Issuu on Google+

4/2012

Журнал, який читають не тільки в антракті

ДІМ, В ЯКОМУ ЖИВЕ ТЕАТР Театр на долоні Під знаком Бергоньє Нотатки на театральній програмці

Ваш вихід, мельпомено таврійська!


Драматург Тетяна Іващенко. Фото Марії Мосеєвої


4/2012

Журнал, який читають не тільки в антракті

Рік заснування — 1917 НАУКОВО-ПОПУЛЯРНИЙ ЖУРНАЛ Засновники МІНІСТЕРСТВО КУЛЬТУРИ УКРАЇНИ СПІЛКА ТЕАТРАЛЬНИХ ДІЯЧІВ УКРАЇНИ

ЗАПРОШЕННЯ ДО ДОМУ

Видавець ДП «НАЦІОНАЛЬНЕ ГАЗЕТНО-ЖУРНАЛЬНЕ ВИДАВНИЦТВО» 03040, Київ, вул. Васильківська, 1. Тел./факс: +38 (044) 498-23-65. Портал «Культура»: http://uaculture.соm Генеральний директор – Олеся БІЛАШ Головний редактор Алла ПІДЛУЖНА Заступник головного редактора Надія СОКОЛЕНКО Художній редактор Григорій ОСІПОВ Більд-редактор Оксана ЖЕНЖЕРА Видавнича рада Олеся Білаш (голова), Віктор Пасак, Максим Бударін, Віктор Вечерський, Олена Воронько, Ольга Дарибогова, Оксана Іонова, Лариса Лебедівна, Іван Мечков, Лариса Нікіфоренко, Олена Чередніченко, Михайло Швед, Оксана Гайдук, Ігор Гирич, Людмила Гнатюк, Ольга Голинська, Алла Підлужна, Наталія Потушняк Адреса редакції 03040, Київ, вул. Васильківська, 1. Тел./факс: +38 (044) 498-23-67. E-mail: teatr.ua@gmail.com Розповсюдження, передплата, реклама: +38 (044) 498-23-64, +38 (050) 310-56-63 Реєстрація Свідоцтво про державну реєстрацію друкованого засобу масової інформації – КВ № 953 від 25.08.1994 Виходить що два місяці ______________________ Публікуючи проблемні матеріали, редакція, окрім спеціально обумовлених випадків, подає лише авторський погляд Усі права застережено © УКРАЇНСЬКИЙ ТЕАТР, 2012 Передрук і відтворення текстових та ілюстративних матеріалів журналу тільки з письмового дозволу видавця Друкарня ТОВ «Видавничо-поліграфічна компанія «Експрес-Поліграф» 04080, Київ, вул. Фрунзе, 47б, корп. 2. Тел.: +38 (044) 417-25-93. Наклад 700 Ціна договірна На обкладинці – актриса Київського Театру на Подолі Лариса Трояновська

Передплатний індекс у Каталозі видань України 74501

Я

кось у розмові Богдан Ступ­ ка, світла йому пам’ять, на запитання, чим для ньо­ го є театр, без вагань відповів: «Це мій дім». На моє здивоване: «А ро­ дина?», геть не розгубився: «Це – другий мій дім!»... Гадаю, під твер­ д­женням, що театр – рідний дім, може підписатися майже кожний, хто поклав своє життя на олтар служіння сцені. У змісті чергового числа журна­ лу ми рухаємося вже певною ста­ лою схемою, розповідаємо про нові вистави, робимо творчі порт­ рети, згадуємо фестивалі, що вже встигли відбутися. В цьому випус­ кові «УТ» на всі складові змісту по­ дивимося з точки зору теми номе­ ра: Дім – Театр. Театр – як будівля, приміщення, як внутрішній стан душі його меш­ канців, як територія, на якій на­ роджуються, живуть і помирають сценічні персонажі. Які воні і як їм живеться у затишному Домі-Теат­ рі, що стоїть на розі вітрів усіляких мистецьких течій? Будівля театру – це, можливо, єдиний стабільний елемент у тако­ му мінливому художньому плині, а всередині театру – кипіння жит­

тя, вибухи пристрастей, з’ясування стосунків, постійний присмак спів­ існування творчого натхнення і творчого невдоволення. У Дім-Театр весь час приходять нові покоління акторів, які мріють, як і їхні попередники, зіграти Аркадіну й Раневську, леді Макбет і Джуль­єтту, Гамлета й Астрова, Сірано де Берже­ рака і Тартюфа, Дон Жуа­на та Дон Кі­ хота, Голохвастого та Шельменка. Все змінюється: обличчя й постаті, трактування та інтерпре­тації, і тіль­ ки Дім, як міцна константа, тримає в собі життя театру. Кажуть, що слово вмирає на кін­ чику пера, промовлене, проявле­ не... Але ж у театрального крити­ ка воно тільки й розпочинає своїм розчерком – нове існування виста­ ви чи вдало зіграної ролі, або ж но­ ваторської режисури. Хотілося б думати, що наші автори своїми пе­ рами «народжують» нові реалії, яким варто прописуватися в ДоміТеатрі. Існують не тільки Будинки-Театри, є й Міста-Театри, згадаймо, хоча б, Авіньйон, Единбург, Верону, Тампе­ ре, Афіни... Та й узагалі, весь світ – театр! Суперечки із Шекспіром марні, тут – тільки погоджуватися! Тому, поміркувавши разом над фе­ номеном Театру як рідної домівки, пропоную відчувати себе в теат­ рі, як удома. Без вагань відчиняйте двері Дому-Театру, заходьте, на вас тут чекають! Алла Підлужна


зміс т Історія

Тема номера: дім-театр

4 НАТАЛІЯ, СЕМ І ВОЛЬФ МЕССІНГ

32 Дім у центрі

6

34 ДІМ, В ЯКОМУ ЖИВЕ ТЕАТР

Валерій ГАЙДАБУРА

ЛИСЕНКО ТА КОРИФЕЇ

Лариса КАДИРОВА

Авансцена

8 НОТАТКИ НА ТЕАТРАЛЬНІЙ ПРОГРАМЦІ Володимир ФЕДОТОВ

12 14 16

ПО ТОЙ БІК БУТТЯ Юлія КОВАЛЕНКО

ПРО ВІЧНЕ…

Лілія БЕВЗЮК-ВОЛОШИНА

ОБРАЗИ В «ОБРАЗІ»

Надія СОКОЛЕНКО

Тетяна ЖИЦЬКА

36 МРІЯ З ОКСАМИТУ ТА ЗОЛОТА

Андрій КВАСЕЦЬКИЙ, Тадей СУЛЯТИЦЬКИЙ

38 ФУНДАТОРИ Василь КОБАЛЬ

40 ТЕАТР НА ДОЛОНІ Алла ПІДЛУЖНА

42 ПІД ЗНАКОМ БЕРГОНЬЄ Тетяна ЖИЦЬКА

Софія ТРИКОЛЕНКО

44 КОЛИ НЕ СПИТЬ ДУША

Дійові особи

46 ТЕАТРАЛЬНИЙ ДІМ ЗІ СТОЛІТНЬОЮ ІСТОРІЄЮ

Леонід ГОРЛАЧ

Алла ПІДЛУЖНА

18 МИТІ АКТОРСЬКОГО ЩАСТЯ

48 ОДНА З ВЕРСІЙ ІСТОРІЇ

22 ВОНА У ВІДСУТНОСТІ МАРНОСЛАВСТВА

50 Жива історія міста

Алла ПІДЛУЖНА

Алла ПІДЛУЖНА

26 РЕЖИСЕР-ПОЕТ Юлія КОВАЛЕНКО

28 ВІД МАЛЕНЬКОГО ПРИНЦА ДО СОФІЇ ПОТОЦЬКОЇ…

Світлана ФИЦАЙЛО

30 ГІДНИЙ СПАДКОЄМЕЦЬ

Іван МОНОЛАТІЙ

Світлана ФИЦАЙЛО

Фестивалі

52 ВАШ ВИХІД, МЕЛЬПОМЕНО ТАВРІЙСЬКА! Алла ПІДЛУЖНА

54 ПРОБУДЖУЮЧИ АНТИЧНІСТЬ Алла ПІДЛУЖНА

Олексій РУБИНСЬКИЙ

ексклюзив

Невідома Наталія Ужвій У статті Валерія Гайдабури

Книжкова полиця

56 Про театр пишуть


стор. стор.

28

32 стор.

30

стор.

стор.

22

стор.

54

52


іс торія Текст: Валерій Гайдабура Фото з архіву автора (публікується вперше)

НАТАЛіЯ, СЕМ І ВОЛЬФ МЕССІНГ

У молодості, читаючи біографію Віри Федорівни Комісаржевської, натрапив на таке: розум юної Віри затьмарився, коли вона дізналася, що наречений їй зраджує, кохається з її улюбленою сестрою. Крах рожевих ілюзій скінчився тривалим перебуванням у психіатричній лікарні. Одужавши, Віра «пішла в актриси». Біограф слушно вважав, що факт психічної травми гранично витончив і без того вразливу емоційночуттєву природу великої актриси. За радянських часів ігнорувалася екзистенціальна природа людини і біографи подібної «клініки» митців, як правило, не торкалися

К

оли до мене «прийшли» ці унікальні фотографії, а на звороті однієї з них ще й лист Наталії Михайлівни до батьків, з’явилося бажання поміркува­ ти про подібне. Так, подібне, а не таке саме. Щасливий на початку і не­ щасливий в динаміці шлюб Наталії Ужвій із талановитим, але нев­растенічним та скандальним поетом Михайлом Семенком, народження сина Михасика, якого мати обожнювала, не осмислено в жодному з численних варіантів біо­ графії актриси як час жорстокого випробування коханням та конфліктним ро­ динним життям. Утім, один з епіграфів до роману Стендаля «Червоне і чорне», узятий з пісенника «Герб любові», попереджає: «Любов „амором” зветься по-

Наталя Ужвій з сином. Харків, 1927 р.

6

український театр

№4/2012

латині, / Тому, бува, і смерть несе людині, / Коли закохані терпіть повинні / Гри­ зоти, сльози й муки безупинні»... Ця сторінка, по суті, вирвана з життєпису Наталії Михайлівни, з її ж допомо­ гою. Причина – у час абсолютизації соціальної природи людини особистих пе­ реживань митців ніби й не існувало. Вже після того, як шлюб було скасовано, з’явився ще один чинник замовчування – знищення радвладою Михайля Се­ менка як ворога народу і тривога Ужвій за долю сина. Тоталітарна влада при нагоді могла вирвати його з рук матері та відправити до дитбудинку на «пере­ виховання державою». Михайль Семенко – знакова фігура літературного і громадського жит­ тя України 20-х – початку 30-х років минулого сторіччя. «Футуризм став його зоряною долею. Семенко чи не найперший усвідомив потребу „європеїзації” української поезії, вивільнення її з тенет епігонства та сентиментальних штам­ пів версифікаційного хуторянства»1. «У житті і в поезії Семенко бував різний: то зухвало-демонстративно-претен­ зійний, ексцентричний, то до щему ніжний, сентиментальний, беззахисний і непрактичний...»2 Варто додати й могутню чуттєву харизму Михайля, що притягувала жі­ ноцтво, його артистизм, захоплюючу гру на скрипці... І, безумовно, вірші – цей збуджуючий коктейль почуттів і думок поета-футуриста, провидця май­ бутнього... Хіба цього не досить, щоб у серці 27-річної ставної та вродливої волинянки Наталії Ужвій спалахнуло палке почуття до «не такого, як всі» Ми­ хайля? Хоча чому «як всі»? Новаторський характер його творчості міг на­ гадувати «ходіння в невідоме» Леся Курбаса. В ті роки Семенко і Курбас ще були в прия­тельських стосунках, і вибір Ужвій міг спиратись і на це. Тодішні сере­довища – письменницьке й театральне, як ніколи пізніше, вирізнялися взаєм­ним притягненням. То ж шлюби між письменниками й актрисами були на часі. Можна припустити, що початок їхнього роману стався в романтичній Одесі 1925 чи 1926 року. Тоді Наталія працювала в Театрі ім. Жовтневої рево­ люції, а Михайло – на кінофабриці ВУФКУ. Ця пара нагадувала Пушкіна та його Наталі. Ексцентричного самолюбця Михайля подібне не могло не тішити. Бі­ рюзові очі Наталії, сповнені вітальності та жіночої жаги, а також її природна музично-пестлива говірка діяли на всіх магнетично. А себе Михайль (під міс­ тифікаційним авторством) уявляв таким: «Це людина малого зросту і під час зустрічі з ним перше, що кидається в очі, це величезна шевелюра волосся, покрученого, як у негра. [...] Одягався Семенко завжди з смаком [...]. На стін­ ці проти мене висить портрет улюбленого мого поета Пушкіна, роботи маля­ ра Кіпренського. Я кинув поглядом і помітив, – так, він мені нагадує Пушкіна, – такий зріст, ніс, лоб, чуб – тільки у Пушкіна очі круглі, а в Семенка косі-прико­ сі»3. Таким чи майже таким бачимо подружжя на фотографії , що її Наталя ви­ користала як «відеолист» до батьків. Фото і текст мали їх переконати, що в житті доньки все гаразд. «8 грудня 1930 р. Сухум. Дорогі батьки! Оце, як бачите, я вже зовсім здорова, як раз два місяці сьогод­ ні, як я вдруге народилася на світі. Навмисне Вам не писала, щоб разом посла­ ти цю карточку, щоб ви знали, що все минуло і я вже цілком здорова. Зараз уже два тижні, як я з Семом живемо на Кавказі, гріємося на сонці, набираюся кро­ ви, бо я її загубила багато. Почуваю себе прекрасно – Сем дуже про мене пік­ лується, любить. І я щаслива, що живу, тільки скучаю за Михасем. Видно гору, де ми живемо, наша дача. А пальми просто ростуть на вулицях».


