Page 1

Р У Б Р И К А

#вс е нс I

71

Н А КО П И Ч У Й , БО ГА П Л И К


зм I с т Р У Б Р И К А

Тема номера

2

БЕЗПЕНСІЙНЕ ПОКОЛІННЯ Чому молоді українці залишаться без пенсії, якщо не почнуть накопичувати просто зараз

Освіта

10

СТУДЕНТИ З ПЕНСІЙНИМ ПОСВІДЧЕННЯМ Як літні люди навчаються в університеті

12

ВИШЛІСТИ Чому українські рейтинги університетів не допоможуть обрати правильне місце для навчання

15

ВОСЬМА ЗАПОВІДЬ Чому результати чужої інтелектуальної праці крадуть і чому це гірше, ніж може здаватися

18

ІНШИЙ В ШКОЛІ Чи готова звичайна школа приймати особливих учнів

Технології

22

НЕ БЕЗ К ЛЕПКИ Яким чином винаходи учнів львівського технологічного ліцею можуть покращити наше життя

26

ГОЛОВНИЙ РЕДАКТОР Як технологія CRISPR Cas9 дозволяє редагувати геном людини і які є перестороги

29

32

РЕ - ВАЛЮТ- ЦІЯ Навіщо знати, що таке криптовалюти, і що з ними робити

БОТИ АЛЕ НЕ ЧЕРЕВИКИ Коли людині допомагають чат-боти та чи варто їх остерігатися

71

34

36

38 42

45 46 48

50 52

Тренди ВІД ЗНЕБОЛЕННЯ ДО СПОВІДІ Що чекає на людей, чию хворобу не можна вилікувати ( НЕ ) ПОВНА ДИТЯЧА ЗАЙНЯТІСТЬ Як, прагнучи всебічно розвивати дитину, не нашкодити їй ДЖАЗ ТОБТО ЖИТ ТЯ Як джаз може бути справою всього життя ПРОДАНЕ ЩАСТЯ Чому великі корпорації разом із товарами продають нам щасливе життя і чи стаємо ми від того по-справжньому щасливими ДОСИТЬ ПРИКИДАТИСЯ Чого я навчилася в школі І ТИ, БРУТ? Чому спеціалісти із різних галузей перепрофільовуються на айтішників

Простір ПІРНУТИ В ОКЕАН Чому в Україні варто ризикувати та створювати власний бізнес 2 000 000 000 ДРУЗІВ Як розповідати про власне життя у соцмережах, не нашкодивши собі, та чи є межі публічності у Facebook ГРЯДКА НА ПАРКЕТІ Як містяни вирощують городину у квартирах і на дахах

54

НЕ ОДОРОБЛО Нам потрібно вчитися сприймати нову архітектуру, вписану в історичний ландшафт

56

СТЕЛЯ ( НЕ ) ВПАДЕ Перетворюючи занедбані підприємства на креативні простори, не слід забувати про безпеку

58

62

65 68 71

72 74

76

Цінності НЕОСЕЛА Як містяни створюють села нового типу і чому це не завжди вдається ЗГАДАТИ ВСЕ Як історія перетворюється на політичну технологію СВОБОДА БУТИ Чому прагнути толерантності в суспільстві важливіше, ніж руйнувати обмеження, які воно встановлює ДОСТАТНЯ ПІДСТАВА Що має статися з українцями у 2017 році, аби вони пішли протестувати TO CHOOSE OR NOT TO CHOOSE Що таке втома від вибору і чи “менше” це завжди “краще” А- ПОЛІ -ТЕЇЗМ Як політики спекулюють на темі релігї ВИМУШЕНА ПРИСЯГА Чому люди не хочуть служити в армії

ТОНКА ПІЩАНА ЛІНІЯ Команда природного парку на Одещині самотужки протистоїть браконьєрам, уже не сподіваючись на підтримку влади


Слово редакторки ЛЮДМИЛА СМОЛЯР

« Людина — це тварина, обплутана зітканим власноруч павутинням сенсів», — писав антрополог Кліфорд Гірц. Це правда, але частково: людина не може зіткати сенси сама, — тоді це буде фантазування. Сенси ж працюють тільки тоді, коли їх поділяють принаймні двоє людей, і творяться під час взаємодії. Сенси — це також річ, про яку не думають постійно. Вони є частиною звичного порядку речей: світ розуміється саме так, а не інакше, але ніхто не запитує, чому. Деякі речі є очевидними, саме вони роблять наше життя нашим, і запитувати про них, а запитувати значить ставити під сумнів, безглуздо. Коли ми починали працювати над журналом, то домовлялися, що в кожному тексті спробуємо відповісти на запитання «Чому є саме так, як є?», «Як і на кого це впливає?», «Які є підводні камені?», «Чи свідчить це про якусь тенденцію?». Насправді ж усі ці запитання можна було звести до одного: «В якому сенсі?». Запитувати про сенс прочитаного, побаченого і пережитого непросто, бо це підважує звичний спосіб сприйняття. Питаючи «в якому сенсі», ми розхитуємо стабільну конструкцію свого життя. Експерименти соціолога Гарольда Гарфінкеля показали, що ставити під сумнів очевидні речі непросто. Учасників експерименту запитували, як їхні справи, а вони уточнювали, що саме співрозмовники мають на увазі. Реакція на уточнення здебільшого була різкою і негативною: «Що за дурнувате запитання?», «Ти сама прекрасно знаєш, що я маю на увазі», «Що з тобою? Ти не хворий?», «Мені взагалі не цікаво, як твої справи, я просто так спитав». Це, однак, рівень побутової комунікації. Натомість коли йдеться про речі складніші — тлумачення текстів, подій і ситуацій — запитувати «в якому сенсі» необхідно постійно, послідовно і часто, не вдовольняючись відповіддю, що лежить на поверхні. Ми, авторки і автори цього журналу, пишучи тексти, намагалися запитувати себе про сенси. Разом із тим, не вважаємо, що знайдені нами відповіді мусять вдовольнити читачів і читачок. Навпаки — розраховуємо, що кожен і кожна поставить до прочитаного на сторінках журналу багато власних запитань. Гадаю, що якщо на початку було слово, то воно мусило бути запитальне. Щось на кшталт #всенсі цілком би пасувало.


Т Е М А

Н О М Е РА

ТЕМ А НОМЕРА

Безпенсійне #Всенсі чому молоді українці залишаться без пенсії, якщо не почнуть накопичувати просто зараз Молодим українцям доведеться старіти без пенсії. ТАМАРА КІПТЕНКО

Враховуючи, що тривалість життя і пенсійний вік зростають, ті, хто зараз отримують зарплатню в конвертах, не довіряють фінансовим інституціям і не

ХРИСТИНА ГАВРИЛЮК

накопичують самостійно, залишаться без пенсії або отримають від держави незначну соціальну допомогу.

Населення старіє. Із 2018 року вийти на пенсію у 60 зможуть ті, чий трудовий стаж становить 25 років. Щороку цей показник збільшуватиметься і до 2028 року сягне 35 років. Однак це не означає, що пенсійна реформа відбулася. Вона відбудеться, коли пенсія кожної людини залежатиме від її власних внесків на індивідуальний пенсійний рахунок, і за умови, що стосуватиметься молодих українців більше, аніж нинішніх пенсіонерів. В Україні пенсійна система є трирівневою. Вона складається зі солідарної системи (перший рівень), обов’язкової накопичувальної системи (другий рівень) та недержавного добровільного пенсійного забезпечення (третій рівень). Проте реально діють два рівні — перший та третій. Про українців молодого та середнього віку уряд планує подбати через запровадження з 2019 року

2

другого рівня пенсійної системи. Цей рівень передбачає, що особа або її роботодавець обов’язково сплачуватимуть внески на індивідуальний пенсійний рахунок, а пенсійний фонд інвестуватиме ці кошти. Пенсія кожного громадянина обраховуватиметься окремо, залежно від накопичених внесків та інвестиційного доходу.

YOU ONLY LIVE ONCE

Українці віком 20—30 років — це покоління мілленіалів, які «живуть сьогоднішнім днем» та «живуть тільки раз». Вони росли під час кризи та не набули довіри до фінансових інституцій. Це перше покоління людей, які не накопичують зовсім. Частково через те, що витрачають більше часу на освіту, ніж їхні батьки колись, а також тому, що поєднують навчання із часто неофіційною роботою або не мають


покоління постійної роботи. Дослідження Інституту суспільної думки Ґеллапа показують, що мілленіали в усьому світі змінюють роботу частіше, ніж інші покоління, майже половина шукає нову роботу просто зараз. Молоді люди більше схильні накопичувати на короткострокову перспективу, на подорожі і бажаний спосіб життя, аніж на пенсію в її класичному розумінні, навіть у тих країнах Заходу, де це є обов’язковим. Українці середнього віку, батьки мілленіалів, планують на довготривалу перспективу не набагато краще, ніж їхні діти. Вони отримали негативний досвід накопичення в 90-х роках, коли через гіперінфляцію та самоліквідацію Ощадбанку СРСР втратили заощаджені кошти. «Я справно сплачую податки, мені нічого перейматися», — заспокоюють себе бюджетники. Оскільки покоління бейбі-буму (люди віком від 53 до 71 років) вийшло на пенсію, вперше з 80-х років у світі і в Україні стало більше старших і молодших людей, аніж людей працездатного віку. Ті, хто сьогодні працюють, платять за тих, хто ні: на 11 мільйонів платників податків в Україні припадає 12,5 мільйонів пенсіонерів. Платники податків утримують пенсіонерів, за це їм нараховується страховий стаж, потрібний для виходу на пенсію у майбутньому. Так працює перший рівень пенсійного накопичення — солідарний. На цьому рівні кошти не належать конкретній людині, яка їх сплачує, а перерозподіляються між усіма теперішніми пенсіонерами. Україна є чи не єдиною державою в світі, де перший обов’язковий рівень існує в чистому вигляді. 40-річна журналістка Юлія сумлінно сплачує

податки до солідарного фонду. Вона не робитиме внесків до другого рівня накопичення, якщо це не стане обов’язковим, бо не впевнена у державному накопиченні. Тим більше, за її словами, в українців не достатньо високі зарплатні, щоб відкладати щомісяця. «Доведеться багато в чому собі відмовляти заради примарного шматка хліба через 25 років. Краще я поїду на тиждень у Париж за 100 євро сьогодні, аніж потім цієї суми вистачить на одну булочку», — говорить Юлія. Вона не розуміє, як люди, які пережили 90-ті, або ті, хто вклалися в нерухомість у Донецьку або Луганську, можуть зараз спокійно відкладати. Юлія переконана: якщо доживе до пенсії, то, залежно від ситуації, зуміє себе забезпечити. Іноді мілленіали вважають, що не доживуть до пенсії або працюватимуть до кінця життя. Вони позбулися культури однієї на все життя роботи, але не почали накопичувати самостійно, щоб убезпечити себе. 22-річний Богдан займається органічною хімією, мешкає в Києві і пристойно заробляє. Він готовий багато працювати, щоб подорожувати, купити квартиру, авто. Богдан переконаний, що перед тим, як створити сім’ю, треба накопичити фінансовий капітал. «Потрібні чималі заощадження, щоб утримувати дітей, піклуватися про їхнє здоров’я і забезпечувати їм можливість розвиватися у всіх напрямках. Себе теж потрібно тішити, як мінімум, для емоційного розвантаження», — говорить Богдан. Він не переймається накопиченням, бо розраховує на власні працездатність і мобільність. «Знаючи себе, я працюватиму до останнього. Якщо доживу, то на пенсію, ймовірно, не вийду. Щось мені підказує, що тільки тоді, коли мої майбутні діти забезпечувати-

3


Т Е М А

Н О М Е РА

муть себе самі, я замислюся про пенсію і збиратиму на неї гроші», — розповідає Богдан. Орієнтуючись на нинішніх або завтрашніх пенсіонерів, уряд називає підвищення пенсій пенсійною реформою. Натомість про реформу треба говорити насамперед із молодими людьми. І бажано чесно попереджати про невідповідність між державними виплатами і сумою, необхідною для комфортного життя у старшому віці.

НАКОПИЧУВАТИ ВЖЕ

Уряд анонсував запровадження другого накопичувального рівня на 2019 рік. Цей рівень існуватиме поруч зі солідарним і передбачатиме додатковий податок — певний відсоток від заробітної платні, що відкладатиметься на особисті рахунки. За словами Юлії Рудої з Центру економічної стратегії, запровадження другого рівня має свої небезпеки. «По-перше, розпорядник має інвестувати кошти, щоб вони не втрачали своєї цінності. Враховуючи обмеженість інструментів і закритість зовнішніх ринків для України, ці вкладення будуть ризикованими. По-друге, з досвіду впровадження другого рівня у країнах, що мають високий рівень корупції або слабкі інституції, влада може використовувати кошти не за призначенням», — вважає експертка. На її думку, українців не треба примушувати до обов’язкових додаткових відрахувань, вони мають заощаджувати самостійно. Держава ж має забезпечити механізми. Щоб до часу виходу на пенсію отримати більше доходу від накопичень, українцям варто, по-перше, завчасно почати відкладати, і по-друге, розподіляти вкладення. Сьогодні це можна зробити в рамках третього рівня пенсійної системи, добровільно-накопичувального. Особливо це стосується тих, хто отримує заробітну плату в конвертах, часто змінює роботу, є фрилансером або надає послуги без договору. На третьому рівні перебувають недержавні пенсійні фонди (НПФ) і страхові компанії (СК). Недержавний пенсійний фонд — це фінансова установа, яка пропонує альтернативу обов’язковому державному пенсійному страхуванню і надає змогу накопичувати додатково. Такі фонди вкладають активи майбутніх пенсіонерів у державні і корпоративні облігації та депозити. На Заході ж, де розвинений ринок цінних паперів, переважно вкладають в акції, які можуть бути більш дохідними, аніж банківські депозити. Як обрати НПФ? Як чоловіка або дружину, говорить Тетяна Сальнікова, директорка Всеукраїнського адміністратора пенсійних фондів. Фонд має бути таким, аби вкладники могли за потреби контролювати його діяльність, ставити питання та отримувати відповіді, а також у будь-який момент перевести свої накопичення до іншого фонду. Обираючи НПФ, варто в першу чергу зважати на його попередню діяльність,

4

прибутковість, диверсифікацію інвестицій та можливість контролю рахунку 24/7. Що довше НПФ працює на ринку України, то краще. Прибутковість варто оцінювати у тривалій перспективі, бо для пенсійного накопичення термін у два-три роки не є показовим. «Хтось обирає накопичувати, а хтось вважає, що не доживе до пенсійного віку. Хтось обирає бути фінансово незалежним від дітей, а хтось розраховує, що діти його годуватимуть. Якщо людина обирає самостійно піклуватися про власний добробут на пенсії, є багато способів, як саме це робити. У що більшу кількість кошиків ви розкладете свої яблука, то більше яблук збережете. НПФ робить саме це: розкладає яблука по різних кошиках, просто робить це професійно», — пояснює Тетяна. Станом на кінець 2016 року в Україні було 834 тисячі вкладників НПФ, на 2,5% більше, ніж у 2015. За словами Тетяни, для країни, де люди неодноразово втрачали свої накопичення, це суттєва популярність. Якби другий накопичувальний рівень запровадили ще в 2007 році, як це планувалося, довіра до третього рівня також була б вищою. Українці починають більше довіряти страховим компаніям. Страхування життя та пенсійне накопичення дуже часто продають як один страховий продукт. «Щороку кількість людей, які накопичують на пенсію через страхові компанії, зростає в першу чергу за рахунок людей середнього віку, які вже створили сім’ю, — розповідає Лілія Калаш, фінансова консультантка. — Страхові компанії мають перевагу перед НПФ через вищі прибутки від інвестицій». Єлизаветі 32 роки, через війну на Сході вона з сім’єю переїхала з Луганської області до Львова. Минулого року разом із чоловіком почали накопичувати через страхову програму. Страхування оформили на чоловіка, бо переважно він забезпечує сім’ю. «Ми не надто розраховуємо на державну допомогу. Страхування виявилося хорошим варіантом, бо так ми убезпечуємо себе в разі непередбачених ситуацій, щоби потім не довелося просити гроші у знайомих», — говорить вона. Єлизавета переконана, що ефективніше почати накопичувати у 30 років, аніж у 50. Свої накопичення у страхових компаніях можна отримати будь-коли, не обов’язково чекати пенсійного віку. Різні страхові програми передбачають виплати на визначений термін після виходу на пенсію або довічне пенсійне утримання. Сорокарічний Тарас оформив накопичувальний страховий поліс, бо відчуває відповідальність перед власною сім’єю. «Я бачу, як живуть пенсіонери, тому не хочу, щоб виплати із солідарної системи були моїм єдиним джерелом доходу в пенсійному віці», — пояснює чоловік. Тарас офіційно працевлаштований, тому сплачує внески в пенсійний фонд і розраховує також на державну пенсію. Чоловік не хоче


інформагентства «Фінансовий клуб». «Державна комісія, яка регулює страхові компанії, не виконує своїх функцій. Буває так, що нацкомісія не може знайти страхову компанію для перевірки, а виявляється, що та вже зникла, але ніхто не повідомив про

5

Ілюстрація: Андрій Васильків

змінювати звичний спосіб життя і обмежувати себе в чомусь на пенсії, тому продовжуватиме додатково накопичувати через страхову програму. Однак регулювання і ліцензування СК викликає багато питань, вважає Руслан Чорній, шеф-редактор


Т Е М А

Н О М Е РА

це регуляторів», — пояснює Руслан. Надійними є страхові компанії з іноземним капіталом, натомість варто уникати компаній з високим рівнем перестрахування, — це може свідчити про їхню участь у фінансових схемах або про роботу з високими ризиками.

ІНВЕСТУВАТИ

Українці, які хочуть накопичувати і примножувати капітал, можуть легально інвестувати в закордонні активи з липня 2017 року. Йдеться як про нерухомість, так і, наприклад, про акції закордонних компаній. «У 30 я почав вкладати в індексні фонди, а також у перспективні підприємства. Банківський депозит менш надійний та не дає достатньо прибутку. Розпочав, коли зрозумів, що зможу жити в старості так, як звик, тільки якщо відкладатиму самостійно. Це страхує і мене, і мою сім’ю», — розповідає Валентин. Він не розраховує на державну пенсію, хоча сплачує податки регулярно. «Якщо ми самі відкладаємо на пенсію, то стаємо більш відповідальними за своє завтра, менше очікуємо від держави, отже, менше залежимо від неї. Так суспільство відходить від стану інфантильності», — говорить Валентин. Він виховує сина, але не хоче, щоб через 20 років син утримував його на пенсії, тому намагається зробити так, щоб фінансовий капітал працював на нього вже зараз. «Я не відкладаю гроші на пенсію в сучасному розумінні цього слова», — розповідає 36-річний Святослав, аналітик у міжнародній компанії. Святославу важливо накопичувати кошти для гідного життя, аби в майбутньому не залежати від кар’єри, стану здоров’я, економічної ситуації в державі. Подорожі, активний відпочинок, квартира в Києві — Святослав не готовий у майбутньому відмовитися від свого звичного життя через невелику пенсію. «Допоки в Україні солідарна система, майбутня, зокрема моя, пенсія залежить від економічної ситуації та пенсійних виплат попередніх працівників. Це мене не влаштовує. Тому я створив власний інвестиційний портфель, який забезпечить мені фінансову незалежність», — відповідає він. «Сам портфель, — пояснює Святослав, — це співвідношення різних інструментів: депозитів, цінних паперів (боргових та пайових), нерухомості та землі, страхових та пенсійних платежів, золота». Вік у цьому випадку має значення, бо що старша людина, то менше в неї часу розпочати все спочатку, а ймовірність того, що щось може трапитися зі здоров’ям, зростає. На думку Святослава, у віці 60—70 років частка ризикованих активів повинна бути мінімальною. Державним банкам українці переважно не довіряють. Із 2015 року майже 20 банків покинули ринок. Держава компенсує вкладникові до 200 тисяч гривень у разі банкрутства банку, але це не сприяє зростанню довіри. Потрібно самим цікавитися, які банки є надійними. Це мають бути установи зі світо-

6

вим ім’ям, хорошою історією та зрозумілими власниками. Вони не завжди обіцяють високу дохідність, але їм можна довірити свої кошти, пояснює Юлія Руда з Центру економічної стратегії. Ще один шанс на гідну старість для українців — інвестувати в нерухомість. «Тішуся думкою, що проживу на прибуток від оренди нерухомості, — розповідає Вікторія, київська дизайнерка-фрилансерка. — Ми з чоловіком вклали гроші у квартиру, аби мати додатковий прибуток на пенсії». Вікторія не розраховує на високу державну пенсію, тому сподівається, що ренти з житла вистачатиме для гідної старості. Однак цей метод має свої недоліки. Наприклад, багато кому бракує грошей, щоб купити квартиру, а ціни на нерухомість коливаються під впливом змін в економіці та політиці. Є ризик, що через інфляцію купівля житла обійдеться дорожче, ніж його продаж за декілька років, і тоді нерухомість перетвориться з інвестиції на тягар. За підрахунками видання «Новое Время», якщо купити квартиру за 80 тисяч доларів та здавати її в довгострокову оренду за 250 доларів на місяць, інвестиційний прибуток від такого вкладу через 10 років становитиме лише 3% на рік. Це приблизно дорівнює річному відсотку від депозиту в надійному закордонному банку. Тому, з одного боку, нерухомість справді може приносити стабільний дохід на старості, а з іншого, — її рентабельність є порівняно низькою.

ВИРІШУЙТЕ САМІ

Людина, яка думає, що ніколи не вийде на пенсію, має рацію. Якщо ж людина хоче вийти на пенсію в 55, це також досяжно. «Ми живемо тільки раз» — це правда, але старіємо також лише раз, і це невідворотно. Жити сьогоднішнім днем може означати не таку старість, яку ми собі уявляємо. Або ще не уявляємо. Так чи інакше, кожен вкладає у те майбутнє, яке бачить для себе сам. Зміни, які зараз відбуваються у пенсійній системі, не можна назвати повноцінною реформою, тому розраховувати тільки на них ризиковано. Пенсійні і податкові правила неодноразово змінюватимуться, але держава має запропонувати інструменти накопичення і підвищувати довіру громадян до них. Попри те, що кожен інструмент має свої недоліки, результат, який можна отримати від інвестицій, є індивідуальним і залежить від фінансової грамотності та мотивації жити так, а не інакше.

P.S. Є хороші новини: ваші шанси дожити до пенсії значно вищі, ніж у всіх попередніх поколінь. Але шанси отримати державну пенсію — нижчі, ніж будь-коли.


Пенсія нездійсненна

#Всенсі чому пенсійна реформа відчутно впливає на економіку країни

Тетяна Буй кандидатка економічних наук Міжнародний валютний фонд називає пенсійну реформу першочерговою, бо вона виконує три завдання. Перше (і головне) — подолати хронічний дефіцит Пенсійного фонду, який, у свою чергу, призводить до бюджетного дефіциту. У 2017 році з бюджету буде компенсовано понад 141 млрд гривень дефіциту Пенсійного фонду, а це приблизно 5,5% ВВП країни. Ці кошти можна знайти, детінізувавши зарплатні та запровадивши другий рівень пенсійної системи. Друге завдання — підвищити пенсійні виплати. Станом на вересень 2017 року середня пенсія була у 3,5 рази менша за середню зарплатню, а мінімальна — у 2,4 рази за мінімальну зарплатню. Щоб виконати це завдання, потрібно встановити нову формулу розрахунку та індексації пенсій. Третє завдання — зробити пенсійні виплати більш справедливими. Для цього через відповідні формули пенсії прив’язують до страхового стажу та розміру сплаченого єдиного соціального внеску (ЄСВ), а також скасовують низку пільгових та завищених пенсій. Наразі пенсійна реформа здатна частково виконати друге і третє завдання: через оновлення формули розрахунку пенсійних виплат та встановлення чітких норм врахування страхового стажу. Формально трирівнева пенсійна система в Україні існує з 1 січня 2004 року. За цей час жоден із урядів так і не наважився на запровадження другого рівня — накопичувальної системи загальнообов’язкового державного пенсійного страхування. Насправді ж саме це і є основною складовою реформи. Солідарна система давно застаріла і з фіскальної, і з ментальної точки зору. Враховуючи нинішні демографічні тенденції, працездатні громадяни більше ніколи не забезпечать пенсіонерам гідні пенсії. Тому цей крок, запровадження другого рівня реформи, хоч і болючий, але невідворотний. І що довше відкладається, то складнішим буде з фінансової точки зору, адже на першому етапі реформи значно зросте навантаження на зарплату всіх працівників, яким до пенсії залишилося більше 10 років. Вплив цьогорічної пенсійної реформи на економіку не буде надто відчутним. Найближчими роками стрімке підвищення пенсій збільшить сукупний попит і ймовірно спричинить тиск на ціни, збільшуючи інфляційні ризики. У довгостроковій перспективі все залежатиме від того, чи буде впроваджено накопичувальну систему пенсій. Питання дефіциту залишається відкритим. Здавалося б, поступове збільшення страхового стажу до 35 років повинно зменшити пенсійні виплати. Проте цей ефект знівелюється через збільшення розміру пенсій при незмінному навантаженні з ЄСВ. Подолати дефіцит Пенсійного фонду можна лише двома шляхами: змінивши пропорцію платники ЄСВ/пенсіонери, або підвищивши ставки ЄСВ, що є небажаним. Цілком імовірно, що Пенсійний фонд залишатиметься дефіцитним до того моменту, поки не почнуть здійснюватись виплати з накопичувального фонду, тобто щонайменше 15—20 років.

