Фото Сергія ПІРІЄВА
Я
кщо розшифрувати це співвідношення у послідовності елементів, то почати слід з найважливішого: з духовності. Як вища субстанція, вона була присутня у творчості Скорика з юності, тобто з тих часів, коли атеїстична доктрина вкрай неприхильно ставилась до будь-яких натяків чи алюзій до «опіуму для народу». І тим не менше – для Скорика це не було жестом героїзму в радянські часи і не стало даниною моді, як нерідко трапляється у сучасній культурі. Правнук священика, він виріс у родині, яка хоч і не хизувалася показною побожністю, проте ці цінності сприймала як найголовніші, питомо закорінені в свідомості й ставленні до життя. У багатьох суто «світських» творах Скорика, починаючи з його першої кантати «Весна», чуємо інтонаційні символи, безпосередньо пов’язані із духовною традицією світової та української музики. В останнє двадцятиріччя цей потяг несподівано – але водночас і не зовсім несподівано! – вилився у звернення до тих жанрів, які перед тим не з’являлись у його доробку, – опери «Мойсей» і Духовного концерту-реквієму, а також «Молитви» для оркестру, Псалма № 50 для хору та інших. Духовність не просто як сакральна традиція, а як індивідуальний духовний імператив знаходить своє філософсько-узагальнене, спроектоване на національну історію втілення в опері «Мойсей». Бачення опозиції «земного – небесного» в ній доволі несподіване, шлях Пророка та його послідовників до Землі Обітованої представлений контроверсійно. Проте митець, який живе в реаліях сьогодення, не намагається приховати справжнього стану речей і видати бажане за дійсне. Розуміння найвищої ідеї «служіння Богові» в музиці опери подається крізь збільшувальне скло гіперінтенсивно-
4’2013 | МУЗИКА
го звукового середовища сучасності, його суперечностей, а водночас – нездоланного прагнення, притаманного кожному, в чиїй душі живе іскра Божа, знайти свій єдиний і неповторний шлях до істини, яким би крутим та ілюзорним він не видавався. Наступна сутнісна риса стилю Скорика концентрується в імпровізаційності. Імпровізаційність, неочікуваність смислових поворотів і драматургічних рішень становить чи не найприкметнішу ознаку його індивідуальної творчої манери. Скорик не любить і не вміє бути довгий час однаковим. Його творчість постійно оновлюється, відповідно до духу часу набуває незвичних відтінків змісту й «обертонів». Навіть якщо взяти до уваги лише останні 10–15 років, то згадана схильність до несподіванок (навіть з урахуванням еволюції художнього світогляду митця) просто вражає. Музика Мирослава Скорика сучасна і «несучасна», популярна й елітарна водночас: вона поєднує яскравий національний колорит і композиторську техніку XX століття, змушує серйозно замислитись, а нерідко пробуджує в душі кожного з нас язичника, який схиляє голову перед силою природи, викликає спогади про витоки наших традицій, звичаїв, вірувань і при тім залишається глибоко духовною, проникнутою християнським світовідчуттям. Останні твори Скорика свідчать про невпинне прагнення охопити якомога ширше коло художніх явищ, зіставити найвіддаленіші сфери образів. Композитор досягає часом парадоксального з точки зору традиційних уявлень про високе мистецтво результату. Відтак його твори інколи спантеличують, навіть шокують публіку, котра
15