Page 1

Редакція «УК» розпочинає серію матеріалів про відомих українських митців, які народилися і працювали в Україні, однак у силу певних обставин змушені були виїхати закордон і залишитися творити там. Сьогодні загальновідомі імена повертаються в українську культуру Про силу любові до рідної землі розмовляємо з істориком мистецтва та громадським діячем, членом Міжнародного Товариства арт-критиків (AICA) Артуром Рудзицьким — онуком діяча української культури професора Володимира Вайсблата та двоюрідним онуком видатного українського перекладача Євгена Дроб'язко

Оксана ГАЙДУК

Артур Рудзицький: «Сьогодні у нас є всі умови для того, аби ми знайомилися з творчістю наших земляків закордоном, на жаль, забутих нами ж самими» Яків Шапіро. Склодуви

УК. Артуре, зараз Ви причетні до підготовки першої в Києві виставки видатного українського художника-примітивіста Епіфанія Дровняка, відомого в усьому світі під іменем — Никифора. Роботи цього майстра незабаром будуть виставлятися в Національному музеї декоративного мистецтва України. Якими наразі є пріоритети такої виставки? Достатньо довго я цікавлюся творчістю Никифора, художника-примітивіста такого ж світового рівня, як наша Марія Примаченко чи грузинський примітивіст Нікола Піросманішвілі. До того ж Никифор безпосередньо пов'язаний з Украї-

2

ною: він лемко й народився в містечку Криниця на Лемківщині. Тривалий час дві національні культури — польська та українська — змагаються за право називати його своїм. Никифор є людиною, якому поставлено пам’ятники і в Польщі, і в Україні (у Криниці 2005 р. та 2006 р. у Львові). Коли я познайомився зі Збігневом Воланіним, директором Музею Никифора у містечку Криниця у Польщі, то під час чергової розмови про цього видатного художника, запропонував провести виставку робіт Никифора в одному з київських музеїв. Польська сторона була зацікавлена


у цій виставці, оскільки вони тривалий час займаються пропагандою творчості Никифора у світі, а тому всі витрати беруть на себе. Повернувшись до столиці, я одразу зателефонував в Музей декоративного мистецтва України в Києві, якого погодилося прийняти виставку творів Никифора у себе. Вже від 16 травня кияни й гості нашого міста зможуть ознайомитися із творчістю одного з найвидатніших малярів «наївного» мистецтва. Сподіваюся, що цією виставкою Никифор остаточно повернеться в український культурний простір. УК. Наступного 2014 року Україна готується відзначити 200-річчя Тараса Шевченка. Це свято не лише загальнодержавного, але й міжнародного рівня. Що важливо нам врахувати й чого не упустити задля належного проведення такого заходу? На мою думку, для глядача, людини, яка цікавиться культурою, — Шевченко має стати не іконою, а чимось близьким і рідним, втіленням чогось живого, а не звичним, запровадженим хрестоматійним образом, котрий асоціюється лише з віршами, які ми вивчали у школах, а зараз їх за програмою «декламують» наші діти. Великий Шевченко повинен стати зрозумілішим, осучасненим.

Никифор. Фабрика (Музей Никифора в Криниці, Польща)

СУЧАСНІ ЖУРНАЛІСТИ ПОВИННІ РОЗВИВАТИСЯ НЕ ЛИШЕ В ПРОФЕСІЙНОМУ НАПРЯМКУ — ПОЛІТИКА, ЕКОНОМІКА ТА ІНШЕ, АЛЕ Й, ЗА МОЖЛИВОСТІ, РОЗУМІТИСЯ НА КУЛЬТУРІ ТА МИСТЕЦТВІ, ВІДВІДУВАТИ МУЗЕЇ, ТЕАТРИ, КОНЦЕРТИ До речі, пригадую, як у Польщі декілька років тому відзначали на державному рівні ювілей композитора Фредерика Шопена. У Варшавських парках, на площах і просто біля майданчиків поляки встановили музичні лавочки. І коли людина присідала на них, то слухала мелодії творів Шопена. Тим самим видатний композитор для звичайної людини, яка прогулюється вулицями, стає не тільки іконою, а входить у повсякдення. Ось таких моментів нам не вистарчає. УК. 2009-го року Ви стали ініціатором перевидання та автором післямови у виданні «Кобзаря» Т. Шевченка з ілюстраціями художника Василя Седляра. Седляреве ім’я повернулося в історію українського та світового мистецтва. Розкажіть про знайомство з доробком відомого художника. Сьогодні кожна людина, яка цікавиться українською культурою, має бути знайома з творчістю художника Василя Седляра та його ілюстраціями до творів Шевченка. Пройшло близько 70 років від того, як видання «Кобзаря» 1931 року з малюнками художника-бой-

