Page 1

вересень-листопад 2013

ГАЗЕТА, ЩО ЦІКАВИТЬСЯ Украинская политическая ментальность

Ограниченный кругозор и «украиноцентричность» - проблема украинских политиков и украинского общества, которая обострилась накануне саммита.

Ми — європейська нація. В якому сенсі? «Що, окрім географічного розташування, робить нас європейцями?», - запитується Левко Лук’яненко. Цікаво, а що відрізняє українців від європейців?

Аксіоми для політичної молоді «Сучасна молодь, з якої кожний може якихось 10 років критично сприймає своє оточення, ледве чи в стані зрозуміти, в якім забріханім світі вона живе».

Примітивна і гальмуюча жіночність: історія

Боролися жінки за свої права – і вибороли жіночу пресу, й покотилися вони з цією жіночою пресою ще нижче, ніж були, – такий настрій Олени Теліги у її текстовому аналізі жіночої преси кінця ХІХ - початку ХХ століття.


К О Л О Н КА Р Е ДА К Т ОР А

Р

обота над щоденником виявилася тривалою й важкою. Іноді було нестерпно нудно. Іноді – цікаво й захоплююче. Поринання у світ української публіцистики подарував мені нове розуміння своєї країни, історії, істотно розширило мій світогляд. Цікаво, що майже всі твори, які я читала у рамках роботи над щоденником, актуальні сьогодні, або дають можливість провести паралелі із сучасністю, що я із цікавістю робила. Звичайно, особливу увагу приділила подіям, що пов’язані із євроінтеграцією. По-перше, сучасні публіцисти про це активно пишуть, подруге, складна зовнішня політика та революційні настрої – традиційні, тому раніше про це було багато написано. Особливим відкриттям для мене була неполітична публіцистика, яка містила цікаві огляди преси та мовної ситуації на той час. Раптом виникла ідея зробити цей щоденник у вигляді газети. Це допоможе мені закцентувати увагу на головних деталях, гарно презентувати результати роботи та залишити пам’ять про це чудове завдання. Тетяна АВДАШКОВА, 4курс

Державність - без сумнівів «Була, є й буде», 1948 вадцять років тому я написав відвертого листа до Горького. Тема його не тільки, на жаль, не постарілась, а ще набула гострішої актуальності. Відповідь руського громадянства на поставлені в листі питання не зовсім відома. І тому, з огляду на те, що розвиток історичних взаємин між руським та українським народами за нашої доби доходить до настійної потреби вияснити скількимога ці відносини, я вважаю за корисне для цього вияснення повторити мій одвертий лист до видатного представника руського громадянства і додати до нього кілька сучасних міркувань...», - пише Володимир Винниченко про твір «Була, є й буде». Цей публіцистичний твір, як і інші подібні твори письменника, нерозривно пов’язаний із його політичною та соціальною діяльністю, дає змогу читачеві зрозуміти тогочасні процеси та місце Винниченка в них. Назва твору зрозуміла (якщо брати до уваги історичний контекст) і одразу видає настрій автора щодо проблеми: Винниченко не має сумнівів щодо минулого, теперішнього та майбутнього української державності. Автор говорить про проблеми, які виникають у взаєминах України і Росії: «…кинулись за допомогою до руського брата і вступили з ним у дефензивний союз, не в федерацію, а в союз вільних, самостійних держав і народів. І в що ж перетворився цей союз? Триста років він був нам тюрмою,

«Д

каторгою». Текст видає Винниченкове ставлення до цих взаємин, зокрема до федерації: «Ми не є проти принципу федерації. Але <…> треба бути самим вільними, незалежними, мати змогу подавати голос непримушеними сторонніми силами. А така змога може бути тільки у самостійної, незалежної національної держави». Як досвідчений публіцист Винниченко не тільки окреслює низку проблем, але й висловлює думку щодо їх вирішення, розглядає можливі варіанти подій. Він ставить питання: за яким голосом піде руське громадянство (насильства чи дружнього співробітництва)? Що стане на місце зруйнованого Радянського Союзу (увага: це питання автор ставить у 1948 році!)? Не зважаючи на серйозність теми, автор використовує багате різноманіття художніх засобів, також застосовується метод наближення до читача. За В.Винниченком


Украинская политическая ментальность

«Европа может подождать. Янукович и подвластная ему страна – нет. Мнение экспертов ЛІГА.net», 2013

О

граниченный кругозор и «украиноцентричность» проблема украинских политиков и украинского общества, которая обострилась накануне саммита. На эту тему пишет Виталий Портников во многих материалах. Разберем один из них: «Европа может подождать. Янукович и подвластная ему страна – нет».

Автор рассматривает Украину в мировом контексте, сравнивает ее положение, политическое и общественное поведение с другими государствами (при подготовке к ассоциации). Рассматривает – и говорит, что все это безразлично

Украине и украинцам. При наличии большого количества примеров, текст выглядит аргументированным и убедительным. Также присутствует неизменная для Портникова образность, художественность наряду с явной «журналистскостью» текста. Здесь и «вихрь политических баталий», и «агрессивная провинциальность». Интересную характеристику дает автор политике и журналистике: «Украинская политика и журналистика устроены, как в сказке: как только человек покидает Киев, он сразу же проваливается в «никуда», и никому не интересно, что он в этом «нигде» делает. А ведь речь идет только о нашем закутке Евро-

Що не подобається Росії?

В

ідносини України і Росії завжди були складними. Цікаво порівняти сучасне положення відносно Росії незалежної України та України в період бездержавності, використовуючи текст Михайла Грушевського «Безглузда національна політика Росії». На перший погляд, у тексті Україна виглядає як ревниве дитя, якому надали менше прав, аніж його братам. Грушевський розглядає «уступки або заповіді уступок», що надає Росія Польщі й Литві: толеранційний указ, допущення вивчення польської і литовської мов до початкових і середніх шкіл та інше. Й протиставляє відношення щодо українського народу, яке полягає у відсутності подібних дій. До

речі, ведучі мову про українців, Грушевський назвав цікаву цифру: 27 мільйонів, надаючи читачам будь-якого століття можливість порівняти демографічну ситуацію. Але все-таки, як виглядає

пы». Что называется, сказка ложь, да в ней намек. В целом в тексте понятно, метко описана «украинская политическая ментальность» и дан вероятный сценарий на ближайшее будущее для Украины: «Европа может и подождать». За В.Портніковим

«Безглузна національна політика Росії», 1905

Україна? В останньому абзаці статті стає зрозуміло, що не «ревниве дитя» мав на увазі автор, а небезпечного войовничого супротивника: «Коли ж російське правительство не годно здобутися на культурніші мотиви, то для чого ж з тих самих мотивів, з яких попускає литвинам, не зглянеться також і на Україну? Чи, може, тут менше небезпеченство? Чи спольщення України менше небезпечне для Росії, ніж утримання її при своїй народності?». Таким чином, говорячи про національну політику Росії, Грушевський неодмінно мав на увазі те, що, незважаючи на відсутність державності, і в України є своя політика, яка може не сподобатись (або вже не подобається) Росії. За М.Грушевським


Ми — європейська нація. «Цивілізаційний вибір України», 2008; «Що далі?» 1988 - 1989

«Ми — європейська нація. В якому сенсі? Що, окрім географічного розташування, робить нас європейцями?», - запитується Левко Лук’яненко у статті «Цивілізаційний вибір України». Цікаво, а що відрізняє українців від європейців? Сьогодні, напередодні саміту в Вільнюсі, стаття Лук’яненка - надзвичайно актуальна.

