Issuu on Google+

№11 ЛИСТОПАД 2012

Переможці краєзнавчого конкурсу а н и

щ и на Київ

Терно піл ь

щ

Рівне

Л

ьв

и івщ

на


Музей-меморіал гетьмана України Івана Виговського в с. Руда Жидачівського р-ну Львівської обл.


2012, ЛИСТОПАД

№ 11 (181)

ЗМІСТ НОМЕРА Науково-популярний ілюстрований журнал Видається із 1969 року ЗАСНОВНИК

КРАЄЗНАВСТВО 4 12

Історичні пам’ятки села Велика Вільшаниця на Львівщині Степан ПАХОЛКО, Ольга МАРТИН

16

Католицькі храми Рівного Андрій-Аскольд КЛИМЧУК

Міністерство культури України

ВИДАВЕЦЬ

Великі Бережці – село над Іквою… Петро ГОНТАРУК

ДП «Національне газетно-журнальне видавництво»

22

ВИДАВНИЧА РАДА Олеся Білаш, Віктор Пасак, Максим Бударін, Віктор Вечерський, Олена Воронько, Ольга Дарибогова, Оксана Іонова, Іван Мечков, Лариса Нікіфоренко, Олена Чередниченко, Михайло Швед, Оксана Гайдук, Ігор Гирич, Людмила Гнатюк, Ольга Голинська, Наталя Потушняк, Надія Соколенко

РЕДКОЛЕГІЯ Віктор Акуленко Володимир Александрович Сергій Білокінь Леся Богослов Геннадій Боряк Ігор Гирич Андрій Ґречило Іван Дзюба Антоніна Жихорська Леонід Залізняк Віра Карпенко Сергій Кот Ярослава Павличко Леонід Прибєга Павло Сохань Олександр Федорук Публікуючи проблемні матеріали, редакція, окрім спеціально обумовлених випадків, подає лише авторський погляд. Передрук і відтворення текстових та ілюстративних матеріалів «Пам’яток України» – тільки з письмового дозволу редакції.

© Пам’ятки України: історія та культура, 2012. Усi права застережено.

Богдан Хмельницький у фольклорі села Кошляки після 1944 року Ярослав ФЕДОРУК

ЗНАХІДКИ 28

Археологічні пам’ятки Новомиколаївського району Запорізької області Сергій КУХЛЕНКО

АРХІТЕКТУРНА СПАДЩИНА 32

СпасоПреображенський архітектурно-художній ансамбль села Нещерів Дар’я ПЕТЛІНА

ФОРТЕЦІ Й ЗАМКИ УКРАЇНИ 36

Новосергіївська фортеця в Присамар’ї Дмитро ФІЛІМОНОВ

ПРОМИСЛИ 46

Ремісниче виробництво Калуша Дарія ПІВТОРАК

МУЗЕЇ, МУЗЕЙНИКИ, КОЛЕКЦІОНЕРИ 52

Музей Івана Виговського: велика ідея у маленькому селі Ярослав ФЕДОРУК

ФІЛАТЕЛІЯ 58

Архітектура Західної України на марках та конвертах Любомир ПИРІГ


ПЕРЕДНЄ СЛОВО

Ігор ГИРИЧ, Леся БОГОСЛОВ

У

цьому числі «Пам’яток України» пропонуємо найкращі статті краєзнавчого конкурсу, оголошеного в № 4, 2012. Понад півсотні авторів стали його учасниками. Ми дякуємо всім дописувачам за надіслані матеріали й небайдуже ставлення до нашої минувшини. Протягом 7 місяців з різних регіонів України надходили як електронною, так і традиційною поштою листи – запаковані у великі конверти, деякі навіть написані від руки, бо слалися з далеких сіл, де навіть немає комп’ютерів та інтернету. За оцінками редакції було обрано троє переможців: Дар’я Петліна, Дарія Півторак, Дмитро Філімонов. Вони отримають спеціальні призи та передплату. Автори статей Петро Гонтарук, Андрій-Аскольд Климчук, Сергій Кухленко, Ольга Мартин, Степан Пахолко отримають примірник журналу і також передплату на журнал. Спеціальною премією відзначаємо Ярослава Федорука. Критерієм відбору переможців були оригінальність подачі матеріалу, значною мірою, ексклюзивність – ми намагалися відбирати для публікації статті, ще не друковані у пресі. Пріоритет надавався студіям, що мали науковий характер і супроводжувалися науково-довідковим апаратом. Бралися до уваги як хронологічна глибина матеріалу, так і широта охоплення проблеми. Також відбирали дослідження, що стосувалися як окремих пам’яток, наприклад архітектури, так і груп пам’яток матеріальної культури певного населеного пункту. Не оминули й історію окремих сіл, їхніх мешканців – цілком конкретних людей, а також згадали забуті ремесла й виробничі підприємства, що функціонували колись у цих містах і селах. Серед відібраних статей є і такі, що стосуються місцевої археології та артефактів побутового життя недавніх епох – кінця ХІХ – середини ХХ ст. Проте, з іншого боку, звертали увагу і на матеріали, які, хоч і не повністю, але в несподіваному ракурсі розкривали різні сторони краєзнавчої проблематики. Приємно відзначити великий віковий і професійний діапазон складу учасників конкурсу – так би мовити, маємо справу зі сплавом молодості й досвіду. Серед переможців є краєзнавці, які десятиліттями збирають матеріали з історії свого села, створюють місцеві музеї, є авторами книжок, а є й науковці-початківці. З-поміж дописувачів є і сімдесятилітні, і двадцятип’ятилітні дослідники. Одна з трьох переможців ще вчиться в школі. Серед авторів є і професійні пам’яткоохоронці та реставратори, які мають відповідну освіту, особисто досліджували й реставрували пам’ятки. Один з авторів – професійний історик, що недавно захистив докторську дисертацію. Інший – за фахом інженер-електрик, а за покликанням –

2

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура


краєзнавець-колекціонер, який часто проводить уроки в сільських школах. Є і аматори краєзнавства, які працюють журналістами. На краєзнавстві завжди трималася наука. Іноді важко провести грань між краєзнавством і історичною наукою. Наш постійний автор Дмитро Малаков починав як краєзнавець, нині він історик-мистецтвознавцець, один з найкращих знавців київської історії культури, видатних осіб міста; Федір Ернст був краєзнавцем, однак він же й видатний історик архітектури та мистецтва України. Краєзнавцями були літературознавець та історик культури Микола Петров, музейник, археолог, мистецтвознавець Данило Щербаківський, історики Києва Микола Закревський, Володимир Щербина. Академік Михайло Грушевський намагався на краєзнавстві збудувати місцеві осередки Історичної секції ВУАН у 1920-ті роки. Шлях до розуміння загального історичного процесу лежить через з’ясування провінціалізмів, через досліди периферії, через досвід людини в конкретному селі, місті та містечку. Без досліджень Волині Олександром Цинкаловським ще майже століття тому сьогодні неможливо було б уявити собі топографію столиці Волинської землі. Праця краєзнавця Степана Колодницького розсунула завісу невідомості над одним з найцікавіших українських міст Тернопільщини – Підгайцями, яким вже присвячене 2-3 число ПУ за цей рік. Сьогоднішні краєзнавці роблять неоціненний внесок у всеукраїнську історичну науку, без них неможливе регіональне музейництво, охорона пам’яток у кожному конкретному регіоні. З праці краєзнавця починається любов його односельця й городянина до рідної землі й до України, і має рацію автор матеріалу цього числа Ярослав Федорук, що від невдячної і малопомітної праці скромного краєзнавця залежить перспектива нашого культурного процвітання на місцях: врятування історичних і архітектурних пам’яток, назовництво вулиць і площ сіл та міст, заснування та розвиток музеїв. Нехай же це число «Пам’яток» стане словом вдячності для нашого краєзнавства, яке часто без спеціальної державної підтримки, у важких умовах безгрошів’я й суспільного нерозуміння зберігає для нащадків історичну пам’ять про минуле його малої батьківщини.

