Issuu on Google+

№ 27 (4495)

6 липня, 2012 рік

ЗАГАЛЬНОДЕРЖАВНА УКРАЇНСЬКА ГАЗЕТА АКТУАЛЬНО › с. 4

АРХІТЕКТУРА У ДУШІ

МУЗИКА › с. 6

ХВИЛЯ МОЛОДИХ ТАЛАНТІВ

ФЕСТИВАЛІ › с. 8-9

ТРИПІЛЬСЬКЕ КОЛО 2012

www.uaculture.com


2

Наголос

Культура № 27, 6 липня, 2012 р.

МУЗЕЙНА РАДА УХВАЛИЛА РІШЕННЯ СТВОРИТИ ФАХОВУ КОМІСІЮ ДЛЯ МОНІТОРИНГУ УМОВ ЕКСПОНУВАННЯ БАТАЛЬНИХ ПОЛОТЕН МАРТІНО АЛЬТАМОНТЕ «БИТВА ПІД ВІДНЕМ» ТА «БИТВА ПІД ПАРКАНАМИ» 3 липня у Львові відбулося виїзне засідання Музейної ради, створеної при Міністерстві культури. На нараді, що проходила у Палаці Потоцьких, були присутні представники громадських організацій Львова і чисельні ЗМІ. Музейна рада, зокрема обговорила результати роботи українсько-польської комісії з питань, пов’язаних із двома батальними полотнами Мартіно Альтамонте «Битва під Парканами» та «Битва під Віднем». Із української сторони на засідання ради були запрошені директор Департаменту культурної спадщини та культурних цінностей Мінкультури Андрій Вінграновський; начальник Управління музейної справи та нормативнометодичного забезпечення переміщення культурних цінностей Андрій Гусак; міський голова м. Жовква Петро Вихопень; заступник начальника управління охорони культурної спадщини Львівської ОДА Роман Онишко; начальник Управління культури Львівської ОДА Мирослава Туркало; заступник директора Львівської національної галереї Володимир Пшик; головний зберігач Львівської національної галереї мистецтв Ігор Хомин; директор Державного історико-культурного заповідника в Жовкві Володимир Геріч. Із польської сторони були присутні директор Департаменту культурної спадщини за кордоном Міністерства культури і національної спадщини Республіки Польща Яцек Мілер, художникреставратор, головний реставратор картин Альтамонте «Битва під Віднем» та «Битва під Парканами» Павел Садлей; професор варшавської Академії образо­ творчого мистецтва Йоанна Шпор. Упродовж першої половини дня члени Музейної ради та польські колеги відвідували об’єкти, пов’язані з батальними полотнами, на яких увічнено військову славу польського короля Яна ІІІ Собеського (1629–1696 рр.), – костел Св. Лаврентія у Жовкві, Олеський замок, де розміщено «Битву під Віднем», Золочівський замок, в якому виставлено «Битву під Парканами», та Підгорці, де у костелі біля Підгорецького замку експонуються ще дві картини італійського майстра – «Битва під Хотином» та «Битва під Клушино». Слід зазначити, що незважаючи на те, що «Битва під Віднем» та «Битва під Парканами» вже презентовані глядачам, гострі дискусії щодо місця розташування історичних полотен не вщухають. Директор Державного історико-культурного заповідника в Жовкві Володимир Геріч та польська сторона продовжують СОЛІСТИ НАЦІОНАЛЬНОГО ТЕАТРУ ОПЕРИ ТА БАЛЕТУ ІМ. Т. ШЕВЧЕНКА КАТЕРИНА ХАНЮКОВА, АНДРІЙ ПІСАРЄВ ТА ЄЛИЗАВЕТА ЧЕПРАСОВА СТАЛИ ЛАУРЕАТАМИ ІІІ МІЖНАРОДНОГО КОНКУРСУ БАЛЕТУ У СТАМБУЛІ Катерина Ханюкова та Андрій Пісарєв стали володарями Перших премій у різних вікових групах, Єлизавета Чепрасова отримала Третю премію. ІІІ Міжнародний конкурс балету відбувся в рамках проекту «Стамбул – культурна столиця Європи» з 25 до 30 червня 2012 р. Організатор – Головне управління державних театрів опери і балету

Під час засідання Музейної ради

надавати аргументи на користь повернення картин туди, де вони знаходилися від самого початку – у жовківський костел Св. Лаврентія, який нині належить римо-католицькій громаді. Ініціативу Володимира Геріча зрозуміти можна, адже сьогодні маленьке містечко Жовква, засноване у 1368 році, наповнене великою кількістю нерухомих історичних пам’яток (тільки на центральній площі знаходиться 40 пам’яток національного значення), залишилося без пам’яток рухомих – майже всі вони в різні часи були вивезені до Польщі, Відня, Санкт-Петербурга, Мінська, Києва, Львова. Наразі полотна Альтамонте для Жовкви – перша реальна можливість повернути свої історикокультурні цінності. Львівська інтелігенція, співробітники Львівської національної галереї мистецтв виступають проти подібного рішення, аргументуючи тим, що картини італійського баталіста дожили до наших днів виключно завдяки зусиллям Бориса Григоровича Возницького, який ще у радянські часи врятував їх, винісши з напівзруйнованого костелу Св. Лаврентія. Тоді ж полотна ввійшли до фондів львівської галереї, яка і має бути їхнім законним власником. Крім того, на думку музейних фахівців, костел, якій є діючим і не має опалення, не може гарантувати необхідних умов зберігання безцінних історичних скарбів. Розглядається також можливість розташування полотен у Жовківському замку – колишній резиденції Яна ІІІ Собеського. Але на сьогодні це здійснити неможливо, оскільки замок потребує серйозної реставрації. – Жовква має право на емоції, – сказав під час засідання Музейної ради Володимир Геріч. – Бо дві картини були написані в Жовкві та протягом століття там перебували. Я не можу говорити за

всіх жовківчан, але можу відповідати за активних людей, які висловлюють свою думку з цього приводу і вона є така, що картини повинні повернутися в Жовкву. Ми свого часу про це мали розмову із Борисом Возницьким, більше того, в мене є угода, яку ми разом підписали у 2007 році, де записано, що в жовківський замок повернеться все, що з Жовкви пішло. І з замку, і з самої Жовкви. Декілька століть формувалися ці величезні мистецькі багатства міста. І тепер в Жовкві по суті немає автентики ніякої – все знаходиться в Польщі, Відні, Санкт-Петербурзі, Мінську, Києві та Львові. У бібліотеках та архівах. І ми свідомі того, що повернути все втрачене сьогодні не вдасться. Але ми раді кожній можливості, коли Жовква разом із тою роботою, яку ми робимо по відбудові, матиме і надбання у вигляді нерухомої культурної спадщини. Тому Музейна рада повинна сказати, чи можливо технічно в жовківському костелі експонування картин. Але за словами Володимира Пшика, заступника директора Львівської галереї мистецтв, Борис Возницький ніколи не планував розташування картин будь-де, окрім Олеського та Золочівського замків: – Звісно, не потрібно говорити, що Борис Возницький не допускав якогось іншого варіанта, але чи були якісь угоди про начебто експонування картин у Жовкві – нічим не підтверджено. Тому ми не можемо і близько говорити про позицію директора картинної галереї, що він схилявся до такого варіанта, виділяючи кошти на підняття стелі в Олеському замку, щоб можна було вмістити картину. Тож я думаю, що ці полотна зайняли своє достойне місце. Для чого ж створювати спеціальні умови для їхньої експозиції у костелі Св. Лаврентія, якщо ці умови вже є в Золочівському і

Олеському замках? До речі, якщо ми маємо відвідуваність заходів у місяць по сто або й більше тисяч осіб, то не знаю, чи костел у Жовкві буде настільки відвідуваним. Також є ще один момент – усе таки це є державний музейний фонд – власність Української держави. Як бачить польська сторона передачу цих картин? На їхній депозит? Як зазначив головний реставратор картин Альтамонте Павел Садлей, майбутнє полотен залежатиме від умов експонування і від того, яким чином вони будуть натягнуті на підрамник: – Під час реставрації ми виявили, що однією із причин знищення цих картин є саме погане натягування полотен та втручання реставраторів упродовж двох століть. А так само історія цих об’єктів. Генеральний директор Національного науково-реставраційного центру Світлана Стрельникова, яка є членом Музейної ради, запропонувала створити фахову комісію, що протягом року (тобто, з урахуванням температурних перепадів у різні пори року) буде моніторити температурно-вологісний режим та інші умови в усіх трьох «дискусійних» об’єктах – Золочівському і Олеському замках та у костелі Св. Лаврентія. Музейна рада запропонувала ще один варіант щодо місця розташування всіх чотирьох батальних полотен Альтамонте – побудувати спеціально під них окремий павільйон. Члени ради також наголосили на необхідності негайної реставрації приміщення костелу у Підгірцях, де експонуються «Битва під Хотином» та «Битва під Клушино». Пропозиції Музейної ради оголосив її голова – генеральний директор Національного музею у Львові імені Андрея Шептицького Ігор Кожан.

Міністерства культури і туризму Туреччини. Конкурс проводиться в Стамбулі раз на два роки. У перший же рік існування «Стамбульський конкурс балету» був прийнятий до «Міжнародної федерації конкурсів балету». Цього року головою журі став відомий хореограф Юрій Григорович, Гран-прі конкурсу склав 10 000 євро.

при Мінкультури започатковано діяльність Експертної ради з питань свободи совісті та діяльності релігійних організацій, що є постійним консультативнодорадчим органом, утвореним для розгляду наукових рекомендацій, проведення фахових консультацій та вивчення проблемних питань, пов’язаних з реалізацією державної політики у сфері релігії. Згідно з Положенням, основними завданнями новоствореної Експертної ради є: забезпечення здійснення змістовного моніторингу, аналізу та оцінки процесів, що відбуваються у релігійному середовищі як в Україні, так і за її межами, провед��ння фахових консультацій та

вивчення проблемних питань, пов’язаних з реалізацією державної політики у сфері релігії, вивчення проблемних питань забезпечення в Україні свободи совісті та віросповідань, діяльності релігійних організацій, а також інші завдання, визначені Положенням. Головою Експертної ради з питань свободи совісті та діяльності релігійних організацій призначено першого заступника міністра культури Юрія Богуцького. До складу Експертної ради увійшли представники Міністерства культури України, інших органів виконавчої влади, громадських організацій, а також провідні експерти-релігієзнавці.

ПРИ МІНКУЛЬТУРИ СТВОРЕНО ЕКСПЕРТНУ РАДУ З ПИТАНЬ СВОБОДИ СОВІСТІ ТА ДІЯЛЬНОСТІ РЕЛІГІЙНИХ ОРГАНІЗАЦІЙ Відповідно до наказу Міністерства культури України від 22.06.2012 № 668


Культура № 27, 6 липня, 2012 р. ЛАУРЕАТИ ПРЕМІЇ ІМ. В. М.ГНАТЮКА У Міністерстві культури України відбулося засідання Комітету з питань збереження та охорони нематеріальної культурної спадщини, на якому були визначені лауреати премії ім. В. М. Гнатюка за збереження та охорону нематеріальної культурної спадщини. Після обговорення поданих на розгляд кандидатур, членами комітету ухвалено рішення визнати лауреатами премії 2012 року: Єфремову Людмилу Олександрівну – доктора мистецтвознавства, провідного наукового співробітника відділу фольклористики Інституту мистецтво­ знавства, фольклористики та етнології ім. М. Т. Рильського Національної академії наук України (м. Київ); Затуряна Анатолія Ілліча – керівника Прибузького народного ансамблю пісні і танцю обласного центру народної творчості та культурно-освітньої роботи, викладача-методиста вищої категорії Миколаївського коледжу культури і мистецтв (Миколаївська область); Хмілевську Ірину Станіславівну – фольклориста, керівника фольклорного ансамблю «Родина», викладачаметодиста Волинського державного училища культури і мистецтв імені І. Ф. Стравінського, заслуженого діяча мистецтв України (Волинська область). ВИСТАВКА РІЗЬБЯРСЬКОГО МИСТЕЦТВА ЮРІЯ ШКРІБЛЯКА З 5 липня Національний центр народної культури «Музей Івана Гончара» приймає у своїх залах виставку видатного українського народного майстра гуцульського різьблення Юрія Івановича Шкрібляка (1822–1884) з колекцій Національного музею народного мистецтва Гуцульщини та Покуття ім. Й. Кобринського (м. Коломия, Івано-Франківщина). У 2012 році виповнюється 190 років від дня народження одного із найвидатніших різьбярів ХІХ ст. не тільки на Гуцульщині, але й в Україні. Завдяки надзвичайному таланту його при житті вважали класиком гуцульського різьблення. Родина Шкрібляків – це велика династія талановитих різьбярів, ткачів, вишивальниць, писанкарок, мосяжників. Метою виставки є висвітлення творчого доробку великої родини Шкрібляків за період більш, ніж 100 років, та вплив їх творчості на сучасних народних та професійних митців. На виставці будуть представлені 150 творів, не тільки Юрія Шкрібляка, але й вироби його синів – Василя, Миколи, Федора, онуків – Василя, Федора, Ганни Шкрібляків, Юри і Семена Корпанюків, правнуків. Юрій Шкрібляк свої вироби (боклажки, барильця, пістолі, кріси, рахви, порохівниці, пляшки, чарки, ложки) оздоблював тонкою плоскою різьбою, лише в деяких випадках інкрустував їх металом або баранячим рогом, зрідка випалюванням. Орнамент здебільшого геометричний, лише в деяких творах трапляються зображення

Шкрібляк Василь Юрьйович

Новини Виставка діятиме до 22 липня, за адресою: вул. Терещенківська, 13.

