Issuu on Google+

№12

ГРУДЕНЬ 2012

До 150-річчя від дня народження Євгена Чикаленка

громадсько-культурного діяча та мецената


ПЕРЕДНЄ СЛОВО

Ігор ГИРИЧ

9 (21 за ст. ст.) грудня 2011 року виповнилося 150 років від дня народження Євгена Чикаленка (1861–1929), проте ця кругла дата залишилася непоміченою для урядовців. Урочистих зборів з цього приводу не влаштували ні в Палаці «Україна», ні в Оперному театрі Києва. Лише Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського (ІУАД) присвятив його імені скромну конференцію. Її матеріали мають вийти у світ у видавництві «Ярославів вал», директор якого М. Слабошпицький 2008 року заснував при Лізі українських меценатів премію імені Є. Чикаленка. Час вже перестати дивитися на Є. Чикаленка лише як на мецената, «грошового мішка», який разом з В. Симиренком були неформальними міністрами фінансів і культурної справи в підросійській Україні. Чикаленко був з-поміж очільників національного відродження – громадсько-політичним діячем, без думки якого не робилася жодна суспільна акція. Євген Харлампійович – батько сучасної української преси в Наддніпрянщині. Його газета «Рада» була єдиним щоденним періодичним органом друку від 1906 року і до початку Першої світової. Чикаленко – автор найцінніших спогадів і щоденників про українське життя України другої половини ХІХ – початку ХХ століття. Вони вже давно стали класикою нашої історіографії, мемуарним бестселером, без якого не може обійтися жоден історик чи аматор, який цікавиться питаннями постання модерної України, поширення національної свідомості в масах. Творча спадщина Є. Чикаленка останнім десятиліттям почала вертатися до

українського читача завдяки подвижницькій праці Інни Старовойтенко, авторки першої в незалежній Україні монографії про життя Євгена Харлампійовича та упорядниці томів листування Чикаленка, а також київського видавництва «Темпора» і передусім його директора Юлії Олійник, яка особисто зініціювала видання повної спадщини великого українця, його восьмитомного щоденника (на сьогодні видано вже половину томів), та багатющого епістолярного архіву – справжньої енциклопедії українського життя того часу. Зараз крім тому «Спогадів» і чотирьох – «Щоденника» ми маємо також чотири томи листування Є. Чикаленка з П. Стебницьким, В. Винниченком, С. Єфремовим і А. Ніковським. Публікацією документів Є. Чикаленка займається ось уже понад десять років відділ джерел з історії України 1920–1930-х років ІУАД під керівництвом Надії Миронець. Справа з ушануванням пам’яті місць, пов’язаних з життям і діяльністю Євгена Чикаленка, рухається вкрай повільно. Сліди перебування його на нашій землі безжально винищено, складається враження, що докладалося всіх зусиль, аби стерти з пам’яті усе, що нагадувало б про цю непересічну особистість. Немає його будинків у Перешорах, Кононівці та Києві, не відзначено меморіальними дошками місць, з ним пов’язаних. Не встановлено пам’ятника у Києві, який так само ініціювала Ю. Олійник. Не названо його ім’ям вулиці в нашій столиці. Між тим його обійстя в цих місцях заслуговували б не лише на відбудову, а й на створення історико-культурних заповідників. Кононівка і Перешори для української культури означають не менше, ніж хутір Надія братів Тобілевичів – друзів Чикаленка. Проте зрушення у кращий бік почалися. Місцева влада в селі Кононівка плекає ідею відновлення садиби Чикаленка – відзначено меморіальним знаком її місце, але необхідно, щоб це завдання стало справою не лише місцевих органів, а передусім держави. У цьому номері ПУ через брак місця ми змогли висвітлити лише кілька аспектів: значення Є. Чикаленка як громадського й культурного діяча, фінансування ним Академічного дому у Львові, історію написання «Спогадів» та «Щоденника», еміграційний період життя та чикаленківські місця в Одесі й на Одещині, на Полтавщині й у Києві.


2012, ГРУДЕНЬ

№ 12 (182)

ЗМІСТ НОМЕРА Науково-популярний ілюстрований журнал Видається із 1969 року

АКЦЕНТ 3

ЗАСНОВНИК

Суспільствознавчі уроки Чикаленка Ігор ГИРИЧ

Міністерство культури України

ВИДАВЕЦЬ

14

Історія створення та видання «Спогадів» та «Щоденника» Інна СТАРОВОЙТЕНКО

24

Чикаленко в еміграції Валентина ПІСКУН

ДП «Національне газетно-журнальне видавництво»

ВИДАВНИЧА РАДА Олеся Білаш, Віктор Пасак, Максим Бударін, Віктор Вечерський, Олена Воронько, Ольга Дарибогова, Оксана Іонова, Євгенія Крутоголов, Іван Мечков, Лариса Нікіфоренко, Лариса Петасюк, Олена Чередниченко, Людмила Чумакова, Михайло Швед, Оксана Гайдук, Людмила Гнатюк, Ольга Голинська, Наталя Потушняк, Надія Соколенко

ВИСТАВКИ 29

ПАМ’ЯТКА ІСТОРІЇ 30

РЕДКОЛЕГІЯ Віктор Акуленко Володимир Александрович Сергій Білокінь Леся Богослов Геннадій Боряк Ігор Гирич Андрій Ґречило Іван Дзюба Антоніна Жихорська Леонід Залізняк Віра Карпенко Сергій Кот Ярослава Павличко Леонід Прибєга Анатолій Ситник Павло Сохань Олександр Федорук Публікуючи проблемні матеріали, редакція, окрім спеціально обумовлених випадків, подає лише авторський погляд. Передрук і відтворення текстових та ілюстративних матеріалів «Пам’яток України» – тільки з письмового дозволу редакції.

