Page 1

№6

2013

Ки •

серваторіям н ко і Одеси – 100 а ! в є о кіномузику р п •

МИСТЕЦТВО СЕРЦЯ


ВАРТІСТЬ ПЕРЕДПЛАТИ ЖУРНАЛУ на 6 місяців – 68,85 грн, на рік – 136,50 грн; передплатний індекс 74310

Журнал «Музика» – один із найповажніших в Україні (видається з 1923 року). Це єдиний науково-популярний журнал з питань музичної культури в державі. На його сторінках розкривається широка панорама сучасного музичного життя України в усьому розмаїтті: розповідається про творчість українських композиторів і виконавців, про фестивалі, конкурси, концерти, музичні вистави в різних регіонах країни й за кордоном, розглядаються проблеми молодіжного мистецтва тощо. Наші матеріали зацікавлять як професіоналів, так і любителів музики різних жанрів і стилів. Фахові статті, яскраві кольорові ілюстрації, оригінальний дизайн буде до вподоби читачам будь-якого віку.

ВЖЕ СЬОГОДНІ ЖУРНАЛ МОЖНА ПРИДБАТИ: – у мережі Книгарень «Є»; – у кіоску в Національній музичній академії України імені Петра Чайковського (м. Київ, вул. Архітектора Городецького, 1–3/11); – у книгарні «Наукова думка» (м. Київ, вул. Грушевського, 4); – у книгарні при Києво-Могилянській академії; (м. Київ, Контрактова площа, 4, 1-й корпус НаУКМА); – у книжковому магазині «Сяйво» (м. Київ, вул. Велика Васильківська (Червоноармійська), 6); – у книжковому магазині «Смолоскип» (м. Київ, вул. Межигірська, 21); – у книгарні Наукового товариства імені Тараса Шевченка (м. Львів, проспект Шевченка, 8); – у книгарні «Ноти» (м. Львів, проспект Шевченка, 16); – у книгарні «Східна Брама» (м. Луганськ, вул. Радянська, 54, 4-й поверх, ТЦ «Центральний»); – у «Книгарні-кав’ярні» (м. Одеса, вул. Катерининська, 77); – у нашому видавництві (м. Київ, вул. Васильківська, 1, тел. 498-23-64). Придбати окремі примірники та передплатити видання в електронній версії можливо за адресою: http://presspoint.ua/. Така послуга доступна в будь-якій країні світу.

ЧИТАЙТЕ ЖУРНАЛ «МУЗИКА» – І ВАШ СВІТ ПОПОВНИТЬСЯ НОВИМИ ЯСКРАВИМИ Й ЧИСТИМИ ТОНАМИ, ЖИТТЯ «ЗАЗВУЧИТЬ» ІНАКШЕ!


№ 6 (396) ’2013

 Рі заснування – 1923 Рік НАУКОВО-ПОПУЛЯРНИЙ ЖУРНАЛ Засновники: Міністерство культури України Спілка композиторів України Всеукраїнська музична спілка Видавець: ДП «Національне газетно-журнальне видавництво» 03040, м. Київ, вул. Васильківська, 1 Тел.: +38(044) 498-23-65 Генеральний директор Олеся БІЛАШ

Головний редактор Ольга ГОЛИНСЬКА Заступник головного редактора Юлія ПАЛЬЦЕВИЧ Видавнича рада: Олеся БІЛАШ (голова), Віктор ПАСАК, Максим БУДАРІН, Віктор ВЕЧЕРСЬКИЙ, Олена ВОРОНЬКО, Оксана ІОНОВА, Євгенія КРУТОГОЛОВ, Іван МЕЧКОВ, Лариса НІКІФОРЕНКО, Лариса ПЕТАСЮК, Світлана ФОМЕНКО, Людмила ЧУМАКОВА, Михайло ШВЕД, Оксана ГАЙДУК, Ігор ГИРИЧ, Людмила ГНАТЮК, Ольга ГОЛИНСЬКА, Людмила ОЛТАРЖЕВСЬКА, Надія СОКОЛЕНКО

Адреса редакції: 03040, м. Київ, вул. Васильківська, 1 Тел.: +38 (044) 498-23-67 E-mail: zhurnal_muzyka@ukr.net

Розповсюдження, передплата, реклама: Тел.: +38 (044) 498-23-64, +38 (050) 310-56-63

Реєстрація: Свідоцтво про державну реєстрацію друкованого засобу масової інформації – КВ № 954 від 25.08.1994. Виходить що два місяці

Засадниче: Редакція, окрім спеціально обумовлених випадків, подає авторський погляд

Усі права застережено: © Музика, 2013 Передрук і відтворення текстових та ілюстративних матеріалів журналу тільки з письмового дозволу видавця

На обкладинці Енніо Морріконе у Національній філармонії України

фото Юрія ШКОДИ

Дизайн і верстка Наталії КОВАЛЬ

Друкарня ТОВ «Видавничо-поліграфічна компанія “Експрес-Поліграф”» 04080, м. Київ, вул. Фрунзе, 47б Тел.: +38(044) 417-25-93 Наклад 1000 прим. Ціна договірна

Передплатний індекс 74310 http://uaculture.com

Любі шанувальники журналу! «Музика – мистецтво серця», – сказав якось видатний український композитор Георгій Майборода. Вважаю, що простіше, яскравіше, а головне – влучніше висловитися не можна. Саме за сердечність, емоційний «нерв» ми любимо це унікальне мистецтво, цінуємо кожну мить дотику до нього. Добігає кінця 2013 рік. Він був насичений різноманітними подіями музичного життя. Про найцікавіші з них ми розповідали на наших сторінках, але так склалося, що кульмінаційними у сфері культури стали останні місяці року. Йдеться, насамперед, про 100-річчя вищої музичної освіти в Україні, – столітні ювілеї відзначили Національна музична академія України імені Петра Чайковського та Одеська національна музична академія імені Антоніни Нежданової (про перебіг святкувань – статті ректора НМАУ Володимира Рожка, музикознавців Олени Таранченко й Ірини Сікорської). До того ж, переважна більшість наших авторів, включно з працівниками редакції, а також герої їхніх матеріалів – випускники й викладачі цих поважних вишів, а отже, мають прямий стосунок до згаданої визначної дати. Зокрема, на наших сторінках ви зможете прочитати про учнів Левка Ревуцького, братів-композиторів Георгія і Платона Майбород (автор Юлія Пальцевич), завідувача кафедр композиції Одеської, а потім Київської консерваторії, професора Миколу Вілінського (автори – онук композитора Юрій Вілінський і Валентина Назаренко; перший варіант цієї статті був оприлюднений на сайті НСКУ), багаторічного завідувача кафедри сольного співу Київської консерваторії Дометія Євтушенка (спогади його останнього учня Валерія Буймістера). Надалі ми розвиватимемо цю тематику: такі публікації своєрідно доповнюватимуть сторінки історії славетних навчальних закладів. Беззаперечний інтерес для любителів історії становитимуть нарис про святкування ювілею Миколи Лисенка 1942 року в окупованому Львові та українська ретроспектива життя і творчості видатного співака Федора Стравінського – батька геніального композитора Ігоря Стравінського. Віддаємо шану цьогорічним 200-літнім ювілярам Джузеппе Верді та Ріхарду Ваґнеру. На великих оперних фестивалях у Мюнхені й Зальцбургу, їм присвячених, побувала Марина ЧеркашинаГубаренко. Ювілейну лінію продовжують у журналі Галина Степанченко (40-річчя Ансамблю класичної музики імені Бориса Лятошин-

ського), Леся Дичко (20-річчя дитячого міжнародного хорового фестивалюконкурсу в Одесі «Південна Пальміра») та Ольга Петренко (10-річчя Миколаївського осередку НСКУ). Про творчість одного з найвидатніших кінокомпозиторів світу Енніо Морріконе (до 85-річчя від дня народження) розмірковує Анна Луніна. Валентина Настіна представляє солістку Кримської філармонії, співачку Наталю Безкоровайну, яка так само відзначила ювілей. Презентуємо сучасних митців: головного диригента Одеської опери Олександру Самоїле й композитора і виконавця Золтана Алмаші. Ви також дізнаєтеся про цікаві довготривалі проекти «Віолончельна пектораль», цикли програм із рідко виконуваних пісень Франца Шуберта Вікторії Заболоцької, V Міжнародний фестиваль «Chamber Art Music-2013» і перший «Чайковський-fest» у Тростянці. Наші традиційні рубрики «Читальня» й «Аудіофайли» познайомлять вас із новою книгою музикознавця Анни Луніної і першим сольним альбомом співачки з Донецька Ганни Братусь. Продовжиться також екскурсія до музичних пам’ятників світу. Цього разу її присвячено скрипковому ключеві. Отже, перед вами – останній цьогорічний номер журналу. Як бачите, матеріалів виявилося так багато, що довелося збільшити обсяг видання. Але я сподіваюся, що наше з вами спілкування триватиме, і ми ще не раз матимемо нагоду поговорити про «мистецтво серця». Щастя, миру й злагоди вам у новому році! До зустрічі у 2014-му!!! Ольга ГОЛИНСЬКА, головний редактор


український формат 4 6

Мистецтво серця Юлія Пальцевич Святкування ювілею Миколи Лисенка 1942 року в окупованому Львові Степан Пахолко, Ольга Мартин

стор.

метри

стор.

8

Композитор і педагог Микола Вілінський Валентина Назаренко, Юрій Вілінський (США) 12 Дометій Гурійович Євтушенко Валерій Буймістер

4

камертон

14 Ансамбль класичної музики імені Бориса Лятошинського Галина Степанченко 16 Невичерпне натхнення Вікторії Заболоцької Олександр Москалець 18 Українська «Віолончельна пектораль», або Музичні діалоги за підтримки Мстислава Ростроповича Анна Архипова 20 Освідчення в любові до пісні Валентина Настіна

стор.

16

стор.

18

альма-матер

22 Ода до alma mater Ірина Сікорська 26 Академія: погляд крізь століття Володимир Рожок 30 На порозі нового віку Олена Таранченко

стор.

26

вогні рампи

34 Сторінки європейського оперного літа Марина ЧеркашинаГубаренко

фести

40 «Чайковський-fest»: обнадійливий початок Маріанна Копиця

стор.

34

14


стор.

44

42 «Chamber Art Music-2013»: екологія музичного повітря Анна Архипова

…і тести

44 Космос хорової музики у Південній Пальмірі Леся Дичко

музичні мости

46 Федір Стравінський: українські сторінки життя і творчості Валентина Редя, Оксана Співаченко

нотний стан стор.

52 Музичний дарунок Миколаєву Ольга Петренко

52

музичні ключі

54 Золтан Алмаші: «Музика – це набір кодів, що були даровані людям Богом або Прометеєм…» Анна Луніна

читальня стор.

60 Сузір’я митців у книзі Анни Луніної Галина Степанченко

54

майстер-клас

62 Одеський оперний і його керманич Марина ЧеркашинаГубаренко

невідоме про відомих

66 Міркування на тему «Кіно, музика, маестро…» Анна Луніна

кліпи

70 Musical memory crossing-3 Наталія Семененко

аудіофайли стор.

62

72 Сольний альбом Ганни Братусь Олексій Скрипник, Тетяна Тукова


ÓÊÐÀŸÍÑÜÊÈÉ ÔÎÐÌÀÒ Юлія ПАЛЬЦЕВИЧ

Мистецтво серця Б

рати-композитори – цей випадок в історії музики є дуже рідкісним. Перший прецедент, що пригадується, – сини Йоганна Себастьяна Баха, брати Вільгельм Фрідеман і молодший на чотири роки Карл Фрідріх Еммануїл. Їхні талант і працелюбність реалізували, мабуть, наперед визначену їм долю продовжувачів давньої німецької династії музикантів. Ще один приклад – композитори-пісняри брати Покрасс, сини заможного київського торговця, котрі працювали у Москві й особливо прославилися патріотичними піснями у роки громадянської війни, комуністичних новобудов 1930-х і Другої світової війни. Та от іще тандем, такий несхожий на два попередні, – брати Георгій і Платон Майбороди. Вони народилися на Полтавщині у селянській сім’ї в один день – 1 грудня, але з перервою у п’ять років. Їхній шлях до професії був таким самим, як і в багатьох інших українських композиторів того покоління: мистецькі враження дитинства, аматорські гуртки, де юні любителі самотужки опановували доступні їм музичні інструменти, здійснювали перші спроби у складанні творів. Далі – відносно «пізнє» (з огляду на нинішній «графік» професійної музичної освіти) освоєння теоретичних засад музики, перші невдачі та успіхи. І Георгій, і Платон Майбороди, потрапивши до Києва, навчались у класі одного з корифеїв української музики – Левка Ревуцького, особистість якого, мабуть, найбільше вплинула на формування їхніх людських і творчих орієнтирів. Платон Іларіонович згадував, як колись, іще під час першого знайомства показував Левкові Миколайовичу свої твори із назвами на кшталт «Біля розритої могили», на що Ревуцький мовив: «Юначе, погляньте, як чудово світить сонце, послухайте спів пташок – ось про це розкажіть людям!» Ревуцький завжди підкреслював виняткову обдарованість братів Майбород. Так, наприклад, зовсім не студентським розмахом вирізняється симфонічна поема «Лілея» за Тарасом Шевченком, написана студентом ІІІ курсу Георгієм Майбородою. Після успішної прем’єри цього твору автора зарахували до Спілки композиторів УРСР, що було фактом екстраординарним. Важко повірити, але за два роки до того, у 1937-му як «куркуля» і «ворога народу» було репресовано батька Майбород Іларіона Івановича, а Георгія утримували на допитах у НКВС, звідки він вийшов завдяки клопотанням Левка Ревуцького й Бориса Лятошинського. По закінченні війни, коли Георгій вступив до аспірантури, Ревуцький зробив його своїм асистентом, а також довірив відповідальну роботу – допомо-

4

Цьогоріч виповнилося 100 літ із дня народження Георгія Майбороди та – 95 від дня народження Платона Майбороди – видатних українських композиторів ХХ століття гу в редагуванні «Тараса Бульби» Миколи Лисенка. На фронт у 1941-му брати пішли разом – Георгій тоді вже закінчив консерваторію, Платон іще був студентом. Потрапили у полон, побували у страшній «Хорольській ямі» – глиняному кар’єрі, де цілодобово працювали військовополонені. З того пекла їх врятувала мати, підкупивши охоронців табору коштовними прикрасами із родинної скрині й смачним українським салом. Повернувшися на фронт, Георгій знов опинився у полоні – цього разу в Катовіце. Після визволення із концтабору воював кулеметником, за бойові заслуги був нагороджений орденами та медалями. Це, зрештою, врятувало його від радянських таборів, адже за всіма колишніми полоненими одразу закріплювався ярлик «неблагонадійних». Платон дійшов до Берліна. Тому, що вижив, завдячує своєму командирові, полковнику Семенову, який, дізнавшися, що підлеглий, як і його син, – музикант, студент-композитор, дбав про його безпеку. Після війни для кожного з братів розпочався самостійний творчий шлях. Георгій Іларіонович, працюючи у найрізноманітніших музичних жанрах, став визнаним автором великих симфонічних творів (чотирьох симфоній, концертів для скрипки, для голосу з оркестром, Концертної фантазії для віолончелі з оркестром тощо), чотирьох опер – «Милана», «Арсенал», «Тарас Шевченко», «Ярослав Мудрий», причому дві останні написав на власні лібрето. А Платон Іларіонович, як влучно висловився про нього знаний композитор Олександр Білаш, «вибухнув піснею». При всій несхожості їхніх творчих особистостей, – це композитори надзвичайно яскравого, рідкісного мелодичного обдаровання. «Композитор …радує слухачів насамперед тим, за чим вони, слухачі, чесно кажучи, дещо скучили, – багатством і розмаїттям мелодій», – писав у газетній статті про «Милану» Георгія Майбороди Максим Рильський. Або ж: «Давно ми не чули …такого вокального роздолля, як в “Арсеналі”», – це слова авторитетного фахівця у галузі музичного театру Бориса Ярустовського. А ось рядки із листів до Георгія Майбороди від різних