людей, голівок ангелів, трактованих схематично. Композиції в творах Ю. Шкрібляка відзначаються лаконічністю та простотою, кількість мотивів незначна, але їх численні варіації розкривають нам надзвичайний дар неординарного митця. Доцільна і оригінальна форма виробів, досконалість орнаментики та професійне, тонке технічне виконання забезпечували виробам Юрія Шкрібляка високу оцінку глядачів та журі на численних господарсько-промислових виставках у Відні (1872), Львові (1877), Трієсті (1878), Станіславові (1879), Коломиї (1880) тощо. Виставка діятиме до 13 серпня, за адресою: вул. Лаврська, 19.

ВИСТАВКА МІРОНА ЦОВНІРА «ОКРАЇНА/ OKRAЇNA» З 29 червня до 27 липня в Центрі візуальної культури діє фотовиставка відомого німецького фотографа з України Мірона Цовніра. Уперше відвідавши свою батьківщину влітку 2011 року, Мірон Цовнір почав роботу над новим циклом фотографій. Рівно через рік, коли увага всієї Європи прикута до України й Польщі, Цовнір представляє виставку фотографій з Києва, Лодзя, Москви й Варшави під назвою «Окраїна». Життя міських маргіналів має свої закони. Кордони, що визначають їхнє повсякден-

ЖИВОПИС В’ЯЧЕСЛАВА МАЛИНИ ПОРУШУЄ НАЙГОСТРІШІ ПИТАННЯ УКРАЇНСЬКОГО СОЦІУМУ 27 червня київська галерея «Мистецька збірка» відкрила етнічно-соціальну ви-

ставку відомого українського художника В’ячеслава Малини. На виставці представлені два цикли робіт художника: «Ознаки» та «Сила хрещатого сонця». «Ознаки» – цикл соціально-філософського спрямування, де порушено головні проблеми українського суспільства: міграція населення,

політичний напрямок країни, цінність землі, національне відродження, демілітаризація, шевченківський образ, екологія довкілля, сексуальні меншості. «Сила хрещатого сонця» – етнічний проект, що звертається до підсвідомості та емоцій. У цих роботах закодовано архаїчні обрядові символи нашого народу, тому картини нагадують древні слов’янські обереги та ніби дійсно мають магічну силу. Проект повідомляє нам про гостру необхідність таких речей як національна визначеність, пам’ять про традиції і культуру предків, утілення її в сьогоденні.

ня, – не менш суворі й закриті, ніж географічні, вони прокреслені бідністю та соціальним виключенням. Східноєвропейському простору притаманна спільність, яку визначають невидимі, небажані маргінали – громадяни окраїн. «Окраїна» – це не лише її жителі, а й своєрідна естетична парадигма. Вона поєднує похмурий експресіонізм, урбаністичний пейзаж та іконічні образи вигнанців ХХІ століття. Мірон Цовнір – легендарний фотограф, кінорежисер, автор кримінальних романів, викладає в Академії кіно і телебачення в Берліні. Його фотокниги видаються в одному з найкращих артвидавництв світу Gestalten, роботи експонуються у найвпливовіших галереях та вплинули своєю документальною цінністю на ціле покоління молодих митців. ЗАПРОШУЄМО НА ФЕСТИВАЛЬ «ЧОРНА ВИШИВАНКА» На хуторі Кулеби, що перебуває на стику трьох областей: Львівської, Тернопільської та Івано-Франківської, 8 липня цього року відбудеться фестиваль партизанської пісні «Чорна вишиванка». Ця акція вже стала традиційною і проводиться щорічно в неділю перед святом Петра і Павла на місці героїчної загибелі підпільників на хуторі Кулеби біля села Нараїв Тернопільської області. На фестивалі виступить виконавець і автор пісні «Чорна вишиванка» Олександр Шевченко. Початок урочистостей – о 14.30.

3 У рамках заходу відбудеться презентація книжки відомого письменника, керівника і засновника Братства рогатинців Романа Коритка «Дух одвічної стихії» про Василя Івахіва. На місці загибелі героїв встановлено пам’ятник, біля якого відбувається фестиваль партизанської пісні «Чорна вишиванка». Вічна пам’ять гироям, що віддали життя за Україну! ВИСТАВКА ПЛАКАТІВ У Національному музеї Тараса Шевченка 5 липня відкрилася виставка Тамари і Тимоша Лящуків «Плакати часів недокомунізму». Куратор арт-проекту Руслан Руно так говорить про представлені роботи: «Переглядаючи таку кількість художніх творів, соціальних і політичних плакатів, публіцистику друкованих видань заслуженого діяча мистецтв, професора Тимоша Лящука всебічно пізнаєш Україну упродовж XX–XXI століття. Кожен має свою громадянську позицію, та не кожен так уболіває за свою країну, як це робить Т. Лящук. Справжній патріот своєї Батьківщини, котра має такий складний шлях та історію. Але та сама історія і вчить – не треба ніколи здаватися попри тимчасові незручності, перешкоди чи негаразди». Виставка триватиме до 31 липня.

АРТПОЛЕ 2012 «АртПоле 2012» з 12 до 16 липня розгорне насичену мистецьку програму серед яблуневого саду на Дністровських кручах. Один із найвідоміших українських опен-ейрів, що виник 10 років тому в селі Шешори, далі проводився на Поділлі та під Одесою, а зараз відбувається в селі Уніж Івано-Франківської області. Це велика творча лабораторія просто неба з різноманітними майстернями (від традиційного гончарства до сучасного віджеїнгу), кінопоказами, ленд-арт програмою та вечірньою world music сценою. На «АртПолі 2012» гратимуть друзі і постійні учасники фестивалю ДахаБраха, Port Mone, Перкалаба та Бурдон. Серед учасників цьогорічної музичної програми: ветерани world music сцени Red Cardell (Франція) та інтернаціональні Transglobal Underground, енергійні та іронічні поляки Mitch & Mitch та Vołosi, фінські виконавці балканської музики Jaakkoo Laitinen & Väärä Raha, чеські джаз-експериментатори Deši, organic trance project з Угощини Airtist. Новий перформанс створює Уляна Горбачевська – цього разу в ньому задіяні відомі європейські музиканти. Сергій Жадан разом із гуртом «Ойра» та Андрієм Кириченком готують музичнопоетичну акцію.


Актуальнo

4

Культура № 27, 6 липня, 2012 р.

«У моїй душі живе архітектура» Ім’я Лариси Скорик звучить і розглядається як політичного та громадського діяча. Але вона – насамперед, знаний архітектор. Саме на початку липня, який відкривається Днем архітектури України, Лариса Павлівна Скорик ділиться з нашим кореспондентом своїми думками про архітектурні проблеми сучасної України. – Пані Ларисо, насамперед, чому саме архітектура? Хто посприяв у виборі майбутньої професії? – Мушу сказати, що все моє усвідомлене життя починалося з архітектури. А усвідомлене життя, наскільки себе пам’ятаю, почалося з двох років. Принаймні так мені розповідала мама. Мама, сестричка та я перебували в Івано-Франківську. Ми йшли повз будинок раннього конструктивізму – модерний будинок – Івано-Франківський поштамт. Нині я навіть переконана, що в його проектуванні брала участь жінка-архітектор з Австрії. …Пам’ятаю, було дуже рано. Падав легкий сніжок, небо фіолетове. І я побачила цей будинок… Не церква мене захопила, а саме той поштамт. Завжди його пам’ятатиму. Я дріботіла поруч із мамою і раптом та будівля. То було щось містичне. Елегантно викладений паркан: натуральний камінь перемежовувався із гарною чудовою цеглою. І над усім тим – прекрасні вікна. Згодом будівлю зіпсували добудовами, лишився фрагмент… За радянських часів уважали, що до безкінечності можна подовжувати будинок, забуваючи про пропорції. Подібне, до речі, сталося ще з однією спорудою раннього конструктивізму у Львові, яку я також любила. До речі, з двох років і по сей день пам’ятаю планування квартири, в якій ми жили в Івано-Франківську, хоч і було то недовго. Мабуть, тому, як сучасний архітектор, не розумію й не сприймаю підробок. А ще мій перший рисунок – це будинок у перспективі. Мама була здивована. До речі, рисунок зберігся до сьогодні, бо малювала я його на полях татової записної книжки. З папером у ті часи було складно. В мене були чудові вчителі в художній школі. До речі, пам’ятаю вчителя з композиції Володимира Ліщинського. А ще скульптора Ніну Круглякову з Санкт-Петербурга, яка шалено хотіла, аби я пішла на скульптуру. Це було друге заняття, що я любила після архітектури. Мама хотіла, щоб я йшла в медицину й була лікарем за традиціями їхньої родини. Тато ж мріяв, аби я стала книжковим графіком, але то – просто цікаво. А ось архітектура – це все!

«У моїй душі живе архітектура. Це такий високий рівень мистецтва. Це – цариця мистецтва»

У чотири роки я пішла до школи. У сім уже була в третьому класі. А в чотирнадцять стала студенткою Львівської політехніки! Мене ж не хотіли приймати до інституту за відсутністю паспорта. Я була на зріст – від землі не видно (сміється), але дуже вперта. Характер мала ще той: «что вижу, то пою». От і наспівала на кінець другого курсу 22 томи за «інакомисліє». Найбільший комплімент мала від прекрасного професора Яна Багінського. Він – поляк, багато збудував у Львові. З ним знайшла спільну мову. Якось він сказав: «Аби я мав своє ательє, із задоволенням взяв би тебе працювати!» Але скінчилося тим, що мені дали направлення в селище Рудний, хоч і закінчила вуз із відзнакою. До речі, там відбувала заслання вся татова родина… Зібрала гроші, поїхала, подивилася. Там хіба що землеміром можна було працювати. І тоді мене розподілили в інший шахтарський край – Донецьк. Мушу сказати, що ні краплинки не пошкодувала, почувала себе комфортно, а друзів маю ще й до сьогодні. Та невдовзі за сімейними обставинами повернулася до Львова, а вже потім приїхала до Києва. – Як, до речі, зустрів Вас Київ? Як вплинула специфіка столиці?

– До Києва я приїхала наприкінці шістдесятих. Не могла вибратися зі Львова. Ми з мамою любили ходити на прогулянки. Вона була прихильницею сучасного мистецтва, показувала мені довоєнні вілли. Я люблю автентичну архітектуру. Але жодних підробок не визнаю. А Київ… До нього я не могла приїхати через… Хрещатик. Я архітектуру Хрещатика сталінського періоду взагалі не сприймаю. Щоправда, там було кілька будинків. Один із них під номером 5 (колишній ресторан

«Столичний»). То був чудовий приклад раннього конструктивізму. Його треба було лише до пуття привести. Легше всього – зруйнувати. Або ж – кераміка на фасадах… А взялася вона з трофейної літератури, яку завезли з Португалії та Німеччини і вирішили, що з чужої компіляції зроблять бароко. А воно вийшло таке бароко… Коли дивишся зверху, то це, даруйте, – Південна Америка, Португалія, Іспанія. Це все підробка, фальш. А все тому, що суспільство виховується в оточенні фальші. Архітектура – це те, що не заховаєш. Музеї не заховаєш, бо вони стоять і виховують цілі покоління. Архітектура виховує смак поколінь. Говорити про те, що наступне покоління, яке виростає в умовах такого кітчу і несмаку… Чи кітч, який створили на Майдані Незалежності, це витримати не можна. В центрі міста! Краще б очі не бачили. Люблю ті моменти, які, на жаль, щезли. На межі Подолу і Верхнього міста були Гончарі й Кожем’яки. Що з ними зробили… Слів бракує. Зруйновані такі перли, яким ціни немає… Моя любов у Києві – це зрозуміло – Софія, Лавра… Чисті прояви модерну. До душі мені вуличка Костьольна, звісно, без «ласточкиних гнізд»… – Зараз проводиться багато дебатів щодо того, чи можна приватизовувати пам’ятки архітектури… – Навіть найбагатша держава не може утримувати всі пам’ятки в належному стані. В усій Європі є пам’ятки національного значення, збереження котрих підлягає державному фінансуванню і контролю, є місцевого значення, є такі фонові, не пам’ятки, але що фіксують містобудівну структуру, які варто затримати. Ще раз хочу наголосити як це відбувається в культурному суспільстві,

ПРИНАГІДНО Лариса Скорик народилася 4 жовтня 1939 року в сім’ї вчителів. Закінчила Львівський політехнічний інститут за спеціальністю «Архітектура». По закінченні навчання працювала архітектором у Донецьку та Львові. У Київському інженернобудівельному інституті закінчила аспірантуру. Вона – членкореспондент Національної академії мистецтв України, кандидат архітектури, професор. Викладає в Національній академії образотворчого мистецтва та архітектури з 1971 року. Член Національної спілки архітекторів України, голова секції охорони історичного середовища містобудівної ради Головного архітектурного управління м. Києва, заступник голови Українського товариства охорони пам’яток історії та культури, член Українського національного комітету міжнародної ради з питань пам’яток і визначних місць (ICOMOS), керівник архітектурної «Майстерні Лариси Скорик», член колегії Державного комітету архітектури та будівництва. Депутат ВР України першого скликання. Нагороджена орденом князя Ярослава Мудрого V ступеня (2010), Почесною грамотою Президії Верховної Ради України (1991), відзнакою київського міського голови «Знак Пошани» (2004).

