__MAIN_TEXT__

Page 1

№3

2012

БРЕНД МУЗИЧНОЇ УКРАЇНИ

Музичні мости «Каприси» Паганіні – Скорика Портрет з архіву Оперні контрасти


Журнал «Музика» – один із найповажніших в Україні (видається з 1923 року). Це єдиний науково-популярний журнал з питань музичної культури в державі. На його сторінках розкривається широка панорама сучасного музичного життя України в усьому розмаїтті: розповідається про творчість українських композиторів і виконавців, про фестивалі, конкурси, концерти, музичні вистави в різних регіонах країни й за кордоном, розглядаються проблеми молодіжного мистецтва тощо. Наші матеріали зацікавлять як професіоналів, так і любителів музики різних жанрів і стилів. Фахові статті, яскраві кольорові ілюстрації, оригінальний дизайн буде до вподоби читачам будь-якого віку.

ВЖЕ СЬОГОДНІ ЖУРНАЛ МОЖНА ПРИДБАТИ: – у мережі Книгарень «Є»; – у мережі кіосків «Преса» (м. Київ); – у кіоску в Національній музичній академії України імені Петра Чайковського (м. Київ, вул. Архітектора Городецького, 1-3/11); – у книгарні «Наукова думка» (м. Київ, вул. Грушевського, 4); – у книгарні Наукового товариства імені Тараса Шевченка (м. Львів, проспект Шевченка, 8); – у «Книгарні-ка’вярні» (м. Одеса, вул. Катерининська, 77).

Придбати окремі примірники та передплатити видання в електронній версії можливо за адресою: http://presspoint.ua/. Така послуга доступна в будь-якій країні світу.

ЧИТАЙТЕ ЖУРНАЛ «МУЗИКА» – І ВАШ СВІТ ПОПОВНИТЬСЯ НОВИМИ ЯСКРАВИМИ Й ЧИСТИМИ ТОНАМИ, ЖИТТЯ «ЗАЗВУЧИТЬ» ІНАКШЕ!


№ 3 (386) ’2012

 Рік заснування – 1923 НАУКОВО-ПОПУЛЯРНИЙ ЖУРНАЛ Засновники: Міністерство культури України Спілка композиторів України Всеукраїнська музична спілка Видавець: ДП «Національне газетно-журнальне видавництво» 03040, м. Київ, вул. Васильківська, 1 Тел.: +38(044) 498-23-65 Генеральний директор Олеся БІЛАШ

Головний редактор Ольга ГОЛИНСЬКА Видавнича рада Олеся БІЛАШ (голова), Віктор ПАСАК, Максим БУДАРІН, Віктор ВЕЧЕРСЬКИЙ, Олена ВОРОНЬКО, Ольга ДАРИБОГОВА, Оксана ІОНОВА, Лариса ЛЕБЕДІВНА, Іван МЕЧКОВ, Лариса НІКІФОРЕНКО, Олена ЧЕРЕДНИЧЕНКО, Михайло ШВЕД, Оксана ГАЙДУК, Ігор ГИРИЧ, Людмила ГНАТЮК, Ольга ГОЛИНСЬКА, Алла ПІДЛУЖНА, Наталя ПОТУШНЯК

Адреса редакції:

03040, м. Київ, вул. Васильківська, 1 Тел.: +38 (044) 498-23-65 E-mail: zhurnal_muzyka@ukr.net

Розповсюдження, передплата, реклама: Тел.: +38 (044) 498-23-64, +38 (050) 310-56-63

Реєстрація:

Свідоцтво про державну реєстрацію друкованого засобу масової інформації – КВ № 954 від 25.08.1994 Виходить що два місяці

Засадниче:

Редакція, окрім спеціально обумовлених випадків, подає авторський погляд

Усі права застережено:

© Музика, 2012 Передрук і відтворення текстових та ілюстративних матеріалів журналу тільки з письмового дозволу видавця

На обкладинці Ушія Мартінес Ботана (Іспанія)

фото Олександра ПЕРЕПЕЛИЦІ (молодшого)

Дизайн і верстка Наталії КОВАЛЬ

Друкарня

ТОВ «Видавничо-поліграфічна компанія “Експрес-Поліграф”» 04080, м. Київ, вул. Фрунзе, 47б Тел.: +38(044) 417-25-93 Наклад 1000 прим. Ціна договірна

Шановні читачі! Як ви знаєте, літо цьогоріч розпочалося, власне, у розпал весни. Можливо, це певним чином вплинуло й на те, що градус активності музичного життя в Україні та світі останніми місяцями не знижувався, а подеколи навіть і підвищувався. Ряд важливих і цікавих мистецьких подій ми презентуємо на наших сторінках. Так, у столиці відбулися Перші київські міжнародні майстер-класи нової музики «Course» (про їхні уроки розповідає Любов Морозова), завершився гучний проект молодих донецьких митців «Антитези», – презентований упродовж концертного сезону в кількох великих містах України, він викликав бурхливе обговорення (публікація Харлампія Єрмакова). Із прогнозованим успіхом пройшли Вісімнадцятий міжнародний фестиваль «Два дні й дві ночі нової музики» в Одесі (матеріал Лесі Олійник), Четверта Пасхальна асамблея в Києві (інтерв’ю з ректором Національної музичної академії Володимиром Рожком), Одинадцятий форум молодої музики «Барви ХХ сторіччя. Авангард. Класика. Джаз» у Вінниці (його організатор і продюсер Ірина Френкель у розмові з Анною Архиповою розмірковує щодо проблем артменеджменту в Україні). Нові «зірочки» на мистецькому небосхилі, сподіваємося, запалили Третій міжнародний вокально-хореографічний конкурс «Premier-2012» (Київ) і Сьомий відкритий конкурс української фортепіанної музики імені Івана Карабиця (Артемівськ). До слова, чарівні учасниці одеського фестивалю Ушія Мартінес Ботана (Іспанія, контрабас) і київських «Course» Соня Сульдіна (Україна, скрипка) прикрасили обкладинку нашого журналу. Не обійшли ми увагою і прем’єри. Олена Сакало представляє новий балет «Каприси» на музику Нікколо Паганіні – Мирослава Скорика у Національній опері України, а прем’єра «Дон Карлоса» Джузеппе Верді стала приводом для зустрічі Олександра Москальця із головним художником цього театру Марією Левитською.

Чи не пасемо ми задніх в оперній режисурі й чи обізнані з тим, що відбувається на світових театральних теренах? Частково відповісти на це запитання читач зможе, прочитавши статтю українського музикознавця Лідії Мельник про нещодавні оперні прем’єри в Берліні. Про роль творчості Миколи Гоголя в процесі становлення української національної опери пише Тетяна Швачко. Дню Перемоги й 50-річчю пісні «Києве мій» присвячуємо інтерв’ю Світлани Соколової з Тамарою Луценко – дружиною учасника війни і легендарного поетапісняра Дмитра Луценка. Олеся Найдюк пропонує згадати забуте ім’я композитора, педагога й музичного редактора Олени Андрєєвої. Запроваджуємо дві нові рубрики. Їхні назви доволі красномовні. «Музичні мости» цього разу перекидаються між Україною й Казахстаном (інтерв’ю Анни Луніної з головою Спілки композиторів Казахстану Балнур Кидирбек), а в «Читальні» можна познайомитися з книжкою «Дочекатися музики…» видатного композитора сучасності Валентина Сильвестрова. Тож бажаємо приємних хвилин із «Музикою» і нагадуємо, що передплата журналу на друге півріччя триває! Головний редактор Ольга ГОЛИНСЬКА

Передплатний індекс 74310 http://uaculture.com


український формат 4

Модест Мусоргський. «Сорочинський ярмарок» (2001 р.) Чорнобог – Богдан Гнидь

Її Дмитро Луценко Світлана Соколова

вогні рампи 10 Микола Гоголь

та українська національна опера

стор.

4

стор.

16

стор.

Тетяна Швачко

10

16 «Каприси» Нікколо

Паганіні – Мирослава Скорика: романтичні рефлексії сучасності

Олена Сакало

метри 22 Портрет з архіву:

стор.

історія Олени Андрєєвої

Олеся Найдюк

молодіжний форум 26 Кілька тез про «Антитези»

Харлампій Єрмаков

28 Уроки майстер-класів Любов Морозова

українці за кордоном 30 Оперні контрасти Берліна

Богдана Костюк

читальня 34 «Меси» на славу

музики і трішки – поезії

Анна Луніна

стор.

22 стор.

30

Леош Яначек. «Єнуфа» Єнуфа – Міхаела Кауне

26


стор.

неформат

38

38 Який менеджмент

потрібен мистецтву?

Анна Архипова

42 Поліжанровий

художник, або Просто Марія Левитська

Олександр Москалець

музичні мости стор.

42

48 Казахстан крізь

оптику культурної ізоляції...

Анна Луніна

фести 52 Бренд музичної України

Леся Олійник

56 Бесіди з ректором. стор.

Володимир Рожок: «Головна мета Пасхальної асамблеї - об'єднати православних християн»

52 стор.

Ольга Голинська

56

…і тести стор.

62

60 Виховання майбутньої творчої еліти

Наталія Семененко

62 Говоримо мовою музики

Лариса Зіноватна


ÓÊÐÀŸÍÑÜÊÈÉ ÔÎÐÌÀÒ Світлана СОКОЛОВА

ЇЇ ДМИТРО ЛУЦЕНКО

Фото з сімейного архіву

Автору віршів багатьох відомих пісень: «Києве мій», «Сивина», «Фронтовики», «Мамина вишня», «Осіннє золото» Дмитрові Луценку зараз було б 90! День Перемоги, який святкувався 9 травня, для Дмитра Омеляновича завжди був особливим, бо поет пройшов цю страшну війну, проливаючи кров за свободу і незалежність рідного народу від фашизму. Його вдова Тамара Луценко відкрила нам митця таким, яким його знали небагато людей – лише найближчі на

4

МУЗИКА | 3’2012


– Тамаро Іванівно, як Ви познайомились із майбутнім чоловіком? – Ми зустрілися 8 листопада 1945 року. Я працювала в одній із київських газет. І от на день Жовтневої революції ми, журналісти, зібралися на святкування. Прийшов і він. Простягає мені руку для знайомства, а от назватися – не може. Я сказала: «Не потрібно представлятися». Так, коли він із війни прийшов, – не міг нормально розмовляти років зо три через контузію, котру отримав 8 травня, за день до Перемоги, під Кенігсбергом (нині – Калінінград. – С. С.). Коли сіли за стіл, я почула його вірші: «Немає дорожче від отчого краю, Де серце і думи лишились мої. Які вечори там були, пам’ятаю, Коли защебечуть в гаях солов’ї…» І потім він бачить Березову Рудку та маму в полотняній сорочці, яку німці женуть у полон, і звертається до неї: «Явись, обігрій теплим подихом сина, Дарма, що в походах і схуд, і змарнів, – Живий я… І сниться мені Україна. Не в вирі пожеж, а в привіллі ланів». Коли читав ці рядки, присутні, дивлячись на нього, – такого молодого, але скаліченого війною, – почали ридати. Та найбільше сльозами обливалася я. Дмитро прийшов до редакції наступного дня й запитав: «Можна я коло Вас сяду?» Я дозволила. І він знову почав читати вірші: «Я тебе, як мрію, зачарую, Край воріт простою до світання І на згадку серцю подарую Не журбину – первоцвіт кохання. Як над лугом випливуть тумани І розбудять солов’ї діброву, Я прийду до тебе без омани, Кликатиму знову на розмову.

