Page 1

№4

2013

до м … в у

ВСЕСВІТ МУЗИКИ

іляцій ювіл б ярам ю х па д м ’ятник і чни ів и а ф й л о з ді ів … у іа


Журнал «Музика» – один із найповажніших в Україні (видається з 1923 року). Це єдиний науково-популярний журнал з питань музичної культури в державі. На його сторінках розкривається широка панорама сучасного музичного життя України в усьому розмаїтті: розповідається про творчість українських композиторів і виконавців, про фестивалі, конкурси, концерти, музичні вистави в різних регіонах країни й за кордоном, розглядаються проблеми молодіжного мистецтва тощо. Наші матеріали зацікавлять як професіоналів, так і любителів музики різних жанрів і стилів. Фахові статті, яскраві кольорові ілюстрації, оригінальний дизайн буде до вподоби читачам будь-якого віку.

ВЖЕ СЬОГОДНІ ЖУРНАЛ МОЖНА ПРИДБАТИ: – у мережі Книгарень «Є»; – у кіоску в Національній музичній академії України імені Петра Чайковського (м. Київ, вул. Архітектора Городецького, 1–3/11); – у книгарні «Наукова думка» (м. Київ, вул. Грушевського, 4); – у книгарні при Києво-Могилянській академії; (м. Київ, Контрактова площа, 4, 1-й корпус НаУКМА); – у книжковому магазині «Сяйво» (м. Київ, вул. Велика Васильківська (Червоноармійська), 6); – у книжковому магазині «Смолоскип» (м. Київ, вул. Межигірська, 21); – у книгарні Наукового товариства імені Тараса Шевченка (м. Львів, проспект Шевченка, 8); – у книгарні «Ноти» (м. Львів, проспект Шевченка, 16); – у книгарні «Східна Брама» (м. Луганськ, вул. Радянська, 54, 4-й поверх, ТЦ «Центральний»); – у «Книгарні-кав’ярні» (м. Одеса, вул. Катерининська, 77); – у нашому видавництві (м. Київ, вул. Васильківська, 1, тел. 498-23-64). Придбати окремі примірники та передплатити видання в електронній версії можливо за адресою: http://presspoint.ua/. Така послуга доступна в будь-якій країні світу.

ЧИТАЙТЕ ЖУРНАЛ «МУЗИКА» – І ВАШ СВІТ ПОПОВНИТЬСЯ НОВИМИ ЯСКРАВИМИ Й ЧИСТИМИ ТОНАМИ, ЖИТТЯ «ЗАЗВУЧИТЬ» ІНАКШЕ!


№ 4 (394) ’2013

 Рі заснування – 1923 Рік НАУКОВО-ПОПУЛЯРНИЙ ЖУРНАЛ Засновники: Міністерство культури України Спілка композиторів України Всеукраїнська музична спілка Видавець: ДП «Національне газетно-журнальне видавництво» 03040, м. Київ, вул. Васильківська, 1 Тел.: +38(044) 498-23-65 Генеральний директор Олеся БІЛАШ

 Головний редактор Ольга ГОЛИНСЬКА Заступник головного редактора Юлія ПАЛЬЦЕВИЧ Видавнича рада Олеся БІЛАШ (голова), Віктор ПАСАК, Максим БУДАРІН, Віктор ВЕЧЕРСЬКИЙ, Олена ВОРОНЬКО, Оксана ІОНОВА, Євгенія КРУТОГОЛОВ, Іван МЕЧКОВ, Лариса НІКІФОРЕНКО, Лариса ПЕТАСЮК, Світлана ФОМЕНКО, Людмила ЧУМАКОВА, Михайло ШВЕД, Оксана ГАЙДУК, Ігор ГИРИЧ, Людмила ГНАТЮК, Ольга ГОЛИНСЬКА,

Надія СОКОЛЕНКО

 Адреса редакції: 03040, м. Київ, вул. Васильківська, 1 Тел.: +38 (044) 498-23-67 E-mail: zhurnal_muzyka@ukr.net

Розповсюдження, передплата, реклама: Тел.: +38 (044) 498-23-64, +38 (050) 310-56-63

Реєстрація: Свідоцтво про державну реєстрацію друкованого засобу масової інформації – КВ № 954 від 25.08.1994 Виходить що два місяці

Засадниче: Редакція, окрім спеціально обумовлених випадків, подає авторський погляд

Усі права застережено: © Музика, 2013 Передрук і відтворення текстових та ілюстративних матеріалів журналу тільки з письмового дозволу видавця

На обкладинці Мирослав Скорик фото Юрія ДЯЧИШИНА

Дизайн і верстка Наталії КОВАЛЬ

Друкарня ТОВ «Видавничо-поліграфічна компанія “Експрес-Поліграф”» 04080, м. Київ, вул. Фрунзе, 47б Тел.: +38(044) 417-25-93 Наклад 1000 прим. Ціна договірна

Передплатний індекс 74310 http://uaculture.com

Шановні друзі! Ми продовжуємо знайомити вас із подіями, що відбуваються у чудовому світі Музики. А світ цей такий широкий і різноманітний, цікавий і принадливий, що, раз потрапивши у нього, вже не захочеш його покидати. Причому для кожного він – свій, і в цьому його унікальність і неповторність. Крок за кроком осягати цей світ – щоразу захоплива пригода. Одну з них ми пропонуємо вам пережити разом. У світ музики генія вітчизняної поезії Лесі Українки, яку нещодавно вшанувала вся культурна спільнота з нагоди сумної дати 100-річчя від дня смерті, нас введуть Ірина Щукіна та Роксана Скорульська – завідувачки київських музеїв Лесі Українки та Миколи Лисенка. З окремими планетами порівняні сьогодні видатні постаті сучасності, – зокрема, цьогорічні ювіляри, яких ми представляємо на наших сторінках. Щиро вітаємо з 75-річчям усесвітньо відомого композитора, виконавця, педагога, громадського діяча Мирослава Скорика і з таким само поважним ювілеєм – знаного українського музикознавця, професора, доктора мистецтвознавства Марину Черкашину-Губаренко! 40-річчя творчої діяльності й 20-річчя надання статусу державного ансамблю солістів «Київська камерата» відзначає фундатор колективу, провідний диригент і піаніст, невтомний пропагандист української музики Валерій Матюхін.

До ювілеїв славетного Хору імені Григорія Верьовки (70!) і його прославленого керівника Анатолія Авдієвського (80!) вийшла в світ художньо-документальна повість про них (матеріал Галини Степанченко). Своєрідний ювілей – 15-ліття відсвяткував лекторій «Класики – нащадкам» Київського інституту музики імені Рейнгольда Глієра (стаття Олександра Різника). Як завжди, тримаємо в полі зору сучасні фестивалі та конкурси. Цього разу ми побували на форумі «Музика молодих» у Києві і Львові (Анна Вовк) та фестивалі «Два дні й дві ночі нової музики» в Одесі (Наталя Куляєва, Ольга Голинська), були присутні при народженні першого фестивалю-конкурсу «Donbas Modern Music Art-2013» у Донецьку (Тамара Невінчана, Ольга Голинська), насолоджувалися сонцем, літом і джазом на «Alfa Jazz Fest-2013» у Львові (Сергій Лазо), вболівали за українців під час Міжнародного конкурсу артистів балету і хореографів у Москві (Тетяна Швачко) і стежили за перебігом Міжнародного конкурсу вокалістів імені Івана Алчевського «Алчевський-дебют’2013» у Харкові (Наталія Семененко). Анна Луніна продовжує дискусію з проблем музичної критики, розпочату в попередньому номері журналу. Олександр Москалець представляє молоду талановиту піаністку Ірену Портенко. Наталія Семененко відкриває надзвичайно цікаву й оригінальну серію публікацій про музичні пам’ятники світу. Розповіддю Наталі Кашкадамової про компакт-диски із записами фортепіанної музики у виконанні піаніста Бориса Деменка започатковуємо нову рубрику «Аудіофайли». Тож запрошуємо вас знову поринути у світ, а точніше – Всесвіт Музики! І впевнені, що кожен у ньому віднайде куточок, що стане дорогим його серцю. Ольга ГОЛИНСЬКА, головний редактор


український формат 4

Світ музики Лесі Українки Ірина ЩУКІНА 10 Лисенко і Леся Українка Роксана СКОРУЛЬСЬКА

метри 14 Юбіляції ювілярові: Маестро Скорику в його особливий рік Любов КИЯНОВСЬКА

стор.

4

стор.

14

молодіжний форум 18 Досвід «COURSE» : допомогти і не бути суддями Анна ВОВК 22 «Хто винуватий?» і «Що робити?» Анна ЛУНІНА

стор.

18

камертон 26 Стихійний піанізм Ірени Портенко Олександр МОСКАЛЕЦЬ

стор.

28

читальня 28 Книга про видатного Маестро Галина СТЕПАНЧЕНКО

музичні ключі 30 Валерій Матюхін: «Процес руху вперед у моїй професії нескінченний…» АННА ЛУНІНА

аудіофайли 36 Борис Деменко: митець «аналітичного експресіонізму» Наталя КАШКАДАМОВА

стор.

30

стор.

36


альма-матер 38 Вдячні нащадки – класикам Олександр РІЗНИК

майстер-клас стор.

40 Музикознавство: доля, покликання, талант – або все разом?.. Анна ЛУНІНА

38

кліпи 44 Musical memory crossing Наталія СЕМЕНЕНКО

фести

стор.

стор. стор.

44

стор.

стор.

46

56

50 40

46 Фестиваль, що не має аналогів Наталя КУЛЯЄВА, Ольга ГОЛИНСЬКА 50 Донецький культурний прорив Тамара НЕВІНЧАНА 55 Бліц-інтерв’ю з артистичним директором «Donbas Modern Music Art-2013», композитором Євгеном Петриченком Ольга ГОЛИНСЬКА 56 Сонце, літо, Львів, джаз… (замальовки з «Alfa Jazz Fest-2013») Сергій ЛАЗО

…і тести 60 Свято танцю Тетяна ШВАЧКО 62 Конкурс із власним обличчям Наталія СЕМЕНЕНКО


ÓÊÐÀŸÍÑÜÊÈÉ ÔÎÐÌÀÒ Ірина ЩУКІНА «Якби мені достати струн живих, Якби той хист мені, щоб грать на них, Потужну пісню я б на струнах грала, Нехай би скарби всі вона зібрала, Ті скарби, що лежать в душі на дні, Ті скарби, що для мене таємні, Та мріється, що так вони коштовні, Як ті слова, що вголос невимовні». Леся Українка

СВІТ МУЗИКИ ЛЕСІ УКРАЇНКИ Цьогоріч 1 серпня минуло сто років від дня, коли скінчився земний шлях Лесі Українки (Лариси Петрівни Косач)

Лариса Косач (Леся Українка). 1886 р.

