Page 1

№3

2013

жа… і

МУЗИКА БЕЗ МЕЖ

ичних, вікови р о их, сти т льових, с ов х, р ф і ч а н их … н гр о ге


Журнал «Музика» – один із найповажніших в Україні (видається з 1923 року). Це єдиний науково-популярний журнал з питань музичної культури в державі. На його сторінках розкривається широка панорама сучасного музичного життя України в усьому розмаїтті: розповідається про творчість українських композиторів і виконавців, про фестивалі, конкурси, концерти, музичні вистави в різних регіонах країни й за кордоном, розглядаються проблеми молодіжного мистецтва тощо. Наші матеріали зацікавлять як професіоналів, так і любителів музики різних жанрів і стилів. Фахові статті, яскраві кольорові ілюстрації, оригінальний дизайн буде до вподоби читачам будь-якого віку.

ВЖЕ СЬОГОДНІ ЖУРНАЛ МОЖНА ПРИДБАТИ: – у мережі Книгарень «Є»; – у кіоску в Національній музичній академії України імені Петра Чайковського (м. Київ, вул. Архітектора Городецького, 1–3/11); – у книгарні «Наукова думка» (м. Київ, вул. Грушевського, 4); – у книгарні при Києво-Могилянській академії; (м. Київ, Контрактова площа, 4, 1-й корпус НаУКМА); – у книжковому магазині «Сяйво» (м. Київ, вул. Велика Васильківська (Червоноармійська), 6); – у книжковому магазині «Смолоскип» (м. Київ, вул. Межигірська, 21); – у книгарні Наукового товариства імені Тараса Шевченка (м. Львів, проспект Шевченка, 8); – у книгарні «Ноти» (м. Львів, проспект Шевченка, 16); – у книгарні «Східна Брама» (м. Луганськ, вул. Радянська, 54, 4-й поверх, ТЦ «Центральний»); – у «Книгарні-кав’ярні» (м. Одеса, вул. Катерининська, 77); – у нашому видавництві (м. Київ, вул. Васильківська, 1, тел. 498-23-64). Придбати окремі примірники та передплатити видання в електронній версії можливо за адресою: http://presspoint.ua/. Така послуга доступна в будь-якій країні світу.

ЧИТАЙТЕ ЖУРНАЛ «МУЗИКА» – І ВАШ СВІТ ПОПОВНИТЬСЯ НОВИМИ ЯСКРАВИМИ Й ЧИСТИМИ ТОНАМИ, ЖИТТЯ «ЗАЗВУЧИТЬ» ІНАКШЕ!


№ 3 (393) ’2013

 Рі заснування – 1923 Рік НАУКОВО-ПОПУЛЯРНИЙ ЖУРНАЛ Засновники: Міністерство культури України Спілка композиторів України Всеукраїнська музична спілка Видавець: ДП «Національне газетно-журнальне видавництво» 03040, м. Київ, вул. Васильківська, 1 Тел.: +38(044) 498-23-65 Генеральний директор Олеся БІЛАШ

Головний редактор Ольга ГОЛИНСЬКА Заступник головного редактора Юлія ПАЛЬЦЕВИЧ Видавнича рада Олеся БІЛАШ (голова), Віктор ПАСАК, Максим БУДАРІН, Віктор ВЕЧЕРСЬКИЙ, Олена ВОРОНЬКО, Оксана ІОНОВА, Євгенія КРУТОГОЛОВ, Іван МЕЧКОВ, Лариса НІКІФОРЕНКО, Лариса ПЕТАСЮК, Світлана ФОМЕНКО, Людмила ЧУМАКОВА, Михайло ШВЕД, Оксана ГАЙДУК, Ігор ГИРИЧ, Людмила ГНАТЮК, Ольга ГОЛИНСЬКА, Надія СОКОЛЕНКО

Адреса редакції:

03040, м. Київ, вул. Васильківська, 1 Тел.: +38 (044) 498-23-67 E-mail: zhurnal_muzyka@ukr.net

Розповсюдження, передплата, реклама: Тел.: +38 (044) 498-23-64, +38 (050) 310-56-63

Реєстрація:

Свідоцтво про державну реєстрацію друкованого засобу масової інформації – КВ № 954 від 25.08.1994 Виходить що два місяці

Засадниче:

Редакція, окрім спеціально обумовлених випадків, подає авторський погляд

Усі права застережено:

© Музика, 2013 Передрук і відтворення текстових та ілюстративних матеріалів журналу тільки з письмового дозволу видавця

На обкладинці Тубіст Рубен Дюра де Ламо (Німеччина) фото надане організаторами фестивалю «Музика без меж»

Дизайн і верстка Наталії КОВАЛЬ

Друкарня

ТОВ «Видавничо-поліграфічна компанія “Експрес-Поліграф”» 04080, м. Київ, вул. Фрунзе, 47б Тел.: +38(044) 417-25-93 Наклад 1000 прим. Ціна договірна

Передплатний індекс 74310 http://uaculture.com

Дорогі шанувальники журналу! Мабуть, ніхто не заперечить істину, що наше улюблене мистецтво – музика – унікальне, бо не знає кордонів. Вона є близькою і зрозумілою людям різного віку, соціального статусу, естетичних уподобань у будь-якому куточку світу. Адже звертається до всіх єдиною мовою, не потребуючи перекладу. Так було ще за сивої давнини, нічого не змінилося й дотепер. До роздумів на цю тему мене спонукала назва одного з українських фестивалів, про який ви прочитаєте на наших сторінках, – «Музика без меж». Цей міжнародний форум проводиться у Дніпропетровську й присвячений музичній класиці. А от московський фестиваль «Другое пространство», у якому разом із музикантами інших країн брали участь українські композитори і виконавці, звертається до авангарду ХХ століття й експериментів сьогодення. Фестиваль академічної української музики «Класік-проект» і в його рамках дитячий композиторський конкурс проходять у Кіровограді. Конкурс молодих композиторів «ПенtаTON» збирає до Миколаєва юних митців із різних країн, здебільшого колишніх республік СРСР, у тому числі навіть далекої Тиви. А до Києва на Перший міжнародний конкурс виконавців на дерев’яних духових ін-

струментах імені Володимира Антонова з’їхалися представники дев’яти європейських держав. Наші «музичні мости» цього разу перекидаються до Литви (делегація українських митців побувала на фестивалі сучасного мистецтва «Iš ARTI» в Каунасі), Азербайджану (на Дні азербайджанської музики в Україні до Києва завітала велика група композиторів, музикознавців і виконавців) та Італії, де мешкає один із ювілярів цього року – композитор і баяніст Володимир Зубицький. Музично-педагогічному факультетові Дрогобицького державного університету імені Івана Франка виповнилося 50 років. А видатному педагогу, засновнику теоретичного відділу Луганського музичного училища Михайлові Волю – 90! Значною вийшла і львівська сторінка журналу. Від історично вже далекого ХІХ століття (публікація до 150-річчя визначного польсько-українського композитора і музично-громадського діяча Мечислава Солтиса) через драматичні події першої половини ХХ століття (матеріал присвячено Василю Барвінському) до зовсім нещодавньої прем’єри «Чарівної флейти» у Львівській опері. Приділили увагу, звичайно, й киянам. Своїми думками про мистецтво, творчість і життя з нами поділилися композитори Геннадій Ляшенко, Людмила Юріна, а також керівник знаного ансамблю пісні і танцю «Дарничанка» Петро Андрійчук. Ви також довідаєтеся про книжку відомого етномузиколога Софії Грици «Леся Дичко в житті і творчості» та прочитаєте зворушливі спогади про Віктора Іконника Софії Фільштейн. Отже, якось само собою склалося, що широка тематика і географічні «маршрути» наших статей теж є своєрідним підтвердженням заявленої на обкладинці тези: «Музика – без меж». Бажаю цікавих і приємних музичних подорожей! Ольга ГОЛИНСЬКА, головний редактор


український формат 4

стор.

Характерна риса – неповторність Світлана Соколова

4

метри 6

Василь Барвінський у багатонаціональному культурному середовищі Львова Наталя Кашкадамова 10 Геннадій Ляшенко: «Прагну показати життя у симбіозі...» Анна Луніна

вогні рампи 16 «Чарівна флейта» на львівській сцені: професійно, інтелігентно, вишукано Любов Кияновська

стор.

майстер-клас 20 Володимир Зубицький: «Тільки зараз, коли чимало пережив, можеш вирізнити справжні цінності» Роман Юсипей 24 Людмила Юріна: «Молодь не повинна сидіти у вузьких рамках традиційного мистецтва» Ольга Кізлова

стор.

10

фести 28 На батьківщині Юлія Мейтуса Валентина Ревенко, Ірина Сікорська 30 Дніпропетровська «Музика без меж»: відроджуючи традиції – створюємо майбутнє! Валерій Громченко

стор.

24

…і тести 32 Блискучий дебют конкурсу Наталія Семененко

стор.

28

16


36 Творчий подих «ПенtаTONу-2013» Ольга Петренко

читальня 38 «Український музичний Куїнджі», або «Леся Дичко в житті і творчості» Анна Луніна

стор. стор.

36

44

альма-матер 42 Творчість, натхнення, талант… Олександра Німилович 44 Професор без ступенів і звань Валентина Редя, Олена Губар

музичні ключі 48 Гаряче серце музиканта Тамара Невінчана – Софія Фільштейн

стор.

українці за кордоном

50

50 Минуле і майбутнє авангарду Юлія Бентя

музичні мости 54 Альянс Україна– Литва: знову надбані можливості Олена Таранченко 58 Франгіз Алі-заде: пряма мова про азербайджанську історію, культуру і власний творчий шлях Анна Луніна

невідоме про відомих

стор.

54

стор.

58

64 Життя заради музики Марія Солтис


ÓÊÐÀŸÍÑÜÊÈÉ ÔÎÐÌÀÒ Світлана СОКОЛОВА

Про «вчора» і «сьогодні» відомого київського ансамблю «Дарничанка», який не так давно відзначив 50-річний ювілей, розповідає його керівник, заслужений працівник культури України, професор Інституту мистецтв Київського національного університету культури і мистецтв Петро Андрійчук

6

– Півстоліття минуло з моменту появи «Дарничанки». Цікаво, як колектив народився і робив перші кроки? – Одним із напрямів радянської ідеології було згуртування людей довкола творчої діяльності: у 1950–1960-ті роки, як гриби після дощу, з’являлися хорові колективи і, слід відзначити, то було явищем позитивним, адже народ у переважній більшості співав. Чи не кожне підприємство мало хор. І на цій хвилі в 1962 році у Києві при Дарницькому комбінаті штучного волокна на базі двох колективів (хорового і танцювального) створили один – ансамбль пісні і танцю «Дарничанка», очолити який запросили із Дніпродзержинська Кіма Василенка, котрий на той час уже прославився як керівник молодіжного хореографічного ансамблю. Заслужений діяч мистецтв України Кім Василенко присвятив «Дарничанці» дванадцять років. Хормейстером тоді був заслужений артист України, випускник Київської консерваторії по класу Григорія Верьовки, один із засновників Черкаського народного хору Валентин Швиденко. «Дарничанка» стрімко увірвалася в культурно-мистецький простір, свідченням чого стали гастролі до Польщі, Італії, Фінляндії, Болгарії… До речі, Павла Вірського, керівника славетного Національного ансамблю танцю України, після смерті замінив саме Кім Василенко. Із 1974 до 1977 року ансамбль очолював народний артист України Анатолій Пашкевич. І саме з «Дарничанки» його запросили переїхати до Луцька відроджувати Волинський державний народний хор. Із ним поїхала і частина «дарничан», які стали основою цього колективу. При Пашкевичі ансамбль виступав на найпрестижніших сценах України і Росії, першим серед аматорських колективів дав концерт у Театрі Бедржиха Сметани в Празі. З 1977 до 1982 року на чолі ансамблю був заслужений діяч мистецтв України Григорій Куляба, справжній професіонал із величезним досвідом роботи – з хором Держтелерадіо, капелою бандурис-

Фото Юрія ШКОДИ

ХАРАКТЕРНА РИСА – НЕПОВТОРНІСТЬ

МУЗИКА | 3’2013


Повністю матеріал можна прочитати у друкованій або передплаченій електронній версії журналу «Музика» № 3 за 2013 рік Передплачуйте наш журнал! Передплатний індекс 74310 Передплату можна оформити з будь-якого місяця в будь-якому поштовому відділенні зв’язку України та через передплатні агентства. У країнах далекого зарубіжжя оформити передплату на всі наші видання можна через сайт www.presa.ua на сторінці «Передплата On-Line». Передплатити та придбати окремі примірники видань в електронній версії можна за адресою: http://presspoint.ua/. Така послуга доступна в будь-якій країні світу. Довідки за тел.: (044) 498-23-64; e-mail: nvu.kultura.porhun@gmail.com


ÌÅÒÐÈ Наталя КАШКАДАМОВА

Василь Барвінський

Василь Барвінський – директор Львівської державної консерваторії

Цьогоріч виповнюється 125 років від дня народження й 50 – з дня смерті Василя Барвінського, – універсального музичного діяча ренесансного типу в Україні першої половини ХХ сторіччя. Натхнений прикладом Миколи Лисенка, він ставив перед собою цілком конкретну і визначену мету: творити для Батьківщини музичну культуру сучасного європейського рівня як вагому складову національного відродження

