Issuu on Google+

№10

жовтень 2012

До 120-річчя від дня народження Федора Ернста

одного із засновників українського мистецтвознавства та видатного пам’яткоохоронця


Місце зберігання архівів польських товариств 1920 р. Вул. Володимирська, 48а

КОНКУРС!

Редакція журналу «Пам’ятки України: історія та культура» запрошує своїх читачів, аматорів краєзнавства та історичної реконструкції взяти УЧАСТЬ У ПІДГОТОВЦІ СПЕЦІАЛЬНОГО ВИПУСКУ ЖУРНАЛУ

Журнал «ПУ» планує в листопаді 2012 р. видати спеціальний випуск, присвячений пам’яткам архітектури, історії та мистецтва місцевого значення, відомості про які або неповні, або зовсім відсутні в офіційних державних реєстрах з охорони пам’яток. Багато таких об’єктів досі лишаються поза увагою держави, фахівців, аматорів-пам’яткоохоронців. Краєзнавці села чи містечка зберігають чимало цінної інформації, відстежують ситуацію щодо збереження пам’яток минулого, мають свої цікаві пропозиції. Напишіть нам про таку пам’ятку, додайте фото – і про неї дізнається вся країна. Нас цікавлять також матеріали з історичної реконструкції: відновлення забутих ремесел, побуту, одягу; історичні мандрівки місцями колишніх баталій і походів; інформації про визначні події, звичаї вашої місцевості, забуті чи маловідомі широкому загалові українців. Про всі надіслані нам матеріали та їх авторів ми будемо інформувати в газеті «Культура і життя» та журналі «Пам’ятки України». Авторами дописів можуть бути як окремі особи, так і групи дослідників, наприклад клас чи крає­ знавчий гурток. Три кращі роботи буде відзначено спеціальними нагородами. Автори матеріалів, надрукованих у спецвипуску «ПУ», отримають його примірник і передплату на журнал.

Матеріали (текст, фото та стислу інформацію про авторів) можна надсилати поштою на адресу: ДП «Національне газетно-журнальне видавництво» (на конкурс журналу «Пам’ятки України»), вул. Васильківська,1, м. Київ, 01034 або на електронну адресу: nvu.kultura.sale@gmail.com На всі ваші запитання ми відповімо за телефонами: (044) 498 23 64, (050) 310 56 63.


2012, жовтень

№ 10 (180)

ЗМІСТ НОМЕРА Науково-популярний ілюстрований журнал Видається із 1969 року засновник Міністерство культури України

Акцент 4 Місце Федора Ернста в історії української культури XX ст. Сергій Білокінь

видавець 20 Пам’ять місця. Садиба Ернстів на Прорізній Марія Кадомська, Дмитро Малаков

ДП «Національне газетно-журнальне видавництво»

видавнича рада Олеся Білаш, Віктор Пасак, Максим Бударін, Віктор Вечерський, Олена Воронько, Ольга Дарибогова, Оксана Іонова, Лариса Лебедівна, Іван Мечков, Лариса Нікіфоренко, Олена Чередниченко, Михайло Швед, Оксана Гайдук, Ігор Гирич, Людмила Гнатюк, Ольга Голинська, Наталя Потушняк, Надія Соколенко

30 Федір Ернст і польські культурні цінності Наталія Черкаська

38 Федір Ернст та Сергій Маслов Оксана Ємчук

РЕДКОЛЕГІЯ Віктор Акуленко Володимир Александрович Сергій Білокінь Леся Богослов Геннадій Боряк Ігор Гирич Андрій Ґречило Іван Дзюба Антоніна Жихорська Леонід Залізняк Віра Карпенко Сергій Кот Надія Нікітенко Ярослава Павличко Леонід Прибєга Павло Сохань Дмитро Степовик Олександр Федорук

Музейники 44 Федір Ернст і малярська колекція НХМ Марина Дмитрієнко, Олена Походяща 48 Товариш Ернста Всеволод Зуммер Інна Майко

екслібрис

Публікуючи проблемні матеріали, редакція, окрім спеціально обумовлених випадків, подає лише авторський погляд. Передрук і відтворення текстових та ілюстративних матеріалів «Пам’яток України» – тільки з письмового дозволу редакції.

© Пам’ятки України: історія та культура, 2012. Усi права застережено.

56 Федір Ернст – колекціонер екслібрисів Петро Нестеренко

Виставки 60 Виставка документів Ф. Ернста в Музеї історії міста Києва Віра Павлова, Ольга Друг


Переднє слово

Ігор ГИРИЧ

У

листопаді 2011 року минуло 120 років від дня народження видатного українського мистецтво­ знавця і охоронця пам’яток Федора Людвіґовича Ернста. Ф. Ернст – знакова постать національної культури. В Музеї історії Києва в листопаді-грудні 2011 року відбулася величезна виставка архівних матеріалів з державних музеїв та архівів, а також з приватних колекцій, які розповіли про життя та діяльність вченого. Тоді ж відбулася дводенна наукова конференція, де було прочитано до півсотні ернстознавчих доповідей. Федора Людвіґовича справедливо називають одним із засновників українського мистецтвознавства. Він започаткував дослідження архітектури мазепинської доби ХVІІ–ХVІІІ ст., одним з перших охрестивши цей стиль українським бароко. Федір Ернст також звернув увагу на І.  ГригоровичаБарського і С. Ковніра – митців, творчість яких сьогодні починають вивчати на уроках історії вже у середній школі, але про яких майже нічого не знали сто років тому. Вчений перший зробив прозорливе припущення, що кам’яні споруди князівського Києва зруйновано не стільки завойовниками, скільки самими киянами: їх вони розібрали для реставрації тих будівель, які найкраще збереглися після татарських руйнувань ХІІІ– ХVІ століть. Ф. Ернст першим провів паралель між розвитком мистецтва й політичною ситуацією в Україні. Показав значення меценатства в накопиченні культурних здобутків. Його працям у ділянці історії архітектури був притаманний піонерський підхід. Він намагався розглядати мистецькі досягнення на тлі історико-культурного розвитку всього суспільного життя. Не випадково Федора Ернста залучав до спів­праці в Комісії для порайонного дослідження регіонів України Історичної секції ВУАН академік Михайло Грушевський. Бо саме Ф. Ернст своїми публікаціями підкреслював видатну культурну складову діяльності українських митців у кожному з вогнищ національної культури, зокрема в Києві і Чернігові. Сьогодні його праці цього напряму – «Київські архітекти ХVІІІ в.» (1918), «Київська архітектура ХVІІ віку» (1926), «Мазепин будинок у Чернігові» (1928), «Конт­ракти і Контрактовий будинок у Києві» (1923) – вже стали класичними. Ім’я Федора Ернста – у шерезі найкращих істориків малярства та мистецтвознавців

2

підрадянської України 1920-х років. Він одним з перших почав писати про барочний станковий і монументальний живопис ХVІІ–ХVІІІ ст. Йому належить думка не обмежувати національне малярство лише постатями митців українського етнічного походження. Сама його належність до німецької громади підказувала політичний підхід до цієї проблеми. Федір Людвіґович вважав українським усе, що було створено на українській землі безвідносно до етнічної належності художників. Він шанував у мистецтві індивідуальне, аристократичне, довершене. Він автор чи не перших мистецтвознавчих розвідок про Юрія Нарбута, Тараса Шевченка, Олександра Мурашка. В царині історії малярства варто назвати такі його класичні праці, як: «Українське мистецтво ХVІІ–ХVІІІ ст.» (1919), «Український портрет ХVІІ–ХХ ст.» (1925), «Українське малярство ХVІІ–ХХ ст.» (1929), «Георгій Нарбут» (1926). Ф. Ернст і на теперішні часи може називатися одним з найкращих києвознавців, дослідників мистецтва Києва. Його ім’я стоїть поруч з такими класиками києвознавчої історичної літератури, як М. Берлінський, М. Закревський, М. Сементовський, М. Петров, С. Голубєв, В. Іконников, К. Щероцький. Але концептуально Ернст незрівнянно вищий за цих істориків. Він розглядав місто як колиску української культури й під штатпунктом національного пріоритету дивився на минуле столиці над Дніпром. Його київський «Провідник» (1930) золотими літерами вписаний в аннали краєзнавчої літератури. А скільки ще окремих цікавих статей про Київ було написано Ф. Ернстом у журналах «Наше минуле», «Куранти», виданнях ВУАН. Це й дослідження про стару бурсу на Подолі, про історію КиєвоПечерської фортеці, дерев’яну Златоустівську церкву на розі Володимирської і Великої Житомирської, про скульптуру П. Рум’янцева-Задунайського в Успенському соборі тощо. Федір Людвіґович – визначний український музейник, що належав до плеяди таких безсмертних фундаторів національної музейної справи, як М. Біляшівський, Д. і В. Щербаківські, І. Свєнціцький, П. Курінний та О. Повстенко. Поєднуючи пам’яткоохоронну діяльність з науковою справою в музеї ім.  Т.  Шевченка, Ф. Ернст був одним з творців сучасної збірки Національного художнього музею в Києві. Він як концептуаліст-музейник був одним з ініціаторів створення заповідника «Київський Акрополь», якому не судилося народитися. Постать Ф. Ернста як охоронця пам’яток трагічна й світла водночас. Він показав зразки жертовності у справі збереження від більшовицького знищення низки пам’яток архітектури і мистецтва. Символічно, що першою його книгою була праця «Художественные сокровища Киева, пострадавшие в 1918 г.» (1918). Тоді ще Ф. Ернст співпрацював з Київським товариством охорони пам’яток старовини і мистецтва, заснованим 1910 року. Він обійшов усі споруди, які зазнали гарматних обстрілів, і склав акти руйнувань та здійснив фотозйомку. Цей нерівний бій з владою, уже у 1920–1930-ті роки, навколо пам’яток і призвів до його арешту й загибелі. Але своїм принципам Ф. Ернст не зрадив, він був на сторожі народних надбань, з якими вела війну комуністична державна машина. Він волів зберегти для нащадків увесь культурний спадок минулого, влада ж стави-