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

3


КРАЄЗНАВСТВО

Петро ГОНТАРУК

ВЕЛИКІ БЕРЕЖЦІ – СЕЛО НАД ІКВОЮ…

С

иньоока Волинь  –  земля багата на пам’ятки минувшини та чудові заповідні куточки природи. У кожному місті чи селі минуле та сьогодення творять безперервний ланцюг історії українського народу. На рівнинній місцевості Малого Полісся, над тихоплинною річкою Іквою, у зелені лісів загорнулося село Великі Бережці, в якому віддзеркалюється сива давнина і сучасність, а краса природи поєднується з духовним багатством людини. Село розташоване на відстані 10 км від районного міста Кременець і 70 км – від обласного центру міста Тернопіль. Є центром Великобережецької сільської ради, до якої входять села: Малі Бережці, Іква, Хотівка, х. Підгора. У селі мешкає 1200 жителів. Тривалий час Бережці мали статус містечка. Воно було центром волості при царській владі, гміни при польській, району – при німецькій окупації. У давнину носило назви – Бережці Вищі, Підбережці. У Бережцях народилися: видатний вчений-ентомолог, поет, писанкар, художник, мистецтвознавець, громадський і політичний діяч Олександр НеприцькийГрановський; Антін Семенюк – найстаріший член «Просвіти» (2  листопада 2012 року йому виповнилося 104 роки), один із основоположників і перший голова Відділу Української Поступової молоді ім. М. Драгоманова «Каменярі у Львові», член Державного Центру (ДЦ) УНР в екзилі. Його син Юрій Семенюк, провідний науковий спеціаліст космічної агенції НАСА, у складі делегації ДЦ УНР 24 серпня 1992 року в Маріїнському палаці в Києві урочисто передав повноваження еміграційного уряду урядові незалежної України. Також виходець з Бережець Володимир Олексюк – головний архітектор м. Тернополя у 1974–1977 роках. Село відвідували, милувались його чудовими краєвидами багато відомих людей. Шевченкознавці майже одностайні 4

в думці, що село відвідав Т. Шевченко під час своєї волинської подорожі 1846 року. Не оминули цей населений пункт видатний український історик Микола Костомаров, російський вчений, мандрівник Михайло Пржевальський, польський поет Юліуш Словацький. Залишили свої спогади про наше село та с��сідню Божу гору мандрівник Олександр Роугольський, польський письменник і краєзнавець Тадеуш Стецький, художники Тадеуш Мітц, Генріх Пеєр, Наполеон Орда. Значною подією в житті містечка був приїзд у червні 1907 року видатної української поетеси Лесі Українки разом з майбутнім чоловіком Климентієм Квіткою, відомим етнографом, фольклористом, музикознавцем. Вдячні односельчани в 1987 році встановили пам’ятник Лесі Українці. Пам’яткою природи нашого краю є Божа гора. Висота її 366 м. З гори відкриваються чудові краєвиди на навколишню місцевість. Це візитна картка села. У 1990 році територія Божої гори (пл. 119 га) стала складовою державного заповідника «Медобори». Краса гори, живодайне джерело на її вершині, легенди здавна приваб-

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура


КРАЄЗНАВСТВО

лювали сюди тисячі людей. Прочани, відвідавши Почаївську Лавру, обов’язково прямують на Божу гору, щоб напитися цілющої води та помолитися Богу. Пам’яткою природи з 1977 року є пірамідальна сосна віком 85 років. Це єдине дерево такого виду в області, росте в урочищі «Тарнобор». Назва села, очевидно, походить від перших поселень на берегах р.  Ікви. За словами російського геральдиста ХІХ століття князя Долгорукого, воно було посілістю удільних князів Подберезьких, які походили з родини великого князя Володимира Святославича1. Пізніше, на початку ХІХ століття, пани Бережецькі виводять свій родовід від рицаря ХІІ століття Косцєша, користуючись назвою його герба. Перша писемна згадка про Бережці датується 1500 роком. Відповідно до архівного документа того року було видано королівський привілей «уродженому Бережецькому на имение Березцы со всеми окружающими оную местами для пахоти и прочего вечного владения»2 . Перші пани Бережецькі, які посіли село, були брати: Денис, Юсько, Кудін. Представники цього українського шляхетського роду брали участь у війнах Речі Посполитої з турками, татарами, московитами. Савка Бережецький був учасником Молдовського походу Дмитра (Байди) Вишневецького. Через зраду Савка потрапив у турецький полон, де, не витримавши тяжкої неволі на турецькій галері, помер 3 . Прокіп Бережецький за гетьманування Петра Дорошенка в 1666 році був чигиринським полковником, а в 1671 році генеральним суддею.

Вид села Бережці з півдня на тлі Божої гори

Петро Гонтарук народився 1944 року в с. Великі Бережці Кременецького району Тернопільської області в селянській родині. З 1995 р. до цього часу – директор Великобережецького літературно-меморіального музею ім. Олександра НеприцькогоГрановського. Вищу освіту здобув на історичному факультеті Київського держуніверситету ім.Т.Г. Шевченка. Займався спортом: волейболом (2-й спортивний розряд), футболом, тенісом. Брав активну участь в художній самодіяльності села, зокрема в хорі та драматичному гуртку. Друкував статті в республіканській газеті «Просвіта», в журналі «Самостійна Україна» (грудень 2008 р.), польських часописах: «Жицє Кшеменецьке», «Спільна спадщина» (1997), у всеукраїнській газеті «Єврейські вісті» (2011–2012), видав книгу «Село Великі Бережці. Роки, долі, події…» (2011 р.). Започаткував на Кременеччині святкування річниці першої писемної згадки про село. Ініціював побудову в с. Великі Бережці пам’ятника Лесі Українці (1987 р.)

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

5


КРАЄЗНАВСТВО

Степан ПАХОЛКО, Ольга МАРТИН

ІСТОРИЧНІ ПАМ’ЯТКИ села Велика Вільшаниця на Львівщині

Степан Пахолко народився 16.Х.1943 року в с. Ветлин Ярославського повіту (Польща). Внаслідок операції «Вісла» родина була депортована до м. Бережани на Тернопільщині. З 1954 року проживає у Львові. За фахом інженер-електрик, за покликанням – колекціонер-краєзнавець. Працював на керівних посадах на Львівському телевізійному заводі. За понад п’ятдесят років зібрав велику колекцію грошових знаків УНР та ЗУНР, військових нагород та відзнак періоду національно-визвольної боротьби 1914–1952 років. З набуттям Україною незалежності почав активно демонструвати свою колекцію на масових заходах, мітингах, наукових конференціях, у навчальних закладах та військових частинах. Колекція демонструвалась на горі Маківці, та Лисоні, на могилі воїнів УНР у м. Базар, на місці бою під Крутами, на фрегаті «Гетьман Сагайдачний». Учасник наукових конференцій у Києві, Львові, Бережанах, Болехові, Стрию, Дрогобичі, Острозі. Автор численних науково-популярних публікацій у журналах українського геральдичного товариства «Знак» та «Нумізматика і Фалеристика». Автор науково-популярних книг «Історія закарбована в металі» у співавторстві з Михайлом Дмитрівим та «Українська фалеристика у фондах Львівського історичного музею» у співавторстві з Орестом Круковським.

12

П

ерша письмова згадка про село Велика Вільшаниця належить до кінця XIV століття. Місцевість, на якій воно розташувалось, була дуже заболоченою, росло лише багато вільхи, так званий вільховий гай. Від цього, мабуть, і пішла назва поселення. Найдавнішою спорудою в селі був дерев’яний водяний млин. Згадка про нього трапляється ще у ХV столітті. На місці старого млина збудований новий мурований млин з електричним приводом. У селі була дерев’яна церква, яка під час пожежі згоріла. Землі навколо Великої Вільшаниці належали до володінь графів Ожаровських1. Згідно із законами та циркулярами Австро-Угорської імперії поміщики обов’язково віддавали частину своїх прибутків на потреби громади сіл чи міст, що знаходились на теренах їхніх маєтностей, 1/6 вартості будівництва церков, костелів, шкіл, лікарень чи закладів культури. За бажанням власників маєтків сума вкладу могла бути більшою. За гроші графині Сузанни Ожаровської (1803–1892) – останньої правительки роду, бездітної, в 1882 році в селі Велика Вільшаниця на місці старої дерев’яної церкви збудовано нову церкву Пресвятої Трійці. У захристії церкви збереглась мармурова таблиця з написом: «Память праведного во вѣки Правымъ подобаєтъ похвала Церков сію создала Высокородна Сузанна графиня Ожаровска Высокодостойна патронатна Фундаторка и колаторка. 1881». Імовірно, з метою недопущення знищення таблиці окупаційними режимами, таблиця до сьогодення закрита образом. На околиці села Велика Вільшаниця зберігся литий металевий Хрест Тверезості, встановлений в 1874 році на місці спаленої селянами жидівської корчми з таким написом: «Въ память святой тверезості в 1874 Господи оружиє на діявола хрестъ твой далъ вси нам». Селяни, які перестали вживати горілку, отримували схожу натільну відзнаку-хрестик.

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура


КРАЄЗНАВСТВО

Церква Пресвятої Трійці

Ольга Мартин народилася 31.ХІІ.1955 року в м. Дубляни Львівської області. Доцент кафедри управління правового забезпечення та дізнання Львівського державного університету безпеки життєдіяльності, кандидат економічних наук. Автор понад 200 наукових і навчально-методичних праць, в тому числі навчальних посібників, колективних монографій. На викладацькій роботі понад тридцять років. Коло наукових інтересів – економічні проблеми розвитку національної економіки та формування ринків економічних ресурсів в Україні. Займається пошуковою краєзнавчою роботою з питань національного відродження. Учасник наукових конференцій у Києві, Луцьку, Тернополі, ПереяславіХмельницькому, Бережанах, Стрию, Дрогобичі, Острозі та інших містах. Автор науковопопулярних публікацій у журналах українського геральдичного товариства «Знак» та «Нумізматика і Фалеристика».

