Page 1

хаддад-розкладай


даніо реріо <міні-поема, названа і-о>

скульптурі хлопчика із їжачком на виставці вірменського мистецтва у Москві <епіграф>

зачудування світом. бо незнання *** <частина перша, ііі > тепло пісок гори дають тобі тіло це твоє і-о ііі ооо (я даніо реріо даніо реріо так і запам’ятай) хтось концентрується у твоїх пальцях у твоїй сухій вивітреній шкірі ти пісок сиплеться – торкайся мене торкайся!!! піском просиплеться між твоїх пальців ти тільки тссс

іііі... я була вода я стала пісок я даніо реріо даніо реріо даніо ре-рі-о... *** <частина друга, ооо > я бачила хлопчика


він тримав у долоні шпичасте тіло живе пульсуюче – серце калатало – так страшно! – кликало на допомогу : даніо реріо даніо реріо даніо реріо (сіре непомітне) тіло мого хлопчика – його ж душа гостре й тонке як аркуш із лезами-гранями сильвета хлопчика – ах! – мої діти будуть – орігамі я даніо реріо даніо реріо даніо збирати сіль по кристалах злизувати зі шкіри вдихати з морською водою концентрую себе в концентричні кола хвилі – відцентрово частки – доцентрово даніо реріо – пісок і сіль води прагне до тебе хвилею аби стати твоєю часткою тому ти і даніо реріо і-о *** <репліка вбік> даніо реріо – то серце вирізьбленого хлопчика із зіницями-зорями

безмежжями повними вогню даніо реріо їжачок і хтось іще прихований в ненаписаній частині що зватиметься а-і-е

8.12.2006 22:25


коли падає дощ його довгі волосинки змійками злизують порох із твоєї засмаглої шкіри його закручені пальці мацають твій одяг лоскочуть і стікають спиною вниз-вниз-внизпід саму землю роз’ятрюють її і вилазять до джерел повзуть у небо а там – його сльозинки пробивають сім дахів і входячи в судини летять зі швидкістю світла прямо в твоє юне серце


аврора хто він той що лежить у середмісці кладовища? у його синьо-блакитній імлі сірі голуби залишають свої крила померлим кидають нам шматочки хліба і відлітають у видінь чи невідь але серед тих що лежать у середмісці цього свята цього святого міста є пам’ять їхня пам’ять важка у сходженні схожа на сталевий пам’ятник що його вірні товариші поставили на свого товариша : аврора в середмісці із зіркою нагорі по боках тягнуться три металеві ланцюги а фундаментом стоять три величезні шестірні по двадцять кіло кожна : аврора у середмісці чекає на своїх героїв авроро він твій той що лежить прямісінько під тобою?


флюґер мої східні батьки західні друзі північні дідусі й бабусі мої південні діти а ще – приятелі знайомі, незнайомі вороги, приятелі ворогів купа собак, котів, улюблених дахів книжок, пісень, героїв, слів – для всього є своє у цьому географічно визначеному просторі навіть цілунки доводиться орієнтувати сторонами світу аби лише не вийти з кола окресленого залишаючись у центрі всесвіту


мммяу!.. я третій день як граційна (ну знаєте як воно буває коли жінка вбирається в чорне а вії підфарбовує в таємничий колір жалоби тоді до її ста сімдесяти трьох додаються ще 3-5-7 сантиметрів) так от третій день як граційна і третій день як блукаю вулицями нічного міста перебігаючи дорогу перехожим і переїжджим і все б нічого якби не срібна бляшка на моїй сумочці уночі вона фосфоризується і світиться мордою собаки Баскервілів і перехожі замість подумати : о яка киця! тричі спльовують і пошепки кажуть : сука!..


дві абсолютно різні історії про небесний колір барабашово в глибинах харківської підземки живе блакитна станція із загадковою назвою (утім – хто скаже чим не загадково звучить станція завод Малишева або ХТЗ або Пролетарська чи Площа повстання? але зараз ми з вами на станції Ба-ра-ба-шо-ва) одної вологої ночі чоловік і жінка вийшли на станції було 23:47 купа людей над входом метушилися зі своїм крамом і вони подалися просто купити жінці куртку – таку синтепонову кольору хакі куртку приємна дівчина їх зустріла і навіть зі свого плеча зняла дала сказала: на мєряй ета ана бальшая размєр і справді – куртка якраз по жінці – літепло стало на душі розрахувалися і додому поїхали на таксі

а вдома стоячи перед дзеркалом вихилялась перед чоловіком мовляв нам пощастило гарно куртка сидить а в кишені – дивіться – розкрийте очі – купа грошей!!! чоловік зрозумів – то денна виручка і жінка зрозуміла – то денна виручка і зранку порядно назад на базар знайшли той контейнер віддали гроші а їм у відповідь : знаєте вона учора повісилася


щастя я розкажу вам історію про неймовірне щастя лишень послухайте саме так усе й буває (зрідка) чоловік і жінка ліпше – жінка і чоловік були вагітні вони чекали дитину завважте: відсутність грошей не могла вплинути на щастя від очікування вихідними гуляли парком днями були на заводі вечорами пили молоко і дивилися телевізор ночами кохалися – поки була можливість того щасливого ранку вона розродилася трійнею усе пройшло добре лишень у підвалі цього блакитного (за кольором стін) будинку знайшли того чоловіка він там власноруч повісився а в жінки лишились два хлопчики й дівчинка чим не щастя для жінки


продавець води <поема про нього і про неї/про них>

присвячується тому хто себе упізнає *** *** *** <частина перша, про нього> вона така чутлива що стікає твоєю спиною ніжноніжно ніби кажучи тобі: відчуй мене і слід мій на собі відчуй ти примружуєш очі від насолоди бо: вона торкається отого заповітного острівця між лопатками де в тебе зазвичай виростають крила щоразу коли... бо: тільки з краю-межі-леза-хребта тієї гори тобі потрібні крила аби якось вижити і тоді ти примружуєш у судомі насолоди пальці/пучки бо замість крил у тебе за спиною виростають дві краплі її *** *** *** <частина друга, про нього/неї>


хто знає на дотик повітря і ловить його своїм слухом підставляє під нього звивини свого вуха а потім ритмічно хилитається за завиваннями вітру аби лише він улетів і торкнувся своїм язиком барабанних перетинок десь там глибоко глибоко глибоко усередині... аби аж чутно стало його голос звідти аби він залишався не ззовні а саме з-осердя-себе як ураган колами спіралями сходив до найвищих точок дотику доторку звуку що відчувається пальцями як струни по-вітря голос тонких цівок щемливий і лоскітливий... той хто знає як входить вітер у серце несучи за собою сім’я перекотиполя полину і амброзії – саме той продає на вулицях вітер ніжно загорнутий у пелюстки блакитних кульок... *** *** *** < частина третя, про неї > десь далеко далеко на краю землі живе твоя вода вона не знає меж своєї ніжності стікає пальцями-піщинками залишаючи себе дорогою знаками перлинами встилає погляду твоєму шлях пестячи тебе щоразу непомітніше тихіше тихше тише тши тш ии и але вона чекає на тебе своєю відсутністю і кличе тебе – теж саме тому відповідаючи на її чекання ти хапаєш її розмиті силуети