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура


ла завданням «до основанья» зруйнувати старий «віджилий» світ. А такі, як Ф. Ернст, стояли на заваді культивуванню масової національної амнезії. «Пам’ятки України» – одне з перших видань, яке розповіло про трагічну долю цієї непересічної людини*. У нас надруковано перші ернстознавчі розвідки видатного історика культури Сергія Білоконя. Видрукувані сторінки щоденника Ф. Ернста та його дружини Тамари Львівни. Ми не мали права оминути 120-річний ювілей Федора Ернста – людини честі, оберігача національної культурної спадщини українського народу. Сподіваємося, цей ювілей приверне увагу до ідеї видання повної творчої спадщини Федора Ернста, багато з творів якого досі зберігаються у збірках державних архівосховищ Києва. Таке видання буде сповненням боргу вдячності перед пам’яттю великого українця.

Журі конкурсу на спорудження пам’ятника Шевченкові в Харкові. 1933 р. Зліва направо: Василь Кричевський, Семен Прохоров, Б. Терновець (у другому ряду над ними: ?, І.О. Соколянський), П. Таран, ?, ?, Нісс Гольдман, над нею Ф. Ернст, Микола Бурачек, ?, А.К. Симонов, (внизу Вадим Меллер), Михайло Жук, ?, Стефан Таранушенко

* Публікації «Пам’яток України»: Білокінь С. Федір Ернст // 1985. – №  2 (64). – С. 32–33; Ернст Федір. Виставка проектів увічнення пам’яті Т. Шевченка // 1993. – Ч. 1–6. – С. 124. – Передрук з газ. «Пролетарська правда» (Київ, 1929, 16 черв.); Ернст Федір. Охорона пам’яток культури: 1919–1920 роки: Щоденник / вступ. слово, публ. і прим. С. Побожія // 1993. – Ч. 1–6. – С. 130–136; Білокінь Сергій. Федір Ернст // 1989. – Ч. 2. – С. 54; Ернст Тамара. Із спогадів / публ. С. Білоконя // 1989. – Ч. 2. – С. 60–61; Справа Федора Ернста / передм., публ. документів та прим. А. Бережини [А. Сєрикова] // 1989. – Ч.2. – С. 56–59. – (Собори наших душ; 2).

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

3


акцент

Сергій Білокінь

Місце

Федора Ернста

Ф. Ернст. 1909 р.

4

Ім’я. Ернст мав ім’я Теодор-Ріхард Людвіґович-Едуар­ дович1. Автор першого українського підручника з архівної справи Віктор Романовський (1890–1971) у листі до мене розповідав: «[В гимназии] самым близким моим другом и товарищем по классу был Федор Эрнст. Во время гимназии мы очень с ним сдружились, дружили и в студенческие годы. [...] Наша украинская компания даже переделала его фамилию на украинский лад и называла его Эрнстенком»2 . Така форма його прізвища стала широковідомою. Так звертались до нього і Вадим Модзалевський3, і Микола Зеров (1920–1922) 4. Таку форму вживали і в Києві, й поза ним. 4/17 березня 1920 року співробітник архівного відділу Н.Арґамаков писав із Одеси Вадимові Модзалевському: «Бувайте здоровеньки та во всем удачливи; витаю п.п. [панів] Нарбутенко, Ернстенко та инших и Вашу фамилію»5. Рідний брат Ф.Л., археолог, звався Миколай Львович. Дати життя. Федір Людвіґович Ернст народився 28.Х/9. ХІ. 1891 року в Києві 6 . Охрещено його 26 грудня за ст.ст. у євангеліко-лютеранській церкві7. Дата його смерті довго лишалась невідома. Насправді його розстріляли 28 жовтня 1942 року в Уфі. Але відповідно до вказівки КҐБ при CM СРСР № 108 сс [совершенно секретно] від 24 серпня 1955 року, яку підписав його голова І.А. Сєров, як і в усіх інших подібних випадках 8 , чекісти повідомили його дружині фальшиву дату смерті – 17 серпня 1949 року, не пояснивши, де ж саме він перебував з моменту ув’язнення 16 липня 1941-го. Поширюючи ентропію, ту саму фальшиву дату подала УРЕ. Відтоді брехня почала мандрувати з одного видання до іншого9. Архівно-слідчу справу, що зберігається в Башкірії, одержали на руки Юрій Шемшученко й Олексій Нестуля10. Наскільки розумію, з українських вчених цієї справи більше ніхто не бачив. Соціальне походження й громадянство. Федора Ернста могли забрати ще в часи Леніна або в часи колегіального керівництва як сина власника нерухомості. Ще в листопаді 1873 року Ернстів батько придбав у І. Зейферта на Прорізній вулиці незабудовану половину своєї садиби, де 1880 року спорудив чотириповерховий будинок ч. 7 (тепер

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура


акцент

Вулиця Прорізна кінця ХІХ століття. Вигляд з Хрещатика Вулиця Прорізна 1920–1930‑х років. У будівлі ліворуч, на розі Хрещатика (Воровського) та Прорізної (Свердлова) містився Київський Госторг, через який держава провадила вилучення т. зв. надлишкових запасів музейних коштовностей

в історії української культури XX ст. це ч. 5) за проектом відомого київського архітектора Олександра Яковича Шіле11. В архітектурній спадщині останнього знаходимо будинок Київської міської думи, музичне училище, біржу й Колеґію Павла Ґалаґана. Як відомо, чекісти провадили фейс-контроль, оглядаючи руки підозрюваних. За те, що дозволялось деяким большевикам у Симбірську, де досі стоїть будинок Ульянових, переслідували всіх інших. Ернста забрали в часи Сталіна (коли почали будувати комунізм в окремо взятій країні), враховуючи й те, що він народився як німецький підданий. Російський паспорт він одержав після лютневої революції, коли 4 квітня 1917 року, у присутності протоієрея с. Куртамиш12 Челябінського повіту та голови Куртамиського комітету безпеки його було приведено до присяги «на вірність Росії та її Тимчасовому уряду» й звільнено із заслання. Освіта, вчителі. Вихованець глухівської гімназії, де навчалися також Георгій Нарбут, Віктор Романовський, Микола Ернст та інші, 1909 року Федір Ернст вступив на історичний відділ філософського факультету Берлінського університету. Він слухав лекції вчених, що визначали напрямок розвитку світової сукупної гуманітарної науки – це Едуард Майєр (курс «Історія й пам’ятки старого Сходу. І частина»), Ганс Дельбрюк («Війна як культурний чинник»), Георг Зіммель («Вступ до філософії») та ін.13 «Тоді ж таки почав співробітництво кореспонденціями з Німеччини в російській провінціальній пресі», – згадував він. Першою його публікацією була стаття «Суперечка про “Флору” Леонардо да Вінчі»14. Влітку 1910 року Ф. Ернст об’їхав низку старовинних міст Німеччини й Австрії, де оглядав музеї Дрездена, Ляйпціґа й Праги, цікавився переважно пам’ятками романського, ґотичного й ренесансового стилю15. Брат Миколай у Берлінському університеті навчався до самого кінця курсу16. Федір повернувся до Києва, де став учнем проф. Григорія Павлуцького (19.І.1861, Київ – 15.ІІІ.1924, там само), який з 1885 року протягом двох десятиліть займався виключно античною культурою і лише з 1904-го перейшов на україніку17. На тривкій основі світової класики він виховав кількох визначних вчених.