7


Т Е М А

Н О М Е РА

Молоді і незабезпечені

#Всенсі як гарантувати собі гідну старість Олександр Ткач пенсійний консультант Молодим людям варто розуміти, що про них, окрім них самих, ніхто не попіклується. Потрібно відкривати рахунки і накопичувати. Деякі молоді люди сумлінно сплачують внески до пенсійного фонду. Але коли вони вийдуть на пенсію і забракне коштів для нормального життя, вони не отримають тих грошей, які самі ж платили. Ці внески виплатять попереднім пенсіонерам. Тому для молоді накопичувальна система має, як у більшості західних країн, базуватися на недержавних пенсійних фондах та індивідуальних рахунках, на які впродовж життя люди би відкладали від 5 до 7% зарплатні. Уряд має забезпечити й контролювати персональний гаманець, куди людина відкладатиме. Контролювати — значить стежити, чи постійно людина робить внески на свій рахунок, чи грамотно ці гроші інвестують, чи не розкрадають внески, чи не знецінюються гроші. Якщо за такої системи у людини не вистачить накопичень, вона не матиме права просити щось у держави. А якщо накопичень бракуватиме з об’єктивних причин, наприклад, через хворобу чи якесь лихо, то держава має доплачувати людині, аби та гідно жила на пенсії. Для фрилансерів є система недержавних пенсійних фондів (НПФ) — 64 фонди (20 з яких я вважаю надійними), де можна відкрити рахунки і сплачувати туди внески. Якщо люди нелегально отримують зарплатню, то інформація щодо їхніх пенсійних внесків все одно не розголошуватиметься, вона є конфеденційною. Якщо легально — все одно краще сплачувати у НПФ, оскільки тоді держава повертатиме платникам надміру сплачений податок на доходи фізичних осіб. Механізм буде таким: людина сплатила до НПФ, наприкінці року взяла всі виписки, пішла до податкової, заповнила декларацію і отримала зменшені податкові зобов’язання на суму пенсійних внесків. Проблема в тому, що люди живуть сьогоднішнім днем. Вони забувають, що 100 гривень, які зараз відкласти відносно нескладно, в сорокарічній перспективі, навіть за умови інфляції чи девальвації, стануть вагомою складовою фінансового забезпечення. Платячи зарплати у конвертах, роботодавці дурять не тільки державу, але і працівників, які не отримують права на постійне пенсійне забезпечення. Тому якщо людина отримує гроші в конверті, їй варто подумати, що станеться, коли вже не буде змоги так заробляти. Якщо вона сумлінно відкладатиме на свій рахунок у НПФ, — це одне питання. Якщо буде марнотратити, то майбутнє може виявитися не таким, як хотілося.

8


А сама що?

#Всенсі чому я не накопичую, але пишу про накопичення Христина Гаврилюк Ніхто не хоче старіти. Я відчуваю страх перед старістю, але це не робить мене особливою. Дивлюся на пенсіонерів у маршрутках, на вулицях, у магазинах і думаю, що зі мною так не буде. Здається, що життя зупиниться раніше, і я ніколи не відчую того, що відчувають вони. Але правда в тім, що як я прийняла 22 роки, так прийму 44, а потім 65. Навряд у 65 думатиму, що не живу. Моє тут і зараз зміниться, але не перестане бути життям. У моїх бабусь завжди є гроші в заначці, завжди. Це те, що відрізняє їх від моїх батьків і від мене. Мені ж здається, що вкладати кошти варто в те, що приносить радість вже сьогодні. Хіба не це називається споживацтвом? Я відкладаю на подорожі, мої друзі — на шопінг або новий телефон. У багатьох із нас є гроші про запас, але на короткострокову перспективу. Шукаючи героїв для тексту про пенсійну реформу, з’ясувала, що в колі моїх знайомих не просто не накопичують на старість, але й не сподіваються дожити до пенсії. Мілан Кундера про таких, як ми, писав, що живемо поза часом, а в моменти, коли усвідомлюємо час, — старіємо. За цією логікою, краще не усвідомлювати. Але якщо доведеться раптово усвідомити через 40 років, ми постаріємо в одну мить. Маленькі містечка у Валенсії популярні серед британських пенсіонерів: живеться тут значно дешевше і тепліше. У кав’ярні за столиком сидить подружня пара, він їсть морозиво, вона читає вголос газету. Видається, що між ними і українськими пенсіонерами мало спільного. Я дивилася на них і думала, що несправедливо прожити свою старість краще чи гірше тільки тому, що походиш із тої чи іншої країни. «Добре було б отримувати пенсію десь у Європі і старіти забезпечено», — міркувала про себе. Тоді я ще не знала, що приблизно 30 років тому Британія скоротила державні зобов'язання у солідарній системі і заохочує людей самостійно відкладати на свою умовну Іспанію. Суть не в тім, де старіти, а в тім, коли почати думати, як саме хочеться провести старість. Я не накопичую. Місяць тому взагалі не думала про те, як накопичують фрилансери і що така можливість існує. Мені здавалося, що єдина реформа, яка мене жодним чином не стосується, — пенсійна. Дивлячись на тих, чиє життя в старості залежить від держави, людина думає, що це не її сценарій. І називає себе лібералом. Знайоме відчуття? Тільки лібералами нас робить не заперечення залежності від держави, а реальна незалежність. Тут виникає питання, як це можливо з нашим ставленням до фінансів і майбутнього. Питання пенсії — базове. Завдання держави пояснити, чого нам очікувати, бо обіцянки уряду дорого обійдуться кожному з нас. І дорого — це буквально. Наше ж завдання — вимагати не високих пенсій, а інструментів, які дозволять накопичувати або ні, інвестувати або страхуватися, отримати пенсію чи ні. Йдеться, зрештою, про можливість обирати, сидіти або не сидіти за одним зі столиків в Іспанії. P.S. 64 % українців відкладає менше ніж 550 гривень на місяць. Таку суму я щомісяця витрачаю на каву.

9


О С В І ТА

Студенти з пенсійним посвідченням #Всенсі як літні люди навчаються в університеті

КАТЕРИНА ДЖУФЕР

Пані Марта Літинська сумлінно відвідує пари з англійської мови та заняття зі східних танців. У минулому чемпіонка Європи та світу із шахів, тепер вона є студенткою університету для літніх людей, який також називається університетом третього віку. Тут пенсіонери можуть навчатися, займатися спортом, опановувати сучасні технології та грати в театрі. Пані Марта планує також записатися на гурток із рукоділля і навчитися робити мотанки та домо-

10

В одному зі львівських університетів навчаються всього 200 студентів. По закінченню навчання ніхто з них не отримає диплом державного зразка. Вони є одночасно і викладачами: одне для одного проводять заняття у тих сферах, у яких компетентні. А щоб стати студентами, потрібно мати пенсійне посвідчення. Саме так працює університет третього віку. вичків, щоб згодом відправити їх військовим. «Я рекомендую всім пенсіонерам не сидіти на лавочках біля будинку або перед телевізором, а відвідувати наші заняття. Так ви не тільки збагатитесь, але й зможете навчити чогось нового своїх друзів та рідних», – розповідає жінка. Львівський університет третього віку працює із 2010 року. Він не є вишем у звичному сенсі слова, а діє за угодою між ректорами університетів,

управлінням соціального захисту і управлінням освіти міської ради та громадської організації «Родина Кольпінга». Директор Богдан Виноградський розповідає, що досвід створення такого закладу перейняли у колег зі Вроцлава. Тут пенсіонери можуть бути соціально активними, опановувати нові знання та навички і дбати про власне здоров’я. Хоча наразі в університеті навчаються приблизно 200 пенсіонерів, охочих є набага-


корисне: студентка Алла Терещенко любить подорожувати, і знання польської мови, нехай поки на початковому рівні, посприяє їй у поїздках до Польщі. По закінченні університету третього віку випускникам видають сертифікат. Це не є документ державного зразка, а швидше моральна втіха, що дозволяє студентам повірити в себе і свої сили. Найстарша студентка закладу, 79-літня Діана Зелінська, почула про цей університет від знайомих. «Я самотня людина, тому потребувала спілкування. Тут у мене з’явилося багато друзів, ми часто відвідуємо культурні заходи, концерти, картинні галереї та театри. Тепер я вже не уявляю свого життя інакше», – розповідає вона. Пані Діана вже 15 років займається йогою, тепер відвідує її в університеті. Каже, що це допомагає їй зберігати здоров’я і почуватися молодшою. Не хоче цілими днями просто сидіти біля дому і теревенити, як інші пенсіонери. Психологиня і за сумісництвом викладачка університету Зоя Романець пояснює, чому люди на пенсії вирішують навчатися: «З роками у людей знижується самооцінка, втрачається сенс життя, зв’язки з родичами і близькими слабшають, тому виникає така собі егоцентрична потреба. За допомогою навчання старші люди переконуються у власній значущості. Досягнення у навчанні додають упевненості в собі». Психологиня каже, що люди старшого віку прагнуть навчатися навіть не заради знання, а заради пізнання як форми активності. Так вони почуваються більш діяльними.

Фотографії: Катерина Хорощак

то більше. Щороку надходять заявки від понад 700 людей, і адміністрація за власними критеріями відбирає найкращих. Наприклад, за словами директора закладу, перевагу при відборі мають чоловіки, оскільки їх серед охочих навчатися значно менше, ніж жінок. Коли виш тільки заснували, заняття проводили викладачі з університету фізичної культури. Тепер викладають переважно самі студенти і студентки. Ті, хто колись були викладачами або мають досвід у певній сфері, можуть проводити лекції та практичні заняття для своїх одногрупників. Ця схема ефективна, оскільки кожна людина може зробити свій унікальний внесок у розвиток і діяльність університету. Навчальна програма – це приблизно 15 предметів, які можна поділити на три умовні напрямки: теоретичні, практичні й оздоровчі. До теоретичних занять належить вивчення іноземних мов і основ комп’ютерної техніки. До практичних – гурток із рукоділля, садівництво, кулінарія, ліпка, малювання, туризм. До оздоровчих – ходьба, гімнастика та йога. Зазвичай студенти не обирають більше п’яти курсів на семестр, інакше складно встигнути опанувати все як слід. Навчання триває із жовтня по травень. Але люди нерідко навчаються кілька років. Постійно з’являються нові цікаві предмети, як-от корейська мова. «Звичайно, навчання не дає прямого виходу на працевлаштування, але студенти використовують отримані знання у повсякденному житті», – розповідає директор. Дехто зі студентів каже, що опанований Skype допомагає не втрачати зв’язок із дітьми, які живуть закордоном. Інші листуються зі знайомими за допомогою електронної пошти. Вивчення іноземних мов також

P.S. Якщо ваші бабуся або дідусь нудьгують вдома, ви вже знаєте, що їм потрібно.

11


О С В І ТА

Виш-лісти #Всенсі чому українські рейтинги університетів не допоможуть обрати місце для навчання

КАТЕРИНА ХОРОЩАК

ЩО НЕ ТАК ІЗ НАШИМИ РЕЙТИНГАМИ Найвідоміші рейтинги українських вишів — рейтинг Міністерства освіти й науки, «Топ-200 університетів України» та «Компас». Вони узагальнені: навіть у рейтингах за спеціалізацією або регіоном (наприклад, найкращі медичні виші країни чи найкращі університети Західної України) не враховуються специфічні критерії для вишів саме цього напрямку. Їх просто ранжують за загальним балом. Укладачі рейтингу «Компас» опитують роботодавців, випускників, студентів і експертів, визначаючи виші, навчання в яких має найбільшу

12

Київський політехнічний, Київський національний імені Шевченка, Харківський національний імені Каразіна, Харківський політехнічний і «Львівська політехніка». Це п’ять найкращих університетів у національному рейтингу «Топ-200» 2017 року. І це нічого не означає. Принаймні, за словами освітнього експерта з центру CEDOS Єгора Стадного, вирішувати, куди вступати, спираючись на результати українських рейтингів вишів, не варто. Та й з міжнародними слід добре розібратися.

практичну цінність та сприяє працевлаштуванню. Рейтинг осередків журналістської освіти, укладений громадською організацією «Детектор медіа», враховує особливості фаху, оцінюючи навчальну програму і взаємодію з індустрією. Але й ці рейтинги не ідеальні. По-перше, результати більшості з них узагальнені, бо намагаються охопити якомога більше вишів. У методології використовуються універсальні параметри й індикатори. По-друге, джерела інформації, яку використовують укладачі, не завжди відомі. По-третє, за словами Єгора Стадного, жоден рейтинг в Україні не

відповідає Берлінським принципам ранжування університетів. ЯК РАНЖУЮТЬ УНІВЕРСИТЕТИ У СВІТІ Берлінські принципи ранжування вишів розробила 2006 року міжнародна рейтингова експертна група IREG, створена ЮНЕСКО та Інститутом політики в галузі вищої освіти. Ця система визначає мету та завдання рейтингів, розробку показників та їхні коефіцієнти, методи збирання та обробки даних тощо. Втім і Берлінські принципи не є остаточними: IREG називає цей документ лише першою спробою визначити загальні принципи


рейтингування вишів. На сайті IREG є два українські рейтинги вишів — «Компас» і «Топ-200». Це, втім, не означає, що вони відповідають Берлінським принципам. Наприклад, методологія Центру міжнародних проектів «Євроосвіта», який укладає «Топ-200», включає показники вимірювання якості науково-педагогічного потенціалу, якості навчання та міжнародного визнання (зокрема й участі в європейських програмах), а з цього року — інноваційної діяльності вишів, яку вимірюють обсягом інвестицій при-

ватного бізнесу в університетські стартапи. Проте невідомо, як саме розраховують бали. До того ж, практично всі критерії засновані на кількісних показниках, а кількість не завжди означає якість. ЯК МОЖНА ВИМІРЯТИ ЯКІСТЬ ОСВІТИ Кількісні показники важать, каже Єгор Стадний, але тільки тоді, коли до їхніх джерел є довіра. Коли CEDOS на прохання Міністерства освіти й науки взявся перевіряти інформацію, яку надають університети про цитованість

ЯК ПОТРАПИТИ ДО СВІТОВИХ РЕЙТИНГІВ Найповажніші міжнародні рейтинги — Шанхайський, QS та Times Higher Education. Вони по-різному підходять до ранжування. «Мультиранк» — це незалежне рейтингове агентство, яке, використовуючи понад 100 індикаторів, порівнює характеристики вишів за викладанням і навчанням, дослідницькою роботою, міжнародною орієнтацією і регіональною взаємодією. Алгоритм дозволяє порівнювати університети в окремих сферах, а також розробляти персоналізовані рейтинги, до-

13

Ілюстрація: Vecteezy.com

статей, опублікованих у наукових виданнях, виявилася, що три-чотири десятки вишів давали неправдиві дані. А це один із показників, який враховується в багатьох рейтингах. Отже, якщо інформацію надає безпосередньо виш, її необхідно перевірити. Одним із параметрів рейтингу може бути кількість вступників магістратури за умови, що після чотирьох років навчання студенти обирають інший виш. Натомість кількість вступників на бакалаврат не показова, адже вони ще не можуть оцінити ВНЗ. Можна враховувати також інформацію від зовнішнього незалежного оцінювача. «Важливі й дані про інвестиції в університет. Коли ми бачимо, що роботодавці вклали у виш певну суму, то можемо припустити, що вони йому довіряють. Бізнес уміє рахувати кошти й не інвестуватиме туди, де не бачить перспективи», — додає експерт. Окрім інвесторів, джерелами інформації можуть бути роботодавці та бази з науковими доробками.


О С В І ТА

бираючи важливі для користувачів показники. Українські виші мають шанс потрапити до «Мультиранку», але недооцінюють його або не хочуть морочитися з тривалою процедурою подання заявки. Втім, навіть якщо український виш потрапить до рейтингу, не факт, що оцінка буде адекватною. Адже частина критеріїв методології «Мультиранку» в Україні не працюють. Наприклад, показник кількості іноземних студентів. «Закордоном це опосередкована ознака того, що університет може привернути увагу іноземців, охочих інвестувати в якісне навчання. Зазвичай це студенти з високим рівнем знань, які пройшли конкурс на стипендійні програми», — пояснює Єгор Стадний. В Україні ж більшість іноземних студентів — із азійських пострадянських країн, Близького Сходу та Африки. Їх, за даними CEDOS, приваблює не так якість освіти, як її низька ціна та корупційні можливості. Ще один приклад — кількість викладачів із науковими ступенями. За підрахунками активістів антиплагіатної ініціативи «Дисергейт», зі 120 тисяч власників наукових ступенів кожен третій-четвертий отримав їх неправомірно. У різних галузях знань плагіат містить 5—80 % дисертацій. Тож кількість кандидатів і докторів наук в українських умовах — не показник. ЯК ОБИРАТИ ВИШ, ЯКЩО РЕЙТИНГИ НЕ ПРАЦЮЮТЬ Зважати на рейтинги, обираючи місце навчання, можна, але лише на ті, що оцінюють конкретні параметри та мають критерії, що доповнюють, а не дублюють один одного. Також варто побачити виш на власні очі: поспілкуватися зі студен-

14

тами та викладачами, відвідати лекції, оцінити умови навчання. До того ж, є кілька показників, які можна врахувати, щоб зробити свідомий вибір.

Зважати на рейтинги, обираючи місце навчання, можна, але лише на ті, що оцінюють конкретні параметри. Кар’єра випускників. Незабаром CEDOS розпочне моніторинг траєкторії випускників українських вишів, що дозволить довідатись, де, як довго і як успішно вони працевлаштовані. Для цього врахують дані Єдиної державної електронної бази з питань освіти та кількох баз Державної фіскальної служби. Рівень зарплати не враховуватимуть, адже в багатьох вона неофіційна. Рейтинги вишів за успішністю вступників. «Можна орієнтуватися на те, куди вступають найсильніші випускники шкіл, — говорить Єгор Стадний. — Хочете навчатись із найкращими — вступайте туди, де навчаються найкращі. Не факт, що найсильніші абітурієнти розібралися, де найкраща освіта, але ви не байдикуватимете, бо поруч будуть сильні студенти, які вимагатимуть змін». Варто поглянути на рейтинги «Вибір абітурієнтів: кількість та якість», Рейтинг напрямів підготовки за середнім

балом ЗНО вступників, Рейтинг вишів за середнім балом вступників для різних напрямів підготовки, Рейтинг вишів за різницею балу вступників і середнього балу для цього напрямку тощо. Рівень корупції. Про те, чи беруть і чи дають у виші хабарі, можна запитати у студентів, які там навчаються. На сайті Profrights можна знайти інформацію про порушення прав викладачів і студентів вишів, а також про кримінальні провадження та повідомлення правоохоронних органів про корупцію в університетах. Орієнтованість на студента. Якщо студентам у виші дозволяють обирати дисципліни та реалізовувати власні проекти, навчання в ньому може виявитись ефективним. Це покращує навички спілкування, командної роботи, критичне мислення, дає не тільки теоретичний, а й практичний досвід. Соціальний капітал. Зв’язки, які студент налагоджує впродовж навчання, в українських рейтингах вишів не враховують. Виміряти соціальний капітал важко. Раніше одним із головних показників була довіра, а зараз сюди включають громадську й волонтерську роботу, норми й цінності. Навіть проаналізувавши, де розташований університет, які там лектори і які події відбуваються, можна частково оцінити шанси на здобуття там соціального капіталу.

P.S. Сайт Target careers укладає рейтинг «Топ університетів із дивними традиціями». Можливо, якщо ви хочете навчатись не тільки якісно, а й цікаво, варто звернути увагу ще й на цей рейтинг?


ВОСЬМА ЗАПОВІДЬ ВІКТОРІЯ МАТЕВОЩУК

ЛЮДМИЛА СМОЛЯР

ТАМАРА КІПТЕНКО

Однак необхідність постійно продукувати публікації (саме продукувати, бо вони перетворюються на продукт, який потім належить обміняти на інші блага, наприклад, престиж чи гроші) залишає науковцям небагато варіантів. Перший — копати вглиб: обрати тему, в якій спеціалізуватися детально і постійно, видаючи нові й нові, однак схожі публікації. Другий — орати широке поле, пишучи про різне, але не завжди маючи змогу присвятити достатньо часу дослідженню.

Публікуйся або помри (publish or perish) — такий вислів використовують на позначення ситуації, коли науковці, якщо хочуть просуватися кар’єрними сходами, у першу чергу, мусять примножувати власні публікації. Наукові досягнення часто оцінюють за показниками, які складно вважати вичерпними: замість того, щоб зважати на зміст і якість досліджень, наукова спільнота вимагає від своїх учасників звітувати про кількість. Що більше статей вдалося опублікувати (зрештою, важить також, і де), то більше шансів бути цитованими, отримати схвалення від колег та всі очікувані переваги.

Другий варіант спокушає шукати і запозичувати вже озвучені ідеї, припущення і тексти в інших науковців. Тобто спокушає красти. Спонукання постійно публікуватися — не єдина причина, чому люди вдаються до плагіату. Інша, споріднена, полягає в тім, що наукова (навчальна, якщо йдеться про університет чи школу) діяльність часто не є самоцінною. Знання не є метою, а лише засобом досягнення мети — отримання атестату, диплому, наукового

15

Ілюстрації: Ангеліна Ломакіна

#Всенсі чому результати чужої інтелектуальної праці крадуть і чому це гірше, ніж може здаватися


О С В І ТА

ступеня, звання, посади, медалі, продовжіть_логічний_ряд. За таких умов опановування знань ритуалізується: зводиться до переліку практик, які точно треба виконати, щоб перейти на наступний левел. Не важливо, як виконати, важливий сам факт: доконана дія, підшитий у синю товсту папку текст диплому, який ніхто, зрештою, не прочитає. Знаннями нехтують: хіба ж вони стосуються реального життя? Ні, реальне життя — це там, де роботодавець може попросити показати диплом (а може, й ні), і там, де за ступінь кандидата наук дають надбавку до зарплатні. Дипломи, звання та регалії, за якими женуться люди, французький соціолог П’єр Бурдьє називає символічним капіталом, який цілком просто конвертується в економічний: у гроші, бонуси, бенефіти. «Ти ж розумієш, що для більшої свободи

16

дій у майбуньому варто спершу досягти рівня, який би цю свободу забезпечив. Наприклад, здобути звання PhD», — аргумент, нерідко озвучуваний на адресу молодих людей. Звання обіцяє відтерміновані у часі переваги, за які, кажуть, усе-таки варто поборотися. А процес його отримання — діло десяте, всі пишуть, усі захищаються, то хіба не можеш і ти? На думку співзасновника проекту «Моя наука» Олексія Болдирєва, плагіат відбувається за мовчазною згодою у суспільстві. Скільки б не траплялося скандалів із украденими дисертаціями, плагіатори, як правило, не несуть відповідальності за власні вчинки. Мовчазна згода, про яку згадує Олексій, — це ситуація, за якої явище

вважається умовно нормальним, але вголос не проговорюється, або навіть на позір засуджується. Всі знають, що всі плагіюють. Усі знають, що красти чужі ідеї погано. Нікого це не зупиняє, як і не спонукає перешкоджати красти іншим. That is something we all do, isn’t it? У країнах Європейського Союзу чи у США, наприклад, вважається нормальним, якщо людина, яка щось сплагіювала, сама йде з посади. Президент Угорщини Пал Шмітт подав у відставку після того, як у


пресі з’явилася інформація про його плагіат. Так само вчинив екс-міністр оборони Німеччини Карл-Теодор цу Гуттенберг. Плаігат і незаплямована репутація — речі несумісні. Однак щоб вони такими були, суспільство має дійти щодо цього згоди, і не номінальної, а цілком звичаєвої. Жодні закони не зупинять інтелектуальних крадіжок, поки громадяни загалом і науковці зокрема припускатимуть, що можуть красти результати чужої праці самі, і пробачатимуть це іншим. Викладач Києво-Могилянської академії Михайло Винницький розповідає: «Щоб вирішити проблему плагіату, необхідно змінювати культуру, вносити нові правила і практики. Заходи, спрямовані на академічну доброчесність, потрібні, але вони не є чарівною паличкою, яка змінить усе в одну мить. Базовий принцип будь-якої освіти і науки як інституту суспільства — це довіра. Якщо немає довіри, не може бути і наукового результату. Не буде викладача, словам якого студенти могли би вірити. Не буде наукової роботи і дисертації, тому що особа, яка копіює ідею і поширює брехню, руйнує всю наукову систему». Плагіат — це не те, із чим може боротися абстрактний хтось: спеціально створена інституція, комісія чи орган. Плагіат,

як і корупція, є питанням норми і звички, і має насамперед викорінюватися на побутовому рівні, поміж тих, хто до нього вдається. Наслідки, до яких призводить плагіат, часто неочевидні. Річ не тільки в тім, що людина, яка відмовилася самостійно працювати над текстом, не здобула ті чи інші знання. Полишмо це на рівні особистої зацікавленості, мотивації та вибору. У ширшому контексті плагіат

Плагіат, як і корупція, є питанням норми і звички, і має в першу чергу викорінюватися на побутовому рівні, поміж тих, хто до нього вдається. завдає збитків усьому суспільству. В буквальному сенсі. За оцінкою експертів антиплагіатної ініціативи «Дисергейт», утримувати псевдонауковців, тобто доплачувати їм за наукові ступені та вчені звання, коштує мільярди. Надбавка до зарплатні коливається від 15 до 30 відсотків від окладу. Її отримують не тільки працівники сфери освіти, а також чиновники, судді, прокурори. Другий вимір збитковості менш очевидний. Плагіат призводить до застою у науці, до того, що одні й ті самі ідеї циркулюють по колу. Нове знання, яке є необхідною основою для інновацій і прогресу, не продукується. Втрати від невпроваджених технологій і незгенерованих ідей оціни-

ти важко, але вони потенційно величезні. Водночас плагіат має етичний вимір. Науковці, прагнучи провести дослідження й описати його результати, долають цілу низку обставин і процедурних перешкод: нерідко мусять знайти ґрант, працюють зі старим обладнанням, неговіркими респондентами, а потім захищаються перед прискіпливою атестаційною комісією. Згодом текст роботи опубліковують. І крадуть. Не дивно, що науковці, які пройшли дев’ять кіл пекла бюрократії, але написали оригінальну працю, реагують на плагіат украй гостро. Дисертацію кандидатки економічних наук Юлії Забалдіної скопіпейстили. «Мені було неприємно побачити свій текст у чужій роботі, тому що вкладала в нього багато часу і зусиль», — розповідає Юлія. Вона написала в редакцію журналу, але відповіді так і не отримала. Цікаво, це мало мотивувати її до чесної наукової діяльності у майбутньому? Списування у школі не називають плагіатом. Списувати, кажуть, недобре, за це можуть вигнати з класу під час контрольної роботи і позбавити права її переписати. Але ніхто не пояснює, в чому саме полягає проблема. Так негоже, так не можна і за це покарають — ось загалом і все, що учні розуміють про списування. Але здається, що пояснити, до яких наслідків може призвести плагіат, було би набагато продуктивнішим.

