Page 1

5/2012

Журнал, який читають не тільки в антракті

Запрошення у С.У.Д. Анатолій Крим: «Варто писати лише про те, що болить» Михайло Угаров: «Підірвати контекст»

Стас Жирков: «Молодій генерації бракує лідера»


Тетяна Назарова у ролі служниці Туанети. «Уявно хворий» Ж.-Б. Мольєра в Національному театрі російської драми імені Лесі Українки. Фото Ірини Сомової


5/2012

Журнал, який читають не тільки в антракті

Рік заснування — 1917 НАУКОВО-ПОПУЛЯРНИЙ ЖУРНАЛ Засновники МІНІСТЕРСТВО КУЛЬТУРИ УКРАЇНИ СПІЛКА ТЕАТРАЛЬНИХ ДІЯЧІВ УКРАЇНИ Видавець ДП «НАЦІОНАЛЬНЕ ГАЗЕТНО-ЖУРНАЛЬНЕ ВИДАВНИЦТВО» 03040, Київ, вул. Васильківська, 1. Тел./факс: +38 (044) 498-23-65. Портал «Культура»: http://uaculture.соm Генеральний директор – Олеся БІЛАШ Головний редактор Надія СОКОЛЕНКО Заступник головного редактора Анастасія ГАЙШЕНЕЦЬ Художній редактор Григорій ОСІПОВ Більд-редактор Оксана ЖЕНЖЕРА Видавнича рада Олеся Білаш (голова), Віктор Пасак, Максим Бударін, Віктор Вечерський, Олена Воронько, Ольга Дарибогова, Оксана Іонова, Євгенія Крутоголов, Іван Мечков, Лариса Нікіфоренко, Лариса Петасюк, Олена Чередніченко, Людмила Чумакова, Михайло Швед, Оксана Гайдук, Ігор Гирич, Людмила Гнатюк, Ольга Голинська, Наталія Потушняк, Надія Соколенко Адреса редакції 03040, Київ, вул. Васильківська, 1. Тел./факс: +38 (044) 498-23-67. E-mail: teatr.ua@gmail.com Розповсюдження, передплата, реклама: +38 (044) 498-23-64, +38 (050) 310-56-63 Реєстрація Свідоцтво про державну реєстрацію друкованого засобу масової інформації – КВ № 953 від 25.08.1994 Виходить що два місяці ______________________ Публікуючи проблемні матеріали, редакція, окрім спеціально обумовлених випадків, подає лише авторський погляд Усі права застережено © УКРАЇНСЬКИЙ ТЕАТР, 2012 Передрук і відтворення текстових та ілюстративних матеріалів журналу тільки з письмового дозволу видавця Друкарня ТОВ «Видавничо-поліграфічна компанія «Експрес-Поліграф» 04080, Київ, вул. Фрунзе, 47б, корп. 2. Тел.: +38 (044) 417-25-93. Наклад 700 Ціна договірна На обкладинці – актриса Київського академічного театру драми і комедії на Лівому березі Дніпра Яна Соболевська в ролі Марії. «Войцек» Ґ. Бюхнера

Передплатний індекс у Каталозі видань України 74501

В епоху змін

Н

овий театральний сезон при­ ніс українському театро­ ві низку кардинальних змін, наслідки яких нині візьметься оці­ нювати хіба що відчайдух. На жаль, протягом останніх трьох місяців ми втратили двох визначних, кожний у своїй сфері, мужів театру – світ­ лої пам’яті Богдана Ступку та Марка Бровуна, геніального актора і тала­ новитого керівника театру. Кадрових перестановок зазна­ ли Національний театр імені Іва­ на Франка, Молодий театр, Кіро­ воградський театр імені Марка Кропивницького, Київський музич­ ний театр опери і балету для дітей та юнацтва, які очолили Станіслав Мойсеєв, Андрій Білоус, Євген Кур­ ман та Раду Поклітару. Як складеть­ ся співпраця цих митців з нови­ ми театрами, чи вдасться втримати та налагодити здорове мистецьке життя, що буде далі з українським театром загалом? Робити прогно­ зи у цій ситуації – справа невдячна. Доцільніше, констатувавши ці змі­ ни як факт, зачекати реальних ре­ зультатів. В сучасному українському теат­ ральному процесі є один, доволі болючий і дражливий аспект, який довго оминався нашою увагою. Це сумнівність факту існування, функ­ ціонування і перспективи нової української драми. Однак із почат­ ком нового театрального сезону набирає обертів і сучасна україн­ ська драматургія, пожвавлюється молодий фестивальний рух – «Дра­ ма.UA», «Тиждень актуальної п’єси», «Курбалесія», «Дні сучасної україн­

ської драми в Донецьку», добігає кінця програма британського теат­ ру Royal Court для молодих україн­ ських та грузинських драматургів. Нашою драмою все більше цікав­ ляться за кордоном, але в україн­ ських театрах зустрічаєш її лише вряди-годи. Тож саме цій темі, бага­ то в чому контроверсійній, що нею останнім часом переймається теат­ ральний загал, ми вирішили при­ святити нове число «Українського театру». Про своє бачення сучасної української драматургії в контек­ сті театрального процесу, потре­ бу змін і реформ, популяризацію драматургії в Україні і світі, драма­ тургічний фестивальний рух роз­ повідатимуть театрознавці, літера­ турознавці та самі драматурги. А ми, зробивши цей номер вже в оновленому складі редакції, збира­ ємося і надалі знайомити вас із ці­ кавинками, актуальними подіями, важливими проблемами україн­ ського театрального процесу. Надія Соколенко, головний редактор


зміс т Авансцена

4 8

с.у.д.: Світ української драми

24 Запрошення у С.У.Д.

Войцек – суперстар Анастасія ГАЙШЕНЕЦЬ

Ольга Мурашко

26 Драма театру?

Нешекспірівська притча «Ромео і Жасмин»

Михайло Наєнко

Ольга Мурашко

10 Кожному своє пекло

28 Підірвати контекст

12

32 Варто писати лише про те, що болить

Михайло Угаров

Надія Соколенко

Амок на вашу Школу!

Анатолій Крим

Надія Соколенко

36 Закордоння Української драми

Дійові особи

14

Неда Неждана

38 Драматургу потрібен театр

Таке акторське щастя

Наталя Ворожбит, Валентина Тужина

Катерина Морозова

42 вивести Київ зІ Стану анабіозу

18 Із класикою в серці

Марися Нікітюк

Леся Тихменєва

22 Молодій генерації бракує лідера Юлія Бентя, Стас Жирков

44 Написати п’єсу з Royal Court Євген Марковський

46 «Драма.UA» у місті Лева

ексклюзив

Ксенія Реутова

Фестивалі

48 Хочеш, отже, можеш Ірина Зубченко

50 Дивний дивосвіт Дивня Марія Прево

Форум

52 Куратор. Homo Incognitus Ільїна Генсицька

Книжкова полиця

54 Про театр пишуть

стор.

4

«Войцек» Ґеорґа бюхнера Київський академічний театр драми і комедії на лівому березі Дніпра режисер – дмитро богомазов

Театральний календар


стор.

стор. стор.

36

10

48

стор.

стор.

46

стор.

22

18


авансцена Текст: Анастасія Гайшенець Фото: Євген Чекалін

Войцек – суперстар П

Дмитро Богомазов чи не єдиний режисер на київських теренах, якому притаманний оригінальний сценічний почерк, що його ані сплутати, ані відтворити практично неможливо. Жах охоплює, як уявиш собі, що б сталося з театральним життям Києва без його «жаских історій»

6

український театр

опри очевидну прихильність режисе­ ра до нуару, його роботи аж ніяк не пе­ симістичні. І безвиході, з якою прийнято асоцію­вати цей жанр, у постановках Д. Богома­ зова не знайти – сценічні образи вибудовують­ ся так майстерно та апетитно, що навряд чи гля­ дачем оволодіє туга. Якою б кривавою не була, приміром, історія Роберто Зукко, все одно піс­ ля перегляду лишиться відчуття причетності до свята: духу, театру, доброго смаку. Однак у новій, довгоочікуваній (вистава анонсувалася в планах теат­ру протягом більш як двох років) постанов­ ці «Войцек. Карнавал плоті» у Київському акаде­ мічному театрі драми і комедії на Лівому березі Дніпра, трагізм ідеї та витіюватість форми не зав­ жди витримані у гармонійних пропорціях.

№5/2012

Становлення стилістичної своєрідності Дмит­ ра Богомазова стало можливим передусім зав­ дяки існуванню «маленького, але дуже гордого» театру «Вільна сцена», розташованого за адре­ сою вул. Олеся Гончара, 71. Минулого року тру­ па театру на чолі з режисером з економічних причин влилася у колектив Театру драми і коме­ дії на Лівому березі Дніпра, і «Войцек» – перша робота, в якій об’єдналися актори обох театрів. Утім сам сценічний майданчик не припинив сво­ го існування, нині «Вільна сцена» – ще одна сце­ на Теат­ру драми і комедії, якій лишили колиш­ ню назву, розглядаючи її, з одного боку, як злітну смугу для молодих режисерів, а з іншого – як простір експерименту, не обтяжений академіч­ ним статусом.


авансцена Марія – Яна Соболевська, Войцек – Віталій Лінецький

8

український театр

№5/2012

ниткою проходить крізь творчість режисера. Улюблені герої Богомазова – це особистості «межові», поставлені обставинами внутрішньо­ го або зов­нішнього порядку в ситуацію, коли вбивство ближнього здається єдиним виходом з життєвого глухого кута. Ці вбивці, що темними тінями мандрують з постановки в постановку, далекі від риторики «Злочину і кари», позбав­ лені каяття, а іноді – і вагомих мотивів злочину. Зазвичай це істоти з паралельної, розташованої поза межами людської етики й моралі, реаль­ ності і скоюють вони свої злочини, керуючись причинами немотивованими з погляду нор­ мальної людини. У цьому сезоні новий «підхід до снаряда», ще один вбивця: «Войцек» Ґеорґа Бюхнера. З огля­ ду на мотиви тут усе гаразд. У Войцека їх було більш ніж достатньо – злидні, безупинні прини­ ження з боку вищих за рангом, розпусна дру­ жина, нестійка психіка та погане харчування. Ситуа­ція, в якій опинився цирульник Франц Войцек, близька і зрозуміла багатьом простим смертним. І варто зазначити, що виконавець головної ролі Віталій Лінецький проживає іс­ торію життєвої безвиході та екзистенціального бунту, як «рідну». Глибокий психологізм образу виступає в контрапункті із зумисне гротескним світом вистави – світом масок. Не можна сказа­ ти, що Войцек геть-чисто позбавлений гротеск­ них штрихів. Але відмінність його від навко­ лишнього світу полягає в тому, що він єдиний існує в динаміці емоційної трансформації. Трак­ тування персонажа виявляє тему жертовності, але жертовності не усвідомленої, до якої вда­ ється сильна особистість, а жертовності не­ минучої, як долі, хижої, персоніфікованої, що загрібає собі до «кошика» найслабшого. Войце­ ка шкода, як шкода кожного, хто програв. На­ справді він не кращий за своє оточення, Вой­ цек – повноцінна частина духовних сутінків, яким він нічого не протиставляє. Просто Вой­ цек-Лінецький тваринно слабший за решту. Він не може бути іншим, але й насолоджуватися перебуванням у пекельному кабаре також не може. І скоєне Войцеком вбивство у даному ви­ падку не означає розчинення у злі, навпаки – це жест поразки. Зміна, що відбувається з коханою Войцека Ма­ рією, різка й позбавлена рефлексій, наче заміна однієї маски на іншу – зі страдниці на блудни­ цю. Грати маску не так вже й просто, але акто­ ри Богомазова – ювеліри цієї справи. Інтенсив­ ність проживання станів Яною Соболевською (Марія), Віталієм Салієм (Дурник Карл), Михай­ лом Кукуюком (Тамбурмажор), Володимиром Задніпровським (Доктор), Андрієм Самініним (Капітан) нівелює всі питання щодо необхід­ ності психологічного трактування. Естетику нуару обрано в постановці навмисно, адже


авансцена Текст: Ольга Мурашко Фото надані Дніпропетровським академічним музично-драматичним театром імені Тараса Шевченка

Нешекспірівська притча «Ромео і Жасмин» Н

Жив собі був на сільському обійсті Пес Чарлі. Ходив на полювання з Господарем. Гасав із хазяйським сином по лісі і навіть колись врятував малого, коли той зламав ногу. Але минув нещадний час, і Пес став зовсім старим, і доля його завершилася б банально, якби одного дня не з’явилася у дворі поранена Чапля...