де законодавство прописане, як належить, де його дотримуються. У нас люди звикли ще з давніх років обходити закон. Приватизувати пам’ятки завжди треба з величезним контролем з боку держави. Наприклад, у Стокгольмі людина, що живе у приватному власному будинку, який належить до реєстру пам’яток архітектури, не має права навіть цвях у тому будинку забити без дозволу відповідного органу, тобто інспекції. – А що вже говорити про наші облаштовані балкони?! – О! Такої дикості ніде в світі немає. Люди ще довго будуть витравлювати це з себе. Ось нині будують розкішні апартаменти по 300–350 квадратних метрів. Та раптом бачиш, що їм ще мало того місця, бо вони склять свої балкони, лоджії… Це синдром. – Ще раз про Андріївський узвіз. Яка Ваша думка? – Говорити про якусь особливу ауру Андріївського узвозу вже не доводиться. Просто ще існує сприйнятий аромат і ми хочемо бачити там історичну вулицю. Це саме те, що видається бажане за дійсне. Чого вже там тільки немає: і будинки сталінського періоду, й спотворений будинок Ричарда. Тільки ті люди, які не бачили, яким був узвіз, можуть плакати й волати про руйнацію. А ще у нас боязнь до сучасного: ну як же – зі скла щось будуть робити. Та навпаки – це нейтральна і прекрасна річ. А ще у нас панує така риса – невихованість. Архітектори мають виховувати людей. Чистота і смак – передусім. – Чим займається на дозвіллі пані Лариса? – Малюю дерева. Запитаєте, чому дерева? Обожнюю тектоніку дерев. Дерева – чорні на білому та білі на чорному – вечірні. Років 15 малюю. Нещодавно була виставка. На жаль, мало читаю. Лише дещо перечитую. А ще мене захоплює Рим – місто світу. Париж вартий меси. Відень – теплих емоцій. Київ люблю за ландшафт і рельєф. У моїй душі живе архітектура. Це такий високий рівень мистецтва. Це – цариця мистецтва. Неподалік від Львівської площі, на схилі між Вознесенським узвозом та Петрівським яром, гарно вписалася церква Святого Василія Великого – головна споруда монастиря отців василіан. Мій зір заворожує храм, наповнений світлом, теплом і любов’ю людських душ. Це один із архітектурних проектів Лариси Скорик, архітектора від народження. Людмила ЧЕЧЕЛЬ


Культура № 27, 6 липня, 2012 р.

Сучасне мистецтво

5

Неочікуваний текстиль

Ганна Попова

Музей сучасного мистецтва України у співпраці з Українською секцією Міжнародної організації арт-критиків АІСА презентує виставку «Новітній арт-текстиль України». Авторка ідеї проекту Зоя Чегусова переконана: саме в просторих залах Музею сучасного мистецтва доречно показати такий арт-текстиль України. Колектив закладу чудово поставився до цієї ідеї, отож вирішили зібрати роботи провідних художників з усієї України, які вражали в останнє десятиліття своїм новаторством та креативністю. І от вони – куратори проекту Зоя Чегусова й Тетяна Кисельова – включили до експозиції твори різної спрямованості – фігуратив і абстракцію, площинні та об’ємно-просторові композиції, розкриваючи незвичність і неочікуваність як у жанрах, так і в системі образності новітнього арт-текстилю України. Загалом на виставці представлено 90 творів 32 провідних майстрів з усіх куточків країни: Києва,

Львова, Полтави, Харкова, Черкас, Чернігова, Луцька, Херсона, Вінниці та Івано-Франківська. «Ми дуже прискіпливо ставились до кожного. Тут немає жодного випадкового художника чи роботи. В результаті вийшла дуже чиста, красива експозиція, – висловила задоволення

Алла Жмайло. «Ширма»

авторка ідеї, заслужений діяч мистецтв України Зоя Чегусова. – Текстиль – це найскладніше мистецтво серед видів декоративного мистецтва. В експозиції відображено, що він більше сьогодні причетний до сучасного візуального мистецтва, ніж до ужиткового, оскільки може сприйматися і оригінальним живописом чи графікою, і винахідливою скульптурною пластикою чи об’єктом, і дуже складним багатошаровим за змістом, і цікавим за фактурами колажем. Він приймає форми інсталяцій та фотодруку, водночас залишаючись текстилем завдяки правічним матеріалам, які використовуються, а також технікам ручного ткацтва й вишивки. Незважаючи на те, що в текстилі багато чорного кольору, і цю властивість ми підкреслили, поряд із драматизмом, як і в усьому сучасному мистецтві, він все одно залишається мистецтвом позитивних емоцій! Це територія, на якій не може бути епатажу і пекельних сил. У професійному декоративному мистецтві головним критерієм залишається одвічний – є катарсис чи немає, біжать мурахи по спині чи не біжать. Отут біжать, за що я вдячна всім учасникам проекту – чарівникам, а подекуди навіть чаклунам». Президент української секції Міжнародної асоціації арткритиків AICA Зоя Чегусова поділилася також своїм баченням деяких робіт. На її думку, неочікувані фактурні і пластичні якості та комбінаторно-пластичні ходи текстилю виявляють колажі та аплікації в авторських мішаних техніках Тетяни Кисельової, Марії

Марія Фізер. Капелюх «Слоноголова птаха»; Сумка «Мама-жаба»

Фізер та інших художників. Елементи свіжості погляду на текстиль привносять в експозицію об’ємно-просторові композиції на кшталт ансамбляжів Алли Жмайло. Привертає увагу оригінальність техніки ручного черпаного паперу Ганни Попової, яка розкрила секрет задуму: «Робота «Мерехтлива палітра літа» виконана в техніці ручного черпаного паперу, в основі якого певним чином приготовлені рослини. Ця техніка, якій я навчилася у Польщі, дуже популярна як в Європі, так і в усьому

світі, водночас, на жаль, українські художники нею ще не дуже часто користуються. Я щаслива з того, що потрапила на таку цікаву виставку, де представлено дуже багато сильних робіт. Мені приємно бути в компанії відомих митців, які експериментують. Кожен художник текстилю вміє малювати, плюс виконує композицію в матеріалі. Тому робота виходить ще більш вартісною, бо це копітка важка праця». Відвідувачі високо оцінили вміння митців талановито запропонувати нове й сучасне бачення, звертаючись до таких традиційних технік, як ткацтво, вишивка, повсть, батик, а також до відносно нових для українців – «черпаний» папір, квілт, колаж і текстильна аплікація. Оглянути виставку можна до 20 серпня. Світлана СОКОЛОВА Фото Романа РАТУШНОГО та Ніни БУРНЕВИЧ

Тетяна Кисельова. «Час розваг»

Галина Дюговська. «Слов’янська Берегиня»

Сукня


Музика

6

Культура № 27, 6 липня, 2012 р.

На «Кримських хвилях» Майже тиждень тривав у сонячній Феодосії Міжнародний відкритий конкурс-фестиваль молодих талантів «Кримські хвилі». Понад 300 учасників із Білорусі, Болгарії, Вірменії, Латвії, Литви, Молдови, Нігерії, Казахстану, Польщі, Росії, України, Якутії виборювали першість у мистецьких змаганнях з вокалу та хореографії. Серед конкурсантів – переважно діти і молодь різних вікових категорій від п’яти до 25-ти років. А з 2010-го на «Кримських хвилях» змагаються ще й професіонали (категорія «профі»). Склад журі також міжнародний. Тут є представники Білорусі, Росії, Молдови, Литви, України. Найкращою співачкою було визнано сімнадцятирічну Сігіту Падварішките з литовського містечка Паланги. Дівчина понад десять років займається із педагогом-експертом Діаною Бержанскене. Цей конкурс уже 64-й у її біографії. І скрізь дівчина діставала призи. Її голос чули у Болгарії, Польщі, Німеччині, Італії, Латвії, Естонії, Росії, Казахстані… На батьківщині вокалістка отримала спеціальну нагороду від президента. А от в Україні Сігіта вперше. Їй дуже сподобалось у Феодосії. І хоч морем мешканку курорту Паланга не здивуєш, але те, що воно досить тепле, її вразило. Маленькою Сігіта двічі брала участь у дитячому Євробаченні, де виконувала власні твори. А нині у її репертуарі литовські народні пісні, закордонні хіти, а ще – блюзи.

Перше місце з хореографії зайняла Ірина Варфоломєєва з Мінська. Балерині теж сімнадцять, але вона лише перший рік виступає у конкурсах. Проте вже об’їхала пів-Європи і має із десяток перемог. Ірина з десяти років навчається у Білоруському державному хореографічному коледжі, а до цього займалася художньою гімнастикою. Серед вокальних колективів найколоритнішим був дует Аджону Чіньє з Нігерії та Бруно Лулло з Замбії. Хлопці вчаться у Тернопільському медичному університеті на п’ятому курсі. По закінченні збираються повертатися у свої країни, щоб працювати хірургами. Музичної освіти не мають. Але, як вони розповіли, у них на батьківщині змалечку всі співають і грають на барабанах. Взагалі-то юнаки

– учасники квартету, – з ними виступають іще дві дівчиниземлячки, які нині поїхали на канікули на батьківщину. Колектив, у репертуарі якого багато українських народних, естрадних та англомовних духовних пісень, брав участь у конкурсах «Молода Галичина» у Львові, «Кришталевий жайвір» у Тернополі, «Кришталеве гроно» у Виноградові та «Вечори над Латорицею» у Мукачевому. І скрізь запальний ансамбль зустрічали шквалом оплесків, особливо пісню «Ой чорна я си чорна», яку вони виконували у яскравих українських вишиванках. А відкрив цей самобутній колектив директор «Галицьких фресок» і член журі «Кримських хвиль» Сергій Миханчук. Голова ж урі вокалістів, старший викладач вокалу

Дует Аджону Чіньє з Нігерії та Бруно Лулло із Замбії, перша премія

Виконавиця з Казахстану, володарка другої премії Сімбат Жетесова

Київської муніципальної академії естрадно-циркового мистец­ тва Галина Голубєва, яку наші читачі, напевно, добре знають за проектом «Х-фактор», провела майстер-клас із конкурсантами. Вона пояснила, що головне – зрозуміти для чого ти виходиш на сцену, а зовсім не перемога у конкурсі: «Артист має сповіду­ вати принцип Баха: якщо тобі даний талант, то повертати його потрібно небу. Тож співати слід не для балів, а для неба», – підкреслила пані Голубєва. Викладачі-хореографи та керівники ансамблів відвідали майстер-клас голови хореографічного журі, завідувача кафедри хореографії Волинського національного університету імені Лесі Українки Віктора ДужичаМиколайчука. До його зауважень уважно прислуховувалися. Адже сподобатися прискіпливому голові журі було найважче. То йому не вистачало конфлікту в танці, то костюми не відповідали змістові номера, то музику підібрали невдало.

Окрім, власне, професійних конкурсів, юні таланти змагалися у конкурсах малюнка на асфальті, написання творів про Феодосію, виборювали звання міс Ассоль і містер Грей. А в подарунок від мера Феодосії Олександра Бартєнєва отримали прогулянку на катері по Фео­ досійській затоці та екскурсії до краєзнавчого музею, а також музеїв Олександра Гріна і Костянтина Айвазовського. Такі мистецькі акції, як цей фестиваль, є надзвичайно важливими, адже вони підтримують творчість молодих, надихають учасників на подальше вдосконалення майстерності. «Кримські хвилі» проходили під патронатом Міністерства культури України та Феодосійської міської держадміністрації. На фестиваль надіслав привітання міністр культури України Михайло Кулиняк. Наталія ЗІНЧЕНКО Фото надані дирекцією фестивалю

З днем народження, оркестре! Одним із найголовніших показників культурного розвою країни є рівень її музичної культури. У цьому контексті музичне сьогодення України, зокрема на місцевому рівні, становить особливий інтерес. Доводиться визнати, що ситуація у вітчизняному оркестровоансамблевому виконавському мистецтві вимагає мобілізації та об’єднання зусиль ентузіастів. На цьому тлі приємно відзначити народження в березні 2012 року ще одного колективу – Зап��різького дитячо-юнацького симфонічного оркестру (ЗДЮСО) під орудою Сергія Скрипника, досвідченого диригента, талановитого скрипаля, професійного аранжувальника. До слова, Сергій Скрипник – випускник Санкт-Петербурзької державної консерваторії імені Миколи Римського-Корсакова та Казанської державної консерваторії імені Назіба Жиганова. Секрети диригентського мистецтва йому передав іменитий маестро, професор Фуат Мансуров, народний артист Росії, Казахстану й Татарстану, диригент

Большого театру. Створенню ЗДЮСО передував 15-річний досвід роботи Сергія Скрипника з багатьма оркестрами філармоній, театрів опери та балету Росії (Казань, Санкт-Петербург, Новосибірськ, Чебоксари, Перм, Саратов), Казахстану (Караганда, Алма-Ата), України (Ялта, Сімферополь, Запоріжжя). Запорізький дитячо-юнаць­ кий симфонічний оркестр – це 40 обдарованих учнів міських музичних шкіл і шкіл мистецтв віком від восьми до вісімнадцяти років, яких поєднала любов до музики. І, як зазначають керівники колективу, вже чітко простежується тенденція до його зростання. Символічно, що ЗДЮСО дебютував 1 червня з концертною програмою до Міжнародного дня захисту дітей, рішучо й життєствердно заявивши про себе. Відрадно й те, що симфонічний оркестр пропагує музичне мистецтво саме серед дітей та молоді: народження дитячого колективу в добу технократії та інформаційних технологій є відповіддю на виклик часу, ба

навіть духовною потребою сучасності. У репертуарі оркестру – класична музика, твори сучасних композиторів, зокрема вітчизняних. Окрасою репертуарного списку є візитівка нової української музики – «Мелодія» Мирослава Скорика, «Вальс» із балету «Приспана красуня» Петра Чайковського, «Болеро» Моріса Равеля, «Аве, Маріє!» Йоганна Себастьяна Баха – Шарля Гуно, золоті мелодії світових мюзиклів «Собор

Паризької Богоматері» та «Привид опери». Незважаючи на зовсім молодий вік, оркестр швидко розпочав концертну діяльність, яка обіцяє бути регулярною й пов­ ноцінною. Уже першими виступами, що відбулися в кількох палацах культури міста та Обласній науковій бібліотеці, юні виконавці переконали глядача у своїй майстерності, високій сценічній культурі. А це свідчить ще й на користь педагогічного хисту, зрілої виваженості керівника, його

прагнення створити атмосферу довіри й співпраці в колективі. Концерти дитячо-юнацького симфонічного оркестру – це довгоочікуване свято для запоріжців. Контакт із глядачем під час виступів ЗДЮСО забезпечує органічний конферанс музикознавця Олени Скрипник, яка вміло налаштовує аудиторію на цілісне сприйняття музичного твору. Звичайно, що творчу ініціативу Сергія Скрипника підтримали представники влади в особі депутата обласної ради від «Партії регіонів» Сергія Кальцева, який презентував оркестрові ударну установку до головного свята дітей. Запорізький дитячо-юнаць­ кий симфонічний оркестр своєю появою відкрив нову мистецьку сторінку для міських меломанів, із чим колектив сердечно вітають колеги й друзі. З днем народження, оркестре! Насиченої гастролями біо­ графії, високого лету й творчого тобі зростання!