його шанувальників. «Чому я так люблю Вашу музику? Тому що вона, немов жива, благоуханна конвалія, пробуджує прекрасні емоції, а не примушує озирнутися із деяким здивуванням і бажанням розібратися, в чому ж сутність і призначення цієї штучно створеної “музичної квітки”, і швидко забути її безмелодійність». «Дуже вдячний Вам за людяність, за простоту і щирість» (цит. за кн.: Музика – мистецтво серця! (До 100-річчя від дня народження Г. Майбороди). – К., 2012. – С. 87, 88, 69, 71). Музика Георгія Майбороди звучала і за кордоном. Із незмінним успіхом у всіх концертах виконувалася «Гуцульська рапсодія»: цю ефектну оркестрову п’єсу знали далеко за межами України завдяки Леопольду Стоковському, який, почувши її одного разу, включив до свого репертуару. Вона була також обов’язковим твором на конкурсі диригентів 1986 року у німецькому місті Йені. У Філадельфії, Торонто й Вашингтоні ставили оперу «Ярослав Мудрий». Щодо пісень Платона Майбороди, то вони одразу ж ставали всенародно улюбленими. «Тебе, Платошо, сам Господь у вуста поцьомав», – сказав колись митцеві поет Андрій Малишко – його друг і побратим, у співавторстві з яким народився не один пісенний шедевр: «Рідна мати моя» («Пісня про рушник», яку перекладено 90-ма мовами світу!), «Ми підем, де трави похилі», «Білі каштани», «Київський вальс», «Пісня про вчительку», «Стежина». Пісні Майбороди–Малишка стали справді новою віхою у розвитку цього жанру. Автори досягли незнаної доти єдності слова та музики, коли варіантність ритмічної структури мелодії гармонійно співіснує із нерегулярними, гнучко-змінними поетичними розмірами. Ще одну особливість пісень Платона Майбороди, що ввела їх до золотого фонду української музичної класики, можна охарактеризувати словами співака Анатолія Мокренка: «Я називаю пісні Платона Іларіоновича лірикопатріотичними. Про що б він не писав, за кожним рядком і словом, за кожною нотою – рідна земля, рідна природа, рідний народ, батько, мати, історія. …Вони завжди багатопланові, повні краси, духовного здоров’я, я сказав би, повнокрів’я і в той же час цнотливої чистоти. Під ними відчувається потужний пласт народМУЗИКА | 6’2013


Повністю матеріал можна прочитати у друкованій або передплаченій електронній версії журналу «Музика» № 6 за 2013 рік

Передплачуйте наш журнал! Передплатний індекс 74310

Передплату можна оформити з будь-якого місяця в будь-якому поштовому відділенні зв’язку України та через передплатні агентства. У країнах далекого зарубіжжя оформити передплату на всі наші видання можна через сайт www. presa.ua на сторінці «Передплата On-Line». Передплатити та придбати окремі примірники видань в електронній версії можна за адресою: http://presspoint.ua/. Така послуга доступна в будь-якій країні світу. Довідки за тел.: (044) 498-23-64; e-mail: nvu.kultura.porhun@gmail.com


ÓÊÐÀŸÍÑÜÊÈÉ ÔÎÐÌÀÒ Степан ПАХОЛКО, Ольга МАРТИН

Об’єднані хори краю під час фестивалю української пісні на сцені оперного театру

З

нагоди сотих роковин народження Миколи Лисенка у Львові під гуркіт гармат із 31 липня до 3 серпня 1942 року проходив Перший крайовий конкурс хорів Галичини, організований Інститутом народної творчості. На заклик його директора, палкого ентузіаста хорового співу о. Северина Сапруна відгукнулося багато професіоналів-музикантів, громадських діячів і просто українських патріотів. До складу журі увійшли д-р Кость Паньківський, о. Северин Сапрун, д-р Євген Цегельський, д-р Василь Барвінський, д-р Станіслав Людкевич, д-р Зіновій Лисько, професор Микола Колесса, диригент Львівської опери Лев Туркевич. Для проведення конкурсу було створено центральну, окружну, а також повітові й місцеві комісії, які розробили програми, інструкції та забезпечили хорові колективи нотним матеріалом, виготовили пам’ятні медалі й відзнаки. Окрім індивідуально ви-

6

браного репертуару, хори повинні були вивчити три обов’язкові композиції Лисенка: «Ой діброво, темний гаю», «Ой гай, мати», «Час додому, час». У той час твори Лисенка звучали майже в кожному галицькому селі, де діяли організовані «Просвітою», товариствами «Боян» і «Думка» хорові гуртки. Популярність митця у Галичині була надзвичайно великою. Навіть Друга світова війна не стала на заваді святкуванню сторічного ювілею від дня народження славетного композитора. У передмові до альманаху Першого крайового конкурсу хорів у Галичині (Львів, 1943) письменник Богдан Гошовський (1907–1986) зазначив: «Українська пісня, викохана серед чарів української природи і безустанного змагу збройного хлібороба-лицаря за основи національного буття і довгі століття зберігана в світі її українського села, ця пісня знайшла на кінець свого натхненного звеличника і сво-

го жерця – Миколу Лисенка, цього, що поруч Шевченка, другого співця України, що вслуханий у народну пісню, вивів її з-під стріх і силою свого генія зачарував у величне царство музичного духа нації і всьому світові показав його невмируще багатство та його красу». Запрошення взяти участь у крайовому конкурсі з нагоди сторічного ювілею Миколи Лисенка отримали аж 450 хорів, серед яких під час відбірних турів було визначено тридцять найкращих, котрі й виступили у Львові. Із них 16 – сільських, 10 – містечкових і 4 репрезентативних великоміських: дрогобицький і станіславівський «Бояни», станіславівська «Думка» та львівська «Сурма». На фестиваль української пісні до Львова приїхало 1200 співаків. Цілий день у суботу перед конкурсом прибували вони на Головний вокзал і станцію Підзамче, одягнені в народні строї, і, мов повінь, заливали вулиці міста. Відтак організованими колонами всі хористи, уставлені трійками, у своєму оригінальному народному вбранні з Галичини, Лемківщини та Посяння із піснею на устах пройшлися парадом вулицями Львова до оперного театру, викликаючи подив і захоплення городян. Львів’яни із піднесенням зустрічали тих, що прийшли віддати шану Миколі Лисенкові. Участь у цьому конкурсі була своєрідним протестом проти німецької окупації, останньою барикадою перед нищенням нашої духовності. Першого дня делегації від усіх хорів відвідали митрополита Української грекокатолицької церкви Андрея Шептицького і одержали його архіпастирське благословення. Стоголосим хором прозвучав на Святоюрських горбах гімн «Боже, великий, єдиний» Миколи Лисенка. Та кульмінаційним був збір хорів у Стрийському парку, до якого ще задовго перед подією сходився народ, підшукуючи собі вигід-

Фото надані авторами статті

Святкування ювілею Миколи Лисенка 1942 року в окупованому Львові

МУЗИКА | 6’2013


Повністю матеріал можна прочитати у друкованій або передплаченій електронній версії журналу «Музика» № 6 за 2013 рік

Передплачуйте наш журнал! Передплатний індекс 74310

Передплату можна оформити з будь-якого місяця в будь-якому поштовому відділенні зв’язку України та через передплатні агентства. У країнах далекого зарубіжжя оформити передплату на всі наші видання можна через сайт www. presa.ua на сторінці «Передплата On-Line». Передплатити та придбати окремі примірники видань в електронній версії можна за адресою: http://presspoint.ua/. Така послуга доступна в будь-якій країні світу. Довідки за тел.: (044) 498-23-64; e-mail: nvu.kultura.porhun@gmail.com


ÌÅÒÐÈ Валентина НАЗАРЕНКО, Юрій ВІЛІНСЬКИЙ (США)

Композитор і педагог Микола Вілінський (До 125-річчя від дня народження) Микола Миколайович Вілінський (1888–1956) – композитор, педагог, музично-громадський діяч, ім’я якого невіддільне від історії становлення і розвитку української музики першої половини XX століття. У числі його учнів такі відомі музиканти, як Костянтин Данькевич, Олександр Білаш, Оскар Фельцман, Серафим Орфєєв, Володимир Фемеліді, Антон Муха, Леонід Гуров, Давид Гершфельд, Марія Завалішина, Альберт Водовозов, Євген Зубцов, Валентин Кучеров та інші

В

идатний український композитор Борис Лятошинський так написав про свого колегу: «Микола Миколайович Вілінський був прекрасним музикантом і прекрасною людиною. На всіх його творах лежить печать справжнього таланту і всі вони показують тонкий смак і велику професійну майстерність автора. Що стосується Миколи Миколайовича як людини, то всі, хто хоч зрідка зустрічався з ним, не могли не пересвідчитися у його високих душевних якостях, що виявлялися протягом усього його життя».

8

Микола Вілінський народився 20 квітня (2 травня за новим стилем) 1888 року в селі Голті Ананьївського повіту Херсонської губернії. За походженням належав до старовинного шляхетного роду українських дворян Вілінських. Батько – Микола Олександрович Вілінський (1857–1910) був міським головою Ананьїва й користувався великою повагою і любов’ю місцевого населення. Одна з бабусь по лінії матері Валентини Никифорівни (пом. 1918) – Олександра Максимівна Черкунова (дівоче прізвище Залізняк) – нащадок роду Залізняків.

Фото з сімейного архіву Вілінських

Микола Вілінський, професор Одеської консерваторії, перший завідувач кафедри теорії музики та композиції. 1934 р.

МУЗИКА | 6’2013


Фото з сімейного архіву Вілінських

За сімейними переказами, з родом Вілінських пов’язаний і рід української письменниці Марії Олександрівни Вілінської (1833–1907), відомої за псевдонімом Марко Вовчок. Кровну спорідненість із Миколою Вілінським мали видатні діячі культури першої половини ХХ століття: чудова співачка, «золоте сопрано» Большого театру, киянка Ксенія Георгіївна Держинська (1889– 1951) була його двоюрідною сестрою, а видатний музикознавець Олександр В’ячеславович Оссовський (1871–1957) – двоюрідним братом. Олександр Оссовський учився по класу композиції у Миколи РимськогоКорсакова, був другом і колегою Олександра Глазунова, Олександра Зілоті та Сергія Рахманінова, про якого написав спогади. Киянки Ксенія і її сестра Тетяна Держинські часто гостювали у будинку-садибі Вілінських в Ананьїві, де Ксенія із задоволенням співала під час домашніх музичних концертів. Також Тамара і Микола Вілінські відвідували Держинських у Києві в їхньому будинку в Залізничній колонії на Солом’янці. Як відомо, Сергій Рахманінов зіграв велику роль у становленні Держинської як професійної співачки, всіляко допомагаючи їй на початку оперної кар’єри. У родинному архіві Вілінських зберігаються дореволюційні світлини молодих Миколи і Тамари Вілінських та Ксенії і Тетяни Держинських, а також листування композитора з Ксенією Держинською. Слід відзначити, що музикантом стала і дочка композитора Миколи Вілінського – Ірина Миколаївна (1920–1986), відома як педагог-вокаліст, авторка численних збірників вокалізів, обробок народних пісень і теоретичних праць. Микола Вілінський успадкував найкращі риси тодішньої дореволюційної інтелігенції. Мати й батько намагалися дати своїм дітям добру освіту, прищепити їм почуття гідності, принциповості та відповідальності. Микола почав серйозно займатися музикою самостійно, навчаючись в Ананьївській гімназії, – диригував церковним хором, організував шкільний оркестр народних інструментів. До його початкового музичного становлення долучилася мати, яка була пристойною піаністкою. Проте, за вимогою батька, після закінчення гімназії 1906 року Вілінський вступив на юридичний факультет Імператорського новоросійського університету в Одесі, який успішно закінчив 1912-го. Від 1907 року навчання в університеті Вілінський поєднує із заняттями в Одеському музучилищі, реорганізованому 1913-го в Одеську консерваторію. В училищі Микола Вілінський разом з Олександром Павленком (1882–1941) починає вчитися композиції у Вітольда Йосиповича Малішевського (1873–1939) – учня Миколи Римського-Корсакова та Олександра Глазунова і першого ректора Одеської консерваторії (1913–1921 рр.), а також учителя Вітольда Лютославського й багатьох інших відомих музикантів. 1908 року Малішевський очолив Імператорське музичне училище в Одесі. Після училища Микола Вілінський продовжив навчання за класом композиції у Вітольда Малішевського в Одеській консерваторії, яку закінчив 1919 року. Відносини професора і студента швидко переросли у велику дружбу. Малішевський дуже цінував Вілінського й виділяв його серед своїх учнів. Збереглися спогади про те, що Вітольд Малішевський, назавжди залишаючи Одесу разом із родиною через небезпеку репресій, намагався забрати Миколу Вілінського з собою. Попри цензурні

6’2013 | МУЗИКА

перешкоди радянського часу, листування Вілінського та Малішевського тривало й після того, як останній емігрував до Польщі. В одному з листів Малішевський пише, що отримав фортепіанні твори Вілінського і з задоволенням їх програє. Закінчується лист словами: «Особливо приємна думка, що це написала людина, яка була найближчим моїм учнем». Творчий і педагогічний шлях Миколи Вілінського можна поділити на два основних періоди – одеський (1920– 1941 рр.) і київський (1944–1956 рр.), які розмежовує відносно недовгий час його роботи в Ташкентській консерваторії у роки війни (1941–1944 рр.). Одеський період для Вілінського, як продовжувача справи свого вчителя Вітольда Малішевського, характерний швидким розвитком таланту, набуттям майстерності, професійним зростанням і визнанням. З 1920 року Вілінський – викладач Одеської консерваторії, з 1926-го затверджений у званні професора, із 1931-го – завідувач кафедри композиції. Пізніше (1935 р.) він очолював Одеську обласну організацію Спілки композиторів України, де заступниками були його учні Серафим Орфєєв і Леонід Гуров. Також Вілінський був членом правління Спілки композиторів УРСР. У 1930-х роках у Миколи Миколайовича вчилися за класом спеціальної гармонії Еміль і Єлизавета Гілельс, Давид Ойстрах, Яків Зак, Марія Грінберг та інші видатні музиканти. Професор Московської консерваторії Яків

Сімейна фотографія із Держинськими. Стоять (зліва направо): Ксенія Держинська, двоюрідна сестра Миколи Вілінського, народна артистка СРСР, протеже Сергія Рахманінова; Микола Вілінський. Сидять (зліва направо): Тамара, рідна сестра Миколи Вілінського, Тетяна Держинська, рідна сестра Ксенії Держинської, у яку в Києві був закоханий Олександр Вертинський. 1903 р.

9


ÌÅÒÐÈ Валерій БУЙМІСТЕР

«Поющих людей – множество, любящих петь – еще больше. Но среди этого моря поющих и любящих пение не так много тех, кто владеет пением как подлинным искусством. <…> То же можно сказать о тех, кто учит этому искусству, – <…> истинных мастеров, владеющих искусством вокальной педагогики, мало». Так, згадуючи про свого славетного вчителя професора Олену Муравйову, написав колись Дометій Євтушенко, вочевидь до кінця не розуміючи, що й сам володів цим мистецтвом у повній мірі. Як відзначають сучасники, колеги та учні майстра, його педагогічну роботу вирізняло прагнення сформувати в учня не лише вокальні навички, а музично-художню культуру в цілому. Навчаючи своїх вихованців прийомів вокальної майстерності, він намагався максимально повно виявити природні особливості голосу кожного молодого вокаліста. Саме диференційований підхід у заняттях із майбутніми співаками обумовив одну з найцінніших рис школи Дометія Гурійовича – вокальну довговічність його учнів. Вихованці Євтушенка працювали в оперних театрах і філармоніях Києва, Львова, Москви, Ленінграда, багатьох інших міст, що засвідчує авторитетність і конкурентоспроможність його вокальної школи у колишньому СРСР. Свій досвід Дометій Гурійович узагальнив у низці друкованих праць. Його книга «Роздуми про голос», що побачила світ у 1979 році, й донині становить науково-методичну основу вокальної педагогіки. Цьогоріч виповнилося 120 років від дня народження і 30 років з дня кончини видатного митця. Вшановуючи його світлу пам’ять, пропонуємо читачам спогад про вчителя останнього учня Дометія Євтушенка, народного артиста України, лауреата Національної премії імені Тараса Шевченка, професора НМАУ імені Петра Чайковського Валерія Буймістера 12

Фото з архіву Валерія Буймістера

Дометій Гурійович Євтушенко

МУЗИКА | 6’2013


Повністю матеріал можна прочитати у друкованій або передплаченій електронній версії журналу «Музика» № 6 за 2013 рік

Передплачуйте наш журнал! Передплатний індекс 74310

Передплату можна оформити з будь-якого місяця в будь-якому поштовому відділенні зв’язку України та через передплатні агентства. У країнах далекого зарубіжжя оформити передплату на всі наші видання можна через сайт www. presa.ua на сторінці «Передплата On-Line». Передплатити та придбати окремі примірники видань в електронній версії можна за адресою: http://presspoint.ua/. Така послуга доступна в будь-якій країні світу. Довідки за тел.: (044) 498-23-64; e-mail: nvu.kultura.porhun@gmail.com


ÊÀÌÅÐÒÎÍ Галина СТЕПАНЧЕНКО

Ансамбль класичної музики імені Бориса Лятошинського

(40 років творчого шляху)

С

Ігор Андрієвський і Валентина Захарченко-Іконник під час ювілейного концерту

14

лавні сторінки діяльності Київського камерного хору під керуванням видатного хормейстера сучасності Віктора Іконника записані до літопису українського хорового мистецтва. Ті митці, які доторкнулися до школи великого Майстра чи то в Ніжинському педагогічному інституті, чи то в Київській консерваторії, чи то в Педагогічному інституті імені Михайла Драгоманова, – назавжди отримали «іконниківський» заряд фанатичного і відданого служіння високому мистецтву. Мені пощастило студенткою консерваторії співати в любительському хорі, а потім вести концерт українського, вже Камерного, хору в Москві (1970-ті рр.) у Будинку композиторів, писати про цей колектив, робити радіопередачі. Спілкування з Віктором Михайловичем (від 1980-х до 2000 р.) – це пам’ятні хвилини контактів із хормейстером, у кожному слові якого відчувалося звучання Музики, про яку він розповідав. Таке саме відчуття було на репетиціях, коли хористи завмирали від відповідальності за чистоту кожної інтонації. Він не диригував у звичному розумінні цього слова. Його рухи, виразні руки ніби передавали емоційні імпульси музичної тканини. Його очі випромінювали справжній магнетизм, якому підкорялись

Віктор Іконник

усі хористи. Спів був своєрідний, «інструментальний», – таким чином Віктор Михайлович домагався досконалого ансамблю. Він завжди дуже хотів, щоб до хору приєднався камерний оркестр для розширення репертуару. Про це недавно у ювілейній програмі на радіоканалі «Культура» ми почули в архівному записі (який знайшла редактор Світлана Артеменко). Так, із далеких 1970-х до нас долинув голос Віктора Михайловича: «Я мрію про оркестр, який із хором буде робити цікаву програму». У студії в цей час знаходилися художній керівник Ансамблю класичної музики імені Бориса Лятошинського Валентина Іконник-Захарченко, вдова маестро, яка з 2000 року (після смерті чоловіка) гідно продовжує його велику справу, радіожурналіст Світлана Артеменко та авторка цих рядків. Усі ми були зворушені живим звучанням голосу Віктора Михайловича, а мені як музикознавцю було радісно, що його мрія здійснилася: Камерний хор, поєднавшись с оркестром, дав життя Ансамблю класичної музики імені Бориса Лятошинського. У сполученні оркестрового та хорового звучання Віктор Іконник бачив великі виконавські можливості для високохудожнього відтворення шедеврів світової музичної культури.

