Issuu on Google+

№7

липень 2012

Київ

ХІХ – початок ХХ ст.  Пам’ятники Б. Хмельницькому і Т. Шевченку  Готель «Європейський»  Німецькі надгробки на Байковому  Іконостас церкви Миколи Доброго


Готель «Європейський»

КОНКУРС!

Редакція журналу «Пам’ятки України: історія та культура» запрошує своїх читачів, аматорів краєзнавства та історичної реконструкції взяти УЧАСТЬ У ПІДГОТОВЦІ СПЕЦІАЛЬНОГО ВИПУСКУ ЖУРНАЛУ

Журнал «ПУ» планує в листопаді 2012 р. видати спеціальний випуск, присвячений пам’яткам архітектури, історії та мистецтва місцевого значення, відомості про які або неповні, або зовсім відсутні в офіційних державних реєстрах з охорони пам’яток. Багато таких об’єктів досі лишаються поза увагою держави, фахівців, аматорів-пам’яткоохоронців. Краєзнавці села чи містечка зберігають чимало цінної інформації, відстежують ситуацію щодо збереження пам’яток минулого, мають свої цікаві пропозиції. Напишіть нам про таку пам’ятку, додайте фото – і про неї дізнається вся країна. Нас цікавлять також матеріали з історичної реконструкції: відновлення забутих ремесел, побуту, одягу; історичні мандрівки місцями колишніх баталій і походів; інформації про визначні події, звичаї вашої місцевості, забуті чи маловідомі широкому загалові українців. Про всі надіслані нам матеріали та їх авторів ми будемо інформувати в газеті «Культура і життя» та журналі «Пам’ятки України». Авторами дописів можуть бути як окремі особи, так і групи дослідників, наприклад клас чи крає­ знавчий гурток. Три кращі роботи буде відзначено спеціальними нагородами. Автори матеріалів, надрукованих у спецвипуску «ПУ», отримають його примірник і передплату на журнал.

Матеріали (текст, фото та стислу інформацію про авторів) можна надсилати поштою на адресу: ДП «Національне газетно-журнальне видавництво» (на конкурс журналу «Пам’ятки України»), вул. Васильківська,1, м. Київ, 01034 або на електронну адресу: nvu.kultura.sale@gmail.com На всі ваші запитання ми відповімо за телефонами: (044) 498 23 64, (050) 310 56 63.


2012, липень

№ 7 (177)

ЗМІСТ НОМЕРА Науково-популярний ілюстрований журнал Видається із 1969 року

Іконостаси

засновник Міністерство культури України

видавець

ДП «Національне газетно-журнальне видавництво»

4 Іконостаси А. Меленського в церкві Миколи Доброго Світлана Оляніна

пам’яткознавство 14 Перший Європейський Тарас Ширяєв

видавнича рада Олеся Білаш, Віктор Пасак, Максим Бударін, Віктор Вечерський, Олена Воронько, Ольга Дарибогова, Оксана Іонова, Лариса Лебедівна, Іван Мечков, Лариса Нікіфоренко, Олена Чередниченко, Михайло Швед, Ігор Гирич, Людмила Гнатюк, Ольга Голинська, Алла Підлужна, Наталя Потушняк

цвинтарі

30 Давні лютеранські надгробки на Байковому цвинтарі Дмитро Малаков

РЕДКОЛЕГІЯ Віктор Акуленко Володимир Александрович Сергій Білокінь Леся Богослов Геннадій Боряк Ігор Гирич Андрій Ґречило Іван Дзюба Антоніна Жихорська Леонід Залізняк Віра Карпенко Сергій Кот Надія Нікітенко Ярослава Павличко Леонід Прибєга Павло Сохань Дмитро Степовик Олександр Федорук Публікуючи проблемні матеріали, редакція, окрім спеціально обумовлених випадків, подає лише авторський погляд. Передрук і відтворення текстових та ілюстративних матеріалів «Пам’яток України» – тільки з письмового дозволу редакції.

© Пам’ятки України: історія та культура, 2012. Усi права застережено.

монументи 38 Пам’ятник Богданові Хмельницькому: трансформації написів Олександр Кучерук 48 Нездійснена мрія: до історії пам’ятника Тарасу Шевченку в Києві Олена Мокроусова