ти як гордовитий коханець полюєш ніби й не за нею а за вітром але сам загортаєш його у пелюстки прозорих кульок загріваєш їх під теплом пустельного палаючого сонячного кола і з радістю спостерігаєш як усередині плівки поступово і цнотливо вистигають округлі її форми – тоді збирач нанизує перлини одна на одну і ховає під прозоре скло чи пластик *** *** *** < інтермедія у виконанні хору > хто віддає легко як подув вітру


хто віддає просто як шелест листя хто віддає ніжно як шепіт скляних кульок (бо ж скло то є вода застигла) той має щось важливе *** *** *** <частина четверта, про нього і трохи про неї> у продавця води є потаємне хобі (потаємне не тому що приховуване, а тому що інтимне і сокровенне) продавець води у снах виловлює перлини він набирає повні легені вітру – аж легесенький шум чує і блискітки вловлює краєм погляду – але то його не бентежить – у снах він щасливий спокійний наповнений щирий... продавець води пірнає під покрів моря прорізує головою плівку поверхневого натяжіння стрімко летить через води і зграйки медуз і міріади кольорових риб він спочатку напружує зір а потім коли усе глибше – він простягає руки він розслаблює пальці він весь пірнає в пучки свої і відчуває ними пучками-собою він торкається піщинок і серед них виловлює перлини відрізняючи їх за пульсом пришвидшеним у порівнянні із сонним серцебиттям байдужих до нього піщинок

той хто продає воду любить свою роботу він може щодня торкатися пучками її срібних крапель він може щомиті спостерігати її прозорість і бачити за нею когось-хто-далеко-але-дуже-близькопід-серцем бути вагітним іншим стає для продавця води основним заняттям що дає насолоду і він щодня народжує нову воду за котрою щоразу бачить прозору постійну сильветку розмиту далеку але відчутну на дотик і заглиблену в саме серце...

*** *** *** <частина п’ята, про головне>

23:42 25.04.06


Три Портрети Босоніж, зроблені в режимі нічної зйомки присвячуються трьом героям сучукрліту ;) <портрет перший, лівий профіль> в одному зі старих будинків живе святий киць його очі темнішають і розширюються щоночі коли він виступає повільними рухами у напрямку заходу по слідах святого киця можна вивчати географію можна вивчати історію чи філософію чи навіть естетику пост-фактусу але по його слідах не можна вивчити біологію: святий киць щоночі знімає озброєння зі своїх округлих теплих п’ят і залишає на м’якій вологій землі розмиті теплі ніжні сліди – як по воді навколо котрих колами розходяться небесні кольори <портрет другий, правий профіль> на першому поверсі старого будинку блоківського провулку мешкає комісар коли починається середина ночі він збирає свій мокрий наплічник: комісар кидає туди трохи хліба і зовсім трохи вина і ще кілька книжок що як мантру повторюють : коротке і довге коротке і довге коротке і довге комісар виступає у напрямку сходу

він занотовує в чарунки своєї пам’яті круглі вибоїни на високому шляху круглі зорі на глибокому небі круглі очі на гірських рельєфах облич і чомусь свої округлі голі п’яти перехожі оглядають комісара з ніг до голови але не можуть нічого сказати крім : Господи, спаси і сохрани <портрет третій, анфас> в одному з будинків/урочищ навколо яких сновигають собаки і плачуть діти всередині котрих рухаються гарячі сили бажань


і прохолодні сили відповідей в одному з таких будинків живе лазутчик за родом своєї діяльності він виходить щоночі під ранок якраз перед третіми півнями якраз полюють на вулиці менти виловлюючи сірі будинки лазутчик заходить до порожнього кінотеатру купує квиток і сідає в останній ряд для нього одного прокидається екран у порожньому залі розливається локалізоване світло снопики променів влітають в зіниці лазутчика він стежить за рухами джонні деппа і його перевтіленнями він усміхається і здригається разом із ним він із насолодою курить а потім коли зовсім світлішає асфальт він виходить на вулицю і прямує кудись у небо і чомусь у черговому супермаркеті зустрівши поглядом маленьку істоту повну гарячих бажань серце лазутчика м’якшає і розливається світлом локалізованим в округлих теплих п’ятах

30.04.06 10:23


Півтори Тисячі Посивілих Революціонерів <пролог> коли розливається річка-бахмутка на станції сіль стає по-весняному вогко тут чутно хрускіт підпалого снігу підлитого піддашшя шепіт у дворі будинку номер тринадцять передостанньої вулиці (коли йти вздовж річки-бахмутки) оголюються цементні плити кіт сАмі кличе півень без імені зате з підрізаними крилами стрибає по жердинах і вони зустрічають дівчину у на диво сухих черевиках *** <частина перша, котра подає першу горизонталь> на самому дні висохлого моря серед намулів і коралів-дерев над слоїстими водами й солями підземельними росте жива станція сіль а в ній ростуть живі дві тисячі посивілих революціонерів вони називають свої вулиці так само – щорса, черняхівського, перемоги, фрунзе, молодогвардійців, леніна, крупської тощо – ще є чайковський і франко у компанії але їхня присутність нічого не змінює це денце висохлого середньоєвропейського моря розділене навпіл живою тварюкою

із дивними звуками її гладенька металева шкірка зблискує на сонці й на місяці вповні її дерев’яно-бетонні ребра муляють очі чоловікам з велосипедами : а ти спробуй перетягни велосипед через колії коли поспішаєш на роботу а праворуч від тебе потяг а ліворуч від тебе потяг а вгорі попід обрієм цвинтар світиться оком чорним із білим хрестиком... а я у відповідь : нічого дядьку усе буде добре ви головне не хвилюйтеся...


*** <частина друга, котра подає другу горизонталь> легко орієнтуватися сторонами світу – легко! ти ж бо знаєш: там де на обрії височіють ліси за полями як стрижкаїжак на голові у солдата новоприбулого там де над ними щовечора бачиш червоне небо там буде ЗАХІД там де не видно та знаєш на горі росте місто загадкове карло-лібкнехтовськ чи карлове чи коралове там буде СХІД з тамтого боку уздовж залізниці де живе бабця паша (Царство їй Небесне) там де далі росте красний лиман – червоне місто із трьома дзвонами на передньому плані – ти ж пам’ятаєш? – ото там буде ПІВНІЧ лишається ще одна сторона світу і тут покладаєшся на закон четвертого зайвого тобою ж відкритий хоча – варто завжди пам’ятати : не всі закони спрацьовують вчасно і безумовно... тому наразі залишися без півдня *** <інтермедія перша, позбавлена змісту> міст залізничний вабить міст залізничний сміється

вітер над мостом гуляє хвилює і збурює серце але: на цьому бетонному мості щоночі зустрічаються закохані посивілі революціонери вони ганяють порожні колеса від велосипедів і захекано всміхаються жіночці у сіро-синій робочій курточці із жовтаво-смаглявою шкірою і бузковим наповненим серцем – моїй мамі