Фото Юрія ШКОДИ і з сімейного архіву

Кликатиму знову вечорами, А побачу – посвітлію в щасті. Хай шумлять, стривожені вітрами, Про любов нам яблуньки квітчасті.

Тамара Луценко. 2011 р. Дмитро і Тамара Луценки. Одеса, 1946 р.

Розділю я порівну з тобою Радощі і болі, й сподівання. Будь моєю долею ясною, Будь моїм незрадженим коханням». Я на нього подивилася й кажу: – Оце так! Тільки вчора познайомились – і Ви мені вже такі слова говорите… – А в мене серйозні наміри, – відповідає. Далі щодня він приходив до мене на роботу, а на п’ятий день після знайомства, 13 листопада, ми вже й розписалися у рагсі. На один рік усього чоловік був за мене старший. Він зберігав усі свої надруковані твори. «Як, Дмитро Омелянович із фронту ці газети приніс?» – подивувався якось Микола Москаленко, заслужений працівник культури

3’2012 | МУЗИКА

5


ÂÎÃͲ ÐÀÌÏÈ Тетяна ШВАЧКО

МИКОЛА ГОГОЛЬ

та українська національна опера

Фото Влодзімежа ВИСОЦЬКОГО, анотовано учасником вистави Люцієм Кобилянським. Із фондів Музею Миколи Лисенка

Учасники першої вистави «Різдвяна ніч» Миколи Лисенка (25 січня 1874 р.). Стоять (зліва направо): Солоха – Лідія Липська, Дяк – Антін Матвіїв, Голова – Павло Богданов, Пацюк – Станіслав Габель, Оксана – Ольга Лисенко (О’Конор), Вакула – Олександр Русов. Сидять: Чуб – Ізмаїл Новицький, Одарка – Надія Булах

10

МУЗИКА | 3’2012


Нещодавно виповнилося 160 років з дня смерті славетного російського письменника, який народився на українській землі, Миколи Гоголя. Його самобутня літературна спадщина стала невичерпним джерелом тем і сюжетів перших оригінальних опер, на котрих формувалися й зростали талановиті майстри вокально-сценічного мистецтва України. Герої творів цього генія, уособлюючи моральну силу, велич і красу нашого співучого народу, живуть на музичних сценах ось уже понад 130 років, зачаровуючи глядачів неповторним колоритом і яскравими характерами

Фото з архіву Національної опери України

Д

о творчості Миколи Гоголя зверталося багато композиторів, серед них першість, звичайно, належить російським і українським. Це Петро Чайковський, Микола Римський-Корсаков, Модест Мусоргський, Микола Лисенко, Дмитро Шостакович, Ігор Стравінський, Родіон Щедрін, Василь Соловйов-Сєдой, Віталій Губаренко, Євген Станкович… Народження музичних творів на Гоголеві сюжети завжди супроводжувалося мистецькими пошуками і цікавими експериментами, часто вони ставали визначними подіями в культурному житті. Саме такою була постановка в Харкові, тоді столиці України, «Сорочинського ярмарку» Модеста Мусоргського, якою 3 жовтня 1925 року за рішенням уряду України (Постанова від 23 квітня 1924 р.) відкрито першу в історії національної культури Державну українську оперу. Її очолили: директор і режисер, учень Леся Курбаса Сергій Каргальський, художній керівник і головний диригент московського Большого театру Лев Штейнберг – організатор оперних театрів і філармоній у Києві, Харкові та Одесі. Були різні думки з приводу того, якою ж оперою розпочати перший сезон новоствореного театру. Лев Штейнберг планував утілити на сцені твір свого вчителя Миколи Римського-Корсакова «Майська ніч» за повістю Миколи Гоголя, яким він диригував під час дягілевських сезонів у Лондоні й Парижі. Підтримуючи ідею вистави саме на гоголівський сюжет, головний художник театру

3’2012 | МУЗИКА

Анатоль Петрицький запропонував натомість до постановки сонячну, веселу лірико-комічну оперу Модеста Мусоргського. Спектакль «Сорочинський ярмарок» Льва Штейнберга, Анатоля Петрицького і режисера Миколи Боголюбова вразив глядачів багатобарвним яскравим колоритом, винахідливими модерними декораціями, блискучими акторськими роботами видатних співаків. Партію чарівної Парасі виконувала Віра Гужова, образ Грицька відтворив Іван Кученко, Черевика – Іван Паторжинський, Кума – Іван Тоцький. Прем’єра пройшла з тріумфом, відкривши колективу шлях до нових мистецьких перемог і національного репертуару. У редакційній статті, присвяченій театру і постановці «Сорочинського ярмарку», журнал «Нове мистецтво» (№ 1 за 1925 р.) наголошував: «3 жовтня – дата історична, тому що відкриття української опери – це не тільки народження ще однієї культурної установи, це нова доба». До згаданої урочистої події українські митці пройшли тяжкі випробування, виборюючи право на свій національний музичний театр. Цікаво, що всі спроби його створення були пов’язані з творчістю Миколи Гоголя. Першим важливим кроком до здійснення мети стала постановка опери Миколи Лисенка «Різдвяна ніч» у 1874 році на сцені Київського міського театру. Тоді афіша повідомляла: «З дозволу начальства 25 січня в міському театрі панами аматорами драматичного мистецтва

Микола Лисенко. «Тарас Бульба» (пост. 1929 р.). Диригент – Микола Радзієвський, режисер – Володимир Манзій, художник – Іван КурочкаАрмашевський

11


ÂÎÃͲ ÐÀÌÏÈ Олена САКАЛО

«КАПРИСИ»

Фото Юрія ШКОДИ

Нікколо Паганіні – Мирослава Скорика: РОМАНТИЧНІ РЕФЛЕКСІЇ СУЧАСНОСТІ

16

МУЗИКА | 3’2012


Одна з останніх балетних прем’єр Національної опери України народилася на перехресті усталених мистецьких тенденцій сучасності. Про це свідчать навіть «анкетні» характеристики твору: двохактний спектакль «Каприси» з наскрізною сюжетною колізією балетмейстер Віктор Литвинов поставив на музику оркестрової версії знаменитих скрипкових «24-х каприсів» Нікколо Паганіні, яка належить видатному українському майстрові Мирославу Скорику. І написання оркестрових версій відомих камерноінструментальних творів, і постановка балетів на музику самостійних симфонічних опусів, і, нарешті, створення вистав із розвиненим сюжетом на основі непрограмних партитур уже перетворилися на практику музично-театрального мистецтва

Фото Юрія ШКОДИ

Р

ух у річищі традиції є доволі складним вибором при вирішенні такого ексклюзивного завдання, як створення нового балетного спектаклю на першій музично-театральній сцені країни. Адже це зобов’язує колектив постановників до високої художності, самоцінності й певної новаційності результату. Безумовно, визначальною у жанрово-стильовому та ідейно-образному вирішенні вистави стала роль музичної партитури, а відтак і її автора Мирослава Скорика, який виступив ще й одним із лібретистів. Ідея створення оркестрового варіанту славнозвісного опусу Нікколо Паганіні була повністю реалізована композитором ще у 2005 році. Тоді прем’єри оркестрованих «Каприсів» відбулися в рамках осінніх музичних фестивалів у Берліні та Києві. Але навіть не сам прецедент оркестрового переосмислення камерно-інструментального опусу (найяскравішими такими зразками у минулому столітті стали «Картинки з виставки» М. Мусоргського – М. Равеля і Партити Й. С. Баха – Е. Денисова), а вибір першоджерела визначив естетичний стрижень нового твору та його змістовий потенціал. Сьогодні до наукового й публіцистичного обігу вкотре увійшло поняття «неоромантизм», а на черговому витку часової спіралі митців знову надихають романтичні ідеї та образи. Спроби відродити в людині початку третього тисячоліття відчуття індивідуальної значущості, неповторності й багатства її внутрішнього світу здійснюються шляхом повернення до художньої системи «взірцевих», «особистісно виняткових» образів-символів. Саме до таких історичних постатей належить Нікколо Паганіні. Наочність відбиття духовних потреб і цінностей романтизму в деталях його життєвого шляху, як і естетичних положень напрямку – в опусах музиканта, ще за життя перетворила його на символ митця-романтика, а в останні десятиліття нашого часу набула особливої актуальності.

3’2012 | МУЗИКА

17


ÌÅÒÐÈ Олеся НАЙДЮК

Олена Андрєєва (лів

ця оруч) – регулювальни

вуличного руху. 1947

Фото з фонду Олени Андрєєвої ЦДАМЛМУ

Олена Андрєєва. 1961 р.

Портрет з архіву:

р. Під час кінної прогулян СРСР «Іваново». 1960 ки. Будинок творчості Спілки композито р.

22

рів

МУЗИКА | 3’2012


ІСТОРІЯ ОЛЕНИ АНДРЄЄВОЇ «Андрєєва? А, була така…» – подібна реакція (до речі, серед професійних музикантів) на прізвище жінки, про котру піде мова, – повірте, найкращий випадок, який можемо собі уявити. Найгірший уявляти не будемо – надто реальний…

Фото з фонду Олени Андрєєвої ЦДАМЛМУ

С

правді, Олена Андрєєва – композитор, теоретик, педагог, редактор видавництв «Мистецтво» і «Музична Україна», жінка-міліціонер, жінкавершниця – знакова постать для старшого покоління музикантів, передовсім київських музикознавців, для яких була вчителем, але абсолютно невідома для представників молодої генерації. Інформацію про неї ви не знайдете майже ніде, в інтернеті й поготів. Музику Андрєєвої сьогодні не виконують. Дипломні роботи не пишуть. Пам’ятних вечорів не проводять. Я відкрила для себе це ім’я, коли працювала з особистим фондом Олени Андрєєвої у Центральному державному архіві-музеї літератури і мистецтва України. Колись вона принесла його сюди особисто (востаннє поповнила 1982 р.), а в 2006-му документи донесла пані Тетяна Кошик, яка опікувалася Оленою Федорівною в останні роки життя. 5 червня 2007 року Олени Андрєєвої не стало. Отже, минуло вже п’ять років із дня її смерті. У довідник «Мистецтво України» (К., 1997), а також Українську музичну енциклопедію (Т. 1. – К., 2006), – чи не єдині біографічні джерела, – Олена Андрєєва увійшла ще за життя і залишилася в них як «досі жива». Тут вона – автор «Романсу» для труби і фортепіано, «Концертної польки» для бандури, п’єси (чомусь без зазначення складу виконавців) на тему української народної пісні «Там зелен явір розвився», понад тридцяти пісень і романсів, більше двадцяти хорів, а також обробок народних пісень. Складається враження, що маємо справу з рядовим представником школи Левка Ревуцького (Олена Андрєєва – його учениця) – композитором малих форм і жанрів, насамперед, пісенного, щоправда, також музикознавцем, автором довідника «Ударні інструменти сучасного симфонічного оркестру» і навчального посібника «Основи музичної грамоти», останнє, восьме перевидання якого побачило світ у 1993-му. Інформація правильна, але частково. Логічно думати, що композитор – людина, яка написала теоретичну працю про ударні інструменти симфонічного оркестру, не може не мати великих симфонічних творів.

