Page 1


94(477.82)’’13/16’’

63.3(4Укр-4Вол)41/45 К54

Князі Острозькі

Науково-популярне видання Автори: кандидат історичних наук, старший науковий співробітник Олег Дзярнович (Білорусь), доктор історичних наук, професор Раймонда Рагаускене (Литва), кандидат історичних наук, доцент Ігор Тесленко (Україна), кандидат історичних наук, старший науковий співробітник Борис Черкас (Україна) Передмова Альфредаса Бумблаускаса Під науковою редакцією Ігоря Тесленка Координатори проекту: доктор історичних наук, професор Альфредас Бумблаускас (Литва), доктор історичних наук, асоційований професор Генуте Кіркене (Литва) Партнери проекту: Департамент розвитку співробітництва і підтримки демократії Міністерства закордонних справ Литовської Республіки, Вільнюська Академія історичної пам’яті, Посольство Литовської Республіки в Україні Видавець «Балтія-Друк» Генеральний директор Рута Малікенайте Головний редактор Віргініюс Строля Відповідальний редактор Юлія Ференцева Літературний редактор Олена Кір’ятська Макет та художнє оформлення Олександра Андрощука Верстка і підготовка до друку Олексія Чурюмова Фотозйомка: Олександра Іванова, Миколи Ференцева, Віргініюса Стролі, Юрія Бусленка, Дмитра Следюка, Андрія Дибовського Переклад з литовської Володислава Журби

Видавництво ТОВ «Балтія-Друк» вул. А. Полупанова, 21, Київ, 04114 www.baltia.com.ua e-mail: info@baltia.com.ua Свідоцтво суб’єкта видавничої справи серія ДК, №643 від 21.10.2001

ISBN 978-611-516-009-9


КНЯЗI

ОСТРОЗЬКI


З М ІС Т Острозькі між Вільнюсом, Острогом і Києвом (А. Бумблаускас) . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 5

Походження і родовід Острозьких

. . . . . . . .

8

Таємниця походження князівського роду (І. Тесленко) . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 10

Великий полководець князь Костянтин Іванович Острозький

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

18

Політична кар’єра Костянтина Івановича (Р. Рагаускене) . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 20 Оцінка діяльності князя в литовській історіографії (Р. Рагаускене) . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 21 Початки кар’єри Костянтина Острозького (Р. Рагаускене) . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 23 Політична кар’єра Костянтина Острозького в часи правління Сигізмунда Старого (Р. Рагаускене) . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 30 Військова кар’єра Костянтина Острозького і оборона рубежів Литовсько-Руської держави (кінець XV – перша третина XVI ст.) (Б. Черкас) . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 40 Оршанська битва 1514 року і Костянтин Острозький (О. Дзярнович) . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 70 Володіння Костянтина Острозького та його релігійна і меценатська діяльність у Литві (Р. Рагаускене) . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 83

Василь-Костянтин Острозький – «некоронований король»

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

94

Секрети успіху Василя Костянтиновича Острозького (І. Тесленко) . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 96 Від спротиву до схвалення: Люблінська унія 1569 року (І. Тесленко) . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 105 Від схвалення до спротиву: Берестейська унія 1596 року (І. Тесленко) . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 111 Януш Костянтинович, останній представник роду «по мечу» (І. Тесленко) . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 119

Жінки роду Острозьких

128

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Мати і донька: Беата Костелецька і Галшка Острозька (Р. Рагаускене) . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 130 Доньки київського воєводи Василя-Костянтина Острозького (Р. Рагаускене) . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 141 Анна-Алоїза Олександрівна, остання представниця роду «по куделі» (І. Тесленко) . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 152

Mundus magnus Острозьких і нащадки князів на Острозі

158

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Місця пам’яті Острозьких у Східній та Центральній Європі (І. Тесленко) . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .160 Ауссіг (І. Тесленко) . . . . . . . . . . . . . . . . 167 Бендзин (І. Тесленко) . . . . . . . . . . . . 170 Берестя (О. Дзярнович) . . . . . . . . 172 Біла Церква (І. Тесленко) . . . . . 174 Білогородка (І. Тесленко) . . . . . 176 Варшава (І. Тесленко) . . . . . . . . . . . 177 Вевюрка (І. Тесленко) . . . . . . . . . . . 180 Вишнич (І. Тесленко) . . . . . . . . . . . . 181 Відень (І. Тесленко) . . . . . . . . . . . . . . . 184 Вільно (І. Тесленко) . . . . . . . . . . . . . . . 186 Вінниця (І. Тесленко) . . . . . . . . . . . . 188 Володимир (І. Тесленко) . . . . . . 189 Вологда (І. Тесленко) . . . . . . . . . . . . . 190 Дембно (І. Тесленко) . . . . . . . . . . . . . 192 Дермань (І. Тесленко) . . . . . . . . . . . 194 Дубно (І. Тесленко) . . . . . . . . . . . . . . . 196 Заслав (І. Тесленко) . . . . . . . . . . . . . . . 200 Звягель (І. Тесленко) . . . . . . . . . . . . . 203 Здетель (О. Дзярнович) . . . . . . . . 204 Кежмарк (І. Тесленко) . . . . . . . . . . 206 Київ (І. Тесленко) . . . . . . . . . . . . . . . . . . 208 Костянтинів (І. Тесленко) . . . . 214 Краків (І. Тесленко) . . . . . . . . . . . . . . . 218 Кременець (І. Тесленко) . . . . . . . 222 Литовиж (І. Тесленко) . . . . . . . . . . 224 Луцьк (І. Тесленко) . . . . . . . . . . . . . . . . 225

Львів (І. Тесленко) . . . . . . . . . . . . . . . . . 226 Люблін (І. Тесленко) . . . . . . . . . . . . . 228 Маковиця (І. Тесленко) . . . . . . . . 230 Межиріч-Острозький (І. Тесленко) . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 234 Москва (І. Тесленко) . . . . . . . . . . . . . 236 Оринин (І. Тесленко) . . . . . . . . . . . . 237 Опатув (І. Тесленко) . . . . . . . . . . . . . 238 Острог (І. Тесленко) . . . . . . . . . . . . . . 240 Островець-Свентокжиський і Ченсточіце (І. Тесленко) . . . . . 244 Падуя (І. Тесленко) . . . . . . . . . . . . . . . . 245 Полонне (І. Тесленко) . . . . . . . . . . . 246 Прага (І. Тесленко) . . . . . . . . . . . . . . . . 248 Раудніце (І. Тесленко) . . . . . . . . . . . 252 Рівне (І. Тесленко) . . . . . . . . . . . . . . . . . 254 Старе Село (І. Тесленко) . . . . . . 256 Степань (І. Тесленко) . . . . . . . . . . . . 257 Тарнув (І. Тесленко) . . . . . . . . . . . . . . 260 Тернопіль (І. Тесленко) . . . . . . . . . 263 Троки (І. Тесленко) . . . . . . . . . . . . . . . . 264 Турів (О. Дзярнович) . . . . . . . . . . . . 266 Чмелюв (І. Тесленко) . . . . . . . . . . . . 268 Шамотули (І. Тесленко) . . . . . . . . 269 Ярослав (І. Тесленко) . . . . . . . . . . . . 270 Якубовіце (І. Тесленко) . . . . . . . . 271

Спадщина дому Острозьких (І. Тесленко) . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 272 Нащадки князів на Острозі (І. Тесленко) . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 278 Резюме-укладка англійською мовою (Г. Кіркене)


Острозькі між Вільнюсом, Острогом і Києвом Рівно 500 років тому, 8 вересня 1514  року, під Оршею, що у нинішній Білорусі, було здобуто одну з найгучніших воєнних перемог Великого князівства Литовського за всі часи його існування. Відповідно до тогочасних джерел, 30-тисячне литовсько-польське військо розтрощило 80-тисячну московську армію. 30  тис. московитів загинуло, хоча вже і на той час число жертв применшували. На відомій карті Радзивілів 1613 року в запису про Оршу так згадується битва столітньої давнини: «Тут у 1514  році за дорученням Сигізмунда  І князь Костянтин Острозький розбив 40-тисячне військо московитів». Деякі сучасні дослідники вважають цю цифру завеликою, однак більшість з них переконана, що московське військо було набагато чисельнішим. Сьогодні ми маємо докладніші свідчення і про те, що собою являли збройні сили переможців. У найновіших дослідженнях мова йде про 8000 литовськоруського рицарства під керівництвом Юрія Радзивіла, таку саму кількість найманців із Польщі, очолюваних Янушем Сверчовським і Яном Тарновським, а також придворні загони короля Сигізмунда Старого. Блискучу перемогу над московським військом сьогодні пояснюють новаторськими методами ведення воєнних дій  – вперше у світовій історії було використано артилерійську пастку. Після битви стала переважати думка, що Московія на відкритому полі не може чинити спротив Литві. Перемога під Оршею змінила хід війни, і хоча нещодавно втрачений Смоленськ так і не вдалося повернути, Велике князівство Литовське на той час перешкодило політиці «збирання руських земель», а між двома ворогуючими сусідами на деякий час встановилася рівновага сил. Уперше польське військо (не лише найманці) вийшло так далеко на схід; це довело, що Сигізмунд Старий ясно усвідомлював геополітичний сенс протистояння і важливість гальмування Росії у її експансії. Пропагандистська кампанія після битви дозволила Сигізмундові розв’язувати й інші міжнародні питання. Деяких впливових полонених з метою демонстрації поваленого супротивника і під­ крес­лення ключової ролі Польщі та Литви у стри­ муван­ні загрози зі сходу було відправлено до дворів європейських правителів (зокрема, до Будапешта і Венеції). З цього часу почалося руйнування коаліції московських Рюриковичів та Габсбургів, яка формувалася проти Ягеллонів. Битва під Оршею викликала великий резонанс у Європі: про неї оповідали у хроніках, її широко змальовували у художній літературі, творах мистецтва. Іноді в історіографії її називають Великою битвою, або Східним Грюнвальдом.

Фотосвітлини урочистих заходів з нагоди святкування 500-річчя Оршанської битви у Вільнюсі

5


ще наприкінці XVI ст. Оскільки якоїсь особливої «гостроти» там годі й помітити, литовці переклали назву як Aušros vartai, тобто «Ворота Зорі», бо звідти шлях веде на схід – до Медінінкай та Крева. Привертає увагу та обставина, що «Гостру браму» закінчили будувати на початку чергової московсько-литовської війни (1512-1522). Через ці ворота мало повернутися з Орші військо Костянтина Острозького. Саме тут, за римським звичаєм, місто тріумфально зустрічало переможців. У цьому контексті, хоча й доволі екзотично, але досить переконливо звучить припущення, що ворота могли назвати ім’ям Острозького  — «Острозькі ворота», або «Острозька брама». Тим більше, що саме за ними починалося віленське «руське місто» (лат. civitas rutenica), де віддавна знаходилися православні церкви. Острозького з литовськими землями пов’язували і інші сторінки біографії. Костянтин Іванович до самої смерті носив титул великого гетьмана, а з 1522  року був ще й троцьким воєводою. Литовські католики були шоковані останнім призначенням, адже протягом століття, з часів Городельської унії 1413  року, була чинною заборона православним займати найважливіші державні посади («диґнітарства») – такі, як воєводство і каштелянія у Вільні та Троках, а також жемайтійське староство. І ось Сигізмунд Старий «за заслуги усього життя» призначає троцьким воєводою «схизматика». Те, що за цим привілеєм Острозький мав право у великокняжій раді сидіти ближче до правителя, ніж перший посадовець держави віленський воєвода Ольбрахт Гаштовт, було ляпасом для цього видатного вельможі, відомого як ініціатор Першого Литовського Статуту. Ображений аристократ будь-що намагався зіпсувати позитивний імідж свого опонента. У 1525 році в листі королеви Бони він писав: «Якщо Ваша Світлість подивилася б на наші обидва серця, то наче Бог довідалася б, що серце мого противника русина [Костянтина Острозького. – Прим. пере­ кладача]  – лицемірне, підступне, вдаване й непряме через русинське походження, та не здатне мати ані краплі відданості правителеві – серце того, хто звик завжди одне говорити, а інше, в собі сховавши, мати». А Сигізмунд Старий, виправдовуючись перед литовськими вельможами, стверджував, що привілеї для Острозького надано у виключному порядку, зважаючи на його особливі заслуги, і обіцяв більше не порушувати діючих законів. Тим не менше, завдяки наданням правителя Костянтин Острозький увійшов до п’ятірки найзаможніших вельмож Великого князівства Литовського (згідно з переписом 1528  року). І хоча склад цієї п’ятірки періодично змінювався, нащадки Острозького до неї входили постійно. Цей злет Костянтина Острозького важливий і через інший аспект. Досі складно пояснити, як і чому литовська еліта з рідної мови перейшла на польську. Але уявіть засідання найближчої до великого литовського князя колегії Панів-ради початку

Найбільші лаври перемоги, як у ті часи, так і зараз, було віддано людині, що стояла на чолі союзницького війська, – великому литовському гетьманові Костянтину Острозькому, якого називали Руським або Литовським Сципіоном, порівню­ ючи з одним з найславетніших римських полководців усіх часів, переможцем Ганнібала й Карфагена Сципіоном Африканським. Костянтину Острозькому належить ще кілька десятків перемог і декілька поразок, та все ж в історію Великого князівства Литовського він, поряд із цілим родом Острозьких, назавжди увійшов саме через перемогу під Оршею. Виключну державну значимість Костянтина Острозького демонстрували навіть і його поразки. 14 липня 1500 року в битві біля притоки Дніпра річки Ведроші (Смоленська земля) він потрапив у московський полон, у якому перебував 7 років. І хоча московські володарі – як Іван ІІІ, так і його наступник Василь ІІІ  – намагалися його переманити, він не піддався. Виходець з українських земель, що генеалогічно належав до Рюриковичів, вірний усе життя православ’ю, Костянтин Острозький як ніхто інший надавався на роль відданого слуги московського правителя, «збирача руських земель». Проте Костянтин Іванович на це не пристав, і в 1507 році втік з полону до Великого князівства Литовського, довівши таким чином, де його справжня батьківщина. Вибір Костянтина Острозького став символічним, він про­ демонстрував, що вже тоді долі Москви і Києва розійшлися. Вирішальною у цьому сенсі стала позиція столичного Вільна, якому вдалося відокремити історії цих «двох Русей», і закласти підґрунтя для самостійного розвитку Білорусі й України в майбутньому. Острозький завжди усвідомлював значення Києва для Литовської Русі – у 1530 році його було поховано саме у КиєвоПечерській лаврі, – проте не меншу роль він надавав і Вільну. Джерела стверджують, що напередодні битви під Оршею він отримав у Сигізмунда Старого дозвіл на будування тут двох нових церков, і це притому, що збільшувати число православних святинь на цих теренах було заборонено. Оршанська вікторія відкрила можливість для реалізації задуму князя. У підсумку Острозький не лише відновив і перебудував кафедральний собор, зведений ще за часів Вітовта (вважається, що це сталося у 1415  році з нагоди заснування православної митрополії у Великому князівства Литовському), але й побудував дві нові церкви: Пресвятої Трійці та Св. Миколая. У той час, коли навколо Ратушної площі у Вільнюсі ще не височіли католицькі храми Св.  Казимира, Св.  Терези та Усіх Святих, «візитною карткою» міста були саме ці храми, фундовані Костянтином Острозьким. Є ще одна нерозв’язана загадка: звідки пішла назва так званої «Гострої брами»   – єдиних воріт оборонного муру, що збереглися до наших часів? Так називалися ці ворота польською (Ostra brama) та латинською (Porta acialis)

6


родинні зв’язки із Радзивілами, Ходкевичами, Кішками та іншими литовськими аристократами, залишилися міцними пов’язання і з церковними колами Великого князівства. Коли знаменитий московський друкар Іван Федоров прибув до Литви, його спочатку прийняв у Заблудові Григорій Ходкевич, а вже потім цього емігранта взяв під свою опіку син литовського гетьмана Костянтина Івановича – ВасильКостянтин Острозький. В його столиці Федоров надрукував унікальне видання – Острозьку Біблію (1581). Як вже було зазначено, пізніше Василь-Костянтин рішуче виступить проти церковної унії, тоді як віленське «руське місто» разом із митрополитом стане центром її розповсюдження. Однак саме віленські православні городяни, згуртувавшись у братство, і надалі підтримуватимуть зв’язки зі своїми одновірцями в Україні, зокрема із Львівським братством. І на завершення… У старій дільниці вільнюського району Нове Місто 1913 року з’явилася нова домінанта – православна церква, названа Романівською на честь 300-річчя російської царської династії. Мало кому відомо, що її зведення було розпочато ще 1908  року, коли відзначався 300-річний ювілей Василя-Костянтина Острозького. Саме тоді виникла думка побудувати у Вільнюсі церкву-пам’ятник та назвати її ім’ям Св. Костянтина. Через те, що будівництво наздогнав 300-річний ювілей династії Романових, храм освятили не лише на честь Костянтина, але й на честь Св. Михаїла, таким чином згадуючи засновника російського імператорського дому. Так мимоволі Василь-Костянтин Острозький долучився до московської політики. Звичайно, в історії того ніколи не було. Василь, а тим більше його батько, Костянтин Іванович, створювали образ не Москви, а Вільнюса й Києва, Великого князівства Литовського та Речі Посполитої – нової батьківщини князів Острозьких, яку прийнято називати Республікою Двох Народів (польського і литовського), тоді як на достойне місце у ній заслуговував і третій народ – народ руський. Отже, місія Острозьких, як і інших аристократів рівня Радзивілів і Ходкевичів, полягала в об’єднанні просторів Великого князівства Литовського або можливості їх взаємо­ інтеграції, і, разом з тим, у підтриманні й забезпеченні суспільної, конфесійної та культурної розмаїтості тієї держави, громадянами якої вони були. І якщо Радзивіли були католиками і протестантами литовського походження, а Ходкевичі – білорусами, які перейшли з православ’я на унію, то Острозькі, маючи українське походження, тривалий час залишалися православними. Що цікаво, зазвичай українці у Вільнюсі в першу чергу шукають, і не безпідставно, слідів Тараса Шевченка, проте пам’ятки, що залишили тут Острозькі, насправді демонструють значно більшу присутність України у Вільнюсі…

XVI ст. На них герой битви під Оршею Костянтин Острозький промовляє руською мовою. Йому набагато простіше було радитись із Сигізмундом Старим, ніж його конкурентові литовцю Ольбрахту Гаштовту. Гаштовт, хоче чи не хоче, та все ж має студіювати складну польську мову  – про це свідчить його польський молитовник. А поки її вчитиме, змушений буде розмовляти руською, як і Острозький. Образливо… Ба більше: Костянтин Острозький домігся, аби в підготовленому з ініціативи Ольбрахта Гаштовта Литовському Статуті було зазначено, що його писано й для осіб «грецької віри». Отже чи не Костянтин Острозький перетворив вплив православних у державі на джерело толерантності? Історична місія Костянтина Острозького як державного діяча Великого князівства Литовського високо підносить його над усім родом. Але витоки цього піднесення знаходимо ще у XIV  ст., у часи, коли один з представників аристократичної династії Федір Данилович належав до близького оточення великого литовського князя Вітовта. Часто згадують, що Острозькі брали участь і пролили свою кров у доленосних для їхньої тодішньої батьківщини битвах на Ворсклі (1399) та під Грюнвальдом (1410). Тож попередня історія цього роду ніби підводила до особи Костянтина Івановича, який посів чільне місце у вузькому колі політичної еліти ЛитовськоРуської держави. Щоправда, високих вершин досягли й Ходкевичі, які мали руське походження і були православними, однак їм допомогло те, що вони визнали ідею неформальної церковної унії. Така поведінка була не властива Костянтинові Острозькому: він лишався вірним «грецької релігії», а його син Василь-Костянтин навіть став головним противником єднання Київської митрополії із Римом. Традиційна російська історіографія, наділяючи Острозьких титулом «ревнителів православ’я», забувала зазначити, що в їхні часи миряни східного обряду, які проживали у Великому князівстві Литовському, перебували під покровительством Константинопольського, а не Московського патріарха. Ця концепція відокремленого, самостійного православ’я вплинула навіть на стиль фундованих князями церков, який свідчить про синтез латинської й візантійської культур. Як відомо, прихильники церковної унії Ходкевичі розробили програму будівництва готичних храмів, еталоном яких став Супрасльський собор. Однак саме в такому стилі Костянтин Острозький будував святині і у Вільнюсі, і в Новогрудку, і навіть у своїх володіннях – в Острозі й Межирічі на Волині. Тож найвіддаленіші у східному напрямку пам’ятки готичної архітектури знаходилися на теренах колишнього Великого князівства Литовського і становили своєрідний цивілізаційний кордон Європи. Люблінська унія немов би відокремила дідизну Острозьких в Україні від Вільнюса. Проте завдяки шлюбам залишилися

7


ПОХОДЖЕННЯ І РОДОВІД

ОСТРОЗЬКИХ


Таємниця походження князівського роду

1

Найвідоміший в українській історії аристократичний рід оповитий багатьма таємницями, і деякі з них навряд чи колись будуть розгадані. Можна не сумніватися в тому, що біографії навіть найбільш знаменитих представників фамілії були наповнені яскравими епізодами, про які ми і не здогадуємося: або їх намагалися не афішу-

1. Князь Володимир. Росписи капели Івана Мазепи (олійний живопис XVIII ст.) у Софійському соборі

вати, або ж всі ті свідчення безповоротно зникли чи існують у настільки прихованій формі, що історикам годі їх розтлумачити.

2. Острог, пам’ятник князям Острозьким: Федору (преподобному Феодосію), Костянтину і Василю-Костянтину

Що вже казати про пращурів славетних князів на Острозі! Чим далі вглиб віків ми намагаємося зазирнути, тим менше інформації знаходимо в історичних джерелах. Найдавніші збережені акти стосуються майнових операцій, а також участі Острозьких у великій політиці

2

й обороні краю. Все те, що не мало відношення до публічного світу, не потрапляло на сторінки документів – і нічого дивного у цьому немає. Річ у тім, що традиція писемної форми спілкування з’явилася на Волині дуже пізно, лише на початку XVI ст., коли рід Острозьких існував вже майже 200 років. Без листів до членів сім’ї і родичів, приятелів, слуг і сусідів, монархів і сановників ми не можемо дізнатися про приватне життя наших героїв, їхнє виховання, важливі родинні події, особливості світогляду, емоції, мрії та сподівання. До початку XVI ст. Волинь залишалася територією домінування усної традиції, а це означає, що спогади про деякі ключові події перебували у пам’яті людей рівно стільки, скільки тривало їхнє власне життя. Найважливіша інформація передавалася нащадкам з вуст до вуст, але кожне наступне переказування неодмінно призводило до її спрощення і спотворення, а дещо і взагалі могло забутися. Однією з жертв специфічної системи комунікації поколінь стали цінні з наукової точки зору дані про походження Острозьких. Брак достовірних свідчень про

10


сім’ю засновника роду князя Данила, який жив у середині

3

XIV ст., позбавляє істориків категоричності в цьому питанні. Зокрема, точаться дискусії про те, нащадками якої з двох правлячих династій були Острозькі – руських князів Рюриковичів чи литовських Ґедиміновичів. Вперше відповідь на питання про генезу фамілії прозвучала у 1570-х. Тогочасні історики, а також придворні інтелектуали Острозьких в один голос стверджували, що рід веде своє коріння від Рюрика, тож князі їх милості є прямими спадкоємцями хрестителя Русі святого Во-

3. Прорис печатки князя Данила з Острога (1366 р.)

лодимира Великого. За офіційною версією, прадідом засновника династії Данила з Острога був ніхто інший, як

4. Галич, пам’ятник князю Данилу Галицькому. 1998 р. Арх. О. Чамара, ск. О. Пилєв

король Данило Галицький. Максимальному поширенню інформації про блискуче походження роду сприяли історики Мацей Стрийковський (нар. 1547 – пом. між 1586 і 1593) і Ян Красінський (1550—1612), геральдист Бартош Папроцький (1543—1614). Опубліковані польською і латиною, їхні праці виставляли Острозьких перед польською і, ширше, європейською аудиторією прямими на-

4

щадками «київських княжат». Внесок русинів-українців у популяризацію генеалогічної легенди був значно скромнішим. Місцевим авторам бракувало досвіду та засобів для яскравого представлення ідеї, проте політичні еліти регіону і так добре знали, ким є та на що спроможні «некороновані королі Русі». Самі члени династії без зайвої скромності підкреслювали особливе становище в суспільстві додаванням до власного підпису елементу титулатури суверенного правителя. Так, київський воєвода Василь-Костянтин Костянтинович і його нащадки іменували себе «з Божої милості» (лат. Dei Gratia) князями на Острозі. А на гербі поруч із давнім родовим знаком почали розміщувати образ святого Георгія Побідоносця. Тогочасна традиція пов’язувала зображення вершника, що пробиває списом змія, із гербом великих київських князів. Георгій Побідоносець символізував «велику мужність руського народу, який із найзатятішим своїм неприятелем мужньо і сміливо бореться та його перемагає». Чотиридільним

11

cтор. 164


гербом із зображенням святого мученика були позначені

5

печатки представників роду, продукція острозької друкарні, стіни замків-резиденцій в Острозі та Дубні. Таким чином Острозькі бачили себе Рюриковичами, прямими нащадками і спадкоємцями давніх правителів Києва. Легенда, озвучена вустами багатьох авторів і підтримана членами клану, тривалий час вважалася канонічною. Зрештою, кому ще, як не самим Острозьким, краще знати про своє походження? Сумніви почали виникати у ХІХ ст., коли історія на-

6

була статусу академічної науки, а обов’язком доброго вченого став критичний аналіз документальних джерел. Їх масова публікація в багатотомних серійних виданнях, пошукова робота дослідників у приватних і державних

7

архівах вивела генеалогічні студії на якісно новий рівень. В родоводах багатьох аристократичних сімей було виявлено численні помилки та неточності. Відтак з’явилися нові версії походження навіть тих відомих фамілій, генеза яких раніше не викликала сумнівів. Серед них опинилися й Острозькі.

8

5. Польський хроніст Мацей Стрийковський. Гравюра 1582 р. 6. Герб Василя-Костянтина Острозького на житловій вежі замку в Острозі 7. Портрет історика Михайла Максимовича. 1859 р. Худ. Т. Шевченко 8. Фрагмент пом’янника Дерманського монастиря з вписанням роду Костянтина Івановича Острозького 9. Титульні аркуші книжок Михайла Максимовича «Письма о князьях Острожских» (Київ, 1866) та Вацлава Руліковського і Зигмунта Радзимінського «Князі і шляхта» (Краків, 1880)

12


дувати вміщену в ньому інформацію і дійшов висновку, що Острозькі, хоч і були Рюриковичами, але походили з турівської гілки цього роду. Аргументи київського історика були настільки переконливими, що здавалося, питання раз і назавжди з’ясоване. Однак наприкінці 1880-х Вацлав Руліковський (1822–1892) і Зиґмунт Люба-Радзимінський (1843–1928) розкритикували свого попередника і запропонували власну версію, за якою Острозькі були нащадками варязьких конунгів, які прибули на Русь разом із Рюриком. Хоча цей погляд польських вчених не був серйозно сприйнятий колегами по цеху, але сумнів у достовірності розрахунків Михайла Максимовича їхня робота таки зародила. У суперечці про витоки князівського роду простежується цікава тенденція. Якщо українські та російські істо-

9

рики намагалися переконати читачів у тому, що Острозькі так чи інакше належали до нащадків правлячої династії Київської Русі, більшість польських відстоювала альтернативні гіпотези. У цьому, на перший погляд, суто науковому змаганні можна побачити ідеологіч-

Першим слово в дискусії взяв авторитетний поль-

ний підтекст.