8

Фото надане автором статті

Б

арвінський був переконаний, що український народ, славний своїм багатим фольклором, є дуже музикальним, – тож українці мають усі підстави, щоб і в сфері професійної музики стати врівень з іншими європейськими націями. Але фахова музична культура українців, зокрема в Галичині, за його часів тільки починала розвиватися. Він розумів, що цей розвиток треба вести в багатьох напрямках: піднімати музичну освіту, концертне життя, музичну критику, творити власну музику, виховувати аматорів і слухачів. Не чекаючи на допомогу, за всі завдання Василь Барвінський брався сам. Цей музикант мав стратегічне мислення. Він зберіг і розвинув українську консерваторію у Львові, сприяв створенню композиторської школи, формуванню піаністичної, розквіту хорів, організації професіонального музичного життя. Переконано і систематично пропагував своїми статтями в пресі грамотне сприймання музики. Як композитор, Барвінський утверджував на українській національній основі сучасний йому європейський стиль сецесію, що був близьким багатьом українським митцям. Тож не дивно, що він став однією з центральних фігур музичного життя Львова і Галичини першої половини та середини ХХ століття. Репресії радянських органів, що впали на Барвінського, його творчість і родину у 1947–1948 роках, тяжко вразили сучасників і досі озиваються болем, особливо ж серед галичан. Бо переслідуючи безвинного композитора, чисту і добру людину, радянські каральні органи скеровували свій удар в саму українську культуру, її національні та європейські ідеали. Обвинувачення і пасквілі фабрикувалися дуже вміло (цим займалися неабиякі спеціалісти). Щоправда, в судовій справі вони були записані стереотипно, всупереч логіці й очевидності, адже для розголосу не призначалися: Барвінського звинувачували в тому, що він був агентом англійської розвідки, агентом гестапо й довголітнім і активним членом Організації українських націоналістів (ОУН). Але до ширших кіл було передбачливо спрямовано сумнозвісну книжку Володимира Бєляєва і Михайла Рудницького «Під чужими прапорами», які спекулювали на низьких інстинктах галицького обивателя – «постільних» плітках та антисемітизмі. Розрахунок був вдалим: чим неймовірнішим виявлявся наклеп, тим більше зацікавлював усіх охочих до «смажених» фактів (бо ж перевірити їхню правдивість було неможливо!). Сфабриковані енкаведистами звинувачення остаточно не викорінено ще й досі. Однак їх переконливо заперечують числен-

МУЗИКА | 3’2013


Фото надане автором статті

у багатонаціональному культурному середовищі Львова ні відомості, що характеризують статус Василя Барвінського у багатонаціональному львівському середовищі та його стосунки з польськими і єврейськими колегамимузикантами. У Галичині 1910–1930-х років національна ситуація, як відомо, була напруженою: набираючи різних форм, точилася гостра боротьба між українцями і поляками за політичну владу, державну мову і національну освіту. Культурне життя найбільших національних громад Львова – української, польської і єврейської – пливло досить ізольованими потоками. Кожна мала власне музичне товариство, проводила концерти, на які збиралася переважно своя публіка і які рецензувалися у відповідних газетах. Тільки окремі мистецькі події, що відчутно перевищували середній рівень, – як, наприклад, концерти Любки Колесси, привертали загальну увагу представників різних національних спільнот. Таким був і Василь Барвінський. Видатний і визнаний діяч української культури, він належав водночас до особистостей міжнаціонального значення у Галичині. І хоча не виступав із жодними заявами інтернаціонального спрямування, свою національну толерантність виявляв вчинками. Стосунки Барвінського з польськими музикантами у Львові ґрунтувалися на взаємоповазі. Польські митці шанували Василя Барвінського передусім як видатного композитора. Його фортепіанні твори включали до педагогічного і концертного репертуару Польського музичного товариства (ПМТ). Навіть при побіжному перегляді програм знаходимо очевидні приклади. Так, 1933 року концерт учнів вищого й концертного класу Гелєни Оттавової у консерваторії ПМТ містив поряд із творами Роберта Шумана, Фридерика Шопена, Сергія Рахманінова, Клода Дебюссі також «Українські мініатюри» Василя Барвінського. У березні 1939-го польський піаніст Ян Ґорбати (учень Леопольда Мюнцера) подає в афіші свого сольного концерту прелюдії Барвінського. Польські оркестранти з ентузіазмом взяли участь у святкуванні ювілею композитора 1938 року: Львівський симфонічний оркестр виконав його «Українську рапсодію». Цей самий оркестр грав у 1939 році на прем’єрі Фортепіанного концерту Барвінського – за диригентським пультом стояв Микола Колесса, а солістом був Роман Савицький. Добрими були взаємини Василя Барвінського й Адама Солтиса. Зі спогадів Василя Витвицького: «Знайомство обох чільних музик Львова датувалося від довгих років і було завжди коректне. Віком вони були майже однолітки. Обидва вийшли на керівні становища, так би мовити, династично. Солтис успадкував свій директорський

3’2013 | МУЗИКА

пост по своєму батькові Мечиславові, зате Барвінський входив на терен музичної праці у Львові як син Олександра, видатного культурного діяча Галичини. В обох родова культура в’язалася з високою особистою культурою. …У зв’язку з новим порядком у 1939 році відбулася зміна на посту директора консерваторії. Раптом, як на помах чародійної палички, у будинку Польського музичного товариства, де Солтис був повним господарем, приміщено державну консерваторію на чолі з директором Барвінським… Так різко змінена ситуація створювала досить велику незручність для них обох. Для нас, молодших учителів, було задоволенням спостерігати, наскільки джентльменські і ввічливі були їхні стосунки саме у той час» (див.: Василь Барвінський у дослідженнях та матеріалах. – Дрогобич, 2008). Про лояльність Барвінського в національних питаннях чи не найкраще свідчить його діяльність газетного рецензента. Висвітлюючи головним чином події і проблеми українського музичного життя, він водночас не оминав і програми видатних єврейських музикантів. Зустрічаємо в «Ділі» його рецензії 1920-х років на імпрези Генрика Ґюнзберґа, Артура Гермеліна, Якуба Ґімпеля. Він регулярно коментував концертні здобутки «Жидівського» музичного товариства, а в 1932 році написав розгорнуту статтю про виступи піаністів-євреїв із Радянської України Абрама Луфера та Леоніда Сагалова. Але найбільше уваги він приділив концертам Леопольда Мюнцера. Барвінський рецензував їх у 1926–

Викладачі Львівської державної консерваторії. 1941 р.

9


ÌÅÒÐÈ

Геннадій Ляшенко: «Прагну показати життя у симбіозі...» 12

Фото з сімейного архіву

Анна ЛУНІНА

МУЗИКА | 3’2013


Як відомо, щороку 1 червня в усьому світі відзначають Міжнародний день захисту дітей. Цікаво, що саме цього дня народилися такі відомі генії, як німецький фізик, математик, філософ Готфрід Лейбніц, французький фізик, засновник термодинаміки Ніколя Карно, відомий російський художник другої половини XIX сторіччя Василій Полєнов, а також видатний автор світових оперних шедеврів «Руслан і Людмила» й «Життя за царя» («Іван Сусанін»), засновник російської професійної композиторської школи Михайло Глинка… В українських музичних реаліях ця дата теж святково-ювілейна. Цьогоріч 1 червня 75 років виповнилося нашому сучасникові, відомому українському композитору, народному артисту України, лауреату Національної премії України імені Тараса Шевченка, професору Геннадію Ляшенку. Але про нього, на жаль, дуже мало написано, і для преси у форматі інтерв’ю він «закритий». Композитор – не публічної вдачі й «розкрутити» його на діалог не так просто. Тому бесіда з ним для шанувальників його творчості, друзів, колег та учнів, вважаю, буде цікавою «вербальною подорожжю»…

3’2013 | МУЗИКА

– Геннадію Івановичу, існує думка, що професія композитора – невдячна й важка. Що можете відповісти? – З одного боку, професія справді нелегка, але водночас бажана. Не можу сказати однозначно. Якби для мене вона була непосильною й надто тяжкою, я б нею, звичайно ж, не займався. – А про інший фах ніколи не думали? – Ні! Попри те, що все життя присвятив музиці, творчості, так і не зміг позбутися однієї риси своєї натури. У Антона Павловича Чехова є цікаве висловлювання: «Не вірю у своє право…» Це про мене. – Як ця риса характеру проявляється? – Вона мені дозволяє від певних речей у житті відсторонюватися. – Якщо повернутися до питання про складність композиторської професії, то в чому вона полягає? – Робота композитора потребує зосередженості, до певної міри навіть ізольованості. Але життя складається інакше. Весь час відволікають невідкладні справи, проблеми. Доводиться пристосовуватися до поточного життя – цього важко оминути. От серед такої постійної суєти доводиться якимось чином викроювати час ще й на творчість. – Як ставитеся до проблеми нечастого виконання музики, коли, буває, пишеш практично «в стіл»? – Поодиноке звучання сучасних творів – це ніби норма нашого життя. Іще в радянські часи композитори говорили про те, що їхні опуси «виконуються вперше і востаннє». Є митці, чию музику грають частіше за інших. Але загалом ситуація із відтворенням композицій українських авторів складна, – їх можна почути вряди-годи. Вітчизняна система пропаганди не працює. – Але це взагалі не пропаганда… – У дореволюційних російських газетах на кожен концерт давали докладну рецензію. За цим можна було простежити перебіг поточного музичного життя. Окрім того, пропонувалися цікаві оцінки творам, аж до повноцінних аналізів. А в нас що? Найбільше, на що можуть розраховувати композитори, – на виконання якогось твору в рамках одного з фестивалів. Причому на фестивалях усе звалено докупи і далеко не завжди згадують про існування композиторів. – А як адаптуватися до такого стану речей? – Я прилаштувався до ситуації. – Вас не турбує питання сприйняття музики слухачами? – Для мене важлива власна думка про свою музику. Якби я завжди був задоволений собою, можливо, переживав би від нестачі уваги з боку слухачів. – Але ж композиторові важливо бути на очах… – Знаєте, виконання моєї музики для мене, звичайно ж, важливе, але не первинне. – Що ж тоді для вас первинне? – Я більшою мірою переймаюся відсутністю переконаності у власному праві на творчість. – Ви не амбіційна людина? – Абсолютно. Посади, звання, регалії для мене не важливі. Мені доводилося займати певні керівні позиції, але я не відчував задоволення від цього, оскільки будьяка організаторська робота передбачає певну напругу. А без неї набагато легше дихається, вільніше. Та й для творчості залишається більше часу. – А як щодо мистецької реалізованості?

13


ÂÎÃͲ ÐÀÌÏÈ Любов КИЯНОВСЬКА

«ЧАРІВНА ФЛЕЙТА» на львівській сцені: професійно, інтелігентно, вишукано Сцена з вистави. Моностатос – Юрій Гецко

Історію моцартівських вистав у Львові можна представити як ланцюг злетів і спадів. Вона розпочала тріумфальну ходу 1792 року в театрі німецького антрепренера Франца Генріха Булли з опери «Чарівна флейта»

18

МУЗИКА | 3’2013


Фото Олени ХРАМОВОЇ

В

ідтоді театр Моцарта в столиці Галіції і Лодомерії часто ставав пробним каменем професіоналізму, який показував реальний стан музичнотеатрального мистецтва в місті. Тим більше, що до оперного доробку геніального віденського класика тут зверталися вельми часто й охоче – не лише німецькі трупи, що плекали його спадщину завдяки самовідданій праці сина Моцарта Франца Ксавера, але й інші національно-культурні осередки. Та навіть на тлі імпозантної галицької моцартіани постановки «Чарівної флейти» є певного роду феноменом. Із неї починалась історія Моцартових опер у Львові, в окремі періоди ця «зінгшпіль-містерія» йшла в театрі постійно, потім зникала на довгі роки, ба навіть десятиріччя, щоби згодом знову виплисти на поверхню музичного життя. Остання постановка «Чарівної флейти» відбулася 1923 року силами польської трупи Великого театру у Львові. Цю черговість львівських варіантів «Чарівної флейти» допомогла відтворити завідувачка відділу наукового дослідження творів образотворчого та музичного мистецтва відділення «Палац мистецтв імені Тетяни та Омеляна Антоновичів» Львівської національної наукової бібліотеки імені Василя Стефаника, кандидат мистецтвознавства Ольга Осадка. Після 1923 року наступає найдовша в історії львівської моцартіани пауза – 90 років. Колись історики музики і культурологи, можливо, знайдуть обґрунтовану відповідь на запитання, чому протягом радянського періоду українські театри оминали опери Моцарта. Але факт залишається фактом: музичний театр Моцарта у свідомості наших меломанів другої половини ХХ століття існував як фантом – усі про нього говорили, але мало хто реально чув і бачив. І ось у 2013 році відбулася знакова для українського оперного мистецтва подія: «Чарівна флейта» знову постала на львівській сцені. Це повернення мало, як виявилося, теж доволі парадоксальний імпульс: коли я запитала автора проекту, директора Львівського театру опери та балету імені Соломії Крушельницької Тадея Едера, що спонукало колектив звернутися до останньої опери Моцарта, отримала несподівану відповідь: «Цього року святкуємо ювілей Ріхарда Ваґнера. Звісно, ми хотіли відзначити цю дату постановкою якоїсь із його музичних драм, а потім замислились: як можна перестрибнути одразу до Ваґнера, не поставивши Моцарта. Тому ми вирішили ювілей Ваґнера відзначити урочистою академією, а для прем’єри обрати “Чарівну флейту”». Така ухвала видалася цілком закономірною: адже «Чарівна флейта» відрізняється не лише від інших опер Моцарта, але й загалом займає осібну нішу в оперній панорамі європейського класицизму та наступних епох особливою глибиною і багатовимірністю, навіть таємничістю образів і символіки. Отож щоразу постановники опиняються в ситуації Генріха Шлімана, який у пошуках Трої розкопав сім міст, одне за одним, до кінця не з’ясувавши, яке з них було справжньою Троєю. Так і з «Чарівною флейтою» – її можна прочитувати і як зінгшпіль, і як лірико-драматичну оперу, і як казковофантастичне дійство, зрештою, як містерію. Моцарт своїм останнім оперним шедевром виходить за межі жанрових канонів, і цим не лише вкотре виявляє геніальність, але й задає на наступні століття загадку, яку кожен постановник вирішує по-своєму.