© Пам’ятки України: історія та культура, 2012. Усi права застережено.

Виставка архітектурної графіки пам’яті Сергія Кілесса

Чикаленко і Академічний дім у Львові Світлана ПАНЬКОВА

ПАМ’ЯТЬ МІСЦЯ 38 Перешори, Мардарівка… Григорій ГУСЕЙНОВ

44

Чикаленко в Одесі Олександр МУЗИЧКО

50

Родина Чикаленків у Кононівці та Києві Інна СТАРОВОЙТЕНКО


Є. Чикаленко. Фото часів еміграції


АКЦЕНТ

Ігор ГИРИЧ

СУСПІЛЬСТВОЗНАВЧІ УРОКИ ЧИКАЛЕНКА

П

ро Євгена  Чикаленка доречно говорити не лише як доброчинця, а передусім як суспільного діяча і навіть мислителя. Значення його на третьому етапі визвольного руху може бути порівняне з такими постатями, як М. Грушевський, О. Лотоцький, С.  Єфремов, С.  Петлюра, В.  Липинський. Він уособлював національно-політичне життя 1900–1917 років так само, як період 1860–1890-х на Наддніпрянщині пов’язували з іменами В. Антоновича і О. Кониського. Є.  Чикаленко був одним з найгарячіших і найактивніших прихильників політизації українського руху. Він був критиком чистого культурництва, ставив на перші місця за значущістю для національного визволення саме тих діячів, які бачили своїм завданням домагатися політичної автономії для України. Будучи одночасно культурником і політиком, Є. Чикаленко вважав культуру тою виключною цариною духу, яка єдина може визволити з духовного рабства, а без такого визволення неможлива політична акція. Тому й був Є. Чикаленко гарячим адептом заснування щоденної газети, ратував за створення української школи, за ширення української книжки, підтримував спеціальними гонорарами українських письменників, давав гроші на Академічний дім у Львові (гуртожиток для студентів-українців) тощо. Є. Чикаленко був послідовним борцем за українську школу, але чи можна це вважати лише культурницькою діяльністю? Скоріше, навпаки – коли уряд сприймав усякий заклик за українську школу «мазепинством» і «сепаратизмом», боротьба за школу була політичною роботою. «Школи в сім сторіччі не матимем, а в ХХІ віці її вже не треба буде»1, бо без своєї національної школи окремішну Україну збудувати неможливо. ДЕМОКРАТИЧНИЙ КОНСЕРВАТОР Є. Чикаленко, попри свою належність до панської верстви, був типовим демократом. Вульгарний марксизм не ліпився до його переконань та громадсько-політичної діяльності. Він вважав, що на місцеве панство не варто розраховувати, не вірив, що можна повернути нащадків козацької старшини або спольщену шляхту до української суспільно-культурної праці. Натомість надії покладав на селянство та інтелігенцію. «Дворянство, здається, ніде, – писав Є.  Чикаленко у “Щоденнику”, – не грало великої ролі при відродженні націй.

Принаймні у нас воно для цього нічого не зробило. Наші письменники і взагалі діячі національного відродження – переважно все так звані різночинці чи підпанки, а найбільше діти духовенства. Це й не диво, бо це одинока інтелігентна верства, що з юних літ близько стоїть до народу, знає його мову, його життя і т. ін.»2 Дворянство переважно цікавилося державною кар’єрою. А оскільки давала їм це російська держава, то й служили вони їй вірою і правдою, вороже ставлячись навіть до самої ідеї українського відродження. Звідси й «раболєпіє» дворянства перед владою і небажання підтримувати, хоч матеріально, українську культуру. На останню гроші давали представники буржуазії, які вибилися в люди з простого селянства чи козацтва. Про це Є. Чикаленко писав так: «Дворяне… за малими виїмками, ставляться до українства виразно вороже. Рух наш переважно держиться так званим третім елементом, а матеріально підтримується деким з буржуазії, що вийшла з низів народніх. У селянстві, правда, свідомість за останні роки дуже поширилась, поглибилась. Є села, в яких майже всі селяни – свідомі націоналісти, навіть шовіністи українські, це залежить від учителя чи фершала, який пробудив у них ту свідомість. Та в думу таких селян не пустять дворяни»3. Можна сказати, Є. Чикаленко був речником українського середньо��о класу. Сам практичною працею намагався цей клас витворювати, віддаючи кавалок за кавалком свою землю селянам ледь не задарма, намагався розвинути в них інстинкт власника, пробудити інтерес до культури, літератури, громадських питань. У своїх «Спогадах» Євген Харлампійович згадував, що під кінець ХІХ століття втратив

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

3


АКЦЕНТ

Інна СТАРОВОЙТЕНКО

ІСТОРІЯ СТВОРЕННЯ ТА ВИДАННЯ

«Спогадів» та «Щоденника»