історія у світлинах

78 Перша українська школа ім. Шевченка у світлині Сергій Білокінь

82 Документи Сергія Єфремова в архівах Києва Лариса Портнова


Переднє слово

Ігор ГИРИЧ «Пам’ятки України» до київської теми зверталися неодноразово. Тематичний випуск «Місто премудрості Божої» з’явилося друком 1997 року (№ 3). Окремі числа присвячено відтворенню двох найважливіших архітектурних та духовних об’єктів міста – Михайлівському Золотоверхому монастирю та Успенському собору Києво-Печерської лаври. Нові дослідження з історії Софії Київської та пам’яток Лаврського заповідника побачили світ на сторінках часопису торік і цьогоріч. До теми київських пам’яток повертаємося й тепер. У цьому числі пропонуємо статті про візитівку Києва – пам’ятник Богдану Хмельницькому. У публікації Олександра Кучерука зроблено наголос на історії написів та їх зміни. У матеріалі Олени Мокроусової ґрунтовно досліджено історію проведення конкурсів зі спорудження пам’ятника Тарасові Шевченку в 1911–1914 роках. Сьогодні ці монументи мало асоціюються з «війною пам’ятників», яку в дореволюційному Києві провадила для збереження й утвердження колоніального статусу України російська адміністрація. Пам’ятник Хмельницькому свідчив про акт т.зв. «возз’єднання» України з Росією за Переяславським договором 1654 року, і був не стільки пам’ятником гетьманові, скільки Переяславу як символу «триєдиної Русі». Цій меті слугували й написи «Волим под царя восточного» та «единая неделимая Россия». Знищені написи змінили й ідейне спрямування самого монумента. Тепер для нас він став пам’ятником гетьманові, що створив Українську козацьку державу. У «війні пам’ятників» українці до 1917 року переважно програвали, як зрештою програли у 1917–1921 роках і визвольні змагання. До революції не вдалося встановити жодного справжнього пам’ятника пророку нації ні в Наддніпрянській, ні в Наддністрянській столицях України. Можна казати про слабку національну мобілізацію українського громадянства і про фінансову та організаційну могутність великодержавних централістичних сил Києва. Історія окремих будівель – маловивчена й нерозроблена проблема києвознавства. Минуле «Європейського» готелю – будівлі, на місці якої тридцять років тому було зведено музей В. Леніна (нині Український дім) – представляє стаття Тараса Ширяєва. Тут уперше поточнено дату будівництва споруди, а головне, на цікавих прикладах подано історію готельної справи в місті, становлення сучасних стандартів комфорту для приїжджих. Іконостаси київських церков також малодосліджена проблема. Про інтер’єри наземних і печерних церков Лаври йшлося у попередньому числі «ПУ». Світлана Оляніна, дослідниця знищених у 1930-ті роки барокових та ампірних іконостасів церков міста, в цьому числі знайомить з іконостасом церкви Миколи Доброго на Подолі. Читач має унікальну нагоду побачити світлини, зроблені перед самою руйнацією пам’ятки. Відомий києвознавець Дмитро Малаков порушує ще одну важливу проблему па­м’ятко­ знавства – збереження надгробків ХІХ століття на старих київських кладовищах. Байковий цвинтар має цінні скульптурні та епіграфічні надмогильні монументи, що зберігають пам’ять про невеличку громаду Києва – київських німців, про яку теж свого часу писав наш журнал (1993, ч. 1–6). Виявляється, могили визначних лікарів, архітекторів, науковців, митців П. Шлейфера, Ф. Мерінга, Ю. Мацона та інших ще можна побачити в хащах колишньої лютеранської ділянки Байкового. Може, ще й вдасться їх зберегти? На часі музеєфікація одного з найбільших в Україні некрополів. Знаний історик культури й літературознавець Юрій П’ядик свого часу займався публікацією старих фото та ідентифікацією осіб, на них зображених. Іконографія українських діячів ХІХ – початку ХХ століття – велика невирішена проблема. Нам невідомі обличчя тисяч видатних осіб – представників української культури доби тоталітаризму. В цьому числі ПУ ми друкуємо матеріал Сергія Білоконя, який відновлює традицію таких фотопублікацій. Школа ім. Т. Шевченка була найвидатнішим місцем виховання молодих кадрів української інтелігенції. Більшість з її вчителів і учнів винищено в роки репресій. Побачити, як виглядали люди, які проходили у процесі СВУ-СУМ, дає можливість публікація групової світлини, що належала синові першого редактора газети «Рада» Федора Матушевського – Борисові. Наприкінці подаємо невідомі ілюстративні матеріали з київських архівів, що висвітлюють життєвий шлях Сергія Єфремова. До київської теми плануємо звернутися й у наступних числах «Пам’яток України». Одне з найближчих присвятимо проблемі руйнації рядової забудови міста другої половини ХІХ – початку ХХ століття.

2

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура


Михайло Йосипович Мікешин


іконостаси

Світлана Оляніна

1. Церква Миколи Доброго і дзвіниця. Світлина 1935 р.

Іконостаси А. Меленського

в церкві Миколи Доброго

Ф

ормування архітектурного образу Києва першої третини ХІХ  століття тісно пов’язано із творчістю видатного зодчого Андрія Меленського. Учень архітектора К.  Бланка – одного із засновників російського класицизму, А.  Меленський працював під керівництвом архітекторів В.  Баженова, М.  Казакова, Дж.  Кваренгі. З 90-х років ХVІІІ століття А. Меленський починає свою діяльність в Україні, а з 1799 року і до 1829-го він обіймає посаду керуючого креслярнею при канцелярії Київського генерал-губернатора, що фактично була посадою міського архітектора Києва1. На цьому посту А. Меленський 30 років активно працює над забудовою міста, створює, серед іншого, монуме��т на честь магдебурзького права (1802– 1808 рр.), а також значну кількість знакових для Києва сакральних споруд: церкву Миколи Доброго (1800–1807 рр.) (зруйнована в 30-х роках ХХ  ст.); Миколаївську церкву-ротонду над Аскольдовою могилою (1810 р.); Хрестовоздвиженську церкву на Кожум’яках (1811 р.); церкву Різдва Христового (1810–1814 рр., зруйнована в 30-х роках ХХ ст., відновлена на Поштовій площі 2002 р.); Воскресенську (лікарняну) церкву-ротонду Флорівського монастиря (1824 р.). Значний творчий доробок майстра включає також містобудівні проекти: А.  Меленський розробив збережене 4