P.S. У Канаді студентам, які списували, в додатку до диплому поряд з оцінками іноді ставлять особливу позначку, яку може побачити потенційний роботодавець.

17


О С В І ТА

Інший у школі

#Всенсі чи готова звичайна школа приймати особливих учнів

ХРИСТИНА ГАВРИЛЮК

18

«Ми не будемо підлаштовуватися під дитину», — цими словами директора розпочався навчальний рік Данила в одній із чернівецьких шкіл. Перший навчальний рік, коли жодна загальноосвітня школа в Україні не може відмовити особливій дитині в інклюзивному навчанні. Данилові відмовити не могли, він — аутист.


У травні 2017 року Верховна Рада ухвалила зміни до закону «Про освіту» щодо доступу людей із особливими потребами до освітніх послуг. Тепер інклюзивні класи можуть бути створені в будь-якій загальноосвітній школі. Єдина умова — аби в класі було до 20 учнів і з них не більше 1—3 дітей з особливими потребами. Водночас спеціальні школи для дітей із затримкою психофізичного розвитку припиняють набір до перших і підготовчих класів. Діти з особливими потребами, які навчаються у спеціальних закладах освіти, почуваються всередині комфортно, але вийти за межі таких закладів їм важко. Інклюзія передбачає вихід дітей з особливими потребами із закритих груп і реальне залучення в активне суспільне життя.

НЕЗРУ ЧНИЙ У ЧЕНЬ

«Все, кінець!» — Данило написав крейдою на дошці посеред п’ятого уроку. Аутисти не вміють приховувати нудьгу. Данило не відповідатиме двічі на одне запитання. Він ніяк не зрозуміє, навіщо прописувати цілу сторінку з цифрою «7», якщо вдало виходить із першого рядка. Аутисти — дуже раціональні. Данило сприймає довкілля по-своєму, він чутливий до деталей, але це загадка, як саме аутисти фокусують увагу. Тепер у Чернівцях на одну інклюзивну школу більше. Директор і завуч наполягали, щоб Олена, мама Данила, віддала дитину в ту школу, яка вже давно працює з особливими дітьми, де створено для них умови. На думку мами Данила, це суперечить ідеї інклюзивності, адже такий підхід створює окремі осередки для особливих дітей, тільки вже в загальноосвітніх школах. Аби школа таки «підлаштувалася під дитину», їй довелося здійняти галас у соціальних мережах і відвідати засідання Чернівецького міськвиконкому. «Ми прийшли в цю школу через вчительку, нам її порадили. Вона наважилась узятися за це, не побоялась. У неї вже були особливі діти. Якби не

це, я би просто знайшла іншу школу. Більшість боїться, що їхню дитину в загальноосвітній школі зацькують», — розповідає Олена. Вивчати мову Данило починав із іменників за малюнками, потім були дієслова, а згодом і цілі речення. Зараз хлопчик на прислівниках. Олена записує, скільки нових слів він вивчає щотижня. Данило уникає складних речень, але мама всіляко спонукає його говорити і висловлювати свої думки розгорнуто. Батьки так переживали за школу, що самостійно з Данилом пройшли програму першого класу. Математика — його сильна сторона, а от з усними предметами складно. Для аутистів

Інклюзія — це не спеціальна система для дітей з інвалідністю, це система, яка зручна всім дітям у класі і реагує на освітні запити всіх учнів.

дуже важлива інтерактивність і точність, так вони краще сприймають інформацію. Вдома він ліпить планети Сонячної системи, а в школі слухає розповідь про перелітних птахів. На Заході кожна дитина може прийти до школи в піжамі, ходити під час уроку або лягти, якщо їй хочеться. Якби в Україні така поведінка вписувалась у шкільні правила, особливі діти би не так виділялися.

ЗРОЗУМІТИ ПРАВИЛА

Данило став першою особливою дитиною в школі, його клас поки єдиний інклюзивний. У Тетяни Степанівни, класної керівниці, був досвід роботи з особливими дітьми ще тоді,

коли це офіційно не називали інклюзивною освітою. Вона погодилася взяти Данила в клас усупереч адміністрації школи, бо сама — мама особливої дитини. «Не всі вчителі можуть одразу зрозуміти, не можуть, а не не хочуть, із багатьох причин. Моя особлива дитина вчилась у спеціалізованій школі, бо їй не було би комфортно в загальноосвітній. Я розумію, що не для всіх підходить інклюзивна освіта, але Данилові дуже добре у звичайній школі», — каже Тетяна Степанівна. Учителька Данила підтримує запровадження інклюзії в загальноосвітніх школах, але у вигляді часткового інклюзивного навчання. Зі власного досвіду виховання особливої дитини їй зрозуміло, що не всі діти через свої фізіологічні або психологічні особливості можуть навчатись у звичайних класах, на рівні зі здоровими дітьми. До інклюзії мають бути готові і батьки дитини, щоб допомогти вчителю краще розуміти її особливості. Олена пояснила, що Данило краще сприймає візуально, тепер Тетяна Степанівна прописує йому запитання, на які він потім усно відповідає. «Він слухає уважно, але коли йому нудно, починає протестувати. Тоді я йому кажу: “Данилко, у нас ще п’ять хвилин до кінця!”. Він дуже добре реагує на часові проміжки, йому важливо розуміти, скільки треба досидіти і скільки завдань треба виконати за цей час», — каже вона. За два місяці навчання Данило став ближчим до дітей. Якщо на початку навчального року він грався осторонь, то тепер, хоч і не грає за правилами, намагається ці правила зрозуміти. Інклюзія — це не спеціальна система для дітей з інвалідністю, це система, яка зручна всім дітям у класі і реагує на освітні запити всіх учнів. У класі Данила між дітьми жодних непорозумінь немає. Вчителька ще в перші дні пояснила, що вони — одна команда. «У нас є дівчинка, яка до Данилка дуже прикипіла, вона може його обняти, бере його за руку,

19


О С В І ТА

коли ми йдемо в їдальню. Він приймає цю увагу», — розповідає Тетяна Степанівна.

ВІД СУПРОВОДУ ДО САМОСТІЙНОСТІ

Вчителю в інклюзивних класах допомагає асистент. Допомагає у випадках, коли Данило не дає собі ради з завданням або, навпаки, швидко закінчує вправу і не розуміє, чому повинен чекати решту дітей. Так може статися з будь-яким учнем у класі, але реакція аутиста є більш емоційною. Тому завдання асистента — приділити увагу особливій дитині, щоб учитель міг продовжувати урок. «Першою асистенткою, яку нам надали, була вчителька української мови пенсійного віку. Коли мені кажуть, що у неї 30-річний стаж роботи в школі, я не розумію, як це пов’язано з інклюзією. Вона не знала діагноз Данила, коли прийшла. Їй в управлінні освіти сказали: «Там така мама, вона вам все розкаже!». Але я не повинна вчити асистентку, тому ми відмовили

20

Головне завдання асистента — навчити особливу дитину самостійності в шкільному середовищі. їй. Я не повинна бути спеціалісткою, я — мама», — розповідає Олена. В Україні не вистачає кваліфікованих асистентів, щоб забезпечити новостворені інклюзивні класи, розповідає Ганна Мороз, старша асистентка громадського об’єднання «Аутизм. Альтернатива». Для роботи асистентом обов’язкова освіта педагога або психолога. Асистенти працюють дві з половиною години на уроках безпосередньо з учнем і півгодини виділяють на адаптацію навчального матеріалу до його потреб. Вчитель може

видихнути, коли в класі є асистент. Він пояснює, з чого почати навчальний процес, навіть може допомогти обрати місце в класі, де дитині буде найзручніше сидіти», — каже вона. Асистент допомагає учневі сприймати програму, вибудувати комунікацію з учителем, за потреби — налагодити стосунки в колективі. Однак головне його завдання — навчити особливу дитину самостійності в шкільному середовищі. «Найважче протистояти агресії, яка трапляється з аутистами. В цей момент важливо вимкнути співчуття і швидко орієнтуватись. Я розумію, що це важко через емпатію, але треба бути професіоналом, тоді легше напрацювати модель виходу з різних нетипових ситуацій», — говорить Ганна. Якщо учень-аутист починає сердитись або протестувати на уроці, його треба відвести в сенсорну кімнату. Це обладнаний простір, де дитина може полежати, вимкнути світло і просто відпочити. Сенс такої


кімнати у тому, щоб розвантажити дитину, а не в окремому перебуванні від однокласників. Важливо, щоб асистенти під час розробки індивідуальної програми учня радилися з батьками, адже саме вони є найкращими спеціалістами у вихованні особливої дитини.

ВПОРАТИСЬ

«Інклюзія залежить і від батьків, і від освітян. Здається, що люди, які працюють із дітьми з особливими потребами, повинні володіти надзвичайними якостями. Насправді ні. Вони повинні володіти тими самими людськими якостями, що і будьякий інший педагог. У нас же пропагується індивідуальний підхід, але чомусь, коли йдеться про особливих дітей, індивідуальний підхід одразу перетворюється на проблемний», — говорить Олена. Мама Данила не побоялася публічно відстояти право сина на інклюзію і стала прикладом для інших батьків. Адже суть інклюзії в тому, що вона вибудовується системно, враховуючи інтереси кожної особливої дитини. А не вибудовується на рівні окремої школи, яка готова прийняти такого учня, або вчительки, яка погодиться або не

погодиться. Школа багато в чому визначає, як людина потім будує стосунки зі світом. Данило вчиться приймати увагу до себе, а його однокласники — приймати різноманіття. Інклюзія розширює світ особливої дитини, і наскільки така дитина впорається з тим, залежить від освітян, батьків, асистентів.

P.S. Раніше дітей із аутизмом вважали шизофреніками або розумово відсталими, нині називають особливими. Може, колись визнають нормальними?

Фотографії: Анна Ільченко

Люди, які працюють із дітьми з особливими потребами, мають володіти тими самими якостями, що і будь-який інший педагог.

21


ТЕХНОЛОГІЇ

Не без клепки

#Всенсі яким чином винаходи учнів львівського технологічного ліцею можуть покращити наше життя та чим особлива школа, де виховують юних розробників і розробниць

ІРИНА САЄВИЧ

ПЛАСТИК, ЩО ВРЯТУЄ ВІД СМОРОДУ

Дев’ятикласниця Ярина Іващишин досліджувала, що робити зі сміттям та смородом у міському просторі, і знайшла неочікувано простий у кожному із випадків вихід.

22

Учнівські розробки можуть зробити помешкання розумними, міста — чистішими, каналізацію — не смердючою, запобігти руйнуванню водоскидів та вберегти водіїв від зіткнень. Винахідники і винахідниці розповідають про свої проекти. Ярина пропонує використовувати подрібнений пластик як фільтр. Для цього треба засипати його у спеціальний контейнер, а той помістити у люки в місцях, де стічні труби переходять у міську каналізацію. «Усі мийні засоби чи порошки для прання разом із водою потрапляють до каналізації і можуть налипати на стінки, замулюючи водні шляхи. Таке

середовище — курорт для патогенних мікроорганізмів, які й спричиняють неприємний запах», — пояснює школярка. Сполуки, що містять жир, могли б осідати на фільтрі ще до того, як потраплять у каналізацію. Потім контейнери відвозили б на сушарку, щоб отримати очищений і готовий до нового використання пластик та висушений осад. Його


АКТИВОВАНЕ ВУГІЛЛЯ VS СМІТТЄЗВАЛИЩА

Ярина Іващишин пропонує рекультивувати сміттєзвалища та вберегти ґрунтові води від отруйних речовин за допомогою активованого вугілля власного виробництва. Для цього на смітнику потрібно встановити спеціальну піч. У неї засипатимуть папір, картон, харчові та інші відходи. «До печі потрібно під’єднати труби з парою. Тоді в смітті утворяться пори і ми отримаємо бажаний продукт», — пояснює дівчина. Таку речовину школярка пропонує засипати у траншеї, вириті навколо звалища. Це стане фільтром, крізь який отрута не зможе потрапити в ґрунтові води. Коли ж активоване вугілля втратить ефект, Ярина радить викопати наступний ряд траншей і повторити процедуру. «Наше активоване вугілля матиме слабшу дію, ніж звичайне, оскільки разом із органікою в піч потраплятимуть батарейки і кабелі з небезпечними речовинами. Утворене вугілля поглине отруйні складники, втім загальна поглинальна здатність знизиться», — пояснює Віктор Колдун. Схожа технологія є в Америці — активованим вугіллям і глиною там пересипають шари непотребу на найбільш забруднених звалищах. Однак саму речовину купують вже готовою.

З іншого боку, є країни, де активоване вугілля виробляють у печах, однак ще ніхто не робив цього на смітниках.

НОУ-ХАУ Д ЛЯ ВОДОСКИДІВ ТА КАНАЛІЗАЦІЙ

Десятикласниця Вікторія Савченко зацікавилась, як працюють аварійні та штатні водоскиди, і вигадала, як запобігти їх руйнуванню. Через велику швидкість, потрапивши у водоскиди, рідина пошкоджує їхні стінки і дно. Щоб зменшити силу удару, дівчина пропонує встановити вздовж усієї конструкції систему обертачів. «Вода потраплятиме в округлі виїмки та змінюватиме траєкторію руху. Тоді два потоки зіштовхнуться, й від удару кінетична енергія перетвориться

на теплову. Тобто швидкість води знизиться», — пояснює школярка. Не менш ефективною розробка Вікторії буде для каналі-

зації. Єдина відмінність, що тут потік води не розвертатиметься, а розділиться надвоє. Рідина протікатиме через округлу конструкцію, в кінці якої два потоки зіткнуться. Як і в ситуації з водоскидами, швидкість води зменшиться, а отже, і тиск на стінки і дно каналізації. «Схожа технологія застосовується при виробництві зброї. В пістолетах є дульне гальмо. Коли вилітає куля, потік повітря змінює траєкторію руху, і це зменшує шум пострілу. Вікторія ж адаптувала цю ідею до абсолютно нових умов», — розповідає Віктор Колдун.

ВІКНА, ЯКІ ВБЕРЕЖУТЬ ВІД ЗАСТУДИ

Завдяки системі, яку розробив восьмикласник

Остап Бекещук, у приміщеннях не буде протягів. Датчики руху, встановлені на дверях, автоматично

23

Фотографії: Дарія Скрипнюк Ілюстрації: Ірина Джмелик

школярка пропонує використовувати як паливо або добриво. Така технологія — комбінація компонентів, які вже існують, однак Ярина планує її вдосконалити. Науковий керівник учениці Віктор Колдун розповідає, що сушарки використовують італійці, але з іншою метою. Є у них і фільтри, втім одноразові і не на основі пластику.


Т Е Х Н О Л О Г І Ї

зачинятимуть вікно, якщо вирахують наближення людини. Ще одна функція розумної системи — енергозбереження. «Зазвичай, щоб провітрити кімнату взимку, люди відчиняють вікна не повністю, а в режимі мікровентиляції. Тоді нагріте повітря видувається й охолоджуються стіни. Якщо ж відчиняти вікно повністю, за одну-дві хвилини відбудеться повітрообмін, при цьому температура істотно не зменшиться, як і сума у вашому гаманці», — каже школяр. У кутку приміщення хлопець пропонує розмістити датчик температури і вологості. Такий самий буде ззовні. Коли позначки на обох зрівняються, вікно автоматично зачиниться. Хоча розумні домівки давно не новина, ідею, запропоновану Остапом, досі ніхто не застосовував, каже вчитель Віктор Колдун. «Над смарт-помешканнями найактивніше працюють американці. У них немає такого ризику застудитися під час провітрювання, як у нас. Тому, можливо, ніхто й не думав про цю функцію. А от наш Остап застудився на протязі, — так і виникла ідея проекту».

РОЗУМНА ТЕПЛИЦЯ

Дев’ятикласник Роман Федевич розробив проект розумної теплиці, щоб полегшити життя своєму дідові. У ній можна буде встановити температурний режим, за якого вікна відчинятимуться та зачинятимуться автоматично. Також теплиця матиме датчик вітру. Якщо пориви вітру будуть занадто сильні, парник зачинятиметься. Згодом датчик робитиме ще один замір, щоб дізнатися, чи минула небезпека. «Теплиці зі системою аналізу температури існували ще у Радянському Союзі. Тоді оператори перевіряли показники приладів і самостійно зачиняли вікна. Натомість Роман хоче автоматизувати цю систему», — пояснює науковий керівник. Згодом юнак планує розробити ще й систему розумного поливу теплиці. На плату надходитиме інформація із метеосайтів, і якщо, наприклад, наступного дня має бути спекотно, то вночі у теплиці ввімкнеться автоматичний полив. При цьому система також враховуватиме вологість ґрунту. У перспективі всі дані про парник господарі зможуть відстежувати через спеціальний мобільний додаток, обіцяє школяр.

ПРОТИАВАРІЙНА СИСТЕМА

Дев’ятикласниця Ярина Лялька вважає, що навісні споруди із вмонтованими датчиками — простий спосіб зменшити кількість аварій на дорогах. За допомогою фотоелементів система реагуватиме на рух. Наприклад, якщо з двору виїжджатиме

24

авто, пішоходи й водії, які перебувають на головній дорозі, бачитимуть сигнал: жовте або червоне мерехтливе світло. Такою системою дівчина пропонує згодом обладнати і світлофори. Або ж установити екрани, на яких з’являтиметься інформація про ситуацію на дорозі. «У проекті є недолік — датчики руху дуже чутливі і реагують майже на все, від автомобілів до тварин. Система зчитує їхні рухи і подає хибний сигнал. Водії, не знаючи цього, чекатимуть, поки нібито інша автівка проїде. Але насправді там може бути не машина, а, наприклад, собака», — розповідає розробниця. Тож у майбутньому Ярина хоче розробити систему, яка не лише фіксуватиме рух, але й розпізнаватиме зображення. Сигнал з’являтиметься лише тоді, коли камери зафіксують номерні знаки автомобіля. Завдяки декільком світлинам можна було би також визначати, в якому напрямку рухається машина – у двір чи з двору.

РОЗРИВ ШАБЛОНІВ

Найважливіше приміщення у львівському технологічному ліцеї — у підвалі. Саме там, у невеликому класі зі стареньким устаткуванням, розташована наукова лабораторія. Заняття в лабораторії — це те, без чого в учнів не було би розробок, грамот і перемог. Вони посідають перші місця на


всеукраїнських конкурсах та олімпіадах, беруть участь у наукових шоу і їздять представляти свої розробки до Америки. Завідувач лабораторії Віктор Колдун розповідає, що поштовх до розвитку стався, коли одна із львівських фабрик допомогла започаткувати науковий гурток. Згодом міська рада створила на базі ліцею єдиний у Львові ресурсно-методичний центр при навчальному закладі. «Самодіяльний гурток, який раніше тримався на декількох ентузіастах, зараз переріс у повноцінний науковий центр із керівником і лаборантами. Чимось схожим займається вдова Стіва Джобса в Америці. Вона робить освіту неформальною. Ми теж до цього прагнемо», — розповідає чоловік. У технологічному ліцеї неформальну освіту впроваджують через особливий підхід до навчання: мотивують дітей більше вчитися і цікавитися точними науками. Більшість активних учнів додатково займаються в Малій академії наук. «Коли школярі працюють над певною розробкою, розуміють, що їм бракує знань із фізики, хімії чи математики. Тому доводиться глибше вивчати різні дисципліни. Це особливо помітно під час уроків. Діти-розробники часто запитують вчителів про речі, які не входять до навчальної програми, але необхідні для їхнього проекту», — каже директор ліцею Михайло Кремінь.

Віктор Колдун каже, що вчителі намагаються розривати шаблони: розповідають не про те, як стати Нобелівським лауреатом через 10 років, натомість обговорюють проблеми, які діти можуть самостійно вирішити вже зараз. «На кожному уроці ми запитуємо дітей, що їх турбує, що б вони хотіли змінити у своєму місті чи домі. Разом думаємо, як цього можна досягти. Таким чином намагаємося показати, що їхні проекти потрібні і можуть на щось вплинути», — пояснює викладач. Віктор Колдун переконаний, що винахідництва не може вчити людина без жодного власного патенту. Він і сам, окрім вчителювання, займається розробками для декількох львівських підприємств. Знає про винаходи кожного зі своїх учнів і може розповісти, як подібні технології розвиваються у світі. «Усі проекти починаються з моєї ідеї чи дороговказу. Наприклад, дитина хоче вирішити певну проблему, а я пропоную, як цього досягти. Але цікаво, ще жодного разу саме моя ідея не була втілена дітьми. Вони беруть її за основу, але згодом поліпшують, створюючи новий, унікальний проект», — каже чоловік. Щоб виховати винахідників, важливо дати не лише знання, а й інструменти їх утілення. У ліцеї навіть наймолодші учні вміють працювати в Arduino, платформі для розробки електронних пристроїв. Із восьмого класу діти починають розробляти власні стартапи, а для цього потрібно вміти писати комп’ютерні програми. Тому нещодавно в ліцеї вирішили, що з п’ятого класу навчатимуть дітей мови програмування. Директор школи розповідає, що коли восьмикласник Остап Бекещук працював над ідеєю розумних вікон, то привозив до школи власний стаціонарний комп’ютер. Хлопець хотів, щоб викладач встановив йому потрібну програму і допоміг її опанувати. «Люди в університетах не один рік вчаться працювати з Arduino і С++, а він опанував їх за місяць. Звісно, лише на потрібному йому рівні, але таки опанував», — каже директор. Ще один крок, який допоможе зацікавити дітей наукою, — відправляти їх на конкурси чи навіть наукові шоу. Змагання породжують здорову конкуренцію, амбітність і бажання розвиватися. Однак перемога, каже Віктор Колдун, не є самоціллю: «Ми постійно говоримо дітям, що будь-який досвід є важливим. Співак Борис Гребенщиков сказав колись класну фразу: “Як написати хорошу пісню? Довго й нудно писати погані пісні”. Те саме стосується й науки». P.S. Пластилін, снігохід, батут, зубна щітка для космонавтів, ласти для плавання та державний прапор Аляски — що спільного між усіма цими речами? Їх усі вигадали діти.

25


Т Е Х Н О Л О Г І Ї

Головний редактор #Всенсі як технологія CRISPR Cas9 дозволяє редагувати геном людини і які є перестороги

АНГЕЛІНА ЛОМАКІНА

26

CRISPR Cas9 – це складна назва простої та дешевої технології редагування геному, яка кардинально змінила можливості молекулярної біології. Ця система дозволила вченим всерйоз говорити про перемогу над раком, вірусом СНІДу та Зіка, спадковими генетичними захворюваннями та малярією. Завдяки CRISPR Cas9 можна здійснити аграрну революцію або «запрограмувати» собі ідеальну «дизайнерську» дитину. Технологія кинула виклик людству на наукових, етичних, соціальних та політичних фронтах. Нині спільнота намагається розібратися, чого в ній більше: корисного чи небезпечного.

CRISPR СAS9: ЩО ЦЕ ВЗАГАЛІ ТАКЕ?