У

країнці кращі тим, що за той період, доки вони боролися за свою державність, «Європу роз’їв раціоналізм, вона втратила релігійність, ідеали піднесення національних культур, філософії і духовного розвитку зблякли», а Україну, начебто, ні. Лук’яненко зазначає, що «в Європі символом часу стало максимальне задоволення матеріальних і тілесних потреб людини, і це називають демократизацією мистецтва». А в Україні…? Яким є мистецтво в Україні? Хіба не таким саме «європейським»? Автор й далі наводить приклади пагубних європейських тенденцій: легалізація збоченців і розпусти, благословення одностатевих шлюбів та інших, паради гомосексуалів… Хіба в нас не так? Можливо, з часу написання статті Лук’яненком багато змінилося, і українці стали дуже європейськими? Або ці «європейські особливості» входять до списку вимог напередодні саміту? І ще у 2008-му, ніби передчуваючи 2013-тий, автор пише: «У цьому некритичному прагненні до Європи (хоч Україна і без того в Європі) явно проблискує комплекс неповноцінності: звикли виконувати накази Москви, тож після виходу з-під її влади шукають собі

іншого провідника. Ніяк не можуть відчути зв’язку з рідною землею і діяти самостійно в інтересах української Батьківщини». З одного боку – Европа, з іншого, як належить, Росія. В тексті червоною ниткою проходить ненависть до всього російського. Автор вважає це чи не найголовнішою проблемою української державності. У главі «Хто винен?» [у негараздах України – авт.] Лук’яненко зазначає: «Винен кожен українець і українка, які мовчки терплять російську мову та чужі звичаї», а ще – «держава, яка не розробила просвітянську історико-ідеологічну програму планової тривалої систематичної праці, спрямованої на розвиток історичного мислення і подолання московської антиукраїнської ідеологічної спадщини». Протиставляючи Україну й Росію (неодмінно відносячи Україну до Європи), автор звертає увагу читача на політичне життя двох держав: «кияни, як і вся Україна, кричать: «Нам потрібен жорсткий закон!» Московити кричать: «Нам потрібен жорсткий президент (цар)!» У цьому вся суть різниці між Європою і Азією!». Але незважаючи на Росію та Європу, Україна – незалежна. «Здобуття незалежності і демократичних свобод започаткувало

добу самопізнання, формування національної інтелігенції», - оптимістично зазначає автор і говорить, що потрібно працювати над перетворенням населення на націю. Успіхи цієї праці залежать від «здійснення державної історико-ідеологічної програми, від ЗМІ, від дій ворогів, від національного інстинкту». Що буде з Україною після саміту? Як зміниться національне самопізнання, національна інтлегенція, історико-ідеологічна програма, ЗМІ? Яким сьогодні буде «Цивілізаційний вибір України», і чи стане від цього вибору нарешті багатим і щасливим життя? За вікном – Євромайдан. Знов люди вийши на вулицю, щоб відстояти свою точку зору, користуючись свободою слова. А в статті Лук’яненка «Що далі?» – масштабніша подія – Перебудова. Настрої схожі. Але й зміни відчутні. Й саме час запитати: що далі?


В якому сенсі?.. Проведемо невеличкий експеримент: скористуємось наведеним текстом, замінивши слово «перебудова» на «євроінтеграція»: «З огляду на те, що з перебудовою євроінтеграцією на карту поставлено занадто багато, я і вважаю за потрібне подати громадськості більш-менш систематичний виклад свого розуміння передумов, сучасних умов та перспектив перебудови євроінтеграції загалом і нашого патріотичного руху зокрема. Найближчі роки принесуть бурхливі події. Через те, що вони виростатимуть не на порожньому місці, а з наявних реалій, то, аналізуючи їх, можна передбачити майбутнє. <…> Період перебудови і гласності підготовки до євроінтеграції дав можливість поглянути самим на себе і побачити нашу страшну зацькованість, затурканість». Все це єднає два історичних процеси. А ще єднає громадянська зацікавленість. Люди підтримували перебудову, виходячі на площі, люди відстоюють євроінтеграцію мітингами. Але Лук’яненко у 1989 році говорить, що «український народ не звик до свободи слова. Тепер уперше настає пора, коли можна говорити правду. І як же ми поводимось в нових обставинах? У владоможців можливість народу (їхніх підлеглих) висловити гостре критичне слово викликає страх, неначе землетрус — бозначим скінчиться?.. А громадяни? Їм остогид старий лад, вони хочуть змін. Та вони люди зі страху. Вони не вірять у перемогу

перебудови. Вони звикли йти за переможцем, а переможця ще не видно, їх веде в житті не прагнення до справедливості, а прагнення уникнути тюрми. Мільйони українців чекають на той час, коли за слово не тягтимуть до міліції, не штрафуватимуть, не погрожуватимуть судом». Чи настав той час? Сьогодні українці вже менше бояться, це видно. Але виходять лише деякі. Й іноді це не залишається безкарним. Наприклад, за висвітлення євромайдану з посади було звільнено випускаючого редактора телеканалу «Бізнес» Тетяну Мельниченко. Але її це не лякає. Отже, на мою думку, той час ще не настав, але зміни разючі. Навіщо все це робиться? Заради кращого життя, щасливого майбутнього, омріяної демократизації, заради того, щоб нарешті довести, що українці – європейська нація. Так, євроінтеграція зараз під загрозою, але це не катастрофа для України, це не найстрашніше, що з нею було. У Лукяненка: «Розчавлена і принижена незалежна і демократична — на всіх вітрах. Та вона, слава Богу, ніколи ще не була знищена. У ній завжди жеврів здоровий дух національного самоутвердження і прагнення до незалежного державного існування. <…> Якщо дозрівання народу до здатності керувати самим собою без чужого проводирства є природний процес, то у вищезгаданих явищах знаходимо вияв цієї прогресивної тенденції. У ній прообраз сподіваного майбуття». За Л.Лук’яненком