Ф. Ернст під час навчання в Берлінському університеті.1909 р.

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

5


акцент

Марія Кадомська, Дмитро Малаков

ПАМ’ЯТЬ МІСЦЯ.

П

Іл. 1. Заява Л. Ернста щодо дозволу на спорудження будинку (за прийнятою на той час нумерацією – № 5). 1875 р.

20

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

ро історію забудови садиби на вулиці Прорізній, 5–91 ми вперше розповіли у книжці «Прорізна. Ярославів Вал», яка побачила світ у Видавничому домі «Амадей» 2010 року2 . Але, звичайно, формат публікації у культурологічному довіднику не дозволяв повною мірою реалізувати відпрацьовані першоджерела та виявлені на той час архівні документи. Отож, у цій тематичній розвідці скористаємось можливістю доповнити опубліковані матеріали, реконструювати фрагмент історичного ареалу міста, проілюструвати зміну його нашарувань. Садиба в її історичних межах формувалася поступово і первісно входила до величезної ділянки від Хрещатика до сучасного домоволодіння на вул. Прорізній, 11 (нагадаємо: вулиця Пушкінська – до 1899 р. – Новоєлизаветинська – пробита лише у 1870-ті роки). Перший власник садиби – князь Антон Ксаверійович Любомирський, який продав цю незабудовану землю (2448 кв. саж. 3) Григорію Павловичу Галагану за купчою від 26 травня 1855 року4. Г. Галаган забудував садибу, але тільки з боку Хрещатика – два двоповерхові кам’яні будинки, флігель та служби. Проект архітектора Івана Шлейфера затверджено 1858 року5. Частина ділянки з боку Прорізної залишалася незабудованою ще довго, бо територія була важка для планування: на креслениках непарного боку вулиці бачимо залишки валів Старокиївської фортеці XVIII століття. Сучасник згадує (тут і далі цитати подаються мовою оригіналу): «Громадные валы спускались вниз от Золотых ворот к Крещатику, и на южной стороне нынешней Прорезной улицы я еще твердо помню громадные валы, которые срывались уже в 70-х годах, давая место не менее громадным домам, теперь вплотную оцепившим эту слишком узкую улицу» 6 . На плані садиби Г. Галагана, складеному 1 червня 1870 року, показаний фронт вулиці Прорізної із забудовою тільки на розі з Хрещатиком, а вулиці Пушкінської тоді ще не існувало7. У 1872 р., 7 квітня, Г.  Галаган продав частину ділянки (1776 кв. саж.) між Хре-


акцент

Садиба Ернстів на Прорізній

щатиком, Прорізною та вулицею, що на той час тільки передбачалася до планування – Новоєлизаветинською (нині Пушкінською)8. Новий власник, французький підданий, київський купець 2-ї гільдії Карл Карлович Даррі встиг зробити незначні перебудови9, і всього через півроку перепродав садибу київському 2-ї гільдії купцю Івану Георгійовичу Зейферту10 з неабияким зиском: К. Даррі купив у Г. Галагана садибу за 95 тис. рублів, а продав за 120 тис. рублів. На плані садиби І. Зейферта, знятому з натури у червні 1873 р., вже виділені як самостійні дві ділянки: забудована, з розкішним готелем «Hotel de Franсе» на Хрещатику, і вільна від забудови, ще із залишками валів, на Прорізній і Пушкінській (873,22 кв. саж.)11. Оцю незабудовану ділянку і придбав у І. Зейферта за купчою від 9 листопада 1873 року прусський підданий, «київський тимчасовий купець» Людвіґ Карлович Ернст12. Відомості щодо Людвіґа-Едуарда Ернста (1837–1900) наводить доктор історичних наук С.І. Білокінь у своєму ґрунтовному дослідженні життєвого і творчого шляху класика українського мистецтвознавства – Федора Людвіґовича Ернста: «Батько шкільної освіти не одержав – хлопцем служив за прикажчика в київських торгівельних фірмах, а згодом був службовцем страхового товариства “Надежда”»13. За два роки по придбанні ділянки, у заяві від 2 жовтня 1875 року (іл. 1), Л.  Ернст просить будівельне відділення

Іл. 2. План садиби Л. Ернста. 1875 р.

київської управи дозволити будівництво триповерхового будинку на його садибі на вул. Прорізній14. Можна припустити, що за цей час власник мав спланувати хоча б частину ділянки, розташованої ближче до Хрещатика. Цікаво, що в кінці заяви 1875 року Л. Ернст вказує, що він живе на Подолі, на Олександрівській вулиці, у будинку Личкова. Ця садиба має сучасну адресу – вул. Петра Сагайдачного, 25. До заяви Л.  Ернста щодо дозволу на спорудження будинку (за прийнятою на той час нумерацією – № 5), як і зазвичай для того часу, додавався план садиби, «складений з натури 11 вересня 1875 року згідно з особистим проханням власника садиби» (іл. 2) і проект будинку15.

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

21


акцент

Наталія Черкаська

Федір Ернст і польські культурні цінності

Т

Декрет Ради народник комісарів про охорону пам’яток старовини та мистецтв, що належать польському народу. 20.02.1918

30

ему статті «підказали» такі рядки з листа Миколи Василенка до Дмитра Багалія від 11/24 квітня 1922 р.: «Про “Общество охраны памятников польской культуры” нічого не добув, хоч уживав усіх заходів. Як стоїть справа, це Вам скаже Федір Людвикович Ернст, який передасть Вам цей лист. Роспитайте Ви його. Він близько стояв до діячів польського Товариства. Од нього я сподівався мати відомости, але і він не знає. Все ж таки він Вам може порозказати дещо цікаве про Товариство, як Вас інтересує. Я сподіваюсь, що Ваша бесіда з Ернстом буде корисною для з’ясування стану усієї справи. Ви воочію побачите, що трудно нащупати слід» (тут і далі збережено правопис оригіналу. – Н. Ч. )1. Поверненню наукової спадщини Ф. Ернста ще за радянських часів сприяли: насамперед київський історик Сергій Білокінь2, полтавчанин Олексій Нестуля та сумчанин Сергій Побожій3. С.  Білокінь опублікував автобіографію вченого початку 1930-х років і тексти з щоденника 1925–1933 років 4. Повний текст щоденника «Художній відділ» оприлюднили О. Нестуля і С. Верезомська5. Остання захистила кандидатську дисертацію про внесок Ф. Ернста в охорону пам’яток української культури. Ранній щоденник Ф. Ернста 1919–1920 років опублікував С. Побожій на шпальтах часопису «Пам’ятки України» ще 1993 року6 . Проте звіряння з оригіналом7 виявило багато суттєвих помилок і пропусків, неточностей у передачі тексту, що подекуди спотворюють зміст оригіналу, до чого повернемось у статті. Польський дослідник інтелектуальних, мистецьких зацікавлень польської правобережної шляхти другої половини XIX – початку XX століття Тадеуш Епштейн узагальнив відомості про колекції, книгозбірні та архіви у 521 маєтку тих землевласників, які постійно мешкали в Україні і лише на деякий час залишали посілості8. Колекції пам’яток старовини та мистецтв, архівні збірки та книгозбірні, що зберігались у маєтках польських землевласників, на сьогодні фрагментарно представлені в музеях, бібліотеках, архівосховищах України і є складовими національних архівного і музейного фондів.