*** <частина третя, котра виділяє рівні по вертикалі> під денцем висохлого середньоєвропейського моря – не дивуйтеся!!! – є порожнини остання комісія з міста із розбудови держави чи пак соляної промисловості довела наявність великих отворів буття під широкими пшеничними полями загадкової станції сіль це другий рівень тримайтеся! на денці цих порожнин буття що під дном висохлого моря лежать прісноводні озера це третій рівень а НАД денцем висохлого моря на котрому розляглася станція сіль лежить перше небо це другий рівень тримайтеся! над першим небом що лежить над денцем середньоєвропейського моря росте друге небо це третій рівень а далі небезпечно підніматися і ми спускаємось на денце висохлого моря у котловані котрого ще живуть дві тисячі посивілих революціонерів *** <інтермедія друга, позбавлена форми>

на початку дев’яностих коли ще бурхливо святкувався день залізничника і на майданчику біля станції сіль збирався невеличкий ярмарок і живі але п’яні музики надривно наспівували щось про синій туман саме в ті літні дні дві подружки катя і леся чорнява й білява однаково набік накручували хвостики вдягали святкові кофточки і йшли у гирло карнавалу і їли морозиво вони споглядали гладких жінок у блискучих сукнях вони споглядали жилавих чоловіків у синіх сорочках і темно-сірих кашкетах


вони утікали від місцевих розбишак і ховалися на спині бетонного мосту що з’єднував дві розірвані залізницею частини – без перебільшень і без політики – східну і західну *** <частина четверта, котра веде то вздовж, то впоперек> вік збирається докупи і надходить у найменш сподівані моменти на блискучу сукню раптово спадає порох і шашіль на синіх сорочках проступають плями поту крові й мазуту руки стають сухими а пальці вузлуватими і щоранку сивіючим чоловікам і жінкам доводиться розтирати цурпалки своїх кінцівок-пальців спочатку першу фалангу великого пальця лівої руки потім другу фалангу великого пальця лівої руки потім третю фалангу великого пальця лівої руки а потім братися за вказівний палець – і так по одному і так по черзі аж поки не розім’ято буде усі шістдесят фаланг нехай і не завжди помітних але розпочавшись таким ранком день посивілих революціонерів не залишає байдужими півтисячі нащадків котрі не роз’їхались світом о ці юні нащадки півтори тисячі посивілих революціонерів у різні пори року вони живуть однаково активно і тільки під час розливу – коли чутно хрускіт підпалого снігу

і підлитого піддашшя шепіт – на душі юних нащадків – на душі п’ятисот посивілих революціонерів накочується синіми тінями тусок і вони відходять на дно – на самісіньке дно слоїка а бетонний міст на час нічних розливів віддають своїм батькам-дідам – півтори тисячі посивілих революціонерів... *** <частина п’ята, котра веде то вгору, то вглиб> вони не знають одне одного і ніхто про них не знає, але ... кожен із півтори тисячі посивілих революціонерів знає що доживає свій вік і кожен із півтори тисячі посивілих революціонерів


вірить що доживе до віку ні не Христового на це ніхто й не сподівається насправді просто кожен із півтори тисячі посивілих революціонерів любить кожного з п’ятисот посивілих революціонерів настільки міцно що готовий під землю спуститися на денце слоїка не боячись слоїстої солі ані намулу ані землі ані небес ані озер підземних зі срібною водою *** <епілог> коли зранку з-над міста коралового піднімається сонячне коло і на денці котловану стає по-весняному сонячно а біла кров землі (смерть?) проступає на чорному ще вогкому ґрунті у дворі будинку номер тринадцять вулиці передостанньої перемоги стають помітними цементні плити і кіт на ймення сАмі і півник з підрізаними крилами й без імені проводжають дівчину у слоїстих соляно-земляно-піскових і мокрих черевиках

20.03.2006 2:52


АКВА, або Весна-як-вона-є (поема) <пролог:> лиже литки відлига диха пластівцями сніг-листя тирса поверх течії буде тепло білий пес відкриває очі *** <частина перша, у котрій оповідається про давно пережите:> ми вчилися бачити шлях сліпий друг в’язав мені очі і випускав у поле казав кричав : ДИХАЙ ПІДОШВАМИ, ВИДИХАЙ ЗЕМЛЮ, МАЦАЙ ГУБАМИ І ПУЧКАМИ, ШУКАЙ ОЗНАК ПОТАЄМНИХ, ЗГОРНИСЯ, МОВЧИ, ДОСЛУХАЙСЯ... шлях був твердий на дотик а-ліс-що-навколо-пахнув-пожовклим-листям-ікликав-м’яким-... хтось мудрий сказав прошепотів : СЛУХАЙ ЗВУКИ, ВІБРУЙ ІЗ ПОВІТРЯМ І ТИ ПОЧУЄШ СВІЙ ШЛЯХ а-небо-навколо-вдихалося-просто-собою-безжодних-зусиль птах проспівав

дзенькіт луни : ЛОВІТЬ ВІТЕР УСІМ СВОЇМ ТІЛОЛОЛОЛОООММММ! а-земля-що-навколо-ішла-на-тебе-просто-собою а-вода-що-навколо-ішла-на-тебе-просто-сама-собою і виринали очі собаки теплого серцем мацало шлях до тебе пухнасте тіло ло-лі-ло співало лі-ло-лі повторювало *** <інтермедія перша, у котрій лірична героїня розкриває свій внутрішній стан:>


і коли на моїй шкірі почала катастрофічно зростати концентрація родимок і цяток, перший ангел возтрубив... і була йому повінь у відповідь *** <частина друга, у котрій зібрано записи невідомого героїна про ліричну героїню:> на цій карті є море і – немає землі на небі є дощ тут поховано всіх хробаків : на-компасі-є-тільки-схід-та-без-сонця-то-захід! твій годинник то місяць уповні – на руці він вже зайвий ти ідеш напівп’яними кроками і лишаєш незграбні сліди бджоли пухнуть від меду і голосно рикають левом сніг із келиха сьорбаєш креслиш перстом на піску на воді мантру-коло по колу у колі що в колі біжить вона снить тобою ти мариш водою а денний серп-місяць ув оці солоні потоки до мертвого моря білки добре бачать в потоці *** <інтермедія друга, котра розкриває внутрішній стан оточення та ліричної героїні:> соковита земля розбухла ся налилася по вінця зранку сонце коли сходило утопило ся


*** <частина третя, котра синтезує внутрішні стани героїні, її оточення та невідомого героїна і виводить їх назовні:> бути. хотіти. юродствувати. а коли їдеш з вікна видно як мокрою бруківкою площі й початку проспекту тупцюються червоно-...-фіолетові вогники рекламні табло кліпають крилами поснулих метеликів : не спи, кохана, не стуляй вій – чую голос попереду : вії-повії – думаю й собі злипаються вії тисячами крил хлюпають по бруківці ластовиння розсипане по крилах носа і дівча косооке визирає з-під крісла : дай мі копійку! і лише на зупинці я розумію що вже остаточно приїхала а з-за рогу ось-ось визирне сонце