Никифор. Церква (Музей Никифора в Криниці, Польща)

чукіста в страшні роки сталінщини були вилучені з бібліотек і книгарень, а самого Седляра розстріляно. Ім'я його тоді ж було викреслено з історії української культури. Для мене таке видання «Кобзаря» з ілюстраціями Седляра особливо цінне ще й тому, що фактичним редактором його був мій дід — професор Володимир Вайсблат (його псевдонім — Олександр Гер).

3


з майстром, який пов'язаний як з українською художньою школою, так і з мистецтвом Франції. Було б дуже добре, щоби таких виставок проводилося якомога більше. І я був би щасливий, якщо б в Україну привезли роботи інших відомих художників, вихідців з України: Абрахама Мінчина і Сандро Фазіні, до речі рідного брата письменника Іллі Ільфа. А також прекрасного французького кольориста, родина якого також з України — П’єра (Петра) Дмитриєнка та інших. Сьогодні у нас є всі умови для того, аби ми досліджували українську культуру й знайомилися із творчістю наших земляків закордоном, на жаль, забутих нами ж самими. До речі, про повернення, хай у вигляді пам’ятної дошки: однією з останніх культурних подій, до яких я безпосередньо був причетний, — встановлення у лютому цього року пам’ятної дошки видатному українському вченому-славісту академіку АН України Володимирові Перетцу на будинку Інституту філології КНУ ім. Т. Шевченка. Саме академік В. Перетц — ще у 1905-06 рр. був ініціатором відкриття при Університеті (тоді Св.Володимира) кафедри української мови й літератури. Царська влада відмовила йому. Тоді він став викладати українську приватно. Одна з головних праць ученого — опис пам’ятки давньоукраїнської літератури — «Слова о полку Ігоревім». До речі, багато його творів присвячено й український культурі — вертепу й ляльковому театру, досліджував він стародавній український вірш. Вшанувати вченого в Києві стало для мене принциповою задачею, тепер сподіваюся, його ім’я назавжди повернулося до його послідовниТепер художник Василь Седляр повернувся до нас із забуття, а видання «Кобзаря» з його неперевершеними малюнками вже не є бібліографічною рідкістю і чекає на свого читача. Можна додати, що заслуга Седляра полягала в тому, що він першим проілюстрував «Кобзар» із такою повнотою. УК. Тепер перейдемо до іншої теми: в рамках цьогорічної «Французької весни» Національний художній музей України представить твори художника «Паризької школи» Якова Шапіро. Ви також цікавитеся художниками «Паризької школи» та загалом, що Ви думаєте про повернення забутих або невідомих імен в Україну? Для мене Яків Шапіро — митець, якого можна віднести до когорти художників «Паризької школи», що прославилися закордоном і певним чином були причетні й до України. Відомий факт, що у 1915-1920 рр. Яків Шапіро здобував художню освіту в Харкові та Києві, жив та керував художньою школою у Катеринославі (нині — Дніпропетровську), був учасником заходів художньої секції київської «Культур-Ліги». І ось, у статусі достатньо відомого художника, Шапіро виїхав до Франції, де брав активну участь у художньому житті Парижа й органічно влився до «Паризької школи». Тому я дуже радий, що відбудеться наше знайомство

4

Василь Седляр. З іллюстрацій до «Кобзаря» Т. Шевченка, 1933 р.

Пам'ятник Никифору у м.Криниця ( Польща)

ків. Хотів би додати, що вишукану та якісну пам’ятну дошку зробили молоді київські скульпторі Олесь Сидорук та Борис Крилов. УК. Нещодавно в Національному художньому музеї України було представлено першу з 1990-х років монографічну виставку графіка та ілюстратора Сергія Конончука. Ви були знайомі з сестрою художника, так? Так, мені пощастило знати сестру Сергія Конончука — Неонілу Францеву. 1986 рік, я тоді був ще студентом Поліграфічного інституту в Києві. І якось вона подарувала мені каталог праць