Запорізький дитячо-юнацький симфонічний оркестр

Юлія ДЕМ’ЯНОВА


Культура № 27, 6 липня, 2012 р.

Образотворче мистецтво

7

Вчитель та його учні В Українському фонді культури відбулася виставка творів Святослава Брахнова та його учнів. Захід був присвячений десятирічній педагогічній діяльності С.  Брахнова  – художника-живописця, члена Національної спілки художників України, викладача кафедри живопису та композиції Національної академії образотворчого мистецтва і архітектури. Після закінчення НАОМА (майстерня В. Шаталіна) навчався в аспірантурі під керівництвом народного художника М. Гуйди. Поруч із творчістю, педагогіка стала його другим диханням. Як стверджує сам митець, він готовий прийти на допомогу кожному, «хто всім серцем вирішив навчитися малювати». Про педагогічне покликання Брахнова слушно висловився заслужений художник України М. Грох. «С. Брахнов приваблює не тільки високою відповідальністю, а й своєрідним методом викладання sit-size (розвиток уявлення), який базується на курсі Жан Леонід Жерома. Автор цієї методики приділяв особливу увагу досконалому оволодінню малюнком. Жером шукав таїнство кольору і силу його впливу на почуття людини. Через французьку школу класичного напрямку, яка приваблювала художників з усього світу, про-

«Тиша»

процесі якої відкриваються не тільки нові імена, а й звершується процес самовдосконалення. Ще навчаючись в НАОМА, проявилося неординарне світобачення Брахнова, наполегливість, прагнення вийти на свій особистий шлях у мистецтві». Святослав почав виставляти свої твори з 1999 року, а вже через рік став постійним учасником Всеукраїнських виставок. Знаковою сторінкою в його творчому

«Весняний натюрморт»

йшли чимало видатних митців кін. ХІХ – поч. ХХ століття. Основні критерії вище названої школи класичного напряму взяв за основу навчального процесу С. Брахнов. Через фахове оволодіння малюнком, композицією, кольором педагог консолідував увагу підопічних на розвиток кругозору, мислення, формування художніх смаків. Таке вдумливе ставлення до навчання свідчить про велику відповідальність та поглиблене філософське бачення самого педагога. Творчо Брахнов склався як талановитий митець з багатогранною творчою біографією. Але він не мислить свого життя без викладацької діяльності, в

житті було запрошення в Китай, де він займався викладацькою практикою в Шанхаї. За десятирічний період педагогічної діяльності, як стверджує Святослав, багато що було переосмислено і в поглядах на мистецтво, і в методиках викладацької практики. Нині він намагається через власне світобачення створити концепцію цілісного явища класичної школи. В основі творчого процесу Брахнова закладений не виконавчий прийом, а творче сприйняття самого митця, яке формує неповторність його образотворчої мови. – Останнім часом зустрічаю чимало молодих талановитих художників, які мають що

сказати, але не можуть висловити свою думку. Прикро, що найчастіше їм на заваді стає відсутність базової підготовки, не кажучи вже про бажання винайти щось нове, манірність чи надмірну експлуатацію виконавського прийому, – поділився своїми роздумами Святослав Святославович. – Ось чому методика, яку я використовую у навчальному процесі, в основі своїй має досконале оволодіння класичним малюнком. Щоб створити власний стиль, потрібно пройти досконалу школу навчання, яка дасть можливість розкрити власне світобачення та віртуозність володіння малюнком та палітрою. В представлених творах вихованців студії С. Брахнова червоною стрічкою проходить концепція відродження традицій класичного малюнку. – Наразі спостерігається легковажне ставлення до педагогічної практики. Хаос у методиках, основах дисциплін руйнує загальний рівень освіченості людини. Щоб вирівняти цю необачність, потрібно використовувати оновлені методики, – додає Брахнов. Україні є чим і ким пишатися. Наша держава має традиції, свою національну класичну школу образотворчого мистецтва, таких потужних художників, як М. Пимоненко, С. Васильківський, Ф. Кричевський, О. Мурашко, Г. Нарбут, С. Григор’єв, О. Шовкуненко, Т. Яблонська, М. Глущенко, В. Зарецький та багато інших. Кожен з них має своїх послідовників, твори яких увійшли в золоту скарбницю українського мистецтва. Всі вони пройшли школу так званого художнього ремесла, яка базується на вікових традиціях минулих поколінь. Досить згадати к ласичну школу малювання, створену Олександром Мурашком (вихідцем із Сумщини), учні

якої сформувалися як фахівці високого художнього рівня. Морально-етичні критерії, які вони сповідували, фольклорне підґрунтя, народні традиції, формування неповторної палітри, все це комплексно лягло в основу культурно-мистецьких традицій української школи живопису. Важливо закласти поняття споконвічних людських цінностей, які роблять людину кращою, і направити розвиток її мислення в гармонійному співвідношенні з навколишнім світом. Ось чому увага до початкового ремесла як підґрунтя виховного процесу має в Брахнова-педагога вагоме значення. Дійсно, чим вищі досягнення педагога, чим досконаліше він володіє своїм ремеслом, тим вагомішою буде його школа навчання. Які ж твори були представлені на проекті? Насамперед, навчальні постановки, в яких приділена увага композиційній побудові картини, рішенню світлотіньових градацій, розкриттю настрою творчого задуму. Незважаючи на схожі натурні постановки, в кожній відчувається внутрішня філософія автора та палке прагнення відтворити побачену красу. Ось чому представлені твори розкривають чутливу реакцію художників на завдання. Картини викликають сплеск емоцій, бо вони промовляють серцем. Досить глянути на представлені портрети, акцентами яких стає

світлотіньове рішення, спрямоване на передачу внутрішнього стану змальованих людей. Саме такими були зображення Євгена Бодренка, Павла Лисого, Антона Солов’янчика, Костянтина Дегтяренка. Гіпсові постановки у виконані Ірини Шумової, Лідії Петрової, Михайла Долгих, Людмили Ушакової, Ірини Куцман говорять про високий професійний рівень художників. Тональність романтичного настрою додали твори самого С. Брахнова. Поцінувачі його таланту відзначили вишукані картини: «Одинока квітка», «Сухо­ цвіт», «Весняний натюрморт». А в гротескних композиціях «Над прірвою», «Уламки», «Човен дурнів малий» та «Човен дурнів великий» художник намагається охопити події у космічному вимірі буття. Через синтез творчих надбань митець дає свій аналіз дійсності. Водночас він запрошує глядачів до розмови, перекидаючи місток через віки та долі… Вітаючи учасників виставки, заслужений художник України Микола Шелест зазначив високий рівень представлених робіт і особливе вдумливе ставлення до творчих завдань. Учасниця вернісажу Жанна Рудницька висловила подяку керівнику студії за ні з чим не порівнювану сердечність педагога стосовно своєї справи, фаховий рівень його знань. Саме завдяки закоханості С. Брахнова у мистецтво, його палкому прагненню розкрити істинну красу творчого процесу в багатьох студійців проявилися таланти. Ось і засвітилися своєю шляхетною чарівністю натюрморти Ольги Невмержицької, Тамари Зарицької, Гліба Мухи, Олени Мельник та інших. Всього на виставці показано твори близько 30 учнів студії. Представлений проект викликає позитивні емоції, виховує культуру мислення творчого процесу. Піднесений настрій заходу підтримував виступ ансамблю Данила Зверханівського (гітара) в складі: контрабас – Костянтин Ємець, барабани – Роман Яковчук. Джазові інтерпретації вносили свою неповторну ноту у творчий діалог споріднених муз. Відвідувачі виставки отримали неймовірне задоволення від побаченого та почутого. Валентина ЄФРЕМОВА мистецтвознавець

«Містерія яєць»


Фестивалі

8

Культура № 27, 6 липня, 2012 р.

Гармонія чотирьох стихій З 28 червня до 1 липня мальовничі пагорби Ржищева приймали молодь, митців, екологічних активістів та інших учасників Міжнародного еко-культурного фестивалю «Трипільське коло 2012. Парад стихій!». Фестиваль проходив за підтримки Міністерства культури України, Київської обласної державної адміністрації, Державної інспекції техногенної безпеки України, Ржищівської міської ради. Молодь в українських вишиванках, дівчата з вінками польових квітів, етнічні костюми, усміхнені обличчя – приблизно так виглядали гості й учасники фестивалю. Територія «Трипільського кола» розташувалася за виїздом із містечка на 17 гектарах аж до Дніпра, і без карти там навряд чи можна було б дати собі раду. Допомагали вказівні таблички з написами: «Територія здоров’я», «Сакральний простір», «Простір краси», «Дитячий майданчик. Територія казки», « Міжнародна школа танців», «Лучне стрільбище», «Коло майстрів», «Майстерня гарного настрою», «Чайна локація», «Територія кохання». Радо вітав гостей фестивалю та учасників Анатолій Присяжнюк, голова Київської обласної держадміністрації: – Чудово, що люди живуть сьогодні не лише «ЄВРО-2012», а й насолоджуються мистецтвом, – наголосив Анатолій Йосипович. – На Київщині постійно діє парк «Київська Русь». А щойно ми з міським головою Миколою Спичаком говорили про те,

зірковим небом, один на один із собою і водночас у єдності зі всім живим. Мікрокосмос – макрокосмос, рух з минулого, по піску часу, в гармонійне майбутнє. Вода – це струни кобзи і бандури, Земля – це ритми барабанів, Вогонь – це передзвін і танець, Повітря – звук сопілок.

На трипільському колі

що «Трипільське коло» має працювати стабільно, щоб територія ця розвивалася. Приємно, що серед молоді розпочався новий рух за здоровий спосіб життя. – Так, молодь знайшла свій спосіб життя, – додав міський голова Микола Спичак. – На території, де багато свіжого повітря, живої землі, джерельної води, запашної зелені по-справжньому задумуєшся над природністю свого власного життя: що ми їмо, як підтримуємо фізичне здоров’я, як ставимося до навколишнього світу… Анатолій Присяжнюк запалив трипільську піч, якій 6,5 тисяч років. Олесь Журавчак, директор та генеральний продюсер

Міжнародного еко-культурного фестивалю «Трипільське коло» радіє з того, що стихії гармонійно реагували й сприяли проведенню свята: «Цього року працювало 35 творчих майданчиків, чотири сцени. Перевезено більше двох тисяч учасників. Приємно й те, що наш фестиваль увібрав ще п’ять фестивалів: «Жнива», «ДоброТи», літературний «Трипільське ЛІТ’О», Archaik Tranc Fest (унікальний фестиваль древніх ударних інструментів). На кожному майданчику декілька сотень людей. На фестиваль прибули представники Польщі, Росії, Білорусі, Індії, Франції». Як і в кожній державі, на фестивалі ходила своя валюта – трипільські купони. Справно працювали обмінники. МІСТЕРІЯ ПРОБУДЖЕННЯ Одна з кульмінацій і родзинок фестивалю – Містерія пробудження Трипільського Кола Стихій, яка відбулася в ніч з 30 червня на 1 липня. У ній одночасно взяли участь кілька тисяч людей, які йшли босоніж по колу-спіралі, єднаючись із прадавньою землею та безмежним

Анатолій Присяжнюк запалює трипільську піч

ЕКОЛОГІЧНИЙ МАЙДАНЧИК Фестиваль, як і в попередні роки, пройшов під гаслом здорового способу життя. Таблички з забороною палити та вживати алкоголь виднілися на всіх стежинах і перехрестях «Трипільського кола». Порушників одразу знаходила охорона і виводила за межі фестивалю. Еко-майданчик об’єднував різноманітні екологічні тренінги, основними темами яких були здорове харчування (анти-

Трипільська кераміка найкраща

Марія Вовкула з килимами

фасфуд), зелені ініціативи, екобудівництво. Загалом, «Живи еко-культурно!» – закликав відвідувачів еко-майданчик. Територія їжі зі свого боку пропонувала традиційні українські страви на будь-який смак, що готувалися одразу на вогні – у велетенських казанах і на не менш велетенських пательнях. Трав’яні чаї, їх різновиди під спекотним ржищівським сонцем користувалися шаленою популярністю. Територія здоров’я навчала, як правильно збирати польові трави, робити щоденну гімнастику, займатися йогою, вести тверезий спосіб життя, проводити казко- та арт-терапії.


Культура № 27, 6 липня, 2012 р.