до сьогодні планування Подолу (1812 р., спільно з В. Гесте) і керував його забудовою. Він же спроектував кілька магістралей Києва (сьогодні це вулиці Грушевського, Сагайдачного, Велика Васильківська та ін.). Не останнє місце у творчості майстра займають іконостаси, які він проектував для нових та вже існуючих храмів Києва. Ним у різні роки були створені іконостаси для церкви Миколи Доброго, для Миколаївської церкви на Аскольдовій могилі, Воскресенської церкви Флорівського монастиря. Особлива потреба у створенні іконостасів постала перед архітектором після нищівної пожежі, що кілька днів лютувала на Подолі в липні 1811 року. У полум’ї зникли майже всі дерев’яні подільські церкви, а в більшості мурованих храмів були пошкоджені або повністю вигоріли інтер’єри. Для відновлення богослужіння у вцілілих храмах А. Меленський працює над їх відбудовою і створює іконостаси для церкви Миколи Притиського (1819–1820 рр.), для Варваринської церкви при дзвіниці храму Миколи Доброго (1829 р.), а також монументальний іконостас для Богоявленського собору Братського монастиря в Києві (1825 р.)2 . Серед іконостасів, виконаних А. Меленським, особливе місце за оригінальністю композиції та художньою виразністю займає іконостас у храмі Миколи Доброго. Очевидці визнали його одним з найкращих творів майстра і неодноразово згадували, щоправда без подробиць, в письмових джерелах ХІХ  – початку ХХ століття3. Найповнішим з описів цієї пам’ятки є праця А. Георгієвського 4, де коротко подано іконографію іконостаса. Однак, незважаючи на часте згадування цього іконостаса в публікаціях, порівняно з іншими іконостасами, створеними А.  Меленським, вивчення його композиційнопластичних особливостей не проводилося. Так само зовсім недослідженим залишався й іконостас А.  Меленського у

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура


іконостаси

Варваринській церкві при дзвіниці храму Миколи Доброго. Між тим, обидва іконостаси, виконані для одного храмового комплексу з перервою близько 25 років, фіксують початок його творчих пошуків у проектуванні іконостасів для київських храмів і їх підсумовуючий етап. Тож у цій роботі спробуймо узагальнити відомий сьогодні матеріал щодо іконостасів А. Меленського у комплексі Добромикільського храму, проаналізувати їх композицію, пластичне оздоблення та іконографічну програму. Серед багатьох храмів, побудованих і перебудованих за проектом А. Меленського, особливе місце належить церкві Миколи Доброго, розміщеній на Покровській вулиці (примикає до Андріївського узвозу), на території розташованої там сьогодні школи (церква знищена у 1935 році5). Перше заснування церкви Миколи Доброго на цьому місці за переказами відноситься до XVІI  століття, коли було споруджено дерев’яний храм, фундатором якого одні джерела називають отамана Запорозького війська Матвія Кушку 6, інші – гетьмана Самійла Кішку (Кушку)7. При церкві також звели шпиталь для бідних, який проіснував понад 200 років. Як вважають деякі дослідники, саме завдяки цьому закладу за Микільською церквою і закріпилася назва Миколи Доброго 8 . Інша версія походження назви пов’язується з давнім чудотворним образом Св. Миколая9. Гетьманська дерев’яна церква згоріла на початку XVIII століття від спалаху блискавки, а на її місці було вибудувано мурований храм, коштом та при безпосередній участі священика цієї церкви Симеона Ширипи10. Після зведення храму розпочали будівництво дзвіниці, яка існує дотепер. Мурований храм було зведено у 1705 році, освячено у 1720-му11 (за іншими даними, у 1716 р.12), а у 1799 році його вже розібрали через аварійний стан. Втретє церкву Миколи Доброго звели у 1800–1807  роках коштом київського купця Наза-

2. Загальний вигляд іконостаса. Світлина початку ХХ ст.

рія Сухоти13 за проектом А.  Меленського. Архітектура нового мурованого храму Миколи Доброго була витримана у формах класицизму і відповідала принципам художньої виразності цього стилю (іл. 1), перлиною ж храму став іконостас, виконаний у 1805–1806 роках14. Тут коротко зупинимося на особливостях побудови іконостасів доби класицизму та загальних принципах їх композиційної організації. Традиційна іконографія іконостаса XVII–XVIII століть, що передбачала його багатоярусну структуру, в добу класицизму відмирає. Ікони розташовуються в двох, а інколи й в одному ярусі, а їх розміщення здебільшого обумовлювалось логікою архітектурної композиції. Окрім того, особливістю іконостасів доби класицизму стає надзвичайна різноманітність їх побудови і пластичного вирішення, що безпосередньо пов’язується з пропорційністю інтер’єрів та архітектурою фасадів. І як результат – іконостас часто перетворюються на самостійну архітектурну форму, яка від традиційних літургійних функцій іконостаса зберігає лише

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

5


пам’яткознавство

Тарас Ширяєв

1. Перший міський театр. Архіт. А. Меленський. 1805 р.

ПЕРШИЙ ЄВРОПЕЙСЬКИЙ

В

«

ійськово-театральний» роман – саме такий підзаголовок можна дати історії виникнення готелю «Європейський», в основній фабулі якої було закладено дуже заплутаний сюжет, зітканий зі сплетіння подій, жодним чином не пов’язаних з готельним бізнесом. Низка несподіваних збігів та випадковостей посприяли народженню першого, по-справжньому європейського, київського готелю, який упродовж наступних 50 років вважався найкращим у місті. А почалося все в далекому 1805 році, коли перший головний архітектор Києва А. Меленський на ділянці своєї дружини «нашвидку» з дерев’яних колод збудував Перший міський театр (іл. 1). Місце було обрано доволі «жваве» – Кінну площу – на перехресті доріг, що з’єднували усі три головні частини міста (Поділ, Печерськ та Старе місто). Хоча Хрещатик до самого кінця 40-х років ХІХ століття залишався тихою, «провінційною» вулицею, будівництво театру стало знаковою подією для Києва, а для самого Хрещатика виявилося воістину «містоутворюючим» об’єктом. Уперше на вулиці, де знаходились лише одноповерхові дерев’яні садиби, маленькі магазинчики та єдина (!) двоповерхова кам’яна будівля, з’явилась культурна установа міського значення. Театр на 470 глядачів приймав на своїй сцені трупу Мадридського королівського балету, а також російськоукраїнські трупи А.П.  Жмийовського, Я.Н.  Камінського, П.В. Рекановського, І. Штейна, Л. Млотковського тощо. Саме тут у 1821–1822 роках виступав відомий російський актор М.С. Щепкін. Цей дерев’яний двоповерховий будинок з колонадою у стилі ампір був настільки популярним серед киян, що певний час – на початку ХІХ століття – Хрещатик мав назву Театральної вулиці. Згодом так називалася площа перед театром та вулиця Трьохсвятительська. Адреса «Хрещатик, №  2» – майже на півсторіччя стала культурною Меккою Києва. 14