Фото Юрія ШКОДИ і надане автором статті

Національний будинок органної та камерної музики України в один з осінніх вечорів був наповнений дуже своєрідною публікою. Ці слухачі – колишні учасники «хору Іконника» різних років – ось уже багато літ приходять на концерти Ансамблю класичної музики імені Бориса Лятошинського, який виріс під орудою Віктора Іконника з любительського (1964 р.), а потім Київського камерного хору (1973 р.)

МУЗИКА | 6’2013


Повністю матеріал можна прочитати у друкованій або передплаченій електронній версії журналу «Музика» № 6 за 2013 рік

Передплачуйте наш журнал! Передплатний індекс 74310

Передплату можна оформити з будь-якого місяця в будь-якому поштовому відділенні зв’язку України та через передплатні агентства. У країнах далекого зарубіжжя оформити передплату на всі наші видання можна через сайт www. presa.ua на сторінці «Передплата On-Line». Передплатити та придбати окремі примірники видань в електронній версії можна за адресою: http://presspoint.ua/. Така послуга доступна в будь-якій країні світу. Довідки за тел.: (044) 498-23-64; e-mail: nvu.kultura.porhun@gmail.com


ÊÀÌÅÐÒÎÍ Олександр МОСКАЛЕЦЬ

Фото Наталії ВОРОБЙОВОЇ

НЕВИЧЕРПНЕ НАТХНЕННЯ Вікторії Заболоцької

16

МУЗИКА | 6’2013


Повністю матеріал можна прочитати у друкованій або передплаченій електронній версії журналу «Музика» № 6 за 2013 рік

Передплачуйте наш журнал! Передплатний індекс 74310

Передплату можна оформити з будь-якого місяця в будь-якому поштовому відділенні зв’язку України та через передплатні агентства. У країнах далекого зарубіжжя оформити передплату на всі наші видання можна через сайт www. presa.ua на сторінці «Передплата On-Line». Передплатити та придбати окремі примірники видань в електронній версії можна за адресою: http://presspoint.ua/. Така послуга доступна в будь-якій країні світу. Довідки за тел.: (044) 498-23-64; e-mail: nvu.kultura.porhun@gmail.com


ÊÀÌÅÐÒÎÍ Анна АРХИПОВА

Українська «Віолончельна пектораль», або Музичні діалоги за підтримки Мстислава Ростроповича Ярослав Мигаль і Олександр Пірієв

В

очевидь, вислів «Поэтом можешь ты не быть, а гражданином быть обязан» сьогодні звучав би інакше: якщо ти не відчуваєш напруги розвитку сучасного суспільства, навряд чи можеш уважати себе справжнім, зрілим музикантом. Коли митці реагують на соціальні події найвищим піднесенням творчого духу, вони разом із тим змінюють навколишнє середовище: народжуються нові проекти, відновлюються культурні традиції, і – гармонізується життєвий простір. Саме як така «духовна реакція» виглядає мистецький проект «Віолончельна пектораль», організований Національним порталом академічної музики «Music-review Ukraine». Навесні цього року пройшов концертний тур містами України для вшанування видатних митців епохи бароко і класицизму – Луїджі Боккеріні, Франсуа Куперена й Антоніо Вівальді (відповідно, 270, 345 і 335 років від дня народження).

18

Ідея «Пекторалі» належить двом відомим в Україні віолончелістам: досвідченому маестро зі Львова Ярославу Мигалю і молодому музикантові з Києва Олександру Пірієву. Цікаво, що ці митці репрезентують не тільки два покоління, які об’єдналися у музикуванні, а й дві різні виконавські віолончельні школи. Обидва обожнюють свій інструмент – віолончель, мають широкий і неупереджений погляд на розвиток культури, для обох життя і творчість геніального Мстислава Ростроповича є взірцем. Тому можемо назвати появу проекту «Віолончельна пектораль» продовженням добрих традицій, збігом думок митців ХХ і ХХІ сторіччя. Мстислав Ростропович: «Музика – це зцілення. Музика запалює факел добра і може перебудувати, удосконалити світ». Ярослав Мигаль: «З Олександром ми вперше зустрілися у Львові років із п’ять тому. Він сказав тоді, що цікавиться моєю творчістю. Ми довго виношували думку заграти удвох програму з творів класичної музики, яка пройшла би як гастрольний тур Україною за участю різних філармонійних оркестрів. Наші музиканти

“варяться у власному соку”, граючи лише у своїх містах для вузького кола шанувальників. У нас немає установи на кшталт колишнього “Укрконцерту”, майже відсутні зв'язки між філармоніями, хоча в Україні їх понад двадцять і в кожній є камерний оркестр. Ідея об’єднати музикантів різних регіонів сподобалася Олександрові, – він молодий, енергійний, багато вміє і знає, тож зміг це організувати. За часів Незалежності такої концепції ще не було. Але на Заході, в Європі я колись втілював подібне, маючи більше можливостей. Це дуже цікаво, бо такого, на жаль, сьогодні ніхто не робить. Для концертів “Віолончельної пекторалі” ми обрали музику, яка дуже легко сприймається і несе гарний заряд емоцій. Певні ряди нот, складені у фрази, – це є коди, що проникають у людину, створюють настрій. Ці гармонії позитивні, дуже добре впливають і на душі, і на енергетику людей. Дивовижно: пройшло понад триста років, а музика ця звучить!» Олександр Пірієв: «Для нас цей проект цікавий саме тим, що ми відкриваємо для себе різні міста України. “Віолончельна пектораль” стартувала на заході України – у Тернополі, Чернівцях, Івано-Франківську,

Фото Сергія ПІРІЄВА

Коли руйнували Берлінську стіну і в свідомості мільйонів людей відбувався справжній переворот, біля її руїн, в епіцентрі подій з’явився Мстислав Ростропович і дав імпровізований концерт. «Я просто хотів біля уламків стіни, в момент об’єднання Німеччини зіграти музику Баха», – пояснив один із найвидатніших музикантів ХХ століття

МУЗИКА | 6’2013


Повністю матеріал можна прочитати у друкованій або передплаченій електронній версії журналу «Музика» № 6 за 2013 рік

Передплачуйте наш журнал! Передплатний індекс 74310

Передплату можна оформити з будь-якого місяця в будь-якому поштовому відділенні зв’язку України та через передплатні агентства. У країнах далекого зарубіжжя оформити передплату на всі наші видання можна через сайт www. presa.ua на сторінці «Передплата On-Line». Передплатити та придбати окремі примірники видань в електронній версії можна за адресою: http://presspoint.ua/. Така послуга доступна в будь-якій країні світу. Довідки за тел.: (044) 498-23-64; e-mail: nvu.kultura.porhun@gmail.com


ÊÀÌÅÐÒÎÍ Валентина НАСТІНА

Освідчення в любові до пісні

К

рим – це моя рідна земля, – говорить Наталя Безкоровайна. – Кожний прожитий тут день усвідомлюю, що дихаю, думаю, роблю добрі вчинки завдяки великій силі наших предків, яка сягає своїм корінням у сиву давнину». Український слід у Криму став помітним у період існування Кримського ханства, яке у 1478 році потрапило в залежність від Османської імперії. Захищаючи українські землі від спустошливих турецькотатарських набігів, козаки, як відважні лицарі степу, ходили в Крим визволяти з полону українських синів і дочок, яких татари продавали в рабство у країни Азії, Африки та Європи. Сподівання і мрії народу відбилися, мов у чистих росяних краплинах, у безсмертних думах і піснях про Байду, Марусю Богуславку, Самійла Кішку, Богдана Хмельницького та про безліч безіменних героїв. За даними турецького мандрівника Евлії Челебі, згідно з переписом 1666 року, на Кримському півострові мешкало 187 тисяч татар і 720 тисяч українців.

«

20

Багато українців почали прибувати в Крим після завоювання його Росією у 1783 році. Ще більший їхній потік спостерігався невдовзі після Кримської війни (1853– 1856 рр.) та скасування кріпацтва у 1861 році. У кримських театрах виступали такі відомі актори, як Марко Кропивницький, Марія Заньковецька, Микола Садовський. Збережений у записах, і нині чарує невмирущою красою голос видатної української оперної співачки ХХ століття Оксани Петрусенко. Вона народилася в Балаклаві. Дитиною співала в церковному хорі у Севастополі, грала на гітарі. Лірико-драматичне сопрано Оксани Петрусенко стало голосомсимволом України її часу. «Скільки б не відвертали народ від його основи, він все одно прийде до своїх берегів. Це фізично підтверджено на прикладі маятника: чим більше його коливання, тим більше сили для повернення на своє місце. Так і в моєму житті», – зізнається Наталя Безкоровайна. Народилася співачка у Сімферополі. Мама – Олена Костянтинівна Лаутар – 35 років працювала на швейній фабриці, була берегинею домашнього вогнища. А фарби на полотнах батька-художника Степана Лаутара й багатогранний світ власних фантазій пробуджували в дівчинці радість і прагнення самій прилучитися до творчості. Її вокальний талант розкрився вже у чотирнадцять років. Далі – навчання в культурно-

освітньому училищі міста Сімферополя (1976–1977 рр.), робота в державному вокально-хореографічному ансамблі «Таврія» (1978 р.), навчання на вокальному факультеті Львівської консерваторії імені Миколи Лисенка у класі доцента, заслуженої артистки України Людмили Жилкіної (1980– 1986 рр.), сольні виступи у складі заслуженої хорової капели «Трембіта» Львівської філармонії (1986–1987 рр.). У Крим повернулася 1987 року з великим багажем різножанрового репертуару (понад 350 позицій): від найкращих обробок українських народних пісень до музики вітчизняних і західноєвропейських композиторів. Невеличку їхню частину (23 треки) – народні пісні, романси та оперні арії Наталя Безкоровайна записала в 2004 році на сольному компакт-диску «Народжена вогнем» у супроводі симфонічного та оркестру народної і популярної музики Національної радіокомпанії України. А пісня «Ой не світи, місяченьку» в її виконанні увійшла до компакт-диска «Українські народні пісні – золота колекція» (2005 р.). Наталя уже багато років передає молоді виконавську майстерність і досвід на кафедрі вокального та інструментального мистецтва Кримського університету культури, мистецтв і туризму. Артистка бере участь як голова і член журі в проведенні багатьох міжнародних вокальних конкурсів. В останні десять років спільно з чоловіком Богданом Безкоровайним, музикан-

Фото з архіву Наталі Безкоровайної

Усі етапи життя Наталі Безкоровайної, заслуженої артистки України, від першого пізнання чарівної краси і мелодійності народної пісні в дуеті з батьком, художником Степаном Лаутаром, учнівського хорового співу до сцени концертнооперної співачки у багатьох країнах світу віддзеркалилися в її ювілейному концерті «Перлини української музики», що відбувся у Білій залі Кримської філармонії

МУЗИКА | 6’2013


Повністю матеріал можна прочитати у друкованій або передплаченій електронній версії журналу «Музика» № 6 за 2013 рік

Передплачуйте наш журнал! Передплатний індекс 74310

Передплату можна оформити з будь-якого місяця в будь-якому поштовому відділенні зв’язку України та через передплатні агентства. У країнах далекого зарубіжжя оформити передплату на всі наші видання можна через сайт www. presa.ua на сторінці «Передплата On-Line». Передплатити та придбати окремі примірники видань в електронній версії можна за адресою: http://presspoint.ua/. Така послуга доступна в будь-якій країні світу. Довідки за тел.: (044) 498-23-64; e-mail: nvu.kultura.porhun@gmail.com


ÀËÜÌÀ-ÌÀÒÅÐ Ірина СІКОРСЬКА

Ода до ALMA MATER Перша в Україні Одеська консерваторія – нині Одеська національна музична академія імені Антоніни Нежданової відсвяткувала свій 100-річний ювілей. Пропонуємо увазі читачів кілька пов’язаних із цією подією меморіальних рефлексій випускниці вишу 1983 року СЛАВНЕ МИНУЛЕ Одеську консерваторію було відкрито за рішенням Головної дирекції Імператорського російського музичного товариства на базі Одеського музичного училища ІРМТ 8 вересня 1913 року (в історичній довідці використано матеріал зі статті академіка НАМУ, доктора мистецтвознавства, заслуженого діяча мистецтв України, професора Олександра Сокола, поданої до «Української музичної енциклопедії». – І. С.). Вона стала четвертим у Російській імперії вищим навчальним музичним закладом після Санкт-Петербурзької, Московської і Саратовської консерваторій. До викладання запросили видатних музикантів-педагогів з Італії, Польщі, Чехії, Німеччини, Австрії, Санкт-Петербурга та Москви. Першим ректором став польський композитор, піаніст, симфонічний диригент і музикознавець Вітольд Малішевський – учень Миколи Римського-Корсакова. Тож від початку заснування Одеська консерваторія була вищим навчальним музичним закладом європейського рівня. Академія носить ім’я Антоніни Нежданової (присвоєно в 1950 р.), яка народилась в Одесі, навчалась у місцевій Маріїнській гімназії і навіть викладала російську й німецьку мови. Уроки співу вона брала в Софії Рубінштейн – сестри Антона і Миколи Рубінштейнів. Професійний шлях майбутньої видатної співачки, яка згодом стала народною артисткою СРСР, лауреатом Державної премії СРСР, професором Московської консерваторії, доктором мистецтвознавства, була нагороджена званням «Герой Праці», розпочався виступами у міських концертах. Тож можна стверджувати, що успіхи знаменитої вокальної школи Одеської консерваторії «освячені» постаттю Антоніни Василівни. Кожен вищий навчальний заклад знаний своїми вихованцями. На меморіальній дошці у Великій залі академії викарбовано імена музикантів, які прославили її своїми досягненнями. Серед них: піаністи Еміль Гілельс, Людмила Гінзбург, Іда Гольдфарб, Марія Грінберг, Яків Зак; скрипалі Давид Ойстрах, Єлизавета Гілельс, Михайло Фіхтенгольц; співаки Ольга Благовидова, Михайло Гришко, Галина Олейниченко, Бела Руденко, Раїса Сергієнко, Єлизавета Чавдар; композитори Микола Вілінський, Костянтин Данькевич; диригент Ісидор Зак; хормейстери Костянтин Пігров, Дмитро Загрецький та багато інших митців, творча діяльність яких стала взірцем для наступних поколінь музикантів. Основи мистецького розвитку ОНМА у післявоєнний час заклали видатні педагоги, професори, які створили власні школи: Петро Столярський (струнні інструменти); Ольга Благовидова, Микола Огренич, Олександра Фоменко, Тетяна Мороз, Наталя