Ланцюг ДНК – як намисто, де структурні елементи, нуклеотиди, зібрані в унікальній послідовності. Це намисто пасує саме вам і визначає ваше життя. Коли в послідовності всі намистини складені правильно, організм працює добре. Але коли туди втручаються віруси або мутації, гармонійна послідовність руйнується і людина хворіє. Вчені з’ясували, що боротися з вірусами організмові допомагає dream-team: CRISPR та білки Cas9. Ці круті хлопці в парі можуть «вирізати» з геному частинки вірусу, зупинивши зовнішнє вторгнення в клітину. CRISPR – це імунна система багатьох одноклітинних, що рятує мікроорганізми від вірусів. Розшифровується як Clustered Regularly Interspaced Short Palindromic Repeats (короткі паліндромні повтори, регулярно розташовані групами). Це необхідно знати, тому що між повторами містяться важливі частини – спейсери (проміжки). Вони несуть інформацію про чужорідні елементи, які колись проникали в клітину або в її пращурів. Тобто CRISPR – це такий собі колекціонер, в якого є знімки усіх вторгнень у клітину, що зроблені з РНК. Він також


турбується про оновлення своєї колекції. А Cas9 – це справжній ювелір, який за допомогою знімків вишукує на 100% ідентичні послідовності та вирізає їх із ланцюга ДНК. Потім ланцюг відновлюється і заповнюється правильними комбінаціями нуклеотидів.

НАВІЩО ЗНАТИ ПРО ТЕХНОЛОГІЮ CRISPR СAS9?

У 2012 науковці Емануель Шарпентьє та Дженіфер Дудна запропонували самостійно програмувати РНК для колекції, щоб Cas9 впізнавав і видаляв саме ті ділянки гену, які потрібно науковцям. Приблизно тоді ж інші дослідники встановили, що така технологія може спрацювати не лише в бактеріях, а й у людському організмі. Коли стало відомо, що цей відносно недорогий та ефективний спосіб редагування геному працює, учені по всьому світові розпочали найрізноманітніші дослідження. Одним із перспективних напрямків застосування CRISPR Cas9 називають агробізнес. Наприклад, доктор Їнонг Янг, який вивчає патології рослин в Пенсильванському університеті, за допомогою цієї технології змінив ген гриба. Учений прибрав ген, відповідальний за почорніння грибів після контакту з повітрям. А Міністерство сільського господарства США у своєму листі до доктора Янга назвало ці гриби безпечними і такими, що «можуть не піддаватися регуляції». Крім того, компанія

Monsanto, лідер із вирощування генетично модифікованих культур, отримала ліцензію на використання технології CRISPR. Потенціал CRISPR Cas9 також досліджують у багатьох напрямках лікування та діагностики людських захворювань. Американські вчені змогли просунутись у боротьбі з вірусом СНІДу, проводячи експерименти на мишах. Наступним кроком будуть експерименти на приматах. За кінцеву мету вчені ставлять лікування вірусу в клінічних умовах у людей. CRISPR Cas9 також має потенціал у лікуванні раку. Адже ракові клітини утворюються під час збою в геномі при поділі клітин. Тобто можна запрограмувати CRISPR Cas9 видаляти ці збиті зі шляху гени. Наприклад, у 2016-му у ході клінічних випробувань китайські вчені ввели клітини із «запрограмованим» CRISPR Cas9 в тіло хворому на рак легень пацієнтові. Таким чином вони спробують вилікувати ще 10 людей. На результати досліджень очікують цього року. А ще серед потенційних можливостей технології – лікування спадкових хвороб. Як-от гемофілії (незгортання крові) чи м’язової дистрофії, яка викликає розпад м’язових волокон та позбавляє людину можливості ходити.

АЛЕ ЩО НЕ ТАК?

У 2015 році група китайських вчених провела експеримент із редагування 86 людських ембріонів за допомогою CRISPR Cas9, щоб виправити мутацію, яка викликає тяжку спадкову патологію, бета-таласемію. Проте з 86 ембріонів лише 28 піддалися змінам. Технологія ще далека від досконалості, і запрограмований «вручну» CRISPR Cas9 може знайти та вирізати ланцюги далеко не у всіх клітинах. Найпрестижніші наукові журнали Nature та Science спочатку навіть відмовилися публікувати ці дослідження. Але не стільки через недосконалість технології, скільки через те, що випробовували її на ембріонах. Американські вчені також спробували редагувати геном людського ембріону. А приблизно через півроку такі процедури їм дозволили проводити на законодавчому рівні. Редагування сперматозоїдів, яйцеклітин та ембріонів дало змогу говорити про так званих

27


Т Е Х Н О Л О Г І Ї

Емануель Шарпентьє та Дженіфер Дудна

дизайнерських дітей. Це діти, які ще до народження можуть отримати модифіковані гени. На перший погляд, перспектива запобігти генетичним захворюванням ще в лоні матері виглядає як найпозитивніша наукова фантастика. Проте пересторога полягає у можливості створювати супер-дітей. Коли технологія редагування людських ембріонів та статевих клітин використовуватиметься в медичній практиці, може виникнути спокуса модифікувати людей без нагальної, як-от лікування хвороб, потреби. Професор генетики медичного факультету Маꥳлського університету Юрій Мончак уважає модифікації людського геному небезпечними, бо вони перетворюють людину на об’єкт, який батьки обиратимуть за певними характеристиками, як телефон чи телевізор. Є пересторога, що в тоталітарних суспільствах зможуть відкрити цілі програми для створення надсильних або надрозумних керівників, воїнів чи робітників. «Що робити із такими “людьми”, коли вони з’являться? Як до них ставитися? Якими будуть їхні права? Проблема в тому, що ми, не

28

продумавши усі можливості технології з етичного боку, кинулися втілювати її в життя», – розмірковує професор Мончак. Говорить, що у вирішенні таких питань активну позицію мають займати біоетики. Отець Ігор Бойко очолює Школу біоетики Українського католицького університету. Він вважає, що варто обережно ставитися до будь-яких інструментів редагування людського геному, позаяк вони дають можливість не лише лікувати, але і створити дитину на «свій образ та подобу». Отець стверджує, що життя неможливо просто взяти та запрограмувати. Адже тоді людина стає не особою, яку батьки приймуть такою, якою вона є, а продуктом, який можна замовити. Крім того, постає питання, хто мусить узяти на себе відповідальність за створення ідеального прототипу дитини та ствердити, що саме така модель є правильною.

НУ І ЩО РОБИТИ?

Перспектива створення дизайнерських дітей занепокоїла і творців технології. Дженіфер Дудна у своєму інтерв’ю для «Сан-Дієго Юніон Тріб’юн»

розповіла, що коли вони з колегою починали працювати над технологією, то навіть не задумувалися над етичними моментами. Тепер дослідниця є найбільшою адвокаткою сповільнення експериментів із використання CRISPR Cas9. Дудна закликає обговорювати етичні та законодавчі аспекти використання технології. За словами вченої, варто зрозуміти, хто зможе використовувати технологію та як визначатиметься її доречність та доступність. Вона, однак, визнає, що зараз неможливо запропонувати ніяких конкретних моделей етичної оцінки технології через її новизну. Кандидатка біологічних наук Оксана Півень пояснює, що доля науки – пропонувати і знаходити те, до чого суспільство може не бути готовим із морально-етичних чи релігійних переконань. За її словами, технологія CRISPR ще дуже далека від досконалості і від того, щоб її можна було пропонувати пацієнтам. І, перш ніж це робити, варто сотні разів переконатися в її ефективності. Також зазначає, що попит на технологію та можливість її використання у медичних цілях визначатиметься тим, наскільки суспільство буде готове це сприйняти. «Як бути вченим? Добре робити свою роботу і пояснювати результати громаді», – каже Олена.

P.S. Обираючи партнера чи партнерку, ми, не бажаючи того, шляхом природної селекції нав’язуємо певні якості всім наступним поколінням. Проте за таких умов питання відповідальності й етики постає набагато рідше.


Ре-валют-ція #Всенсі навіщо знати, що таке криптовалюти, і що з ними робити

КОСТЯНТИН ЦЕНЦУРА

Восени нью-йоркський бізнесмен Марк Гінзбург продав свою квартиру в Києві за криптовалюту. За останні вісім років курс біткойну — найдорожчої криптовалюти — виріс майже у два мільйони разів. Світові інвестиційні фонди масово скуповують біткойни і вкладають у їх розвиток мільйони доларів. Юрист у сфері IT, український майнер криптовалют і фахівець із фінансів розповідають, чого чекати від цифрових грошей.

КРИПТОВАЛЮТА — СК ЛАДНО, АЛЕ ЦІКАВО Криптовалюта — один із видів цифрової валюти, зашифрований комп’ютерний код. Про такий вид грошей стало відомо завдяки Сатосі Накатомо. Саме цьому анонімному програмістові (або групі програмістів) приписують створення найпопулярнішої криптовалюти — біткойну, від якої сьогодні залежить більшість інших криптовалют. Створення криптовалюти можливе завдяки технології блокчейн (з англ. blockchain — ланцюг блоків) — структурованої розподіленої бази даних, що зберігається на багатьох комп’ютерах. Біткойн (з англ. bit — мінімальна одиниця інформації, coin — монета) — віртуальна цифрова валюта, яка працює на криптографічних методах. Головною її перевагою є повна децентралізація грошових потоків. Тобто електронні платежі здійснюються без будь-яких посередників і тільки відправник може їх скасувати. Така безготівкова оплата дозволяє обійти всі системи інтернет-банкінгу та платити напряму, без податків і комісій. Це забезпечує високий рівень захисту і повну конфіденційність сторін. Біткойни запрограмовані таким чином, що їх видобуток скорочуватиметься у спадній геометричній прогресії. На сьогодні в обігу є понад 15 мільйонів біткойнів. Видобуток очікувано припиниться після 2031 року, оскільки загальна кількість одиниць валюти не може перевищити 21 мільйон. Ця цифра закладена у початковому комп’ютерному коді, на якому працює біткойн, її неможливо збільшити чи зменшити.

29


Т Е Х Н О Л О Г І Ї

22 травня святкують День біткойн-піци. Цього дня у 2010 році американець Ласло Ханієц вперше обміняв біткойн на товар. Програміст запропонував 10 тисяч біткойнів (на той час — 25 доларів) тому, хто привезе йому дві піци. Угода відбулася, і зараз за актуальним курсом біткойну такі дві піци, якби за них заплатили 10 тисяч біткойнів, коштували би понад 70 мільйонів доларів.

Держава не зацікавлена, щоб люди власноруч керували своїми фінансовими операціями та не сплачували податки.

МАЙНІНГ КРИПТОВАЛЮТ — ЩЕ СК ЛАДНІШЕ І ЦІКАВІШЕ Майнінг криптовалют (з англ. мining — видобуток корисних копалин) — це процес комп’ютерних обчислень для захисту зашифрованого коду і підтримки функціонування криптовалют. Здійснюючи обчислення, майнери «видобувають» криптовалюту й отримують від неї певний відсоток. Для обчислень використовують декілька потужних відеокарт, підключених до стаціонарного комп’ютера. Така система називається майнінг-фермою. Ферми споживають багато електроенергії, і для рентабельного видобутку криптовалют варто врахувати десятки факторів, у тому числі, що різні типи і моделі відеокарт по-різному видобувають різні криптовалюти. Через різкий стрибок курсу на початку 2015 року майнити стало складніше. Компанії з IT-ринку та великі корпорації проінвестували в розвиток криптовалют, деякі держави, наприклад, Японія, Німеччина, Швейцарія і Китай, визнали біткойн грошовою одиницею, і сьогодні його ринкова капіталізація сягає майже 130 мільярдів доларів. Все це заохотило

багатьох майнерів, і в результаті видобуток криптовалюти став більш енерговитратним і менш прибутковим. Ціни на відеокарти Radeon і NVidia, популярні в майнерів, також зростають.

30

МАЙНЕР ІЗ КРИВОГО РОГУ Андрій Науменко (ім’я змінене) кинув навчання в Київському політехнічному інституті і повернувся додому до Кривого Рогу, щоб майнити: «У лютому 2017-го ми з братом вирішили заробити й інвестували у майнінг. Я витратив усі свої заощадження на купівлю обладнання, навіть позичав гроші. Вчився майнінгу зі статей, форумів, відео на YouTube. Я маю близько 30 відеокарт і видобуваю дві монети: ZCash і Ethereum, вони для мене найприбутковіші. У період до стрибка курсу у квітні 2017го вдавалося заробляти долар в день з однієї відеокарти, а під час різкого підвищення курсу п’ять-шість доларів. Криптовалюти не є позитивним явищем для центрального банку і для влади в цілому. Держава не зацікавлена, щоб люди власноруч керували своїми фінансовими операціями та не сплачували податки. Тому варто очікувати якихось обмежень. Складно спрогнозувати, яких саме, оскільки в різних країнах криптовалюти

мають абсолютно різний правовий статус. Моє ставлення до будь-яких регулювань та обмежень різко негативне, тому що це суперечить основним принципам блокчейну — анонімності і децентралізації». СМАРТ-КОНТРАКТИ ТА ЕКСПОРТ Д ЛЯ ВСІХ За прогнозами експертів, технологія, на якій функціонують криптовалюти, у найближчому майбутньому може застосуватися в державному управлінні. Її використання значно полегшить бюрократичні процедури на кшталт отримання довідок та підключення до електронних державних реєстрів. «Я спілкувався з головою Державного агентства з питань електронного урядування, і він мені сказав, що державні реєстри і бази даних планують перевести на блокчейн. Від цього виграють громадяни: спростяться реєстрові системи, спілкування з державними установами та отримання усіляких довідок», — пояснює Олександр, головний редактор журналу «Гроші». Нова цифрова система перспективна також для українських підприємців. Здійснення економічних домовленостей, оплата товарів і послуг без посередників та контролю держави дозволять навіть малому бізнесу розширювати свої мережі по всьому світу. Фахівець говорить: «Один із наслідків запровадження блокчейну — це так звані смарт-контракти, електронно укладені угоди, в які внесено ознаки, умови виконання та домовленості сторін. Комп’ютер визначає, чи виконана робота й досягнута ціль, та автоматично перераховує гроші людині, яка постачає послуги». Завдяки смарт-контрактам


традиційні фінансові процеси фактично автоматизувалися, тому продавати та купувати товари можна без втручання людини, банків, черг. Технологія блокчейну дасть можливість торгувати в обхід усіх посередників по всьому світі. Завдяки цьому експорт перестане бути прерогативою великих компаній. На думку Олександра, впровадження блокчейну значно знизить транзакційні витрати та підвищить довіру між людьми, тож можна очікувати на повне відкриття ринку та покращення умов для бізнесу. ХТО І ЯК ВРЕГУЛЮЄ КРИПТОВАЛЮТУ Через нестабільність криптовалюти та відсутність будьяких чітких нормативних документів, які б її визначали, у різних країнах є різні правила її використання. «Криптовалюти в Україні наразі не регулюються. У роз’ясненні Національного банку щодо правомірності використання криптовалюти в Україні вказано, що біткойн — це грошовий сурогат, тобто фінансовий інструмент господарських зв’язків 30-річної давності! Але ж сьогодні існує не лише біткойн. Регулювання криптовалют або ж криптобізнесу в Україні в цілому, як і в більшості світових юрисдикцій, як от у розвинених регіонах Африки чи Близького Сходу, не надто відрізняється від країн, які вже використовують криптовалюту», — говорить IT-юрист Орест Гавриляк. IT-юрист додає, що в інших

країнах, наприклад, у Сінгапурі чи Великій Британії, компанії можуть сплачувати податки з криптовалюти. Швейцарія, Ліхтенштейн та ЄС встановили чіткі правові рамки щодо криптовалюти. Натомість США негативно ставляться до криптовалют через їх схожість на цінні папери. На думку Ореста, розраховуватися криптовалютою зручніше, ніж традиційними способами, оскільки це значно спрощує та пришвидшує обмін коштами. Він пояснює: «Перевагою криптовалют, окрім відсутності комісій, швидкості та прозорості операцій, доступу до криптовалюти тих людей, які не мають можливості відкрити банківський рахунок, є сама технологія блокчейн. Ця технологія автоматизує практично всі комп’ютерні процеси, що відповідають за фінансові операції, людина мусить лише створити її і захистити від зовнішніх подразників на кшталт Національного банку України і Державної фіскальної служби». Питання контролю над обігом криптовалют суперечливе. З одного боку, варто врегулювати та обмежити нелегальні операції (на кшталт продажу наркотиків чи зброї), які вже здійснюються у криптовалюті. Але з іншого, контроль над криптовалютою нівелює сам сенс блокчейну як технології, що забезпечує ніким не контрольовані грошові потоки.

«Криптовалютне середовище принципово відрізняється від традиційної економіки, і навряд чи його можна і потрібно заганяти під державне регулювання. Потрібні такі методи регуляції, які наблизять криптовалюту до класичних стандартів фондового ринку, але максимально збережуть її демократичність. Імовірно, з часом такі методи розроблять самі учасники ринку», — розповідає Орест. Наразі Україна є однією з країн, де найактивніше користуються криптовалютою. Інвестиційна привабливість та перспективний IT-ринок сприяють молодим компаніям та приватним особам, які хочуть використовувати технологію блокчейн і криптовалюту в особистих та комерційних цілях. Орест Гавриляк каже, що потрібно врегулювати цю сферу так, щоб економічну вигоду отримали і громадяни, і держава: «Україна входить у топ10 країн за кількістю криптокористувачів, її резиденти — це одні із найбільших постачальників блокчейн-стартапів. Тому я вважаю, що нашій державі краще не регулювати криптовалютний бізнес на цьому етапі. Це схоже на амбіцію перемістити об’єкт з однієї точки простору в іншу відразу, без проходження проміжних пунктів. Якщо ж Україна все-таки внесе правильні заборони для криптовалютного бізнесу на державному рівні, то це може бути досить позитивним рішенням для індустрії».

P.S. На сьогодні у криптовалюті здійснено фінансових операцій на 309 996 572 695 доларів (триста дев’ять мільярдів дев’ятсот дев’яносто шість мільйонів п’ятсот сімдесят дві тисячі шістсот дев’яносто п’ять доларів). Ви все ще боїтеся технологій?

31


Т Е Х Н О Л О Г І Ї

БОТИ, #Всенсі коли людині допомагають чат-боти та чи варто їх остерігатися

ДАРІЯ СКРИПНЮК

ХТО ТАКИЙ БОТ

Нещодавно «Київстар» познайомив українців зі Зоряною. Вона підкаже, як змінити тарифний план та заощадити в роумінгу. Зоряна — це не жінка, а чат-бот. Боти живуть усередині мобільних застосунків і на деяких сайтах. Є боти, які нагадують анкети, інші — загадкових незнайомців із інтернету. У спілкуванні з ботом не завжди зрозуміло, що по інший бік екрану немає людини.

Всі, у кого є IPhone, чули про Siri, дівчину із телефону, яка допомагає знайти потрібну інформацію в інтернеті або розібратися з налаштуваннями. Якщо ви не знаєте про Зоряну і Siri, то, напевно, зустрічалися із ботом «ПриватБанку». В правому нижньому кутку застосунку «Приват24» є маленьке віконечко, де можна звернутися до бота. Він

32

АЛЕ НЕ ЧЕРЕВИКИ

протягом декількох секунд відповість на будь-яке запитання. Це економить час: клієнти не мусять годинами стояти у чергах банківських відділень. Ботів застосовують, щоб продати, купити, замовити, повідомити, нагадати, спланувати, поспілкуватися або навчитися — всюди, де люди взаємодіють із комп’ютерною системою.

БУДЬ - ЯКА ЗАБАГАНКА ВІД БОТА

Австралійський юрист Адріан Картленд відкрив перший юридичний офіс, де не працює жодна людина, а лише один бот на ім’я Ailira. Він консультує клієнтів із юридичних питань, допомагає скласти заповіт або зареєструвати компанію. Український чат-бот Антикорупційного штабу Держслужбовець Тарас допомагає з електронними деклараціями: спрощує їх подачу, оптимізує час заповнення, зменшує кількість помилок у документі. А ще завдяки ботам можна спілкуватися з людьми, які померли. На честь свого загиблого в автокатастрофі друга Євгенія Куйда створила меморіальний бот Griefbots. Вона відібрала повідомлення, які колись писав їй друг, і використала їх для створення штучного інтелекту. Відтак говорила з ботом, наче із живою людиною. Євгенія вважає, що завдяки такому ботові легше прийняти і зрозуміти смерть близької людини, а також можна сказати їй усе, чого не встигла. Коли ж ви подорожуєте у справах чи задля відпочинку, бот Musemant порадить, чим


зайнятися та що відвідати у будь-якому куточку світу. Левова частка віртуальних асистентів допомагає вести бізнес або покращувати настрій. Akinator, кумедний чоловічок із вусами, який вилітає з лампи, як джин, ставить різні запитання, щоб здогадатися, про кого ви думаєте. А якщо у вас немає улюблених ботів, можна звернутися до Botlist — це бот, який щоденно надсилає перелік топ-ботів за інтересами.

ПИТАННЯ ЖИТТЯ ТА СМЕРТІ

У Лондоні створили соціальну мережу для підлітків, де вони можуть анонімно поділитися своїми проблемами та підтримати одні одних за допомогою знаків обіймів та лайків. Британське Міністерство охорони здоров’я вирішило вдосконалити цю соціальну мережу. Для цього міжнародній компанії BotsCrew замовили розробку бота, який поліпшуватиме психічне здоров`я підлітків та в найкращому разі зменшить кількість самогубств. Бот, неначе друг, спілкуватиметься із підлітками про те, що їх турбує. Під час розмови він аналізуватиме, що лайкала та коментувала людина, і за потреби переводитиме тему на те, що цікавить співрозмовника: футбол, малювання, музику. «Психологи Британського міністерства охорони здоров’я припускають, що спілкування з підлітком про те, що його турбує, може запобігти самогубствам. Якщо нам удасться уникнути хоча б одного самогубства таким чином, це вже буде перемога», — розповідає Назар Гембара, співзасновник BotsCrew. Бота розробляють у вигляді додатку на смартфон, тож зовсім скоро його можна буде знайти в Appstore та Play Market. Ботів застосовують і в медицині. Британський медичний чат-бот Babylon проводить первинне діагностування людини за описаними симптомами та рекомендує лікаря. Якщо симптоми свідчать про критичний стан, бот автоматично, в режимі онлайн з’єднує людину з лікарем. За необхідності можлива також відеоконсультація. В Україні також є медичний бот — Донор.юа. Він сповіщає про критичні ситуації, коли потрібна кров, допомагає знайти донора, перевіряє, чи можна здавати кров і де поблизу це зробити. Звісно, не всі віртуальні асистенти покликані рятувати людей, деякі з них інформують або розважають. Прогноз погоди, підбірка новин, меми, фото котиків, персональна медсестра і будь-що, що можна вигадати, — боти можуть усе.

ЧИ ЗАМІНИТЬ БОТ ЛЮДИНУ

Ілюзію, що людина спілкується не з ботом, а з реальною особою, розробники створюють за допомогою грамотного дизайну і збору даних

про досвід користувача. «Людину може відштовхнути необхідність заповнювати довгу анкету із великою кількістю питань, тому боти ділять її на частини та проводять таку собі інтерактивну гру із користувачем. Усе це — психологія та статистика», — каже Любомир Бліхарський, програміст компанії BotsCrew. Любомир вважає, що боти не можуть замінити людей в усіх сферах. «Коли йдеться про день народження, бот зрозуміє лише конкретні слова та цифри. Якщо людина напише, що в неї день народження за день до смерті Кеннеді, бот не зможе проаналізувати, коли саме цей день. Такі боти здатні зчитувати інформацію лише в тому форматі, в якому їх навчив розробник», — розповідає Любомир. Прикладом його слів є Google-перекладач. Він працює недосконало, бо перекладає тільки фрази і слова, яких навчився від людей, але не розуміє контексту речення. «Люди не скаржились на втрату роботи, коли закрилися фірми, які виготовляли аудіокасети. Ми не звинувачуємо компанію Apple у тому, що IPod замінив касетні плеєри і люди через це втратили роботу. Якщо розвинуться боти, будуть потрібні люди, які би вчили ботів або просували їх», — каже Любомир. Назар Гембара теж не вірить, що боти найближчим часом зможуть замінити людей. У короткотерміновій перспективі він уявляє бота як помічника, а не замінник людської праці. «У практиці BotsCrew було таке, що через наші розробки люди втрачали роботу. Ми працювали з проектом, де автоматизовували роботу з клієнтами. Фактично 4 із 10 людей стали непотрібними. Але їх не звільнили, а знайшли іншу роботу», — говорить Назар. Люди, однак, не готові довірити усі сфери свого життя віртуальним асистентам. Журналіст Рон Міллер у статті для TechCrunch пише, що один із недоліків ботів — бажання людей спілкуватися з іншими людьми. «Ви можете отримувати гроші будь-коли та будь-де, навіть коли банк зачинений. Але коли йдеться про наші гроші, іноді ми все ще хочемо поговорити з кваліфікованим професіоналом», — пише Рон Міллер.

P.S. На запитання «Чи замінять боти людей повністю?» бот Приват24 відповідає, що через 3-4 хвилини на запит відреагує працівник банку.