ський історик Юліан Бартошевич (1821–1870). Подмітивши ряд хронологічних нестиковок, які спростовува-

Після того, як Волинь разом з іншими землями на за-

ли зв’язок роду з Данилом Галицьким, вчений дійшов

хід від Дніпра ввійшла до складу Російської імперії, цар-

висновку, що Острозькі походили від волинських бояр,

ський уряд намагався домогтися культурної асиміляції

які у XIV ст. узурпували князівський титул.

краю. Дворянство польського походження і спольщені

У 1866-му, через рік після виходу в світ роботи Бар-

українські родини, що становили на Правобережжі то-

тошевича, професор Київського університету Михайло

тальну більшість еліти, чинили цим прагненням влади

Максимович (1804–1873) опублікував працю, в якій так

рішучий опір. З точки зору місцевої знаті, Волинь була

само розкритикував «господствующее мнение о проис-

польською територією, що підтверджували на ділі освіт-

хождении князей Острожских от Галицких». Висновок

ні й культурні ініціативи польських аристократів, а також

вченого випливав з аналізу церковних пом’янників тих

активна участь волинського дворянства у повстаннях

храмів, які знаходилися під опікою представників роду.

за відновлення незалежності Речі Посполитої 1830–1831

Наділяючи святиню щедрою пожертвою, Острозькі про-

і 1863 рр. У відповідь на прояви нелояльності було роз-

сили місцевих настоятелів молити Бога за них самих

почато кампанію з доведення тези про «споконвічну ро-

і їхніх пращурів. До поминальних книг вони вписували

сійськість» цих земель. З’явився великий пласт нау-

довгі списки імен членів своєї сім’ї, близьких і далеких

кової і науково-популярної літератури, в якій минуле

родичів, інших пов’язаних із ними людей. Максимович

Волині та усього Правобережжя змальовувалося у ви-

першим звернув увагу на це джерело, спробував розко-

гідному для офіційної влади світлі. Тривале перебування

13

cтор. 10


регіону в складі Київської Русі, боротьба місцевого населення з церковною унією, козацькі повстання, історія

10

православних святинь – ось далеко не повний перелік питань, на яких робився наголос. Пошуки відповідних сюжетів незмінно приводили вчених до князів Острозьких, визнаних «столпами» і «ревнителями» Православ’я, «хранителями російської ідентичності» в умовах «польськокатолицького панування». Славні діяння представників роду органічно пояснювалися їхнім походженням від святого князя Володимира Великого. Зрозуміло, що запропонована схема історії Волині і образ, накинутий на її видатних репрезентаторів, прямо суперечили польському баченню приналежності цих земель. Тож виклик було прийнято. Війна за право називати спірні території своїми була перенесена з реального поля бою на сторінки книжок. І таке, здавалося б, дрібне питання, як походження князівських родин середньовічної Волині, набуло в контексті протистояння нового значення. Довести, що Острозькі мали польське коріння, було неможливо, а от спростувати їхній зв’язок із родом Рюрика – ця задача виглядала цілком реальною, хоч і складною з огляду на брак документальних свідчень. Єдиний 11

історик, якому це почасти вдалося зробити – Юзеф Пузина (1878–1949). У 1930-х, коли Волинь вже належала Другій Польській республіці, вчений представив власну версію походження князів з Острога, за якою вони начебто вели рід від литовського князя Наримунта Ґедиміновича. На сьогоднішній день питання генези Острозьких все ще залишається спірним. Більшість істориків зараховує їх до нащадків князя Рюрика (Леонтій Войтович, Ігор Мицько,

10. Портрет кн. ВладиславаДомініка Заславського. 1635 р. Худ. В. Стробель

Томаш Кемпа, Ян Тенґовський), але є й прихильники «литовської теорії» (На-

11. «Винниця потрійна Острозька-Заславська» Каспера Лонського. Панегірик на погреб Владислава-Домініка Заславського в Тарновській колегіаті (1657 р.)

таля Яковенко). Не виключено, що в далекій перспективі розгадати чи не найбільшу таємницю роду допоможуть дослідження в галузі генетичної генеалогії.

14


***

На жаль, усі три згадані вище фамілії давним-давно вигасли «по мечу». Першим у небуття пішло ім’я князів Острожецьких (1585), далі Острозьких (1620), а потім

cтор. 10

В самому серці давньої столиці Острозького князів-

і Заславських (1672). Особливо драматично відбувалося

ства можна побачити пам’ятник найвидатнішим поста-

вимирання старшого роду. На початку XVII ст. він нара-

тям роду. Композиція із трьох бронзових фігур презентує

ховував аж вісім представників чоловічої статі, однак за

глядачам смиренного ченця Феодосія, звитяжного пол-

якихось два десятиліття жодного з них уже не лишилося

ководця Костянтина і щедрого мецената Василя.

серед живих. Загадкові смерті Острозьких породили масу

Всі вони належали до різних поколінь роду, яких

пліток і легенд, які довго передавалися з вуст до вуст, об-

загалом було вісім. Легко переконатися у цьому мож-

говорювалися сучасниками, переконаними у тому, що до

на, якщо подивитися на фамільне дерево Острозьких.

стрімкого згасання роду доклав руку сам Господь, кара-

Відзначимо, що єдиного канонічного зразка родово-

ючи його у такий спосіб за тяжкі гріхи. Для когось цими

ду досі не існує, а ті його версії, на які можна натрапити

гріхами були свавілля і розпуста, для інших – зміна кон-

в науковій літературі, часом суттєво різняться. Виявля-

фесії, трактована в консервативному суспільстві як віро-

ється, генеалогія навіть такого відомого клану, як Ост-

відступництво.

розькі, має свої білі плями. Особливо багато їх у XIV–

Пізніше вчені висунуть припущення про те, що Ост-

XV ст. Потребує уточнення інформація про кількість

розькі страждали на невиліковну психічну хворобу, яка

членів роду, імена їхніх шлюбних партнерів, роки життя

передавалася у спадок. Недуга була пов’язана із пошире-

окремих князів і княгинь.

ною серед аристократів традицією перехресних шлюбів.

Схема, вміщена у цьому виданні, підготовлена з ура-

Між іншим, останній чоловік в роду Острозьких, краків-

хуванням найновіших генеалогічних розвідок. До неї по-

ський каштелян, Януш Костянтинович одну з дочок видав

трапило 44 представники роду Острозьких, які від наро-

заміж за свого кревняка Олександра Заславського. З шес-

дження носили титул князя або княжни. Додамо до їх чис-

ти хлопчиків, які народилися у цьому шлюбі, троє помер-

ла 17 жінок, що стали княгинями після того, як вийшли

ли в дитинстві, а з інших трьох лише князю Владиславу-

заміж за котрогось з представників роду чоловічої статі.

Домініку вдалося створити власну родину. Смерть

61 особа – і це ще не остаточний підсумок. Річ не тільки

3 червня 1673 року його єдиного сина Олександра-Януша

в тому, що ми можемо чогось не знати. Цифра збільшить-

Заславського стала фінальним акордом в історії давньо-

ся майже вдвічі (до 111 осіб), якщо до списку включити

го аристократичного роду. Нащадок в одинадцятому ко-

членів молодших гілок династії, що переросли в самостій-

ліні легендарного князя Данила Острозького помер не-

ні роди. Донедавна вважалося, що єдиним відгалуженням

одруженим, маючи всього 22 роки. Коротке життя цьо-

Острозьких був клан Заславських (Жеславських), запо-

го юнака, як і біографії багатьох його пращурів та роди-

чаткований наприкінці XV ст. князем Юрієм Івановичем.

чів, ще чекають на спеціальне вивчення. А в цій праці де-

Дослідження останніх років дозволяють з великою мірою

тальніше познайомимося із найвидатнішими постатями

вірогідності припустити існування ще однієї гілки – кня-

в історії клану Острозьких.

зів Острожецьких (Головнів-Острожецьких) з Острожця, що під Луцьком. Її можливим засновником був Дмитро (Митько) Федорович Острозький, який жив у першій половині XV ст.

15


16


17


ВЕЛИКИЙ ПОЛКОВОДЕЦЬ КНЯЗЬ КОСТЯНТИН ІВАНОВИЧ

ОСТРОЗЬКИЙ


Політична кар’єра Костянтина Івановича Острозькі – руський рід князівського походження, який користувався власним гербом «Баклай». Надзвичайно важливу роль у державному житті Великого князівства Литовського, а пізніше Речі Посполитої представники цього роду відігравали в XVI та на початку XVII ст. Острозькі випереджали більшість тодішніх вельможних родів і за своїм соціальним становищем, і за своїми володіннями та кількістю майна. Жодна інша родина так не відзначилася на військовій службі, як Острозькі. Представники фамілії вславилися у багатьох війнах та походах проти московитів, татар та інших супротивників. Більшість з Острозьких проявилися як надзвичайно гнучкі політики. До початку XVI ст. вони були віддані великому князеві литовському й охороняли суверенітет Литовсько-Руської держави. Але вже представники наступних поколінь роду (середина XVI ст. – початок

12

XVII ст.) перейшли на польський бік, присягнувши на вірність польському королю та Речі Посполитій. Притому жоден з Острозьких ніколи не переривав своїх зв’язків з Литвою: тут вони мали особисті володіння та відданих

13

друзів, за литовських магнатів віддавали заміж своїх дочок. Острозькі, бувши русинами, з середини XVI ст. досить швидко почали полонізуватися, про що свідчить і традиція брати собі за дружин польок і, зазвичай, католичок. Острозькі відзначилися й меценатською та релігійною діяльністю на користь православної, а пізніше і католицької церкви. Кількість храмів, які вони зафундували, сягає десятків або навіть і сотень. Князь Костянтин Іванович Острозький (близько 1460—1530), великий литовський гетьман (1497—1500, 1507—1530), маршалок Волинської землі (1507—1530), віленський каштелян (1511—1522) та воєвода троцький (1522—1530) — найвизначніший представник цього роду

12. Портрет Костянтина Івановича Острозького. Кін. XVIII ст. Худ. К. Александрович

і один з найвпливовіших політиків свого часу. Його блискучі успіхи і неперевершені досягнення на тривалий час

13. «Баклай» - герб роду Острозьких

20


забезпечили всій родині Острозьких високе становище в політичній еліті Великого князівства Литовського і Польського королівства. Завдяки здобутим перемогам у битвах проти татар і Москви К. Острозький уславився не лише в Литві й Польщі – європейські сучасники на початку XVI ст. називали його «руським Сципіоном». Його полководницькі здібності сьогодні визнають і польські історики, що зазвичай критично оцінюють військову 14

діяльність більшості литовських гетьманів.

Оцінка діяльності князя в литовській історіографії Не зважаючи на величезні заслуги К. Острозького перед Великим князівством Литовським, особливо у військовій галузі, у литовській історіографії цій особистості не приділено великої уваги. І досі в Литві немає жодної монографії чи іншої історичної праці литовською мовою, присвяченої цій постаті. З іншого боку, кількість статей про К.  Острозького в литовських науково-популярних чи навчальних виданнях уже налічує кілька десятків. Іще на початку ХХ ст. та в міжвоєнний період у литовській періодиці з’явилося декілька робіт з високою оцінкою військового таланту гетьмана. Автори, які називали Костянтина Острозького русином, не вдаючись у деталі його походження, найбільше підкреслювали у своїх дослідженнях православний патріотизм князя і героїзм у контексті литовсько-московського протистояння. У 1908 році краєзнавець Мечисловас ДовойнаСильвестравічюс полемізував з вельми активними на

15

той час пропозиціями, що лунали з боку російських авторів, у тому числі православного духівництва, увічнити

14. Прориси печаток кн. Костянтина Острозького, (1508 і 1520 рр.)

пам’ять видатного політичного і військового діяча князя К. Острозького, поставивши йому у Вільні пам’ятник.

15. Портрет великого гетьмана литовського Яна-Кароля Ходкевича. 1789 р. Худ. К. Александрович

Литовський автор погоджувався з тим, що цей вельможа був християнином східного обряду, проте вважав,

21


16

16. Панорама Вільна 1600 р. Офорт Т. Маковського

cтор. 21

що значно більшою є його заслуга не як «ревнителя

товського війська XV–XVIII ст.: «З походження русин,

православ’я», а як «героя і захисника Литви». Ясна річ,

він ніколи не одрікався від своєї народності. Однак, як

через політичні обставини тієї доби та прагнення змен-

і інші жителі Західної Русі, він був міцно пов’язаний

шити російські впливи у Віленському краї, М. Довойна-

з усією Литовською державою, тому все своє жит-

Сильвестравічюс не був ентузіастом згаданої ініціативи,

тя провів у запеклих війнах з росіянами, хоча ті з по-

хоча, на його думку, «ні литовці, ні поляки» не противи-

гляду мови та віри могли бути йому рідніші». У відгу-

лися б зведенню такого пам’ятника.

ку на цю статтю бібліограф Олександр Ружанцов за-

У 1922 році дві вичерпні біографії цього магната ви-

пропонував Білоруському батальйону Литовської ар-

дав книгознавець Вацлав Біржішка. Хоча тодішню Лит-

мії обрати своїм заступником «нашого славетного спів-

ву більшість країн світу визнавали як незалежну держа-

вітчизника із часів сивої давнини, коли Литовська дер-

ву, однак у 1919–1920 рр. перед країною постав новий

жава була увінчана величчю й славою, – русина, вели-

виклик – Віленський край було відірвано від Литви й до-

кого литовського гетьмана Костянтина Острозько-

лучено до Польщі. Ця втрата спонукала суспільство до

го». В інших текстах, у тому числі в публіцистиці, від-

об’єднання й пошуків нових героїв, які б слугували ідеї

значалася хоробрість цього діяча, яку він проявив

злуки. Особистість К. Острозького, православного геть-

у війнах з татарами та московитами. Приміром, часто-

мана нелитовського походження, якраз пасувала такій

густо лунали риторичні запитання: «Раніше литвини

меті. В. Біржішка писав: «Серед оборонців Литви цей

не питалися «скільки ворогів?», а питали «де вони?»».

гетьман посідає найважливіше місце. Однак литовцем,

І як приклад наводилися битви, у яких перемагав Ост-

як гетьман Ходкевич, цей чоловік не був. Русько-

розький. Отже, тим дивніше, що К. Острозькому було

го походження й православного віросповідання,

приділено досить мало місця в розділі литовської істо-

цей чоловік усім серцем покохав оту свою велику батьків-

ріографії хрестоматійної «Історії Литви», яку 1936 року

щину, у якій так мирно й гарно співіснували два народи –

редагував Адольфас Шапока. Там уже не йдеться

литовці та русини». Саме на цьому автор наголошу-

про походження магната і його віросповідання –

вав і в іншій своїй статті, присвяченій провідникам ли-

він згаданий лише як переможець у битві під Оршею.

22


Початки кар’єри Костянтина Острозького

Також у книзі розміщено знамениту картину «Оршанська битва» невідомого автора. І це все. У післявоєнний час в еміграції вийшли друком дві статті литовських авторів, у яких розглядався життє-

cтор. 82

вий шлях гетьмана і його перемога під Оршею. Ця битва

Політична кар’єра К. Острозького стартувала в часи

докладно розглянута в публікації Ванди Дауґірдайте-

правління Казимира Ягайловича (1440–1492), од-

Строґене. У 1960 році в «Литовській енциклопедії» ви-

нак найбільшого успіху магнат досяг, коли у Великому

кладено віхи біографії К. Острозького. Щоправда, стаття

князівстві панували сини цього монарха - Олександр

завершується надто категоричним висновком про ніби-

(1492–1506) і Сигізмунд Старий (1506–1548). Перший

то спартанський спосіб життя великого гетьмана: «Цей

правитель призначив Острозького гетьманом, зробив-

найбагатший литовський вельможа в ті суворі часи жив

ши його у такий спосіб очільником всієї литовської ар-

вельми скромно. Підлога в його будинку була нефарбо-

мії. А Сигізмунд Старий, високо оцінюючи військовий

вана, там була кахляна піч, на вікнах замість скла – папір

талант цього вельможі, навіть обійшов деякі правові

або ж полотно, а з меблів – тільки стіл і лавки». Так, ско-

бар’єри, призначивши православного магната троцьким

ріше за все, автори хотіли підкреслити відданість магна-

воєводою. Неабияку довіру цього правителя до Острозь-

та Литві.

кого помічали й сучасники. Лікар королеви Бони – іта-

За радянських часів писати про великого гетьма-

лієць Валентино – 1530 року писав: «Це був шанований

на, що воював проти московитів, було геть неможливо.

і хоробрий чоловік, і його супроводжував успіх: він за-

Тому лише в останні десятиліття спостерігається жваве

служив, щоб його можна було називати королевим бать-

зацікавлення особистістю К. Острозького, його

ком, а Його Королівська Милість поважає його дужче за

перемогою в Оршанській битві. Важливість цієї

інших. Він переможець 64 битв, 6 разів його спіткала не-

події актуалізовано й у синтезі історії Литви Альфредаса

вдача, 3 роки він провів у кайданах, ув’язнений у Москві;

Бумблаускаса, і у спеціальному дослідженні Томаса Баранаускаса, який уважно вивчив згадану батальну картину анонімного художника XVI ст. Ширшу статтю великому

17

литовському гетьманові присвятив Дарюс Баронас, який передусім звернув увагу на військову діяльність магната та його перемоги в битвах з московитами. Варто згадати й мистецтвознавче дослідження Марії Матушакайте про захоронення К. Острозького. Біографія вельможі стисло викладена в статті, присвяченій великим литовським гетьманам, авторства Дануте Ґруздене. І це практично все, не враховуючи менших за обсягом згадок про Оршанську битву та її переможця в уже згаданій історичній синтезі та в деяких науково-популярних виданнях. 17. Сейм часів Олександра Ягеллончика. Ілюстрація зі Статуту Яна Ласького (1506 р.); серед інших зображені герби руських земель Корони

23


до того ж він увесь час

18

зоставався такий відданий своєму грецькому віросповіданню, що русини мають його за святого. Він одержував біля 26 тисяч золотих і мав іще додаткові до20

ходи, що їх вельми щедро призначав король».

У кар’єрі вельможі можна побачити два яскраві періоди. ління

19

Перший припадає на початки прав-

великого

князя

Олександра

Ягеллончика.

Він тривав до того моменту, як в 1500 році Острозький потрапив у московський полон. Другий період розпочався після втечі з Московії, коли у Великому князівстві Литовському і Польській Короні панував Сигізмунд Старий. Чи не найважливішим місцем, де було прийнято більшість рішень, які сприяли високому злету політич18. Олександр Ягеллончик. XVIII ст. Худ. М. Баччареллі

ної кар’єри Острозького, було Вільно, столиця Великого князівства Литовського. Саме у віленському Низь-

19. Великокняжа печатка Казимира Ягайловича

кому замку було підписано документи, які у винятко-

20. Великокняжа печатка Олександра Ягеллончика

вому порядку відкривали православному К. Острозь-

21. Палац-резиденція великих князів литовських у Вільні. Кін. XVIII ст. Худ. Ф. Смуглевич

кому шлях до правлячої еліти держави і надавали йому змогу стати членом Панів-ради та власником величезних володінь. Саме тут його було призначено і на різноманітні високі посади. Коли великий князь приїж-

21

джав до Вільна, вельможа міг тижні і навіть місяці проводити поруч із ним. Узагалі, Вільно у житті К. Острозького посідало важливе місце. Тут він прилаштовував своїх людей, тут брав участь у роботі господарського суду і засіданнях сейму. У місті, яке мало статус столиці і було центром політичного життя всього Великого князівства Литовського, Острозький посідав певну нерухомість, а також матеріально підтримував тутешню православну громаду. Завдяки йому у Вільні було зведено церкви Святого Миколая

24


та Святої Трійці, а також відновлено церк-

22

ву Успіння Пресвятої Богородиці. Отже, Івана

Костянтин,

Острозького

та

молодший

син

князівни

Ма-

рії Більської, свої молоді літа провів переважно в родовому гнізді, де разом із братом Михайлом по смерті батька займався господарськими справами. Перша звістка про нього в історичних джерелах датована 12 квітня 1474 роком, де князь виступає як один з представників роду в угоді про заставу села Вілія, що неподалік від Острога. Ще замолоду він вирушив до столиці сво-

22. Острозький замок. Друга пол. ХІХ ст. Худ. Н. Орда

єї Батьківщини, де в районі вулиць Замкової та Бернар-

23. Свято-Миколаївська церква у Вільнюсі фундації Костянтина Острозького

динів Острозькі мали нерухомість. У травні 1486 року обидва брати видали документ, яким передавали певні земельні володіння родині свого давнього слуги Івашка Охрімовича. У дев’ятій декаді XV  ст. молодший син князя Івана уже воював з татарами на Поділлі, а в 1492–1494  рр. проявив себе у війні. Східна сусідка, визволившись

23

з-під татарського ярма й помітно окріпнувши, почала тоді затяжну експансію на литовські землі, яка тривала аж 175 років. Наприкінці XV – в першій третині XVI ст. Литовсько-Руська держава пережила 4 московські війни: 1492–1494  рр., 1500–1503  рр., 1507–1508  рр. та 1512–1522 рр. Через перебування в неволі К. Острозький не зміг закінчити другу та пропустив початок третьої війни. Проте в інших військових кампаніях він відзначився як вельми вправний полководець. Талановитий полководець, якому вдалося за короткий період здобути кілька відчутних перемог, зміг заслужити особливу довіру Олександра Ягеллончика. Це підтверджує привілей, виданий великим князем 16 квітня 1494  року у Вільні, – він надавав магнатові право обійняти маєтковий комплекс на Волині з центром у Полонному (зараз райцентр Хмельницької області, Україна). З цього та інших документів

25


24

26


випливає, що навесні й влітку Острозький був у Вільні, де брав участь у роботі найвищого суду. Дедалі міцніше становище вельможі на віленському дворі підтверджує й активна участь магната у справах, пов’язаних з одруженням правителя Литовсько-Руської держави з дочкою московського князя Івана ІІІ та Софії Палеолог – Оленою. Цей шлюб мав зміцнити мирну угоду 1494 року і таким чином поліпшити відносини двох сусідніх країн. У січні 1495 року в напрямку Вільна вирушила делегація московитів, які супроводжували князівну Олену. Від імені Олександра Ягеллончика цю делегацію у прикордонному містечку Маркові зустріли представники литовської знаті. Сучасники, описуючи церемонію врочистої зустрічі княжни Олени, згадують серед присутніх і Острозького, який супроводжував майбутню правительку до Вільна. Поза сумнівом, Костянтин Іванович чудово підходив для здійснення цієї місії як людина, що належала до православної конфесії і була представником князівської верстви. Вельможа також брав участь у шлюбній церемонії, що відбулася у Вільні 18  січня. Реконструювати ці урочисті події допомагають свідчення сучасників: «У Маркові велику княжну від імені великого князя зустріли маршалок Станіслав Струмило, князь Костянтин Острозький, князі Іван і Василь Глинські; з ними було 60 душ почту. [Маршалок] од імені великого князя вислав великій княжні ридван, оббитий шарлатом, підлогу було вистелено оксамитом; у ридвані було 6 подушок для сидіння, обтягнутих оксамитом, повозка була запряжена шістьма сивими кіньми; кінські шлеї було вкрито червоним оксамитом, застібки, кільця, а також оздоба шлей та вуздечок – позолочені. [Маршалок] сказав, що великий князь послав його прислужитися великій княжні й супроводжувати її аж до самого Вільна. Панове закликали велику княжну пересісти в ридван; велика княжна 24. План міста Вільна. 1581 р. З атласу Г. Брауна і Ф. Гогенберга

27

cтор. 24


в ридван не пересіла й загадала своїм боярам переда-

25

ти панам свою відповідь. […] У Медниках бояри почали злитися на панів, що ті, мовляв, не надають жодної звістки про шлюбний обряд. [Останні], порадившися між собою, послали до великого князя пана Яна. Ян вернувся із Вільна з відповіддю великого князя й зустрів велику княжну в Немежі, у суботу. […] Великий князь зустрів велику княжну за три версти од міста. [...] Досягнувши міста, великий князь загадав своїм князям і дітям вельмож зійти з коней і стати біля ридвана великої княжни з правого боку; а діти бояр великої княжни стали з лівого боку; сам же великий князь їхав верхи попереду карети; у такому порядку вони

26

досягли міста і разом уступили в нього, прямуючи до церкви Успіння Пресвятої Богородиці. Велика княжна зайшла в цю церкву, а великий князь – у костел Святого Станіслава. [...] Велика княжна з церкви пішла в католицький костел до великого князя. Перед нею йшов піп Хома з хрестом у руках, цим хрестом він її поблагословив. На підступі до костелу велику княжну зустрів біскуп з хрестом у руках, він поблагословив її хрестом

25. Руїни замку у Медниках. Друга пол. ХІХ ст. Худ. Н. Орда

і пішов назад до костелу, повернувшись на своє місце. Великий князь із великою княжною також зайня-

26. Костел Свв. Станіслава і Владислава у Вільнюсі

ли свої місця в костелі. [...] По шлюбі великий князь

27. Панорама сучасного Вільнюса з церквою Успіння Пресвятої Богородиці

попрямував до свого покою, а велика княжна з боярами – в інше помешкання».

27

28


У 1494–1497 рр. князь К.  Острозький команду-

28

вав литовськими військами у битвах з татарами, що набігали на Поділля та Волинь. Саме за успіхи у боротьбі з ординцями Олександр Ягеллончик у вересні 1497 року призначив Костянтина Острозького великим гетьманом литовським. Хоча ця cтор. 20

посада в джерелах згадується ще з середини XV ст., проте попередники князя були тимчасовими очільниками війська на один або кілька походів. На довший час гетьманів почали призначати на межі XV–XVI ст. Уперше такий титул одержав троцький воєвода Петро Іванович Монтигірдович. За твердженням Матея Стрийковського, це саме він особисто намовив володаря зробити К. Острозького своїм наступником. І, швидше за все, князь був першим великим гетьманом, який мав би обіймати цю посаду пожиттєво. У будьякому разі це значить, що магнат став членом вузького кола найближчих радників великого литовського князя. Він разом з Миколаєм Радзивілом, Петром Монтигірдовичем, князем Олександром Гольшанським, Іва28. Замки Вільна. ХІХ ст. Худ. М. Янушевич

ном Заберезинським, Станіславом Кесгайлом, Григо-

29. Відбудований палац великих князів литовських у Вільнюсі

рієм Остиком і князем Михайлом Глинським, увійшов у коло найвпливовіших аристократів держави кінця XV – початку XVI ст.