іс торія Текст: Лариса Кадирова Фото надані Музеєм видатних діячів української культури

Ця стаття – начерки до роздумів на тему професіоналізму, яким володіли діячі української культури кінця XIX – початку XX століття, їхнього досконалого знання історії народу, творчості народної, мови, любові до слова, української пісні, поваги до землі, на якій жили вони, по якій ходили, «торкаючись» очима зоряного неба і маючи в душі Кантівський моральний закон. Ця стаття – факти про творчу, викладацьку й громадську діяльність, радощі та смутки, родини, друзів корифеїв українського театру та Миколи Віталійовича Лисенка

Вітальня в домі Миколи Лисенка

Лисенко та корифеї

З

апрошую пройтися київською вулицею Па­ наса Саксаганського (в минулому Маріїн­ сько-Благовіщенська) до Музею видатних діячів української культури, де жили Михайло Ста­ рицький, Микола Лисенко, родина Косачів, далі на вулиці Паньківській – родини Драгоманових, Грушевських, а за рогом, вниз вулицею Василь­ ківською – Марія Заньковецька. Це був істинний осередок українства – Український Парнас. Драгоманови, Косачі, Старицькі, Лисенки – знакові постаті української культури. Вони жили поруч. Це був їхній вибір, з’єднувала їх давня дружба, спорідненість творчих думок, активна громадянська позиція. У всіх було багато дітей. Здавалося б, Олена Пчілка, Михайло Стариць­ кий – письменники, а українським диктантом з усіма дітьми займався Микола Лисенко. Компо­ зитор був натхненником «Плеяди» – союзу мо­ лодих літераторів, створеного Лесею Українкою. Він був людиною, навколо якої єдналася інтелі­ генція. Разом з Олександром Кошицем організу­ вав філармонічне товариство «Боян». Лисенко був активним членом Літературно-артистично­

8

український театр

го товариства, фундатором Українського клу­ бу. Він був у центрі найцікавішого покоління, яке жило, за висловом Альбера Камю, «у безпе­ рервному напруженому зв’язку між горем і кра­ сою, між любов’ю та несамовитою творчістю, між нестерпною самотністю та багатством люд­ ським, між відмовою та згодою». Гете колись зауважив: «Хто хоче знати поета, мусить відвідати його країну». У Музеї Лесі Українки можна побачити при­ життєві портрети поетеси, її рукописи, рідкісні книжкові та періодичні видання, предмети по­ буту родини Косачів. У Музеї Михайла Старицького (родині Ста­ рицьких-Черняхівських) – сімейні реліквії, уні­ кальні книжки, оригінали рукописів, ікону Спаса Недремного, прижиттєвий портрет Ста­ рицького. У Музеї Миколи Лисенка – безцінні експонати з творчого архіву композитора: фо­ тографії, меморіальні речі, інкрустовану перла­ мутром диригентську паличку, червону китайку, якою було покрито труну композитора, колек­ ції україн­ських народних музичних інструмен­ №4/2012

тів, зіб­раних композитором, відреставрований рояль BLUTHNER, що належав Лисенку... Тут Ми­ кола Віталійович проживав з 1894 до самої смер­ ті, у 1912 році. У цій квартирі композитор пра­ цював над операми «Тарас Бульба», «Енеїда», «Ноктюрн». Що відбувалося в культурному просторі Украї­ ни кінця XIX – початку XX століття? Чим пам’ятний для нас тогочасний україн­ ський культурний процес? Українська музика була невід’ємною складо­ вою побутово-реалістичного і романтичного теат­ру, доповнювала його психологічну дію, чіт­ кіше окреслювала людські характери. Вона ніби візуалізувалася, перетворюючись на дійство під назвою Театр. Тут багато важив неповторний ме­ лос української народної пісні. Народна пісенна творчість пов’язана і з розвит­ ком професійної української музики XIX ст. Народна пісня звучить у всіх музичних творах Семена Гулака-Артемовського, Миколи Аркаса, Михайла Вербицького, народна пісня стає основою фортепіанної музики та камерних


авансцена Текст: Володимир Федоров Фото: Олександр Портнягін, Олександр Андрющенко

Сцена з вистави «Бенкет під час чуми»

Нотатки на театральній програмці Одна з найбільш щасливих особливостей Криворізького академічного Театру музичнопластичних мистецтв «Академія руху» – він живий. Не поспішає за часом, але передчуває його. Володіє даром причетності в нашому неосяжному театральному просторі. Вписує свої вистави у загальний контекст і вільно змінює його, відповідно до власних оцінок і власного масштабу. Ця якість визначає ось вже впродовж двадцяти років формування і становлення «Академії руху», цікавість до його творчості, що здатна здивувати, всупереч непростим перипетіям долі, навіть свого глядача, переконаного, хто як не він знає цей театр досконало. Коли навколо б’ють на сполох, проголошують анафеми минулому, поспішають «разрушить до основанья, а затем...», Антоніна Бєльська – головний продюсер, як сьогодні модно називати організатора творчого процесу – голова родини Мистецького Дому «Академія руху» і його незмінний генератор задумів та автор рішень власних творінь, режисер Олександр Бєльський вчать жити за умов неможливості жити у сучасному криміналізованому світі. Бєльські впевнені в собі. Не приєднуються до загального хору, не доводять очевидного. Вони створюють оптимістичні й разом з тим трагічні вистави, протиставляють злобі дня (на жаль, сьогодні цей вислів майже втратив своє переносне значення) вічні категорії, які треба осягати, можливо, саме зараз. Перед обличчям чуми, на початку нового тисячоліття, перед початком нових катаклізмів. Проте у новій виставі «Академії руху» – «Бенкет під час чуми» за О. Пушкіним є нове і щось більше – філософський спокій вільної душі, що дозволяє Олександру Бєльському поглянути і на Пушкіна, і навкруги з високою вірою і високим богохульством 10

український театр

№4/2012


«Б

енкет під час чуми» анонсується як дослідження природи страху. Обі­ цяють лякати якісно, усіма можли­ вими театральними засобами, в чому, власне, не було причин сумніватися: готично-босхів­ ські мотиви «Бенкету» в глядацькому сприйнят­ ті поєднуються з відчуттям першого знайомства з «Маленькими трагедіями» О. Пушкіна. Почуття причетності (таке начебто суб’єктивне!) домінує над іншими враженнями від самої вистави. Дуже точними засобами режисерові вдається змуси­ ти глядача відчувати себе співучасником епіч­ ної долі. Вибір режисера і схвалення продюсера, а їхній Театр я знаю вже вісімнадцять років, ніколи не бу­ вають випадковими. У цьому контексті Пушкін су­ проводжує Театр і сповідує його у найважчі часи. Для Бєльських та «Академії руху» дописати саме зараз, довести, видихнути й вдихнути, закінчи­ ти давнє, а нове почати – природний стан. Ця ви­ става – програмна робота і, безсумнівно, відкри­ ває нову сторінку Театру Антоніни, Олександра та Сергія Бєльських, а також акторського курсу Дніпропет­ровського театрального коледжу, сту­ денти якого проходять практичні заняття з май­ стерності актора в трупі Театру. Криворізький «Бенкет під час чуми» – виста­ ва, що дарує якнайбільше наближення до Пушкі­ на, живе, а не санкціоноване традиційним літера­ турознавством. Вона розкриває в думках і звуках світорозуміння Пушкіна, його сутність, а наша справа – через Пушкіна осягати самих себе. У центрі сцени паралельно до рампи роз­ горнуто довгий стіл-подіум, застелений чор­ ним сукном. На ньому лежить чоловік-ляль­ ка з обличчям гіпертрофованих розмірів, над

«П’єта – знак Високого Відродження»

цим смертним одром схилився молодий гуль­ віса, прикутий тонкими нитками – маріонетка, що заплуталась у павутинні біля Барона. Так по­ чинається перша пластична картина вистави («Скупий лицар»). За таємничими фігурами-мас­ ками, з косою смерті, наче в лиховісному вирі, з’являється Альбер, він прийшов взяти, діста­ ти, вкрасти, вирвати золоті монети свого батька. Образ Смерті емоційно загострює передчуття фатуму. Хаос роз’єднаних, розкиданих біля сто­ ла-подіуму загадкових постатей у масках і пла­ щах, які бенкетують і «звучать» наче розладнані музичні інструменти – потужний початок сценіч­ ного життя вистави. Сцена згасає, «вмирає» в пітьмі, темрява роз­ ��овзається, здається, безмежно. І раптом на зад­ ньому плані сцени в білосніжному освітленому просторі з’являється скульптурна пара, що імітує знамениту Мікеланджелеву П’єту – знак Високого Відродження – символ трагічного початку плас­

Моцарт – Микита Давидов, Сальєрі – Сергій Бєльський

тичної історії. Грізні акорди музики нагадують гу­ діння й тріскотіння чумних багать, їхнє червоне полум’я ніби спалює отвір, в якому «Оплакування Христа» пророчо зникає на очах глядачів. Таємни­ чий чернець у плащі проходить сценою, замість церковних пахощів кадять сіркою, намагаючись стримати чумний подих простору. На сцену вико­ чується яблуко розбрату – тема колишнього, ми­ нулого життя. Відносини батька й сина, Барона і Альбера – в судомному протиборстві сходяться вони у сутичці за першість над скринею, повною золотих монет. Вакханалія «Бенкету» як результа­ ту подвійної спокуси й подвійної гри. Мандрів­ ні сюжети, використані Пушкіним, розігруються у виставі начебто мандрівними комедіантами – спочатку трохи невміло, жартівливо, трохи від­ сторонено, стилізовано то під класичний, то під романтичний гранд-спектакль. Однак перші репліки вистави примушують зал здригнутися. І майже відразу після цього з’являється Вальсінгам «з Вільсонової трагедії» Пушкінського «Бенкету під час чуми» – з надрив­ ним, проте шалено оптимістичним рядком: «Уто­ пим весело умы и, заварив пиры да балы, вос­ славим царствие Чумы». Зал зіщулився. Зал, який звик до несподіваних знаків-асоціацій, тим не менше ніяковіє від їхньої різкості та відвертос­ ті. Глядач, вихований у загальноприйнятому фор­ мальному захопленні Пушкіним, прийшов усе ж таки побачити «золотий перетин російської літе­ ратури», а перед ним розрубають навпіл душу й, похмуро кепкуючи, перекидають чудові рядки в наш гіркий день. У «Маленьких трагедіях» цінувалися, перш за все, бенефісні ролі, проте навіть їх вдале вико­ нання не знищувало відчуття, що ці твори не при­ значені для сцени, а, може, навіть і протипоказа­ ні їй. Олександр Бєльський доводить зворотне, переконує, що наші почуття щодо Пушкіна час­ то помилкові й поверхові. Режисер пов’язав «Маленькі трагедії» контрапунктно, компози­ ційно і смислово. Вистава Бєльського наче магіч­ ний кристал, в якому жорстка геометрія ліній не

журнал, який читають не тільки в антракті

11


авансцена Текст: Юлія Коваленко Фото: Євген Тітов

Актриса D – Оксана Черкашина

ПО ТОЙ БІК БУТТЯ Коли театр береться рефлексувати, розкриває на кону власні залаштункові таємниці та механізми дії – це зазвичай певна ознака його імпульсу до руху та змін. Тож виставу «Акторська гримерна» можна вважати своєрідним подарунком режисера, заслуженої артистки України Оксани Стеценко та ще семи провідних актрис театру – «Березолю» у рік його дев’яносторіччя. Тим більше, що прем’єру здійснено саме на Малій сцені Харківського академічного театру ім. Т. Шевченка, яка носить історичну назву головного театру життя Леся Курбаса

Актриса С – Майя Струннікова, Актриса D – Оксана Черкашина

14

український театр

№4/2012

П

остановка «Акторської гримерної» – націо­ нальна прем’єра п’єси японського драма­ турга Куніо Сімідзу (переклад Степана Пасіч­ ника). Не дивлячись на те що п’єсу було написано ще в середині 1970-х, вона актуальна й зараз, адже розкриває психологію акторської творчості. А для української аудиторії приховала ще й чимало сюрпризів. Значна кількість сюжетних парафра­ зів на твори А. Чехова та В. Шекспіра роблять цю п’єсу вельми привабливою для «розкодування» нашими глядачами. Крім того, всупереч устале­ ним уявленням про Схід як про культуру, сповне­ ну церемоніальності та розважливого супокою, характери й ситуації твору К. Сімідзу на диво емо­ ційні, можна навіть сказати, вибухові. Перед постановниками постала проблема від­ творення специфічного сюжету через атмосферу. Випинаються, немов вітрила чи чорні грозові хма­ ри, «полотна» сцени (такі собі протяги з того світу); крізь матову імлу дзеркал гримувальної кімнати (сценограф – заслужений діяч мистецтв України Тетяна Медвідь) час від часу проглядаються силуе­ ти, видно обличчя актрис театру – «живих, мерт­ вих і ненарождених». Бо ж одна з них (Актриса С) –


авансцена Текст: Лілія Бевзюк-Волошина Фото: Євген Чекалін

Катерина Степанкова втретє ставить виставу, втретє на сцені Київського театру драми і комедії на Лівому березі Дніпра і вже втретє – це її власні інсценізації різних творів. Спершу був «Рожевий міст» за романом «Мости округу Медісон» Роберта Воллера, згодом «Вася має зателефонувати» за мотивами п’єси Катерини Рубіної «Прогулянки в Лю-Бльо». Нещодавно репертуарна афіша Театру поповнилась ще однією виставою – «Обман довжиною у життя» за повістю «Подвійне прізвище» Діни Рубіної

Жінка – Світлана Орліченко, Батько – Ахтем Сейтаблаєв

Про вічне...