3’2013 | МУЗИКА

Львівська трупа розкриває передусім філософськомістичну складову драматургічної концепції і цьому надзавданню підпорядковує всі елементи синтетичної цілості. Диригент Мирон Юсипович обрав, як оптимальну для естетики Моцарта, стриману, виважену темповодинамічну палітру. Шляхетна піднесеність класичних ідеалів, досконало сконцентрована в творчості віденського класика, служила для диригента головним дороговказом його інтерпретації. Відповідним до неї виявилося і режисерське прочитання вистави Збігнєва Хшановського: графічно чіткі, нерідко скупі жести героїв, символічно багатозначні мізансцени явили собою квінтесенцію класицистичного театру. Єдиним несподіваним акцентом у режисурі став «вихід звірів» наприкінці першої дії, коли арія Таміно про силу музики, яка чарує навіть тварин, ілюструється «зоопарком» на сцені, а рухливих мавпочок випустили навіть у зал. Такий режисерський акцент у мене особисто не викликав застережень і сприйнявся як іще один місток у минуле, нагадування про оперну традицію ХVІІІ століття виводити на сцену справжніх коней, осликів і навіть слонів. Проти цієї мізансцени виступили самі співаки: вони запротес-

Паміна – Юлія Лисенко, Папагено – Віталій Загорбенський Паміна – Людмила Осташ

19


ÌÀÉÑÒÅÐ-ÊËÀÑ Роман ЮСИПЕЙ

Володимир Зубицький: «Тільки зараз, коли чимало пережив, можеш вирізнити справжні цінності» Знаменитий український композитор і баяніст Володимир Зубицький цьогоріч відзначає 60-ліття. Він давно мешкає в Італії, але із гідною регулярністю відвідує батьківщину, де останнім часом намітився обнадійливий інтерес до його масштабних творів молодих років. Утім говорити лише про дві країни в контексті його бурхливої діяльності було б відвертим применшенням. Графік одного робочого місяця Зубицького вільно вміщує майстеркласи у Казахстані, фестиваль у Литві, виступ з оркестром у Донецьку та сольний концерт у Сочі. Рухається і говорить він, як і раніше, – швидко, енергійно. На запитання відповідає емоційно і глибоко, про що б не йшлося: про власну творчість, майбутнє баяна або улюблене дітище – міжнародний конкурс в італійському містечку Ланчано, з якого ми й розпочали нашу розмову

22

– Володимире Даниловичу, у чому, на ваш погляд, місія цього конкурсу? – Конкурс – справа дуже непроста. З одного боку, необхідно підтримувати високий рівень. З іншого, потрібна добра атмосфера. Друге для мене важливіше. У нас є престижна категорія концертантів, з якої конкурс колись і починався: три тури, причому в останньому – гра з оркестром. І, звичайно, багато інших категорій, щоб долучати, підтримувати, стимулювати музикантів – і дітей, і ветеранів. Наприклад, минулого року для участі в категорії камерних ансамблів прибуло аж 26 колективів! Зараз до нас їдуть уже цілі оркестри. Відкрили номінацію «гармошка». Поки що у ній брали участь тільки Росія та Італія. Інструмент дуже цікавий – національний, характерний, своєрідний. Мені здається, якщо Ланчано і надалі відвідуватиме так багато артистів, конкурс виживе. Для нас важливо щоразу організовувати якомога більше концертів – для морального задоволення учасників. Адже конкурс триває шість днів. За цей час музиканти мають можливість поїздити, подивитись, пограти, поспілкуватися. Під егідою Ланчано ми вже провели ряд фестивалів у шести країнах. Особливо яскраво вони пройшли у Росії, Словаччині, Латвії, Литві. Президентом асоціації баяністів та акордеоністів України нещодавно було обрано Анатолія Семешка. Сподіваюся, спільними зусиллями ми зробимо щось і у нас. – Як ви прокоментуєте те, що в тій самій Італії на конкурс у Кастельфідардо – престижний, із великим призовим фондом – приїжджає дедалі менше учасників? – Там дуже жорстка конкуренція і, я б сказав, не зовсім правильна репертуарна політика. Замовляти обов’язкові твори-одноденки, які потім ніхто не грає, на мій погляд, нерентабельно. Ми, наприклад, від цього давно відмовилися. Так, конкурс за своєю сутністю – це відсів, і те, що відкидається, часто припиняє існування. Проте якось слід стимулювати тих музикантів, котрі зараз перемогти не в змозі, але в майбутньому себе обов’язково проявлять – як не в сольному, то в ансамблевому виконавстві. Кожна людина по-своєму талановита, і конче потрібно утримати її біля нашого інструмента – хоча б, принаймні, як слухача. Якщо не думати про це зараз, через двадцять років узагалі не буде чим перейматися. Адже інтерес до баяна спадає. Ми боїмося про це говорити, але треба це робити. Торік у МУЗИКА | 3’2013


Фото Юрія ШКОДИ 3’2013 | МУЗИКА

23


ÌÀÉÑÒÅÐ-ÊËÀÑ Ольга КІЗЛОВА

Людмила Юріна: «Молодь не повинна сидіти у вузьких рамках традиційного мистецтва» Будда у Японському чайному саді. Сан-Франциско, США

Біля мосту «Golden Gate». Сан-Франциско, США

Фото з архіву Людмили Юріної

Під час фестивалю української камерної музики у Техаському християнському університеті. Форт Варт, 2012 р.

26

МУЗИКА | 3’2013


Фото з архіву Людмили Юріної

Людмила Юріна – представник середнього покоління київської композиторської школи. Її музика добре відома в Європі та США. Вона часто буває на Заході, привозить в Україну цікаві музичні проекти за участю композиторів, що створюють нову музику, і зарубіжних виконавців, які працюють у цьому напрямку. Один із найяскравіших – концерт швейцарсько-німецького дуету тромбоніста Дірка Амрайна та піаніста Юрґа Геннербергера з творів західноєвропейських композиторів і самої Людмили Юріної – відбувся за допомоги швейцарського культурного фонду «ПроГельвеція» і великою мірою завдяки творчим та особистим контактам ініціаторки імпрези. Це й стало приводом для розмови з неординарною авторкою, яку сміливо можна назвати фаховим експертом нової музики в нашій країні – Людмило, слухачів на концерті Дірка Амрайна та Юрґа Геннербергера було небагато… Чи не виникне з часом ситуація, коли серйозною музикою цікавитимуться лише ті, хто її створює, виконує та досліджує? – Кожне культурне явище слід розглядати в контексті життя країни, її політики. Сьогоднішнє ставлення публіки до сучасної академічної музики, певна анемічність слухача, звісно, є наслідком того, що відбувається з нами і нашою культурою. Але, всупереч проблемам, бачимо, що існує категорія людей, які насправді поважають сучасну музику, цікавляться найновішими творами – незважаючи на складність мови або незбагненність меседжу автора. У Європі, наприклад, у П’єра Булеза, Гельмута Лахенманна і в США в Джона Куліджа Адамса та Джона Корільяно – у кожного є своя аудиторія, яка

3’2013 | МУЗИКА

Біля арт-інсталяції у Музеї сучасного мистецтва в Чикаго. 2011 р.

постійно збільшується. У нас, в принципі, картина така сама, хоча із власними «тонкощами». Україна – пострадянська держава, і традиції радянської музики нікуди не зникли. Вони – як Гідра з багатьма головами: відрубуєш одну – виростають дві інші. Нещодавно розмовляла з російським композитором Володимиром Тарнопольським у Московській консерваторії про те, що для оновлення музики потрібно виховати молоде покоління музикантів, які справді шукають, а не підміняють поняття «пошук» переспівами чужих думок і пережовуванням чиїхось творчих ідей. – Зараз в українській музиці переважають малі форми і малі склади виконавців. Це обумовлено відсутністю замовлень? – Прямих замовлень фактично немає. Але, поза тим, симфонічної музики пишуть досить багато, і організатори фестивалів не завжди можуть задовольнити заявки авторів на її виконання. А ось опера, балет – слабкі ланки: твори з’являються, але їх мало виконують. Тут ми торкаємося репертуарної політики театрів, до того ж це пов’язано з великими фінансовими витратами. Натомість камерні концерти можна легко компонувати і вони потребують значно менше коштів. – Скажіть, автору важко оцінювати перше виконання свого твору? – Це дуже індивідуально. Мені, наприклад, завжди заважає творче хвилювання. Це ніби народження дитини – в такому сенсі й чоловіки починають розуміти жінок. Те, що зовсім недавно існувало у вашій уяві та на папері, дістає звуковий силует. Я відчуваю музику всіма нервовими закінченнями, немов бачу, як вона вибудовується, пульсує в космосі, як виникає ця «споруда», тому на прем’єрі не просто хвилююсь, а мучуся. – У нас виконавців сучасної музики можна перелічити на пальцях. Вважається, що, слухаючи нову музику, складно визначити якість виконання. Але сьогодні, почувши тонку за агогікою,

27


ÔÅÑÒÈ Валентина РЕВЕНКО, Ірина СІКОРСЬКА

НА БАТЬКІВЩИНІ ЮЛІЯ МЕЙТУСА Нинішній рік – рясний на ювілейні дати. Наприкінці січня фестивалем української академічної музики «Класік-проект» у Кіровограді (колишньому Єлисаветграді) було відзначено 110-річчя від дня народження класика української музики, майстра опери та романсу, уродженця міста Юлія Мейтуса. Ініціювала і впровадила у життя цей проект директор кіровоградської дитячої музичної школи № 2 імені Юлія Мейтуса заслужений працівник культури України Валентина Ревенко

Ф

естиваль «Класік-проект» веде історію з 2003 року, коли мистецька ідея започаткувати на базі кіровоградської музичної школи № 2 обласний конкурс юних композиторів знайшла організаційну і фінансову підтримку управління культури Кіровоградської обласної державної адміністрації (на чолі з Юрієм Компанійцем, потім – Наталею Агапєєвою). Проект виявився напрочуд вдалим і за минулі роки понад 100 юних композиторів отримали високу оцінку своїх робіт і благословення на подальші творчі пошуки від відомих українських композиторів, які очолювали журі: лауреата Національної премії імені Тараса Шевченка, народного артиста України Левка Колодуба, народних артистів Михайла Степаненка, Володимира Птушкіна, заслужених діячів мистецтв України Богдани Фільц, Геннадія Саська, одеського композитора Олега Польового. Завдяки спільним зусиллям організаторів – Департаменту культури, туризму та культурної спадщини (директор – Валентина Животовська), відділу культури і туризму Кіровоградської міської ради (начальник – Анна Назарець) – наприкінці 2012 року фестиваль набув офіційного статусу.

30

Приємно, що «Класік-проект», як справа колективна, об’єднав не лише всі музичні, а й мистецькі заклади міста. Повноправними учасниками його є Кіровоградське музичне училище (директор – заслужений діяч мистецтв України Лариса Голіусова), кіровоградська дитяча музична школа № 1 імені Генріха Нейгауза (директор – Євгенія Малявкіна) та інші. Цьогорічний «мейтусівський марафон» розпочався великим концертом юних композиторів і їхніх наставників у приміщенні ДМШ № 1 імені Генріха Нейгауза. А наступного дня ошатна, надзвичайно красива після реставрації «Біла зала» Обласного краєзнавчого музею не змогла вмістити всіх охочих насолодитися чудовим вечором романсів «Український солоспів» у виконанні талановитої молоді – студентів Кіровоградського музичного училища – Аліси Житинської, Тетяни Воронової, Юлії Пилипенко, Олени Заєць, Аліни Глушко, Юрія Лучки та учнів ДМШ № 2 імені Юлія Мейтуса – Анастасії Мироненко, Валерії Стрілець, Ігоря Тарана. До цієї події працівники музею з особливим трепетом підготували виставку з фондів музею із документів і світлин Юлія Мейтуса, свого часу надісланих ще самим композитором, який підтри-