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура


пам’яткознавство

2. Місцезнаходження міського театру на ділянці готелю «Європейський». Т – будинок театру, Г – готель «Європейський» 3. План ділянки, затверджений до забудови 6 травня 1857 р.

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

15


цвинтарі

Дмитро Малаков

Проф. Юлій Фердинанд Мацон

ДАВНІ ЛЮТЕРАНСЬКІ НАДГРОБКИ НА БАЙКОВОМУ ЦВИНТАРІ

І

Постамент з хрестом на могилі проф. Йоганна Шмальгаузена

30

сторична присутність німецької людності в Києві сягає кінця Х століття, коли впроваджувалось християнство і нового змісту набували економічні та культурні зв’язки Русі з іншими країнами Європи. У ті часи Київ торгував з баварським містом Реґенсбурґ, береги Дніпра відвідували німецькі купці та мандрівники. Відомі й численні династичні зв’язки київських князів з правлячими домами Франції, Швеції, Угорщини, Норвегії, Польщі, Німеччини. Так, син Ярослава Мудрого Володимир Ярославич був одружений з Одою, дочкою німецького графа Леопольда. Згодом вже українські гетьмани запрошували з Німеччини обізнаних фахівців: лікарів, учителів, військових, архітекторів. У середині ХVІІІ століття в Києві оселяються німціколоністи. Близько 1760 року аптекар Георг Бунге заснував німецьку євангелічно-лютеранську громаду. Як пише відомий некрополіст Києва Л.А. Проценко, окремого німецького кладовища тоді ще не було і померлих лютеран ховали на Печерську і Подолі. 1790 року їм надали ділянку для поховань в районі теперішньої Бессарабської площі. Діяло це кладовище до 1812 року. А від 30-х років ХІХ століття німців ховали вже на спеціально відведеній ділянці Байкового кладовища1. Процитуємо автора «Спогадів Старого Грішника» (1860– 1880-ті роки) киянина Олександра Паталєєва (1853–?), виділяючи курсивом прізвища, які зустрічаються на лютеранських кла��овищах – Старому і Новому Байковому. «Шістдесяті роки минулого століття2 були добою масового заселення Києва іноземцями, особливо це заселення почало відчуватися після з’єднання Києва рейковим шляхом з крупними російськими центрами. Першими, що оселилися в Києві, німцями були: швець Септер і Клуг, будинок котрого красується нині на Хрещатику, навпроти Фундукліївської вулиці; оптик Фальберг, шапочник Піксенберг, сідельник Плантін, лампівник Ланге, декоратор Ланге, ковбасники Вебер і Прейс, палітурник Штребіндер, олов’янщик Фівег,

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура


цвинтарі

коваль Ріперт, котрому належало місце на Бессарабці, зайняте тепер готелем “Оріон” і будинками Попова3. Дещо пізніше оселились шевці-німці Блюнк, Кегль і Штольцман. До старіших київських німців належав токар Кордес, який мав у Києві іграшковий магазин, що перейшов згодом до його зятя Вешке, та ресторан з більярдами, де збиралися німці вечорами попити пива та пограти в доміно; ресторан цей містився в будинку, на місці котрого тепер споруджено будинок Волзько-Камського банку4. Садівники: Крістер, Вессер, Хрістіані, Гохгут і Треленберг; кравці Гроссе, Вітмак; гравер Бріф; торговці вином брати Іван і Роберт Якубовські, котрим належав будинок на Хрещатику поруч з біржею, що належить тепер купцю Корнгольду. Крім перелічених, були ще німці службовці: Лауренц, агент страхового товариства, а згодом директор Київського рафінадного заводу; Шульц, керуючий конторою “Надія”, а згодом головний керуючий всіма справами братів Терещенків; Ернест Мольц та інші. Були навіть професори Київського університету св. Володимира: М.Х. Бунге, Мацон, Ф.Ф. Мерінг. На чолі всієї німецької колонії стояли Генріх Карлович Клугквіст – комісіонер і агент 1-го Російського страхового від вогню товариства, і Мартін, керуючий київським відділенням Жирардовської мануфактури. Всі вони складали євангелічно-лютеранську громаду, мали свою кірху5 і школу 6 . З’явившись у Києві з дуже маленькими статками, вони, за дуже незначним винятком, швидко багатіли, обзаводились нерухомою власністю в центральних місцях міста і отримували в місті дуже великий вплив. Університет св. Володимира перебував у повному підпорядкуванні німецьким професорам з М.Х. Бунге на чолі. Найбільшим святом у київських німців був день тезоіменитства їхнього кайзера, покійного нині Вільгельма І7, портрет котрого неодмінно красувався в конторі чи квартирі кожного німця. Цього дня всі київські німці збиралися разом на урочистий обід за підпискою і там за пивом та шампанським проводили

Куточок старого цвинтаря. Праворуч – пам’ятник на могилі Павла Шлейфера

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

31


монументи

Олександр Кучерук

Пам’ятник

Богданові Хмельницькому:

трансформації написів

І

М. Мікешин. Один з начерків до проекту пам’ятника Б. Хмельницькому у Києві. 1860-ті рр.