Н

едарма тут згадуються всі роботи режисера. Адже вони пов’язані між собою. Це три історії нещасливого кохання і спогади про можливість щасливого існування. В усіх трьох виставах використовується прийом ретроспекції – повернення у минуле для того, щоб віднайти себе у теперіш­ ньому. Аби бути щасливими сьогодні – тут і зараз. Образ Рожевого мосту як мрії, що залишилася на все життя спогадом, від якої відмовилися заради сім’ї, дітей, дому. Мрія про кохання, що моментально скінчилося. Телефон, з яко­ го не почути голосу коханого Васі, що помер і вже ніколи не зателефонує, але життя має тривати. І нарешті – дитина, яка стає на заваді сімейному щастю двох людей, які кохають один одного. Візуальне вирішення вистави «Обман довжиною у життя» (художникпостановник Тарас Ткаченко) – металева конструкція-призма з трикутником в основі, що ніби розгорнутий до глядача, як відкрита книга. Ця конструкція символізує і любовний трикутник, але в центрі завжди буде дитина – Тимур (Віталій Салій). Син не повинен страждати через помилки дорослих, але саме він стає перепоною для щасливого існування, тому що народжений від іншо­ го – Віктора (Андрій Мостренко). Сімейна зрада тільки для того, щоб наро­ дити дитину, не рятує родину. Цей холодний металевий трикутник рухається сценою, змінюючи свій ракурс – іноді це вікно, в якому можна побачити ма­ тір з дитиною, іноді це квартира Батька (Ахтем Сейтаблаєв), де з рулонів про­ стого паперу створюється затишок. А коли Жінка (Світлана Орліченко) спо­ віщає по телефону, що дитина не його, вона наче по драбині піднімається по фермах конструкції, опиняється верхи на цьому трикутнику поміж трубами. Створюється ілюзія болю, що стискає її зсередини, алюзія незручності стано­ вища через інформацію, яку вона сповіщає. В сцені, коли Батько-Сейтаблаєв хоче відлупцювати Віктора-Мостренка, він наздоганяє його, чіпляючись за ці металеві ферми – швидкий рух по колу створює відчуття втоми від справж­ нього бігу. Актори вилазять на гору цієї конструкції, висять на ній вниз голо­ вою, підтягуються. Після образу героя-коханця, в якому глядачі досі звикли бачити Ахтема Сей­ таблаєва, актор вражає своєю зрілістю, серйозністю та виваженістю в ролі Батька. Віталій Салій зовні не зовсім схожий на школяра, але його безтурботна

Сцена з вистави

16

український театр

№4/2012


авансцена Коко Шанель – Ксенія Литвин

Текст: Софія Триколенко Фото: Діана Оліфірова

Образи в «Образі» ХХ століття стало особливо переломним у долі європейських жінок. Відхід від звичного родинного вогнища, опанування нових, загальноприйнятих, суто чоловічих професій, активна участь у політичному житті, культурному та мистецькому процесах... Жінка зуміла захопити гідне місце, в буквальному сенсі відвоювала його у чоловіка. Саме долям великих жінок ХХ ст. присвячено виставу «В об’єктиві – жінка» київського Театру-школи «Образ». За словами режисера та автора ідеї Ольги Міхневич, на створення цього сценічного твору її надихнули реальні історичні персонажі, їхні складні, часом трагічні долі

18

український театр

З

агалом виставу вирішено у форматі телепе­ редачі: двоє ведучих-чоловіків, один з яких, за сюжетом, написав книгу «Сім великих жі­ нок ХХ століття», обговорюють долі героїнь книги. Кожна з обраних семи жінок щось змінила у сві­ ті, залишила глибокий слід в історії. Кожна з них була новатором у чомусь і змусила суспільство визнати свій талант та свою силу. Вибір історичних персоналій досить незвичний, на перший погляд: Мата Харі – знаменита танців­ ниця та спокусниця, Ольга Кніппер-Чехова – акт­ риса та муза Антона Чехова; Фріда Кало – мекси­ канська художниця, Лені Ріфеншталь – режисер та найвпливовіша жінка гітлерівської Німеччини, Фаїна Ранєвська – одна з улюблених актрис ра­ дянської публіки, Камілла Клодель – перша за­ гальновизнана жінка-скульптор, Коко Шанель – королева моди, яка змінила зовнішній вигляд і самосвідомість жінок ХХ століття. Режисер разом з актрисами старанно досліджу­ вали біографії втілюваних ними героїнь, форму­ вали монологи про найактуальніші події з їхньо­ го життя, добираючи текст, який би найпов­ніше розкривав характери та ставлення до тих чи ін­ ших ситуацій. Фотографії, відеозаписи, листи, спо­ гади сучасників – весь цей матеріал ліг в основу

№4/2012

вистави. Відеоматеріали, як складова сценографії, під час вистави транслюються на великий екран, супроводжуючи монологи актрис. Чому саме ці сім жінок? Тому що вони, незва­ жаючи на опір суспільства та, часто, невизнання й навіть ненависть найближчого оточення, зай­ малися улюбленою справою і до кінця залиша­ лися вірними своїм моральним принципам. Всіх їх об’єднує одне: нещасливе родинне життя. Вони не змогли поєднати сім’ю й улюблену справу. Мата Харі, справжнє ім’я – Маргарета Гертруда Зелле, стала виконавицею екзотичних танців піс­ ля смерті сина, коли чоловік перестав сприймати її як жінку. Самостверджуючись за рахунок зако­ ханих та спокушених нею чоловіків, вона знищи­ ла своє справжне єство, перетворивши власне життя на чарівну індійську казку. Її роль виконує Тетяна Баландіна. В костюмі актриси поєд­нано елементи індійського та європейського вбран­ ня. Промовляючи монолог великої спокусни­ ці у в’язниці в очікуванні страти, вона сміється над суддями, котрі звинувачують її у шпи­гунстві та державній зраді – кохання коштує значно до­ рожче, ніж будь-які відомості про можливий хід війни. Смертний вирок не лякає Мата Харі. «Я вмію красиво танцювати, я вмію красиво кохати,


дійові особи Текст: Алла Підлужна Фото: Валентин Ландар та з особистого архіву актора

МИТІ АКТОРСЬКОГО ЩАСТЯ Якось, ідучи після денної вистави з театру, актор почув захоплений зойк маленької глядачки, яка щойно бачила його в казці в ролі Козла. Радісна дівчинка задоволено вигукнула: «Мамо, дивись, он козел пішов!..» Ця, без сумніву, епохальна роль (звісно, жарт!) – лише дрібничка в тому солідному переліку творчих досягнень, що їх має актор Національного театру ім. І. Франка, народний артист України Володимир Абазопуло

У ролі Богдана Хмельницького. Кінофільм «Богдан-Зиновій Хмельницький»

Н

ещодавно ви, Володимире, відсвяткували 60-річний ювілей. Будь-який часовий відрізок – певний етап, можливість озирнутися назад, щось підсумувати, проаналізувати зроблене, прожите. Які думки у вас сьогодні про себе, власну творчість? – Для мене зараз важлива не ця кругла дата, а те, що попри важку хворобу, що спіткала мене ві­ сім років тому, я залишився у професії, продов­ жую грати у виставах свого рідного театру. Від­ чуваю себе потрібною людиною. Окрім театру, викладаю сценічний рух у двох мистецьких ву­ зах – Музичній академії та Університеті культури і мистецтв. Я щасливий, через те й мій ювілей – не просто підсумок, для мене – це підсумок усіх можливих підсумків. Взагалі, що таке результат? Навіть вдала репетиція може бути гарним підсум­ ком дня, а хороша вистава – переможним підсум­ ком тижня, так що у будь-чому можна вбачати за­ вершальний підсумок. Колись найважливішим для мене стало народження сина, а тепер він –

20

український театр

Монтеккі – Володимир Абазопуло, Сеньйора Монтеккі – Інна Капінос. «Ромео і Джульєтта» В. Шекспіра

колега по сцені в рідному театрі, ще один етап за­ раз – народження онука. Це такі підсумки життє­ ві, пікові! А якщо міркувати зовсім глобально, то якби й довелося раптом завершити життя, то не страшно, я прожив його чесно, зробив достатньо багато в театрі, кіно, маю сотні учнів, яким дав ре­ месло, вони ним користуються в професії, у мене чудова родина, мама жива-здорова. Для мене взагалі все могло закінчитися вісім років тому, але ж врятували мене чудові лікарі, моїй вдячності Рустему Адильйовичу Абизову та Євгену Степано­ вичу Буцку немає меж. Вони зробили так, що за­ раз я можу працювати, радіти життю, сонцю, до­ щикові... №4/2012

Володимире, давайте повернемося в дитинство, у той час, коли у вас зародилося бажання присвятити себе акторській професії. Чому саме їй? – Як зараз пам’ятаю, коли малим у рідній Вижниці йшов з кінотеатру і просто плакав від переживань, подивившись фільм «Я вас любив». Так мене врази­ ла та ситуація, був десь одного віку з героєм. А ще згадую, як зовсім дитиною записав у своєму само­ робному щоденнику: «Ось артисти грають усіляких хороших, героїчних людей, а може краще самому стати простим героїчним хлопцем, хоча й грати – це цікаво, а взагалі, скоріш за все я буду артистом».


Не знаю, звідки виникло це бажання. Потім відо­ мий шлях – потрапив у художню самодіяльність, народний театр, згодом – у танцювальний колек­ тив, яким керував Василь Зінкевич. Він тоді був спільний з ансамблем «Смерічка», всі були разом – Назарій Яремчук, Левко Дудківський, Зінкевич. Отак все розпочалося й пішло-поїхало... Якось сту­ дентка з Чернівецького культпросвітучилища при­ їхала ставити дипломну виставу «Мій бідний Ма­ рат». Я грав Марата, і то була перша велика роль. Педагог, який приїхав дивитися виставу, запро­ сив мене в Чернівці, вступати в училище. До того я ще встиг з’їздити у Київський театральний, але тоді не був добре підготовлений, режисер Володи­ мир Нел­лі сказав, спробуйте наступного року. Так я опинився в Чернівецькому училищі, одразу на двох факультетах – театральному і танцювальному. І почалося бурхливе творче життя. Тобто у пластику, сценічний рух ви поринули з самого початку? – Танцював я добре з дитинства, в училищі зай­ мався професійно, так що підготовка була. А потім довелося все це відшліфовувати в армії. Я органі­ зував там і змішаний хор, і естрадний колектив, і танцювальний ансамбль, з другом грали на бая­ нах, веселе було життя. Після армії, завдяки моє­ му педагогові Григорію Володимировичу Агеєву, я рік пропрацював у балеті Чернівецького театру ім. О. Кобилянської. Там мені давали грати й ма­ ленькі ролі, тож професійний початок був нор­ мальний. Але ж і театральний інститут був?

– Так, звісно. Вчився в інституті ім. І. Карпенка-Ка­ рого, на курсі Валентини Іванівни Зимньої. Як потрапили до Театру ім. І. Франка? – Було кілька пропозицій після інституту в інші театри, але, звісно, Театр ім. І. Франка був найбажа­ нішим варіантом, тоді в трупу взяли Наталію Сум­ ську і мене. А через кілька років, після постанови про роботу з творчою молоддю, до театру при­ йшла ціла група молодих випускників, які зараз, можна сказати, ядро трупи. І які ж були перші ролі? – Тоді всі ролі у молоді були в масовці, якщо не з мечами, то з ношами чи з алебардами. З ролей тих років завжди згадую роботу над виставою «Ко­ нотопська відьма» з Ігорем Афанасьєвим. Роль у мене була супергострохарактерна і, до речі, там була перша моя постановка сценруху. Потім була, вважаю, етапна робота – «Сон літньої ночі» у по­ становці Валентина Козьменка-Делінде, з карко­ ломними вправами на батуті. Такий сміливий творчий експеримент на той час був дуже незви­ чайним. Потім були багато зайняті в репертуарі? – Так, перш за все згадаю вистави Володимира Оглобліна – «Моя професія – сеньйор з вищого світу», «Благочестива Марта», а потім розпочалася ера Сергія Данченка з його незабутніми вистава­ ми, серед яких – «Енеїда», «Біла ворона», «Крихітка Цахес». Окрім суто акторських робіт, я там працю­

У ролі Міністра розваг. Кінофільм «Голий король»

вав як постановник сценруху, боїв, було дуже ціка­ во працювати. Привабливість роботи над постановками сценічного руху, боїв, фехтування ви визначили для себе зі студентських років? – Так, з самого початку мене приваблювала саме пластична сторона акторської професії. І в училищі я цим займався, і в інституті, тому природним було продовжити це й у театрі. Я любив рух на сцені, знав як зробити його точним, відчував і вмів. Через півроку після закінчення інституту я вже викладав на кафедрі сценруху, тож маю солідний стаж. Ви розробляли власну методику? – Так, я створював робочі програми, системати­ зував навчальний процес. Існують базові класичні рухи, які треба просто вивчити й відшліфовувати зі студентами, не вигадуючи велосипед. У фехтуван­ ні є, наприклад, уколи, відходи, перехресні фігури, вони базові і треба тільки правильно їх опанувати. Я всі ці рухи добре знаю, тому що все життя вико­ ристовую їх на сцені у виставах, тож все роблю не умоглядно, а практично, випробувавши, як кажуть, на власній шкурі. Я педагог-практик. А як відбувається процес постановки пластики, особливого сценічного руху? Ведеться якась розробка відповідно до сюжету п’єси?

Сцена з вистави «Назар Стодоля» Т. Шевченка

– Як не дивно, найкраще виходить, коли в сю­ жет не дуже то й заглиблюєшся. Ніколи не сиджу і не розписую вдома перед репетицією схеми руху, мені треба на майданчику побачити акторів, зро­ зуміти, на що вони здатні, відчути їхні емоції, спро­ бувати рух – саме тоді народжується малюнок і рішення. Буває так, що мені треба поступитися

журнал, який читають не тільки в антракті

21


дійові особи Текст: Алла Підлужна Фото: Катерина Плахоніна, Олександр Андрющенко, Марія Мосеєва

ВОНА У ВІДСУТНОСТІ МАРНОСЛАВСТВА

Лариса Трояновська

Із київського гуртка художнього слова при Будинку піонерів Московського району вийшло багато відомих нині акторів. Згадати хоча б Клару Новікову, київських митців Лідію Яремчук, Влада Задніпровського, Ігоря Славинського, Ірину Мазур. Керівниця творчого осередку Фаїна Соломонівна Ковалевська, яку й досі всі згадують з великою вдячністю, прищеплювала любов до акторської пр��фесії. Лариса Трояновська теж була вихованкою цього гуртка

24

український театр

У

житті все вирішують обставини, в яких людина опиняється. Обставини форму­ ють особистість, людські стосунки шлі­ фують характер, уподобання, переконання ви­ значають майбутній шлях. Можливо, якби в долі Лариси Трояновської, актриси Київського Теат­ ру на Подолі, не трапилася Фаїна Соломонівна, яка залюбила в театр раз і назавжди, доля скла­ лася б інакше. Але все сталося саме так – у жит­ ті майбутньої артистки з’явилося мистецтво. Вона відчула його на смак, зрозуміла, що це те, чому хоче присвятити себе й вирішила займа­ тися теат­ром. У Київському театральному інституті ім. І. Кар­ пенка-Карого Трояновська потрапила на курс, де викладачами були люди, знакові у мистецтві й у театральній педагогіці – Леонід Олійник та Ада Роговцева. То була міцна професійна школа, Ада Миколаївна, розповідаючи про власний ак­ торський шлях, налаштовувала студентку, перш за все, на працездатність, самовідданість сцені.