3.03.2006 1:15


більше жінка більше жінка її очі наливаються жовччю землі піском із самого дна піна як ноти на п’яти лініях дрижить за вітром стоячи на порозі/луці/межі великої жовтої води почуваєш себе чоловіком перед жінкою бо що не кажи все одно жовта вода – завжди більше жінка аніж я *** хвилі от чомусь усе велике має форму хвилі : вітер віє : пісок у пустелях лягає : вода набігає : гори слоїсті складаються нерівними шарами х в и л я – найліпша форма спілкування зі всесвітом геометрія мертва доки не перейде в географію хвиля найменша одиниця мовлення зі всесвітом бо все інше – мовчання... *** (море)


: вони такі дивні і вони ріжуть вітер крають ці білі площини на лінії беруть тонкі цівки і гаптують ними бинти/рушники вони як мертві-мумії обмотують свої чудові тіла порізаними вітрилами наспіх пошитими ховають від тебе свою красу ховають від тебе свою душу ховають с я . . . вони гадають : порізані вітрила зможуть їх захистити від закоханої в них води від закоханого в них сонця від закоханого в них вітру – – кохання відлякує самотністю істрахомзакохатися

Одеса, 3.05.06


невагома молочність тіла <поема про любов із грузинським акцентом>

присвячується Ніко Піросмані <частина перша, про Маргариту> коханий із обличчям дон Кіхота від’їздив до Тифліса темно-синя сукня була всіяна цятками-зорями ґудзики жовтіли й утікали на північний захід коханий споглядав розмите скло і сповільненість простору за ним смугасті тіні сильвети дерев лінія розмежованості верхнього й нижнього просторів зорепади сльози що скочувалися шибкою лишали сліди на шкірі того хто від’їздив семимильними кроками від самого Києва велична як півнеба слідом за потягом у білій сукні бігла Маргарита її повновиде тіло освітлювало простір навколо селища осяяні її долонями лягали ліворуч-праворуч

волосся летіло на захід тінь не лишалася на поверхні не відбилася кроками вона не торкалася землі наречена бігла за потягом тримаючи квіти в руці та усмішку в обличчі *** <частина друга, про старі будинки> той хто бував у Тифлісі знає :гори гори відкривають простір прорізуючи небо лагідним лезом ніби білки ока у фільмах Анрі та Далі у старих будинках потерлися кути – гостроти пообтиралися стесалися старі будинки уже не так нахабно прорізують своїми дахами небо не так гордовито вистромлюють боки їх віконниці ледь видно опускають свої кутки а двері визирають порожнинами беззубих сходів утім м’які тіла старих будинків наповнюють собою повітря ніби густий молочний туман дух старих будинків розкиданих по старих містах як інертний газ заповнює собою усе заповзаючи в ніздрі


просуваючись по тунелях-порожнинах-судинах він розпирає межі своєї території і тоді ті хто дихає старими будинками отримують невагомі тіла – наповнену молоком повітряну кульку що не торкається землі при ходінні... *** <інтермедія перша, про тіло> так дивно це так дивно – мати тіло коли подивитися у розрізі можна побачити слоїстість меж багатошаровість покровів хвилеватість м’язів та жирових прошарків накопичену роками структуру кості усе це складається докупи усе це склеюється субстанцією усе це невіддільно утворює плівку що захищає тебе від світу *** <частина третя, про жіночність> коли дівчинка що тримає в руці повітря схоже на земну тільки червоного кольору олив’яну кульку коли два відбитих одне одним тіла – дві жінки повновиді вкриті білими простирадлами – впокоєно мріють над земним тяжінням саме в тому часі і просторі

тіла поступово перетворюються на повітряні кульки наповнені молоком годувальниця з немовлям на руках і білою хусточкою на голові уся виливається у своїй любові її права грудь краплею витікає і заповнює молоком тіло дитини саме так надуваються повітряні кульки невагомих вагітних тіл *** <інтермедія друга, про тло> поки хлопець, що на віслюку, споглядає перехожих круглими очима продавець дров нечутно ходить по землі його віслюк тримає ношу гідно тришаровість простору за ними хвилює відсутністю надчітких меж : синє поступово переходить у біле (небо) а тоді переливається в зелену землю а за ними ледь помітно чорні цятки - то крізь барви проступає чорне тло і наповнений голос із грузинським акцентом промовляє до мене : писати чорним по білому – то спрощений варіант творення світу всесвіт було створено на тлі темряви – правдивіше писати на чорному а не на білому *** <частина четверта, про чоло-вічність> чомусь на усіх бенкетах обличчя уподібнюються


чоловіки із чорними вусами дивляться на тебе у їхніх очах прочитується вино і хміль у їхніх очах прочитується любов і сіль – від сліз чоловіки що мають наповнені медом голоси знають ціну і цінність чоловіки що говорять з грузинським акцентом не соромляться плакати вони опускають кутики своїх вус у вино і хміліють від одного погляду на вічну жіночність можна навіть не торкатися достатньо відчути на своєму плечі вітер піднятий волоссям Маргарити що вічно біжить за потягом Київ-Тифліс чи то пак вже Тбілісі *** <інтермедія третя, про межі> плівка-тіло було для мене мильною бульбашкою що обмежує концентроване повітря надаючи йому форми невагомість вабила мене найбільше хотілося летіти і бути уповні але то все робилося на білому фоні коли ж тіла виступають на чорному тлі тобі відкривається позамежовість і річ ось у чому: слоїстість плівки невагомого тіла робить його гнучкішим м’якішим рухливішим крайній шар що межує зі світом чомусь є чутливим

але на чорному тлі у розрізі раптово стає помітно: буття ізсередини слоїстого тіла таке ж концентроване як буття іззовні вони однаково округлено-молочні – а значить білі а не прозорі а межі... усі межі такі умовні і мені важко сказати де починається моє тіло а де закінчується твоє тіло або навіть весь зовнішній простір *** <частина п’ята, про коханого> мій дон Кіхот має сумні очі і великі вуса вони захищають його від болів цей чоловік сидить перед склом і голубить поглядом самотні краплі самотні жовті вогні у степах округлий місяць у синьому повітрі пальці намацують поверхню дорожнього столика у нього з собою тільки пензлі і чорне тло сплетене із волосся коханої розкиданого по шляхах котрими вона блукала мій дон Кіхот вдивляється у синю поверхню виловлює за нею непомітні іншим рухи і малює невагому білу жінку із білими квітами котру називає Маргаритою *** <частина шоста, додаткова, замість епілогу>