22

Войцеховська, Євген Іванов (сольний спів); Костянтин Пігров, Віра Луговенко, Дмитро Загрецький (хорове мистецтво); Гнат Леонов, Микола Покровський, Василь Повзун, Володимир Луб (духові інструменти); Володимир Касьянов, Валентин Єфремов, Василь Євдокимов, Діна Орлова (народні інструменти); Людмила Гінзбург, Серафима Могилевська, Гедеон Лайзерович, Олександр Бугаєвський (фортепіано); Серафим Орфєєв, Ігор Ассєєв, Олександр Красотов (композиція); Георгій Вірановський, Юлій Малишев (музикознавство) і багато інших. Їхні традиції продовжують і розвивають видатні митці, самобутні педагоги: Галина Поливанова, Аліса Джамагорцян, Василь Навротський (сольний спів); Ігор Сухомлинов, Галина Попова, Анатолій Кардашов (фортепіано); Григорій Ліознов, Алла Серебрі, Леонід Бутенко (хорове мистецтво); Михайло Турчинський, Олександр Станко (скрипка); Каліо Мюльберг (духові інструменти); Віктор Власов (народні інструменти); Олександр Сокол, Олена Маркова, Олександра Самойленко (музикознавство); Кармелла Цепколенко, Юлія Гомельська (композиція). Поміж вихованців ОНМА – всесвітньо відомі українські музиканти Іван Пономаренко і Марія Гулегіна (спів); керівники хорових колективів, оркестрів і театрів Анатолій Авдієвський, Віталій Газінський, Михайло Гринишин, Іван Сльота, Євген Кухарець, Анатолій Мархлевський, Євген Дущенко, Петро Горохов, Георгій Косинський, Стефан Крижанівський, Василь Шип. СЬОГОДЕННЯ Зараз Одеська національна музична академія імені Антоніни Нежданової – вищий навчальний заклад IV рівня акредитації, де навчаються бакалаври, спеціалісти, магістри, аспіранти, докторанти, асистенти-стажисти, захищають дисертації на здобуття вчених ступенів кандидата і доктора мистецтвознавства. Серед них – 190 іноземних громадян. Навчання провадять 15 кафедр, серед яких новостворені: симфонічного диригування й теоретичної та прикладної культурології. Уведено нові курси: для вокалістів – «Джазова вокальна імпровізація», композиторів – «Основи електронної музики», «Комп’ютерне редагування», для хормейстерів − «Основи регентської практики», магістрів – «Логіка та основи наукових досліджень». Відкрито класи бандури і класичної гітари, а в 2009 році – докторантуру. Поміж викладачів ОНМА – 4 академіки, 11 докторів наук, 79 кандидатів наук, 32 професори, 83 доценти, 9 народних артистів, 15 заслужених діячів мистецтв України, 31 заслужений артист МУЗИКА | 6’2013


Фото надане Одеською національною музичною академією

України, 4 заслужені працівники культури та народної освіти України. Науково-педагогічний потенціал штатних працівників академії сягає 80 відсотків. Діє спеціалізована Вчена рада із захисту кандидатських дисертацій за спеціальністю 17.00.03 «Музичне мистецтво» (з 2002 р. захистились 110 осіб, у тому числі – понад 20 іноземних громадян). Про високий рівень підготовки в ОНМА свідчить хоча б те, що з 2005 року понад тисяча її вихованців стала лауреатами й дипломантами міжнародних і всеукраїнських конкурсів. Гордістю академії є знані не лише в Україні симфонічний оркестр (керівник – заслужений діяч мистецтв, професор, завідувач кафедри симфонічного диригування, академік Сергій Мацоян), оркестр народних інструментів (керівник – заслужений артист України, професор Олександр Олійник), капела бандуристів (керівник – заслужений артист України Роман Козак), духовий оркестр (диригент – заслужений артист України Володимир Лясота). Продуктивно працює камерний оркестр під керівництвом доцента Володимира Малічкіна. Регулярні виступи (в суботу й неділю) духового оркестру у ротонді на вулиці Дерибасівській стали окрасою міста Одеси (за 10 років проведено близько 800 концертів). Студентський хор академії (художній керівник – професор Григорій Ліознов) виборов перші місця у двох номінаціях на 35-му Міжнародному конкурсі хорових колективів у Франції (2006 р.), отримав диплом Міністерства культури і туризму України «За високу творчу майстерність» (2009 р.). Визначними мистецькими подіями стало проведення п’яти Міжнародних конкурсів піаністів пам’яті Еміля Гілельса (генеральний

6’2013 | МУЗИКА

Майя Ржевська (випускниця 1984 р.), ректор ОНМА Олександр Сокол, Володимир Романко (випускник 1984 р.) та Ірина Сікорська біля портрета Антоніни Нежданової

директор конкурсу – Олександр Сокол, виконавчий директор – заслужений працівник культури України Тетяна Алейникова). 2010-го ОНМА ініціювала й провела Перший міжнародний конкурс вокалістів пам’яті Антоніни Нежданової (генеральний директор – Олександр Сокол, виконавчий директор – Тетяна Алейникова, артистичний директор – народна артистка України Ольга Оганезова). Кафедра сольного співу (завідувачка – професор, народна артистка України Галина Поливанова) запровадила щорічний філармонійний абонемент «Шедеври світової оперної класики». Майже щороку проходять кафедральні конкурси: піаністів – пам’яті професора Людмили Гінзбург і скрипалів – пам’яті Давида Ойстраха. Стали традиційними міжнародні фестивалі духової музики «WindMusicFest», гітарного мистецтва «GuitarSpringFest» (відбулося 5 форумів), народно-інструментальної музики «Південна Пальміра», а також вокальний (пам’яті Ольги Благовидової), скрипковий (пам’яті Петра Столярського) і хоровий (пам’яті Костянтина Пігрова) фестивалі. У 2011 році запроваджено щорічний Одеський фестиваль-конкурс народних інструментальних ансамблів і вокалістів «Пам’ять про Велику Перемогу» (кафедра народних інструментів). У листопаді 2012-го пройшов фестиваль музики одеських композиторів, присвячений 100-річчю одеської композиторської

23


ÀËÜÌÀ-ÌÀÒÅÐ Володимир РОЖОК

Академія: погляд крізь століття

Володимир Рожок на урочистому засіданні Вченої ради

26

П

ояву у Києві мистецького закладу найвищого професійного рівня зумовив інтенсивний розвиток музичної освіти в Україні XIX – початку XX століть, що відбувався у річищі національно-культурного відродження, зростання національної свідомості, а також визначався вагомими надбаннями в галузі мистецької освіти у закладах середньої ланки. Загальне спрямування цього процесу – невпинний рух до професіоналізму був обумовлений значним пожвавленням музичного життя багатьох українських міст і нагальною потребою у кваліфікованих музикантах-фахівцях усіх спеціальностей. Водночас широке побутування демократичного аматорського музикування, взаємодія професійного й любительського виконавства стали міцним підґрунтям для заснування нової музичної освітньої установи. Офіційному ж відкриттю Київської консерваторії передувала довга, копітка підготовча робота видатних музикантів – Миколи Лисенка, Петра Чайковського, Антона Рубінштейна, Сергія Рахманінова, Володимира Пухальського, а також відомого мецената Михайла Терещенка.

За час існування у різні роки академію очолювали знані митці: Володимир Пухальський, Рейнгольд Глієр, Фелікс Блюменфельд, Костянтин Михайлов, Абрам Луфер, Олександр Климов, Андрій Штогаренко, Іван Ляшенко, Микола Кондратюк, Олег Тимошенко. Їхня подвижницька праця сформувала науковий, навчальний і просвітницький імідж навчального закладу, де плекається справжній професіоналізм у пізнанні таїнств музичного мистецтва. Нині академія є одним із фундаторів і координаторів доленосних реформ в освітянській галузі. Завдячуючи досвіду кількох поколінь видатних музикантів – виконавців, композиторів, учених-музикознавців, педагогічній аурі, що панує у закладі, академія є елітним центром музично-професійної справи, який надає молодим талантам широкі можливості для реалізації найсміливіших творчих планів. Її успішну роботу забезпечують 9 Героїв України, 4 академіки і 10 членів-кореспондентів Національної академії мистецтв України, 90 професорів і 132 доценти, 27 докторів наук і 100 кандидатів наук, 63 народних артисти України, 47 заслужених артистів і 30 заслужених діячів мистецтв України. Високий рівень підготовки фахівців у нашій академії нового тисячоліття визнаний далеко за межами держави. Свідченням цього є підписані договори про співпрацю із багатьма зарубіжними музичними навчальними закладами. З 1998 року академія є членом Європейської асоціації, куди входять понад 300 консерваторій світу. Укладено угоди про науково-педагогічну і творчу співпрацю з такими установами, як Московська консерваторія імені Петра Чайковського, Санкт-Петербурзька консерваторія імені Миколи Римського-Корсакова, Саратовська консерваторія імені Леоніда Собінова, Казанська консерваторія імені Назіба Жиганова, Білоруська державна академія музики, Казахська національна академія музики, польські виші – Краківська музична академія, Вроцлавська академія музики імені Кароля Ліпінського, Музична академія імені Фелікса Нововейського у Бидгощі, Гданська музична академія, музикознавчий факультет

Фото Сергія НІКОЛАЄВА

Із висоти першої чверті нового, ХХІ сторіччя усе ясніше усвідомлюється феномен існування нашого вишу – Київської консерваторії – Національної музичної академії України імені Петра Чайковського, яка впродовж складного і суперечливого ХХ століття, рік за роком виявляючи свою життєздатність, успішно витримала випробування на міцність і вірність класичним традиціям музичного мистецтва

МУЗИКА | 6’2013


Фото Сергія НІКОЛАЄВА

Університету «Париж-Сорбонна» (Франція), Вища музична школа імені Фелікса Мендельсона у Лейпцигу (Німеччина), Утрехтська консерваторія (Нідерланди), Академія театру «La Scala» (Італія), Чунцінська консерваторія, Чжецзянський педагогічний університет (обидва – КНР), Школа музики Техаського християнського університету (США), Консерваторія-професійна школа мистецтв Мадейри (Португалія), Тегеранська консерваторія (Іран) тощо. Серед студентів НМАУ можна зустріти представників Китаю, Ірану, США, Південної Кореї, Росії, Сербії та Чорногорії, Польщі, Японії, Нової Зеландії та інших країн, які згодом успішно працюватимуть у вищих навчальних закладах на батьківщині, пропагуючи також і українські музичні надбання та наші культурно-мистецькі традиції. Слід відзначити також високі результати участі наших студентів у міжнародних музичних конкурсах. Загальна кількість дипломів і лауреатських звань, які вони вибороли за останні роки – близько 500. Це стало наслідком постійного удосконалення мистецько-педагогічних принципів – необхідної умови руху закладу вперед. Упевнений: тенденція до збереження найкращих традицій класичної мистецької освіти, а разом із тим використання усього арсеналу сучасних технологій і новаторських педагогічних методик, значно поглиблює якість освітнього процесу в академії. Столітній ювілей надав динаміки академічному мистецькому життю. Наші концертні зали, як ніколи, насичені концертами, що презентують практично всі музичні стилі й напрями. За останнє десятиліття академія стала найвідомішою концертно-театральною ареною Києва та України. Конкурси, фестивалі, концерти, майстеркласи за участю всесвітньо відомих артистів сприяють підвищенню загального професіоналізму нашої аlma mater та створенню позитивного іміджу України, як держави з високим науковим і культурним потенціалом. «Тільки духовно багата людина здатна відчути і зрозуміти глибокий сенс художньої творчості та жити за законами духовної краси». Крилатий філософськоестетичний вислів став поштовхом до народження концепції Міжнародної Пасхальної асамблеї «Господи, Господи, силою Твоєю…» як знакового явища у культурному просторі України та всього слов’янського світу. Фестиваль, започаткований керівництвом академії навесні 2009 року, ось уже п’ять років поспіль проводиться у дні святкування Світлого Христового Воскресіння. Серед конкурсно-фестивального розмаїття чільне місце посідає Міжнародний конкурс диригентів імені Стефана Турчака, який щоразу збирає навколо себе в залах академії та на інших концертних майданчиках столиці України професіоналів і численних шанувальників мистецтва Сонячного Маестро. Минулого року в Москві до 100-річчя академії стартував творчий проект «Ректор академії запрошує…» Кожен його концерт відкриває нові імена талановитої української молоді. Незабутніми сторінками цього проекту стали виступи найкращих митців академії у Рахманіновському залі Москви, Культурному центрі України в Москві та Посольстві України у Франції. На останньому були присутні посли європейських країн, представники ЮНЕСКО, інші високоповажні гості. Увійшли до історії академії численні майстер-класи, зустрічі з провідними митцями України та зарубіжжя, що є свідченням всебічної інтеграції України у світо-

6’2013 | МУЗИКА

ве культурне співтовариство та утвердження високопрофесійних засад українського музичного мистецтва. Поміж усесвітньо відомих діячів культури, які дарували своїм численним шанувальникам досвід і радість спілкування, – Володимир Крайнєв, Кшиштоф Пендерецький, Дмитро Хворостовський, Софія Губайдуліна, Валентин Сильвестров, Сергій Стадлер, Борис Блох, Володимир Віардо, Ольга Пархоменко, Анатолій Кочерга, Оксана Яблонська та багато інших. Кожен із запрошених митців отримав звання почесного професора академії, що стало вже доброю традицією. Святкування столітнього ювілею на державному рівні відзначено прийняттям доленосних для закладу рі-

шень. Видані Указ Президента України (№ 614/2012) «Про відзначення 100-річчя Національної музичної академії України імені П.І. Чайковського», Постанова Верховної Ради та Розпорядження Кабінету Міністрів України (№ 539-р від 19 червня 2013 року), відповідно до яких Національна музична академія України як пріоритетний мистецький заклад держави отримає значні кошти для покращення свого матеріального стану, проведення капітального ремонту. Із нагоди офіційних святкувань упродовж 20 вересня – 20 грудня відбувся гранд-фестиваль «Vivat, Academia!» У численних концертах взяли участь видатні випускни-

Тарас Штонда і оркестр народних інструментів академії (диригент – Володимир Марунич)

Дмитро Ткаченко і симфонічний оркестр академії (диригент – Ігор Палкін)

27


ÀËÜÌÀ-ÌÀÒÅÐ Олена ТАРАНЧЕНКО

На порозі нового віку

Під час Подячного молебню в Успенському соборі Києво-Печерської лаври

30

НА ПОШАНУ АКАДЕМІЇ Офіційні урочистості, пов’язані зі святкуванням славного ювілею, проходили у Києві з 3 до 5 листопада. Дати обрано не випадково. Саме в ці дні сто років тому після кількарічних наполегливих клопотань музичної громадськості Київське музичне училище ІРМТ було реорганізовано у консерваторію. Її відкриття в Києві – потужному університетському місті, центрі тодішнього ПівденноЗахідного краю імперії – стало подією істинно історичної ваги. Вона відповідала накопиченому виконавському, композиторському та педагогічному досвіду, викликам і потребам національної музичної культури нової епохи. Відтоді, пройшовши шлях довжиною у 100 років, долаючи історичні перепони, наша аlma mater перетворилась на один із поважних, авторитетних європейських музично-освітніх закладів. Імена її вихованців знані в усьому світі. Розпочалися святкування надзвичайно зворушливо і піднесено. На честь ювілею НМАУ в усіх храмах столиці України три дні поспіль звучали передзвони, служили урочисті Божественні літургії, а в Успенському соборі Києво-Печерської лаври – ще й Подячний молебень і хорові антифони, виконані під керуванням випускників академії Богдана Пліша та Олександра Тарасенка. Протокольна частина урочистостей відкрилася ювілейним засіданням Ученої ради НМАУ у Великому залі академії. На ньому були присутні високі посадові особи, члени наглядової ради, ділові партнери. Розділити радість знаменної події прибули ректори музичних академій України, а також гості з Росії, Франції, Білорусі, Канади, Словаччини, Казахстану, США, Ірану, Польщі. Під час церемонії звучали слова привітань і поздоровлень. Багатьом викладачам, ветеранам і співробітникам вручені почесні відзнаки та пам’ятні подарунки від Кабінету Міністрів, Верховної Ради, Київської міської держадміністрації. Тоді ж відбулися презентація випущеної Національним банком України пам’ятної монети й погашення поштової марки, приурочених до ювілею академії. А президент фірми «Ямаха» в Україні Ямамото вручив керівництву закладу сертифікат на подарований рояль. Із вдячністю було сприйнято повідомлення про заснування іменних стипендій.

Фото Сергія НІКОЛАЄВА

Національна музична академія України імені Петра Чайковського перейшла 100-річний віковий рубіж!