4

Фото надане Музеєм Лесі Українки (МВДУК)

І

м’я славетної письменниці на сторінках музичного журналу, мабуть, асоціативно сколихне спогади зі шкільних років і пригадається, що вона чудово грала на фортепіано та навіть склала поетичну елегію своєму улюбленому інструментові, а з послідовності назв віршів циклу «Сім струн» створила уявний звукоряд; що любила українські народні пісні й співпрацювала з Миколою Лисенком, а головний герой її драми «Лісова пісня» має неабиякий хист до музики, бо магічною силою звуків сопілки здатен розбудити природу від зимового сну і причарувати лісову царівну Мавку… Але це – лише перший, найдоступніший рівень інформації. У лещатах навчальних планів загальноосвітніх закладів немає можливості поглиблено вивчати музичні аспекти творчості поетів, а в спеціалізованих музичних закладах, ясна річ, стоять уже зовсім інші завдання. Тож спробуймо осягнути Світ Музики Лесі Українки, наскільки це дозволять межі журнальної статті. Дуже часто, коли йдеться про багатогранність творчої натури письменниці, згадують саме про її музикальність, і цілком закономірно, адже музика для неї – це світ натхнення, праці, джерело духовної сили і філософської мудрості, особливий утаємничений простір душі… У житті поетеси важливе значення завжди мали дві музичні сфери в органічному поєднанні: класична музика і народна. Пояснення цьому слід шукати у родинних традиціях, адже в бутті українських дворян Драгоманових (рід матері) й Косачів (батьківський рід) нерозривно співіснували аристократичність і демократизм. Старші й менші формувалися як особистості у народнопісенному середовищі, знали безліч пісень і прекрасно їх виконували. Невід’ємною складовою виховання було й навчання гри на музичних інструментах, відвідування концер-

МУЗИКА | 4’2013


Фото надане Музеєм Лесі Українки (МВДУК)

тів і театральних вистав, улаштування домашніх імпрез і спектаклів із музикою. Взагалі родина поетеси була багата на таланти. Згадаймо маму Лесі Українки, відому письменницю, фольклориста й етнографа, громадського діяча Олену Пчілку (Ольгу Петрівну Косач). Вона збирала і досліджувала український фольклор, приміром, її ґрунтовну працю «Украинские колядки (текст волынский)» надрукували у чотирьох номерах журналу «Киевская старина» за 1903 рік і окремим відбитком. За твердженням знаного етномузиколога, чоловіка Лесі Українки Климента Квітки, Олена Пчілка не мала навіть елементарної музичної освіти й не грала на жодному інструменті, проте створила мелодії, які стали народними. Широко відома її пісня «Без тебе, Олесю», що увійшла до збірника Миколи Лисенка як українська народна, а також центральна мелодія до драми «Лісова пісня» (№ 8 – «Як солодко грає...»). Леся Українка навіть не здогадувалася, що автором знайомої з дитинства мелодії є її мама. Додамо, що Олена Пчілка написала дві оперети для дітей, в музичній основі яких лежав український фольклор, – «Кармелюк» і «Дві чарівниці». Своє захоплення народною творчістю Олена Пчілка передала дітям. Вони зростали без гувернерів, в атмосфері народного побуту, української обрядовості, їздили разом із нею до селян записувати зразки усної народної творчості. Згодом Леся Українка з особливою теплотою згадувала село Жаборицю на Звягельщині, куди мама вивозила її, ще зовсім маленьку, разом із братом Михайлом, літувати зі свідомим наміром заполонити їхні серця українським народним духом. У ностальгічних спогадах про ті далекі дні дитинства, коли, за словами поетеси, «золотим дощем лились пісні», й народилася поліфонічна драма-феєрія «Лісова пісня»… Окрім того, змалку Леся була добре обізнана з фольклористичною діяльністю дядька Михайла Драгоманова, його друзів і однодумців – Миколи Лисенка, Михайла Старицького, Павла Чубинського, Володимира Антоновича та інших. Ольга Косач-Кривинюк, молодша сестра поетеси, зазначала, що серед перших Лесиних читанок, а читала вона з чотирьох років, були томи праць Павла Чубинського з казками та піснями («Труды этнографическо-статистической экспедиции в ЮгоЗападный край»). Тож не дивно, що з роками, розуміючи, що може прислужитися справі збереження традицій української культури, Леся Українка сама почала записувати народні пісні. Причому, маючи спеціальні музичні знання, вона здійснила унікальні записи мелодій до тих словесних текстів, які на той час уже були зафіксовані іншими фольклористами, і додала нові. Передусім її увагу привернули давні обрядові пісні, які тоді (кінець ХІХ століття) вже помалу зникали, а також пісні ліричні. Вона писала: «…мені завжди здається, що коли де можна добачити вдачу народу, то се скоріше в ліричних піснях та в коломийках <…> ніж в баладах та піснях історичних». Наділена від природи музичним талантом, Леся Українка, проте, не мала абсолютного слуху, який би дозволяв їй із легкістю записувати мелодію безпосередньо від виконавця. Вона підбирала мелодії на фортепіано і потім зазначала нотами на папері. Наприкінці 1891 року 20-літня Леся з неприхованою гордістю і піднесенням повідомляла Михайлові Драгоманову: «...за чотири місяці маю півтораста обрядових

4’2013 | МУЗИКА

пісень зібраних! <...> Тепер, наломившись на записуванні нот, ся робота не видається вже мені дуже тяжкою <...> А вже збірників пісень без голосів я тепер не признаю». Коли ж у кінці 1893-го Іван Франко запропонував Лесі Українці подати фольклорні записи до журналу «Житє і слово», вона вже мала записаний в селі Колодяжному обряд «Купала на Волині» й з радістю почала готувати його до публікації. Надсилаючи Франкові тексти пісень разом із мелодіями, вона образно аргументувала: «Я, бачте, думаю, що пісня без мотиву тільки наполовину жива». Однак вийшла друком лише літературна частина праці (49 текстів). Із великої добірки записаних мотивів уціліло тільки чотири нотних автографи. У Колодяжному були записані також інші пісні, що увійшли, за коментарем Ольги Косач-Кривинюк, до двох великих зошитів. На сьогодні відомий один із них. Лише початкові його сторінки містять нотні рядки. Далі в роботі щось змінилося. Записи продовжила сестра Ольга, а коли ж знову з’являється почерк Лесі Українки, нотних текстів уже нема. Про подальші факти нотування фольклорних зразків ні сама поетеса, ні мемуаристи чи дослідники не згадують. Нині відомі лише 26 нотних записів Лесі Українки: 5 із них зберігаються в Інституті літератури НАН України, 18

Олена Пчілка і Леся Українка. Кінець 1897 – початок 1898 р.

5


ÓÊÐÀŸÍÑÜÊÈÉ ÔÎÐÌÀÒ Роксана СКОРУЛЬСЬКА

ЛИСЕНКО І ЛЕСЯ УКРАЇНКА «Наше покоління – виключне покоління: ми були першими українськими дітьми. Не тими дітьми, що виростають в селі, в рідній сфері стихійними українцями, – ми були дітьми городянськими, яких батьки виховували вперше, серед ворожих обставин, свідомими українцями в сповитку», – писала Людмила СтарицькаЧерняхівська. До тих перших українських дітей належить і Леся Українка, яка, власне, стала символом не лише свого покоління, але й покоління батьків. Безумовно, засадничу роль у формуванні її таланту і світогляду мали мати – Олена Пчілка та рідний дядько – Михайло Драгоманов. І майже з найперших років – спочатку музикою і піснею, а далі безпосереднім спілкуванням увійшов у її життя Микола Віталійович Лисенко. І зв’язок із ним став не лише творчим, а майже родинним

10

У

перше побачив композитор Ларису Косачівну п’ятирічною, очевидно, 22–29 травня 1876 року під час проводів до Відня її дядини Людмили Драгоманової. Вдруге доля звела їх восени 1881 року, коли Ольга Петрівна Косач з дітьми оселилася на розі Стрілецької та Рейтарської. Неподалік мешкали Старицькі – доньки їхні стали старшими подругами Лесі. Лисенки у той час жили на Хрещатику, № 41 – у будинку Де-Мезера. Але спілкувалися всі три родини досить регулярно. Як писав Петро Косач у листі до Драгоманових, Леся була тоді «білява, бліденька, аж зеленкувата, тоненька та довгенька дівчинка, що починає відпускати собі косу. Надзвичайно лагідна, податлива і поступлива, – вона піддається впливові навіть малої Лілі» (тобто сестри Ольги). Увагу композитора десятирічна поетеса привернула, крім іншого, ще й тим, із яким захопленням ставилася до музики, до гри на фортепіано. Проте ніде не згадується, щоб Микола Віталійович бодай одного разу давав Лесі уроки музики. Натомість її улюбленою вчителькою фортепіано (від вересня і до кінця 1881 року) була Ольга Олександрівна Лисенко (О’Коннор). Олена Пчілка згадувала: «Вона була дуже хорошою вчителькою, давала своїм учням глибокі знання і розвивала смак музичний», «… мала хороший метод і надавала учневі – це я бачила на Лесиній грі – вміння грати з толком добрим смаком». На початку вересня 1882 року в Лесі з’явилася невелика припухлість на лівій руці. Рука боліла, і для дівчинки великим горем стала необхідність відмовитися від занять з фортепіано, як виявилось – назавжди... Зрозуміло, Микола Віталійович постійно був у курсі Лесиного здоров’я, розвитку її обдаровання, знав про перші публікації, читав її перші вірші... А вже 25 лютого 1883 року юна поетка і відомий композитор разом взяли участь у Шевченківському святі для дітей старогромадівців. Розповідала дітям про Кобзаря Олена Пчілка, музичну частину організував Микола Лисенко. Леся і її брат Михайло читали власні вірші. Олена Пчілка зазначила це у 1889 році в статті «До Шевченкового свята»: «Двоє дітей постачили вірші власної композиції: дівчинка 12-ти і хлопчик літ 13-ти». Заспівом творчої співпраці двох видатних українських митців можна вважати початок 1888 року, коли на прохання Миколи Лисенка 17-річна Леся Українка написала слова до мішаного хору «Жалібний марш (до 27-х роковин смерті Тараса Шевченка)». Літературний текст цьоМУЗИКА | 4’2013


Фото надані Музеєм Лесі Українки (МВДУК)

го твору був обумовлений музичним першоджерелом. Микола Віталійович особисто подав поетесі чіткі ритмічні параметри в перших рядках: «Умер батько наш, та й покинув нас, ох і сумний настав час…» Із цього приводу Климент Квітка згодом писав: «Від часу до часу і діячі чисто культурних напрямів напосідали на Лесю, щоб вона зробила те або друге, що було потрібно для даної хвилі. Так, наприклад, Леся часто з досадою, хоча і скритою в гумористичному тоні, згадувала, як вона в ранній молодості мусила написати по вказівках Лисенка текст до “Жалібного маршу”, якого музика була написана раніше. Вказівки були настільки детальні, що, наприклад, до такої ноти треба було приточити склад з голосною “о”, а на другий – з іншою суголосною і т. д. Казала не раз <…>, що то тільки дуже молодою і з незвичайної поваги до Лисенка вона згодилася на сю роботу, а тепер би нізащо не згодилася». Тоді ж – наприкінці 1880-х – виник літературний гурток, який називався «Плеяда молодих українських літераторів». Один із найактивніших його членів Володимир Самійленко згадував: «Щотижня в визначений згори день сходилася ця громадка в композитора Миколи Лисенка. Тут читали автори свої нові твори й переклади, тут же вони й обговорювалися, складалися проекти нових літературних робіт... Тут же Лисенко знайомив нас із своїми новими композиціями». 1892 року вийшов друком перший результат натхненної діяльності «Плеяди» – «Книга пісень» Генріха Гейне в українському перекладі Лесі Українки і Максима Славинського. Для Миколи Віталійовича її поява стала своєрідним подарунком до п’ятдесятиріччя. Нова зустріч із творами улюбленого поета пробудила спогади студентської юності, котрі тепер вступили у діалог із поміркованим досвідом полудня віку. Романтичне кохання юних літ і шлюб з Ольгою О'Коннор закінчилися трагедією. Їх заступила проза сімейного життя… Нині родина Лисенка – четверо дітей і їхня мати Ольга Липська. Громадянська дружина Миколи Лисенка – щира подруга і помічниця, яку він глибоко поважає, якій вдячний за дітей і сімейний затишок, але ніколи так і не присвятить жодного твору… І завжди десь поруч – бодай у переказах рідних і спільних друзів – та, з якою разом колись опановували німецьку мову, зачитуючись віршами Гейне, колишня Лесина вчителька музики – Ольга Олександрівна О'Коннор… Найперший Лисенків солоспів, із якого, вочевидь, розпочалася робота композитора над переспівами з Гейне – навдивовижу автобіографічний: «У сні я плакав, снилось…» («Ich hab im Traum geweigt…»). Особливо його фінальна строфа: «У сні я плакав, снилось, // Що й досі ти моя. // Прокинувся, та й досі // Чогось-то плачу я…» Перші три солоспіви на вірші Генріха Гейне Микола Віталійович показав Лесі Українці 5–7 липня 1893 року і вона одразу написала про це матері: «Лисенко грав мені свої композиції на Гейне і я прийшла од них у нестям, бо вони справді дуже гарні. Він зложив музику на 3 пісні: “Коли настав чудовий май”, “Чого так поблідли ті рожі ясні” і “З мого тяжкого суму”. “Не жаль мені” ще буде писати». Загалом Лисенко у 1890-х роках створив 13 солоспівів і 2 дуети на вірші Генріха Гейне, серед яких 6 – переспіви Лесі Українки, 7 – Максима Славинського, 1 – Людмили Старицької-Черняхівської і 1 – самого Миколи Лисенка. До цього циклу належить і один з найпопулярніших Лисенкових творів – дует «Коли розлучаються

4’2013 | МУЗИКА

Лариса і Михайло Косачі

Лариса і Михайло Косачі. 1890 р.