33


ТРЕНДИ

#Всенсі що чекає на людей, чию хворобу не можна вилікувати

Від знеболення до сповіді Хворих, яких не можна вилікувати, в Україні близько 600 тисяч. За стандартами Всесвітньої організації охорони здоров’я, в країні з понад 40 мільйонами громадян має бути щонайменше чотири тисячі місць у госпісах та паліативних відділеннях. Тут такі пацієнти можуть провести останні дні життя та піти з гідністю. За неофіційною статистикою, є лише півтори тисячі ліжок. На одному з них лежить пані Галина.

НАТАЛІЯ ШИМКІВ

«Вже треба у вишеньки. Знаєте, що це значить? Раніше не возили на кладовище, а в садку ховали, й казали, що пішов у вишеньки. Скоро й мені туди», — говорить пані Галина. Їй 80, і вона — пацієнтка паліативного відділення львівської 4-ї лікарні. Тут вона має багато часу, щоб усе згадати й переосмислити. Чоловік і син померли, одна дочка живе закордоном, інша тут. Троє онуків, шестеро правнуків. Згадує своє повоєнне дитинство, хвалиться успіхами правнучок, розповідає про любов до чоловіка. «Довге й важке в мене життя, — зітхає пані Галина.

34

— Мені часто отець при зустрічі повторює, що треба мати надію й терпеливість. Терпіння в мене є, але надії немає». Пані Галина — лежача хвора, її тіло вкрите відкритими гнійними ранами, а організм реагує алергією на будь-які ліки. Медик за освітою, вона розуміє, що вже не встане з ліжка. «В інших відділеннях хворий прийшов і може піти додому, а тут усі безнадійні. Вони можуть піти тільки на Пекарську», — говорить вона, маючи на увазі обласне патологоанатомічне бюро. Розповідає, що жінка повинна мати різні парфуми на кожну пору року. Її улюблені — радянські «Ассоль». «Мене рятує почуття гумору, — каже пані Галина. — Якщо я і його позбудусь, мені вже зовсім настане кінець.

А часом буває, що нічого не хочеться — ні їсти, ні говорити. Все болить. Єдине, чого хочеться, — бачити своїх Софійку й Вероніку». Коли все болить, людина має право отримати знеболення. Щоправда, скористатися цим правом в Україні вдається не всім. За словами директорки програмної ініціативи «Громадське здоров’я» фонду «Відродження» Вікторії Тимошевської, українське законодавство досить ліберальне й дозволяє більше, ніж у сусідніх країнах, але на практиці закони не завжди виконують: пацієнти часто залишаються без знеболення. «Виписати знеболення є обов’язком сімейного лікаря, — пояснює експертка. — Але лікарі часто керуються своїми застарілими уявленнями, від-


лика. Завжди має багато роботи: поки в одній палаті хтось розкрився, в сусідній треба готувати постіль для нового пацієнта. Часто буває на роботі на вихідних або в неробочий час, коли цього потребують важкохворі. «Тут панує щира відданість. Хвилюємося за хворих, ідемо додому й потім іще телефонуємо: “а як той, а що та?” — каже вона. — Треба допомагати й робити, щоб людина відчула доброту й підтримку, щоб відійшла з життя без болю, з полегшенням». У середньому пацієнт проводить тут близько трьох місяців. Завідувачка паліативного відділення Оксана Мощинська говорить, що лікарі, медсестри, няні й санітарки намагаються забезпечити хворим комфорт до останніх хвилин життя. Терапевт за освітою, Оксана в медицині вісімнадцять років. У паліативному відділенні працює, відколи воно відкрилося — дев’ять років. «До цього має бути покликання, бо не кожен зможе. Навіть у нас є чергові лікарі, які запитують, як я це витримую, — говорить завідувачка й замовкає, добираючи слова. — Добре, коли все добре. А буває так, що за день п’ятеро хворих помирає. Це важко усвідомити: ніби все було добре, ніби йшло до кращого, а тут щогодини медсестри кличуть на допомогу.

Тяжко прощатись із пацієнтами, до яких звикла. Але приходить новий день, і розумієш, що інші хворі потребують твоєї допомоги». Допомога невиліковно хворим — не тільки таблетки чи ампули морфіну, а також психологічна й духовна підтримка. Психологиня Віра Соловйова приходить до відділення раз на тиждень. Говорить із пацієнтами, вислуховує їхні думки та проблеми, морально допомагає родичам адаптуватись і навчитися поводитись із хворою людиною. «Для хворих тут як ніде важливі питання життя і смерті. Страх самого моменту смерті, переживання за родичів, жаль за незавершеними справами», — розповідає вона. Робота Віри — дати хворому полегшення й допомогти віднайти сенс життя «тут і зараз». Отець Роман зі згромадження монахів-редемптористів монастиря святого Климентія працює тут капеланом більше року. Приходить щотижня або частіше, якщо викликають. «Хворі мають різні віросповідання. Я завжди кажу: якщо ви не чуєтеся, що в нас буде якась глибша розмова, я радий познайомитися, зустрітися й по-людськи вас підтримати. Й запитую, чи потребують віруючі хворі священика зі своєї церкви. Але ніхто ще жодного разу не просив покликати. Завжди кажуть: “ні, ми хочемо, щоб ви нас посповідали, а ми, як будемо вдома, покличемо своїх”», — каже капелан. Його підтримка потрібна тут не лише хворим, а й лікарям. Спільна молитва зближує працівників відділення, а пацієнти не сприймають священика як вісника смерті.

P.S. Щоб скористатися правом на безкоштовне знеболення, пацієнтові чи його родичам потрібно зібрати багато довідок на підтвердження, що хвороба невиліковна. Часом стається так, що, поки збирають, уже немає кому допомагати.

35

Фотографії: Анна Ільченко

мовляючись виписувати морфін або інші лікарські наркотичні засоби. Або бояться правоохоронних органів і просто не хочуть морочитись із рецептами, підписами й печатками». Тому невиліковно хворі, які не звертаються до спеціальних лікарень-госпісів і паліативних відділень, залишаються вдома і терплять біль. У паліативному відділенні, де лежить пані Галина, 25 ліжок. Утім, відмовити 26-му тут не можуть — приймають, каже головний лікар 4-ї комунальної лікарні Ярослав Чуловський. Відділення утримується з міського бюджету; перебування тут безкоштовне, але від пацієнтів та їхніх родичів приймають добровільні пожертви. Безкоштовним є й знеболення. «Збираємось, обговорюємо й вирішуємо, що хворому потрібно для полегшення болю, — розповідає старша медсестра відділення Ярослава Опока. — Потім я виписую вимогу про надання лікарських засобів, подаю провізору, а він замовляє й приносить ліки нам. Дівчата реєструють ліки, колють і списують». Підібрати дозу, необхідну для полегшення страждань кожного пацієнта, щоб не було побічних ефектів — одне зі специфічних умінь, яких вимагає від медичних працівників паліативна допомога. За словами Ярослава Чуловського, медсестер навчають цього у відділенні, адже державної системи підготовки кадрів для паліативної медицини немає. Найстарша у колективі — сестра-господарка Світлана Стефанишин — відповідає за роботу нянь. У професії вона понад 25 років і каже, що щодня йде на роботу з радістю. З усмішкою розповідає, як купає і годує пацієнтів, а ще перед роботою заходить на базар, аби купити хворим якогось смако-


Т Р Е Н Д И

(Не)повна дитяча зайнятість

#Всенсі як, прагнучи всебічно розвивати дитину, не нашкодити їй

НАТАЛКА КУХТА

АЛЬТЕРНАТИВА ҐАДЖЕТАМ І ВУЛИЦІ... Львів’янка Олена водить свою 9-річну доньку на гімнастику, плавання, танці, англійську та до художньої школи. Час на забавки, мультики та ігри на планшеті лишається після восьмої вечора.

36

Відповідно до нового закону «Про освіту», діти, які навчаються у музичних школах і спортивних гуртках, зможуть перезараховувати свої здобутки в загальноосвітніх школах і не відвідувати відповідні уроки. Однак і без того майже половина дітей ходить до державних позашкільних закладів. Якщо ж урахувати приватні школи, секції і гуртки, відсоток значно зросте. Рішення віддати дитину на гурток батьки обґрунтовують по-різному. Деякі вважають, що гуртки не мають бути самоціллю. «Я дуже рада, що ми відвідуємо таку кількість занять і не маємо часу для пустощів та дуростей», — розповідає Олена. На її думку, діти, які не відвідують гуртки, з однолітками говорять лише про ігри і є менш дисциплінованими. Дитяча та сімейна психологиня Вікторія Лазарчук розповідає, що вдало підібраний гурток мотивує дитину краще організовувати власний час. Однак саме батьки мають збалансувати щоденний розпорядок так, аби відвідування додаткових занять не порушувало тривалість сну, відпочинку, виконання домашніх завдань. Час на відпочинок і довільні ігри є важливим, тому що граючись дитина емоційно відпочиває і може спробувати себе у різних соціальних ролях.

Спортивні чи танцювальні гуртки допомагають піклуватися про здоров’я, загартовують. Львів’янка Ліля водить 11-річну доньку на танці, тріатлон та англійську. Вона вважає, що так дитина всебічно розвивається, а втомлюється більше тоді, коли нічого не робить. «Юля ніколи не жалілася, що більше не хоче кудись ходити. На гуртках ми знайшли багато друзів, із якими бачимося поза тренуваннями. Я задоволена, що моя дитина не сидить удома в ґаджетах, не тиняється вулицями зі сумнівною компанією», — говорить Ліля. Психологиня Вікторія Лазарчук каже, що дітям важливо мати власне хобі і досягати в ньому успіхів. Це впливає на формування їхньої самооцінки. Також


діти потребують наставника, який підтримає і допоможе зрозуміти, що вдається добре, а що ні. Але якщо батьки наполягають на відвідуванні гуртків усупереч бажанню дитини, це радше свідчить про їхні нереалізовані амбіції. ...ЧИ ЗНУЩАННЯ І ДАНИНА МОДІ? Дитині дрогобичанки Олі тільки півтора року, але жінка вже вирішила, що через кілька років не поведе її на гуртки лише зі

мість, утрачають можливість поспостерігати за дитиною і дізнатися про неї більше. З іншого боку, для дітей, які не відвідують дошкільний заклад, гуртки є нагодою спілкуватися з однолітками. Дошкільнят гуртки можуть підготувати до школи, розвинути дрібну моторику, пам’ять і логіку. Мама 7-річного хлопчика Олена вважає, що перевантажувати дитину — це знущання. «Дуже зайняті діти пропускають своє дитинство. Мій син приходить

батьки мають чесно відповісти собі, кому і для чого це потрібно. Золота середина для кожної дитини своя. Різні діти по-різному реагують на однакове навантаження: коли одні падають з ніг від утоми, інші, за рівних умов, мають ще багато енергії. «Для дітей шкідливі крайнощі, які перевантажують нервову систему», — говорить психологиня. Якщо дитина не хоче відвідувати гуртки, важливо зрозуміти, в чому причина. Можливо, це наслідок надмір-

своєї ініціативи: «Ходити на гуртки, бо всі так роблять, бо це модно і можна цим похизуватися, — не варіант. Для чого вчити англійську з одного року? Якщо вивчити все до школи, то не цікаво опановувати шкільну програму. А коли дитині гратися, якщо вона живе за програмою школа-репетитор-гуртки-уроки-сон? Інша річ, коли у дитини є хист і бажання кудись ходити, — тоді потрібно розвивати талант, заохочувати, допомагати втілювати мрії». Психологиня Вікторія Лазарчук говорить, що дитина не має змоги проявити власні зацікавлення, якщо відвідання гуртків їй нав’язане. Батьки ж, нато-

додому зі школи о 15 годині і лягає спати о 22, отже, на ігри, прогулянки та перегляд мультиків має 6-7 годин на день. Коли він приходить зі школи, ми часом тренуємось писати або рахувати. За 15—20 хвилин таких занять я вже бачу, що він втомився. А що було би на гуртку?». Найчастіше батьки просто не мають часу водити дитину на додаткові заняття. Інколи пригадують власне завантажене дитинство і не хочуть схожого досвіду для дітей, інколи не мають власного хобі, тому не знають, що запропонувати дітям. Психологиня говорить, що, обираючи для дитини гуртки,

но критичного ставлення до неї, зневіра у власних силах або ж перенасичення ґаджетами. Психологиня каже, що передбачуваність подій у житті допомагає дитині почуватися безпечно. Однак баланс між безпекою і виснаженням варто шукати батькам. І бажано не для дитини, а разом із нею.

P.S. Минуло 20 років після того, як дівчинка Свєта закінчила музичну школу. Упродовж цього часу вона жодного разу не доторкнулася до клавіш фортепіана.

37


Т Р Е Н Д И

ДЖАЗ ТОБТО ЖИТТЯ #Всенсі чому радіоведучий і музикант Олексій Коган не бачить різниці між джазом і справою життя

МАРТА КОНИК

Зі сторони тата в моїй родині всі були лікарі, зі сторони мами — майже всі музиканти. Але тато, будучи лікарем, співав, дуже добре грав на семиструнній гітарі, мав хороший слух, навіть вірші писав. Разом із відомим лікарем-поетом Ігорем Барахом і композитором Ігорем Покладом колись написав пісню про Київ, яка стала дуже популярною на радіо. Тому я, 38

У 1986 році він був єдиним працівником з єврейським прізвищем на радянському державному радіо. Відтоді свідомо веде радіопрограми українською, хоча в побуті розмовляє російською. Якщо ж у його ефірі гості говоритимуть російською, англійською чи навіть польською, — одразу підхопить мову у відповідь. Олексій Коган — автор програм на радіо «Промінь», «Радіо Аристократи» та Old Fashioned Radio, представник України в Європейській джазовій федерації. Джазмен розповідає про дитинство, «свою» роботу і про те, чому радіо — магічне.

мабуть, народився з любов’ю до музики. Моя мама — стовідсоткова київська єврейка. Вона приходила на всі наші фестивалі Jazz in Kiev. Менеджер, який продавав квитки, завжди тримав її місце. Мама приходила з величезною торбою. Знала всіх працівників і музикантів. Заходила перед концертом із цією торбою у фойє і починала: «Наталочко,

сонечко, візьми шоколадку, вона тобі поможе» або «Юрочка!», — і дістає банку розсолу. Той виходить через годину: «Тьотя Іра, ви мені очі розплющили». Ще повторювала: «Це мій син. Він директор цьо-


ми наголосами. Я обожнюю свою бабцю за її фрази, приміром, «а Господи, воля Твоя», «який їхав — таку здибав». А моя прабабця Анна — полячка, католичка, курила папіроси. Казала моєму татові: «Як прийдеш до мене на цвинтар, обов’язково запали цигарочку, щоб я з тобою покурила». Вона тата кришувала перед мамою, моєю бабцею. Потім, коли я запитував, навіщо він курить, відповідав: «Я — дитина війни». Ну а себе я виправдовую тим, що є сином дитини війни. Я живу на Хрещатику з 1978 року. Це, можливо, престижно, але мені тут — не дуже. Ось мій будинок, бачите? Мій тесть

працював у цьому будинку електриком. Знаєте, як раніше було, — на першому поверсі жив двірник, на останньому — електрик. Його дочка, вже 40 років моя дружина, народилась у цьому домі. Я вмію тут усе полагодити, але хотів би з’їхати. Зараз дуже погано жити в центрі, повірте. На Поділ їздити не люблю, як і на цвинтар, хоча кажуть, що це потрібно. Коли помер тато, потім померла моя молодша сестра, потім померла мама... У мене в житті два вірші. Це — «Крила» Ліни Костенко і «По несчастью или к счастью, истина проста...» Геннадія Шпаликова. Коли дивлюся на вікна свого колишнього помешкання на Подолі, нічого, крім цього вірша Шпаликова, на думку не спадає. Їх — мами, тата, сестри — немає, і мені нічого там робити. А на Лісовому масиві наш дім був останнім, відтак починався ліс, зайці бігали, я збирав гриби. Зараз усе забудували. Якось учителька української мови та літератури запропонувала мені написати пародію на Тичинин вірш «Яблука доспіли, яблука чер39

Фотографії: Аліна Панакова

го фестивалю!». Я кажу: «Мамо, люби мене тихо, я тебе прошу!». А вона: «Не гарчи, потім будеш мене зі свічечкою шукати». На останньому концерті її не було, а квиток менеджер нікому не продав. Місце залишилося порожнє. Бабуся з татового боку — красуня Галина Никанорівна Кухаренко з Хмельниччини. Там, знаєте, кажуть «хвалити Бога» замість дякую, і говорять так, ніби співають — із характерни-


Т Р Е Н Д И

воні» в обмін на можливість не ходити на її уроки цілий семестр. Я написав! Однокласники заздрили: вони йшли на літературу, а я — гуляти до лісу зі собакою. У мене були вчителі, які розуміли, що свій гуманітарний шлях я вже вибрав, і не тиснули. Закінчив школу з дуже гарним балом, хоча за поведінку мав в атестаті двійку. Тільки з фізики та хімії четвірку мені подарували: хімічка була класною керівницею, а фізик любив мою собаку. Собака Джина належала моєму братові, але поки він служив ув армії, я з нею гуляв. Коли фізик на вулиці бачив нас, ставив завжди два запитання: «Когане, як там почувається Джина?» і «Коли ти станеш людиною?». Перша країна і перші друзі закордоном, які витягли мене в 1988 році на концерти, — це Польща і поляки. Я їздив туди на всі джазові фестивалі. Закінчилося орденом «За заслуги для польської культури». Для мене це важливо. Такий орден мав мій ку-

40

мир — радіожурналіст Вілліс Коновер. Він 42 роки вів програму Jazz Hour на радіо «Голос Америки». У Польщі його називали символом антикомунізму в Східній Європі. Я за свою кар’єру на радіо зробив багато концертів із Польським інститутом. Ми навіть випустили диск Made in Poland | Presented in Ukraine, де представили найкращі записи польських виконавців, зроблені у Львові та Києві. Для мене польський джаз посідає друге місце після американського. У Польщі джаз традиційно був розвиненою культурою. Навіть якщо взяти якусь серйозну енциклопедію, ви в ній знайдете у другій половині XX століття більше польських імен, ніж англійських, французьких чи німецьких. Моя сестра Анна перекладала з французької. Одного разу вона поїхала до Франції з дитячим хором «Зірниця» як перекладачка. Тоді всі вони жили не в готелі, а по різних сім’ях. Аня потрапила в родину Мішеля і Соні Бампс — це тепер мої найкращі друзі в Бельгії. Мабуть, єдина сімейна пара закордоном, у якої немає машини. Вони пересу- ваються велосипедами. Аня побачила у них чудову колекцію з дисками

і відразу вирішила познайомити нас із Мішелем по телефону. Водномить я зрозумів, що це — рідна душа. Відтак ми листувалися вісім років, розмовляли по телефону, але не бачились. А коли я нарешті потрапив до Бельгії і ми обійнялися, було враження, ніби це мій друг уже років 15. Коли ми зі сестрою їхали з Бельгії додому і Мішель зі Сонею проводжали нас, вони розтиснули долоні і простягли ключі: для сестри — рожевий, для мене — синій. Кажуть: «Де білизна, знаєте, де гроші лежать, знаєте, де холодильник, знаєте, наш дім — ваш дім». Потім вони зробили ремонт, надіслали нові ключі, але вже мені одному. А ще цікаво: у мене день народження 10 листопада, у Мішеля — 11-го, у моєї дружини 24 січня, у його дружини — 25-го, у мого тата — 12 червня, у його тата — 13-го, у моєї мами 25 грудня, у його — 26-го. Був період, коли я працював у Центральній науковій бібліотеці, у відділі іноземної періодики, маю там довічний абонемент. До речі, навіть будував цю бібліотеку. Чоловіки були зараховані як співробітники, але коли почалося будівництво нової бібліотеки, всі працювали як будівельники, вантажники тощо. Увечері ж я ще грав весілля по ресторанах. Коли cин почав ходити до


дитячого садочка, у нього там запитували: «Яріку, а ким твій тато працює?». Він відповідав: «Мій тато працює будівельником на будівництві, а ввечері грає на бас-гітарі за гроші». Під час роботи на державній радіостанції «Промінь» було більше інтерактиву, ніж зараз. Я завжди мріяв отримувати від слухачів хоча б 100 листів. А бувало, що за декілька місяців отримав їх аж три тисячі. Люди писали, це були сповіді, зворушливе спілкування. Наприклад, 14-річна паралізована дівчинка, яка малювала, слухаючи мої програми. Коли вона померла, її мама привезла мені всі ці малюнки. У Києво-Могилянській академії є такий викладач філософії — Вадим Менжулін. Одного разу він прийшов на «Промінь», сюди, на Хрещатик, 26 і зі словами «це вам» дав мені книжку. Я дивлюся, а там переклад «Тевістокських лекцій» Карла Густава Юнга. Розгорнув, читаю надпис: «Ця книга перекладалася з 1993 по 1996 рік, щодня, з 18 до 19 години, під час програми Олексія Когана “Година меломана”. Тому вважаю Олексія своїм співавтором, ніяких дарчих підписів не роблю. З повагою, Вадим Менжулін». Це багато коштує, повірте. Єдине, що не змінюється, — це любов до своєї професії. За це іноді навіть гроші платять. Це кльово.

Я всім бажаю займатися улюбленою справою, попри все. Це великий кайф. Такі прості речі я вам розповідаю, мені якось незручно. Треба любити те, що ви робите. Якщо ви не любите — одразу до побачення. Якщо ви робите вигляд, що ви це любите — до побачення. Мій партнер і друг Володя Камінський каже, що нам вдаються фестивалі, бо ми любимо музикантів. Ми поважаємо себе, людина, яка себе не поважає, не може поважати інших. Нас цікавить не результат, а процес. Якщо ви працюєте на результат, а процес для вас мало важливий, декілька разів може вийти, а потім — кінець. Колись на радіо «Континент» Михайло Козаков процитував Олександра Блока, і ці слова стали моїм життєвим кредом. Спробуйте їх відчути. Приготуйтеся. Увага. «Якщо чогось хочеш, це обов’язково станеться, якщо не станеться, значить, бажання не було, а якщо станеться, але не те, — ваше розчарування примарне, тому що сталося саме те». Ви просто подумайте. Три роки тому, коли я вже працював на «Аристократах» і саме йшов на ефір, мені зателефонували з незнайомого номеру: «Олексію, доброго вечора! Мене звати Максим. Ми з моєю дівчиною посварилися. Вона піаністка у фортепіанному відділі консерваторії,

я не скажу, як її звати, бо одразу буде зрозуміло, хто це. Два тижні тому ми чули у вас “Вокаліз” Рахманінова в джазовій версії. Я знаю, що вона слухатиме вашу програму. Хотів, аби ви поставили цю композицію і сказали, що один хлопець просив передати. Вона зрозуміє, хто це». Я кажу: «Максиме, ви зараз насміхаєтеся з мене. Ви ж описуєте ситуацію, як у фільмі “Френкі та Джонні” з Аль Пачіно та Мішель Пфайффер. Але добре, мені не важко». Через годну після ефіру він телефонує: «Я зараз у неї. Ми помирилися». Знаєте, як настрій змінився? А потім на вечірці до річниці «Аристократів» підходить до мене красива пара, вітаються і дають запрошення на весілля. Таке буває. Радіо — це магія. До речі, фільм «Френкі та Джонні» всім раджу подивитися.

P.S. «Джаз неможливо полюбити, якщо не мати в собі хоч трішки самоіронії», — формула від Олексія Когана.