Рух політичної енергії «З біжучої хвилі», 1906

Б

іжуча хвиля – що це? Михайло Грушевський одразу задає загадку читачеві. Українська радянська енциклопедія дає визначення з точки зору фізики, отже, біжучі хвилі переносять енергію, на відміну від стоячих хвиль. А які вони в творі Грушевського? Енергія, про яку йдеться у Грушевсько – політична. «Правительствені прислужники починають дуже вихвалювати розвагу, тактовність і антиреволюційну енергію…». Можна сказати, що усе, що відбувалося на той час – суцільні біжучі швилі, й автор бере з цієї хвилі щось важливе для нього. Грушевський використовує витяжки з різноманітних польських і російських газет, коментує діяльність політиків та говорить про «еволюцію в російсько-польських відносинах». Можна стверджувати, що ця стаття написана в жанрі «аналіз ЗМІ». Авторитет Грушевського є «гарантом якості» цього тексту, але, а мій погляд, для звичайногоо читача (навіть такого, що цікавиться історією) цей текст буде нудним. З іншого боку, текст має бути цікавим для історикі та журналістів. За М. Грушевським


Про найкращі засоби збереження та розвитку нації Винниченко – свідок і учасник багатьох важливих резонансних подій української історії. Його публіцистичні твори – докладний часопис, який, накшталт сучаним журналістським публікаціям, допомагає усвідомити події, звичайно, з точки зору самого автора. «Заповідь борцям за визволення», 1949

«З

аповідь борцям за визволення» - ілюстрація складного, диференційованого становища українства під час постійної зміни влади, боротьби між різними течіями, лідерами, невизначеності самого народу. Автор аналізує події, процеси, вчинки людей та намагається зробити підсумки, направити майбутніх «борців за визволення» на правильний шлях. За словами рецензента твору Винниченка М.Жулинського, книга містить: «Уроки української історії. Осмислення пройденого шляху. Роздуми про майбутнє України. Конкретні рекомендації, як його досягти. І прискіпливий погляд на українську еміграцію, визначення її ролі і завдань у цих процесах». Отже, «Заповідь борцям за визволення» - чітка і зрозуміла назва, яка одразу допомагає тексту потрапити до своєї цільової аудиторії. СТРУКТУРА ТА ПРОБЛЕМАТИКА

Твір розділений на частини з підзаголовками, що полегшує його вивчення, а також пошук необхідної інформації. На початку твору автор говорить про потреби та завдання українського національного колективу, про найкращі засоби збережен-

ня та розвитку нації: «Поки що людство розбите на окремі національні колективи, які переважно звуться державами, то очевидно, що найкращим засобом збереження його життя і розвитку кожної нації — є державність, себто комплекс тих інститутів економіки, політики, культури, які діють на території, населеній національним ко¬лективом, які зв’язують його в компактну цілість, які забезпечують його розвиток у сучасному і майбутньому. Нація без державности є покалічений людський колективний організм». У творі піднімаються проблема взаємодії старої та нової еміграції, а також проблема орієнтації українців на зовнішні й внутрішні сили. Сам Винниченко, за його словами, належив до тих, хто орієнтується на внутрішні сили: «Я був сином робітничо-селянської родини <…> Я прийшов до Центральної Ради не від царських «канцелярій», не від тихих посад, не від спокійного улаштованого життя, а від плугів, май¬стерень, підпілля, тюрмів, від життя непокійного, тяжко¬го, життя солдата підпільної революційної армії. І тому зрозуміло, що моя психологія була відмінна від психоло¬гії моїх співробітників

у Центральній Раді, що я інакше розумів український народ і його прагнення». Окрім свого власного прикладу, автор наводить до уваги читача різноманітні історичні приклади зовнішньої та внутрішньої орієнтації й їх наслідки для української державності та народу. ПЕРСОНАЛІЇ

Багатьох історичних осіб торкнувся Винниченко у своєму творі, а деяким з них навіть відведені окремі главки. Багато автор говорить про Симона Петлюру. Неоднозначність цієї історичної постаті стає ще складнішою, коли дізнаєшся про ставлення авторитетного сучасника до неї. На сторінках твору відображається цікава політична боротьба, яка чимось схожа на те, що має місце в Україні ХХІ століття. «Головними претендентами на ролю проводу «Уряду» є так звані петлюрівці, політичні спадкоємці Симона Петлюри, а з них особливо Андрій Лівицький та Ісак Мазепа, що прибрали собі нові назви, один «Президен¬та», а другий «прем’єр-міністра». Ім’я Петлюри петлю¬рівці намагаються зробити національною святинею, іко¬ною, символом усієї України («Україна — це Петлюра, а Петлюра — це Україна»). Петлюра в їхній пропаган¬ді— це святе ім’я, це — великий національний герой, це — святий мученик за ідею української державносте, що впав од руки ворогів її». Для мене особисто


образ Петлюри ототожнюється із образом Тимошенко. Але є й розбіжності: Петлюра виступав за федерацію з Росією. Розділ присвячений Дмитру Донцову не менш цікавий. Донцова Винниченко називає «ворогом української революції», а пише про нього тому, що «цей чоловік заграв певну ролю в виникненні українського націоналізму». Спочатку Донцов був членом Закордонної групи (в Галичині) соціялдемократичної партії, але потім його було виключено, бо «він писав (під псевдонімом) руські статті до руської україножерної газети «Русские Ведомости»». Винниченко пише, что «через цілий ряд обставин ніколи ні одної статті Донцова не читав, а тільки чув про його вплив серед галицької молоді й жалів її, бідну: яка іронія, людина, яку товариство борців за українську державність і самостійність викинуло з себе за співробітництво з воро¬гами її, учить молодь України, як треба любити Україну, як здобувати ту державність». Звичайно, Донцов був конкурентом у «повчаннях молоді» для Винниченка. Таким чином, «Заповідь борцям за визволення» - гарний приклад протистояння політичних сил, ідей та ідеологій того часу, достатньо зрозуміло, послідовно, аргументовано, але пристрасно викладений Винниченком. Цей твір є неоднозначним, як і історичні постаті, описані в ньому, як і сам автор. За В.Винниченком