№4/2012

Шлях до омріяного колективу Київського Теат­ ру на Подолі у Лариси Трояновської розпочав­ ся після закінчення інституту і пунктами цього маршруту були Київський театр поезії, Новго­ родська філармонія, Київський театр оперети й ось... Театр на Подолі, очолюваний відомим ре­ жисером Віталієм Малаховим. Молодій актрисі треба було утверджуватися в колективі, шукати свій репертуар, зрозуміти власні творчі можли­ вості. Вона звернулася до того, що добре знала – художнього читання і з допомогою колеги Іго­ ря Славинського, який тоді тільки починав свої режисерські спроби, створила виставу «Інтер­ меццо» за творами К. Паустовського. Можли­ во, тоді це було зародження в Києві так званого театру-салону. У виставі звучала вишукана му­ зика, був задіяний інструментальний ансамбль чудових виконавців, в антракті глядачам пода­ вали шампанське, у цій атмосфері Трояновська існувала невимушено й вишукано. З цієї виста­ ви в подібній манері згодом виникла й інша, що й досі в репертуарній афіші Театру на Подолі – «Любви старинные туманы...» Поезію своєї улюб­ леної Марини Цвєтаєвої актриса вибудовує у формі монологу сильної жінки, яка розповідає про найголовніше у своїй долі – кохання. Поезія Цвєтаєвої достойна захвату, її вірші, попри весь трагізм, життєствердні. Ця поезія дає силу і акт­ риса, як чутливий провідник поетичного слова, радо ділиться енергією, що викрешує з нього, із глядачами. Згодом у творчій долі Лариси Трояновської з’являється драматургія Тетяни Іващенко, що на­ завжди стає для неї визначальною і найбажані­ шою для втілення на сцені. Перша п’єса Т. Іващен­ ко «Зумій за хвіст спіймати бісенятко» з’явилася на сцені Театру на Подолі, в ній Лариса Троя­ новська і Сергій Бойко розіграли комедійну си­ туацію про варіанти, як можна вийти заміж. По­ тім була вистава «Я убив» і, зрештою, знакова як для драматурга, так і для актриси – «Таїна бут­ тя». То були часи, коли видатні люди переставали бути «пам’ятниками на постаментах», коли гляда­ чів цікавило, якою саме людиною передусім був той чи інший відомий митець. І Тетяні Іващенко вдалося у п’єсі «Таїна буття» вивести на сцену не бронзового Каменяра, а живого й страждаючого Івана Франка, з усіма його душевними пережи­


Прима – Лариса Трояновська,Прем’єр – Федір Ольховський. «Шість персонажів у пошуках автора» Л. Піранделло

Бабуся Даша – Лариса Трояновська, Льовушка – Артем Мяус. «Льовушка» А. Крима

ваннями, болями, втратами. В хронології п’єси – історія одруження й сімейного життя Франка з Ольгою Хоружинською. Роль Франка виконує Володимир Кузнецов. У виставі вдалося витри­ мати баланс побутового і поетичного. ФранкоКузнецов поставав розгубленим і переконаним, люблячим і байдужим, цілеспрямованим і ніж­ ним. Хоружинська-Трояновська – дружина ге­ нія і тут актриса використовує усю палітру пере­ живань жінки, яка прагне кохання, любить сама і хоче відповіді на свої почуття. Вона не може бути лише соратником і другом, та Франко не годен дати їй кохання, не для неї він напише вершин­ ні рядки: «Чому являєшся мені у сні?..» Сценогра­ фічним образом вистави (художник О. Карпусь) стає залізне ліжко без сітки, тільки з остовом, на який з різних боків присідають чоловік і жінка. Ліжко, що повинно об’єднати подружжя, своїм чорним проваллям назавжди роз’єднує. На ви­ соку ноту співчуття долям цих людей виводять актори історію Франка і Хоружинської. Ще одну історичну особу, завдячуючи п’єсі Т. Іващенко, довелося зіграти Ларисі Троянов­ ській. Вистава «Мне тесно в имени своем...» йде на сцені Київської майстерні театрально­ го мистецтва «Сузір’я». В дуетній виставі Троя­ новська грає Айседору Дункан, у ролі Єсеніна Євген Нищук. Знову любовно-сімейні стосунки, дещо іншого характеру, хоча також із поетичною натурою. В образі видатної танцівниці Л. Троя­ новська йде насамперед від людського. Танців, звісно, немає, перетанцювати Дункан – мар­

ні намагання, завдання в іншому – спробувати передати переживання талановитої іноземки, яка опинилася в революційній Росії, затягнута у вир шаленої особистості Єсеніна. Актриса над­ звичайно темпераментна, чуттєво передає стан героїні, на яку несподівано звалилося кохання. Тетяна Іващенко у своїх творах рішуче відмов­ ляється від однозначності характерів. Заглиб­ люючись у стосунки героїв, драматург завжди дає простір для акторської фантазії. В її конкрет­ них історичних персонажах виконавець завжди

може знайти щось суголосне особистим пере­ живанням, власним міркуванням. «Мне тесно в имени своем...» побудована у вигляді діалогів, актори існують в образах і поза ними, коментую­ чи дії своїх персонажів. У цій подвійній грі ство­ рюється певний стереоефект, через що образи стають об’ємними і надзвичайно інформатив­ ними. У просторі вистави любов наче вібрує, її флюїди можна відчути фізично. Остання фраза Айседори до Єсеніна, з яким розлучається: «Я тебе люблю, а ти?..» тане в повітрі без такої очі­ куваної відповіді. У роботі над будь-якою роллю Лариса Троя­ новська в репетиційних пошуках зосереджуєть­ ся на відчуттях підсвідомості. Вона любить зану­ рюватися у пошук рішення, хай і невірного, але шляхів повинно бути кілька, щоб з багатьох ви­ брати єдиний. Інколи має сенс іти від певної де­ талі, як наприклад, в образі тьоті Моті з «Перед­ чуття Мини Мазайла» М. Куліша. Тут для актриси

Влад – Сергій Бойко, Ксюша – Лариса Трояновська. «Зумій за хвіст спіймати бісенятко» Т. Іващенко

журнал, який читають не тільки в антракті

25


дійові особи Текст: Юлія Коваленко Фото: Євгенія Притула, Ярослав Маслов

Режисер-поет Засновник і художній керівник харківського Театру «Post Scriptum», актор і режисер харківського Театру ім. Т. Шевченка «Березіль», заслуженний діяч мистецтв України Степан Пасічник позиціонує себе будівничим інтелектуального та поетичного українського театру. Від себе додам: сповідувати національний театр у Харкові – це простувати вгору сходами ескалатора, що рухається вниз. Митцеві постійно доводиться долати «силу тертя». І в цьому позиція Степана Пасічника в сучасному мистецтві ситуаційно подібна до курбасівської в«Березолі» харківського періоду: не зраджувати своїх переконань, робити належне за будь-яких умов, навіть найнесприятливіших

С

тепан Пасічник – багатогранна творча осо­ бистість: режисер, керівник театру, театраль­ ний педагог, актор театру та кіно і, разом з тим, – митець цілісний. Адже в усіх творчих іпо­ стасях він залишається відданим своєму головно­ му покликанню. Образ сучасного П’єро – мрійника й поета з його ранніх поезій згодом еволюціонував у режисера-«журливого філософа» у зрілих виста­ вах. Головним лейтмотивом здійснених ним поста­ новок є зустріч людини віч-на-віч зі своїм віддзер­ каленням на черговому витку долі, а для цього, за улюбленим класиком Пасічника, потрібна «чес­ ність із самим собою». У специфічно культурницькій та політизованій родині батька, громадського діяча та письменника Володимира Пасічника, до його сина рано прий­ шло знання про долю народу та безталання його Поетів. Обшуки квартири людьми у штатському раз у раз ставали на заваді відвідуванню школи, а книжки були найбільшою з прищеплених ціннос­ тей. Дивлячись вистави всіх театрів міста, хлопець записався до театрального гуртка Будинку актора. Згодом від Леоніда Тарабаринова почув слова, що окрилюють: «тобі обов’язково треба вступати до театрального»... Мабуть, знаком долі було те, що того року на ак­ торсько-режисерський курс уперше й востаннє студентів набирав Олександр Барсегян. Чи не тоді вже Пасічник замислився про необхідність мати дві кваліфікації – актора й режисера? Перші ролі в Театрі ім. Т. Шевченка значно роз­ ширили уявлення про власний діапазон. Дебютом став старшокласник Володя у резонансній поста­ новці О. Біляцького «Дорога Олена Сергіївна» Л. Ра­ зумовської. І знову-таки, чи не зародила ця улюб­ лена робота актора певну програму, яку вже тоді почав виношувати майбутній режисер. На малій

28

український театр

Степан Пасічник

сцені, що нині носить назву «Березіль», актори гра­ ли просто серед глядачів, це, враховуючи пробле­ матику і нерв вистави, провокувало, непокоїло, вражало публіку. Чи не звідти у Пасічника – любов до камерного простору, з яким можна експеримен­ тувати у створенні щоразу нового типу контакту із залом. Сам режисер коментує це тяжіння до фор­ мату малої сцени відсутністю нині суспільної ідео­ логії, яку потрібно доносити саме з великої сцени і відповідно на повний голос, а також небажанням

Сцена з вистави «Сни Кристіана» №4/2012

брехати собі та глядачам, імітуючи наявність цієї ідеології, як часто-густо брехали в «датських» ви­ ставах минулих років. Серед ролей актора саме на малій сцені відбулися такі знакові в його біографії роботи, як Довгаль у власній постановці «Таємниці» за В. Винниченком, Горбань в однойменній виста­ ві М. Яремківа за С. Мрожеком, Людина театру з ви­ стави-хіта І. Шнейдермана «Дорогоцінна Памела» Дж. Патріка. У цей період доля подарувала молодому акто­ рові зустріч з епохальною постаттю українського театру – режисером Володимиром Оглобліним. У процесі роботи з ним над образами Степана з ви­ стави «Бояриня» Лесі Українки та Емануеля з «Че­ ляді» за трагіфарсом А. де Мантона, Пасічник від­ чув неабияку довіру досвідченого режисера. Під його впливом Пасічник почав свідомо знайоми­ тися зі специфікою режисерської творчості. Не менш значними на його шляху були творчі зустрічі з Анатолієм Васильєвим, Анджеєм Вайдою, Вірля­ ною Ткач, Володимиром Кучинським. Робота з пое­ тичними текстами і пошуки ігрових структур захо­ пили Пасічника настільки, що згодом, створивши власну театральну лабораторію, він став розвива­ ти в ній саме модель ігрового театру. Безпосеред­ ньо працювати з керівником Львівського театру ім. Леся Курбаса Кучинським Пасічнику випало дві­ чі. Обидва рази це була зустріч з чеховським Лопа­ хіним з «Вишневого саду» – на харківській сцені, а згодом, за спеціальним запрошенням, у львів­ ській виставі з іншою трактовкою. Критики гово­ рили про специфічну витонченість, інтелігентність, інтелектуаль­ність Лопахіна-Пасічника. По суті, це вже й був характерний почерк митця, який набув свого професійного розквіту в середині 1990-х. Роль, що засвідчила досягнення вершини, відбула­ ся тоді ж: це був маг Оллє Лукойє з постановки од­


дійові особи Текст: Світлана Фицайло Фото: Ірина Маслова, Віктор Кравченко

1.