Фестивалі

9

Майстер-клас із ткацтва

Богдан Петричук зі своїми ґерданами

– Чула, як після першої ночі на фестивалі молодь обговорювала, що після того, як походили босоніж по землі, вдихнули свіжого повітря, чудово спалося на сіні під зорями, – розповідала мені Надія Лозова, прессекретар фестивалю. ТЕРИТОРІЯ КАЗКИ Куди біжить вода? Звідки взялося колесо? Чому крутиться млин? Ці дитячі запитання нагадують нам ще раз, що світ насправді дивовижний! Саме майстерність народу використала природні матеріали для витворів декоративно-прикладного мистецтва. На Дитячому майданчику заняття на будь-який смак: петриківський розпис, виготовлення ляльки-мотанки, вузликової ляльки та ляльки-янгола. Ліплення іграшок та картин із солоного тіста, створення зачісок в народному стилі, плетіння коси, виготовлення етно-біжутерії, квілінг, декупаж… А яке задоволення – взяти участь в міні-виставі чи етнічній грі. З радістю і натхненням Дитячий майданчик несе просвітницьку місію образотворчого та декоративно-прикладного мистецтва, підтримує ідею параду гармонії стихій, дає можливість доторкнутися до глибинних коренів етнічного мистецтва. ТВОРЧІСТЬ БЕЗ МЕЖ І КОРДОНІВ На літературній сцені хтось вперше читав свої вірші, дехто тішився автографом від автора. Публіка аплодувала молодим літераторам. Не мали спочинку і творчі майстерні ремесел, де кожен охочий мав можливість виготовити ляльку-мотанку разом із Валентиною БердникСокоринською чи, приміром, розписати дерев’яну ложку з Катериною Поляруш. Надовго затримувалися і дорослі й малі біля столика з мальовничими ґерданами! А дивина в тому, що майстер – не жінка як зазвичай, а відомий Богдан Петричук із села Бабин, що в Косівському районі на ІваноФранківщині. Богдан – науковий співробітник Коломийського національного музею Гуцульщини та Покуття. На дозвіллі реставрує старі та виготовляє нові ґердани. Поруч з ним – землячка й

родичка Ганна Копильчук з Яворова. Пані Ганна привезла пречудові ліжники. А ще прихопила з собою верстата, аби показати молоді та й не тільки, як народжуються ліжники. Вона вправно володіє технікою. Та ще б: вже у п’ять років вміла прясти. Той

Надія Ричак за роботою

Тарілі, глечики на будь-який смак

хист перехопила від мами Параски і вже двом донькам передала: Марії та Ганні. – Скільки ліжників на своєму віку виткала? Не питайте! 18 років лише працювала на комбінаті й 50 штук ткала у рік. Виходить 900! А вже скільки літ самостійно працюю, – мружить від сонця очі жінка. Пані Ганна дарує мені пучечок екологічно чистої чорниці з Карпат і продовжує ткати. Олена Журавчак не пропустила жодного фестивалю. Вона розписує по тканині екоторбинки. Поруч малює донечка Радана (радістю дана). На першому фестивалі Радані було лише півтора роки – ось так і дітки підростають! Ольга Мальцева охоче розповідає й проводить майстерклас вузликової ляльки. На фестиваль вона привезла авторську композицію «Коло роду». Оля вивчає народну іграшку, символіку вишивки. Марія Вовкула з Богуслава, що на Київщині, привезла ткані килими. Приїхала разом з донькою Валентиною, яка продовжує мамину справу. Надія Ричак вирізає по дереву казкових героїв. Майстерності вчиться у професійного скульптора Антона Лубія. На фестивалі стверджують, що талант є у кожної людини – його треба лише розкрити. Злітали до сонця солом’яні пташки, лунали українські пісні: сучасні й давно призабуті, пахло сіном і запашним ароматним чаєм з трав. На підводі добиралася до найближчої маршрутки. «Трипільське коло 2012» завершилося. Але кожне коло робить оберт. Отож – до наступного фестивалю! Людмила ЧЕЧЕЛЬ Фото авторки

Солом’яні зайці

Перший вибір з глини

Дерев’яні ложки від Катерини Поляруш

Трипільська піч, якій шість з половиною тисяч років


Театр

10

Культура № 27, 6 липня, 2012 р.

У червні в Кишиневі відбувся Молодіжний театральний форум, до якого його організатори – Фонд гуманітарної співпраці держав СНД та Міжнародна конфедерація театральних союзів – готувалися майже три роки. На фестивалі були представлені вистави молодих режисерів країн СНД, Балтії та Грузії, що пройшли відбір у національних оглядах. Працювало також і кілька лабораторій – для молодих режисерів, сценографів, драматургів та критиків. До форуму спеціально видано і збірку п’єс, до якої потрапили твори наших співвітчизників Павла Ар’є, Артема Вишневського, Юрія Паскара та трагічно загиблої Анни Яблонської. З роботами молодих українських сценографів Михайла Гуріна, Богдана Поліщука та Олега Татарінова можна було познайомитися у рамках виставки «Сценографічний колаж». В основній програмі Україну у Молдові представляв харків’янин Володимир Снігурченко з виставою «Липень» І. Вирипаєва. У результаті митець одержав спеціальну відзнаку журі за кращу акторську роботу, так само її отримав і Костянтин Харет із Молдови за виконання головної ролі у виставі «Ричард ІІІ» В. Шекспіра. Втім головні призи форуму дісталися Білорусі, Латвії та Вірменії. Першу премію здобула вистава Катерини Аверкової «Офіс» за п’єсою І. Лаузунд, другу – Карліс Круміньш, автор вистави «Пілігрим» Х. Брос, а третю – Наріне Грігорян, постановниця вистави «Політ над містом» А. Аслібекян. Призом із формулюванням: «За тривогу про сучасний театр» була нагороджена вистава «Телефонна книга» режисера Відаса Барейкіса (NO THEATRE, Вільнюс, Литва). Про нагороди фестивалю та загальне враження від форуму ми поцікавилися в одного із членів журі (очолюваного Адольфом Шапіро), всесвітньовідомого російського шекспірознавця, доктора мистецтвознавства, професора Російського університету театрального мистецтва «ГІТІС» Олексія Бартошевича: – Маю дуже позитивне враження від форуму. Передусім завдяки чудовій атмосфері, яка завжди панує на молодіжних фестивалях. Утім тут були презентовані непогані вистави. Я б навіть сказав, що у програмі практично не було нецікавих вистав, – що на сьогодні рідкісне явище. Журі ламало голову, як розподілити лише три заплановані відзнаки, не оминувши увагою гідних. Зрештою, довелося «пожертвувати» Росією, хоча це й несправедливо, оскільки було представлено дві дуже хороші російські вистави. Але ми

Фото Олени ЛАПІНОЇ

На молодіжних фестивалях завжди чудова атмосфера

Олексій Бартошевич

вирішили, що доцільніше підтримати сильні постановки, про які ми нічого до цього не знали. Як, скажімо, відзначена третьою премією чудова вірменська вистава «Політ над містом» А. Аслібекян. Її головна виконавиця – чарівна дівчина і за сумісництвом режисер спектаклю Наріне Грігорян – задумала всі анімаційні моменти дуже вдало. – На Вашу думку, чи друга – цілком побутова – частина вистави з дещо наївним відео­ ефектом польоту над містом не руйнувала весь ефект першої дії? – Ні. Хоча завжди, коли режисер знаходить дуже яскравий прийом, є певний ризик, що він себе вичерпає, або перестане діяти. З іншого боку, а куди звертати, якщо пішов цим шляхом? – Вам не здається, що у білоруській виставі «Офіс» також відчувається ця проблема? – Згоден, ця вистава – дещо затягнута, часом «тупцює» на одному місці, хоча вона насправді жива… Якби все вирішував лише

я, вистава «Офіс» обов’язково була б відзначена, але першу премію отримав би спектакль «Пілігрим» – чарівний, щирий, сильний, цікаво придуманий… – Чи стала ця вистава для Вас певним відкриттям? – Мабуть, так. Не лише за театральною мовою, прийомом, а й за можливістю відійти від проявів будь-якого цинізму. Це абсолютно щира і майже наївна вистава, але ця наївність – хороша. – Чи були у програмі вистави, які Вас розчарували? – Не можу, наприклад, погодитися з рішенням критичної молоді. На мою думку, «Телефонна книга» В. Барейкіса – одна з найслабших у професійному плані вистав. Але, можливо, це проблема поколінь. Молдавська вистава «Ричард ІІІ» – цікава, але поставлена у стилі п’ятнадцятилітньої давності, так уже не працюють. Хоча в тих умовах, у яких перебував режисер, він знайшов деякі цікаві прийоми і дуже хорошого виконавця головної ролі Костянтина Харета.

Та й сам режисер В’ячеслав Чеботар – здібна людина. Переконаний, якби він ставив цю виставу зараз, збагачений досвідом, отриманим під час навчання у магістратурі Центру ім. Вс. Мейєрхольда, вистава була б іншою – принаймні у чомусь. Звісно, відверто засмутила азербайджанська вистава «Дванадцята ніч». Може, вона й репрезентативна для театру цієї країни – але, на жаль, я дуже мало знаю про сучасне азербайджанське виконавське мистецтво… До того ж про постановку «Дванадцятої ночі» нам судити складно, адже ми не знаємо реакції місцевої публіки. Кілька років тому у Вірменії я бачив гамірну музичну постановку «Дванадцятої ночі». Не було жодної живої фарби, але як її сприймали глядачі! Тож я цілком припускаю, що й у цієї вистави у Баку – цілковитий успіх. – Ви – один із найвідоміших шекспірознавців, певно, бачили чимало вистав за творами Вільяма Шекспіра. Чи

Були вистави, які запам’яталися на все життя. Скажімо, постановки Роберта Стуруа чи Пітера Брука. Але, незважаючи на це, «шекспірівські» вистави я дивлюся так само, як будь-які інші, «правила гри» для мене не змінюються. – На Вашу думку, інтерпретації творів Шекспіра до сьогодні лишаються своєрідним лакмусовим папірцем стану театру та суспільства? – Інакше просто немає сенсу доторкатися до цього автора… Кілька років тому у мене вийшла стаття «Не час для Гамлета». Я дійсно вважаю, що бувають часи, коли режисери відшукують контакт із цією п’єсою і тоді відбуваються якісь великі «вибухи». А бувають часи, коли театр «ходить» навкруги, але окрім якихось формальних прийомів ­нічого не знаходить. І це цілком нормально, адже існують й інші цікаві театральні тексти. – Ви вважаєте себе, передовсім, істориком театру чи критиком, і чи існує взагалі для Вас розподіл професії?

Володимир Снігурченко у виставі «Липень» І. Вирипаєва

є для Вас якась особливість, коли дивитеся шекспірівські постановки? – Я дійсно маю значний досвід перегляду вистав за п’єсами Шекспіра. У молодості намагався записувати, скільки різних інтерпретацій кожної з драм я бачив у Росії та за кордоном – передовсім, в Англії. Їх виявилося стільки, що з часом я відкинув такий намір.

Сцена з вистави білоруської режисерки К. Аверкової «Офіс» І. Лаузунд

– Коли я навчався, цієї межі не існувало зовсім. Історію театру нам викладав Георгій Бояджиєв, який водночас був блискучим критиком. Це завжди було перевагою російської школи перед закордонною, де історією займалися університетські люди, які в театр не ходили і практично не розуміли його природи, а критикою займалися журналісти. Традиційно ми навчаємо театро­знавців й азів історії, і теорії та критики театру як граней однієї професії. Однак зараз усе змінюється, ЗМІ повертаються до російської дореволюційної системи оглядачів окремих видань. Може, це й добре, але водночас щось дуже суттєве з того, що ми вміємо, втрачається… Я своїх студентів намагаюся вирощувати «різнопланово», налаштовуючи і на історичний ракурс професії. Інколи це вдається. Віктор СОБІЯНСЬКИЙ Київ – Кишинів. Фото надані Міжнародною конфедерацією театральних спілок


Культура № 27, 6 липня, 2012 р.