МУЗИКА | 6’2013


Фото Сергія НІКОЛАЄВА

CAUSA HONORIS Ще одна варта уваги подія – надання звання «почесний професор НМАУ». Цього року його удостоєні ректор Московської консерваторії, доктор мистецтвознавства, професор Олександр Соколов, відомий польський музикознавець, музично-громадський діяч, директор міжнародного музичного фестивалю «Дні музики краківських композиторів» Єжи Станкевич, ректор Білоруської державної академії музики, доктор мистецтвознавства, професор Катерина Дулова. «Те, що я беру участь у цих урочистостях і удостоєна високого звання почесного професора НМАУ, – для мене вагома нагорода і водночас велика відповідальність, – поділилася почуттями Катерина Миколаївна. – Національна музична академія – дивовижний навчальний заклад, із яким я знайома у різноманітних проявах – творчих, наукових, освітніх. Я не раз підкреслювала, що науковий рівень вашого вишу дуже високий. Наприклад, така сфера, як етномузикологія, у вас розроблена блискуче і нас дуже цікавить, оскільки наші країни – сусіди й ми маємо спільні традиції. Накопичений вами фольклорний матеріал вельми цінний і для нас. Ми можемо організовувати спільні фольклорні експедиції, у яких знайдемо обопільно цікаву тематику, актуальні проблеми. У вас також дуже яскраві дипломні роботи, пов’язані з українською національною культурою. Це завдяки тому, що в академії працюють видатні професори і задана ними планка дуже висока. Студенти розробляють найактуальніші напрямки у цій галузі. А ще, на відміну від вас, ми не такі сміливі у площині вивчення західноєвропейської музики, зокрема, світової опери, європейських композиторських шкіл. Ми локалізовані у дослідженні своєї культури в загальнослов’янському контексті. А от те, що пропонуєте ви, – дуже цінно. Вітаю вас із цим! Щодо проектів майбутньої співпраці – вони у нас грандіозні. Володимир Іванович Рожок – людина дуже діяльна, сповнена різноманітних ідей. Ми плануємо проведення спільних музичних конкурсів. Нещодавно представники академії брали участь у конкурсі струнно-смичкових інструментів. У грудні до нас завітають представники вашої академії на оперний форум і наукову конференцію, присвячену широкій проблематиці розвитку музичного театру. З нетерпінням очікуємо майстер-класів, концертів, обіцяну вашим ректором хорову асамблею». Вручення звання почесного професора НМАУ не є формальним актом – воно символізує, насамперед, повагу до особи того чи іншого номінанта, до його особистого внеску у розвиток музичного мистецтва. Раніше такого звання удостоювалися видатні композитори сучасності Кшиштоф Пендерецький, Софія Губайдуліна, Валентин Сильвестров. Нині до їхньої когорти додалось ім’я знаного краківського музикознавця, невтомного пропагандиста української музики у Польщі Єжи Станкевича. «Я надзвичайно зворушений і пишаюсь цією відзнакою, – сказав пан Станкевич. – У ній – визнання моєї скромної праці. Краківський міжнародний фестиваль за період існування з 1995 до нинішнього року ознайомив польських слухачів із численними творами понад 50-ти українських композиторів. За цей час у нас встановились міцні дружні контакти з Києвом. Зокрема, з композиторами Ігорем Щербаковим, Валентином Сильвестровим, Мирославом Скориком, Лесею Дичко, Ганною Гаврилець, провідними музикознавцями та композиторами молодшої генерації, багатьма виконавцями. Хочу привітати високодостойного ректора академії Володимира Рожка і всіх професорів з ювілеєм, побажати подальшого розвитку наших двосторонніх контактів, популяризації у Польщі української музики». Ювілей академії не обмежувався самим лише святкуванням, а виходив на ширші обрії, даючи можливість провести ділові зустрічі, укласти партнерські угоди, намітити перспективи подальшої творчої співпраці. З цією метою до Києва прибули гості з Франції – директор Вищої школи музичних наук університету «Париж-

6’2013 | МУЗИКА

Нові почесні професори НМАУ: Катерина Дулова (Білорусь), Олександр Соколов (Росія), Єжи Станкевич (Польща)

Сорбонна» Жан П’єр Бартолі та декан Інституту музики цього університету Фредерик Бійє. «Ми щойно приїхали на ваше велике свято, прагнучи співпрацювати з академією, – підкреслив Жан П’єр Бартолі. – Вражені гостинністю та красивою церемонією. Перші творчі й ділові контакти між університетом “Париж-Сорбонна” і Національною музичною академією були закладені у 2000 році. Але згодом наші зв’язки дещо послабились. Зараз ми хочемо їх відновити, зокрема, налагодити обмін викладачами і студентами, особливо в галузі історії й теорії музики. Це дуже важливо для нас – поглибити знання про слов’янську музику, особливо українську. А в Україні – сприяти поширенню французької музичної культури, яка має великі здобутки». Свої вітання академії висловив ректор Тегеранської консерваторії Бехзад Моафі. Він також поділився міркуваннями щодо перспектив подальшого творчого співробітництва між НМАУ і Тегеранською консерваторією: «Від імені народу Ірану і від себе особисто вітаю народ України, державу із цією знаменною датою. Бажаю вам великих успіхів! Маю надію, що наша дружба і культурні стосунки плідно продовжуватимуться. Ми готуємо студентів для навчання саме в Києві. У відповідності до підписаного контракту, невдовзі сюди приїде велика група музикантів і виступатиме з концертом іранської народної музики. Очікуємо в Ірані й вашу делегацію педагогів – на майстер-класи». Визначна дата, яка є водночас і підсумком пройденого шляху, і спробою спрогнозувати майбутнє, – це ще й привід обговорити з колегами нагальні проблеми сучасної музичної культури та освіти. Серед них – осмислення історичних традицій, взаємодія наукових і виконавських шкіл, місце НМАУ в цьому процесі, контактні зв’язки і внесок видатних музикантів в українську і світову культуру. Таким питанням була присвячена Міжнародна науково-практична конференція «НМАУ імені Петра Чайковського на межі століть». Із цікавими доповідями виступили відомі музикознавці з України й зарубіжні гості. «ПРАГНЕННЯМ ДО СУСПІЛЬНОЇ КОРИСТІ…» Під час святкування постійно звучали імена тих, хто долучився до заснування і славної історії Київської консерваторії. У їхній дивовижній сув’язі, переплетенні часів і подій, традицій і культур поставав складний, але захоплюючий літопис академії. Вдячна пам’ять поверталася до постатей класика української музики Миколи Лисенка, а також композитора і диригента, голови дирекції Київського відділення ІРМТ Олександра Виноградського, які доклали неймовірних зусиль до відкриття консерваторії (на жаль, обидва митці пішли із життя незадовго до цієї події). Звучали імена директора Санкт-Петербурзької консерваторії, видатного музиканта Антона Рубінштейна, композиторів Петра Чайковського і Сергія Рах-

31


ÂÎÃͲ ÐÀÌÏÈ Марина ЧЕРКАШИНА-ГУБАРЕНКО

Сторінки європейського оперного літа 34

Добре, що існують ювілейні дати. Вони розширюють горизонти нашого життя, пов’язують минуле і сучасність. Згадуючи те, що сталося давно, ми повертаємося до тих подій і по-новому усвідомлюємо їхнє значення. 2013 рік позначений двома крупними оперними ювілеями – 200-річчям від дня народження Джузеппе Верді та Ріхарда Ваґнера. На них по-своєму відгукнулися всі оперні колективи світу

Фото Вілфріда ХЬОСЛЯ

Сцени з вистави «Трубадур» Джузеппе Верді (Баварська державна опера)

МУЗИКА | 6’2013


Фото Вілфріда ХЬОСЛЯ

Без творів Верді сьогодні не можна уявити афішу жодного музичного театру. Це стосується навіть Мюнхена – міста, історія якого тісно пов’язана з ім’ям Ваґнера. Однак і в міланському «Ла Скала», який вважається насамперед вердіївським домом, до ювілейного року підготували прем’єру тетралогії «Перстень нібелунга». Сенсацією стало й відкриття минулого сезону в цьому ж театрі «Лоенгріном». Нагадаємо, що свого часу «Лоенгрін» був першою ваґнерівською оперою, поставленою в Італії, і це дало поштовх розгортанню широкої полеміки на тему «Ваґнер–Верді». Зараз твори обох авторів мирно співіснують в афішах як німецьких, так і більшості італійських театрів. МЮНХЕНСЬКИЙ ОПЕРНИЙ ФЕСТИВАЛЬ ПЕРЕЗАВАНТАЖУЄТЬСЯ На шаховій дошці європейського оперного театру постійно відбувається рокіровка головних гравців. Процес формування і зміни художньої політики багато в чому пов’язаний тут зі знаковими постатями музичних керівників. На початку ХХІ століття у Баварській державній опері панував Зубін Мета, потім його замінив Кент Нагано, для якого цей мюнхенський сезон також став останнім. Утім театр зберігав своє обличчя і залишався вірним традиціям, котрі формувалися протягом століть. Було очевидно: це колектив, якому цікава власна історія та її живе продовження, що не суперечило прагненню регулярно оновлюватися. Коли йдеться про репертуарні театри (а саме такою є мюнхенська опера), кадрові зміни в них уподібнюються музичним модуляціям. Тому показаних під час фестивалю 2013 року «Лоенгріна» Ріхарда Ваґнера та «Аріадну на Наксосі» Ріхарда Штрауса можна уявити в ролі своєрідних модулюючих акордів. Створені Кентом Нагано і його співавторами постановочні концепції проходили перевірку на міцність, адже в обох спектаклях кермо музичного управління цього разу взяли на себе нові диригенти, частково змінився і первинний виконавський склад. «Лоенгрін», підготований Кентом Нагано спільно з режисером Ріхардом Йонесом, з’явився у репертуарі Баварської державної опери ще 2010 року. Диригентський почерк Нагано позначений логічною продуманістю, рівновагою раціонального й емоційного начал. На фестивалі 2013 року його замінив Лотар Кьоніг, який надав музичному прочитанню більшої імпульсивності й романтичної схвильованості. Ім’я цього диригента добре відоме і європейській, і російській публіці. Зараз він очолює одночасно театр в Уельсі та московську «Нову оперу», де кілька років тому також диригував «Лоенгріном».

6’2013 | МУЗИКА

Сцена з вистави «Лоенгрін» Ріхарда Ваґнера (Баварська державна опера)

Якщо згадати знакові постановки цієї опери Ваґнера останніх років, включно з виставою оперного фестивалю у БаденБадені (Кент Нагано, 2006 р.), можна побачити і тут дію принципу шахової рокіровки. Четверо видатних виконавців двох головних партій Лоенгріна та Ельзи брали в них участь у різних комбінаціях: Баден-Баден – Клаус Флоріан Фогт із Сольвейг Крінгельборн, прем’єрна мюнхенська вистава – Йонас Кауфман і Аня Хартерос, фестиваль у Байройті 2011 року – Клаус Флоріан Фогт і Анетта Даш, міланський «Ла Скала» 2012 року – Йонас Кауфман і Анетта Даш. Ця ж зоряна пара представила заголовні партії і на нинішньому мюнхенському фестивалі. З дивовижною гнучкістю і майстерністю названі відомі співаки змінювали вирішення образів і підкорялися в усьому несхожим режисерським задумам. Місце дії у мюнхенській виставі пов’язане з сучасною Баварією і баварськими традиціями, властивими як історичному минулому, так і сьогоденню. Під час оркестрового вступу Ельза (Анетта Даш) у робочому комбінезоні стоїть спиною до публіки перед креслярською дошкою і зосереджено вивчає проект свого будинку. Дім – символ укоріненості й гарантованого майбутнього. «Своїм хлопцем», який одразу ж викликає симпатію, виглядає Лоенгрін (Йонас Кауфман) у синій футболці й спортивних штанях. Він умить включається в події, оволодіває ситуацією і починає разом із Ельзою працювати на будівництві їхнього спільного житла, тим самим підкреслюючи, що має намір пустити тут коріння і залишитися надовго.

Акцент у цій постановці зроблено не так на підступності й злій волі ворогів Ельзи – Ортруди і Тельрамунда, як на переконаннях самої Ельзи, згідно з якими доля кожного члена суспільства залежить від історії предків і знатності роду. Її захисником стала людина з неясним походженням. Хоча брабантська принцеса й погодилася стати дружиною дивного прибульця і привселюдно підписала шлюбний контракт, однак чекає лише зручного моменту, щоб розкрити таємницю. Показово, що у цій постановочній версії наприкінці другої дії відтворено церемонію не церковного, а громадянського шлюбу з його точно визначеними юридичними підвалинами. Ельза, ясна річ, зніяковіла, коли її спаситель навіть не поставив під важливим документом свій підпис, а обмежився простим розчерком. На початку третьої дії під час оркестрового вступу статисти прикрашають територію біля вже зведеного будинку квітами, готуючись до приходу молодого подружжя. Лоенгрін сприймає цю подію із хвилюванням і радісним піднесенням, натомість неспокійний стан Ельзи зростає. У їхньому діалозі-дуелі вона є активною стороною, він же, доки вистачає сил, тримає оборону. Але ось рокове запитання зривається з вуст Ельзи. Після цього герой Кауфмана вже іншими очима дивиться на оточення. Новенький будиночок із дитячим ліжечком на другому поверсі тепер видається йому насмішкою над мріями про сім’ю і шлюб. Він із відчаєм і роздратуванням спускає вниз підготовлену колиску і підпалює її.

35


ÔÅÑÒÈ Маріанна КОПИЦЯ-КАРАБИЦЬ

«ЧАЙКОВСЬКИЙ-FEST»:

обнадійливий початок

В одному з районних центрів Сумської області є надзвичайна місцина, краса якої просто заворожує. Вона розташована на річці Боромлі, що у басейні Дніпра. Її назва – Тростянець

40

ку цілих три щасливих літніх канікулярних місяці. Літо у Тростянці було надзвичайним і справило «казкове враження». Молодий композитор пробує сили у написанні першого симфонічного твору – увертюри «Гроза» за драмою Олександра Островського. Перше перебування Петра Чайковського в Україні стало символічно пророчим: композитор був окрилений натхненням і мав надзвичайну працездатність. Приїзди до України впродовж усього життя цього музичного генія були «океаном щасливих відчуттів», «глибиною блаженства», «щастям бути вільним і далеким від суєти». Природа України, побут, культура її народу, історія надзвичайно цікавили композитора,

Кирило Шарапов (скрипка), Тетяна Павлічук-Тишкевич (фортепіано), Олександр Пірієв (віолончель)

Фото надане оргкомітетом фестивалю

М

ішаний сосново-листяний ліс, три наповнених джерельною водою озера, багатющий дендропарк – усе це природне багатство з цінною флорою, фауною, на щастя, зберігається й сьогодні, як і в далекі часи середини ХІХ століття, коли Тростянець перебував у власності сім’ї князя Василя Голіцина. То був період, коли по всій Україні розгорнулося садибне будівництво. Заможні поміщики створювали у маєтках унікальні за красою ансамблі з палацових, культових і господарських споруд. Кожен мав свої стильові обриси – під грецький, римський стилі, класицизм чи бароко. Не був винятком і Тростянець, побудований у стилі класицизму – посередині стояв Княжий палац (поміщицький будинок), до нього прилягали парк, оранжерея і кам’яна церква. Але найбільший інтерес становив Круглий двір – овальна будівля, ніби маленька військова фортеця з чотирма вежами і воротами посередині. Тут господар облаштував цирк і стайні: у кімнатах проживали циркові артисти, співаки й танцюристи кріпацького театру, актори балетної трупи. У дворі, як у Колізеї, просто неба містилися стайні й місця для глядачів. Поблизу Круглого двору стояли Благовіщенська та Вознесенська церкви з багатими фасадами, 40-метровими дзвіницями, дбайливо різьбленими талановитими майстрами. Важко повірити, але ця краса (звісно, дещо понівечена з часом) збереглася до сьогодні, – кожен охочий може побачити те саме, що й Петро Ілліч Чайковський у далекому 1864 році. Майже півтора століття тому 24-річний студент Петербурзької консерваторії прийняв запрошення свого друга князя Олексія Голіцина і гостював у маєт-

справивши неабиякий вплив на його музику. Вчені не раз підкреслювали не просто вплив України на формування стильової багатозначності митця, а й виділяли «український елемент» як головну рису стилю композитора (особливо це стосується природи лірико-емоційної складової). Унікальні за красою мелодії Петра Чайковського, відкритість їхнього тону, м’якість вираження, якась особлива внутрішня аура ніжності, безперечно, віддзеркалювали і генетичне коріння роду композитора. Згадаймо, що мати митця була за походженням француженка, а прадід Федір Чайка – українським козаком. Його син Петро вступив до Києво-Могилянської академії і за тодішньою модою «доповнив» прізвище суфіксом «-овський». Важливо підкреслити і те, що на роки формування особистості Чайковськогокомпозитора припало пізнання ним українських традицій, звичаїв, емоційної стихії. Митець передавав у листах захоплення від народного побуту, українського костюму з «гарними головними уборами», шапочками у дівчат «зі штучних квітів, яскравими прикрасами», чудовими кольоровими намистами.