41


Т Р Е Н Д И

Продане #Всенсі чому великі корпорації разом із товарами продають нам щасливе життя і чи стаємо ми від того по-справжньому щасливими

ТАМАРА КІПТЕНКО

В онлайн-виданні Harward Business Review описують маркетологічний експеримент: споживачі дивилися 37 рекламних відео, створених шістьма компаніями, а різноманітні апарати сканували їхню реакцію. Метою дослідження було визначити, який прилад найбільш точно визначає зв’язок між реакцією на рекламу та продажами. Виявилося, що функціональна магнітно-резонансна томографія (фМРТ) найточніше просканувала мозок учасників експерименту, майже безпомилково визначивши зв’язок між їхньої реакцію на відео та купівлею товару. Отже, наші емоції й мозок, який їх продукує, більш промовисто й точно говорять про наші смаки й рішення, ніж ми самі. Сьогодні як великі корпорації, так і маленькі компанії послуговуються одним правилом: хочеш більше продажів — роби клієнта щасливим. Виробники

42

Виробники товарів і послуг усюди показують нам щасливих людей, натякаючи, що допоки ми не купимо цей гаджет чи ту помаду, не придбаємо абонемент до спортивної зали, не сходимо на тренінг із лідерства, то не станемо по-справжньому успішними і щасливими. Нав’язування комерційних уявлень про щастя настільки успішні, що саме за ними люди оцінюють життя своє та інших. І через це почуваються ще більше нещасними. інвестують чималі кошти у дослідження, аби дізнатися, з чого цей щасливий клієнт складається. Наприклад, користуються нейромаркетингом — набором інноваційних технологій, головна мета яких — за допомогою сканування нервової системи дізнатися реакцію людини на дизайн, смак, пакування, слоган, рекламу товару. Найбільша світова агенція з нейромаркетингу Nielsen на своєму сайті стверджує, що мізки реагують на світ за мілісекунди — набагато швидше, ніж свідомість. «Більшість із наших щоденних рішень, — кажуть вони, — є емоційними відповідями, які традиційні методи маркетингу виміряти не здатні». Апарат, що робить фМРТ, можуть собі дозволити тільки великі корпорації. Цей прилад досліджує глибинні структури мозку, визначаючи, як реагують різні його частини на зображений товар або рекламу. До речі, за емоцію щастя і радості в мозку відповідають префронтальна кора і гіпокамп. Щойно нейромаркетологи бачать, що ці ділянки збуджуються, реагуючи на якийсь чинник,

починають агресивно просувати цей подразник через різні канали комунікації. Тим самим непомітно для споживача не тільки нав’язують свій товар, але й узалежнюють від нього. Американський дослідник Вільям Дейвіс вивчає індустрію щастя. Він розповідає, що на емоції почали зважати у 90-х роках — саме тоді їх вирішили рахувати та комерціалізувати. Однак науковець вірить, що ідея обліку і детального розбору щастя людини на раціональні складові є утопічною. Емоції — це не факти. Щастя неможливо виміряти тоді, коли не пережив його сам. Це, каже науковець, — філософська помилка нейромаркетологів. Завдяки нейробіології можна виявити симптом, наприклад, злість; можна дослідити причини цього симптому, але неможливо зрозуміти, що означає бути розгніваним. Однак чому саме щастя, а не страх, жалість чи ніжність? На цих почуттях спекулюють, але не так масштабно. Компанія Coca-Cola, наприклад, розробила цілу рекламну кампанію


під назвою «Щастя» та інвестувала в її поширення чималі кошти. Найочевидніша відповідь — це те, що людям найбільше подобається бути щасливими. Однак не все так просто. Позитивна психологія виникла в 50-ті роки, коли Абрагам Маслоу видав книгу «Мотивація й особистість», де стверджував, що всі попередні вчення про психологію концентрують увагу на людських недоліках, уникненні болю і втечі від

нещастя. Натомість науковець пропонував зосередитися на добробуті, задоволенні, прагненні до щастя і сенсу в житті. Згодом цю теорію підтримали колеги Маслоу, лікарі, а з часом позитивний підхід перейняли менеджери великих компаній. Вони зрозуміли, що продуктивність працівників залежить від того, наскільки ті щасливі. Компанії навіть проводили дослідження, які виявили, що працівники, задоволені більшістю складових свого життя, на 12 % продуктивніші за нещасних. Менеджери почали розробляти кращі умови роботи, аби працівники тішилися й працювали. Тоді постало логічне припущення — якщо це працює

всередині компанії, то, можливо, стане дієвим інструментом і ззовні, тобто у продажах. Спершу психологію щастя використовували, аби встановити зв’язок купівля-радість у споживачів. Згодом маркетологи зрозуміли, що не достатньо, аби людина просто купила товар і стала задоволеною. Необхідно створити постійне бажання, яке не вщухає навіть після придбання продукту. Наприклад, купуєте сьомий IPhone, тішитеся добу, а потім думаєте, що потрібен ще powerbank, чохол красивий, чохол водонепроникний, якісніші навушники та монопод. А через тиждень в Америці у продаж виходить восьмий IPhone, і ось

43

Ілюстрації: Анна Ютченко

щастя


Т Р Е Н Д И

ви маєте нову ціль, до якої потрібні будуть нові чохли та моноподи. Окрім детального вивчення мозку споживачів, корпорації також замовляють масштабні соціологічні дослідження. За допомогою них можна менш витончено, але більш масштабно дізнатися, про що мріє цільова аудиторія. Дослідження «У прагненні щастя» компанії ZenithOptimedia охопило 6 000 мілленіалів з усього світу і з’ясувало, як покоління Y розуміє щастя, яким бачить свій шлях до дорослішання і як найкраще бренду впровадити це у свою маркетингову стратегію. 24 % мілленіалів з усього світу вважають найважливішим елементом на шляху до успіху наполегливість. Також цікаво, що 30 % представників генерації Y не задоволені своєю роботою, але залишаються на посадах через гроші. «Прагнення, — пишуть соціологи в дослідженні, — дійсно важливі для мілленіалів. Допомагайте їм брати від життя все. Закладіть таку можливість у стратегію на етапі розробки продукту. Не будьте просто корисними, будьте значущими». Бренди, які допоможуть їм організувати життя так, аби вони мали час провести час із родиною та друзями, будуть більш цінні. А через соціальні мережі уявлення про щастя для різних груп урізноманітнюють та персоналізують.

44

Таргетована реклама доносить специфічне рекламне повідомлення тільки до тієї аудиторії, на яку воно розраховане. Поведінка користувачів у соціальних мережах доводить, наскільки міцно індустрія радощів укорінилася у нашому житті. Дослідниця медій Меліса Арончик зазначає, що щастя стало найбільш цінною валютою на віртуальних майданчиках. Що більше цієї валюти у користувачів, то сильніше враження, що вони мають у своєму житті все. До прикладу, Instagram — головний інструмент поширення образу розкішного споживання, що проявляється у світлинах їжі, одягу, подорожей, спорту. В Instagram недоцільно бути нещасним. Водночас змагання за більш позитивну картинку викликає нестишне почуття заздрощів, адже у когось завжди буде щасливіший сніданок чи відпочинок. «Коли людина закриває Instagram, попри значну дозу щасливих фотографій, вона почувається пригніченою», — стверджує професорка Арончик. Ситуація не з найкращих. Люди так чи інакше прагнуть бути щасливими, та сценарії щастя за них продумують ті, хто вивчають їхній мозок чи досліджують поведінку. Більш вразливі та менш свідомі споживачі підтримують правила

цієї комерціалізованої гри й поширюють штучне щастя через соціальні мережі. Бренди активно просувають персоналізовані можливості купити щастя. А науковці доводять, що щасливішими стають люди, які вкладають гроші у те, що приносить досвід, а не матеріальні накопичення. У підсумку індустрія позитиву й радості робить людей більш нещасними. «Важливо навчитися слухати самого себе», — розповідає Олег, колишній сомельє престижної київської винарні. Зараз він працює інструктором з активного туризму, водить групи в гори, займається водним велотуризмом. Олег відмовився від просування кар’єрними сходами на користь того, що любить по-справжньому. «Найголовніше — це знайти баланс, гармонійний розвиток фізичного і духовного», — розповідає про щастя. Олег користується старою Nokia, бо та ще жодного разу його не підводила ні в горах, ні у човнах, а про смартфон каже, що в нашому суспільстві це ознака статусу, а не функціональності. «Зараз так багато мотлоху довкола, що людина не має часу замислитися про щось високе і залежить від системи, яку їй створили штучно», — каже Олег. P.S. Кажуть, медитація допомагає краще прислухатися до себе. Можливо, вона і врятує нас від химерної індустрії щастя.


Досить прикидатися #Всенсі чого я навчилася в школі Гаська Шиян письменниця, мама 31 рік тому я пішла в перший клас у місті Пущино-на-Оці, такому собі Славутичі за 120 км від Москви. Коли ми слухали пісню про «город-Москву-лучший-в-мире», я сказала, що не треба узагальнювати, бо для мене, наприклад, «лучший город Львов». Нікого за мої висловлювання не репресували: мама зробила вигляд, що не напружилася, коли я переповіла їй цю історію, хоч мамина реакція на цей епізод змусила мене таки зрозуміти, що я сказала щось не цілком політкоректне. Школа для дітей науковців, де я навчалася, справді була мультикультурна і прогресивно-демократична, як на ті часи. Однокласник возив мені від бабушки із Грузії чурчхелу, а старшокласники у 1986-му їздили до Америки, щойно зустрілися Рейган і Горбачов. Потім ми повернулися в «лучший город Львов», і бабуся моєї новоспеченої однокласниці падала перед моїми батьками на коліна за те, що ми «зберегли на чужині мову». Для мене це було незрозумілим, бо я не бачила нічого особливого у тому, що між собою ми розмовляли рідною мовою (в тому числі з дідульою у Львові російською), а в публічному просторі — загальновживаною. Потім на уроці читання я сказала, що на обкладинці підручника «піонер грає на горні», і мене виправили: він сурмить у сурму. Стало зрозуміло, що глибини мов бездонні. Щоправда, злегка напружувало, що через невживання галицьких діалектизмів на людей у колективі зиркали з підозрою. Трохи згодом з цієї ж читанки для 3 класу ми читали якийсь антирелігійний текст, здається, про те, як розсекретили фальшиве мироточення ікони. Мене ніхто не вчив молитов, і я не знала, як правильно хреститися, але щиро здивувалася: «Нащо ми це читаємо, коли півкласу тихцем ходить на церковний хор?». Через рік у нас уже був урок християнської етики, і я спитала, чому релігія так пригнічує сексуальність і забороняє контрацептиви. Вчителька, яка була свідком богоявлення біля потічка на Високому Замку, не знала, що мені відповісти. Висновок із цих спогадів один: головна життєва компетенція, якої я набула у школі, завдяки чи всупереч, — це вчасно казати: «Альо, досить уже прикидатися!» Попри всі суперечливі моменти, я все-таки вважаю, що публічні школи з інноваційними підходами, рівним доступом до освіти і різнорідним контингентом — це найкращий варіант. Хоумскулінг занадто ізолює дітей і забагато вимагає від батьків, позбавляючи їх часу на власний розвиток. Приватні школи ж — це «позитивне гетто», виходячи з якого, дитина часто не готова до реальності. Школа має не лише давати пакет знань, а й учити налагодження соціальних зв’язків, емпатії й відстоювання власної позиції. У звичайній загальноосвітній школі дитина адаптується до широкого зрізу суспільства, а те, наскільки вона прийме закони овечого стада, залежить від сім’ї та індивідуальних схильностей. Мені, наприклад, із працівниками різних установ не страшно спілкуватися значною мірою через те, що у мене були різні однокласники. Для своєї дитини я би мріяла про школу для сов-фрилансерів. Так, щоб навчання тривало від 11 до 19 години, а графік канікул був гнучкий. Але розумію, що такого варіанту у світі, підлаштованому під людей, яким не складно прокидатися рано і які люблять завершувати день о 20-ій, напевно, не існує. Тому, змирившись із нестерпними режимом, я шукатиму, принаймні, таку школу, де багато експериментують, граються і досліджують. Де залишають простір для особистих виборів і свобод. Де не нав’язують релігійних чи патріотичних догм. Де створюють комфортні атмосферу і простір для спокійного і радісного дитинства. Бо тоді є шанс, що дитина любитиме місце, де народилася і виросла, нетравматичною і нетоксичною любов’ю. Ілюстрація: Kagugar

P.S. Навчальні заклади готують дитину до життя у суспільстві, яке самі ж і віддзеркалюють.

45


Т Р Е Н Д И

І ти, Бруте? #Всенсі чому спеціалісти із різних галузей перепрофільовуються на айтішників

ВАСИЛЬ АРОВИЧ ЯКІ ФАХІВЦІ ПОТРІБНІ

На порталі work.ua в розділі ІТ розміщено в 14 разів більше резюме, ніж вакансій. Протягом 10 років кількість робочих місць у галузі очікувано збільшиться у 2,5 рази. В ІТ приходять не тільки випускники профільних спеціальностей, але й люди з інших професій. Однак бути айтішніком — це не лише писати програми за допомогою кодів. ІТ-спеціальностей є безліч, і, перш ніж перепрофільовуватися, потрібно з’ясувати, що саме вас цікавить.

Щороку університети випускають 12 тисяч спеціалістів, а навчальні центри — понад 20 тисяч слухачів у сфері IT. Однак загалом на ринку праці попит перевищує пропозицію і певних спеціалістів усе ж бракує. ІТ-компаніям потрібні не лише розробники— це 60 % вакансій. Інші 40 % — аналітики, менеджери з продажів, маркетологи, акаунт- менеджери, SMM-спеціалісти. Найбільше потрібні фахівці з кібербезпеки, спеці-

46

алісти з управління проектами, веб-дизайнери, менеджери попередніх продажів, технічні редактори. На думку бізнес-консультантки Вікторії Цицак, перспективними на ринку також будуть бізнес-аналіз, бізнес-консультування та наука про дані. Особливо цінується, якщо людина поєднує знання та навички із різних напрямів.

ІЗ ЧОГО РОЗПОЧАТИ

Один зі способів влаштуватися на першу роботу в ІТ — знайти компанію, де є навчальні, зазвичай безкоштовні, курси (GlobalLogic, SoftServе, Eleks та інші). Учнів, які успішно опанували програму, запрошують на роботу. Новачки, як правило, стартують із початкового рівня. В ІТ-сфері досить чітка градація кар’єрних рівнів, від початківця до лідера. Поділ такий: людина з досвідом роботи від трьох місяців та англійською нижче середнього претендує на рівень молодшого спеціаліста, від двох років досвіду та англійською, вище середньої, — на рівень старшого. Лідером можуть стати ті, хто у галузі більше чотирьох років і впевнено спілкуються англійською. Початківців беруть на роботу як джунів (так їх скорочено називають від англійського слова junior), і саме вони зазвичай виконують наймаруднішу роботу. Зарплата стартує від 200 доларів. За величезної конкуренції перемагає той, хто вміє більше. Для роботи в ІТ потрібно знати англійську. Так легше вчитися, кодити і спілкуватись із клієнтами. Математику


вчити не потрібно, але її знання буде перевагою. Щоб не проходити підготовчі курси даремно, слід наперед ознайомитись із вимогами до кандидатів на ту посаду, яка цікавить.

ЧОМУ ОБИРАЮТЬ ІТ

Кожного року портал для айтішників dou.ua складає портрет середньостатистичного ІТ-спеціаліста. Серед іншого там розміщують статистику, чому люди обрали роботу в цій галузі. 79 % цьогорічних респондентів обрали ІТ, бо цікавляться технологіями, 53 % — через високі зарплати (за даними компанії «PwC Україна», дохід в ІТ-галузі у 2016 році зріс на 10 %, порівняно з попереднім роком), 45 % — через можливість кар’єрного зростання, 28 % — через гнучкий графік, 16 % — незашорений колектив, 15 % — випадково. Часто не тільки гроші чи зацікавлення спонукають змінити професію, а й бажання подивитися на життя по-новому.

ІТ — ЦЕ НЕ ЛИШЕ ПРО ГРОШІ Сергій Козюк воював на Сході, після демобілізації у 2015-му почав вивчати Java Scipt та FrontEnd розробку на курсах «АТО-Академії». До війни чоловік працював радіофізиком. «Багато моїх друзів працюють в ІТ-сфері. Коли ми повернулися з фронту, хотілось чогось нового. Фінансовий чинник теж важив. Коли ми йшли на війну, долар був по 8, а коли повернулися, — по 16 гривень. Мені зателефонував друг і сказав, що у його компанії проводяться ІТ-курси для ветеранів. За освітою я радіофізик, і деякі знання з попередньої професії мені допомогли в ІТ. Дуже підтримали друзі, в одного з них я жив перші 3—4 місяці і паралельно навчався», — розповідає Сергій. Він уже третій рік працює FrontEnd розробником: проектує та розробляє інтерфейси для веб-застосунків та сайтів у компанії Eleks. Каже, що гроші не можуть бути єдиною мотивацією працювати в ІТ. Ті, хто працюють лише заради грошей, більше ризикують професійно вигоріти. «До переходу в ІТ я вважав, що робота і сім’я — це різні речі. Зараз усе навпаки: я можу працювати віддалено, сходити в поліклініку чи посидіти з дитиною. Тут немає керівника, ще головнішого керівника, а потім ще директора керівників. Від початку роботи в ІТ у мене зруйнувалося багато стереотипів. Здивували люди — вони менш агресивні, не самозакохані і дуже дружелюбні. Дочекатись 18:00 і схареним піти додому, кожного дня мріяти про вихідні — це не про ІТ, бо тут треба бути постійно захопленим», — розповідає чоловік. Оксана Новицька за освітою перекладачка, але вибрала для себе сферу ІТ. Почала відвідувати курси за рекомендацією друзів. Згодом працювала інженеркою зі забезпечення якості, керувала про-

ектами, а зараз є бізнес-аналітикинею. Працювала у польській, німецькій, голландській та українських компаніях. «Не важливо, чи працюємо ми офіціантами, продаємо квіти чи створюємо мобільні додатки — головне, аби нам це подобалося. Перехід в іншу спеціальність дуже міняє людей, і ключове тут, — який сенс вони у це закладають: перейти заради грошей чи заради задоволення від роботи. Хтось в ІТ-сфері реалізовує амбіції, інші шукають верстат для друкування готівки. Я обрала перше», — говорить дівчина. Після двох років віддаленої роботи Оксана зрозуміла, що вона не інтровертка, а екстравертка, і перебралася до офісу.

ІТ - ЦЕ НЕ ЛИШЕ КОДИТИ

Вікторія Цицак більше 10 років працює у сфері бізнес-консалтингу, розробляє ІТ-стратегії та проекти для державних структур і міжнародних компаній. «Сфера новітніх технологій — це дуже широкий спектр можливостей, і варто спочатку зрозуміти, в якому напрямку хочеться працювати. ІТ часто розглядають спрощено: “буду кодити і писати програми”, але є й багато іншого. Наприклад, можна розробляти дизайн застосунків чи аналізувати тренди в індустріях. Варто поспілкуватися з колегами і друзями, які мають досвід роботи, та оцінити власні можливості. Наприклад, як на мене, щоб працювати у бізнес-аналізі, потрібно одночасно розумітися на бізнесі та технологічних трендах, на економіці та роботі державних органів. Звісно, все залежить від проектів та залучених до роботи сторін», — говорить Вікторія. Експертка розповідає, що чітко поставлена мета допоможе людині досягти бажаних успіхів: «Моя колега багато років працювала головною бухгалтеркою, але між тим паралельно цікавилася ІТ. Зараз вона вже перейшла в ІТ, вчиться кодити та опановує основи бізнес-аналізу. Звісно, для неї є викликом те, що треба вивчати деякі базові речі, але все залежить від цілеспрямованості». Уявлення про ІТ як про галузь, де можна заробити легко і швидко, часто спрощене, адже заробіток насправді є наслідком важкої розумової праці. Переваг також не бракує: зарплата у валюті, кар’єрне зростання, неформальне спілкування та активний розвиток. Однак кожна людина повинна зважити для себе сама, у який спосіб і в який ролі приєднуватись (якщо приєднуватися) до ІТ.

P. S. Здається, поділ на фізиків і ліриків уже не актуальний, натомість усі люди — це або айтішники, або ні.

47


ПРОСТІР

Пірнути #Всенсі чому в Україні варто ризикувати та створювати власний бізнес

МАРТА КОБРИНОВИЧ

Центр підприємництва Українського католицького університету розташований у будівлі, яка за кілька місяців стала для Львова символом нових ідей — у Центрі Шептицького. Керівник Центру Михайло Думанський каже, що бізнесу не слід боятися конкуренції — за рахунок інноваційності він завжди може зайняти вільну нішу. Це називається стратегією блакитного океану.

Три головні напрямки Центру підприємництва — освітні технології, соціальне підприємництво та креативні індустрії. Освітні технології (EdTech) — закономірний вибір, адже УКУ

тестувати на інших ринках, а УКУ — один із 1850 католицьких університетів у світі. Соціальне підприємництво — це сфера, що поєднує бізнес і благодійність. Тому метою

має експертизу в освіті та мережу випускників. Через центр інноваційної освіти «Про.Світ», який очолює наша випускниця Лілія Боровець, ми можемо надати нашим командам доступ до інших університетів та освітніх проектів. До того ж, новий продукт потрібно

центру є відвернути громадські організації від моделі «написати ґрант — освоїти кошти — написати наступний ґрант» до більш сталої моделі, за якої соціальне підприємництво є справді підприємництвом. А також дати філантропам пересвідчитись, що вони мають

48

багато однодумців. Креативні індустрії — це найбільша terra incognita. Це і мода, і дизайн, і реклама, і медіа. Цей напрямок ми плануємо запустити за рік, а до того проведемо дослідження, щоб побачити, в яких саме індустріях найбільше зацікавлений як університет, так і громада Львова. В ідеалі місто, аналізуючи свої потреби, має виставляти пріоритети на три-п’ять років, і небайдужий бізнес також повинен артикулювати свої запити. Наш ринок не є перенасиченим. Ми маємо інкубатори та навчальні програми — наприклад, нещодавно відкрився інкубатор при «Львівській політехніці». Є успішні хакатони, які проводять під міжнародними лейблами. Але конкуренції немає. Якщо поділити кількість інкубаторів та акселераторів на кількість людей, коефіцієнт буде близьким до нуля. Десять років тому в Чикаґо був один повноцінний інкубатор і ще один такий собі, а зараз — більше сотні. В Амстердамі не було практично нічого, а зараз він у двадцятці інноваційних міст світу. Так само було з Нью-Йорком, поки Майкл Блумберґ не став мером і не почав розвивати інноваційну екосистему міста. Якщо порівняти ці міста зі Львовом, спершу хочеться опустити руки й


в океан повільно, але має великий потенціал, особливо якщо працювати з технологією системно. Виробництво є важливим, але зараз воно цілком задовольняє попит. Люди бояться створювати своє. Думають, що перш за все потрібно зареєструвати компанію, а потім уже щось робити — не знаючи, які ресурси тобі потрібні, хто твій клієнт,

яку проблему ти розв’язуєш. Є й інший підхід: маю ідею, дайте мені грошей. Ще не знаю, що робити, але дасте грошей — щось зроблю. Є запит на те, щоб Україна піднялася вище у рейтингу сприятливості ведення бізнесу. Є прошарок людей, які хочуть робити щось своє, але мають високооплачувану роботу. Тому вагаються: створювати власний бізнес чи залишатися на своєму комфортному місці. Поки немає венчурних інвесторів та екосистеми для стартапів, наважитись на створення власного бізнесу нелегко.

Варто знати клієнта та пропонувати продукт, який йому потрібен; розуміти, що вже є на ринку і чим ти можеш бути унікальним. У будь-якому напрямі спершу треба знайти 5 % інноваторів, які скажуть «овва, мені це потрібно!». Якщо ці 5 % підуть за вами, вони приведуть послідовників — і ви вийдете до більшості.

P.S. Навчання у Центрі підприємництва УКУ стартує в січні 2018 року з напрямку освітніх технологій. Ментори й лектори працюватимуть із кожною командою 10 тижнів. Далі — блакитний океан.

49

Фотографії: Анна Ільченко, Дарія Скрипнюк

сказати, що нічого подібного в нас не буде. Проте, якщо докласти більше зусиль, усе можливо. У Нью-Йорку багато акселераторів виникли на базі університетів, інші працюють із вишами, бо ті мають розробки, патенти, технології. Програма з інновацій та підприємництва УКУ випереджала час. В Україні тільки з’являється попит на CINO (Chief innovation officer — директорів з інновацій), а наша програма існує вже декілька років. Ми заохочуємо студентів створювати щось своє й заклали в програму речі, які будуть актуальними й завтра, й за 10 років. Наприклад, додали курс про співпрацю великого бізнесу та стартапів, дизайн-мислення. Працюючи з менторами, студенти програми вчаться робити помилки і швидко їх виправляти. Програма дає певний набір знань, навичок і вмінь, але також спонукає до зміни типу мислення — від споживацтва до впровадження свого. І виявляється, що відкрити власний бізнес не так і складно. Україна — це країна великих можливостей. На більшості ринків є вільні ніші. Зараз у світі в тренді фінанси й особливо фінансові технології. Банки — доволі консервативні установи: останньою великою інновацією для них було впровадження банкоматів. Онлайн-банкінг, поширений в Україні, — це проривне рішення: в багатьох країнах світу він значно менш розвинений. Під час ІТ Арени керівник 500 Startups Марвін Ляо прогнозував активний розвиток охорони здоров’я, освіти та всього, що пов’язане з рекламою та медіа. Ще один перспективний напрям — мода. Ця індустрія може швидко й радикально змінюватись, аж до роботів-манекенів. Сфера великих даних рухається


П Р О С Т І Р

2 000 000 000 друзів #Всенсі навіщо розповідати про власне життя у соцмережах і як собі цим не нашкодити

МАРІЯ ГОРБАНЬ

КОЛИ INSTAGRAM — РОБОТА, А НЕ РОЗВАГА

Тернополянка Таня Пренткович не планувала бути блогеркою, але нині присвячує своєму профілю в Instagram 9—12 годин щодня. У дівчини 152 тисячі підписників. Вона регулярно ділиться відео, фото та розповідями про півторарічного сина, чоловіка та собаку. З її профілю можна дізнатися, куди вирушити в подорож, чим краще підгодовувати дитину, як доглядати за шкірою та що подарувати чоловікові на день народження. «Тема мого блогу — це сім’я, — розказує вона. — Я намагаюся власним прикладом показати, що після народження дитини життя не зупиняється, навпаки, — стає яскравішим. Люди самі почали підписуватися, розпитувати. Намагаюся бути щирою,

50

Розповідаючи в соціальних мережах про пережите сексуальне насилля, людина має бути готова, що їй порадять не займатися ексгібіціонізмом і звернутися до психотерапевта. Саме так дехто заповідав чинити учасницям і учасникам флешмобу #ЯНеБоюсьСказати, покликаному привернути увагу до насильства. Публічність у Facebook — це перебування у товаристві двох мільярдів інших користувачів, кожен із яких може реагувати на будь-який контент довільно: вподобувати, засуджувати, знецінювати. Бажанню (потребі?) бути публічними є, однак, пояснення. розповідати про все. Звісно, є теми, які оминаю. Кожен має свої таємниці». Кандидатка психологічних наук Ірина Семків пояснює: особисті історії у соцмережах привертають увагу. Читаючи їх, люди впізнають власний досвід. «Популярність таких історій можна пояснити природною потребою людей переймати досвіди інших для того, щоб знати, як поводитись у подібних ситуаціях. Ми навчаємося від інших», — каже Ірина. Блогерка Таня Пренткович разом із чоловіком заснувала мережу ресторанів східної кухні Tiger Box. Звідси дівчина часто постить фото страв, розповідає про ведення бізнесу. «Профілі у соцмережах — це наші візитівки. Для мене Instagram є також роботою. У

соцмережах можна і треба розвивати свій бізнес, заробляти», — говорить Таня.