Етнографія

11

А Купала вже відсвяткували

На околиці Львова, біля озера під назвою Погулянка, 21 червня ходили і співали русалки, бродила Мавка, дівчата в українських вишиванках збирали квіти на лузі та в лісі, що поруч, і плели вінки. Співали при цьому давніх купальських пісень. Хлопці тим часом мали свої забави: чіпляли на вербу бублики і цукерки, а потім, змагаючись у вправності, зривали їх на ходу. Усі охочі перестрибували через зелене «коло здоров’я». Коли дівчата вже у вечірніх сутінках спустили на воду свої вінки разом із запаленими свічками, юнаки миттю кинулись уплав їх ловити. За прадідівськими звичаями так колись на Івана Купала дівчата вгадували свою долю. Казали: куди вінок поплив, звідти й суджений буде. І якщо юнак зловив той вінок, то судилось їм у парі жити. Потім, взявшись за руки, дівчата і хлопці перестрибували через вогнище, відбуваючи своєрідний ритуал очищення. Мальовнича територія за Центром творчості дітей та юнацтва Галичини перетворилася у день літн��ого сонцестояння на якийсь чарівний куток. Перенесла присутніх в іншу епоху, у справжнє царство казок. Там відбувалися різні спортивні

змагання, театралізовані дійства, вогняне шоу, і вперше у Львові відбувалась вистава на воді. Так, саме на воді. Сцену змонтували у центрі озера, використовуючи для цього катамарани. Народний музичний театр-студія «Погулянка» поставив музичну феєрію «Мавка» за «Лісовою піснею» Лесі Українки. А по її закінченні у небо знялися запалені ліхтарики. Вогонь, вода, повітря – це три стихії, які разом із людьми беруть участь у Купальському дійстві. В Україні воно відбувається в ніч з 6 на 7 липня, коли за церковним календарем святкують Різдво Івана-Хрестителя, видатної біблійної постаті. «Ми вирішили провести це дійство у день літнього сонце­ стояння, так, як це робили колись наші предки, – каже ініціатор заходу, керівник молодіжної громадської організації «Манівці» Тарас Білошицький. – Ім’я святу дав Купало – язичницький бог земних плодів. Колись йому приносили в жертву хліб. Лише згодом, з приходом християнства, свято Купала поєднали із Різдвом Івана-Хрестителя. Ця традиція збереглася у багатьох слов’янських народів, і це свято відзначають у дні літнього сонцевороту – 21–22 червня. У

сусідній Польщі Купала святкують із 22 на 23 червня». Окрім Туристсько-спортив­ ного клубу «Манівці», до організації свята долучилися народний музичний театр-студія «Погулянка», театр «З вулиці на сцену» та фаєр-клуб «Опосуми». Їм справді вдалося цього дня відірвати від комп’ютерів і телевізорів багато молодих людей. «Мені дуже цікаво брати участь у цьому святі,  – каже львів’янка Стефа Горан. – Сьогодні я разом з дівчатами збирала у лісі квіти, плела вінки, зараз ми пускатимемо їх на воду. Хлопці їх зловлять і віддаватимуть нам за своєрідний «викуп»: треба буде щось заспівати чи розказати, одне слово – буде весело. Я справді ніби опинилася у минулому столітті, бо зараз Львів перенасичений сучасністю. У місті гамірно від футбольних фанатів, а тут – зовсім інша атмосфера, справді казкова. Усі прийшли у вишиванках. Мені це подобається». Інша учасниця свята, Уляна Рудь, яка належить до молодіжної організації «АргонавтМанівці» пояснила, що це не

єдиний захід, який вони організовують. «Наш клуб займається різними атракціями: екстремальними видами спорту, сплавами по ріках, – розповідає дівчина. – Цього літа організовуємо сплави по річках Стрий, Опір, Черемош. До нас можуть приєднатися усі охочі. Клуб дбає про те, щоби молодь вела здоровий спосіб життя, а для маленьких дітей ось на цьому озері працює каяк-парк. Сюди можна прийти з дитиною, і її навчать плавати на каяку – безкоштовно. Каяк-парк працює щодня. А день літнього сонцестояння відзначаємо кожного року». На святі знайомлюсь із гостею з Канади. Стефані Маланжек щиро радіє разом з усіма, хоч не розуміє української мови. Вона – професійна акторка. Минулого року закінчила театральний вуз у Монреалі і зараз подорожує Європою, знайомиться з традиціями різних народів. Коли повернеться додому, буде

організовувати великий міжнародний театральний фестиваль. Не приховує, що їй потрібні свіжі ідеї. «Я їх знайшла в Україні, – каже канадка. – Такого цікавого дійства я ще ніколи не бачила. Гарна традиція, похвально те, що всі присутні на святі можуть бути його активними учасниками. Мене дуже вразив той момент, як дівчата кидали на воду вінки». Стефані щиро усміхалася усім і намагалася закинути у свою «карту пам’яті» якнайбільше інформації, запам’ятати кожен момент цього дійства. Її зігрівав наш купальський вогонь, очищало повітря, дивувала Мавка в центрі озера і русалки, які ніби справді з’являлись з води. Стефані уже розказали, що подібні купальські вогні через кілька днів запалають по всій Україні. Надія ПАСТЕРНАК Фото Йосипа МАРУХНЯКА


12

Народна творчість

Культура № 27, 6 липня, 2012 р.

Пісенний градизький Олімп 29 червня обласне мистецьке свято «Пісенне джерело» зібрало численних гостей. У селищі Градизьк Глобинського району на Полтавщині всіма кольорами веселки розквітла маківка гори Пивихи, найвищої точки Лівобережної України, адже тут зібралося чимало творчих колективів, діячів культури, митців, дзвінкоголосих дітей. Вже тринадцять років поспіль у вихідний наприкінці червня, відклавши роботу на землі, шанувальники української пісні черпають духовність із «Пісенного джерела». Отож, із появою народного аматорського хору «Два кольори» імені Олександра Білаша Градизького зонального будинку культури «Україна», яким керує заслужений працівник культури України Олексій Тонкошкур, увагою присутніх заволоділа музика. Колектив виконав славнозвісну пісню «Два кольори» – візитівку видатного композитора. Щемливі слова у натхненному виконанні солістів Ростислава Галагана та Олександра Кононенка западали в душу, дехто із глядачів витирав сльозу. Люди розкрилились назустріч пісні, милуючись краєвидами, які відкривалися з височини. «Гора Пивиха – це гора із гір, Внизу Дніпро, вгорі сосновий бір», – писав видатний український композитор і поет Олександр Білаш про улюблене місце своєї малої батьківщини – селища Градизьк. Не дивно, що саме на її вершині, на Співочому полі, проводиться обласне мистецьке свято «Пісенне джерело». Започатковане

Анатолій Мокренко та Ігор Борко біля пам’ятника Герою України Олександрові Білашу

воно в червні 2000 року управлінням культури Полтавської облдержадміністрації разом із Глобинськими райдержадміністрацією та райрадою за активної творчої підтримки Героїв України, лауреатів Національної премії України імені Тараса Шевченка Олександра Білаша та народної артистки України Раїси Кириченко, яка родом із сусіднього села. Гості свята й артисти згадали цих видатних людей теплими словами. Насамперед, глядачів і учасників привітали голови Глобинської райдержадміністрації Валерій Ведмідь і райради Олександр Феденко та Градизький селищний голова Василь Компанієць. «Нинішня творча зустріч співаків і музикантів є визначним явищем у багатому культурному

Градизькі дівчата

неаполітанською піснею «Мама». Лишалося тільки захоплено дивуватися вмінню виконавця швидко перевтілюватися, вміло передаючи різні характери творів. Майже піввіку творча дружба поєднувала родину Білашів із родиною Мокренків. Згадуючи товариша, співак, народний артист України, лауреат Шевченківської премії, професор Анатолій Мокренко назвав Олександра Білаша однією з вершин української пісенної творчості в період розвою української пісні у другій половині XX століття. А в пам’ять про дружину друга – співачку, народну артистку України Ларису Остапенко прозвучав у запису їхній славнозвісний дует – пісня О. Білаша та Д. Павличка «За літами». Відома поетеса Людмила Гнатюк, прочитавши свій вірш-

Під час покладання квітів

житті Полтавщини. Звідси пісні розлітаються по всій землі, сповіщаючи про щедру на таланти Глобинщину. Збулися мрії нашого безсмертного земляка, композитора, поета Олександра Білаша, коли його праотча земля та натхненниця творчості Пивиха будуть тією силою, що об’єднає навколо себе таланти неньки України», – зауважив Валерій Ведмідь. За роки існування свято стало відомим далеко за межами області. Не дивно, що чимало гостей з Києва, відомих і уславлених митців, брали участь у ньому. Цьогоріч і нам, журналістам газети «Культура і життя», пощастило побачити дійство на Співочому полі. «Мені дуже приємно, що ось уже тринадцять років «Пісенне джерело» збирає спраглих до хорошої пісні, – сказала заслужений журналіст України Олеся Білаш. – Коли Олександр Іванович, свого часу, кликав друзів, вони безвідмовно зліталися, аби потішити глядачів своїми творчими здобутками. Тепер і я дякую

всім, хто не відмовляє: приїжджає на гору Пивиху вклонитися пам’яті Олександра Івановича. Я дякую також всім, хто долучився до того, щоб уже в цьому році на правічній землі Олександра Білаша нарешті постав йому пам’ятник». (Гості свята вшанували пам’ять та поклали квіти до погруддя видатного земляка.) Олеся Білаш із почуттям читала поезії батька із книги «Ти відчаль, моя печаль…» Вигуками «браво» нагородили слухачі народного артиста України, соліста Національної опери Ігоря Борка за виконання української народної пісні «Стоїть гора високая». Приємний, мелодійний голос співака з легкістю викликав в уяві виразні художні образи. Не випадково саме цьому солісту Олександр Іванович дарував пісні, знаючи, що їх виконання буде неперевершеним. Ігор Борко також подарував місцевій громаді один із забутих шедеврів – стрілецьку пісню на вірші Одарки Романової «Нічко цікавая», потішив і запальною

присвяту Олександрові Білашу, дуже точно передала відчуття присутніх, що «він серед нас – у пісні, слові, мов ґрунт родючий, український, наш, як вміст краси, як втілення любові – простий, великий Олександр Білаш!» Заворожило виконання заслуженою артисткою України, солісткою Національної філармонії Валентиною Матюшенко пісні Олександра Білаша «Журавка» на вірші Василя Юхимовича. Її самобутній сильний голос та акторська майстерність зачарували слухачів. Народження свята обумовлено появою на Полтавщині з давніх-давен і донині яскравих талантів. Звідси іде рід Петра Чайковського, тут народилися Микола Лисенко, Георгій та Платон Майбороди, Володимир Верменич, Дмитро Луценко, Борис Олійник. Тут розпочинається становлення й нових композиторів, співаків, музикантів і танцюристів. На святі вихованці Градизьких гімназії та музичної школи імені Олександра Білаша, а також Глобинської дитячої


Культура № 27, 6 липня, 2012 р.

Народна творчість

школи мистецтв, порадували своїми талантами. А колись починалося все з того, що п’ять народних хорових колективів Глобинського району представили публіці зведений репертуар. На жаль, плин часу не йде на користь сільській культурі. Та незважаючи на труднощі, організатори намагаються залучати колективи, які стабільно працюють в області, беруть участь у різних концертах, виконуючи твори земляків. Тут звучала музика композиторів з Полтавщини: заслужених діячів мистецтв України Олексія Чухрая і Григорія Левченка, заслуженого працівника культури Анатолія Жданова. Співоче поле пам’ятає виступи народних аматорських колективів під керівництвом та за участю цих та інших шанованих митців.

Хор «Два кольори» відкрив свято

Співає Валентина Матюшенко

Лунали і пісні сучасних композиторів, які працюють у Градизьку, зокрема, художнього керівника гурту «Сусіди» Ростислава Галагана. Він написав чимало творів, популярних не лише у селищі, а й в області та Україні в цілому. «Ми, місцеві аматори, кожного року беремо участь у святі, яке любимо, оскільки черпаємо з нього творчу енергію», – пояснила солістка гурту Валентина Матвієнко. Своїми враженнями про цьогорічний концерт поділилася і директор обласного центру народної творчості та культурноосвітньої роботи, заслужений працівник культури України Ліна Ковтун. «Кожного разу ми намагаємося розцвітити програму новими солістами. Запрошуємо їх із Полтави, а Олеся Олександрівна Білаш – з Києва. Багато виконавців, які починали на святі дітками, співають тут вже підлітками. Наприклад, солістка Градизької гімназії імені Олександра Білаша Наталочка Шинкаренко вперше заспівала на святі в чотири рочки українську народну пісню «Один місяць сходить». Після того виступала на багатьох сценах України, зокрема і в Національному палаці мистецтв

«Україна», – її запрошують на найпрестижніші концерти. Дівчинка, якій лише 14 років, – вже відома в Україні співачка! Думаю, вона й далі навчатиметься музиці. Хоча не так важливо, чи пов’яжуть життя діти, які тут виступали, із великим мистецтвом, чи ні, – головне, що долучилися до прекрасного вони на цьому пісенному святі». Слухачі високо оцінили виступ колективу, який жодного разу ще не був на Пивисі, – вокального чоловічого ансамблю Лубенського районного будинку культури, що його організатори помітили на районному огляді. «Ми дуже задоволені, що приїхали на це величне свято українського духу. Було приємно вшанувати пам’ять земляка Олександра Білаша, бо не в кожної держави є такі люди, тому,

коли виконувалась пісня пам’яті дружини видатного композитора, я встав», – поділився враженнями учасник цього ансамблю Анатолій Куценко. Глядачі, які побували на святі не вперше, відзначили: цікаво порівнювати трактування творів різними артистами, оскільки, наприклад, «Два кольори» цьогоріч виконав не той колектив, що торік. І це – одна із задумок. Щороку організатори щось змінюють – виконавців, репертуар, але завжди намагаються показати найкращих. При складанні програми концерту йде боротьба за кожен номер, бо виступити на Пивисі престижно. Не дивно, що при такому підході режисерськопостановчої групи Співоче поле пам’ятає виступи знаних колективів – і міського духового оркестру «Полтава» з творами

13 Миколи Лисенка, і українського народного хору «Калина» Полтавського національного педагогічного університету імені В. Г. Короленка, якому, вважає Ліна Ковтун, немає рівних серед студентських колективів України, і квартетів «Явір» та «Гетьман», тріо «Либідь», фольклорного ансамблю «Кралиця», Національної заслуженої капели бандуристів України імені Георгія Майбороди з Києва, творчих побратимів Олександра Білаша Івана Драча, Дмитра Павличка, Бориса Олійника та багатьох інших. Цього року глядачі наснажилися і голосами Руслана Шевченка, Руслана Христиченка, Ірини Бойко і талановитої творчої молоді. А в пам’яті багатьох спливали виступи народного артиста України Василя Голуба, заслужених артистів України Віктора Кавуна, Тетяни Садохіної, Олега Дзюби та інших митців. Гості свята також з інтересом переглядали газету «Культура і життя», доставлену з Києва, та дізналися, що продовжити знайомство з виданням можна у місцевій бібліотеці. «Ідучи у світ шукать свою дорогу, Пісню краю рідного візьми в підмогу…» – писав Олександр Білаш. Напевне, і справді допомагає голос рідного краю людям, які щороку, відкладаючи справи, збираються на градизькому Олімпі – горі Пивисі – послухати найкращих земляків і гостей свята. Тож, як влучно сказав Олександр Феденко, хай ніколи не зміліє «Пісенне джерело»! Світлана СОКОЛОВА Фото Юрія ШКОДИ

Містечко майстрів

Брилі від Валентини Ялосоветської

Хореографічний колектив «Капризон»


Література

14

Більше серця

НА ДЕРЕВІ ЖИТТЯ Як вище й вище – дужчий вітер, Все більше гнуться тонші віти, А ти у захваті – ще б вище, – Хай вітер у три пальці свище! Все ширші обрії світліють… Сил бракне, трудиться надія. – Ще б висоти! – собі шепочеш, Спивати небо зором хочеш, Не чуєш поклику – Спинись… Тоді лиш висоту відчув, Як під ногами тріск почув, Та пізно озирнувся вниз…

Пропонуємо нашим читачам добірку поезій письменника, лауреата літературної премії ім. Лесі Українки, заслуженого журналіста України Василя Василашка. Василь Федорович Василашко народився 20 червня 1939 року на Хмельниччині в селі Куражин. 1966 року закінчив факультет журналістики Львівського університету. Був на журналістській і громадській роботі, працював вченим секретарем правління Товариства «Знання» УРСР, заступником начальника Головвидаву Держкомвидаву УРСР, голов­ ним редактором видавництва «Веселка». Нині – учений секретар правління Товариства «Знання» України. Автор збірок «Течія доріг» (1981), «Ясинець» (1988), «Чи Україні ти син?» (1994), «Усміхнись веселкою з грози» (1999), поетичної книжки для дітей «Казка-байка: чесний Лис» (2006). Автор слів десятків пісень. Член НСПУ та НСЖУ.