приміщення мають особливу властивість вони наповнюються духом того хто в них живе особливо в музеях але старі будинки більш вдячні вони вчать жити тих хто перебуває між ними їхня мудрість округлює і зм’якшує юну гарячковитість їхня вологість огортає душу м’яко і ненав’язливо саме повітря у таких будинках має іншу структуру шматочки життя полишені дон Кіхотом на плівкахполотнах із грузинським акцентом оповідають мені про найпростіше найпростіші речі чомусь завжди вислизають найпростіші речі чомусь завжди найважче схопити ці округлі тіла змушують мене любити просто тихо мовчки розчинятися у світі не вмираючи і залишаючись собою в межах інших що вагітніють водою молоком чи чимось більшим поки бульбашки у моїй голові шикувалися укладалися і сварилися хто буде першим ноги водили мене поміж тіл невагомих я зупинялася біля багатьох із них і пила очима їхнє молоко і пила пучками їхнє молоко і вдихала легенями їхню вологу тілесність (я знаю, так хворіють на туберкульоз – через вологу жіночність мистецтва) але раптово я опинилася перед дзеркалом з нього на мене дивилася вологими округленими подивом очима газель на тлі пейзажу

пензля Ніко Піросмані

13.05, 15.05.06


змії грифони і янголи епіграф: на самісінькому дні народження живе скляна кулька молочного кольору прозора і безформна – бо в ній усі кольори і всі форми – вона вистигає як перлина на дні чаші народження *** подарував мені чашу оздоблену орнаментом змії переплелися з грифонами я не можу з неї пити молоко воно стає отруйним я можу пити з неї лише каву гіркота її з кардамоном стає стосолодшою коли коханий опускає мізинець і пробує мені воду – як у купелі дитини щоби була кава моя... даруєш мені карту оздоблену орнаментом змії переплітаються з грифонами я не можу подорожувати за нею плутанина хвостів утворює лабіринт з якого не вийти я можу лише споглядати її щохвилинно коли коханий їде далеко за три моря і залишає мені свою сорочку білу-білу із запахом і відбитком шкіри на комірці

я можу відстежувати його порухи я можу хвилюватися за нього і плакати з ним мій не-віртуальний герой ходить шляхами неходженими і шляхи його їдуть повз пащі зміїв і крила грифонів та янголів тоді я згортаю свою карту зав’язую черговий вузлик на зап’ясті аби не забувати найголовнішого червона стрічечка вся у вузликах на очі натрапляє щохвилинно пам’ять будить і нагадує: ти ж хотіла...


руки закручені ззаду і зав’язані бантиком я люблю тебе і я про це пам’ятатиму... подаруєш мені кульку земну оздоблену орнаментом змії переплітатимуться з грифонами я не можу жити на ній сморід утворений ними не залишає шансів я можу лише літати над нею не сідаючи коли коханий відлітатиме з неї геть в інші простори я бачитиму чергову зірку хвостату бо на цій землі подарованій коханим усе має хвости і кігтисті лапи а іноді крила що виносять на вітер тоді я відпускаю свій погляд на всі чотири сторони і він мчить за слідами комети і падає до зміїв і грифонів опиняючись в обіймах янголів...

23:08 28.06.06


коли речі про котрі не домовляєшся інколи з тобою стаються речі про котрі ти не домовляєшся раптово піднімаєшся над полем бою і бачиш цілу картину мозаїчність її не залишає сумнівів: це те що ти знаєш це та путь котра пам’ятає твої сліди серед пороху тоді тобі раптово хочеться злетіти з одинадцятого неба твердо знаючи що землі під тобою не буде твердо знаючи що небо не має кінця і початку твердо знаючи невагомість свого тіла і відсутність сили тяжіння руки розправивши пальці розслабивши прощальним помахом чорного волосся поглядом кинутим на його очі і руки і постать кажеш усе що почуваєш і знаєш до... усмішки гріють йому обличчя пасма лоскочуть йому спину прозорий погляд перебігає ніжно потилицею саме там де зазвичай починається волосся пальці далеко пальці не здатні пальці на ймуть тобі віри вони розчиняються в небі прозорому/блакитному перетворюючись на вітер тоді тобі несподівано

хочеться огорнути того кого... твердо знаючи що він тебе не відчує твердо знаючи що твоє тіло інше твердо знаючи кульку-всесвіт з котрої не вийти коли з тобою стаються речі про котрі не встигаєш домовлятися раптово злітаєш над постаттю того кого <...> і бачиш його тіло віддаленість не залишає сумнівів: ти для нього незрима але він може відчути краєчком шкіри ззаду на шиї хвилю твого подиху як подув вітру

16.04.06 17:45


Синє і Золоте (надлірична поема до тих, хто любить) Ви – сіль землі. Коли ж сіль втратить силу, чим зробиш її солоною? Ви – світло світу. Не може сховатися місто, що на горі. Мт. 5:13, 14

<пролог на небі> дзвіночки ночі є зорі в сині – темній із глибин своїх гнізд зорі-сонця споглядають світ вони лагідно усміхаються дитячим порухам душі тих чиї імена звучать як дзвін кришталю об лід як луна в передгір’ї озерному як запах шкіри спітнілої на полі влітку серед польових квітів і комах диких *** <частина перша, в котрій описано, як він відчуває її> він брав склянку до рук і стукотів по ній нігтем і вчувалося в стукоті тому її обличчя він брав тамтами і вбивав у них ритми свого серця і в їхньому пульсі вчувався лин її крові він смажив білу й червону рибу і поливав їх лимонним соком він облизував пучки і смак кисло-солоний вчувався йому її рухами-жестами тоді він сідав на нічній кухні спорожнілій від пристрастей денних він брав до рук олівець і

змальовував контури її усмішки запах її шиї й волосся смак її голосу і дотик її погляду змальовував штрихами маленькими брав верхні октави лініями суцільними-сильними опановував низький грудний голос її роздумів він розтирав ніжними пучками закоханими у графітні кришки розтирав цими пучками її волосся і лишав на шиї зліва цяточку замість напису “цілунок”...


*** <частина друга, в котрій зафіксовано, як вона відчуває його> ранковий шепіт є дзюркіт зливи й гірської річки вона чекала допоки сонце торкнеться вій вона лежала вдихала вітер котрим він дихав той вітер теплий як із пустелі її беріг вона дивилась йому на очі йому на шкіру вона втамовувала весь свій подих над його тілом вона вдивлялась в його польоти і нічні мрії і їй вбачалися пустельний вітер пісок і ночі вона торкалася зірок зі снів його руками і шепотіла йому на серце слова беззвучні вона співала йому безслівно про ясні зорі піски впокоєні приймали душу її з любов’ю і їй ввижалися міста далекі міста запилені і подорожні всі як один були на нього схожі... і голос вітру й пісків пустелі гудів привітно його ім’я вбачалося їй на дорозі *** <частина третя, в котрій занотовано їхню розмову> він цілував їй маківку і мовчки йшов геть вона збирала його сорочки і всотувала їхнє повітря жадібно вдихала крапельки вологи і шорсткість сухого льону їй щемило під серцем їй щемило долоні їй щемило під животом вона вбирала найліпші сукні й чекала на нього вишивала червоні квіти по чорній ріллі малювала зелене каміння і гори зелені