НЕЗВАЖАЮЧИ НА КРИТИКУ

Про власний досвід у соцмережах розповідають, щоби привернути увагу до важливих тем. У липні 2016 року журналістка та громадська активістка Настя Мельниченко розпочала флешмоб проти замовчування сексуального насильства. Під гештеґом #ЯНеБоюсьСказати вона розповіла особисті історії, пов’язані із насильством, і закликала розповідати про це інших. Ініціатива викликала резонанс, у флешмобі взяли участь декілька тисяч жінок і чоловіків. Згодом про це почали говорити в медіях, писати книжки, ставити театральні постановки.


від інформації, яка здається зайвою або непотрібною.

НЕЗАТИШНИЙ FACEBOOK

29-річна Наталя рідко сидить у соцмережах чи лайкає фотографії друзів, а на своєму профілі замінила справжнє ім’я на псевдонім. «Я не хотіла, щоб кожна знайома зі мною людина додавала мене в друзі, незалежно від наших реальних стосунків та взаємного ставлення. У соцмережах дружила лише з тими, з ким справді спілкувалася і була в хороших стосунках», — розповідає дівчина. Їй шкода часу і зусиль, щоб фотографувати своє життя і, викладаючи все в соцмережі, перетворювати його на історії. «Коли читаю чужі пости, інколи здається, що живу неправильно і нецікаво лише тому, що не хочу писати про події свого життя», — каже Наталя. Соцмережі для дівчини — спосіб підтримувати контакт із людьми, з якими не можна зв’язатися інакше. Стрічку вона майже не читає. «Інколи купую щось через соцмережі або беру участь у розіграшах. Особистого нічого не викладаю, бо не хочу, щоби

хтось міг заздрити моїм успіхам чи тішитися невдачам. Коли не було іншого вибору, через соцмережі просила допомогти знайти собаку або водійські права», — розказує Наталя. «Перш ніж щось опублікувати, варто подумати про користь і шкоду від цього. Треба пам’ятати, що ваше повідомлення, швидше за все, побачать усі. Зробивши скріншот, вашу історію зможуть поширити і для тих, хто не мали би її читати», — каже психологиня Ірина Семків. Натомість більшість менеджерів по роботі із персоналом, окрім резюме, переглядають і профілі потенційних працівників у соцмережах. Тому інколи може нашкодити не лише надмірна відвертість, а й повна відсутність інформації про людину. P.S. Будь-яка ваша дія на Facebook чи на інших сайтах (якщо залогінитися через соцмережу) відстежується і записується на внутрішніх серверах. Facebook зберігає навіть пости, чекіни і фото, які ви не публікуєте або відразу видаляєте.

51

Ілюстрація: Сара Мазетті

«Тему насилля довго замовчували. Нарешті люди відчули, що вони можуть безкарно про це поговорити і їхні висловлення будуть резонувати з думками більшості», — каже Настя. Дівчині інколи дорікають за надмірну відкритість у соцмережах. Утім вона вважає, що історії з життя ілюструють ширші проблеми й теми. «Якщо ви розповідаєте щось із власного життя, то більш імовірно, що вас почують», — говорить активістка. Здебільшого люди знецінюють досвід, яким інші діляться у соцмережах, бо самі не здатні на схожу відкритість і відвертість. Настя Мельниченко радить не реагувати на критику або ж розсміятися у відповідь. Натомість важливо прислухатися до тих людей, яким довіряємо. «Ми чомусь звикли думати, що, якщо чуємо когось у соцмережі, то, напевно, ця людина дуже розумна. Але соцмережі дають змогу говорити і не дуже розумним людям, розв’язуючи руки в плані безкарності, дозволяють писати анонімно, говорити вільно без жодної негативної віддачі», — розповідає вона. Психологиня Ірина Семків каже, що осуд — це своєрідний захист


П Р О С Т І Р

Грядка на #Всенсі як містяни вирощують городину у квартирах і на дахах

МАРИНА ВЕРЕЩАКА Місто стає все більшим і віддаляється від села, тому містяни привносять сільську цінність — свіжу городину — у свій простір. Грядки на підвіконні, у контейнерах, на дахах — неминуче майбутнє для тих, хто цілорічно хоче їсти здорову їжу. І якщо у вас виживають не лише кактуси, можете спробувати виростити щось їстівне. «Я посадила вдома базилік, він виріс, і мені це так сподобалося», — розповідає Олена Зикіна. Після базиліку дівчина взялася вирощувати помідори, а зараз перейшла на мікрозелень. Це демоверсія знайомих нам овочів: редису, буряка, капусти, броколі. Їх вирощують із насіння. Коли насінина дає паросток і перші листочки, їх зрізають і їдять. Завдяки невеликим розмірам мікрозелень виростає щонайбільше за 14 днів, проте за цей час накопичує достатньо поживних речовин. Якщо не братися за промислові масштаби, мікро- або стандартна зелень — найвигідніший варіант, бо вона швидко росте

52

Коли люди заллють усю землю асфальтом і забудують багатоповерхівками, городина ростиме всередині домівок — на поличках і на дахах. Тобто вже росте. Ви, скажімо, коли-небудь узимку смакували борщ чи салат із зеленою цибулею, вирощеною на власному підвіконні? Якщо так, то ви вже долучилися до міського фермерства. (від 7—14 днів до двох місяців, залежно від виду). А базилік, який поступово стає популярнішим за петрушку та кріп, росте безперервно, і не треба постійно купувати насіння. Однак хатні рослини потребують ретельного догляду: щоденного поливу мікролійкою і, якщо природного світла недостатньо, спеціальних ламп із червоним і синім спектром у певному співвідношенні. «Зранку ввімкнула їм лампу — сонце зійшло. Але залишати її вдома увімкненою не можна, як і будь-які електроприлади. Поїхати кудись навіть на два дні теж не можна — рослини загинуть», — каже Олена. Дівчина застерігає, що таке хобі сподобається не всім любителям свіжої зелені. Сама ж думає увійти в цю нову для України нішу з проектом — вирощувати вдома зелень і продавати її. Є також інший проект, який ще не вродив, але ідея посіяна і найближчим часом проросте. Максим Мамедов, дізнавшись про технологію вертикальних ферм, призупинив своє навчання закордоном і планує створити власну міську ферму. Максим хоче засадити дах і частину приміщення одного зі столичних

арт-заводів овочами і зеленню, а потім продавати городину у столичні ресторани і супермаркети. Чому дах? Дахи — це невиправдано порожній простір у місті. Навіщо ж їм пустувати, якщо там, ближче до сонця, можна посадити цілий город? Тим паче зараз є технології, завдяки яким можна виростити зелень без землі, а лише у воді із додаванням поживного розчину. Така технологія називається гідропонікою. Вирощування овочів на дахах не лише економить площу, а й сприяє енергоефективності будівлі: влітку насадження захищають дім від перегріву, а взимку від утрати тепла. Закордоном так облаштовують дахи офісних центрів. Окрім даху, Максим планує вирощувати зелень у приміщенні арт-заводу, а згодом розводити рибу. Це дозволить організувати колообіг води на фермі: риба своїми продуктами життєдіяльності підживлюватиме воду, де, за технологією гідропоніки, будуть рости рослини, які забиратимуть усе, що їм треба, з води і знову очищатимуть її для риб. На відміну від України, закордоном користуються такими хатніми городами і, живучи в


паркеті місті, впродовж року нарізають у салат щойно зібраний урожай. Кімбал Маск, брат винахідника «Тесли» Ілона Маска, виховує майбутніх урбан-фермерів, щоб ті пропагували вирощування городини в міських умовах. Так, у 2011 році він навчив учнів більш ніж 300 шкіл садити город у місті, пише українське аграрне видання Aggeek. А минулого року встановив 10 вантажних контейнерів, у яких молоді розробники збудували механізм для вирощування зелені. За допомогою штучного світла, вертикального розташування контейнерів із рослинами на стелажах і гідропоніки темні коробки перетворилися на простір для нового життя. Урбаністичні ферми вирішують одразу декілька проблем. Окрім того, що вони мобільні і їх можна поставити як біля ресторану, так і біля дому, таке виробництво не залежить від пори року і погодних умов. Вирощування у закритому просторі також обмежує вплив шкідників. До того ж, заощаджуються людські ресурси, адже більшість процесів на міських фермах автоматизовані. Міські фермери відмовляються не лише від використання великих земельних площ, а й від землі загалом. Замість ґрунту беруть різні суміші, субстрат із гравію чи кокосових волокон, вати, або саджають у саму лише воду, додаючи поживний розчин із добрив. Завдяки інтенсивній прямій подачі мінералів до рослини така технологія дозволяє пришвидшити темпи росту. Проте гідропоніка, яку часто беруть за основу міських ферм, підходить не для всіх овочів. За допомогою цієї

технології не можна виростити коренеплоди чи бульби (моркву, картоплю). «Якщо штучне світло і добрива використовувати як слід, то боятися шкоди від них не варто», — пояснює доцент кафедри садівництва та виноградарства Львівського національного аграрного університету Ігор Дидів. Окрім того, у традиційному овочівництві добрива так само необхідні, і їх активно використовують. Якщо ви взялися виростити зелень у хатніх умовах, зробити це на сонячному підвіконні цілком можливо. В інтернеті є безліч інструкцій і сайтів, де можна придбати насіння. Наприклад, пакетик базиліку у зародковому вигляді за 3 гривні. Вартість насіння окупиться із першим врожаєм. Влітку на базарі 150-грамовий пучок базиліку коштує приблизно 15 грн, а взимку у супермаркеті — 75 грн. Мікрозелень, вирощена вдома за 7—14 днів, коштуватиме 10— 20 грн за насіння (залежно від виду). Додайте також вартість контейнера, в якому ви колись замовили з ресторану їжу «зі собою», купку землі з квіткового горщика, воду і постійну увагу до поливу. І ось, — домашній город облаштовано. Городи у масштабах дахів — це, звісно, забавка для найбільш завзятих. По-перше, якщо ви живете в будинку, який перебуває у власності ОСББ, то потрібно домовитися з усіма мешканцями, щоби використовувати дах. Або роздавати врожай на всіх, чи платити орендну плату. По-друге, чекати на врожаї помідорів чи огірків досить довго, такі овочі швидше купити в магазині. Але якщо вирощувати системно і багато і мати на це

достатньо часу, міська ферма стане чудовою альтернативою вихідним на городі. Якщо ж фермерство не для вас, а свіжих овочів узимку все-таки хочеться, то ви — клієнт урбаністичної ферми. Ціни на такі продукти, як і на всю еко-продукцію, будуть вищими за ринкові. Проте міські фермери працюють над тим, щоб вартість їхньої городини була однаковою і взимку, і влітку. Таким чином, покупці переплачували би влітку, щоб окупити нижчу ціну взимку. Якщо влітку помідори з городу на базарі коштують 3—10 грн за кілограм, а взимку з теплиці 30—60 грн, то цілорічні помідори з міської ферми обійдуться приблизно у 55 грн/кг. На товари з міських городів, попри достатню кількість альтернатив, покупці знайдуться. Сенс продукції міських ферм у тому, що вам не везуть херсонські помідори через усю країну і враховують бензин у вартість, а приносять із грядки зі сусіднього будинку.

P.S. Першими технологію безземельного вирощування використали ацтеки, створивши плавучі острови з городиною на озері Тескоко. Нині гідропоніку використовують на космічних кораблях. Хіба ж міський простір не адаптується?

53


П Р О С Т І Р

54


#Всенсі нам потрібно вчитися сприймати нову архітектуру, вписану в історичний ландшафт

День святого Валентина 1945 року у Празі міг бути червоним хіба від крові: війна ще тривала. Чергове бомбардування зруйнувало десятки будинків, серед яких і звичайну п’ятиповерхівку в центрі міста, на площі Їрасковій, 6. Руїни розібрали лише за 15 років; залишилось порожнє місце. Хтозна, чи не була б ділянка порожньою дотепер, якби перший президент Чехії Вацлав Гавел не запропонував її забудувати. В лютому 1996 року тут урочисто відкрили Танцюючий будинок. Силуети веж застигли в танці, як американські актори Фред Астер і Джинджер Роджерс, спростовуючи думку, що камінь — нежива природа.

ТЕТЯНА КОМАНИЦЬКА

Соціальних мереж тоді не було — замість них теревенили на кухнях і в чергах. Цікаво, чи називали тоді нову споруду «косо-криво, аби живо», «сплющеною» чи «п’яним танцівником»? Хай там як, а будинок переміг у номінації «Дизайн року» журналу Time і став улюбленим місцем туристів. Минуло 20 років, і українська столиця прийняла свій архітектурний виклик. «Театр на Подолі» не похилений, не викручений, не різнобарвний, але спричинив цілий вибух емоцій та не завжди обґрунтованої критики. Суперечки переросли в громадянську кампанію з акціями протесту/ підтримки та збиранням підписів під петиціями «за» і «проти» театру. «Загалом я схвально ставлюся до сучасної архітектури, але не до цього крематорію в центрі міста! Він виглядає як задня частина другосортного супермаркету! — висловлює своє обурення студент Києво-Могилянської академії Андрій. — Я принципово туди не піду — в Києві є інші театри. Хоча, якщо театр перероблять на не-одоробло, навідаюся туди з удячності». Андрій далеко не єдиний, кому не до душі нова будівля. На заставці Facebook-сторінки «Громади Андріївського узвозу» — перекреслене зображення нового театру й гештеґ #SaveAndriivskyiUzviz. «У нашій сфері я не знаю жодного противника відкриття нової будівлі “Театру на Подолі”, — розповідає театральна менеджерка Олеся Тимошенко. — Конкурс проектів редизайну будівлі був прозорим, то чому активісти зацікавилися нею лише після відкриття фасаду? Частина публіки прийняла й полюбила театр, багатьом було цікаво прийти й подивитись, що там усередині, й поступово ця цікавість переважила скепсис». Минув рік, і суперечки навколо театру стали менш емоційними, перетворившись на спокійнішу, але шир-

шу дискусію про те, як правильно будувати сучасні будинки в історичному центрі міста, й чи вони взагалі там потрібні. Хоча створена на хвилі протестів робоча група далі шукає «шляхи врегулювання ситуації навколо реконструкції» «Театру на Подолі» й наполягає на технічній експертизі. Дехто ще сподівається, що будинок на Андріївському перероблять «під старовину». «Часи змінилися, люди змінились, а отже, й архітектура не стоїть на місці, — говорить угорська архітекторка Естер Бачо. — Призначення і принципи зведення сучасних будівель контрастують із тим, як і навіщо будували в минулому сторіччі». Пріоритетом зараз є максимальна ефективність і зручність будівлі за мінімальні кошти, то який сенс витрачатись на декор? «Зведену за європейськими стандартами енергоефективності будівлю стає дуже важко й дорого прикрашати через особливості планування, висоту стель, товщину стін», — додає Естер. На її думку, намагатись повторювати історичні будівлі немає сенсу. «Класична музика досі високо цінується, але ж ніхто не пише її так, як Моцарт і Бетховен. Навіть сучасна класика зовсім інакша, не кажучи вже про інші стилі, наприклад, рок чи альтернативу. Світ не стоїть на місці», — говорить Естер. Її думку поділяє українська архітекторка Анастасія Форостян. Вона каже, що розмаїття стилів і форм важливе у проектуванні будинків як у старих, так і в нових районах. Головне — не створювати будівель-химер, головний посил яких — «дивіться, як ми можемо». «Важко переконати людей у тому, що псевдоісторична архітектура — це підробка справжньої історії. Не всі готові подивитись на світ під іншим кутом, але ми не перші, хто проходить цей шлях. Варто лише згадати, як сприймали новаторську архітектуру й мистецтво раніше. Ейфелеву вежу називали соромом Парижа!» — розмірковує Анастасія. Конфлікт щодо «Театру на Подолі» вона сприймає як надію на діалог між споживачем і митцем, громадою і владою. «Людям дуже важливо, щоб їх почули, — говорить Анастасія. — Це розвиває культуру співпричетності до формування простору. Грамотно спроектовані й осмислені членами суспільства будинки дозволяють змінювати спосіб мислення, а разом із тим бачити й розуміти те, що довкола, — людей, архітектуру, соціальні зв’язки». Вона сподівається, що з часом українці будуть готові конструктивніше й тверезіше сприймати простір. Поки що для цього бракує якісної освіти. «Потрібні курси чи школи, де можна буде обмінюватись досвідом з архітекторами, інженерами, урбаністами. Але не варто замикатись лише на професійній освіті. Курс лекцій про те, як творили й сприймали тогочасну архітектуру в різні часи, було б доречно прослухати кожному», — резюмує Анастасія Форостян. Адже кожна епоха має свій спадок, який вплітається у складний історичний контекст, й реагувати на цей процес адекватно — виклик не тільки для архітекторів, а й для суспільства загалом.

P.S. Ґі де Мопассан так ненавидів Ейфелеву вежу, що щодня обідав у ній — лише тоді вона зникала з його поля зору. Коли там у «Театрі на Подолі» нова вистава?

55

Ілюстрації: Уляна Вінічук

Не одоробло


П Р О С Т І Р

Стеля (не) #Всенсі перетворюючи занедбані підприємства на креативні простори, не слід забувати про безпеку

РОМАН ТИЩЕНКО

«Ревіталізація колишніх заводів — один із пріоритетів Вишеградської четвірки, яка готова підтримати цей проект, — розповідає заступник львівського міського голови з питань розвитку Андрій Москаленко. — Мають бути залучені спеціалісти, проведені експертизи та сформований план дій». У такий спосіб промзони, які становлять 40 % території міста і приносять йому мало користі, поступово реінтегрують у міське життя. Звучить майже ідилічно — поки не зайдеш усередину. На обшарпаній стіні п’ятиповерхового корпусу РЕМА

56

Львівський завод радіоелектронної медичної апаратури (РЕМА) тепер називають просто Zavod. Виробництво тут жевріє лише в частині цехів, натомість порожні приміщення обживають соціальні підприємці, митці та стартапери. РЕМА — перше з 15-ти занепалих промислових підприємств, які львівська міська влада має намір ревіталізувати до 2020 року, перетворивши на громадські простори та осередки креативних індустрій. висить єдиний проіржавілий вогнегасник. Поруч із облаштованими коштом орендарів приміщеннями тут є кімнати, де можна знімати фільми жахів. Вибиті шибки, дірки у стінах, купи будівельного сміття, немає освітлення, зі стін стирчать дроти. Ступаючи, слід дивитися під ноги, аби не шубовснути у дірку в підлозі. В закинутих кабінетах — кінескопи від телевізорів, хімічні реактиви, пляшки від шампанського та інші докази того, що колись тут було життя. Йдучи коридором, можна почути музику. На п’ятому поверсі розташована студія йоги Your Choice. Керівник студії Михайло запрошує на заняття, поєднане з музичною репетицією. Довговолосий молодик

спершу грає на гітарі, потім бере до рук дерев’яну трубу. Йоги тут із вересня. Витратили літо на ремонт, аби в кімнаті можна було музикувати та медитувати. Незатишну атмосферу занедбаного заводу Михайло навчився ігнорувати. Важче не зважати на температуру: вже у жовтні в кімнаті 18 градусів. Корпус не опалюється, тож, коли вдарять морози, Михайло планує облаштувати тут підігрів самотужки. Тоді у РЕМА ввімкнуть десятки електричних обігрівачів.


впаде Радянська архітектура не завжди естетично приваблива чи вдало вписана у місто», — пояснює Чаплінський. Комплексній ревіталізації заводів заважає роздрібненість території — підприємство, яке колись належало державі, може мати 50 дрібних власників, кожен із яких дбає лише про свій клаптик. Той спосіб, у який креативний бізнес заселяє завод РЕМА, створює аналогічну проблему. Дизайнери, митці, художники, спокусившись копійчаною вартістю оренди, приходять до порожніх приміщень та облаштовують їх, пристосовуючи під свої потреби. Водночас власник не має ресурсів, аби дбати про будівлю та завод загалом. Йому не до того: РЕМА належить заводу «Іскра», який зараз проходить процедуру банкрутства. Годі сподіватися, що тут подбають про пожежну безпеку, опалення, утеплення. За словами архітекторки Тамари Зав’ялової, Державна служба з питань надзвичайних ситуацій, санстанція та Державна архітектурно-будівельна інспекція (ДАБІ) мають перевіряти стан будівель. Перевірки стосуються як нових, так і старих будівель. Вимоги до останніх набагато суворіші. Перед тим, як здавати їх в оренду, потрібно отримати загальний висновок від усіх інстанцій. Проте в

інспекціях самі вирішують, коли й куди навідатися. Власник, що занедбав будівлю, ризикує заплатити штраф від 100 тисяч гривень, а якщо хтось постраждає, може понести кримінальну відповідальність. «Якщо будівлі зведені кількадесят років тому, вони проектувалися за старими державними стандартами. Перш ніж здавати їх в оренду, потрібно провести обстеження й реконструювати відповідно до нових будівельних норм. Навіть якщо підведені всі комунікації, є вода, каналізація і світло, — все це зроблено за старими держстандартами», — розповідає Тамара Зав’ялова. До закладів громадського харчування, зокрема до пекарні, що існує на заводі, вимоги особливо суворі. На завод РЕМА ні ДАБІ, ні санстанція, ні пожежники поки що не зазирали. Тож, захоплюючись ідеєю перетворення непотрібних заводів на креативні простори, варто часом поглядати на стелю — чи не збирається вона впасти хіпстерам на голову. P.S. До речі, РЕМА досі виробляє унікальні дефібрилятори, які не поступаються найкращим світовим зразкам. Можливо, він міг би заробити собі на ремонт?

Ілюстрація: Уляна Вінічук

Ревіталізація промислових підприємств — тренд у Західній Європі, проте там вона має дещо інший вигляд. Дослідниця Ярина Сеньковська зі «Львівської політехніки» наводить приклад Емшер-парку в німецькому Рурі. Колись там видобували кам’яне вугілля. Після ревіталізації в 17-ти містах регіону з’явилися наукові установи та високотехнологічні компанії, нове житло, парки, культурні й громадські центри, відкрилося багато малих і середніх підприємств. Приклади комплексної ревіталізації промзон є в Португалії та Німеччині. Головний архітектор Львова Юліан Чаплінський сумнівається в тому, що у Львові можливе щось на зразок Емшер-парку. На це потрібно було б витратити мільярди, яких немає в бюджеті. Тож плани львівської міської влади — це радше спроба модерувати процес ревіталізації. «Є два головні типи ревіталізації: цілковитий демонтаж заводу або його пристосування під нові потреби. Спершу треба визначити, чи це фінансово доцільно, чи справді цінною є ця будівля, чи є сенс її зберігати.

57


ЦІННОСТІ

Неосела #Всенсі як містяни створюють села нового типу і чому це не завжди вдається

Неосело — це не про відновлення пам’яті чи реконструкцію будинків, а про переосмислення. Так говорять ті, що покидають своє звичне життя у місті і переїжджають у село, яке не намагаються відновлювати, а прагнуть побудувати натомість щось цілковито нове.

АННА ЮТЧЕНКО

ДІАНА ГОРБАНЬ В Україні є два типи неосіл: еко-села та мистецькі хутори. Часто мистецькі хутори плутають з еко-поселеннями. Але це зовсім різні речі, адже люди, які створюють еко-поселення, повністю відмовляються від благ цивілізації: живуть у хатахмазанках, не користуються електрикою та інтернетом. «Обирок» на Чернігівщині, «Гойч» на Житомирщині, «Дідова хатчина» та «Хатамайстерня» на Косівщині, «Хрулі-на-Сулі» та «Баранівка» на Полтавщині — арт-хутори, засновники яких намагаються створити нове культурне середовище: запрошують митців, проводять фестивалі, соціальні, екологічні проекти. Вони не відмовляються від комфортного життя, а творять альтернативне село як творчий осередок. Мистецький хутір зазвичай починається з однієї хати, яку викуповують у власника. Згодом, якщо проект розвивається, біля хати добудовують гостели,

58

Зазвичай спочатку кошти для облаштування арт-хуторів засновники беруть із власної кишені або отримують грант. місця для худоби, сарай для зберігання господарських речей, читальні, майстерні. Зазвичай там постійно живе щонайменше одна людина, яка доглядає за хутором. Інші учасники та учасниці ініціативи можуть їздити до міста на роботу, а на вихідні повертатись у село. Зазвичай спочатку кошти для облаштування арт-хуторів засновники беруть із власної кишені або отримують грант. Часто хутори згортаються саме через фінансові проблеми. Однак головною причиною невдач є непорозуміння між людьми.