Пам’ятні таблиці з церкви Пресвятої Трійці

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

13


КРАЄЗНАВСТВО

Андрій-Аскольд КЛИМЧУК

Каплиця на цвинтарі (Воля)

КАТОЛИЦЬКІ ХРАМИ РІВНОГО

Б

лизькість Рівного до Польщі, а також багаторічне перебування міста в складі Речі Посполитої позначилося на тому, що серед корінного населення було чимало поляків. Однак, як історія Рівного, так і історія католицьких святинь по цей час має багато «білих плям». Лише певною мірою ця проблематика була висвітлена у дослідженнях місцевих краєзнавців1. За перших власників Рівного, Несвицьких, місто було православним, католики з’явилися вже за князювання ревної католички Беати Острозької. Вона пожертвувала на користь першого костелу в ім’я Діви Марії землі з двірських ґрунтів Забороля і Нового Двору. Також з цих сіл належало костелу по 40 гарнців меду. Цю ухвалу Беата підписала 18 вересня 1548 року в Острозі. Окрім того, у власність рівненського костелу перейшло село Тютьковичі в тих межах, в яких ним володів боярин Сцитх Канчадір разом з людьми, полями і луками. В дні посту княжна дозволяла плебанові ловити у ставі рибу. Кожен житель Рівного і взагалі рівненської парафії мав сплачувати по 2 литовські гроші двічі на рік: на Різдво і Великдень. За ці добродійства пробощ мав щонеділі і на свята служити службу Божу, а в середу – молитви до св. Миколая і св. Ельжбети та в п’ятницю – до св. Криштофа і св. Станіслава за княжну, її доньку Ельжбету, всіх предків і наступних представників родини Острозьких. Окрім пробоща при костелі мав бути вікарій та вчитель-хормейстер, який би допомагав у навчанні костельному співові. Хто був першим пробощем у Рівному – невідомо2. Як і всі будівлі в м��сті, цей перший костел був дерев’яним. У 1570 році під час татарської навали усі святині в місті загинули в полум’ї пожеж. Згорів тоді й римокатолицький костел, а також досить багатий архів. Понад 30 років місто не мало 16

костелу, а його добрами користувалися Лукаш з Ґурки та Альбрихт Ласький, які по суті їх загарбали. Костел Вознесення Марії-Діви був відбудований аж у 1606 році стараннями княжни Анни із Шембергів Острозької. Для улаштування костелу вона призначає пробощем Якуба Слупецького. Княжна підтвердила всі попередні майнові права костелу, надані ще 1548 року. Цей храм також був дерев’яний. Збудовано його було на тому місці, де в другій половині ХІХ століття вже ріс сад пробоща. Пізніше на місці великого вівтаря поставлено великий камінь. Усі попередні фундації костела пізніше підтвердив Януш Павло Острозький. Окрім того, він віддав костелу рибне озеро і млин на річці. У своїх лісах князь дозволив рубати дерева як на будівельні потреби, так і на опалення костела. Коли Рівне перейшло у володіння родини Замойських, княжна Катерина підтвердила усі фундуші костелу. Окрім того, вона додала десятину з усілякого зерна недалекого від міста фільварку Забороля. В 1666 році міська влада надала під потреби костелу частину своїх лук. Це вже тоді дозволило належним чином утримувати костел і при ньому кількох ксьондзів. У 1703 році наступний власник Ян Олександр Конєцпольський надав костелові плац поміж пробоством і дільницею, що належала власнику Єловицькому, на тому місці, де раніше була українська церква. Згодом тут почали будуватися міщани і ця частина міста перетворилася у костельну юридику. Та найбільшого розквіту рівненський костел набув за Любомирських. Князь Єжи Любомирський своїм привілеєм від 14 квітня 1731 року наказав кагалові давати костелові лой, а його син Станіслав збільшив костельні ґрунти, поставив вівтарі, забезпечив відсотки із костельних коштів. З плином часу дерев’яний костел почав руйнуватися, відтак постало питання про спорудження нової святині. 3 липня 1773 року місцевий ксьондз Юзеф Пасіковський розпочав спорудження першого мурованого костелу в Рівному, заклавши наріжний камінь поблизу старої святині. До нашого часу дійшов опис цього костелу. Це була споруда довжиною 52,5 ліктів і 27 ліктів всередині. Зовнішні розмірі були: 56 ліктів – довжина і 35 ліктів – ширина. Поруч з ним ще існував давній цвинтар, однак на ньому поховання вже не здійснювалися3. На спорудження цього костелу Любомирські виділили 40  000 злотих, ще 8022 злотих були зібрані міською владою. Викінчили святиню 1813 року. Але місце під будівництво було обране невигідне, ґрунт був

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура


КРАЄЗНАВСТВО

Костел Св. Антонія. Поштівка

Андрій-Аскольд Климчук народився 12 грудня 1985 року в Рівному. Дитинство пройшло в містечку Потіївці на Житомирщині. Закінчив Міжнародний економікогуманітарний університет ім. акад. С. Дем’янчука у м. Рівне. Від 2004 року займається краєзнавчими дослідженнями. Постійний учасник Всеукраїнських і регіональних конференцій, зокрема: «Геноцид України в ХХ столітті» (Львів, 2010), «Бродівщина — край на межі Галичини й Волині» (Броди, 2010, 2011, 2012), «Історія музейництва, пам'яткоохоронної справи, краєзнавства і туризму в Острозі та на Волині» (Острог, 2009, 2011,2012), «Львівське Ставропігійське Успенське Братство в духовній культурі України» (Львів, 2011) та інших у багатьох містах України (Рівне, Луцьк, Хмельницький, Кам’янецьПодільський, Дубно, Пляшева). Автор понад 100 публікацій у пресі, Інтернет-виданнях України, Росії, Білорусії, Польщі, США. Автор Інтернет-проекту «Віртуальний Станиславів». Наукові зацікавлення: історія архівної, бібліотечної та музейної справи на Україні; історія української пошти та філателії; історія Великої Волині; історія Івано-Франківська, Рівного і Львова; некрополістика, генеалогія, геральдика.

Колишній костел Св. Антонія. Сучасне фото

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

17


КРАЄЗНАВСТВО

Ярослав ФЕДОРУК

БОГДАН ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ у фольклорі села Кошляки після 1944 року

Б

Придорожній знак при в’їзді в с. Кошляки Підволочиського р-ну Тернопільської обл.

22

огдан Хмельницький завжди був і залишається однією з найконтроверсійніших фігур в історії Східної Європи. Увібравши в собі водночас образи рятівника українського народу від поневолювачів, «руйнівника цивілізованої держави», якою була Річ Посполита, або «воссоединителя» земель для Російської імперії, цей історичний діяч завжди викликав найрізноманітніші думки й оцінки у сучасних йому діячів і нащадків. Такі самі неоднозначні оцінки трапляються і в народній пам’яті, що дійшла до нас у думах, легендах або переказах. Відомими є, наприклад, думи з нищівними оцінками Богдана Хмельницького, складені народними співцями після битви під Зборовом, коли українська людність була віддана татарам у ясир як його плата за участь Іслама Ґірея ІІІ у кампанії 1649 року1. Однією з найпроблемніших подій в історії Хмельниччини, що породжувала вкрай протилежні оцінки, була також Переяславська рада 1654 року і т. зв. Березневі статті, подані українськими послами в Москві й затверджені царем.