Євген Чикаленко Фото одеського періоду

14

Ще сучасники Є. Чикаленка, рецензуючи перше, львівське видання його «Спогадів» у 1925−1926 роках, назвали описи автором багатьох епізодів його доби кращими зразками мемуарного жанру в Україні1. Рукописна мемуарна спадщина Є. Чикаленка мала складну долю й непростий шлях не лише до читача, а й до самого автора. Виїжджаючи з України на початку 1919 року, він залишив частину своїх мемуарних записів у Києві, а потім кілька років не міг їх отримати з батьківщини і навіть уже вважав безповоротно втраченими. У пошуки рукописів Є. Чикаленка були залучені як рідні люди (сини Петро та Іван, що залишились в Україні), так і чимало приятелів та малознайомих, які таки довели справу до кінця і повернули авторові його довгоочікувані записи. У тому списку фігурують імена С. Єфремова, П. Холодного, Я. Оренштайна, М. Біляшівського, Є. Лукасевича, П. Зайцева, В. Якубовського, М. Чеботаріва, О. Петлюри, І. Филиповича. У створенні мемуарної спадщини Є. Чикаленка виділяємо два основні періоди: перший − український дореволюційний і революційний; він тривав з 1907 і до початку 1919 року, другий − еміграційний, це 1919−1929 роки. У 1907 році він пише спогади про власне життя з 1861 до 1885 року, а з кінця того ж року починає вести «Щоденник», в якому зосереджується на заходах українського громадського життя та редакційно-видавничих справах української періодики. Підтвердження останнього факту знаходимо у перших рядках «Щоденника», де автор зазначив: «Записував я переважно те, що торкалося газети “Рада”. Описавши життя першої щоденної української газети за перший рік її існування, я постановив собі записувати, коли буде змога, головні події з мого життя й далі. Натурально, при сучасних обставинах не все можна записувати, що робиш і навіть що думаєш, а все-таки буду записувати хоч те, що можна. Може, воно здасться будучому історикові відродження української нації»2 . Є. Чикаленко самокритично оцінював свої здібності мемуариста. Так, у листі до В. Винниченка від 1 вересня 1908 року він повідомляв про особливості стилю та змісту своїх записів: «Мої спомини потрохи посовуються. Написав про своє життя з малих літ до 20 років, та й поки що залишив і взявся за спомини про перший рік існування газети. Спомини мої цікаві не з літературного боку, а як матеріал для історії нашого руху. Я сам бачу, що вони написані конспективно, без всяких епізодів, які звичайно оживляють всякі спомини; але у мене нема белетристичної жилки […]

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура


АКЦЕНТ

Чикаленко Є. Спогади 1861–1907. – Львів: Діло, 1925. Перше книжкове видання спогадів Чикаленко Є. Щоденник 1907–1917. – Львів: Видавнича кооператива «Червона калина», 1931. Перше книжкове видання «Щоденника»

Я можу добре написати тільки популярні речі, які я сам добре розумію, а белетристичного хисту у мене нема, а через те і спомини мої сухі, фактичні і цікаві будуть тільки для історика. Я їх не друкуватиму за свого життя»3. Подібні мотиви у роздумах зустрічаються і в листі до В. Винниченка від 29 вересня 1908 року, в якому автор майже повторює попередні думки: «Спомини мої посовуються, але вони зовсім

не те, що Ви собі уявляєте – се сухий літописний матеріал, може, дуже цінний для історії нашого руху; і колись істориками читатиметься з великим інтересом, а для загальної публіки се буде нудота. Тепер їх друкувати не можна, бо там скрізь одверта оцінка (само-собою – суб’єктивна) всіх особ, з якими доводиться мати діло мені в житті»4 . Початковим роком першого «Щоденника» Є. Чикаленка став 1907 рік, але за вказаний рік у ньому зустрічаємо лише один грудневий запис. Автор у ньому узагальнював річну історію газети «Рада», писав про найвизначніші події видавничого життя, згадував місію усіх його учасників: членів редакції та найближчих дописувачів. Нерясним на записи став і 1908 рік: протягом року було зроблено лише кілька записів: за січень і лютий, потім вони відновлюються лише у вересні та грудні. У перші роки ведення «Щоденника» автор сідав за письмовий стіл лише у періоди, коли закінчувалися сезонні роботи у господарстві, або вони переривалися, наприклад, затяжними дощами. Іноді записував важливі епізоди, перебуваючи в Києві під враженням важливих подій. Регулярнішими стають щоденникові записи у 1909−1910 роках. У 1909 році Є. Чикаленко залишив їх по кілька у кожному місяці, випустивши лише травень, липень та вересень. Щомісячно ведеться «Щоденник» у 1910 році. Інтенсивнішають записи «Щоденника» і на початку 1912 року. Так, лише за січень записано 10 нарисів. Найчастіше в одному нарисі автор узагальнював кількатижневі події. Свій перший «Щоденник» Є. Чикаленко вів до 30 квітня 1914 року. Його записи перериваються у роки Першої світової війни, коли довелося відійти від громадської діяльності та жити переважно у Перешорах та Кононівці. Причину такої тривалої перерви у своїй літописній

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

15


АКЦЕНТ

Валентина ПІСКУН

ЧИКАЛЕНКО В ЕМІГРАЦІЇ

У

Подєбрадський замок. Чехія. Тут в Українській господарській академії працював Є. Чикаленко