11


ÌÅÒÐÈ Любов КИЯНОВСЬКА

Юбіляції ювілярові: Маестро Скорику в його особливий рік

Фото Сергія ПІРІЄВА

Термін «юбіляція» використаний у назві статті не лише задля співзвучності: адже в перекладі з латини jubilatio – це орнаментальна імпровізація захопленотріумфального характеру, яка розспівувалась під час виконання григоріанського хоралу на останньому складі слова «Алілуя», тобто «Хваліте Господа». Незважаючи на позірну відстороненість середньовічного латинського жанру від героя нашої статті в часі й просторі, саме він якнайкраще передає дух і букву творчості одного з найвидатніших українських композиторів сучасності

14

МУЗИКА | 4’2013


Фото Сергія ПІРІЄВА

Я

кщо розшифрувати це співвідношення у послідовності елементів, то почати слід з найважливішого: з духовності. Як вища субстанція, вона була присутня у творчості Скорика з юності, тобто з тих часів, коли атеїстична доктрина вкрай неприхильно ставилась до будь-яких натяків чи алюзій до «опіуму для народу». І тим не менше – для Скорика це не було жестом героїзму в радянські часи і не стало даниною моді, як нерідко трапляється у сучасній культурі. Правнук священика, він виріс у родині, яка хоч і не хизувалася показною побожністю, проте ці цінності сприймала як найголовніші, питомо закорінені в свідомості й ставленні до життя. У багатьох суто «світських» творах Скорика, починаючи з його першої кантати «Весна», чуємо інтонаційні символи, безпосередньо пов’язані із духовною традицією світової та української музики. В останнє двадцятиріччя цей потяг несподівано – але водночас і не зовсім несподівано! – вилився у звернення до тих жанрів, які перед тим не з’являлись у його доробку, – опери «Мойсей» і Духовного концерту-реквієму, а також «Молитви» для оркестру, Псалма № 50 для хору та інших. Духовність не просто як сакральна традиція, а як індивідуальний духовний імператив знаходить своє філософсько-узагальнене, спроектоване на національну історію втілення в опері «Мойсей». Бачення опозиції «земного – небесного» в ній доволі несподіване, шлях Пророка та його послідовників до Землі Обітованої представлений контроверсійно. Проте митець, який живе в реаліях сьогодення, не намагається приховати справжнього стану речей і видати бажане за дійсне. Розуміння найвищої ідеї «служіння Богові» в музиці опери подається крізь збільшувальне скло гіперінтенсивно-

4’2013 | МУЗИКА

го звукового середовища сучасності, його суперечностей, а водночас – нездоланного прагнення, притаманного кожному, в чиїй душі живе іскра Божа, знайти свій єдиний і неповторний шлях до істини, яким би крутим та ілюзорним він не видавався. Наступна сутнісна риса стилю Скорика концентрується в імпровізаційності. Імпровізаційність, неочікуваність смислових поворотів і драматургічних рішень становить чи не найприкметнішу ознаку його індивідуальної творчої манери. Скорик не любить і не вміє бути довгий час однаковим. Його творчість постійно оновлюється, відповідно до духу часу набуває незвичних відтінків змісту й «обертонів». Навіть якщо взяти до уваги лише останні 10–15 років, то згадана схильність до несподіванок (навіть з урахуванням еволюції художнього світогляду митця) просто вражає. Музика Мирослава Скорика сучасна і «несучасна», популярна й елітарна водночас: вона поєднує яскравий національний колорит і композиторську техніку XX століття, змушує серйозно замислитись, а нерідко пробуджує в душі кожного з нас язичника, який схиляє голову перед силою природи, викликає спогади про витоки наших традицій, звичаїв, вірувань і при тім залишається глибоко духовною, проникнутою християнським світовідчуттям. Останні твори Скорика свідчать про невпинне прагнення охопити якомога ширше коло художніх явищ, зіставити найвіддаленіші сфери образів. Композитор досягає часом парадоксального з точки зору традиційних уявлень про високе мистецтво результату. Відтак його твори інколи спантеличують, навіть шокують публіку, котра

15


ÌÎËÎIJÆÍÈÉ ÔÎÐÓÌ Анна ВОВК

ДОСВІД «COURSE»: допомогти і не бути суддями Ц

Однією з очікуваних подій музичного календаря 2013 року став ХІІІ Міжнародний форум «Музика молодих». Цей фестиваль сучасної музики відбувається що два роки і презентує найновішу творчість молодого покоління українських і зарубіжних композиторів, декларуючи спрямування на культивацію авангарду

18

ьогорічний форум замишлявся організаторами (і вийшов!) особливим, тому його було вирішено і маркувати особливим чином – він отримав додаткову назву «Українська бієнале нової музики». Адже до традиційних концертів додалися два нововведення – майстер-класи для молодих авторів «COURSE» (цей незалежний проект колективу «Ensemble Nostri Temporis» був започаткований минулого року) та лабораторія музичної критики «LAB». До того ж уперше форум-бієнале проходив у двох містах – Києві та Львові. Програма «Української бієнале нової музики» об’єднала композиторів і музикантів з України, Росії, Польщі, Чехії, Австрії, Німеччини та Франції. Упродовж трьох тижнів прозвучало близько семи десятків різнопланових творів нової музики від композиторів із уже названих країн, а також Мексики, Австралії, Бразилії, Колумбії, Туреччини та Японії. Свої сольні програми представили виконавці – баяніст Роман Юсипей («Нова музика для баяна») та саксофоніст і кларнетист Юрій Яремчук («Джон Кейдж і нова імпровізаційна музика»). Концерти проходили у престижних залах Києва та Львова – залі Гете-Інституту, Національної спілки композиторів України, Національної філармонії України в Києві, у Львівській філармонії, клубі «Дзиґа». Виступили такі українські ансамблі сучасної музики, як «Ensemble Nostri Temporis», «СonstantY», «Київська камерата». Із-за кордону прибули ґданський «NeoQuartet», віденський «Platypus», кельнський «musikFabrik», паризький «Le Balcon». Участь у форумі цих знаних, високопрофесійних колективів, виконання ними опусів українських композиторів свідчить про його рівень і статус. Кожен куратор орієнтується не тільки на можливості й потужності бюджету, але і на свій особистий смак у виборі учасників та наповненні імпрез. Безперечно, композитор і менеджер, керівник «Ensemble Nostri Temporis» і комерційний директор з питань розвитку нової музики Львівської філармонії Богдан Сегін разом із командою змогли провести фестиваль європейського рівня, його програма була насиченою та цікавою. Іще одна акція форуму-бієнале – Лабораторія музичної критики «LAB» – пройшла у Києві та Львові. Польська критик і редактор Моніка Пасєчнік прочитала лекцію «Контексти нової музики» та представила часописи «Ruch Muzyczny» і «Glissando». Плідними видалися й Другі київські міжнародні майстер-класи нової музики «COURSE» (куратор – композитор, піаніст «Ensemble Nostri Temporis» Олексій Шмурак). За форматом це тижневі майстер-класи для молодих композиторів, що включають лекції, індивідуальні заняття з викладачами і написання п’єси для камерного ансамблю зі складом інструментів, визначеним організаторами. МУЗИКА | 4’2013


Фото Любові МОРОЗОВОЇ

Цьогоріч «COURSE» проходили на базі Дому освіти та культури «Майстер Клас». Викладачами стали знані композитори, непересічні особистості – росіянин Дмитрій Курляндський, чех Мартін Смолька й німкеня Карола Баукхольт. У других «COURSE» взяли участь шестеро студентів і троє вільних слухачів. Серед студентів були: Аліса Кобзар, Віталій Кияниця, Андрій Мерхель (Київ), Остап Мануляк (Львів), Бенджамін Шоєр (Карлсруе, Гамбург, Німеччина), Сергій Кім (Москва, Росія / Ґрац, Австрія). За результатами майстер-класів викладачі, які мали обрати переможця, надали перевагу Алісі Кобзар. Окрім безпосередньої роботи зі студентами протягом тижня керівники майстер-класів читали лекції, на яких презентували власну творчість. Також у рамках «COURSE» відбулося три концерти «Ensemble Nostri Temporis». Першого дня ансамбль представив роботи композиторів-учасників, написані минулого року. Програма наступної імпрези складалася з композицій викладачів майстер-класів. Третій концерт підбив підсумки воркшопів, і ми почули п’єси, які учасники протягом тижня писали, працюючи з викладачами. Детальніше про «COURSE», найбільш насичені з точки зору кількості подій на одиницю часу, емоцій та окремих творчих здобутків за всю бієнале, ми поговорили з людьми, які бачили процес ізсередини, але водночас були і незалежними його спостерігачами. Троє викладачів-композиторів поділилися враженнями від тижня роботи. – Чим відрізняються ці майстер-класи від подібних, учасником яких ви були в інших країнах? Дмитрій Курляндський (Москва, Росія): У таких акціях відмінності можуть бути лише у структурних, формальних моментах – загальної тривалості, кількості годин індивідуальних занять і лекцій, числі музикантів, котрі беруть участь, тощо. Бо принципово заняття педагога зі студентом не відрізняються на жодних майстеркласах у будь-якій країні світу. В даному разі було дуже комфортно, зручно, достойно організовано. Вельми розумно складений розклад, – на відміну від деяких європейських майстер-класів, він був розписаний по хвилинах! Доволі насиченим був також графік концертної програми… Тобто різноманітних вражень і ми, і студенти могли отримати вдосталь. До того ж був час для звичайного людського спілкування та обміну досвідом, що теж украй важливо. Машина працювала і я почував себе її частиною. Мартін Смолька (Прага, Чехія): На цих курсах акцентувалася робота з композиціями студентів. Зазвичай лектори більше говорять про власну творчість і переважно приділяють увагу музиці добре знаних композиторів, студенти ж мають лише годину для короткої консультації. А на «COURSE» ми бачилися зі студентами щодня, намагалися допомогти їм працювати над новими творами, які зрештою прозвучали у фінальному концерті. Тож це був великий досвід для них. Карола Баукхольт (Кельн, Німеччина): Просто фантастично, що тут енергія іде від кількох людей – композиторів і музикантів. Вони вибудовують систему аудиторії, мають ансамбль («Ensemble Nostri Temporis». – А. В.) і готують тритижневий фестиваль. Для мене це диво – як вони все це реалізують. Зазвичай ідея подається музичною академією або втілюється у співпраці з навчальним закладом. Але тут ініціаторами виступають композитори і музиканти. А академія, здається, існує трохи в іншому світі…

4’2013 | МУЗИКА

Карола Баукхольт (Німеччина)

Мартін Смолька (Чехія)

Думаю, поки не так багато людей знають про «COURSE». І, можливо, було б добре розповсюджувати інформацію про них через студентів різних навчальних закладів по всіх усюдах, – тоді сюди приїжджатиме більше учасників. Але, з іншого боку, заняття лише із шістьма студен-

19


ÌÎËÎIJÆÍÈÉ ÔÎÐÓÌ

«ХТО ВИНУВАТИЙ?» І «ЩО РОБИТИ?»…

22

Фото з архіву фестивалю «Другое пространство» (Москва, 2012 р.)

Анна ЛУНІНА

МУЗИКА | 4’2013


У другому цьогорічному номері журналу «Музика» ми надрукували матеріал «Музична критика в сучасному просторі», в якому майбутні музикознавці – студенти Національної музичної академії імені Петра Чайковського представили круглий стіл з проблем музичної критики, що відбувався в рамках «Київ Музик Фесту-2012». Оскільки тема функціонування української музичної критики наразі є вельми актуальною і практично невичерпною, редакція запропонувала продовжити фахову дискусію щодо шляхів подальшого розвитку сучасної критичної думки і подолання кризових явищ у цій важливій сфері, запросивши до розмови усіх охочих висловити свою особисту точку зору. І от ми отримали перший (і, сподіваємося, не останній!) відгук нашого небайдужого автора й читача…