мував тісні творчі стосунки із земляками, допомагав експонатами. На спільних зусиллях у справі збереження історичної та мистецької спадщини рідного краю наголосила у вітальному слові господиня – директорка музею, заслужений працівник культури України Наталя Агапєєва. У концерті прозвучали найкращі зразки національної вокальної лірики. Особливої задушевності додало надзвичайно зворушливе виконання творів, природне хвилювання юних співаків із сильними голосами прекрасної тембрової палітри. Від українських композиторів-класиків, залюблених у поезію найтонших почуттів, що їх здатен відтворити лише людський голос, до різнобарв’я вокальної вишуканості авторів другої половини ХХ століття – Юлія Мейтуса, Олександра Білаша, Георгія і Платона Майбород, Анатолія Кос-Анатольського. Особливим щемом позначилося виконання твору Івана Карабиця на вірші Василя Губарця «Де вітер землю голубить» викладачем кіровоградської ДМШ № 1 Вікторією Делестьяновою. У залі була присутня гостя фестивалю, вдова композитора – відомий музикознавець, доктор мистецтвознавства, професор Національної музичної академії України імені Петра Чайковського Маріанна Копиця-Карабиць. Професійною довершеністю виконання вразив виступ викладачки ДМШ № 4 Любові Кардаш. Завершив концерт гурт «Соколи» (9 гарних юнаків із прекрасним відчуттям ансамблю і сильними голосами). Звичайно, на особливу подяку за цей концерт заслуговують викладачі, які підготували програму з виконавцями, – Наталя КорсуноваТрибіненко, Вікторія Шелабокова, Тетяна Поліщук, Катерина Третякова, Оксана Шпудейко, Світлана Гирба, Надія Шост та інші. У рамках фестивалю «Класік-проект» відбувся перший конкурс на найкраще виконання творів Юлія Мейтуса (голова журі – Маріанна Копиця-Карабиць), у якому змагалися 40 учасників (21 піаніст, одна акордеоністка, 5 вокалістів, вокальний анМУЗИКА | 3’2013


Повністю матеріал можна прочитати у друкованій або передплаченій електронній версії журналу «Музика» № 3 за 2013 рік Передплачуйте наш журнал! Передплатний індекс 74310 Передплату можна оформити з будь-якого місяця в будь-якому поштовому відділенні зв’язку України та через передплатні агентства. У країнах далекого зарубіжжя оформити передплату на всі наші видання можна через сайт www.presa.ua на сторінці «Передплата On-Line». Передплатити та придбати окремі примірники видань в електронній версії можна за адресою: http://presspoint.ua/. Така послуга доступна в будь-якій країні світу. Довідки за тел.: (044) 498-23-64; e-mail: nvu.kultura.porhun@gmail.com


ÔÅÑÒÈ Валерій ГРОМЧЕНКО

Диригент Дмитро Логвин (Україна) і валторніст Жан-П’єр Беррі (Швейцарія)

Відкриття у 1898 році Катеринославського (Дніпропетровськ тоді звався Катеринославом) відділення Імператорського російського музичного товариства з музичними класами при ньому стало основним стимулом розвитку музичної культури Дніпропетровщини та становлення у регіоні професійної музичної освіти

A

вже 1901 року в Катеринославі запрацювало музичне училище. Його викладачі брали активну участь у концертах Катеринославського відділення ІРМТ. Велике значення для еволюції музичної культури міста й губернії мали виступи у Катеринославі видатних музикантів того

32

часу: Леоніда Собінова, Федора Шаляпіна, Сергія Рахманінова, Леопольда Ауера, Олександра Скрябіна, Йозефа Гофмана, Яші Хейфеця та інших. І, нарешті, 1919-го Катеринослав поповнив ряди консерваторських міст – у ньому з’явився вищий навчальний музичний заклад.

Внаслідок реорганізації 1923 року консерваторія отримує статус музично-театрального технікуму, а з 1937-го – знову стає музичним училищем (див.: Дніпропетровська консерваторія ім. М. Глинки (1898–2008): Нариси / Під заг. ред. Т. Медведнікової. – Дніпропетровськ, 2008. – Ред.). І лише у 2006 році постала Дніпропетровська консерваторія імені Михайла Глинки. З її появою відбулось не лише якісне оновлення системи вищої музичної освіти у центральному регіоні України (триступенева освітня структура: школа – училище – факультет), а й стрімке зростання кількості концертних, фестивально-конкурсних заходів. Багато з них є невід’ємною часткою загального освітнього процесу. Яскравою неповторністю серед численних творчих проектів консерваторії вирізняється Міжнародний фестиваль музичного мистецтва «Музика без меж». Чотири дні спілкування з видатними музикантами сучасності (концерти, майстер-класи, творчі зустрічі, конференції) дають неоціненну користь студентам, слухачам, допомагають у роботі педагогам різних музичних спеціальностей не лише з Дніпропетровщини, але й багатьох інших міст України. Фестиваль традиційно проводиться восени та навесні, тобто щосеместру, і презентує шедеври класики, написані для різних академічних музичних інструментів. Цієї весни пройшов уже восьмий фестивальний марафон. Підсумовуючи результати попередніх семи форумів, відзначимо, що у їхніх рамках відбулося 42 концерти, 36 майстеркласів, 24 творчі зустрічі та 5 наукових конференцій. Відновлено історичні мистецькі зв’язки та налагоджено творчу співпрацю з провідними музичними закладами Росії, Білорусі, Німеччини, Швейцарії, Італії, Франції. Восьмий фестиваль «Музика без меж» розпочався Міжнародною науково-практичною

Фото надане організаторами фестивалю

ДНІПРОПЕТРОВСЬКА «МУЗИКА БЕЗ МЕЖ»: відроджуючи традиції – створюємо майбутнє!

МУЗИКА | 3’2013


Повністю матеріал можна прочитати у друкованій або передплаченій електронній версії журналу «Музика» № 3 за 2013 рік Передплачуйте наш журнал! Передплатний індекс 74310 Передплату можна оформити з будь-якого місяця в будь-якому поштовому відділенні зв’язку України та через передплатні агентства. У країнах далекого зарубіжжя оформити передплату на всі наші видання можна через сайт www.presa.ua на сторінці «Передплата On-Line». Передплатити та придбати окремі примірники видань в електронній версії можна за адресою: http://presspoint.ua/. Така послуга доступна в будь-якій країні світу. Довідки за тел.: (044) 498-23-64; e-mail: nvu.kultura.porhun@gmail.com


…² ÒÅÑÒÈ Наталія СЕМЕНЕНКО

БЛИСКУЧИЙ ДЕБЮТ КОНКУРСУ

Фото надане організаторами конкурсу

Цьогорічний І Міжнародний конкурс виконавців на дерев’яних духових інструментах імені Володимира Антонова одностайно було оцінено музичною спільнотою як явище світового рівня. Турнір, що так несподівано з’явився на конкурсній мапі столиці, примусив одразу заговорити про нього як про мистецьке змагання високого класу, що за всіма параметрами відповідає анонсованому міжнародному статусу

34

МУЗИКА | 3’2013


Фото надане організаторами конкурсу

Н

асправді, участь конкурсантів із дев’яти країн, заявки від понад 100 претендентів, презентабельна суддівська команда, напрочуд висока професійна підготовка виступаючих, зрештою, бездоганна організація форуму, залучення великої кількості ЗМІ, трансляція в on-line режимі всіх трьох турів (а це слухацька аудиторія 60-ти країн світу!) – все це забезпечило особливо піднесену атмосферу мистецького свята впродовж усього турніру як для самих учасників, так і численних слухачів. До складу журі на чолі з ректором Київського інституту музики імені Рейнгольда Глієра, композитором Олександром Злотником увійшли імениті музичні діячі: диригент, арт-директор Японського нового філармонійного оркестру Уено Такасі (Японія), завідувач кафедри дерев’яних духових інструментів Національної музичної академії України імені Петра Чайковського Роман Вовк, професор Російської академії музики імені Гнесіних Іван Оленчик (Росія), музичний директор ансамблю «Камерата-Академус» Анатолій Коган (Ізраїль). Високопрофесійну підтримку конкурсантів у заключному турі здійснювали провідні колективи столиці: Симфонічний оркестр Національної філармонії України (диригент – Віталій Протасов) і Національний ансамбль солістів «Київська камерата» (художній керівник і диригент – Валерій Матюхін). Емблемою конкурсу, що проходив у двох номінаціях (флейта і кларнет), стало ім’я легендарного флейтиставіртуоза Володимира Антонова – народного артиста України, уславленого виконавця, видатного педагога, мудрого наставника сотень нині відомих у світі музикантів. Промовистим є факт, що в цьому змаганні саме українська школа виконавства на флейті й кларнеті переконливо засвідчила свою блискучу перемогу. Вихованці НМАУ імені Петра Чайковського вкотре довели надзвичайно високий рівень майстерності: з-поміж усіх призерів (а їх усього, враховуючи дипломантів, було 8), українців – 6! Причому найвищі сходинки посіла саме наша молодь. У номінації «флейта» першої премії присуджено не було, а друге місце поділили Анастасія Ганзенко і Денис Смірнов (обидва – українці). У номінації «кларнет» «золото» виборов киянин Андрій Опанащук. Другу премію не було присуджено, третє місце поділили Тарас Гамар (Київ) і росіянин Михаїл Мерінг, який, між іншим, грав на інструменті, подарованому Володимиром Співаковим. Спеціальну премію за виконання оригінального твору сучасного українського композитора Володимира Рунчака «Homo ludens» для кларнета соло отримав молодий, але вже досвідчений артист Заслуженого академічного симфонічного оркестру Національної радіокомпанії України, соліст Міжнародного симфонічного оркестру «І, Culture Orchestra» Василь Рябіцький. Третє місце у номінації «флейта» заслужено посіла виконавиця з Угорщини Ката Шоурінг. Секретами успішного дебюту конкурсу поділився генеральний директор, заслужений працівник культури України Олександр Кочерженко: – Повірте, лише на перший погляд може скластися враження, що конкурс з’явився ніби з «чистого аркуша». Насправді йому передували турніри «Дніпровські зорі» і Всеукраїнський конкурс виконавців імені Володимира Антонова – такі собі генеральні репетиції цьогорічного. І вже той факт, що на нинішньому з’явилася нечувана раніше кількість бажаючих взяти участь – понад 120 виконавців (!), а рівень їхньої професійної підготовки просто

3’2013 | МУЗИКА

Володимир Антонов

вражав, підвів до думки вивести наші змагання на якісно вищий щабель. Ця ідея знайшла підтримку у ректора Київського інституту музики імені Рейнгольда Глієра Олександра Злотника. Здійснено було ретельний аналіз аналогічних європейських конкурсів, відбулися консультації із колегами з Національної музичної академії й розроблено відповідні вимоги щодо умов участі та програм усіх турів. Успішній підготовці сприяла передусім чітка, злагоджена робота команди, члени якої одностайно усвідомили актуальність заходу. Те, що до нас відразу приїхали представники 9-ти держав і до першого туру був допущений аж 41 конкурсант надзвичайно високого виконавського рівня, підтвердило – наші принципи у формуванні конкурсних вимог і програм виступів виявилися вірними. – Наскільки мені відомо, в Києві лише один із музичних турнірів працює у форматі оn-line трансляції усіх турів. Це – конкурс піаністів пам’яті Володимира Горовиця. Чому і ви вдалися саме до такого формату? – Це було продиктовано потребою відразу повномасштабно заявити про себе, адже нагадаю – ініціатива проведення конкурсу належить саме Інституту музики імені Глієра, тому ми хотіли, щоб музичний світ склав панорамне уявлення про багатовекторну діяльність нашого закладу. Насамперед, ми прагнули показати, що рівень вітчизняного виконавства на дерев’яних духових інструментах дуже і дуже високий. І нам це вдалося. Ми насправді пишаємося міцними національними традиціями виховання музикантів найвищого класу. – Майже завжди по закінченні конкурсу залишаються невдоволеними учасники, які не отримали бажаного звання лауреата, і часом нарікання стосуються суб’єктивних оцінок суддів. Як відбувалося суддівство цього разу? Чи не виникали раптом якісь непередбачувані конфліктні колізії? – Від самого початку ми чітко визначили принципи суддівства. Голосування відбувалося таємно, ніхто ні

35


…² ÒÅÑÒÈ Ольга ПЕТРЕНКО

ТВОРЧИЙ ПОДИХ «ПЕНTАTONУ-2013»

В

історичній пам’яті міста закарбовані події, пов’язані з перебуванням тут видатних особистостей – Миколи Римського-Корсакова, Ференца Ліста, Антона Рубінштейна, Модеста Мусоргського, Олександра Скрябіна, Дарії Леонової, Федора Шаляпіна, Леоніда Собінова. Виступали й корифеї українського музичного театру – Марко Кропивницький, Панас Саксаганський, Микола Садовський, Михайло Старицький, а син адмірала Чорноморського флоту Микола Аркас написав першу оперу за поемою Тараса Шевченка «Катерина», що увійшла до фонду національної класики. Славні музичні традиції міста на Південному Бузі сьогодні гідно продовжуються у багатьох напрямках мистецької освіти, концертного виконавства. Особливе місце в цій сфері діяльності посідає Миколаївське відділення Національної спілки композиторів України, що цьогоріч відзначатиме 10-ліття. Цей мистецький осередок, який очолює кандидат мистецтвознавства, композитор Олег Таганов, виступає ініціатором багатьох акцій – концертів, конференцій, творчих зустрічей, які проводять члени спілки. Одним із визначних починань членів творчої спілки в галузі популяризації академічної музики став конкурс молодих композиторів «ПенtаTON», який нині пройшов уже всьоме. Коли готувався перший «ПенtаTON» (2007 р.), його організаторам стало зрозуміло, що обмежити число учасників тільки учнями музичних шкіл неможливо. Спостереження підказали, що смак до компонування і бажання створювати музику пробуджуються здебільшого після 15-ти років. Тому було вирішено запровадити три вікові категорії конкурсантів – дітей і молодь від 8-ми до 25-ти років. Усі учасники мають написати твір за мотивами живопису, скульптури або витвору декоративно-ужиткового мистецтва миколаївських митців. Із 2008-го конкурс стає Всеукраїнським, його географія розширюється завдяки учасникам із Києва, Харкова, Ужгорода, Луганська, Донецька, Одеси. 2009 року відкрито постійне представництво «ПенtаTONу» в мережі інтернет, де охочі можуть зареєструватися на сторінках сайта www.pentaton.org.ua, поставити запитання через електронну скриньку зі сторінки в мережі, дізнатися про заходи, що відбудуться в рамках конкурсу. Тоді ж конкурс набув статусу міжнародного, охопивши учасників не тільки з України, але й міст