29

У 1497–1499 рр. політичне й економічне становище Острозького надзвичайно зміцнилося. У 1497 році він став брацлавським,

вінницьким

і звенигородським намісником та власником півтора десятка сіл на Волині. У 1498 році правитель надав Костянтину Івановичу у власність маєток Здетель (зараз Дятлово Гродненської області, Білорусь), володіння на Волині,

29


Політична кар’єра Костянтина Острозького в часи правління Сигізмунда Старого

а також магдебурзьке право для княжого міста Дубна. 1499 року у Вільні К. Острозький одержав ще один дар: за вірну службу Олександр Ягеллончик передав йому Звягельську волость. Як свідчать вибрані місця з актових записів Литовської

cтор. 39

метрики, Костянтин Іванович часто відвідував столицю

Новий правитель Сигізмунд І у вересні 1507 року віді-

Великого князівства, де влаштовував на службу володаре-

брав гетьманську булаву з рук Станіслава Кішки (вже не-

ві своїх людей, наприклад, волинського шляхтича Оліза-

молодого литовського вельможі, який за відсутності Ост-

ра Тріску (1498). За підтримку вельможа віддячив своєму

розького керував військами Великого князівства) і по-

володареві ревним служінням. За тогочасним звичаєм

вернув її Костянтину Івановичу. Ще до кінця року новий

він і сам іноді обдаровував свого сюзерена. Приміром,

старий гетьман був призначений маршалком Волинської

у березні 1499 року князь надіслав до Вільна трьох оги-

землі, старостою луцьким і брацлавським. Фактично він

рів, а за це його слугам зі скарбниці було заплачено по

став великокняжим намісником у південно-західних зем-

золотому.

лях держави.

Успішну кар’єру великого гетьмана спинила не-

Майже до кінця свого життя, понад 20 років (1507—

вдача у новій литовсько-московській війні. Навесні

1527), великий литовський гетьман воював передусім з

1500 року Костянтин Острозький, зібравши у Вільні

татарами (лише до перемоги під Оршею 1514 року відбу-

3500 вершників, вирушив із ними у напрямку Смолен-

лося 17 татарських набігів) та московитами. Першому во-

ська. Литовське військо, яке більш, ніж удвічі поступа-

рогові К. Острозький приділяв більше уваги – з татара-

лося за чисельністю ворожим силам, 14 липня зазнало

ми він і воював, і вів перемовини про мир (зокрема, лис-

поразки у битві під Ведрошею, а сам гетьман потрапив

тувався з ханом Менглі-Гіреєм). Татари на той час спус-

у московський полон. Враховуючи статус і походжен-

тошували й польські землі, тому вельможа схвально ста-

ня бранця, а також його приналежність до православ-

вився до об’єднання литовських і польських збройних

ної конфесії, великий московський князь пов’язував із

сил у боротьбі супроти цього ворога. Мабуть, через це

ним свої політичні та воєнні плани, тому навіть після

він з самого початку своєї кар’єри був активним прибіч-

перемир’я 1503 року не відпустив Острозького на бать-

ником унії з Польщею. Упродовж 1509–1512 рр. Острозь-

ківщину. У жовтні 1506 року вельможа присяг-

кий мав кілька сутичок із кримськими татарами. Варта

нув на вірність великому князю Василію ІІІ Іва-

згадки його перемога в битві під Лопушним, що побли-

новичу, хоча, як з’ясувалося, цей вчинок був лише про-

зу Вишневця, 28 квітня 1512 року. Після невдалої спро-

думаним тактичним ходом. Скориставшись довірою

би відбити татарський напад на Волинь улітку 1519 року

нового покровителя, Острозький утік з неволі восе-

магнат здобув яскраву перемогу 27 січня 1527 року в бит-

ни 1507 року. 25  вересня він у супроводі татарського

ві під Ольшаницею. Тоді Панів-рада Великого князівства

загону урочисто в’їхав до Вільна, де його радісно віта-

Литовського за кілька тижнів зібрала рушення – на за-

ли городяни. Тут же Острозького зустрів новообраний

клик боронити Вітчизну відгукнулася вся знать. Навіть

польський король і великий литовський князь Сигіз-

політичний опонент князя віленський воєвода Ольбрахт

мунд І. У житті Костянтина Івановича розпочався но-

Гаштовт, що часто конфліктував з Острозьким, прислав

вий етап, що відкривав йому більші можливості.

йому свій загін. Здобута завдяки об’єднанню зусиль, а також військовому таланту К. Острозького перемога

30


на декілька років спинила татарські набіги. Після того як

30

звістка про перемогу досягла Польщі, тамтешні політичні діячі, за словами литовського історика Едвардаса Ґудавічюса, «більше не чуючи відчайдушних прохань про допомогу, принаймні у своїх думках уже почали змирятися з принципом відхилення унії в Литві, їхній анексіонізм замінив м’якіший гегемонізм».

30. Медаль із зображенням Сигізмунда І Старого

Європейську славу К. Острозькому принесли бої

31. Привілей великого литовського князя Сигізмунда І Костянтину Острозькому на Гори і інші маєтки неподалік Вільна (1516 р.)

з московитами. Він успішно проявив себе під час придушення повстання Михайла Глинського, яке було частиною війни з Москвою 1507–1508 рр.

31

31


У 1512 році гетьман Великого князівства Литовського узяв участь у новій війні з московитами (1512–1522). 8 серпня 1514 року перемога в битві під Оршею ще вище піднесла славу Костянтина Івановича як блискучого полководця. Завдяки цій звитязі було змінено співвідношення сил у війні. Хоча повернути Смоленськ не вдалося, проте було відвойовано частину втрачених раніше земель і припинено на 4 роки напади Москви. Держава отримала довгоочікуваний перепочинок, за цей час було створено І Литовський статут і зведено ренеcтор. 29

сансний князівський палац у Вільні. Литва нарешті була готова для сприйняття культурницьких ідей

32

Відродження та Реформації. Крім того, було розвалено коаліцію Габсбургів супроти династії Ягеллонів. Вільно надовго запам’ятало перемогу під Оршею, здобуту Костянтином Острозьким, місто й городяни стали свідками рідкісного та вражаючого військового параду в дусі зустрічей найславетніших полководців Давнього Риму. У вересні, ведучи за собою захоплених у полон ворогів, до міста врочисто вступив Сигізмунд Старий. Поруч із правителем мав бути і головний герой-переможець — Костянтин Острозький. Їхній в’їзд супроводжували залпи гармат. Узагалі, 33

1514 року великий литовський гетьман провів у Вільні чимало часу, тут він бував у лютому, червні, липні, вересні та грудні. На думку історика Альфредаса Бумблаускаса, у вересні 1514 року після повернення з успішного московського походу князь Костянтин Іванович в’їхав до столиці крізь східні ворота міських оборонних мурів, що були зведені незадовго перед тим. На його честь ці ворота мали називатися Острозькими. Однак пізніше, після того як ім’я Острозького залишилося в далекій історії, виникли й інші пояснення назви цих воріт: корінь –остр- дав підставу для появи назви Гострі ворота, або ж Остра брама. Литовці це

32. Портрет Миколая Радзивіла «Амор Полоні» – соратника Костянтина Острозького. ХІХ ст. Худ. невідомий

переклали по-своєму: Aušrosvartai, тобто Ворота Зорі.

33. Герб Дятлова, дарованого К. Острозькому за військові заслуги польським королем Сигізмундом І

Після перемоги в проголошених війнах секретар королеви Варвари Анджей Кшицький, який тоді перебував

34. Костел Св. Терези і Остра брама у Вільні. ХІХ ст. Худ. невідомий

у Вільні, описав, як місто зустріло повернення героя:

32


«Бажаючи уздріти твій тріумф, місто, ликуючи,

Поетові вторував і папський посол Якуб Пізо,

присягаючи, молячись і співаючи гімни запрошує тебе».

який відвідав столицю Великого князівства в ті дні: «На другий день, пригадую, уздрів я найсвітлішого князя,

Як можна зрозуміти з інших рядків цього поета, городяни, що заполонили вулиці міста, мали змогу одними

Я торкнувся тоді до його рук, що тримали скіпетр.

з найперших побачити військовополонених:

На третій день усім нам було свято, коли ми зачули,

«Коли ти вернувся до Вільна,

що наш полководець здолав загони ворогів,

у тріумфальній ході ведучи невольників,

А на четвертий день король тріумф одзначав,

розміщених на возах,

стільки поневолених ватажків ведучи, як ніколи досі».

ти всім дозволив їх роздивитися,

Радість перемоги у Вільні була відзначена залпами гар-

Усьому людові.

мат і церковними відправами на знак подяки. У місцевому

Коли всі побачили стільки князів-ватажків і вельмож,

кафедральному соборі вивісили і потім іще довго зберігали

зв’язаних і закутих ланцюгами, у військових плащах, -

захоплені під час битви московські стяги. Через кілька тиж-

Кожен плакав од радості,

нів після перемоги з Вільни посипалися листи до королів-

І тебе вітав, як

ських дворів Європи, що закріпляли цей успіх у міжнарод-

Рятівника Вітчизни.

ному масштабі. У кореспонденції «схизматики-московити»

У церквах звучали дзвони,

були порівняні з турками, татарами, зі скіфськими

а високе духовенство співало віншувальні гімни».

племенами, а перемога над московським правителем,

34

33


якого називали тираном азійської Сарматії, подавалася як заслуга католицького володаря. На думку Мечисловаса Ючаса, перемога під Оршею для вояків стала частиною канону литовського патріотизму – вона консолідувала суспільство, з неї тішилися не лише католики, а й православні, адже вікторію було здобуто під орудою їхнього єдиновірця князя Острозького. Останній раз участь у війні з московитами Острозький брав, коли очолив похід на Псков 1517 року. Ця виправа, щоправда, великих перемог не принесла. Згодом магнат активно відзначався на південно-західному фронті. 1519  року, коли московська армія вирушила в похід у напрямку Мінська, він з волинськими ополченцями та польськими вояками зійшовся з татарами хана Мехмед Гірея І у битві біля Сокальського замку. Прорив московитів під Вільном спинили численні ополченці на чолі з троцьким воєводою Ольбрахтом Гаштовтом і гроденським старостою Юрієм Радзивілом. Сигізмунд Старий гідно оцінив заслуги К. Острозького на воєнних фронтах. У червні 1511  року магнат обійняв одну з найвищих посад у державі – він став віленським каштеляном, хоча офіційне призначення відбулося лише 21 вересня 1513 року у Вільні. Це зволікання пояснювалося деякими все ще чинними на той час статтями Городельскої унії, що забороняли православним посідати найвищі позиції у державі. І хоч цю заборону практич-

35

но перекривали привілеї 1437 та 1447 рр., однак офіційно у Великому князівстві Литовському права католиків і православних зрівняли тільки 1563 року, коли вступив

36

у дію «віленський привілей». Отже, зволікання із наданням відповідного привілею було викликане необхідністю простежити за реакцією на рішення Сигізмунда Старого місцевої аристократії. 1513 року К. Острозький став повноправним каштеляном. У 1514  році переможець Оршанської битви від правителя одержав у володіння місто Дорогобуж, що на Волині, 1516  року — маєток Гори біля самої Вільни, а також деякі маєтки на Волині. Ці та інші ледве не щорічні обдарування

34


Острозького врешті зробили його надзвичайно замож37

ним: на 1529 рік, за даними військового перепису, волинський аристократ належав до п’ятірки найбагатших вельмож Великого князівства Литовського. Зі своїх земель він мав виставляти до війська 426 вершників, а це свідчить, що у Острозькому князівстві тоді проживало приблизно 40 тис. підданих. Про безмежну довіру Сигізмунда Старого до cтор. 38

свого вірного прибічника свідчило й призначення князя через 10 років на новий уряд. У 1522 році Острозький, знову-таки всупереч городельським положенням, обійняв уряд троцького воєводи, що звільнився після того, як попередній носій цього титулу і непримиренний ворог князя Ольбрахт Гаштовт отримав привілей на найвищу посаду в державі — уряд віленського воєводи. Подібні перестановки формально свідчили про те, що першим сенатором Великого князівства стає Гаштовт. Однак звичайна ієрархія титулів незабаром була поруше38

на. Не будучи в змозі довірити князеві найвищої посади віленського воєводи, Сигізмунд Старий змінив установлений порядок розташування своїх радників. Указавши на особливі заслуги князя, володар віддав йому як троцькому воєводі виняткове перше місце в найвищому органі управління державою. Окрім того, 7 липня Костянтин Іванович одержав у Вільні привілей, що надавав йому виняткове право користуватися печаткою з червоного воску. Ймовірно, таким чином Сигізмунд Старий намагався забезпечити собі підтримку князя у втіленні династичного плану королеви Бони: польсько-литовської унії, прихильником якої Острозький був. У 1520 році, після народження Сигізмунда Августа, королева-мати за участі всього двору заходилася об-

35. Портрет Юрія Радзивіла «Геркулеса». XVII ст. Худ. невідомий

мірковувати варіанти синового спадкоємства на престо-

36. Напис на воротах Демір-Капу (на території ханського палацу у Бахчисараї) зі згадкою про кримського хана Менглі-Гірея І

лі Великого князівства Литовського. Це в майбутньому мало гарантувати проголошення його королем Польщі.

37. Скульптурний надгробок Ольбрахта Гаштовта. Літографія Ю. Озембловського

Знать ВКЛ, що прагнула до більшої самостійності Литви, була зацікавлена в зміцненні влади Ягеллонів, бо від

38. Битва з татарами. Гравюра на сторінці стародруку

представників цієї династії вона очікувала певних пільг.

35


Однак реалізація цього проекту, що планувалася без

Пишучи про сейм, що мав відбутися 1524 року,

участі польської аристократії, не знайшла підтримки

віленський воєвода зазначав, що все вельможне пан-

у К. Острозького. Гетьман декілька разів наполегливо

ство, яке зібралося у столиці, очікувало на Острозь-

просив володаря не приставати на таку пропозицію.

кого 12 днів, «а тоді він, знехтувавши розпорядження

Все ж таки 4 грудня 1522 року в князівському палаці

й наказ свого короля, заради своїх руських вибриків

під час віленського сейму Сигізмунд Август був про-

і безглуздих планів зібрав своїх послідовників у Троках,

голошений наступним великим князем по смерті бать-

самолюбно загадавши їм вирушити до нього. А коли

ка. Серед тих, хто присягнув майбутньому правителю

ми не захотіли туди їхати, [він] розбив свій військовий

Литовсько-Руської держави, був і К. Острозький. Зго-

табір на півдорозі межи Троками та Вільном (ця від-

дом йому вдалося відновити хороші відносини з Си-

стань складала 4 милі) там закріпився й хотів скликати

гізмундом Старим і королевою Боною, однак 1522 року

сейм. Опріч того, хотів, щоб ми туди прибули. Цей сла-

суперечності між гетьманом і членами Панів-

боумний чоловік 3 дні сперечався щодо місця для сей-

ради, особливо О. Гаштовтом, загострилися

му, стверджуючи, що здавна існував звичай віленських

і призвели до конфлікту межи цими вельможами. Про-

і троцьких князів збиратися на зустріч саме там. Так по-

тистояння скінчилося лише зі смертю Острозького.

велося ніби відтоді, коли країною правили брати, яких

cтор. 35

Боротьба головних політичних діячів за владу, осо-

розділяло пів-Литви. Суперечку почали розв’язувати

бисті амбіції, претензії на земельні володіння були на-

після того, як прибув посередник – представник Його

стільки сильні, що не раз паралізували політичне жит-

королівської Величності у Києві. Лише тоді усе наси-

тя у Великому князівстві. Острозький спочатку дотри-

лу було вирішено, і більш ніж недоумкуватий і нахаб-

мувався тактики ігнорування сеймів, куди часто приїз-

ний чоловік – цей бундючний чванько – був змуше-

див віленський воєвода. У датованому 1525 роком лис-

ний прибути в місце, яке призначив Його королівська

ті до королеви Бони Гаштовт у вельми гострому тоні

Високість. Там, очікуючи його, ми змарнували майже

висловив закиди в бік свого опонента.

три тижні».

39

36


Подібним чином проходили й пізніші сейми. Змагаючись за підтримку короля, супротивники нерідко оскаржували один одного. 1524 року, перебуваючи на краківському дворі, Острозький особисто виклав Сигізмундові Старому свою скаргу (зміст її не відомий). Гетьману вдалося одержати спеціальний лист, який передбачав, що у разі заподіяння йому шкоди з боку Гаштовта, останній мав сплатити 30 000 кіп заруки. Як уже зазначалося, по слово далеко не ходив і віленський воєвода. Про це свідчить і вже згадуваний його лист, в якому Острозький змальований найчорнішими барвами: не як військовий звитяжець, а як зрадник, на чиєму сумлінні всі воєнні невдачі. Звинувачення лилися і на самого князя, що посягав на владу свого правителя, і на всіх русинів та православних, які жили у Великому князівстві Литовському. Спираючись на це, більшість польських істориків, не беручи до уваги ширшого контексту, негативно оцінюють Гаштовта і його прибічників, називаючи їх усіх «литовськими сепаратистами», які безмежно прагнули збільшення своєї влади в країні й не могли змиритися з тим, що «король схизматиків трактує так само рівно, як і католиків». Єдиною противагою згубному «сепаратистському рухові» вони вважають діяльність Костянтина Острозького щодо «тіснішої інтеграції Литви з Польською коро-

40

ною», яка була обумовлена «лише турботою за долю Литовської держави». Насправді ж просто на той час на політичній арені зіткнулися дві непересічні постаті, кожна з яких по-своєму бачила майбутнє держави. Однак «націоналістичні» й антируські погляди, викладені Гаштовтом письмово, були радше тактичним маневром. До нього він удався лише з одною метою – якомога більше очорнити свого опонента. До речі, ми не знаємо, які аргумен-

39. Сучасна реконструкція Троцького (Тракайського) замку

ти використовував сам князь Острозький у своїй боротьбі

40. Лист кн. Костянтина Івановича Острозького, його дружини Тетяни Гольшанської і сина Іллі про надання віленській церкві Успіння Пресвятої Богородиці маєтку Шешоли та деяких інших земель (1522 р.). Копія XVI ст.

з віленським воєводою. Взагалі-то, Ольбрахт Гаштовт чудово ладнав з православними та русинами – їх було чимало при дворі вельможі. Православними були і найближчі родичі пана Ольбрахта з материної сторони, і його дружина

37


41

княжна Софія, що походила з Вереї неподалік від Москви. У книгозбірні Гаштовта 1510 року було засвідчено й «книги церковнослов’янською мовою, що їх називали руськими», а в своїй духівниці магнат, зазначаючи, що бажає бути похованим у віленському кафедральному соборі, над головою просив повісити «образ Богородиці, намальований за грецьким каноном». Він сам писав та підписувався, поряд з латинською та польською, також і руською, тобто староукраїнською, мовою. Так само не можна й діяльність К. Острозького вважати винятково спрямованою на злуку з Польщею. У певні моменти своєї кар’єри князь дещо інакше дивився на унію з Короною. Так було і в останній, до42

сить мирний, рік життя великого литовського гетьмана, коли той мав змогу присвятити свій час особистим ділам та внутрішнім справам батьківщини. Він узяв участь у віленському сеймі 1529 року, на якому було прийнято І Литовський статут, що набув чинності після спеціального розпорядження Сигізмунда Старо-

41. Портрети Сигізмунда І і Бони Сфорца у родинній галереї. XVI ст. Худ. Л. Кранах

го від 29 вересня того ж року. Окрім цього, Острозь-

42. Штурм міста татарами. Гравюра на сторінці стародруку

кий узяв участь в урочистостях з нагоди проголошення

43. Великі князі московські – Іван ІІІ і Василій ІІІ

Сигізмунда Августа великим князем литовським

44. Московські стрільці. Фрагмент гравійованого плану Москви XVI ст. З книги «Записки про Московію» С. Герберштейна

(18 жовтня 1529 року).

38


Церемонія відбувалася у великій залі князівського палацу: дев’ятирічний хлопчик сидів на троні межи своїми батьками; обабіч розмістилися члени Панів-ради; праворуч сиділи біскупи та князі, ліворуч, посідаючи перше місце, – троцький воєвода й великий литовський гетьман Костянтин Острозький, а одразу за ним – його ворог Ольбрахт Гаштовт. Ще того самого дня Сигізмунд Старий підтвердив привілей 1506 року, у якому він зобов’язувався не зменшувати кордо-

43

нів держави та її становища. Його дев’ятирічний син заприсягався чинити так само. Правитель мав підтвердити і Городельські привілеї зі статтею, що передбачала призначення

поляками. На аналогічному з’їзді 1522 року, коли було при-

на найвищі посади в Литві виключно католиків.

йнято розпорядження щодо сплачення нового податку срі-

Наприкінці життя ми бачимо більш-менш збалансо-

блом, Острозький зобов’язався додатково сплатити 100 зо-

вану позицію Острозького щодо відносин Великого кня-

лотих. І тоді ж він був призначений комісаром у вирішен-

зівства Литовського і Польщі. Татарські набіги на певний

ні суперечок волинських землевласників з польською шлях-

час було відбито, а зменшена загроза з боку московитів

тою, що посідала маєтки на кордоні з Великим князівством

стабілізувала становище всередині країни. Напевно, це

Литовським. Як було зазначено вище, намагаючись 1524 року пе-

дозволило Костянтину Івановичу краще збагнути роль

ренести сейм до Троків, Костянтин Іванович, хоч і з вели-

Литви в персональній унії з Польщею. cтор. 26

Столиця Великого князівства Литовського

ким запізненням, усе ж прибув до столиці, де взяв участь

відігравала важливу роль в житті одного з най-

у роботі «парламенту», зокрема у обговоренні Литовського статуту під час сейму навесні 1528 року. Відомо, що того ж

визначніших полководців в історії цієї держави. Князь, наскільки дозволяли його обов’язки, брав участь

року він прийняв у Вільні посла від Яноша Запольяї, який

у віленських сеймах першої половини XVI ст. На сеймі

тоді воював за угорський престол, – Ференца Франґепа-

1508–1509 рр. він доклав свою руку і до прийняття рішення

на. Схоже, що вони вели перемовини про відсилку зброй-

про конфіскацію володінь бунтівника Михайла Глинського.

них загонів князя на допомогу угорському королю. Як ви-

На сеймі 1516 року Острозького було призначено комісаром

дно з розкладу подорожей князя, ще більше часу у Вільні

у вирішенні незгод жителів Підляшшя з їхніми сусідами-

він провів в останній рік свого життя (1529).

44

39


Диспозиція військ Великого князівства Литовського і союзників, а також московського війська на початку битви під Оршею

Військо Великого князівства Литовського і Польського королівства (командувач – великий гетьман литовський князь Костянтин Острозький) 1. 2.

Легка кавалерія: коронна надвірна хоругва (староста теребовлянський і ропчицький Войцех Самполінський) і хоругви польських панів (Ян Амор Тарновський). 16 піших найманих рот і до 11 польових гармат (королівський дворянин ротмістр Якоб Спергальдт); 20 кінних рот латників (надвірний коронний маршалок Ян Сверчовський).

106. Битва під Оршею 8 вересня 1514 року

3. 4. 5. 6. 7. 8.

Легка кавалерія: повітові хоругви і господарські загони (під командуванням підчашого литовського, старости гродненського князя Юрія Радзивіла «Геркулеса», за участю князя Василя Полубенського). Полк легкої кавалерії. Полк важкої кавалерії великого гетьмана литовського князя Костянтина Острозького. Полк легкої кавалерії. Засідка в лісі: польова артилерія, піхота, загони легкої кінноти. Імовірне розташування понтонного мосту – місце переправи артилерії та піхоти під керівництвом майстра Яна Башти, городянина міста Живець (сапери).


Військо Великого князівства Московського (номінальний командувач (великий воєвода) – боярин і конюший Іван Андрійович Челяднін) Передовий полк під командою воєводи князя Івана Ростовського Тьомки. 9. Передовий полк: мещерські і касимівські татари (Сивиндук-мурза Мадихов). 10. Передовий полк (Дмитро Васильович Китаєв Новосильцев). 11. Передовий полк (князь Іван Ростовський Тьомка). 12. Передовий полк (князь Микита Васильович Оболенський). 13. Полк правої руки (під командою боярина князя Михайла Булгакова-Голиці; князь Дмитро Іванович Булгаков, князь Андрій Іванович Булгаков, князь Іван Дмитрович Пронський?).

14. Великий полк (великий воєвода Іван Челяднін; князь Борис Васильович Ромодановський, князь Іван Семенович Селеховський). 15. Полк лівої руки (під командою князя Андрія Михайловича Оболенського; Іван Семенович Количєв, князь Іван Семенович Сімейка Ярославський). 16. Сторожовий полк (Костянтин Давидович Засєкін). 17. Річка Кропивна. 18. Міст через Дніпро. 19. Місто Орша із замком. 20. Обоз московського війська. Відступ московського війська до Кропивни. Розвертання полків Великого князівства Литовського.


ВАСИЛЬ-КОСТЯНТИН

ОСТРОЗЬКИЙ«НЕКОРОНОВАНИЙ КОРОЛЬ»


Секрети успіху Василя Костянтиновича Острозького

139

Коли у серпні 1530 року помер великий литовський гетьман Костянтин Іванович Острозький, його молодшому сину було трохи більше чотирьох років. У такому віці спогад про батька не міг закарбуватися у пам’яті надовго. До того ж глава сімейства як один із найближчих радників монарха багато часу проводив на королівському дворі. Обмежені можливості безпосереднього спілкування якоюсь мірою компенсували розповіді живих свідків величі гетьмана. Образ мудрого

139. Портрет Василя-Костянтина Острозького. ХІХ ст. Худ. Т. Копистинський

політика, талановитого стратега, безстрашного воїна, відда-

140. Панорама Києва 1651 р. Худ. А. ван Вестерфельд

ного захисника Церкви мав стати взірцем для наслідування. Немає нічого дивного у тому, що княжич Василь понад усе

Загальні зауваження до малюнку:

хотів бути схожим на батька. Навіть своє ім’я, отримане при

Панорама Києва представлена з піщаної коси, що відокремлює Почайну (рукав Дніпра) від основного Дніпрового русла. Частина будівель на малюнку відображена не на «своєму» місці, відстані між ними не точні. (Перелік споруд складено Сергієм Климовським)

хрещенні, він вирішив замінити на його честь. Так князь Василь став наприкінці 1540-х Костянтином. 140

32

30

29

33

28 31

27

21 26

25

20

16

24

18

23 22

96

19

14

12

15

17 13

11


На початку своєї кар’єри він прагнув примножити славу роду і, як мінімум, повторити батьківський успіх. Певною мірою це йому вдалося, хоча ані блискучим пол-

1. Спаська церква

22. Церква Свв. Бориса і Гліба

2. Братський Богоявленський монастир (Києво-Могилянська академія)

23. Костел єзуїтів (?)