3’2012 | МУЗИКА

Вони є: окрім Першої (і єдиної) симфонії, хоч і не завершеної, Олена Андрєєва – автор «Урочистої увертюри» для великого симфонічного оркестру, котру було виконано разом із опусами класиків (Петра Чайковського, Олександра Глазунова й українського класика Костянтина Данькевича) на закритті літнього сезону Київської філармонії в 1946 році Державним симфонічним оркестром УРСР (диригував Михайло Канерштейн), трьох вокально-симфонічних творів (у тому числі кантати «Слава жінкам-трудівницям!», написаної у співавторстві з Людмилою Левітовою і Юдіф’ю Рожавською), низки перекладень власних пісень для голосу і симфонічного оркестру, перекладень творів для симфонічного оркестру інших авторів, як-от Миколи Лисенка (Увертюра з опери «Тарас Бульба», концертний парафраз для фортепіано Олени Андрєєвої). Їй належать і Струнний квартет (ІІІ ч. не повністю), цикл фортепіанних п’єс (серед них відзначимо «Сюїту-мініатюр» із присвятою Левкові Ревуцькому), серія інструментальних композицій для різних складів виконавців (до прикладу, «Молодіж-

Із Левком Ревуцьким. 1945 р.

23


ÌÎËÎIJÆÍÈÉ ÔÎÐÓÌ Харлампій ЄРМАКОВ

КІЛЬКА ТЕЗ ПРО «АНТИТЕЗИ»

Концертний сезон 2011/2012 років, у якому панораму музичного мистецтва було представлено майже всіма стильовими барвами, добігає кінця. Фестивалі та мистецькі акції, концертні програми й прем’єри – цей калейдоскоп імпрез укотре доводить, що багатовекторне українське мистецтво динамічно розвивається без огляду на всілякі зовнішні обставини

О

дна з гучних подій цього сезону, яка викликала бурхливе обговорення, – новостворена й презентована в Києві та регіональних культурних центрах вокально-симфонічна програма з творів донецьких митців. Не дивно, що проект отримав кардинально протилежні відгуки, адже його назва – «Антитези». Отже, пропонуємо зануритись у форму та зміст цієї мистецької акції. Теза 1. «Антитези» як культурне явище. Останнім часом із вуст відомих діячів мистецтва, представників оргкомітетів фестивалів і державних службовців лунають заклики до пошуку нових форм реалізації мистецьких проектів. У цьому сенсі Донеччина є чи не єдиним регіоном України, який упродовж багатьох років, перейнявши найкращу європейську практику, підтримує власного «виробника» мистецького продукту грантами обласної ради. Саме в руслі плідної співпраці обласного управління культури з Донецькою організацією Національної спілки композиторів України, обласним відділенням Національної всеукраїнської музичної спілки та Донецькою державною музичною академією імені Сергія Прокоф’єва з’явився мистецький проект «Антитези», автором і куратором якого є композитор, лауреат Премії імені Левка Ревуцького, премії Кабінету Міністрів України Євген Петриченко. У контексті «пошуку нових форм реалізації» відзначимо, що це не перший, а, скоріше, останній (Є. Петриченко вже вийшов із «конституційного» статусу «молодого митця») його творчий проект. Усі попередні – «in D…» (2006 р.), «Донецьк–Львів. Мистецькі діалоги» (2007 р.), «Requiem» (2008 р.), «Quarta+» (2009 р.) були презентовані на знакових міжнародних музичних форумах та отримали позитивні відгуки в ЗМІ.

26

Антитеза до «Тези 1». «Правда життя» доводить, що «образ сучасного митця» – це не тільки суто творча сфера діяльності, але ще й активна позиція в соціумі. Саме таке «антитезове» поєднання, з одного боку, дозволяє митцеві професійно вдосконалюватися, реалізовувати себе, а з іншого – дає право на втілення культурних проектів, у яких ідейно суміщаються різні стильові течії і напрямки, несхожі, часом протилежні думки та погляди. Але це протистояння відбувається в рамках високого мистецтва. Чи не такий шлях культурного розвитку ми шукаємо? Теза 2. «Антитези» як творчий проект. Як відомо, статистика – це наука, яка не терпить приблизності. Отже, проект «Антитези» складався з чотирьох концертних презентацій: у Житомирі (частково, на відкритті філармонійного концертного сезону 21 вересня 2011 р.), Києві (Національна філармонія України, програма «Східноукраїнський симфонічний експрес» на «Київ Музик Фесті» 30 вересня 2011 р.), Донецьку (обласна філармонія, 11  листопада 2011 р.), Запоріжжі (в рамках імпрези «Прем’єри сезону» в обласній філармонії 16 березня 2012 р.). Були задіяні три симфонічні оркестри: Заслужений академічний симфонічний оркестр Національної радіокомпанії України під орудою заслуженого діяча мистецтв України, головного диригента Володимира Шейка; Академічний симфонічний оркестр Донецької обласної філармонії разом із головним диригентом, заслуженим діячем мистецтв України, лауреатом Премії імені Сергія Прокоф’єва Олександром Долінським; Академічний симфонічний оркестр Запорізької обласної філармонії під керуванням головного диригента – народного артиста України В’ячеслава Реді. У проекті брали участь два хори: Акаде-

мічний хор імені Платона Майбороди Національної радіокомпанії України (художній керівник і головний диригент – Юлія Ткач); хор Донецької державної музичної академії імені Сергія Прокоф’єва (художній керівник – лауреат Всеукраїнського конкурсу хорових диригентів, доцент Аліме Мурзаєва). Сольні партії виконували провідні солістивокалісти з Києва та Донецька: лауреат міжнародних конкурсів, солістка Донецької обласної філармонії Тетяна Гуртовенко, дипломант міжнародних конкурсів, соліст оперної студії при Національній музичній академії України імені Петра Чайковського Маркіян Свято, дипломант міжнародного конкурсу Анастасія Колєушко, соліст Донецького національного театру опери і балету імені Анатолія Солов’яненка Сергій Дубницький. Спеціально для цього проекту молоді донецькі композитори написали твори, які склали таку концертну програму: Роман Качалов – «Спогади Кобзаря», кантата на вірші Тараса Шевченка для баритона, хору та симфонічного оркестру; Данило Мілка – Сюїта для сопрано, баритона, хору та симфонічного оркестру на власні тексти; Євген Петриченко – «Антитези», Симфонія № 3 на вірші Ліни Костенко для сопрано, хору та симфонічного оркестру. Власне, ці твори увійшли до компакт-диска, який випустила фірма «Росток-Рекордз», і збагатили фонд Національного радіо (запис було зроблено під час київської презентації). Антитеза до «Тези 2». Важко не погодитись із тим, що такими масштабами, як за змістом, так і формою презентацій, були би задоволені не тільки молоді, але й титуловані митці. Звичайно, можна шукати недоліки як в самих творах, так і в їхніх виконавських версіях. Та, здається, свої суто професійні проМУЗИКА | 3’2012


рахунки усвідомлює кожен із учасників проекту. Але найважливіше інше. Всюди майже повні концертні зали бурхливими оплесками та вигуками «браво!» засвідчували те, що музичне мистецтво Донбасу, попри свій відносно молодий вік, динамічно розвивається, є актуальним і потрібним слухачеві. Чи не про таку форму спілкування між композиторами, виконавцями та слухачами сучасної академічної музики ми мріємо? Теза 3. «Антитези» – Третя симфонія Євгена Петриченка. «Єдиний можливий коментар до музичного твору, – якось влучно

зауважив Ігор Стравінський, – інший музичний твір». Євген Петриченко – позитивна, динамічна та активна, зі світлим світосприйняттям, особистість. А ось у кожному новому музичному творі впроваджує трагедійну тематику. Лірико-драматична Друга симфонія для камерного оркестру (2003 р.), Концерт для фортепіано з оркестром «In memoriam…» (2006 р.) і «Requiem-quartett» (2008 р.) – назви, що не потребують коментарів, «Concerto piccolo» для фортепіано і камерного ансамблю (2009 р.), в якому композитор майже театрально втілює ідею «від життя до смерті – від смерті до вічного життя», і, нарешті, Симфонія «Антитези» (2011 р.), котра несе в собі відбиток як особистоіндивідуальної, так і загальної соціальнонаціональної трагедійності. Основу «літературного ряду» симфонії становлять вибрані мініатюри з поезії Ліни Костенко. Антитезовий «Не знав, не знав звіздар гостробородий…», ліричні та пронизливі «Ті журавлі і їх прощальні сурми...», смішкуваті «Причмелені гномики», жартівливі «Музики» та відверто фатальний «Ісус Христос розп’ятий був не раз…» – саме ці вірші видатної майстрині наповнюють твір надзвичайно багатим і неповторним образним змістом. Антитеза до «Тези 3». Проте композитору вдається і без того «антитезовим» за образами та настроєм поезіям засобами музичної виразності надати іншого, часом протилежного змісту: «Причмелені гномики» набувають саркастичності для того, щоб у фіналі з’явитись як головні особи в «казармах Гефсіманського саду», замість потішних «Музик» чуємо справжній «бенкет під час чуми». Усі ці перевтілення – заради об’єднання в одну

трагедійну драматургічну лінію, в центрі якої – духовна (релігійна, моральна, чуттєва) зрада. Єдиний острівець душевної цілісності в цьому «антитезовому світі» – образ жінки (солістка з автентичним сопрано), сольний епізод якої в «Журавлях…» має відверто сповідальний характер. У подальшому розвиткові вона майже заклинає його, «гостробородого звіздаря», допомогти, та, розуміючи, що він сам був і ще не раз буде «розіп’ятий», доходить болісного, але правдивого висновку: «Всі народи, як розкрита рана». P.S. Один слухач після прем’єр «Антитез» зауважив: «Дуже дивно, що донецькі композитори пишуть вокально-симфонічну музику на вірші Тараса Шевченка й Ліни Костенко. Але ще дивовижніше те, що процесові народження і виконання цих творів сприяє регіональна влада». Погодьтеся, дуже цікава думка, яка віддзеркалює певні стереотипи в уявленні багатьох пересічних слухачів. Одначе в цій самій тезі проглядається й антитеза. Відсутність творчої ангажованості – це, можливо, єдиний, насправді опозиційний (як щодо унітарного мистецтва, так і соціально-регіональних проблем) форпост, на якому все ще стоїть сучасна академічна музика. І коли регіональна складова актуалізує й вирішує національні мистецько-творчі проблеми, – то є найкраща на сьогодні альтернатива існуючим процесам. А для того, щоб створити культурну подію, яка «антитезово» резонуватиме суспільство, достатньо, аби кожен з учасників творчої команди просто та професійно, без усіляких текстів, контекстів чи підтекстів, чесно й щиро виконував свою роботу. І проект «Антитези» – яскраве тому підтвердження.