38

Росії – Москви, Курська, Бєлгорода, Саратова, Брянська, а також Республіки Тиви, Узбекистану та інших держав. Від 2010 року «ПенtаTON» став одним із популярних композиторських змагань. Творчий рівень конкурсних виступів неухильно зростав завдяки високим вимогам і принциповому журі, яке очолювала композитор Леся Дичко – народна артистка України, лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка. Упродовж останніх років у журі активно працює музичний критик і журналіст Леся Олійник – кандидат мистецтвознавства, заслужений діяч мистецтв України, нині проректор Національної музичної академії України імені Петра Чайковського. 2012 року конкурс увійшов до складу Міжнародної асоціації «Нова музика», що дозволило 2013-го створити Міжнародний спільний проект (network). До журі «ПенtаTONу» вперше увійшли зарубіжні представники – композитори Габрієлла Бруннер (Швейцарія) і Одея Ніні (США). Це стало можливим завдяки тісній співпраці з відомим Міжнародним фестивалем «Два дні та дві ночі нової музики», що проводиться в Одесі. Цьогоріч число зареєстрованих учасників (усього 34) перевищило попередні майже вдвічі. Це конкурсанти зі Львова, Сум, Макіївки, Кременчука (Україна), Баку (Азербайджан), Чишмикиой (Молдова), Красноярська, Курська, інших міст Росії. Їм запропонували написати музику за мотивами скульптурних композицій «Молитва», «Покірність», «Аплодис», виконаних в оригінальній техніці шкіряного тиснення миколаївським дизайнером, членом Національної спілки дизайнерів України Ольгою Максименко. Ознайомлення з композиторською творчістю дітей і юнацтва на нинішньому конкурсі засвідчило нові позитивні риси. По-перше, помітно зросла відповідальність учасників за сценічне втілення твору, його нотне оформлення. По-друге, – різножанрові конкурсні номери відзначалися дотриманням форм композиційної логіки, в чому відчувалася професійна робота педагогів, які готували конкурсантів. По-третє, – був широко представлений інтонаційно-стильовий тезаурус сучасної музики. Такі спостереження не є випадковими, оскільки певна кількість учасників виступає в Миколаєві не вперше й добре обізнана з ви-

Фото надане організаторами конкурсу

Місто Миколаїв має давні музичні традиції, започатковані з дня його заснування (1789 року) військово-морським офіцерським зібранням, яке плекало музичне мистецтво і традиції високої культури

МУЗИКА | 3’2013


Повністю матеріал можна прочитати у друкованій або передплаченій електронній версії журналу «Музика» № 3 за 2013 рік Передплачуйте наш журнал! Передплатний індекс 74310 Передплату можна оформити з будь-якого місяця в будь-якому поштовому відділенні зв’язку України та через передплатні агентства. У країнах далекого зарубіжжя оформити передплату на всі наші видання можна через сайт www.presa.ua на сторінці «Передплата On-Line». Передплатити та придбати окремі примірники видань в електронній версії можна за адресою: http://presspoint.ua/. Така послуга доступна в будь-якій країні світу. Довідки за тел.: (044) 498-23-64; e-mail: nvu.kultura.porhun@gmail.com


×ÈÒÀËÜÍß Анна ЛУНІНА

«Український музичний Куїнджі», або «Леся Дичко в житті і творчості» 40

МУЗИКА | 3’2013


Фото Романа РАТУШНОГО

Автор цієї статті не раз ініціювала бесіди з нашими відомими композиторами і музикантами, у тому числі й з Лесею Дичко. Епітет «український музичний Куїнджі» стосовно неї почула з вуст диригента Валерія Матюхіна, який зіграв чимало її камерних творів. Прямо скажемо, такі афористичні «лейбли», що відразу скеровують сприйняття особи за певним емоційним і психологічним вектором, практики-виконавці дають далеко не всім авторам. Тому, знайомлячись із книгою знаного етномузиколога Софії Грици «Леся Дичко в житті і творчості», що зовсім недавно вийшла у світ, задалася питанням: наскільки суб’єктивним є це висловлювання диригента? Цікаво також було звірити власне розуміння творчості композиторки з поглядом на неї іншого музикознавця…

СУБ’ЄКТИВНО-ОБ’ЄКТИВНИЙ ПОРТРЕТ-ЕСЕ Чи всі книги такого плану – це творчі портрети? У більшості випадків – так, але далеко не завжди. Якщо автор ставить перед собою завдання розглянути лише певний аспект творчості, «естетичну формулу», проблему стилю або ж якусь творчу віху в біографії композитора, про цілісний портрет не може бути й мови. Але коли за змістом книжки відчувається авторська заявка на «всеохоплення», якого, до речі, апріорі неможливо досягти, тоді в міру просування текстом проступають контури портрета творчої особистості. Книга Софії Грици не претендує на «всеохоплення», але дає чітку хронікальнобіографічну картину від дитинства до 70-річного ювілею і далі – до поточних днів життя Лесі Дичко. Які ж іще прикмети орієнтують на жанр творчого портрета? Знову-таки – зміст. У його структурі немає чіткого розподілу на періоди творчості (ранній, серединний, пізній), також відсутні традиційні для монографій глави з розглядом творчості за напрямками – оперна, балетна, хорова, симфонічна, камерна музика тощо. Зміст, навпаки, намічає обриси саме «портрета» Дичко. Навіть уже за ним можна розпізнати деякі риси її натури, наприклад, любов до мандрівок, пристрасть до старовини, автентики, фольклорної архаїки й рідного Києва (за «зупинками» на конкретних творах), «синестезійне сприйняття світу» й пріоритет хорового жанру в різноманітному спектрі творчості. Прочитання книги лише підтвердило попередні припущення. Дійшовши до останньої сторінки, вже не сумніваєшся, що писалася вона в жанрі розгорнутого, об’ємного творчого портрета, причому пропущеного крізь призму суб’єктивного бачення автором композиторки і її творчості. Особистісна авторська інтонація у тексті зовсім не приховується, а, скоріше, навпаки, домінує, адже Софія Грица – давня і щира подруга Лесі Дичко. Тому видання просочене авторськими коментарями, відсту-

3’2013 | МУЗИКА

пами, спогадами. Деякі глави побудовані на матеріалі висловлювань композиторки, а подеколи суб’єктивноособистісні фрагменти раптово «вторгаються» у суто музикознавчий дискурс. За ними довідуєшся про нюанси біографії, як, зокрема, «непосидюче дитинство» Лесі Дичко, її оптимістичний характер, мрійливу натуру «вічної фантазерки», якою вона залишається й донині, її поетичне ставлення до природи та й інші уподобання, всепоглинаючу, жагучу не просто любов, а пристрасть до музики, бо ще замолоду вона імпровізувала за роялем до мозолів на пальцях. Автор також фокусує увагу читачів на громадській діяльності композиторки – починаючи від її поїздок із лекціями про музику для різної слухацької аудиторії по Україні й за рубежем до участі як члена журі в числен-

Софія Грица і Леся Дичко. 2013 р.

41


ÀËÜÌÀ-ÌÀÒÅÐ Олександра НІМИЛОВИЧ

ТВОРЧІСТЬ, НАТХНЕННЯ, ТАЛАНТ… Музично-педагогічному факультетові Дрогобицького державного педагогічного університету імені Івана Франка – 50!

М

истецькі надбання музичного Дрогобича відомі як в Україні, так і далеко за її межами. П’ятдесят років тому у Дрогобицькому державному педагогічному інституті (нині – університеті) імені Івана Франка було засновано музично-педагогічний факультет. За піввікову історію факультет набув міцних традицій і став візитівкою як Франкового вишу, так і міста. Ще на зламі 1950–1960-х років у вищих педагогічних навчальних закладах України пропагували підготовку фахівців із незвичним поєднанням спеціальностей «Українська (російська) мова, література і співи». Це було добрим помислом, адже філологи отримували ґрунтовні знання з теорії, історії музики, диригентури, постановки голосу, практики роботи з хором, оволодівали грою на різноманітних музичних інструментах, що поглиблювало їхній світогляд, формувало професійний погляд на процеси розвитку культури в Україні й світі. Від 1955–1956 навчального року підготовку спеціалістів згаданого профілю провадили і в Дрогобицькому педагогічному інституті, де з’явилася кафедра музики і співів. Але літопис власне музично-педагогічного факультету ведеться від 19 червня 1962-го. При організованому тоді в інституті вечірньому музичнопедагогічному факультеті одразу сформувалися колективи, які чарували виступами і майстерністю слухачів: дівочий вокальний квартет «Веселка» (керівник О. Яцків), вокально-хореографічний ансамбль «Пролісок», камерний оркестр (керівник Я. Сорокер), оркестр народних інструментів (керівник Е. Мантулєв). У 1970– 1980-х роках кафедра теорії, історії музики та гри на музичних інструментах була опорною для споріднених підрозділів педвузів України. Серед фундаторів і ветеранів музично-педагогічного факультету ДДПУ імені Івана Франка згадаємо Олександра Аврамчука, Володимира Базилька, Івана Івашкевича, Єлизавету Їжак, Василя Їжака, Анатолія Рябчуна, Ірину Копейко, Миколу Копніна, Якова Сорокера, Івана Корпала, Семена Масного, Ярослава Кулешка, Андрія Олексюка, Віру Орлюк, Петра Погорецького, Юліана Корчинського, Ореста Ліщинського, Юрія Сеньо, Марію Сеньо, Василя Собка, Зенона Антонішака, Едвіна Стахі-

44

ва, Остапа Ярка, Василя Якубяка, Левка Коцана, Степана Стельмащука, Ернеста Мантулєва, Ореста Яцківа, Святослава Процика, Михайла Бурбана, Любов Кияновську, Оксану Шевчук, Богдана Сюту. Усі вони, як і теперішній викладацький склад факультету, чимало зробили у різні роки для утвердження національної освіти і культури. Сьогодні тут навчаються музиканти-педагоги на денному і заочному відділеннях зі спеціальності «Музичне мистецтво» (від 2007 р.). Успішно готують магістрів, найталановитіші з яких скеровуються до аспірантури за напрямками «Педагогіка» і «Музичне мистецтво». За час існування факультет підготував понад чотири тисячі фахівців, які працюють у педагогічних університетах, училищах, загальноосвітніх і музичних школах, закладах культури нашої країни й за кордоном. Педагогічний колектив культурно-освітнього осередку (а це 60 викладачів, поміж яких 4 професори і 22 кандидати наук, доценти) здатний вирішувати важливі завдання, які ставить українська держава у сфері освіти, науки і мистецтва. Декан факультету – професор, заслужений працівник культури України Степан Дацюк – чудовий фахівець, особистість, закохана у свою справу: диригент, педагог, автор методичних порад з курсу хорознавства й диригування, упорядник репертуарних збірників, інтелігентний, толерантний, доброзичливий керівник. На трьох кафедрах, які очолюють доктор філософії Людомир Філоненко – піаніст і науковець (кафедра музикознавства та фортепіано), Петро Гушоватий – диригент, заслужений працівник культури України (кафедра методики музичного виховання та диригування) і професор Корнель Сятецький – відомий співак, заслужений працівник освіти України (кафедра народних музичних інструментів і вокалу), панує творча й сприятлива атмосфера. Доброзичливий мікроклімат у викладацькому і студентському колективах, націленість на високі результати у навчальній, виховній, науковій, творчо-виконавській, методичній роботі, уважне ставлення до проблем молоді сприяють тому, що факультет є привабливим як для випускників середніх спеціальних музичних навчальних закладів, так і для випускників загальноосвітніх шкіл. Про це свідчать набори на перший курс студентів із різних куточків України – Львівщини, ІваноФранківщини, Волині, Тернопілля, Закарпаття, Вінниччини, Житомирщини. Слід згадати, що гостями факультету й міста у різні роки були видатні композитори, виконавці, вчені: Іван Козловський, Євген Козак, Микола Колесса, Анатолій Кос-Анатольський, Ігор Соневицький, Богдана Фільц, МУЗИКА | 3’2013


Повністю матеріал можна прочитати у друкованій або передплаченій електронній версії журналу «Музика» № 3 за 2013 рік Передплачуйте наш журнал! Передплатний індекс 74310 Передплату можна оформити з будь-якого місяця в будь-якому поштовому відділенні зв’язку України та через передплатні агентства. У країнах далекого зарубіжжя оформити передплату на всі наші видання можна через сайт www.presa.ua на сторінці «Передплата On-Line». Передплатити та придбати окремі примірники видань в електронній версії можна за адресою: http://presspoint.ua/. Така послуга доступна в будь-якій країні світу. Довідки за тел.: (044) 498-23-64; e-mail: nvu.kultura.porhun@gmail.com


ÀËÜÌÀ-ÌÀÒÅÐ Валентина РЕДЯ, Олена ГУБАР

ПРОФЕСОР БЕЗ СТУПЕНІВ І ЗВАНЬ Мистецька освіта починається із засвоєння теоретичних основ професії. Одним із джерел першокласних кадрів педагогів-музикантів завжди був теоретичний відділ Луганського музичного училища – його засновником у далекому 1960-му став Михайло Воль, якому нещодавно виповнилося 90!