24

країнський національний рух початку ХХ століття тісно пов'язаний із іменем Євгена Чикаленка. Навіть тоді, коли він не брав безпосередньої участі в якихось подіях, він про них знав і давав свою оцінку. Опинившись в еміграції, Євген Чикаленко намагався не лише пристосуватись до складних обставин особистого родинного життя, а й осмислити суть того, що сталося в суспільнополітичному житті України. Процес адаптації до нових обставин зумовив і ті рефлексії оцінок, про які писав у своїх листах до різних адресатів Євген Харлампійович та занотовував на сторінках «Щоденника». В українській історіографії біографія Є. Чикаленка висвітлена достатньо широко. Перші спроби скласти цілісний портрет були зроблені його колегами й друзями у часописі «Тризуб» відразу після смерті визначного українського діяча1. У 1934 році видана книжка Д. Дорошенка, що стала першою біографією Є. Чикаленка2. У 1947 році постаті Є. Чикаленка присвячено додаток до часопису «Наше життя» (головний редактор д-р Панас Феденко), який видавала секція журналістів при Спілці українських письменників і журналістів в Авґсбурзі3. На початку 1962 року у двох номерах канадійського часопису «Нові дні» вийшла розлога стаття Голови Уряду Кубанської Народної Республіки Василя Іваниса (який познайомився із Євгеном Харлампійовичем 1921 р. у Відні) 4. Усе ж усебічний біографічно-особистісний портрет Є. Чикаленка постав завдяки натхненній праці сучасних українських дослідників. Упродовж 10 років: із 1919 до смерті у 1929 році Є. Чикаленко був політичним емігрантом. Євген Харлампійович спочатку жив у Польщі, Чехо-Словаччині (практично увесь 1920 рік провів у Карлсбаді, про що засвідчує «Щоденник»), Австрії, а з 1925-го і до останніх днів – у Чехо-Словаччині. Із початку 1920-х років в Австрії перебувала значна когорта українських політичних діячів і біженців, проте в самого Чикаленка було не так багато знайомих, з якими він спілкувався. Так, скажімо, з М. Грушевським він не лише обмежив зв’язки, але й у найскрутніший, з матеріального боку, час для себе відмовився взяти від нього допомогу в 10 доларів. Найбільше спілкувався з В. Піснячевським, редактором «Волі», давнім знайомим, поетом О. Олесем та іншими. В. Іванис писав про те, що у Відні жив Євген Харлампійович дуже бідно5. Йому вдалося переїхати до ЧСР в Подєбради. Там еміграцією опікувався Микита Шаповал − на той час голова Українського громадського комітету

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура


АКЦЕНТ

Управа Українського Громадського Комітету в Празі, 1923 р. Зліва направо: Н. Григоріїв, М. Шаповал (голова), М. Ґалаґан

в Празі, був одним із авторитетів при розподілі чеських урядових коштів у рамках проекту «Руська допомогова акція» 6 . До речі, ще коли Є. Чикаленко жив у Відні і йому необхідна була операція, то саме Громадський комітет надсилав йому кошти на операцію «щомісяця по 500 крон», а також врешті-решт виклопотали для нього візу в ЧСР. 8 травня 1925 року Є. Чикаленко повідомляв С. Єфремова: «Шукаючи заробітку, опинився я в Подєбрадах, де приділили мене до Термінологічної Комісії за непримінного члена з платою в 500 ч[еських] к[рон], а прожиточний мінімум тут 1500 ч[еських] к[рон]. На осінь обіцяють лекторство по вівчарству, яке дає 1400 ч[еських] к[рон]. А поки що працюватиму по термінології»7. Згодом він став головою Термінологічної комісії при УГА, і очолював її до самої смерті 8 . В. Іванис про роботу Є. Чикаленка в Термінологічній комісії писав: «У 1925 році Сенат і професорська рада Української Господарської Академії постановили закликати Є. Чикаленка на голову Термінологічної Комісії з платнею професора. Чеське міністерство на це погодилося, видало візу і Є. Х-ч приїхав і оселився в Подєбрадах, ставши членом професорського колективу УГА. Комісія опрацьовувала здебільшого технічну термінологію. Часом бували загострення спричинені виступами д-ра М. Левицького та новотворами В. Короліва, але Є. Х-ч дуже лагідно вводив усе в спокійне русло. Поселився Є. Х-ч у п-ні Герової на межі містечка з полем. Він займав одну простору кімнату. Обідав майже стало, як і більшість професорського складу, в студентській їдальні “Україна” в Замку. По обіді Є. Х-ч мав звичку у себе, але майже з кимсь, або у когось випити чашку чаю і про щось порозмовляти. Оповідати ж у Є. Х-ча було що і він був приємний розмовець, завжди з лагідним гумором. Це був у Подєбрадах шанований усіма, в тому й молоддю, “пан” – до нього всі горнулися, зверталися з усякими питаннями»9. Еміграційний період в житті Є. Чикаленка означений кількома обставинами, які можна вважати непереборними. Поперше, значно погіршилося його здоров’я і він змушений був робити декілька разів операції, а постійне безгрошів’я і тяжке матеріальне становище ще більше звужувало можливості одужання; по-друге, турбота про родину, долю дітей в УСРР непокоїла і виснажувала й до того змучений хворобою організм Є. Чикаленка; по-третє, політична ситуація в Україні й контактування з представниками різних політичних спрямувань не давали спокою за майбутнє держави і національне відродження українців − усієї справи життя. Незважаючи на все вищезазначене, Є. Чикаленко продовжував бути авторите-

том для українських діячів різних політичних поглядів. Панас Феденко особливо наголошував, що «Є. Х. Чикаленко належав до невеликого числа тих українців на чужині, що при всіх обставинах зберегли душевну рівновагу. Він стояв понад персональними самолюбцями і зокрема не мав персональних ворогів»10. У 1920 році Є. Чикаленко вперше одержав грошову допомогу від українського уряду. Зокрема, А. Лівицький 28 березня 1920 року писав Є. Чикаленку: «З огляду на стан Вашого здоров’я, так потрібного для держави і народу українського, дозволяю собі передати Вам 15 тис. марок пол[ьських], які прошу прийняти як уплату маленької частини того великого боргу, який належиться Вам від народу українського і якого не можна виплатити жодною валютою»11. Чикаленко був здивований цією допомогою і водночас потішений. Роздумував, чи слід приймати її. Зрештою погодився й занотував у «Щоденнику»: «Я розмірковував собі, що допомога ця цілком заслужена мною і що український уряд повинен мені видавати пенсію на прожиток. Я ввесь свій свідомий вік працював для відродження українського народу; гроші собі на старість не склав, а маєтки всі одібрали в мене, то повинні і годувати мене до смерті. Коли Винниченко через Льва Ганкевича звернувся до мене з такою пропозицією від соціал-демократичної партії, то я рішучо відмовився, а коли ту запомогу мені дає держава, то нема рації відмовлятись. Уряд Петлюри є тепер дійсно одним законним українським урядом, бо дістав санкцію Трудового конгресу, і хоч я не згоджуюсь з політикою і тактикою цього уряду, то всетаки зі спокійною совістю можу прийняти від нього запомогу чи пенсію…»12 . Від іншої пропозиції Уряду – ввійти до складу Паризької місії – Є. Чикаленко відмовився, бо не вважав себе фахівцем у дипломатичній