38

сторія спорудження пам’ятника гетьманові України Богданові Хмельницькому в Києві добре відома, хоч до сьогодні окремої монографії чи дослідження не з’явилося, тож мусимо обходитись розвідками і популярними статтями у періодиці1. Перші наміри спорудити пам’ятник Б. Хмельницькому виникли на початку 1840-х років. Фактично першим цю думку висловив 1844 року в доповідній записці на ім’я дипломата А. Орлова під назвою «Про слов’янство» російський генеральний консул в Ломбардо-Венеціанському королівстві В. Фрейганг. Пам’ятник, на його думку, мали встановити в Переяславі, а зображати він мав гетьмана, під ногами якого потоптані папська тіара, турецький бунчук і польський орел. У грудні 1851 року секретар Московського товариства історії та старожитностей російських О. Бодянський передав імператору Олександру ІІ складену ним записку про влаштування пам’ятника гетьману в Києві. А 1859 року професор М. Максимович у листі до академіка М. Погодіна нарікав на відсутність у Києві та Переяславі пам’ятника Б. Хмельницькому. Власне до реалізації задуму взялися лише 1860 року, коли було отримано дозвіл з Петербурга та створено в Києві Комітет з улаштування пам’ятника Б. Хмельницькому, який очолив М. Юзефович. Він одразу звернувся до М. Мікешина (на той час викладав малювання для дочок імператора), котрий саме виграв конкурс на пам’ятник 1000-літтю Росії для Новгорода; митець погодився і так розпочалася епопея з пам’ятником Б. Хмельницькому в Києві. Характерно, що трактування постаті гетьмана і розуміння, як має виглядати пам’ятник, у київської громадськості, переважно русофільської, було різне. Тому збір коштів на пам’ятник йшов досить мляво і замовити його виготовлення не було можливості. Наступними роками М. Мікешин працював над низкою пам’ятників для Петербурга, Миколаєва, а також для Сербії. На пам’ятнику на честь 1000-ліття Росії у Новгороді з-поміж інших постатей видатних осіб є і Б. Хмельницький. Намір автора вмістити там зображення Т. Шевченка здійснити не вдалося.

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура


М. Мікешин. Проект пам’ятника Б. Хмельницькому в Києві (перший варіант). Гравюра В. Шпак. 1870-ті рр.


монументи

Олена Мокроусова

Нездійснена мрія: до історії пам’ятника Тарасу Шевченку в Києві

На

початку ХХ століття простір Києва не був перевантажений монументами. Над центральною частиною міста і над Подолом височив перший київський пам’ятник князю Володимиру, урочисто відкритий 1853 року. Цій події передувало 20 років підготовки – від першої ідеї до конкурсу на проектування і самого виконання робіт. Багато років цей пам’ятник залишався в місті єдиним, доки 1872 року на сучасному б-рі Т. Шевченка не постав пам’ятник графу О. Бобринському. У 1888 році Софійську площу прикрасив кінний монумент гетьмана Богдана Хмельницького, ідея встановлення якого виникла ще у 1840-х роках, а перші кроки – створення будівельного комітету – було зроблено 1860 року. У 1896 році центральне місце в парку напроти університету посіла бронзова фігура імператора Миколи І. На розробку проекту пам’ятника було проведено два всеросійські конкурси (перший 1877 р., другий – 1885-го, в обох випадках переміг скульптор М. Чижов). Як бачимо, кількість київських пам’ятників можна було порахувати на пальцях однієї руки… Для повноти картини назвемо ще кілька специфічних об’єктів: обеліск на честь відкриття гавані Миколи ІІ (1900 р., в районі перетину вул. Спаської та Набережно-Хрещатицької), невеликий обеліск на місці смерті генерал-губернатора А. Дрентельна (1889 р., Володимирська гірка), бронзовий бюст імператора Олександра ІІІ (1880 р., на подвір’ї Інституту шляхетних дівчат). І, звичайно, колона Магдебурзького права, т.зв. Нижній пам’ятник князю Володимиру – взагалі перший київський архітектурний монумент (1803 р., арх. А. Меленський). На відміну від радянських часів і навіть сьогодення, ініціаторами таких заходів, як встановлення пам’ятників – важливих як в ідеологічному, так і у містобудівному відношенні, були представники неофіційних кіл. Увічнити пам’ять промисловця і мецената Бобринського вирішило дворянство і купецтво Києва. Ідею пам’ятника Богдану Хмельницькому висунув професор університету М. Костомаров, а реалізовував М. Юзефович – голова Археографічної комісії. Появу монументальної фігури Володимира ініціювали, «пламенея усердием», мешканці Києва, підтримані генералгубернатором В. Левашовим. Лише Микола І з’явився за48