Аксіоми для політичної молоді

«Молодь і політика», 1951 учасна молодь, з якої кожний може якихось 10 років критично сприймає своє оточення, ледве чи в стані зрозуміти, в якім забріханім світі вона живе», - починає свій твір «Молодь і політика» Дмитро Донцов, і як представниця молоді, яка ще далеко не все в своєму оточенні зрозуміла, але «забріханість» світу трохи усвідомила, погоджусь з атором і готова стати на його бік, але… у цьому ж першому абзаці виявилося, що в усьому винна препогана Росія. І ставлення до тексту змінилося. Але, видкидаючи всі упередження, подивлюся на суть тексту. Отже, назва відповідає змісту, і розмова йдеться про місце молоді у політиці. Автор розповідає, що саме молодь зробила у політиці протягом світової історії («Коли б не рух молоді, заініційований 1905 р., — Україна напевно не знала б спонтанного національного вибуху 1917 року»), говорить про політичні, історичні, світоглядні ідеали. Текст добре сбудований композиційно: є проблема, погляд на цю проблему, історичний екскурс, поради щодо вирішення проблеми. Використані художні засоби. Наприклад, порівняння: людина з «поглядами» — це хитлива юрба, епітет хлопський розум, аксіоматичний характер, характер незбитої правди та інші. «Очевидно треба мати очі, широко отворені на світ, мати критичний змисл, але в житті, в житті нації — мусить бути певна

С

кількість аксіом, незбитих правд, в яких не вільно сумніватися, які мають бути незмінними як для віруючого — Заповіді або «Вірую». Такими аксіомами для кожного члена християнської нації мають бути: Бог, отчизна і власна честь. Вони мусять бути непохитними поняттями, що їх не сміє захитати ніякий прогресивний — явний або замаскований адоратор Сходу. Треба і можна вивчати різні ідеології, політичні програми і т. п., але ці три аксіоми повинні залишитися непохитним фундаментом для молоді. Ці засадничі поняття мусять бути неподатними на ніякі впливи. За ці аксіоми мусить людина бути готова боротися ціною перемоги або смерти», - дає пораду молодим політичним діячам Дмитро Донцов. За Д.Донцовим


Душа війни у творах Довженка «Повість полум’яних літ», 19441945 «Мати», 1949

І

з журналістикою Олександр Довженко зустрівся ще у 1923 році, коли почав працювати ілюстратором у газеті «Вісті». Звістно, він і писав. Але цей великий писемний багаж не був суто журналістським. Друга світова війна зробила зі сценариста, письменника і ілюстратора воєнного кореспондента. Довженкові воєнні тексти добре складені, мають репортажну динаміку, що помітно в оповіданнях військових та пост військових років. Неодмінною складовою текстів є також сценаристські елементи. Розглянемо оповідання «Мати» та «Повість полум’яних літ». Одразу зрозуміло про які «полум’яні літа» йдеться в тексті й такою простою та близькою є назва «Мати». Ці роботи перекликаються одна з одною та разом доносять до читача єдину ідею – шанування пам’яті героїв та героїнь Вітчизняної війни. Добре сформульована ця ідея на початку оповідання «Мати»: «Не ради сліз, і розпачу, й скорбот, і не в ознаку гіркого прокляття, вони вже прокляті і так всіма на світі, задля слави нашого роду написано і во ім’я любові про цю високу смерть». Тільки-но починається твір

– і вже відчутна динаміка, постійний рух, який добре володіє увагою читача. Такий ефект має місце завдяки багатому дієслівному ряду: «Кiнчилася свiтова вiйна! Стою з автоматом на порозi нової епохи й думаю: яку могутню темну силу ми перемогли, будь вона проклята! Молодий солдат оглянувся на груддя тлiючих руїн i, нiби вражений раптом величезнiстю перейденого шляху, застиг, як пам’ятник». «Підбіг Василь до двору. Отут був двір під самою горою. — Мамо, матінко моя, де ви? Рідна моя, чому ж ви не стрічаєте мене? Чом не чую вашого тихого голосу? Де ви, голубко, матінко моя сива? Спинивсь Василь коло хати, а хати немає. Василь у двір — нема

двору. У сад — нема саду. Тільки одна стара груша, а на груші мати». Цікавими та глибокими є герої довженкових повістей. Майже всі характери, що зустрічаються у творах, детально прописані, це дозволяє читачеві уявити кожну людину, зрозуміти її внутрішній світ та, після знайомства, поспівчувати цій людині, полюбити її, або, навпаки, негативно поставитися до неї. У творах читач зустрічає Марію Стоян та її сина Василя («Мати»), Івана Орлюка, Уляну, відчайдушного хірурга, зрадника Грибовського («Повість полум’яних літ») та багатьох інших. При описанні героїв автор використовує художні прийоми, але не зловживає ними. Широко вживані епітети: «Це був мiцний i пристрасний солдат. Голова в нього була перев’язана бинтом. Та вiн, здавалось, не пам’ятав про рану. Неголений, мокрий, укритий кiптявою й прахом Берлiна, вiн щойно вийшов з бою й весь ще курiв на осоннi бiля Бранденбурзької брами». Документальність – ще одна ціннісна особливість творів Довженка. Ця особливість поріднює його художні оповідання із публіцистичними творами та дає можливість текстам набути додаткового значення для читача, що цікавиться історією. У текстах згадують-


Довженко на зйомках, 1932

ся імена відомих діячів, назви населених пунктів, історичні події. «Батальйони Пiдсiкайла, Сави, Нефедова, Чупая першi кинулись на правий берег, показавши приклад вiдваги на довгi часи. А першi з перших переможцiв Днiпра - Конак, Сокольников, Третьяков i Трохименко стали iсторичними солдатами». Для журналістської аудиторії у творах Довженка є особливо цікаві факти. Наприклад, про «ефірну війну». Автор записав й передав у творі «Повість полум’яних літ» елементи інформаційної пропагандистської роботи того часу: «Радiостанцiї Берлiна, Києва, Братiслави, Праги, Парижа, Будапешта, Рима розносили по всьому свiту промову фюрера України Ерiха Коха: - На безмежних просторах України є

земля для всiх солдатiв. Солдати, ви менi можете повiрити, що я витягну з цiєї країни останнє, щоб забезпечити вас. Сорок п’ять гектарiв на солдата! Ось що значить воювати, коли тебе веде Гiтлер!!! – Говорить радiостанцiя iменi Тараса Шевченка! Дорогi товаришi робiтники, колгоспники й трудова iнтелiгенцiя України! Гiтлер i його банди

прагнуть завоювати свiт i створити свiтову рабовласницьку iмперiю... - До зброї, народевоїне, до зброї! Винищуйте, громiть фашистського звiра! Хай до неба здiймається священний вогонь ненавистi до окупантiв! Слава кровi вашiй i безстрашшю! Смерть фашистським окупантам!». Принципи, якими користувався Довженко при написанні цих творів, є актуальними й важливими при створенні журналістських матеріалів сьогодні. Динамічність, глибоке описання характерів героїв, обізнаність у темі, звернення до історичних прикладів – це те, що неодмінно зробить тексти кращими. І наостанок – ще одна деталь: «хоч легше було б очам читати щось лагідне й миле серед громів, почитаймо про матір…». Журналістика повинна піднімати важливі та складні теми, які торкаються найтонших струн душі, змінюють уяву та залишаються в пам’яті. За О.Довженком