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура


КРАЄЗНАВСТВО

Церква св. Параскевії в с. Кошляки (1939, 1989–1994) Могила пароха с. Кошляки у 1945–1978 рр. Володимира Хоми (1911–1978), який уславився на всю околицю своєю гуманністю, освіченістю, іконописом, знанням іноземних мов і вихованням молоді (навчався в семінарії у Львові, консерваторії та інституті мистецтв на факультеті малярства)

Починаючи з кінця ХІХ століття, історики багато років докопувалися до історико-правових підстав цієї події, вбачаючи у ній васалітет, персональну чи реальну унії, автономію, мілітарний союз або інші форми державного устрою2 . У XVIII столітті статті Богдана Хмельницького були відправним пунктом для українських автономістів у боротьбі з обмеженням російськими царями і царицями свобод Гетьманщини. У ХІХ столітті постать українського гетьмана привертала увагу Миколи Костомарова, Михайла Максимовича, Пантелеймона Куліша, Михайла Драгоманова та багатьох інших істориків і суспільно-політичних діячів. Добре знаними є неоднозначні, а часом і різкі оцінки Тараса Шевченка, якими він сипав на адресу гетьмана у своїх поезіях з причини підданства України Олексієві Михайловичу. Український народ звертався до постаті Б. Хмельницького й у ХХ ст., у скрутний період своєї історії, пов’язаної зі встановленням радянської влади на західноукраїнських землях після 1944 року, зокрема в с. Кошляки (до 1939 р. село належало до Збаразького повіту, тепер – Підволочиський р-н Тернопільської обл.). Цей час у народній пам’яті залишився періодом «других совітів» (на відміну від «перших совітів», які були на Західній Україні у 1939–1941 рр.). У другій половині 40-х років ХХ століття репресивна політика сталінського режиму продемонструвала справжню потворну сутність радянської комуністичної системи. Масові вивезення цілих сіл у товарних вагонах на Сибір, репресії, безглузді ув’язнення ні в чому не винних простих людей та інші каральні заходи породжували величезне упередження до нових порядків, що поновлювалися після трьох років німецької окупації. Загони НКВД вели війну з відчайдушними партизанами УПА. Злиденність і вбогість сільського населення Західної України поглиблювалася насильницьким запровадженням колгоспів на цих землях. Один із типових прикладів того, як це відбувалося, люди й досі пам’ятають у згаданих Кошляках, переказуючи ці історії з покоління в покоління. Кошляки – невелике старовинне село на Тернопільщині, перша письмова згадка про яке датується 1583 роком3. У ньому панував свободолюбивий дух селян, які на початку ХХ століття воювали у лавах УСС і УГА, а в 1940-х роках поповнювали ряди Української повстанської армії. 1944 року в лісах біля Кошляків відбулося кілька боїв УПА4 зі СМЕРШем. Люди боролися і гинули за Україну, а вдячні нащадки зберегли їхні могили на місцевому цвинтарі. Сьогодні над кошляцькими похованнями воїнів УПА зведено величні монументи як данина пам’яті й символ боротьби українського народу за свободу і незалежність. З найбільш

Ярослав Федорук – доктор історичних наук, старший науковий співробітник Інституту української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАНУ, дослідник епохи середини XVII ст. Народився 1 січня 1969 р. в Тернополі, закінчив історичний факультет Львівського національного університету ім. І. Франка. З 1990 р. працював в Археографічній комісії, з 1992 р. дотепер – в ІУАД. Співредактор часописів «Україна в минулому» (1992–1996), «Український археографічний щорічник» (з 2002 р.), багатьох книжок та наукових збірників. Автор двох монографій, брошур, кількох десятків статей на тему зовнішньої політики Б. Хмельницького, упорядник домашнього архіву І. Крип’якевича, покажчика імен до «Історії України-Руси» М. Грушевського. У 2011 р. вийшла книжка «Віленський договір 1656 року: Східноєвропейська криза і Україна у середині XVII століття», що була оцінена й польською наукою (у вересні ц. р. у Кракові одержала відзнаку Польського історичного товариства «Pro Historia Polonorum» у числі десяти кращих книжок світу з історії Польщі). Протягом останнього десятиліття є співредактором кількох томів англомовної «Історії УкраїниРуси», що видається Канадським інститутом українських студій при Альбертському університеті (Едмонтон, Канада). Цікавиться краєзнавством. Обійшов пішки або об’їздив чимало міст і сіл у різних областях України, здійснив багато пішохідних подорожей по Карпатах і Кримських горах.

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

23


ЗНАХІДКИ

Сергій КУХЛЕНКО

АРХЕОЛОГІЧНІ ПАМ’ЯТКИ Новомиколаївського району Запорізької області

Ч

Рис 1. Кремінь. Новомиколаївський район

28

орноземи півдня України щедрі не тільки сільськогосподарськими культурами, а й культурами археологічними. Наявність останніх та обставини їхнього виявлення і фіксації спонукали до появи нижченаведеного матеріалу. Станом на серпень 2012 року мною в Новомиколаївському районі Запорізької області зібрано колекцію артефактів кременю, фрагментів ліпної та гончарної кераміки, монет, прикрас та елементів зброї. Всі ці знахідки походять з поверхонь полів, берегів річок та балок і є свідченням поступового, на жаль незворотного, нищення культурних шарів нашої історії. Неприпустимість цього та бажання зберегти матеріальні свідчення минувшини підштовхнуло мене до певних і конкретних дій. Протягом останніх 14 років методом візуального пошуку з площі в 20 км2 зібрано понад 2000 предметів, які свідчать про діяльність людини у степах Причорномор’я за останні 100 тис. років. Оскільки я не фахівець в царині археології та історії (за освітою я географ-біолог), публікація матеріалів матиме ознайомчий характер. Виходячи з того, що підйомний матеріал на обстежуваних територіях мав концентрований характер залягання, всі знахідки зібрано в описи як стоянки людини. Саме стоянки (тимчасові, довгострокові, хутори, аули, села) стали предметом моєї краєзнавчої діяльності. Отже про перебування людини на території Новомиколаївського району за останні 100 тисяч років! Площа району – 915 км2. Він межує з Дніпропетровською областю та з Гуляйпільським, Оріхівським та Вільнянським районами Запорізької області. Це горбиста місцевість з мережею річок та балок верхнього ярусу допливів Дніпра. В історикоархеологічному плані вона вивчена слабо і являє собою «білу пляму» на археологічній мапі України. Річка Верхня Терса, назва якої в літературі перекладається як «та, що тече зворотно» (версія ця викликає у мене сумнів; на мій погляд, Те-ре-су – у перекладі з тюркської і є та сама «колюча річка» – легендарна річка Калка) ділить район навпіл і була місцем проживання первісної людини, її полювання, ведення господарської діяльності. Більше половини знайдених предметів кременевої групи відноситься до кам’яної доби розвитку людства (рис. 1, 2, 3), коли знаряддя праці людини були тільки з каменю, кістки та дерева. Левову частку знайдених артефактів за характерними ознаками (глибока патина та специфічні сколи та ретуш) відношу до періоду 35–10 тис. років тому. Поки що залишається відкритим питання: чи є в зібраній колекції виробів з кременю знаряддя, які б відносились до

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура


ЗНАХІДКИ

Рис. 2. Крем’яні знаряддя праці. Новомиколаївський район

різних археологічних культур (оріньяк, мустьє) і належали б різним видам людини. З настанням епохи голоцену в Приазов’ї з’являються носії мезолітичних культур – потепління та зникнення великих ссавців мамонтової фауни призвело до появи мікролітичної технології обробки каменів (рис. 3). Наявність нуклеусів свідчить про те, що мікроліти виготовляли безпосередньо на місцях стоянок, що підтверджується знахідками так званого «сміття» – відходів виробництва. Подальше потепління (розвиток голоцену) та збідніння фауни Степу ознаменувалось розвитком неоліту. Людство віддає перевагу осілому способу ведення господарства, хоча полювання та збирання поживи залишається на першому місці. Яскравих проявів цього періоду в Новомиколаївському районі поки що не виявлено. Використання перших металів (мідь) та повсюдне впровадження глиняного посуду енеолітичного типу розпочинає епоху металу. Виробів з міді також поки що не знайдено, але цей період часу – 8–6 тис. років тому, представлений рідкісними знахідками фрагментів ліпної кераміки з домішками товченої мушлі та штампованим орнаментом. Цікавим фактом можливо обмінних відносин центральних та південних територій сучасної України в ті часи є знахідка фігурки трипільської культури (перша знахідка в Запорізькій області) в с. Самійлівка Новомиколаївського району, яка передана мені приватною особою для вивчення та зберігання (рис. 4) (див. мою публікацію з Г. Тощевим: «Музейний вісник» (Запоріжжя), 2003, № 3). Як відомо, Трипілля синхронне появі перших металів і яскраво представлене в центральних районах України. Спалахом життя в добу фанагорійської регресії (палеокліматичні потрясіння) заявила про себе епоха бронзи. Саме в цей час з ІІ тисячоліття до н. е. і до появи перших виробів із заліза спостерігається масове заселення степів Причорномор’я носіями ямної, катакомбної, сабатинівсьої культур (рис. 5). Напевно і переважну більшість курганів на території Новомиколаївського району також зведено в цей час. Наявність досить великих фрагментів ліпної кераміки (рис. 6) свідчить про добру збереженість культурного шару на момент інтенсивної сільськогосподарської діяльності в XX столітті. І тисячоліття до н.е. ознаменувалося переселенням зі сходу іраномовних племен, які принесли свою культуру, мову і вміння обробляти метал. І хоча бронза на території України використовувалась і раніше (ножі катакомбної культури XVIII ст. до н.е. (рис. 9), досить часто у підйомному матеріалі зустрічаються наконечники стріл V–ІV століть до н. е., а саме

Сергій Кухленко народився 1962 року в сім’ї селянина в Запорізькому краї. З 1992 року очолює фермерське господарство. Крім того, він уже 14 років займається краєзнавством. Так, з його ініціативи та фінансової підтримки в Новомиколаївському районі вперше проведено повноцінні археологічні дослідження пам’яток історії – кургани, що біля с. Заливне та с. Литівка. Саме завдяки пошукам Сергія Кухленка в Новомиколаївському районі виявлено 9 курганів та 44 стоянки людей, що охоплює останні 100 000 років (від палеоліту до ХХ ст.). С. Кухленко має численні публікації про археологічні знахідки в районній та обласній пресі. Про всі знахідки краєзнавець інформує знаного місцевого фахівця-археолога, кандидата історичних наук Г.М. Тощева (Запорізький національний університет, кафедра історії), а також Запорізький обласний краєзнавчий музей, в якому вони й демонструються. А ще Сергій Кухленко пробує себе в літературі, пише вірші.