Володимир Шейко

Анастасія Колєушко

Тетяна Гуртовенко

Фото надані організаторами проекту

Євген Петриченко

3’2012 | МУЗИКА

27


ÌÎËÎIJÆÍÈÉ ÔÎÐÓÌ Любов МОРОЗОВА

УРОКИ МАЙСТЕР-КЛАСІВ Цьогоріч у березні в столиці відбулися Перші київські міжнародні майстеркласи нової музики «COURSE», організаторами яких виступили Гете-інститут і «Ensemble Nostri Temporis» («ENT»). Участь у них взяли дев’ять молодих українських композиторів, троє іноземних, а також три вітчизняних музикознавці Богдан Сегін

28

ріанти запису. Залежно від того, як записаний текст, він впливає на виконавця по-різному, відповідно на виході ми отримуємо відмінні один від одного результати. Слід наголосити на тому, що запис кожного твору має бути органічним для тієї ідеї, яку було в цей твір закладено. Певні прийоми нотного запису в одній партитурі можуть спрацьовувати, в іншій – ні. В одному творі потрібно фіксувати виконавські прийоми дуже просто, в іншому – навпаки, якомога складніше і витонченіше. Поговоримо детальніше про окремі проблеми сучасної нотації Мікрохроматика Деякі з можливих позначень:

Найбільш уживані позначки:

Застосування мікрохроматики доцільне для великого рельєфу в мелодії, більш явної трелі (яка наближується до bisbigliando), дуже гарно використовувати її в акордах (особливо застиглих). Найлегше мікрохроматика видобувається у струнних. В усіх дерев’яних духових мікрохроматика наштовхується на великі труднощі (як правило, потребується досить серйозна підготовка виконавця у галузі сучасної музики: знання аплікатури та швидка в ній орієнтація), але і тут вона так само можлива й досить широко вживана. У флейти задля виконання мікрохроматики мають бути клапа-

Фото Анастасії ЧЕПУРНОЇ

Г

оловним завданням цієї ініціативи було активізувати й підтримати молодих українських композиторів і музикознавців. Тижневий інтенсив включав як теоретичну, так і практичну сфери навчання з акцентом на останній. У ході щоденних занять із викладачами, консультацій і репетицій з учасниками ансамблю молоді композитори написали нові твори для камерного ансамблю, концертне виконання яких стало результатом проекту. Окрім індивідуальних занять, «COURSE» включали велику кількість публічних заходів: щоранку в залі Гете-інституту проходили презентації композиторівучасників і лекції музикантів «ENT», а вечорами на публіку очікували концерти

сучасної музики, доповіді музикознавців і лекції композиторів-викладачів. Постаті останніх заслуговують на окрему увагу – це автори, які активно пишуть і виконуються, мають живий і безпосередній вплив на загальний процес розвитку нової музики, здатні налагодити змістовний діалог як із виконавцями, колегами, так і з журналістами й широкою публікою. Усі вони добре відомі прихильникам сучасного мистецтва – це німецький композитор і саунддизайнер Ґергард Штеблер, російсько-німецький автор Сергій Невський і український композитор, художній керівник ансамблю «Рикошет» Сергій Пілютиков. Окрім того, керувати заключним концертом запросили диригента з Любліна Ґжеґожа Вєруса. У межах «COURSE» також відбулася лекція учасників «ENT», які водночас є організаторами, композиторами і виконавцями – гобоїста Максима Коломійця та піаніста Олексія Шмурака. Фрагменти цієї лекції під назвою «Комунікативні можливості сучасної нотографії» ми наводимо нижче. Cучасна нотографія – головна зброя у боротьбі композитора з виконавцями. Чому? Тому що не завжди виконавець розуміє композитора одразу. Навіть більше – він починає грати абсолютно іншу музику, аніж та, яку написав автор. Як наслідок, – взаємні образи. Саме цьому в їхньому спілкуванні одразу слід встановити прямий контакт. Не існує універсальної нотації – не лише у сучасній музиці в цілому, але й для конкретного композитора, твору і навіть певного моменту, завдання. Для одного і того самого звучання є різні ва-

МУЗИКА | 3’2012


ни з резонаторами. Інакше доведеться працювати губами й обертанням корпуса інструмента, що призведе до втрати точності. У мідних інструментів мікрохроматика також можлива, але більшою мірою в акордах чи в дуже повільних темпах. На фортепіано ж її можна досягти за рахунок препарації. Мікрохроматику до 1/8 тону дуже добре вживати задля створення ефекту «биття», розщеплення унісону або створення надзвичайно складних у структурному плані акордових побудов. В інших випадках вона може бути замінена на 1/4 тону в зв’язку зі складністю ідентифікації. Графіка У цій сфері є дуже багато «підводних мін». По-перше, на непідготовленого музиканта такий запис звучання справляє враження досить гнітюче. Проблема в тому, що композиторові дуже важко донести свою думку. Звісно, можна орієнтуватися на таке: яким чином виконавець прочитає – так і буде. Це теж варіант, але треба враховувати, з ким ти працюєш. Так чи інакше, але суб’єктивний бік тут вельми вагомий. Графіка доцільна тоді, коли застосовуються речі, які важко передати традиційною нотацією. Як приклад – фіксація характеру вібрато, що важко і недоцільно передавати звичними знаками. Проблема графіки в тому, що загалом вона веде до усереднення результату. Водночас нотний текст має максимально точно прочитуватися виконавцем. Тому графіка по можливості повинна зчитуватися ним безпомилково. Вільна імпровізація (за звучанням) часто насправді є дуже детально і максимально детермінованим текстом. Добре спрацьовує комбінування графіки з нормальною нотацією, коли графіка позначає величини, які складно описати абсолютними значеннями: лінію глісандо, міру притискання смичка, силу подачі повітря:

Якби цей приклад виписувався звичайною нотацією, то довелося би в одному ритмі прописувати міру притискання смичка, в іншому – характер тремоло, окремо – напрямок глісандо й, окрім того, – постійне чергування крещендо і димінуендо. Така партитура була би дуже незручна для виконання. 3’2012 | МУЗИКА

Отож, за своїм досвідом можу сказати, що найкраще графіка працює, коли її прив’язано до якогость остова – звуковистного, динамічного тощо. Тоді графіка відповідає за один із параметрів. Припустимо, ви достеменно виписуєте звуковисотність, але іще треба точно вказати міру притискання смичка, яка під кінець фрази буде збільшуватися або зменшуватися. Чим менше виконавець напружуватиметься з приводу дрібниць, тим краще він виконуватиме партитуру і тим більше поважатиме автора. Адже він бачить, що композитор турбується щодо його комфорту. Те саме стосується і класичної традиції. Наприклад, гобоїстові партитури Миколи Римського-Корсакова значно приємніше грати, аніж твори Петра Чайковського, тому що, наприклад, «Євгеній Онєгін» – це безкінечний жах для першого гобоїста. Начебто звучить усе досить просто, але один лише до-дієз на початку Сцени листа Тетяни – щоразу гра в рулетку: вдасться узяти чи ні. А з іншого боку є «Царська наречена» РимськогоКорсакова, у якій немає жодних проблем, та при цьому здається, що гобоїст є суперпрофесіоналом. А все через те, що написано дуже природно для цього інструмента. Нотація тембру Аби позначити тембр, слід іти шляхом безпосереднього «схоплювання» тексту виконавцем, намагатися якомога менше апелювати до його пам’яті, не спонукати музиканта постійно звірятися з легендою. Для цього, вибираючи потрібні головки-позначки, необхідно досягати максимальної відповідності між знаком і тембром, який він позначає. Наприклад, тихим звучанням із великою кількістю повітря (у духових) і шипіння (у струнних) мають відповідати головки пусті; тембрам пружнішим, із більш визначеною звуковисотністю, краще підходять головки заповнені; перкусивним – хрестики, зірочки і трикутники; грубим, із натиском – квадрати, багатоскладові значки. Можна комбінувати знак аплікатури і потрібний результат:

но, виконавцю, як правило, ні про що не говорить. Набагато важливіше правильно виписати аплікатуру, міру притиснення трості й місце, де губи до неї доторкуються, а також силу подання повітря. Якщо акорд не дуже складний (2-3 ноти), – його при бажанні можна виписати повністю. Це, скоріше за все, не буде відволікати виконавця. Що треба описувати в партитурі: потрібний результат (те, що має звучати) чи дії, які варто виконати задля його досягнення? Слід якомога менше ремарок робити безпосередньо в тексті самої партитури, адже під час виконання і навіть розучування багатослівні ремарки часто не встигають прочитуватися. Найкращий вихід – уніфікований (зрозумілий великій кількості людей) текст і максимальна відповідність символа тому, що він позначає. Також слід прагнути того, щоби позначувані дії максимально відповідали бажаному акустичному результатові (звісно, це ідеальний варіант, досягти якого не завжди вдається). Дуже важливо не нехтувати штрихами. Вони часто можуть розповісти більше, аніж звуковисотність. Партитура чи партії? Партитура має сенс тоді, коли немає чіткої пульсації, ритм плутаний, часто змінюється розмір, поліритмія, деякі інструменти довго не грають тощо. Партії потрібні у тих випадках, коли багато перегортань, швидкий темп, партія така складна, що і на свій рядок дивитися ніколи, партії ритмічно дублюються, якщо є диригент, весь час усі грають тощо. При добре складеній партії партитура не потрібна. Мають бути лише виписки гри інших інструментів: вступи, підголоски, передачі тощо. Знання, отримані з книжкових джерел Джерела слід ретельно вивчати. При використанні з них інформації треба чітко розуміти, що саме хоче знати виконавець. Усе раджу виписувати дуже точно (адже в книгах П. Вієля, К. Лейвайн тощо – інформація з перших рук, тобто достовірна). Якщо є можливість перевірити результат із виконавцем або за записом, – це варто обов’язково зробити. Так само, як найтупіший олівець краще найгострішої пам’яті, так і найпростіший особистий досвід (навіть отриманий по скайпу) кращий за найзмістовніші усні пояснення. У багатьох речах можна пересвідчитиМультифоніки Виписуючи мультифоніки, слід розумі- ся самостійно, виконуючі дії, схожі на гру ти, що саме потрібно знати музиканто- виконавців, на різних предметах. ві. Акорд з усіма нотами, котрі можуть прослуховуватися як добре, так і пога-

29


ÓÊÐÀŸÍÖ² ÇÀ ÊÎÐÄÎÍÎÌ

Фото Вольфганга СІЛЬВЕРІ

Лідія МЕЛЬНИК

Вистава «Вільний стрілець» Карла Марії Вебера. Кіліан – Крістоф Спат, Куна – Ханс-Петер Шнейдеггер

30

МУЗИКА | 3’2012


ОПЕРНІ КОНТРАСТИ БЕРЛІНА Берлін – одна із небагатьох європейських метрополій, що може похвалитися одразу трьома оперними театрами. І поки в Національній опері тривають реставраційні роботи, головні пристрасті, схоже, розпалюються на сценах «Deutsche Oper» і «Komische Oper». Про дві найрезонансніші прем’єри сезону – з місця подій

НУ, ДУЖЕ ВІЛЬНИЙ «СТРІЛЕЦЬ...» «Фрейшюца» («Вільного стрільця») Карла Марії Вебера вже давно пора канонізувати, хоча б з огляду на ідею Марини Черкашиної-Губаренко, котра в одній зі статей назвала оперу як жанр «мученицею нашого часу». Адже за кількістю модернізацій «Стрілець» поступається хіба що вагнерівському «Персню нібелунгів» і деяким операм Моцарта. Не змилостивився над нещасним навіть рідний Берлін, звідки майже двісті років тому головний герой твору Вебера Макс розпочав свій тріумфальний похід оперними сценами світу. Цього разу режисер Каліксто Бієйто обіцяв психотрилер. І слова, як завжди, дотримав. Це вже четверта постановка скандально відомого каталонця на сцені «Komische Oper». Багато слухачів іще пам’ятають гучну виставу Моцартового «Викрадення із сералю», наскрізь просякнуту з нелегкої руки режисера кров’ю і спермою. Керівництву театру тоді довелося терміново сповістити в афішах про вікове обмеження «Дітям до вісімнадцяти...»

