Центр воєнної політики та політики безпеки «Оборонний вісник»
В основі концепції забезпечення воєнної безпеки держави має лежати ідея про те, що воєнна безпека ґрунтується не тільки на її воєнному потенціалі, але й на економічному, дипломатичному, інформаційному і морально-психологічному потенціалах нації
»
не керівництво мало передбачити такі дії Росії, бо це є важливішою складовою державної політики України з питань національної безпеки. До того ж, відповідно потенційній загрозі з боку Росії Україна мала б своєчасно переглянути свою воєнну політику та її складові – плани воєнного будівництва. Адже Закон України 2003 року «Про основи національної безпеки України» встановлює, що в Україні «розробляються і затверджуються Президентом України Стратегія національної безпеки України і Воєнна доктрина України, доктрини, концепції, стратегії і програми, якими визначаються цільові настанови та керівні принципи воєнного будівництва, а також напрями діяльності органів державної влади в конкретній обстановці з метою своєчасного виявлення, відвернення і нейтралізації реальних і потенційних загроз національним інтересам України…». При цьому зазначений Закон визначає суб’єктів забезпечення національної, у тому числі, й воєнної безпеки, а також визначає, що «вибір конкретних засобів і шляхів забезпечення національної безпеки України обумовлюється необхідністю своєчасного вжиття заходів, адекватних характеру і масштабам загроз національним інтересам». На чому ж мало ґрунтуватися передбачення можливої агресії Росії проти України? По-перше, на аналізі внутрішньої ситуації в Україні. Падіння показників економічного розвитку, яке набуло характеру стійкої тенденції, наростаюча фінансова напруга, «цементування» авторитаризму В. Януковича, активізація політичних консультацій між урядами України і Росії, посилення внутрішньополітичної боротьби в країні і пов’язане з нею посилення поляризації суспільства – такими є основні ознаки кризи, що насувається, які склалися на останній рік президентства В. Януковича. Тотальна корумпованість і некерованість правоохоронної системи, фак-
тична втрата державного управління на Сході України і посилення там проросійських настроїв на тлі подій Майдану напередодні втечі В. Януковича і після неї додали даних для інформаційно-аналітичних органів держави і нового керівництва держави; цих даних, в цілому було достатньо для того щоб зробити безпомилковий прогноз щодо визрівання загрози агресії з боку Росії. Ще більш красномовною є інформація про формування нової, по суті агресивної, зовнішньої політики Росії в якій: по-перше, — • Росія не розглядає більше Захід як партнера, що заслуговує довіру; по-друге, — • Росія не розглядає більше себе як частину європейської, і, тим більше, євроатлантичної цивілізації. Росія не вірить більше в універсальні цінності свободи, прав людини і демократії, як і в будь-які інші універсальні моделі (хоча і залишається — поки? — членом Ради Європи);
по-третє, — • Росія вважає, що Міжнародне право — це більше не система правил і навіть не система координат. Міжнародне право, за поглядами російського керівництва це «меню», з якого кожна сильна країна вибирає те, що їй вигідно; по-четверте, — • сфера дії «доктрини Путіна» — пострадянський простір. Обґрунтування — «історична спадщина», «російський мир», «стратегічна безпека Росії». Суверенітет пострадянських держав відтепер є жорстко обумовленим врахуванням інтересів Росії. У разі «переходу межі» Росія буде запроваджувати жорсткі дії. Внутрішня дестабілізація всередині країни-жертви, референдуми в регіонах про відділення або навіть про приєднання, введення військ (офіційно або анонімно, у вигляді «ввічливих зелених чоловічків»), постановка лояльного Москві уряду. Готовність перейти від дипломатичних настанов до конкретних дій — головна відмінність нової доктрини доведена окупацією Криму та частини Донбасу. В 2008 році готовність №1/2015