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

29


Дар’я ПЕТЛІНА

Загальний вигляд північного фасаду храму після реставрації. Світлина з архіву монастиря

СПАСОПРЕОБРАЖЕНСЬКИЙ архітектурно-художній ансамбль села Нещерів

Загальний вигляд малого храму на честь Усікновення голови Св. Іоанна Предтечі. Світлина з архіву монастиря

32

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура


АРХІТЕКТУРНА СПАДЩИНА

А

рхітектурно-мистецькою окрасою Обухівщини є Спасо-Преображенський храмовий комплекс села Нещерів кінця XVIII століття, що знаходиться на відстані 6 км від міста Обухів Київської області. У цій місцевості в середині XVIII століття функціонували такі храми: Свято-Михайлівський у Підгірцях (1742 р.), споруджений коштом київського Флорівського Києво-Подільського монастиря; Покровська церква в Креничах (1761 р.), зведена зусиллями ігумені Богословського дівочого монастиря Ксанфії Протанської; церква на честь Іоанна Хрестителя у Великих Дмитровичах (1763 р.) та Миколаївський храм у Малих Дмитровичах (1768 р.), зведений зусиллями ігумені Флорівського монастиря Федори Сморжевської1. Відомо, що фундаторами Спасо-Преображенського храму села Нещерів були вихідці з роду Гудим-Левковичів, київських поміщиків, яких можна по праву назвати меценатами сакральної архітектури України XVII–XIX століть. Меценатська діяльність цього роду на сьогодні практично не вивчена. Так, вона знайшла своє втілення у зведенні кількох храмів київського Подолу. Наприклад, Іван Гудима заснував у 1692 році Іллінську церкву. Про Києво-Подільську Воскресенську церкву Гудими дбали протягом усього XVIII століття, а 1739 року на спорудження подільської Катерининської церкви Гудима пожертвував 300 руб. 2 До володінь родини Левковичів у Київській губернії в різні часи належали село Нещерів, а також села Гудимівка, Трактомирів, Григорівка, Телешівка, Луковиця, Шибінська Рудня, Германівка, Ольшанка, або Мала Ольшанка чи Германівська Ольшанка, землі Монастирка та Зарубинця3. У 1794 році в селі Нещерів Київської губернії було зведено Спасо-Преображенську церкву. Також, за допомогою прихожан, на власних землях містечка Трактомирів і села Григорівка Київської губернії спорудженно дві дерев’яні церкви, що датуються другою половиною XІX століття. А у селі Горошине Полтавської губернії – Успенську (1866 р.) та Преображенську церкви (1862 р.) 4. Гудим-Левковичі більшою мірою займалися одноосібним зведенням храмів, причому присвячували їх своїм святим покровителям або мали посвяту на честь Господніх або Богородичних свят, чи давали назву раніше зведеній на цьому місці церкви. Можемо бачити, що престоли освячувалися на честь святих, які були святими патронами представників роду. Активність будівництва храмів коштом клану припадає на XVII–XVIII століття і зменшується в останню чверть XIX століття. Внески на реставрацію вже існуючих храмів були нечисленними. Всі культові архітектурні споруди меценати зводили на землях колишніх святинь різних століть. Цікаво, що прізвища архітекторів жодного зі зведених храмів не залишилось у документах. Спасо-Преображенський храм села Нещерів збережений і відбудований. На сьогодні він має статус архітектурної пам’ятки XVIII століття. Оскільки проблема історії створення та реставрації ансамблю недостатньо вивчена мистецтвознавцями та культурологами, ми звернулися до його дослідження. У 1743 році одна частина селища Нещерів стає приватним маєтком сотника Павла Івановича Гудими. Нещерів лежить на правому березі річки Стугна. 1794 року коштом сина сотника, колезького асесора Івана Павловича ГудимЛевковича, у південно-західній частині Нещерова було зведено муровану церкву на честь Преображення Господнього. У ній було три престоли. Головний – на честь цього свята, а інші – у пам’ять святителя Павла Сповідника та первомучениці рівноапостольної Фекли. Теплий храм мав посвяту в пам’ять Усікновення голови Святого Іоанна Предтечі. Поблизу храму були поховані його фундатори: батько – Павло Іванович, з синами Михайлом та Іваном5.

Дар’я Петліна народилася 1985 року в Києві. У 2010 році закінчила Національну академію образотворчого мистецтва та архітектури і отримала повну вищу освіту за спеціальністю «Реставрація творів мистецтв» та здобула кваліфікацію художника-реставратора творів станкового і монументального живопису. Дослідник, викладач. Займалася реставрацією ікони «Вибрані святі» (кінець ХІХ ст., с. Михайлівка Ярмолинецького району Хмельницької області) та поліхромного дерев’яного хреста (ХIХ ст., с. Нещерів Київської області). Працює в Національному науководослідному реставраційному центрі України у науководослідному відділі реставрації творів поліхромної скульптури та декоративного рельєфу. Цікавиться пам’ятками історії та культури України, проблемами їх збереження, реставрації та експертизи.

Північно-східний фасад храму. Вигляд до реставрації. Світлина з архіву монастиря

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

33


ФОРТЕЦІ Й ЗАМКИ УКРАЇНИ

Дмитро ФІЛІМОНОВ

НОВОСЕРГІЇВСЬКА ФОРТЕЦЯ в Присамар’ї

Н

а території сучасної Дніпропетровської області розташована значна кількість за лишків земляних фортифікаційних споруд кінця ХVІІ–ХVІІІ століть, збудованих на теренах Вольностей Війська Запорозького низового за наказами урядів спочатку Московської держави, а згодом і Російської імперії. За своїми оборонними властивостями, розмірами та особливостями конструкцій ці укріплення поділяються на фортеці, ретраншементи та редути1. Останнім часом стає дедалі зрозумілішим, що без усебічного дослідження цього виду пам’яток, зокрема й за допомогою археології, неможливо у повному обсязі реконструювати історичні події, що відбувалися у зазначений період на території українського Степу, а також – скласти повне уявлення про матеріальну культуру різних груп на-

селення, які мешкали на запорозьких землях. Особливий інтерес викликають укріплення першого етапу (кінець ХVІІ – початок ХVІІІ століття) російського фортифікаційного будівництва на Запорожжі, а саме Новобогородицька (Богородицька) та Новосергіївська (Сергіївська) фортеці. З двох зазначених фортець на сьогодні докладно досліджено Новобогородицьку (знаходиться в межах селища Шевченко Самарського району міста Дніпропетровська)2 . Натомість сусідня, менша за розмірами, Новосергіївська фортеця, розташована значно вище за течією річки Самари, й досі залишається, як в історичному, так і в археологічному плані, маловивченою, та й взагалі, невідомою для більшості дослідників та широким колам громадськості пам’яткою часів запорозького козацтва. Спорудження Новосергіївської фортеці пов’язано з подіями Кримських походів об’єднаних російсько-українських військ у другій половині 80-х років ХVІІ століття. Досвід першого невдалого походу 1687 року свідчив, що без надійних баз постачання для армії будь-які наступні намагання Московської держави підкорити Кримське ханство будуть приречені на невдачу. Тому, розуміючи цю обставину, московське Залишки валів Новосергіївської фортеці. Східний бастіон (вигляд з північного заходу до південного сходу)

36

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура


ФОРТЕЦІ Й ЗАМКИ УКРАЇНИ

військове керівництво на чолі з князем Василем Васильовичем Голіциним намагалося створити на землях Війська Запорозького низового надійний плацдарм для подальших наступів на Крим. Задля цього російські воєводи планували звести вздовж течії річки Самари низку фортець. У цих укріпленнях повинні були постійно перебувати царські залоги та зберігатися озброєння, боєприпаси, військова амуніція та запаси продовольства. Крім того, самарські фортеці-містечка мали стати серйозною перепоною для татарських нападів, спрямованих на землі Лівобережної (Гетьманщини) та Слобідської України, підвладних Московському царству. Проект зведення царських укріплень на Запорожжі почав реалізовуватися вже у 1687 році. Тоді на «острове Кодацком» було побудовано невелику за розмірами деревоземляну фортецю. У середині цієї фортифікаційної споруди розташовувалися склади для продовольчих та військових припасів. Крім того, тут зберігалися річкові судна – струги, якими по Дніпру доправлялися припаси та війська3. Питання щодо локалізації цього укріплення, що знаходилося перед першим дніпровським порогом – Кодацьким, на сьогодні є дискусійним. Але слід відзначити, що у деяких архівних документах кінця ХVІІ століття острів, на якому знаходилося московське укріплення та розміщувалися струги, має назву «Самарський» 4. За відомостями генерал-майора Ф. Ласковського, у 1736 році фельдмаршал граф Бурхард Христофор фон Мініх при спорудженні Усть-Самарського ретраншементу скористався існуючими залишками земляних укріплень якоїсь невеликої фортеці. Стару фортецю іззовні було обнесено земляним валом «весьма простого начертания» та перетворено на внутрішнє укріплення ретраншементу, в середині якого розташували продовольчі магазини та порохові льохи5. Можна припустити, що стара фортеця, використана як основа для ретраншементу, збудованого росіянами у 1736 році в гирлі річки Самари на території сучасного Ігренського півострова, і є залишками згадуваного в архівних джерелах кінця ХVІІ століття укріплення на «острове Кодацком».