Катерина Селезньова

Від Маленького принца до Софії Потоцької... За декілька хвилин третій дзвінок... Вона підходить до дзеркала, на неї дивиться полохливе дівча, якому за деякий час доведеться перетворитися на величну Софію Потоцьку, що вершитиме долі закоханих чоловіків... Ось так і в житті... З юної дівчинки Катя поступово перетворювалася на впевнену вродливу жінку, одну з провідних актрис Вінницького академічного музично-драматичного театру ім. М. Садовського Катерину Селезньову, яка вже одинадцять сезонів служить тут театральному мистецтву

А

Маленький Принц – Катерина Селезньова

30

український театр

все починалося з родини, адже народи­ лась у творчій сім’ї актора, режисера, на­ родного артиста України Віталія Селез­ ньова. Отож, з дитинства увібравши запах куліс, спостерігаючи за творенням дива, закохалась у сцену. Згадуючи ті роки, Катя додає: «Я завжди знала, що обов’язково стану артисткою!» І очі за­ сяяли... Та після закінчення школи все ж піш­ ла здобувати земну професію, мамі так хотілося, щоб дочка продовжила її справу... Але сцена ва­ била, позбавляла спокою... Конкурси, драмгурток, художня самодіяльність, а так хотілося справж­ нього мистецтва! Все сталося несподівано, з бла­ гословення хрещеної: «В акторській родині бути

№4/2012

Катрусі артисткою!!!» Вона пішла на іспити. Най­ більше хвилювався батько... бо ж очолював прий­ мальну комісію. Та дочка гідно склала іспити. 1997-2001 роки. Катерина Селезньова – студент­ ка театрального відділу Вінницького училища культури та мистецтв ім. М. Леонтовича, де серйоз­ но ставляться до виховання акторської неповтор­ ної індивідуальності. Студенти днями пропадали в театрі. Тут можна сховатися й тихенько спосте­ рігати за репетиціями. Між заняттями – перегля­ ди вистав, обговорення... І мрія стати справжньою актрисою набирала реальних обрисів. Старше по­ коління прискіпливо спостерігає за студентськи­ ми роботами. І це нормально, адже цілком можли­


дійові особи

Гідний спадкоємець

Текст: Олексій Рубинський Фото: Ірина Ластова

Уявити собі сьогодні культуру України без такого улюбленого всіма виду театрального мистецтва, як театр ляльок, здається просто неможливим. У всіх, хто перейнявся насиченими, цікавими пошуками та знахідками, традиціями професійного театру ляльок, його складний і тернистий історичний шлях розвитку, без сумніву, викличе захоплення

М

ова піде про гідного продовжувача теат­ ральних традицій, справжнього професіо­ нала, людину талановиту в багатьох галузях творчої діяльності. Це – режисер, актор, педагог, рушій розвитку української науки про лялькове мистецтво, колишній керівник кафедри театру ля­ льок Харківського університету мистецтв ім. І. Кот­ ляревського, нинішній засновник і завідувач ка­ федри акторського мистецтва та режисури театру ляльок Національного університету театру, кіно і телебачення ім. І. Карпенка-Карого, президент Українського центру Міжнародної спілки діячів теат­ру ляльок UNIMA, доцент, заслужений артист України Леонід Попов. Заснованій Леонідом Поповим кафедрі виповни­ лося сім років. Якщо говорити про спадщину, то, звичайно ж, більш гідної та важкої «ноші», взятої на свої плечі, ніж спадщина Віктора Андрійовича Афа­ насьєва, неможливо уявити. І цю «ношу» Л. Попов не тільки проніс, але й примножив у своїх творчих досягненнях протягом багатьох років професійної діяльності в театрах України та на педагогічній ниві. Вона не стала для нього «покаранням», навпаки – він дбайливо й чесно зберігає та розвиває набутки свого Вчителя. Треба сказати, що творчий внесок Леоніда Попова настільки значний, що вже може дорівнювати вкладові, зробленому для розвитку театрального мистецтва його Вчителем. У 80-ті роки кафедра театру ляльок при Харків­ ському університеті мистецтв ім. І. Котляревсько­ го, створена в 1969 році Віктором Афанасьєвим, зазнала після його смерті багатьох кадрових пе­ рестановок, і все ж виглядала напівзруйнованим «господарством». Леонідові Попову, який прий­ няв кафедру в 1989 році, вдалося не просто на­ лагодити «виробництво», а й підняти його на такий високий рівень, що кафедра фактично пе­ ревершила всі позитивні показники, що були до

32

український театр

Леонід Попов

його приходу. Я був одним з тих, кого Леонід Пет­ рович запросив викладати майстерність актора, тому мені добре відомий його стиль керівництва. Пам’ятаю, який порядок панував тоді на кафедрі, вона працювала, як годинник; керівник легко до­ лав непрос­ті фінансові й психологічні пробле­ ми, що постійно виникали в повсякденному жит­ ті. Скільки йому доводилося вирішувати різного роду питань навчального, організаційного, адміні­ стративного характеру, але, головне, з посмішкою, легко, як мовиться, граючись, ніби й не проблема то зовсім, а так, дрібничка. Така легкість у роботі – показник не легковажності, а вивіреної професій­ ної майстерності, витонченої дипломатії. Незва­ жаючи на складнощі, яких зазвичай не бракува­ ло, Попову завжди вдавалося зберігати силу духу, витримку, цілеспрямованість і здатність поєдна­ ти, здавалося б, те, що важко поєднується – пси­ хологічне різноманіття педагогічного складу хар­ ківської кафедри. Доля й обставини призвели до переїзду Лео­ ніда Попова у 2001 році до Києва. Він був запро­ №4/2012

шений читати спецкурс теорії та історії світового театру ляльок для режисерів та театрознавців Уні­ верситету театру, кіно і телебачення ім. І. Карпен­ ка-Карого. Через два роки при першій кафедрі ак­ торської майстерності і режисури драматичного театру Лео­нід Попов набирає свій перший стаціо­ нарний курс акторів театру ляльок, а інший знаний майстер лялькового мистецтва Сергій Єфремов – заоч­ний курс режисерів-лялькарів. Та перед Лео­ нідом Поповим стояло завдання організації само­ стійної кафедри театру ляльок, що виявилося не з легких – у столиці був значно вищий рівень конку­ ренції. Попову знадобилося проявити такі ж якості, якими в молоді роки вирізнявся Вік­тор Афанасьєв. Учень виявився гідним свого Вчителя. Ініціатива створення кафедри була підтримана керівництвом Університету, відтоді 1 лютого 2005 року вважаєть­ ся датою народження київської кафедри актор­ ського мистецтва та режисури теат­ру ляльок. Сьо­ годні можна сміливо сказати, що дітище Попова є потужною школою підготовки фахівців в галузі на­ ціонального театру ляльок, яка займає гідне місце


тема номера: дім-театр Текст: Надія Соколенко

Дім у центрі

Театр – дім. Одразу наражаємося на двозначність цього твердження. Адже про що йдеться? Про будівлю, хай навіть овіяну флером скількись-там-вічної історії? Про ім’я-бренд театру, подібно «Комеді Франсез», «МХАТ», «Березіль»?.. Виплекане архітекторами, дизайнерами, господарями приміщення, в якому все, як кажуть, для людей – зручні крісла, новітнє технічне устаткування, вражаючі холи, шикарні люстри, золочені світильники й устелені килимовими доріжками сходи, жива музика перед виставою, тут же кав’ярні та квіткові крамнички? Чи про репертуарний театр зі стаціонарним приміщенням, художнім керівництвом, сталою трупою, в ідеалі – про родинне гніздо, де всі об’єднані однією ідеєю і мистецькою програмою, де цілоденно вирує животворне джерело спільної роботи і високого мистецтва, звідки черпають сили й натхнення не лише безпосередні учасники процесу, а й підживлюються їхньою енергією вдячні глядачі? Адже в театрі, зрештою, головне – не приміщення, не інтер’єр, а вистава – той творчий акт, театральне дійство чи, прагматично, мистецький продукт, який пропонується увазі глядачів 34

український театр

№4/2012

У

сі ці значення доцільні, та не завжди вони спрацьовують в комплексі чи стосуються одного й того ж театру-дому. Історія визначних театраль­ них приміщень, освячена іменами видатних архітекторів, драматургів, режисерів чи акторів, а ще – антрепренерів та меценатів, викликає переду­ сім світлий смуток. Цілі епохи, історичні, культурні, театральні, проходять пе­ ред очима уважного дослідника. З якої любові до мистецтва, а чи з бажання великого зиску виростали ті будівлі. Унікальні зразки різноманітних архітек­ турних стилів, що збереглися до сьогодні, підтверджують – мистецтво зодчих більш тривке, аніж серпанкова, минуща, зав’язана й зосереджена на людині театральна творчість. Однак у більшості випадків це лише погляд у минуле, хай навіть ця будівля й досі тішить око поціновувачів театрального мистецтва. Й одеська Опера, за­ карпатський Театр ляльок, Театри «Соловцов» і «Бергоньє» у Києві, решта бу­ дівель такого ґатунку давно вже мають інше «наповнення», неодноразово перелицьовувалися як всередині, так і зовні. І більшість з них походить ще з до­ радянської епохи, коли всюди панувала антрепризна форма організації театру, коли найбільше цінувалися актори-прем’єри (по-сучасному, зірки), а державну підтримку на території Російської імперії мали лише два імператорські театри... А що подарувало нам (не Європі, Росії, світові) останнє сторіччя, той пере­ дуючий незалежності «червонопрапорний» тоталітаризм, з огляду саме на теат­ральні будівлі? Схиблені на гігантизмі та уніфікації «совєти», паралельно з


дім-театр Текст: Тетяна Жицька Фото: архівні, Микола Завгородній

ДІМ, В ЯКОМУ ЖИВЕ ТЕАТР У 1895 році в Києві розпочався справжній будівельний бум. Місто змінювалося на очах. Здавалось, ще вчора на Печерській горі, поміж Хрещатиком та Банковою, розташовувалася садиба професора Київського університету Франца Мерінга, із затишними липовими алеями, фруктовим садом і мальовничим озером, а буквально за рік-два тут з’явилася Миколаївська площа і пролягли чотири вулиці: Ольгінська, Нова, Мерингівська (Заньковецької) та Миколаївська – нині Городецького. Новий квартал вмістив кращий у Києві готель «Континенталь», єдиний у Європі двохярусний цирк «Гіппо-палас», респектабельний кафешантан «Аполлон», фешенебельні прибуткові будинки-палаци, щедро прикрашені ліпниною, і Драматичний театр «Соловцов», який став окрасою Миколаївської площі. Наприкінці ХІХ століття саме ці будівлі найчастіше з’являються на поштових листівках, конкуруючи з Хрещатиком, який традиційно представляв обличчя міста

Н

овозбудований куточок Києва відразу став своєрідним київським брендом. Кожен знаходив тут щось на свій смак. Одні приходили від­ почити й розважитись, інші поспішали, щоб вирішити справи й укласти угоди, а хтось – вигідно вів тут ґешефт. Миколаївську вулицю кияни охрести­ ли «Київським Парижем». Саме тут найчастіше можна було побачити рідкісні тоді автомобілі й парові екіпажі. Гостей міста притягували сюди європейська архітектура й тогочасні київські новинки – широкі бетоновані тротуари, тор­ цева бруківка, підвішені на ланцюгах дугові ліхтарі. Вітрини численних крам­ ниць вражали розмаїттям товарів, від звичайних до найекзотичніших. Наприкінці XIX сторіччя нинішньою вулицею Городецького гуляли Леонід Собінов і Федір Шаляпін, Маттіа Баттістіні і Сара Бернар, Тітта Руффо та Анто­ ніна Нежданова.

Старовинне фото театру

36

український театр

№4/2012

Театр «Соловцов»

Епіцентром мистецького життя був Театр «Соловцов». Сьогодні в цьо­ му приміщенні «живе» Національний театр імені Івана Франка. За визна­ ченням фахівців – ця будівля була одним із найсміливіших архітектурних проектів свого часу. Справа в тому, що до кінця ХІХ століття на місці сучасної площі Іва­ на Франка був звичайнісінький ставок, де влітку мирно плавали качки, а взимку працював каток, відпочинок тут супроводжувала музика оркестру Київської пожежної частини. Однак у 1895 році тут розпочалися масштабні будівельні роботи. Ставок засипали, а на його місці почали зводити фундамент майбутнього театру. Спочатку передбачалося, що вже у 1897 році у новому театральному при­ міщенні буде працювати трупа Пальміри Сєтової-Сетгофер. Та цим планам не судилося збутися. Природа вкотре вирішила довес­ ти людині, що приборкати її не так просто. Підземні джерела, які жи­ вили ставок, прорвались назовні і ґрунтові води майже вщерть залили щойно збудований фундамент. Кияни жартували, що тепер замість ви­ став, вони можуть милуватись рукотворним озером, катаючись тут на човнах. Будівництво театру призупинилося, вирішували, що робити далі. Відпо­ відь знав інший відомий антрепренер – Микола Соловцов. Він заплатив Сєтовій відступні і взявся до роботи. Насамперед запросив до співпраці інженера-гідротехніка Пашковського, який і запропонував неординарне рішення: не знищувати повністю, а лише «приборкати» джерело, яке жи­ вило озеро. За допомогою складної дренажної системи воду вивели у «по­ глинаючий» колодязь. У раціональності цього рішення можна перекона­ тись і сьогодні, спустившись під сцену Театру ім. І. Франка. Там і досі б’є джерельце. Таким чином, завдяки інженерній винахідливості, підземні води більше не загрожували майбутньому театру. Будівництво відновилось ударними темпами і за два роки будівля театру постала в усій красі.


дім-театр Текст: Андрій Квасецький, Тадей Сулятицький Фото з архіву театру

Будівництво театру

Так австрійський публіцист Георг Гайнцен висловив своє захоплення від вигляду Чернівецького драматичного театру. І чернівчани, і гості буковинської столиці одностайні: висока оцінка – не перебільшення. А фахівці підтверджують: Чернівецький театр – один із найвдаліших проектів відомих австрійських архітекторів Германа Гельмера та Фердинанда Фельнера, які фактично сформували театрально-архітектурне обличчя Європи, збудувавши у різних містах понад 40 театрів

МРІЯ З ОКСАМИТУ ТА ЗОЛОТА І сторія зведення Чернівецького театру дов­ га й цікава. Коли наприкінці XIX ст. у Чернів­ цях розпочалися дебати про необхідність нового приміщення театру, скептики порівню­ вали цю ідею зі спорудженням повітряного зам­ ку. Вони мали рацію. За розрахунками, вартість нової будівлі могла сягнути 500-600 тисяч крон, дорівнюючи майже річному бюджету міста. Але чернівчани, які за п’ять десятиліть відчули себе мешканцями столиці самостійного коронного краю, намагалися подолати відставання від ін­ ших земель Австро-Угорщини не тільки в госпо­ дарському, а й у культурному плані. Саме тому вони вирішили не оголошувати конкурс на кра­ щий проект театру, не залучати некваліфікова­ них архітекторів, а звернутися безпосередньо до авторитетної віденської фірми «Фельнер і Гель­ мер», яка спеціалізувалася на проектуванні та будівництві театральних приміщень. При роз­ гляді проекту будівельний комітет магістрату за­ пропонував розширити вміст зали з 700 до 800 місць, збільшити кількість лож і крісел, щоб теат­р відповідав не тільки тодішнім, але й майбутнім вимогам. На той час крайовий уряд заборонив викорис­ тання старого дерев’яного театру, споруджено­ го у 1878 р. на розі вулиць Шкільної і Турецької, як пожежонебезпечного, це змусило магістрат вирішувати активніше питання, пов’язані зі зве­ денням нового театру. Міська влада виділила

38

український театр

на будівництво 100 тисяч крон, решту суми по­ кривали позики крайового уряду, Ощадкаси та банківські кредити. Після обстеження за участю Ф. Фельнера чотирьох можливих місць будівниц­ тва (площа Австрії – Соборна, площа Франца Йо­ сифа – сквер біля Соборної, площа Рудольфа – вул. Заньковецької і площа Єлизавети) вибір зу­ пинили на останній. Щоправда, з цього майдану довелося переносити військові склади. 30 червня 1904 року відбулася передача вій­ ськової ділянки і розпочалися будівельні робо­ ти. Загальне керівництво здійснював заступник бургомістра Й. Грегорі, а безпосереднє – міський архітектор Й. Шрайбер та інженер Л. Вест. Фірма «Фельнер і Гельмер» залучала місцевих промис­ ловців та робітників. Зокрема, кам’яні роботи ви­ конував Москалюк, столярні – Гольдберг, маляр­ ні – Штайнмец, декоративні – Черні, скульптури і декорування фасаду – Галенбарт, позолоту – Гу­ дічек, водопостачання – Штайн. Декорації, меб­ лі, завіси, килими, освітлювальні прилади вигото­ вили у Відні, �� оригінальну люстру для зали – у Брно. Всього на будівництво театру і його внутрішнє облаштування було витрачено 660 тисяч крон. Крім того на 32 тисячі крон придбали декорації, костюми та театральний реквізит, а ще 45 тисяч крон витратили на спорудження окремого бу­ динку (вул. Лесі Українки, 9) для зберігання деко­ рацій та театральні майстерні.

