тоже никто не стал. Если в ближайшие дни банки перестанут проводить еще и безналичные платежи — а к тому все идет — то через неделю начнет умирать организованная торговля. Как показывает мировая практика, мародеры появляются на улицах уже через пару дней. Правительство введет в город войска для поддержания порядка. И мы встретим Новый Год с танками на перекрестках и разбитыми витринами пустых магазинов. Только что мы в это время будем есть? Некрайние хаты Оставшиеся «у руля» политики поспешат найти корень зла финансового краха страны. И крайними будут те, кто сегодня стоит на Майдане. Те, кто голосует за Евросоюз и Украину в нем, за порядок и стабильность. Ведь именно они вышли на Евромайдан, тем самым спровоцировав «депозитную» панику, и запустив необратимый механизм экономической смерти государства. Оставшиеся в районах и областных центрах бабушки и матери с голодными детьми на руках охотно поверят властям, новым или старым — это уже не важно. Обедневшие люди не будут разбираться кто прав, а кто виноват. Стоит ли хоть одна революция таких жертв? А те восемь человек, которые, уехав героями, вернутся в свое село уже врагами и причинами всех бед своих земляков. В то время как жирующие верхушки, пожав друг другу руки, поедут вместе отмечать свою победу над нами.


6

Київ:

місто чи полігон?

Олена Дерев’янко, Громадський Рух «Врятувати Київ», киянка, доцент, канд. екон. наук

К

оли сьогодні в тому чи іншому форматі обговорюються політичні події останніх тижнів, йдеться переважно про майдан та антимайдан. І поза увагою навмисно чи ні залишається той факт, що протистояння ідей відбувається не в пустелі і не в безповітряному просторі, а у давньому великому місті, де живуть, працюють, виховують дітей мільйони киян. Хтось із них ходить на майдан, хтось співчуває антимайдану– скільки людей, стільки думок. Але всі вони на собі відчувають побічні ефекти цих масових акцій – блокування центру, бруд, порушення роботи громадського транспорту. І головне - повне ігнорування інтересів Києва обома сторонами протистояння. Без урахування думки територіальної громади міста руйнуються чи паплюжаться пам’ятники, вирубуються дерева, захаращуються парки. Невідомо, хто і з яких джерел буде відшкодовувати збитки, нанесені місту. А головне знищено залишки місцевого самоврядування, і на їхнє місце самовільно намагається стати химерний Реввоєнсовєт, якому кияни і гадки не мали делегувати владні повноваження. Звичайно, все це можна виправдати «політичною доцільністю», як колись це робили більшовики. Та якщо ми будуємо громадянське суспільство та вітаємо європейські цінності, потрібно вчитися поважати один одного. Бо зараз поведінка деяких гостей із Заходу та Сходу подібна до манери хулігана, що у чужій хаті кладе ноги на стіл і жбурляє рештки розбитих меблів в обличчя гостинним господарям. Ситуація неприпустима. Київ – це не тільки столиця України, у якій розташовані урядові структури, але й старовинне місто зі своїми традиціями і своєю історією. Протягом багатьох десятиріч його історичне обличчя плюндрували в ім’я «ідеї» чи заради збагачення, чи приносили в жертву несмаку можновладців. Тому я дуже прошу всіх, хто вийшов відстоювати свою громадянську чи

політичну позицію, замислитися над такими питаннями. Кому вигідно, щоб кияни почали сприймати мітингувальників як ворогів і чергових окупантів? Кому вигідний новий розкол нашого суспільства по лінії «Захід-Схід»? Суспільство, яке тількино почало одужувати після попередніх політтехнологічних експериментів, які мали на меті штучно внести розбрат і поставити під сумнів територіальну

цілісність України! Аж ніяк не українцям, в якому б регіоні чи місті вони не жили. Тож давайте будемо йти в Європу поєвропейськи – з повагою до Києва (бо, не маючи належним чином обраного киянами мера, місто фактично беззахисне і не має свого представника, який би взяв участь в діалозі політиків) і один до одного. Іншого шляху все одно немає.


Культура протесту Петро Олещук, політолог

К

лючова проблема сучасної України – відродження культури протесту, який було придушено за десятиліття «радянської владної традиції», що базувалася на безумовному підкоренні будь-яким рішенням влади та на мовчазнокухонному протесті. «Майдан» руйнує відповідну традицію, вганяючи українське керівництво, що звикло саме до старого, у стан ступору та фрустрації. Як вони уявляють собі дії проти невдоволених? Дочекатися зменшення кількості, декого побити, декого схопити та покарати, й інші, за звичною логікою, мають ховатися по власних «норах» як миші. Але коли ситуація виявилася прямо протилежною, і ті, хто мав лякатися, навпаки постали ще рішучіше до протесту, це стало справжнім шоком для влади. Будь-яке суспільство – це баланс інтересів. Він ніколи не є ідеальним, а тому періодично порушується. Мирний протест – це єдиний спосіб, що ладен відновити баланс, не руйнуючи систему. Ця азбучна, звична та зрозуміла для країн Європи істина стає тепер зрозумілою для українців, виходячи за межі звичного, «лідерського» ставлення до політики, коли якісь «поводирі» мають вести за собою інших. Розумний протест – це той запобіжник, що має регулювати відносини у суспільстві. Балансувати їх та призводити до консенсусу. Це те, що нормально для громадянського суспільства, і те, що виходить за рамки «радянської моделі» мислення. Остання пручається, породжуючи численні антимайдани, де розказують про тих, які, начебто, «не мітингують а працюють», а самі у цей час бояться, що таки настане час протесту і для цих «пролетаріїв». Не за абстракції, а за кращі умови життя і праці. Так само, як протестують громадяни у розвинених країнах світу. І подібні побоювання небезпідставні, адже приклад показано, культуру започатковано.