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура


монументи

Бланк оголошення про прийом пожертв на пам’ятник Т. Шевченку

вдяки ініціативі Київської міської думи, але без зібраних громадськістю коштів справу не було б реалізовано. Стисло змалювавши просторове тло, на якому розгорнулися подальші події, можемо перейти безпосередньо до теми нашої статті. Історія, про яку йтиметься, відповідала київській традиції монументів-довгобудів, хоча причини для такого перебігу подій були не зовсім традиційними. В  нашому випадку про гроші, точніше, їхню нестачу, навіть не йдеться. Першу спробу увічнити пам’ять Тараса Шевченка в Російській імперії було зроблено …у 1860 році, тобто ще за життя Кобзаря. Відомий російський скульптор М. Мікешин у проекті грандіозного пам’ятника «Тисячоліття Росії» хотів розмістити разом із зображеннями Глінки, Пушкіна та Брюллова барельєф Шевченка, якого знав особисто. Але Олександр ІІ, затверджуючи перелік осіб для барельєфів, Шевченка викреслив, а Мікешину зробив попередження «…быть осмотрительнее». У 1870-х роках, працюючи над пам’ятником Богдану Хмельницькому в Києві, Мікешин знову намагався «просунути» Шевченка – цього разу в узагальнюючому образі Кобзаря з бандурою і жебрацькою торбиною біля скелі-постаменту. При виконанні проекту пам’ятника Катерині ІІ для Катеринодара (1890 р.) скульптор утретє на свій страх і ризик звернувся до образу Шевченка, якого знову замаскував під сліпого Кобзаря1. Але не тільки Мікешин намагався залишити згадку про свого товариша. У 1861 році, одразу після смерті поета, прямо на панахиді було прийнято рішення увічнити його пам’ять, але з цього нічого не вийшло. 1891 році уряд не дозволив «Спілці російських письменників» оголосити всеросійську підписку на пам’ятники Бєлінському та Шевченку, 1899 року відмову отримала і «Спілка літераторів». Але час минав… У 1900 році в Харкові було таки встановлено погруддя Шевченка роботи петербурзького скульптора В. Беклемішева – перший пам’ятник Шевченку в світі. Щоправда, цей маленький бюст на постаменті стояв на приватній території будинку недільної школи Х.Д. Алчевської і був ледь помітний з вулиці через залізний паркан саду. Красномовний символ свого часу… Другий бюстпам’ятник, виконаний вочевидь Ф. Балавенським, з’явився

близько 1903 року в старовинному маєтку Лизогубів у Седневі на Чернігівщині. Отже, у 1904 році – за 10 років до святкування 100-річчя від дня народження Т.  Шевченка, діячі Золотоноського повітового земства, яке опікувалося могилою Шевченка, створили маленьку комісію (В. Науменко, І. Лучицький, В. Лукашевич) для збирання коштів на будівництво пам’ятника Т. Шевченку в Києві «…В виду того, что с г. Киевом тесно связана была жизнь Шевченко и к тому же он уроженец Киевской губернии»2 . Саме «місце прописки» стане в подальшому тлом для багаторічних спекуляцій та звинувачень. Збирання грошей місцева губернська влада дозволила в межах Полтавської губернії, до якої належало Золотоноське повітове земство. Згодом Полтавське губернське земство «возбудило ходатайство» про відкриття збору коштів по всій Російській імперії. «Пусть это будет копейка, – говорит управа, – пусть на эти копейки будет воздвигнут скромный памятник, за то памятник этот будет действительно народным, а не земским»3. Журнал «Киевская старина» підхопив цю ідею, підкреслюючи, що суспільство залишається у боргу «перед лучшим из своих сынов» 4 . Вже у травні 1905 року 32 гласних Київської міської думи визнали встановлення пам’ятника бажаним і вирішили приєднатися до Полтавського та Золотоноського земств. Був утворений Київський комітет, до якого поступово перейшла голов­на роль у цій справі. До його складу входили гласні Ф. Бурчак, М. Страдомський, П. Голубятников, В. Бражников, О. Левицький, І. Щітківський, М. Стороженко, Іващенко, О. Кобець та інші. Передусім гласні Думи дивилися на появу пам’ятника з точки зору прикрашення міста5. Київ, як ми пам’ятаємо, був бідний на монументи. У 1908 році утворився Об’єднаний (Центральний) комітет, до якого увійшли представники Полтавського та Золотоноського земств (Ф. Лизогуб, голова Полтавської земської управи, граф С.  ЛамздорфГалаган, граф Р. Капніст, В.  Леонтович та ін.), Київська дума (вийшла з комітету 1917 р.), представники різноманітних товариств і приватні особи, що жертвували

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

49


історія у світлинах

Сергій Білокінь

Борис Федорович Матушевський, вихованець трудшколи. Син громадського діяча, посла УНР до Греції. Ішов у процесі СВУ. Перебував в ув’язненні. Зберіг родинний архів, у чому йому допомагав його друг Юрій П’ядик

Перша українська

школа ім. Шевченка у світлині

У

першій половині ХХ століття на тлі драматичних воєнних подій український рух буйно розквітнув. Він утіливсь у кілька дорогоцінних років державної незалежності. Громадянство створило Українську державну Академію мистецтв, Українську академію наук. Відбувались театральні вистави Молодого театру, виходили у світ книжки, що не могли з’явитись за старого режиму. А потім маятник гойднувся у протилежний бік, і в другу половину того страшного століття зв’язок часів розривався дедалі більше й глибше. За страшних обставин 1942 року історик і музейник Олександр Петрович Оглоблин спробував відтворити недавнє минуле в акціях «Музею-архіву переходової доби». На їхніх пленумах сходилися українські діячі, кожен з яких ніс у пам’яті цілі архіви ексклюзивної, як тепер кажуть, інформації. На Олександрівській площі, 8, на Подолі вони підготували й провели епохальну виставку, присвячену втратам культурної спадщини. Видатніші вчені (Наталя Полонська-Василенко, Микола Холостенко) читали доповіді, їхні колеги (Світозар Драгоманов, Петро Курінний) робили вдумливі зауваження до представлених матеріалів. А вже за рік одним з них довелося виїхати з Києва назавжди, а інші, як-от І. Скуленко чи Ю. Асєєв, постарались забути навіть обличчя своїх колег. Тим врятувались. Потім тиран помер, виросла нова талановита молодь, яка об’єдналась у Клуб. 78