3. Кафедральний костел

ководцем, ані придворним вельможею Василь Острозь-

4. Домініканський Миколаївський костел

кий так і не став. Його досягнення крилися в інших сфе-

5. Церква Миколая Набережного

рах. До п’ятдесяти років життя князь Василь-Костянтин

6. Соборна церква Іорданського монастиря на оболонському передмісті

зумів створити найбільшу в державі латифундію, прибут-

7. Воскресенські міські ворота Подолу з надбрамною церквою

ки від якої в рази перевищували надходження до королівської скарбниці. Міцне матеріальне становище, сер-

8. Введенська (?) церква 9. Церква Воскресіння Господнього

йозні управлінські повноваження, високий авторитет се-

10. Церква Св. Іллі

ред шляхти і церковних кіл дозволяли Острозькому утри-

11. Церква Миколая Притиска

мувати незалежні політичні позиції. На його думку зва-

12. Фролівський жіночий монастир

жали не лише конкуренти, але й монархи. Про визнання

14. Успенська церква (Пирогоща)

13. Невідома церква

особливого становища магната свідчили й посольства, що їх відправляли до нього римський папа і правителі провідних європейських держав.

28. Михайлівський Золотоверхий монастир 29. Василівська (Троїцька) церква 30. Хрестовоздвиженська церква 31. Стовп Софійської слободи 32. Десятинна церква 33. Католицький костел Св. Катерини (?) 34. Георгіївська церква 35. Софійський собор

37. Католицька каплиця в замку

17. Вірменська церква Покрови Богородиці

38. Покровська церква в замку

18. Церква Св. Духа (?)

39. Невідома церква в районі Лук’янівки і Татарки або помилково розташований на малюнку Кирилівський монастир 40. Церква Свв. Петра і Павла в Карпилівці (пізніше – Куренівка)

36 38

37

2

39

3

1

9 10

27. Києво-Печерський монастир і церква Спаса на Берестові

16. Церква Миколая Доброго

21. Церква Різдва

4

26. Видубицький Михайлівський монастир

36. Будинок воєводи Адама Киселя на території Київського замку

20. Костел бернардинів (?)

35

25. Миколаївський Пустинний монастир

15. Церква Василія Великого (?)

19. Ворота в міській стіні

34

24. Афанасіївська церква (?)

8

7

6 40

5

97


почерк писаря

архівна печатка

зразок почерку князя Василя-Костянтина Острозького

98


Переклад сучасною українською мовою:

Текст листа староукраїнською мовою:

М[и]л[о]стивый княже Корецкий, мой м[и]л[ости­

пане і приятелю!

вый] пане и приателю!

Милостивий княже Корецький, мій милостивий

Який кгвалтъ и небеспеченство от поган над Ко-

Про те, який ґвалт і небезпека нависає над Коро-

роною, панством его к[о]р[олевское] м[и]л[о]сти, а звла-

ною, державою його королівської милості, і особливо над

ща на те крае наше, висит за обороченъем се цара пере-

тими нашими краями, через поган, яких перекопський

копского з великою потужностъю до Волох против вой-

цар з великими силами веде до Волощини проти війська

ску короля его м[ило]сти, там будучему, снадне то в[аша]

його милості короля (який там перебуває), – легко ваша

м[и]л[остъ] вырозумѣ­ти рачишъ с препису листу его м[и]­

милість зрозумієш з копії листа його милості краківсько-

л[ости] пана краковского, с[ы]на моего, который в[ашей]

го каштеляна, мого сина, яку відсилаю до вашої милості.

м[и]л[ости] посылаю, о чом в той же годин­ѣ и от инших

Про те саме щойно і від інших моїх слуг з України мав но-

слуг моих зъ Украины м­ѣлем понову и в­ѣдомост певную.

вини і надійну інформацію. А відтак, здалося мені дуже

Протож здало ми се за слушне барзо не толко для пере-

слушним не тільки заради перестороги про це вашій ми-

стороги то в[ашой] м[ило]сти ознаймити, але теж и о то

лості повідомляти, але також і просити, аби ваша милість

просит, жебыс в[аша] м[милостъ] з хути и м[и]л[о]сти сво-

з прихильності і любові своєї до вітчизни, наслідуючи

ей противко отчизне, прикладом продков своих, водлугъ

власних пращурів і не жаліючи сил, з якнайбільшим чис-

найболшего премноженъя своего, сполечне з иными на

лом своїх людей разом із іншими прийшов на допомогу

помоч и ратунок братеи, которые в тамтом небеспеченстве

і порятунок братії, яка у тій небезпеці перебуває. І прошу

сут, ити не лѣ­товал, а звлаща я в[ашей] м[ило]сти зъ со-

вашу милість до себе в товариство, а я тим часом з усіма

бою в товариство проше, кгдыж юж зараз зо вс­ѣми люд-

слугами і деякими своїми приятелями рушив з Острога

ми и некоторыми паны приятелми своими рушилем се зъ

і йду прямо до Дністра в напрямку Базалії. Та якщо буде

Острога и иду просто ку Днестрови на Базил­ѣю, вшак-

воля і ласка вашої милості допомогти нам своїми загона-

же если бы была воля и ласка в[ашей] м[илости] помочи

ми, піду повільніше, в надії на звістку від вашої милості

нам товариства, пойду злекка, очекиваючи на ведомост от

і очікуючи підтримки інших своїх слуг та панів приятелів,

в[ашое] м[илости] и на других людей своих и панов при-

які прибуватимуть і під час цього походу до мене приста-

ятел, которые се стягат и зо мною в дорозе зоймовати бу-

нуть. Певен, що ваша милість зі своєї вродженої приязні

дут. А певенем, же то в[аша] м[илостъ] с хути и м[и]л[ос]

і любові до вітчизни, пам’ятаючи про закличні універса-

ти своее врожоное против отчизне, а звлаща же теж и ко-

ли короля його милості до всіх нас, теє вчиниш і проти

рол его м[и]л[остъ] в универсалах своих вс­ѣх нас посполи-

неприятеля разом з іншими швидко виступиш. Із тим за-

те жадат и напоминат рачил, учинити и против неприателя

лишаю милостивій ласці вашу князівську милість.

поспешити з другими будеш рачил. За тым се м[и]л[о]сти-

З Острога 24 жовтня 1595.

вой ласце в[ашое] кн[яжацкое] м[ило]сти поручам.

Вашої князівської милості щирий приятель, брат

З Острога 24 октобр[а] [15]95.

і слуга Костянтин князь Острозький, воєвода київський,

Ваш[ое] кн[я]ж[ацкое] м[и]л[о]сти зыч[ливый]

власна рука.

приятел, брат и слуга Костентин кн[я]жа Острозское, воевода киевский, власна рука.

99


Автори урочистих панегіриків, писаних наприкін-

141

ці XVI ст. на честь князя Василя-Костянтина, замовчують, що сходження на Олімп було для нього довгим і непростим. Тривалий час Острозькому довелося боротися за свої права із сильнішими опонентами, серед яких опи1551 р.

нилися члени власної родини і королівська сім’я. Тяж-

1592 р.

кі життєві випробування, через які пройшов князь, могла здолати лише надзвичайно розумна людина із сильним характером і щасливою вдачею. Однак для того, аби досягти успіху, цього було замало. У великий світ потрапляли лише обрані. І кращою перепусткою для Острозького стало його князівське походження, а також сімейні зв’язки і статус нащадка легендарного полководця.

1555 р.

1556 р.

Родинні стосунки поєднували Острозького із представниками таких впливових і шанованих у Великому князівстві Литовському кланів, як Радзивіли, Слуцькі та Сангушки. Саме їм належала опіка над молодим аристократом, і завдяки їхній підтримці князь Василь-Костянтин зробив перші кроки у своє велике майбутнє. Без покровительства добрих приятелів урядницька кар’єра Острозького навряд

1559 р.

чи стартувала би так рано. У 24 роки він став маршалком

1567 р.

Волинської землі і володимирським старостою (1550), а ще за дев’ять років його було призначено намісником найбільшого в державі Київського воєводства. Перетворення Острозького князівства на перше за розмірами маєткове господарство Речі Посполитої тривало понад тридцять років. Щойно досягнувши повноліття, гетьманич мав вирішити складну проблему

1571 р.

спадкування батьківських володінь. Більшу їх частину ще

1577 р.

в 1530-му пригорнув до рук брат Ілля, старший за князя на 18 років. Народжений від першої дружини гетьмана, Ілля без особливої любові ставився до мачухи Олександри Слуцької та її дітей – Василя і Софії. Примирити сторони на певний час вдалося великому литовському князю Сигізмунду І Старому. Через рік після смер1589 р.

ті Костянтина Івановича в присутності монарха було

1599 р.

укладено угоду, яка повертала у підпорядкування вдови деякі маєтки, раніше відібрані Іллею. Остаточне розпаю-

141. Прориси печаток Василя-Костянтина Острозького другої пол. XVI ст.

100


вання спадкових володінь мало відбутися після настан-

142. Медаль із зображенням Януша І Запольяї

ня повноліття молодшого з братів, а отже чекати довело-

143. Герб Януша І Запольяї

ся цілих десять років.

144. Портрет короля і великого князя Сигізмунда ІІ Августа. XVІI ст. Худ. П. Данкерс

За цей час старший Острозький одружився із поль-

145. Герб на воротах Дубенського замку, резиденції ВасиляКостянтина Острозького

кою Беатою Костелецькою (1538) і відписав їй ряд маєтків, які ще не були поділені. У серпні того ж року 30-літній князь Ілля помер. Припускають, що причиною сумної по-

142

дії стало поранення, яке він отримав на турнірі, що проходив у лютому 1539-го в Кракові. Дійство, організоване з

143

нагоди заручин польської королівни Ізабели з угорським правителем Яношом Запольяї, закінчилося для Іллі Острозького трагічно. Під час сутички зі спадкоємцем польського престолу Сигізмундом-Августом він отримав серйозну рану, яку так і не вдалося вилікувати. У заповіті, оформленому незадовго до смерті, вже тяжко хворий князь підтвердив попередні майнові розпорядження і визнав своїм спадкоємцем дитину, яку носила під серцем молода дружина. Цим спадкоємцем стала княжна Єлизавета (Галшка) Острозька, народжена восени 1539 cтор. 275

144

року. Її мати вдруге заміж виходити не збиралася, маючи намір присвятити своє життя вихованню дочки. Здавалося б, це рішення княгині було непродуманим. Як могла нещасна вдова з малою дитиною на руках протидіяти намаганням князя Василя-Костянтина взяти реванш за старі образи? Молодший гетьманич і не приховував свого бажання рано чи пізно обійняти всі батьківські володіння. Проте виявилося, що у «нещасної вдови»

145

були серйозні покровителі, до числа яких належали сам король із королевою. За заповітом Іллі Острозького вони були визнані головними опікунами його родини. Процедура поділу Острозького князівства між Васи­ лем-Костянтином Костянтиновичем і його братовою, що представляла інтереси малолітньої дочки, розпочалася в 1540-му і проходила більше року в кілька стадій. За її підсумками юний аристократ дістав половину батьківщини, причому в її склад не входив столичний град «імперії Острозьких». Після втрати родового гнізда князь Василь-Костянтин звернув свій погляд

101


147

148

146. Герб князів Сангушків

146

147. Портрет польського короля Генріха Валуа. ХІХ ст. Худ. Я. Матейко 148. Картина Т. Аксентовича «Польське посольство у Генріха Валуа» (1911-1912 рр.)

на сусіднє Дубно, яке і стало на три наступні десятиліт-

хівника, пізніше були анульовані, тож цей план прова-

тя його головною резиденцією. Молодший із синів ли-

лився. Можливо, на краще – у випадку реалізації заду-

товського гетьмана, безперечно, замислювався над тим,

му «весільному генералу» все-одно довелося б змиритися

як би повернути собі Острог, а разом з ним і решту спад-

зі втратою бодай якоїсь частини Острожчини.

кових маєтків. Та сподівань на це було мало, оскільки,

Всупереч волі матері, король вирішив видати княж-

як ми вже знаємо, брат Ілля залишив по собі законно-

ну Галшку заміж за брест-куявського воєводу Лука-

го нащадка. Нескладно було передбачити, що після на-

ша Гурку. Цікаво, що при цьому маєтки нареченої по-

стання повноліття і одруження княжна Галшка разом

ляку не дісталися. Їх і далі посідала вдова Іллі Острозь-

зі своїм чоловіком мала стати наступною власницею

кого, яка звинувачувала в поневіряннях дочки свого ді-

половини Острозького князівства.

вера князя Василя-Костянтина. Стосунки між близьки-

Сама думка про те, що Острог та інші володіння,

ми родичами з роками тільки погіршувалися. Проти-

кров’ю і потом вислужені багатьма поколіннями пра-

стояння переросло у відкритий конфлікт, до якого до-

щурів, будуть назавжди втрачені Острозькими, на-

лучилися слуги і піддані кожної зі сторін. Врешті, у 1564

певне, приводила князя Василя-Костянтина у відчай.

році Беата з Костельця зважилася на радикальний крок.

По-доброму домовитися з братовою через давнє і взаєм-

Вже немолода жінка вийшла заміж за польсько-

не несприйняття, а також малолітство небоги він не міг.

го

Доводилося розробляти альтернативні плани повернен-

і відписала йому всі свої латифундії. Коли в 1570 році Лась-

ня престолу і вести перемовини із потенційними жени-

кий подарував їх королю Сигізмунду ІІ Августу, на мріях

хами племінниці з числа близьких родичів. Як один з

і сподіваннях князя Василя-Костянтина можна було би

опікунів Галшки Острозький спробував видати її заміж

ставити хрест. Шансів тягатися з королем він, звісно, не

за котрогось зі своїх союзників – спочатку двоюрідного

мав. Та за кілька років ситуація кардинально змінилася,

племінника князя Дмитра Сангушка (1553), трохи згодом –

і доля подарувала Острозькому останній шанс.

магната-авантюриста

Ольбрахта

Ласького

двоюрідного брата князя Семена Слуцького (1559).

Після смерті Сигізмунда ІІ Августа (1572 рік) і об-

Обидва шлюби, хоч і були укладені з благословення ду-

рання на польський престол французького принца

102

cтор. 140


149. Краків. XVI ст. З атласу Г. Брауна і Ф. Гогенберга 150. Надгробок «трьох Янів» з кафедрального костелу в Тарнові

149

Генріха Валуа (1573 рік) князь вирішив

150

звернутися до суду. Права на другу половину Острожчини він визнавав лише за небогою, яка саме на початку 1573 року стала вдовою і вже тяжко хвора знайшла свій притулок у його домі. Дітей у шлюбі з Гуркою вона не мала і дуже швидко погодилася в обмін на опіку переписати на свого дядька усі родові володіння. На той момент вони все ще знаходилися в руках намісників і орендарів, призначених попередніми власниками. Тепер залишалося довести незаконність земельних трансакцій Беати Костелецької і її другого чоловіка. Навесні 1574 року, під час проведення у Кракові урочистого коронаційного сейму, найкращі адвокати Острозького довели справу до кінця. Фінальну крапку в усій цій

Таким чином, після багаторічної боротьби Острозь-

історії поставив новообраний король. Холодний розра-

кому таки вдалося об’єднати обидві частини спадкових

хунок зіграв тут важливу роль: молодий француз у своє-

володінь. Загальна площа латифундій київського воє-

му правлінні потребував надійних союзників, і київський

води на цей момент уже суттєво перевищувала розміри

воєвода Василь-Костянтин Костянтинович міг стати од-

«держави» його батька. Розширення відбувалося за раху-

ним із них.

нок набуття нових земель на Волині, Київщині та Поділлі,

103


ЖІНКИ РОДУ

ОСТРОЗЬКИХ


Мати і донька: Беата Костелецька і Галшка Острозька

203

Острозькі були серед тих вельмож Великого князівства Литовського, які на початку XVI ст. одними з перших почали укладати шлюби з іноземцями, в першу чергу - з представниками аристократичних родів Польського королівства. Такі шлюби почали набувати популярності в часи правління Сигізмунда Старого (1506–1548). Серед знатних литовських фамілій, які породичалися з поляками, були Сапіги, Боговитиновичі та Юзефовичі, міцними узами пов’язані з Підляшшям та Волинню. Від них не відставали й Острозькі. Князь Ілля (1510–1539), син великого литовського гетьмана, у 1538  році одружився з Беатою (1515–1576), дочкою великого підскарбія Анджея Костелецького (1455–1515) та Катерини

204

Тельничанки (близько 1480–1528). Незважаючи на те, що шлюб Іллі та Беати було укладено з любові, що рідко зустрічалося в ті часи, а наречена успадкувала та одержала від чоловіка велике майно, її життя, як і життя її дочки Галшки, склалося нещасливо й навіть трагічно. Через свою складну долю обидві жінки постійно привертали до себе увагу польських, українських і білоруських істориків. Останнім часом ними

205

зацікавилися дослідники й у Литві. Князеві Іллі Острозькому після смерті свого батька, попри велику вагу останнього в державі, не вдалося зробити значну кар’єру. Один з найбагатших магнатів держави через вплив Гаштовтів і Радзивілів так і не зміг потрапити до правлячої еліти. Ілля Костянтинович змушений був вдовольнитися Брацлавським, Вінницьким і Звенигородським староствами, які король Сигізмунд Старий надав йому на прохання батька на Грод-

203. Портрет Беати Костелецької. XVIІ ст. Худ. невідомий

ненському сеймі 1522 р. Вельможа встиг відзначитися

204. Прорис печатки Беати з Костельця Острозької (1540 р.)

у війнах проти татар і московитів, виділяючи на похо-

205. Портрет Януша «з князів литовських» – брата Беати Костелецької. XVIІ ст. Худ. невідомий

ди проти них великі кошти. Тільки 1534 року на війну

130


з Москвою він вирядив один з найкраще озброєних під206

розділів, що складався з 500 кіннотників. Разом з тим, гетьманич уславився як великий шанувальник придворних розваг. Саме при дворі в Кракові він зустрів Беату Костелецьку і закохався у неї. Обраниця Іллі походила з родини, яку сучасники сприймали неоднозначно. Її мати, Катерина Охстат, яку називали Тельничанкою (від місцевості Тельниці, що в Моравії), як припускають, походила з родини чеських міщан і була багаторічною коханкою майбутнього великого князя і короля Сигізмунда Казимировича ще з кінця 1490-х. Тельничанка народила, перебуваючи у цьому зв’язку, трьох дітей – віленського й познанського біскупа Яна, або ж Януша «з князів литовських», Регіну Шафранець і монтфортську графиню Катерину. Коли їхній батько посів польський престол під іменем Сигізмунда І, він відмовився від своїх стосунків з Катериною Охстат, і 1509 року вона побралася з Анджеєм Костелецьким, великим коронним підскарбієм, дипломатом

207

і довіреною особою монарха. Цей шлюб викликав обурення як з боку близьких цього польського вельможі, так і з боку сенаторів. Сучасники пліткували, що і Беата, яка народилася вже після батькової смерті, також була позашлюбною дочкою Сигізмунда Старого. Утративши батька, Беата з малих літ зростала при краківському дворі. Дівчина була вихованкою королеви Бони, яка, ймовірно, доклала зусиль до того, щоб за-

206. Портрет Сигізмунда І Старого. XVIІІ ст. Худ. М. Баччареллі

можна й надзвичайно красива Беата, якій ніколи не бра-

207. Прорис печатки Іллі Острозького (1535 р.) 208. Макет давнього Турова – однієї з резиденцій Василя-Костянтина Острозького

кувало залицяльників, вийшла заміж за закоханого в неї волинського магната. Заради цього шлюбу князеві Іллі довелося відмовитися від своїх попередніх шлюбних домовленостей з іншою родиною литовських вельмож – Радзивілами. Ще 1524  року батько Острозького підписав угоду з тогочасним гродненським

старостою

208


Юрієм Радзивілом щодо майбутнього весілля свого сина 209

Іллі, якому тоді виповнилося лише чотирнадцять років, з його шестилітньою старшою дочкою Анною. За дозволом взяти шлюб між католичкою Анною Радзивілівною та православним Іллею Острозьким батько дівчинки звертався до папи Клемента ІІ. У проханні було зазначено, що великий литовський гетьман, хоч і православний за віросповіданням, хоробро воював з невірними і чимало прислужився не лише своїй країні, але й усій християнській громаді. 5 травня 1523 року було одержано папський дозвіл на шлюб після досягнення Анною повноліття та «якщо обоє погодяться на це з власної волі». Радзивіли були вельми зацікавлені породичатися з Острозькими — одними з найбагатших і найвпливовіших аристократів у Великому князівстві Литовському. Тому вони, витративши на юридичні формальності величезну суму у 10 тисяч кіп грошів, погодилися і на те, щоб моло-

210

ді побралися в православній церкві і щоб їхні діти, які народяться в шлюбі, були хрещені за православним обрядом. Дізнавшися про наміри князя Іллі, Юрій Радзивіл спробував примусити Острозького одружитися з його дочкою Анною, і 16 жовтня 1536 року почав проти нього судовий процес. Ця складна справа тривала до 20 грудня 1537  року. Сигізмунд Старий розглядав її аж 11 разів! Було скликано спеціальну комісію, до якої увійшли конюший королівського двору Василь Чиж та віленський ключник Оникій Горностай. Потенційний тесть Острозького процес затягував, сам не брав участі в судових засіданнях, а посилав на них своїх служивих – Любницького та Семашка. У записі однієї з книг Литовської метрики згадується остаточне рішення короля у цій справі. Володар, іще раз переглянувши всі наявні папери, звільнив князя Іллю від обіцянки узяти собі

209. Гравійований портрет Анни Радзивілівни. З видання «Icones familiae ducalis Radivilianae» (XVIІІ ст.)

за дружину Анну Радзивілівну, яку давав його покійний батько. Також він надалі заборонив Юрію Радзивілу

210. Герб князів Радзивілів з привілею Фердинанда І, наданий у 1547 р. Миколаю Радзивілу «Чорному» разом із титулом князя

закладати позов у цій справі.

132


Весілля 28-річного князя Іллі Острозького та 23-річ211

ної Беати Костелецької відбулося у Кракові 29 грудня 1538 року. Проте для Острозького цей шлюб протривав недовго. На початку 1539 року молода пара брала участь у весіллі королівни Ізабели Ягеллонки та угорського короля Яноша Запольяї. Під час шлюбної церемонії відбувався рицарський турнір, на якому Острозький схрестив списа з королевичем Сигізмундом-Августом. Останній скинув вельможу з коня, чим завдав тому тяжких травм. Дуже скоро князь почав скаржитися на погіршення здоров’я, а 19 серпня 1539 року він помер. У заповіті від 16 серпня магнат попросив Сигізмунда Старого, королеву Бону та Сигізмунда-Августа опікуватися своєю дружиною та майбутньою дитиною. Після чоловікової смерті Беата Острозька стала однією з найбагатших жінок Великого князівства Литовського. У її руках опинилося не лише майно, яке вона успадкувала від батька та брата, але й землі, які їй заповідав Ілля. До повноліття

212

брата свого покійного чоловіка, майбутнього київського воєводи Василя-Костянтина (1526–1608), вона керувала ще й великою частиною Острозького князівства. 19 листопада 1539 року Беата народила єдину спадкоємицю всього батькового майна – дочку Галшку (тобто Єлизавету, або ж Ельжбету). Пізніше руки цієї дівчини просили більшість знатних вельмож Великого князівства і Корони, та, на жаль, вона стала іграшкою в руках злої долі. Вдова Іллі Острозького одразу зазнала великих труднощів через потребу самостійно вирішувати безліч питань, пов’язаних з утриманням грандіозного маєткового господарства. Як часто буває в таких випадках, їй до-

213

велося мати справу з кредиторами померлого чоловіка та шляхтичами, чиї володіння він захопив незаконно. Таких позивачів було чимало, серед них і мачуха Іллі Костянтиновича – княгиня Олександра Слуцька. Ще в жовтні 1530 року королю скаржився її рідний

211. Портрет Ізабелли Ягеллонки, доньки Сигізмунда І. XVI ст. Худ. кола Лукаса Кранаха-мол.

брат Юрій, що сестрин пасинок Ілля, поїхавши з ті-

212. Прорис печатки Галшки Іллівни Острозької (1582 р.)

лом померлого батька до Києва, згодом напав з со-

213. Сторінка Литовського Статуту 1529 р. з гербом Великого князівства Литовського

тнею вершників на Турівський замок – сестрине віно.

133


cтор. 130

Звідти було забрано речі магнатки, різноманітні при-

мову. До наших днів дійшла датована 1552 роком скар-

вілеї на володіння та духівницю її чоловіка. Майнові

га одного з її дворян Івана Івановича, який жалівся, що

претензії не забарився висунути і Беатин дівер Василь-

Беата часто не видавала йому квитанцій про сплату по-

Костянтин Острозький. Хоча за Першим Литовським

датків з тих земель, які він тримав на службі, і, врешті-

статутом повнолітнім юнака вважали по досягненні

решт, зовсім відмовилася від його послуг, забравши

18 років, та за привілеєм, який Сигізмунд Старий спе-

у нього деякі важливі папери. Точні розміри своїх воло-

ціально надав молодшому гетьманичу, останнього по-

дінь і права на них княгиня Острозька не хотіла відкри-

чали вважати повнолітнім у правовому сенсі з 16 років.

ти навіть королю. У 1545 році, коли Сигізмунд-Август

Він мав стати головним опікуном своєї небоги Галшки

проводив перепис на Волині та інших українських зем-

та усього її майна. Опинившись у такій ситуації, з кін-

лях, вона разом з іншими впливовими князями, таки-

ця 1539 по кінець 1541 року тривав судовий процес між

ми як Кузьма Заславський, Олександр Вишневецький

Беатою та її дівером щодо поділу родових володінь кня-

та Василь-Костянтин Острозький, відмовилася приїха-

зів Острозьких.

ти у призначене місце і пред’явити документи на пра-

Захистити свої права на спадок удові допомогла ко-

во посідати свої володіння. Одні землевласники виправ-

ролева Бона. Ділячись майном з братом свого чолові-

довувалися хворобами, інші – важливими родинними

ка, княгиня Беата наказала скласти зібрання копій най-

справами або ж тим, що вчасно не одержали королів-

важливіших документів на свої володіння та попроси-

ського розпорядження.

ла королеву засвідчити його власноруч. Цей копіарій ро-

Найбільші незгоди княгині Беати з Сигізмундом-

дового архіву Острозьких, що зберігся до наших днів,

Августом розпочалися через весільні справи її до-

досі має назву «Книга Бони». Остаточне рішення щодо

чки Галшки. Тільки-но Єлизаветі виповнилося 13 ро-

поділу володінь було прийняте Сигізмундом Старим

ків, чимало польських і литовських вельмож (поділь-

20 грудня 1541 року. Відповідно до нього, Беата Ост-

ський воєвода Ян Мелецький, князь Дмитро Сангуш-

розька була проголошена опікункою майна дочки Галш-

ко, син каліського воєводи Мартин Зборовський, князь

ки і отримала право посідати Острог, Степань, Сатиїв,

Дмитро (Байда) Вишневецький, а пізніше й Лукаш Гур-

Хлапотин, Рівне та деякі інші замки. Окрім того у влас-

ка) виявили бажання заволодіти спадщиною юної маг-

ності жінки опинилися володіння її рідного бра-

натки. Сигізмунд-Август – як один з опікунів дівчини,

та «литовського князя» Яна, у тому числі розт-

і як великий литовський князь, що тоді ще не плекав

ашований на півночі держави маєток Янішки (лит. Йо-

об’єднавчих планів щодо своєї батьківщини, – намагав-

нішкіс).