Дмитро Філімонов – історик, старший науковий співробітник відділу з питань захисту об’єктів культурної спадщини при виборі земельних ділянок Дніпропетровського обласного центру з охорони історикокультурних цінностей. Народився у 1979 році. З 2006 р. у складі Дніпропетровської цільової археологічної експедиції бере активну участь у розвідках та розкопках пам’яток археології – поселень та курганів на території Дніпропетровської області. Науковий інтерес – вивчення історії російських фортифікаційних споруд, що розташовувалися на теренах Війська Запорозького низового (кінець XVII–XVIII ст.). Спуск до р. Самара та панорама її лівого берега. Вигляд від східного бастіону Новосергіївської фортеці

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

37


ПРОМИСЛИ

Дарія ПІВТОРАК

Калуш. Копальні. Кінець ХІХ – початок ХХ ст.

РЕМІСНИЧЕ ВИРОБНИЦТВО КАЛУША

Р

Етикетки калуського пива Мільштейн, Шпіндель і Вайсман. XIX ст.

46

емесло становило основу економічного виробництва Калуша, проте вперше про калуських ремісників довідуємося з люстрації Галицького староства за 1565–1566 роки. З-поміж калуських міщан перелічені: «Гришко Коваль, Федір Ткач, Тимко Швець, Васько Коваль, Павло Боднарь… Вільні від чиншу Гаврило Кушняр (замість чиншу ремеслом служив громаді), Блоско Блоняр (робить до двору, що потрібно)»1. Види ремесла в Калуші, які згадуються в першоджерелах, можна умовно поділити на групи: харчово-текстильно-одягові, шкіряні, металообробні, деревообробні, керамічні й побутові. У Калуші працювали дрібні кустарні ремісники – шевці, кравці, кушніри, суконники, що виготовляли грубе сукно, бондарі, ковалі, слюсарі та інші, які обслуговували міщан та селян Калуського повіту. Розвивалося гончарне виробництво. У XIX столітті глиняний посуд виготовляли 17 майстрів, які щороку випалювали близько 15 тисяч одиниць гончарних виробів – горняток, глечиків, дзбанків – загальною вартістю 12 тис. злотих. На гарбарському промислі в кінці XIX століття спеціалізувалися 3 гарбарі, які щорічно виправляли 500 штук якісних шкір. Деяке ремесло у XIX столітті переросло у фабричне виробництво: у цей час діяли такі дрібні підприємства Калуша, як миловарня, фабрика хімікатів, гарбарня, три цегельні2 . У XIX – на початку XX століття в селі Небилові біля Калуша було відкрито нафту. На калуських околицях, у Майдані, працював цинколиварний завод, званий гутою, у Войнилові була копальня вапна, в селі Середньому видобували гіпс. У 1880 році гончарну глину брали в Медині, Войнилові й Сівці. В селі Небилові експлуатувався торф, а в місцевих тартаках заготовлялася деревина. «Металообробними» ремеслами займалися ковалі, які у місцевій солеварні виготовляли та ремонтували панви, черени, знаряддя для зваричів, залізні обручі для діжок. Крім них, у Калуші, за даними джерел, працювали в XVI – XVIII століттях слюсарі. До групи металообробного ремесла належали золотарі, які володіли великими грошовими ресурсами і, отже, як міський патриціат, входили до складу міської ради. Калуські золотарі, як і коломийські та галицькі, виконували замовлення переважно багатших міщан, міської верхівки, старостин-

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура


ПРОМИСЛИ

Калуш. Поштівка. Кінець ХІХ – початок ХХ ст.

ської управи, костелів: виготовляли столові сервізи, таці, світильники тощо. У калуському замку, місцевому костелі зберігалася коштовна зброя, люстри, посуд, золоті чаші, виготовлені в різний час місцевими золотарями. Із джерел відомо, що в Калуші працювало п’ять котлярів, які виробляли різні казани з міді й бляхи, цинкові баняки, пляшки, котли для винокурень, броварень і воскобоєнь3. Із найдавніших часів у Калуші працювало багато бондарів. Це явище пояснюється тим, що ремісники-бондарі були зайняті на солеварнях. Вони забезпечували солеварні як у самому Калуші, так і в його околицях тарою, виготовляли масово бочки для пакування солі. Проте самостійного цеху калуські бондарі не мали. До цієї галузі ремесла належали також столярі, токарі, колодії і стельмахи. В місті кількість їх була помітною, бо вони виготовляли багато чумацьких возів (маж) для розвезення солі не лише по всій Калущині, Долинщині, а й по Галицькій землі і Великій Україні. У Калуші, як і по всіх містах і містечках Прикарпаття, працювали шклярі. У XVII столітті шклярством займалися переважно єврейські ремісники, вони склили вікна. Із розбудовою міста Калуша пов’язане гончарство. Тут гончарі здавна виготовляли звичайний глиняний і полив’яний посуд: кахлі, дахівку, ставили печі у міщанських будинках та місцевому замку. Гончарні вироби виготовлялись із місцевої глини, добре випалювалися. Попит на кахлі значно зріс після нападів татар та воєн середини другої половини XVII століття. Однією з найпоширених галузей виробництва було ткацтво й одягове ремесло. Сюди належали ткачі, кравці, постригачі, фолюшарі, суконники, коберники, рушникарі, вишивальники, поворозники. В джерелах академік В. Грабовецький знаходить свідчення про поворозників у Калуші й Більшівцях. Вони плели шнури, вуздечки, посторонки і линви – переважно для солеварень.

Дарія Півторак народилася в селі Середнє Калуського району на Прикарпатті 21 грудня 1995 року. В селі, якого чомусь немає на жодній географічній карті не тільки України, а й ІваноФранківщини. Без рідного Середнього дівчина не мислить свого щодення, адже воно має якусь особливу ауру… Навчається в Калуській гімназії. Нині – учениця 7 (11) класу, член наукового учнівського товариства, кандидат у дійсні члени Малої академії наук. Дарія Півторак дуже вдячна своєму наставниковікерівникові історико-краєзнавчих науково-дослідних пошуків Ользі Романівні Дороніній ‒ фахівцю-історику, вчителюметодисту, володарю знака «Василь Сухомлинський», заступникові директора з навчально-виховної роботи і просто чудовій людині.

КАЛУСЬКЕ ПИВОВАРІННЯ У XIX – на початку XX століття, крім солеварної та калійної, в Калуші високого розвитку набула броварно-пивоварна промисловість. Довгий час 1649 рік вважався роком заснування пивного заводу в Калуші. Пізніше було знайдено архівні документи, які свідчать про існування в місті пивоварного виробництва щонайменше у 1565 році, відтоді історію підприємства прийнято вести саме від цієї дати. У документах 1550 року згадується панська солодовня. Той, хто робить при ній солод, мав платити «4 гроші за мірку і півмірки солоду, що дає до року 66 золотих і 20 грошів, бо вважається, що щороку тут роблять тільки 90 солодів. У броварні платили від варення пива 3 гроші. На тиждень тут роблять 2 вари». А ще виробляли двірське пиво, яке йшло для магістрату. Люстрація 1570 року згадує у Калуші одну броварню та одну солодовню. Калуська пивоварня була заснована 1870 року на базі давньої броварні. Із уведенням парової машини вона пеПам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