розчиняла вологу синь у білій ванні вона читала про вавилонські бібліотеки спіралі-сходи вели до нього як і все решта вона співала чесала косу плела покрови на біле тіло сонячне тіло на золото він приходив запилений зі смаком дороги і запахом сонця він приносив звістки із далекого світу де є інші люди і його очі палали радісно і пристрасть жевріла в кожному порусі його руки і слова їх говорили одне до одного без участі їх самих


слова говорили : сьогодні знаєш була дитина з очима синіми ми не могли нічого вдіяти... : сьогодні сонце палило гаряче і квіти плакали... але за словами стояли звуки вони говорили інше : ііііііііііііііі : в далекім небі є зорі сині для всіх привітні : аааааааааааа : в високім небі є сонця золоті : ооооооооооооо : в глибоких водах живуть прадавні риби : уууууууууууууууу : в небесній тверді гніздяться птахи : ееееееееееееееееееееее : в саду магнолія весь вітер запахтила : ииииииииииииииииииииии : у зливі видно як проливається любов : іііііііііііііііііііііііііііііііі : і яблука на дереві достигли : оооооооооооо : й мурашка тихо суне по ріллі *** <частина четверта, в котрій наводиться опис інтер’єру> вони ловили зірки руками і дзюркіт річки для них був шепотом вони готувалися до вечірньої молитви як востаннє вони запалювали свічки щовечора і згортали сувої тканих плащів у скрині їх руки плавно плели з волосся доріжку-долю обоє спали і стукіт серця лунав у сферах усіх небес вони вчували себе богами бо цифр не знали

і іменами називали навколо все *** <частина п’ята, котра оповідає про побут як він є> на дерев’яному посуді й олив’яних меблях що відбиваються в бронзовому дзеркалі полишилися сліди їхніх доль праски чекають вугілля всередину ліжники зі скрипом і дуже неохоче відпускають тіла їх шорстка поверхня подразнює шкіру і будить в ній хіть


хіть небесну хіть до руху і хіть до землі вони ступають мостом над річкою і міст підстрибує пружинять кроки злітає тіло в повітря-море по тілу тихо сповзає злива як церква чиста порожні крашанки висять на дереві чекають сонця повітря в тілі яєць розписаних вже концентроване і вітер мідно гуде в дротах понад степами далеко десь в гірських копичках співають півні повітря в крашанках уже давно немає бо сонцем стало... *** <частина шоста, в котрій домінують п’ять відчуттів> синіють пучки і синій голос співає золото і сонце сходить над синім небом, водою й горами солодко-кисле пробуджує сплячу свідомість смак шкіри вітру і нічного попелу і променисто волосся в небо ранкове тягнеться і зливно-нічно на землю синю потоки ллються а в черевиках холодно-гаряче вони зливаються вода і сонце і синь і золото й вітру прозорість *** <частина сьома, в котрій автор робить спробу осмислити суть і сіль> коли погляди спрямовані в один бік чи одне на одного? коли у серці повна свобода чи повна прив’язаність?? коли все спрямоване на життя чи таки на смерть як повідав мені вчора мій мудрий розрадник??? ***

<епілог на небі> дзвіночки ночі є зорі в сині глибокій і він вдягає вогненні лати і йде на бій ранковий шепіт є дзюркіт зливи й гірської річки вона ллє воду на рани свіжі і льон пряде в глибоких водах живуть прадавні сині риби а він схиляє одне коліно і тихо п’є в небесній тверді гніздяться жар-птиці вона на сонці сушить волосся і він вже йде сувої тканих плащів у скрині вони згортають він витирає обличчя мокре її волоссям


свічки у синій тиші затріщали вона волоссям з його обличчя п’є синю воду

27.07.06 1:07


у моїй маленькій хатині у моїй маленькій хатині розбитій на зони багуа багато дерева льону і трав чорні слова на біло-сірих тілах паперів зігрівають мою хатину від вітрів і дощів велике скло єдиного вікна рано зранку впускає сонце і пізно ввечері випускає місяць мапи на стінах показують шляхи жар-птиць і підземних риб дзвіночки над входами-виходами нарізають з повітря хвилі вітру сушені квіти шурхотять мені на вухо історію степів садів і рук що їх зрізали ікони зусібіч усміхаються мені очима відкривають двері потойбіч одна з них є ключ а друга є двері одна з них є око а інша плащ що зігріє у холод вода у пляшці із дзеркалами розширює простір довкола солом’яне ліжко відпускає мене щоранку немає дверей немає вікон немає стін немає стель моя хатина стоїть під небом її запалює світанок щоразу коли він приходить до мене а ще є хліб в моїй хатині завжди багато хліба бо в його тілі мені вчувається спів щоранку я ламаю його пальцями і знаходжу послання чийогось серця у солі у поті у розмеленому борошні у крові землі а ще буває сир м’якість його тіла наповнює тебе зсередини цей сир плавнішає в тобі округлює обриси твого тіла

і ти поступово вагітнієш цим сиром і іншими у кульках повітряних що пролітають над моєю головою коли білявий хлопчик носить на ниточці океани і землі я бачу щемливу історію і називаю хлопчину маленьким принцом і кажу йому що його кулька поступово здувається а він відповідає упевнено: ні це просто я зростаю але насправді ніхто не відає що у хатині на березі тверді небесної я зберігаю багато вікон і багато дверей


купу сходів драбин та інших засобів аби можна було спокійно відійти при потребі камінці зібрані з різних куточків зовнішнього світу бережуть для моєї пам’яті тепло тих хто їх торкався руками і старі фотокартки потріскують розмитими лініями точно як вогонь у каміні у моїй хатині можна спокійно прожити ціле життя і ще вічність але я точно знаю що маю її покинути колись кудись відійти і все полишити для тих хто прийде вже по мені і мені не буде шкода лишати свої скарби бо знаю що десь далеко невідома дівчина з дитиною молиться за мене Матері Божій і просить для мене милости амінь

27.07.06 10:44


серце, що розливає себе Koly xolodno tobi-ce komus xolodno bez tebe (Відправник: ... Центр повід.: +38050000501 Відіслано:18-Вер-2006 20:15:03)

над сірими будинками із блакитними очима щоранку встає сонце і щоранку це сонце розливається по їхній тверді будинки прокидаються від своєї холоднечі розтирають припухлі від сну очиці відкриваються настіж за склом мого вікна щоразу відбувається те саме стрункий жовтавий кран флюґером обертається тут і є саменький схід – східніше не буває ринкові площі порожнечі і провалля наповнюються гамором квіти на підвіконні поволі оживають коли повернувшись із саменького заходу – там далі навіть обрій не триває забувшись привітатися огорнути полити водою ти просто торкаєшся їх своїм поглядом вони – ці східні квіти – приймають тебе без жодного докору лиш вмиротворено похитуються в такт твоїм крокам коли ти відходиш від них на роботу... коли тобі холодно, сказали мені, це комусь холодно без тебе. люди шукали шляхів аби вберегтися шалики плетені светрики рукавички коньяк вогонь чай зрештою існує стільки різноманітних способів зігрітися