ся перешкодити тому, щоб володіння його підданої дісталися полякам, а особливо Зборовським, які весь час

Княгиня Беата протягом першого десятиліття піс-

суперечили володареві.

ля чоловікової смерті відзначилася як вправна управителька величезних латифундій. Жінка поступово повер-

1551 року на Віленському сеймі було прийня-

нула під свій контроль землі, які її чоловік оддав у заста-

то закон, який обмежував права матерів видавати за-

ву (Гольшани, Глуськ, Суша). Вдова дбала про господар-

між своїх дочок, що зосталися сиротами, без згоди на

ський стан своїх маєтків. Скажімо, 30 березня 1545 року

це близьких родичів. Скориставшись цим, Галшчин

вона одержала у Вільні королівський привілей на прове-

дядько князь Василь-Костянтин перейняв ініціативу

дення ярмарків у Янішках. До урядників своїх володінь

і знайшов прийнятного для литвинів кандидата – ка-

вона, схоже, була сувора і не з усіма знаходила спільну

нівського й черкаського старосту Дмитра Сангушка.

134


Мати спочатку погодилася на цю кандидатуру, але по-

214

тім передумала. У 1553 році Сангушко вторгся в Острог, ув’язнив княгиню Беату і змусив Галшку стати своєю дружиною. Під час узяття замку люди вельможі захопили привілеї на острозькі володіння. Як з’ясувалося пізніше, під час нападу її людям усе ж таки вдалося сховати частину документів на горищі мурованої вежі Острозького замку. Серед них був і привілей на володіння в Зарецьку, який Іллі Острозькому дав Сигізмунд Старий. Документ був розірваний навпіл, з деякими стертими словами, а на вцілілій його частині була відсутня печатка. Також був розірваний на три частини квиток і на продаж Сатиєва, що належав Івану Довойновичу, та привілей Сигізмунда-Августа на ярмарок в Янішках. У великокняжій канцелярії після огляду зіпсованих документів було наказано видати їх завірені копії. Невдовзі після нападу Беата Острозька позвала до королівського суду Дмитра Сангушка і свого діверя.

215

Першому з них Сигізмунд-Август оголосив інфамію, позбавивши його шляхетської честі, громадянських прав і засудивши на смерть. Його помічника притому було виправдано, бо комісари, яких призначив король, – писар Ян Гайко й луцький староста Андрій СангушкоКоширський – стверджували, що під час повернення Острога княгині в замку вони буцімто бачили лише людей князя Дмитра. На початку 1554 року Сангушка, що утік з дружиною до Чехії, схопив і вбив Мартин Зборовський зі своїми приятелями. Тіло князя, понівечене нападниками, його родичі поховали в церкві Святого Миколая в моравському місті Яромєжі. Галшку Острозьку

216

було повернено під опіку матері. У 1558 році Беату позвали до королівського суду Ярослав і Роман Сангушки, які звинувачували жінку у тому, що розправа над їхнім братом була здійснена саме з її наказу. З померлого було знято коштовності, які він успадкував від предків,

214. Мартін Зборовський на картині Яна Матейка «Люблінська унія» (1869 р.)

забрано гроші й навіть документи, які небіжчик зібрав

215. Дмитро (Байда) Вишневецький

для того, аби переконати правителя в своїй невиннос-

216. Герб «Ястжембець», до якого належали Зборовські

ті. Серед них були й листи за підписом княгині: обіцянка

135


218

219

217

217. Герб «Погоня» князів Сангушків 218-219. Пам’ятна і могильна плити на місці поховання Дмитра Сангушка в костелі Св. Миколая (м. Яромєж, Чехія) 220. Яромєж, костел Св. Миколая 221. Арка XVI ст. поряд з костелом Св. Миколая 222. Забудова XVI ст. на старій вуличці Яромєжа

220

222

221

136


видати дочку за князя Дмитра та їхня шлюбна угода.

223

Вочевидь, домовляючись про заміжжя своєї дочки, магнатка вела подвійну гру. Починаючи з 1554 року, долею Галшки починає опікуватися сам Сигізмунд-Август, який іще раз попередив Беату, аби та не віддавала дочку заміж без його згоди. Правитель запропонував нову кандидатуру – бресткуявського воєводу поляка Лукаша Гурку. Княгиня знову почала вести подвійну політику. У квітні 1555  року, перебуваючи у Варшаві, вона під тиском СигізмундаАвгуста погодилася видати дочку заміж «ні за кого іншого, а лише за пана Лукаша Гурку», витративши на це аж 100  000 кіп грошів. Що така заява була вельми важливою для володаря, показують його записи в книгах Литовської метрики. Хоча княгиня незабаром вкотре передумала, Галшка вже без її згоди в присутності членів королівської сім’ї побралася з Гуркою. Після від’їзду королеви Бони до Італії Беата, що так

223. Портрет Лукаша Гурки. Дереворит А. Регульського з малюнку Я. Матейка

і не визнала доччиного шлюбу, разом з Галшкою вирушила з Варшави до Львова, де вони з дочкою схова-

224. Галшка Острозька у вежі. Картина з музейної експозиції Шамотульського замку

лися в домініканському монастирі. Коли володар наказав віддати Галшку її чоловікові, княгиня заявила, що не визнає законність цього шлюбу, а між тим спро-

225. Панорама Познані першої чверті XVIІ ст. Макет-реконструкція

бувала видати доньку за князя Семена Слуцького. Цього претендента підтримував найближчий радник короля віленський воєвода та канцлер Великого князівства 224

Литовського Миколай Радзивіл «Чорний», адже Слуцький був сином його двоюрідної сестри. Віленський воєвода також вів подвійну

225

гру: королю він казав про свою підтримку Гурки, а насправді сам підбурював Беату не віддавати дочки за куявського воєводу, якщо вона не хоче втратити свої володіння в Литві. Сигізмунд-Август

неза-

баром довідався правду,

137


227

226

226. Ратуша XVI ст. на Ринковій площі Познані

229

227. Таблиця над порталом колишнього палацу Гурків 228. Колишній палац Гурків (червоного кольору) – зараз Археологічний музей 229. Будинки XV-XVI ст. на площі Старий Ринок у Познані 230. Дзвіниця костелу Св. Станіслава (XV ст.) у Шамотулах 231. Реконструкція кімнати у вежі Шамотульського замку, в якій мешкала княжна Галшка Острозька

230

231

138

228


232. Палац Гурків у Шамотулах 233. Макет Шамотульського замку 234. Вежа-в’язниця Галшки Острозької в Шамотулах

знайшовши у Матія Савицького листи самого Радзивіла. Цей інцидент призвів до того, що вельможа втратив довіру монарха, а відтак і свій вплив у державі. З іншого боку, це прискорило розв’язання Галшчиних шлюбних справ.

233

Хоча навесні 1559 року Беаті Острозькій таки вдалося віддати дочку за князя Слуцького, молода жінка за наказом короля була передана Лукашу Гурці. Останній вивіз дружину до свого родового замку у Шамо-

232

тулах, що у Великій Польщі. Беата й надалі не визнавала воєводу своїм зятем. Таку за-

234

плутану шлюбну справу намагалася вирішити спеціальна комісія, яку скликав король. Хто знає, яке б рішення вона ухвалила, якби не раптова смерть Семена Слуцького в 1560 році. Галшчина мати за підтримки віленського воєводи і надалі позивалася до Гурки, який на той час уже став познанським воєводою. Зміцнюючи свої позиції, Беата наважилася на авантюрний крок: у 1564 році, у віці 49  літ, вона вдруге виходить заміж – за тридцятирічного серадзького воєводу Ольбрахта Ласького, що уславився своїми походами на Молдавію. Магнатка гадала, що чоловік допоможе їй боротися із зятем, у той час як Ласького цікавили лише її багатства. Через рік після весілля, 6 квітня 1565 року, Беата переписала на свого другого чоловіка всі свої та доччині маєтки. Щойно одержавши такий подарунок, пан Ольбрахт ув’язнив дружину в одному зі своїх замків у Кежмарку. Викликає подив, як йому вдалося таку непересічну, енергійну і владну жінку, якою була княгиня Беата, силоміць ізолювати від суспільства на 11  років? Сам Ласький витрачав жінчині багатства на втілення в життя своїх політичних авантюр, а 1573  року у Франції навіть одружився з тамтешньою королівською придворною Сабіною де Сов.

139


236

З нею він повернувся до Польщі й жив так, ніби його перша дружина вже померла. Нещасна княгиня Беата, так і не побачившись зі своєю єдиною дочкою Галшкою, померла в Кошіце у 1576 році. Похо235

вана княгиня в Кежмарку, місце її останнього спочинку невідоме.

У рік смерті своєї матері Галшка уже була на свободі. Після нескінчених поневірянь, 14 літ неволі у Шамотульській вежі і смерті чоловіка (1573 р.) вона, врешті, повернулась до рідних країв. Поселилася нещаслива княжна у Дубному, в дядька Василя-Костянтина Ост-

237

235. Портрет Ольбрахта Ласького. ХІХ ст. Худ. невідомий

розького. Вела життя тихе і скромне. Попри чутки, що

236. Кошице, вигляд вулиці Головної

Галшка наприкінці життя страждала на психічну хворо-

237. Герб «Кораб», до якого належав рід Лаських

бу, є документи, які дозволяють у цьому засумніватися: вона займалася господарством своїх маєтків, які все ж

238. Стара забудова міста Кошице з дзвіниці кафедрального костелу Св. Єлизавети (ХІІІ - XVI ст.)

передала дядькові, і склала заповіт. За ним жінка відпи-

239. Панорама міста Кошице. Малюнок поч. XVIІ ст.

сала великі суми на благодійність - 6 тисяч кіп литовських грошів на розвиток шпиталю й православної ака-

238

демії, що планував відкрити в Острозі її дядько. У 1582 році, у віці 43 літ, Галшка Острозька померла. Як бачимо, попри казкові багатства, які дозволяли зарахувати Галшку та її матір до найзаможніших аристократок Великого князівства Литовського та Польського королівства, життя обох жінок склалося вкрай нещасливо. 239

140


Доньки київського воєводи Василя-Костянтина Острозького Після Люблінської унії 1569 року князі Острозькі, які більшу частину своїх володінь мали на Волині та Київщині, стали польськими громадянами. Проте зв’язків з Великим князівством Литовським вони не поривали. Київський воєвода Василь-Костянтин Острозький й надалі тісно спілкувався з литовською аристократією і навіть видав своїх дочок – Катерину та Єлизавету (Ельжбету) – заміж за литовських вельмож. Їхні долі склалися не так драматично, як у Галшки й Беати Острозьких, і, можливо, саме через це доля дочок київського воєводи не притягувала до себе пильної уваги істориків. Однак життєві історії цих осіб також важливі з огляду на свою типовість – вони дозволяють зрозуміти становище жінки та її можливості в аристократичних сім’ях Великого кня-

240

зівства Литовського. Єлизавета Острозька, у першому шлюбі Кішка, в другому Радзивіл (бл. 1557-1599). Існують підстави вважати, що Єлизавета Острозька була старшою дочкою

241

київського воєводи і польської аристократки Софії Тарновської (1534-1570). Хоча її батько уславився як один з найбільших покровителів Православ’я в Литві та Польщі, обидві дочки, з огляду на католицький світогляд матері, були виховані в католицькому дусі. Коли Єлизаветі виповнилося 13 років, її одразу видали заміж за литовського крайчого Яна Кішку (1547–1592) – непересічну особистість, справжню людину Відродження. В історіографії його часто змальовують як одного з найосвіченіших вельмож Великого князівства Литовського XVI ст. У 1563–1568  рр. він навчався в університетах Базеля

240. Кафедральний собор у Тарнові, надгробок Софії Тарновської – дружини Василя-Костянтина Острозького і матері княжни Єлизавети. XVI ст. Ск. В. Кущич (?)

та Цюріха, а згодом тривалий час подорожував територією Італії, Франції та Іспанії. Ян Кішка славився своїм

241. Портрет Криштофа Радзивіла «Перуна», який двічі одружувався з доньками Василя-Костянтина Острозького (з Катериною у 1578 р., з Єлизаветою у 1593 р.). XVIІІ ст. Худ. М. Баччареллі

багатством: він успадкував не лише батьківські маєтки, але й велику частину володінь матері, яка походила

141


з родини Радзивілів і була свого часу найбагатшою вдо-

242

вою у цілому Великому князівстві Литовському. Весілля Яна Кішки та Єлизавети Острозької відбулося 5 лютого 1570 року. Київський воєвода виділив дочці посаг, що дорівнював 100 000 золотих, тоді як його зять в різний час і в різних своїх володіннях записав дружині сукупно аж 160 000 польських золотих. Значні фінансові можливості Кішки випливали з місця його родини в колі найзаможніших і найвпливовіших вельмож. У часи правління Стефана Баторія він утвердився як один з чільних урядників Великого князівства Литовського, спочатку обійнявши придворний титул підчашия, а невдовзі по тому ставши жмудським (жемайтійським) старостою (1579 р.). За свою відданість Сигізмундові Вазі в 1588 році

243

чоловік Єлизавети Острозької став віленським каштеляном. Щоправда, того ж таки року вельможа відмовився від уряду старости, виправдовуючи своє рішення погір-

242. Герб «Домброва», до якого належав рід Кішок

шенням стану здоров’я та далекою відстанню Жмуді від

243. Анна Кішка. Портрет з видання «Icones familiae ducalis Radivilianae» (XVIІІ ст.)

власних маєтків. Взамін уже наступного року він одержав

244. Панорама Цюріха. 1581 р. З атласу Г. Брауна і Ф. Гогенберга. Під час своєї освітньої подорожі у цьому місті побував Ян Кішка

привілей на титул берестейського воєводи. Варта уваги конфесійна толерантність, що панувала в родині

244

Кішок. Як уже зазначалося, дружина пана Яна була (і після заміжжя зосталася) свідомою католичкою. Її ж чоловік, а також свекруха належали до грона головних заступників аріан (антитринітаріїв) у державі. Вони збирали духовні синоди, фінансували реформаторських теологів, утримували на власний кошт Лоську друкарню (в якій побачили світ 22 видання) та фундували аріанські школи у Ів’ї (зараз Гродненська область, Білорусь) та Венгрові (у Мазовецькому воєводстві, Польща). Маєток вельможі в Лоську

142


часто відвідували не лише радикальні реформатори,

245

але й відомі гуманісти того часу, такі як Матей Стрийковський. У такому середовищі провела 22 роки свого шлюбу католичка Єлизавета Острозька. Однак про її конфлікти зі своїм чоловіком на релігійному ґрунті нічого не відомо. І хоча протягом років, проведених у шлюбі з Кішкою, княжна не брала активної участі у закладенні католицьких церков, однак після смерті чоловіка вона завзято заходилася фундувати нові храми у своїх володіннях. Цей шлюб, імовірно, був щасливим. Напевно, Кішки мали дітей, проте всі вони померли в ранньому дитинстві. Сам вельможа, як це випливає з його листів, щиро опікувався своєю дружиною. У 1587–1588 рр. Єлизавета, мабуть, після викиднів або невдалих пологів, тяжко хво-

246

ріла. У лютому 1587 року, коли жінчине здоров’я погіршилося, Кішка не хотів покидати свою домівку і навіть намагався, щоби питання виборів високопосадовців Великого князівства обговорювалися неподалік його власних маєтків – у Новогрудку. У квітні стан здоров’я жінки трохи покращився. З її власного листа дізнаємося, що за весь час хвороби вона змогла самостійно «перейти один раз до другої будівлі». Однак потім з’явилися нові причи-

247

ни для хвилювань. Сам Ян Кішка тоді резюмував, що він має турботи, а лікар – багато роботи. Восени наступного року – знову ж таки через слабке жінчине здоров’я – вельможа відклав важливу зустріч зі шваґром - віленським воєводою Криштофом Радзивілом «Перуном». cтор. 141

Теплі почуття до свого чоловіка плекала і Єлизавета. Згодом, не вельми вдало вийшовши заміж удруге, вона дорожила пам’яттю про першого чоловіка та зберігала подарунки, які той їй робив. У 1597 році жінка просила вислати їй ланцюжок, який, за її власними словами, вона «одержала від свого померлого добродійника з нагоди весілля». Навіть найзаможнішій аристократці у ті часи було важливо мати добрі стосунки з чоловіком. Це пока-

245. Польський король і великий князь литовський Стефан Баторій

зує не лише вищезгаданий приклад ув’язнення Беати

246. Залишки колишнього аріанського «збору» в Ів’ї 247. Костел Свв. Петра і Павла (колишній кальвіністський храм) у Ів’ї

Острозької-Ласької, але й поводження самого Яна Кішки

143


зі своєю матір’ю, коли та вдруге вийшла заміж за шлях-

248

тича Криштофа Садовського. Останній досить брутально примусив її відмовитися від своїх маєтків на його користь. Невдовзі по тому новоспечена пані Садовська скаржилася, що син захопив її володіння. Коли жінка зі скарбницею вирушала у свої володіння в Стару Весь, що неподалік Венгрова, її син з 500 поплічниками вдерся в її маєток. Деякі слуги Садовських при цьому були забиті або відлупцьовані. Дісталося і власникам маєтку — до покоїв Анни Садовської вбігло двоє озброєних чоловіків, один з яких вистрілив у неї з аркебузи так, що куля пролетіла над вухом потенційної жертви, а другий погрожував їй шаблею. Син п’ять тижнів ув’язнював матір та її чоловіка в цьому маєтку і увесь час залякував, що якщо вона не відмовиться від своїх володінь, то її буде вислано до Кішчиного тестя – київського воєводи ВасиляКостянтина Острозького, а той довічно триматиме її в од-

249

ній із пограничних фортець «у ще гірших умовах». Довелося жінці погодитися на ультиматум, хоча й після цього син іще кілька місяців утримував її в Лоському замку. Лише після втручання віленського воєводи Миколая Радзивіла «Рудого» та деяких інших вельмож пані Садовську було випущено. На щастя, Єлизаветі Острозькій не довелося пережити нічого подібного. Здається, свою дружину Ян Кішка поважав і кохав. Вона мала всі можливості порядкувати у своїх маєтках, призначати у них власних урядників, провадити культурну і меценатську діяльність, самостійно формувати склад свого двору. Цікаво, що серед найближчих слуг пані Кішчиної бачимо вельми модних на той час карликів. Так, навесні 1581 року, приїхавши до Осташина (зараз Корелицький район Гродненської області, Білорусь), у маєток княгині Катерини Слуцької, дружина жмудського старости була зайнята придбанням карликів та робітниць-московок. Відо248. Пам’ятник Симону Будному у Несвіжі. Цей просвітник-кальвініст певний час працював при дворі Яна Кішки у Лоську

мо, що і пізніше вона обмінювалася служницями з іншими магнатками. Єлизавета чимало подорожувала, відвід-

249. Миколай Радзивіл «Рудий». Гравюра поч. XVIІ ст. Худ. Д. Б. Фонтана

уючи з візитами багатьох родичів і сусідів. Разом з чо-

250. Укріплення Любчанського замку

ловіком вона переважно проводила час у маєтках в Ів’ї,

251. Костел XVI ст. у Венгрові

144


250

Любчі, Венгрові, а також у Лоську. Лоський замок

свекрухи, які та раніше віддала в заставу. Відомо,

(зараз Воложинський район Мінської області, Білорусь)

що княжна Острозька розв’язувала земельні спори.

відігравав роль парадної резиденції сімейства. Саме тут

З 1596 року збереглася її грамота городянам міста Кей-

зберігався архів Кішок, що був перевезений з Венгро-

дани (лит. Kėdainiai), де вона, відповідаючи на їхню скар-

ва. На жаль, велика його частина згоріла під час пожежі

гу щодо збитків і кривди з боку її писаря Войтека Тома-

1581 року. Після смерті Яна Кішки (помер 9 липня 1592 р.

шевського, наказала кейданському старості відсторони-

у 45-літньому віці) цей архів успадкувала його вдова,

ти останнього від виконання службових обовязків, а го-

а пізніше частина рукописів опинилася у власності його

родянам же було дозволено самим обрати собі писаря

ж рідного брата Станіслава. Як видно з заяви Єлизаве-

на власний смак і розсуд. Княжну Єлизавету супрово-

ти Кішки, виголошеної 1592 року, її чоловік відбудував

джував успіх і в судових суперечках після смерті чоло-

Лоськ після пожежі 1581 року, і в замку потім зберігалася

віка. Чи не найскладнішою була справа проти Станісла-

скарбниця та військове спорядження.

ва Кішки, глухонімого від народження сина вітебсько-

Єлизавета Кішка вдало управляла своїми володін-

го воєводи Станіслава Кішки та Ельжбети Сапіги. Не-

нями. Разом із чоловіком вона викупила шість маєтків

вдовзі після смерті свого родича Яна Кішки він висунув

251

145


MUNDUS MAGNUS

ОСТРОЗЬКИХ і нащадки князів на Острозі


287

Місця пам'яті Острозьких у Східній та Центральній Європі

що левина доля згаданих місць знаходитиметься на теренах теперішньої України і, більше того, в межах одного великого історичного регіону – Волині. Чому саме тут? З одного боку, питання просте. Так історично склалося, що в межиріччі Західного Бугу і Случі знаходилися осно-

Життєвий простір руського аристократа – яким він

вні земельні володіння роду. Вчені підрахували, що на

був кількасот років тому? Де народжувалися видатні по-

момент, коли Острозькі досягли зеніту слави, їм належа-

статі минулого, політики і військові очільники, правителі

ла третя частина всієї Волині.

й меценати? Де минало їхнє дитинство, де вони одружу-

Однак існують й інші пояснення. Наше сприйнят-

валися і виховували своїх нащадків? В якому місці стар-

тя життєвого простору Острозьких напряму залежить

тувала їхня кар’єра? Де вони відпочивали і лікувалися?

від наявного візуального ряду. Інакше кажучи, для того,

Які сакральні споруди оберігали і якими архітектурни-

аби визначити межі світу, в якому жили і діяли наші ге-

ми проектами опікувалися? І де, врешті-решт, знайшли

рої, ми підсвідомо шукаємо старовинні об’єкти, пов’язані

спокій їхні тіла? Питань багато, і щасливим є той історик,

з їхньою долею. Нам і тепер необхідно побачити і дотор-

якому під силу відповісти на них.

кнутися до слідів їхньої присутності в існуючих архітек-

Коли йдеться про життєвий простір Острозьких, пер-

турних пам’ятках: ось цей католицький храм повстав на

шим виринає з пам’яті їхнє родове гніздо – місто Острог

замовлення князя Януша, під мурами цього замку його

з його монументальною мурованою вежею, золотими ба-

батько князь Василь-Костянтин, ризикуючи власним

нями Богоявленського собору, старовинними Луцькою

життям, розбив загони кримського хана, а в цьому мо-

і Татарською брамами. Обізнаний читач пригадає зве-

настирі спочиває тіло їхнього пращура ченця Фе-

дені на кошт представників роду монастирі в Межирічі

одосія… В крайньому випадку на роль «місця

й Дермані, могутні фортеці в Старокостянтинові та дру-

пам’яті» претендуватимуть і руїни колись величних спо-

гій столиці «імперії Острозьких» – місті Дубні. Цей спи-

руд, наприклад, рештки замкового комплексу у містечку

сок можна легко продовжити, перераховуючи інші насе-

Заславі над Горинню. Та, на жаль, доводиться констатува-

лені пункти, історія яких тісно сплелася з долею носіїв ти-

ти, що більшість об’єктів, зведених у часи Острозьких на

тулу «князів на Острозі». І хоча перелік – довший чи ко-

Київщині, Поділлі та Галичині, через пожежі, воєнну роз-

ротший – у кожного буде свій, все ж можна припустити,

руху, реконструкції і господарський занепад назавжди

162

cтор. 167


289

288

290

287. Панорама Острога з рештками замку князів Острозьких. Гравюра поч. ХХ ст. 288. Привілей кн. Костянтина Івановича Острозького слузі Івану Покотиловичу на двори П’ятигорщина й Костюковщина (Острог, 1516 р.). Впис до актової книги Луцького гродського суду 289. Монастир у Межирічі-Острозькому. Гравюра поч. ХХ ст. 290. Руїни замку XVI ст. в Старому Заславі: цойггаус (?) 291. Богоявленський собор у Острозі

291

втрачені. І навіть детальні описи інтер’єрів, віднайдені в архівних документах, не компенсують нам справжнього задоволення від спілкування із мовчазними свідками минулих століть. Помітну кількість об’єктів острозької старовини знаходимо лише на Волині, адже тут розташовувалися парадні резиденції роду, спроектовані визнаними фахівцями архітектурного мистецтва. Зведені з каменю і цегли, вони мали не лише суто функціональне призначення, але й повинні були стати і, зрештою, стали символом багатовікової могутності фамілії. Щоправда, Волинь, як й інші українські землі, – це ще не все «Острозьке князівство», яке простягалося далеко за межі цих теренів. Тож не дивно, що у поляків ім’я роду може асоціюватися з палацом Острозьких у Варшаві,

163


292

294

293

292. Аверс золотої медалі із зображенням Василя-Костянтина Острозького. Кін. XVI ст. Ермітаж 293. Реверс медалі: зображення чотирьохдільного герба Василя-Костянтина Острозького (Св. Юрій Змієборець, Литовська Погоня, «Баклай» Острозьких, родовий знак Слуцьких) 294. Церква Різдва Богородиці у селі Тарасово під Мінськом. На стіні храму в 2008 р. встановлено меморіальну дошку в пам’ять про Василя-Костянтина Острозького

а в білорусів – з містечком Турів на Прип’яті чи селом Та-

У цьому сенсі Острозькі, принаймні ті з них, чию біо-

расово під Мінськом. Ми часто забуваємо про історичні

графію дозволяють реконструювати джерела, належали

пам’ятки, які хоч і пов’язані з нашим минулим, нині зна-

до надзвичайно активних людей, життя яких нагадувало

ходяться за кордоном. Сьогоднішні межі держав не збі-

тривалу мандрівку. Навчалися у Німеччині та Італії, по-

гаються із тими, що існували за часів Острозьких. Якщо

дорожували Іспанією та Нідерландами, шукали шлюбних

нанести на карту сучасної Центральної і Східної Євро-

партнерів і у себе вдома, і за кордоном, кар’єру робили

пи міста і села, якими володіли представники роду упро-

у Відні, Вільні та Варшаві, здобували перемоги над ордин-

довж XIV–XVII ст., виявиться, що нині вони перебувають

цями в причорноморських степах і самі потрапляли в по-

не лише в Україні, але й у Білорусі, Литві, Польщі, Сло-

лон до рук московських правителів. Про ці сторінки бі-

ваччині, Угорщині та Чехії. А коли зрозуміємо, що життє-

ографії членів аристократичної фамілії відомо небагато,

вий простір – це не тільки власне володіння Острозьких,

однак без них картина не буде повною.

а й ті землі, на яких їм волею провидіння довелося побу-

В якості ілюстрації прослідкуємо за подорожами, які

вати, стане очевидним, що світ князів на Острозі був над-

здійснив упродовж одного року свого життя київський

звичайно великим.