а сцені Дніпропетровського академічно­ го музично-драматичного театру імені Та­ раса Шевченка – вистава «Ромео і Жасмин» за п’єсою сучасного українського драматурга з Ужгорода Олександра Гавроша. Історія цього тво­ ру розпочалася у 2007 році, коли він зайняв друге місце у номінації «П’єси» в літературному конкурсі «Коронація слова». П’єсу відзначили й навіть вида­ ли у збірці лауреатів і переможців, але на профе­ сійній сцені герої твору з’явилися лише 2010 року. А в 2012-му в рамках німецького фестивалю «Нові п’єси з Європи» у Вісбадені було представлено ні­ мецький переклад п’єси та проведено сценічні читання твору. На спектакль у Дніпропетровську публіка завіта­ ла різноманітна. І дорослі пані у рожевих капелюш­ ках, і поважні пани, і сучасна пірсінгована молодь у модних джинсах. Аншлаг. Згасає світло, і на сцені світанок на сільському обійсті. Просто – хата, пра­ воруч собача буда, ліворуч курятник. Сценограф

і автор костюмів Оксана Карпус створила цілком зручний простір для життя і людей, і тварин. Із пер­ шими променями сонця Хазяйка (Ірина Медяник) поспішає випустити у двір курей та видоїти коро­ ву. Але весь цей ґвалт страшенно заважає гульві­ сі й розбишаці Коту Маркізу (Владислав Олійник), який солодко дрімає під стріхою, допоки не роз­ почався ранковий гармидер. Враження, що саме так відбувається щоранку. Кіт обурюється, Пес його підколює, той відповідає, Хазяйка погрожує «зали­ ти сала за шкіру» Маркізу за вкрадену ковбасу, а кури на чолі з Півнем Петею вештаються обійстям у пошуку поживи й час від часу перепитують однеодного курячим «хто-хто-хто, що-що-що». До речі, слід окремо віддати належне режисеру Анатолію Канцедайлу за вирішення курячого «га­ рему». Масовка у виставі «Ромео і Жасмин» діє як єдиний повноцінний персонаж. Кожна курка – це окремий етюд. У кожної свій характер, свій колір хустки. Тут тобі і типова баба, і підперезана вовня­ Пес Чарлі–Ромео – Василь Крачковський, Жасмин – Аліна Чорнодуб

10

український театр

№5/2012


авансцена

Кожному своє

пекло Текст: Надія Соколенко Фото надані театральною компанією «Imitating the dog»

Цієї осені Британська Рада відзначає 20 років своєї діяльності в Україні. Погодьтеся, це суттєвий привід для підбиття підсумків, а головне – для нових і цікавих акцій. Тож цього року британці більш ніж серйозно підійшли до відбору кінострічок, що демонструватимуться в рамках вже традиційного фестивалю «Нове британське кіно», активно презентують нову британську драму в рамках українських драматургічних фестивалів, а також планують представити результати дворічної програми британського театру Royal Court для молодих українських драматургів у рамках чергового «Тижня актуальної п’єси». Театральною ж родзинкою цього ювілейного року було обрано виставу «Отель “Мафусаїл”» британської експериментальної театральної компанії «Imitating The Dog», що отримала спеціальний приз критиків у рамках Міжнародного Единбурзького театрального фриндж-фестивалю. На початку осені її було показано в Києві

12

український театр

№5/2012

П

ерш ніж потрапити в Україну, «Отель “Мафусаїл”» побував на гастролях у 14 країнах світу, отримав міжнародне визнання. У Києві виставу пред­ ставляли автори – режисери і сценаристи Пітер Брукс і Ендрю Квік, а також актор і відеодизайнер, керівник театральної компанії «Imitating the dog» Саймон Вейнрайт. Ці митці майже виключно працюють на основі влас­ них драматичних творів, хоча більше ті схожі на сценарії, оскільки для авторів важливо не лише створити драматургічну основу, а й зробити інсценізацію, працювати над текстом і його візуалізацією з тими технічними працівниками і тими акторами, які пізніше показуватимуть це глядачеві. Готель «Мафусаїл» – метафора пекла, певного безкінечного страждан­ ня. Назва вистави недаремно відсилає до старозавітної постаті Мафусаї­ ла – одного з прабатьків людства, який уславився своїм довголіттям (у Біблії вказується, що ця найстаріша людина прожила 969 років). Почасти вистава також відсилає глядачів до фільму «Нічний портьє» Ліліан Кавані, адже на по­ зір – початкові ситуації надзвичайно схожі. Головний герой працює нічним


авансцена Текст: Надія Соколенко Фото: Віола Соколан

Амок на вашу школу! Перша прем’єра цього сезону в Київському академічному Молодому театрі, який в результаті кадрових перестановок очолив Андрій Білоус, була проголошена початком програми підтримки молодої режисури, про яку новий керівник театру заявив на допрем’єрній прес-конференції. Тож піонером стала вистава «КомА» за сучасною австрійською п’єсою Фолькера Шмідта та Ґеорґа Штаудахера у постановці Андрія Мая, одного з лідерів наймолодшого театрального покоління, здійснена за підтримки ҐетеІнституту Ян – Павло Римкевич, Крістоф – Анатолій Маремпольський

Маргот Бартош-Енцельсбергер – Аліна Костюкова

Т

Лінда – Наталя Воронюк

14

український театр

ема насильства, неконтрольованих і нело­ гічних злочинів, які кояться у школах, – одна з найбільш тривожних у сучасному суспіль­ стві. Такий ранній розвиток соціопатії, дитячої жор­ стокості, що примножується юнацьким максима­ лізмом і проблемністю перехідного віку, призвів уже до не однієї трагедії і так само неод­норазово знаходив своє відображення в драматургії, кіно, театрі. В основу п’єси «КомА» покладено реальні події, що відбулися в одній з австрійських шкіл, коли один зі школярів старших класів роз­ стріляв однокласників та вчителів. І тут актуальним стає поняття амок – психічний стан, пов’язаний з агресивними діями, безпідставним нападом на лю­ дей (як підказує програмка вистави). Жанром вистави не випадково було обрано «репортаж з місця злочину». Режисер А. Май пропонує глядачеві долучитися до докумен­ тального дослідження і простежити за ніби­ то «звичайним» шкільним життям, відчути його атмосферу, що в ній уже витає передчуття тра­ гедії. Є звичайний клас, де є свої красуні і свої №5/2012

відмінниці, є одна дівчинка, яка постійно зні­ має документальний фільм про шкільне жит­ тя, є хлопці, є дідівщина, коли одні збиткуються над іншими, є вчителі й батьки, що не можуть, а іноді й не хочуть дати ради цим дітям. Залише­ ні напризволяще, переконані у своїй дорослос­ ті, вони роблять іноді необдумані вчинки. Адже, як стає зрозуміло з вистави, вони самі жартома на інтернет-форумі створили список, кого варто в їхньому класі вбити. Вистава розпочинається на Малій сцені перед нібито шкільною дошкою, на якій вказано імена всіх учасників трагедії. Глядачі сидять на стіль­ цях по двоє, наче у класі. З-поміж них наперед виходять учасники трагедії. Ми фактично чуємо те, про що думав кожний за мить до своєї заги­ белі, в тому особливому проміжку поміж життям і смертю. Потім маховик подій починає розкру­ чуватися у зворотному порядку. Простором вистави стає вся будівля Київсько­ го академічного Молодого театру. Глядачів роз­ діляють на чотири групи і для кожної з них окре­


дійові особи Текст: Катерина Морозова Фото: Анатолій Федорців та з архіву актриси

Таке акторське щастя

У ролі Баби Мані. «Таке єврейське щастя» І. Поклада

Тамара Михайлівна Тимошко-Горюшко – це ціла епоха не тільки у літописі Київського національного академічного театру оперети, а й у літописі всього українського театрального мистецтва. Актриса народилася 11 липня 1942 року в місті Астрахань. До Києва батьки з трирічною Томою переїхали в 1945-му. В 17 років дівчина вступила до державної студії при Київському театрі музичної комедії (нині Київський театр оперети). Першими учителями в мистецтві були Микола Блощук і Володимир Борисенко. З другого року навчання Тамара Тимошко почала грати невеличкі ролі на сцені поряд зі своїми наставниками, а відтоді й партнерами. Чудові акторські здібності, висока сценічна культура, володіння в повній мірі всіма виражальними засобами оперети дозволили Тамарі Тимошко-Горюшко в різні роки сценічної праці створити цілу галерею різнопланових образів, життєво достовірних і сценічно яскравих. За п’ятдесят років зіграла близько ста ролей. У 2002 році Тамара Тимошко-Горюшко сама стала режисером. Її першою виставою стала «Летюча миша» Й. Штрауса. Потім дитячі вистави: «Чиполіно», «Лампа Аладдіна», «Пригоди бременських музикантів». Сьогодні Тамара Тимошко-Горюшко грає у виставах «Таке єврейське щастя» І. Поклада, «Моя чарівна леді» Ф. Лоу, «Містер Ікс» І. Кальмана, «За двома зайцями» В. Ільїна та В. Лукашова.

16

український театр

№5/2012

А

ртистка проходить вглиб сцени до чо­ ловіка з чорною бородою, одягненого у традиційний капелюх і довгополий під­ жак. На середині зупиняється, кладе свою доло­ ню йому на плече, завмирає спиною (!) до гляда­ чів, потім повільно повертає голову і, дивлячись у зал, через паузу, спокійно промовляє: «Таке єв­ рейське щастя». Емоційність сцени, зіграної ар­ тистами витримано, тихо, навіть трохи розгубле­ но, розряджають глядачі. Зал аплодує, дехто не може мовчати – і, посеред акторських реплік: «Браво!», неголосно, тактовно. Фраза про щас­ тя, звичайно, іронічний натяк на лиху долю. В той же час це пряме посилання на назву виста­ ви – «Таке єврейське щастя» у Київському театрі оперети. Баба Маня – іронічна, глузлива єврейська жін­ ка без певного віку, улюблениця знаменитих одеських подвір’їв. Вона танцює, співає, жартує, легко змінює настрій, швидко прилаштовується до будь-яких ситуацій і в той самий час має стій­ кі погляди, по-дитячому щиро вірить в ідеали. Баба Маня торкається болючої для єврейсько­ го народу теми – прагнення вважати батьківщи­


ною місце свого народження. Корінній одеситці необхідно їхати в Америку рятувати онуку, зали­ шаючи все і маючи в запасі лише сподівання. Як не впасти у відчай? Знайти в тому щастя! Бабу Маню зіграла народна артистка України Тамара Тимошко-Горюшко. Ситуація з еміграцією несподівано склалася у житті самої артистки. Колись, досить давно, у роки перебудови, Тамара Тимошко у складі неве­ ликої творчої групи виїхала на гастролі до Амери­ ки. Українські артисти грали самовіддано і мали неабиякий успіх. Тоді керівники прий­маючої сто­ рони запропонували чоловікові Тамари Михай­ лівни Георгію Горюшко залишитися разом з дру­ жиною в антрепризному театрі в Америці. Георгій Георгійович багатозначно відповів: «Ми подумає­ мо...» Запрошення, безперечно, було улесливим, життя на той час (90-ті роки) у колишньому СРСР і не нагадувало про добробут. «Всю ніч я не спала, все думала: як же ми тепер будемо жити там, де немає рідних, як все покинемо...», – пригадує Та­ мара Михайлівна свій розпач. Тільки коли чоло­ вік, розбуджений посеред ночі, запевнив: «Ніхто тут не залишиться, заспокойся!» – в неї наче ка­ мінь з серця впав. Тамара Тимошко-Горюшко ба­ гато гастролювала по всьому світу, а складне питання пошуку кращого життя вже ніколи не по­ ставало. Тепер її героїня, глузуючи, риторично за­ питує: «Зачєм язик Шекспіра Бабє Манє?» Одно­ го разу подружжя літніх людей очікувало Тамару Михайлівну після вистави. Вони хотіли особис­ то подякувати артистці за свій вибір залишитись там, де народилися... Автор повісті, за якою поставлений мюзикл «Таке єврейське щастя», О. Каневський наділив Бабу Маню афористичною, колоритною мовою. Автор лібрето, режисер мюзиклу Сергій Сміян і сама артистка додали Бабі Мані блискавичного, відточеного гострослів’я, зробили її централь­ ною фігурою п’єси, і вже ...надцять років попов­ нюють лексикон глядачів крилатими фразами.

У ролі Міледі. «Три мушкетери» М. Дунаєвського

У ролі Мадам Енно. «На світанку» О. Сандлера

Наприклад, чого варта лише її спроба щось зга­ дати! Вона пригадує, спілкуючись із Всевишнім: «Боже, дай мнє память! (пауза.) Спасібо! (пауза) Дал». Або про чиновників: «Пусть ім всєм будет так плохо, как нам здєсь хорошо!» В антракті у фойє розмовляли двоє молодих чоловіків: «Вза­ галі до театру рідко... Тільки на цю виставу ходжу вже третій раз!», «Баба Маня – шедевр!» До речі, Баба Маня виглядає скоріше як «Тьотя». Світле кучеряве волосся по дівочому зібране у пучок, посмішка, що, засліплюючи, сяє аж до останніх рядів великого залу, стрімкі, майже ле­ тючі рухи роблять головну героїню аж надто мо­ лодою. Принаймні з батьками її онуки вони на­ чебто ровесники. Яскраві соло у танцювальних номерах Тама­ ра Михайлівна виконує чітко, без зайвих на­

пружень, виміряно, професійно. Нещодавно про танго Лимарихи згадували майже всі ре­ цензенти вистави «За двома зайцями», де Тама­ ра Тимош­ко-Горюшко грає матір красуні Галі. У співпраці із головним балетмейстером театру Вадимом Прокопенком артистка доповнила образ Секлити спогадом про свої дівочі роки, виражаючись різкою, прямолінійною, в міру еротичною пластикою танцю. Пристрасно див­ лячись в очі молодим партнерам (артистам ба­ лету), Секлита Лимариха танцювала неперевер­ шено. При цьому головною рушійною силою її па була сила почуттів. Глядачами рідна тітонька Проні Прокопівни сприймається кумедною особою. Зал починає сміятися ще до появи Секлити на сцені, тільки-но зазвучить її голос. Хоча образ, який відтворює

журнал, який читають не тільки в антракті

17


дійові особи Текст: Леся Тихменєва Фото: Ірина Сомова

Тетяна Назарова вже тридцять років служить мистецтву Мельпомени в Національному академічному театрі російської драми імені Лесі Українки. Актриса широкого сценічного діапазону, якій підвладні образи ліричного, драматичного та комедійного жанру. На сцені цього театру нею створені образи, які увійшли до історії сучасного театру, серед них – Шарлотта («Молоді роки короля Людовіка ХIV» О. Дюма), леді Тізл («Школа скандалу» Р. Шерідана), Айгюль («Межа спокою» П. Загребельного), Тойбеле («Тойбеле та її демон» І. Башевіса Зінгера), Маргарет («Кішка на розпеченому даху» Т. Вільямса), Ганна Андріївна («Ревізор» М. Гоголя), Патрік Кемпбелл («Любий брехун» Д. Кілті), Живка («Пані міністерша» Б. Нушича), Мурзавецька («Вовки та вівці» О. Островського) та ін.