№4/2012

Через чотирнадцять місяців після закладення першого каменя приміщення театру в Чернівцях постала оригінальна монументальна споруда в стилі ренесансу. Головний фасад було оздобле­ но ризалітом із двома парами колон, які підтри­ мують широку арку. Над входом і вікнами при­ вертають увагу фігурні скульптурні композиції за мотивами античних творів, а по боках споруди в круглих нішах розалітів розташувалися бюсти видатних представників культури – Ф.-Й. Гайдна, Й.-В. Гете, Л. Бетховена, Ф. Шуберта, В.-А. Моцар­ та, Ф. Шиллера. У 1980 р. було встановлено бюсти Т. Шевченка, О. Пушкіна. Будівля театру складається з трьох головних частин: вестибюлю, глядачевої зали та сцени з допоміжними приміщеннями. Ажурний вести­ бюль поєднаний біломармуровими сходами з другим та третім поверхами, що ведуть у світ­ ле фойє першого ярусу та амфітеатру. Театр вра­ жав своєю архітектурною оздобою: партер, ложі, амфітеатр – все було виконано в стилі бароко з оригінальними прикрасами й античними фігура­ ми, ліпним декором, оздобленим позолотою, ба­ гатим драпіруванням, бра, люстрами. Прекрасна акустика залу, опалення й вентиляція, обладнана сцена – все справляло надзвичайне враження на відвідувачів, для яких було передбачено 860 глядацьких місць. Під час відкриття театру було закладено спеціаль­ну грамоту, в якій, зокрема, зазначало­


дім-театр Текст: Василь Кобаль Фото з архіву театру

Фундатори

Рік тому Закарпатський український музично-драматичний театр облетіла радісна звістка – рішенням Закарпатської облради театральній установі в місті над Ужем присвоєно почесне найменування – Імені братів Юрія-Августина та Євгена Шерегіїв. Чим заслужили таку високу честь ці, давно знані в Європі, але замовчувані упродовж багатьох років на теренах рідного краю, українські театральні діячі ХХ століття? Імена саме цих неординарних корифеїв театрального мистецтва стануть відтепер відомими через творчі діяння названого мистецького осередку Срібної Землі-Закарпаття, який відзначив дві знаменні віхи своєї творчої діяльності – 90-річчя заснування першого українського театрального колективу «Руський театр товариства „Просвіта”» в Ужгороді та 65-річчя від дня створення нинішнього професійного музично-драматичного театру

У

продовж віків закарпатці мусили самотуж­ ки розвивати, стверджувати й відстоюва­ ти свою унікальну національну самобут­ ність. Перебуваючи під владою різних держав, автохтонне населення краю постійно боролося за незалежність, прагнуло до хоча б часткового самоврядування, шукало особливих шляхів для розвитку власної національної культури. Саме тому україн­ський театр на Закарпатті народжу­ вався досить болісно, багата та різноманітна його історія, але вона відрізняється від театральної іс­ торії інших регіонів України. У 2011 році минуло 90 років від знаменної дати, коли великий патріот, визначний полі­ тичний і громадський діяч України, нині Герой України Августин Волошин урочисто прого­ лосив про відкриття постійного українського теат­ ру на теренах тодішньої Підкарпатської Русі. Перший український театр в Ужгороді на­ родився 15 січня 1921 року під назвою «Русь­ кий театр товариства „Просвіта”». Нинішнє по­ коління митців театру Срібної Землі по праву пишається тим, що міцні підвалини їхнього драматичного колективу заклав патріарх теат­ рального мистецтва славетний Микола Са­ довський, який з 1921 до 1923 року очолював

40

український театр

Брати Юрій-Августин та Євген Шерегії

театр, що саме в ті перші роки свого становлен­ ня домігся визнач­них успіхів. Юрій-Августин Шерегій (1907-1990 рр.) та його молодший брат Євген Шерегій (1910-1986 рр.) на­ родилися в селі Дусино Свалявського району на Закарпатті в родині церковного діяча о. Мирона Шерегія. Обидва навчалися в горожанській шко­ лі, а згодом продовжували студії в Ужгородській гімназії та університеті в Празі. Тут старший, Юрій, успішно закінчив філософський факультет Кар­ лового університету і здобув кваліфікацію вчите­ ля, а молодший, Євген, студіював у Празькому уні­ верситеті право. Однак повністю присвятити себе учительській роботі Юрію-Августину не судило­ ся, його високим покликанням, як речника нації та літературного діяча, на все життя став україн­ ський театр, служінню якому він віддав не тіль­ ки неабиякий життєвий молодечий запал, але й досить неординарні акторські здібності, унікаль­ ний талант режисера та драматурга. Ще в часи навчання в Ужгородській гімназії, він не пропус­ кав жодної вистави «Руського театру товариства „Просвіта”». Спостерігаючи за грою видатних дія­ чів українського театру, здібний юнак поступово й сам набував професійної театральної практики і став спершу учасником аматорських театральних №4/2012

колективів «Пластун», «Культура», «Кирило-Мефо­ діївське братство», а згодом художнім керівником драмгуртків «Верховина» та «Веселка», які успішно працювали в Празі та Ужгороді. В грудні 1923 року Юрій-Августин Шерегій успішно виступає на ужгородській сцені у склад­ ній і відповідальній ролі Грома у виставі «Вечір­ ній гість» С. Черкасенка. Саме відтоді він бере собі теат­ральний і літературний псевдонім – Юрій Грім. У 1925 році в театральне життя Ужгорода влився і юний Євген Шерегій, який став учасни­ ком, а згодом керівником Пластового драматич­ ного гуртка ім. І. Франка в ужгородській гімназії. Нині відомо, що в історії розвитку українсько­ го професійного театрального мистецтва на За­ карпатті в 20-30 роках минулого століття череду­ валися, як вагомі творчі злети, так і певні спади та розчарування, знаємо також, що брати Юрій-Ав­ густин та Євген Шерегії надзвичайно багато зроби­ ли для широкого розвою мистецтва Мельпомени в цьому краї – їхня подвижницька діяльність під­ тверджена багатьма документальними матеріала­ ми, описана та озвучена численними партнерами та колегами, які упродовж понад шістдесяти років співпрацювали з цими справжніми фундаторами Закарпатського муздрамтеатру. Документи засвід­


дім-театр Текст: Алла Підлужна Фото: Світлана Коваленко

ТЕАТР НА ДОЛОНІ

Ще не існувало Парижа та Києва, не було закладено Москву і Санкт-Петербург, а перлина західного Криму Євпаторія вже вела своє літочислення сотнями років. Вік сучасної Євпаторії, яка отримала від греків, що її заснували, назву Керкинітіда, досить солідний. Пізніше, в часи правління турецького султана Мехмеда ІІ, місто стали називати Гезлевом. Після всіх перейменувань сьогоднішня Євпаторія в 2003 році відсвяткувала своє 2500–ліття

П

ередусім це найсонячніше за річною кіль­ кістю днів місто Кримського півострова має славу курорту, унікального своїми лі­ кувальними грязями, термальними джерелами, мінеральними водами. Після переліку цілющих властивостей цього краю має сенс згадати й про переконливий перелік історичних та культурних пам’яток, яких на території Євпаторії налічується понад двісті одиниць. Окремої оповіді потребує надзвичайно ціка­ вий релігійний феномен, який тут названо «Малий Єрусалим». Нині в Євпаторії створено новий ту­ ристичний маршрут з такою ж назвою. Треба від­ дати данину поваги мешканцям Євпаторії, які про­ тягом століть мирно співіснують, сповідуючи різні релігії і зберігши до наших днів свідчення власної мудрості й терпіння. Так, сучасний турист зможе побачити в комплексі «Малий Єрусалим», площею, трохи більшою, ніж 1,5 кв. км, діючі: багатокуполь­ ну Мечеть Хан-Джамі ХVІ ст., православний храм Св. Миколая, грецьку церкву Св. пророка Іллі, си­ нагогу Егія-Капай, Вірменсько-апостольську церк­ ву Св. Миколая ХІХ ст., мечеть Тахтали-Джамі, вір­ менський католицький храм, купецьку синагогу. А ще – єдиний у світі комплекс Караїмських кафед­ ральних кенас, текіє (монастир) дервішів – уні­ кальний архітектурний ансамбль ХVІ ст., єдина в Криму пам’ятка, що представляє суфійську течію ісламської релігії, яка вирізнялась тим, що мона­ хи-дервіши промовляли свої молитви під час ри­ туальних танців-кружлянь. Та полишимо справи релігійні та звернімося до світських. Минуле Євпаторії міцно пов’язане з іме­ нем одного з найдостойніших представників ма­ лочисельного караїмського народу (у світі лише дві тисячі осіб), міського голови Євпаторії періодів 1906-1910 та 1915-1917 років, Семена Езровича Ду­ вана. Зусиллями цієї розумної, енергійної і ділової

42

український театр

Пам’ятник Семену Дувану

людини місто перетворилося на справжній курорт. У його західній частині на пустирі він розпочав бу­ дівництво і там виникло нове місто. Далі Дуван пе­ рейнявся благоустроєм центральних вулиць, всі вони були замощені і приведені до ладу. В 1914 році вулицями Євпаторії весело задзеленчали трамваї, даючи дорогу одне одному на роз’їздах одноколій­ ної лінії, а для подорожей на більш далекі відстані було побудовано залізницю. Зв’язуючи Євпаторію з Сімферополем, С. Дуван розумів, які нові можли­ вості відкриваються перед містом. На власні кошти він будує публічну бібліотеку і приміщення театру, яке стало одним з кращих на Півдні тодішньої Росії. Ще при житті міський голова був удостоєний честі побачити своє ім’я в назві вулиці. Вона з’єднала на­ №4/2012

бережну з Театральною площею. Вдячні ж нащадки вже в наші дні поставили на цій вулиці пам’ятник С. Дувану. За його спиною – власне дітище, спору­ да театру, нині імені Олександра Пушкіна. На доло­ ні бронзового Дувана – мініатюрна копія театру. Та­ кий символічний жест знаменує пам’ять і про цю благородну справу, і про інші, пов’язані з особис­ тістю почесного караїма. Емігрувавши в 1917 році до Франції, міський го­ лова не переставав жити проблемами рідної Єв­ паторії, турбувався про представників свого наро­ ду, слав кораблями продовольчі товари голодним євпаторійцям у 20-ті роки, клопотав за них перед Німеччиною в часи Другої світової війни. Помер С. Дуван у Франції в 1957 році.


дім-театр Текст: Тетяна Жицька Фото надані театром

Національний театр російської драми імені Лесі Українки

ПІД ЗНАКОМ БЕРГОНЬЄ Кожний будинок народжується зі своїм обличчям, яке залежить від фантазії архітектора. А от характер будівлі проявляється з часом. Одні стають помпезно-неприступними установами, інші – родиннозатишними оселями, треті – грайливо-манірними салонами. І лише деяким щастить стати домівкою для ТЕАТРУ

С

учасні київські путівники повідомляють, що на розі вулиць Б. Хмельницького і Пушкін­ ської знаходиться один із найстаріших київ­ ських театрів – Національний театр російської драми ім. Лесі Українки. Але корінні кияни, збира­ ючись на виставу, й досі за звичкою частенько на­ зивають цей театр не інакше як «Театр Бергоньє». Ця історія розпочалася ще в позаминулому сто­ річчі, коли в 1868 році французький підприємець Огюст Бергоньє придбав земельну ділянку пло­ щею 1059 кв. саж. на розі вулиць Ново-Єлизаветин­ ської (тепер – Пушкінська) і Кадетської (пізніше – Фундуклеївська, Леніна, а нині – Б. Хмельницько­ го) з метою комерційного використання. Й уже в 1874 році на цьому місці кияни побачили дивну

44

український театр

дерев’яну споруду, яку замість звичайного даху вінчав полотняний купол. На той час Кадетська вулиця була тихою й затиш­ ною місциною. За спогадами сучасників Бергоньє, вона потопала в зелені, серед якої ховались неве­ личкі білі будиночки. Лише зрідка тишу порушува­ ли кінні екіпажі. Цю місцевість мешканці називали «київською Швейцарією». Тож поява нової будівлі викликала в місті справжній ажіотаж. Але інтрига протрималася недовго. Вже неза­ баром Київ облетіла звістка про відкриття «Цир­ ку Бергоньє». Звісно, сам Бергоньє у цирку не пра­ цював, він тільки здавав приміщення в оренду, але ім’я «Бергоньє» закріпилося за цією спорудою на­ завжди. У перший рік приміщення новозбудованого Цирку винайняв австрієць Ігнатій Соботт. Його тру­ па показувала киянам популярні тоді кінні вистави. Розрахунки Огюста Бергоньє виправдались, «інвестиції в мистецтво» справді принесли йому неаби­який комерційний прибуток. Вже в 1875 році він вирішує розширити «справу». Насамперед, на місці дерев’яної споруди з’являється мурована бу­ дівля, якій судилося увійти в історію як перший стаціонарний цирк у Києві. Автором цього проекту був відомий київський архітектор Володимир Ніколаєв, якому на той час №4/2012