7


#Євромайдан: 8

історії справжніх героїв Увага практично всіх українських та багатьох закордонних медіа в ці дні прикута до подій, що розвиваються навколо Євромайдану. Проте, не зважаючи на величезні потоки інформації, які щодня надходять у ЗМІ, чимало того, що варте уваги, залишається непоміченим.

Наприклад, історії звичайних людей, які своїм власним прикладом доказують нам, що таке бути справжнім героєм. Що ним може стати будьхто, незалежно від соціального статусу чи професійного спрямування. Ми зібрали ці 5 історій, аби розповісти вам про цих чудових людей.

Дзвонар з Михайлівського собору

знав, що насправді там відбувалось. Сівши за кермо потягу метро, він включив гучномовці у вагонах та закликав людей вийти на майдан і підтримати тих, хто там знаходився. І люди дійсно почали виходити на ст. м. Театральна. Після сюжету СТБ з Віталієм провели “роз’яснювальну роботу”, але, на щастя, не звільнили.

Пожертва пенсіонерів 24-річний Іван Сидор, аспірант Київської богословської академії, прокинувся у ніч з 10 на 11 грудня від шквалу телефонних дзвінків та SMS: йому телефонували з України, США, Італії, Польщі та інших країн. Жінки плакали та просили бити в усі дзвони: на Євромайдані спецпідрозділи Беркуту пішли проти своїх громадян і почали штурм. Іван одразу зателефонував наміснику Михайлівського монастиря Агапіту і отримав згоду на набат: до самого ранку він разом з іншими хлопцями, що приєднались, бив у дзвони, закликаючи Київ прокинутись та встояти проти свавілля. Востаннє таке відбувалось 800 років тому, під час захоплення столиці ханом Батиєм.

Правдивий машиніст метро Машиніст Віталій Замойський, попри робочі інструкції, скористався спецзв’язком у вагонах метрополітену на червоній лінії, аби розповісти людям правду. Всю ніч з 10 на 11 грудня він провів за переглядом трансляції подій з Євромайдану, де Беркут намагався штурмом взяти площу та оточити протестувальників, і як ніхто інший

Пенсіонери з Івано-Франківська, Михайло Кравчук та його дружина, Мирослава Калина, пожертвували 10 тисяч гривень на потреби Євромайдану. Коштів, яких вистачить на відправку 70-ти людей до Києва, стареньким не шкода, хоча на ліки вони щомісяця витрачають близько 800 гривень, а пані Мирослава прикута до ліжка. В лютому дідусю виповниться 90 років, і він щиро вірить, що доживе з дружиною до того моменту, коли Україна стане країною вільних людей. Після появи матеріалу про цей випадок в ЗМІ чимало людей в соцмережах висловили думку, що не варто було брати пожертву від франківських пенсіонерів. На сторінці Типового Франківська навіть ініціювали збір коштів, аби повернути ці гроші стареньким, а на сайті

Матеріали підібрані з inspired.com.ua

Волонтер Ліза

Загін волонтерів, які працюють на кухні Євромайдану – а це цілих півтори тисячі людей – було названо на її честь. 27-річна Ліза Шапошник, безробітна дівчина з Донбасу, з дитинства є інвалідом легкої форми ДЦП. В інтерв’ю УП. Життя вона розповіла про історію свого життя, непрості взаємовідносини з матір’ю, яка не розділяє її переконань, та бажання залишитись на Майдані. До Києва, у пошуках кращого життя, вона потрапила буквально напередодні революційних подій, а в ніч кривавого розгону майдану, 30 листопада, ледве встигла втекти від Беркуту: врятували скляні куполи Глобусу та невідомий хлопець, що допоміг вибратися з місця події. На другий день вона не витримала і попросилася у волонтери, хоча розуміла, що зі своєю інвалідністю не зможе багато чого зробити. Спочатку дівчина була на розносі їжі та чаю, але там руки просто не витримували, тому пішла на кухню – нарізати лимони та готувати чай. Її відданість справі так вразила оточуючих, що комендант штабу спротиву вирішив назвати групу волонтерів саме на її честь. Хоча сама Ліза себе героєм не вважає: за словами дівчини, їй в радість трудитися разом з іншими. MaidanHelp – закликали привітати їх з новорічними святами, надіславши вітальну листівку чи просто фото з Майдану зі словами подяки.


Dilo