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

25


ПАМ’ЯТЬ МІСЦЯ

Григорій ГУСЕЙНОВ

ПЕРЕШОРИ, МАРДАРІВКА…

П

ерешори були для Євгена Чикаленка особливим місцем. Збирав сюди всіх охочих залишити Київ хоча б на день. Неодноразово гостював у Перешорах також Володимир Винниченко. Про це Євген Чикаленко писав у спогадах. Був тоді популярний письменник і політичний діяч на нелегальному становищі, й селянам добре запам’ятався господар Перешор поряд з «чорнявим добродієм». Ховався Володимир Винниченко на хуторі Левка Чикаленка, що був колись за дві-три версти від села на схилкові гігантської балки Кучурган. Зараз тут зовсім порожньо. Від хутора не лишилося і цурки. Возив мене в меморіальне місце житель Перешор, який Залізнична станція Мардарівка

38

колись сам мешкав на тому хуторі, а на місцевому цвинтарі похована його мати. Кілька могилок справді збереглося, от він і приходить сюди кожної весни, щоб упорядкувати материну. Ми розмовляємо на березі так само мертвого, вбитого осокою, озерця-калюжки. Намагаємося разом розпізнати хоча б якісь прикмети хутора, де чия була клуня, стежка, вуличка... Але навіть дерева встигли повмирати. Як тут знайти прикмети? Бували в різні часи на хуторі й інші приятелі та знайомці Левка та Євгена Чикаленків. Про декого він згодом теж писав у мемуарах. Отже, путівець був знайомий багатьом, але нині він уже зник. І це все сумні знаки: як ніколи не цінуємо ми землю, що століттями годувала нас, так і земля ця тепер позбавляється навіть згадки про тих, хто тут мешкав, відбувається взаємне поборювання, коли залишаються тільки переможені. Нарешті на горизонті, десь аж під осіннім непривітним небом, з’являється тінь залізничної станції Мардарівка, й таким чином до Перешор звідси рукою кинути: залишається тільки кілька коротких кілометрів. Згадую, що сестра рідного діда Євгена Чикаленка була дружиною місцевого

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура


ПАМ’ЯТЬ МІСЦЯ

заможного землевласника Мардарія Цигульського і вже від його імені, напевно, походить назва станції. Сестер у діда майбутнього видавця «Ради» було п’ятеро. Одна з них, коли прийшов час, поїхала в Тирасполь, інші попрямували в Єлисаветград, Балту, але хтось залишився і в Перешорах. Та й дід Євгена Харлампійовича свою долю і дружину знайшов теж у Перешорах. За Тодосію Бану (її родичі з берегів Дунаю, де, як виявляється, існували й свої Перешори: он яка це популярна назва!) недавній військовик узяв рівно сто п’ятдесят десятин землі. З них і починалися херсонські поміщики Чикаленки, заможні, працьовиті й розумні господарі, як, зрештою, і мусить бути серед достойних українців. Прикладів, коли починали наші земляки з дрібної копійки, шукати не доводиться: Алчевські, Харитоненки, Симиренки, Терещенки, Ханенки... Вже потім їх називатимуть глитаями й казатимуть, що заможність – це великий гріх; тоді як голодранець і ледащо – ситуація для держави нормальна. Путівець від Мардарівки, вщент розбитий, недоглянутий, став стрімко збігати вниз, у розлогу, напевно, на кілька десятків (чи й сотень) кілометрів, улоговину, що називається Кучурганом. Вона також поорана глибокими ярами, а розкішною своєю зеленню видається монументальною та казковою. Тут неоглядні простори, аж до схованого в дощі горизонту, та ліси, що шматтям впевнено засіли на схилах. І серед цього грандіозного простору (хіба не він формував характер Євгена Чикаленка?), на одному з ближчих каньйонів, – чудернацькі руїни храму ніби навмисне яскравої фарби. Таке враження, наче це середньовічний малюнок. І я розумію: це і є Перешори. Тут похований дід Євгена Чикаленка, колишній урядник (унтер-офіцер) Бузького козачого війська, який прожив сімдесят шість років. Онук так згадував про нього: «Дід мій був високий сухий білявий чоловік. Усі ставилися до нього поважно, називали Іваном Михайловичем. Він багато років був незмінним церковним старостою (титарем) і приходив до церкви в синьому козачому жупані. Дід мав у господарстві добрий зиск, а отже, й змогу потроху прикуповувати землі, держати для своїх дітей учителя, чого не робили в Перешорах навіть многоземельні пани. Вивчивши своїх двох синів, Петра й Харлампія, добре читати й писати, дід за великі гроші добився, щоб обох його синів було прийнято на державну службу в Ананьївський повітовий суд. Спочатку навіть без усякої платні, записавши їх як “доказующих дворянство”. Дядько мій Петро Іванович, прослуживши з десяток років в Ананьєві, перейшов потім на службу до Херсона, а батько служив до реформи судів 1864 року й пішов потім у відставку. Ще будучи секретарем суду, солідним, повним, вище середнього зросту блондином з рудуватою бородою, батько оженився 1858 року з Оленою, дочкою попереднього секретаря суду поляка Каєтана Краєвського, який жонатий був з українкою Варварою Давидівною Горієнко, родом із сусіднього Ольвіополя. Мати моя була з трьох сестер, як сама вона казала, найпоганіша вродою, а тому віддалася за найбіднішого й незначного роду урядовця, мого батька. По смерті діда батько не розпродав господарства, а поширив його». Євген Харлампійович чудово знав, розумів і вміло користав особливий херсонський степ. У ньому можна було, недбало хазяйнуючи, залишатися бідаком, щороку мати тільки збитки, або передбачати й уміти випереджати степові несподіванки. А таких траплялося вдосталь: бездощів’я, палюче літо чи щоденні зливи. У листах він бідкався: «Вернувся я з Херсонщини тільки 10 сентября, та й то не скінчивши