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура


Акцент

На підставі друкованих і архівних джерел висвітлимо роль Ф. Ернста у вилученні культурних цінностей дворян польського походження та їх збереженні як музейних колекцій України, його позицію щодо неподільності Музейного фонду. Під час Першої світової війни польське населення на українських землях Російської імперії представляли як місцеві мешканці, так і біженці, переселенці. Польську еліту Волинської, Київської та Подільської губерній напередодні 1914 року становили близько 15 тис. осіб, які до 1917 року утримували 2,5 млн га, або половину земельного фонду цих губерній. Уявлення про зміст колекцій великих землевласників, їх зв’язки з історією України дає уривок з листа Юзефа (Йосипа) Потоцького, посідача маєтку Антоніни – родинної садиби Санґушків і Потоцьких у Волинській губернії. На початку 1919 року він писав: «В моїм будинку яко в садибі предків знаходяться правдиві скарби старовини і штуки, галерея малюнків найліпших малярів, цінности старих замків Сангушко, Корецьких і Острожських і велика бібліотека найліпших видань теперішніх [і] давнійших в кількости 12 тисяч томів, коштовний архів родинний, непорівнані9 колекції образів, порцеляни і ріжних меблів, котрі попередніми поколіннями були зібрані, а мною на протязі 40 років життя на Україні помножені і взбогачені. […] Довожу до відома, що колекція моя, яка була ще зібрана за предків моїх, цілий час поповнялась мною, як на Україні так і заграницею»10. Окремі представники знаті польського походження (якот Браницькі, Ільїнські, Собанські, Жевуські, Любомирські) у різні роки мали садиби або прибуткові будинки в Києві, хоча їх частка була незначною порівняно з власниками російського та українського походження. Дехто з них орендував приміщення в таких будинках (наприклад, Ф. Потоцький і Я. Пшездзецький). «…Працювати над поверненням того, що у нас, народу та польської держави, раніше силоміць видерто і що з краю силою вивезено». 15 березня 1917 року Тимчасовий уряд у Петрограді затвердив положення про Ліквідаційну комісію «у справах Царства Польського» (очолив Александр Ледницький). Цей документ передбачав «з’ясування місцезнаходження та стану майна державних і громадських установ Царства Польського, визначення умов зберігання та завідування ними аж до передачі їх польській державі». Комісія діяла з березня до грудня 1917 року. Слід було повідомити Ліквідаційну комісію у справах Царства Польського про місцезнаходження евакуйованих збірок. Утворення Центральної Ради у Києві в березні 1917 року, її виконавчого органу – Генерального Секретаріату дістало підтримку з боку «українських» поляків. Представник польської меншини Мечислав Міцкевич став міністром польських справ в уряді УНР. Польська шляхта активно співробітничала з українськими цукрозаводчиками. Спільні станові інтереси спонукали її представників брати участь у культурному житті, займатись меценатством і благодійністю. Воєнні дії призвели до руйнування багатьох пам’яток мистецтва і старовини. Деякі власники колекцій евакуювали збірки на схід, вглиб Російської імперії (як-от Браницькі, Радзивілли, Санґушки). Дехто перевіз колекції з садиб до Києва (Собанські, Плятери, Жевуські, Любомирські). Воєнне лихоліття спричинило появу біженців. У Києві розгорнув діяльність польський Центральний громадський комітет, який займався, зокрема, забезпеченням біженців, військовополонених, безпритульних дітей тощо. Він підпо-

Франциск Потоцький

рядковувався центральному органу в Петрограді. У Києві комітет розташовувався на вул. Терещенківській. Одним з активних його діячів був Франциск Салезій Потоцький, який відповідав за непостійні прибутки (пожертвування приватних осіб). Франциск Салезій Потоцький (1877– 1949) – громадський і культурно-освітній діяч. Був прямим нащадком СтаніславаЩенсного Потоцького з Тульчина. У жіночій лінії успадкував фрагменти бібліотеки, колекцій та архіву князівського роду Вишневецьких. За Першої світової війни мешкав переважно у Києві, брав активну участь у громадському та культурному житті. Сприяв відкриттю Польського університетського колегіуму в Києві 1918 року (Рильський пров., 10). У революційному Києві Ф.  Потоцький став однією з ключових фігур польських благодійних і пам’яткоохоронних товариств, що розгорнулись у Київській, Волинській та Подільській губерніях. Разом з Людґардом Ґрохольським Ф. Потоцький заснував і очолив «Польське товариство охорони пам’яток старовини на Русі» (26.03.1917), про яке йшла мова в цитованому на початку статті листі М. Василенка до Д. Багалія. Людґард Ґрохольський (1884–1954), культурно-громадський діяч в Україні, геральдик і публіцист. Походив з терешківської лінії роду Ґрохольських, записаних 1841 року до частини V книги дворянства Подільської губернії. Вищу освіту здобував в університетах – в Одесі (юридичний

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

31


акцент

Оксана Ємчук

Федір Ернст та

Сергій Маслов

Ж

иттєвий шлях та наукову спадщину Ф.Л. Ернста (1891– 1942) ґрунтовно досліджено в працях С.І.  Білоконя1, С.Ж.  Верезомської та інших учених 2 . Водночас, з метою поглибленого розгляду професійного оточення Ф.Л.  Ернста, варто окремо звернутись до документів фонду особового походження Сергія Івановича Маслова (1880–1957)3, що зберігаються в Інституті рукопису Національної бібліотеки України ім.  В.І  .Вернадського. Відомий український вчений-філолог С.І. Маслов зберіг документи про святкування 30-річчя Ф.Л. Ернста в Київському археологічному інституті (далі – КАІ)4. Архівний фонд С.І. Маслова налічує понад вісім тисяч одиниць зберігання документів, які професійно систематизовані та дбайливо атрибутовані фондоутворювачем. Цей фонд демонструє багаторічну наукову, педагогічну та громадську діяльність С.І. Маслова, містить копії різних історичних документів, детальний опис багатьох важливих подій тощо. Так, в архіві збережено копії наказів про звільнення працівників Всеукраїнської академії наук як «класових ворогів» у грудні 1933 року, уточнено ініціали Ф.Л. Ернста, які в наказі були записані помилково «Ф.М.»5. Значну кількість фонду становлять ретельно зібрані, «якнайточніше датовані та прокоментовані» документи про історію КАІ 6 . Матеріали про святкування 30-річчя Ф.Л. Ернста складаються із власноручних записів С.І. Маслова про свято, машинописного тексту святкових привітань, телеграми, вітальної кантати, які передав йому її автор Л. А. Дінцес 22 грудня 1921 року. Ці документи С.І.  Маслов зберіг з притаманною йому обачністю, з купюрами, тому деякі пропущені «ризиковані» 38

фрагменти доповнено його красномовними коментарями. Крім того, в архіві С.І. Маслова збережено рідкісну світлину, де вчені разом з колегами в Українському науковому інституті книгознавства (далі – УНІК). Портрет Ф.Л. Ернста був, ймовірно, заретушований у часи репресій 1930-х років. Ф.Л.  Ернст працював в УНІК як член Комісії мистецтва книги. С.І. Маслов, своєю чергою, – головою Комісії історії книги, у 1926–1935 рр. – головою Секції історії книги в штаті УНІК7. Поряд з С.І. Масловим М.М. Іванченко (1883–1938?) та Я.І. Стешенко (1904–1939) – видатні українські бібліографи, які разом з академіком В.М. Перетцом були авторами ювілейного видання УНІК «Сергій Маслов. 1902–1927» (К., 1927). Відомий український художник В.Г. Кричевський (1872–1952) до цього ювілею намалював один з найкращих екслібрисів С.І. Маслова. Ф.Л. Ернст, Я.І. Стешенко та М.М. Іванченко були репресовані. С.І.  Маслов дивом вижив, завжди поводив себе принципово та порядно. У його характеристиці 1935 року написано так: «Типово буржуазний професор. Одвертих виступів не має, бо він аполітичний. Проявляє голий академізм у викладанні. Дати соціально-економічну аналізу бази літературних явищ абсолютно неспроможний. Потопає в голому фактажі» 8 . Розглядаючи архівні документи, можна простежити багато спільного в житті та діяльності С.І.  Маслова та Ф.Л.  Ернста. Так, їхні дитячі та юнацькі роки пройшли на Чернігівщині: Ф.Л. Ернста – у Глухові, С.І. Маслова – в Ічні та Прилуках. Згодом вони успішно закінчили історикофілологічний факультет Київського університету (Імператорський університет Св. Володимира). Протягом усього життя вони працювали над вивченням та збереженням пам’яток старовини, зокрема у Всеукраїнському комітеті охорони пам’яток мистецтва та старовини, в Історичному товаристві Нестора-літописця, у різних установах ВУАН. С.І. Маслов та Ф.Л. Ернст брали активну участь у боротьбі за збереження історичних цінностей Києво-Печерської лаври, церковного майна та архівів інших релігійних установ, зокрема С.І. Маслов склав багато описів архівів та бібліотек 9. У 1922 році Ф.Л. Ернст та С.І. Маслов підписали колективний лист українських вчених проти незаконного вилучення історичних цінностей спеціальною комісією НКВС із КиєвоПечерської лаври10.