46

Фото з сімейного архіву

М

узикант народився на Західній Україні у селищі Вигода, що поблизу невеликого районного містечка Долини неподалік Станіславова (нині Івано-Франківськ), у звичайній робочій сім’ї (батько працював на лісозаводі у Долині, мати була домогосподаркою). Маючи прекрасні музичні здібності, тонкий слух, хлопець у заводського капельмейстера, чеха за походженням, навчився грати на скрипці, оволодів основами нотної грамоти і вирішив вступати до музичного училища. Коли екзаменатор (ним був Роман Сімович) запитав, чи знає абітурієнт сольфеджіо, той у відповідь лише знизав плечима. «Тоді скажіть, скільки Ви чуєте звуків?» – «Fis–a–d», – прозвучала швидка відповідь. – «Ну, а теорію знаєте?» – Знову мовчазне здивування… – «Скажіть, скільки знаків у Е-dur?» – «Fis–cis–gis–dis». Його прийняли на підготовчий курс по класу скрипки – так 1939 року Михайло став студентом Станіславського музичного училища. Зараз Михайло Лазарович говорить: «Якби не Сімович, я б узагалі не став музикантом». Учитися, на жаль, довелося недовго – почалася війна, і в жовтні 1941-го дев’ятнадцятирічний Воль пішов на фронт. Воював до Перемоги, брав участь у Сталінградській битві – дивом, слава Богу, залишився живим у тому пеклі. Повернувшись після війни в рідні краї, із болем сприйняв звістку про те, що родини не стало, – усіх знищили фашисти. За сміливість і відвагу Михайла Воля нагороджено орденом Вітчизняної війни ІІ ступеня, медалями «За мужність», «За оборону Сталінграда», пам’ятними ювілейними нагородами.

МУЗИКА | 3’2013


Фото з сімейного архіву

…Життя продовжувалося. Михайло Воль закінчив у Львові музичне училище, вступив до Львівської консерваторії, де його викладачами були Адам Солтис, Станіслав Людкевич, Сергій Павлюченко, Олександр Теплицький. Навчався на двох факультетах – оркестровому (скрипка) і теоретичному. Багато працював, адже не мав жодної матеріальної підтримки. Був навіть момент, коли вирішив залишити консерваторію, – написав заяву, перестав ходити на заняття… Через деякий час Михайла викликав декан факультету Іларіон Гриневецький і запитав: «Чому Ви не приходите за стипендією?» Так знову, завдяки уважності та чуйності людей, що були поряд (і яких дотепер згадує із великим пієтетом), Михайло Воль повернувся до музики. Будучи студентом, працював у симфонічному оркестрі Львівської філармонії (у групі перших скрипок), організував естрадний оркестр – грали у клубах легку музику, джаз, заробляючи таким чином на життя. Закінчивши 1953 року консерваторію із відзнакою, учорашній студент приїхав за розподілом на роботу до Луганська, і шахтарський край став для нього рідним. Тут була улюблена робота, якій він завжди віддавав себе без залишку. Тут доля подарувала йому прекрасну родину: дружину Людмилу і двох синів – Геннадія та Сергія. Ніколи не забуваючи про рідне Прикарпаття, де провів дитячі роки, згадуючи чудові краєвиди (густий ліс, гірську річку), Михайло Лазарович завжди знаходить час для спілкування з природою: захоплюється рибалкою, збирає гриби, і все це – «за наукою», із «професійним» підходом. Скромна, худорлявої статури, зі швидкою спортивною ходою і водночас із якоюсь неймовірною енергією і темпераментом людина, – таким його і тепер знають колеги, друзі, цінують і люблять учні. На тенісних кортах він – справжній майстер ракетки, має величезне число перемог на різних турнірах (ще кілька років тому Михайло Лазарович виграв в Одесі кубок України серед ветеранів Великої Вітчизняної війни!). Завжди і в усьому його вирізняли високий професіоналізм, майстерність, відповідальність за будь-яку розпочату справу. Коли на початку 1960-х у Луганську організували самодіяльний театр музичної комедії, за диригентський пульт став саме він – талановитий викладач музичного училища. У Палаці культури будівельників збирався на репетиції чудовий творчий колектив ентузіастів: лікарі, вчителі, електротехніки, монтажники, токарі, маляри. Їх об’єднувала любов до музики, театрального мистецтва. На сцені з успіхом ставили відомі оперети «Поцілунок Чаніти» й «Цирк запалює вогні» Юрія Мілютина (після показу останньої у київському Жовтневому палаці колективові присвоїли звання народного). Запам’яталася прем’єра оперети «Вільний вітер» Ісаака Дунаєвського (музичний керівник постановки та диригент Михайло Воль, концертмейстер Міра Матінян), яка пройшла у переповненій залі й стала справжнім святом, тріумфом цього яскравого, запального, неповторного мистецтва. Досвід живого спілкування із театром та оркестром у Воля був і раніше: у студентські роки він грав в оркестрі на скрипці, певний час працював у Полтавському музично-драматичному театрі, а у 1959-му диригував оркестром у постановці опери Миколи Аркаса «Катерина», що була здійснена силами студентів Луганського педагогічного інституту (режисером був Євген Белявський, концертмейстером – Михайло Дунаєвський,

3’2013 | МУЗИКА

Симфонічний оркестр Луганського (тоді Ворошиловградського) музичного училища. 1955 р.

брат видатного композитора-пісенника). Деякий час Михайло Воль керував симфонічним оркестром музичного училища. Досить активно він співпрацював із театрами Луганська – обласним російським драматичним театром, театром ляльок. Для багатьох репертуарних вистав він написав музику (серед них комедія «Як керувати дружиною» Джона Флетчера, жорстокий фарс «Чудова чоботарка» Федеріко Гарсіа Лорки, романтична комедія «Німий лицар» Єні Хелтан, «Казка про скомороха і царя Гороха»). Але воістину безцінним є внесок Михайла Воля у розвиток професійної музичної освіти. Ставши засновником теоретичного відділу Луганського державного музичного училища, він послідовно формував його основні традиції: професійну вимогливість, відповідальність, гідність, повагу до колег і студентів. Разом із викладачами-теоретиками Рафаїлом Понаровським, Гурієм та Кларою Архангельськими, Миколою й Галиною Васильченками, В’ячеславом Ткачовим, Майєю Апостоловою він виховав цілу плеяду талановитих музикантів. Серед випускників теоретичного відділу училища – чимало відомих в Україні фахівців, які продовжують справу свого Вчителя: Валентина Варнавська – доцент Донецької музичної академії імені Сергія Прокоф’єва, Світлана Коробецька – кандидат мистецтвознавства,

У Криму. 1950-ті рр.

47


ÌÓÇÈ×Ͳ ÊËÞײ Тамара НЕВІНЧАНА – Софія ФІЛЬШТЕЙН

У 22013-му виповнюється ви 40 40 років одному з найкращих виконавських в колективів України – У н ільштей Софія Ф Камерному хору імені Бориса Лятошинського (з 1992 року – у складі Ансамблю класичної музики Національного будинку органної та камерної музики України). З нагоди цього ювілею ще будуть надруковані численні статті, у тому числі в нашому журналі. Сьогоднішню ж публікацію присвячено тим, хто стояв біля витоків колективу і доклав максимум творчих зусиль, сердечного жару і титанічної праці, аби хор, що розпочинав свій шлях як аматорський, вийшов на професійну стежку і досяг надзвичайних мистецьких висот

В

ід самого початку всі називали його просто – хор Віктора Іконника, бо саме він створив колектив у 1964-му й очолював його до 2000 року. Цьому видатному майстрові й присвячене натхненне музикознавче есе, яке ви зараз прочитаєте. Але спочатку коротко про автора – Софію Яківну Фільштейн (1946–2010), тісно пов’язану творчими і людськими стосунками з Віктором Михайловичем і його хором. У найперші роки існування колективу вона була його концертмейстером і, власне, разом із Віктором Іконником та його дружиною і соратницею Валентиною Захарченко закладала міцний фундамент майбутнього ансамблю. Софія Фільштейн – яскрава, непересічна творча особистість, наділена багатьма талантами, які вона щедро дарувала людям. Здібний музикознавець-історик і науковець-архівіст, вправна піаністка й педагог, блискучий, фахово бездоганний музичний ре-

50

дактор, талановитий організатор і громадський діяч – кожна з цих іпостасей встигла виявитися в її, на жаль, недовгому житті. Народилася Софія в Києві. Освіту отримала у Київському музичному училищі імені Рейнгольда Глієра (1964 р.) та у Ленінградській (тепер Санкт-Петербурзька) консерваторії, теоретикокомпозиторський факультет якої заочно закінчила в 1970-му. Навчаючись, паралельно багато працювала: вже з 15-ти років викладала фортепіано й теорію музики, в кінці 1960-х захопилась концертмейстерською роботою в хорі Віктора Іконника. Новий знаменний етап її життя – редакторський – почався у 1972 році й тривав аж до самого її від’їзду в 1995-му за кордон. 14 років (1972–1986) вона віддала легендарному спеціалізованому видавництву «Музична Україна», створеному 1966 року на чолі з Юлієм Малишевим, що зумів зібрати потужну команду професіоналів, закоханих у свою справу. У ті застійні часи вони намагалися плекати прогресивне мислення і втілювати креативні ідеї розвитку музичної культури України. Однією зі справжніх зірок цього злагодженого колективу була редактор редакції педагогічної літератури Софія Фільштейн. Через її руки пройшли десятки унікальних видань, що стали незамінними в музичній педагогіці не тільки України, а й СРСР. Ще й досі видавництво «Музична Україна» випускає збірки та посібники, задумані та втілені у життя Софією Яківною. Будучи формально, за посадою, просто редактором, вона мала величезний авторитет у музичних колах і, безперечно, багато в чому визначала стратегію редакційної діяльності. Набутий у «Музичній Україні» досвід вона широко реалізувала в подальшому, коли переїхала, вийшовши заміж, до Москви. Тут з 1986 до 1995 року вона працювала у видавництві «Музика», де високо оцінили її редакторський хист, про що свідчить швидке кар’єрне просування: редактор – завідувачка редакції підручників і навчальних посібників і, нарешті, – заступник головного редактора видавництва. Як бачимо, Москва, на відміну від тодішнього Києва, дозволяла собі не звертати увагу на сумнозвісну «п’яту графу» (національність, про що добре пам’ятає старше покоління). Упевнена, що, зважаючи на безліч нових фундаментальних ідей, відданість музиці та фантастичну працьовитість, Софія Яківна могла б зробити у видавничій і музикознавчій галузі ще дуже й дуже багато… Однак доля розпорядилася інакше – через тяжку хворобу чоловіка, якому на той час могли допомогти тільки за кордоном, родина була змушена у 1995 році виїхати до Німеччини. Оселилися у Штутгарті, було непросто, адже кожний по-своєму, нерідко з великими труднощами, асимілюється в іншій країні. Поет Наум Коржавін написав у еміграції: «То свет, то тень, то ночь в моем окне. Я каждый день встаю в чужой стране… Как светлый лик, влекут в свои врата чужой язык, чужая доброта. Я к ним спешу. Но, полон прошлым всем, не дохожу и остаюсь ни с чем». Сонечка, як її називали близькі люди, завжди була мужньою людиною. Відірвана від усього, що було їй дороге, від улюбленої справи, друзів, усе ж таки спромоглася будувати життя спочатку. Насамперед, разом зі зразковою німецькою медициною зробила

Фото надане Тамарою Невінчаною

ГАРЯЧЕ СЕРЦЕ МУЗИКАНТА

МУЗИКА | 3’2013


Повністю матеріал можна прочитати у друкованій або передплаченій електронній версії журналу «Музика» № 3 за 2013 рік Передплачуйте наш журнал! Передплатний індекс 74310 Передплату можна оформити з будь-якого місяця в будь-якому поштовому відділенні зв’язку України та через передплатні агентства. У країнах далекого зарубіжжя оформити передплату на всі наші видання можна через сайт www.presa.ua на сторінці «Передплата On-Line». Передплатити та придбати окремі примірники видань в електронній версії можна за адресою: http://presspoint.ua/. Така послуга доступна в будь-якій країні світу. Довідки за тел.: (044) 498-23-64; e-mail: nvu.kultura.porhun@gmail.com


ÓÊÐÀŸÍÖ² ÇÀ ÊÎÐÄÎÍÎÌ Юлія БЕНТЯ

МИНУЛЕ І МАЙБУТНЄ АВАНГАРДУ

У

грудні 2007 року в Московській філармонії було відкрито Камерний зал на сто місць (до того тут діяв лише Концертний зал імені Петра Чайковського на 1,5 тис. місць), а за два роки з ініціативи композитора Олега Пайбердіна народився міжнародний фестиваль актуальної музики «Другое пространство». У червні 2010-го форум відбувся вдруге, у грудні 2012 року – втретє. Віднайти його український аналог (або ж прототип) навряд чи вдасться. Адже що таке московське «Другое пространство»? Шедеври авангарду ХХ століття плюс музичні експерименти сьогодення. Гранична насиченість програми (щодня три-чотири концерти нон-стоп – щось подібне до одеських «Двох днів і двох ночей нової музики») та доволі вузьке коло слухачів-гурманів.