МУЗИКА | 6’2013


Повністю матеріал можна прочитати у друкованій або передплаченій електронній версії журналу «Музика» № 6 за 2013 рік

Передплачуйте наш журнал! Передплатний індекс 74310

Передплату можна оформити з будь-якого місяця в будь-якому поштовому відділенні зв’язку України та через передплатні агентства. У країнах далекого зарубіжжя оформити передплату на всі наші видання можна через сайт www. presa.ua на сторінці «Передплата On-Line». Передплатити та придбати окремі примірники видань в електронній версії можна за адресою: http://presspoint.ua/. Така послуга доступна в будь-якій країні світу. Довідки за тел.: (044) 498-23-64; e-mail: nvu.kultura.porhun@gmail.com


ÔÅÑÒÈ Анна АРХИПОВА

«Chamber Art Music-2013»: екологія музичного повітря П’ятий міжнародний фестиваль «Chamber Art Music», авторський проект струнного квартету «Collegium», завершився як справжнє свято осіннього врожаю виконавських талантів і яскравих творів камерної музики

Ч

отири дні діалогу з почуттями, захоплюючого поринання в особистісний космос – царину камерних композицій – зібрали чимало небайдужих слухачів. Приємно було змінювати разом із музикантами вдало підібрані локацїї концертів, бо різні за площею приміщення Національної філармонїї, Будинку актора і неосяжного залу «Мистецького Арсеналу» ніби акустично пульсували разом із творами, які в них звучали. Безумовними професіоналами виглядали і музиканти «Київських солістів», які у різних ансамблевих варіантах до останньої ноти «на біс» натхненно відіграли всю фестивальну програму. Зірковий склад запрошених із-за кордону солістів, визнаних у всьому світі музикантів – співачка Міхаела Зелінґер (Австрія), віолончелісти Денис Северін (Швейцарія) і Дмитро Яблонський (США), кларнетист Дмитро Ашкеназі (Швейцарія), тромбоніст Жак Може (Франція) – не тільки повністю виправдав очікування публіки і сценічних партнерів. Згідно з традицією, кожен гість дав майстерклас, і на П’ятому фестивалі сформувалася навіть «Мала академія “Chamber Art Music”» для учнів і студентів музичних вишів та училищ Києва, Харкова, Чернігова, Одеси, Полтави. Перший день фестивалю став присвятою великому Ґеорґу Фрідріху Генделю (1685–1759). Прозвучали Кончерто гросо № 2 і № 10, Симфонія для оркестру під орудою Дениса Северіна, а також у концертному виконанні – фрагменти ораторії «Геракл» та опери «Аріодант» (солістка – Міхаела Зелінґер). Не можна передати враження від особливого, легкого і м’якого тембру звучання, який відтворили «Київські солісти»: музикантам третього тисячоліття вдалося наблизитись до автентичного виконання музики бароко з клавесином і струнними інструментами, на яких кілька століть тому замість металевих були жильні струни. До речі, зараз існують європейські оркестри, які можуть дозволити собі розкіш автентичного виконання музики бароко – на жильних струнах і бароковими смичками. А «Київські солісти» досягли цього акустичного ефекту завдяки майстерності музикантів і відчуттю стилю. Окреме слово про фантастичну Міхаелу Зелінґер, солістку Віденської опери, яку публіка оплесками довго не відпускала зі

42

сцени. Неймовірно жіночна, талановита і віртуозна, вона так переконливо перевтілювалася на сцені, що навіть попри довгу вечірню сукню європейської співачки можна було впізнати образи легендарних оперних персонажів: і грізного Аріоданта, і схвильовану Деяніру, чиї емоції та переживання вражали щирістю. Денис Северін, віолончеліст, професор Женевської консерваторїї: «Виконання Генделя – дуже цікава ідея, тому що його музика дає повну картину епохи. Не побоюся сказати – це попмузика того часу, бо Лондон стежив за всіма оперними новаціями композитора. Це краса, глибина і приклад того, якою мірою музика здатна змінювати життя. Те, що ми сьогодні чуємо по телебаченню, з радіоприймачів і на вулиці – сумно. Те, що ми почули сьогодні, – очищує душу. Опери Генделя часто ставлять у Європі, в Україні його музика звучить доволі рідко – тим цей досвід цікавіший. Колектив “Київські солісти” в певному сенсі універсальний, бо швидко сприймає всі стилі й напрями музики. Думаю, cьогодні він – у трійці найкращих камерних оркестрів України». Другий філармонійний день фестивалю видався справжнім поєдинком музиканта і долі. Піаністка Оксана Яблонська (США), яка відкрила концерт, залишила відчуття чистоти класичного стилю і виразності. Проте віолончеліст Дмитро Яблонський (США), на виступ якого прийшло багато фахівців і прихильників, зміг показати себе лише в якості диригента, бо його віолончель роботи Нікколо Аматі перед самим концертом потерпіла від падіння, тож грати на ній було в цей вечір неможливо. Попри все, виступ музиканта вразив сонячно-яскравою енергією, неймовірними нюансами, відчуттям пластики мелодійних ліній, які просто вилися навколо пальців маестро. Навіть диригентську паличку він тримав так легко, мов маленький чарівний смичок, який вів за собою непереможне інструментальне військо. Симфонія «Пам’яті Нізамі» Фікрета Амірова і «Серенада» до мажор для струнного оркестру Петра Чайковського отримали достовірну, з живим нервом, проникливу інтерпретацію. Третій день «Chamber Art Music» – у столичному Будинку актора – був цілком присвячений творчості видатного російського композитора, піаніста-віртуоза і диригента Сергія Рахманінова (1873–1943), 140-річчя від дня народження якого нині відзначає МУЗИКА | 6’2013


Повністю матеріал можна прочитати у друкованій або передплаченій електронній версії журналу «Музика» № 6 за 2013 рік

Передплачуйте наш журнал! Передплатний індекс 74310

Передплату можна оформити з будь-якого місяця в будь-якому поштовому відділенні зв’язку України та через передплатні агентства. У країнах далекого зарубіжжя оформити передплату на всі наші видання можна через сайт www. presa.ua на сторінці «Передплата On-Line». Передплатити та придбати окремі примірники видань в електронній версії можна за адресою: http://presspoint.ua/. Така послуга доступна в будь-якій країні світу. Довідки за тел.: (044) 498-23-64; e-mail: nvu.kultura.porhun@gmail.com


…² ÒÅÑÒÈ Леся ДИЧКО

Космос хорової музики у Південній Пальмірі

С

еред розмаїття сучасних фестивалів-конкурсів «Південна Пальміра» вирізняється оригінальним «обличчям». Це один із найперших міжнародних конкурсів в Україні, який проводиться, а в наш час це дуже складно, без підтримки державних структур. У конкурсних програмах учасників поряд із відомими класичними творами Георгія і Платона Майбород, Олександра Білаша, Бориса Лятошинського, все частіше звучить сучасна українська музика Євгена Станковича, Мирослава Скорика, Лесі Дичко, Володимира Зубицького, Володимира Стеценка, Олександра Некрасова, Ігоря Щербакова, Віктора Степурка, Ганни Гаврилець, Юлії Гомельської, Михайла Шуха, Вікторії Польової, Ірини Алексійчук, Ігоря Гайденка та інших. Загалом за роки існування форуму в ньому взяли участь понад 400 хорів з України, Росії, Білорусі, Польщі, Італії, Болгарії, Вірменії, Казахстану, Молдови та інших держав. Саме завдяки конкурсу-фестивалю «Південна Пальміра» на українському хоровому небосхилі з’явилися нові самобутні одеські колективи, такі як Зразковий хор загальноосвітньої школи № 37, у якому співає близько 100 дітей (!) (керівник – Тамара Єременко), хор «Ave, musica!» Хрис-

44

тиянського гуманітарного економічного університету (керівник – Сергій Савенко), камерний жіночий хор «Оріана» (керівник – Галина Шпак). За правилами, встановленими оргкомітетом, учасники змагаються за трьома номінаціями: академічна, народна, естрадноджазова музика у шести виконавських категоріях (дитячі, камерні, мішані, однорідні хори, вокальні ансамблі, хорові капели). Одеса щороку підтверджує свій високий хоровий статус – міста, відомого всій країні глибокими хоровими традиціями від Костянтина Пігрова до наших днів. Майже у кожній номінації протягом багатьох років одеські колективи ставали переможцями фестивалю-конкурсу «Південна Пальміра». Під час проведення «Південної Пальміри» діти у вільний час, знайомляться з Одесою – перлиною України, її архітектурою, пам’ятками, музеями… Обов’язковим є відвідування Одеського театру опери і балету, у погожі дні здійснюється морська прогулянка пароплавом. Головами конкурсного журі фестивалю у різний час були відомі музичні діячі: народний артист СРСР Уно Яарвелл (Таллінн, Естонія), народний артист України Віктор

Скоромний (Київ), професори Григорій Ліознов і Георгій Вірановський (Одеса), лауреат Державної премії України імені Тараса Шевченка Світлана Фоміних (Миколаїв), заслужений діяч мистецтв України Юрій Любович (Кіровоград), заслужений артист Молдови, професор Жорж Косинський (Одеса), заслужений діяч мистецтв України Олексій Юзефович (Богуслав). З 2002 року й донині журі конкурсу-фестивалю очолює композитор народна артистка України, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка та Муніципальної премії «Київ» імені Артемія Веделя, членкореспондент Національної академії мистецтв України, професор, секретар Національної спілки композиторів Леся Дичко. Ювілейний ХХ фестиваль-конкурс «Південна Пальміра», що тривав з 20 до 22 вересня, зібрав в Одесі 15 колективів. Кожен із учасників змагання мав представити п’ять творів різних форм і жанрів, бажано a cappella. Урочисте відкриття форуму відбулося 20 вересня у великій залі Палацу студентів. У ньому взяли участь переможці конкурсу попередніх років – камерний жіночий хор «Оріана» та аматорський народний ансамбль пісні «Барви Укра-

Фото надане автором статті

Цьогоріч Міжнародний фестиваль-конкурс хорового мистецтва «Південна Пальміра» (Одеса), який віднедавна носить ім’я свого фундатора й упродовж 14-ти років незмінного арт-директора Олександра Зайцева, відзначив двадцятилітній ювілей. Заснований у 1994 році задля збереження традицій академічного співу, пропаганди національного вокально-хорового мистецтва, удосконалення професійного рівня диригентів, фестиваль нині має статус потужного хорового форуму, на який приїжджають численні виконавці з країн ближнього і дальнього зарубіжжя

МУЗИКА | 6’2013


Повністю матеріал можна прочитати у друкованій або передплаченій електронній версії журналу «Музика» № 6 за 2013 рік

Передплачуйте наш журнал! Передплатний індекс 74310

Передплату можна оформити з будь-якого місяця в будь-якому поштовому відділенні зв’язку України та через передплатні агентства. У країнах далекого зарубіжжя оформити передплату на всі наші видання можна через сайт www. presa.ua на сторінці «Передплата On-Line». Передплатити та придбати окремі примірники видань в електронній версії можна за адресою: http://presspoint.ua/. Така послуга доступна в будь-якій країні світу. Довідки за тел.: (044) 498-23-64; e-mail: nvu.kultura.porhun@gmail.com


ÌÓÇÈ×Ͳ ÌÎÑÒÈ Валентина РЕДЯ, Оксана СПІВАЧЕНКО

Федір Стравінський: українські сторінки життя і творчості У 2013-му виповнилося 170 років від дня народження артиста і 140 років із його дебюту на Київській сцені

В

зимний сезон 1875/1876 года… в последний бенефис артиста Стравинского публика хлынула на него, сбила с ног бывшую с ним жену, упавшую на ступеньки с криком, выражавшим испуг и потерю сознания, а по отъезде от театра Стравинских толпа, преследуя их с криком и шумом до квартиры в доме Ильинского, привела пожильцов того дома в такой испуг, что они, полагая не пожар ли в занимаемых помещениях, бежали из квартир полуодетыми…» Цитата з документа «Дело о беспорядках, произведенных толпою молодых людей…», що зберігається у Центральному державному історичному архіві України, свідчить про ставлення київської публіки до Федора Стравінського – молодого талановитого співака, який за неповних три роки виступів на сцені Міського театру (з 15 серпня 1873 до 28 березня 1876 року) встиг вельми полюбитися слухачам. За спогадами сучасників, «успех его шел crescendo, …слава росла не только как певца, …но и как артиста, который отдает себе строгий отчет в том, что он делает и крайне добросовестно относится к искусству» (цит. за: Всемирная иллюстрация. – 1897. – Т. 57. – С. 16). Широкому загалу шанувальників мистецтва сьогодні більше відоме ім'я Ігоря Стравінського – уславленого композитора, сина Федора Гнатовича. Із його біографії, спогадів, листів дізнаємося про те, що доля усієї родини Стравінських тісно пов’язана з Україною. У центрі нашої уваги – українські сторінки життя і творчості батька композитора, чиє ім’я вписано в історію російського оперного мистецтва. Федір Стравінський з’явився на світ у 1843 році в маєтку з назвою Новий Двір Річицького повіту (нині Гомельська область у Білорусі; хоча Брокгауз та Ефрон вказують місцем народження Чернігівську губернію) у сім’ї агронома Гната Гнатовича Стравінського і був молодшим із чотирьох його дітей. Справи батька не завжди були успішними, сім'я часто бідувала, стосунки між батьками не складалися, і 1850 року семирічного хлопчика забрав до себе на виховання у Мозир більш забезпечений брат батька Станіслав Гнатович. Протягом дев'яти років Федір навчався у Дворянському училищі (пізніше Мозирська гімназія), а у 1859-му сім'я Стравінських переїхала до Ніжина Чернігівської губернії, де юнак продовжив здобувати освіту в місцевій гімназії. Так почалися «роки мандрівок»

46

Фото надане авторами статті

«

МУЗИКА | 6’2013


Дон Базіліо

Вязьмінський

Іван Грозний

Каспар

Спарафучіле

Фото надані авторами статті

Кардинал де Броньї

Фото Федора Стравінського в ролях

6’2013 | МУЗИКА

49


ÍÎÒÍÈÉ ÑÒÀÍ Ольга ПЕТРЕНКО

Музичний дарунок Миколаєву

В

ідлік історії музичного життя у Миколаєві розпочався ще наприкінці ХІХ століття, коли у місті відкрилася філія Імператорського російського музичного товариства. Мистецькі досягнення Миколаївщини тієї доби пов’язані, насамперед, з іменем композитора-аматора Миколи Аркаса та його «Катериною» – твором, який започаткував в українській музичній Шевченкіані оперну сторінку. Оркестрову й камер-

52

ну музику писали сучасники Миколи Аркаса, миколаївці Йосип Карбулька (учень Бедржиха Сметани у Празькій консерваторії) і Леонід Щедрін, Олександр Погодаєв, Дмитро Попов (випускники Петербурзької консерваторії по класу Миколи Римського-Корсакова). У міських концертах, окрім академічної, звучала військова музика з репертуару численних оркестрів морських портів і флотських екіпажів. А у 1939 році композитор Климен-

Фото надане МО НСКУ

Цьогоріч Миколаївський осередок Національної спілки композиторів України відзначив свій перший ювілей. Великий концерт із творів митців Миколаєва, аншлаг у найбільшій концертній залі міста (Обласному будинку культури на 1000 місць), привітання із Києва від голови правління НСКУ композитора Ігоря Щербакова та секретарів НСКУ Лесі Дичко, Лесі Олійник, Тамари Невінчаної, Ганни Гаврилець, у якому підкреслювалося, що осередок «став справжнім культурно-музичним центром Миколаївщини, а започаткований його головою міжнародний конкурс молодих композиторів “ПенtaTON” завоював широке визнання у світі», – все це засвідчило не лише значущість діяльності організації у тамтешньому мистецькому середовищі, але й унаочнило її набутки за перші десять років діяльності

МУЗИКА | 6’2013


Повністю матеріал можна прочитати у друкованій або передплаченій електронній версії журналу «Музика» № 6 за 2013 рік

Передплачуйте наш журнал! Передплатний індекс 74310

Передплату можна оформити з будь-якого місяця в будь-якому поштовому відділенні зв’язку України та через передплатні агентства. У країнах далекого зарубіжжя оформити передплату на всі наші видання можна через сайт www. presa.ua на сторінці «Передплата On-Line». Передплатити та придбати окремі примірники видань в електронній версії можна за адресою: http://presspoint.ua/. Така послуга доступна в будь-якій країні світу. Довідки за тел.: (044) 498-23-64; e-mail: nvu.kultura.porhun@gmail.com


ÌÓÇÈ×Ͳ ÊËÞײ Анна ЛУНІНА

Золтан Алмаші: «Музика – це набір кодів, що були даровані людям Богом або Прометеєм…» «Талант – це здатність знайти власну долю». Творча діяльність композитора, лауреата Премії імені Левка Ревуцького Золтана Алмаші, котрий цьогоріч отримав ще й Премію імені Бориса Лятошинського, підтверджує ці слова відомого письменника XX сторіччя Томаса Манна. Алмаші – насправді талановитий, високопрофесійний автор, гідний нагород. Попри доволі невеликий композиторський стаж, він має у своєму доробку чималу кількість творів, причому дійсно цікавих, а не середньостатистичних. І кожним новим опусом він, згідно з філософемою Томаса Манна, прорисовує власну долю – творчу і життєву… – Пане Золтане, для початку кілька біографічних запитань: ви з музичної родини? – Почасти. Мій тато – відомий у Львові скрипаль. Він тридцять років працював концертмейстером оркестру Львівського театру опери та балету, а також довгий час був першою скрипкою організованого ним квартету, що активно пропагував музику львівських і закарпатських композиторів – Іштвана Мартона, Дезидерія Задора, Миколи Колесси, Станіслава Людкевича. Зараз він уже на пенсії, але продовжує займатися діяльністю, пов’язаною із музичною сферою життя, – настроює роялі й фортепіано. – Як ви стали музикантом: це був вибір батьків чи ваш власний? – До музичної школи мене віддали батьки, тому що музику любив завжди. Мама й тато працювали, залишити мене не було з ким, тож я регулярно ходив із батьком до оперного театру – на репетиції і вистави. – А потім усе пішло само по собі… – Так, далі я вчився у Львівській десятирічці (Львівська середня спеціальна музична школа імені Соломії Крушельницької. – Ред.), яка готує музикантів із подальшою