воєвода Василь-Костянтин Острозький. Для чистоти екс-

Князі Острозькі за своїм походженням і статусом

перименту оберемо в біографії князя такий період, коли

в суспільстві, за своїми ресурсами і амбіціями були бук-

його вік, сили і здоров’я уже не дозволяли постійно пе-

вально приречені на динамічне і повне пригод життя,

ребувати в дорозі. На початку 1593-го Острозькому ви-

в якому перемоги чергувалися з поразками. Успіх лю-

повнилося 67 років. Старець за мірками XVI ст., князь

дей подібного рівня часто залежав від того, наскіль-

і не думав спочивати на лаврах. Новий рік він зустрів

ки рішуче вони братимуть участь у творенні історії, чи

в столиці своїх володінь місті Острозі, де перебував

будуть пасивними глядачами, чи з головою зануряться

з останньої декади грудня минулого 1592 року. У цей

у вир подій – сьогодні в одному місці, а завтра у іншому.

час князь переймався підготовкою до походу проти

164

cтор. 155


повсталих козаків Криштофа Косинського: писав звер-

Після кількаденного перепочинку Острозький по-

нення до короля, приятелів і сусідів, проводив мобіліза-

прямував до Луцька, де у 20-х числах березня мав відбу-

цію власних слуг, очікував на прибуття синів із підкрі-

тися з’їзд шляхти усього Волинського воєводства, скли-

пленням. Очевидець цих подій через роки так описував

каний королем для обговорення порядку денного май-

реакцію людей, відданих родині Острозьких:

бутнього загальнодержавного сейму. Ця важлива подія особливо хвилювала князя, який хотів включити до про-

Дубно могутнє, і Степань, і теж Костянтинів багатий

грами деякі власні положення. Щоб гарантувати необхід-

З шумом страшенним спішили, почувши сигнали воєнні

ний рівень представлення власних позицій на сеймі, він

Лютого Марса, Берездів лісистий подав свою руку,

мав також попіклуватися, аби прибула на з’їзд шляхта об-

Турів, оточений рибними водами, вислав загони,

рала своїми представниками у Варшаві таких волинців,

Сурож старанний пішов за патроном своїм дорогеньким,

які були би лояльними по відношенню до клану Острозь-

Всі, як один, громадяни острозькі пішли воювати.

ких. А для того, щоби справити на них належний вплив, князь Василь-Костянтин розіграв перед жителями і гос-

У другій половині січня кількатисячне шляхетське

тями Луцька ціле театральне дійство: до міста він в’їхав

військо, посилене угорськими найманцями, вирушило

разом із молодшим сином Олександром у супроводі при-

через Заслав на зустріч «злим, легковажним і безбожним

ятелів і кількох сотень добірних вояків, у тому числі з під-

людям», які вже кілька місяців плюндрували маєтки Ост-

розділами угорської піхоти й татарськими вершниками

розьких і, між іншим, спалили міста Переяслав, Чуднів,

у повному бойовому спорядженні, з хоругвами, прапор-

Полонне і Любартів.

цями і бубнами.

Перша сутичка сталася під стінами Острополя,

Те, що справило враження на луцьких городян, за-

а генеральна битва, в якій козаки Косинського зазнали

непокоїло шляхту. Засідання, які відбувалися в доміні-

тяжкої поразки, відбулася поблизу містечка П’ятки 2 лю-

канському костелі 23-25 березня, проходили в атмосфері

того. Незважаючи на втрату значної частини війська, по-

протистояння двох потужних фракцій. Коли градус дис-

встанцям вдалося закритися у містечку, після чого розпо-

кусії підійнявся до позначки кипіння, опоненти Острозь-

чалася його тривала облога. Фінал каральної операції ви-

ких залишили місце нарад і перебралися до луцького зам-

явився мирним: за тиждень сторони досягли компромі-

ку. Наступного дня їх ввічливо запросили повернутися

су, Косинський заради збереження життя разом зі стар-

назад, а коли це сталося, прямо посеред храму спалахнула

шиною перепросив Острозьких, поклявся ніколи більше

бійка, а потім і перестрілка, внаслідок якої загинув один

не зачіпати їхніх маєтків і в разі потреби обіцяв служити

з учасників з’їзду. Надалі члени обох угруповань засіда-

«князям їх милостям».

ли і приймали рішення окремо, і в підсумку до Варшави приїхало одразу дві волинські делегації, кожна з яких

На прикінці зими – на початку весни київський во-

представляла інтереси свого кола.

євода поволі повертався з театру бойових дій до своїх центральних володінь і вже 13 березня перебував

Василь-Костянтин Острозький прибув до столи-

у дубенській резиденції. Напевне, саме тут він дізнався

ці Речі Посполитої всередині травня. 24 числа в листі до

про приємну новину – його старший син князь Януш

зятя Криштофа Радзивіла жалівся на своїх опонентів,

отримав королівський привілей на найвищий в ієрархії

які не обмежилися завданням князю різних кривд на Во-

світських сенаторів Речі Посполитої уряд краківського

лині, але і тут, на сеймі, у великому згромадженні шлях-

каштеляна.

ти, поширювали про нього різні наклепи, знеславлюючи

165


у такий спосіб добре ім’я Острозьких. Попри

295

цю невтішну картину, змальовану роздратованим магнатом, варшавський вояж завершився для нього справжнім тріумфом. По-перше, відряджену з Луцька делегацію опонентів князя шляхетська братія визнала нелегітимною. Подруге, обидва сини Острозького вперше возсідали у верхній палаті сейму поруч із батьком: старший Януш – як один з найвищих достойників цілого королівства, а молодший Олександр – як новоспечений волинський воєвода. Врешті, по-третє, рішення, ухвалені на сеймі, давали надію на швидке погамування непокір-

присутність могла позитивно вплинути на рішення суд-

них козаків, які навіть після придушення повстання Ко-

дів у тих чи інших справах. А в 1593 році їх було як ніко-

синського продовжували помишляти про недобре.

ли багато – близько двохсот!

До початку червня старий Острозький перебував

Назад на Волинь князь Василь-Костянтин повернув-

у Варшаві, а звідти направився до Любліна, де прожи-

ся в останніх числах липня, і від цього моменту аж до кін-

вав більше місяця. У цьому місті діяв Трибунал – ви-

ця року не залишав межі однойменного воєводства. Пер-

щий апеляційний судовий орган, який упродовж травня-

шу декаду серпня він провів у Луцьку, а далі поперемінно

серпня розглядав тисячі спірних справ, невирішених у су-

перебував то в Дубні, то в Острозі, час від часу виїжджа-

дах нижчої інстанції. Засідання Люблінського Трибуна-

ючи зі своїх резиденцій задля вирішення невідкладних

лу князь відвідував ледь не щороку, адже його особиста

задач. Відтак, Острозького бачили у Володимирі, Звягелі та ще двічі у Луцьку. За весь рік, починаючи від січня і завершуючи груднем 1593-го, далеко немолодий аристо-

296

крат разом зі своїм двором здолав понад дві тисячі кілометрів – відстань, що приблизно дорівнює шляху від Києва до Парижа. Як ми побачили, світ Острозьких не замикався на їхніх володіннях. Придивімося тепер до найвизначніших місць, пов’язаних з представниками цього князівського роду.

295. Луцьк на гравюрі кінця ХІХ ст. 296. Люблін, вид середмістя зі сторони Королівського замку

166


Ауссіг Фредерік Руський – один з найзагадковіших персонажів в історії Чехії першої половини XV ст. Історики досі сперечаються про те, ким він був насправді. За двома найпопулярнішими версіями, Фредерік – це ніхто інший, як старший з синів Данила Острозького і майбутній чернець Києво-Печерського монастиря Федір (Феодосій) або ж один із його нащадків. У 1422 році він приїхав до Праги у свиті литовського князя Сигізмунда Корибутовича із важливою місією. Вона полягала у тому, аби добитися передачі чеської ко298

рони правителю Литовсько-Руської держави князю Вітовту. З огляду на прихильне ставлення до цієї кандидатури місцевої знаті, задача видавалася, на перший погляд, цілком досяжною. Однак посольство затрималося у Чехії надовго, оскільки втрачати ці землі не збирався їх закон-

299

ний володар – німецький імператор Сигізмунд Люксембург. В наступні роки Фредерік з Острога разом зі своїм покровителем і лідерами чеських гуситів Яном Жижкою та Прокопом Великим поринув у вир кривавої війни.

297

297. Портрет німецького імператора Сигізмунда Люксембурга. ХVI ст. Худ. А. Пізанелло 298. Ікона преподобного Федора Острозького 299. Битва під Ауссігом. Худ. В. Черни

167


16 червня 1426 року поблизу міста Ауссіґ (нині м. Усті-над-Лабем у Чехії) князь брав участь у великій битві, в якій очолюване Сигізмундом 300

Кейстутовичем

військо розгромило хресто-

301

носців. Ця славна сторінка чеської історії для міста обернулася катастрофою. Переможці спустошили Ауссіґ, спалили одну з його святинь – костел Успіння Богородиці і спробували взяти штур-

302

мом розташований поруч потужний замок Стршеков. Пізніше в житті князя Фредеріка будуть інші великі битви та інші штурми. Проливаючи кров на чужині, навряд чи він міг навіть припустити, що колись для його роду ця земля стане своєю. Всього за 40 кілометрів від Усті-над-Лабем лежло містечко Раудніце, яке перейшло

303

у власність Острозьких у 60-х рр. XVI ст. 300. Барельєф на цоколі пам’ятника Яну Жижці у Празі 301. Прогулянка над Лабою поблизу замку Стршеков. Худ. Л. Ріхтер 302. Пам’ятник ватажкові гуситів Прокопу Великому (Голому) в місті Чеський Брод (Чехія). Ск. К. Опатрний 303. Пам’ятник ватажкові гуситів Яну Жижці в Празі. 1950 р. Ск. Б. Кафка 304. Замок Стршеков у передмісті Усті-над-Лабем 304


305

307

306

305. Усті-над-Лабем, портал костелу Успіння Діви Марії 306. Усті-над-Лабем, зовнішній вигляд та інтер’єр костелу Успіння Діви Марії, відновленого у ХV ст. після його зруйнування гуситами 307. Герб на ратуші міста Усті-над-Лабем 306

169


308

Бендзин Бендзинський замок на південно-західному кордоні Речі Посполитої в серпні 1588 – березні 1589 рр. був місцем проведення складних переговорів про повернення до Відня архікнязя Максиміліана Габсбурга. Молодший брат цісаря Священної Римської імперії Рудольфа ІІ, він був реальним претендентом на польський престол після смерті короля Стефана Баторія (1586). Вибори, які відбулися у серпні 1587 року, продемонстрували, що шляхетський загал розділився у своїх симпатіях: частина воліла бачити у Варшаві Габсбурга, інша схилялася до кандидатури шведського королевича Сигізмунда. cтор. 115

Попри те, що більшість голосів набрала остання партія, Максиміліан вирішив позмагатися за престол, однак підсумок цієї боротьби мав для нього сумні наслід-

леника. У відповідь отримали відмову. Окрім всіх інших

ки. У січні 1588 року військо архікнязя було розбите при-

причин на рішення Острозьких мав вплинути спогад про

хильниками Сигізмунда і сам Габсбург потрапив у полон.

володіння в Богемії, які свого часу у них відібрали саме

Одним з безпосередніх учасників перемовин про по-

Габсбурги. Претензії на ці землі висунув тоді празький

вернення в’язня додому був Януш Острозький. Хоча він

бурґрабій Вілем з Рожемберка. Як не старалися Острозь-

входив до складу посольства, яке представляло інтереси

кі відсудити у нього свої маєтки, до кого тільки не зверта-

тріумфатора, однак поїздка до Бендзина, де кілька місяців

лися по допомогу – все було марно.

утримували нещасливого Максиміліана, стала для князя

Іронія долі полягала у тому, що Рожемберк у січні

справжнім випробуванням. З цією августійшою особою,

1589 року також прибув до замку в Бендзині, тож Януш

молодшою від нього на чотири роки, він познайомив-

Острозький мав чудову нагоду освіжити в пам’яті мало-

ся ще коли підлітком виховувався на віденському дворі.

приємну історію своєї поразки. З іншого боку, обстави-

У розпал передвиборчої кампанії 1586–1587 рр. Габсбур-

ни нової зустрічі не могли не тішити його самолюбство.

ги намагалися реанімувати давні зв’язки і неодноразо-

Все-таки нині пан Вілем представляв сторону, яка про-

во зверталися до Острозьких за підтримкою свого став-

грала змагання. 309

170


310

308. Бендзин, парафіяльний костел Святої Трійці (ХІV ст.) 309. Руїни Ольштинського замку, який у 1587 р. витримав облогу Максиміліана Габсбурга під час його походу на Краків 310. Замок у Бендзині, де проходили переговори про повернення на батьківщину Максиміліана Габсбурга 311. Приватний лист (окремо – печатка і адресат) архікнязя Максиміліана до князя Януша Острозького (1589 р.)

311

311


312

Берестя

русь­ких теренах отримала Магдебурзьке право. За особливим привілеєм 1413 року Берестя увійшло до списку головних міст Великого князівства Литовського.

Берестя (Бересть, Брест; історична назва – Берес-

У 1520 році місто стало центром Берестейського пові-

тьє) нині обласний центр Білорусі. Археологічні дослі-

ту, а в 1566 році – Берестейського воєводства. 1553 року

дження доводять, що місто було засновано наприкінці

місцевий староста Миколай Радзивіл «Чорний» засну-

Х ст. як плацдарм слов’янської колонізації. Перша згадка

вав тут кальвіністську друкарню, в якій 1563 року вида-

про нього в «Повісті минулих літ» датується 1019 роком

но Берестейську Біблію - найкращий на той момент пе-

у зв’язку з боротьбою князя турівського і великого київ-

реклад Святого Письма на польську. У другій половині

ського Святополка Володимировича з братом, на той час

XVI – першій половині XVII ст. у суспільно-політичному

новгородським князем Ярославом Володимирови-

житті городян велику роль відігравали релігійні брат-

чем (Ярославом Мудрим), за великокняжий пре-

ства, що існували при католицьких монастирях та пра-

cтор. 175

вославних церквах.

стол. У першому списку Новгородського літопису Берестя згадується під 1017 роком. З 1199  року воно входило

У 1596 році тут на Церковному соборі була підписана

до складу Галицько-Волинських земель. Окрім того, міс-

Берестейська унія, що мала об’єднати Католицьку і Пра-

то неодноразово потрапляло у коло інтересів Польщі. На-

вославну Церкви на теренах Речі Посполитої. Одним з іні-

прикінці ХІІ ст. король Казимир Справедливий, який від-

ціаторів скликання собору був князь Василь-Костянтин

воював ці землі, звів тут дерев’яний замок. У 1319 році ве-

Острозький, який повідомив про це з’їзд східних патрі-

ликий князь литовський Гедимін приєднав Берестейську

архів. Противники унії під головуванням Никифора Кон-

землю до своєї держави,

такузіна, посланця Вселенського патріарха, ухвалили

в складі якої вона пере-

на ньому постанову, якою визнали об’єднання таким,

бувала і кілька наступних

що не відповідає церковним канонам, а відтак відмови-

віків. У XIV–XVI ст. Міс-

лися коритися римському папі. Цікаво, що екзарх Ники-

то перетворилося на один

фор, який прибув до Берестя на запрошення князя Ост-

із найбільших торговель-

розького, запропонував для ефективного проведення

них і ремісничих осередків

собору розділити зібрання на два «кола»: духівництво

Східної Європи, в якому

та мирян. На чолі другого кола опинилися київський

мешкало від 2 до 5 тис. осіб.

воєвода Василь-Костянтин Острозький, його син во-

У 1390 році місцева гро-

линський воєвода Олександр та кілька вельмож з числа

мада першою на біло-

волинської знаті.

315

172


315

314

316

Розкол собору стурбував короля. До старшого Ост-

Берестейські собори 1596 року стали однією з най-

розького було відправлено послів з вимогою зняти зброй-

важливіших сторінок складної й суперечливої релігій-

ну охорону й видати Никифора, бо нібито він є турець-

ної історії Східної Європи. Князь Василь-Костянтин

ким шпигуном. На ці вимоги князь відповів відмовою,

Острозький брав щонайактивнішу участь у цих подіях.

а на пропозицію прийняти унію відповів, що зробить це лише після скликання Вселенського собору і згоди всіх

312. Панорама Берестя. ХVІІ ст. Худ. Е. Дальберг

патріархів православного сходу на об’єднання з Римом.

313. Берестейська Біблія (1563 р.), видана коштом Миколая Радзивіла «Чорного»

Упевнившись у безперспективності перемовин з право-

314. Церква Св. Миколая, де проходив Берестейський собор

славними, прихильники унії 10 жовтня 1596  року про-

315. План Берестя ХVІІ ст. 316. Литовська «Погоня» на гербі міста

голосили з’єднання Православної Церкви з Римською

317. Панорама старого міста під час зведення Брестської фортеці. 1840 р. Худ. М. Залеський

і відлучення всіх, хто цьому чинив опір.

317

173


Біла Церква

вих козаків бойовий загін, він особисто вирушив у степ, де перейняв і розбив татарське військо, після чого додому повернулися сотні невільників.

Призвичаїтися до життя на кордоні зі Степом у дав-

cтор. 45

ні часи могли лише сильні люди, готові займатися зем-

Перші ознаки погіршення відносин із білоцерківцями

леробством і скотарством зі зброєю при боці. Були серед

проявилися у 1589 році, коли місто отримало від короля

них і такі сміливці, які, ризикуючи власним горлом, ви-

привілей на самоврядування. Цей документ явно супере-

рушали в Дике поле на сезонні промисли – полювали ди-

чив інтересам київського воєводи, який вважав незакон-

чину, ловили рибу, у пошуках золота й срібла копали кур-

ними поривання міщан вийти з-під його юрисдикції. Та-

гани, збирали мед диких бджіл. Щомиті вони мо-

ким чином визрів конфлікт, який швидко переріс у по-

гли натрапити на татарський загін-чамбул, а тоді,

встання. Перший епізод боротьби закінчився на користь

коли це ставалося, усвідомлювали, що ніякий прибуток

міщан, які прогнали з міста слуг Острозького, а потім

не вартий гіркої неволі. Траплялися серед жителів пору-

і королівського посланця, що мав замирити обидві сторо-

біжжя й охочі до наживи або слави авантюристи і відчай-

ни. У цьому протистоянні на сторону білоцерківців пере-

духи. За певну винагороду вони звільняли з полону ви-

йшли козаки, яким не подобалися жорсткі методи керу-

ведених у Степ бранців, робили сміливі вилазки на та-

вання княжих намісників і колонізаційна активність ки-

тарські улуси, супроводжували каравани купців, а іно-

ївського воєводи. Звістка про збройний виступ міщан до-

ді й самі нападали на них. З кінця XV ст. джерела нази-

котилася, врешті, до короля, який відібрав у Білої Церк-

вають цих людей козаками. Пізніше найенергійніші з ко-

ви особливий статус. Нескладно здогадатися, які настрої

заків, об’єднавшись у великі ватаги, почали утворювати

після цього почали панувати у місті.

на дніпрових островах свої залоги – січі, але до середи-

Не випадково козацький гетьман Криштоф Косин-

ни XVI ст. всі вони ще жили в добре укріплених містах.

ський, який восени 1591 року підняв повстання проти

Таких, наприклад, як Біла Церква. Хоча Острозьким це

Острозьких, обрав своєю резиденцією саме Білу Церкву.

місто ніколи не належало, проте в історії роду із ним було

За кілька місяців перебування у Білій Церкві Косинський

пов’язано кілька яскравих епізодів.

привласнив собі усе зібране тут князівське майно і арсе-

Як центр королівського маєтку, Біла Церква знаходи-

нал зброї, місцевих мешканців прихилив на свою сторо-

лася в підпорядкуванні призначених монархом київських

ну, а тих, які не визнавали його владу або ж чинили опір,

воєвод. У 1559 році Сигізмунд ІІ Авг уст довірив цей уряд

жорстоко покарав. Повернути під контроль Білу Церкву

Василю-Костянтину Острозькому. Початок шістдесятих

вдалося аж у 1593 році після погрому козаків у битві під

років князь провів на Київщині, опікуючись питаннями

П’яткою. Ще до цієї вирішальної сутички Острозький

оборони краю. Мав він, і не раз, бувати й у Білій Церкві,

виклопотав у короля дозвіл на передачу Білоцерківщи-

значну частину населення якої становили потенційні со-

ни під нагляд свого

юзники козаки. Спочатку відносини Острозького з ними

старшого сина. В но-

складалися дуже добре. В надії на допомогу в організації

вій іпостасі білоцер-

захисту кордонів, воєвода матеріально підтримував ко-

ківського

заків, призначав їхніми ватажками своїх довірених слуг,

Януш

заступався за них перед королем. Старший син воєво-

відвідав місто лише

ди князь Януш проходив у Білій Церкві «рицарський ви-

один раз – у вересні

шкіл». У 1581 році, спорядивши з числа своїх слуг і місце-

1595 року.

174

старости

Острозький

318


319

321

320

318. Біла Церква, стела на згадку про повстання під проводом Криштофа Косинського. 1980 р. Арх. В. Богдановський 319. Пам’ятник Ярославу Мудрому у Білій Церкві 320. Київ, Білогородка і Біла Церква на Радзивілівській карті Великого князівства Литовського (1613 р.) 321. Наказ кн. Януша Острозького війту і всім міщанам Білої Церкви не втручатися в маєтки брацлавського каштеляна кн. Михайла Вишневецького (табір під Великими Луками, 1580 р.) 322. Вали Замкової гори з костелом Іоанна Хрестителя

322


Білогородка

Одним із них була Білогородка, нині село КиєвоСвятошинського району Київської області. У давньорусь-

Наприкінці XVI – на початку XVII ст. представни-

кий період це поселення відігравало роль фортпосту, що

ки клану Острозьких входили до числа найбільших зем-

оберігав столицю від нападів кочових племен та інших

левласників Київського воєводства. Їхні маєтки лежали

чужинців. У ті часи Білогородка була великим містом,

у кожному з трьох повітів цієї величезної за розмірами ад-

в якому знаходилася резиденція єпископа і княжий за-

міністративної округи. На західних її околицях князі по-

мок, площа якого дорівнювала 10 гектарам. Монголь-

сідали волості із центрами в містах Бараші, Вільськ, Звя-

ська навала призвела до спустошення міста і втрати ним

гель, Краснопіль, Любартів, Миропіль, Чортория, Чуднів,

статусу одного з найбільших урбаністичних центрів

Янушпіль. У непрохідних поліських лісах на півночі вони

Південної Русі. До складу володінь князів Острозьких Білогородка

володіли Нориськом і Лугинами, ще ряд княжих маєтків

ввійшла у 1579 році. Попіклувався про це київський во-

розташовувався неподалік від самого Києва.

євода князь Василь-Костянтин, який облаштував у по323

селенні свою заміську резиденцію і заходився активно колонізувати малозалюднені простори обабіч Ірпеня. Щоразу вирушаючи з Волині до Києва, Острозький зупинявся тут на перепочинок. Однак нащадки князя не мали особливої симпатії до Білогородки та інших містечок і сіл, розташованих на східних кордонах Острозького князівства. Велику частку місцевого населення складали козаки і селяни-втікачі, які, користуючись пільгами, з охотою селилися у цьому маєтку, але так само легко залишали його після того, як оголошений князями строк «волі», або «свободи», завершувався. Можливо, саме через цю нестабільність невістка князя Василя-Костянтина Анна зі Штемберка Острозька з дочкою Анною-Алоїзою вирішили продати Білогородку своїй сусідці княгині Анні Корецькій (1625 р.).

323. Лист Анни-Алоїзи Ходкевич до своїх підданих з міст Білогородки, Стайків і Димеря з повідомленням про продаж цих маєтків княгині Анні Корецькій (1625 р.)

176


Варшава Упродовж XV – першої чверті XVI ст. Варшава відігравала роль головної резиденції правителів Мазовецького князівства. Після того, як у 1526 році місцева династія вигасла, держава припинила існування, а всі її землі разом зі столицею влилися до складу Польського королівства. Як виявилося, свій особливий статус Варшава втратила ненадовго. За актом Люблінської унії 1569 року, що проголошував про створення Речі 324

Посполитої, в місті мали регулярно відбуватися спільні польсько-литовські сейми. Закріплення за Варшавою статусу центру політичного життя всієї держави відбулося після того, як в останні роки XVI ст. сюди перемістився із Кракова королівський двір. Князь Василь-Костянтин Острозький навідувався

324. Вальний сейм часів Сигізмунда ІІІ Вази. XVII ст. Гравюра Д. Лауро

до Варшави доволі часто. На одних тільки сеймах, які проходили у місті або на його околицях, він побував

325. Королівський замок у Варшаві 325

177


327

326

півтора десятки разів. Засідав у палаті сенаторів, ходив

На початку XVII ст. краківський каштелян Януш Ост-

на аудієнції до монарха, робив офіційні заяви в шля-

розький придбав землю на Краківському передміс-

хетських судах, брав участь у магнатських бенкетах…

ті Варшави з тим, аби звести на ній свою резиденцію.

З усього випливає, що князь непогано орієнтувався

В середині 1610-х будівництво палацу тривало повною

в топографії нової столиці і плануванні королівсько-

ходою. У спеціальних інструкціях до своїх управителів

го замку. Цікаво було б з’ясувати, де саме руський маг-

магнат наказував переправляти з малопольських маєт-

нат зупинявся під час своїх візитів до Варшави. Питан-

ків до місця робіт цеглу, вапно, дошки, дахівку, гонти

ня не таке просте, враховуючи, що жодної нерухомості

і балясини для балюстрад.

у місті він не посідав, тоді як на сеймі іноді доводило328

ся перебувати і по кілька тижнів. Найвірогідніше, київський воєвода винаймав житло у столичних патриціїв або власників якогось із підваршавських маєтків. Ціни за користування панськими апартаментами були тут, м’яко кажучи, недешеві і могли дорівнювати річному прибутку, отриманому з цілої волості. Додамо до цього супутні витрати на кухню, стайню, величезну армію слуг, що так само мала утримуватися на кошти Острозького. Здається, раціональніше було би облаштувати свій власний двір у столичному місті. Невідомо, чи над цією перспективою замислювався сам князь Василь-Костянтин, а от його старший син виявився більш рішучим.

178


329

330

326. Замок у Варшаві, королівський зал засідань 327. Частина варшавських міських укріплень: рів, мури, барбакан 328. Вежа костелу Св. Анни напроти Королівського замку 329. Рицарська башта і мури навколо старого міста 330. Герб Речі Посполитої в оздобленні замкового комину 331. Палац Острозьких у Варшаві

почала зводитися нова споруда. Упродовж XVIII–ХІХ ст.

Схоже на те, що краківському каштеляну так і не су-

вона кілька разів зазнавала реконструкції.

дилося побачити на власні очі плід свого задуму. Роботи були завершені вже після смерті князя (1620) його спадко-

У наш час розкішний палац, який досі носить у назві

ємцями князями Заславськими. Втім, у середині XVII ст.