4’2013 | МУЗИКА

О

чевидно, запитання класиків російської літератури – Олександра Герцена й Миколи Чернишевського, винесені, відповідно, кожним у заголовок власного літературного твору, уже давно стали риторичними, – такими собі штампами, що характеризують стан слов’янського розуму і душі. Вони завуальовано проступають навіть тоді, коли не ставляться у дискусіях прямо. Чи варто ними перейматися? Думаю, що запитання «хто винуватий?» можна спокійно опускати, хоч ми й полюбляємо длубатися саме в ньому, причому із претензією до будь-кого, крім себе. Щодо другого, – його задавати, звичайно, потрібно, от тільки кому? Найчастіше учасники полеміки, виступивши зі своїми промовами, так і розходяться, не знайшовши відповіді. Саме таким і вийшов фінал дискусії круглого столу в публікації «Музична критика в сучасному просторі». Підсумки, висновки, перспективи виходу з «тупикового» стану української критичної думки не були озвучені. Круглий стіл, яким він зафіксований і опублікований у № 2 журналу «Музика», взагалі важко назвати круглим столом. Акція постає, скоріше, як ряд інформативноповчальних лекцій кількох музикознавців із вкрапленням окремих поодиноких реплік студентів і композиторів. Аби скласти правильне уявлення про те, що відбувалося, хотілося б побачити повну версію стенограми виступів (її можна було розмістити, приміром, на якомусь інтернет-ресурсі). Утім подія відбулася й насправді «проситься» до подальшого обговорення, осмислення загальної ситуації щодо стану сучасної критики… ПОСТЛЮДІЯ № 1: СТАТИСТИКА ПЕРІОДИКИ – ДЗЕРКАЛО КРИТИЧНОЇ ДУМКИ?.. На круглому столі пропонувалася статистика написаних статей про фестиваль «Київ Музик Фест» за останнє десятиріччя, а також дані про циркуляцію друкованих видань. Висновок однозначний: матеріалів, особливо останнім часом, – обмаль, деякі газети взагалі не висвітлюють масштабний столичний форум, матеріали про нього – переважно анонси, релізи, а аксіологічноаналітичних статей практично немає. Як результат – стан критики різко погіршився. Але, правду скажемо, з аналітикою й раніше було сутужно, оскільки це – найвищий пілотаж критичної думки (до речі, аксіологічні жанри не мають попиту й через труднощі читання, – адже треба напружуватися!). І в минулому пріоритетними були інформаційні статті, розгорнуті огляди, а огляд – далеко не завжди аналітика. Та й десять років тому так само існувала думка про незадовільний стан критики. Однак, мабуть, багато що залежить від загального культурного контексту, в якому розгортаються музично-мистецькі заходи, у тому числі й критична думка. І якщо назріло питання публічного обговорення ситуації в критиці, то, виходить, за десятиріччя, що пройшло, контекст змінився не на краще. Для чого підраховувати статті в газетах? Усі, хто хоч якось пов’язаний із музичною критикою, знають, що зараз надрукувати аналітичний розгорнутий матеріал нереально. І динаміка регресу набуває швидкості кoмети – лік не на роки, а на місяці й дні. Тому деякі газети лише періодично розміщують короткі інформаційні матеріали. Але були і є видання, як, приміром, «День», котрі завжди орієнтувалися переважно на інформаційний

23


ÊÀÌÅÐÒÎÍ Олександр МОСКАЛЕЦЬ

Стихійний піанізм ІРЕНИ ПОРТЕНКО Можливо, її ім’я відоме не кожному українцю. Хоча ця жінка примножує сьогодні славу українських артистів у своєму жанрі – трепетному й мінливому. Бо вона – піаністка. А саме піаністи є найбільшими індивідуалістами серед музикантів. Адже вони здатні самотужки проіснувати на концертній естраді протягом усього життя, не потребуючи жодного «сусідства» колег…

І

рена є яскравою представницею сучасної фортепіанної школи одразу в двох сенсах – і позитивному, і негативному. Позитивність полягає в тому, що вона має оволодівати величезним репертуаром, послуговуючись бездоганною технікою, пам’яттю та рухливістю пальців. На сьогодні це зумовлює конкурентоспроможність кожного піаніста, який активно концертує, викладає й претендує на «принадне майбутнє». Негативною ознакою є те, що артистка змушена дечим поступатися заради кар’єри. Зокрема, вона дещо втрачає музикальність і чутливість, не надто замислюючись над найтоншими нюансами в музичній тканині виконуваних творів. То не є провиною Ірени, а радше – даниною сучасній моді. Як це пояснити? Де істина? Спробуймо розібратися… Висловлений докір аж ніяк не претендує на істину «в останній інстанції». До того ж, поза будь-якими сумнівами, Ірена є натхненним «трибуном», піаністкою великих залів. Це зумовлює її манеру самовираження за інструментом. Ми можемо послухати і її записи, які часто-густо руйнують таке упередження, – наприклад, 18-го та 19-го етюдів Фридерика Шопена. Особливо ж прояснює внутрішню сутність піаністки «живий» запис хрестоматійної фа-мажорної сонати Йозефа Гайдна (Hob. XVI, N 23). Цю найпрекраснішу в світі музику піаністка грає з таким Божим натхненням, якого можна побажати кожному нинішньому виконавцю. Тут вона зуміла сконцентрувати темпоритм сонати саме так, як її жадає почути сучасний слухач. А це є вдалим прикладом майстерної «адаптації»

26

музики віденських класиків. Адже не забуваймо, що інструменти, темпи, частота камертона та й самий спосіб виконання від того далекого часу зазнали значних змін. З іншого боку, звернімо увагу на виконання Іреною трансцендентного етюду Ференца Ліста «Мазепа». Тут вступає в силу той самий «стихійний піанізм», який ми винесли в заголовок. Можливо, саме в такому дусі цей твір виконував легендарний віртуоз, який, до речі, не раз виступав у Києві. Тут індивідуальність піаністки якнайтісніше стикається із внутрішньою сутністю опусу. Випадкові фальшиві ноти не заважають цій стихії. Бо припускаю, що саме так – самовіддано, натхненно – грав сам автор твору! Ірена мешкає у США, поблизу Нью-Йорка. Вона також викладає фортепіано. Тут доречно навести відгук одного з її учнів: «Попри те, що пані Портенко є визначною виконавицею, її слід визнати справжнім наставником, видатним викладачем і надзвичайно доброзичливою людиною». Щодо відгуків учнів, їх ви зможете прочитати чимало в інтернеті, – Ірена має персональний офіційний сайт, який неважко відшукати в мережі. А тепер продовжимо спроби аналізу її виконавського мистецтва. Один із важливих концертних дебютів мисткині відбувся у супроводі Національного симфонічного оркестру України, коли вона виконала ре-мажорний концерт Йозефа Гайдна. А 2008 року стався найзначущіший дебют піаністки в світовому концертному залі номер один – нью-йоркському Карнеґі-холі. Того вечора вона заграла 24 етюди Фридерика Шопена. Це виявиМУЗИКА | 4’2013


Повністю матеріал можна прочитати у друкованій або передплаченій електронній версії журналу «Музика» № 4 за 2013 рік

Передплачуйте наш журнал! Передплатний індекс 74310 Передплату можна оформити з будь-якого місяця в будь-якому поштовому відділенні зв’язку України та через передплатні агентства. У країнах далекого зарубіжжя оформити передплату на всі наші видання можна через сайт www.presa.ua на сторінці «Передплата On-Line». Передплатити та придбати окремі примірники видань в електронній версії можна за адресою: http://presspoint.ua/. Така послуга доступна в будь-якій країні світу. Довідки за тел.: (044) 498-23-64; e-mail: nvu.kultura.porhun@gmail.com


×ÈÒÀËÜÍß Галина СТЕПАНЧЕНКО

Книга про видатного Маестро Нещодавно в серії «Бібліотека Шевченківського комітету» вийшла друком художньо-документальна повість «Маестро Анатолій Авдієвський. Портрет хору з мозаїки»

28

Фото Романа РАТУШНОГО

А

втор цього літописного видання – заслужений журналіст України, театральний критик, хореограф Володимир Корнійчук – до виходу цієї масштабної роботи ішов кілька років. Ось уже два десятиліття він очолює «Українську музичну газету» і весь цей час працює разом із героєм своєї повісті Анатолієм Авдієвським у Національній всеукраїнській музичній спілці. Володимир Корнійчук у книзі виступає і як письменник, створивши 22 мозаїки до портрета Національного заслуженого академічного українського народного хору імені Григорія Верьовки, і як упорядник величезної кількості матеріалів із преси за 70 років існування колективу та майже 50 років художнього керівництва цим хором видатного хормейстера сучасності Анатолія Авдієвського. Перше враження від книги приголомшує. Насамперед захоплює її інформаційна насиченість – так і хочеться написати, що це енциклопедія сучасного музичного життя України. Кожний розділ сприймається як окрема частина майбутньої багатотомної праці про Народний хор і його очільника. Через жанр інтерв’ю, спогадів Володимир Корнійчук виводить на сторінках видання такі унікальні, незабутні постаті в українській культурі, як Євгенія Мірошниченко, Михайло Головащенко, Микола Гордійчук, Михайло Кречко, Микола Кондратюк. Своїми думками про особливості творчого стилю Анатолія Авдієвського та універсалізм створеного ним хорового дива діляться Герої України Євген Станкович, Євген Савчук, Ніна Матвієнко, народний артист України Віктор Гуцал – їхнє життя було тісно пов’язане з Народним хором імені Григорія Верьовки. Це – яскраві штрихи до портрета Маестро в інтер’єрі сучасного хорового мистецтва України. Об’ємна документально-художня праця (494 сторінки саме авторської повісті «Портрет хору з мозаїки) складається з п’яти частин. Володимир Корнійчук

МУЗИКА | 4’2013


Повністю матеріал можна прочитати у друкованій або передплаченій електронній версії журналу «Музика» № 4 за 2013 рік

Передплачуйте наш журнал! Передплатний індекс 74310 Передплату можна оформити з будь-якого місяця в будь-якому поштовому відділенні зв’язку України та через передплатні агентства. У країнах далекого зарубіжжя оформити передплату на всі наші видання можна через сайт www.presa.ua на сторінці «Передплата On-Line». Передплатити та придбати окремі примірники видань в електронній версії можна за адресою: http://presspoint.ua/. Така послуга доступна в будь-якій країні світу. Довідки за тел.: (044) 498-23-64; e-mail: nvu.kultura.porhun@gmail.com


ÌÓÇÈ×Ͳ ÊËÞײ Анна ЛУНІНА

Валерій Матюхін: «Процес руху вперед у моїй професії нескінченний...» «Київська камерата» і Валерій Матюхін – синоніми. Саме так і сприймаються ці два «феномени» сучасної української музичної культури. Матюхін був фундатором колективу. Він – провідний диригент і піаніст, а ще – невтомний пропагандист української музики. Нещодавно «Камерата» переступила поріг свого 35-літнього ювілею, нині відзначає 20-річчя надання їй статусу державного колективу, а Валерій Матюхін – 40 років творчої діяльності і 20 як він за диригентським пультом цього оркестру. Тож є привід зробити зупинку задля того, щоб осягнути увесь масштаб їхніх спільних творчих звершень – Пане Валерію, чи сподівалися, що у «Камерати» буде таке довге мистецьке життя, особливо з огляду на не завжди сприятливі умови роботи й часом зневажливе ставлення до культури з боку наших можновладців? Можливо, була якась продумана стратегія розвитку колективу? – Для мене стратегія визначилася тільки тоді, коли оркестр 1978 року отримав (нехай не юридичний, формальний, але все-таки!) статус ансамблю камерної музики Спілки композиторів України. Це стало новою, для мене дуже важливою віхою в житті колективу, бо відповідальність за його існування завжди лежала на мені. – Були, напевно, іще якісь сприятливі чинники? – Тривав безперервний робочий процес – концерти, пленуми, з’їзди, цікаві гастрольні поїздки з українською музикою, зустрічі з композиторами різних республік колишнього Союзу. Життя кипіло! – Але колектив міг розвалитися, оскільки довгий час (16 років!) існував як антреприза. Однак 1993 року він отримав статус державного, в 2000-му – національного, а 1996-го одержав Премію імені Миколи Лисенка. Як вдавалось триматися «на плаву»? – Сама тодішня атмосфера сприяла звучанню української музики і, до речі, підтримка Спілки композиторів України. 1986 року Євген Станкович був присутній на виїзному пленумі Спілки композиторів СРСР у Ташкенті. Багато хто з делегатів із колишніх союзних республік скаржився на те, що в них не виконують сучасну музику. Станкович же сказав, що в Україні такої проблеми

30

немає, бо є колектив, який регулярно пропагує музику українських авторів. І це було правдою. Факт просування на концертну естраду творів молодих композиторів подобався відділу культури ЦК компартії України. Іноді опус не встигав «відлежатися» після написання, як ми його вже виконували. – А відколи колектив зветься «Київською камератою»? – У 1989 році назва Ансамбль камерної музики Спілки композиторів України змінилася на Ансамбль солістів «Київська камерата». – Цікаво, як колектив зберігся в умовах розпаду Союзу? Адже тоді дуже багато оркестрів закрили – їх просто не фінансувала держава… – Коли розпався СРСР – це був 1991 рік, – ми якийсь час проіснували при громадській організації «Українська Духовна Республіка» і державний статус «Камерата» отримувала як колектив «Української Духовної Республіки», а не Спілки композиторів України. Ще нам дуже допоміг відомий поет Павло Мовчан, який був депутатом Верховної Ради. З ним я познайомився 1988 року через Олександра Левковича, який написав свою П’яту камерну кантату на вірші Мовчана. Одним словом, завжди знаходилися люди, які підтримували «Камерату», як, наприклад, колишній віце-прем’єр з питань культури Микола Жулинський та інші. Вони розуміли, що програма розвитку української музики, яку пропонував колектив, дуже потрібна для еволюції національного мистецтва. Тому «Камерата» весь час була на перших ролях. МУЗИКА | 4’2013