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура


акцент

Український науковий інститут книгознавства (УНІК). Зліва направо: С.І. Маслов, Ф.Л. Ернст, М.М. Іванченко, Я.І. Стешенко. Київ, 17 грудня 1924 р.

Одним з напрямів діяльності Ф.Л. Ернста та С.І. Маслова була музейна справа. С.І. Маслову у цій справі допомагав спільний друг та колега по КАІ В.М. Базилевич (1892–1942). У 1919 році С.І.  Маслов організував Музей війни та революції при Київському університеті, який діяв до 1924 року11. Коли Ф.Л.  Ернст був заарештований та ув’язнений, С.І.  Маслов, на відміну від багатьох наляканих репресіями вчених, продовжував активну пам’яткоохоронну діяльність. У серпні 1934 року він відправив особистий лист до Інспектури з охорони пам’яток старовини й мистецтва проти руйнування Спасо-Преображенського некрополя у Китаєві12 . Важливо, що він устиг зробити детальний плансхему цвинтаря, описав 265 могил та склав два іменних покажчики – імен ченців та світських персон. Святкування 30-річчя Ф.Л. Ернста припало на складний історичний період. Як згадувала незмінний секретар КАІ, відомий історик Н.  Д.  Полонська-Василенко (1884–1973), загальна атмосфера в наукових установах та вищій школі була гнітюча13. У 1921 році було припинено діяльність Українського наукового товариства, де також працювали Ф.Л. Ернст і С.І. Маслов. Тільки КАІ урятував наукову професуру та став першим закладом, який не підпадав під жодний тип навчального або наукового інституту, а головне, який зібрав найкращі наукові сили, спромігся існувати без державних дотацій та відповідно поза політикою. Саме ці факти й спричинили неухильне бажання різних владних установ ліквідувати інститут. У 1923–1924 роках Ф.Л. Ернст працював у КАІ викладачем історії української архітектури ХVІІ–ХХ ст., у 1923 році – обраний професором КАІ. Він організував семінар з історії українського мистецтва, виїжджав зі студентами до Чернігова, Переяслава-Хмельницького, Канева, НовгородаСіверського14. Для розуміння атмосфери святкування дня народження Ф.Л.  Ернста варто зупинитись на історії діяльності цього закладу, одним із засновників якого був С.І. Маслов та його вчитель академік В.М. Перетц (1870–1935). С.І. Маслов працював з перших до останніх років існування КАІ (1918–1924) як викладач палеографії, голова професорської Ради, проректор з наукової роботи, ректор (листопад 1921 р. – лютий 1922 р.).

На думку В.М.  Перетца, КАІ мав бути специфічним навчальним закладом, матеріально підтримуваний внесками слухачів за навчання, на відміну від аналогічних державних інститутів у Петербурзі та Москві, тому що державна служба неминуче створює бюрократизацію установи, залежність від політичних тенденцій. Головною метою створення інституту засновники вважали підготовку вчених – архівістів, бібліотекарів, зберігачів музеїв. Фахівці цього профілю мали бути справжніми аматорами, подвижниками15. Зусиллями фундаторів КАІ при інституті було засновано бібліотеку, архів, музей старожитностей. КАІ став унікальним прикладом вільного інституту, в якому слухачі брали активну участь в організації діяльності закладу16 . На початку 1921 року українська секція інституту намагалась створити Київський археологічний інститут імені В.  Антоновича. Із Інституту побажав вийти вчитель Ф.Л.  Ернста – мистецтвознавець професор Г.  Г.  Павлуцький (1861–1924)17. Прагнення сконцентруватися над вивченням тільки української історії та реорганізувати КАІ в суто науковий заклад С.І. Маслов не сприймав як космополіт та прихильник збереження максимально повного спектра дисциплін, а також – усіх досвідчених викладачів інституту. Колектив студентів та частина викладачів підтримали С.І. Маслова18, який наполягав на базовому науково-навчальному типі інституту та наївно вважав, що архівна наука може бути поза політикою. Варто уточнити, що С.І. Маслов виступав як проти українізації КАІ, так і проти русифікації інституту під керівництвом ректора М.П. Гулі, який до того ж своїми шахрайськими комерційними угодами призвів КАІ до боргів19. У січні

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

39


музейники

Марина Дмитрієнко, Олена Походяща

Федір Ернст

і малярська колекція НХМ

Невідомий художник. Портрет М. РєпнінаВолконського. ХVІІІ – початок ХІХ ст. НМІУ. З родинної збірки Рєпніних Невідомий художник (Я. І. Аргунов?). Портрет Н. Рєпніна. Кінець ХVІІІ – початок ХІХ ст. з портрета 1724 р. НМІУ. З родинної збірки Рєпніних Я. І. Аргунов. Портрет В. Розумовської, уродженої Шереметьєвої. 1824 р. З родинної збірки Рєпніних Невідомий художник. Портрет Б. Хмельницького. Перша половина ХІХ ст. НМІУ. З родинної збірки Тарновських Невідомий художник. Портрет Януша Острозького (?). Копія ХІХ ст. НМІУ. З родинної збірки Острозьких-Заславських Невідомий художник. Портрет І. Скоропадського. ХVІІІ ст. НМІУ. Повернуто з Російського музею в Ленінграді Невідомий художник. Портрет протоієрея Києво-Софійського собору Д. Сигиревича. Кінець ХVІІІ – початок ХІХ ст. З Митрополичого будинку КиєвоСофійського собору

44

Н

априкінці 10-х років ХХ століття Федір Людвіґович Ернст долучився до вивчення та активної популяризації українського та європейського мистецтва як учений та музеєзнавець. Його творчий доробок у ділянці історії малярства хоча й невеликий за обсягом, однак дуже поважний.

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура


музейники

Збереженню творів мистецтва значно сприяв створений у 1919 році київськими вченими Музейний фонд, до заснування якого був причетний і Федір Людвіґ��вич. Ернст з однодумцями працювали, «як пожежна команда, часто в небезпеці, завжди таскали речі на власній спині, не дивлячись на голодне існування…»1. Серед цінних пам’яток мистецтва, які вдалося врятувати від забуття, є родинні колекції з київського маєтку поміщиків Терещенків, батуринського палацу Розумовських, з родинних збірок Дараганів, Тарновських, Браницьких, Острозьких та інших2. Іконографія цих родинних збірок крім зображень представників роду та їхніх друзів містили портрети видатних особистостей (Б. Хмельницький, П. Полуботок, І. Гонта та ін.). Однією з найцінніших знахідок Ф. Ернста була мистецька збірка з яготинського маєтку князів Рєпніних. До нашого часу збереглися родинні портрети Рєпніних: Афанасія Борисовича (НМІУ, інв. № М-113), Івана Борисовича (НМІУ, інв. № М-112), Микити Івановича (НМІУ, інв. № М-1289), Василя Микитовича (НМІУ, інв. № М-163), Миколи Васильовича (НМІУ, інв. № М-167), Миколи Григоровича (НМІУ, інв. № М-185). З яготинської колекції походять гравіровані зображення друзів родини Рєпніних – генерал-майора О. Безбородька (НМІУ, інв. №  Грл-2346. 1791  р.), генерал-майора Г.  ПотьомкінаТаврійського (НМІУ, інв. № Грл-3714/93), генерал-аншефа О.  Орлова-Чесменського (НМІУ, інв № 3714/101), генерала П.  Вітгенштейна (НМІУ, інв. №  Грл-3714/15) та генералад’ютанта І. Васильчикова (НМІУ, інв. № Грл-3714/16). Портрети кількох поколінь родини Рєпніних ХVІІ–ХІХ століть нині є окрасою Національного музею історії України3. У 20-х роках ХХ століття було порушено питання обміну культурними цінностями між РСФРР та УСРР та утворено паритетну комісію 4, в якій від Всеукраїнського історичного музею ім. Т. Шевченка взяв участь і Ф. Ернст. Взаємообмін відбувався завдяки наполегливій праці комісії, що складалася переважно із музейних працівників. Їхніми зусиллями уже 1921 року з Московського історичного музею було повернуто першу партію експонатів з українських музеїв, евакуйованих ще у 1915 році. Протягом 20-х років завдяки старанням Ф.  Ернста було повернуто десятки козацьких портретів, у тому числі зображення гетьмана І. Скоропадського з Центрального сховища Державного музейного фонду у Москві (НМІУ, інв. № М-96)5 та з Російського музею в Ленінграді (НМІУ, інв. № М-434)6. Але це були крихти на тлі тотального розкрадання та руйнування національного надбання. Загальновідомо, що до 1922 року Україна постраждала найбільше за інші країни світу. Під гаслом «допомога голодуючим» проводилися масові конфіскації з церков культурних цінностей, які 2 вересня 1922 року за дорученням Наркомфіну були направлені до Держхрану у Москві7. «…Для українського народу це був грабунок його національного скарбу, свідка його багатовікової побожності, національної культури»8 . Проводилися масові пограбування «родинних гнізд», де знаходилися зібрані кількома поколіннями унікальні твори мистецтва. Розкрадання відбувалося швидше за рятування культурних цінностей, однак усе, що вдалося зберегти – тільки завдяки відданій праці Ф. Ернста, Д. Щербаківського, М. Біляшівського та багатьох інших вчених-ентузіастів. 3 грудня 1923 року Ф. Ернст обійняв посаду завідувача художнього відділу Всеукраїнського історичного музею ім. Т.  Г.  Шевченка. За 10 років його роботи в музеї кількість експонатів відділу збільшилася у 15–20 разів. Рятуючи му-