Р

Стелла Патрік Кемпбелл – Тетяна Назарова. «Милий брехун» Дж. Кілті

Із класикою в серці Народна артистка України та Росії, академік Національної академії мистецтв України, актриса Тетяна Назарова відзначила цього року тридцятиліття творчої діяльності 20

український театр

№5/2012

олі, зіграні Т. Назаровою, демонструють широку амплітуду таланту актриси – від гротеску, фарсу, комедії до високої тра­ гедії з глибоким відтворенням найпотаємніших рис, індивідуальних особливостей того чи іншо­ го сценічного персонажа. Її можна назвати лі­ дером акторського покоління, яке прийшло до теат­ру Лесі Українки наприкінці 70-х – на почат­ ку 80-х років ХХ століття. В одному зі своїх інтерв’ю генеральний дирек­ тор та художній керівник Національного театру імені Лесі Українки Михайло Резнікович заува­ жив: «Ще за радянських часів я написав статтю в газету ”Правда”, де говорив про наші пробле­ ми і навів вислів Костянтина Станіславського: ”Театр будується на розчавленому самолюбстві”. Театр – жорстка річ, професії актора та режисе­ ра – професії ризику. Для того щоб відбутися, треба багато чого знати й уміти. У наш театр до­ сить легко потрапити, важче в ньому втримати­ ся, а найважче – в ньому відбутися! В артиста ма­ ють бути готові душа і техніка. Ці речі створюють хімічну сполуку – і от тоді на сцені виникає ха­ рактер, з’являється успіх, і артист рухається впе­ ред по професії». До Театру російської драми імені Лесі Україн­ ки нині народну артистку України запросили ще під час навчання на четвертому курсі Інституту театрального мистецтва імені Івана КарпенкаКарого. Тоді саме гралися дипломні вистави, на «Міщан» за М. Горьким прийшов Михайло Рез­ нікович, який тоді виконував обов’язки голов­ ного режисера театру. Його зацікавила робота


Наполеон – Давид Бабаєв, Жозефіна – Тетяна Назарова. «Наполеон і корсиканка» І. Губача

студентки Тетяни Назарової, тож саме їй він за­ пропонував зіграти роль молодої дівчини Ай­ гюль, що її в більш зрілому віці грала Валерія За­ клунна у його новій постановці «Межа спокою» П. Загребельного, пообіцявши, що якщо вона впорається з роллю, її візьмуть до театру. Так воно і сталося. Йшов 1982 рік. Звісно, був час, коли М. Резнікович вимушено покинув театр, і тоді актриса, залишена без ролей, відчула справжній «акторський голод». Рятува­ ли телебачення та Майстерня театрального мис­ тецтва «Сузір’я», де разом зі старшими колегами Миколою Рушковським та Надією Батуриною зі­ грала одну з найбільш своїх улюблених ролей у п’єсі Франсуази Саган «Коли кінь непритомніє». Тетяна Євгенівна якось зізналася: «Театр – це те, чого я прагнула, чого мені хотілося, що я люб­ лю. Це справді важка праця, але він є смислом мого життя». І добре, коли всі компоненти ви­ стави сходяться воєдино, створюючи при цьо­ му справжню гармонію. У такому випадку має значення і постановник вистави, автор її сцено­ графічного рішення, композитор, виконавський склад. Тетяні Назаровій, приміром, щастило грати у виставах, сценічне оформлення яких здійснював геніальний художник Давид Боров­ ський (зокрема, це «Наполеон і корсиканка» І. Губача, де сценографічне вирішення почасти диктує і режисерське рішення вистави). Дово­ дилося працювати й у художньому оформленні Марії Левитської. Для «Школи скандалу» Р. Ше­ рідана костюмери театру (а тут дбайливо збе­ рігається величезна колекція костюмів, мож­ на знайти оригінальні речі минулого сторіччя) відкрили усі свої скрині, де були відшукані над­ звичайні старовинні сюртуки, мережива, які й досі можна побачити на виконавцях ролей цьо­ го спектаклю.

Національний театр російської драми імені Лесі Українки вирізняє особлива увага до кла­ сичних творів (українських, російських, зарубіж­ них). На думку Михайла Юрійовича, класика пе­ редусім має жити на сцені, щоправда, щоразу до її вирішення слід підходити по-новому, сучасно й неупереджено, не переобтяжуючись старими традиціями, але при тому не відходячи від прин­ ципів психологічного театру. Саме з її допомо­ гою можна «відгукуватися на гострі, болючі теми життя, говорити про високі духовні проблеми і цілі, без яких театр мертвий». Це той серйозний драматургічний матеріал, який допомагає твор­ чо зростати акторам, а разом із ними – духовно зростати глядачеві. Такі переконання творчо збігаються із при­ страстю актриси Тетяни Назарової до класич­ них творів. Ще в дитинстві вона захоплювалася поезією, її улюбленим предметом була росій­ ська література. Свої перші кроки в театрально­ му мистецтві вона зробила в драмгуртку Будинку культури Бердянська, де вже грав її батько і яким керувала Тамара Василівна Волошина. Її перша роль на аматорській сцені – Маруся у «Лимерів­ ні» Панаса Мирного. А вже в 10-му класі вона зі­ грала Ніну Зарічну в Чеховській «Чайці». Повноцінності акторській успішній роботі на сцені додають, ясна річ, не лише автор, режи­ сер, сценічна обстановка, а й партнери. З та­ лановитими партнерами сценічне існування значно щасливіше та багатше, коли розуміють один одного без слів, цінують. Тетяні Наза­ ровій у театрі й кіно пощастило працювати з Юрієм Мажугою, Богданом Ступкою, Сергієм Шакуровим, Володимиром Стержаковим, Да­ видом Бабаєвим. Зрештою, якось вона з чоло­ віком подарували Давиду Бабаєву книгу з дар­ чим написом «Багаторічному чоловікові нашої

родини». Адже Тетяна Назарова та Давид Ба­ баєв вже більш ніж 15 років разом виходять на сцену в «Школі скандалу» Р. Шерідана, а та­ кий багаторічний сценічний стаж подружньо­ го життя багато до чого зобов’язує. Утім разом вони були і в першому українському серіа­ лі «День народження Буржуя», і в «Роксолані», а ще яскравий тандем і зіграність (як обидва зауважують в інтерв’ю – за цей час вони нав­ чилися не просто розуміти, а відчувати віза­ ві) можна побачити в їхньому рідному театрі у «Наполеоні і корсиканці» І. Губача, а від почат­ ку цього театрального сезону в «Уявно хворо­ му» Ж.-Б. Мольєра. Вільна фантазія на історичну тему «Наполеон і корсиканка» чеського драматурга Іржі Губача – притча про владу, про відповідальність людини, владою наділеної. Вона розповідається на прик­ ладі надзвичайної долі однієї людини, що назав­ жди лишиться у пам’яті поколінь. Давид Бабаєв грає Наполеона як звичайного чоловіка, вже ста­ рого, якому доводиться жити у вогкому хліві, хар­ чуватися зіпсованим м’ясом і пити отрує­не вино. У таке принизливе життя вривається проста ку­ харка, корсиканка, відважна й пустотлива, яка по­ долала багато тисяч миль, аби побачити людину, якою ще нещодавно захоплювалася вся країна. Тетяна Назарова грає Жозефіну дуже яскраво, колоритно. Виразно відігрує ті якісні зміни, які відбуваються з її героїнею, коли вона починає

У ролі Туанети. «Уявно хворий» Ж.-Б. Мольєра

журнал, який читають не тільки в антракті

21


дійові особи Текст: Юлія Бентя, Стас Жирков Фото з архіву театру «Відкритий погляд»

«Молодій генерації бракує лідера» Актор, режисер і один із засновників київського театру «Відкритий погляд» Стас Жирков – цьогорічний лауреат театральної премії «Київська Пектораль» у номінації «Кращий режисерський дебют» за виставу «Наташина мрія» Я. Пулінович, а також один із переможців Всеукраїнського фестивалю молодої режисури імені Леся Курбаса у номінації «За відвертість режисерського мислення». Театральну освіту здобував у Київському національному університеті культури і мистецтв на курсі Петра Ільченка. Окрім «Наташиної мрії» у його арсеналі вистави «Гуппі» В. Сигарєва, «Сім’я. Сцени» Г. Яблонської. Нині він режисер спільного проекту театру «Відкритий погляд» та Національного центру театрального мистецтва імені Леся Курбаса – вистави «Найлегший спосіб кинути курити» за п’єсою Михайла Дурненкова

В

и навчалися в Університеті культури і мистецтв. А не пробували поступати в Карпенка-Карого?

але ніяк не знайду в собі сили прийти до Ірини Клі­ щевської і попросити вибачення. Але чого пішли?

– Пробував, мене не взяли. А для Петра Іванови­ ча Ільченка ми були його першим акторським кур­ сом, тож він працював на 150 відсотків, дотриму­ вався суворої дисципліни. У нас склалася чудова компанія, інакше я б і не зустрів Ксенію Ромашен­ ко, яка тепер стала моєю дружиною і є художнім керівником театру «Відкритий погляд», і ще бага­ тьох акторів, які працюють зі мною – Ілону Менар­ тович, Дмитра Шарабуріна, Ірину Ткаченко, Ганну Веселову. Взагалі у більшості, хто з нами вчився, мистецька доля складається успішно, вони пра­ цюють в театрах Києва та України. Нашу дипломну виставу «Дерева помирають стоя­чи», яку ставила Ксенія Ромашенко, взагалі ку­ пив Білоцерківський театр. Директор хотів забрати її собі з усіма акторами, але на таке погодилися не всі. Нас чотирьох забрали до театру «Колесо».

– З одного боку, в мене було багато різних робіт, я працював на «1+1», а також разом з Ксенією вели різноманітні заходи. А з іншого, я вже тоді розумів, що хочу займатися сучасною драматургією. Новою драмою. На початку 2000-х таких творів з’явилася велика кількість, вони всі різної якості, але це саме те, що нас хвилює. Там ідеться про наше покоління.

Вам подобається роль ведучого? – Так. Я серйозно ставлюся до цієї роботи, ба­ гато готуюся, маю серйозних замовників. Це до­ помагає налагоджувати корисні зв’язки. Зреш­ тою, кожна моя розмова закінчується темою театру, це моя хвороба – завжди шукаю якусь користь для нашого дітища – допомогу, рекла­ му, піар. Коли ви організовували театр «Відкритий погляд», якою була мета? Які завдання ви

Тож вашим першим театром було саме «Колесо»? – Так, я глибоко вдячний за це Ірині Яківні Клі­ щевській. Нас дуже гарно прийняли, спеціально під нас було здійснено виставу «Ніч кохання» за С. Васильченком. Але я недовго витримав у театрі, скоріше, через цю систему штатних розписів. Мені й досі соромно, що я не дуже гарно пішов з театру,

24

український театр

Льоня – Сергій Коршиков, Гуппі – Ірина Ткаченко. «Гуппі» В. Сигарєва

№5/2012


С.У.Д.: Світ української драми Текст: Ольга Мурашко Фото надані автором

ЗАПРОШЕННЯ У С. У. Д.

Декілька слів про реалії сучасної української драматургії Нехай пробачить мені прискіпливий читач за суб’єктивність, а часом, емоційність у цій статті, але писати про сучасну українську драматургію відсторонено, залишаючись холодною, мов собачий ніс – не зумію. Адже, якщо драматургію називають фундаментом театру – визнаймо, що сучасний український театр стоїть непевно... Чому так? Невже сьогодні в Україні ніхто не пише сучасних п’єс? Пише! Підтвердженням цьому є ціла низка виданих антологій. І це лише невелика частина з написаного. Адже левова частка залишається невиданою. Тож шукати відповідь на питання «хто винен», що репертуар театрів не майорить прізвищами сучасних авторів, – це те саме, що намагатися дізнатися: куди зникають гроші і звідкіля береться пил?

С

вого часу драматург Ярослав Верещак на­ звав Драматургію дамою ревнивою й при­ скіпливою, мовляв, варто лише раз «зради­ ти» їй з іншим жанром – вимолити прощення буде неможливо. Не скажу, що вдавалася у подробиці гендерних стосунків авторів з їхніми творами, але те, що сучасні драматурги «зраджують» пані Дра­ матургію – факт. За певну платню одні дописують у ЗМІ, інші вигадують сюжети для ТБ. В Україні за драматургічну творчість справедливої грошової винагороди, на яку можна було б прожити, майже ніхто з драматургів не отримує. Зрозуміло, що драматичний твір – це продукт, який має комерційну складову, так само, як і ви­ става – її купують і радять друзям. Тож зрозумі­ ло, що режисери віддають перевагу перевіреним Шекспіру і Чехову. А якщо і з’являються в Україні вистави за текстами сучасників, то це, як прави­ ло, твори, що вже були поставлені за кордоном і прой­шли випробування на комерційний успіх. Але це переважно п’єси неукраїнських драматур­

26

український театр

Читка п’єси Віри Маковій «Буна» у книжковій кав’ярні «Бабуїн», м. Київ

гів. Висновок, сучасні режисери «підстраховані» класикою, а сучасні драматурги, отримавши одиндва-десять відповідей «ні», починають керуватися правилом: «не драмою єдиною», дописуючи у га­ зети чи на телебачення. Ця «нелюбов» драматурга і режисера триває давно, сказано і написано про неї вже стільки, що часом здається, що це норма. Час від часу на цьому полі бою виникають ідеї та рецепти, як по­ миритися. Виходять антології сучасної драматур­ гії, збірки, організовуються федерації і гільдії дра­ матургів, існує вже кілька електронних бібліотек сучасних п’єс... Але повноцінного діалогу драма­ тург–режисер так і не відбувається. Є й ті й інші, але існують вони ніби у паралельних світах. То­ чилися розмови навколо ідеї, аби Міністерство культури закуповувало драматичні твори. Та се­ ред драматургів прокотилася хвиля невдово­ лення, мовляв, так і до «придворних драматургів, “а la” Корнійчук свого часу – недалеко». Щоправ­ да, час від часу відбуваються вистави за п’єсами №5/2012