4’2013 | МУЗИКА

31

Фото Анатолія СЕЛЕНТІЯ


ÀÓIJÎÔÀÉËÈ Наталя КАШКАДАМОВА

Борис Деменко митець «аналітичного експресіонізму» На електронній «вітрині» однієї з українських онлайн-крамниць від деякого часу виставлено три комплекти звукозаписів фортепіанної музики у виконанні піаніста Бориса Деменка. Вони з’явилися послідовно один за одним: у 2005 році – запис повного зібрання творів для фортепіано Бориса Лятошинського, у 2006-му – комплект із двох дисків «Український фортепіанний авангард. Болгарська фортепіанна метроритміка» і в 2012-му – диск «Валентин Сильвестров. Метафорична музика». Звукозаписи відтворюють найважливіші мистецькі здобутки з різних етапів творчого шляху київського музиканта

36

Б

орис Деменко – один із тих митців, які не змогли повною мірою реалізувати своє обдаровання тоді, коли українська культура обмежувалася й притіснялася радянською владою. А водночас він – неповторна індивідуальність, котра особливим вибором концертного репертуару, як і своєрідним його трактуванням, відчутно вирізняється з-поміж виконавців-сучасників. Це піаніст київської школи, який за роки навчання увібрав досвід найкращих столичних митців, що були його вчителями: Юлії Будницької, Володимира Нільсена, Всеволода Топіліна, Всеволода Воробйова, Аріадни Лисенко. Вже у роки консерваторського навчання (1960–1965) він зацікавився новою музикою, хоча тодішнє керівництво це зовсім не схвалювало. Приятелями молодого піаніста стали його консерваторські товариші-композитори, майбутні творці нової української музики Валентин Сильвестров, Леонід Грабовський, Віталій Годзяцький, Володимир Губа, Володимир Загорцев. Спільне слухання і вивчення нової музики формувало їхні смаки, переконання, потребу йти в ногу з часом. Першою великою мистецькою роботою Бориса Деменка стало виконання фортепіанних творів Бориса Лятошинського. У  1960-х роках увагу молодого амбітного піаніста до тоді зовсім маловідомої музики привернув видатний київський педагог Всеволод Воробйов. Саме вивчення цих композицій, аналіз та усвідомлення унікальних особливостей їхньої музичної мови спонукали піаніста зайнятися теоретичною розробкою питань виконавської ритміки (поліритміки), що дало початок його блискучої в подальшому наукової кар’єри, розкрило другий бік натури музиканта. Інтерпретація усіх фортепіанних опусів Лятошинського, представлена у концерті 1971 року, стала доступною широкому колу МУЗИКА | 4’2013


Повністю матеріал можна прочитати у друкованій або передплаченій електронній версії журналу «Музика» № 4 за 2013 рік

Передплачуйте наш журнал! Передплатний індекс 74310 Передплату можна оформити з будь-якого місяця в будь-якому поштовому відділенні зв’язку України та через передплатні агентства. У країнах далекого зарубіжжя оформити передплату на всі наші видання можна через сайт www.presa.ua на сторінці «Передплата On-Line». Передплатити та придбати окремі примірники видань в електронній версії можна за адресою: http://presspoint.ua/. Така послуга доступна в будь-якій країні світу. Довідки за тел.: (044) 498-23-64; e-mail: nvu.kultura.porhun@gmail.com


ÀËÜÌÀ-ÌÀÒÅÐ Олександр РІЗНИК

ВДЯЧНІ НАЩАДКИ – КЛАСИКАМ Серед питань, які можна назвати «старими, як увесь білий світ», – популяризація «високого» музичного мистецтва

38

вим етапом творчої біографії. У 1980-ті вона створила творчо-дискусійний студентський клуб «Бекар». Серед запрошених для участі в ньому фахівців хочу насамперед згадати визначного знавця джазу і колекціонера грамплатівок, колишнього випускника музучилища (і учня Жанни Литвиненко) Олександра Васильєва, який у доперебудовчий час мав непрості стосунки з владою через свої політичні погляди. У 1990-ті роки Жанна Андріївна вдалася до складніших, довготривалих проектів, що мали подвійну мету: з одного боку – популяризація класичного музичного мистецтва серед широкого загалу, а з іншого – активне залучення до цієї справи студентства, яке б, спілкуючись з аудиторією, набувало практичних навичок публічних виступів. У 1996 році вона створила Музичний студентський театр-студію при Київському музучилищі. Попервах він існував як аматорський колектив на засаЖанна Литвиненко і артисти студентського театру

Фото з архіву Жанни Литвиненко

В

історії музичної культури імена визначних популяризаторів музики стоять поряд із видатними композиторами і виконавцями. Ромен Роллан, Іван Солертинський, Іраклій Андроников... Прилученню до світу академічної музики присвячують своє життя і наші сучасники – Святослав Белза, Всеволод Задерацький, Михайло Казиник… Їхні ерудованість, лекторське й акторське обдаровання, потужна особиста харизма стають тим магнітом, що втягує слухача у вир музичної дії, робить досяжними таємниці, що доти здавалися незбагненними. Гостра потреба в майстрах слова про музику є і в сучасній Україні, де проблема подолання духовної кризи суспільства стоїть надзвичайно гостро. Наразі постає питання кваліфікованих кадрів у цій сфері. Власний підхід до вирішення проблеми знайшла викладач Київського інституту музики імені Рейнгольда Глієра (колишня назва – Київське музучилище), відданий ентузіаст у справі популяризації класичного мистецтва Жанна Андріївна Литвиненко. Ще за радянської доби, фактично в рамках позакласної роботи, Жанна Андріївна створювала сценарії музично-поетичних композицій, головними героями яких були композитори-класики, і втілювала їх у життя силами студентів; проводила студентські конференції не лише з музичної тематики (автор цих рядків, коли у 1970-ті роки був учнем Київського музучилища, особисто брав участь у конференціях, присвячених художникам-імпресіоністам, російським художникам об’єднання «Мир искусства»). Викладачка прагнула всіляко розширити діапазон таких заходів, прищеплюючи учням навички всебічного підходу до мистецтва. Роки перебудови та пострадянська доба, коли було скасовано численні табу на доти заборонені та замовчувані мистецькі явища і з’явилася незрівнянно більша свобода для реалізації культурницьких ініціатив, стали для Жанни Литвиненко якісно но-

дах позакласної роботи, а з 1999-го функціонує як одна з ланок навчального процесу і є формою виробничої практики студентів. Першою виставою театру стала опера Вольфганга Амадея Моцарта «Весілля Фігаро», що виконувалася спочатку російською, а потім також італійською мовами. Оскільки театр був камерним, а технічні можливості втілення задуму – мінімальні (супровід вівся лише на фортепіано; бракувало сталого концертного майданчика; рівень підготовки вокалістів, який забезпечувало училище, не був достатнім для виконання всіх наявних в опері партій), керівник вирішила написати власний варіант сценарію, речитативи замінила стислим переказом змісту опери (його мала читати ведуча, спеціально введена до вистави). Тобто, за висловом Жанни Андріївни, вийшла «композиція за мотивами опери». Водночас саме така «камерноконспективна» форма подачі твору дозволяла створити особливу «домашню» атмосферу, що також сприяла наближенню глядача до художнього матеріалу, зменшенню дистанції між слухачем і музикою, що звучить зі сцени.

МУЗИКА | 4’2013


Повністю матеріал можна прочитати у друкованій або передплаченій електронній версії журналу «Музика» № 4 за 2013 рік

Передплачуйте наш журнал! Передплатний індекс 74310 Передплату можна оформити з будь-якого місяця в будь-якому поштовому відділенні зв’язку України та через передплатні агентства. У країнах далекого зарубіжжя оформити передплату на всі наші видання можна через сайт www.presa.ua на сторінці «Передплата On-Line». Передплатити та придбати окремі примірники видань в електронній версії можна за адресою: http://presspoint.ua/. Така послуга доступна в будь-якій країні світу. Довідки за тел.: (044) 498-23-64; e-mail: nvu.kultura.porhun@gmail.com


ÌÀÉÑÒÅÐ-ÊËÀÑ Анна ЛУНІНА

МУЗИКОЗНАВСТВО: доля, покликання, талант – або все разом?..

Фото з сімейного архіву Марини Черкашиної-Губаренко

Нещодавно відсвяткувала поважний ювілей Марина Черкашина-Губаренко – видатний український музикознавець, професор, доктор мистецтвознавства, завідувачка кафедри зарубіжної музики Національної музичної академії України імені Петра Чайковського, членкореспондент Національної академії мистецтв України, заслужений діяч мистецтв України, голова Київського ваґнерівського товариства

жисером

ним ре театраль . м и тн а д р и м, в 951 Із батько Черкашиним. 1 Романом

З чоло Віталіємвіком, видатни м Губарен ком українським к ом

позито

40

ром

МУЗИКА | 4’2013


Фото з сімейного архіву Марини Черкашиної-Губаренко

Вона має 50-річний педагогічний стаж, її учні «розпорошені» по світу й знайшли себе саме в музичній професії. Але не тільки в педагогіці розкрився музикознавчий талант Марини Романівни. Вона – провідний науковець України, автор монографій, розвідок, численних статей, справжній знавець світового оперного і театрального мистецтва, гостя й учасниця багатьох міжнародних фестивалів і наукових симпозіумів. А ще – вона людина енциклопедичних знань, надзвичайно цікавий співрозмовник з широкими поглядами на життя і мистецтво… – Марино Романівно, музикознавець – професія для багатьох незрозуміла, більше того – непроста. Не кожний музикант обере цей шлях… – Ніколи не думала, що стану музикознавцем… Свого часу я заявляла татові, що не хочу бути викладачем сольфеджіо, як моя вчителька Розалія Аронівна, яка, до речі, мене дуже любила. Я навіть не закінчила музичну школу, тому що ненавиділа музичну літературу: останній рік не відвідувала цю дисципліну, тому в мене немає свідоцтва про початкову музичну освіту. – Ви виросли в театральній родині… – Так, і спочатку всі мої устремління були пов’язані з театром. Я вступала до театрального інституту на акторський факультет. Але мій тато, досвідчений театральний педагог і режисер, знав, що таке акторський шлях, і тому зробив усе, щоб не пустити мене в професію. І я йому за це вдячна. – А ким він вас бачив? – Тато хотів, щоб я займалася музикою. Він її дуже любив, самостійно вивчив гармонію, читав партитури. Пам’ятаю, як знаменита акторка Валентина Чистякова, вдова Леся Курбаса, подарувала йому на день народження партитуру опери «Євгеній Онєгін». Ми з ним по партитурі слухали оперу, а ще разом співали фуги Баха. Тому, попри те що я не раз кидала заняття музикою, завдяки його дипломатії, умінню тактовно, обережно повернути мене на правильну дорогу, я й стала музикантом. – А піти всупереч волі батьків, як іноді роблять діти, не пробували? – Це було практично неможливо, оскільки мій тато був проректором Харківського театрального інституту. Він мене «зрізав» на першому турі вступних іспитів і сказав: «Якщо хочеш, спробуй щастя у Москві». Я поїхала до Москви, там у Школі-студії МХАТ пройшла два тури, але мені порекомендували краще підготуватися й приїхати за рік, остаточно визначившись із вибором професії. Тато запропонував мені не гаяти часу й поки піти до вечірньої музичної школи. Я, послухавши його, вступила в одинадцятий клас музичної школи-десятирічки. А там з’явилися подружки, сподобалася атмосфера… Далі була консерваторія. – Тобто захоплення акторською професією швидко пройшло? – До третього курсу консерваторії я не втрачала думки, що повернусь у театр. І повернулася, але іншим шляхом – через музичний театр, свою діяльність театрального рецензента, через чоловіка Віталія Сергійовича Губаренка. – І потім не шкодували, що пов’язали себе з музикою? – Не відразу я знайшла себе у цій сфері. Потрібно було зрозуміти її особливості, можливості. Але коли збагнула переваги професії музикознавця, то не було жодних розчарувань. Мій батько мав широке коло знайомих, дружив із багатьма харківськими композиторами – Володимиром Нахабіним, Дмитром Клебановим, Михайлом Тіцем, професором Галиною Тюменєвою, яка згодом стала моїм педагогом у Харківській консерваторії... Я відразу потрапила в середовище талановитих і яскравих людей, а тоді поступово почала розуміти, що таке музикознавство. – У вас натура публічна. Так було завжди? – Так. Із п’яти-шести років я влаштовувала вистави для батьків, сусідів. Ще любила гратися в «учительку»: збирала навколо себе сусідських дітей і вчила їх «розуму». Любила грати у «войнушку» – була командиром «партизанського загону». Тож жилку публічності я завжди мала.