аж дивно що комусь буває холодно але порожнеча щоразу ширшає порожнечі властиво розширюватися людина самотня істота, сказала я тоді, це її особливість. і що більше чуття єднання охоплює тебе то більшою стає раптова несподіваність ранкового прокидання і вечірнього засинання у потягах що курсують межами моєї країни але все одно над будинками моїми щоранку встає східне сонце і щоранку я прокручую в голові те, що не встигла згадати увечері


від частоти читання вірші стираються і шкіра їх обвітрюється вони стають сухі та незахищені поезія це незахищеність, сказав був мені дивний п’яний поет. поезія це щирість, сказала би йому я. і мені глибоко (не?) наплювати чим це все завершиться я точно знаю що сонце встає на сході і сідає на заході моєї країни котра заповнює собою усе бо східніше і західніше вже нічого немає бо вище і нижче тільки небо й земля але до них ще йти й іти променів лініями і спіралями глибоких вод і зовсім не волохаті риби, як сказав ти мені, а тихі сірі люди із сухою шкірою наповнюють цей простір і щоранку над цими сірими людьми встає Боже сонце і затоплює їхню твердь бо твердь людей оманлива річ твердь людей це зсохла цукрова шкоринка під котрою є щось вологе й живе людська твердь – це зсохла рана їхні тіла це рубці на шкірі землі моєї країни вони рухаються тихо і невпинно як курсує кров як б’ється серце котре ти відчуваєш лівою лопаткою бо воно надто близько лежить біля тебе...

19.09.06 10:09-10.42


сон про осіннє море я не знаю, кто сказал, что всему есть предел, в моем маленьком сердце помещается целый мир… Л. Гумилев

із укриття свого будинку я дивилася на море цієї ночі воно наснилося мені зелено-мармуровим напівпрозорим із візерунками білих і синіх тріщин воно ковтало берег огортало наповнювало сірий пісок як серединка наповнює пиріжок це море було осіннє прохолодний вітер гойдав фіранки на моїх вікнах вікна були без скла стіни були голі й сірі мені захотілося їх побілити крейдою білою-білою і злегка синьою посеред кімнати порожньої стояло ліжко біле-біле за вікном було синє і сіре небо і я подумала що насувається осінь бабине літо відходить треба засклити вікна інакше буде холод вітер погойдував білу фіранку синьо ставало на душі зелене море гойдалося в такт моїм снам я прокидалася і думала про тебе про твою воду і твої сни про мене

23.09.2006 8:07


ніч чужинців час спливає повільно не встигаєш помічати його плин і здається що він надшвидкий але насправді він рухається в унісон із тобою подих-в-подих крок-у-крок серцебиттям до серцебиття він відданий тобі цей час *** на початку серпня буває ніч котра змінює все вона приходить непомітно як тать підкрадається і зриває з тебе вуаль о ця ніч чужинців вона така терпка як погляд італійської танцівниці із тацею на голові вона прилітає до тебе напівпорожнім автобусом о пів на першу ночі ти сідаєш сплачуєш за проїзд і їдеш краєвиди прослизають за скельцями твоїх очей миттєво поодинокі пасажири вдягнені в чорне і синє погляди блискучі – то є ніч ніч в очах пасажирів ніч у твоїй душі темрява не є зло вона невідомість

так вважали латиноамериканці по слідах кастанеди розкидані знаки пішохідного переходу переїжджаєш у бічному склі відбивається хлопець що їде позаду тебе його метушливі рухи дещо дивують він часто так хреститься – думаєш собі чого він так хрестить собі серце? тоді раптом розумієш – ні то він імпровізує під музику репу вона лунає йому у вухах чи в динаміках автобуса а коли зникає музика і хлопець продовжує рухатися на тебе сходить прозріння він просто говорить із другом він глухонімий


така ніч буває на початку серпня вона приходить і змінює все ззовні і зсередини *** такої ночі чужинці сходяться у визначеному часопросторі вони згортають клаптики серветок неспокійними пальцями вони перебирають ґердани бавлячись бісером вони вираховують траєкторії руху планет своєї галактики аби бути надчутливими ці чужинці заглушують усвідомлення залишаючи відчуття очікувана ними епіфанія сходить оманливими хвилями не вірте в любов кажуть вони одне одному вона як хвиля непостійна й минуща витікає через пальці твої і навіть у зябрах не затримується вона проходить крізь усі перепони і її неможливо втримати не вірте любові вона підступна і як наша ніч приходить підкрадається ззаду шаблею виблискує гостротами не довіряйтеся любові кажуть вони одне одному у прозрінні а потім несподівано прокидаються і забувають про бачене й чуте і тому коли одної серпневої ночі це стається коли до них таки приходить їхня ніч – ніч чужинців вони пірнають у любов як у прірву і виринають з любові як із океану

13.09.06


Сни про Дамаск (уривки з ненаписаної поеми) <пролог> коли зорі по черзі виходять на свої орбіти коли комети освітлюють своїми хвостами небо коли будинки загадково завіконно світяться і поглядають на втомлену запилену землю коли нічна прохолода нарешті влягається на асфальті і краплі ранкової роси уже починають концентруватися я виходжу на балкон свого вимріяного будинку із філіжанкою гіркої арабської кави і кутаючись у плетену сіро-синю шальку я споглядаю красу небес бездонних і згадую теплі хвилі що піднімаються від асфальту до схололого неба *** <частина перша> сидячи під переднім склом поруч із водієм можеш бачити всесвіт вогники піднімаються до середини неба і не можна відрізнити далекі зорі від різнокольорових віконних вогників запалених по будинках на горі сидячи під переднім склом бачиш: !простір!

він – бездонний ти можеш пересвідчитись у цьому закривши очі на мить – під закритими очима коли вдивитися добре зажди видно мільярди цяток що рівномірно обертаються навколо центру то і є всесвіт котрий завше з тобою але сидячи під переднім склом ти влипаєш широко розплющеними очима в самісіньке небо


ти п’єш поглядом цю темно-синю вологу всіяну цятками сонць і чітко відчуваєш рух цієї вологості від очей до глотки через трахеї і бронхи до грудей і в саме серце *** <частина друга> вечірня прохолода спускається тихо нечутно лягає на плечі вкриває огортає твоє сухе від денного вітру тіло своєю м’якою наповненістю вона кличе з собою вечірній вітер легкий і синій він торкається твого тіла шовковими простирадлами легкими покровами огортає тобі спину подихом ніжним пробуджує в тобі життя поснуле під денною спекою і сидячи у вечірній кав’ярні мимоволі погладжуєш самими відбитками пучок маленьку філіжанку її гірка рідина вливається в тебе живильними соками і запиваєш із запітнілої холодної склянки кількома ковтками води усю свою тугу за землями іншими і за дітьми *** <частина третя> затихають розмови і вимикаються телевізори поступово засинають вікна і стає тихо-тихо чутно як пролітають комети і авта

видно як загоряються нові зірки і в довгій білій сорочці схожа на примару босоніж виходиш із ліжка стаєш на мармурову підлогу підошви спочатку розпластуються на весь свій обшир притискаються усім своїм спраглим тілом до холоду цього каміння потім повільно аби лиш нікого не збудити ти піднімаєшся сходами