Кадр з фільму «Щорс», реж.О.П.Довженко, 1939


Політично-соціальна боротьба та преса «Резолюція київських робітників про тистояння різних соціальних і рази: «ждати від реакційної газети терор і відношення до неї преси», 1917 р. політичних сил, а також участь чесного поводження — марна тра-

«П

еречитуючи отзиви газет про згадану резолюцію просто диву-дивуєшся, як мало знає наша преса робітників, їхнє життя, їхні погляди на різні справи політичного та громадянського характеру», - оцінює роботу тогочасної преси український політик, воєначальник, публіцист Симон Петлюра у своєму творі «Резолюція київських робітників про терор і відношення до неї преси». Характеристика роботи журналістів Петюрою дуже цікава, адже він був редактором та автором багатьох видань, і має ніабиякий досвід у журналістиці. Ця стаття-відгук ілюструє про-

преси у цьому протистоянні. Цікаво, що опис тогочасної ситуації нагадує сьогоднішню боротьбу різних сил за допомогою засобів масової інформації. Очевидно, що Симон Петюра дотримується опозиційної точки зору порівняно із думками, що висловлюють інші видання стосовно «Резолюції», і відверто критикує роботу журналістів. «Для цієї газети [«Новое время»], <…> тільки ті, хто поділяє її погляди, її проповідь темноти та безправ’я, тільки ті й чесні, тільки ті й порядні. Решта або грабіжники, або злодії», висловлює свою думку автор, але ніяк не аргументує її. Петлюра використовує й такі ви-

та часу» та ««Новое Время» більше ніж яка інша газета завше була безчесною і брехливою». Не зважаючи на це, лексику автора можна охарактеризувати як достатньо багату, насичену художніми образами («поливала і поливає дощем своєї проповіді безправ’я той ґрунт, на якому тепер пишним квітом буяють анархістичні вчинки») та фразеологізмами («Хто сіє вітер, той завше пожинає бурю!»). Слабкою стороною тексту є те, що автор використовує хитку систему аргументів, показує однобічне ставлення до проблеми. У наш час подібний текст міг би слугувати як антирекламний. За С.Петлюрою

дружній родині народів СССР». Авторка порівнює ці процеси з отрутою, божевіллям, наркотичним дурманом, бо братерство не вдалося… із самого початку не вдалося, бо «брати» - лише перевдягнені «відвічні вороги». З’являється образ української душі, чужого холодного вітру, рук, що «шукали своєї старовинної, з діда-прадіда зброї, щоб боронити лише власну батьківщин», очей, що «виглядали княжий владний знак Тризуба й свої прапори», вуст, що «були приготовлені на один єдиний могутній клич: Слава Україні!». На відміну від художніх образів, тексту бракує фактів, конкретних прикладів: є тільки розмиті розповіді про «погані справи» українськиї ворогів. Загальний настрій тексту дуже

конструктивний, зрозумілий, з нього витікає й назва: «коли ми несемо ідею українського націоналізму на свої землі, не сміє бути ні одного порожнього слова. Кожне гасло має вростати в нашу землю, а не засмічувати її порожньою лускою. Коли говоримо про національну спільноту, мусимо її відчувати. Так, як тепер понад усе мусимо відчувати нерозривний зв’язок крові — братерство в народі». На мою думку, авторка грає з поняттями, протиставляючи радянське гасло «братерство народів» новому, українсько-незалежному – «братерство в народі». В цілому текст простий та зрозумілий, і головна його мета – підтримати в читачах дух українського націоналізму. За О.Телігою

Братерство в народі проти братерства народів «Братерство в народі», 1941

П

убліцистика, що тяжіє до літератури, – в творі Олени Теліги «Братерство в народі». Цей текст – рефлексія письменниці щодо навколишніх подій, рефлексія образна, багата на художні засоби. Зараз його місцем був би блог (або газетна колонка), що напевно, завдяки поширенню у соціальних мережах, викликав би бурну дискусію. Про що ж пише Теліга у своєму тексті? Про відстоювання незалежності України – неодмінно актуальну й гарячу у будь-які часи тему, про Москву, що «засипає хуртовиною чужих темних гасел», про СРСР, що не виправдало сподівань: «Боже мій, та це ж мусів бути рай, шляхетне співжиття народів, з яких кожний мав би право по своїй волі розбудовувати всі свої цінності, кожний мав бути рівним у великій


История «журналистского обезьянника» продолжается «Ложу прессы пока не оградили от сессионного зала, как этого требовали нардепы-регионалы. Об этом Председатель парламента Владимир Рыбак заявил на брифинге», - передавали украинские СМИ 7 октября 2013 года. Ложу не будут ограждать, как выяснилось чуть позже. Стеклянное ограждение предназначалось, якобы, для безопасности. Но так ли это? Не стоит ли это воспринимать как отгаждение журналистов от политиков? ««Парламентское большинство» отгораживается от прессы?», 2000

Д

отношений власти и журналистов в независимой Украине: *1993 - Чтобы попасть в кулуары, достаточно было иметь знакомого депутата, который без проблем проводил вас в здание, только представив свое удостоверение. На тот момент статус журналиста ценился, повидимому, на равных со статусом народного избранника, и видеооператорам дозволялось блуждать в самом сессионном зале. Журналистов не просто уважали, они были востребованы *1994-98 - ситуация изменилась, стали более тщательно относиться к процессу предоставления пропусков и аккреди-

авайте заглянем в прошлое, ведь, как ни удивительно, прецедент «стеклянной стены» в Украине уже был, об этом рассказал в 2000 году Геогрий Гонгадзе. «Когда пресса пришла на свой излюбленный балкон, оказалось, что теперь они, как обезьяны отгорожены стеклянной переборкой, - пишет Гонгадзе и рассуждает, зачем все это понадобилось. - Украинские стеклянные перегородки на парламентском балконе - это, в первую очередь, символ. Символ того, как понимают место и роль журналистов новые хозяева Перегородки на парламентском парламенбалконе - это символ того, как пота, которые п р и в ы к л и нимают место и роль журналистов расставлять новые хозяева парламента, котовсе по соо тв е тс тву- рые привыкли расставлять все по ющим полсоответствующим полкам… кам…». К р о м е описания этого случая «запрета таций. На тот момент казалось, и ограничения» Гонгадзе прово- что это наступление на права дит занятный экскурс в историю парламентских журналистов.