Василь Симоненко, Алла Горська й Лесь Танюк побували в Биківні. Перед ними відкривались закреслені імена класиків української культури, а разом з тим і їхні великі справи, але ж принципових змін не сталося. При владі лишались ті, хто переміг у протистоянні ідей. Недостріляні учасники й свідки великих подій часом ще лишалися живі або повертались із заслання, але вже й мови не було про систематичне збирання межи ними документації чи спогадів про загиблих. Поява мемуарів Юрія Смолича теж вимагала певної мужності, хоча зрозуміло, що цей тритомник був, на жаль, лише напівправдою. На еміграції ще жили сестра Лесі Українки, сестра загиблого під Крутами Володимира Шульгина, дружина мистця-символіста Юхима Михайлова, що вивезла за океан кілька десятків його картин, родина Василя Кричевського, багато й багато інших визначних діячів. Вони втратили рукописи й світлини, були відірвані від історичних джерел. Архівіст Володимир Міяковський, історик і статистик Дмитро Соловей намагались відтворити загибле. Юрій Шевельов ініціював підготовку збірника, присвяченого українській академічній традиції, і Надія ШульгинаІщук, Ганна Михайлова і Валеріан Ревуцький написали спогади про Першу українську школу ім. Шевченка, яку звичайно називали школою Дурдуківського. А в Києві пильно беріг неоціненні групові світлини Борис Федорович Матушевський, що проходив у процесі «Спілки визволення України». Найважливіша з них відтворює образ 173 учителів, гостей, батьків і учнів, що зібрались 1927 року на їхній перший і останній десятирічний ювілей. За два роки чекісти здійснили масову операцію. Було арештовано кількасот представників старої органічної інтелігенції. Ті, хто писав спогади в Америці, і славний патріот, що робив свою справу в Києві, не зустрілись на цьому світі вже ніколи. Але те, що вони за найнесприятливіших умов подужали зробити, лежить тепер перед нами.

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура


15. Михайло Пилипович Кравчук 18. Йосиф Юрійович Гермайзе 30. Катерина Олександрівна Лазаревська

15

18

30 31. Онисія Федорівна Дурдуківська 34. Оксана Михайлівна Стешенко 35. Володимир Федорович Дурдуківський

31

34

35 36. Сергій Олександрович Єфремов 41. Юрій Юрійович Павлович 44. Юхим Спиридонович Михайлів

36

41

44 47. Володимир Мусійович Чехівський 48. Освальд Федорович Бурґгардт 85. Микола Петрович Павлушков

47

48

85 89. Оксана Михайлівна Степанишина 91. Валеріан Дмитрович Ревуцький 104. Дінора (Нора) Павлівна Мазюкевич

89

91

104 125. Борис Федорович Матушевський 158. Василь Федорович Матушевський 160. Юрій Львович Юркевич

125

158

160


історія у світлинах

Лариса Портнова

Сергій Єфремов – студент Київського університету. – ЦДІАУК. – Ф. 707. – Оп. 287. – Спр. 4010. – Арк. 4. Оригінал

Документи

Сергія Єфремова

Г

в архівах Києва

отуючи до видання спогади Сергія Олександровича Єфремова «Про дні минулі», я знайшла у Центральному державному історичному архіві України у Києві (ЦДІАУК) і Державному архіві (ДА) Черкаської області кілька його невідомих біографічних документів. Вони були розшифровані та опубліковані у книжці, яка вийшла друком у видавництві «Темпора» 2011 року. Фотокопії документів та унікальна фотографія Сергія Єфремова, приклеєна до його прохання про допуск до випускних іспитів після закінчення юридичного факультету Університету св. Володимира у Києві (1901 р.), з ініціативи видавництва до книжки не ввійшли. Таким чином, вони публікуються вперше. Сергій Олександрович Єфремов народився 6 (18) жовтня та був охрещений 17 (29) жовтня 1876 року в церкві св. Варвари с. Пальчика Звенигородського повіту Київської губернії. Запис про народження та хрещення був зроблений у метричній книзі церкви св. Варвари, яка зберігається нині у ДА Черкаської обл. (ф. 931 «Колекція метричних книг»). Сергій Єфремов навчався в Уманському духовному училищі від 1886 до 1891 року. Того ж таки 1891 року він був переведений до першого класу Київської духовної семінарії. У березні 1896 року інспектор семінарії ієромонах Анастасій та викладач літургії та гомілетики Петро Смирнов подали до 82

правління семінарії донос про політичну неблагонадійність Сергія Єфремова (належить до українофільського гуртка, носить малоросійську сорочку, читає заборонену літературу). Сергій Олександрович у своїх спогадах пише: «Справа, як на ті часи, була досить небезпечна; пахло вже жандармами…». 12 березня 1896 року Сергій Єфремов подав ректорові Київської духовної семінарії архімандриту Іоанникію (Іванові Єфремову) прохання про звільнення. Свідоцтво про закінчення Уманського духовного училища та прохання про звільнення із семінарії зберігаються у ЦДІАУК (ф. 712 «Київська духовна семінарія»). У серпні 1897 року, здавши екстерном іспити на атестат зрілості у 1-й Київській гімназії, Сергій Єфремов вступив на юридичний факультет Університету св. Володимира у Києві, який закінчив у травні 1901 року. Документи про здачу Сергієм Єфремовим випускних іспитів і копія його диплома юриста зберігаються у ЦДІАУК (ф. 707 «Управління Київського учбового округу»). Принагідно висловлюю подяку директорові ДА Черкаської області Тетяні Анатоліївні Клименко за допомогу в пошуку та копіюванні запису в метричній книзі. Через погану фотографічну якість друкуємо окремі з названих документів. Прим. редакції: Торік у видавництві «Темпора» побачили світ довгоочікувані спогади Сергія Єфремова. Із незалежних від упорядників причин ці ілюстрації, знайдені в архівах Ларисою Портновою, не були вміщені у виданні, хоча згадка про них у передмові залишилася. Так само чомусь на звороті титулу не зазначено прізвищ авторів коментарів: В. і Н. Плачинд, Л. Портнової, В. Пономарьова. Також у місці, де має писатися авторська праця людей, які готували матеріал до друку, не завважено, що текст раннього щоденника С. Єфремова копіював Григорій Стариков. Натомість інформація реквізитної сторінки (прізвища літ. редактора, верстальника, коректора) опинилася на звороті титулу. Принагідно виправляємо цей недогляд видавництва.