Фото Вольфганга СІЛЬВЕРІ

Макс – Вінсент Вольфштайнер, Каспар – Карстен Забровскі

3’2012 | МУЗИКА

31


×ÈÒÀËÜÍß Анна ЛУНІНА

«МЕСИ»

Фото Тетяни ПЛАТОНОВОЇ

на славу музики і трішки – поезії

34

МУЗИКА | 3’2012


Книга, про яку піде мова (Валентин Сильвеcтров. Дождаться музики: Лекциибеседы. – К., 2010. – 368 с.), певним чином перевернула свідомість широкого загалу шанувальників творчості нашого видатного сучасника – композитора Валентина Сильвестрова, причому не тільки у сприйняті його музики, а насамперед – в усвідомленні постаті, особистості митця. Чому? Тому що він практично не давав інтерв’ю, не «миготів» у вітчизняній пресі й здавався замкнутим, навіть відлюдним. Якщо ж урахувати той факт, що «бесіди з Валентином Сильвестровим» оприлюднюються не вперше (багато хто пам’ятає його діалоги з відомим російським музикознавцем Мариною Нестьєвою), стереотип сприйняття митця як неохочого до розмов розвінчується. Тим паче, що цього разу виступи мали відверто публічний характер: організовані Сергієм Пілютиковим і Сергієм Зажитьком, вони проходили в атмосфері безпосереднього спілкування митця з аудиторією у концертному залі Національної спілки композиторів України

3’2012 | МУЗИКА

К

нижка виявилася дуже цікавою й, головне, «живою» з емоційної точки зору, бо в ній зафіксовано «не пригладжені» перемовини композитора зі слухачами: спонтанні запитання від присутніх і такі самі відповіді митця. Напевно, саме тому видання ледь не миттєво розійшлося – його розкупили і воно встигло стати бібліографічною рідкістю. Дебютувала збірка в рамках «Київ Музик Фесту-2010», а далі презентувалася у Львові й навіть Москві, встигла вийти ще й українською мовою. Зазначити, що в ній ідеться про творчість і музику Валентина Сильвестрова, викладені його думки та міркування про власне мистецтво, є цікаві роздуми й висновки щодо музики взагалі, – це нічого не сказати, бо то – загальні фрази. Хоча насправді розмова точиться саме про це. Але ніхто не здатен переказати книгу, адже як можна відтворити «діалоги»? Тому її треба читати й формувати власні позиції. Утім, гадаю, певні акценти все ж слід розставити. Пройшло достатньо часу від прем’єрної презентації, щоб осмислити події, сформулювати певні думки щодо змісту видання. Тож яка ця книга? Про це й стаття… Назва книжки «Дочекатися музики» навряд чи приверне увагу пересічного читача. Бо ж відразу виникнуть запитання: якої саме музики потрібно дочекатися? про що, власне, йдеться?.. На щастя, ми здатні сприймати матеріальні об’єкти візуально. І коли на обкладинці бачиш ім’я та прізвище славетного автора – композитора Валентина Сильвестрова, а погляд фокусується на його фото, вже більше не замислюєшся над заголовком, – він перестає сприйматися як нейтральний, а, навпаки, наповнюється змістом. Миттєво виникає бажання роздивитися видання, пробігти очима анотацію, зміст, потримати його, перегорнути сторінки, окинути поглядом окремі фрагменти… Валентин Сильвестров знаний своєю майже повною «закритістю» для інтерв’юерів. Його публічні висловлення про творчість можна буквально на пальцях перелічити, такий він далекий від будь-якої полеміки про музичне мистецтво, особливо власне. Отже, в книзі обговорюється не абстрактна музика, а «сильвестрівська», якої насправді варто дочекатися... Дочекатися не тільки її появи з-під пера славетного майстра, але також розуміння, осмислення, проникнення углиб свідомості, – одним словом, розкриття таємниць її метасимволічного іномовлення. Повністю ж інтрига, пов’язана з назвою книги, вичерпується у постскриптумі – в наведених уривках із бесід з Валентином Васильовичем у видавництві «Дух і Літера», яке і випустило книгу в світ. Саме у редакції, на прохання співрозмовників, Сильвестров запропонував таку непомітну, позбавлену зайвого пафосу назву – «Дочекатися музики...» У цій фразі, на мій погляд, – квінтесенція книжки. Музику потрібно очікувати, бути готовим зустріти, почути звучання усередині себе, розпізнати момент її приходу, як якогось осяяння, коли вона без жодного зовнішнього тиску, авторського диктату, з власної волі починає литись у простір, фіксуючись на нотних аркушах. Це і є домінанта авторських суджень, викладених у дванадцятьох лекціях-бесідах, своєрідних «месах на славу му-

35


ÍÅÔÎÐÌÀÒ Анна АРХИПОВА / Інформагенція «ПРО»

Фото Максима КУШКИ

ЯКИЙ МЕНЕДЖМЕНТ ПОТРІБЕН МИСТЕЦТВУ?

38

МУЗИКА | 3’2012


Фото надане оргкомітетом фестивалю

Що є точкою відліку для успішної реалізації проекту артменеджера? Напевно, вдало обрана дата події!.. Форум молодої музики «Барви ХХ сторіччя. Авангард. Класика. Джаз» у Вінниці, розпочався цьогоріч 27 лютого, в останні дні зими, а завершився на початку весни, у розпал святкового настрою і розквіту чорно-білого в різнокольорове. Тому і динаміка розвитку, і назва акції виглядають доречними й символічними. Утім промовистий заголовок – також ознака відмінного артменеджменту. Про арт-менеджмент по-українськи, Вольфганга Амадея Моцарта як взірець менеджера в мистецтві й про те, як дізнатися чи подобається тобі авангард, – наша розмова із продюсером та організатором Форуму молодої музики, заслуженою артисткою України, директором департаменту культури Вінницької міської ради Іриною Френкель

3’2012 | МУЗИКА

– Не секрет, що наше повсякденне звукове оточення до несхочу зав’язло в дешевій попсі, а музична освіта від шкіл до вишів потерпає від нестачі кваліфікованих кадрів. За цих умов яку роль у культурному житті України відіграють фестивалі? – Що стосується першої частини запитання, хочу сказати, що, на жаль, наші засоби масової інформації забули про необхідність виховання психічно здорової людини. Вони пропонують так званий словесний мазохізм або садизм, забираючи у нас віру в наступний день, загострюючи іноді неважливі проблеми. Задля підсилення слова дають сурогатну музику (не будемо зараз занурюватись у деталі впливу музики на фізичний і психічний стан здоров’я людини). Не можу погодитись, що в Україні бракує викладачів. У галузі музичної освіти в нас є достатня кількість досвідчених фахівців. Але наші школи потерпають від наслідків існування програм та учбових планів, котрі сформовані ще за радянських часів. Це призводить до ангажованості в складанні репертуару й спрямовує зусилля учнів на вивчення програми лише для заліку або іспиту. Водночас ми не маємо потрібних знань з основ менеджменту музичних шкіл. Невміння просувати й позиціонувати власний культурний продукт на ринку послуг і незрозумілий алгоритм формування цінової політики – фактори, які також негативно впливають на розвиток музичної освіти в Україні. Фестивалі – частина мистецького ринку країни, що формує її культурну ідентичність. Кожен такий проект відіграє певну роль у виробленні загальнонаціональних і людських цінностей, тобто має неабияке значення для еволюції соціуму. Розмаїття фестивалів надає не лише слухачеві можливості відшукати улюблений жанр або пізнати світ крізь мистецтво, зрозуміти самого себе, а й професійному митцеві – знайти своє місце на музичному ринку праці й відчути власну затребуваність. Форум молодої музики або будь-який подібний фестиваль («Контрасти» або «Два дні й дві ночі нової музики») має важливі загальні завдання: популяризація сучасних надбань в академічній сфері, відтворення новітніх зразків музичного мистецтва в Україні, а також розвиток традицій просвітництва і поширення національної культурної спадщини у світі. Мета фестивалів – знайомство з творчістю українських композиторів, виконання сучасної академічної музики, надання імпульсу до створення нових проектів. Але сучасні форуми – насамперед спроба сформувати цивілізований сучасний ринок академічної музики в Україні. – Дозволю собі цитату з іншого Вашого інтерв’ю: «Мій улюблений композитор – Вольфганг Амадей Моцарт. Я відкрила його для себе поіншому – як взірець геніального менеджера в мистецтві». Тож у чому суть арт-менеджменту? Невже – «музиканте, допоможи собі сам»?..

39


ÍÅÔÎÐÌÀÒ Олександр МОСКАЛЕЦЬ

ПОЛІЖАНРОВИЙ ХУДОЖНИК,

або Просто Марія Левитська

Петро Чайковський. «Іоланта» Фото Романа РАТУШНОГО

42

МУЗИКА | 3’2012


Нарешті відбулася наша зустріч із художником Марією Левитською, яка нещодавно випустила чергову прем’єру сезону в Національній опері Україні – «Дон Карлос» Джузеппе Верді. Окрім того, пані Марія працює і в драмі, і в кіно, і просто за мольбертом. Про чоловіків ми кажемо: «Кавалер ордена такого-то». Щодо жінок же на Заході зазвичай говорять: «Дама ордена». Хоча у Марії Левитської чимало орденів і нагород та офіційно вона – Дама, але насправді – це по-юнацькому захоплена і дуже безпосередня людина. А ще ...блискуча наїзниця!

3’2012 | МУЗИКА

43


ÌÓÇÈ×Ͳ ÌÎÑÒÈ Анна ЛУНІНА

КАЗАХСТАН

крізь оптику культурної ізоляції…

За останні півроку намітилися позитивні зрушення у справі відродження, здавалось, уже назавжди втрачених після розпаду радянської держави взаємовідносин у сфері культури між країнами – колишніми соцреспубліками: делегація українських музикантів побувала в Азербайджані у рамках «Днів культури України в Азербайджані», «Київська камерата» відвідала Вірменію, взявши участь у «Днях культури України у Вірменії». Вважатимемо це хорошим стартом для перспективи налагодження перерваних міжнаціональних контактів. Але поки що процес має украй нестабільний характер поодиноких акцій. Тож доводиться констатувати невтішний факт: за двадцять років незалежності ми так і не змогли розірвати «магічне коло» культурної ізоляції. Тому приїзд в Україну композиторів із Казахстану й імпреза в Національній спілці композиторів, проведена «Київською камератою» (диригенти – Валерій Матюхін і Олег Маринченко) в циклі «Нова музика в Україні» («Нова музика Z України») під кураторством Володимира Рунчака з творів Актоти Раїмкулова, Артика Токсамбаєва, Балнур Кидирбек, Бахтіяра Аманжола, Бейбута Дальденбая, Хабібули Сетекова, Володимира Стрегоцького-Пака, Аліби Мамбетова-Жубанова, сприймалися, як культурний прорив. До речі, нещодавно композитори Балнур Кидирбек і Артик Токсамбаєв, а також квінтет духових інструментів Державної філармонії Казахстану були гостями одеського фестивалю «Два дні й дві ночі нової музики». Звучали твори казахських та українських митців. Це ще раз засвідчило взаємний інтерес до музичних культур обох країн і, на наш погляд, значно актуалізувало тематику розмови, яку вдалося провести з представницею мистецтва Казахстану, головою Спілки композиторів Балнур Кидирбек 48