ім’я князів Острозьких, є однією з найбільш привабливих

під час окупації Варшави шведськими військами згада-

прикрас центральної частини Варшави. В приміщенні

ний палац був практично повністю зруйнований. Зали-

цієї будівлі міститься музей видатного польського ком-

шився лише масивний цоколь, на якому згодом з ініціа-

позитора Фридерика Шопена.

тиви коронного підканцлера Яна Гнінського (1625–1685)

332

331

332. Прориси печаток слуг князів Острозьких: Яна Аксака, Станіслава Кандиби, Гнівоша Вороновича, Василя Гулевича, Єсифа Немирича, Івана Солтана

179


Вевюрка

333

Молодший з синів київського воєводи ВасиляКостянтина Острозького князь Олександр народився у Вевюрці влітку 1570 року. Ще на початку року складно було передбачити, що ця гучна подія відбудеться осторонь від головної малопольської резиденції Острозьких. Ідеальним місцем для народження княжича cтор. 260

мав би стати замок у Тарнові за 30 км від Вевюр-

ном Яном Тарновським. Цей визначний політик, полко-

ки. Саме тут вже кілька років проживала сім’я воєводи,

водець і меценат останні дні свого життя провів у Вевюр-

яка успадкувала маєток після згасання однієї з гілок роду

ці, де й помер 16 травня 1561 року. Мине неповних десять

Тарновських. Останньою її представницею була дружина

літ, і в цих самих стінах одразу після пологів відійде в ін-

князя Василя-Костянтина Софія Тарновська. Незабаром

ший світ Софія Тарновська.

по смерті батька і брата вона із здивуванням з’ясувала,

На жаль, сьогодні від двору у Вевюрці не залишило-

що деякі родичі ставлять під сумнів її права на фаміль-

ся й сліду. Серйозно пошкоджений під час воєнних дій

ні володіння. У квітні 1570 року ці люди, об’єднавшись

у 1657 році, пізніше він був розібраний тутешніми жите-

із ворогами її чоловіка, привели під мури тарновського

лями. На його місці нині можна побачити лише узвиш-

замку величезне військо. Кривавий штурм закінчився

шя прямокутної форми розміром 60х30 м, оточене ши-

взяттям і спустошенням твердині. Можливо, під гарячу

роким (до 7 м) і глибоким (до 3 м) ровом. Документи по-

руку потрапили б і Острозькі, але глава родини ще до по-

чатку XVII ст. дозволяють стверджувати, що в архітекту-

чатку облоги встиг перевезти вагітну дружину і дітей до

рі житлової споруди виразно поєднувалися риси палацу

Вевюрки. Вибір київського воєводи не був випадковий.

і фортеці. Головним з 28 приміщень ренесансного палацу,

У цьому селі знаходилася розкішна резиденція, зведена у

оздобленого по кутах чотирма високими баштами, була

першій половині XVI ст. батьком Софії коронним гетьма-

так звана велика зала. Розташовувалася вона на другому поверсі, до якого вели довгі сходи із поруччям. У кожно-

334

му з чотирьох кутів цього приміщення знаходилася окрема кімната, тож сама зала мала хрестоподібну форму. При цьому вона залишалася добре освітленою, адже в її стінах було вмонтовано аж 55 вікон. Двір у Вевюрці відвідували всі члени родини ВасиляКостянтина Острозького. Попри те, що тут народився його найменший син, маєток успадкував старший – князь Януш. Достеменно відомо, що він відвідував Вевюрку щонайменше тричі – у 1601, 1614 і 1619 рр.

333. Замок Тарновських у Вевюрці. Реконструкція К. Москаля 334. Угода між Янушем та Олександром Острозькими про спосіб розподілу спадкових маєтків (Луцьк, 1602 р.)

180


Вишнич

335

Острозькі були двіччі пов'язані кровними узами з родиною Любомирських. Підвалини майнової потужності цієї польської фамілії заклав в другій половині XVI ст. Себастьян Любомирський (бл. 1539–1613). Вихованець університету в Ляйпцігу, він починав свою кар’єру зі служби у дворі краківського біскупа Філіпа Падневського. Просування на вищі щаблі соціальної ієрархії давалося шляхтичу важко. Не маючи ані блискучого аристократичного походження, ані великих статків, Любомирський тривалий час залишався маловідомою постаттю навіть у тому регіоні, в якому проживав. У віці сорока років він управляв володіннями монастиря кларисок у Старому

335. Скульптурний картуш з гербом Любомирських біля воріт Вишницького замку

Сончі, тоді як його майбутній зять Януш Острозький вже у тридцять був воєводою, а в сорок обіймав найвищу пози-

336. Портрет Катерини Любомирської, дружини Януша Острозького. Кін. XVІ ст. Худ. невідомий

цію серед світських сенаторів Речі Посполитої. Маєткове господарство Любомирського ще на початку 1580-х складалося всього з 4-5 сіл. Мине не так багато

337. Замок Любомирських у Старому Вишничі

часу, і їхня кількість зросте у десятки разів. За двадцять років пан Себастян уже носив неофіційний титул одного з найбагатших магнатів Малої Польщі, а його володіння нараховували понад 80 сіл у трьох підкарпатських воєводствах на кордоні з Угорщиною. Поштовх для стрім-

337

кої кар’єри Любомирського дав король Стефан Баторій, призначивши його у 1582 році краківським жупником,

181

336


423

424

423. Повздовжний розріз Успенського собору з оздобленнями його північної сторони. Середина ХІХ ст. Худ. Ф. Солнцев. Пам'ятник Костянтину Івановичу Острозькому знаходився в ніші арки, яка на момент створення малюнку була затулена високою ракою з частками мощей печерських угодників (зображена в нижньому лівому куті аркуша) 424. Макет реконструкції і фото надгробка гетьмана


258


печатка родинного архіву кн. Сангушків у м. Славуті почерк писаря

Текст листа польською мовою (зі збереженням давньої орфографії):

M[ił]osciwe xiąze Koreczkie, moy m[ił]osciwy panie y przyiacieliu!

Uprzeime chęci y słuzby me zaleczam w łaskę w[aszey] m[iłosci] mego

m[iłosciweg]o pana.

Tym poddanym ie[g]o x[iązecey] m[iłosci] pana oycza mego Zydom stepanskim,

ktorzy s chęci swey maiętnosci w[aszey] m[iłosci] oswobodzili, miasto wdzięcznosci, ktorą bys w[asza] m[iłosc] moy m[ił]osciwy pan okazowac im miał, wielkie vciski snac działac raczysz, czo iesli sie godzi — na same vwazenie w[aszey] m[iłosci] przypusczam, pilnie za nimi prosząc, abys w[asza] m[iłosc] moy m[ił]osciwy pan łaskawie sie z nimi tak, iako sie godzi z liudzmi dobremi obeisc raczel. Bo gdiebys w[asza] m[iłosc] onych nie vbłagal, szukałoby sie takich spossobow, zeby na swem nie szkodowali. Ia iako powinny przyiaciel zycze, abys w[asza] m[iłosc] v ludzi opacznego mniemania stąd nie odnosił. Zaleczam sie powtore w łaskę w[aszey] m[iłosci] mego m[iłosciweg]o pana.

Dat[um] w Ostrogu d[ie] 26 Augusti A[nno] 1602.

W[aszey] m[iłosci] mego m[ił]osciwego pana vprzeymy przyiaciel y sługa

Alexander xiąze Ostroskie, woiewoda wołynski.

Ręką swą.

Переклад сучасною українською мовою: власноручний підпис князя Олександра Острозького

Милостивий княже Корецький, мій милостивий пане і приятелю!

Щиру прихильність і свої служби віддаю до ласки вашої милості мого ми-

лостивого пана.

Тим степанським євреям, підданим його князівської милості пана батька

мого, які добровільно виїхали з маєтку вашої милості, замість належної вдячності, особиста печатка князя Олександра Острозького (на звороті листа) родовий герб князів Острозьких

яку ваша милість мій милостивий пан мав їм виявити, натомість великі утиски чинити зволив. Чи годиться так робити – залишаю те на сумлінні вашої милості. Дуже прошу, аби ваша милість мій милостивий пан зволив ласкаво обійтися з ними так, як належить із добрими людьми. А якщо ваша милість їх не ублагаєш, знайдуться і інші способи, аби вони не почувалися укривдженими. Я, яко кровний родич, зичу, аби ваша милість через це недостойної оцінки у людей не заслужив. На цьому іще

напис на печатці «Alexander dux de Ostrow, palat[inus] wolin[iensis]» (Олександр князь з Острога, воєвода волинський)

раз віддаюся на ласку вашої милості мого милостивого пана.

Дано в Острозі дня 26 серпня 1602 року.

Вашої милості мого милостивого пана щирий приятель і слуга Олександр

князь Острозький, воєвода волинський.

Рукою своєю.

259


563

Тарнув Коли у 1603 році рідні брати Януш і Олександр Острозькі ділили величезні батьківські володіння, на шальки терезів було покладено цілі маєткові комплекси. Волості з десятків сіл відходили то одній, то іншій стороні, і лише два міста з окрýгами довелося розривати навпіл. Ретельність, з якою виводилася лінія кордону, свідчила про те, що в даному випадку привалював не економічний чинник. Ділили не маєток, а титул, престиж, славу роду. Ділили дві столиці «імперії Острозьких» – Острог і Тарнув. Останній дістався їхньому батькові з великими складнощами. Після того, як 1561 року помер коронний гетьман Ян

564

Тарновський, а 1567 року і його єдиний син Ян-Криштоф, наступною власницею міста мала стати дочка уславленого полководця Софія, одружена із князем ВасилемКостянтином Острозьким. З юридичної точки зору її спадкові права були беззаперечними, однак сама думка про те, що ці землі можуть дістатися чужинцю, викликала велике незадоволення серед представників іншої гілки роду Тарновських. Незабаром дійшло до прямого оголошення майнових претензій. Їх висунули сандомирський

565

воєвода Станіслав Тарновський і його син коронний мечник Станіслав. Хоч якими слабкими виглядали аргументи цих двох магнатів, Острозькі мали поставитися до них серйозно. Безрезультатність умовлянь і погроз переконала Тарновських у тому, що найкращим способом вирішити проблему є військова операція за участі родичів і союзників. Для того, аби протидіяти їм, князь ВасильКостянтин і сам розпочав підготовку до оборони, стягуючи до Тарновського замку відданих слуг з різних куточків своїх володінь. Упродовж 1567–1570 рр. Острозький як ніколи багато часу проводив у Тарнові – укріплював фортифікаційні споруди, разом із дружиною роздавав привілеї місцевим жителям, на підтримку яких сподівався у цей критичний момент. Та все це не допомогло. Штурм тарновської твердині 18 квітня 1570 року завершився кривавою сечею

260


і її розграбуванням. Повернути втрачене володіння руський аристократ зміг тільки після того, як у справу втрутився король. Під час наступних візитів до Тарнова князь Василь-Костянтин, як і раніше, зупинявся у замку, що знаходився на горі Святого Мартина за два кілометри на південь від міста. Зведений у 1328–1331 рр., замковий комплекс перебудовувався кілька разів у XV і XVI ст. З інвентарних описів початку наступного століття випливає, що поділявся він на верхній і нижній рівні (відповідно, дитинець і пригородок). Панська резиденція знаходилася у верхньому замку і мала форму овалу, оперезаного з двох сторін двома видовженими триповерховими житловими корпусами, над якими височіла кругла вежа. Їх приміщення були настільки пишно оздоблені, що тут не соромно було приймати перших осіб королівства та іноземні делегації. Відомо, що у Тарновському замку ще до того,

567

566

568

563. Тарновська ратуша XVI ст. 564. Герб «Леліва» Тарновських над входом до ратуші 565. Кафедральна базиліка Різдва Найсвятішої Діви Марії – головний храм Тарнува 566. Інтер’єр тарновської базиліки 567. Надгробок Януша і Сузанни Острозьких 568. Надгробок Яна Амора і Яна-Криштофа Тарновських 569. Надгробок Софії з Тарновських Острозької

261

569


як він став власністю роду Острозьких, зупинялися правителі Польщі Казимир Великий (1361 і 1364 рр.), Владислав Ягайло (1392 і 1424 рр.) і Сигізмунд І Старий (1537 р.). Упродовж кількох місяців 1528 року в родовому гнізді гетьмана Яна Тарновського містилася резиденція угорського монарха Яна Запольяї, а в 1576 році на запрошення князя Василя-Костянтина Острозького тут побував польський король Стефан Баторій.

571

За часів князів Острозьких і їхніх спадкоємців замок у Тарнові не пустував. Любили навідуватися

572

до нього краківський каштелян Януш Острозький і онук Владислав-Домінік Заславський. Синові ВладиславаДомініка Олександру-Янушу судилося стати останнім князем на Острозі і померти у стінах Тарновського замку 3 червня 1673 року. Наступні власники Тарнова не мали бажання витрачати на нього свої кошти, тож споруда почала швидко занепадати, аж поки в 1747 році князь Януш-Олександр Сангушко не дозволив черницямбернардинкам розібрати укріплення замку на будівельний матеріал. У центральній частині міста поруч із ринковою площею ще у XIV ст. було зведено костел, (нині кафедральна

Роботи профінансував їхній зять князь Василь-Костянтин

базиліка Різдва Найсвятішої Діви Марії). Всередині мож-

Острозький. Він же замовив місцевому майстру Войце-

на побачити поховання власників Тарнова, у тому чис-

ху Кущичу надгробок для дружини Софії. Всі три фігу-

лі кілька надгробків, виготовлених на замовлення кня-

ри вирізьблені з мармуру і вмонтовані до північної стіни

зів Острозьких. Два з них були споруджені італійським

пресвітерія упродовж 1561–1573 рр. Напроти цих трьох

архітектором Джованні-Марією Моска (Падовано) для

поховань Тарновських міститься розкішний бароковий

гетьмана Яна Тарновського та його сина Яна Криштофа.

пам’ятник Януша і Сузанни Острозьких (1612–1620). Авторство цієї грандіозної (12,90 м заввишки і 7,90  м завширшки) конструкції з червоного і чорного марму-

570

ру та алебастру приписують відомому вроцлавському скульптору Яну Пфістеру, однак початкові роботи міг виконувати нідерландський майстер Віллем ван ден Блок.

570. Тарновський замок XVI – початку XVII ст. Реконструкція К. Москаля 571. Кам’яниці на Ринковій площі міста 572. Руїни Тарновського замку

262


Тернопіль Сьогодні Тернопіль – обласний центр України з населенням понад 200000 осіб. Острозьким місто дісталося у 1567  році після смерті великого коронного гетьмана Яна Тарновського і його сина войницького каштеляна Яна-Криштофа. Спадкоємицею цих двох осіб стала єдина дочка гетьмана Софія, одружена з Василем-Костянтином Острозьким. Оскільки місто лежало в стороні

573

від основних володінь роду, члени династії вкрай рідко і ненадовго навідувалися до нього. На початку лютого 1602 року через Тернопіль промайнули сани Януша Острозького, який прямував з волинського Острога до Теребовлі. Навіть

574

на коротку зупинку часу не було: у Теребовлі князь мав уладнати майнові справи своєї дочки Елеонори, яка наприкінці січня того ж року стала дружиною Гієроніма Язловецького. Всі важливі питання, пов’язані з життям міста й околиці, Острозькі вирішували на відстані – призначали сюди своїх намісників, матеріально підтримували цер-

573. Макет замку в Тернополі та парковий фасад сучасної будівлі

ковне братство, затверджували права ремісничих корпорацій. Від середини 1570-х Тернопільський ключ був пе-

574. Дзвіниця Хрестовоздвиженської церкви (1570 р.)

реданий в оренду, а наприкінці XVI – на початку XVII ст. його тимчасовим власником став онук князя Василя-

575. Церква Різдва Христового (1602 р.)

Костянтина Януш Радзивіл. Тим не менше, продавати Тернопіль Острозькі не збиралися. Втрата міста, названого

на честь його засновника Яна Тарновського – блискучого полководця і, між іншим, діда князів Януша і Олександра

575

Острозьких – означала би втрату долі його спадщини і слави. Одним із символів величі роду Тарновських була могутня фортеця, зведена на кошти гетьмана у 1540–1548 рр. Пізніше її укріплення не раз перебудовувалися з ініціативи наступних власників. Від усього комплексу споруд, що існували за часів Острозьких, до наших днів залишилася тільки цокольна частина старого замку. На ній нині височіє триповерховий палац, зведений у ХІХ ст.

263


Троки Твердиня у Троках (нині Тракай, лит. Trakai) в давнину входила до числа головних резиденцій правителів Великого князівства Литовського. Неприступний замок, зведений на одному з островів озера Гальве, надійно захищав державу від нападів рицарів-хрестоносців. Будівництво комплексу оборонних споруд розпочалося з ініціативи князя Кейстута Ґедиміновича в другій половині XIV ст., а завершилося в 1409 році за життя його сина Вітовта (який тут і помер в 1430 році). 578 576

576. На подвір’ї Старого замку у Тракаї 577. Тракайський замок: вежа Вітовта 578. Палац Вітовта з півдня 579. Відбудований Старий замок князя Кейстута 579

577

264


580

581

582

580. Тракай, відновлена фортеця на острові 581. Палацове склепіння у Тракайському замку 582. Печатка-перстень Олехна Козинського – троцького намісника кн. Костянтина Івановича Острозького

265


Турів

Немає сумніву у тому, що представники перших поколінь роду Острозьких як наближені слуги великих литовських князів часто бували у Троцькому замку. Та найбіль-

Турів, місто у Житковицькому

ше із цим місцем була пов’язана кар’єра гетьмана Костян-

районі Гомельської області, – одне

тина Івановича. Майбутній полководець уперше відвідав

583

584

з найдавніших у Білорусі. Вперше

замок наприкінці XV ст., а у 1522 році, коли Сигізмунд І

воно згадується у «Повісті минулих

Старий надав йому титул троцького воєводи, Острозь-

літ» під 980 роком у зв’язку з черговим етапом встанов-

кий отримав чудову нагоду ближче познайомитися з при-

лення влади скандинавської (варязької) еліти: «…бе бо

надами монаршої резиденції. Окрім суто військових по-

Рогволод перешел из заморья имяше волость свою По-

вноважень, він здобув особливе право формувати склад

лотьске, а Тур Турове, от него же Туровици прозвашая-

місцевого замкового уряду, а відтак до Троків потягла-

ся». У цей час поселення було політичним, економічним

ся вервечка слуг і родичів воєводи з Волині. В на-

і культурним центром племінного союзу дреговичів, сто-

ступні роки аж до смерті свого покровителя

лицею Турівського князівства, що існувало у X–XIV ст.

(в 1530 році) тут бачимо князя Петра Го-

У 1005 році в Турові засновано першу на цих землях хрис-

ловню, його зятя Олехна Козинсько-

тиянську єпархію (у 1171–1181 рр. місцевим єпископом

го, Петра Турчиновича та інших

був знаний богослов і просвітник Кирило Туровський).

людей «клану Острозьких».

У ХІ ст. було написано так зване Туровське Євангеліє – найдавніша рукописна книжка Білорусі. У 1088–1093 рр. у Турові правив Святослав Ізяславич, майбутній великий князь київський (1093–1113). У ХІІ ст. тут звели собор – одну з наймонументальніших споруд Західної Русі (довжиною 29,3  м, шириною 17,9  м; 3  травня 1230  року її зруйнував землетрус). Спочатку Турівське князівство знаходилося у тісному зв’язку із Києвом, а в ХІІІ  ст. — з Галицько-Волинською землею. У другій половині ХІІІ ст. в Турові було зведено вежу-«столп». Можливо, прагнення звільнитися від домінації галицько-волинських королів і підштовхнуло Турів до союзу з Литвою. На початку XIV ст. (1320-ті рр.) місто увійшло до Великого князівства Литовського, і в подальшому управлялося намісниками володарів. З 1430 року Турів належав Свидригайлу, а в 1448 — 1450  рр. місцевим намісником був князь Василь Федорович Острозький. Близько 1508 року місто у якості подарунка перейшло князеві Михайлу Глинському, але після заколоту і зради остан-

583. На подвір’ї Тракайського замку

266


нього у 1508 році його передали гетьману Костянтину

586

Острозькому. Князь Костянтин відновив місто, спалене

587

татарами у 1502 році, однак повторні набіги знищили Турів у 1521-му. Припускають, що в Турові народився майбутній київський воєвода князь Василь-Костянтин Острозький (1526) і тут же через кілька літ помер його батько (1530). Після смерті батька Василь-Костянтин виховувався матір’ю – княгинею Олександрою Семенівною із Слуцьких. У 1572 році князь Василь-Костянтин в рамках підтримки Православної Церкви заснував у Турові школу. Після згасання роду Острозьких (1620) місто з околицями перейшло у володіння спочатку Ходкевичів, а тро-

спомину імена своїх предків, прийшов до висновку про

хи згодом Сапіг. За часів внутрішніх конфліктів Речі По-

те, що Острозькі були нащадками турово-пінських кня-

сполитої і під час війни з Росією в середині XVII ст. місто

зів і ведуть своє коріння від великого князя київського

сильно постраждало: у 1667 році у ньому нараховувалося

Святополка

лише 111 господарств, тоді як у 1648 році їх було 401. Піс-

Острозьких Данила історик уважав згаданого у тому ж

ля зазначених подій місто у своєму попередньому значен-

джерелі князя Дмитра, який, на його думку, був сином по-

ні не відновилося. У XVII ст. частиною Турівської волості

мерлого 1292 року пінського князя Юрія Володимировича.

володіли Любомирські, а у XVIIІ ст. – Потоцькі.

Ізяславича.

Батьком

родоначальника

Тож Турів був не лише одним із адміністративних

Дехто з дослідників вважає, що з Туровом також

центрів володінь роду Острозьких, не лише їхньою

пов’язані витоки роду Острозьких. Так, у ХІХ ст. істо-

резиденцією і великим економічним центром. Можли-

рик Михайло Максимович, вивчаючи записи Києво-

во, саме тут знаходилися витоки цієї давньої аристо-

Печерського Синодика, де князі Острозькі вписували для

кратичної фамілії.

585

584. Князь Свидригайло. ХІХ ст. Худ. Ю. Озембловський 585. Фундаменти собору часів Київської Русі 586-587. Церква Всіх Святих у Турові (ХІХ ст.) і розташований біля неї пам'ятний знак на честь Василя-Костянтина Острозького (1998 р.) 588. Пам’ятник Кирилу Туровському на Замковій горі. 1993 р. Ск. М. Іньков, арх. М. Лук’янчик

588

267


Чмелюв

589

«Не маю сили писати через тяжкий жаль і смуток,

589. Карл Х Густав. Гравюра XVII ст. з малюнку Д. КльоккераЕренстраля

яким навідав мене з волі Своєї Святої Найвищий Господь», – з цих слів починається лист Януша Острозького до наймилішої дочки Євфродзини Заславської, датова-

590. Чмелюв: руїни вежі на острові

ний 19 січня 1618  року. Одразу дві жахливі новини мав

591. Рештки замку Шидловецьких

повідомити старий краківський каштелян, і в кожній ішлося про смерть дітей: доньки Елеонори і сина ЯнаВолодимира. Найболючішою була втрата єдиного сина

590

і продовжувача фамілії Острозьких, народженого щойно в червні 1617 року. На той момент ще були живі племінники Януша Костянтиновича, але за кілька літ, коли він сам помиратиме, на світі не залишиться жодного з них. Маєток, в якому помер маленький княжич, – Чмелюв поблизу Опатова в Малій Польщі – Януш Острозький придбав на початку XVІI  ст. За сто років до того ці землі належали його дідові по матері Криштофу Шидловецькому (1467–1532), що обіймав найвищі в ієрархії Польського королівства уряди канцлера і краківського каштеляна. У 1519–1531 рр. на околицях Чмельова поста-

проводив тут в останні роки свого життя, сюди ж було

ла споруда, яку і досі називають замком Шидловецьких.

перевезено його тіло одразу після смерті. Занепад чме-

Януш Острозький, перебудувавши і укріпивши замок чо-

лювського замку пов’язують із подіями 1657 року, коли

тирма бастіонами, вирішив зробити його однією з осно-

його взяло штурмом і спустошило військо шведського

вних своїх малопольських резиденцій. Багато часу князь

короля Карла Х Густава.

591


Шамотули Резиденція познанського воєводи Лукаша Гурки знаходилася у Шамотулах недалеко від Познані. Найдавнішою спорудою замкового комплексу і, водночас, найбільш привабливим його елементом є вежа Чорної княжни. Прийнято вважати, що тут у 1559–1573 рр. проживала дружина воєводи Галшка Іллівна Острозька. Чи справді княжна була ув’язнена у вежі, як про це оповідають, чи мала певну свободу пересування – достеменно невідомо. Через брак документальних свідчень цей епізод біографії Галшки Острозької упродовж тривалого часу було овіяно різними легендами. Одна з них розповідає про те, що справжньою втіхою бідолашної «чорної княжни» була молитва у шамотульській колеґіаті. Протестант Лукаш Гурка начебто дозволив своїй дружині-католичці відвідувати храм через таємний підземний хід, який з’єднував вежу із місцем богослужіння. Археологи навіть виявили сліди ходу під час розкопок. Проте сенсаційність знахідки підважує та обставина, що на момент одруження воєводи із Галшкою Острозькою святиня вже перебувала в руках його одновірців. Тож, якщо княжна хотіла відвідати месу у католицькому храмі, їй доводилося б їхати за 35 кілометрів до Познані. У наш час чотириповерхова готична вежа XV  ст. слугує філіалом місцевого музею. У Шамотулах іменем Галшки названо вулицю, кінотеатр, кілька спортивних і громадських об’єднань. 592

592. Вежа Галшки Острозької в Шамотульському замку

593

593. Уламок кахлі й двері XVI ст. з музейної експозиції замкової вежі

269


Ярослав У давні часи першорядним завданням для будь-якої королівської чи аристократичної фамілії було правильне вибудовування матримоніальної політики. Від того, з ким одружиться син (онук, племінник, молодший брат) голови сімейства або за кого вийде заміж його дочка (онука, небога), напряму залежало майбутнє цілого роду.

594

Шлюб укладався заради встановлення корисних зв’язків, розширення земельних

походила з аристократичної родини, яка суттєво посту-

володінь, врешті, заради престижу і збільшення сла-

палася йому своїм майновим потенціалом і соціальним

ви роду. Годі казати, що при такому підході емоційний

статусом. До того ж, Костки були відомі як ревні като-

контакт між молодятами відходив на задній план – хо-

лики і покровителі єзуїтів. У світлі релігійної політики,

лодний розрахунок старших членів фамілії робив їх за-

яку на початку 1590-х провадив патріарх дому Острозь-

ручниками ситуації. Навіть знаючи про це, іноді буває

ких князь Василь-Костянтин, це був серйозний мінус.

складно вловити логіку, якою керувалися сторони, при-

Перекрити його можна було б лише дуже вагомим ар-

ймаючи доленосне рішення.

гументом. Ним могли б стати, наприклад, зв’язки.

В родині Острозьких також маємо приклади «див-

До 1592 року Анна Костчанка вже була круглою сиротою.