Дорога з Мардарівки на Перешори

роботи. З кінця іюля почав молотьбу й ледве, ледве скінчив до 10 сентября, хоч молотив усього 11 день. Увесь час йшли, та ще й тепер тут ідуть, такі дощі, яких ніхто в нашім краю не пам’ятає. Хліб поріс у копах, зерно мокре, через те половина врожаю пропала. Невеликий він і був, а тут ще й така пригода... Ніколи ще на своїм господарстві не ма�� так мало хліба, як сього року. Ну, та надія на той рік, бо осінь надзвичайно сприятлива для озимини». В іншому листі знову йшлося про черговий неврожай: «У Херсонщині в мене формена катастрофа. Отсе сегодня їду молотить, а не знаю, що намолочу, а тим часом в редакції грошей треба. Коли у Вас єсть змога, то не одкажіть вислать скільки можете в редакцію, бо скрутно дуже...». Спиридон Черкасенко згадував: «Він любив селян, село, хутір, землю, селянський пейзаж, безмежні краєвиди степу. Не любив міста, хоч був прикутий до нього обов’язками. Але часто, особливо в розпалі приступів свого характеристичного песимізму, говорив: “Набридло все це, й Київ, і ця метушня, і навіть «Рада». З якою втіхою кинув би цю роботу на вас усіх і втік би до себе на хутір, на Херсонщину. Саме робота там починається. Рілля, овечки... Гарно там, інтелігенції немає. Селянин там міцний, суцільний характер і вдача, міцний і суцільний світогляд. Спокійно з ним, затишно, защитно й твердо. Ото наша сила, що врятує нас, як прийде час, а це все... занадто хистке, недолуге якесь. А там – завжди діло, святе, поважне діло”». «Треба було, – підсумовував Спиридон Черкасенко, – аж революції 1917 року, щоб показати скептикові, що в тому спокійному затишку теж не все так спокійно було та затишно, як здавалося в його замилуванні чорноземом». В спогадах Євгена Чикаленка чимало захоплених описів тутешніх просторів. З інтонацій помітно, як він і сам тішиться таки-

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

39


ПАМ’ЯТЬ МІСЦЯ

Олександр МУЗИЧКО

ЧИКАЛЕНКО в Одесі

Помешкання М. Комарова на вул. Жуковського, 27 Помешкання Є. Чикаленка на вул. Новосельського (колишня Ямська), 49

Меморіальна дошка Михайлові Комарову. Вул. Жуковського, 27

44

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура


ПАМ’ЯТЬ МІСЦЯ

Місце розташування «Українського клубу» у 1910–1913 рр. – будинок Папудова на розі Соборної площі та вул. Преображенської, 1/25 Помешкання І. Бондаренка на вул. Ніжинській, 16

Іван Бондаренко

150

-річний ювілей з дня народження Є.Х. Чикаленка у грудні 2011 року посилив інтерес до постаті українського націєтворця, зумовив проведення низки наукових конференцій, громадських відзначень тощо. На жаль, у жодному місті чи селі, пов’язаному з біографією Є. Чикаленка, відзначення не увінчалося встановленням меморіальних дощок, пам’ятників, влаштувань музеїв. Однак не можна втрачати надії на те, що закономірне конституювання україноцентричної національної пам’яті мешканців цих населених пунктів колись таки відбудеться. Наближенню цих подій має сприяти краєзнавча робота щодо встановлення та популяризації чикаленківських місць у Перешорах, Одесі, Єлисаветграді (Кіровограді), Києві, Кононівці та ін. Серед цих осередків особливе місце належить головному південноукраїнському граду – Одесі. Доволі численна українська громада міста та його околиць (результати недосконалого перепису населення 1897 року досить оманливі), козацькі традиції підживлювали діяльність її провідників – М. Комара (Комарова), С. Шелухина, П. Климовича, І. Луценка, Д. Сигаревича, І. Липи, А. Ніковського та ін. Є. Чикаленко був плоттю від плоті української спільноти міста не лише у період свого становлення як гімназист (1870–1875) та зрілості як член Одеської української громади (1894–1900), але й в інші періоди життя (принаймні до вимушеної еміграції). Тому закономірно, що в Одесі є багато чикаленківських місць. У широкому сенсі це безумовно вся стара частина Одеси з її видавництвами, театрами, парками, ринками, магазинами, фонтанами тощо. Однак, дотримуючись суто наукового, документального, підходу, маємо звузити коло пам’ятних місць осередками, що закарбувалися в історичних джерелах як місця, де «ступала нога» Є. Чикаленка.