сучасників, але це явище швидше спонтанне, аніж систематичне. Зрозуміло, що робота режисера з сучасною дра­ матургією – експеримент, а будь-який експери­ мент відбувається у певних лабораторних умо­ вах. Для сучасної драматургії такою лабораторією стають фестивалі. Так, наприклад, вже кілька років досліджує сучасну драму Харківський авторський театр «Котелок» під керівництвом Володимира Го­ риславця. Щопонеділка у підвальчику Будинку ак­ тора артисти театру читають сучасні п’єси, після чого відбувається їх обговорення та аналіз. Зав­ дяки цьому 2009 року левова частка фестивалю «Курбалесія», який організовував «Котелок», була присвячена постановкам за текстами сучасних ав­ торів. 2010 року у Львові вже не вперше відбувся фес­ тиваль «Драбина», на якому тоді один фестиваль народив другий – «Драма.UA». І якщо новонаро­ джений проходив під гаслом «Врятуй драму», то третій, що відбувся цього року наприкінці верес­


С.У.Д. Текст: Михайло Наєнко Фото: Тетяна Великодна та з архівів театрів

ДРАМА ТЕАТРУ? Драма театру чи драма без театру? Складні стосунки сучасної драматургії і сучасного театру – цілий комплекс проблем, що стосуються не лише театральних кіл, а й – драматургічних, отже – письменницьких. Пропонуємо до вашої уваги уривок вступного слова голови об’єднання критиків Київської організації Національної спілки письменників України, доктора філології Михайла Наєнка

Іван – Богдан Бенюк, Чорт – Іван Залуський. «Райськеє діло» І. Малковича. Національний театр імені Івана Франка

Щ

о таке сучасність у драматургії і який вигляд має саме сучасна драма в сучасному театрі? В широкому розумінні «не сучасних» драм не буває. Буває елементарне нерозуміння їх. Античні драма­ турги писали на міфологічні теми, але вважали, що пишуть про сучасність. Від нерозуміння актуальності своїх драм найбільше потерпала (та й досі по­ терпає) Леся Українка, відтворюючи сучасність в образах античних чи се­ редньовічних героїв. Дехто й нині каже, що шукати в її драмах українських ідей – це провінційність мислення (Ярослав Поліщук). А Микола Зеров свого часу наголосив: всі оті Лесині «вавилоняни й єгиптяни... – то тільки більш-менш прозорі псевдоніми її рідного краю». Це багато разів доводи­ ли вистави за її «Касандрою» чи «Лісовою піснею», а недавно підтвердили й актори альтернативного театру «КХАТ», інсценізувавши Лесину «Йоган­ну, жінку Хусову». Кажуть, що класика завжди залишається найсучаснішою. Звідси й народи­ лася порада режисерам: не можеш знайти для постановки «сучасної» п’єси «сучасного» автора – став класичний твір і не прогадаєш. Дехто цією пора­ дою аж зловживає і тому вкрай рідко звертається до драм сучасних авто­ рів. Їх, цих сучасних, загалом не дуже густо: Анатолій Крим (пише російською мовою), Валерій Герасимчук, Валерій Шевчук, Неда Неждана, Олег Мико­ лайчук-Низовець, Олександр Гаврош... Їхні твори беруть до свого репертуа­ ру лише деякі обласні, рідше – столичні театри. Я назвав тільки членів Спіл­ ки письменників. У кількох театрах ідуть вистави авторів, що «не охоплені» таким членством: наприклад, Марія Ладо («Дуже проста історія») чи Віталій Се­лезньов («Незакінчена історія»); журналісти Сергій Кисельов і Андрій Руш­ ковський (маю на увазі їхню драму «Єврейський годинник», що вже поставле­

28

український театр

№5/2012

на в театрах «Сузір’я» та «КХАТ»). За творами поета й прозаїка Сергія Жадана поставлено, як відомо, драматичні композиції у двох чи й більше театрах (ска­ жімо, «Гімн демократичної молоді» в Театрі імені Івана Франка чи «Соціаліс­ тичні настрої серед домогосподарок» в одному з театрів Полтавщини); кілька блискучих вистав здійснено за романами Марії Матіос; поет Іван Малкович дебютував теж сценічним дійством як драматург: йдеться про виставу театру імені Івана Франка «Райськеє діло». Враження від вистав названих авторів неоднозначне. Прихильно зустрічає публіка сценічне втілення заньківчан (у Львові) драми Валерія Шевчука; з ан­ шлагом ідуть вистави за творами Марії Матіос. Про «Гімн демократичної мо­ лоді» Марія Матіос відгукнулася захоплено, а режисер театру «Сузір’я» поба­ чив у цій виставі щось подвійне: «Це не Жадан, а скоріше «Одинокий Жадан» (за прізвищем режисера Одинокого. – М. Н.). Книжка Жадана і вистава – ціл­ ком різні речі... Результат не показує ні Жадана, ні Одинокого. Лірично-любов­ на лінія не вибудувана. Ну б’ються, ну бавляться – там абсолютно немає драми. Втім, є чудові ролі. На перше місце виходить другорядний герой Славік – арт-директор гей-клубу». Я б додав ще «австралійця», якого блискуче грає О. Богданович. Загалом же – драму як таку в цій виставі розшукати важко. Є там медики-шарлатани, що шастають у кишенях загиблого «не героя», є бом­ жі, що шукають металобрухт на залізничних коліях, а в останній дії їх бачимо навіть у космосі... Суто драматичну колізію твору мав би підтримати оповідачнаратор, котрий пробує говорити щось навіть філософське, але серйозного місця на сцені йому не знайдено. Це ходульний інформатор для нагадуван­ ня, «а що ж буде далі» і т. ін. Маємо, отже, не так драматургію, як набір фресокзаготовок для драматургії можливої.


С.У.Д. Текст: Михайло Угаров Фото з архіву автора (Підготовка до друку: Юлія Бентя, Анастасія Гайшенець, Оксана Сидоренко)

Підірвати контекст

19 диверсійних вправ молодим митцям Михайло Угаров – ідеолог руху «Нової драми» у Росії, драматург, режисер і сценарист, член оргкомітету та один із засновників фестивалю сучасної драматургії «Любимовка», художній керівник «Театру.doc» та «Центру драматургії і режисури О. Казанцева та М. Рощина». Минулої осені в рамках фестивалю сучаної драматургії «Тиждень актуальної п’єси» Михайло Угаров відвідав Київ, де в приміщенні Національного університету театру, кіно і телебачення імені Івана Карпенка-Карого провів майстер-клас для молодих дослідників театру. Пропонуємо до вашої уваги короткий витяг та деякі ідеї, що їх популяризує маестро

1.Прорив

Коли в Росії починався рух Нової драми, театр традиційний чинив шалений спротив цьому про­ цесу. Це була глуха стіна, яку, здавалося, ніколи не пробити. Прорив виник з неочікуваного боку. Здійснило його молоде російське кіно. Потім рап­ том стався вибух творчої енергії у провінції – нині увесь Сибір ставить сучасну драматургію. Зараз надзвичайно широке інформаційне поле. Можна спокійно сидіти в інтернеті і диви­ тися, приміром, нові вистави Томаса Остермайє­ ра. Зрештою, кого забажається. Тож і працювати, входити у діалог можна саме з таким контекстом, а не орієнтуючись на обставини існування і функ­ ціонування академічних театрів. Однак у Києві тягар контексту надзвичайний. Не в дійсності, а у свідомості режисерів, драматур­ гів, акторів, які стверджують, що змінити щось не­ можливо.

зеї Льва Толстого в Ясній Поляні та її філії – маєтку Толстих Нікольське-Вяземське. – Ред.). Туди при­ їжджали 10 молодих драматургів і стільки ж мо­ лодих режисерів. Вони починали з нічого, і від­ находили спільну ідею. В процесі спілкування з’являлося усвідомлення взаємної необхіднос­ ті. Насправді, режисура і драматургія – дві шале­ но самотні професії. Запропонована нами модель взаємодії непроста у втіленні – доводиться від­ мовлятися від свого его, яке в усіх, природно, іс­ нує. Я не мав сподівань, що одразу будуть напи­ сані геніальні п’єси і подібним чином втілені. Для мене було важливо, щоб драматург з Краснояр­ ська повіз із собою додому 10 номерів телефонів друзів-режисерів, яким він зможе зателефонува­ ти при нагоді, порадитися, порозмовляти, обго­ ворити ідеї. У свою чергу, і в кожного режисера з’явиться 10 драматургів, з якими він зможе обго­ ворювати власні ідеї.

Найважливіша річ – погляд автора на ситуа­ цію, на життя. Якось я і кінорежисер Марина Раз­ бєжкіна викладали у кінорежисерів-документа­ лістів. Я викладав «постановку погляду». Наше сприйняття реальності скуте культурними кода­ ми. Творчій людині слід відмовлятися від старих культурних кодів, до яких полюбляють апелюва­ ти театрознавці і критики, порівнюючи твори мо­ лодих авторів із, приміром, п’єсами О. Вампілова чи Т. Вільямса. Приклад старого культурного коду: Достоєвський – повія – Сонечка Мармеладова. Нині повія у десять разів складніша. Не за Мар­ меладову, а за цей культурний код. П’яничка Мар­ меладов – співчуття. А п’яничка – складніший. Не варто постійно щось із чимось порівнювати.

2. Відмова від «Его»

3. Присутність автора

5. Сприйняття реальності

Коли я був молодим драматургом, я був воро­ жо налаштований до режисури як такої. Ми ви­ сували лозунги: «Кращий режисер – мертвий режисер». Режисери нам відповідали тим са­ мим. Кращий драматург – мертвий. Однак потім час конфронтації минув. Ми усвідомили причет­ ність до одного покоління. А театр, як ви знає­ те, створюється саме поколіннями, коли раптом зустрічаються режисер, автор, група акторів, бе­ руться разом до роботи і відбувається культур­ ний зсув. Прикладом творчої консолідації може слугува­ ти російський досвід організації «Лабораторії» в Ясній Поляні («Лабораторія» молодих драматур­ гів і режисерів – проект Михайла Угарова в му­

30

український театр

Присутність автора в тексті важливіша за сю­ жет. Не безпосередня присутність, яка, як прави­ ло, виглядає досить кумедно. Якось я займався напрямком фан-фікшн – літературні продовжен­ ня фанатами-аматорами сюжетів культових тво­ рів. Це досить цікавий напрямок в літературі. Але оскільки це неофіти, люди, які не вміють писати, вони надміру наївні та відверті. Вони «вкладають» у текст себе самого. І зазвичай ти одразу розу­ мієш, де автор. Це примітивний шлях, який прохо­ дять всі хлопчики й дівчатка – драматурги, коли починають писати. Дорослішаючи, починаєш ру­ хатися далі, все ускладнюється. Приміром, усі мої п’єси абсолютно автобіографічні, але спробуй­ те мене там відшукати. Я один знаю, в який спо­ №5/2012

сіб я там себе оприлюднив, відбувається своєрід­ не шифрування себе самого.

4. Постановка погляду

Найважче, що є в нашому житті – сприйнят­ тя реальності. Чесно кажучи, її ніхто не бачить. Прий­нято вважати, що ми в ній існуємо, її бачимо і чуємо. А насправді ж не бачимо і не чуємо. Ми постійно перебуваємо у минулому, майбутньому, в ідеальному просторі, у світі своїх думок тощо. Як можна сьогодні визначити знане класичне поняття катарсису? Для себе я його визначаю як «я тут і тепер». І коли я це усвідомлюю – пережи­ ваю потрясіння. Саме «постановка погляду» дає це розуміння. Адже людина безупинно захища­ ється від реальності. Саме реальність приховує у собі загрозу, не зрозуміло, чим все скінчиться, тож значно безпечніше існувати в минулому чи майбутньому.


6. Я і світ

Сьогодні в літературі, драматургії, взагалі всю­ ди є дві конфліктні сторони: я і світ. Перша ідео­ логічна позиція: світ винен переді мною, оскіль­ ки він недосконалий. Зворотна позиція: я винен у тому, що світ недосконалий. І ця, друга, значно ці­ кавіша. Тому що в драмі така категорія, як почут­ тя провини, актуальна ще з часів давньогрецько­ го театру. Сценарист Олександр Родіонов якось влучно сказав: відчуття провини для драматур­ га настільки ж необхідне, як і невеликий зріст для танкіста.

На вечорі пам’яті Ганни Яблонської

7. «Вертикаль» і «горизонталь»

Існує мистецтво «вертикальне» і «горизонталь­ не». ХХ століття займалося винятково верти­ кальним мистецтвом. Яскравим прикладом цієї тенденції у кінематографі може слугувати твор­ чість Андрія Тарковського. Це велике мистецтво, але воно лишилося в минулому столітті. Завжди, коли читаєш перші, ще наївні п’єси молодих ав­ торів, приголомшує безліч янголів та дияволів з ієрархічним світом, в якому ясно прописані «верх» і «низ». Сьогодні актуальна «горизонталь», опис жит­ тя. Мені було б неймовірно цікаво прочитати опис життя молодого інтелігентного киянина. І будьякому європейцю це буде цікавіше, аніж розбур­ хана душа, що розривається поміж янголом і дия­ волом. Зараз «вертикальне мистецтво» – це, як правило, добірка банальностей. Життєві подро­ биці – цікавий і багатий на нову інформацію світ, з якого потім у мене в голові складається вертикаль. Я не закликаю вас займатися українською ет­ нографією, створювати п’єси-вишиванки. Але душевний неспокій, зрештою, в усіх однаковий, а от побут – різний. І він має бути в «тілі тексту». Мати Магнітського – Анастасія Патлай. «1:18. Година вісімнадцять» Театру.doc

8. Два кола потрясінь

В арсеналі британського театру Royal Court є одна проста і корисна вправа, яка точно налаш­ товує на те, яку п’єсу авторові варто писати. Ми її також активно використовуємо. Я пропоную молодим драматургам скласти два списки фак­ тів, які їх схвилювали і приголомшили протягом останніх п’яти років. Перший список складаєть­ ся з подій суспільно-політичного та культурного життя. Другий – особисті потрясіння. Коли спис­ ки складено, їх потрібно сумістити у ті самі п’ять пунктів: узяти подію значущу, велику і поєднати з малою, ввести їх в одну історію. Щиро кажучи, секрет успіху будь-якого твору – це особиста драма на тлі світової катастрофи. Пригадайте, приміром, фільм «Титанік». Цим спо­ собом активно послуговується комерційний кі­ нематограф. Але це правомірний прийом, він на­ дає особливої об’ємності тому, що відбувається. У тих українських п’єсах, що я читав, мені не виста­ чає цього простору. Приватні історії я зчитую, але не вистачає тла, на якому це відбувається.