МУЗИКА | 3’2012


Фото Юрія ШКОДИ

– Пані Балнур, як ваша держава переживала розпад Союзу в культурному сенсі? – Не знаю, що відбувалося в інших республіках, але ми протягом п’ятнадцяти років перебували в депресії. Як молода держава, Казахстан у першу чергу налагоджував економіку, а культурі не приділяли жодної уваги. У законодавстві навіть не було передбачено фінансування нашої галузі. Коли ухвалювали бюджетний кодекс, то прописали розподіл коштів на розвиток охорони здоров’я й освіти з короткою приміткою про те, що також підтримають культуру. Особисто мене таке формулювання вкрай роздратувало, оскільки підтримувати можна тільки штани. Охорона здоров’я – це наше сьогодні, освіта – це наше завтра, а культура – це наше майбутнє. І для того, щоб культурне завтра й післязавтра відбулося, у нього треба вкладати гроші вже сьогодні, а не забувати про цю сферу життя. Лише в останні п’ять років держава поступово стала повертатися до нас обличчям. – Сферу культури почали фінансувати? – Про нас просто згадали. Зараз виникло багато музичних колективів, інших організацій, які нормально фінансуються. Однак наші чиновники поки не розуміють значення творчої гілки музичного мистецтва – композиторів. Сьогоднішніх митців не стане, а хто буде завтра? – Але може насправді не все так драматично? На зміну вам, мабуть, підростають молоді композитори? – За двадцять років незалежності виросла ціла генерація розумних дітей, які блискуче розбираються в комп’ютерах та іншій техніці. Однак молодь зовсім не орієнтується у питаннях національної культури, у тому числі й музики, вона відірвана від національних коренів. Йдеться не про спів з домброю й гру на кобизі, а саме музику класичного, академічного спрямування. На превеликий жаль, у нинішнього підростаючого покоління майбутніх музикантів і композиторів зовсім немає слухацьких традицій. Юнаки й дівчата звикли розважатися, витрачати гроші на задоволення, проводити вільний час у суші-барах і дискотеках, не обтяжуючись походом на серйозний концерт. – У нас так само. Музикант – професія зараз непопулярна, що цілком зрозуміло: культуру мало фінансують, її розвитком, за великим рахунком, не дуже то й переймаються, а навчатися потрібно років двадцять (музична школа – училище – консерваторія), щоб потім не знати, куди подітися – де працювати. Тому батьки намагаються зорієнтувати дітей на «престижніші» спеціальності… – Це зрозуміло, але від усвідомлення того нікому не легше. На момент розпа-

3’2012 | МУЗИКА

ду радянської держави Спілка композиторів Казахстану налічувала 106 членів. Із них 47 уже пішли з життя, а 35 – емігрували за кордон. Зараз із того складу лишилися в основному люди мого покоління, тобто здебільшого 50-річні. Наша молодь йде вчитися переважно на юристів і економістів. У пошані точні й інженерні науки. Музична сфера взагалі стала непотрібною. Так природним шляхом виник розрив між поколіннями. Це жахливо. – Але консерваторська молодь все одно на щось-таки орієнтується – на традицію, творчість представників вашої генерації або авангард, електроніку? – Рівень музичної освіти у нас надзвичайно впав. Композитори-початківці поринули в комп’ютерні технології, забуваючи, що комп’ютер – це одне, а живий оркестр – зовсім інше. Його потрібно вивчати, знати структуру й закономірності звучання. Тромбони в комп’ютерному варіанті можуть грати хоч у третій октаві, а насправді у кожного інструмента є свій діапазон, ресурсні можливості й позиції, про що молоді автори взагалі не мають уявлення. – Загальне безкультур’я – це свого роду позначка часу. Можливо, усе духовне, високе, серйозне, придушив культ попси, що не вимагає напруження інтелекту. Але така ситуація зараз скрізь, тож Казахстан – не виняток із правила… – Засилля самодіяльності – страшна проблема сучасної культури. Причому ця самодіяльність зовсім інша, ніж та, яку ми знали при Радянському Союзі. Тоді основну роль у розвитку самодіяльного мистецтва покладали на людей робочих професій – механізаторів, доярок, трактористів. У  вільний час вони займалися творчістю, доводячи таким чином думку про те, що не хлібом єдиним жива людина. У той період це всіляко підтримувалося керівництвом країни, фінансувалося, – одним словом, віталося. Нині культивується самодіяльність іншого характеру. За перші п’ятнадцять років незалежності правителі Казахстану просто забули про класичну, академічну культуру. В умовах суцільного суспільного хаосу утворився клас багатіїв із повними кишенями грошей, у яких враз заспівали дружини, дочки та й вони самі. Муркотять якісь нехитрі, украй нудотні мелодії в примітивному аранжуванні, вдаючи із себе мегазірок. Але Спілка композиторів Казахстану вже оголосила війну цим «самопалам». – А що, був якийсь привід до такого протистояння? – Один з іменитих «самопалів», який за двадцять років культурної анархії набрав собі купу різних звань і регалій, попався на плагіаті. Причому, він примудрився вкрасти пісні одразу в двох авторів. Потім на

тому самому зловили ще одного, так само «іменитого» і «прославленого». Вони, напевно, гадали, що безлад зберігатиметься ще дуже довго. Раніше до думки професіоналів ніхто не дослухався. А тепер перед Спілкою композиторів Казахстану постало завдання вказати цим двом на їхнє справжнє місце. Ми виступили в ролі експертів. Ось так і вийшло, що Спілка вплуталась у війну. – Тобто піар пішов на користь – до Спілки виник інтерес із боку громадськості? – Зараз усі інформаційні джерела обговорюють цю проблему в очікуванні, чим завершиться боротьба між фахівцями й свавіллям аматорів. Є й опозиційні сили, як-от жовта преса. Спілка композиторів стала однією з найпопулярніших неурядових організацій. – Після розпаду Союзу в розвитку української музики спостерігався серйозний крен убік культивації авангарду. Ми, мабуть, іще досі рефлексуємо в авангарді й поставангарді. А як щодо цього у Казахстані? – Бувало, після візитів на «Варшавську осінь» у мене залишалося враження, що або я пишу музику не таку, як треба, або неправильно розумію музичну ситуацію. Наше композиторське покоління спиралося на міцну радянську школу, й авангард у «чистому» вигляді в нас не прижився. – Тобто традиції радянської школи завадили процесові адаптації авангарду? – Ми завжди міцно стояли на позиції доступності й зрозумілості музики широкому колу слухачів. У нас свого часу був один

49


ÔÅÑÒÈ Леся ОЛІЙНИК

БРЕНД

В Одесі відбувся ХVІІІ Міжнародний фестиваль «Два дні й дві ночі нової музики». Цей форум уже давно став непересічним явищем музичної культури України, а також одним із її брендів на світовому мистецькому подіумі

МУЗИЧНОЇ УКРАЇНИ 52

Фото Олександра ВОРОПАЄВА

Лучія Карро Вейга (Іспанія) Дірк Амрайн (Німеччина) Ансамбль перкусії Фрайбурзького музичного університету (Німеччина)

МУЗИКА | 3’2012


Дмитро Сіберт (учасник брас-квінтету «Мажор Київ») Інна Галатенко (Україна) Юрґ Ґеннеберґер (Швейцарія) Вень-Чень Лі (Тайвань)

Фото Олександра ВОРОПАЄВА

Н

агадаю: фестиваль «Два дні й дві ночі нової музики» проводить заснована в Одесі 1995 року Міжнародна асоціація «Нова музика» за підтримки Міністерства культури України, Одеської облдержадміністрації, обласної та міської рад, у співпраці з Національною спілкою композиторів України, Національним музичним комітетом України Міжнародної музичної ради / ЮНЕСКО, міжнародними фондами і дипломатичними представництвами. Щодо пошуків шляхів існування та організації мистецьких заходів, цей фестиваль демонструє креативний підхід до проблеми виживання у надскладній ситуації, в якій перебуває нині вся сучасна професійна культура. Щороку на кілька квітневих днів Одеса збирає з усього світу тих, від кого залежить майбутнє професійного музичного мистецтва. Саме тут презентується світова сучасна музична творчість. І кожного разу до фестивальної палітри додається музика нових країн. От і цьогоріч на одеський форум, який досяг свого повноліття, окрім постійних учасників, прибули також представники Словенії і Казахстану. Загалом на ньому було представлено музику 32-х країн. Більшість із понад 90 (!) виконаних творів написані в ХХІ сторіччі й звучали в Україні вперше. Авторами і головними «режисерами» фестивалю «Два дні й дві ночі нової музики» є: відома українська композиторка, професор Одеської національної музичної академії імені Антоніни Нежданової Кармела Цепколенко (артистичний директор), один із провідних представників сучасної музики Німеччини, диригент Бернгард

3’2012 | МУЗИКА

Вульф (президент) і незмінний директор фестивалю Олександр Перепелиця. Відмінність одеського форуму від інших його фестивальних «колег» в Україні – у чітко сформованих індивідуальній позиції та стилі, що надають йому статусу «авторського фестивалю». Концепцію проекту і творчий профіль визначають Кармела Цепколенко і Бернгард Вульф. Саме вони змоделювали унікальний формат фестивального простору: впродовж двох днів і двох ночей, з перервою на перепочинок і репетиції, у режимі нонстоп відбуваються концерти-«блоки», що надають можливість слухачам скласти цілісне уявлення про виконавців і музику, яку вони представляють. Майстер перкусійного мистецтва, Бернгард Вульф щоразу вибудовує фантастичне ритмічне дійство: кожний фестиваль розпочинається і завершується феєрверком перкусійних інструментів, що його створює керований ним ансамбль Фрайбурзького музичного університету. Також в Одесі народилися запропоновані Кармелою Цепколенко такі формати фестивальних імпрез, як «Соло-солісімо» і «Дуо-дуель». На ХVІІІ фестивалі Кармела представила ще один оригінальний жанр – «Міні-моно-оперу», який став цього разу провідним: п’ять міні-моно-опер вона склала з розгорнутих творівсцен, об’єднаних певною творчою концепцією. Ці мініопери поєднали музику композиторів різних країн: Вікторії Польової, Юлії Гомельської і Людмили Самодаєвої (Україна), Іріс тер Шіпгорст (Німеччина), Елізабет Шімани (Австрія), Кеті Берберян (США), Шімона Восечека (Че-

53


ÔÅÑÒÈ Ольга ГОЛИНСЬКА

БЕСІДИ З РЕКТОРОМ Володимир Рожок – надзвичайно творча і діяльна людина. Ректор Національної музичної академії України, народний артист України, доктор мистецтвознавства, професор, лауреат Премії імені Миколи Лисенка, а ще – хоровий диригент, педагог, дипломат, музикознавець, член Національної спілки театральних діячів України, Національної спілки композиторів, Національної всеукраїнської музичної спілки… Цей перелік можна продовжувати й продовжувати. Дивуєшся: як один чоловік усе це встигає? А ще, – той, хто хоч колись брав у нього інтерв’ю, мав нагоду пересвідчитися, що Володимир Іванович – цікавий співрозмовник. Попри величезну зайнятість, ректор столичної музичної академії погодився зустрітися з редакцією журналу «Музика» й відповісти на кілька запитань. Розмова була тривалою і змістовною – охопила цілу низку важливих тем сучасного музичного життя. Так виникла ідея представити її у виданні, як ряд бесід. Оскільки наша зустріч відбувалася напередодні весняної Пасхальної асамблеї, автором ідеї, ініціатором і організатором котрої є Володимир Рожок, перша бесіда присвячується саме цій події

56

МУЗИКА | 3’2012


ВОЛОДИМИР РОЖОК: «Головна мета Пасхальної асамблеї – об’єднати православних християн»