52

Стовідсоткове державне фінансування заздалегідь комерційно програшного проекту (три дні у Московській філармонії звучить лише сучасна музика!) та найкращі колективи Росії й зарубіжжя, що спеціалізуються на актуальній музиці. На додаток – прямі трансляції в мережі інтернет (практикою росіян доведено, що використання новітніх технологій у сотні, а то й тисячі разів збільшує слухацьку аудиторію) із фаховим коментарем одного з координаторів форуму – мистецтвознавця Рауфа Фархадова. Варто додати, що третій фестиваль, на відміну від попередніх, не обмежився камерним музикуванням: його триденну програму закривав у Концертному залі імені Петра Чайковського блискучий виступ Державного академічного симфонічного оркестру Росії імені Євгенія Свєтланова.

Фото надане організаторами фестивалю

У Московській державній філармонії втретє відбувся міжнародний фестиваль актуальної музики «Другое пространство», який відкривав київський ансамбль сучасної музики «Рикошет» програмою з творів Золтана Алмаші, Олега Безбородька, Любави Сидоренко, Вікторії Польової, Дмитра Капиріна, Ігоря Щербакова та художнього керівника колективу Сергія Пілютикова

МУЗИКА | 3’2013


Фото надане організаторами фестивалю

Будь-яка філармонія, і Московська не виняток, орієнтована, насамперед, на високий виконавський рівень. Тому кожний концерт «Другого пространства» – це «авторський» проект саме артистів-виконавців. Та й мета виступу в кожного була своя. Київський «Рикошет» насамперед прагнув познайомити московських колег зі зрізом сучасної української музики (детальніше про кожний твір програми див. у коментарі засновника та художнього керівника ансамблю Сергія Пілютикова). Дует «ElettroVoce» (вокал – Агата Зубель, фортепіано – Цезарій Духновський) – із досягненнями польської електронної музики. Надзвичайно цікавий проект «П.І. Чайковський. “Дитячий альбом” – 130 років по тому» представив Московський ансамбль сучасної музики. 24 молодих композитори одержали замовлення на написання своєрідного «парафразу» на кожну з 24-х п’єс збірки, поставивши на меті наблизити дитячу аудиторію до сучасної музики, а сучасних композиторів – до дітей. У програмі «ГАМ-Ансамблю» (колектив було створено 2010 року Олегом Пайбердіним) поєдналися твори молодих москвичів і найцікавіших авторів із російської провінції, тоді як ансамбль Володимира Тарнопольського «Студія нової музики» зважився на справжній подвиг – монографічну програму з творів видатного італійського композитора ХХ століття Сальваторе Шарріно. Незабутній досвід – прослуховування майже двогодинної «Музики для фортепіано та квартету» американського мінімаліста Мортона Фелдмана у виконанні ансамблю «Академія старовинної музики» під керуванням Тетяни Грінденко й блискучого симфонічного концерту, до програми якого диригент Федір Ледньов відібрав шедеври ХХ століття авторства Дьордя Лігеті, Янніса Ксенакіса, Тору Такеміцу та Джона Кейджа, поміж яких було виконано й консервативнішу за музичною мовою «Музику для оркестру» росіянина Бориса Чайковського. Якщо додати до цього переліку виступи Ансамблю ударних інструментів Марка Пекарського, бельгійців із «Гуйвартс-тріо» та молодіжного об’єднання з Новосибірська «Лабораторія нової музики», то стає абсолютно очевидним: авангард – це не обмежена чіткими хронологічними рамками історична епоха, а позачасовий спосіб існування будь-якого живого мистецтва. Олег Пайбердін, композитор, координатор ІІІ Міжнародного фестивалю актуальної музики «Другое пространство»: – Ідея фестивалю «Другое пространство» від початку полягала у виконанні альтернативної музики у незвичних місцях, аби публіка мала змогу іншими очима подивитися на звичні явища. Перший фестиваль проходив у невідремонтованому «Трюмі Меєрхольда» – там, де зараз знаходиться їдальня Московської філармонії. Камерний зал тоді також був новим простором, де ніколи не лунала музика. Початковим імпульсом фестивалю стало поєднання різного. Саме на «Другом пространстве» вперше зустрілися російські ансамблі найвищого ґатунку: Московський ансамбль сучасної музики та Студія нової музики. Згодом народилися й інші колективи. Ми знаємо, що вони підготують хороші програми і гарантують якісне виконання, і це наш єдиний критерій відбору. Формат нон-стоп також визначився від першого фестивалю: три дні й дев’ять-десять концертів. Враховуючи перенасиченість Москви мистецькими подіями, цього цілком достатньо.

3’2013 | МУЗИКА

Якщо згадати про фінансовий бік справи, то перший фестиваль було проведено за кошти Московської філармонії, – керівництво наважилося на експеримент. Після схвальних відгуків у професійних колах і масмедіа нам дали грант на проведення другого фестивалю. Третій також відбувся на грант Міністерства культури, яке профінансувало форум на 100%. Разом із тим ми, організатори фестивалю, не відчуваємо жодного тиску з боку міністерства щодо формування програм: держава лише дає гроші та перевіряє спосіб їхнього використання. Те, що зарубіжжя було представлене лише Україною, Польщею та Бельгією, визначено економічними чинниками. Разом із тим, присутність на фестивалі іноземних колективів украй важлива, бо вони привносять іншу якість звука, іншу виконавську культуру, що нас збагачує. Запрошуючи київський «Рикошет», ми ставили за мету познайомити москвичів з українською музикою, яку тут, на жаль, мало хто знає. Мушу сказати, що більшість музикантів-професіоналів були приємно здивовані. Минулого року «ГАМ-Ансамбль» виконував у Сургуті, Єкатеринбурзі та Москві твір «Abbitte» («Спокута») Вікторії Польової, і це був один із найкращих творів програми. Після його прослуховування відчуваєш піднесеність і заспокоєння. Фарадж Караєв, азербайджанський композитор, професор Московської державної консерваторії імені Петра Чайковського: – Будь-який фестиваль, де є спроба виконати сучасну музику, мені вже подобається. Я часто цитую Ігоря Стравінського, який казав, що сучасна музика – найцікавіша, тому що пишеться сьогодні. Якщо ж бути прискіпливішим до «Другого пространства», то мене не все влаштовує в програмах. Вони досить різношерсті, не всі відпові-

Олег Безбородько, Золтан Алмаші, Вікторія Польова, Сергій Пілютиков (Україна), Дмитро Капирін (Росія)

53


ÌÓÇÈ×Ͳ ÌÎÑÒÈ Олена ТАРАНЧЕНКО

Альянс Україна–Литва:

знову надбані можливості

Фото автора статті

Донедавна звична метафора «музичні мости» нині набуває нових сутнісних змістів і спрямувань. Відома істина «знання веде до зближення, а незнання – роз’єднує» у наш час мислиться як спосіб існування. Status quo композитора та сучасної академічної музики у світі, система пріоритетів, форми організації творчих процесів, паралелі і відмінності, – все це теми для непростих спільних роздумів, дискусій. Чим більше таких викликів висуває сьогодення, тим помітнішою є потреба у встановленні нових «духовних мостів». В останні кілька років такі духовні мости прокладені українськими композиторами і виконавцями між багатьма країнами світу. Серед них альянс Україна–Литва є чи не одним із найплідніших

56

МУЗИКА | 3’2013


Ц

ей «міст» – із двостороннім зустрічним, а головне – систематичним рухом. Підготовка до його «будівництва» тривала кілька років. А прокладений він був 2012-го, коли на запрошення голови Національної спілки композиторів України Ігоря Щербакова для участі у ХХІІ Міжнародному фестивалі «Музичні прем’єри сезону» до Києва прибула група провідних литовських композиторів і виконавців у складі голови Спілки композиторів Литви Зіти Бружайте, композиторів Відмантаса Бартуліса і Ремігіуса Шилейки та артистів струнного квартету Каунаської філармонії. У відповідь на візит литовських музикантів влітку того ж року Литву відвідала українська делегація на чолі з Ігорем Щербаковим. Саме під час перебування у Києві було розроблено спільний литовськоукраїнський проект, що окреслював стратегію і перспективи подальшої співпраці. Він став не формальним «протоколом про наміри», а планом конкретних дій. Ним передбачено взаємозв’язки і взаємозбагачення на рівні інформаційних і фахових ресурсів: реалізацію творчих акцій, обмін музичними творами, концертними програмами, а також митцями задля участі у міжнародних заходах із композиторського професійного удосконалення. Важливе місце надається обміну організаційним досвідом, а також питанням участі творчої інтелігенції у формуванні культурної політики, яка б відповідала вимогам часу. МУЗИКА ЯК ШЛЮЗ ДЛЯ ОБ’ЄДНАННЯ Що ж, заявлена планка намірів висока і, як виявилося, на щастя, – далека від звичної риторики. Одним із перших результативних кроків у втіленні в життя цих намірів є вихід у світ ексклюзивного компакт-диска з промовистою назвою «Мости». На ньому записано твори сучасних українських і литовських композиторів у виконанні Каунаського струнного квартету (Литва) та струнного квартету «Collegium» (Україна). «Литву і Україну, – сказано в анотації, – об’єднують не лише спільна історія – як колишніх частин Великого князівства Литовського, – але й сьогоднішня тісна співпраця… Аби втілити ідею співпраці в життя, Спілка композиторів Литви запропонувала використання музики як шлюзу для об’єднання литовських і українських музикантів... Так нові мости, що будуються, об’єднують культурні перспективи держав через давні і знову надбані традиції партнерства». Видання цього диска, ініційоване Спілкою композиторів Литви, є неординарною подією. Його появі передувала спільна напружена організаційна і технічна підготовча робота. Представлені композиції вперше прозвучали 2012 року в Києві на згаданому 3’2013 | МУЗИКА

міжнародному фестивалі «Музичні прем’єри сезону». У Литві концерт-презентація диска відбулася під час ХVІІ фестивалю сучасної музики «Iš ARTI», який проходив наприкінці минулого року у литовському місті Каунасі. З цієї нагоди оргкомітет фестивалю спеціально запросив до Литви групу музикантів з України. Їм було доручено почесну місію презентувати нову музику українських митців у партнерському діалозі культур. В ОРБІТІ МИСТЕЦЬКОГО ПРОСТОРУ Але спочатку варто розказати про сам форум. Серед численних литовських музичних фестивалів «Iš ARTI» за останні п’ять років здобув заслужено високий міжнародний авторитет і визнання. Музичний простір фестивалю охоплює різнобарвний спектр тенденцій і жанрових форм сучасного литовського і світового мистецтва. Минулорічна програма містила переважно твори камерної музики, яка, завдяки своїй гнучкості й мобільності, дозволяє миттєво відгукуватися на щонайменші «вібрації» композиторських пошуків. Показовою є назва фестивалю, що українською перекладається як «артистичне середовище». У ній закладено глибоко символічну ідею комунікації, зближення митців різних країн через музику. В цьому сенсі форум якнайкраще відображує актуальну загальноєвропейську тенденцію відкритості культури до взаєморозуміння і взаємопізнання. Атмосфера дружнього зацікавлення і щирого жвавого спілкування панувала на всіх різноманітних подіях фестивалю: упродовж одинадцяти днів тут пройшли дванадцять концертів, виставки, майстер-клас, прем’єрні покази творів. Навіть суто прибалтійська погода із захмареним небом і нескінченним дрібним дощиком не тільки не заважала, а часом лише посилювала відчуття теплоти і єднання сердець авторів, виконавців і слухачів. Та й сама мистецька аура старовинного Каунаса – другого за значенням культурного центру Литви – додавала вагомості подіям фестивалю й водночас усвідомлення дотику до традицій і вічних історичних європейських цінностей. Хто відвідував Каунас, назавжди запам’ятає дбайливо збережене старе місто з чудовими костелами Вітаутаса Великого, Святої Трійці, Кафедральним собором Петра і Павла, вишуканою каунаською ратушею «Білий лебідь», готичним будинком Пяркунаса, залишками старовинного замку поблизу злиття річок Нямунас та Неріс. Крізь усе середмістя проходить центральна Лайсвес-алея, яка є однією з найбільших в Європі пішохідних зон. Поруч розташовані Драматичний і Музичний театри, музичне училище, а неподалік – знаменитий Націо-

нальний художній музей імені Мікалоюса Константінаса Чюрльоніса. Каунас – місто, в якому образотворче мистецтво і музика зливаються в єдину незбагненну симфонію буття. Вона відлунює у гострих лініях архітектурних форм, аскетичних ритмах традиційних дерев’яних різьблених хрестів, що гармонійно співіснують на вулицях міста з новочасними скульптурами з каменю й металу. У це середовище органічно вписані монументальні неокласичні споруди будинків і офіційних установ 1920–1930-х років. Серед них і будівля Каунаської філармонії. У часи, коли Каунас був столицею Литви (1920–1940 рр.), її звели спеціально для парламенту країни, який встиг провести тут лише два засідання. Пізніше в ній знаходилися різні установи і тільки у 1980-ті роки споруду було передано філармонії. Нині після реконструкції тут функціонують Великий і Камерний зали з прекрасною акустикою. Саме в них проходила більшість концертів фестивалю «Iš ARTI». Передати всі враження від насиченої програми форуму у форматі журнальної публікації просто неможливо. А тому зупинюсь лише на найпримітніших. НОВІ ІДЕЇ, НОВА ЯКІСТЬ Перегорнувши сторінки гарно виданого буклета фестивалю з кольоровими фото учасників, влучними анотаціями і лаконічними авторськими коментарями до творів, переконуєшся – вибір широкий. В усіх аспектах організації фестивального життя, наповненні концертних програм, наявності оригінальних ідей, назвах рубрик відчувається європейський рівень. Цим фестиваль завдячує інтенсивній роботі оргкомітету і, насамперед, його голові Зіті Бружайте. Талановитий композитор із нетривіальним мисленням, натура креативна, сильна, вона, без перебільшення, є мозковим центром і двигуном фестивальних заходів. Її яскрава творча особистість, енергія, свіжі ідеї, талант арт-менеджера значною мірою забезпечили успішність проекту.