4’2013 | МУЗИКА

– Ви дуже багато писали й пишете про оперні постановки в різних країнах. Відчувається, що ви просто живете цією темою… – Зарубіжною музикою я стала займатися, коли переїхала до Києва. Поки мешкала і працювала 22 роки в Харкові, викладала українську музику, причому на всіх факультетах, навіть заочному. Тоді один педагог читав повністю весь курс від самих джерел. Потім мені доручили читати курс радянської музики, яку я теж викладала на всіх факультетах. Вела й російську, а також семінар із сучасної музики. Моїм улюбленим предметом була радянська музика, пов’язана з іменами Шостаковича, Прокоф’єва, Мясковського. У кандидатській дисертації я писала, зокрема, про «Катерину Ізмайлову» Шостаковича, «Гравця» Прокоф’єва і «Воццека» Берґа. – Певний етап вашого життя і робота над кандидатською дисертацією пройшли у Москві… – Так, я чотири роки вчилася у заочній аспірантурі Московської консерваторії у Бориса Ярустовського на кафедрі російської і радянської музики. – Московська атмосфера навчання того часу – яка вона? – Високий академізм московської традиції. На кафедрі проходили серйозні обговорення кожного розділу дисертації. Першим моїм рецензентом була Марина Сабініна, з якою ми згодом потоваришували. Очолював кафедру Олексій Кандинський. Пам’ятаю, що перший мій звіт на Раді Московської консерваторії чув її тодішній ректор Олександр Свєшников. Коли я захищала дисертацію в Московському інституті мистецтвознавства, головою комісії була Тамара Ліванова. – Такий приголомшливий «зоряний» склад… – Опоненти на захисті дисертації в мене теж були «зіркові»: Ізраїль Нестьєв і Надія Ніколаєва. Тож я стикнулася з московським музикознавчим середовищем упритул, а московська школа на той момент була провідною. – А з ким ви ще подружились у Москві? – Із сім’єю Нестьєвих, яка стала моєю другою родиною. З дочкою Ізраїля Володимировича Мариною ми й досі найближчі подруги, хоч і живемо в різних містах і країнах. Узагалі знайомство з Нестьєвими дало мені дуже багато. У їхній оселі я познайомилася з Арво Пяртом, Соломоном Волковим, який писав книжку про Шостаковича. На одному сходовому майданчику з Нестьєвими жив Юрій Келдиш, а поверхом нижче – Мстислав Ростропович… – Чому ж не залишилися в Москві? – Я була заміжня, мала дитину, – потрібно було приділяти увагу родині. До того ж, паралельно з навчанням в аспірантурі, викладала в Харківській консерваторії. Та й чоловік – Віталій Губаренко – ніколи не хотів жити у Москві. – А в Харкові ви почувалися на своєму місці? – У Харкові я могла реалізувати себе абсолютно вільно. Завідувачка кафедри, мій педагог Галина Тюменєва завжди мене підтримувала. Вона ж мені не раз говорила, що я повинна їхати до Києва, що моє місце саме там. – І ви вирушили до Києва… – Мене запросили керувати кафедрою історії музики Київської консерваторії. Це був 1985 рік. У Київ я приїхала вже доктором мистецтвознавства. На другому місяці мого перебування тут прийшли також документи на професорське звання. – Існує негласна думка, що українське музикознавство поступається московському, пітерському? Що скажете з цього приводу? – Зараз так говорити просто абсурдно. Це й раніше не було правдою, якщо згадати, який авторитет мали праці Надії Горюхіної, Сергія Павлюченка, Арсенія Котляревського. А Ніна Герасимова-Персидська? На їхніх книгах вчаться, їх цитують, на них посилаються. А взяти львівську школу? Хто першим почав багато й відкрито писати про музику XX століття? Стефанія Павлишин. Вона звернулася до Шенберґа і його музики раніше, ніж російські музикознавці… – А в Києві ви одразу ж стали читати зарубіжну музику?

41


Ê˲ÏÈ Наталія СЕМЕНЕНКО

MUSICAL MEMORY CROSSING

Ц

ікаво, що з кожним роком тенденція до збільшення кількості застиглих у камені персон або увічнених таким чином історичних дат лише употужнюється. Можливо, світ уже не покладається на свою здатність тримати у пам’яті безліч важливих подій і постатей, які залишили у цивілізаційному поступі людства яскравий слід. Тож закарбовуються ті ключові, знаменні явища або персоналії, якими варто пишатися й захоплюватися. Втім не випадково англійці стверджують: «Memory makes us» («Пам’ять робить нас»). І з ними важко не погодитися. Для всіх нас звичайна річ побачити скульптурні зображення видатних музикантів – композиторів, виконавців – у традиційних «парадних», ефектних позах, що переважно займають почесні місця на центральних площах міст. Натомість виявляється, існує окремий музичний світ «прекрасних миттєвостей» у камені або металі, що можуть зненацька виринути перед очима перехожого у підворітті старовинного будинку чи навіть на даху або приліпитися у вигляді міні-скульптурки десь на перилах мосту через невелику річку. Вони викликають непідробний інтерес, здивування, легку посмішку, захоплення нешаблонною фантазією їхніх творців і дають можливість

44

переконатися, що заклик Фауста: «Остановись, мгновенье! Ты прекрасно!» – нарешті матеріалізований… Так, під час мандрівок містами Європи, Прибалтики, Скандинавії виникла у мене думка осягнути дух цих країн через пам’ятники музичної тематики. І ось що з цього вийшло. Отже, знайомимося: Гельсінкі, пам’ятник фінському композиторові шведського походження Яну Сібеліусу, авторові неофіційного гімну Фінляндії, забороненого під час правління російського царя Миколи II. Об’ємна композиція із майже 600 металевих труб (1967 рік відкриття), що під поривами вітру здатні видавати могутнє багатоголосе звучання, подібне до органа, на думку автора Ейли Хілтунен є своєрідним природним музичним інструментом, що символізує звучання музики самого Сібеліуса, котрий, як відомо, був натхненним співцем природи. Труби різної довжини створюють ілюзію руху, просторової процесуальності – основи музичного мистецтва. Поруч із цим «органом» знаходиться і скульптурне зображення самого композитора у молодому віці. Столицю Королівства Норвегії Осло справедливо вважають визначним центром мистецтва скульпту-

Фото автора статті

Культурний ландшафт сучасних столиць світу сьогодні важко уявити без різноманітних скульптурних композицій і статуй. У наступному циклі публікацій автор пропонує здійснити цікаву подорож різними країнами через …музичні пам’ятники

МУЗИКА | 4’2013


Повністю матеріал можна прочитати у друкованій або передплаченій електронній версії журналу «Музика» № 4 за 2013 рік

Передплачуйте наш журнал! Передплатний індекс 74310 Передплату можна оформити з будь-якого місяця в будь-якому поштовому відділенні зв’язку України та через передплатні агентства. У країнах далекого зарубіжжя оформити передплату на всі наші видання можна через сайт www.presa.ua на сторінці «Передплата On-Line». Передплатити та придбати окремі примірники видань в електронній версії можна за адресою: http://presspoint.ua/. Така послуга доступна в будь-якій країні світу. Довідки за тел.: (044) 498-23-64; e-mail: nvu.kultura.porhun@gmail.com


ÔÅÑÒÈ Наталя КУЛЯЄВА, Ольга ГОЛИНСЬКА

ФЕСТИВАЛЬ, ЩО НЕ МАЄ АНАЛОГІВ

Мартін і Рой Грунефельд (Нідерланди) грають на велетенському ксилофоні

46

Фото Віталія ПІНЬКА

Міжнародний фестиваль сучасного мистецтва «Два дні й дві ночі нової музики», який традиційно навесні відбувся в Одесі – цього разу вдев’ятнадцяте, залишив незабутні враження й спонукав до роздумів

МУЗИКА | 4’2013


Фото Олександра ВОРОПАЄВА

К

оли весна вступає в свою найп’янкішу фазу, – день починається із віяння ніжних ароматів бруньок, що розпустилися, квітів, які тільки-но розкрилися, а ніч закінчується звучанням чарівного хору закоханих птахів, – тоді в душі прокидаються якісь невизначені мрії, у голові з'являються думки – а чи не прийшов час щось поміняти? Ну, хоча б гардероб, обстановку, звичні маршрути, розпорядок дня, врешті-решт! І, неначе відповідь на неусвідомлені бажання, e-mail’ом приходить запрошення до Одеси на Міжнародний фестиваль сучасного мистецтва «Два дні й дві ночі нової музики». Ось він – новий поворот! Можливість побачити весну в Південній Пальмірі, вдихнути легкий вітерець із моря й зануритися у водоверть незвичних звуків і несподіваних образів, створених уявою музикантів різних країн… Цей фестиваль від найпершого став чимось на зразок показу колекцій от-кутюр, але в світі музики. Композитори і виконавці з’їжджаються до Одеси, аби себе показати та інших послухати. І, як водиться у світі моди, не все потім носитиметься і не все піде «в тираж». Щось буде відкладене й забуте, а щось послужить надихаючим імпульсом для багатьох. Суттєва риса цього фестивалю – строгий відбір виконуваного. На суд слухачів виноситься тільки нова музика, що відкриває незвідані звукові обрії, хоча почесне місце завжди відводиться і, так би мовити, класиці жанру – творінням Арнольда Шенберґа, Карлгайнца Штокгаузена, Джорджа Крама, Вінко Ґлобокара, Лучано Беріо та іншим. Свої «свіжі» опуси готують до демонстрації й українські композитори. За дев’ятнадцять років існування організаторам вдалося зберегти концепцію, стилістичну цілісність та оригінальну форму проведення фестивалю. Ця оригінальність полягає у тому, що фестиваль складається з двох безперервних концертних блоків по 12 годин. Вони починаються о 16.00 у суботу та неділю, а закінчуються під ранок. Так створюється особливий феномен – слухач отримує можливість повністю зануритися у звуковий потік. Прийшовши на перший концерт, втягуєшся в процес, за короткі перерви встигаєш випити кави, щось перекусити, коротко поспілкуватися зі знайомими – і ось уже починається наступна імпреза. Так і тримаєшся – від інтриги до інтриги. Програма і послідовність виступів ретельно продумані, й обидва дванадцятигодинні цикли становлять масштабну конструкцію, що має форму цілісного твору, розділяючись на Перший день, Першу ніч, Другий день і Другу ніч. В основі її структури лежать окремі елементи-ядра, котрі протягом довгих років існування фестивалю набули жанрових визначень: дуель-дует, солосолісімо, антракт-фантазія тощо. За майже два десятиліття на сцені фестивалю виступили музиканти практично з усіх країн Європи, а також з Америки й Азії. Побувавши тут хоча б раз, вони прагнуть приїхати ще, і їх не бентежать ні важка дорога, ні побутові проблеми (невід’ємна частина нашого життя), ні перспектива виступати посеред ночі – десь о годині четвертій ранку. Так само «Два дні й дві ночі» привертають увагу шанувальників сучасного мистецтва з різних регіонів України – від композиторів і виконавців до студентів і просто меломанів. Президент фестивалю професор Фрайбурзького університету Бернгард Вульф (Німеччина) якось порівняв форум із наркотиком – спробувавши, хочеться вживати ще й ще. От і цього року на фестивалі було представлено авангардну музичну культуру тридцяти країн світу: Австрії, Азербайджану, Боснії-Герцеговини, Великої Британії, Вірменії, Грузії, Еквадору, Естонії, Ізраїлю, Ірландії, Італії, Канади, Китаю, Кореї, Литви, Монголії, Нідерландів, Німеччини, Польщі, Росії, Румунії, Словенії, США, України, Фінляндії, Франції, Чехії, Швейцарії, Швеції, Японії. Як і зазвичай, музика звучала різна й далеко не всі твори були мистецьки рівноцінними, яскравими, інтонаційно-образними. Деякі композиції взагалі важко було назвати музикою – потік ритмів,