зейні цінності від постійних ревізій з Росії, він не раз ризикував своєю посадою. Завдяки Ф. Ернсту під час націоналізації Києво-Печерської лаври було збережено близько 5 тисяч культових виробів з дорогоцінного металу давнього походження9. У часи розквіту вандалізму вчений невтомно комплектував мистецьку збірку Всеукраїнського музею. Можна виділити кілька основних напрямів поповнення творами мистецтва музейних колекцій, якими керувався у свій час і Ф.  Ернст: експедиції, дарування, зняття копій з оригіналів, реевакуація (рятування реквізованих та конфіскованих речей), купівля, обмін непрофільних творів на профільні в інших музеях або у приватних осіб. Завдяки обміну Ф. Ернст отримав від колекціонерів цінні твори живопису, що вдало доповнили музейну збірку. Так, у колекціонера і антиквара С. Глеваського-Гольдфарба йому вдалося виміняти для музею портрети Б.  Хмельницького (НМІУ, інв. №  М-9) та І.  Стороженка (НМІУ, інв. № М-1243), що походять з родинної колекції В.В.  Тарновського. Вивчаючи мистецьку збірку колишнього Всеукраїнського історичного музею ім. Т. Шевченка, вражає глибокий науковий підхід у формуванні живописної колекції, зокрема портретного живопису. Мистецька колекція музею представлена парсунами із зображеннями осіб різних соціальних верств – від представників царських родин та вищого духовенства до селян. Культові споруди також стали джерелом поповнення творами мистецтва музейної збірки, серед яких були портрети духовенства, козацтва, царських осіб, дворян та міщан10. Так, у 1925 році до Всеукраїнського історичного музею з Києво-Печерської лаври потрапили портрети протоієрея Києво-Софійського собору Д. Сигиревича з дружиною І. Сигиревич (інв. № М-126, 235), імператора Павла І (інв. № М-342), Януша та Анни Острозьких (інв. № М-123, 150), Теодосія Ростоцького (інв. № М-364), Б. Шереметьєва (інв. № М-446), Катерини ІІ (інв. № М-576). Ф. Ернст активно співробітничає із Картинною галереєю Музейного фонду України. Тільки за 1924 рік мистецьку збірку Всеукраїнського історичного музею було поповнено зображеннями української, російської та польської шляхти на понад 100 одиниць: портрети Б.  Красовської (НМІУ, інв.  №  М-473), Яна Тарновського (НІМУ, інв.  № М-130), Я.  Конецпольського (НМІУ, інв.  № М-129), М.  Щер­б атова (НМІУ, інв.  №  М-136), С.  Чернецького (НМІУ, інв.  №  М-430), Катерини ІІ (НМІУ, інв. № М-135), Павла І (НМІУ, інв. № М-506)

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

45


музейники

Інна Майко

Всеволод Зуммер. Фото 1920-х років

Товариш Ернста

Всеволод Зуммер

В. Зуммер і Ф. Ернст серед студентів і викладачів Київського археологічного інституту. Стоять поруч у верхньому ряду з піднятими руками. Фото початку 1920-х років

48

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура


музейники

Щ

е донедавна це ім’я було відоме лише нечисленному колу фахівців. Кілька років тому вийшла друком книга Ю.  М.  Кочубея, Е. Г. Циганкової1, яка фактично повернула до наукового обігу ім’я видатного вченого. Життя його, спов­ нене невтомної праці, нагадує гірський потік або меандри поліських річок. Початок його і завершення пов’язані з невеликими, тихими містечками України, а між цими двома датами, які на надгробку розділяє коротенька риска, простягнувся цілий океан подій, досягнень, несправедливості і, перш за все, праці. В Остерському краєзнавчому музеї (Чернігівська область) зберігається автобіографія В.М. Зуммера, епістолярій, йому присвячена частина експозиції. Народився Всеволод Михайлович 14 вересня ст. ст. 1885 року в містечку Тальному Уманського району Київської області. Батько, Михайло Семенович, обрусілий німець, служив поштово-телеграфним чиновником. Мати – Марія Нечипорівна Турчанович, українка. І сам Всеволод Михайлович позиціонував себе як українець. Так і значилося в його паспорті2, коли ще там існувала графа «національність». Сім’я була православною. У дев’ять років, як було заведено, Всеволода віддали до найпрестижнішої у Києві Олександрівської гімназії, яку він закінчив 1903 року. Але наступний крок юнака був несподіваним – він вступає до драматичної школи Лепковських і багато років служить на російській драматичній сцені 3 – актором на ролях резонерів, режисером, читає лекції перед спектаклями. 1910 року знову рішуча зміна шляху – В.М. Зуммер вступає на історико-філологічний факультет Київського університету Св. Володимира, де спеціалізується на кафедрі історії мистецтв під керівництвом Г.Г. Павлуцького 4 . Згадаємо, що того ж таки року вступає на історичне відділення Ф.  Л.  Ернст5 . Саме з alma mater почнеться їх знайомство, співпраця, дружба. Курсова робота студента В.М. Зуммера «Система библейских композиций Ал. Иванова 6»7 була опублікована в Києві 1914 року, а згодом зарахована як дипломна. По закінченні університету В.М. Зуммер одержав диплом І ступеня, підписаний попечителем Київського учбового округу В.  Науменком 8 . Професор Г.Г.  Павлуцький залишив здібного студента на кафедрі для підготовки до професорського звання (1916–1921). Одночасно В.М.  Зуммер працює науковим співробітником Київської науково-дослідної кафедри мистецтвознавства, НТШ, Софійського комітету ВУАН. Йдуть війни, революції, змінюються, як у калейдоскопі, уряди, а професор В.М. Зуммер викладає історію мистецтв – в Археологічному інституті, на Вищих жіночих курсах, в Народному університеті. Люди мають вивчати прекрасне – це кредо його життя, і невтомний науковий пошук веде до Чернігова, Канева, Остра, Козельця, Переяслава, Москви, Владіміра-на-Клязьмі, Боровська. Під час відрядження до Москви слухає лекції в Археологічному інституті, читає лекції з історії мистецтв на науково-популярному відділенні університету Шанявського і продовжує працювати над темою творчості О. Іванова, яка залишається коханням усього життя. Цій темі присвячено п’ятнадцять друкованих робіт вченого 9. 1923 рік – знову крутий поворот шляху. Вченого запрошено до Баку на посаду доцента Азербайджанського університету. Тут він організував кафедру історії мистецтв і став її