Фото Сергія НІКОЛАЄВА

Бесіда перша – Володимире Івановичу! Пасхальна асамблея – масштабний хоровий фестиваль – проводиться у Києві вже не вперше. Розкажіть, будь ласка, як виникла ідея цього проекту? – Цьогорічна Пасхальна асамблея вже четверта. Я свого часу описав першу, другу й третю у статтях, які опубліковані в «Часописі» нашої академії. Вважаю, – це новий тип арт-фестивалю, у якого хороше, перспективне майбутнє. А сама ідея зародилась так. Якось я їхав із Чернігівщини (я сам із Ніжинського району) і, проїжджаючи повз знаменитий Козелецький храм-усипальницю родини Розумовських, раптом подумав: «Я ж хормейстер, часто спілкуюсь із видатними діячами мистецтв, – щось треба таке зробити на базі музичної академії, пов’язане з хорами, придумати нову цікаву форму, типу великого форуму. До того ж, як секретар Національної всеукраїнської музичної спілки, я маю можливість залучати будь-який хор України до цікавих акцій». Виникла модель – міжнародна Пасхальна асамблея – і одразу девіз «Господи, Господи, силою Твоєю!» – за назвою відомого хорового концерту Дмитра Бортнянського, який під

3’2012 | МУЗИКА

моєю орудою багато років виконував хор хлопчиків і юнаків Київської середньої спеціальної музичної школи імені Миколи Лисенка. Перша ж асамблея, що відбулась у квітні 2009 року, викликала величезний інтерес. Звучанням фанфар («Господи, Господи, силою Твоєю!») ми відкриваємо і закриваємо кожний концерт. Звернулися до церкви, і нас церква підтримала. – Якась одна конфесія чи різні? – Ні, у нас одна єдина Українська православна церква. Ми не розділяємося на конфесії, бо не бачимо в цьому сенсу. Проводимо концерти і в Михайлівському Золотоверхому соборі, а це – Київський патріархат, і в Києво-Печерській лаврі (Московський патріархат), і в Храмі Святого Василя, це – грекокатолицька церква, і в Лютеранській церкві Святої Катерини... Відтак, знаєте, маємо велику насолоду! Активність виявив Володимир (Сабодан) – Московський патріархат. Він двічі бував на Пасхальних асамблеях – першій і другій. Приїжджав, виходив на сцену, виступав перед мирянами, вручав нагороди. Це викликало просто величезне захоплення! Головна

57


…² ÒÅÑÒÈ Наталія СЕМЕНЕНКО

ВИХОВАННЯ

майбутньої творчої

Столичне життя завжди рясніє цікавими концертнотеатральними й фестивальними імпрезами. Та особливо воно пожвавлюється під час проведення конкурсних змагань, коли настає той хвилюючий, омріяний багатьма з малих літ «зірковий» момент, на який завжди налаштована артистично обдарована особистість будьякого віку. Тоді у певному окресленому концертному просторі концентрується й максимально активізується енергія конкурсантів, до чого долучається високий градус хвилювання педагогів, батьків і, звичайно ж, організаторів цих корисних культурно-мистецьких акцій. Їхня мета – утримання загального достойного рівня національної культури, апробація нових виконавців, «запалювання» нових «зірочок» і залучення до широкого кола мистецтва нових імен 60

ЕЛІТИ

З

рештою, будь-який конкурс – це та подія, на якій передусім фокусується увага культурного шару суспільства. Усе це можна було сповна відчути й побачити під час нещодавнього Третього міжнародного вокально-хореографічного конкурсу «Premier-2012», організованого Благодійним фондом «Vivat Art» за підтримки Міністерства культури України і Головного управління культури Київської міської державної адміністрації. Конкурс привернув до себе увагу насамперед масштабністю задуму, адже його програма передбачала участь музикантів цілих п’яти вікових категорій – А, В, С, D, Е – у діапазоні від восьми до 25-ти років. Окремо було виділено найскладнішу категорію (F) професійних вокалістів (академічний вокал) у віці 19–32-х років, які мали проходити два тури й виконувати обов’язкову сольну програму. Понад 600 учасників із Росії, Білорусі, Китаю, Туркменістану, Молдови, Італії, багатьох міст України демонстрували свою співацьку й хореографічну майстерність на трьох концертних сценах: Велика зала й Біла вітальня Будинку вчених приймала конкурсантів у номінаціях академічного й народного співу (солісти, ансамблі, хори). А естрадні співаки й танцівники (хореографія класична, сучасна, народна, естрадна – солісти та ансамблі) змагалися в Центрі культури й мистецтв Міністерства внутрішніх справ України. В останній

номінації працювало журі на чолі з народним артистом України, лауреатом міжнародних конкурсів артистів балету Сергієм Бондуром. Як наголосила голова Благодійного фонду «Vivat Art», відома піаністка, музично-громадська діячка Світлана Сухомлинова, основний акцент було зроблено на «дорослій» категорії (F) виконавців-співаків. Тут було задіяно професійно потужну міжнародну суддівську команду. Очолив її народний артист України, лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка Валерій Буймістер. До складу журі входили: заслужений діяч мистецтв Росії, професор, завідувач кафедри сольного співу Російської академії музики імені Гнесіних, відповідальний секретар Ради з вокального мистецтва при Міністерстві культури Російської Федерації Михайло Агін, народна артистка України, професор Одеської національної музичної академії імені Антоніни Нежданової Людмила Довгань, заслужена артистка Білорусі, лауреат Національної премії, професор Білоруської академії музики Людмила Колос. У згаданій номінації було заявлено 34 учасники. З-поміж них визначено п’ять призерів і кілька дипломантів. Багато це чи мало, як для такого конкурсу? І взагалі, чи простежується певна динаміка розвитку цього мистецького турніру? Із такими та іншими запитаннями після оголошення результатів перегонів ми звернулися до Михайла Агіна – відомого російського МУЗИКА | 3’2012


Фото надані організаторами конкурсу

музичного діяча, учасника журі численних, у тому числі й київських, міжнародних музичних змагань: – Як Ви, Михайло Суреновичу, – музикант із багаторічним досвідом праці у складі арбітрів міжнародних конкурсів, оцінюєте підсумки цьогорічного «Premier-2012»? – Скажу відверто: робиться величезна справа. І те, що чітко окреслила в своїй діяльності Світлана Сухомлинова – «сприяти відродженню сучасного мистецтва в Україні, підносити рівень професійної підготовки фахівців, виховувати майбутню творчу еліту країни», – не формальна гучна декларація з боку голови фонду, а сенс цього, як, до речі, й нещодавнього київського конкурсу імені Дмитра Бортнянського, в журі якого мені теж пощастило бути. Турнір помітно набирає обертів. Порівняйте хоча б із попередніми: якщо на першому в нашій номінації було десь близько десяти учасників, то сьогодні вже – 34. Та головне – незрівнянно виріс професійний рівень. – Очевидно, поступово планка вимог до виконавства підвищується… – Безперечно! І самі виконавці сьогодні абсолютно чітко розуміють, що без відповідної підготовки, майстерності розраховувати на лідерство марно. Так, рейтинг конкурсу дедалі зростає. Повірте, кажу це зі знанням справи. Мені є з чим порівнювати, адже в Росії існує аналогічний проект – «Окно в Европу». Обидва очолюють справжні ентузіасти. Світлана Сухомлинова у Києві здатна згуртувати велику когорту молодих обдарованих людей, які прийшли у цей світ заявити про себе на повний голос. – А чи рекламуєте Ви в Москві київський конкурс? Чи заохочуєте своїх студентів до участі в ньому? – Однозначно! Цьогоріч я хотів привезти трьох співаків. На жаль, одну з моїх студенток – китаянку – завернули назад просто з вокзалу через відсутність візи. Друга стала лауреаткою, а третя – поки що учасницею: вона ще не набрала необхідного запасу міцності. – Чи склалося у Вас, як відомого фахівця у сфері академічного співу, котрий виховав понад 50 учнів, автора численних книжок із питань вокалу, цілісне враження від виступів цьогорічних призерів? Як би Ви оцінили рівень їхньої професійної майстерності, чи він сягає міжнародних стандартів, на Ваш погляд? – Ми нагородили доволі багато учасників, і, за великим рахунком, – половина з-поміж них – відповідає належному рівню виконавства. Перше місце поділили два прекрасних баса – Сергій Котко і Олександр Печенкін. (Обидва кияни, перший – соліст Національного будинку органної та камерної музики, другий – Національної

3’2012 | МУЗИКА

Валерій Буймістер (Україна) та Михайло Агін (Росія) Людмила Колос (Білорусь) Сергій Котко (Україна), І премія

філармонії України. – Н. С.) Щоправда, деякі наші призери одержали відзнаки, так би мовити, авансом. Ми хотіли заохотити їх до подальшого творчого зростання. Та головне, що судді були одностайними в оцінках, ніхто нікого штучно не «витягував». Тут панував дух демократії, а Валерій Буймістер – голова журі – її гарант, тому в цього конкурсу – велике й довге життя. Цікаво, що вже другий рік поспіль журі скористалося правом не присуджувати в категорії F Гран-прі (до речі – єдиної грошової відзнаки у змаганні). Гран-прі в номінації «естрадний вокал» виборола лише харків’янка Ксенія Устименко (категорія Е). Насправді, конкурс «Premier-2012» належить до типу турнірів, де діє майже олімпійський принцип: приз – це добре, але головне – участь у шоу. Тому, вочевидь, метою журі було відзначити дипломами лауреата й учасника якомога більше виконавців: понад 100 конкурсантів-вокалістів, – а це солісти, ансамблі, хори різних категорій, – стали тріумфаторами цьогорічного змагання.

Особливо зворушливо виглядали переможці-дошкільнята. Так, київська група «Кids» отримала першу премію в номінації «естрадна хореографія», а серед солістів у номінації «класична хореографія» майже всі призові місця посіли представники київської танцювальної школи. Конкурс успішно завершено, та згодом відбулися нові перегони – тепер вже інструменталістів. І ними знову опікувався Благодійний фонд «Vivat Art».

61


…² ÒÅÑÒÈ Лариса ЗІНОВАТНА

ГОВОРИМО МОВОЮ МУЗИКИ

Ідея конкурсу української фортепіанної музики імені Івана Карабиця народилася 2002 року на тринадцятому «Київ Музик Фесті», що проходив під знаком ушанування пам’яті видатного композитора. Тоді колеги, друзі митця, який за вісім місяців перед тим пішов із життя, присвятили йому свої твори й концертні виступи, багатовекторна діяльність народного артиста України, професора Національної музичної академії імені Петра Чайковського Івана Карабиця висвітлювалася в доповідях учасників міжнародної науковотеоретичної конференції. На багатьох заходах фесту йшлося про те, щоб зробити усе можливе, аби його ім’ я, його музика продовжували жити