9. У діалозі зі світом

Драматургія – це соціальне поле. Зрозуміло, що це мистецтво, література, естетика, але це ще й діалогізм, отже – соціальність. Поезія та проза – доля інтровертів і соціопатів. Але якщо автор екс­ траверт, якщо він активно існує у діалозі з чимось, він пише драму. Природа чітко розрізнює моно­ логістів та діалогістів. Тому багато хто з письмен­ ників, прозаїків коли починають щось робити в театрі стикаються з агресивною критикою на свою адресу. Людина намагається «натягти» на себе іншу природу. У нього монологічна природа, а він хоче діяти в діалогічному полі. А може бути і зворотнє – драматурги взагалі не можуть писати романи, бо це для них надто довго й нудно.

10. Режисер – драматург

Я розумію, що театр значно могутніший, аніж кіно. Тому що в театрі можна все, а в кіно – ні. Про­ за, сценарій, поезія – будь що. Роби, і для всього знайдеться сценічне вирішення. Минули часи, коли режисери вставали й казали, що не розумі­ ють, як це робити. І відкидали текст на цій підставі. У молодих російських режисерів пішло відхи­ лення у зворотному напрямку. Вони наче збоже­ воліли, обирають лише те, що не зрозуміло, як ста­ вити. Але я їх розумію – це надзвичайно цікаве творче завдання. Сконструювати спосіб розмови, спосіб комунікації. Аби так сталося, потрібен без­ посередній прямий діалог між режисером і дра­ матургом, тому що ці професії доповнюють одна одну.

11. Супутні ідеї

Для того щоб стати драматургом, актором чи режисером, потрібно мати в голові якісь супут­ ні ідеї. Приміром, яскравий білоруський драма­ тург Павло Пряжко постійно вивчає термодина­ міку. Навіщо? Спершу ми були шоковані, адже він усіх дістав цією термодинамікою. Сам я був тро­ хи «поведений» на сучасній філософії. Мені дуже подобається Мішель Фуко. Я про це навіть п’єсу написав – «Облом off». Але зараз ніхто й не зро­ зуміє, що там закладено філософські ідеї Фуко. журнал, який читають не тільки в антракті

31


С.У.Д. Текст: Анатолій Крим, Надія Соколенко Фото з архіву А. Крима

«Варто писати лише про те, що болить»

Ч

ому ви собі за фах обрали саме драматургію?

– Я пишу не лише драматичні твори, а й про­ зу. Однак вважаю, що драматургія – це моє по­ кликання. Передусім через те, що в мене, напев­ но, «драматургічний» склад розуму. Навіть у моїх прозових творах читачі відзначають соковитість і точність діалогів. Ви пам’ятаєте ваш перший успіх?

Нині Анатолій Крим – один із найбільш популярних сучасних українських драматургів. У 1970-х навчався у майстерні В. Розова в московському Літературному інституті. Вистави за його творами «Нелегалка», «Євангеліє від Івана», «Жага екстриму», «Заповіт цнотливого бабія», «Осінь у Вероні» та іншими поставлені у більш як 20 театрах України. Його п’єси також грають у Москві (Росія), Афінах (Греція), Софії (Болгарія), Варшаві (Польща), Торонто (Канада), Монтевідео (Уругвай) та інших містах світу. В Україні вийшли друком 5 збірників п’єс, також збірки творів драматурга виходили друком у Болгарії, Італії, Польщі, Росії, Сербії. Зараз за п’єсою А. Крима, написаною спеціально до ювілею Анатолія Хостікоєва, готується прем’єра в Національному театрі імені Івана Франка. Впродовж останнього часу написано ще три нові п’єси, які не ввійшли до збірок, – «Жмурик», «Приходить кум до куми», «Жіноча логіка». Про творчий шлях, рецепти успіху, особливості драматургічної творчості читайте в інтерв’ю із заслуженим діячем мистецтв України Анатолієм Кримом

34

український театр

№5/2012

– Я навчався у Віктора Сергійовича Розова. Тоді через молодість я не сприймав його побу­ тописання. Дивувало, що в його творах мешка­ ли якісь бабусі з репліками про вартість буря­ ків чи моркви. А мене у той час цікавив образ Джордано Бруно, я захоплювався стилем Теат­ру на Таганці. Якось учитель мені сказав: «Станеш драматургом, лише коли вдало напишеш п’єсу за класичними канонами (єдність часу, місця і дії). А далі вже можеш робити, що заба­жаєш». П’єса «Довга дорога додому...» про останні дні Другої світової була написана як відповідь на такий виклик. Вона стала моєю дипломною роботою та водночас дебютом в академічно­ му теат­рі – її взяв до постановки Саратовський театр драми імені Карла Маркса у 1974 році. На той час мало хто з драматургів одразу захищав­ ся готовою виставою. З цією постановкою пов’язаний ще один ці­ кавий епізод – сценографію до вистави по­ годився створити Михайло Курилко, профе­ сор Московського художнього інституту імені В. Сурикова. Він сам воював і втратив на війні руку. Можливо, він узявся за цю роботу нікому тоді не знаного дебютанта ще й тому, що ніяк не міг повірити, що молода людина, яка не нюха­ ла пороху і народилася вже після війни, могла написати про ті події настільки правдиво. Але запам’яталося мені інше, наприкінці вистави на поклоні глядачі несамовито аплодують нам, а Михайло Курилко так тихо мене питає: «Ду­ маєш, це тобі аплодують? Ні, це поки що апло­ дують твоїй молодості. Але це швидко мине». Ці слова, думаю, заклали в мені особливу ви­ могливість до роботи, без жодних послаблень і потурань вікові чи чомусь там іще.


леність у презентації української культури за кордоном українського дипкорпусу. Зі мною неодноразово траплялися ситуації, коли біль­ шу увагу проявляли представники інших країн, а посли та аташе з питань культури, навіть маю­ чи запрошення на руках, не завжди приходили на прем’єри, хоча часто це було вперше, коли твір українського автора йшов у тому чи іншому націо­нальному театрі. Утім, така неуважність та байдужість стосує­ться не лише мене, і, на жаль, Україну у світі знають з іншого боку. Наскільки успіх вистави, на вашу думку, залежить від утілювачів задуму – театру, режисера, акторів?

Олена – Людмила Дементьєва, Євген – Ярослав Чорненький, Вадим – Анатолій Сомик, Євгенія – Валерія Ходос. «Квартет для двох»

Звичайно, не можу не згадати ще одного зі своїх вчителів. Це Лесь Степанович Танюк, який на той час був режисером Московського теат­ ру імені Костянтина Станіславського. Це було в Росії, а в Україні? – Коли я після навчання повернувся в Україну, театри мене не помічали. Що я тільки не робив, одного разу навіть написав п’єсу на виробничу тематику, але коли її поставили в Чернівецько­ му театрі, сам ходив до директора з проханням, аби її зняли з репертуару – так було соромно. Я зайнявся прозою, і лише 1982 року повернувся до драматургії, створивши комедію «Фіктивний шлюб». Її одразу поставили 16 українських теат­ рів. Такий успіх не минув даремно, драматур­ ги першого, а особливо другого ешелону поча­ ли проти мене кампанію. І «...шлюб», і наступна п’єса «Хабар для Клави» були касовими комедія­ ми, їх хотіли ставити теат­ри, але згори надійшла команда «не пущать». До речі, так само вони вчиняли і з Ярославом Стельмахом.

– Зараз мої п’єси йдуть у багатьох українських театрах. Але не це головне. Мене почали ак­ тивно перекладати і ставити за кордоном. У Ро­ сії, Болгарії, Польщі, Уругваї, Греції... Одна за од­ ною виходять збірки п’єс у перекладах. А це вже, можна сказати, вища ліга. Днями мені надіслали мою збірку італійською, що вийшла в Мілані у се­ рії світової класики. Так, країну пізнають за її митцями, за її культурою. – Але тут з’являється один неприємний мо­ мент. Це абсолютна інертність та незацікав­

– Так, зараз для мене не має значення, який саме театр мене ставить – національний, об­ ласний, камерний, головне – хто режисер і його інструменти – актори. У моєму віці, коли, як казав Шолом-Алейхем, вже їдеш з ярмар­ ку, починаєш прискіпуватися до режисерів. Та все одно є такі, яким довіряєш, даєш першим прочитати п’єсу. Шукаєш режисера, який ста­ виться до творів і до тебе не компліментарно, а вказує на прорахунки, недопрацювання. Для мене таким режисером став Віталій Малахов. У нас з ним справді плідна співпраця, ми іно­ ді навіть жартуємо, що Театр на Подолі пере­ творився на «Кримський пересувний театр», адже тут зараз йдуть чотири мої п’єси. У нас з В. Малаховим успішна спільна робота і в На­ ціональному академічному російському дра­ матичному театрі імені Лесі Українки – тут уже п’ять років поспіль на аншлагах йде «Заповіт цнотливого бабія».

І ви знову зробили перерву? – Так, я знову зосередився на прозі та сцена­ ріях для документальних фільмів та радіопро­ грам. Повернувся у драматургію тільки піс­ ля 2000 року. Результат – 9 п’єс, минулого року вони вий­шли збіркою під назвою «Заповіт цнот­ ливого бабія». Саме в цьому досить зрілому віці, коли я вже й на життя дивлюся інакше, і на теат­ ральне мистецтво, можна сказати, мене «почали помічати». Що маєте на увазі?

Сцена з вистави «Осінь у Вероні» Вінницького академічного музично-драматичного театру імені Миколи Садовського

журнал, який читають не тільки в антракті

35


С.У.Д. Текст: Неда Неждана Фото надані автором

закордоння української драми Ц

Останнім часом завдяки участі у різних міжнародних проектах, фестивалях, конференціях та форумах я дедалі більше розширюю свій умовний драматургічний простір. Від фестивалів найближчих країн (Росії, Білорусі, Польщі) і пострадянського простору («Реабілітація теперішнього» у Єревані, Вірменія) до найбільшого драматургічного фестивалю Європи «Нові п’єси з Європи» у Вісбадені (Німеччина), де мене було обрано патроном України, та перемоги в конкурсі Світової Конференції Жінок-Драматургів у Стокгольмі (Швеція). Це дає можливість побачити і почути іншу драму й театр, а також, що створює особливий «стереоефект», – поглянути збоку і на свою творчість, і на ситуацію з сучасною драмою в Україні загалом. Чому ж наша драматургія, за підсумком, за кордоном успішніша, аніж на батьківщині?

38

український театр

№5/2012

ей мандрівний рік почався для мене у день театру в Мінську виста­ вою Віри Машевської «Тільки не це!» за моєю п’єсою «Той, що від­ чиняє двері», яка минулого року здобула приз глядачів на між­ народному фестивалі «Театральний куфар». Я була здивована, що цю провокативну політичну чорну комедію про питання свободи поставили в Білорусі. Проте саме через режисерську концепцію зрозуміла проблема­ тику країни, роздвоєної між бажанням еміграції-втечі та схову у внутріш­ ньому світі. Найбільш плідним виявився червень. Спершу презентація двох укра­ їнських п’єс на фестивалі «Ніч культури» в Любліні. Там стартував проект «Велике князівство драматургії», який здійснює знаний білоруський дра­ матург і професор Люблінського університету Сергій Ковальов. В осно­ ві проекту – переклади, театральні читання та антологія сучасних п’єс країн, об’єднаних спільною історією – України, Польщі, Литви і Білору­ сі. Україну представляли п’єси «Станція, або Розклад бажань на завтра» Олександра Вітра та моє «Самогубство самоти» – на великій сцені Театру імені Юліуша Остерви. Після читань драматурги і виконавці були запроше­ ні на розмову з аудиторією, яка висловила цікаві спостереження. Зокре­ ма, автор проекту Сергій Ковальов хотів спровокувати театр на «іншість». І українська драматургія виправдала сподівання – проб­лемна, цікава – і фаховій аудиторії, і широкому загалові, але водночас оригінальна, «інак­ ша». Поляки відзначали полісемантичність, ігрову природу і гумор у поєд­ нанні з серйозними речами. Характерно, що увагу повного залу, на кшталт театру імені Івана Франка, тримали не вистави, а п’єси. Продовженням презентації сучасної української драми на міжнародній арені став і форум молодих театральних митців країн СНД, Балтії та Грузії, який проходив у Кишиневі також у червні цього року. На сам форум я не потрапила, але формувала інформаційні дані для міжнародної драматур­ гічної антології, презентованої там. Мене потішило, що всі запропонова­ ні драматурги були представлені у виданні, а Україна виявилась найбільш «плідною», адже єдина презентувала аж 4 авторів – Павла Ар’є, Артема Виш­невського, Юрія Паскара та Ганну Яблонську. Остання була «присутня» і в межах міжнародного фестивалю переклад­ ної сучасної драматургії «Європа театрів», ініційованого Домом Європи і Сходу в Парижі, де була презентована читкою її п’єса «Язичники», щоправ­ да, в «російській» програмі – і це теж показово. Фестиваль цей своєрідний і унікальний, адже проходить одночасно не лише у Франції, а й у багатьох європейських містах. Цього року ми змогли поширити його і на Україну зусиллями незалежного Київського театру «МІСТ» та Театрального центру НаУКМА «Пасіка». В моєму перекладі з французької було представлено на сцені «Могилянки» театральне читання монтажу з маленьких п’єс Матея Віш­нєка під загальною назвою «Уяви собі, що ти бог» (режисер Надія Година, актори Олександр Пащенко, Єва Прохоренко, Денис Щербак). Після показу однойменна п’єса, в основі якої своєрідна філософія фахових убивць та не­ порозуміння в стосунках близьких людей, – спровокувала цікаву дискусію аудиторії про сучасну драму, яка потребує інакших способів її втілення, гри акторів. Окрім участі у фестивалі, театр «МІСТ», який працює переважно з мо­ дерною та постмодерною драматургією, створив виставу в рамках нового міжнародного проекту обміну сучасною драмою з Македонією. Зокрема, у Штіпському драматичному театрі була поставлена п’єса Анни Багряної – молодої української авторки, яка успішно поєднує в собі таланти поета,