Головним історичним джерелом є, звісно, тексти самого Є. Чикаленка – листи та знані «Спогади»1 взаємодоповнюють одні одних. Так, у своїх спогадах Є. Чикаленко, напевно, обтяжений великою хронологічною відстанню, кілька разів (наприклад, щодо часу свого проживання в Одесі наприкінці 1890-х років) не вказав конкретне помешкання. Натомість, у чотирьох листах до М.  Грушевського з Одеси він вказав свою адресу. Матеріали сучасників доповнюють ці відомості передусім щодо місць проживання одеських однодумців націєтворця. Передусім, увагу суб’єктів меморіального руху мають привернути одеські адреси проживання Є. Чикаленка. У 1870– 1875 роках такими об’єктами були одночасно місця його навчання: у перші три роки пансіон англійця Рандаля на Херсонській вулиці, «навскоси проти університету», як зазначав Є. Чикаленко у «Спогадах». Мається на увазі будинок за сучасним номером 52, де згодом мешкав один з провідників одеських українців І.  Луценко. Таким чином, ця адреса має подвійне значення: як місце становлення особистості Є. Чикаленка, адже саме тут він пізнав явище української меншовартості, що вразили хлопця та висікли в нього іскру національної свідомості, та помешкання одного з його одеських товаришів, яке він вочевидь не міг не відвідувати, хоча прямих свідчень про це

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

45


ПАМ’ЯТЬ МІСЦЯ

Інна СТАРОВОЙТЕНКО

Родина Чикаленків

У КОНОНІВЦІ ТА КИЄВІ

П

Будинок Чикаленків у Кононівці. Початок 1900-х рр.

50

родавши частину землі місцевим селянам у Перешорах на Херсонщині, Є. Чикаленко у кінці 1890-х років вирішив купити ще один маєток на Полтавщині. Його вибір не був випадковим: звідти походила дружина Марія Вікторівна із роду Садиків. Євген Харлампійович так писав у «Спогадах» про свій намір: «Я рішив купити шматок землі десь на Полтавщині, недалеко від залізниці над річкою, з старинною садибою, з великим парком, чого мені так бракувало в сухій безлісій Херсонщині, і оселитися там серед заможного козацького населення, де я міг би вести пропаганду української самосвідомости і навчати ліпшим способам господарювання, а зиму проживати в Києві, звідки мені ближче було б їздити і на Полтавщину, і на Херсонщину, бо ліквідувати родового херсонського маєтку я не мав наміру»1. Навесні 1899 року, у товаристві приятеля студентських років О. Волошина та письменника В. Леонтовича, херсонський поміщик поїхав оглядати запропоновані варіанти за описами. Один із них і привернув увагу майбутнього власника: маєток знаходився у с. Кононівці (тоді – Пирятинський повіт Полтавської губернії, нині – Драбівський район Черкаської області), у його межах була садиба і 1100 десятин землі. Він мав історичне значення, бо у минулому належав нащадкові козацько-старшинського роду, українському благодійнику Василеві Лукашевичу, та лежав у 20 верстах від маєтку князя Рєпніна, в якого у 1840-ві роки зу-

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура


ПАМ’ЯТЬ МІСЦЯ Кононівка початку ХХ ст. На задньому плані – маєток Є. Чикаленка

пинявся та гостював Т. Шевченко. За розповідями місцевих людей, не один раз український поет бував і в Кононівці, у свого приятеля В. Лукашевича. Отримавши згоду від сільського старости та від власників (доньки В. Лукашевича та її чоловіка) на продаж маєтку, Є. Чикаленко почав оформлювати документи й уже восени 1899 року Кононівка перейшла у його власність. Згодом новий господар продасть кононівчанам спочатку 250, а потім ще 450 десятин землі, залишивши собі у власність лише 400. На своїх десятинах він висадить розкішний фруктовий сад, мішаний ліс (із осик, дубів, берез, акацій) та вестиме зразкове господарство. У спогадах про дитячі роки старша донька Є. Чикаленка Ганна писала, що із придбанням Кононівки батько дуже захопився новим господарством, а до родинного помітно «стратив інтерес, а тільки з обовязку відбував з ранньої весни оранку і сівбу в Перешорах та молотьбу восени»2 . Спочатку Є. Чикаленко висадив у Кононівці молодий сад, якому віддавав багато часу, бо любив садівниче ремесло, уважно доглядав молоді дерева, самостійно їх обрізував, вирощував нові саджанці, проводив схрещення і т. п. Результати своїх садівничих занять та спостережень він виклав у п’ятій «Розмові про сільське хазяйство», яка й мала назву «Сад» та виходила у С.-Петербурзі тисячними накладами в 1903, 1905 та 1908 роках. Протягом тривалого часу вона була популярною серед садівників. Із придбанням Кононівки, Є. Чикаленко перевозить сюди і родину: дружину та четверо дітей. З того часу цей маєток стає її улюбленим місцем проживання та відпочинку, особливо у літній період. У Кононівку приїздили діти на час літніх вакацій, вона часто ставала порятунком від нервової та напруженої праці в Києві і для самого господаря. Чикаленківське гніздо стає традиційним та привабливим гостинним місцем і для відомих українців, які приїздили у село з Києва або й з інших міст – Чернігова, Петербурга, Галичини, адже воно мало зручне транспортне сполучення. Гостей притягувала і домашня атмосфера та теплі родинні прийоми Чикаленків. У Кононівці гостювали М. Лисенко із сином Остапом, П.  Саксаганський, Ф. Матушевський, С. Єфремов, М. Садовський, М. Коцюбинський, А. Ніковський, В. Винниченко, О. Шульгин, О. Русов, Л. Жебуньов, В. Садовський та багато