тримаєшся правою рукою за поручні і тихо ступаєш одна сходинка друга сходинка : ай – шепоче тобі твоя ліва нога – зачекай ще трохи дай мені насолодитися дотиком третя сходинка : нуу – приглушено-дзвінко озивається до тебе права підошва – потримай мене на цьому камені ще трошки не забирай ти лагідно усміхаєшся цим розмовам зупиняєшся і гладиш підошви рукою відкритою долонею проводиш по відкритій поверхні і лінії долі зливаються одна з одною підошви радіють і ти рушаєш далі по сходинках зрештою напівпрозора і сяюча виходиш нагору на пласкому даху лягаєш на нагріту денним сонцем ковдру і споглядаєш липневі зорепади і згадуєш як тобі оповідала мама що ніде у світі не буває зірок більше аніж в липневому нічному небі Дамаска і лиш тепер засинаєш... *** <частина четверта> летиш над пустелею під собою бачиш обшири нескінченні обшири піски золоті і прозорі

сфера неба вибудовується згідно твоєї траєкторії метелики летять за тобою слідом хвостатим вони перешіптуються між собою і тріпочуть крильцятами дінь дінь – співає кришталь небесного хору дзень дзень – озиваються крила метеликів дон доннн – протяжно видихає оаза десь під ногами твої руки плавно перебирають струни чумацького шляху і чути стає його спів у серці пустелі видніється постать то чоловік сидить


його сиві скроні вкриті білим покровом його покручені пальці залишають по собі шурхіт коли торкаються тіла рабаби сильвета впокоєно бринить голос хрипливий щемливий ллється мріє і майоріє над сивиною над покровами над пісками над вічною долею вогнище догоряє освітлює обличчя присипане часом зморшки розгладжені очі сліпі сивина сніжить ти торкаєшся покровами своєї сорочки прозорості його очей він відчуває і усміхається вітру нічному в собі ти шепочеш йому на праве вухо : дідуню як тут тобі? але на твій голос озивається вітер і з хатини в глибокій оазі відділяється постать вона повільно підходить до сліпого сідає як зітхає поруч і вже двоє – чоловік і жінка вдихають внутрішнім поглядом всю тишу нічної землі ти цілуєш їм маківки і відлітаєш додому напевне вже знаючи що їм тут добре твоїм Дайфуллі і Тальджі

(далі, можливо, колись і буде)


цієї ночі у мене виросла сива волосинка цієї ночі у мене виросла сива волосинка така ж пружна й міцна тільки біла подумала: цієї ночі сталося щось важливе пере-жилося і пере-ступилося сталося усталилося настоялося і зрушило у путь – із розламаною цукровою шкоринкою криги із присмаком підталої гіркоти проявленої води із живою і мертвою кров’ю у своїх коморах – моє знову юне трохи сполохане серце


все у цьому світі прагне нарешті статися все у цьому світі прагне нарешті статися очікуючи саме своєї миті свого місця і простору ніхто так і не зміг переконати дитячі кулачки наших сердець у скінченності світу у смерті у зникненні у порожнечі інакше чого би на тебе накочувалася прежовта осіння депресія велика як небо зі зморщеною шкірою тихоокеанської води? інакше з якого дива тобі би снилася вічність котра постійно розширюється? чого би раптом у тебе холонули пальці коли ти тримаєшся за поручні в автобусі? якби ми повірили смерті вона не змогла би нас так дивувати щоразу новою подобою ми би неодмінно вгадували її наближення і викривали її підступні плани і таким чином ми відтягували би свої вмирання аж до тієї пори коли не ставало би сили відстежувати її порухи відшукувати її ознаки у притлумлені і згасанні і тоді – якби ми вірили смерті – ми би вмирали зі власної волі втомлені сиві безболісні безсилі безжиттєві і радісні але ми й досі страждаємо наші серця щемлять виштовхуючи мертву кров котра щоразу накочується зморшками солоного моря наші серця невпинно викочують камінь на гору вони зациклено волають з глибин голосами Йова

ми й досі наївно не віримо у смерть ми й досі вперто довіряємо абсурдності і торуємо хащами якусь дорогу і від ран нам стає радісно

14.10.06


ірмос засинаючи в позі ембріона у своїй пірозі схожій на листя лотосу ти поринаєш у води плаваєш глибокими теплими калюжами вкритими осіннім листям тебе несе течія золотий дощ цимрить небом котре між нас у нас котре запливає у наші безмежні легені його золоті ріки-зірки всотуються нашою кров’ю котра від того шаленіє золоті цямринки дощу падають на наші спраглі язики всотуються в нашу слину летять безмежністю нашого тіла нашими снами лежачи у своєму човні життя я пролітаю потоками голосів давніх по вінця наповнених – як серця поетів – повних по вінця – як води тихого океану – як піски сахари – як абрикосовий цвіт на узбіччях вулиць – ці голоси вигинають свої спини-потоки золотими водами несуть мою душу, загорнуту у листок, злиту з моїм золотавим тілом – настільки міцно що вони залишаються вірними одне одному

по кожній новій смерті чи народженні...

15.10.2006 Харків-Київ


і-цзин ми пробудилися: земні – великі сили, і течія прозора понесла наші тіла, шари слоїсті білого вікна гойдалися – був вітер вода ішла крізь пальці, і срібла замкнена у коло течія поволі оберталась проти сонця моя хода була упевнена й дзвінка, морозним ранком у слоїках – глибока, крижана, пронизлива, слоїста – як кришталь, дзвеніла течія, і перстень був на пальці і золото, і срібло, і вода, і цятки снігу, і хода легка, і пружний погляд, звук крихкої криги під кроками, закруглена луна, і повен місяць в дзеркалі слоїстім, і срібна рама круг живого скла, і голос твій, нечуваний донині, і пущена крізь кола всі стріла, і сходи в небо, і слоїсті хвилі, і кола, і вода, вода, вода, і погляд твій крізь линви мерехтів округлих павутинок край вікна – був вітер там було глибоке плесо, і небо з дна його поволі поставало, і сон розходився, як кола з камінця у склянці золота дзвенить бджола, і золоті зіниці, сонця варті, і пальці, тільки ніжні довгі пальці по сходах фортеп’янного стола і білі крила всі пішли на квіти, пелюстки-пір’я зносить течія, холодна і стрімка, серед підталих квітів здіймає вдихом-видихом земля округлі хвилі і тихо наближаюсь: і вогонь,

і казка всіх казок, і ти, і я, і сон коло вікон, і течія, і стріли невгамовного стрільця, і вітер, вітер, вітер нам в обличчя, мовчання – як вода, округле й чисте, розділене на двох – і неподільне: від місяця до сонця наша відстань і павутинка тільки, і бджола, і відблиск потойбіч живого скла, і голос твій, нечуваний донині, і три монети, кинуті у вирій, нам поверталися розірваними лініями і книга змін сказала своє “так”...

5.11.2006


розОбране

Haddad rozobrane 30032014