С.У.Д. Текст: Наталя Ворожбит, Валентина Тужина Фото з архіву Наталі Ворожбит

Драматургу потрібен театр

Сучасний український театр – явище маргінальне. Не лише автори, а й глядачі давно вже знають один одного в обличчя. Наталя Ворожбит, донедавна відома переважно в Європі, нарешті органічно влилася в театральний процес нашої країни та активно пропагує новітні тенденції європейського театру на українській сцені. І хоча ситуація в театрі по суті виштовхнула сучасних авторів на периферію театрального процесу, заснування Наталею Ворожбит та групою однодумців фестивалю «Тиждень актуальної п’єси» водночас поставило перед театральною спільнотою низку питань і роз’яснило хвилюючі моменти. Хто краще драматурга знає, про що написана п’єса? Чому в українському театрі сучасна драматургія лишається terra incognita, а може, навіть і персоною non grata? Чому режисери бояться братися за постановку сучасної драматургії? Наталя Ворожбит допомогла розібратися нам з цими та іншими питаннями

Б

агато хто з сучасних режисерів каже, що глядач не готовий до сприйняття сучасної драматургії. Чи погоджуєтеся ви з цим твердженням? Можливо, режисери говорять так, аби виправдати власну неготовність працювати з новітнім мате­ ріалом? – Режисери, як правило, дійсно не готові до роботи з сучасною драматургією. Я перекона­ на, що все залежить не від глядача. Смак гляда­ ча формують режисер і драматург, а не навпаки. Може, глядач частково і не готовий, але його по­ трібно виховувати – інакше бути не може. Гля­ дач – і це показують два наші фестивалі сучасної драматургії – «голодний» і готовий слухати нові тексти. Саме сучасну драматургію. Я певна, що є для кого робити новітній театр. Там буде свій глядач, який абсолютно нормально сприймати­ ме нову форму. Не треба нарікати на глядача. Якщо комусь не подобається вистава – можна встати й піти. У людей може бути шок, дискомфорт від побаче­ ного, але це не означає, що вони цьому, новому, не зрадіють. Чому в нас у театрі не працює тандем режисер–драматург? Чи потрібно режисерам працювати з драматургами? – Якщо режисер ставить сучасний текст, то, вважаю, не зайве буде пояснити, про що він. У нас склалася дивна ситуація. Є режисери, які бе­ руть п’єсу, не спілкуються з автором, ставлять власні візії на тему прочитаного. І не дай Боже,

40

український театр

сценічний текст збігатиметься із тим, що напи­ сано в автора! Поставити так, як написано, у нас вважається поганим тоном. Це не амбіційно! Ам­ біційно побачити зовсім інше. Але чому так – для мене загадка. Я ще розумію, коли так роб­ лять з п’єсами Чехова або Шекспіра, з класикою, яку ставити, як написано, вже трошки нуднувато. Тут потрібно шукати форму, витягувати інші сен­ си. А коли ти отримуєш сучасну п’єсу, то шукати восьмий смисл у ній не обов’язково. Цей текст сам по собі беззахисний. Він не захищений ча­ сом, не захищений авторитетними режисера­ ми, і тому дуже легко поламати його долю. Якщо поставити п’єсу не так, як треба, можна вбити її головну думку, її більше ніхто може не поста­ вити. Весь час наводжу приклад, коли в Royal Court поставили «Зерносховище» і після пере­ гляду драматург Михайло Дурненков попросив прочитати п’єсу. Після він сказав: «Я вражений, бо я був впевнений, що всі трюки придумав ре­ жисер. А в тебе все це є в тексті!» Тобто режисер нічого не придумував, він поставив все так, як написано. Для нього чомусь було амбіційно зро­ бити саме так. На Заході цього всі дотримуються. Тобто, якщо я правильно вас зрозуміла, наші режисери зверхньо ставляться до тексту? – Я просто переконана, що коли ставиш не­ відому п’єсу, то треба її поставити максималь­ но близько до тексту. Принаймні, не монтува­ ти текст, не переставляти початок на кінець, не викидати великі шматки, не робити так, щоб жі­ ночі ролі грали чоловіки і навпаки. Адже молоді режисери часто займаються такими жахливими №5/2012

речами. І для них саме в цьому полягає режи­ сура, а не в тому, як достовірно зіграти п’єсу, як примусити акторів говорити людськими голоса­ ми. Мені від цього сумно. Як у світі працює зв’язка режисер–драматург? – Є два варіанти. Режисер побачив твою п’єсу, вона йому сподобалася, він хоче її поставити. В такому випадку автора запрошують на репети­ ції, а режисер запитує по тексту. В іншому випадку п’єсу замовляють, розпові­ дають приблизно що і про що. Така робота може розтягнутися в часі, бо ти пишеш, переписуєш, обговорюєш. Інших шляхів я не знаю. Чому ця схема не працює у нас? – Нема такої традиції. У нас не працювали так багато десятиріч. На жаль, у нас немає культури спілкування драматурга з режисером. Чи можна говорити про традиції в українській драматургії? – Я вважаю, що у нас немає традиції, і в яко­ мусь сенсі це дуже добре. Традиція часто зава­ жає. Якщо в художника немає рамок і авторите­ тів, він може без страху відійти убік і знайти там щось таке, що добре освічена й обізнана з тради­ ціями людина ніколи не зробить. Сподіваюся, що й у нас є такі сміливці, готові шукати щось нове. Ви не думали про викладацьку роботу?


ри. Люди, які цим займаються, повинні відкри­ вати свій театр, підвал – що зможуть. І там вже творити, що вони вміють. Читки – прекрасний початок. Ви вже читали п’єси для цьогорічного фестивалю «Тиждень актуальної п’єси»? – Цього року прийшло близько 100 п’єс. Ми вирішили, що в цьому році ми не будемо оголо­ шувати переможців, просто виберемо 15-20 п’єс для читання – це вже будуть переможці. У рамках фестивалю сучасної драматургії ви робили проект у Черкасах «Місто на Ч.» у постановці Андрія Мая. Розкажіть про цей проект.

Сцени з вистави «Grainstore (Зерносховище)» у Королівському Шекспірівському театрі (Лондон, Велика Британія)

– Директор черкаського театру запропону­ вав зробити виставу про Черкаси. Я наголошу­ вала разів десять, що це не буде ода Черкасам. Що може вийти досить жорстка історія, бо це документальний театр. Що будемо опитувати реальних людей, не тільки письменників. Звіс­ но, мої страхи підтвердилися. Ми ходили на ба­ зари, на заводи, ми знайомилися з молоддю в нічних клубах і всі розмови записували на дик­ тофон. Щось крадькома, щось відкрито. Потім розшифровували ці тексти. Звісно, там була не­ нормативна лексика, якою розмовляє полови­ на населення Черкас. Я написала текст і поїхала. Весь тягар упав на Андрія. Актори, які страш­ но матюкались у побуті, казали: «Твою мать! Як я буду ЦЕ казать?» Ми прибрали мат, де могли. Прик­ро, коли все упирається в ненормативну

– Я б із задоволенням вела якусь лабораторію чи семінар. Але мене ніхто не запрошує. Чому, на вашу думку, у нас так мало молодих режисерів, яким була б цікава робота з сучасною драматургією? – Треба підігрівати інтерес режисерів. Вони нічого не бачать. Я думаю, що вони не зако­ хані. Нема у нас своїх Васильєвих, Люп, Варлі­ ковських. Потрібно, щоб молодь подивилася виставу і закохалася. У вишах мають показува­ ти вистави, називати імена. Я поїхала в Москву 20 років тому абсолютно чистим листом. І що мені дало навчання? Я стала орієнтуватися! Мені розповіли, що треба читати, куди треба ходити і з ким спілкуватися. Чому у нас надають перевагу читкам, а не постановкам? – Читки ні до чого не зобов’язують, правиль­ но? Та й не розраховані вони на академічні теат­ журнал, який читають не тільки в антракті

41


С.У.Д. Текст: Марися Нікітюк, Надія Соколенко Фото з архівів М. Нікітюк та фестивалю «Тиждень актуальної п’єси»

вивести Київ зІ Стану анабіозу «Гогольfest» вже закінчився. За підсумками, як ви вважаєте, задум вільного простору для всіх бажаючих себе виправдав? – На всі 100%. Ми вже вирішили, що навіть якщо в майбутньому будуть гроші на цікаву театральну програму, із запрошенням зарубіжних театрів, ми все одно лишимо такий формат хоча б як офф-програму, подібно до Единбурзького фринджу. Ви одна з ініціаторів та організаторів «Тижня актуальної п’єси». Утім паралельно існують ще й інші форуми сучасної драматургії – львівська «Драма.UA», харківська «Курбалесія», новою драмою зай­мається і херсонський Центр імені Вс. Мейєрхольда, а цього року почали і в Донецьку. Ви з ними якось взаємодієте?

Молодий театрознавець і драматург, головний редактор театрального порталу «Teatre» Марися Нікітюк – одна із засновників Фестивалю сучасної драматургії «Тиждень актуальної п’єси», який цього року з 3 до 11 листопада проходитиме в Києві вже втретє. Детально про фестиваль, активізацію молодого драматургічного руху в Україні, таємниці творчості – далі в інтерв’ю

Ц

ього року ви виступили куратором театральної програми Фестивалю сучасного мистецтва «Гогольfest», що проходив у Києві 21–29 вересня? Як формувалася програма? Як добиралися учасники? – Річ у тім, що рішення про проведення «Гогольfestу» було прийнято Владом Троїцьким у серпні, при цьому фінансування знайти не вдало­ ся, а як локація фестивалю був обраний занедбаний завод металокон­ струкцій на Видубичах, тож потрібно було все організовувати власними силами. За цей час і за таких обставин говорити про якусь добірну ра­ фіновану програму не можна. Тож ми вирішили, що взяти участь у теат­ ральній програмі можуть усі охочі. Це був скоріше шанс для молодих та енергійних митців заявити про себе. Щоправда, й при цьому не всі ба­ жаючі виступити змогли приїхати, адже аби привезти акторів та декора­ ції, все одно потрібні хоч якісь копійки, яких у фестивалю не було. Утім, Влад Троїцький із ЦСМ «Дах» спеціально до фестивалю поста­ вили нову виставу «Школа нетеатрального мистецтва», що складалася з двох частин. Не оминув увагою «Гогольfest» і Новий драматичний театр на Печерську спільно з майстернею Ігоря Лисова. Показали ціка­ ві вистави молоді режисери Антон Романов із Сімферополя (незабаром його прем’єру можна чекати в київському Молодому театрі) та Андрій Іванюк з Києва.

44

український театр

№5/2012

– Так, на сьогодні існує певна кількість осередків в Україні, зацікавле­ них у популяризації сучасної молодої української драматургії, у її розвит­ кові. І що більше таких центрів, то краще. Що більше буде хороших дра­ матургів, то кращим ставатиме контекст, збільшуватиметься конкуренція і змушуватиме й інших працювати над собою. Це такі речі, які підстьобу­ ють, змушують рухатися. Виводять із зони комфорту. Ясна річ, ми підтримуємо зв’язки, зустрічаючись на різних форумах з Оксаною Дудко – засновником львівської «Драбини», херсонськими дра­ матургами Євгеном Марковським та Миколою Гоменюком, завжди об­ мінюємося ідеями, форматами, ділимося думками. Хтось у когось, як це прий­нято в Україні, щось підгледить, запозичить. Адже ми, зрештою, пра­ цюємо на одному полі, хоч і в різних культурних центрах, у нас одна ідея. Прикро, що, як я зрозуміла з цьогорічної програми, у «Курбалесії» дещо змінився формат. Раніше цим фестивалем опікувався Володимир Горисла­ вець зі своїм театром «Котелок», і тоді цей фестиваль був таким собі україн­ ським інваріантом російської «Любимовки», де зустрічалися, знайомилися і співпрацювали молоді режисери і драматурги. Я хотіла цього року потрапити і на «Драма.UA», але оскільки він збігся в часі з «Гогольfestом», а я вже погодилася бути куратором, то не вдало­ ся фізично побувати на обох форумах одночасно. Хоча багато хто з моло­ дих режисерів, показавши вистави у нас, одразу ж вирушали до Львова. А в чому відмінність, приміром «Тижня...» від «Драми...»? – Наша фішка – що для п’єс, які проходять конкурсний відбір, влаштову­ ються сценічні читання за участі акторів та режисерів. На «Драмі...» україн­ ські драматурги самі читають свої п’єси, а це вже не те. А інший момент, ми охоплюємо різні мистецькі центри, тож, за великим рахунком, маємо різні аудиторії. А вам не кортить свою аудиторію розширювати, влаштовувати гастролі сценічних читань? – Була й така думка. Такий собі промо-тур актуальної драматургії. Але поки що це тільки в планах. Хоча минулого разу «Тиждень...» частково вже був представлений у Черкасах, де показували вербатім-драму «Місто на Ч.» над якою працювали учасники центру «Текст».