свого брата та декілька екслібрисів його роботи і тих, які були присвячених йому, зроблені сучасними українськими художниками. Коли я відвідав виставку Сергія Конончука в Національному художньому музеї, то майнула думка: ті екслібриси, пов’язані з Конончуком, що є в мене, мають зберігатися у музеї, от я й передав їх туди. Вважаю, що така ініціатива, за умови її підтримки любителями мистецтва, колекціонерами й самими художниками, — передавати твори мистецтва в музеї, таким чином поповнюючи музейні фонди не лише в Києві, але й в Україні, має право на життя. Також маю думку, що в Україні потрібно було б створити державний музей особистих колекцій. УК. Пане Артуре, Ви відвідуєте закордонні виставки, спілкуєтеся з відомими художниками, цікавитеся мистецтвом різних країн світу. Як відгукуються про сучасну українську культуру за межами нашої країни? Так, спілкуюся, а з деякими й товаришую. Мій давній знайомий Стасіс Ейдрігявічюс, всесвітньо відомий польсько-литовський художник-графік та плакатист. Це людина, яка живе мистецтвом. Окрім того, Стасіс дуже високо оцінює творчість своїх колег — українських художників-графіків. Добрі слова про сучасне українське мистецтво я чув не лише від нього. Але потрібно докладати багато зусиль, зокрема й нашим державним органам, щоб творчість вітчизняних мистців була затребуваною й популярною не тільки в Україні, а й закордоном. УК. Сучасний стан української культури. Запитання, яке ми часто ставимо в мистецьких колах. Якщо говорити про культурний простір нашої держави, що сьогодні найбільше цікавить українців? Буду говорити про своє бачення. Українське телебачення сьогодні — це естрадні концерти та політичні ток-шоу… На жаль, у нас дуже мало програм, присвячених мистецтву, його напрямкам, та й культурі загалом. Потрібно частіше запрошувати на телебачення молодих художників, літераторів, кінокритиків: нехай дискутують, діляться власним баченням. Програм про класичну музику або театр практично не існує. На жаль, така тенденція не тільки на телебаченні — молодь недостатньо читає, все менш цікавиться мистецтвом, класичною музикою. Національне телебачення повинно звернути увагу на цю прикру тенденцію. УК. У 2010 році Ви заснували й очолили Українську секцію Асоціації європейських журналістів. Розкажіть про цей напрям вашої діяльності. Основними напрямками Української секції АЄЖ є захист прав і свобод українських журналістів. Загалом Асоціація Європейських Журналістів — одна з найбільших журналістських організацій у Європі, яка минулого року відсвяткувала ювілей — 50 років від дня заснування.

Никифор. Кімната в пансіоні (Музей Никифора в Криниці, Польща)

Як керівник Української секції, я докладаю зусиль, аби наша секція займалася і культурологічними аспектами. Сучасні журналісти повинні розвиватися не лише в професійному напрямку — політика, економіка та інше, але й, за можливості, розумітися на культурі та мистецтві, відвідувати музеї, театри, концерти. УК. Родина, культура, історія, доля…Що для себе виокремлюєте із родинних цінностей і як родинне коріння допомогло у вашому житті? І в житті, і в роботі у мене є принципи, від яких я не можу відійти, тому що знаю й горджуся своїми пращурами. До того дуже часто продумую, наскільки мій вчинок збігається з цими принципами. Мені пощастило, що і в дитинстві, й в дорослому віці я міг спілкуватися з багатьма видатними діячами культури та літератури —

УКРАЇНСЬКЕ ТЕЛЕБАЧЕННЯ СЬОГОДНІ — ЦЕ ЕСТРАДНІ КОНЦЕРТИ ТА ПОЛІТИЧНІ ТОК-ШОУ… НА ЖАЛЬ, У НАС ДУЖЕ МАЛО ПРОГРАМ, ПРИСВЯЧЕНИХ МИСТЕЦТВУ, ЙОГО НАПРЯМКАМ, ТА Й КУЛЬТУРІ ЗАГАЛОМ Григорієм Кочуром та Іваном Дзюбою, Леонідом Череватенком та Лесем Танюком, Дмитром Горбачовим, Карлом Аймермахером, Геннадієм Айгі, Йосипом Бродським та іншими. Деякі з них пішли з життя, але багато з них й сьогодні залишаються моїми наставниками, до яких я можу звернутися за порадами… Редакція «УК» дякує за надані зображення й фотографії Артуру Рудзицькому

УК. 5

интервью с Рудзицким  

арт-критик Артур Рудзицкий рассказывает о творчестве Никифора

Read more
Read more
Similar to
Popular now
Just for you