було 28 років. Враховуючи побажання замовника, який прагнув витиснути зі свого починання мак­ симальний прибуток, Ніколаєв оточив циркове приміщення двоповерховими будівлями, в яких розташувалися різноманітні лавки, крамнички й лабази. Звісно, власники цих закладів теж сплачу­ вали чималу орендну плату. На другому поверсі Бергоньє влаштував мебльовані кімнати, які пізні­ ше гучно перейменували в Отель «Ліон». З огляду на сучасні уявлення, «Цирк Бергоньє» мало нагадував мистецький заклад. Непоказна двоповерхова будівля, фасад якої було декоро­ вано ростовкою, скоріше скидалась на мураш­ ник. Враження підсилювали й численні реклам­ ні оголошення та вивіски, за якими було непросто розгледіти двері до «храму мистецтва». Та незва­ жаючи на це, зал Цирку ніколи не був порож­ нім. Тут з успіхом виступала трупа «Альказар» під керівницт­вом князя В. Оболенського. Частими і бажаними гостями були закордонні гастролери. У вільні від циркових вистав дні в приміщенні сто­ личної арени влаштовувалися прийоми для міс­ цевої знаті, вони перетворювалися на справжній ярмарок марнославства. Тим часом у місті все більше відчувався брак бу­ дівель для драматичних та оперних вистав. За пра­ во працювати на сцені Київського міського теат­ру


дім-театр Текст: Леонід Горлач Фото надані театром

КОЛИ НЕ СПИТЬ ДУША

Театр імені Михайла Коцюбинського

Що відомо про українські пересувні драмтеатри, створені в далекі тридцяті роки для обслуговування трудящих і які відіграли певну роль у збереженні та розбудові української культури? У більшості своїй вони пішли у небуття. Залишилися тільки архівні списки та повідомлення преси про вистави, розповіді про акторів. Як правило, народжувалися такі колективи на хвилі національного відродження України, коли чи не в кожному селі діяли свої драматичні гуртки, коли віра в щасливе майбутнє ще не була скатована штучним Голодомором, сталінськими репресіями, кривавою війною, коли не спала душа народу, не мертвіли душі його талановитих митців. На щастя, чи не єдиний з подібних в Україні театрів зберігся. Це Ніжинський український драматичний театр імені М. Коцюбинського

Н

ині давнє місто на Чернігівщині славне на весь світ кількома фетишами – вузом, що носить ім’я одного із найславетніших випуск­ників, Миколи Гоголя, неповторними огір­ ками та унікальним театром. Сценічні традиції тут закладалися на початку XIX століття, коли в сті­ нах гімназії вищих наук князя Безбородька виник аматорський театр, на сцені якого грали студенти М. Гоголь, Н. Кукольник, О. Данилевський, М. Про­ копович та інші, які згодом стали письменниками, культурними діячами. Наступну визначну сторінку театрального жит­ тя Ніжина написала славетна землячка, перша на­ родна артистка України Марія Заньковецька. На місцевій сцені уже широко відома артистка впер­ ше з’явилася в 1876 році й відтоді грала у виставах театральних труп, які привозили сюди М. Кропив­ ницький, М. Садовський, П. Саксаганський. Офі­ ційне ж народження театру як професійного ко­ лективу випало на голодний 1933-й рік. Саме тоді в жовтні Чернігівський обласний відділ народ­

46

український театр

ної освіти оприлюднив постанову про органі­ зацію Першого робітничо-колгоспного театру в місті Буринь нинішньої Сумської області. Очолив театр відомий актор і режисер Борис Лучицький, його помічницею стала сестра, професійна акт­ риса Анжеліка Лучицька. Лише в 1938 році театр перебрався до Ніжина, ніби виконуючи бажання М. Заньковецької утвердити сценічні традиції в цьому унікальному місті високої культури. Посту­ пово розширювався репертуар, шліфувалася май­ стерність акторів, цьому сприяла участь у виста­ вах таких видатних майстрів, як Амвросій Бучма, Наталія Ужвій, Оксана Петрусенко, Михайло До­ нець, Марія Литвиненко-Вольгемут, Іван Патор­ жинський. Росла популярність дещо нетрадицій­ ного театру, що постійно мандрував до глядачів, практично в дорозі проводив репетиції й дивував злагодженою мобільністю. Фантастичними були гастролі ніжинців на Далекий Схід у 1939 році. 112 вистав і 15 концертів дали наші земляки воїнам армії, прикордонникам, місцевим жителям, серед №4/2012

яких більшість була вихідцями з України, тому успі­ хом користувалися класичні «Лимерівна» й «Запо­ рожець за Дунаєм», «Шельменко-денщик» і «Ой, не ходи, Грицю»... Друга далека мандрівка в ті ж краї відбулася в лютому 1941 року, поблизу Тихого океану наших земляків застала війна. Після переїзду до Новоси­ бірська актори «тішили душу» пораненим у госпі­ талях, трудівникам на заводах і в колгоспах. І лише в кінці червня 1944 року основна частина творчо­ го колективу знову зібралася в рідному місті, щоб під орудою режисера І. Бровченка розпочати но­ вий етап своєї історії. Був у ній мало не фатальний епізод, коли в бе­ резні 1948 року Рада Міністрів України ухвалила постанову про скорочення та об’єднання пере­ сувних театрів. Тоді було закрито п’ять таких мо­ більних колективів на Чернігівщині, а Прилуцький було приєднано до Ніжинського. Відбулося скоро­ чення штату, припинилося державне фінансуван­ ня, довелося відмовитися від приміщення. Змен­ шили репертуар, театр опинився перед загрозою розпаду. І це тоді, коли ще були свіжими споми­ ни про страшну війну, під час якої мистецтво було пот­рібним народові! За десятиліття творчої роботи колектив театру виховав чимало чудових акторів, якими пишаєть­ ся українська культура. Це Зінаїда Толстоградська, Володимир Ігнатенко, Порфирій Баклан, Дмитро Супик, Дмитро Гайдабура, Валентина Білоусова, Поліна Пушкаренко, Катерина Пожидаєва, Михай­ ло Гіляровський, Микола Гончаров, Ганна Пащен­ ко, Ганна Білецька, Людмила Мерва, Віталій Коваль та інші. Всі вони трудилися під духовним осіянням великої майстрині сцени Марії Заньковецької, яка, власне, й стала оберегом самого театру. Як у будь-якого колективу, в Ніжинському театрі були віхові події, в результаті яких (коли через не­ стачу коштів театр був змушений відмовитися від приміщення, коли провідне ядро колективу на чолі з Б. Лучицьким було забрано в Чернігівський театр ім. Т. Шевченка) він міг просто припини­ ти роботу. Але прийшли нові творчі сили, акто­ ри, які відразу ж отримали можливість розкрити­ ся на сцені сповна, талановиті режисери і літопис театру знаходив своє продовження. Для того щоб працювати й бути задоволеним роботою в умовах пересувного театру, а це безкінечні подорожі, ви­ ступи просто неба чи в необладнаних клубах, пе­


дім-театр Текст: Алла Підлужна Фото з архіву театру

Театральний дім

зі столітньою історією Аби краще запрацювала фантазія, на хвилинку заплющила очі і в уяві постала картина – як то воно було сто років тому. Така сама площа, посеред якої нова, щойно зведена будівля, що гармонійно вписалася в архітектурний ансамбль міста – будинок Народної аудиторії. Все змінилося з плином часу. Селище Кам’янське перетворилося на велике промислове місто Дніпродзержинськ, а будинок Народної аудиторії став рідним домом для Дніпродзержинського музично-драматичного театру ім. Лесі Українки

М

инають роки, та не минає пам’ять, у якій лишилося ім’я польсько­ го шляхтича, директора Дніпровського металургійного заводу Ігна­ тія Ясюковича. Він був талановитим інженером, керівником, людиною високої культури, який думав не лише про прибутки заводу, а й опікував­ ся справами всього міста. На кошти І. Ясюковича та з його допомогою в міс­ ті було зведено будівлі Верхньої колонії, православна церква, костел, Народ­ на аудиторія. І от через сто років на фасаді колишньої Народної аудиторії урочисто відкрито пам’ятний знак, що затвердив за цією спорудою статус пам’ятки архітектури. Скільки бурхливих подій пережили стіни цього Дому! Відразу після відкрит­ тя у 1900 році сцену Народної аудиторії було віддано аматорам, тут виступали самодіяльні театральні трупи, заводський музичний оркестр. Саме акторамаматорам вдалося «кинути» в душі каменчан перші зерна любові до театраль­ ного мистецтва, розвинути їхні культурні смаки, сформувати художні традиції. Глядачі співпереживали героям п’єс Т. Шевченка, М. Гоголя, Л. Старицької-

48

український театр

№4/2012

Черняхівської, популярністю користувалися також комедії О. Островсько­ го, О. Сухово-Кобиліна, А. Фредро, драми Ф. Шиллера, А. Стріндберга. Публіка була вельми демократичною, глядачевий зал на 570 місць ніколи не був по­ рожнім, квитки коштували від 10 до 50 копійок. Після революції Народна аудиторія отримала назву «Театр ім. Т. Шевчен­ ка». Та цей театр не мав своєї трупи, а його сцена гостинно приймала числен­ них гастролерів, серед яких були московські театри, знаменитий харківський «Березіль». До речі, один із його фундаторів, режисер Б. Тягно був художнім керівником Дніпродзержинського театру ім. Т. Шевченка у 1940-1944 роках. У ці часи репертуарна афіша театру поповнюється сучасними п’єсами М. Пого­ діна, О. Корнійчука, Л. Леонова. Не забувають тут і про класику, йдуть вистави за п’єсами І. Франка, Ж.-Б. Мольєра, Ф. Шиллера, О. Островського, а вистава


дім-театр Текст: Іван Монолатій Фото: Василь Іваночко Графіка: Роман Кочержук

Одна з версій історії Театр імені Івана Озаркевича

Про історію театру в Коломиї, нині – Коломийського академічного українського драматичного театру ім. І. Озаркевича написано багато. Існує кілька версій з приводу того, яким чином утворився театр, з яких творчих джерел формувалося його професійне обличчя. Будівля, в якій зараз приймає своїх глядачів Театр ім. І. Озаркевича, раніше була кінотеатром «Ґвязда», але вже настільки це місце пов’язано з діяльністю саме театру, що про це ніхто не згадує. Коломияни залюбки йдуть до свого улюбленого театру. Одна з історичних версій зародження театрального мистецтва на Галичині викладена в цій статті

З

переходом під австрійську владу україн­ ських теренів Галичини в ХІХ столітті тут з’являються німецькомовні, польські про­ фесійні мандрівні театральні трупи, а у Львові навіть організовують міський постійний театр, у якому спочатку діють німецькомовна, а зго­ дом і польська трупи. Через цілковиту пригноб­ леність української культури, занепад освіти, брак національно свідомої еліти про створення під одним дахом з німецькою та польською теат­ ральними трупами ще й української ніхто тоді не думав. Так тривало аж до 1848 року, коли на

50

український театр

хвилі австрійської революції, що дала поштовх українському національному рухові, виник пов­ ноцінний український театр. Щоправда, у сто­ лиці коронного краю Львові на той час не було ще українських мистецьких сил, які б узяли на себе ініціативу створення театру, не те щоб про­ фесійного, як це було в деяких підлеглих Австрії слов’янських і неслов’янських країнах, а й ама­ торського. І це сталося в Коломиї! Оскільки Головна руська рада у Львові мала серед окружних філій найміцнішу в Коломиї, то саме Рада коломийська взяла на себе ініціати­ №4/2012

ву створення українського аматорського театру. Організаторами виступили голова ради Микола Верещинський, бурмистр Сильвестр Дрималик та о. Іван Озаркевич. Останній був натхненни­ ком, ідеологом всієї справи. Саме він забезпечив молоду сцену українським репертуаром, якого раніше в Галичині не існувало. Скориставшись із наявності в Коломиї друкованих текстів обох п’єс Івана Котляревського – «Наталка Полтавка» і «Москаль-чарівник», І. Озаркевич прилашту­ вав їх до місцевих умов, перенісши дію з Пол­ тавщини на Покуття, переписавши репліки по­


дім-театр Текст: Світлана Фицайло Фото: Віктор Кравченко

Будівля майбутнього Театру імені Миколи Садовського

Жива історія міста П

Генерал О. Брусилов у книзі «Мої спогади» зазначав: «Вінниця – дуже гарненьке, затишне місто, мальовничо розташоване на берегах красивої ріки – чудове поєднання культури й занедбаності одночасно. Поруч зі старосвітськими садибами – театр, який можна перенести у будь-яку столицю...»