«ІМЕННИКИ» І «ЗАЙМЕННИКИ» «Іменники» обіцянки дають, Що гори золоті збудують – «Займенники» за них на звіт ідуть: Як гір нема, «займенники» звітують…

НАРЦИС Нарцис, що в дзеркало любив дивиться, Для себе гордівливий стільки значив, Що навіть глянувши в твої зіниці, Не душу там твою – себе побачив. Маленьким чоловічком любувався – Був дуже задоволений собою, А ти йому ласкаво усміхався, Бо думав, що любується тобою…

Сувої спільних чи вкраїнських слів, Чий вік нам літ на тисячу втинали!.. Немов з епохи Кия ми послів У вишиванках слів тут зустрічали!..

БЕРЕГ І МОРЕ – Навіщо ця, море, любов? Нахлинеш, відхлинеш, і знов – Відбою хвилини сумні, Лиш гравій щось шепче мені…

ІВАНКІВСЬКИЙ КЛУБ

СРІБНА НІЧ

Я клуб прийняв до серця мов: Всі п’єси ставив – про любов. Мав танцю вихор, цвіт краси, Дворядкою грав на баси. А голоси? Цвіли – дівочі… Не було зір – світили очі… Та в друзі й пітьму залучали – Щоб вікна нас не помічали. А поклонившись без іронії По танцю любкам і гармонії, В інтимну ніч до хат ішли, Серця крилатими росли…

Сніжинки в леті сріблить молодик, Мов зорі струшує Чумацький Шлях. Весільні плаття в сосон молодих, Не гаснуть вікна – хтось іде в полях…

Радіти, що він – з твого дна? Утіха, що ти – глибина?.. А може, і хвилі прибій – То бурі порив, а не твій?..

Сніги – до фар: путь туча перейшла. Хтось бадьориться: – Перейшла вповні!.. Є човник місяця – нема весла, Чіпляються за обрій два вогні…

А може, предовгий мій вік Жде тихої вірності рік?.. Та синь закипає, мов дим: – Тоді ти не будеш морським…

На кожен звук згортається шиття: Ці чари ночі з милим тільки пить. Цю срібну ніч проспати – як життя. Який там сон? – і ніч сама не спить.

Та синь заплескалась до ніг – І встояти берег не зміг: У вирі прибою він знов – Така вона моря любов…

«БІЛИЙ СЛІД» НА БАЛКАНАХ

МИ – В ОДНОМУ ЧОВНІ

Хорвати білі. Чи свій «білий слід» Лишили на Балканах, де осіли? Чи нас хорват, за сотні верст і літ, Здивує словом предка, що з Поділля?..

Я – в розбитім човні, У відчайній тривозі. Притемнів небосхил Над болючим крилом. Ти ж мені, ти в мені – Наче цвіт на морозі… Де і взяв тоді сил Брати гору над злом?!

Хвилює й однозвучне несповна: І «чекай», «снага», «нехай» та «неделя», А «треба» нас зворушує до дна, Немов рушник нам вишиваний стелять.

Хай тепер – на коні Чи у синьому небі, Хай світи обніму, Рідний Київ чи дім, – Я ніколи вже, ні,

А як звучить «Іване, друже, вир», Слух милують нам «ватра», «кожух», «брате», Чи «нема», з іншим наголосом, – вір, Ми втішно розуміємо хорвата…

«Книга художника» «Книга художника», артбук, арткнига, «авторська книга», «книга митця»  – словосполучення одного смислового ряду. «“Книгою художника” зазвичай називають мистецький об’єкт, у створенні якого використано форму книги. Однак через розмитість такого трактування цим словосполученням часто позначають найрізноманітніші результати творчої діяльності: від видань із оригінальним художньо-технічним оформленням до мистецьких рукотворів і навіть скульптурних об’єктів», – пояснює дослідник модерної книги Галина Листвак.

Наразі «Книга художника» представляє самостійний напрямок. Цікаво, що артбук з’явився в 70-х рр. ХХ ст. в США. Тобто, його поява за часом і місцем не випадкова, бо припадає на роки

Віталій Мітченко «Место встречи». Картон, фото, акварель, олівець, авторучка, туш, пензель, перо, гуаш, 30х38 см. Наклад 1 пр.

завершення розвитку наборного тексту і початку комп’ютерної ери. Традиційний носій інформації – книгу – почали піддавати оцифровуванню, і творчі люди відчули дискомфорт, неспокій. Адже тисячоліттями читач мав естетичне задоволення від спілкування з книгою. Велику роботу щодо популяризації артбуків проводить Музей книги і друкарства України, зокрема директор Музею В. Бочковська. Так, у 2010 і 2011 роках колекція книг художників була представлена в Музеї під час фестивалю «Азбукове королівство Магів і Янголів». Цього року книги, виготовлені

Культура № 27, 6 липня, 2012 р. Не відлину від тебе, Люба, хоч би тому, Що ти – в серці моїм… Не кажи, що мені Легше зиму овеснить, Не приписуй удач Чоловічим рукам. Ми – в одному човні. Руки – разом на веслах, Радість, як і журба, Обопільна така.

ВІНАЛЬ – У ГОЛУБАХ Присвячую композитору і віртуозу – акордеоністу Віналю Пароменському Голуби Віналя обсідають, Йде митець Подолом в голубах, Сам злітає, як птахи злітають, В голубах – натхнення, не в літах. Приголубив голубочків зграю До октав Андріївський узвіз, Де Віналь гастролі в ріднім краї Влаштував зворушливі до сліз… «Таємницю жінки» розкриває, Повертає душі в рідний дім, І Кличків у пісні величає, І вінки мелодій має всім. Із вікна голубка Галя сяє, Зустрічає пісню в голубах. Жаль, що Пікассо уже немає, Може б, змалював «Людина – птах»?

БІЛЬШЕ СЕРЦЯ Великі очі в лікарів, Бо ліки не горну до себе, Мов засторог не зрозумів: – Вже більше серце? Те, що треба!.. Скажу дружині: – Дивосвіт – Тебе я в серці більше маю, Як серцем я із плином літ Не меншаю, але зростаю. А діти – де? Пішли в батьки, Турбот думками не обняти! А з серця ж не пішли таки, – То як не більшим серцю стати? А внуків золоті світи, Де шуму-щебету, що в гаї? Як серцю з ними не рости, Якщо світи такі вміщає? Найбільший біль, коли святе, Ту ж мову нашу, дехто зборює. Як я у відповідь на те Не збільшу серця територію? І вірші мають майбуття, Принаймні так мені здається – Як серце збільшене життям Надало віршам більше серця.

художниками, увійшли у великий виставковий проект «Книга художника», здійснений за сприяння Фонду Ріната Ахметова «Розвиток України». Частина робіт великого проекту презентувала українських художників, деякі книги створив не один чоловік, а група. У такий спосіб в рамках проекту «Творче читання» (Львів) побачили світ книги «Джалапіта» і «Квіти маленької Іди». Цікаві книги, виготовлені у вебмайстерні Рути Коршунової: як куратор проекту «RUTABOOK», вона самотужки виливає папір. Далі над ним чаклують художники. До речі, вони живуть у різних країнах. Відвідувачі отримали задоволення й від робіт Асі Александрової та Віталія Ільїна (Санкт-Петербург,

Росія), Ольги Газе (Київ, Україна), Азарія Горчакова (Якутія, Росія), Артема Огурцова (Москва, Росія), інших художників. Виставковий проект «Книга художника» набув широкого розголосу. За час дії виставки проведено велику кількість майстер-класів із виготовлення паперу ручного литва (проводили Наталія Глоба, Ганна Сокиріна, Вікторія Белиба). Усіх охочих власноруч зробити книгу вчили Катерина Бруєвич із Оленою Рачковською. Майстер-класи дали можливість глядачам перевтілитися в творців книги, які горіли бажанням створити власні шедевриманускрипти, передати їх у віч­ ність. Лідія ГУЛЬКО


Ювілеї

Культура № 27, 6 липня, 2012 р.

15

55 років у колі друзів Нещодавно музична громадськість відзначила 55-ту річницю діяльності засновника та директора–художнього керівника Творчої вітальні майстрів оперного та балетного мистецтва «Духовна спадщина» імені Івана Козловського В’ячеслава Медвєдєва. Як відомо, творчий шлях видатного оперного співака, володаря унікального тенора Івана Козловського розпочався з Київщини. Митець народився у селянській родині в селі Мар’янівці Київської губернії 1900 року. Він мешкав і працював у Москві, але завжди підтримував зв’язки з Україною. Для увічнення пам’яті Івана Козловського і створив В’ячеслав Медвєдєв Творчу вітальню його імені.

Колективу вітальні довелося долати багато труднощів. Так склалася доля нашого народу, що нам у власній оселі часто буває потрібно захищатися і виборювати: землю, мову, історичні будівлі, своїх самовідданих патріотів. Серед останніх – і наш ювіляр. Він ясно розуміє: якщо ми не будемо боротися за ідею та правду, то втратимо не тільки власне обличчя, а перестанемо існувати як нація… Для таких людей, як В’ячеслав Медвєдєв, немає перешкод. Він живе життям народу, подіями держави, підтримує молоді таланти. Невеличка камерна зала вітальні завжди переповнена. Тут відбуваються концерти, у яких беруть участь виконавці високого рівня. А це все друзі, як стверджує сам господар.

Глибокі мистецькі знання, вишуканий художній смак В’ячеслава Медвєдєва роблять кожну програму неповторною і цікавою. Заходи транслюються по телебаченню, а буває й переносяться на різні сценічні майданчики Києва. Як зазначив Герой України, відомий поет Іван Драч, Медвєдєв завжди перебуває в авангарді мистецьких подій. Окрім Творчої вітальні, він створив Благодійний фонд підтримки оперного та балетного мистецтва «Прем’єра» імені Івана Козловського. – Медвєдєв дбайливо опікується культурою українського народу, – сказав у виступі академік Микола Жулинський. – В’ячеслав Олександрович поклав на вівтар культури все своє творче життя. Йому нерідко В’ячеслав Медвєдєв

Ювіляр з учасниками концерту

ІНФОРМАЦІЯ СЛУЖБИ РОЗПОВСЮДЖЕННЯ Шановні наші читачі та передплатники! В продажу номери журналів «Музика», «Український театр», «Пам’ятки України», «Українська культура», «Театрально-концертний Київ». До вашої уваги! Попередньо були віддруковані спеціальні випуски журналу «Пам’ятки України», присвячені Національному історико-культурному заповідникові «Чигирин», Національному заповідникові «Софія Київська», історичному містові Підгайці, Національному Києво-Печерському історико-культурному заповідникові. Де придбати випуски журналів ми розповімо вам за тел. (044) 498-23-64. Надрукований ювілейний 1000-й випуск журналу «Українська культура». Передані до друку журнал «Пам’ятки України» №7 та журнал «Українська культура» №6. Редакція отримала від друкарні журнал «Українська культура» №5, журнал «Пам’ятки України» №6, журнал «Музика» №3, журнал «Український театр» №3. Всі журнали надійшли в продаж. Наші видання можна придбати в кіосках «Преса» міста Києва, книжкових магазинах Києва, Львова, Харкова, Одеси, Чернівців, поштових відділеннях Київської області і обласних центрів. Також всі наші видання можна придбати в редакції. Передплатники отримають журнали і газети своєчасно. Якщо передплачене вами видання надходить з затримкою – передзвоніть нам. УВАГА! ПЕРЕДПЛАТИТИ НАШІ ВИДАННЯ МОЖНА З БУДЬ-ЯКОГО МІСЯЦЯ. Передплатити та придбати окремі примірники видань в електронній версії ви можете за адресою: http://presspoint.ua. Така послуга можлива в будь-якій країні світу. Будемо вдячні вам за пропозиції і зауваження щодо організації передплати і продажу наших видань. Наші телефони: (044) 498–23–64, моб. (067) 394–97–21, 386–56–63.