47


МУЗЕЇ, МУЗЕЙНИКИ, КОЛЕКЦІОНЕРИ

Ярослав ФЕДОРУК

Музей

Борис Возницький

ІВАНА ВИГОВСЬКОГО: велика ідея у маленькому селі

У

Меморіальна плита, присвячена Іванові Виговському, на фасаді будинку музею

52

липні–серпні 1990 року автор цих рядків взяв участь в експедиції, організованій часописом «Пам’ятки України» в рамках загальноукраїнського проекту «Забуті могили». Наш маршрут пролягав по Черкаській області і за той час ми здійснили подорож багатьма її закутками, виявляючи й фіксуючи могили українських військових з’єднань, з особливою увагою до поховань доби козаччини, гайдамаків, а також армії УНР і підпілля ОУН на Черкащині в роки німецької окупації. Об’їхавши й обійшовши Черкащину від Уманського до Драбівського районів і від Шевченкових родинних місць до Чигирина та Холодного Яру, наша експедиція зустрілася з багатьма цікавими людьми, істориками-краєзнавцями, археологами, які все своє життя по крупицях скрупульозно збирали відомості до історії рідного краю1. З тих пір, ось уже більше двадцяти років працюючи в Національній академії наук України, у мені живе переконання, що в основі історичної науки – праця не лише істориків з університетських і академічних установ, а зазвичай простих дослідників-краєзнавців, дуже часто маловідомих, напівзабутих або й зовсім не відомих для ширшого кола науковців. Саме вони є тим фундаментом, на якому будується складна конструкція історичних досліджень, тому що вони стоять біля витоків усього людського, що може бути в гуманітаристиці – від любові до рідного порогу, родинного дому, з якого ми вийшли, починається все сутнісне і значуще у нашому житті. Що більше у нас дослідників, які вивчають історію свого краю, то міцнішу ми маємо академічну науку. У наш час це чудово розумів Петро Тронько та його однодумці, насамперед Іван Бутич, які віддали організації краєзнавства в Україні багато років свого подвижницького життя. Не менше енергії у розвиток цієї справи вклав також і найвидатніший музейник сучасної України Борис Возницький. У цій інформативній статті йтиметься лише про одне з його починань останніх кількох років життя, яке сьогодні пустило корені й приносить свої плоди. Йдеться про орга-

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура


Будинок Музею-меморіалу гетьмана України Івана Виговського в с. Руда Жидачівського р-ну Львівської обл.

нізацію наукових історичних читань, присвячених Іванові Виговському, які щорічно відбуваються у заснованому ним у 2004 році Музеї-меморіалі гетьмана України Івана Виговського в с. Руда Жидачівського р-ну Львівської обл. У 1660 році Іван Виговський, на той час уже київський воєвода, придбав тут маєток, який раніше належав родині Даниловичів, і провів певний період свого життя2 . За задумом Бориса Григоровича, який від Бога мав безмежну, кипучу енергію для збирання, збереження пам’яток нашої культури та заснування й розвитку музеїв, у Жидачівському районі передбачається створення єдиного комплексу «Музей Жидачівщини» як філії Львівської національної картинної галереї. До нього мають увійти три об’єкти – Історико-мистецький музей у Жидачеві, Музей-меморіал гетьмана України Івана Виговського у с. Руда і пам’ятка історії та культури – оборонна вежа в с. П’ятничанах Жидачівського р-ну. Сьогодні приміщення музею у Жидачеві перебуває на завершальній стадії ремонтних робіт. 2013 року передбачається його відкриття, отож одним із пунктів програми конференції було обговорення пропозицій щодо створення його експозиції із залученням науковцівфахівців з музейництва, історії, топографії, мистецтва, архітектури, картографії, геральдики тощо. Нагальність таких конференцій, які проводилися б за однією визначеною тематикою, вимірюється одразу в кількох площинах для сучасного розвитку гуманітаристики. Поперше, це єдині читання в Україні, присвячені історії козаччини доби Руїни, що, долаючи фінансово-організаційні труднощі, відбуваються регулярно і систематично. Кінцевим результатом цих зустрічей є ґрунтовні збірники статей, видані на високому науковому й редакційно-видавничому рівні, що його навіть не кожна академічна інституція готова дотримувати. По-друге, на цих конференціях на прикладі розвитку музейної справи в Жидачівському районі картинна галерея порушує назрілі питання розвитку й функціонування музеїв по всій Україні. По-третє, ці конференції надають відчутний поштовх і стимул для розвитку історико-краєзнавчих досліджень у самому регіоні. Отож ці конференції поступово стали важливою подією в сучасному культурному житті. Для істориків та музейників – як місцевих, так і тих, хто приїжджає на цю подію з наукових осередків України, де вивчається історія козаччини, – вони залишають чимало вражень і роздумів, нових ідей, додають творчої енергії для дальшої праці. Початок цим зустрічам поклав Борис Возницький восени 2005 року у згаданому вже Музеї Івана Виговського, заснованому рік перед тим. 13 жовтня 2012 року відбулися вже сьомі з черги такі наукові читання, на яких учасники конференції представляли, окрім Львівської національної картинної галереї та її філії – Музею Івана Виговського в с. Руда, також Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України разом з його Львівським відділенням, Інститут історії України НАН Укра-

Пам’ятник Іванові Виговському в с. Руда (скульптор Роман Романович)

їни, Інститут українознавства імені Івана Крип’якевича НАН України, Львівський національний університет імені Івана Франка та Українську академію друкарства. Цьогорічна конференція відбувалася за незвичних обставин, адже вперше в ній не брав участі її духовний батько та провідник Борис Возницький: 23 травня 2012 року він трагічно загинув в автомобільній катастрофі. Проте ця сумна подія дала зворотний ефект і змусила організаторів та учасників ще більше змобілізувати свої зусилля для успішного проведення читань, аби це дітище Бориса Григоровича не тільки не загинуло, а й продовжувало жити, розвивалося й приносило нові плоди для української науки і культури. Ще однією особливістю теперішньої конференції було те, що вона відбувалася у переддень 70-літнього ювілею Української повстанської армії, який відзначався 14 жовтня на Покрову. Ця небуденна подія, яка символізує героїзм і нескореність нашого народу в боротьбі за свою свободу і незалежність, настільки сильно проникла в суспільство, що радість від її

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

53


ФІЛАТЕЛІЯ

Любомир ПИРІГ

АРХІТЕКТУРА

Західної України НА МАРКАХ І КОНВЕРТАХ

Н

айбільше з архітектурної спадщини попередніх століть збереглося споруд духовно-релігійного призначення  – об’єктів храмової архітектури, огляд яких викладено нами в окремій статті (ПУ. – 2012. – № 4. – С. 57–63). Храми України займають головне місце у філателістичних випусках (поштові марки, конверти, пам’яткові штемпелі), присвячених пам’яткам архітектури. У цій статті засобами філателії представлено інші архітектурні споруди, які збереглися до нашого часу. Будівлі з минулого й позаминулого століть, художній рівень яких, можна сподіватися, стане гарантією їх схоронності як свідчення високої культури своєї доби для наступних поколінь, ми також згадаємо. Найбільше відтворено засобами філателії пам’ятки архітектури Львова, «перлини Європи, серця Галичини», які зазначено на конверті 2006 року, присвяченому Х Національній філателістичній виставці. На конверті й марці подано загальну панораму сучасного Львова з домінуванням переважно храмових веж готичного, ренесансного стилю. Панорама сучасного Львова відтворена й на конверті цього ж року, який нагадав про надання місту 650 років тому магдебурзького права. Види Львова попередніх століть зображено на поштових випусках до 750-річчя заснування Львова (2006): поштовий блок України (гравюра Абрагама Гогенберга з рисунка Ауреліо Пассаротті, 1618) (іл. 1), спільний поштовий випуск України і Австрії («Площа Фердинанда», худ. Т.  Чишковський, 1840). Сучасна панорама Львова зображена на німецькій марці 3-го, останнього року окупації Львова. Загальне уявлення про архітектурну забудову Львова подають п’ять конвертів (1964–1982) із зображенням площі А. Міц58

кевича з пам’ятником видатному польському поетові. До цієї площі веде проспект Свободи (пошт. 1992). На одній з марок Польщі 1989 року в серії, присвяченій 50-річчю початку війни, – художня мініатюра «Оборона Львова». У панорамі палаючого міста можна вирізнити вежу ратуші, фасад оперного театру. Центром Львова впродовж століть була площа Ринок, яка з прилеглими вулицями багата на історико-архітектурні пам’ятки. Чи не вперше ця площа схематично відтворена на марці СРСР 1972 року, на якій домінує Ратуша, збудована ще в XIV столітті, добудована в XV–XVI століттях, зокрема й за участю майстра Луки з Пряшева. Львівська ратуша як символ Львова зображена на конвертах (1974, 1988), шести листівках (1975–1988), на одному з конвертів Спілки українських філателістів Австрії (СУФА) і, як свідчення окупації, на марці Німеччини 1943 року. Майже ровесниками львівської Ратуші, зведеними по сусідству з Ринком, є палац Бандінеллі (XVI ст., немарк. конв. 2007) флорентійського різьбяра, який 1627 року заснував у Львові першу пошту; Порохова вежа (XVIІ ст., пошт. 1987, 1988), міський арсенал (XVI ст., конв. 1966, пошт. 1980), аптека-музей, 250-річчя якої відзначено 1985 року випуском двох конвертів, поштівки і комплекту з 10 листівок. До площі Ринок включена Чорна кам’яниця (кін. XVI ст., арх. П.  Красовський), в якій сьогодні міститься Львівський історичний музей (пошт. 1978). Неподалік – будинок колишнього банку «Дністер», зображений у візерунку пам’яткового штемпеля до 100-річчя його заснування (Львів, 01.07.1995). Тут же каплиця Боїмів (1609–1617), уфондована угорським купцем Боїмом, прикрашена високомистецькою скульптурою. Її зображено вперше на поштовій листівці Польщі 1937 року (іл. 2), пізніше на поштівці СРСР 1988 року. Ця листівка маркована із зображенням будівлі Львівського університету, спорудженої у 1877–1881 рр. (арх. Ю. Гохбергер) для Галицького сейму. Львівський університет ім. короля Яна-Казимира засновано 1661 року. Від 1940 року університет носить ім’я Івана Франка. Будівлю університету зображено також на семи поштових листівках 1972–1984 рр., на конвертах 1975, 1985 років, у візерунку поштового штемпеля 1961 року, на купоні аркуша марок, присвячених 350-літтю його заснування, на чотирьох немаркованих конвертах (іл. 3). Найбільше філателістичного матеріалу із зображенням львівських архітектурних споруд присвячено Львівському театрові опери і балету ім. С. Крушельницької (кол. Міський