52

український театр

ереглядаючи документи, збережені Він­ ницьким обласним архівом, можна знай­ ти чимало цікавого. Листи пересічних громадян про необхідність створення місцево­ го театру. Інформацію про перекази меценат­ ських грошей на будівництво (до речі, благодій­ ники навіть не лишали своїх прізвищ для історії). План-проект забудови ділянки вільної міської землі, розташованої у першій частині Вінниці на вулиці Театральній, площею 407 кв. саж., і при­ значеної для спорудження народного теат­ру, датований 15 листопада 1899 року. Та до здійс­ нення цього плану минуло одинадцять років. Проект величної споруди театру в стилі мо­ дерн здійснив архітектор Григорій Артинов на замовлення міської влади на початку ХХ ст. Ці­ каво, що працівники, підрядники, оформлювачі сцени, декоратори добиралися із надзвичайною скрупульозністю, адже результатом будівництва мала стати поява центру культури, тож мужі про­

№4/2012

вінційного містечка не були байдужими до май­ бутньої визначної пам’ятки. Усе прораховувало­ ся до найменших дрібниць. 6 лютого 1910 року Подільське губернське управління підписало наказ за № 280 про поча­ ток будівництва театру у Вінниці. Міською вла­ дою постійно виділялися кошти на майбутнє приміщення театру. Роботи велися швидко, ре­ тельно та якісно. Ательє М. Басовського в Одесі, яке займалося оздобленням Александринського імператорського театру, виготовило різноманітні декорації. Меблі, придбані у віденській фірмі Тон­ нет, поставила крамниця Г. Зайденверга, технічне та електротехнічне обладнання – контора І. Рой­ зенбурта. Сьогодні важко уявити, що будівництво тривало одинадцять місяців! Було зведено зал на 1000 місць, невеликий вестибюль, фойє на друго­ му поверсі, сцену та службові кімнати. Вінничани мріяли про театр – вони його отри­ мали. Та до організації стаціонарного театру з


фес тивалі Текст: Алла Підлужна Фото: Олександр Андрющенко

Ваш вихід, Мельпомено Таврійська! «Вище сонце, ще вище!» – чулося з-за куліс. Невидимі робітники сцени взялися разом і ось світило попливло вгору, готуючись вправно сяяти на вечірній виставі. Фестиваль розпочинався. Велике свято театру, на якому можна побачити цікаві й несподівані вистави, де українські драматурги читають один одному нові п’єси, а директори театрів розповідають про досягнення і переймають досвід колег, де молоді театрознавці вчаться гострити майбутні професійні пера, а актори веселять глядачів чудесами жартів на унікальних театральних капусниках, де давні знайомі зустрічаються як добрі друзі і коло це розширюється з роками. Відбувається все це на «Мельпомені Таврії», яка володарює на півдні України, у славному місті Херсоні...

Церемонія відкриття фестивалю

М

іжнародний театральний фестиваль «Мельпомена Таврії» проходив цього року вчотирнадцяте. В місті він вважається головною культур­ ною акцією, на події якої херсонці чекають із нетерпінням. І «Мельпо­ мена Таврії», очолювана президентом Фестивалю Олександром Книгою, ніко­ ли не розчаровує своїх прихильників. Так було й цього разу. Густо населена виставами фестивальна афіша (інколи в день відбувалось по 4-5 вистав), про­ понувала сценічні твори на будь-який смак. Були як великі форми, наприклад, «Грек Зорба» М. Казандзакіса Національного театру ім. І. Франка, «Король Лір»

В. Шекспіра Владимирського драмтеатру, «Маскарад» М. Лермонтова Киши­ нівського молодіжного театру «З вулиці Роз», «Янка Купала. Круги раю» С. Нау­ менко Мінського театру білоруської драматургії, «Забути Герострата» Г. Горіна Могильовського обласного театру драми та комедії ім. І. Дуніна-Марцинкеви­ ча, так і камерні вистави – «Заспів мадони з Пінеги» Ф. Абрамова Нижнього­ родської «Школи сучасного театру», «Етюди кохання» О. Попової Смоленсько­ го театру ім. О. Грибоєдова, «Кілька старих історій» Смоленського молодіжного театру «Міракль», «Льовушка» А. Крима Київського Театру на Подолі.

«На великій дорозі» А. Чехова. Херсонський театр ім. М. Куліша

«Євгеній Онєгін» О. Пушкіна. Київський театр «Астрея»

54

український театр

№4/2012


фес тивалі

ПРОБУДЖУЮЧИ АНТИЧНІСТЬ

Текст: Алла Підлужна Фото: Марина Перепелицина

Чотирнадцять років тому у Керчі, завдяки творчій ініціативі Тетяни Умріхіної і людей, які об’єдналися навколо неї, виникла ідея створення масштабного культурного проекту – Міжнародного фестивалю античного мистецтва. Проводити такий форум тут мало сенс, адже саме 26-вікова Керч, яку ще називають музеєм історії просто неба, знаходиться на місці величної колись античної держави – Боспора Кіммерійського зі столицею Пантикапеєм, саме тут відбувався розквіт цивілізації і культури, саме тут можна якнайкраще відчути таємничий подих століть. «Без минулого немає майбутнього», під таким девізом організатори Фестивалю античного мистецтва «Боспорські агони» взялися відроджувати традиції давнини, зводити духовні мости між античністю і сучасністю, з’єднувати віки й простори, театри й держави. Спочатку в мистецьких змаганнях (агонах) брали участь лише театральні колективи, згодом Фестиваль розширив свої межі й у поле сценічної творчості потрапили сусідні музи – літератури, образотворчого мистецтва, кіно, музики, скульптури, фотографії, музеїв, спорту. Античний рух «Боспорських агонів» охопив усю територію Кримського півострова. Пройшовши своєрідним культурним маршем великими містами Криму, цього року Фестиваль повернувся «на круги своя» і на легендарній горі царя Мітридата в центрі Керчі знову пролунали звуки гімну «Боспорських агонів»...

З

а традицією, що склалася на Фестивалі ан­ тичного мистецтва, відкриття й закриття фо­ руму – це грандіозні дійства, драматургічно вибудовані та із сюжетною основою. Атмосфера напоєна духом старовини. На руїни Пантикапея, у природні декорації залишків будівель з дорични­ ми колонами (до речі, це єдина колонада дорич­ ного стилю у Причорномор’ї), під зоряне небо, де в далекій галактиці десь світиться зірка під назвою Фестивалю, на яке велично виплив повний мі­ сяць, до глядачів вийшли античні Боги. Вони бла­ гословили Фестиваль, розпочалося дійство «Кару­ сель земля». Палав жертовний вогонь, лилося на землю червоне вино – дар небесам і розкривала­

56

український театр

ся для учасників таємниця ходу із загадкового ан­ тичного лабіринту. Шлях цей можна пройти лише тоді, коли живеш на землі, «творячи добро і збері­ гаючи істину»... У цих же дивовижних природних декораціях, що бережуть енергетику віків, пощастило грати й теат­ рам, вистави яких склали репертуарну афішу «Бос­ порських агонів». Були винятки, адже навіть за ве­ ликого бажання актори Євпаторійського Театру на ходулях «Шоу Велетнів» не змогли б пройти па­ горбами древньої землі. Тому талановиті акроба­ ти, які демонстрували справжні дива вправнос­ ті пересування на ходулях різної висоти, вражали своєю майстерністю на центральній площі Керчі №4/2012

біля Театру ім. О. Пушкіна. Яскраві костюми, запал молодості, довершена пластика, віртуозність хо­ дульників, вигадлива драматургія постановочних номерів, бездоганна техніка виконання трюків за­ хопили глядачів. Що й казати, високе, високе мис­ тецтво! Піднімали античну тему у своїх виставах також і актори-аматори, це добра традиція «Боспорських агонів» – підтримувати студійне мистецтво. Театр «Саквояж» з Феодосії втілив сучасну п’єсу С. Ца­ нева, спробувавши емоційно розібратися в істо­ ричних перипетіях долі Жанни д’Арк. А київський Театр-студія «Образ» доводив, що момент мо­ рального вибору, запропонований драматургом В. Красногоровим, актуальний для людини завжди, чи то в античні часи, чи в сучасні. Кримський український музичний театр звер­ нувся до поеми Лесі Українки «Оргія», шукаю­ чи в давніх подіях моменти, суголосні сучаснос­ ті. Польський же «Театр Малий» знайшов відгомін античності у монодрамі «Сахем» за Г. Сенкевичем. Основна боротьба за статуетку «Боспорська Ніка» розгорнулася між трьома театрами. Запро­ поновані вистави вибудовувались у класичну тріа­ ду жанрів – трагедія, комедія і містерія. «Добрий вечір вам у хату!», – промовив герой вистави «Гуцульський рік» Г. Хоткевича Коломий­ ського українського драмтеатру ім. І. Озаркевича. А хатою тією був кримський запашний степ, дав­ ньогрецькі руїни під зоряним небом. Виникав ди­ вовижний емоційний ефект від сполучення тра­ диційних ритуальних дійств Західної України з відчуттями південної античності. Десь здалеку чув­ ся плескіт морських хвиль, на фундаментах ста­ ровинних будівель Пантикапея, як на природній сцені, виросла українська хата, наче у печі па­ лав справжній вогонь, а звуки цимбал, трембіти й дримби ця земля, може, чула вперше. І не було кращого способу об’єднання українців як тут, де зійшлися в щирому бажанні пізнати один одно­ го Кримські й Карпатські гори. Вистава режисера Дмитра Чиборака забриніла новими, несподіва­ ними гранями на відкритому просторі. Обстанов­ ка надала дії відчуття масштабу й значимості, події «Гуцульського року» прозвучали певним універ­ сальним кодом існування людини на цій землі. Не­ важливо, які зірки дивляться на тебе з неба, голов­ не бути Людиною. У всі часи. Комедію Аристофана «Ля-гушки» у власній інтер­ претації Севастопольському російському драмтеа­


книжкова полиця До ювілею Майстра «Творчий спадок Леся Курбаса у ХХІ столітті: бібліографічний покажчик». (до 125-річчя від дня народження) [укладачі: С. В. Євсєєнко, С. І. Гордєєв, О. М. Левченко; науковий редактор О. І. Чепалов]. Харків, ХДАК, 2012

Текст: Галина Швецова-Водка, Володимир Богатирьов

Співробітники бібліотеки та кафедри режисури Харківської державної академії культури до 125-річчя від дня народження легендарного режисера-новатора, видатного діяча театрального мистецтва Леся Курбаса підготували бібліографічний покажчик, у якому відоб­ражено публікації його творів і літературу про нього за період з 1988 по 2012 р. Укладачі покажчика використали фонди бібліотек Харкова: Державної академії культури, Національного університету мистецтв імені І. Котляревського, Гуманітарного університету «Народна україн­ ська академія», Державної наукової бібліотеки імені В. Короленка, Міської спеціалізованої музично-теат­ ральної бібліотеки імені К. Станіславського. Матеріали для покажчика надали також бібліотека Київського Національного університету театру, кіно і телебачення імені І. Карпенка-Карого, Національний центр театрального мистецтва імені Леся Курбаса, Музей-садиба Леся Курбаса (с. Старий Скалат, Тернопільська обл.), дослідники творчості Л. Курбаса з діаспори В. Ткач (США) та І. Макарик (Канада), театрознавці з Києва, Одеси, Львова. В окремому розділі наведено описи архівних доку-

ментів із трьох харківських музеїв і приватної колекції С. І. Гордєєва. Увесь матеріал згруповано у три розділи: у першому відображено твори митця, у другому – література про нього, у третьому – архівні матеріали про Леся Курбаса. Крім загальних праць та біографічних матеріалів, пуб­ лікації відображають роль Леся Курбаса в розвитку теат­ральної справи України, його зв’язок з театральними системами початку ХХ ст.; доробок Курбаса – актора, режисера й педагога; погляди Леся Курбаса на драматургію, взаємодію з художниками театру, літературним середовищем його часу; учні та послідовники Леся Курбаса, дисертаційні дослідження, пов’язані з його творчою діяльністю, його постать у художній літературі, кінофільмах, теле- та радіопередачах, вплив Леся Курбаса на сучасний театральний процес. Бібліографічний покажчик буде корисним для всіх, хто вивчає творчу, сценічну та теоретичну спадщину Леся Курбаса, викладачів та студентів мистецьких нав­ чальних закладів, театрознавців, театральних критиків, театральних педагогів.

Богом поцілований Дмитро Чайковський. «Обранець долі». Київ, 2012

Текст: Вікторія Ільків

Богом поцілованими називають людей, котрим протягом життя неймовірно таланить. До них сміливо можна віднести Дмитра Чайковського, якого неодноразово називали обранцем або ж «пестунчиком» долі. Адже саме «його величність випадок» привів молодого ��митра до Київського театрального інституту (де він став першим західноукраїнським студентом), у воєнні роки допоміг звільнитися з-під арешту і згодом повернутися з далекого Сибіру до рідної України, познайомив з багатьма знаковими людьми українського театру, а також дав можливість стати головним режисером Хмельницького українського музично-драматичного театру та працювати режисером і педагогом у столиці. Однак Д. Чайковський у своїй автобіографічній книзі «Обранець долі» запевняє, що її «обійми» не так легко йому давалися, адже право займатися улюбленою справою та жити «для того, щоб щось віддати людям, а не грабувати їх», він завойовував своїм наполегливим бажанням. У легкому художньо-оповідному стилі автор спочатку наче відсторонено спостерігає за своєю долею, розповідаючи про життя молодого Дмитра Юзюка (прізвище його матері). І лише з другої половини книжки він немов знову народжується – Дмитро Чайковський веде розповідь від свого імені і «з героя невдалої розповіді» стає «автором неповторної історії своєї режисерської та педагогічної роботи».

58

український театр

№4/2012

Ця книга – сповідь автора перш за все перед самим собою. Читається вона на одному диханні, адже подана у формі невеличких замальовок-спогадів, помережаних різноманітними прислів’ями та уривками з віршів, поем, колядок, колискових і народних пісень. У книзі викладено погляди режисера на болючі для нього питання україн­сь­кої національності, культури та релігії. Особливо захоп­лює опис краси й величі природи, багатства українських традицій, що збереглися на західноукраїнських землях; відчувається неабияка спорідненість душі автора зі своєю «малою батьківщиною» – селом Семаківці Коломийського повіту Станіславського воєводства. Книга містить цінні відомості про режисерські постановки Дмитра Чайковського по всій Україні, серед яких 97 вистав здійснено на професійних театральних сценах, 5 – у Київському національному університеті культури і мистецтв та 4 – у самодіяльних колективах. Не вистачає лише опису його багатої педагогічної діяльності, якій режисер присвятив практично половину свого життя. Відомо, що Д. Чайковський є автором 30 наукових та навчально-методичних посібників, а отже їх об’єднання та систематизація могли б стати поштовхом для ще однієї літературної праці й відкрили б читачеві значні педагогічні здобутки Дмитра Семеновича Чайковського – заслуженого артиста України, професора кафедри режисури Національного університету культури і мистецтв.


ISSN 0207-7159 Український театр. – 2012. – №4. – С. 1–56 Індекс 74501 Лариса Кадирова у виставі «Стара жінка висиджує» Т. Ружевича Національний театр ім. І. Франка Фото Євгена Чекаліна


«Український театр»