54

перспективою у музичній професії. Хоча багато моїх однокласників згодом обрали інший шлях, що пояснюється, так би мовити, історично: ми закінчували школу у другій половині 1990-х років, а це був украй важкий час. – У десятирічці займалися по класу віолончелі? – Саме так. Десятирічку я закінчив як віолончеліст. Щоправда, у школі почав було відвідувати композиторський факультатив, однак не порозумівся із педагогом. До консерваторії вступив як віолончеліст і провчився два роки по класу віолончелі у Юрія Ланюка. А на третьому курсі приголомшив свого педагога бажанням займатися ще й на композиторському факультеті, причому в нього ж. Ланюк, до речі, мене досить довго від цієї ідеї відмовляв. – Чому? – Вважав, що професія композитора відходить у небуття, що вона просто вироджується. А ще він непокоївся, що композиторство мене відволікатиме від занять на віолончелі. – І як же ви умовили свого викладача? – Я його запевнив, що ніколи не покину грати на віолончелі. Що ці два шляхи – композиторство й віолонМУЗИКА | 6’2013


6’2013 | МУЗИКА

55

Фото надане оргкомітетом фестивалю «Другое пространство» (Москва, Росія)


×ÈÒÀËÜÍß Галина СТЕПАНЧЕНКО

Сузір’я митців у книзі Анни Луніної Нещодавно у київському видавництві «Дух і Літера» вийшла друком нова книга відомого українського музикознавця, автора блискучого дослідження «Ярмарок у просторі музичної культури», численних наукових статей із питань теорії та історії музики Анни Луніної під назвою «Композитор – маленькая планета»

Костянтин Сігов і Валентин Сильвестров

60

Фото з архіву Анни Луніної

З

її обкладинки на читача дивляться обличчя творців сучасного українського музичного процесу Валентина Сильвестрова, Євгена Станковича, Геннадія Ляшенка, Лесі Дичко, Віталія Годзяцького, Олега Ківи, Юрія Іщенка, Олександра Костіна, Леоніда Грабовського і Валерія Матюхіна. Постать останнього – художнього керівника і диригента Національного ансамблю солістів «Київська камерата» – у цьому переліку не випадкова, адже саме через його особистість твори вищезгаданих композиторів увійшли до звукового простору української музики. Поява книги – результат тривалої і копіткої праці дослідниці, яка упродовж кількох років вела бесіди з кожним із десяти митців, спостерігала за ними, вивчала їхню творчість. Зміст і форму видання книги становлять саме бесіди. Цікавим є задум інтерв’юера розпочинати кожен розділ – творчий портрет – з епіграфа, який спрямовує читацьку увагу у потрібне русло, підкреслює ракурс, важливий саме у цій розмові. І це дуже влучна знахідка, вдалий журналістський прийом. Так, у розділі, присвяченому Євгенові Станковичу, читаємо: «Феномен генія: емблема вічності чи неможливість осягнення суті буття?» А далі, у преамбулі до бесіди авторка дає глибокий висновок: «Основний код-геном музики Станковича – в її кардіоцентризмі. Вона напряму апелює до сердечної зони людської органіки. У цьому її популярність і “вічна” життєвість. Це музика про нас із вами». Після такого резюме вся бесіда сприймається, як камерний діалог однодумців, а читач «підключається» до нього, немов близький співрозмовник. Показово, що такий ефект, коли читач постає не пасивним споживачем інформації, а зацікавленим учасником бесіди, виникає в усіх інтерв’ю. І в цьому полягає велика майстерність авторки книги. Енциклопедичні знання і журналістський хист Анни Луніної проявляються в яскравій манері викладення тексту. Музикознавиця володіє письменницьким талантом, уміє «розговорити» героя інтерв’ю і потім представити його в оригінальному, часом несподіваному, сучасному аспекті. Так погляд справжнього

МУЗИКА | 6’2013


Повністю матеріал можна прочитати у друкованій або передплаченій електронній версії журналу «Музика» № 6 за 2013 рік

Передплачуйте наш журнал! Передплатний індекс 74310

Передплату можна оформити з будь-якого місяця в будь-якому поштовому відділенні зв’язку України та через передплатні агентства. У країнах далекого зарубіжжя оформити передплату на всі наші видання можна через сайт www. presa.ua на сторінці «Передплата On-Line». Передплатити та придбати окремі примірники видань в електронній версії можна за адресою: http://presspoint.ua/. Така послуга доступна в будь-якій країні світу. Довідки за тел.: (044) 498-23-64; e-mail: nvu.kultura.porhun@gmail.com


ÌÀÉÑÒÅÐ-ÊËÀÑ Марина ЧЕРКАШИНА-ГУБАРЕНКО

Одеський оперний і його керманич Олександру Самоїле

мо ндру Са Олекса онії м р а філ

62

угий ди їле – др

ригент

симфон

ічн

естру К ого орк

ишинев

ської

Фото з архіву Олександру Самоїле

З

лети і зоряні роки в історії цього театру завжди були пов’язані з видатними постатями музичних керівників. Останнім із них був неперевершений Борис Афанасьєв, диригент із величезним досвідом, людина, здатна йти на ризик і гуртувати навколо себе однодумців, музикант, авторитет якого для всіх учасників складного оперного організму був незаперечним. Так сталося, що з Афанасьєвим Олександру Самоїле звела доля на початковому етапі його творчого шляху – вже після того, як він закінчив навіть не одну, а дві консерваторії: Ленінградську (тепер Санкт-Петербурзька) імені Миколи РимськогоКорсакова й Уральську імені Модеста Мусоргського. Як згадує сам Олександру Самоїле, він мріяв стати симфонічним диригентом, бо кумиром студентських років був для нього і його покоління Євген Мравінський і керований ним уславлений оркестр Ленінградської філармонії. Оркестр Мравінського, знаменита Ленінградська філармонія, резонансні прем’єри творів Шостаковича, класичні інтерпретації симфоній Чайковського – все це студент Самоїле сприймав як власні орієнтири, царину високого мистецтва, де панують небожителі музичного Олімпу. Порівняно з цим долю оперного диригента він вважав для себе значно менш привабливою. Однак, коли гостро постала проблема працевлаштування, спочатку Олександру потрапив саме в оперний театр. Опера у Пермі вважалася тоді однією з найкращих серед нестоличних колективів на теренах усього Радянського Союзу. Чимала заслуга була у цьому Бориса Афанасьєва, котрий довгий час її очолював. Про свою першу зустріч із цим авторитетним митцем і доскона-

МУЗИКА | 6’2013


Фото з архіву Одеського театру опери і балету

«Карміна Бурана» Карла Орфа. Постановка open air

лим знавцем своєї справи Олександру Самоїле розповідає так: – Борис Гнатович прийняв мене у своєму робочому кабінеті. Він не став довго розмовляти і з’ясовувати мої анкетні дані, а одразу запитав, чи добре я знаю музику Першої симфонії Дмитра Шостаковича. Коли я відповів, що так, він запропонував дуже своєрідне випробування: диригувати її, керуючись внутрішнім слухом. Я почав, а він уважно стежив за моїми диригентськими жестами і діями, при цьому сам ніби також чув музику, всі темпові зміни, й оцінював мою підготовку і диригентські вміння. Після цього він виніс вердикт, що я можу починати самостійну працю і включатися у роботу складного театрального організму. При цьому я назавжди запам’ятав його гірку фразу про те, що в оперному театрі все заважає займатися музикою. У Пермі я затримався на певний час. Утім невдовзі після моєї появи Борис Гнатович переїхав до Одеси, а новий головний диригент Володимир Коваленко використовував мене лише як асистента і диригувати виставами не давав. Проте у ролі асистента я вивчив цілий ряд партитур поточного репертуару, і так сталося, що під час гастрольного виступу театру у Ярославлі саме мені доручили вести «Фауста». Цей спектакль був окрасою пермської афіші. Достатньо сказати, що партію Мефістофеля у ньому виконував тоді зовсім молодий Михайло Кіт, – між іншим, випускник Одеської консерваторії, а згодом і соліст Маріїнського театру. А танцювальний акт «Вальпугрієва ніч» ішов у постановці знаного на весь Союз балетмейстера Миколи Боярчикова.

6’2013 | МУЗИКА

Художній керівник театру Василь Навротський і головний диригент Олександру Самоїле

Олександру Самоїле, народний артист Республіки Молдова, лауреат Державної премії і кавалер Ордена Республіки Молдова, лауреат премії Фонду Ірини Архипової 2001 року (золота медаль), за більше ніж тридцятирічне творче життя здійснив понад сімдесят оперних і балетних постановок у театрах багатьох країн світу, диригував в Англії, Іспанії, Італії, Португалії, Ірландії, Шотландії, Ісландії, Японії, Угорщині, Болгарії, Туреччині, Румунії. З 2009 року він є головним диригентом і музичним керівником Одеського національного академічного театру опери і балету. Його запросили на цю посаду у переломний для театру період, коли після довготривалого ремонту будівлі колектив повертався у рідний дім і мусив швидко відновлювати творчу форму

63


ÍŲÄÎÌÅ ÏÐΠ²ÄÎÌÈÕ Анна ЛУНІНА

Міркування на тему

«КІНО, МУЗИКА, МАЕСТРО…»

ПІДСТАВИ ДЛЯ РОЗДУМІВ Питання про натхнення завжди було і залишається спірним для багатьох видатних композиторів як минулого, так і сучасності: одні – прихильники натхненності, інші виступають за раціоналізм у композиторській практиці. Судячи з цитати, погляд Морріконе на подібні речі тверезий, ремісничо-професійний, без зайвих сентиментів. А що ж його музика? Весь час переконує у протилежному. Здається, ніби вона виливається сама собою, без напруги й зусилля автора, так усе в ній природно – мелодії, гармонії, різноманітні оркестрові прийоми, цікаві знахідки. Тому, ймовірно, і називають його «Моцартом кіномузики», або «голлівудським Моцартом», що самого маестро страшенно дратує. А головне – його музика дуже гарна, а краса в будь-яких своїх проявах, як відомо, – це божественний дарунок. Талант – краса – натхнення: чим не синоніми? Що ж це за феномен – Енніо Морріконе, чим він чіпляє, тримає своїх багатомільйонних шанувальників, у чому секрет його успіху й слави? От у цьому й треба розібратися, тим паче що приводів достатньо. По-перше, за останні два роки він приїздив до нас двічі: наприкінці 2011-го і зовсім недавно – цьогоріч, на початку листопада. Обидва рази концерт проходив у рамках гастрольного турне маестро й відбувався у Національному палаці мистецтв «Україна»: перший раз за участю Національного ансамблю солістів «Київська камерата», вдруге – симфонічного оркестру Національної філармонії України. Побувати на концерті Морріконе, а мені пощастило 2011 року, і почути в живому оркестровому звучанні музику великого Енніо – справжнє задоволення. До речі, тоді за диригентським пультом був сам маестро.

66

Другий привід для розмови ще вагоміший: 2013-го композитор відзначив 85-річний ювілей.

«САМОГУБСТВО КІНО»? Як відомо, музика від початку виникнення кінематографа супроводжувала екранну дію. Але якщо на першому етапі це було тільки звукове тло з уривків класичних творів, популярних жанрових п’єс або імпровізаційних блоків, виконуваних тапером на, найчастіше, розстроєному піаніно, то потім вона почала перетворюватися на важливий компонент загального синтетичного – звуко-зорового образного ряду. Поява в 1925 році «німого» «Броненосця Потьомкіна» Сергія Эйзенштейна з висококласною музикою Едмунда Майзеля, у якій композитор сполучив суто оркестрове звучання з конкретними, реальними шумами (брязканням ланцюгів, роботою двигунів і поршнів), а пізніше, в 1929-му, музики Дмитра Шостаковича також до «німої» кінострічки «Новий Вавилон» Григорія Козінцева – Леоніда Трауберга засвідчила наявність процесу справжніх новацій, оскільки музика в цих фільмах – то був самобутній музичний коментар подій.

Спроби синхронізації кадрового образу й звука зрештою привели до народження звукового кіно. Багато хто сприйняв це негативно. Наприклад, Чарлі Чаплін написав статтю «Самогубство кіно», пророкуючи кінематографу швидку смерть. Однак кіно розвивалося далі, освоюючи нові, у тому числі й музичні, можливості. Дуже багато відомих композиторів минулого сторіччя не пройшли повз цей вид мистецтва. Даріус Мійо, Артюр Онеггер, Жорж Орік, Ганс Ейслер, Пауль Хіндеміт, Бенджамін Бріттен, Майкл Найман, Тору Такеміцу, Дмитро Шостакович, Сергій Прокоф’єв, Едісон Денисов, Альфред Шнітке, Микола Каретников, Гія Канчелі, а серед українців – Борис Лятошинський, Ігор Шамо, Євген Станкович, Олег Ківа, Мирослав Скорик, Валентин Сильвестров, Володимир Губа... Можна продовжувати далі й далі. Чимало є митців, яких знають саме як кінокомпозиторів: Макс Стайнер, Альфред Ньюмен, Бернард Херрман, Ніно Рота, Жозеф Косма, Моріс Жарр, Мішель Легран, Френсіс Лей, Джон Баррі, Джон Вільямс, Акіра Іфукубе, Ісаак Дунаєвський, Олександр Зацепін, Мікаел Тарівердієв, Едуард Артем’єв,

Фото Дмитра БОНДАРЕНКА

не

Енніо Морріко

«Натхнення – вигадка романтиків», – цей вислів належить кінокомпозитору із планетарною славою – великому Енніо Морріконе. Він – автор музики до понад 400 фільмів, знятих в Італії, Іспанії, Франції, Німеччині, США, Росії, володар незліченних нагород: «Оскар» за внесок у кіномистецтво, «Греммі», «Давід ді Донателло», «Золотий глобус», «Золотий лев», орден «За заслуги перед Італійською Республікою», Золота медаль за заслуги в галузі культури і мистецтва й багато інших почесних регалій. А ось іще формулювання, запозичене з інтерв’ю: «До роботи ставлюся без зайвих ілюзій – не вірю в приступи натхнення й усе таке. Мене надихає сам фільм, а допомагає не поетична муза, а досвід – мій власний життєвий і накопичений таким прадавнім мистецтвом, як музика»

МУЗИКА | 6’2013


Андрій Петров, Володимир Дашкевич, Олексій Рибников, Геннадій Гладков, Ісаак Шварц… У цьому ряді – й наш герой Енніо Морріконе. Тож із самогубством кіно Чаплін явно прорахувався. Його прогноз спрацював із прямо протилежним знаком.