*1998-99 - Первые «барьеры». Крыло, где расположена ложа прессы, отгородили двумя деревянными парапетами. Ходила даже информация о намерениях запретить вход прессе на второй этаж в кулуары. Резко изменилась роль аккредитованных в парламенте журналистов - они исподволь стали превращаться в прислугу значительного количества «крутых» депутатов. Гонгадзе «в тему» вспомнил эти процессы, которые интересны не только по состоянию на 2000 год, но и сегодня, 13 лет спустя, особенно учитывая рецидив, случившийся недавно в Раде. Автор описывает ситуацию просто и интересно. Но интересно для кого? Думаю, только для ограниченной аудитории, состоящей, в первую очередь, из журналистов. За Г.Гонгадзе


В коридорах Рады или один день из жизни журналиста «Конституционные войны. Эпизод первый», 2000 ачало текста – и мы погружаемся в «один день Георгия Гонгадзе» журналиста, искателя правды. Он все утро ходил по коридорам Веховной Рады, вылавливал политиков, задавал им вопросы. Вот, ему подвернулся Сергей Гмырь, потом Петр Симоненко, Анатолий Матвиенко, Виктор Мусияка. Они говорили о войне. Конституционной войне. Для тех, кто не в теме, текст не понятен вовсе: никаких пояснений, никакого бекграунда. В целом он больше похож на разговор между колегами в курилке, нежели на журналистский текст, направленный на широкую аудиторию. С другой стороны, текст интересен тем, что «включает» читателя в процесс, водит его по этим самым коридорам, позволяет слушать разговоры «прямой трансляцией», но, возможно, не позволяет понять сути происходящего. Автор использует политическую терминологию: имплементация, лигитимность, нивелирование, а также по-разному трансформируя, использует фразеологизмы «вот где собака зарыта» и «и волки сыты, и овцы целы». Образную систему текста дополняют некоторые выражения. Например, «сакраментальный ответ», «лимит «пархатых овец»» и др. Так о чем же все-таки текст? О поправках к Закону и неразберихе, выяснении отношений и спекуляциях. Текст об обычной деятельности Верховной Рады: депутатах, которые «готовы продаться за три бюджета Украины», «оригинальном плане действий от администрации Президента», «парламентском лохотроне, где все знают, что их обдурят, но все равно играют». По моему мнению, работая над подобной темой и имея такие богатые информационные ресурсы, можно сделать более интересный, глубокий и понятный текст. За.Г.Гонгадзе

Дефект національної преси часів Петлюри

«Українська преса та її дефекти», 1907

Н

К

ритичне, навіть негативне ставлення до якості української преси висловлює Симон Петлюра у статті «Українська преса та її дефекти». Визначення «дефекту» має на увазі нездатність функціонувати внаслідок певного недоліку. Але всетаки автор говорить про українську пресу, отже, вона функціонує. Із самого початку тексту стає зрозуміло, що мова буде йти не про «дефекти», а про всього-навсього один «дефект». Таким чином, заголовок статті містить не тільки помилку у визначенні, але й вводить в оману читача з точки зору широти погляду на проблему. У тексті Петлюра говорить про «пекучу потребу українського громадянства в науковій літературі і газетних статтях з національного питання». На його думку, в українській пресі складно знайти відповіді щодо питань національного життя українців, і це є серйозною перешкодою на шляху встановлення української державності. «За весь час видання, наприклад «Громадської Думки» і «Ради», «Рідного Краю», (беремо постійні видання, не згадуючи про газетні українські метеори), ці часописи мало присвячували уваги принципіяльно-теоретичній частині українського питання, а ще менше розв’язанню його в конкретних умовинах життя України», - пише автор, але не наводить

прикладів, цитат для ілюстрації свого дослідження. Дійсно, національна преса – важливий елемент для встановлення державності, у першу чергу в свідомості кожної людини. Про суто українське зараз, у незалежній Україні, пише багато видань. Чи допомагає це у збереженні та розвитку країни? Чи всі важливі питання висвітлені та наскільки якісні такі матеріали? Про це треба складати окреме дослідження. Але сьогодні можна говорити, що ті питання, яких не вистачало, на думку Петлюри, в українській пресі, висвітлюються. Можливо, у дещо трансформованому вигляді. Сьогодні українська преса має багато інших проблем. Наприклад, завуальовані антиукраїнські ідеологіі у, на перший погляд, проукраїнських виданнях; різні погляди на українську державність, заангажованість та багато інших. «Критика і оцінка [видань] могла б значно допомогти більшому успіхові національної справи, більшому розвиткові нашого громадянства, заінтересованності його національними справами в самому широкому розумінні цього слова, і — в результаті всього цього — більшій активності цілого українського громадянства», - пише про можливі методи покращення роботи тогочасної преси Симон Петлюра. Але ці методи й зараз можуть допомогти при роботі з журналістськими виданнями для досягнення «більшої активності українського громадянства». Через більше ніж сто років боротьба за якість української преси триває. Про це потрібно говорити і писати. Але досягти мети можна тільки працюючи на вищому рівні, приділяючи увагу кожній деталі: від заголовку до глибинної аргументації. За С.Петлюрою


Примітивна і гальмуюча жіночність: історія Боролися жінки за свої права – і вибороли жіночу пресу, й покотилися вони з цією жіночою пресою ще нижче, ніж були, – такий настрій Олени Теліги у її текстовому аналізі жіночої преси кінця ХІХ - початку ХХ століття. «Сліпа вулиця», 1938

«Ч

и потрібні їй [жінці] тепер жіночі журнали і газети, коли ціла преса повинна бути доступна і для її сприймання, і для її співтворчости?», - питає Олена Теліга. Дивлячись на це питання з ХХІ століття, виходить, що жіноча преса потрібна, більш того, вона комерційно обґрунтована. Але дуже дивно, що за декілька десятиліть вона майже не виросла, не стала більш прогресивною та інтелектуальною. «В чисто жіночій пресі, культивується дуже часто вся ота так звана «жіночість» в найбільш її примітивній і гальмуючій формі. Се та жіночість найгіршого роду, що викликає не пошану, а зневагу з боку мужчин; не захоплення, а іронічну усмішку. Одним словом, та жіночість з мішанини сахарини, дешевих парфум, гірко-солодких сльоз і химерних настроїв», - пише Теліга у 1938 році, але, погодьтеся, з того часу нічого не змінилося. Крім яскравого (і актуального для нашого часу!) факту про наповнення жіночих журналів, Теліга відкриває перед читачами цікаві відомості з історії жіночої преси: розповідає про жіночий альманах «Перший Вінок» (видання якого було «ве-

ликою сміливістю з боку його ініціяторок і великою подією в житті тисяч українок»), журнал із сумною назвою «Жіноча доля» та журнал «Жінка», від програмових і актуальних статтей якої «віє не свіжий подих сучасности, а давно відшумілий вітер минулого століття: фемінізм, в