них», на перший погляд, шлюбів. Один з таких відбув-

Її батько, сандомирський воєвода Ян Костка, помер ще

ся у 1592 році, з’єднавши долі князя Олександра та Анни

у 1581 році, а мати Софія Одровонжівна – за рік до того.

Костчанки зі Штемберка. Обраниця клану Острозьких

З двох братів на момент укладання шлюбу жодного також не було в живих, а рідна сестра Катаржина була поки що незаміжньою. Сестри виховувалися під наглядом свого

595

дядька, поморського воєводи Криштофа Костки, який на політичному олімпі Речі Посполитої був фігурою маловідомою. Тож мотив встановлення корисних зв’язків варто одразу відкинути. Здається, більше приваблювали Острозьких земельні володіння і походження Анни Костчанки. Її бабка по лінії матері, також Анна (бл. 1498–1557), була останньою представницею мазовецької династії Пястів – того самого роду, до якого належали перші польські королі. Після того, як в 1526 році постало питання про приєднан-

270


Якубовіце

ня Варшави і цілої Мазовії до складу Польського королівства, місцева знать проголосила Анну своєю правителькою. Утримати самостійність батьківщини їй так і не вда-

Якубовіце князь Януш Острозький придбав у спад-

лося, проте нащадки цієї жінки добре пам’ятали про своє

коємців белзького каштеляна Анджея Тенчинського

особливе походження.

в 1617 році. На рішення вплинуло вдале розташування

Княжна Анна Мазовецька вийшла заміж за поділь-

села в кількох кілометрах від Любліна. У цьому велико-

ського воєводу Станіслава Одровонжа. Увага Острозьких

му адміністративному і торговельному центрі держави,

була прикута і до його генеалогії. Річ у тім, що Одровонж

де князь щороку проводив кілька тижнів, а то й місяців,

був спадкоємцем вигаслої магнатської сім’ї Ярославських,

проживання було недешевим. Тож, як тільки з’явилася

яка виводила своє коріння від Тарновських. Оминути цей

нагода придбати поблизу міста нерухомість, Острозький

факт Острозькі не могли. Під кінець XVI ст. саме їм нале-

скористався нею.

жала більша частина Тарновщини разом із родовим гніз-

Попередні власники Якубовіце у другій половині

дом і титулом «графів на Тарнові». Тож через цей шлюб

XVI ст. звели у маєтку двоповерховий замок, чи, радше,

Острозькі могли розраховувати на приєднання до своїх

палац, двері якого тепер були відкриті для Острозьких.

володінь ще одного уламку спадщини дому Тарновських.

Поки що невідомо, як часто і чи взагалі бував тут ста-

Центральним маєтком Олександра і Анни Острозьких

рий краківський каштелян перед смертю (1620), а от ро-

став Ярослав над Сяном, заснований ще в першій поло-

дина його доньки княгині Євфрузини Заславської регу-

вині ХІ ст. і названий на честь київського князя Яро­слава

лярно навідувалася до цієї підлюблінської резиденції.

Мудрого. Резиденція знаходилася у спеціально збудова-

Наприклад, у 1622 році Заславські аж сім разів зупиня-

ному на кошти подружжя палаці, де згодом народилися

лися у замку і провели у ньому загалом близько 90 днів.

і отримали виховання їхні діти. Після смерті в 1603 році

Теперішні обриси замок у Якубовіце (пол. Jakubowice

князя Олександра вдова почала активно підтримувати

Murowane) набув після кількох реконструкцій ХІХ ст.

католицькі фундації своїх пращурів, у першу чергу, єзуїт-

Внаслідок ремонтних робіт до житлової споруди, пере-

ський колегіум і костел Святого Яна. Останній, уже як ко-

оздобленої у псевдороманському стилі, було добудовано

легіата Божого Тіла, зберігся до нашого часу. Багато важ-

вежу. Під час Другої світової війни пам’ятка сильно по-

ливих подій пов’язало родину Острозьких із цим храмом.

страждала і так і не була належним чином поновлена.

В його стінах виходили заміж одна за одною всі три дочки

Нині замок знаходиться на консервації.

Анни Костчанки. Тут лежали тіла двох її синів, померлих 596

ще у дитинстві. В 1636 році у криптах костелу урочисто поховали саму княгиню Острозьку, а трохи згодом сюди привезли з Острога й тлінки її чоловіка, волинського воєводи Олександра Костянтиновича.

594. Колегіата Божого Тіла в Ярославі (колишній єзуїтський костел Св. Яна) 595. Кам’яниця родини Орсетті (XVI-XVII ст.) на центральній площі Ярослава 596. Руїни замку в Якубовіцах Мурованих

271


Спадщина дому Острозьких Хоча рід Острозьких вигас, пам’ять про нього живе завдяки матеріально-культурній спадщині, яку залишили по собі представники цієї давньої аристократичної фамілії. Щедрою підтримкою церкви, опікою над людьми науки і мистецтва Острозькі нічим не відрізнялися від сучасних їм монарших і великопанських родин Європи. Завдяки традиції меценатства повною мірою зміг розкритися талант поетів Петрарки і Шекспіра, художників Рубенса

598

і Мікеланджело, лікарів і алхіміків Парацельса та Нострадамуса, композиторів Генделя і Моцарта. Цих та багатьох

597. Церква Св. Трійці у Вільнюсі

інших видатних історичних постатей минулого об’єднує

598. Борисоглібський собор у Новогрудку. ХІХ ст. Худ. Є. Павлович

одна спільна риса: довший чи коротший час вони перебували у свиті впливового патрона, який гарантував їм

599. Погруддя Томаша Маковського у Несвіжі

безпеку і, водночас, наділяв усім необхідним для роботи й належного існування. Покровительство над цими людьми не лише задовольняло природний інтерес чи певні потреби вельмож. Подібна доброчинність підкреслювала особливий статус мецената, оточувала його ім’я ореолом шани і слави. Інтелектуальна продукція та твори мистецтва, 599

що з’явилися завдяки підтримці аристократа, ставали вічним пам’ятником для благодійника і, водночас, спри597

яли утвердженню його родини в суспільстві. Певною мірою опіка над визнаними майстрами своєї справи, а також матеріальне забезпечення церковних і освітніх закладів свідчили про політичні амбіції вельможі, його прагнення до лідерських позицій у регіоні чи навіть державі. У цьому контексті привертають увагу слова Захарії Копистенського, який у 1623 році в передмові до «Бесід Йоана Златоуста» прославляв спонсора видання волинського князя Стефана Четвертинського. Благочестивий і побожний князь в скрутний для Церкви час любив і шанував православне духовенство, чим наслідував своїх предків — давніх монархів руських, «бо ж і вони, окрім справи своєї рицарської, церкви будували, духовний стан умножали,

272


601

600

часто їх навідували, про спасіння своє радячися і питаючи, і до себе їх взивали, з великою покорою до них завжди ставлячися, і пожертвами їх утішаючи». Престиж фамілії Острозьких, відколи вона зійшла на політичний олімп своєї батьківщини, також вибудовувався за участі найближчого оточення. На жаль, нам мало відомо про меценатську діяльність першого великого представника роду гетьмана Костянтина Івановича. Втім, не секрет, що з ініціативи відомого полководця було

602

побудовано не одну святиню як у Острозькому князівстві, так і поза його межами (наприклад, храми Св. Миколая і Св. Трійці у Вільні, св. Бориса і Гліба у Новогрудку). Сучасники визнавали Костянтина Івановича одним з найбільших оборонців Православної Церкви у цілому Великому князівстві Литовському. У другій половині 1570-х почало формуватися інтелектуальне середовище на дворі молодшого гетьманового сина київського воєводи Василя-Костянтина Острозького. Вже згаданий вище Захарія Копистенський так оспівує ближче оточення князя: «Знаходилися на дворі його і мовці, рівні Демосфену, і інші різні любомудрці.

603

Знаходилися і доктори славні, в грецькій, слов’янській і латинській мовах навчені. Знаходилися і математики, і астрологи найкращі, між якими преславний математик,

600. Руїни єзуїтського колегіуму в Острозі. ХХ ст. Худ. В. Авер’янов

філософ і астролог Ян Лятос». Окрім Лятоса, до кола слуг

601. Корпус Національного університету «Острозька академія» 602. Макет-реконструкція Острозького єзуїтського колегіуму XVII ст.

і приятелів руського магната в різні часи входили ліка-

603. Пам’ятний знак на місці, де гіпотетично знаходилося приміщення Острозької слов’яно-греко-латинської школи

рі Курцій і Раймон Каркасон, співак Василь Германович,

273


друкар Іван Федоров, письменники-полемісти Василь

606. Портрет невідомого в червоному жупані. Кінець XVI початок XVII ст. Худ. невідомий

Малюшицький (Василь Суразький), Клірик Острозький, Мартин Броневський (Христофор Філалет), вчені греки

607. Друкарський станок XVI ст. (реконструкція) і стародруки з острозької друкарні

Кирило Лукаріс, Дионісій Раллі, Никифор Парасхес, і багато інших. Щільний контакт із цим осередком мали придворний поет Януша Острозького Шимон Пекалід, а також слуги князів Радзивілів, зокрема, поет Андрій Римша, гравер і картограф Томаш Маковський.

606

З великою долею вірогідності можна припустити, що опікувалася родина князя Василя-Костянтина і художниками. Парадні апартаменти фамільних резиденцій прикрашали ікони, портретні зображення членів сімейства і європейських правителів, картини місцевих і закордонних митців. Один тільки Кобєжинський двір неподалік від Тарнова на початку XVII ст. прикрашало більше сотні «образів», у тому числі 36 зображень римських імператорів, портрети князя Мантуї, п’ятьох римських пап, двох польських і одного французького короля, краківського каштеляна Криштофа Шидловецького, гетьманів Яна Тарновського і Яна Замойського. Відомі імена шістьох малярів, які в останній третині XVI ст. проживали в столичному місті Острозького князівства. Хтось із них, а можливо, й інші майстри постійно

604 607

перебували на дворі київського воєводи. Деякі портрети Острозькі замовляли придворним художникам своїх приятелів, купували у великих містах, таких як Краків, Люблін, Львів чи Ґданськ. Те, чого не могли дістати в Речі По-

605

сполитій, спеціально шукали за кордоном. Дізнаємося про

604. Пам’ятник Івану Федорову у Львові. 1977 р. Арх. А. Консулов, Ск. В. Борисенко, В. Подольський

це із приватних листів. Так, зять краківського каштеляна Януша Острозького Олександр Заславський просив сво-

605. Печатка братства імені князів Острозьких. ХІХ ст.

го торгового агента придбати для нього в Італії «майстер-

274


609

засновника

ордену

маріан

блаженного

Станіслава

Папчинського (1631–1701). Інший єзуїтський колегіум фундувала в Ост-

608

розі онука Софії Одровонжівни Анна-Алоїза 608. Уривок тестаменту княжни Галшки Острозької (Дубно, 1576 р.)

Ходкевич. У 1624 році вона відписала на навчальний

609. Галшка Острозька. 1998 р. Худ. Ю. Нікітін

ами. На момент смерті своєї протекторки острозь-

610. Святотроїцький монастир у Межирічі

заклад перші земельні ділянки у місті і поза його межкі єзуїти посідали в князівстві 3 містечка і 22 села, 610

тож матеріальне забезпечення колегіуму вважалося найкращим в усій Речі Посполитій. Місцевий осе-

но виконану ікону святої Цецилії і портрет теперішнього

редок єзуїтів був орієнтований переважно на ді-

венеційського князя у повний зріст і в княжому вбранні».

тей з родин слуг фундаторки та її спадкоємців. По-

Острозькі відомі як благодійники кількох навчаль-

руч зі шляхтою польського походження навчали-

них закладів, розташованих у різних куточках колишньої

ся в Острозі люди тутешні – нащадки волинсько-

Речі Посполитої (наприклад, у Вільні, Кракові, Позна-

го та київського рицарства: Єловицькі, Калусовські,

ні). Та найбільше члени роду опікувалися трьома освітні-

Канони, Сенюти-Радогоські, Стрибилі та інші. Для бага-

ми осередками: Острозькою слов’яно-греко-латинською

тьох із них виховання в католицькій традиції стало приво-

академією і єзуїтськими школами в Ярославі та Остро-

дом до зміни конфесійної приналежності. Довга історія

зі. Першим було засновано Ярославський колегіум, що

закладу, яка ще потребує детального вивчення, завер-

проіснував два століття (1575–1773). Його фундаторкою

шилася у 1773 році після ліквідації Товариства Ісуса.

була теща волинського воєводи Олександра Острозько-

Справжньою кузнею кадрів дому Острозьких задовго

го Софія Одровонжівна, мати Анни Костчанки зі Штем-

до появи єзуїтського колегіуму була інша острозька шко-

берка і бабка Анни-Алоїзи Ходкевич. Всі три жінки ще-

ла, відкрита в другій половині 70-х рр. XVI ст. київським

дро наділяли навчальний заклад грошима і землями, не

воєводою князем Василем-Костянтином. Вчені досі спе-

жаліли коштів на місцеву бібліотеку, аптеку та бурсу. Се-

речаються про те, яку мету ставив перед собою Острозь-

ред вихованців ярославських єзуїтів варто згадати братів

кий, створюючи освітній заклад вищого типу, в якому ла-

Адама-Костянтина і Януша-Павла Олександровичів Ост-

тинська система навчання працювала на утвердження пра-

розьких, ректора Торунського колегіуму Казимира Чи-

вославної традиції. В тогочасній літературі школа отри-

жевського (1673–1746), ректора Ягеллонського універ-

мала назву «академії», хоча документально цей статус

ситету в Кракові Себастяна Сєраковського (1743–1824),

закріплений за «Волинськими Афінами» так і не був.

275

cтор. 277


Серед студентів тримовної (слов’яно-греко-латинської) школи, яка проіснувала близько 60 років, натрапляємо на імена таких видатних в майбутньому історичних постатей, як козацький гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний, автор полемічних творів архієпископ Мелетій Смотрицький, архімандрит Києво-Печерського монастиря Єлисей Плетенецький, київський митрополит Йов Борецький

611

та ін. Вихованці закладу стояли у витоків київського

612

шкільництва, безпосередньо долучившись до створення Києво-Могилянської академії. Свої найкращі часи острозька школа переживала, допоки власником міста залишався її фундатор князь Василь-Костянтин Костянтинович (†1608). З його ініціативи тут викладали вчені, спеціально запрошені для здійснення перекладу сакральних текстів і творів «отців Церкви». Головним результатом роботи перекла614

дацького гуртка стала Острозька Біблія – перше повне видання книг Святого Письма церковнослов’янською мовою. Ця унікальна пам’ятка, що побачила світ

613

у 1581 році, була покладена в основу публікацій Біблії, здійснених вже у Московії упродовж XVII–XVIII ст. За весь час існування острозької друкарні (діяла з перервами у 1578–1612 рр.) тут було надруковано майже три десятки перекладних та оригінальних текстів, у тому числі «Буквар» (1578), «Хронологію» Андрія Римші (1581), «Ключ Царства небесного» Герасима Смотрицького (1587), «Книгу о постничестві» Василія Великого (1594), «Маргарит» Йоана Златоуста (1595), «Апокрисис» Христофора Філалета (1598), Требник (1606) та ін. 618

615 611. Печатка митрополита Йова Борецького 612. Гетьман Петро Сагайдачний на гравюрі XVII ст. 613. Портрет Мелетія Смотрицького. XVII ст. Худ. невідомий 614. Титульна сторінка «Граматики слов’янської» М. Смотрицького (1619 р.) 615. Сторінки стародруку XVII ст.


617

616 616. Портрет Анни-Алоїзи Ходкевич. ХІХ ст. Худ. В. Жолтовський 617. Охоронний привілей Анни-Алоїзи Ходкевич латинській школі в Острозі (Берестечко, 1623 р.). Впис до актової книги Луцького гродського суду 618. Волинський краєвид з Межиріцьким монастирем під Острогом

cтор. 238

Нащадки Костянтина Івановича Острозького, як і він

поширюючи серед них «правдиву віру». Результатом діяль-

сам, були засновниками і благодійниками багатьох хрис-

ності цієї жінки стало закриття ряду православних церков,

тиянських святинь, розташованих на території князів-

передача інших до рук унійного духовенства, а також по-

ства. Найбільшими серед них були православні (згодом

будова цілої мережі католицьких храмів в усіх великих міс-

унійні) монастирі в Дермані, Дорогобужі, Дубні, Любарі,

тах її володінь. Деякі з цих споруд зводилися із залученням

Монастирку, Острозі, Степані, Чернчичах під Луцьком,

кращих іноземних архітекторів. Так, єзуїтську святиню

католицькі кляштори в Дубні, Межирічі, Опатові,

в Острозі проектували і будували італійські майстри

Острозі, Переворську, Старокостянтинові, Ярос-

Себастян Бруно, Джакомо Бріано і Бенедетто Моллі.

лаві. Кошти на утримання цих та інших сакральних спо-

Врешті, потрібно згадати і про колонізаційні, зокрема,

руд надходили не лише від єдиновірних правителів Ост-

містобудівні ініціативи князів Острозьких. За їхнім розпо-

рожчини. До початку XVII ст. картина, коли православ-

рядженням були осаджені сотні сіл і десятки міст, таких,

ний князь матеріально підтримував католицьку громаду,

як Деражня, Димер, Козлин, Краснопіль, Липовець, Луги-

а «латинянин» оберігав від усіляких небезпек своїх під-

ни, Межиріч, Миропіль, Ольшаниця, Островець, Смолди-

даних східного обряду, була звичайною. Толерантне став-

рів, Тетіїв та ін. Цікаво, що у назві ряду міських поселень

лення до іншовірців простежується прикладами надань

і по сьогоднішній день закарбоване ім’я роду або одного

і оборонних листів Галшки, Василя-Костянтина і Януша

з його представників. Для прикладу згадаймо Базалію,

Острозьких.

Костянтинів (тепер Старокостянтинів), Олександрію, Но-

На їхньому тлі виділяється постать княжни АнниАлоїзи, яка намагалася дисциплінувати своїх підданих,

вий Острожок (тепер Острожок), Остропіль (тепер Старий Остропіль), Янушпіль (тепер Іванопіль).


Нащадки князів на Острозі

619

Найславніший в історії Речі Посполитої руський аристократичний рід припинив своє існування після смерті 12 вересня 1620 року краківського каштеляна князя Януша Костянтиновича. Тоді, коли це сталося, ще жили вдова Теофілія Тарлувна і три племінниці небіжчика, що народилися у сім’ї його брата Олександра Острозького. Останньою з них померла Анна-Алоїза Ходкевич (1654). Прийнято вважати, що на цьому історія роду добігла кінця. З формальної точки зору, так воно і є, проте навіть після згасання фамілії кров Острозьких текла і досі тече у жилах багатьох людей, споріднених із княжою династією по жіночій лінії. Аби в цьому переконатися, уважніше придивімося до постатей, які успадкували розлогі володіння «некоронованих королів Русі». Після того, як на початку XVII ст. землі князівства було поділено навпіл між синами Василя-Костянтина Острозького, вони більше ніколи не об’єднувалися під владою однієї

619. Родовід князя Януша Сангушка, спадкоємця Острозьких і Шереді. XVIII ст.

людини. У 1620 році частка краківського каштеляна Януша Острозького дісталася його онукові, народженому дочкою

і заможними людьми були її нащадки, жоден з них не до-

Євфрузиною у шлюбі з князем Олександром Заславським.

жив до початку XVIII ст.

Прямі нащадки цієї жінки князі Заславські, Любомирські

Середня з сестер Острозьких – Анна-Алоїза – взагалі не

і Сангушки почергово обіймали половину Острожчини

залишила потомства: дружина великого литовського гетьма-

і носили титул острозьких ординатів. Останній з них – на-

на Яна-Кароля Ходкевича спочила в 1654 році бездітною вдо-

двірний литовський маршалок Януш-Олександр Сангушко

вою. На відміну від Катерини і Анни-Алоїзи, життя старшої

(1712–1775) – був бездітний. У середині XVIII ст. він роздав

дочки Олександра Острозького Софії виявилося доволі ко-

своїм кредиторам і приятелям неподільні ординатські воло-

ротким (княжна померла в 27 років). За 9 літ шлюбу зі Станіс-

діння, порушивши у такий спосіб заповіт свого пращура.

лавом Любомирським вона народила п’ятьох дітей. Нащад-

У 1621 році другу половину князівства розподіли-

ки її сина — коронного маршалка Єжи-Себастяна — живуть

ли між собою три дочки князя Олександра Острозько-

і в наш час. Окрім тих, які належать до роду Любомирських,

го: Софія Любомирська (1595–1622), Анна-Алоїза Ход-

серед багаточисельних нащадків Софії Острозької виста-

кевич (1600–1654) і Катерина Замойська (1602–1642).

чає представників найвідоміших аристократичних фамілій

Молодша з сестер у шлюбі з київським воєводою Томашем

колишньої Речі Посполитої, таких, як Потоцькі, Браницькі,

Замойським народила троє дітей, була свекрухою князя

Радзивіли, Сапіги, Сангушки, Замойські, Тарновські, Тиш-

Яреми Вишневецького і бабкою польського короля Мі-

кевичі та інші. У давнину вони займали ключові пози-

хала Корибута-Вишневецького. Хоч якими впливовими

ції в управлінні Польсько-Литовською державою, а після

278


620. Януш-Олександр Заславський. XVII ст. Худ. А. Стех

620

621. Король Міхал КорибутВишневецький. XVII ст. Худ. невідомий 622. Александр-Станіслав Потоцький, ад’ютант Наполеона. ХІХ ст. Худ. А. Кокулар

623

623. Беата Тишкевич у ролі Ізабели з фільму «Лялька» режисера В. Є. Гаса

621

її поділів влилися до політичних еліт Російської і Австрій-

622

Число осіб, у жилах яких тече кров князів Острозь-

ської імперій.

ких, на сьогодні давно перевищує сотню, а географія

Згадаймо лише деякі найвидатніші постаті, чиєю пря-

їхнього місця проживання охоплює обидві півкулі нашої

мою пращуркою була Софія з Острога Любомирська.

планети (Франція, Великобританія, Іспанія, США, Кана-

Почати короткий перелік можна з Тадеуша Чацького

да, Бразилія та ін.). З сусідніх держав найбільше нащадків

(1765–1813) – польського освітнього діяча, історика і ко-

Острозьких можна зустріти в Польщі. Серед них, напев-

лекціонера, члена польського уряду останніх двох деся-

не, найвідомішою постаттю є улюблена акторка багатьох

тиліть його існування, співавтора Конституції 3 травня

шанувальників кіно Беата Тишкевич (нар. 1938), онука

1791 року і засновника Кременецького ліцею на Волині.

княжни Софії Олександрівни в дев’ятому поколінні.

На початку XIX ст. камергером французького імпера-

«Острозьке» відгалуження родини Любомирських

тора Наполеона Бонапарта був граф Александр-Станіслав

нині представляють близько 50 осіб. У 2010 році один

Потоцький (1776–1845). Представник іншої гілки роду По-

з членів цього старовинного аристократичного роду

тоцьких граф Альфред-Юзеф (1817–1889) – очільник ав-

князь Станіслав (нар. 1931) створив благодійну Фунда-

стрійського міністерства сільського господарства (1867–

цію князів Любомирських, яка піклується, між іншим,

1870), а пізніше й керівник уряду Ціслейтанії (1870–1871),

і про збереження історичних традицій фамілії. На даний

намісник королівства Галичини та Лодомерії (1875–1883).

момент її очолює син засновника князь Ян Любомирський-

У витоків польської самостійності в роки Першої світової

Лянцкоронський (нар. 1978).

війни стояв князь Здзіслав Любомирський (1865–1943),

***

президент Варшави (1915–1917) і лідер Реґентської ради, з ініціативи якої 7 жовтня 1918 року було проголошено Маніфест про незалежність Другої Речі Посполитої.

Імена пов’язаних із Острозькими історичних поста-

З осіб, які зробили кар’єру поза межами Європейсько-

тей минулого і наших сучасників можна було би наво-

го континенту, згадаємо, для прикладу, багаторічного посла

дити і далі. Зрештою, у цьому короткому нарисі згадані

Мальтійського ордену в Бразилії і Парагваї (1954–1965) князя

лише нащадки Софії Олександрівни. А скільки й інших

Александра-Ольгерда Чорторийського (1888–1977) та амери-

жінок цього славетного князівського дому, вийшовши за-

канського продюсера і режисера князя Антонія-Станіслава

між, залишили у своїх дітях живу пам’ять про себе! Тож,

Радзивіла (1959–1999). Цікаво, що матір’ю працівника кіно-

можна з певністю твердити, що навіть після зникнення

індустрії була Лі Був’є, рідна сестра першої леді Сполучених

князів Острозьких генетичний код роду і досі передаєть-

Штатів Америки Жаклін Кеннеді.

ся у спадок.

279


ВИДАВНИЦТВО ВИСЛОВЛЮЄ ПОДЯКУ ЗА ПЛІДНУ СПІВПРАЦЮ І НАДАННЯ ІЛЮСТРАТИВНОГО МАТЕРІАЛУ Музею історичних та культурних реліквій родини Шереметьєвих Національному музею Литви Художньому музею Литви Бібліотеці Академії наук Литви Бібліотеці Вільнюського університету Музею війни ім. Вітовта Великого у Каунасі Тракайському історичному музею Посольству Литовської Республіки в Україні Національному архіву у Кракові

Ірмологіоном називають збірку церковних гімнів, які виконувались під час літургії у православних храмах. Ви, шановний читачу, маєте унікальну можливість прослухати старовинні наспіви з ірмологіону, яким близько п’яти століть, звернувшись на сайт видавництва

Краєзнавчому музею у Тарнові Краєзнавчому музею у Шамотулах Центральному державному історичному архіву у Києві

www.baltia.com.ua

Національному університету «Острозька академія» Державному історико-культурному заповіднику у м. Острозі Науковій бібліотеці ім. В. Вернадського Національному Києво-Печерському історико-культурному заповіднику Національному заповіднику «Софія Київська» Національному музею історії України Бахчисарайському державному історико-культурному заповіднику Історико-культурному заповіднику «Старий Луцьк» Державному історико-культурному заповіднику міста Дубна Тернопільському краєзнавчому музею Рівненському обласному краєзнавчому музею Алфредасу Бумблаускасу Пятрасу Вайтєкунасу Сігітасу Нарбутасу Дайві Нарбутене Олексію Шереметьєву Сергію Климовському Олександру Алфьорову Людмилі Башинській Олені Бірюліній Наталії Бондар Олегу Башинському Тарасу Вихованцю Людмилі Демченко Марині Євтушенко Лукашу Коссацькому-Литвину Петру Кралюку Олегу Однороженку Ользі Сіткарьовій Андрію Фелонюку Видавництво висловлює особливу подяку Ігорю Тесленку, Миколі Бендюку, Дмитру Виговському і Сергію Грабару за ініціативу, допомогу і постійну підтримку у підготовці видання

«Стихира», Острозький наспів XVI століття у виконанні хору Національного університету «Острозька академія» під керівництвом Лариси Бащук

Князі Острозькі * The Ostrogskis  

Links of the ancient history of Lithuania. Belarus and Ukraine for the present time

Read more
Read more
Similar to
Popular now
Just for you