доводиться оббивати пороги кабінетів посадовців, щоб захистити розпочату благородну справу, а приміщення вітальні – від рейдерських захватів. У ювілейному вечорі взяли участь солісти Національної опери: народні артисти України Ігор Борко, Світлана Добронравова, Тарас Штонда, Микола Коваль; заслужені артисти України Микола Шуляк, Ірина Семененко, Анжеліна Швачка; лауреати міжнародних конкурсів Наталія Кисла, Людмила Монастирська та інші відомі артисти. Прозвучали твори Петра Чайковського, Йоганна Себастьяна Баха, Джузеппе Верді, Вінченцо Белліні, Фридерика Шопена, інших світових класиків. Приємною несподіванкою для слухачів стали пісні самого В’ячеслава Медвєдєва на слова відомих українських поетів.

У привітаннях голів правління Федерації всесвітнього миру Михайла Ільїна та Федерації жінок за мир у всьому світі Тетяни Коцеби пролунали слова вдячності ювілярові за наполегливість і вірність духов­ ним ідеалам. Саме такі патріоти сприяють збереженню миру на планеті. Присутні висловили побажання висунути кандидатуру В’ячеслава Медвєдєва на премію «Людина року-2012». Редакція газети «Культура і життя» приєднується до усіх привітань і зичить митцеві нових творчих злетів, а також яскравих проектів на радість шанувальникам класичної музики та балету. Валентина РОМЕНСЬКА Фото Юрія ШКОДИ

Культура Газета виходить щоп’ятниці Передплатна ціна на 2012 р.: півріччя – 82,77 грн квартал – 42,21 грн місяць – 14,27 грн У передплатній ціні враховано вартість доставки до вашої поштової скриньки і вартість оформлення абонемента. Передплатний індекс у Каталозі видань України

60969 Передплатні індекси інших наших видань: газета «Кримська світлиця» – 90269; журнали: «Українська культура» – 95220, «Український театр» – 74501, «Музика» – 74310, «Пам’ятки України» – 74401, «Театрально-концертний Київ» – 37112. Довідки за тел. (044) 498–23–64; е-mail: nvu.kultura.porhun@gmail.com Передплату можна оформити в будь-якому поштовому відділенні зв’язку України, через передплатні агентства, а також у редакції газети


На дозвіллі

16 ВІД ДІДІВ-ПРАДІДІВ

«Просіть, дітки, дощу до Купала, а після Купала я й сам випрошу». Цієї спекотної пори хочеться дощу і природі, і людині. Нехай пройде гарний, та лише не сьогодні ввечері: щоб не змочив дівчат та їхні вінки, щоб не загасив Купальського вогнища та не залив цвіт папороті, який сьогодні обов’язково хтось знайде. 6 липня – Горпини Купальної. «Горпинакрасуня поспішає на зустріч з Іваном Купалом». Цього дня колись збирали цілющі трави, а знахарі – лихе зілля. Всяка рослина набирає найбільшої сили. Теплого вечора в місцях, де росте папороть, з’являються жучки-світлячки. Дехто вважає, що то вони світяться, а не цвіт. Та впродовж багатьох віків люди вірять у те, що цієї ночі можна побачити саме квітку папороті. Якщо знайдуть молоді – зустрінуть своє справжнє та велике кохання. Якщо цвіт папороті поталанить зірвати старшим людям – знайдуть великий скарб. Колись на це свято дівчата не лише плели вінки, а й прикрашали себе квітами: обов’язково мають бути пахучі волошки, ясно-червоні черевички, панський мак, жовтий звіробій, м’ята; із квітів чорнобилю (забудьків) робили пояси у вигляді перевесел – щоб відігнати цієї ночі нечисту силу, вберегтися від неї. Пускаючи на воду вінок, дивилися: якщо закрутиться на місці – ще рік сидіти у дівках; якщо

попливе у будь-який бік за течією, а то й проти неї – знайдеться доля у сусідніх, а, можливо, й дальніх селах. Хлопці прикрашали гільце, яке подекуди називали Купалом, а дів­чата Марену – ляльку, вбрану в одежу, «розцяцьковану-розмальовану». І Купало і Марену наприкінці свята спалюють та топлять. Купатися цього дня можна аж під ранок, тому що «сьогодні грається та купається саме сонце – бо жениться». До речі, колись на Поліссі запалювали купальське вогнище саме від сонця: видобували вогонь у прадідівський спосіб. Молодь стрибає через вогнище всю ніч. А вже хто через нього перестрибне і не роз’єднає при цьому рук – бути в парі. 7 липня – Івана Купала. У деяких регіонах дівчата саме цього дня робили лялькуМарену, ходили з нею вулицями села, співаючи купальські пісні. Потім йшли до річки, роздягали ляльку й топили її: «Потонула Маренонька, потонула, Наверх кісонька зринула…» 8 липня – русалки водять танок. Чаклуни вичавлюють сік із тирлич-трави. Колись на Купала дівчата ходили до лісу саме за цією травою. Вириваючи її з корінням, промовляли: «Тирлич, тирлич, десятьох поклич, а з десятьох – дев’ятьох, з дев’ятьох – восьми…, а з двох – одного та доброго». 9 липня – Суничник. Ягоди збирали, доки не впала роса. 10 липня – Самсона. Якщо йтиме дощ – то аж до бабиного літа.

11 липня – кропив’яне заговіння. Востаннє варили страви з кропиви. 12 липня – Петра й Павла. Закінчився Петрівський піст. «Якщо на Петра один дощ – врожай непоганий, два – добрий, а три – багатий». Цього дня тещі готують для своїх зятів спеціальну страву із сиру, а зяті цього дня з-поміж усієї родини саме тещам приділяють найбільше уваги. Та найурочистіше цей день відзначають пастухи. Скажімо, в Карпатах влаштовували святкові обіди

ДО УВАГИ НАШИХ ЧИТАЧІВ! Пропонуємо надіслати матеріали з краєзнавства та історичної реконструкції. Редакція������������������������������������������������������������������������������� журналу ������������������������������������������������������������������������������ «Пам’ятки України: історія та культура» запрошує своїх читачів, аматорів краєзнавства та історичної реконструкції взяти УЧАСТЬ У ПІДГОТОВЦІ СПЕЦІАЛЬНОГО ВИПУСКУ ЖУРНАЛУ. Журнал «ПУ» планує в листопаді 2012 р. видати спеціальний випуск, в якому будуть надруковані матеріали, присвячені пам’яткам архітектури, історії та мистец­тва місцевого значення, про які мало, або зовсім невідомо з офіційних державних пам’яткоохоронних реєстрів. Багато таких об’єктів досі залишаються поза увагою держави, фахівців, краєзнавців-аматорів. Крає­знавці села чи містечка мають чимало цікавої інформації, бачать ситуацію про стан збереження пам’яток минулого, можуть запропонувати цікаві ідеї щодо використання об’єкта старовини. Напишіть нам про таку пам’ятку, додайте фото, і про неї дізнається вся країна. Нас цікавлять також матеріали з історичної реконструкції: відновлення забутих ремесел, побуту, одягу; історичні мандрівки місцями колишніх баталій і походів; інформації про цікаві події, звичаї вашої місцевості, забуті чи маловідомі широкому загалові українців. Про всі надіслані нам матеріали та їх авторів ми будемо інформувати в газеті «Культура і життя» та журналі «Пам’ятки України». Автори матеріалів, надрукованих в спеціальному випускові «ПУ», отримають цей номер і річну передплату на журнал. Три кращі роботи будуть відзначені спеціальними нагородами. Надсилати матеріали можуть як окремі особи, так і групи авторів, наприклад, клас чи краєзнавчий гурток. Матеріали (текст, фото та коротку інформацію про авторів) можна надсилати поштою на адресу: ДП «Національне газетножурнальне видавництво» (на конкурс журналу «Пам’ятки України»), вул. Васильківська, 1, м. Київ, 01034 або на електронну адресу: nvu.kultura.sale@gmail.com На всі ваші запитання ми відповімо за тел. (044) 498–23–64, (050) 310–56–63.

ШАНОВНІ ЧИТАЧІ ТА ПЕРЕ ДП ЛАТНИКИ ! Видання Національного газетно-журнального видавництва в 2012 році будуть виходити з такою періодичністю: • газети «Культура і життя», «Кримська світлиця» – щоп’ятниці; • журнали «Українська культура», «Пам’ятки України: історія та культура», «Театрально-концертний Київ» – щомісяця; • журнали «Музика» і «Український театр» – раз на два місяці. Передплату на журнали і газети можна оформити з будь-якого місяця у всіх поштових відділеннях зв’язку України.

Газета «Культура і життя» № 27 (4495), 6 липня 2012 рік

Засновники: Міністерство культури України, Український комітет профспілки працівників культури, редакція газети «Культура і життя» Видавець: ДП «Національне газетно-журнальне видав­ництво» Адреса видавництва: 03040, м. Київ, вул. Васильківська, 1; тел. +38 (044) 498-23-65 Генеральний директор Олеся БІЛАШ Головний редактор Людмила ГНАТЮК Адреса редакції: 03040, м. Київ, вул. Васильківська, 1; тел. +38 (044) 498-23-65 nvu.kultura@gmail.com Виходить із 7 жовтня 1923 року. Свідоцтво про державну реєстрацію друкованого засобу масової інформації – КВ № 1026 від 26.10.94 р.

Друкарня: ТОВ «Видавничо-поліграфічна компанія «Експрес-Поліграф», вул. Фрунзе, 47-б, корп. 2, Київ, 04080; тел. +38 (044) 417-25-93 Розповсюдження, передплата, реклама: тел. +38 (044) 498-23-64, +38 (050) 310-56-63 Портал http://uaculture.com Передплатний індекс в Каталозі видань України 60969 Склад Видавничої ради Олеся Білаш – генеральний директор видавництва; ­Віктор Вечерський – заступник директора Департаменту культурної спадщини та культурних цінностей; Максим Бударін – заступник директора Департаменту у справах релігій та національностей; Олена Воронько – начальник відділу театрального мистецтва Управління мистецтв Департаменту формування державної політики у сфері культури, мистецтв та освіти; Ольга Дарибогова – начальник Управління міжнародного співробітництва; Оксана Іонова – заступник начальника управління стратегічного

планування культурного розвитку та регіональної політики у сфері культури Департаменту формування Державної політики у сфері культури, мистецтв та освіти – начальник відділу аналізу та прогнозування соціокультурного розвитку регіонів; Лариса Лебедівна – завідувач сектору мовної політики; Іван Мечков – заступник начальника управління мистецтв – начальник відділу музичного мистецтва Департаменту формування державної політики у сфері культури, мистецтв та освіти; Лариса Нікіфоренко – начальник відділу аналізу та прогнозування діяльності бібліотек Управління стратегічного планування культурного розвитку та регіональної політики у сфері культури Департаменту формування державної політики у сфері культури, мистецтв та освіти; Олена Чередніченко – завідувач сектору інформаційно-аналітичної роботи та зв’язків з громадськістю Відділу забезпечення роботи Міністра; Михайло Швед – заступник директора Департаменту формування державної політики у сфері культури, мистецтв та освіти – начальник управління мистецтв;

Культура № 27, 6 липня, 2012 р.

– «Петрівку». Гуцули пригощали своїх пастухів пиріжками із сиром – «мандриками», «перевертаниками». Після пригощання пастухи влаштовували різноманітні ігри, танці та змагання. Цього дня юним попасичам д��зволялося зібрати один удій з усіх тварин та продати. На Подністров’ї пастухи на Петра ходили селом, а господарі намагалися щедро їх віддарувати. На Херсонщині кожна господиня збирала маслянку, яка залишалась після збивання масла, відтоплювала з неї сир, додавала борошна та яєць, виробляла круглі сирнички – «мандрики», які варила в олії або смальці. Казали: «На Петра зозуля мандрикою вдавилася», – адже вона перестає співати саме цієї пори. На свято Петра і Павла пекли хліб з борошна нового врожаю, несли його до церкви. Після освячення священик причащав усіх цим хлібом. «То йшло до Петра, а тепер – до Різдва». «На Петра літо повертає на спеку, а сонце – на зиму». «Прийшов Петро – вирвав листок, прийшов Ілля – вирвав два, прийшов Спас – бери рукавиці про запас, прийшла Пречиста – на дереві чисто, а прийшла Покрова – на дереві голо». У природи – свій плин. Дай, Боже, жити в гармонії з природою та з собою в будь-яку пору року. ПРАВОСЛАВНИЙ КАЛЕНДАР 6 липня – Святої мучениці Агрипини. День янгола: Горпина, Герман, Артем. 7 липня – Різдво Пророка Іоана Хрестителя. День янгола: Іван, Петро, Яків. 8 липня – Святої Преподобної мучениці Февронії. День янгола: Давид, Петро. 9 липня – Преподобного Давида Солунського. День янгола: Денис, Тихін, Іван. 10 липня – Преподобного Самсона Странноприємця. День янгола: Самсон, Юрій. 11 липня – Кира й Іоана безсеребреників, Преподобного Сергія, Германа. День янгола: Герман, Сергій, Павло, Іван. 12 липня – Святих Первоверховних апостолів Петра і Павла. День янгола: Петро, Павло. Підготувала Тетяна ШНУРЕНКО Віктор Пасак – заступник генерального директора видавництва; Людмила Гнатюк – головний редактор газети «Культура і життя»; Ольга Голинська – головний редактор журналу «Музика»; Наталя Потушняк – головний редактор журналу «Театрально-концертний Київ»; Алла Підлужна – головний редактор журналу «Український театр». Дизайн та верстка Сергія Задворного Редакція залишає за собою право на редагування отриманих матеріалів без узгодження з автором. Думки авторів публікацій можуть не збігатися з позицією редакції. Передрук і відтворення текстових та ілюстративних матеріалів журналу тільки з письмового дозволу видавця. © «Культура і життя» Наклад 3000 Ціна договірна


Щотижнева газета «Культура і життя»