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура


ФІЛАТЕЛІЯ

1

4

2 3

театр; 1847–1900, арх. З.  Горголевський, П.  Війтович) – 10 листівок (1967–1988), 7 маркованих і 2 немаркованих конверти (1967–2001), а також одна марка в блоці 2000 року з театрами Києва, Харкова і Одеси (іл. 4). Будинок Львівського драматичного театру ім. М. Заньковецької – на конвертах 1972 і 1997 років. Із будівель освітніх закладів Львова, крім університету, заслуговує на увагу споруджений у 1872–1877 рр. (арх. Ю.  Захаревич) у стилі класицизму корпус Львівської політехніки, фасад цієї будівлі – на конверті та у візерунку пам’яткового штемпеля («150 років з дня заснування». Львів, 17–24.10.1994). Львівським інститутам: лісотехнічному із зображенням фасаду будівлі присвячено конверти СРСР 1963 р., немаркований України 1995 р. (50-річчя заснування); зооветеринарному – конверт СРСР 1981 р. (100-річчя заснування). Заслуговують на увагу та історичну пам’ять будівлі львівських музеїв: Національного на вул. Драгоманова (фасад у візерунку штемпеля 1998 року, присвяченого 120-річчю від

дня народження Іларіона Свєнціцького; на купоні між двома марками і у візерунку штемпеля 2005 року до 100-річчя музею); художньо-меморіального музею Олекси Новаківського (конв. 1987); літературномеморіального музею І.  Франка (конв. 1981, 1983); колишнього філіалу музею В.І. Леніна (конв. 1990, пошт. 1973, 1983); Львівської галереї мистецтв (100-річчя, немарков. конв. 2007); Музею М. Панчишина (конв. до 100-річчя Українського лікарського товариства, 2010). Будівля (пошт. 1982), арка і будівля (пошт. 1984) «Палацу урочистих подій» – колишнього палацу Потоцьких (1882– 1860–1880), над проектами побудови, реконструкції якого працювали архітектори І. Хамбрез, Л. А. Р. Доверн’є, Ю. Цибулько, Л. Балдвін-Рамулт. Готель «Інтурист» (пошт. 1978, 1980, 1984), споруджений 1901 року за проектом арх. Г. Ґельмера і Ф. Фельнера як готель «Жорж». Будівля прикрашена статуями (скульпт. Л. Марконі), що алегорично представляють Європу, Азію, Америку і Африку. Будинок центрального Львівського поштамту – на конв. 1980, листівці 1982 рр. та до 100-річчя його – на немар-

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

59


2012

№ 11 (181)

Науково-популярний ілюстрований журнал

ВИДАВЕЦЬ ДП «Національне газетно-журнальне видавництво» Україна 03040, Київ, вул. Васильківська, 1. Тел./факс: +38(044) 498 23 65 Генеральний директор Олеся БІЛАШ

Головний редактор Леся БОГОСЛОВ Відповідальний за випуск Ігор ГИРИЧ Редагування, коректа Віри КАРПЕНКО Дизайн і верстка Наталії КОВАЛЬ

АДРЕСА РЕДАКЦІЇ

ПРО АВТОРІВ Петро Гонтарук – директор Великобережецького літературно-меморіального музею ім. Олександра Неприцького-Грановського, краєзнавець Андрій-Аскольд Климчук – журналіст, ТО «Мистецькі грані», керівник порталу «Віртуальний Станиславів», краєзнавець Сергій Кухленко – голова фермерського господарства «Кухленко», краєзнавець Ольга Мартин – доцент кафедри управління, правового забезпечення та дізнання Львівського державного університету безпеки життєдіяльності, кандидат економічних наук, краєзнавець Степан Пахолко – фалерист, краєзнавець Дар’я Петліна – художник-реставратор науково-дослідного відділу реставрації творів поліхромної скульптури та декоративного рельєфу Національного науково-дослідного рестав��аційного центру України, краєзнавець Любомир Пиріг – академік НАМН, член-кореспондент НАН України, доктор медичних наук, професор Дарія Півторак – учениця 7 (11) класу Калуської гімназії, краєзнавець Ярослав Федорук – старший науковий співробітник Інституту української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України, доктор історичних наук Дмитро Філімонов – старший науковий співробітник відділу з питань захисту об’єктів культурної спадщини при виборі земельних ділянок Дніпропетровського обласного центру з охорони історико-культурних цінностей, краєзнавець

Україна 03040, Київ, вул. Васильківська, 1. Тел./факс: +38(044) 498 23 67 E-mail: pamjatky.ukr@gmail.com Свідоцтво про державну реєстрацію друкованого засобу масової інформації – КВ № 683 від 01.06.1994

ПАМ’ЯТКИ УКРАЇНИ: історія та культура Передплатний індекс – 74401 ВИХОДИТЬ ЩОМІСЯЦЯ

ДРУКАРНЯ ТОВ «Видавничо-поліграфічна компанія “Експрес-Поліграф”» вул. Фрунзе, 47б, Київ, 04073. Тел. +38(044) 417 25 93

ВАРТІСТЬ ПЕРЕДПЛАТИ НА 2013 РІК

6 місяців 132,09 грн

12 місяців 262,98 грн

Наклад 1000 прим.

Розповсюдження, передплата, реклама Тел. +38(044) 498 23 64, +38(050) 310 56 63

uaculture.com

Передплатний індекс 74401

Передплатити та придбати окремі примірники журналу в електронній версії можна за адресою: http://presspoint.ua/. Така послуга доступна в будь-якій країні світу. Ознайомитись з журналом можна в усіх наукових бібліотеках обласних центрів України та бібліотеках райцентрів Київської області. Довідки за тел.: (044) 498-23-64; e-mail: nvu.kultura.porhun@gmail.com


ПРОДОВЖУЄТЬСЯ ПЕРЕДПЛАТА НА 2013 РІК ВАРТІСТЬ ПЕРЕДПЛАТИ НА РІК

П ПЕРЕДПЛАТНИЙ ІНДЕКС ІН

ПЕРЕДПЛАТНИЙ ІНДЕКС

95220 9

74401

2210,90 грн

262, 98 грн

ПЕРЕДПЛАТНИЙ ІНДЕКС

ПЕРЕДПЛАТНИЙ ІНДЕКС

ПЕРЕДПЛАТНИЙ ІНДЕКС

74501

37112

74310

132,48 грн

114,90 грн

132,48 грн

ПЕРЕДПЛАТНИЙ ІНДЕКС

ПЕРЕДПЛАТНИЙ ІНДЕКС

60969

90269

164,34 грн

104,34 грн

Передплату можна оформити в будь-якому поштовому відділенні зв’язку України та через Оформлення передплати передплатні на друге півріччя 2012 року розпочнеться в квітні місяці. агентства. Передплату можна оформити в будь-якому поштовому відділенні України, через передплатні У країнах далекого зарубіжжя оформити передплату на всі зв’язку наші видання можна через сайт агентства, а також у редакції Газетно-журнального видавництва Міністерства культури України www.presa.ua, на сторінці «Передплата On-Line». далекого зарубіжжя оформити передплату на всі наші видання ПередплатитиУтакраїнах придбати окремі примірники видань в електронній версії можливо можна через сайт www.presa.ua, на сторінці «Передплата On-Line» країні світу. за адресою: http://presspoint.ua/. Така послуга доступна в будь-якій Довідки за тел.: (044) 498-23-64

Довідки за тел.: (044) e-mail: 498-23-64; e-mail: nvu.kultura.porhun@gmail.com nvu.kultura.porhun@gmail.com


ISSN 0131-2685

Пам’ятки України: історія та культура. – 2012. – № 11. – С. 1–64.

Індекс 74401


Пам'ятки України