4’2013 | МУЗИКА

Юліан Беллі (Німеччина) – перкусія

звуків, жестів, якихось рухів, шумів, до котрого можна приставити абсолютно будь-який заголовок. Часом експериментаторство авторів межувало з трюкацтвом. У цьому плані, наприклад, неприємний осад залишив виступ піаністки зі США Дженніфер Гаймер, яка грала на роялі бейсбольними м’ячами й рукавичками, ліктями та, вибачте, сідницями. Але були й відкриття, мистецькі знахідки, досягнення. Художніми вершинами окреслилися у фестивальній програмі твори метрів Андре Жоліве, Алоїза Ціммермана, Ервіна Шульгофа, Едгара Вареза, Тору Такеміцу, Євгена Станковича, Ісан Юна, П’єра Булеза та інших. Хоча деякі з них написані досить давно, вони сприймалися публікою із захопленням, що зайвий раз підтвердило аксіому: справжнє мистецтво не має віку й кордонів. Беззаперечними лідерами серед зарубіжних авторів з точки зору професійності, концепційності та глибини мислення, мистецької цінності музики були Фарадж Караєв (Азербайджан), Емре Сіхан Калелі (Туреччина), Дмитрій Янов-Яновський (Узбекистан), Валентин Марті, Фелікс Бауман (Швейцарія), Асматі Чібалашвілі (Україна-Грузія). Гідну конкуренцію їм склали українці Ігор Щербаков, Ганна Гаврилець, засновниця й незмінний директор фестивалю Кармелла Цепколенко, Вікторія Польова, Юлія Гомельська, Ірина Алексійчук, Людмила Самодаєва, Володимир Рунчак, Золтан Алмаші, Богдан Кривопуст, Любава Сидоренко та інші. Чи не більше, ніж сама музика, вразило ціле ґроно висококласних виконавців, які приїхали на фестиваль. До слова, це ще одна особливість форуму – запрошувати найкращих музикантів і вокалістів світу. Найпершим хочеться назвати видатного флейтиста (його представили як «батька усіх канадійських флейтистів») і композитора Роберта Моріса Айткена. Попри поважний, надто як для музиканта-духовика, вік (74 роки!), він виконав дві суперскладні програми, продемонструвавши чудеса володіння інструментом. Непідробне захоплення й подив викликала скрипалька зі Швейцарії Габрієлле Бруннер. За відсутності своєї партнерки піаністки Зузанне Губер, яка не змогла приїхати через хворобу, Габрієлле зіграла так само дві програми соло. Її красивий виразний звук, фантастична віртуозність і бездоганна чистота інтонації просто заворожували. Слухачі одностайно охрестили скрипальку «Паганіні у спідниці». Євген Громов – український піаніст, відомий шанувальникам цікавим і неординарним добором репертуару – вкотре підтвердив свою високу майстерність інтерпретатора і показав неабияку фортепіанну техніку теж у двох сольних концертах: французької та української музики.

47


ÔÅÑÒÈ Тамара НЕВІНЧАНА

ДОНЕЦЬКИЙ КУЛЬТУРНИЙ ПРОРИВ По всіх українських усюдах ще бринить звістка про сенсаційну постановку ваґнерівського «Летючого голландця» в Донецькому театрі опери і балету, а у вітчизняному мистецькому просторі уже впевнено заявила про себе наступна визначна подія – у травні 2013 року в тому ж таки Донецьку народився Перший відкритий конкурс-фестиваль сучасного мистецтва «Donbas Modern Music Art-2013»

Фото надане організаторами фестивалю

Сергій Мамонов, Євген Петриченко та Ігор Щербаков відкривають фестиваль

50

МУЗИКА | 4’2013


Ч

Фото Ольги ГОЛИНСЬКОЇ

ас від часу корисно згадувати аксіоми на кшталт «рівень культури в країні – це рівень досконалості суспільства», «нація, що не дбає про духовні цінності та розвиток високого мистецтва, – хвора нація». Актуальність цих перевірених історичним досвідом істин особливо зростає зараз, коли в Україні катастрофічно зменшується державне протегування культури, а профільне міністерство недоотримує вже не мільйони, а десятки мільйонів гривень. На цьому тривожному тлі донецький культурний прорив останнього часу викликає справжню повагу і навіть захоплення. Величезний промисловий мегаполіс, славетна футбольна столиця України врешті повернулася обличчям до світової сучасної музики академічного напрямку, віддавши їй найкращі зали і концертні майданчики міста, гостинно прийнявши учасників фестивалю з Польщі, Австрії, Швеції, Японії та різних міст України – Києва, Львова, Одеси, Харкова, Запоріжжя, Луганська і, безперечно, усієї Донеччини. Наша розповідь – про те, як це вдалося здійснити і про музичні відкриття нового форуму. ДОСВІД + ПОШУК Цю просту формулу має враховувати кожний, хто хоче досягти успіху. А починається все, як правило, з ідеї енергійної, небайдужої людини, чиї віра і гаряче бажання діяти притягують однодумців. Перші неясні контури задуму раптом (здається, зовсім випадково) набувають несподіваної конкретики. У початковому імпульсі донецького фестивалю щасливо поєдналися наполегливі творчі мрії композитора Євгена Петриченка, вчасні мистецькі пропозиції польського диригента Романа Реваковича, а також одеського композитора і концертуючого віолончеліста Вадима Ларчікова (про них – далі). Донецька організація Національної спілки композиторів України разом із Донецьким відділенням Національної всеукраїнської музичної спілки на чолі з досвідченими організаторами Сергієм Мамоновим і Тетяною Дорогавцевою, а також ректор Донецької музичної академії імені Сергія Прокоф’єва Олексій Скрипник активно підтримали свого молодого колегу. А їхня спільна віра в успіх змогла переконати в потрібності задуманої справи керівників владних структур області й міста, в позитивному рішенні яких щодо заснування в донбаському регіоні досі нечуваного мистецького форуму також спрацювали професійний і людський досвід, патріотичне вболівання за культурні пріоритети на сході України. Поза сумнівом, фестиваль народився не на порожньому місці. Піднімаючись схо-

4’2013 | МУЗИКА

Члени журі та учасники конкурсу юних композиорів, що відбувся у рамках фестивалю, на батьківщині Сергія Прокоф’єва у с. Красному Донецької області

динками втілення ідеї, автори та організатори спиралися на багаторічний досвід фестивального руху в нашій країні, уособлений у практиці найвідоміших, знакових у цій сфері – «Київ Музик Фесту», «Музичних прем’єр сезону», «Форуму музики молодих» у Києві, «Двох днів і двох ночей нової музики» в Одесі, «Контрастів» у Львові. Лише не раз беручи участь у різноманітних фестивальних імпрезах, спілкуючись із видатними музичними особистостями, перебуваючи у біополях творчих перетинів, заразившись інноваційною енергетикою і врешті глибоко проаналізувавши набуте, – тільки за цих умов можна вийти у вільне плавання ексклюзивного пошуку. У «Donbas Modern Music Art» цей пошук тільки розпочинається – відбувається процес вироблення концепції, адекватного їй формату і відповідних засобів утілення. Уже в самій назві фестивалю закладено певний дуалізм понять: 1) визначення «фестиваль сучасного музичного мистецтва» відповідає прийнятому у всесвітній практиці поняттю «contemporary», що є еквівалентом сучасної музики широкого стильового спектра; 2) визначення «modern music art», власне, вбирає поняття «нова музика», «нова мистецька реальність», що виокремлює інноваційне, експериментальне у ноосфері всесвіту аж до найрадикальніших пошуків. Обидва ці напрямки відобразилися у програмах «DMMA-2013», наслідуючи як революційні тенденції «Двох днів і двох ночей нової музики», так і більш «помірковане» новаторство, скажімо, «Київ Музик Фесту».

А втім справа не у «градусі» новацій, а у хрестоматійній взаємодії форми і змісту. В  театральному середовищі широко розповсюджена фраза з п’єси Бертольда Брехта «Добра людина з Сезуана»: «Тримай форму – зміст підтягнеться». То ж чи підтягувався на фестивалі зміст до форми (і навпаки) в широкому і конкретному розумінні? І які шедеври вразили слухачів на «Donbas Modern Music Art»? ПРАГНУЧИ ДО ІДЕАЛУ Упродовж п’яти захоплюючих днів у тепло-квітучому весняному антуражі донецька публіка змогла повністю задовольнити свої музичні зацікавлення і сподівання. Їй були щедро подаровані аж чотири симфонічні й три камерні концерти, вечір сучасної опери та хореографії у знаменитому Донецькому театрі опери і балету. Вона також мала можливість стежити за змаганнями юних композиторів (від 8 до 30 років), що виборювали перемогу у відкритому конкурсі під пильним об’єктивним оком міжнародного журі. Варто писати про подію з деякої часової відстані, коли враження не спонтанні, а вже відфільтровані та прокориговані пам’яттю, зважені на терезах аналітичної оцінки. З цих позицій – як бездоганне гармонійне ціле задуму, змісту, форми, виконавської інтерпретації, тобто як феномен еталонного ґатунку – слід виокремити три музичні події: монографічний симфонічний концерт, присвячений 100-річчю від дня народження польського класика ХХ століття Вітольда Лютославського, яким

51


ÔÅÑÒÈ Сергій ЛАЗО

СОНЦЕ, ЛІТО, ЛЬВІВ, ДЖАЗ… (замальовки з «Alfa Jazz Fest-2013»)

Тіль Брьоннер (Німеччина)

«A Jazz Fest» – «Alfa наймолодший з усіх українських джазових фестивалів, проте відразу отримав максимум уваги прихильників через високий рівень майстерності виконавців і «чистоту жанру». Не випадково мер міста Львова Андрій Садовий гонорово заявив: «Ми на ці дні – світова столиця джазу». Журнал «Форбс» визнав цей фестиваль одним із наймасштабніших, включивши його до сімки найпотужніших музичних подій світу 56

Фото автора статті

Ел Ді Меола (США)

МУЗИКА | 4’2013


Фото надане автором статті

Ц

е насправді так, бо, гортаючи щоденники цьогорічних фестів Франції, Швейцарії, Австрії, Швеції, Канади, зустрічаєш гучні імена музикантів, яких нещодавно вітали українські цінителі джазу: Вінтон Марсаліс, Ел Джерро, Маркус Міллер, Рішар Гал’яно, Кассандра Вілсон… Фестиваль вийшов на світову музичну арену, а концерти іноземних джазменів зі львівської площі транслював французький телеканал «Mezzo», провідник класичної музики, опери, балету, джазу, що має сімнадцять мільйонів глядачів у всьому світі. До імен цьогорічного фесту ми ще дійдемо, а почнемо зі статистики: «Alfa Jazz Fest» – це три великих сцени, понад 100 музикантів, 30 годин концертів, майже сорок тисяч гостей, 140 тонн сценічних конструкцій і 82 тонни світлового обладнання. Вражає, чи не так? Утім іще більше вражає те, що все відбулося у повній відповідності з анонсами. З 13 до 16 червня тривала хода фестивалю. Вулиці, площі, будинки середмістя Львова перетворилися на феєричні декорації. Джазові гармонії і теплий вітер початку літа увійшли в унісон із неповторним міським шармом і створили унікальну ауру, підтверджуючи, що світ і справді буває чудовим. Розпочався фестиваль нетрадиційно – відразу на головній вечірній сцені у Парку імені Богдана Хмельницького. Приємно дивувало щорічне розширення залу для глядачів (три тисячі місць – утричі більше за стартовий 2011 рік), проте у традиційно демократичному форматі: екрани за сценою, сотні квадратних метрів паркових галявин для меломанів, які не мали можливості придбати квитки (рештки їх іще продавали перед початком першого концерту, а далі – аншлаг; ціна, враховуючи рівень виконавців, цілком реальна: 200–800 грн). Відкрив «Alfa Jazz Fest-2013» знаний контрабасист з Ізраїлю Авішай Коен, відомий українському слухачеві виступами в Києві. Несподівано разом із традиційним фортепіанним тріо на сцену вийшов камерний струнний ансамбль. Так утворилося справжнє струнне царство, джаз поєднався з академічним звучанням. Вразив і неочікуваний вокал виконавця. До речі, напередодні Авішай Коен проводив майстер-клас, після якого залишився сповненим надії, що показані ним фрагменти допоможуть початківцям знайти себе у джазі. Щодо музики, яку Коен грав, хочеться процитувати Святослава Вакарчука, присутнього на концерті: «Авішай Коен – це один із моїх улюблених музикантів, джазових узагалі, а з тих, хто нині живий – найулюбленіший. Тому я у захваті. Це – геній. Я так вважаю…»