57


ÌÓÇÈ×Ͳ ÌÎÑÒÈ

Фото Юрія ШКОДИ

Анна ЛУНІНА

60

МУЗИКА | 3’2013


Франгіз Алі-заде:

пряма мова про азербайджанську історію, культуру і власний творчий шлях Красива жінка й сильна, харизматична постать – це відчуваєш одразу, навіть не спілкуючись із нею… А потім усвідомлюєш, що перед тобою видатна композиторка сучасності, яку (без перебільшення!) знають у всьому світі. Її музика звучить на різних континентах, завжди і скрізь викликає захоплення: у Нью-Йорку, Мілані, Лондоні, Гамбурзі, Люцерні, Цюріху, Токіо, Шанхаї, Сингапурі, Антверпені, Амстердамі, в Австрії, Норвегії тощо…

У

1993-му прем’єрою її балету відкривався оперний театр у турецькому місті Мерсіні. Їй замовляли і замовляють твори провідні світові виконавці (приміром, видатні віолончелісти Мстислав Ростропович, Йо-Йо Ма) та колективи… Вона – член Асоціації захисту авторських прав Gema, народна артистка Азербайджану, голова Спілки композиторів Азербайджану, постійний учасник міжнародних фестивалів в Америці та Європі, художній керівник музичних форумів в Азербайджані – «Світ мугаму» й «Шовковий шлях», володарка титулу «Артист світу» ЮНЕСКО 2008 року. Це тільки дрібна частка заслуг і творчих досягнень неординарної людини. Франгіз Алі-заде, насамперед, цікава особистість, приємний співрозмовник зі своєю чіткою думкою щодо будь-яких життєвих і творчих явищ… – Франгіз-ханум, після розпаду Союзу про культурномузичне життя колишніх республік ми мало що знаємо. Якою була культура «до» і «після» в Азербайджані, які бачите плюси й мінуси при різних політичних ситуаціях, що втрачено, а що, навпаки, напрацьовано за час державної незалежності? – Питання об’ємне, важко дати однозначну відповідь. Існуючи в єдиній культурно-інформаційній системі «радянського простору», Азербайджан користувався багатьма благами, як і інші колишні республіки. При Союзі була чудова система триступінчастої музичної освіти. До того ж азербайджанцям дуже пощастило: нашу професійну композиторську школу очолив такий геній, як Узеїр Гаджібейлі, котрого знають за прізвищем Гаджібеков (але 3’2013 | МУЗИКА

на азербайджанський лад правильно говорити Гаджібейлі). Митець розумів, що розвиток композиторської школи за новим вектором може стимулювати лише підтримка й допомога ззовні. Він зважився на сміливий крок, який викликав полеміку та навіть опір з боку місцевих музикантів: запросив до Азербайджану так звану червону професуру. В основному це були євреї, які у Росії – Москві, Пітері (тоді Ленінграді) зазнали серйозного тиску з боку влади. А в нас вони прижилися, тим самим довівши, що Баку – толерантне місто. У цей «десант» входили такі люди, як Леопольд Ростропович, Георгій Шароєв, Георгій Бурштейн, Майор Бреннер. То була ціла плеяда видатних педагогічних кадрів. Жоден із них не поїхав назад, оскільки вони були задоволені прекрасним до них ставленням з боку азербайджанських колег. А інакше й не могло бути, адже всім музично-культурним процесом керував такий професіонал, як Узеїр Гайджібейлі. – Утім Кара Караєв учився в Шостаковича, а чому не в Узеїра Гаджібейлі? – Гаджібейлі, почавши займатися з Караєвим, сам спрямував його до Шостаковича. Він відчув, що потрібен приплив нових сил. Це була людина широких поглядів, окрім того, що він був геніальним композитором. – Він ваш класик, фундатор багатьох професійних традицій… – Так, початкову освіту він отримав у духовній семінарії в Горі, там навчився грати на скрипці, віолончелі й духових інструментах. Після повернення до Баку в 1907 році створив свою геніальну оперу «Лейлі і Меджнун», котра не має аналогів у світовому мисте-

61


ÍŲÄÎÌÅ ÏÐΠ²ÄÎÌÈÕ Марія СОЛТИС

ЖИТТЯ ЗАРАДИ МУЗИКИ

М

ечислав Солтис С народився 7 лютого 1863 року у Львові в родині службовця. Хлопець ріс у багатодітній сім’ї, в якій дуже любили музику. Зокрема, Юзефа, його старша сестра, добре грала на фортепіано. По закінченні початкової школи майбутній композитор продовжив освіту в гімназії, де його особливо захопили класичні мови, зокрема латинська поезія. Заохочений одним з учителів, він робить віршований переклад «Енеїди», а також пише власні вірші, драми і повісті. Одночасно навчається в консерваторії Галицького музичного товариства (ГМТ). У 1881 році Мечислав під тиском батька вступив на юридичний факультет Львівського університету, але вже за рік перейшов на філософський. Та потайки від батька продовжував заняття в консерваторії – під керівництвом Кароля Мікулі (учня Ф. Шопена) вивчав музичнотеоретичні предмети і гру на фортепіано. Вирішальним у житті Мечислава Солтиса став 1887 рік, коли він, закінчивши консерваторію, отримав там посаду викладача теорії музики і фортепіано. Одночасно одержав грошову допомогу на продовження навчання за кордоном. Спочатку він займався у Франца Кренна та Роберта Гіршфельда у Віденській консерваторії. Незабаром переїхав до Парижа, де студіював композицію під керівництвом Каміля Сен-Санса, а поліфонію і гру на органі – в Органній школі Ежена Жіґу. В Парижі були надруковані перші твори Мечислава Солтиса, зокрема «Andante Varie» для струнного тріо, присвячене Сен-Сансу. Після повернення до Львова 1891 року Солтис викладав теоретичні дисципліни й гру на фортепіано в консерваторії ГМТ і водночас працював у Державній жіночій семінарії. 1890-ті роки ознаменувалися розквітом творчості Мечислава Солтиса. В цей час композитор написав: дві комічні опери («Річпосполита Бабінська» та «Пане коханку»), симфонію, симфонічну поему, концерт для фортепіано з оркестром, пісні для чоловічого хору, романси для голосу і фортепіано (ор. 14), кантату для жіночих голосів «Пролісок» на слова Адама Міцкевича (ор. 15). Згодом постали «Ідилії» для мішаного хору з ор-

66

кестром, які були нагороджені першою премією на конкурсі у Варшаві, мотети, ораторія «Королева небес» для соло, мішаного хору та оркестру. Важливе місце серед творів цього періоду зайняла ораторія «Присяга короля Яна Казиміра», вперше виконана 28 вересня 1895 року хорами товариства «Lutnia». Вона відразу увійшла до репертуару багатьох колективів і не раз звучала не тільки у Львові, а й у різних містах Польщі та Берліні. Виконувалися також інші твори композитора. Зокрема, 26 листопада 1893 року відбулася прем’єра Концерту для фортепіано з оркестром, 9 квітня 1897-го було виконано Першу симфонію, а впродовж 1898–1899 років кілька разів звучали «Хор юнаків» (з «Дзядів» Адама Міцкевича), «Думка», обробки народних пісень для хору. Починаючи з 1898 року, Мечислав Солтис разом із директором консерваторії і головою ГМТ Рудольфом Шварцом керує симфонічними концертами товариства, а восени 1899-го, після смерті Шварца, Солтиса обрали директором консерваторії й очільником ГМТ. Він виявився не тільки талановитим композитором і педагогом, але й прекрасним організатором. Уже за рік у звіті відділу ГМТ відзначався цілий ряд позитивних змін. На початку 1900-х розквітає диригентська діяльність Мечислава Солтиса. Завдяки йому львівська публіка змогла почути чимало видатних творів світової і польської класики. Це, зокрема: Дев’ята симфонія Людвіга ван Бетховена, симфонічна поема «Тіль Уленшпігель» Ріхарда Штрауса (1901 р.), концертне виконання опери «Орфей і Евридіка» Крістофа Віллібальда Глюка, симфонія «Гарольд в Італії» Гектора Берліоза, «Te Deum» Антона Брукнера (1902 р.), а згодом, 11 березня 1904 року, у «надзвичайному концерті» вперше прозвучали «Страсті за Матвієм» Йоганна Себастьяна Баха. Упродовж наступних років (до 1912-го) були виконані дві симфонії Антона Брукнера (Четверта й Сьома), дві Антоніна Дворжака (Третя і Четверта), симфонії Йозефа Гайдна, Вольфганга Амадея Моцарта, Людвіга ван Бетховена, Фелікса Мендельсона, всі симфонічні поеми Мечислава Карловича, Любомира Ружицького та інші твори. Цей час збігся із новим етапом у творчості Солтиса. Тоді були написані дві одноактні романтич-

ні опери: міфологічна «Озеро Душа» та побутова драма «Українська повість» (за поемою «Марія» Антонія Мальчевського). Прем’єра «Української повісті» відбулась у 1909 році на сцені Львівського театру і того ж року – в Кракові. Відомий польський музикознавець Здзіслав Яхімецький у статті в журналі «Krytyka», зокрема, відзначив, що це одна з перших опер у Польщі, побудована за принципом безперервного музичного розвитку. Як директор консерваторії ГМТ, Мечислав Солтис багато зробив для удосконалення навчального процесу. Так, іще в 1903-му за його ініціативою було посилено значення додаткових предметів (особливо хорового співу) та введено до програми курс віртуозності для піаністів і скрипалів. При його активній участі було опрацьовано новий Статут ГМТ, нові інструкції й розширені навчальні плани для консерваторії (1911, 1928 рр.). Завдяки Мечиславу Солтису в консерваторії відкрили драматичну (1916 р.), а згодом і оперну школи (1922 р.). Важливою була громадська діяльність Мечислава Солтиса. Він ініціював створення Спілки музикантів-педагогів і став довголітнім її головою. Від 1920-х років митець – почесний член екзаменаційної комісії на музикологічній кафедрі Львівського університету. Громадськість Львова 1924-го урочисто відзначила 35-річчя композиторської діяльності та 25-річчя роботи Мечислава Солтиса на посаді директора консерваторії ГМТ–ПТМ. Тій події було присвячено, зокрема, прем’єру його комічної опери «Пане коханку» (3 травня 1924 р.). У 1920-ті роки композитор написав два монументальних твори – оперну драму «Небожественна комедія» (за поемою Зигмунта Красінського) та драматичну містерію «Свята весна». Останній твір був виконаний уже після смерті митця (Мeчислав Солтис помер у Львові в ніч з 11 на 12 листопада 1929 р.). У газеті «Nowy wiek» відзначалось: «День 4 лютого 1931 року буде записаний у музичному житті Львова золотими буквами. В цей день величезний твір Мечислава Солтиса виконали мішані хори та оркестр ПТМ, зміцнений оркестром міських театрів і 8-ма солістами, під керівництвом сина композитора – Адама Солтиса».

Фото надане автором статті

Минає 150-та річниця від дня народження Мечислава Солтиса (1863–1929) – видатного композитора, диригента, педагога, довголітнього (1899–1929) директора консерваторії Галицького музичного товариства – Польського товариства музичного, музично-громадського діяча, людини, повністю відданої музиці

МУЗИКА | 3’2013


ПЕРЕДПЛАТА ТРИВАЄ УПРОДОВЖ РОКУ Вартість передплати на 5 місяців (з серпня) П ПЕРЕДПЛАТНИЙ ІНДЕКС ІН

ПЕРЕДПЛАТНИЙ ІНДЕКС

95220 9

74401

888,80 грн

110,50 грн

ПЕРЕДПЛАТНИЙ ІНДЕКС

ПЕРЕДПЛАТНИЙ ІНДЕКС

ПЕРЕДПЛАТНИЙ ІНДЕКС

74501

37112

74310

45,41 грн

46,95 грн

45,41 грн

ПЕРЕДПЛАТНИЙ ІНДЕКС

ПЕРЕДПЛАТНИЙ ІНДЕКС

60969

90269

69,40 грн

44,40 грн

Передплату можна оформити з будь-якого місяця в будь-якому поштовому відділенні зв’язку України та через передплатні агентства. У країнах далекого зарубіжжя оформити передплату на всі наші видання можна через сайт www.presa.ua на сторінці «Передплата On-Line». Передплатити та придбати окремі примірники видань в електронній версії можна за адресою: http://presspoint.ua/. Така послуга доступна в будь-якій країні світу. Довідки за тел.: (044) 498-23-64; e-mail: nvu.kultura.porhun@gmail.com


Музика. – 2013. – № 3. – С. 1–64. ISSN 0131–2367

Індекс 74310

Ольга Галочкіна – віолончель, Ігор Дронов – диригент. Фото з концерту ансамблю «Студія нової музики» Володимира Тарнопольського, надане організаторами фестивалю «Другое пространство» (Москва, Росія)

Музика  

Музика

Музика  

Музика

Advertisement