завідувачем. Саме в Баку В.М. Зуммер захистив докторську дисертацію, основою якої стали його дослідження творчості О. Іванова. Офіційними опонентами були Вяч.  Іванов, М.  В.  Довнар-Запольський, О. В. Багрій, П. П. Фрідолін10 . Після захисту дисертації В.М. Зуммер обраний професором, і крім університету читає лекції з історії мистецтв також в Азербайджанському художньому училищі, Тюркському театральному училищі. Як спеціаліста зі східного мистецтва його запрошують до роботи в художній секції Наркомату освіти Азербайджану, він стає дійсним членом Товариства обстеження та вивчення Азербайджану, Азербайджанського археологічного комітету, Кавказького історико-археологічного інституту, Всеукраїнської асоціації сходознавства. Необхідність якомога ширше вивчати мистецтво Азербайджану – «края, еще не вошедшего в круг ведения науки об искусстве» – спричиняє численні поїздки цим краєм і теренами за його межами: Гянджа (Кіровабад), Беш-Бармак, Шемаха, Куба, Нагірний Карабах, Ленкорань, Ханека, Барда, Нахичевань на Араксі, Нуха, Апшерон, Тбілісі. Але інші скарби стародавнього сходу зовсім поруч, варто лише перепливти море. І професор В.М. Зуммер вивчає пам’ятки Середньої Азії – Самарканд, Бухара, Ташкент, м. Туркестан, Ашхабад, Анау, Старий Мерв, Талхатан-баба та Криму – Бахчисарай, Старий Крим, Карасубазар. Цікава деталь: професору В.М.  Зуммеру, як людині, що прослужила в Баку 5 років, було надано Азербайджанським університетом річну відпустку. Скориставшись нею, Всеволод Михайлович бере участь у делегації українських вчених і письменників до Туреччини. До складу делегації входять Павло Тичина, Леонід Первомайський. У листопаді-грудні 1928 – січні 1929 року учасники відвідують Стамбул, Анкару, Конію, Бруссу, Едірне. Перебуваючи після цього на Україні, В.М.  Зуммер організовує у Харкові Художньо-історичний музей і стає його першим директором. Продовжується і його педагогічна діяльність – курс історії мистецтв проф. Зуммер читає в харківських Художньому і Музичнодраматичному інститутах. Триває і науковий пошук за завданням Музейного відділу Наркомату України – Москва, Ленінград, Одеса, Київ, Чернігів, Наталівка, Полтава, Дніпропетровськ. Пригадаємо, що це все за один рік відпустки. Повернувшись до виконання обов’язків професора Азербайджанського університету, Всеволод Михайлович стає також

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

49


екслібрис

Петро Нестеренко

ФЕДІР ЕРНСТ –

колекціонер екслібрисів

В

П. Грановський. Бібліотека С. Л. Дроздова. 1926 р.

56

усі часи екслібрис і як документ епохи, і як твір мистецтва графіки малих форм був об’єктом інтересів інтелектуальних верхів суспільства – найзавзятіших бібліофілів і колекціонерів, вчених широкого профілю: істориків, книгознавців, бібліографів, знавців мистецтва. Піонером екслібрисного руху в Києві на початку ХХ століття був відомий колекціонер, археолог, історик, автор досліджень з нумізматики Карл Болсуновський. По його смерті у 1924 році зібрання російських та польських екслібрисів, яке нараховувало близько 500 одиниць, було придбане музейником і колекціонером С.Л.  Дроздовим-Мишківським. Своєю чергою зібрання останнього, разом з колекцією К. Болсуновського, надійшло до Українського інституту книгознавства. Подальша його доля після ліквідації цієї установи невідома. На той час, як стверджує наш сучасник, мистецтвознавець і колекціонер Яків Бердичевський, у Києві було чимало людей з різних верств суспільства, які мали невеличкі добірки книжкових знаків, які потрапили до них різними шляхами. Серед них С.І. і В.І. Маслови, П.М. Попов, І.І. Врона, О.О. Кузьмінський, М.Н. Лівшиць, І.В. Моргілевський, В.Г. Заболотний, М.І.  Терещенко, М.М.  Ушаков, Т.Н.  Неллінгер, Б.С.  БутникСіверський. Звичайно ж, були вони й у тогочасних художників – авторів екслібрисів: І.М. Плещинського, О.І. Усачова, О.Б. Сахновської, В.І. Касіяна та інших. У київського колекціонера, лікаря Д.Л. Сігалова також було дві-три тиснених золотом теки екслібрисів популярного на початку минулого століття віденського художника Франца Байроса, в яких знаходилося й декілька десятків екслібрисів улюблених збирачем художників петербурзького об’єднання «Мир искусства» – Бакста, Бенуа, Добужинського, Лансере, Остроумової-Лебедєвої, Сомова, Шарлеманя. Проте до колекціонерів екслібриса Я. Бердичевський відносить Я.І.  Стешенка, М.М.  Іванченка, Г.Д.  Тисяченка (Саливона), Ю.О.  Меженка та Ф.Л.  Ернста. Доля їхніх зібрань склалася по-різному. Після смерті Г.Д.  Тисяченка у 1927 році його колекція надійшла до Публічної бібліотеки Ака-

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура


екслібрис

М. Андрієнко-Нечитайло. Екслібрис С.А. Сильванського. 1915 р. В. Кричевський. Екслібрис Дмитра Ревуцького. 1929 р.

демії наук УРСР (нині Національна бібліотека України ім. В.І. Вернадського). Туди ж, напевно, потрапила й колекція М.М.  Іванченка. Трагічна доля книгознавця, бібліографа Я.І. Стешенка, який збирав екслібриси ще з 1916 року. Відчуваючи безвихідь, перед тим як відправитись у небуття (загинув у 1939 році на Колимі), вчений 1935 року ліквідував свою колекцію, яка налічувала на той час 991 одиницю, а з дублетами – 1163 штуки. Була розпорошена й колекція Ю.О. Меженка (близько 3 тисяч одиниць). Колекція ж Ф.Л. Ернста, на думку Я. Бердичевського, знаходилась у Національному музеї українського мистецтва1. Екслібриси Ф. Ернста друкувалися у багатьох виданнях, присвячених книжковому знаку. Одним з перших помістив книжковий знак мистецтвознавця й історика роботи О.  Усачова у виданні, присвяченому київським книголюбам (до 1500-річчя заснування Києва), Я. Бердичевський2, продовжували цю традицію М. Грузов і А. Кончаковський – «Книжкові знаки киян» (Київ, 2000)3. Про «велику колекцію книжкових знаків» Ф. Ернста згадується й на сторінках видання «Бібліотеки киян», що вийшло в серії «Бібліотека музею історії м. Києва» у 2005 році4. В ньому вміщено портрет Ф. Ернста й зазначено авторів книжкових знаків, адресованих діячу культури: Л.  Хижинський і О.  Усачов. Їхні екслібриси відтворено ще у низці видань, зокрема в авторських: «Історія українського екслібриса»5 та «Київ в екслібрисі» (робота Л. Хижинського)6, «Українська графіка першої третини XX століття»7, у «Роздумах про колекціонування» Я. Бердичевського 8 тощо. Експонувався екслібрис Ф. Ернста роботи Л. Хижинського (із зібрання автора цих рядків) і за кордоном. 2003 року в контексті проекту «Візуальні та історичні культури Східної центральної Європи в процесі державної та суспільної модернізації», а також під проект «Національна символіка та відновлення державності в Хорватії, Словаччині та Україні, 1918, 1939/1941–1944 та з 1991/93» у Лейпцигу було відкрито виставку, присвячену мистецтву екслібриса в Україні в XX столітті «Історія та культура України в дзеркалі її мистецтва екслібриса». До неї було видано німецькою мовою альбомкаталог, в якому презентовано й екслібрис Ф. Ернста9. Працюючи над історією українського екслібриса, автору цих рядків вдалося розшукати невеличку колекцію екслібрисів, які належали відомому вченому, у наукових архівних фондах рукописів та фонозаписів Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М.Т. Рильського. Вона складається з екслібрисів XIX–XX століть, пронумерованих олівцем до 45 номера включно (Ф. 13 – 6/524), а також тиражу книжкового знака Ф. Ернста (25 прим.), виконаного для книголюба автором Л. Хижинським (Ф. 13 – 6/524а), і також

пронумерованих. Про те, як надійшло це зібрання до фондів цієї поважної установи, невідомо, є лише здогадка, що потрапили екслібриси, а також листи ряду приватних осіб до Ф.  Ернста та Державного Видавництва України разом з Державним Видавничим Об’єднанням України з приводу видання робіт про художника Г. Нарбута (1924–1933) десь у 1945 році. А передав ці матеріали до фондів Інституту 1946 року вже згадуваний Борис Степанович Бутник-Сіверський, який тимчасово був завідувачем відділу інституту. Серед 45 екслібрисів, представлених у зібранні Ф. Ернста, 8 виконано Леонідом Хижинським у 1923–1929 роках і 9 – Олексієм Усачовим, з них 3 екземпляра для «Книгозбірні Ярослава Стешенка». Обидва художники створили 1923 року по одному екслібрису для Ф. Ернста. Тираж у 25 примірників, надрукований Л.  Хижинським, навіює думку, що його було виконано за гонорар. Відомий також виконаний ним 1925 року тираж екслібрисів, 50 екземплярів на різному папері, для С.О. Клепикова. Нині замовні екслібриси друкують по 100 примірників, а виконані

Бібліотека Загінецька (графа Болеслава Старжинського). Друга половина ХІХ ст.