4’2013 | МУЗИКА

Сергій Лазо

Продовжив естафету першого дня фесту «Dirty Dozen Brass Band» – чи не найстаріший із брас-бендів Нового Орлеана (тридцятирічний стаж!) на чолі з трубачем і вокалістом Грегорі Дейвісом, який за сумісництвом ще й арт-директор найпотужнішого світового джазового форуму «New Orleans Jazz & Heritage Festival». Чорношкіра команда виступала в Україні вперше, але продемонструвала максимальну розкутість – божевільна суміш диксиленду, бібопу, фанку, блюзу та рок-н-ролу була вибуховою. Ніхто не сподівався отримати таку порцію перцю від брас-бенду (повний набір духових, ще й басовий аерофон – туба), тож публіка розходилася, наче під шофе… Другий день розпочався прес-конференцією. Адміністрації (львівська та фестивальна) обмінялися компліментами, глибокий реверанс зробив і зірковий Ел Ді Меола: «Сім років тому я вже грав на цій площі Ринок. І той вечір запам’ятав на все життя. А нинішній приїзд нагадав мені, яким гарним є Львів. Для мене це найгарніше місто України». Замість заявленого Чарлі Хейдена привітався його тенорсаксофоніст Ерні Уоттс. Українська співачка Джамала анонсувала свій новий проект – джазовий! Продовжив шведський віртуоз Нільс Ландгрен: «Як я розумію, це дуже серйозний фестиваль, який зібрав таких фантастичних музикантів, яких у світі дуже шанують. Я вдячний, що нас сюди також запросили…» І блискуче закінчив виступ – соло на тромбоні (!). Нарешті ожила сцена на площі Ринок. Цей музичний острівець геть затопила хви-

ля бажаючих почути сучасний скандинавський джаз. І вона його почула! Розпочали «Bugge’n’Friends», втілюючи в життя проект норвезького піаніста, композитора і продюсера Бугге Весселтофта. Бугге вважається винахідником стилю Nu Jazz – поєднання традиційних джазових інструментів із ді-джейським пультом і синтезаторами. Такий тандем техно з акустикою дав новий звук і, відповідно, нову музичну палітру. Згодом до музикантів приєднався ще й Нільс Ландгрен (такий собі спонтанний джем-сейшен!), що, зрозуміло, додало обертів. Нільс так і залишився на сцені, бо наступним був концерт його команди «Nils Landgren Funk Unit», чи не найвідомішої у Швеції. Лідер, яскравий шоумен і автор багатьох проектів, добре знаний слухачам не тільки своєю музикою, а й співпрацею з безліччю видатних музикантів («ABBA», «The Crusaders», Джо Семпл, Хербі Хенкок…), розділив фестивальний рух на два потоки. Навіть початок гранд-концерту на головній сцені не вніс сум’яття у лави прихильників шведів – Ринкова площа залишалась заповненою вщерть. Шанувальники «Funk Unit», звісно, не програли: потужний фанк, чуттєвий соул, вражаюча легкість і приголомшлива енергія… Цікаво, що в лавах «уболівальників» Ландгрена опинилося чимало журналістів, які мали запрошення на головний концертний майданчик. Повірте, їм було що втрачати, адже на основній арені фестивалю – сцені імені Едді Рознера – паралельно відбувалися вельми неординарні події.

57


…² ÒÅÑÒÈ Тетяна ШВАЧКО

Есмеральда – Олеся Шайтанова

ХІІ Міжнародний конкурс артистів балету і хореографів, який відбувався в Москві з 10 до 19 червня на сцені Большого театру Росії, зібрав 150 учасників із 26 країн світу, що засвідчило великий інтерес до цього найпрестижнішого змагання творчої молоді. Заснований у 1969 році, конкурс проходить що чотири роки, попри жодні соціальні й політичні зміни в суспільстві. Якщо порівняти з попередніми, то цей турнір став рекордним за кількістю заявок від бажаючих взяти в ньому участь – понад 350 (!) від виконавців і 53 від хореографів 60

В

елике свято російського хореографічного мистецтва є «справді подією світового масштабу» – підкреслив Президент Російської Федерації Володимир Путін у привітанні учасникам, організаторам і гостям конкурсу. До складу журі, яке очолював його постійний голова – видатний балетмейстер сучасності Юрій Григорович, увійшли: художній керівник Національного театру опери та балету в Софії Ясен Волчанов (Болгарія), хореограф, професор Білоруської академії музики Валентин Єлізар’єв (Білорусь), художній керівник балету Національного театру опери в Бордо Шарль Жюд (Франція), прими-балерини – Большого театру Росії Світлана Захарова і Маріїнського театру Уляна Лопаткіна, ректор Московської академії хореографії Марина Леонова, педагог-репетитор Большого театру Росії Людмила Семеняка (Росія), головний балетмейстер Національного театру опе-

ри та балету в Астані Турсунбек Нуркалієв (Казахстан), художній керівник Донецького театру опери та балету імені Анатолія Солов’яненка Вадим Писарєв (Україна), художній керівник балетної компанії «International Ochi Ballet» імені Анни Павлової – Вацлава Ніжинського у місті Нагоя Куміко Очі (Японія), ректор Римської академії танцю Маргеріта Паррилла (Італія), соліст трупи «Сан-Франциско балет» Вадим Соломаха (США), педагог-репетитор Мерич Сюмен Канан (Туреччина), голова спілки хореографів КНР Рухень Чжао (Китай), художній керівник трупи Національного балету Кореї Цой Тхе Джі (Корея) і відповідальний секретар журі – генеральний директор Міжнародної федерації балетних конкурсів Сергій Усанов. Після урочистого відкриття конкурсу на сцені Большого театру Росії був показаний балет Адольфа Адана «Жізель» у хореографії Жака Кораллі, Жюля Перро, Маріуса Петіпа, в новій редакції Юрія Григоровича і новому оформленні художника Симона Вірсаладзе. У спектаклі виступили зірки світового балету – прима-балерина Большого театру Світлана Захарова і колишній киянин, соліст балету Музичного театру імені Костянтина Станіславського і Володимира Немировича-Данченка Сергій Полунін. Оновлена постановка романтичної вистави і прекрасне виконання головних партій стало справжньою школою високого професіоналізму для молодих учасників змагання. Міжнародний конкурс – це завжди визначна подія у розвитку сучасного балетного мистецтва, могутній стимул для зростання майстерності артистів, знайомства з художнім рівнем хореографічної культури різних країн. ХІІ конкурс балету продемонстрував високу техніку виконання і класичних, і сучасних номерів, розцвічених складними акробатичними рухами, справжньою віртуозністю. Сьогодні нікого не здивуєш «шпагатом» або подвійними фуете, учасники намагалися вразити глядачів …потрійними фуете! Можливо, саме в мистецтві балету ми якнайкраще відчуваємо прискорений темпоритм сьогодення. Цікаві змагання, що тривали десять днів, були дуже напруженими як для учасників, так і для членів журі (150 конкурсантів!). Судді звертали особливу увагу на чистоту виконання, технічну майстерність, артистизм, музикальність, відчуття хореографіч-

Фото надане організаторами конкурсу

СВЯТО ТАНЦЮ

МУЗИКА | 4’2013


Повністю матеріал можна прочитати у друкованій або передплаченій електронній версії журналу «Музика» № 4 за 2013 рік

Передплачуйте наш журнал! Передплатний індекс 74310 Передплату можна оформити з будь-якого місяця в будь-якому поштовому відділенні зв’язку України та через передплатні агентства. У країнах далекого зарубіжжя оформити передплату на всі наші видання можна через сайт www.presa.ua на сторінці «Передплата On-Line». Передплатити та придбати окремі примірники видань в електронній версії можна за адресою: http://presspoint.ua/. Така послуга доступна в будь-якій країні світу. Довідки за тел.: (044) 498-23-64; e-mail: nvu.kultura.porhun@gmail.com


…² ÒÅÑÒÈ Наталія СЕМЕНЕНКО

КОНКУРС із власним обличчям ІІнколи н може видатися, що щ зміст усіх подій історії людства вміщується у часових л відтинках, обмежених двома вський Іван Алче полюсами – періодом, коли треба розкидати каміння, і часом, коли слід каміння збирати (за Екклезіастом). Добре, що нині в Україні остання тенденція все-таки переважає. Принаймні Міжнародний конкурс вокалістів імені Івана Алчевського «Алчевський-дебют’2013», що цієї весни вже всьоме з успіхом відбувся у Харкові, з усією очевидністю це підтвердив

62

менники, просвітителі, банкіри, поети, педагоги, залишила по собі славетну історію династії щедро обдарованих, високоморальних, високодуховних особистостей, виплеканих та об’єднаних національною ідеєю. По суті цей конкурс став початком справжнього відродження імені Івана Алчевського на його батьківщині. Унікальний голос співака, в репертуарі якого було 35 оперних партій, котрим на рубежі ХІХ– ХХ століть захоплювалася Європа (не заОлена Строя. Друга премія

Фото надане організаторами конкурсу

П

овернення до національної пам’яті імені славетного співака, видатного тенора кінця ХІХ – початку ХХ століття Івана Алчевського – яскрава прикмета нашої доби. 1999 року завдяки ініціативі відомого харківського музикознавця, професора Національного університету «Юридична академія України імені Ярослава Мудрого», заслуженого діяча мистецтв України Лариси Трубнікової було засновано Міжнародний конкурс вокалістів імені Івана Алчевського. Проект народився у рамках Другого міжнародного фестивалю «Сергій Рахманінов та українська культура», вже на той час резонансного й активно підтриманого світовою музичною спільнотою. «Втягнутий» до потужного культурного простору рахманіновського фесту, конкурс імені Алчевського був просто приречений на успіх і швидку популярність. Адже в центрі уваги колективу ентузіастів, об’єднаних креативною ідеєю і продуктивною енергетикою Лариси Трубнікової, опинилася харизматична постать блискучого співака світового масштабу, глибоко вкоріненого в культуру Слобожанщини доби Срібного віку. Знаменита харківська родина Алчевських, серед яких були музиканти, пись-

буваймо – це була епоха зіркових тенорів – Енріко Карузо, Леоніда Собінова, Івана Єршова та ін.), італійці нарекли «мецекарактере шляхетного тембру». Вокальна майстерність, яскравий артистичний талант Алчевського гіпнотично впливали на меломанів Парижа, Брюсселя, Нью-Йорка, Лондона, Москви тощо. Іван Алчевський був насамперед артистом світу, але водночас залишався українським патріотом (згадаймо хоча б його участь в організації музичнодраматичного гуртка «Кобзар» у Москві). За висловом самого співака, він прагнув утворити в Москві «живий огник національного життя, свій власний притулок для тих, хто відчуває потребу національного єднання, хто почуває себе сином України». Тож нині ім’я цього яскравого митця магічним чином синхронізувало часові полюси історичної відстані у майже 80 років й актуалізувало спільність культурних тенденцій двох епох. З-поміж регіональних осередків розгалуженого конкурсного «архіпелагу» України конкурс імені Івана Алчевського помітно вирізняється власною концепцією та серйозними здобутками. Про це свідчить уже солідне лауреатське «досьє» турніру, переможцями якого в попередні роки були нині відомі співаки, які прикрашають не лише українські оперні сцени, а й

МУЗИКА | 4’2013


ПЕРЕДПЛАТА ТРИВАЄ УПРОДОВЖ РОКУ Вартість передплати на 3 місяці (з жовтня) П ПЕРЕДПЛАТНИЙ ІНДЕКС ІН

ПЕРЕДПЛАТНИЙ ІНДЕКС

95220 9

74401

553,85 грн

66,87 грн

ПЕРЕДПЛАТНИЙ ІНДЕКС

ПЕРЕДПЛАТНИЙ ІНДЕКС

ПЕРЕДПЛАТНИЙ ІНДЕКС

74501

37112

74310

23,53 грн

35,40 грн

23,53 грн

ПЕРЕДПЛАТНИЙ ІНДЕКС

ПЕРЕДПЛАТНИЙ ІНДЕКС

60969

90269

42,21 грн

27,21 грн

Передплату можна оформити з будь-якого місяця в будь-якому поштовому відділенні зв’язку України та через передплатні агентства. У країнах далекого зарубіжжя оформити передплату на всі наші видання можна через сайт www.presa.ua на сторінці «Передплата On-Line». Передплатити та придбати окремі примірники видань в електронній версії можна за адресою: http://presspoint.ua/. Така послуга доступна в будь-якій країні світу. Довідки за тел.: (044) 498-23-64; e-mail: nvu.kultura.porhun@gmail.com


Музика. – 2013. – № 4. – С. 1–64. ISSN 0131–2367

Індекс 74310

Микита Сухоруков (лауреат ХІІ Московського міжнародного конкурсу артистів балету і хореографів) і Ліна Володіна. Па-де-де з балету Людвіга Мінкуса «Дон Кіхот» Фото Ігоря ЗАХАРКІНА


Музика  

Музика

Advertisement
Read more
Read more
Similar to
Popular now
Just for you