книжкова полиця Текст: Олександр Клековкін
ядрО дОСЛІдЖЕННя — ОСНОВНІ ТЕАТрАЛЬНІ СИСТЕМИ Олександр КЛЕКОВКІН. «THEATRICA». Старовинний театр у Європі від початків до кінця ХVІІІ століття: Лексикон. Київ, «АртЕк», 2009 Лексикон охоплює понад півтори тисячі термінів і понять, в яких зафіксована історія винаходів і відкриттів європейського театру від початків до кінця ХVІІІ ст. Поряд з історичними подаються терміни, впроваджені мистецтвознавством набагато пізніше, ніж описуване ними явище. Більшість термінів використовується у практиці сучасного театру. В Україні такий лексикон створено вперше.
Т
еатрика (лат. – theatrica) – це латинський термін, який у ХІІ ст. вживає Гуго СенВікторський у переліку механічних (на відміну від вільних) мистецтв: цим терміном він позначає будь-яке мистецтво гуртового розважання людей, не тільки театральні вистави, а й усі громадські змагання, перегони, цирк тощо. «Старовинний театр» – словосполучення, яким у мистецтвознавстві традиційно охоплюється театр від античності до ХVІІІ ст. Одна з особливостей пропонованого видання обумовлена дискусіями навколо «феномену» мистецтва, що стали ледве не найголовнішою ознакою мистецтвознавчої думки, котра разом із суспільством втратила у ХХ столітті «ключ», яким мусив би «відмикатися» будь-який твір мистецтва. Між двох типів словникових видань – словника лексикографічного, нормативного, орієнтованого на «ідеальну мову», і словника «живої мови» (з притаманними їй професіоналізмами…) – це видання належить до другого типу і задумане, як словник театральної практики, словник живої, а не штучної, «виробленої» мови театру. Це словник, мінімальним завданням якого
Текст: Ростислав Коломієць
автор вважав каталогізацію й тлумачення (звісно в межах існуючих конвенцій) тієї термінології, що побутує на сторінках спеціальних видань і в живій мові. Обираючи шлях каталогізації максимальної кількості словникових одиниць, автор був свідомий того, що це переходить можливості однієї людини, отже, намагався знайти «золотий переріз» між селекційним мінімумом і каталогізованим максимумом, між розгорнутими статтями, присвяченими найважливішим, з точки зору автора, термінам і – коротким тлумаченням інших. Попри щире прагнення залишитися безстороннім спостерігачем театрального процесу минувшини, автор, звісно, і не сподівався уникнути суб’єктивізму ні у доборі термінів, ні у спробі визначення їхнього змісту. Автора, однак, втішає, що цього наміру не змогли здійснити і його видатні попередники. На щастя, жоден словник ніколи не може бути завершений і його структура завжди залишатиметься відкритою. Коли автор ставить крапку в рукописі, текст перетворюється на «матеріал», який читач наповнює власними знаннями й досвідом, отже, й змістом.
НЕрЕАЛЬНА рЕАЛЬНІСТЬ ЮрІя ФЕдОрОВА Юрій ФЕДОРОВ. «Нереальная реальность или рожденные заново». Симферополь, «СГТ», 2009
Я
не здивувався, дізнавшись, що актор (Кримського російського драмтеатру, заслужений артист України), режисер (головний режисер Кримського українського муздрамтеатру), художник і сценограф (автор одинадцяти персональних виставок), педагог (доцент Кримського філіалу Київського університету культури і мистецтв), філософ (кандидат філософських наук, автор монографії «Зло у світовій культурі ХХ століття») Юрій Федоров пише роман. Він присвячений не театрові, як можна було б сподіватись, хоча і йому також, а «театру» нашого життя, тобто театру абсурду в країні, де усвідомлено знищується цікавість до істини. Втім, часи не обирають, в них живуть і помирають… Це незвичайний, сказати б, філософський роман: булгакіада за сюжетом, апокаліптика за змістом. Він написаний з позицій вічності у торжестві над часом. Ця книга про нас з вами. І про тих, хто буденно і монотонно пливе за течією, вважаючи, що все наперед передбачене і нічого не зміниш. І про тих несамовитих, хто, в незгоді з існуючим порядком речей і відведеним їм жалюгідним місцем у житті, прагне щось змінити. Ми не творці свого життя. Щось суттєве в ньому, справді, передбачуване. Долею? Фатумом? Творцем!
58
український театр
1–3´11
Наше найважливіше завдання – здогадатися, прочути про зміст свого життєвого покликання і діяти у відповідності з ним. Інколи не вистачає життя, як ібсенівському Пер Гюнту, щоб осягнути Божий промисел щодо себе, і «бути самим собою». Драматизм нашого буття в тому, що більшість як жила, так і житиме, підкоряючись обставинам, сприймаючи свободу дарованою кимось ззовні, задовольняючись декларативними сурогатами на кшталт «погорлати на Майдані». А меншість, яка в усвідомленні свободи в собі прагне залишатися собою за будь-яких обставин, приречена на самотність. Не на поразку. На самотність. Як важко з цим змиритися! Та хіба можна засуджувати Гамлета за те, що він зважився підняти непідйомний вантаж у часи, коли шляхетність духу кинута на роздоріжжі? Роман Юрія Федорова переконує в тому, що колективних істин не буває, вони відкриваються кожному індивідуально. Я, скажімо, прочитавши книжку, зміцнився в думці, яку сповідую: перемогти зло неможливо, але змусити його відступити хоч на якийсь час, людині під силу. Якби ж то вона замість того, щоб змінювати світ, спробувала змінити себе. Скільки б від цього виграв і світ, і людина. І тоді б ми побачили, що життя прекрасне.