Фото надане організаторами конкурсу

Члени журі й переможці конкурсу

62

МУЗИКА | 3’2012


Фото надане організаторами конкурсу

В

Артемівському музичному училищі, де Іван Карабиць здобув основи музичної освіти, отримав крила для подальшого творчого злету, не могли залишитись осторонь цієї благородної справи. Конкурс молодих піаністів, котрий ініціювали викладачі фортепіанного відділу, спрямований на ретельне вивчення української музичної спадщини, творів сучасних композиторів. І в цьому мета конкурсу й міжнародного фестивалю «Київ Музик Фест» – іще одного дітища Івана Федоровича – співзвучні. Уперше артемівський мистецький турнір було проведено 2003 року, й відтоді він став регулярним. Завдяки конкурсові встановилися творчі контакти між колективом училища і відомими діячами української музичної культури, родиною митця. Символічно, що в день відкриття другого конкурсу, 11 лютого 2004-го, розпорядженням Кабінету Міністрів України Артемівському музичному училищу було присвоєно ім’я Івана Карабиця. Щороку «географія» учасників артемівських змагань розширювалася. З 2006-го конкурс набув всеукраїнського масштабу. Раз по раз удосконалювалася методика його проведення. Організатори спиралися на цікавий досвід багатьох музичних турнірів – Відкритого конкурсу молодих музикантів-виконавців і композиторів «Харківські асамблеї» при Харківському національному університеті мистецтв імені Івана Котляревського, Всеукраїнського огляду-конкурсу піаністів у Донецькій державній музичній академії імені Сергія Прокоф’єва, огляду-конкурсу камерних ансамблів і концертмейстерської підготовки при Ростовській консерваторії імені Сергія Рахманінова, Всеукраїнського конкурсу, що організований Українським фондом культури, «Нові імена України» та інших. Програму триденного марафону оргкомітет щоразу намагається урізноманітнити, зокрема шукає нові цікаві формати проведення концертів відкриття. Так, на першому конкурсі звучала розповідь про Івана Карабиця, роки його навчання в Артемівському музичному училищі, відбулося знайомство з родиною майстра. Другий конкурс стартував із презентації книжки «Vivere memento», присвяченої пам’яті Івана Карабиця. Вона пройшла в концертній формі: гості та учасники змагання дізналися про етапи життя і творчості композитора, його різноманітну музично-громадську діяльність, послухали камерні, вокальні, фортепіанні опуси самого маестро, його вчителів у Київській державній консерваторії – Бориса Лятошинського та Мирослава Скорика. Нещодавній Сьомий відкритий конкурс української фортепіанної музики імені Івана Карабиця проходив під знаком ушанування 10-річчя з дня смерті композитора й відзначення 80-річчя Донецької області. Про свою участь у змаганні заявили представники одинадцяти музичних училищ України – із Рівного, Харкова, Сєвєродонецька, Сум, Маріуполя, Тернополя, Чернівців, Кривого Рогу, Києва, Дзержинська, Артемівська. Головою журі п’яти перших конкурсів був народний артист України, класик сучасної української музики Мирослав Скорик. Він високо оцінив ідею проекту, підтримав його в період становлення. «Протягом кількох років я очолював журі конкурсу і завжди відзначав його важливе значення в культурному житті України, його високі цілі – вшанування пам'яті видатного українського композитора і громадського діяча Івана Карабиця, пропагування творчості українських композиторів, сприяння розвитку сучасного фортепіанного мис-

3’2012 | МУЗИКА

На сцені – Андрій Сікорський

тецтва. Дуже приємно, що ви так довго тримаєтесь, що проведення конкурсу стало традиційним і в ньому беруть участь молоді виконавці з багатьох областей України. Бажаю учасникам змагання натхнення і вдалих виступів, викладачам – високої оцінки їхньої творчої праці». (Із вітальної телеграми Мирослава Скорика.) Привітання організаторам, учасникам і гостям турніру також надіслали президент Асоціації академічних музичних конкурсів (Україна) Юрій Зільберман, ректор Національної музичної академії імені Петра Чайковського Володимир Рожок, заслужений артист України, випускник Артемівського музичного училища, автор чудової емблеми конкурсу Всеволод Шекіта та інші. У 2012 році оргкомітет запросив головувати в журі прекрасного музиканта і педагога, народну артистку України, ректора Харківського національного університету мистецтв імені Івана Котляревского Тетяну Вєркіну. Незмінним почесним членом журі впродовж усього періоду існування артемівського конкурсу є доктор мистецтвознавства, професор Національної музичної академії України імені ПетраЧайковского Маріанна Копиця – дружина Івана Карабиця. Виступи молодих музикантів також оцінював лауреат міжнародних конкурсів, соліст Білоруської державної філармонії Андрій Сікорський. Концерт-відкриття у залі Артемівського музичного училища почався з розповіді про видатних діячів музичного мистецтва, яких виростила донецька земля. Серед них – славетний композитор Сергій Прокоф’єв, чиє ім’я присвоєно Державній музичній академії України і конкурсові молодих піаністів у Донецьку. В невеликому селі під Артемівськом народився і виріс Марк Рейзен – чудовий співак, народний артист СРСР, соліст Большого театру. Донецьк – батьківщина народного артиста СРСР, усесвітньо відомого тенора Анатолія Солов’яненка. В стінах Артемівського музичного училища перші кроки в мистецтві зробив Микола Ворвулєв, соліст Національної опери України, народний артист СРСР. Донбас – рідний край відомих діячів кінематографії: Олександра Ханжонкова, організатора кінопромисловості, піонера російського кінематографа; народного артиста України, заслуженого артиста Росії Леоніда Бикова – улюбленого багатьма актора й режисера. У місті Костянти-

63


Владислав Устюгов, І премія Валерія Паляруш, І премія Валерія Шелистова, ІІІ премія

64

нівці побачила світ легендарна російська акторка Нонна Мордюкова. В Артемівську пройшли дитячі роки талановитого режисера, акторки, напрочуд красивої жінки Лариси Шепітько. Видатні філософи, вчені Павло Новгородцев і Сергій Кримський – так само уродженці Артемівська. Сергій Борисович приїздив сюди в 2004 році, був почесним гостем на урочистостях із нагоди присвоєння училищу імені Івана Карабиця, з котрим товаришував. У концертній програмі відкриття цьогорічних змагань прозвучали твори Івана Карабиця: увертюра «Святковий Київ», яку виконав оркестр духових інструментів Артемівського музичного училища під керівництвом Юрія Дахновського, «Елегія» в перекладенні для ансамблю народних інструментів (художній керівник – Наталія Дорофєєва). Виступили і молоді таланти, яким іще належить примножувати славу Донбасу, – студенти училища Олександра Дєєва, Олена Косова, Валерія Шелистова, випускники, лауреати міжнародних конкурсів Діана Овчарова, Олександр Філатов. Гостей і учасників конкурсу вітали директор Артемівського музичного училища В’ячеслав Паржицький, завідувачка відділу культури Федерації грецьких товариств України Галина Косякова. Федерація і селищний голова приазовської Ялти (там народився Іван Карабиць) Дмитро Черниця підготували для переможців музичного змагання красиві призи – вази в грецькому стилі. Фінансову підтримку конкурсові надало управління культури і туризму Донецької облдержадміністрації, Партія регіонів. За традицією у концерті-відкритті взяли участь переможці минулих років: студентка Донецької державної музичної академії імені Сергія Прокоф’єва, дипломант п’ятого конкурсу Наталія Фарисей; студент Харківського національного університету мистецтв імені Івана Котляревського, лауреат першої премії того ж конкурсу Олег Копелюк. – Для мене дуже важливою була перемога в конкурсі імені Івана Карабиця. Тоді я вперше отримав першу премію. Це надало впевненості в своїх силах. Я вдячний організаторам змагання за те, що створюють приємну творчу атмосферу, вдячний високому журі, яке вміє підтримати й оцінити молодих виконавців, – сказав Олег. У рік ювілею області неможливо було не згадати про Євгена Мартинова – популярного естрадного співака і композитора, випускника училища, нашого земляка. У 1980-х не було родини в Радянському Союзі, де б не любили, не співали його задушевні мелодії. Пісню «Я жду весну» виконав у концерті соліст Донецького музично-драматичного театру Олександр Філатов. А «Пісня на добро» Івана Кара-

биця, що прозвучала в кінці програми, стала теплим напуттям на відповідальний конкурсний день. Як підкреслили члени журі, прослухавши учасників змагання, переможців визначити було непросто. Піаністи, які виступили зі складними, великими програмами, продемонстрували досить високий професійний рівень. Тож ніхто не повинен почуватися так, ніби програв. Лауреатами першої премії Сьомого відкритого конкурсу української фортепіанної музики імені Івана Карабиця стали: харків'янин Владислав Устюгов (він також отримав диплом «За найкраще виконання твору Івана Карабиця») і киянка Валерія Паляруш. Лауреатами другої премії журі назвало Діану Чубак (Тернопіль), Ганну Кубарєву (Маріуполь), Ніну Крот (Київ). Третю премію розділили між артемівцями Надією Лебедєвою, Валерією Шелистовою і Віолеттою Журбою з Сєвєродонецька. Дипломами нагородили Вікторію Вознюк (Рівне), Валерію Рахманову (Артемівськ), Олену Кундик (Харків), Юлію Кашутіну (Суми). Диплом «Надія» отримали талановиті першокурсники Олексій Алейников (Харків) і Юлія Косенкова (Кривий Ріг). У завершальному концерті конкурсу традиційно виступили його лауреати, яких слухачі зустрічали бурхливими оплесками. Яскравою подією, що запам’ятається надовго, став сольний виступ прекрасного білоруського музиканта Андрія Сікорського. Йому підвладна музика різних епох і стилів. Майстерність, яскравий темперамент піаніста, котрі завоювали серця шанувальників мистецтва в багатьох країнах світу, просто підкорили артемівську публіку. Великий інтерес у конкурсантів, їхніх педагогів, студентів училища викликав майстер-клас професора Тетяни Вєркіної. У формі живої бесіди були визначені основні завдання в роботі над сонатним алегро класичної сонати. Майстер-клас став заключним акордом у творчому спілкуванні членів журі з колегами і молодими музикантами. Черговий, сьомий конкурс завершився. Мимоволі згадалося, як напрочуд точно в передмові до книжки «Vivere memento» про життя і творчість Івана Карабиця сказав поет Іван Драч: – Іван Карабиць зробив дивовижну справу – зібрав різних людей – тисячі і тисячі людей. Він знав одну таємничу істину, про яку не часто ми всі згадуємо. А цю істину давно вже відкрили, ще в стародавні часи. Наймудріші казали: «Коли музика залишить людей, людство пропаде». І це свята правда. Іван Карабиць умів виносити прекрасну ідею, блискуче втілити її в конкретних справах і водночас згуртувати коло однодумців. Уже десять років нас об’єднує його ім’я, його чудова неповторна музика.

Фото надані організаторами конкурсу

…² ÒÅÑÒÈ

МУЗИКА | 3’2012


НАШІ ВИДАННЯ ОФОРМИТИ ПЕРЕДПЛАТУ МОЖНА З БУДЬ-ЯКОГО МІСЯЦЯ ПЕРЕДПЛАТНИЙ ІНДЕКС

ПЕРЕДПЛАТНИЙ ІНДЕКС

95220

74401

88,80 грн (5 міс.)

110,50 грн (5 міс.)

ПЕРЕДПЛАТНИЙ ІНДЕКС

ПЕРЕДПЛАТНИЙ ІНДЕКС

ПЕРЕДПЛАТНИЙ ІНДЕКС

74501

37112

74310

45,41 грн (4 міс.)

46,95 грн (4 міс.)

45,41 грн (4 міс.)

ПЕРЕДПЛАТНИЙ ІНДЕКС

ПЕРЕДПЛАТНИЙ ІНДЕКС

60969

90269

69,40 грн (5 міс.)

44,40 грн (5 міс.)

Передплату можна оформити в будь-якому поштовому відділенні зв’язку України, та через передплатні агентства. У країнах далекого зарубіжжя оформити передплату на всі наші видання можна через сайт www.presa.ua, на сторінці «Передплата On-Line». Передплатити та придбати окремі примірники видань в електронній версії можливо за адресою: http://presspoint.ua/. Така послуга доступна в будь-якій країні світу. Довідки за тел.: (044) 498-23-64; e-mail: nvu.kultura.porhun@gmail.com


Соня Сульдіна (скрипка). Фото Анастасії ЧЕПУРНОЇ ISSN 0131–2367

Музика. – 2012. – № 3. – С. 1–64.

Індекс 74310

Журнал Музика  

Журнал Музика

Журнал Музика  

Журнал Музика

Advertisement