його давній, не актуальній тепер формі». Теліга робить висновки (знову ж таки, дуже актуалі для нинішньої жіночної преси), що «вся ся солодкаво-настроєва жіночість є найбільшим ворогом розвитку жінки. Жінка привчається з юнацьких літ читати жіночу лектуру, жіночі повісті і новелі з чарівними героїнями, які ніколи

не мають звичайних очей, лише «шмарагдові» або «фіялкові»». Тож, треба оберігати дівчаток від цього читання, або, нарешті, робити жіночі журнали більш інтелектуальними, хоча б як «Перший вінок», де друкувалися Олена Пчілка, Уляна Кравченко, Ганна Барвінок, Дніпрова Чайка і Леся Українка. Хоча розумні представниці прекрасної статі вже самі обрали для себе інтелектуальні видання, бо ніщо їх не обмежує. Факти й їх аналіз – це не все, чим цікавий текст Теліги. Уваги заслуговує і лексика, яку використовує авторка: відчутний влив польської: лябіринти, за виїмком деяких новель, олімпіяда, люксус, шмарагдові, фіялкові. Нарешті, «сама жінка, що так довго дивилася на життя лише через вікно, не хоче вийти за поріг тих дверей. Вона замикає їх, щоб знов сісти на своє старе місце. І тепер, се виглядання крізь вікно, що спочатку, як «Перший Вінок», було символом близької свободи і скинення рабства, видається лише звичкою невільника, що і на волі, у свойому, за власним проєктом будованому домі, цілі дні лише жадібно дивиться крізь вікно, забуваючи, що він вже вільно може виходити за двері». Із цим я вже не згідна, бо жінки ХХІ століття вільні та розумні. Але, напевно, лише ті, що не читають жіночих журналів. За О.Телігою


Задокументований суржик Докладний звіт щодо випуску нового російськоукраїнського словника 1968 року – до уваги читачів журналу «Жовтень» 1970 року. І, звичайно, до уваги наступних поколінь, що цікавляться складними філологічними взаєминами споріднених мов. «Новий словник. Який він?», 1970

Х

оча стаття Світличного іноді тяжіє до наукового стилю, в ній, все ж таки, більше публіцистичного. Матеріал містить чимало фактів, що яскраво ілюструють процес трансформації української мови через «механічне втручання» в її «спокійне життя». При написанні матеріалу автор посилається на різні філологічні дослідження та неодмінно цитує сам словник. Світличний звертає увагу на технічні та змістовні вади нового видання. З цього аналізу можна почерпнути чимало цікавого. Наприклад, закріплення в словнику таких нібито українських слів як теряти, тоскувати, требувати, уборщиця, уронити, услуга, утюг, флаг, худо, цвітний, чердак, чаяння, челюсті, четвереньки, чреватий та ін. Тож, поціновувачі суржику можуть з гордістю посилатися на словникове затвердження їх «лексикону». Світличний зазначає, що «словник — це мовний кодекс, мовний закон, обов’язковий для всіх, хто користується мовою в суспільно-державних

сферах, і всі його вартості, і всі його вади довгі роки будуть для широкого загалу нормою і законом, що формуватимуть мовну культуру народу, а супроти цього блякнуть усі супер-оцінки і суперзахоплення». Автор не тільки наводить приклади, а й розбирає, чому сталися такі непорозуміння при створенні «мовного кодексу». Серед причин: складнощі перекладу, збіднення обох мов, засмічення діалектизмами, недосконалість попередньої версії словника. І ще: в 1968 році «сучасний більш-менш солідний словник важко уявити без таких слів, як абстракціонізм, автоген, автол, автоматика, адаптер, актувати, аналітика, антибіотики, антиречовина, армування, астронавт (-ика)». Незважаючі на помилки й недосконалість словника, Світличний зазначає, що «оцінку такої великої й неймовірно складної праці, як словник, не можна дати якимось одним, хай навіть яскравим, глибоким і містким словом. Виникає багато дискусійних питань, на які годі

дати однозначну і категоричну відповідь. Щоб дійти якоїсь згоди, потрібна серйозна й тривала дискусія серед широких кіл громадськості. До того ж не всі наші претензії можна адресувати безпосередньо упорядникам Словника: вони не всесильні і навіть не такі вільні у виборі, як ми це іноді уявляємо. Є норми й традиції, які складаються поза їх волею і переступити яких вони не можуть. Упорядникам Словника за їх велику й складну працю, крім закидів і претензій, слід сказати також слова щирої подяки. Вони їх заслужили». Дійсно, укладання словника – дуже складна праця. На мою думку, навіть помилки мають велику цінність, адже ілюструють тогочасні мовні процеси. За І.Світличним


Коли читачі стають критиками...

Стаття Світличного про взаємодію трьох «стихій»: письменника, критика і читача одночасно і сучасна, і застаріла. У нинішньому медійному дискурсі такі роздуми можна розглядати як бажання автора, що сдійнилися. «Письменник і критик... А читач?» (1962)

Ч

ого хотів Іван Світличний у середені ХХ століття? «Більших прав» та більшої важливості читача у літературно-публіцистичному світі. «Може, краще не уявляти критика супутником, що вірно кружляє по точно визначеній орбіті навколо своєї планети — особи письменника, а бачити обох їх, критика і письменника, більш-менш рівновеликими супутниками єдиної і спільної планети — читача?», - пише автор. Можливо, ця думка і є актуальною у наш час,

але її потрібно дещо корегувати… З появою інтерактивних можливостей, які надає інтернет, усі бажаючі читачі у тій чи іншій мірі самі стають критиками. І саме на читачів, а не на критиків більше реагують автори. До речі, читачі стають і активними критиками саміх критиків. Але забувати про якість і професійність критичних творів теж не слід, адже більшість читацьких відгуків є простими рефлексіями, аматорством у галузі критичної творчості. Саме це виправдовує існування якісного контенту від критиків, до яких, до

речі, теж багато вимог: «Надрукувати просто оглядову чи зовсім бездумну статтю в десять разів легше, ніж з критичним аналізом, який, на думку редактора, може не сподобатися впливовому письменникові,— цього не знає лише той, хто не побував у шкурі критика. Той самий читач, художні інтереси якого вимагають, щоб критика не була лише порадником, служницею і помічницею письменника (цю роль можна виконати й шляхом приватного листування), але й самостійною силою, що допомагає читачеві розібратися в складних літературних і суспільних явищах навіть тоді, коли письменникові, навіть талановитому і впливовому, це не до вподоби». Думаю, ці слова Світличного актуальні й сьогодні. За І.Світличним