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура


Свідоцтво Сергія Єфремова про закінчення навчання в Уманському духовному училищі. – ЦДІАУК. – Ф. 712. – Оп. 3 (1896 г.). – Спр. 18а. – Арк. 32. Оригінал

Прохання Сергія Єфремова про звільнення з Київської духовної семінарії. – ЦДІАУК. – Ф. 712. – Оп. 3 (1896 р.). – Спр. 18а. – Арк. 30. Оригінал. Автограф


2012

№ 7 (177)

Науково-популярний ілюстрований журнал

ПРО АВТОРІВ

Видавець ДП «Національне газетно-журнальне видавництво» Україна 03040, Київ, вул. Васильківська, 1. Тел./факс: +38(044) 498 23 65 Генеральний директор Олеся Білаш

Сергій Білокінь – керівник Центру культурологічних студій Інституту історії України НАН України, доктор історичних наук Олександр Кучерук – директор Музею Української Революції 1917–1921 років та Бібліотеки О. Ольжича Дмитро Малаков – києвознавець, заступник директора з наукової роботи Музею історії Києва

Головний редактор Леся Богослов Відповідальний за випуск Ігор ГИРИЧ Редагування, коректа Віри Карпенко Дизайн і верстка Наталії КОВАЛЬ

Олена Мокроусова – історик, головний спеціаліст Київського науково-методичного центру з охорони, реставрації та використання пам’яток історії, культури, заповідних територій Світлана Оляніна – доцент, заввідділу музеєзнавства та пам’яткознавства Інституту культурології НАМ України, кандидат архітектури Лариса Портнова – історик Тарас Ширяєв – архітектор, старший викладач Національної академії образотворчого мистецтва та архітектури України

АДРЕСА РЕДАКЦІЇ  країна 03040, Київ, вул. Васильківська, 1. У Тел./факс: +38(044) 498 23 67 E-mail: pamjatky.ukr@gmail.com Свідоцтво про державну реєстрацію друкованого засобу масової інформації – КВ № 683 від 01.06.1994

Друкарня ТОВ « Видавничо-поліграфічна компанія “Експрес-Поліграф”» вул. Фрунзе, 47б, Київ, 04073. Тел. +38(044) 417 25 93 Наклад 1000 прим.

Розповсюдження, передплата, реклама Тел. +38(044) 498 23 64, +38(050) 310 56 63

uaculture.com

Передплатний індекс 74401

ПАМ’ЯТКИ УКРАЇНИ: історія та культура Передплатний індекс – 74401 ВИХОДИТЬ ЩОМІСЯЦЯ ВАРТІСТЬ ПЕРЕДПЛАТИ

1 місяць 22,49 грн

3 місяці 66,87 грн

5 місяців 110,50

Передплатити та придбати окремі примірники журналу в електронній версії можна за адресою: http://presspoint.ua/. Така послуга доступна в будь-якій країні світу. Ознайомитись з журналом можна в усіх наукових бібліотеках обласних центрів України та бібліотеках райцентрів Київської області. Довідки за тел.: (044) 498-23-64; e-mail: nvu.kultura.porhun@gmail.com


наші видання оформити передплату можна з будь-якого місяця

передплатний індекс

передплатний індекс

95220

74401

88,80 грн (5 міс.)

110,50 грн (5 міс.)

передплатний індекс

передплатний індекс

передплатний індекс

74501

37112

74310

45,41 грн (4 міс.)

46,95 грн (4 міс.)

45,41 грн (4 міс.)

передплатний індекс

передплатний індекс

60969

90269

69,40 грн (5 міс.)

44,40 грн (5 міс.)

Передплату можна оформити в будь-якому поштовому відділенні зв’язку України та через Оформлення передплати передплатні на друге півріччя 2012 року розпочнеться в квітні місяці. агентства. Передплату можна оформити в будь-якому поштовому відділенні України, через передплатні У країнах далекого зарубіжжя оформити передплату на всі зв’язку наші видання можна через сайт агентства, а також у редакції Газетно-журнального видавництва Міністерства культури України www.presa.ua, на сторінці «Передплата On-Line». далекого зарубіжжя оформити передплату на всі наші видання ПередплатитиУтакраїнах придбати окремі примірники видань в електронній версії можливо можна через сайт www.presa.ua, на сторінці «Передплата On-Line» країні світу. за адресою: http://presspoint.ua/. Така послуга доступна в будь-якій Довідки за тел.: (044) 498-23-64

Довідки за тел.: (044) e-mail: 498-23-64; e-mail: nvu.kultura.porhun@gmail.com nvu.kultura.porhun@gmail.com


ISSN 0131-2685

Пам’ятки України: історія та культура. – 2012. – № 7. – С. 1–88.

Індекс 74401


«Пам`ятки України»