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура

57


виставки

Віра Павлова, Ольга Друг

Виставка

документів Ф. Ернста в Музеї історії міста Києва

В

иставка, що відбулася у Музеї історії міста Києва, була присвячена 120-річчю від дня народження видатного українського історика, мистецтвознавця, музеєзнавця, пам’яткоохоронця Ф.Л. Ернста (1891, Київ – 1942, Уфа). Там були представлені матеріали з колекцій: Музею історії міста Києва (МІК), Національного худож��ього музею України (НХМУ), Національного музею історії України (НМІУ), Національного музею українського народного декоративного мистецтва (НМУНДМ), Наукового архіву Інституту археології НАН України (ІА НАНУ), Національного комплексу народної культури «Музей Івана Гончара» (НКНК «Музей Івана Гончара»), Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М.Т. Рильського (ІМФЕ), Інституту рукопису НБУВ (ІР НБУВ) та приватних збірок С. Білоконя, родини Біляшівських, І. Магури, О. Леонтович. Епіграфом було обрано рядки зі спогадів Тамари Ернст, дружини Ф.Л. Ернста: «Я твердо знаю, що допоки серце його не перестало битися, всі його думки й устремління віддані були тому, що складало сутність його життя. Знаю, що й помираючи, він зберігав відданість рідному Києву та рідній науці, – відданість пристрасно люблячого, переконаного дослідника і чесної, глибоко порядної людини». Виставка, відкрита в день 120-річчя цього непересічного киянина, мала назву «В  обороні української спадщини». 60

Це цитата з монографії доктора історичних наук Сергія Білоконя, який одним із перших почав досліджувати й писати про Ф. Ернста, чиє ім’я було викреслене з української історії на багато років, так само, як і десятки інших імен. Зокрема, однодумців і соратників Федора Ернста – Миколи Біляшівського і Данила Щербаківського, життя і діяльність яких також були присвячені порятунку й дослідженню історико-культурних цінностей, розшуку і поверненню Україні її історичних та мистецьких скарбів. До речі, вони втрьох доклали чимало зусиль для створення колекції першого Міського музею, на основі якого за радянських часів сформувалося кілька національних музеїв нашого міста. Тут вперше були представлені унікальні світлини й документи, які розкривають науковий і життєвий подвиг Ф. Ернста та його друзів і колег, репресованих і знищених тоталітарним режимом у 1920–1930 роках. Експонувалися дійсно раритетні речі, до яких торкалася рука вченого, його записи, кілька рідкісних світлин, примірник довоєнного видання провідника (путівника) «Київ». На це ґрунтовне дослідження Ернста про Київ, як і на його автора, чекала нещаслива доля: одразу після виходу друком воно опинилося у спецфондах бібліотек. Нині це видання є раритетним. За матеріалами виставки можна простежити, як Федір Людвіґович з колегами збирав, вивчав, оберігав пам’ятки історико-культурної спадщини України. Цікаво, що серед пам’яткоохоронних проектів, розроблених Ф. Ернстом з однодумцями наприкінці 20-х – на початку 30-х років, одним з найграндіозніших був план створення заповідника «Київський Акрополь», який мав за мету організаційно об’єднати охорону визначних пам’яток культової архітектури найстарішої частини міста. До речі, експозицію музею «Київський Акрополь» пропонувалося розташувати в Десятинній церкві (у ті часи на місці сьогоднішньої експозиції археологічних розкопок на Старокиївській горі ще стояла

Пам’ятки України / iсторiя та к ульт ура


2012

№ 10 (180)

Науково-популярний ілюстрований журнал

Видавець ДП «Національне газетно-журнальне видавництво» Україна 03040, Київ, вул. Васильківська, 1. Тел./факс: +38(044) 498 23 65 Генеральний директор Олеся Білаш

Головний редактор Леся Богослов Відповідальний за випуск Ігор ГИРИЧ Редагування, коректа Віри Карпенко Дизайн і верстка Наталії КОВАЛЬ

ПРО АВТОРІВ Сергій Білокінь – керівник Центру культурологічних студій Інституту історії України НАН України, доктор історичних наук Ігор Гирич – заввідділу Інституту української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України, кандидат історичних наук Марина Дмитрієнко – старший науковий співробітник Інституту історії України НАН України, доктор історичних наук, професор Ольга Друг – провідний науковий співробітник Музею історії Києва Оксана Ємчук – науковий співробітник Інституту археографії та джерелознавства ім. М.C. Грушевського НАН України, кандидат історичних наук Марія Кадомська – головний мистецтвознавець інституту «НДІпроектреконструкція» Інна Майко – заступник голови Ради Київського будинку вчених, науковий консультант Остерського краєзнавчого музею, кандидат біологічних наук Дмитро Малаков – києвознавець, заступник директора із наукової роботи Музею історії Києва Петро Нестеренко – доцент, зав. проблемною науководослідною лабораторією Національної академії образотворчого мистецтва та архітектури, кандидат мистецтвознавства Віра Павлова – провідний науковий співробітник Музею історії Києва Олена Походяща – науковий співробітник Національного музею історії України, кандидат історичних наук Наталія Черкаська – старший науковий співробітник Інституту археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України, кандидат історичних наук

АДРЕСА РЕДАКЦІЇ  країна 03040, Київ, вул. Васильківська, 1. У Тел./факс: +38(044) 498 23 67 E-mail: pamjatky.ukr@gmail.com Свідоцтво про державну реєстрацію друкованого засобу масової інформації – КВ № 683 від 01.06.1994

Друкарня ТОВ « Видавничо-поліграфічна компанія “Експрес-Поліграф”» вул. Фрунзе, 47б, Київ, 04073. Тел. +38(044) 417 25 93 Наклад 1000 прим.

Розповсюдження, передплата, реклама Тел. +38(044) 498 23 64, +38(050) 310 56 63

uaculture.com

Передплатний індекс 74401

ПАМ’ЯТКИ УКРАЇНИ: історія та культура Передплатний індекс – 74401 ВИХОДИТЬ ЩОМІСЯЦЯ ВАРТІСТЬ ПЕРЕДПЛАТИ на 2013 рік

6 місяців 132,09 грн

12 місяців 262,98 грн

Передплатити та придбати окремі примірники журналу в електронній версії можна за адресою: http://presspoint.ua/. Така послуга доступна в будь-якій країні світу. Ознайомитись з журналом можна в усіх наукових бібліотеках обласних центрів України та бібліотеках райцентрів Київської області. Довідки за тел.: (044) 498-23-64; e-mail: nvu.kultura.porhun@gmail.com


розпочалася передплата на 2013 рік Вартість передплати на рік

передплатний індекс

передплатний індекс

95220

74401

210,90 грн

262, 98 грн

передплатний індекс

передплатний індекс

передплатний індекс

74501

37112

74310

132,48 грн

114,90 грн

132,48 грн

передплатний індекс

передплатний індекс

60969

90269

164,34 грн

104,34 грн

Передплату можна оформити в будь-якому поштовому відділенні зв’язку України та через Оформлення передплати передплатні на друге півріччя 2012 року розпочнеться в квітні місяці. агентства. Передплату можна оформити оформити в будь-якому передплату поштовому відділенні України, через передплатні У країнах далекого зарубіжжя на всі зв’язку наші видання можна через сайт агентства, а також у редакції Газетно-журнального видавництва Міністерства культури України www.presa.ua, на сторінці «Передплата On-Line». далекого зарубіжжя оформити передплату на всі наші видання ПередплатитиУтакраїнах придбати окремі примірники видань в електронній версії можливо можна через сайт www.presa.ua, на сторінці «Передплата On-Line» країні світу. за адресою: http://presspoint.ua/. Така послуга доступна в будь-якій Довідки за тел.: (044) 498-23-64

Довідки за тел.: (044) e-mail: 498-23-64; e-mail: nvu.kultura.porhun@gmail.com nvu.kultura.porhun@gmail.com


ISSN 0131-2685

Пам’ятки України: історія та культура. – 2012. – № 10. – С. 1–64.

Індекс 74401


Пам'ятки України