«ДАЄ КОМПОЗИТОРАМ БЛИСКУЧІ УРОКИ…» Так висловився про кіно Дмитро Шостакович. Приєднали до нього голоси й багато інших авторів. Сергій Прокоф’єв і Альфред Шнітке, Родіон Щедрін і Мікаел Тарівердієв свято вірили й доводили на практиці, що кіно надає можливості для формування універсальної авторської мови – доступної і виразної, далекої від елітарності, але так само й від примітивної стилістики маскульту. Отже, своєю тезою Шостакович, мабуть, сформулював найголовнішу відповідь на запитання, чому кінематограф був і залишається сферою підвищеної уваги з боку композиторів різного професійного статусу. Цікаво, що в Америці композитори, які працюють тільки в кіно, вважаються, так би мовити, «несерйозними». Про це писав іще Прокоф’єв, який знав про такі речі не з чуток. Там існує чіткий поділ на composer і Hollywood-composer, тобто – кінокомпозитор. Hollywood-composer може скласти більш-менш конкретну мелодію, а всю іншу роботу за нього виконує штат підлеглих – аранжувальників, оркеструвальників тощо. Утім, на думку Едуарда Артем’єва, така тенденція сформувалася в Америці лише в другій половині минулого сторіччя, а голлівудські кінокомпозитори 1930–1950-х – яскраві майстри, у яких потрібно вчитися писати музику для кіно. Макс Стайнер з його симфонічною музикою до «Віднесених вітром» – яскравий приклад. Європейці ж завжди відрізнялися універсалізмом, навіть якщо воліли працювати тільки в кіноіндустрії. До таких митців і належить італієць Енніо Морріконе. Він починав творчий шлях як академічний композитор: писав кантати, ораторії, вокальні й камерні опуси, аранжував народну музику. Освіту одержав зразково класичну: три факультети в консерваторії Святої Цецилії у рідному Римі, до якої вступив іще дев’ятирічним і провчився 11 літ, одержавши по закінченні, відповідно, три дипломи – по класу труби, оркестру (фанфари) і композиції. Тож у технічній майстерності маестро Морріконе ніяк не відмовиш. Цим, насамперед, і пояснюється така кількість написаної ним прекрасної кіномузики. І, можливо, саме свою міцну фахову базу він має на увазі, коли розмірковує про натхнення і мистецький досвід. ПРОДОВЖЕННЯ ДИСКУСІЇ Попри те, що видатний Мішель Легран написав безліч гарної кіномузики, його візитівкою стала музика до «Шербурзьких парасольок». Бренди не менш відомого Френсіса Лея – музика до фільмів «Чоловік і жінка» та «Історія ко6’2013 | МУЗИКА

хання». Макс Стайнер прославився музикою до епохальної картини «Віднесені вітром» і менше – до «Касабланки» й «Кінг-Конга». Джон Баррі завоював успіх саундтреком – до «Бондіани», Сергій Прокоф'єв – до «Олександра Невського», Дмитро Шостакович – музикою до «Гамлета» і «Короля Ліра», Мікаел Тарівердієв – до «Сімнадцяти миттєвостей весни», Гія Канчелі – до «Міміно» і «Кін-дза-дза», а наш Мирослав Скорик – «Мелодією» із фільму «Високий перевал» і музикою до картини «Тіні забутих предків». Ці композитори, як і багато неназваних, мають за плечима багато вдалих кіноробіт, але чому запам'яталися тільки ці? Чому деякі композитори, які працювали в кіноіндустрії, узагалі забуті? І чому, за контрастом зі слов'янськими й багатьма європейськими митцями, Енніо Морріконе дісталися слава й успіх планетарного масштабу? Насамперед, кіно – це вид мистецтва, який більше за інші піддається корозії часу. Навіть знакові, культові хіти епохи через 10-20 років стають старомодними й, у якомусь сенсі, «списаними». Разом із кінострічками павутиння вкриває й музику, створену для них. Що ми зараз можемо пригадати із кіноробіт Артюра Онеггера або Даріуса Мійо – композиторів зі світовим ім'ям? Питання риторичне. А таких прикладів безліч. Важливо й те, на якому матеріалі працює режисер, які його жанрові установки, кінцевий орієнтир – на продукт одноразового використання або кіношедевр. Режисери задають тон картині й у багатьох випадках допомагають композиторам заявити про себе своєю музикою. Хоч, звичайно, буває і навпаки, коли музика «витягує» банальну стрічку, оскільки набагато яскравіша за неї. У Морріконе є кінороботи в досить посередніх фільмах, що мають цінність тільки через його музику. Історія кінематографа сама подбала щодо проблеми «режисер–композитор», створивши яскраві творчі пари, від чого виграли всі – режисери, композитори і, звичайно ж, мистецтво. Альфред Хічкок – Джеррі Херрман, Федеріко Фелліні – Ніно Рота, Стівен Спілберг – Джон Вільямс, Клод Лелюш – Френсіс Лей, Блейк Едвардс – Генрі Манчіні, Пітер Грінуей – Майкл Найман, Акіра Куросава – Фуміо Хаясака, Григорій Александров – Ісаак Дунаєвський, Сергій Ейзенштейн – Сергій Прокоф'єв, Григорій Козінцев – Дмитро Шостакович, Андрій Тарковський – Едуард Артем'єв, Леонід Гайдай – Олександр Зацепін, Ельдар Рязанов – Андрій Петров... У цьому ж ряді й Энніо Морріконе, що склав яскраві брендові тандеми із Серджо Леоне та Джузеппе Торнаторе. Взагалі, йому щастило (хоча тут правильніше було б говорити про раціональний вибір) на гарних режисерів. Серед них культові імена – Джон Бурмен, Вольфганг Петерсен, Баррі Левінсон, Роман Поланськи, Брайан де Пальма, Олівер Стоун, Терренс Малік, Майк Ніколс, Джон Карпентер, П’єр Паоло Пазоліні, Франко Дзеффіреллі, Бернардо Бертолуччі, Даріо Ардженто, Педро Альмодовар.

СПАГЕТІ-ВЕСТЕРН: ЗАЯВКА НА СВІТОВУ СЛАВУ Чим же «проймає» слухачів Морріконе? Якщо пошукати відповідь у біографії, то, крім ґрунтовної консерваторської освіти, на його імідж високого майстра працюють, зокрема, гени. Він із наполовину музичної родини, його батько Маріо Морріконе був джазовим трубачем-віртуозом. Із 16-ти років і сам Енніо підробляв трубачем в оркестрі Альберто Фламіні, у якому працював його батько, та грав з оркестром у готелях і клубах Рима. Цим, до речі, й пояснюється його підвищена любов до труби, якій він часто, особливо у вестернах, доручає соло. Частково розгадка його успіху – в граничній самодисципліні. Його розпорядок дня уже багато років приблизно такий: о пів на п’яту ранку він на ногах, після сорокахвилинної гімнастики – прогулянка на свіжому повітрі за газетами, легкий сніданок із кави без кофеїну й печива, а з половини десятого до восьмої вечора – інтенсивна праця. О десятій вечора – сон. Щоденний завзятий трудоголізм! Маленький приклад: кіномузику Морріконе став писати тільки у 33 роки – і яка величезна її кількість! Тільки з 1961 до 1964-го він створив музику до 24-х фільмів! Можливо, віра в прикмети і, як наслідок, строге дотримання певних правил у житті сприяють успішності? Морріконе дуже забобонний, що дивно при такому тверезому розумі. Він не любить фіолетовий колір, оскільки в Італії його вважають нещасливим, уникає чисел 13 і 17. Терпіти не може поняття «саундтреки» щодо музики у фільмах, зате йому надзвичайно подобається, коли його називають маестро, і наполягає на визначенні його продукції як «музика до кіно». Винахідливість – от чим вирізняється творчість Морріконе (а це – один із базових факторів стратегії успішності). Він завжди працює на стику контрастів, на синтезі різного, на жанровій дифузії. Тому в його музиці чутні алюзії до класики, джазу, італійського фольклору, рок-н-ролу, стилістики авангарду і навіть цигано-іспанських наспівів. Йому вдаються трагедії, драми, мелодрами, епопеї, соціальнодокументальні хроніки, трилери, гангстерські фільми – одним словом, усе. Згадується французька історико-біографічна костюмована драма «Ватель» про останні дні життя відомого кулінара та майстра влаштовувати приголомшливі маскаради й видовища Франсуа Вателя (його зіграв Жерар Депардьє), який служив при дворі принца Конде. Фільмвидовище оформлюється витонченою музикою маестро з тонкою класичною стилізацією під галантно-репрезентативну епоху короля Людовіка XIV. Військова історична драма «Битва за Алжир» на гостро соціальну тематику визвольного руху 1954–1960 років оформлена тутійною остинатно-автоматизованою ритмо-мелодією із пронизливим соло духової групи на тлі бойового барабанного дробу. Створюється враження

67


Ê˲ÏÈ

MUSICAL MEMORY CROSSING-3

Наталія СЕМЕНЕНКО

Маленького музиканта запитали: «Яким ключем відмикається Дім Музики?». Той миттєво відповів: «Скрипковим, звичайно!» Із сучасної казки

О наприклад, скрипковий Ось, кключ використано цілком ввиправдано: купол московського Міжнародного м Дому Музики увінчано Д еемблемою у вигляді ппозолоченого скрипкового кключа-флюгера висотою 99,5 метрів ((автор – Зураб Це Церетелі).

Певно, скрипковий ключ – один із «ключових» (даруйте за тавтологію!) знаків музичної грамоти, наділений якимось загадковим магнетизмом. А оскільки зображення скрипкового ключа належить до універсальної мови символів, зрозумілої для всіх, то й скульптурні і, так би мовити, немузичні зразки відтворення цього знака вражають кількістю, розмаїттям форм і водночас дивують креативністю, нешаблонною функціональністю, а часом і матеріалом, із якого вони виготовлені. Отже, варіації на тему «Скрипковий ключ у світі музики і не лише…»

А учасники цьогорічного ХІ Міжнародного «Koktebel Jazz Festival», можливо, були трохи збентежені появою нової емблеми свята – скрипкового …штопора. Його автори – творчий дует Костянтина Скритуцького та Федора Баландіна – зізналися: цей унікальний іронічний пам’ятник мав, на їхню думку, стати об’єктом туристичного паломництва, адже скрипковий штопор ще й крутиться!

Цей с входи крипкови й групи ть до скла ключ д навко фігур, що ру цілої л Центр о фонтанаухаються в Пар а Жоржа П біля ижі. омпід у

70

Творцю цього оригінального крісла Чжи Стань Ю із Тайваню не відмовиш у креативності. Виготовляється воно з нержавіючої сталі у двох розмірах – дорослому й дитячому. Хоча це і не пам’ятник, усе одно цікаво…

Фото надані автором матеріалу

От і сам Дім О Музики у М панорамній п візії ві – із виблискуючим ви на даху скрипковим скр ключем. клю

МУЗИКА | 6’2013


Повністю матеріал можна прочитати у друкованій або передплаченій електронній версії журналу «Музика» № 6 за 2013 рік

Передплачуйте наш журнал! Передплатний індекс 74310

Передплату можна оформити з будь-якого місяця в будь-якому поштовому відділенні зв’язку України та через передплатні агентства. У країнах далекого зарубіжжя оформити передплату на всі наші видання можна через сайт www. presa.ua на сторінці «Передплата On-Line». Передплатити та придбати окремі примірники видань в електронній версії можна за адресою: http://presspoint.ua/. Така послуга доступна в будь-якій країні світу. Довідки за тел.: (044) 498-23-64; e-mail: nvu.kultura.porhun@gmail.com


ÀÓIJÎÔÀÉËÈ Олексій СКРИПНИК, Тетяна ТУКОВА

Сольний альбом Ганни Братусь Важливість початкового етапу у професійній біографії будь-якого артиста важко переоцінити. У цей час відбувається його творче самовизначення, формується і розвивається майстерність, виробляється власна манера художнього висловлювання, що багато в чому зумовлює весь подальший шлях у мистецтві. Цей етап блискуче пройшла молода співачка, випускниця Донецької державної музичної академії імені Сергія Прокоф’єва (клас народної артистки України, професора Аліни Коробко-Захарової), нині – солістка Донецької обласної філармонії, лауреат престижних міжнародних конкурсів, віднедавна заслужена артистка України Ганна Братусь

У

же понад десять років вона радує слухачів своїм прекрасним голосом і виконавським талантом. В активі вокалістки низка яскравих програм, які вона представляла слухачам не лише нашої країни, а й Італії, Австрії, Швейцарії, Японії, Іспанії. Скрізь, де б не виступала Ганна Братусь, її супроводжував успіх. І це не випадково. Красиве ліричне сопрано великого діапазону, наповнене багатими обертонами, дивовижна щирість, теплота, натхненність інтерпретації кожного твору не могли залишити байдужою найвимогливішу публіку. Своєрідним підсумком значного відтинку творчого шляху співачки став випуск її першого сольного альбому. На диску записано музичні твори різних стилів, жанрів і часу написання: Джоаккіно Россіні, Джузеппе Верді, Лео Деліба, Жуля Массне, Йоганна Штраусасина, Луїджі Ардіті, Франца Легара, Ейтора Вілли-Лобоса, Фредеріка Лоу, Вінченцо ді К’яри, Карлоса Гарделя. Усі композиції вирізняються поєднанням емоційної відкритості, інтонаційної яскравості й технічної складності, що висуває високі вимоги до якості виконання, потребує від співака майстерного володіння великим арсеналом виразних засобів і прийомів бельканто. Ганна Братусь змогла повною мірою донести багатство відтінків чарівної музики, її ра-

72

дісний, піднесений тонус. Дивовижно рівне, гарне звучання голосу в усіх регістрах, точність фразування, інтонаційна пластичність, ритмічна зібраність і чіткість – усе це свідчить про прекрасне відчуття стилістики виконуваних творів. Природність звуковидобування, легкість, філігранність відтворення різноманітних вокальних прикрас викликають незмінне захоплення під час прослуховування кожного номера. Безмежність технічних ресурсів співачки рельєфно виявилась у виконанні «Севільяни Маритани» з опери Жуля Массне «Дон Сезар де Базан», вальсу «Весняні голоси» Йоганна Штрауса, «Поцілунку» Луїджі Ардіті. Ефектній інтерпретації Болеро Єлени з опери Джузеппе Верді «Сицилійська вечірня» багато в чому сприяла акцентована подача підсумкових кульмінацій музичних розділів, що водночас дозволило переконливо підкреслити цілеспрямованість драматургічного розвитку в цьому оперному фрагменті. Звучання Арії з «Бразильської Бахіани» № 5 Ейтора Вілли-Лобоса відрізняється точним розподілом динамічних нюансів, м’якістю піанісімо (особливо при співі із закритим ротом – mormorando), умінням наблизити вокальне інтонування до інструментального. Не менш яскраві виконавські фарби співачка знайшла у трактуванні номерів із мюзиклу

«Моя прекрасна леді» Фредеріка Лоу, оперет «Весела вдова» та «Джудітта» Франца Легара, а також «Танго» Карлоса Гарделя – творів, що потребують особливої театральної експресії у подачі музичного матеріалу. Успіхові альбому сприяла участь у його формуванні й запису відомого в широких слухацьких колах струнного ансамблю «Ричеркар», до складу якого входять випускники Донецької державної музичної академії імені Сергія Прокоф’єва. Чутливість підходу до інтерпретації музики різних епох, жанрів і національних шкіл – від старовинної до джазу, ансамблева злагодженість, артистична самовідданість завжди вражають шанувальників цього колективу. Особливо хочеться відзначити чудові аранжування, виконані керівником ансамблю Валерією Путрею, яка працює з величезною творчою наснагою, має невичерпну енергію і художню фантазію. Багаторічна співпраця Ганни Братусь та ансамблю «Ричеркар» стали запорукою не просто ретельного продумування програми, а її відшліфованого до найдрібніших деталей відтворення. Тому слухання диска викликає величезну насолоду, залишаючи радісне відчуття зустрічі зі справжнім мистецтвом.

МУЗИКА | 6’2013


ПЕРЕДПЛАЧУЙТЕ НАШІ ВИДАННЯ у 2014 році ШАНОВНІ ЧИТАЧІ! Триває передплата на 2014 рік. Пропонуємо ознайомитися із заохоченнями видавництва для наших друзів-передплатників. УМОВИ УЧАСТІ У РОЗІГРАШІ ПРИЗІВ І ПОДАРУНКІВ Надішліть до 31 січня 2014 року копію передплатного абонемента з чітким відбитком касового апарата: – поштою на адресу видавництва – факсом на номер (044) 498-23-64 – електронною поштою на адресу nvu.kultura.sale@gmail.com Фізичні особи, які передплатили видання на 6 місяців: – отримають безкоштовно спецвипуск (поза передплатою) журналу «Пам’ятки України»; – візьмуть участь у розіграші 50 примірників Календаря на 2014 рік. Фізичні особи, які передплатили два і більше часописів видавництва на 6 місяців: – отримають безкоштовно спецвипуск (поза передплатою) журналу «Пам’ятки України»; – матимуть можливість розмістити привітання на сторінках газет «Культура і життя» або «Кримська світлиця» з ювілеєм, сімейним чи професійним святом; – візьмуть участь у розіграші 50 примірників Календаря на 2014 рік.

Фізичні особи, які передплатили видання на рік: – отримають безкоштовно спецвипуск (поза передплатою) журналу «Пам’ятки України»; – отримають безкоштовно редакційну передплату на один з часописів видавництва на ІІ півріччя 2014 року; – візьмуть участь у розіграші 50 примірників Календаря на 2014 рік. Фізичні особи, які передплатили два і більше часописів видавництва на рік: – отримають безкоштовно спецвипуск (поза передплатою) журналу «Пам’ятки України»; – матимуть можливість розмістити привітання на сторінках газет «Культура і життя» або «Кримська світлиця» з ювілеєм, сімейним чи професійним святом; – безкоштовно отримають редакційну передплату двох часописів видавництва на ІІ півріччя 2014 року; – візьмуть участь у розіграші 50 примірників Календаря на 2014 рік.

СЕРЕД УСІХ УЧАСНИКІВ РОЗІГРАШУ ДОДАТКОВО БУДЕ РОЗІГРАНО ТРИ ЦІННИХ ПРИЗИ! Юридичні особи, які передплатили три і більше видань на 6 місяців: – отримають безкоштовно спецвипуски (поза переплатою) журналів «Пам’ятки України» та «Українська культура» за 2014 рік; – матимуть можливість розмістити на сторінках газети привітання або розповідь про свою організацію в рубриці «Наші передплатники»; – безкоштовно отримають редакційну передплату одного з часописів видавництва на ІІ півріччя 2014 року.

Юридичні особи, які передплатили три і більше видань на рік: – отримають безкоштовно спецвипуски (поза передплатою) журналів «Пам’ятки України» та «Українська культура» за 2014 рік; – матимуть можливість розмістити на сторінках газети привітання або розповідь про свою організацію в рубриці «Наші передплатники»; – безкоштовно отримають редакційну передплату двох часописів видавництва на ІІ півріччя 2014 року. Інформація служби розповсюдження, передплати і реклами


ISSN 0131–2367

Музика. – 2013. – № 6. – С. 1–72.

Індекс 74310

Сцена з опери «Нюрнберзькі майстерзінґери» Ріхарда Ваґнера (Зальцбурзький фестиваль) Фото з сайту http://www.salzburgerfestspiele.at

Журнал "Музика" №6  
Журнал "Музика" №6  
Advertisement