Кожна історична особа відбивається в письменництві «Правда прадідів Великих»., 1953 вір Дмитра Донцова «Правда прадідів Великих» привернув мою увагу назвою, я чисто рефлекторно зацікавилась ним, очікуючи… історій про Другу Світову війну. Але згодом отямилась і зрозуміла, що у людей кожної епохи – свої великі прадіди та свої війни. Для Донцова головною була битва за Україну й українське. «Правда..» - досить обширна критична праця, яка торкається багатьох історичних постатей, таких як Шевченко, Костомаров, Куліш, Винниченко, Петлюра та інших. Автор протиставляє різних діячів, описує відмінності між ними. Саме протиставлення, боротьба різних думок стосовно України – характерна черта розвитку держави. «Люди дyxa paбcькoгo i дyxa вiльнoгo — зaвжди вopoгyвaтимyть мiж coбoю. Bopoгyвaтимyть лицapi

Т

з бaбiями i «пеpинocпaлaми»; Шевченки — з Kyлiшaми; тi, щo мoлилиcя Бoгoвi кoлo бpoнзoвoгo Бoгдaнa з бaґнетaми в pyцi, — з Bинниченкaми; люди визвoльнoгo pyxy — з пaнеґipиcтaми нoвoгo бoжищa — гoлoти; люди вiддaнi «cеpцем i дyxoм», не пo бyквi лиш — cвoїй дyмцi тa iдеaлy, з «злoдiями й бaлвoxвaльцями», щo з мoди чи для iнтеpеcy клянyтьcя нa бyквy якoїcь нayки, — paби дyшею i дyмкoю». Твір складається з декількох підтем. Наприклад, «Пpoвiдна веpства кoзацька у Кoтляpевськoгo», «На стаpoкиївський шляx!», «Кoзацька жінка у Шевченка» та інші. Теми підбрані одна до одної, що можна порівняти з добором людей: «В нaшi чacи, кoли cвiт уcе бiльше пiдпaдaє влaдi диявoлa, єднaтиcя мoжyть i пoвиннi мiж coбoю тiльки

люди oднaкoвoгo дyxa, cyвopo пеpевoдячи дoбip тaкиx, i cyвopo вiдметaючи нa бiк вcякy, чyжy їм дyxoм, нечиcть. Без тaкoгo дoбopy, не oб’єднaєтьcя в cпiльнiм зycиллi нiкoли i нaцiя нaшa. Селекцiя людей oднoгo дyxa — пеpший кpoк дo oб’єднaння нaцiї пoчеpез гoлoви «кpyтiїв, бaлвoxвaльцiв» i зpaдникiв». Завдання книги, за думкою автора, - «вocкpеcити дyx нa пpиклaдax тиx iдейниx пpoвiдникiв, якi в cвoїx твopax дaли незaтеpтi oбpaзи людей цьoгo геpoїчнoгo дyxa, дyx незaбyтньoї пaм’яти кoзaцькoгo пaнcтвa». Також Донцов зазначає, що «кoжнa icтopичнa дoбa вiдбивaєтьcя в пиcьменcтвi cвoїм cтилем i cвiтoглядoм, типaми i дiєвими ocoбaми», що й відображається у творі «Правда прадідів Великих». За Д.Донцовим


Не политика, а сказка!

Тексты Портникова – живые и не перегруженные, хотя пишет он, безусловно, об очень серьезных вещах. О политических. Компетентность журналиста позволяет ему «играть» с темами, образами, подачей материала. Вот, например, текст с непонятным с первого прочтения названием «Бой в кружении» открывает перед читателем сказочный мир украинской политики. Главный герой, конечно, Виктор Федорович. «Бой в кружении», 2013

И

так, «накануне возможного подписания соглашения»… Янукович начинает кружение. На Президента нападает странное состояние: он «не знает, чего он хочет: подписать соглашение или нет, согласиться на освобождение Юлии Тимошенко или оставить ее в заключении, обмануть Европу или обмануть Россию, взять деньги у МВФ или взять деньги у Путина, взять деньги у всех, но не выпустить Тимошенко, ни брать ни у кого, но раскулачить собственных «олигархов», не трогать «олигархов», но заставить население затянуть пояса». Все вокруг в замешательстве: чего же хочет Виктор Федорович? А он раз – и дает ответ. Все с облегчением вздыхают, а потом раз: «присмотришься – так и не ответ вовсе, а так, пошутили-с». Даже заморским послам Коксу и Квасьневскому не дает ответа. Итак, все по сказочным традициям жанра: зачин вроде «в некотором царстве…», основная часть с невополнимым заданием, которое нужно выполнить и зачин, но о нем позже.

ЩО?

газета, що цікавиться

В сказке важны и яркие герои. С некоторыми мы уже знакомы. Познакомимся ближе с лучшим другом Януковича – Путиным. Янукович любит у него совета спрашивать да о жизни разговаривать. Янукович хочет чтобы все было хорошо, спрашивает у ВВ как этого достичь? «А что Владимир Владимирович подскажет? Он и не вертелся никогда – стоит себе и стоит, уже все заросло вокруг, уже из чащи не выбраться, а он все стоит и стоит, что твой витязь, и никуда идти не хочет». Получается, не советник Путин Януковичу. А тем временем Янукович все вертится. И сложные обстоятельства все нагнетаются: «Все растаяло, забулькало, и оказалось, что не вертеться решительно нельзя, – и замелькали столицы, купюры, лица, голосования, посредники, министры, Тимошенко, Тимошенко, Тимошенко... Вокруг Качановской колонии, вокруг Сочи, вокруг Брюсселя, вокруг Вашингтона, вокруг Кремля, вокруг Берлина, Обама, Обама, Меркель, Тимошенко, Тимошенко, Путин...».

головний редактор Тетяна АВДАШКОВА

https://www. facebook.com/profile. php?id=100001763862604

директор Катерина КРИВОРУЧЕНКО https://www.facebook.com/ kasya.kruvorychenko

Как видно из привденных отрывков, образы, которые использует Портников, - исчерпывающие, несмотря на то, что текст небольшой. С легкой руки автора оба Президента становятся удивительно «сказочными», хорошо вписываются в не менее «сказочную» атмосферу, но остаются сами собой. Да только реальные обстоятельства настолько сильны, что без труда вклиниваются даже в самую хорошую сказку: главный герой не побеждает зло, не справляется со своим заданием, и «только ветер может на время скрыть масштабы катастрофы – а потому не вертеться уже невозможно». Может быть, Янукович – не самый главный герой, ведь герой выигрывает всегда? Может быть, сказка еще не закончилась? Или…? Любая сказка ориентирована на социально-педагогический эффект: она обучает и побуждает к действию. Какие выводы можно сделать после этой сказки? Мы выбрали не того героя? За В.Портніковим

Адреса: 95000, м.Сімферополь, проспект академікаВернадського, 2 В інтернеті: http://slavphil.crimea.edu/ В соцмережах: http://vk.com/public59525552 https://www.facebook.com/slavphil?ref=hl

Що doc  
Що doc  
Advertisement