інших відомих українців. У спекотні літні дні на відпочинок до Кононівки приїздили і співробітники редакції газети «Рада». А скільки вражень для своїх творч��х перевтілень від кононівських краєвидів та господарства Є. Чикаленка отримав М. Коцюбинський, який приїздив у маєток влітку 1908 року (відпочивав там з 18 червня до 13 липня). Його незабутнє «Intermezzo» присвячене саме кононівським полям, а окремі кононівчани перевтілилися в художні образи його твору. Таким став садівник Є. Чикаленка опальний Степан Овражчик, який знаходився під наглядом поліції та щотижня їздив в сусіднє село Ковалівку в поліційний відділок на реєстрацію. М. Коцюбинський увіковічив у творі і чикаленківських кудлатих вівчарок, які стерегли кононівське господарство та мерщій збігалися на свист господаря, що врізався в творчу пам’ять митця своєю пронизливістю. Він так напише про нього: «Чотирі пальці в рот – і дикий степовий свист. Біжать. Як троє білих ведмедів. Може вони мене роздеруть, а може приймуть запросини в поле»3. Як згадувала Ганна Чикаленко, ті чотирилапі сторожові собаки були білими кудлатими кримськими вівчарками, звалися вони Пава, Оверко та Кратер. Про останнього писала, що той «пес ще молодим щеням кинувся на когось з с.-деків, може М. Порша, може Вал. Садовського і був суворо за те покараний, він ніби не злюбив з того часу с.-деків, звідки й пішло його прізвище» 4. Окремі деталі із кононівського побуту були використані М. Коцюбинським і в його нарисі «Як ми їздили до Криниці», який вперше був опублікований на сторінках газети «Рада». Так, барометр, «з якого витрушували погоду», письменКононівський ставок

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

51


2012

№ 12 (182)

Науково-популярний ілюстрований журнал

ВИДАВЕЦЬ ДП «Національне газетно-журнальне видавництво» Україна 03040, Київ, вул. Васильківська, 1. Тел./факс: +38(044) 498 23 65 Генеральний директор Олеся БІЛАШ

Головний редактор Леся БОГОСЛОВ Відповідальний за випуск Ігор ГИРИЧ Редагування, коректа Віри КАРПЕНКО Дизайн і верстка Наталії КОВАЛЬ

ПРО АВТОРІВ Ігор Гирич – заввідділу Інституту української археографії та джерелознавства ім. М. Грушевського НАН України, кандидат історичних наук Григорій Гусейнов – письменник, член правління Спілки письменників України, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка Олександр Музичко – доцент кафедри історії України Одеського національного університету ім. І. Мечникова, кандидат історичних наук Світлана Панькова – директор Історико-меморіального музею Михайла Грушевського у Києві Валентина Піскун – провідний науковий співробітник Інституту української археографії та джерелознавства ім. М. Грушевського НАН України, доктор історичних наук Інна Старовойтенко – старший науковий співробітник Інституту української археографії та джерелознавства ім. М. Грушевського НАН України, кандидат історичних наук

АДРЕСА РЕДАКЦІЇ Україна 03040, Київ, вул. Васильківська, 1. Тел./факс: +38(044) 498 23 67 E-mail: pamjatky.ukr@gmail.com Свідоцтво про державну реєстрацію друкованого засобу масової інформації – КВ № 683 від 01.06.1994

ПАМ’ЯТКИ УКРАЇНИ: історія та культура Передплатний індекс – 74401 ВИХОДИТЬ ЩОМІСЯЦЯ

ДРУКАРНЯ ТОВ «Видавничо-поліграфічна компанія “Експрес-Поліграф”» вул. Фрунзе, 47б, Київ, 04080. Тел. +38(044) 417 25 93

ВАРТІСТЬ ПЕРЕДПЛАТИ НА 2013 РІК

6 місяців 132,09 грн

12 місяців 262,98 грн

Наклад 1000 прим.

Розповсюдження, передплата, реклама Тел. +38(044) 498 23 64, +38(050) 310 56 63

uaculture.com

Передплатний індекс 74401

Передплатити та придбати окремі примірники журналу в електронній версії можна за адресою: http://presspoint.ua/. Така послуга доступна в будь-якій країні світу. Ознайомитись з журналом можна в усіх наукових бібліотеках обласних центрів України та бібліотеках райцентрів Київської області. Довідки за тел.: (044) 498-23-64; e-mail: nvu.kultura.porhun@gmail.com


ПЕРЕДПЛАТИТИ НАШІ ВИДАННЯ МОЖНА З БУДЬ-ЯКОГО МІСЯЦЯ ВАРТІСТЬ ПЕРЕДПЛАТИ НА РІК

П ПЕРЕДПЛАТНИЙ ІНДЕКС ІН

ПЕРЕДПЛАТНИЙ ІНДЕКС

95220 9

74401

2210,90 грн

262, 98 грн

ПЕРЕДПЛАТНИЙ ІНДЕКС

ПЕРЕДПЛАТНИЙ ІНДЕКС

ПЕРЕДПЛАТНИЙ ІНДЕКС

74501

37112

74310

132,48 грн

114,90 грн

132,48 грн

ПЕРЕДПЛАТНИЙ ІНДЕКС

ПЕРЕДПЛАТНИЙ ІНДЕКС

60969

90269

164,34 грн

104,34 грн

Передплату можна оформити в будь-якому поштовому відділенні зв’язку України та через Оформлення передплати передплатні на друге півріччя 2012 року розпочнеться в квітні місяці. агентства. Передплату можна оформити в будь-якому поштовому відділенні України, через передплатні У країнах далекого зарубіжжя оформити передплату на всі зв’язку наші видання можна через сайт агентства, а також у редакції Газетно-журнального видавництва Міністерства культури України www.presa.ua, на сторінці «Передплата On-Line». далекого зарубіжжя оформити передплату на всі наші видання ПередплатитиУтакраїнах придбати окремі примірники видань в електронній версії можливо можна через сайт www.presa.ua, на сторінці «Передплата On-Line» країні світу. за адресою: http://presspoint.ua/. Така послуга доступна в будь-якій Довідки за тел.: (044) 498-23-64

Довідки за тел.: (044) e-mail: 498-23-64; e-mail: nvu.kultura.porhun@gmail.com nvu.kultura.porhun@gmail.com


ISSN 0131-2685

Пам’ятки України: історія та культура. – 2012. – № 12. – С. 1–64.

Індекс 74401


Пам'ятки України