С.У.Д. Текст: Євген Марковський Фото з архіву автора

Написати п’єсу з Royal Court

Незабаром українці та англійці зможуть побачити результати Програми театру Royal Court для українських та грузинських молодих драматургів

У

далеких вже п’ятдесятих роках минулого століття лондонський театр Royal Court перевернув світ театральної Європи з ніг на голо­ ву. Саме пересичена «прилизаною», позбавленою актуальності по­ воєнною драматургією і режисурою буржуазна публіка, по суті, сформува­ ла соціальне й естетичне замовлення на жорстку нову драму. Очікуваною відповіддю стала п’єса тоді ще нікому не відомого молодо­ го літератора Джона Осборна, який запропонував «роялкортівцям» свою першу п’єсу – «Озирнись у гніві». До цього Осборну вже відмовило більш як 10 театрів: аж занадто незвичним, провокаційним, викличним виявився текст як на той час! Беручи п’єсу до постановки, адміністрація театру Royal Court по-справжньому ризикувала: а що як провал? Прем’єра, однак, пе­ ревершила всі очікування: п’єсу та виставу чекав грандіозний успіх. Преса назвала автора «сердитою молодою людиною», згодом так поча­ ли визначати ціле покоління авторів, яких послідовно та неухильно пред­ ставляв на своєму коні театр Royal Court. Відтоді в театрі йдуть вистави винятково за сучасними п’єсами, в яких на­ явні три складові: актуальність, злободенність, провокативність. Театр сві­ домо орієнтується не лише на доморощених, британських драматургів, але й на зарубіжних авторів. Двадцять років тому в театрі з’явився влас­

46

український театр

№5/2012

ний міжнародний департамент, який займається виключно з драматурга­ ми, що проживають за межами Великої Британії. Усі ці роки департамент очолює Еліз Доджсон – істинний ентузіаст своєї справи, продюсер, що відкрила світові десятки перспективних драматургів. Щороку Еліз зі свої­ ми соратниками з Royal Court – драматургами, режисерами, менеджера­ ми – мандрує світом у пошуках нових текстів і ще нікому не знаних, але цікавих авторів. Де тільки не побувала команда «роялкортівців»! Мекси­ ка, Уганда, Росія, Індія – невеликий і зовсім не повний перелік тих країн, де проводилися семінари Royal Court (британці називають їх «workshop» – майстерня). У цих країнах щоразу відбиралася група перспективних дра­ матургів, які під чуйним керівництвом британських професіоналів писа­ ли кожний свою власну п’єсу. Значна кількість текстів оживала у вигляді сценічних читань чи повноцінних постановок у Лондоні – на сцені театру Royal Court. Слід також підкреслити, що в цій діяльності величезну підтримку театро­ ві надає Британська Рада: без її участі навряд чи вдавалося б реалізовува­ ти такі амбіційні проекти. У 2011 році така нагода випала Україні. 25 лютого 2011 року до України завітала керівник міжнародної програми театру Royal Court Еліз Додж­


С.У.Д.

«Драма.UA» у місті Лева

Текст: Ксенія Реутова Фото надані Фестивалем

Переможці фестивалю сучасної драматургії «Драма. UA» у Львові

27 вересня у Львові стартував третій, щорічний фестиваль сучасної української драматургії «Драма.UA». Організатор – творча майстерня «Драбина», співорганізатори – Британська Рада в Україні та Ґете-Інститут, за підтримки Львівської міськради та Фонду Ріната Ахметова. Започаткований два роки тому, фестиваль має на меті пошук молодих авторів, популяризацію української актуальної п’єси, підтримку в просуванні вітчизняної драматургії на театральні сцени. Цього року під гаслом «Більше драми!» об’єдналися творчі люди з України, Німеччини, Польщі та Великої Британії:режисери, драматурги, актори, провідні критики, художники, перекладачі, студенти творчих вишів. За чотири фестивальні дні відбувся справжній театральний форум: зі сценічними читаннями і обговоренням драматургії, відкритими лекціями і майстер-класами. А у фіналі, 30 вересня, було оголошено переможців

Мала сцена Першого українського театру для дітей та юнацтва перед читкою п’єси «Камінь» Маріуса фон Марієнбурга

48

український театр

№5/2012

Будівлю Першого українського театру для дітей та юнацтва облаштували наново майже з руїн

Л

оготип фестивалю – зв’язані у вузол кролики, блакитний і рожевий. Такий собі дизайнерський жарт, мовляв, п’єси множаться, як кро­ лики. Дійсно так: перша «Драма...» зібрала близько тридцяти дра­ матургів, тоді як цьогорічний фест налічував понад 100 надісланих текстів. Проте більше – не означає краще: у фінал вийшли лише дев’ять п’єс (зго­ дом одна з них була відкликана автором і знята з конкурсу). Отож вісім фіналістів: «Бал Бетменів» Тетяни Кіценко (Київ), «Революція зачекає?» Євгена Марковського (Херсон), «Дівка на виданні» Віри Маковій (с. Драчинці Чернівецької обл.), «Ліза» Дена Гуменного (Кіровоград), «Де­ рева спізнюються на автобус» Олеся Барліга (Запоріжжя), «Сни» Катерини Яковченко (Донецьк), «Реквієм для кларнету без оркестру» Олега Мосій­ чука та Богдана Мельничука (Тернопіль), «Літній сум» Андрія Бондарен­ ка (Львів). Перші четверо авторів уже відомі в театральних колах завдяки участі у «Тижні актуальної п’єси», тож на «Драму» відправляли вже не пер­ ші свої роботи. Проте як у театрі існує сумнозвісний для прем’єри закон «другої вистави», так, вочевидь, і в драматургії. Драматурги з досвідом і без конкурували майже на одному рівні за якістю текстів, придатністю для по­ становки, тематикою. Писали про політику («Бал Бетменів», «Революція за­ чекає?»), рейдерство («Реквієм...»), онкохворих дітей («Ліза»), не забуваючи про гомосексуальні стосунки («Дерева...», «Літній сум»). Писали в усіх мож­

Для відпочинку учасників фестивалю облаштували затишне патіо


фес тивалі Текст: Ірина Зубченко Фото: WALDEMART та Центру просування культури «Свідомо»

«Хочеш, отже, можеш!»

«Пікнік» Ф. Аррабаля. Режисер Антон Романов

«Достоєвський. Марлен». Режисер Ігор Лисов

Вісті про проведення Фестивалю сучасного мистецтва «Гогольfest–2012» стали приємною і, може, навіть кращою новиною літа. Адже прикро, коли фінансові негаразди та проблеми з приміщеннями (як це траплялося в минулі роки) стають на заваді чудовій ініціативі, яка згуртовує, надихає, провокує... Від самого фестивалю організатори не відмовилися, проте вирішили дещо змінити формат і територію. На всіх афішах, що анонсували «Гогольfest», коротко, але красномовно зазначалося – «своїми силами», а до участі у форумі запрошувалися всі бажаючі, які прагнуть проявити себе, адже цього разу головним, як відзначав Влад Троїцький, ставав не контент, а глядач 50

український театр

№5/2012

«Г

огольfest–2012» зустрічав своїх відвідувачів у порожніх завод­ ських цехах на Видубичах. Хоча для тих, хто пам’ятає ще невід­ реставровані зали Мистецького арсеналу з вікнами, затягнути­ ми ганчір’ям, оскільки не було ні рам, ні шиб, такі цехи не страшні. Протягом дев’яти днів фестивалю можна було спостерігати, як актори Даху та волонте­ ри коорди­нують аудиторію, переносять декорації, прибирають територію за­ воду, роблять всю ту роботу, яку творчою аж ніяк не назвеш, живучи майже по Станіславському: сьогодні ти Гамлет, а завтра статист. У наш час, коли театр (а якщо брати ширше – мистецтво), як влучно сказав на своєму майстер-класі режисер та актор Олег Ліпцин, є небажаною дити­ ною держави, важливо, що тут ще живуть і працюють небайдужі до цієї «ди­ тини» люди. Як, приміром, Влад Троїцький, який силою свого ентузіазму таки не дав і цей рік закінчити без фестивалю сучасного мистецтва, розглядаю­ чи «Гогольfest» як територію мистецької свободи, а театр – як місце нека­ тастрофічної свідомості. Воно має дати людині надію і переконання, що по­ при зовнішні фактори життя, вона будує своє теперішнє і майбутнє сама. Це закликом лунало з вуст героя вистави В. Троїцького «Школа нетеатрального мистецтва»: «Хочеш, отже, можеш!» На жаль, цей лозунг так і не став девізом молодих театральних режисерів, які цього року представляли на «Гогольfestі» свої вистави. Очевидно одне: у молодих людей є велика любов до театру і бажання бути на сцені, проте на даному етапі не вистачило майстерності, вміння та досвіду. Загалом, з кожною


фес тивалі Текст: Марія Прево Фото з архіву фестивалю

Цього року вже вчетверте Міжнародний фестиваль театрів ляльок «Дивень» (наймолодший з фестивалів театрів ляльок у західній Україні) зібрав на гостинній подільській землі майстрів, прихильників і друзів старовинного виду театрального мистецтва (у сучасній трансформації – театр анімації як творчий акт одухотворення неживої матерії). Незважаючи на цьогорічну пильну увагу передусім до спорту, організатори фестивалю в Хмельницькому знайшли необхідні спонсорські кошти для проведення традиційного форуму лялькарів та зібрали чотирнадцять колективів театрів ляльок (обласні, академічні, державні, приватні) із шести країн світу: України, Росії, Білорусі, Молдови, Литви та Ізраїлю

ДИВНИЙ ДИВОСВІТ ДИВНЯ!

Д

ля тих, хто вперше знайомиться з Хмельницьким театром ляльок, – це палац казки, що злітає величчю колонад у блакитне небо. Рік тому театр відкрився після капітального ремонту і вражає своєю вишука­ ністю і смаком. Роздивляючись у фойє чорно-білі, сповнені естетського шар­ му світлини колективу театру і випадково підводячи очі, – дивуєшся: над головою – дивовижне зіркове небо, де мешкає янгол-охоронець театру – дивневий бичок з крильцятами. Цей театр об’єднав професіоналів, цілкови­ то відданих своїй професії: директора театру Аллу Пундік, визнаних в Україні та зарубіжжі майстрів поетичного театру ляльок головного режисера театру Сергія Брижаня і головного художника Михайла Ніколаєва. Під час «Дивня» завдяки плідній роботі організаторів та Українського цент­ ру Міжнародньої спілки діячів театру ляльок UNIMA відбулися різні майстеркласи, де мали змогу взяти участь усі бажаючі: пластично-ритмічні тренажі від Л. Іщенка та О. Бучми, лялькові майстерні С. Чуркіна та В. Прозорова. Найтрадиційнішими за художнім вирішенням були вистави: «Лисичкасестричка та Вовк-панібрат» (м. Вінниця), «З равликом навколо світу» теат­ ру «Карабаска» (м. Перм, Росія). Атмосферною, умовно-поетичною виста­ вою, що розповіла про народження Ісуса Христа, була постановка «Шлях до Віф­леєму» (м. Львів). «Дівчинка з сірниками» навчального театру КНУТКіТ так само була присвячена різдвяній тематиці. У камерній постановці створював­ ся графічно-картонний світ байдужого міста, у якому бідна дівчинка (актор­ ка Д. Щипіцина, з вивідною лялькою) намагалася знайти своє щастя. Мрії дів­ чинки – це новий спалах сірника й уявна картинка з кольорового паперу. Були представлені й вистави пошукового напрямку (різні форми театру анімації) у поєднанні з елементами традиційного театру: «Ріпка» (м. ТельАвів, Ізраїль), «Лелеченя й опудало» (м. Рівне). А «Чудесна дудка» (м. Моло­

52

український театр

№5/2012

дечно) була сповнена легкого завзяття і виразних інтермедійних музичних номерів у живому акторському виконанні. Художній мінімалізм, традиційні вивідні ляльки поєднувалися з прийомами театру анімації. Режисер М. Анд­ рєєв, створивши історію про волелюбного Янка, передав конфліктні стосун­ ки поміж владою та соціумом, контрапунктом позначивши актуальну проб­ лему в сучасній Білорусі. Поєднання класично-традиційних художніх ознак, живого плану й лялькитантамарески було представлено у виставі «Соловей» (м. Паневежис, Литва). Визнаний майстер світового театру ляльок В. Мазурас – яскравий представ­ ник «театру художника». Відома казка-притча Г.-Х. Андерсена розігрувалась акторами у стилізованій ширмовій конструкції-наметі. Лялька-імператор – тантамареска (голова й тіло ляльки, руки актора). Два допоміжні актори зображували міністрів, які керували яскравими ляльками, на кшталт ки­ тайських стилізованих ляльок на палицях. Цей театр є своєрідним лялько­ вим колективом на мапі Європи: кожного літа кіньми мандрує він країною зі своїм театральним репертуаром. Зупиняючись у кожному селі, акто­ ри вмить облаштовують пересувну сцену й дарують глядачам театральне свято. На фестивалі були представлені також три музичні спектаклі: «Муха та Ко­ мар» (м. Тула) за режисерським задумом С. Мозгового – дитячий мюзикл, з сучасно аранжованою музикою Й. Штрауса. На сцені створений яскра­ вий світ, де мешкають герої вистави – ляльки-тантамарески (актори, вдяг­ нені в костюми з верхньою частиною ляльки). Разом із самоваром «закипа­ ють» неабиякі пристрасті: наживо виконуються складні вокальні партії Мухи (К. Прокоп’єва) і Комара (О. Спіренков), жартівливі танцювальні номери Світ­ лячка (І. Атлашкіна), Сонечка (Л. Пахомова). Дещо іншою, більш умовною


форум Текст: Ільїна Генсицька Фото надані НЦТМ ім. Леся Курбаса

Куратор. Homo incognitus

У Києві відбулась Міжнародна літня школа театральних кураторів Студенти Літньої школи театральних кураторів на лекції

Два тижні спекотного літа 2012 року для молодих українських театралів виявилися доволі продуктивними. За ініціативи Національного центру театрального мистецтва імені Леся Курбаса було проведено Міжнародну літню школу театральних кураторів. За головну мету організатори поставили завдання сформувати нове покоління театральних професіоналів, які б дієво, фахово та активно сприяли розвитку різноманітних форм театральної діяльності

Н

Лекція продюсера Міжнародного театрального фестивалю «Театральні конфронтації» Ґжеґожа Реске

Лекція представниці кураторської ради Східноєвропейської платформи перформативного мистецтва Йоанни Віховської

54

український театр

№5/2012

ова генерація театралів була представлена двома десятками студентів та випускниками театральних вишів України. З учасників-слухачів було сформовано дві групи, розділивши їх на тих, хто робить лише перші кроки в театральному просторі, й тих, хто вже здійснив низку проектів та смі­ ливо зарекомендував себе (наприклад, Анастасія Гайшенець, Марися Нікі­ тюк, Ірина Чужинова та інші). Варто сказати, що друга група учасників могла б поділитися власним досвідом і напрацюваннями більше, аніж запрошені з-за кордону гості, яких реалії українського театрального бізнесу, певно, могли б вразити як приємно, так і не дуже. Однак не знаю, чи можна сказати таке на­ певно, якщо знати про діяльність запрошених із закордону лекторів. Приїзд театральних діячів з Польщі, Сербії та Словенії здійснювався в рам­ ках більш широкого освітнього та мистецького проекту Східноєвропейської платформи перформативного мистецтва (ЕЕРАР) під назвою «Десант», який реалізовувався в Україні як «Школа кураторів» та останніми днями в Білору­ сі спільно з Центром візуальних та виконавських мистецтв «Art Corporation» (Мінськ), де проводились майстер-класи для драматургів та дизайнерів зву­ ку та світла. В Україні від ЕЕРАР виступили Ґжеґож Реске, Урсула Цетинські, Борка Павіче­ вич та Йоанна Віховська. Ґжеґож Реске, продюсер Міжнародного люблінсько­ го фестивалю «Театральні конфронтації» провадив триденні майстер-класи присвячені організації та функціонуванню театральних мереж та фестивалів. Темою лекцій театрального куратора Урсули Цетинські – генерального та ху­ дожнього директора Словенського молодіжного театру (Slovensko Mladinsko Gledalisce) в Любляні, що позиціонує себе як лабораторію, де актори, режи­ сери, хореографи та музиканти можуть проводити дослідницьку та експери­ ментальну роботу, розвиватися і при цьому, ймовірно, творити мистецтво, було «Мистецтво театру: організація та адміністративна робота, співпраця на місцевому та міжнародному рівнях». Сама творча біографія Урсули Цетинські – своєрідний приклад до насліду­ вання для багатьох незадоволених сучасним станом мистецтва театрознав­ ців: на початку 1990-х вона дебютувала як талановитий і успішний театраль­ ний критик, однак швидко перекваліфікувалася на театрального і взагалі мистецького куратора, організовуючи різноманітні театральні акції, фестива­ лі, а тепер – керуючи театром. Сербський театральний діяч і драматург Борка Павічевич відома переду­ сім як організатор та керівник белградського «Центру культурної деконта­ мінації». Його було створено у розпал громадянської війни в 1994 році як форму спротиву оточуючій кривавій дійсності, замішаній на націоналістич­ них змаганнях, популістській брехні та пропаганді, і, зважаючи на останнє


книжкова полиця Лицареві українського театру «Життя і творчість Леся Курбаса» Упорядник і науковий редактор – Богдан Козак Львів: Літопис, 2012

Текст: Надія Соколенко

Задум представити життя і творчість Леся Курбаса в рецепції українських театрознавців виник на кафедрі театрознавства та акторської майстерності ЛНУ імені Івана Франка з нагоди відзначення 125-річного ювілею Леся Курбаса. У збірнику представлені статті українських науковців, написані в різний період, що демонструють відмінні підходи до вивчення та осягнення творчого й теоретично-практичного доробку митця. Це й фундаментальні праці «першовідкривачів» цієї постаті в українському театро­знавства Юрія Бобошка, Наталії Кузякіної, Петра Медведика, Аркадія Драка. А також дослідження наших сучасників – Ганни Веселовської, Майї Гарбузюк, Неллі Корнієнко, Наталі Єрмакової та інших. «Життя і творчість Леся Курбаса» має шість розділів. У першому під назвою «Траєкторія долі» відстежено життєвий і творчий шлях від народження аж до останньої хвилини життя. Другий представляє «Європейський простір» творчості Леся Курбаса, адже він навчався у Віденському та Львівському університетах, його світогляд та мистецьке бачення формувалося на кращих зразках європейського театрального ми­ стецтва.

Третій розділ присвячений «Українському просторові» Леся Курбаса, в якому уміщено розвідки про стосунки митця з окремими представниками мистецтва України. Це й досі спірна співпраця й дружба, що переросла в повну негацію, Курбаса та Михайля Семенка. Або ж досі мало опрацьована тема – Лесь Курбас і єврейський театр в Україні. Четвертий розділ присвячено висвітленню особ­ливостей «Педагогіки “Березоля”», адже талант Леся Курбаса як режисера, що виховав для свого театру генерацію акторів, проявлявся передусім у його вихованцях і однодумцях. Два наступних розділи «Документи й матеріали» та «Творчість у світлинах» зосереджені на тих оригінальних документах, що збереглися до сьогодні, і якщо й були опубліковані в періодичних виданнях, то лише у перекладі російською мовою. Тут подаються унікальні, не знані раніше фотографії Леся Курбаса та автографи його листів до Івана Франка, Хоми Водяного, Катерини Лучицької, Гната Хоткевича, Івана Дніпровського, листів Костя Буревія до Леся Курбаса тощо. Зокрема, тут подано й стенограму сумнозвісного засідання 5 жовтня 1933 року, на якому Курбаса було «знято» з посади керівника «Березолю» – можливо, найприкріша сторінка зрадництва й ницості колишніх учнів та однодумців...

П’ЯНКИЙ АРОМАТ ТЕАТРАЛЬНИХ КВИТКІВ Олег Вергелис. «Билет на вчерашний спектакль: Этюды в ностальгических тонах» Київ: Laurus, журнал «Радуга», 2012

Текст: Олександр Москалець

Ось і вийшла тепла й щира збірка нарисів про український драматичний театр, якої ми вже давно чекали. Чим же вона привабила читача? Театральний критик і публіцист, який протягом майже чверті століття досліджує український театр, випустив витончену, вишукано ілюстровану книгу. В ній знаходимо не механічну компіляцію надрукованих ним раніше статей (їхня кількість давно перевищила тисячу). Тут вміщено нариси про двадцять постатей української та радянської театр­альної культури. Або, якщо хочете, про двадцять найперших дійових осіб театрального та кіножиття української столиці останніх десятиріч. Виняток становить, хіба що, всім відомий російський поет-пісенник Олексій Фатьянов, чоловік київської актриси Ганни Ніколаєвої. Втім, серед них є ще одна «неукраїнська» постать – Фаїна Раневська. Але і її подано через нікому не відомі спогади київської співачки Тамари Калустян. Усе це написане не сухою й відстороненою мовою колишніх журналістів–сучасників тих корифеїв. Про них уперше розказано мовою молодої людини, обізнаної в питаннях театру. Мовою справжнього театрального критика, який ніколи не писав про все підряд, а присвячував життя переважно театру та... викладанню зарубіжної літератури в одному з провідних вузів столиці. Тож розберімося з цією книжковою новинкою...

56

український театр

№5/2012

Серед героїв книги – лише троє донині живих. Це Ада Роговцева, Лариса Кадочникова та Ірина Буніна. Це свідчить про відданість автора своїй головній пристрасті – любові до найзначніших постатей київського теат­ рального життя. Кон’юнктура та злободенність залишилися осторонь дослідницьких шукань автора. У його нарисах подано чимало прямої мови акторів, розлогих і надзвичайно цікавих інтерв’ю. Це робить книгу незамінним документом епохи, некомерційною і відвертою розповіддю про найдорожчі спогади і художні враження – не лише автора, а й кількох поколінь сучасних читачів... Вслухаймося лишень до неповного переліку акторів, які стали героями книги, – Наталя Ужвій, Нонна Копержинська, Микола Яковченко, Сергій Данченко, Ольга Кусенко, Олег Борисов, Віра Предаєвич, Микола Гринько... Ще наші батьки промовляли всі ці імена із захопленням та великою повагою. Видання споряджене післямовою Едуарда Митницького, а благословення на створення цієї книги дав нині покійний московський театрознавець Віталій Вульф. Тож перегорнімо сторінки цієї книги й пориньмо до п’янкої і ностальгійної атмосфери театральних вистав минулого...


Із лялькою довкола світу Текст: Надія Соколенко

Сергій Єфремов. «Ляльки відкривають світ» Київ: Веселка, 2010 Як виявляється, ця книга з’явилася на світ не в останню чергу завдяки журналу «Український театр», в якому друкувалися подорожні нотатки, враження, щоденники, роздуми видатного українського режисера-лялькаря Сергія Єфремова з приводу його закордонних візитів на фестивалі як глядача та учасника, а також до окремих театрів ляльок вже як режисера-постановника. Понад 50 років нині художній керівник Київського муніципального академічного театру ляльок Сергій Єфремов віддав театрові ляльок. І оскільки ця професія стала його життям, то очевидною була постійна потреба в новому досвіді, знайомстві з виставами інших театрів ляльок, практикою митців, що також відчували «ностальгію за лялькою». Першим кроком у такому знайомстві з досвідом інших стали заняття в лабораторії режисерів і художників під керівництвом народного артиста СРСР Сергія Володимировича Образцова. Стаття «Синтез мистецтв і театр ляльок» дещо відрізняється від решти подорожніх замальовок. Та все ж у ній висловлено кредо професії режисера-лялькаря. Та й багато які думки народилися знов-таки під враженням від

відвідувань різних театрів ляльок, у тому числі й фестивальних переглядів. Розділи у цій книзі розміщено в хронологічній послідовності зарубіжних поїздок, одначе для більшої ясності описи деяких подій доповнено сучасними коментарями. Перша стаття, присвячена «Бухарестському фестивалю», датується 1965 роком. Тут і про поїздки до Польщі, Австрії, Швейцарії, Індії та Цейлону, Мексики, Німеччини, Франції. Тут і спостереження за різноманітними національними традиціями театру ляльок. Як зауважує Сергій Єфремов у епілозі, «якщо, перебуваючи “в гостях за кордоном”, ми хоч трохи викликали повагу до себе, поділилися своїм досвідом з нашими друзями і допомогли їм зацікавитися Україною, запалити у серцях вогник одержимості і вірності до своєї професії, то це вже привід бути щасливими». Утім, переконана, жодна книжка не здатна вмістити всіх вражень від уже побачених фестивалів, переглянутих вистав, а головне – від знайомства з іншими винятково обдарованими лялькарями. Тож лишається чекати на нові книги.

ліквідуючи лакуну Текст: Анна Липківська

Анна Липківська. «Драматичний театр України новітньої доби (кінець XX – початок XXI ст.)» Київ: «Альфа-ПіК», 2011 У довідково-аналітичному виданні «Драматичний театр України новітньої доби (кінець XX – початок XXI ст.)» досвід вітчизняного театру за період т.зв. «перебудови» (кінець 80-х років XX ст. – 1991 р.) та незалежної України (з 1991 р. до сьогодні) вписаний у загальноісторичний та соціополітичний контекст доби, систематизований та структурований за такими параметрами: загальні риси, репертуарна та мовна політика, режисура, акторське мистецтво, сценографія, критика і театрознавство. Видання розраховане на широке коло мистецтвознавців та культурологів; воно може бути використане при викладанні курсу історії вітчизняного сценічного мистецтва у спеціалізованих середніх та вищих навчальних закладах. «Сумніших оповідей не знайдете...», аніж історія театру України XX ст., а надто другої його половини. Це – оповідь про абортовані моделі, перекриті шляхи, недовтілені особистості... Але якою б вона не була, це наша власна історія, і вона потребує вивчення та структурування. Радянська театрознавча наука залишила нам у спадок матеріал переважно «неліквідний»: він переобтяжений ідеологічними кліше і не дає адекватного уявлення про осердя театру – вистави. Нестача елементарної феноменології змушує збирати її буквально по крихтах. Можливо, саме в цьому і криється одна з причин того, що, попри всі гучні обговорення, семінари та круглі сто-

ли, попри численні статті на кшталт «До концепції...», «До питання періодизації...» тощо, у новітній «постперебудовчий» час, тобто за останні двадцять років, ця історія так і не постала у форматі, наближеному до узагальнюючого. Відділ проблем театру та музичного мистецтва ІПСМ НАМУ, намагаючись, наскільки це можливо, ліквідувати цю лакуну, працює над цілою низкою видань, що мають якнайширше висвітлити театральне життя України XX – початку XXI століть у різних наукових «форматах» – нарисів, присвячених окремим історичним періодам, жанрово-стильовим різновидам та моделям; портретів знакових, етапних вистав та цілих театральних колективів. Пропоноване дослідження являє собою проблемно-хронологічно-біобібліографічний «кістяк», котрий демонструє принципи структурування фактів та явищ театрального мистецтва України кінця XX – початку XXI століття – найменш узагальненого та систематизованого періоду цієї історії, щодо якого авторка цих рядків була безпосереднім свідком та активним учасником. Саме такий підхід до історії вітчизняного театру застосовується як базовий авторським колективом «Нарисів з історії театрального мистецтва України XX ст.» (2006 р.), «Театрального мистецтва України XX століття: Антології вистав» (2010 р.), а також подальших видань цього профілю, над якими наразі працює Відділ.

журнал, який читають не тільки в антракті

57


ISSN 0207-7159 Український театр. – 2012. – №5. – С. 1–56 Індекс 74501

Ян – Павло Римкевич. «КомА» Ф. Шмідта та Ґ. Штаудахера. Київський академічний Молодий театр. Фото Віоли Соколан


«Український театр»  

«Український театр»

Advertisement
Read more
Read more
Similar to
Popular now
Just for you