ДВА ПОЛТАВСЬКІ ДОСВІДИ

Громадський активіст Валентин Бондаренко заснував артхутір «Баранівку» у 2010 році. Він шукав місце для проведення різних культурних та освітніх проектів. Назвав хутір «Будинком гарних людей»: активних, творчих, без поганих звичок. Допомагала облаштовувати місце в Баранівці організація Foundations for freedom. Через два роки порозуміння між людьми, що творили хутір, було втрачене, і він почав занепадати. Валентин покинув хутір. «Хрулі-на-Сулі» заснували у 2016 році переселенець із Криму Павло Ткачук та журналістка Настя Мельниченко. Вони познайомилися на мистецькому хуторі «Обирок», а потім вирішили створити власний. «Коли ми побачили назву села Хрулі, то зрозуміли, що це саме те, що ми шукали», — розповідає Павло. Хрулі — це село на річці Сула в Полтавській області, яке помирає. Тут немає навіть магазину, лише занедбані старенькі хатини. У подібній


59

Ілюстрації: Уляна Вінічук


Ц І Н Н О С Т І

хатині провів першу зиму Павло. За рік арт-хутір «Хрулі-наСулі» виріс у хату, майстерню Павла, гостел і читальню, яку допомагали розбудовувати волонтери організації «Будуємо Україну разом». Зараз на хуторі готуються до відкриття арттерапевтичного табору для дітей учасників війни та дітей із прифронтової зони. Павло власноруч майструє ліжка для гостелу. Павло та Валентин розповідають, на що варто зважати людині, яка хоче заснувати власний арт-хутір чи еко-село: Будьте готові до відсутності комфорту. Це перше, що чекає на людину, яка приїхала в село. Зазвичай хутірське життя починається в закинутій хатині, яку треба відновити. Спочатку це сприймається як відпочинок від міської рутини, своєрідна екзотика. Але згодом виникають труднощі. Саме відсутність нормальних умов свого часу шокувала Павла Ткачука. І хоча він також

60

Для людини, яка звикла до постійної взаємодії з іншими, життя в еко-селі може стати справжнім викликом. народився у селі, але мав там звичні для міста умови із санвузлом та опаленням. На хуторі чоловік майже все побудував власноруч. «Якщо у вас немає машини в селі, це погано, — каже Валентин, засновник артхутору “Баранівка” , — але ще гірше, коли вона є. Тому що вона постійно ламається, а відремонтувати її в селі неможливо». По харчі часто доводиться йти в інше село, оскільки у Хрулях немає крамниці. Павло

говорить, що сподіватися в селі потрібно лише на себе. Дістатися до Хрулів дуже важко, тому волонтери приїжджають рідко. Будьте готові залишитися для місцевих мешканців чужим. Коли Валентин із командою почали розбудовувати арт-хутір «Баранівка», виявилося, що порозумітися із місцевими мешканцями непросто. «Ми спілкувалися з головою села, проводили курси фермерства, толоки, допомагали прибирати на цвинтарі. Але місцеві почали називати нас сектантами, думали спочатку, що ми наркомани. Їх цікавлять не наші ініціативи, а гроші. Якби вони могли, то вже давно виїхали би до Києва», — каже Павло. У селі Хрулі мешкають приблизно сорок людей. Павло знайомий із двадцятьма. Він часто спілкується з місцевими, але відчуває, що живе з ними у різних світах. «Минулого літа літав тут яструб. Такий красивий, із широкими крилами. Вкрав у мене дві курки — та хай забирає, аби тільки жив і літав, — розповідає він. — А потім їду я на велосипеді в магазин і бачу його, розіп’ятого на стовпі. Виявилося, що це місцевий забив яструба, коли той залетів у курник. А щоб інші не залітали — розіп’яв його і повісив на стовп». Хоча, за словами Павла, місцеві спілкуються охочіше, якщо йдеться про можливість заробітку: «Якось до мене прийшов чоловік, просив скеровувати до нього тих, що приїздять на хутір, бо має мед на продаж. Я ж тільки за, щоб місцеві вчилися заробляти тим, що вони мають». Будьте готові до самоти. Для людини, яка звикла до постійної взаємодії з іншими, життя в еко-селі може стати справжнім викликом. Іноді стається так, що


поруч немає нікого. «На хуторі людина починає спілкуватися сама зі собою, щось у собі знаходити, перебудовувати. Якщо любить спілкування, то його може забракнути. Усі погані звички чи риси характеру будуть проявлятися. На хуторі треба працювати над собою і контролювати себе. Наприклад, там складніше займатися спортом чи саморозвитком. Але якщо це робити, то прогрес починається швидко», — розповідає Валентин. Щоб доглядати за хутором, часто доводиться залишатися наодинці. Павла, який живе на хуторі другий рік, від самотності рятують кози і вівці, а також Інтернет, завдяки якому вдається не втрачати зв’язок зі світом: «Звичайно, буває місяць або більше, коли немає нікого. Водночас я не відірваний від міста, від людей». Будьте готові до непорозумінь у команді. Більшість арт-хуторів згортаються саме через те, що люди, які їх розбудовують, мають різні погляди і прагнення. Це стало причиною провалу «Баранівки»: коли до команди долучилися нові люди, доходити згоди стало складніше. «Ми домовилися, що три людини прийматимуть рішення, тобто я і ще дві. І вони почали приймати рішення, протилежні моїм, — розповідає Валентин. — Через місяць конфлікт дійшов до того, що мені поставили вимогу: або я слухаюсь їх, або йду і залишаю все тим людям, а вони продовжать будувати хутір, або виїжджають ті люди і все закінчиться. Я поїхав». Команда, яка працює над розбудовою арт-хутора «Хруліна-Сулі», тільки формується, але проблеми у порозумінні вже виникають. Павло розповідає: «Часто проект починає одна людина, а потім підтягуються

інші, і виникає боротьба за те, хто головний. Це ж командна гра. Дуже багато ресурсів витрачається на беззмістовні сварки. Я не хочу, щоб такий трагічний досвід був і у нас. Хочу, щоб всі нові люди, які сюди згодом приїдуть, спробували створювати щось своє. А “Хруліна-Сулі” щоб лишались окремо». Тим, хто хоче заснувати хутір, Валентин радить більше думати про інших і долати в собі егоїзм: «Нині я розумію, що міг поводитися в команді інакше, бо справжній лідер ніколи не каже “Я”, а каже “Ми”». Відміряйте сім разів. Рішення їхати на хутір має бути абсолютно виважене. Такий переїзд повинен мати чітку мету. «Якби я їхав, аби їхати, це не мало би сенсу. До цього рішення варто ставитися серйозно. Можна їхати, але не продавати свій будинок чи квартиру в місті. Якщо людина тікає від себе, то, приїхавши в село, не зможе позбутися себе», — розповідає Валентин. Досвід життя на хуторі змінює людину. Коли Валентин повернувся до міста, то почувався розгубленим. Знову

знайшов роботу, але розумів, наскільки неважливим є те, що він робить. Минув певний час, поки він знову пристосувався до міста: «У “Баранівці” у мене був пес, мені його подарували маленьким, а згодом виросла величезна німецька вівчарка. Це був мій друг, ми проводили багато часу разом. Коли я забрав його до міста, то бачив і відчував, що там йому немає місця». Перш ніж створити власний арт-хутір, Павло Ткачук допомагав розбудовувати схожі проекти у Криму та Білорусі, певний час мешкав на арт-хуторі «Обирок». Це допомогло йому зрозуміти, як влаштоване хутірське життя. Тож якщо і ви замислюєтесь над створенням власного екосела, спробуйте спершу пожити у схожій місцині і відчути, чи підходить таке життя вам.

P.S. Не створюйте хутір, не будьте впевнені в собі, не розумійте нікого, не творіть, не виходьте з дому, не ризикуйте, не живіть!

61


ц

Ц І Н Н О С Т І

Згадати все #Всенсі як історія перетворюється на політичну технологію

ЮРІЙ ОПОКА

Через 21 рік після цих подій польські католицькі єпископи написали своїм німецьким колегам лист, де пробачали і просили пробачення за минулі кривди. У 1970 році німецький канцлер Віллі Брандт впав навколішки перед пам’ятником повстанцям Варшавського ґетто. Із цього символічного жесту в Європі почалася ера «політики жалю». Без слів «ніколи знову» не минали важливі дати й міжнародні конференції. Риторика покаяння та прощення стала панівною у міжнародних перемовинах про історичні події. Після

62

Спальний район обернули на руїну за три дні. 1 серпня 1944 року вибухнуло Варшавське повстання, яке вже за кілька днів криваво придушили німці. Впоравшись із бойовими загонами повстанців, відділення SS ходили від будинку до будинку й вогнеметами випалювали все живе у під’їздах та квартирах. Варшавський район Воля постраждав найбільше. Упродовж 5—7 серпня німці вбили від 30 до 65 тисяч варшав’ян. Точна кількість жертв невідома, оскільки багатьох спалили. об’єднання Німеччини й колапсу Радянського Союзу каяття за історичні кривди стало всеохопним: французи пробачали німцям; німці каялися перед євреями, поляками, росіянами; поляки перед українцями; був період, коли навіть росіяни перепрошували поляків за Катинський розстріл. Міжнаціональні примирення відбуваються в рамках спеціальної політики, котру ще називають політикою пам’яті. Це є свідомо впроваджені норми, які формують і регулюють офіційний історичний наратив. На початку ХХІ століття оцінка історичних трагедій зде-

більшого була усталеною: «Голокост неможливо заперечити», «колективної вини народів не існує», «меншини повинні бути захищені», «право на безпеку є невід’ємним, а отже, і право на біженство й притулок» тощо. Ці ідеї походять із філософії прав людини і, поруч із міжнародною по-


нинішніх популістів. Така логіка утримування влади зводиться до кількох компонентів: на авансцену виводиться соціальна група людей, котра в минулому почувалася приниженою. Паралельно «призначаються» національні зрадники (ліваки-комуністи, євреї-капіталісти тощо) і зовнішні небезпеки (імміграція, тероризм, український націоналізм чи змова глобальних еліт). Як результат, отримуємо збурені маси, що піддаються практично необмеженому впливу. Однак політика нових правих обґрунтовується не лише зовнішніми факторами і кон’юнктурою. Вона є закономірною і забезпечує саме існування правих популістських режимів. Без мартирологів, ворогів, зрадників і героїв жоден із цих режимів не може існувати довго, а отже, однаково, чи реальним є те, проти

чого вони воюють. Постійна боротьба — це запорука політичного життя, і значить, триватиме вона максимально довго. Де немає реальних ворогів, створюються віртуальні. Де важко побороти явище, борються із його символами: близькосхідними біженцями — знаком тероризму й ісламізації, університетом Сороса — знаком єврейської змови, українськими цвинтарями — знаком бандерівського націоналізму. Список безкінечний. Коли Петро Порошенко у 2016 році у Варшаві встав навколішки перед монументом пам’яті жертвам етнічних чисток на Волині, більшість польських коментаторів не звернули на це уваги. Хоча жест був безпрецедентний. Вибачення, виявилося, вже не достатньо. Більш промовистим є лідер Угорщини Віктор Орбан, котрий прямо заявив, що йому байдуже, чи визнає Венеційська комісія український закон про освіту прийнятним і європейським, чи ні. Претензій Угорщини від цього не поменшає. Навпаки, навіть якщо Україна модифікує цей закон відповідно до рекомендацій комісії, Будапешт матиме додатковий список «небажаних» ініціатив Києва. Зокрема, проект про реституцію церковного майна і про громадянство. Поле зовнішньополітичних маневрів України в історичних і міжнаціональних питаннях зменшується, як шагренева шкіра. Києву, однак, не варто впадати у спокусу бездіяльності. Варто перелаштовуватися під особливості часу й спробувати зіграти за правилами, які вже і так домінують у світі.

63

Фотографії: Анна Ільченко

літкоректністю, є частиною глобального тренду, який донедавна здавався безальтернативним, — ліберальної демократії. Однак значення терміну «тренд» передбачає його обов’язкову скінченність. Щойно в ліберальної демократії з’явився впливовий конкурент — суверенна, читай «квазі» або «авторитарна» демократія — міждержавні дискусії про спільне драматичне минуле одразу змінилися. Праві популісти — предтечі нових порядків — швидко «призначили» головних ворогів: ліберальні еліти, глобалістський устрій і диктатуру політкоректності. Імовірних причин правого ренесансу є чимало: від наслідків глобалізації, нерівномірного розподілу матеріальних благ до відчуття загрози власній ідентичності у плинному світі. Однак, якими б різноманітними не були причини, механіка здійснення влади є досить уніфікованою. Одна з універсальних технологій — це спроба повної інструменталізації історії. Історія має величезний пояснювальний потенціал, а отже, безпосередньо впливає на національну ідентичність. Неможливо відповісти на питання «хто ми», не розуміючи, «звідки ми» і чим «ми» відрізняємося від «них». А зміна чи коригування національної ідентичності — головна стратегія


Ц І Н Н О С Т І

Cпершу треба навести лад у власному домі. Нинішня українська політика пам’яті, сформована нашвидкуруч, у час анексії Криму й гарячих боїв на Донбасі, потребує ґрунтовного переосмислення й зменшення рівня внутрішньої неоднозначності. Звуження головного фокусу в історичній політиці до історії націоналістичних рухів Галичини 1930—1940 років — штучне і деструктивне. Так само дивними, м’яко кажучи, є ідеї, що вже давно витають навколо Інституту національної пам’яті, про визнання радянського періоду України періодом окупації. Для того, щоб офіційний

український історичний наратив був життєздатним, він повинен включати всі періоди життя українців, євреїв, поляків, росіян та інших меншин, що жили на цій землі. Включати, а не стирати їхні долі, гріхи та приховані скелети. Відверто говорити про періоди дружби і ворожнечі. Лад у власному минулому дозволить упевненіше спілкуватися з лідерами на кшталт Віктора Орбана чи Ярослава Качинського. Парадоксально, проте в дечому домовлятися із такими «батьками націй» може бути легше, аніж із їх попередниками. Якщо з лідерами ліберальних демократій найчастіше домовляються публічно і за круглими столами, то з лідерами нового типу — за зачиненими дверима. І там, і там політики, звісно, торгуються. Проте непублічно завжди можна виторгувати більше й домогтися

поступок, котрі жодна зі сторін привселюдно не озвучить. Годі сподіватися, що Україні вдасться задовольнити вал вимог від найближчих західних сусідів — міжнародна кон’юнктура геть цьому не сприяє. Натомість варто хоча би зосе- редитися на міні- мізації збитків.

P.S. Коли в 1965 році польські єпископи писали до німецьких легендарний миротворчий лист, у Німеччині, в місті Вестерланд, працював депутатом чоловік на ім’я Гайнц Райнефарт. До того він десять років був мером цього міста, а в 1944-му керував каральними акціями SS на варшавській Волі. Польсько-німецьке примирення відбувалось у час, коли в Німеччині високі публічні посади обіймали військові злочинці, проте ніхто нікому ультиматумів не ставив. Люди, що прагнули порозуміння, шукали можливостей, натомість ті, хто прагнуть конфліктів, шукають причин.

64


Свобода бути

ОТАР ДОВЖЕНКО

Ці рамки не сталі. Наприклад, іще тридцять років тому на питання, українка вона чи ні, людина сягала до графи «національність» у паспорті. «Ти не можеш бути українцем, якщо твій батько росіянин», — спантеличено й обурено говорили мені однокласники. Не лише консерватори, які досі наполягають, що національна ідентичність визначається етнічним походженням, а й люди без певних поглядів погоджувалися: ти можеш бути тільки тим, ким тебе народили. Адже так було споконвіку (насправді ні — національність вигадали у дев’ятнадцятому столітті, а держави навчились використовувати її у своїх інтересах у двадцятому). Під впливом Майдану та війни з Росією концепція «українець як власний вибір», що дає людині змогу визначатись із ідентичністю без огляду на

Ви народилися жінкою, українкою, синьоокою та русявою, отримали ім’я, яке обрали вам батьки, та прізвище когось із них. Залежно від того, як ваші батьки розуміють виховання, у перші кільканадцять років життя вони запропонують вам або запхнуть у вас іще багато речей, які вас визначають: мову, культуру, світогляд, моделі поведінки, освіту та, зрештою, візію вашого майбутнього. А коли ви захочете змінити в собі щось, що вам не до вподоби, й визначити, ким бути чи не бути, це виявиться не так просто, як видавалося. Наша свобода формувати та ідентифікувати себе обмежена рамками, що склались у суспільстві. походження, стала якщо не панівною, то прийнятною. Тим часом звузились рамки свободи вибору ідентичності релігійної — Україна має всі шанси поповнити клуб країн, де ти «можеш вірити у що завгодно, аби лише був католиком». У нашому випадку — православним або греко-католиком, але точно не агностиком, наприклад. Тут ідеться не лише про виконання обрядів людьми, які не вірять у Бога, а про релігійне виховання їхніх дітей, яке формує цілком реальну ідентичність. Коли мені довелося пояснювати у школі, де вчиться мій син, чому я проти його участі у спільній підготовці до християнського першого причастя, мені було легше збрехати, що ми належимо до іншої конфесії, ніж пояснити, що я залишаю за ним право обрати собі віру чи невіру в Бога на

власний розсуд. І навіть у такій приватній справі, як вибір їжі, людина не є вільною. Вона не може просто не їсти м’яса, а мусить повсякчас виправдовуватись і пояснювати, чому. Їй, зрештою, легше оголосити себе вегетаріанкою та почати проповідувати ідейну відмову від м’ясних продуктів, ніж сказати, що вона просто не хоче. У наш час нікого вже не мажуть дьогтем і не обвалюють у пір’ї за невідповідність «одвічним загальноприйнятим нормам», які насправді існують віднедавна і яких ніхто не приймав. Але й свободою це не назвеш: соціальні групи, до яких ми (не завжди із власної волі) належимо, пропонують невдоволеним рамками людям щонайменше чотири опції. Перша з них — це вже класичне «нехай сидять удома

65

Ілюстрація: Lenagold

#Всенсі чому прагнути толерантності в суспільстві важливіше, ніж руйнувати обмеження, які воно встановлює


Ц І Н Н О С Т І

і роблять, що хочуть». Це ще більша несвобода: всередині рамок для людини створюють загорожу, де їй дозволено практикувати неприйнятні для суспільства речі, поки ніхто не бачить. Сюди ж належить «свобода» мати погляди, не висловлюючи їх. Позаторік у Вінниці зчинився скандал: восьмирічний хлопчик-переселенець із Донбасу начебто розповів однокласникам, що його батько воює на боці сепаратистів, а його мати виявилась — принаймні, це випливало з її сторінки у соцмережі — прибічницею Путіна. «То кого ми прихистили і обігріли у Вінниці? Кому даємо допомогу, безкоштовні сніданки, пільги та виплати? Як такі мами водять своїх дітей у школи, де вже висять меморіальні дошки на честь загиблих на війні героїв-вінничан?», — писала про це найпопулярніша вінницька газета, а менш цивілізовані коментатори пропонували різні варіанти дій — від ув’язнення до вигнання. Отже, людям, які втратили дім, можна жити в суспільстві — але за умови, що вони не сповідують неприйнятних для суспільства поглядів або, принаймні, не висловлюють їх. І винятків не буде навіть для малих дітей. Цікаво, що часто дозвіл бути собою лише наодинці з собою виправдовують заразливістю ідей, що їх поширюють неформатні люди. А вільне висловлення цих ідей або певну публічну поведінку називають пропагандою. Хоча визнання такої небезпеки є свідченням нераціональності та необ’єктивності встановлених спільнотою обмежень. Для того, щоб приховати цю невідповідність, є купа конспірологічних теорій про форматування громадської думки, увінчана «вікном можливостей Овертона» (вигаданим, але таким правдоподібним). Друга опція — боротися, протиставляючи себе спільноті.

66

У цьому випадку вияви свободи сприймають як позу — і, зрештою, вони можуть позою стати. Це ситуація, добре знайома тим, хто розмовляє українською в російськомовному середовищі. Ти можеш робити це й не бути виключеним зі спільноти, проте відчуття, що з тобою щось не так, непозбувне. Боротьба може навіть дати результат іще за вашого життя — спільнота під тиском незгодних дещо посуває рамки. Наприклад, зі скрипом, але почала визнаватися свобода не мати дітей або мати їх не відразу після школи, а тоді, коли захочеться. Разом із тим, роль борця є вимушеною, як роль галасливої, але нешкідливої опозиції в парламенті: теж свого роду рамка. Ти все одно не можеш просто жити й бути собою, бо мусиш боротися, руйнувати. Третя опція — піднестися над обмеженнями на крилах рангу чи статусу. Окремих людей спільнота вивищує настільки, що перестає застосовувати до них мірки, якими міряє решту. Бажання не бути судимим і обмежуваним іншими людьми — одна з причин, чому люди прагнуть до успішності, хоч би що під нею малося на увазі. Проте критерії, які спільнота застосовує, визначаючи, хто вже піднісся в небеса, а кого можна тлумити на землі, також є рамкою. Наркоманія — огидне й осуду гідне явище, якщо йдеться про сусіда; вона ж — органічна і загалом виправдана складова життя рок-зірки. Четверта — не зважати, себто ігнорувати дискримінацію, агресію, тиск, осуд, зауваження, косі погляди, плітки, кпини, ситуативну виключеність зі спільноти. Пофігізм — підхід дієвий і модний; проблема лише в тому, що це шлях до маргіналізації. Людина перестає бути частиною суспільства, співпрацювати з іншими, а натомість існує в ілюзорно-

му соціальному вакуумі. більшості випадків ми не можемо оскаржувати конкретні рамки, якими суспільство обмежило нашу свободу, бо суспільство не є суб’єктним, а рамки не є формальними. Ніхто не має відповіді на питання, ким «заведено» те, що сприймається як заведене. У деяких випадках можна реконструювати причини, з яких певна вимога склалася — наприклад, зрозуміло, чому на певному етапі розвитку людства саме від чоловіка вимагали забезпечувати родину. Але це не дає відповіді на питання, чому потрібно дотримуватись цієї настанови в сучасному світі. «Я одружуся тільки тоді, коли зможу дозволити своїй дружині їсти персики щодня взимку», — говорив мій друг, коли йому було шістнадцять. Зараз купити персики в будьякий сезон не є проблемою, але він, певно, придумав іншу планку якості життя, яку, на його думку, мусить забезпечити чоловік. Минуло двадцять років, і я почув від своєї приятельки, успішної ІТ-підприємниці: «Я б не могла бути з чоловіком, який заробляє менше за мене». Життя обох могло скластись інакше, якби вони не прийняли встановлені суспільством атавістичні рамки. Тож вихід лише в толерантності — невтручанні кожної людини у справи кожної іншої людини, яка про втручання не просить. І водночас у вихованні дітей в атмосфері заохочення вільного та свідомого вибору, а не єдино правильних варіантів поведінки. Адже толерантність дає нам п’яту опцію: залишатися членами спільноти, сприймаючи своє буття в ній як цінність, бути такими як є, не намагаючись змінити інших або вплинути на них. Зокрема й у їхньому самообмеженні, якщо воно добровільне: мають право й на це.


P.S. Ультраконсерватори часто маніпулюють медичним визначенням толерантності: мовляв, це неспроможність організму чинити опір інфекції. Навіть не знаю, що тут гірше — порівняння суспільства з організмом чи свободи з бацилами.

67


Ц І Н Н О С Т І

Достатня #Всенсі що має статися з українцями у 2017 році, аби вони пішли протестувати

ЛЮДМИЛА СМОЛЯР

«Людина виходить на протест тоді, коли система не залишає їй вибору», — каже київський студент Борис Оліфіров. Сам він, однак, принципово не долучається до протестів. Натомість люди, які час від часу це роблять, пояснюють свої дії жагою до справедливості, потребою домогтися від влади тих чи інших рішень, відстояти власні права. Філософ Анатолій Ахутін, який у 2015 році емігрував із Росії до України, говорить, що до Революції Гідності приєдналося так багато людей, оскільки вона стосувалася кожного: «Це був протест проти нехтування людяністю в людині». Насправді ж по всій країні в подіях Революції Гідності взяли участь 15 % громадян. Хіба для решти 85 % людяність у людині не була важливою? За результатами соціологічного опитування, у липні 2017 року майже половина українців (48 %) зазначила, що «терпіти тяжке становище вже неможливо» (на 9 % більше, ніж у 2015 році). Українці стверджують, що напруженість у суспільстві зростає переважно через війну на Донбасі, підвищення рівня безробіття, а разом із ним — цін і тарифів. 74 % вважають, що найбільше своїми діями (бездіяльністю) впливають на погіршення ситуації в країні Президент, Верховна Рада та Уряд. Однак чи є напруженість у суспільстві достатньою умовою для протестів? 21 % опитаних сказали, що готові долучитися до протестів (що на 6 % більше,

68

ніж загалом узяли участь у подіях Революції Гідності). Звичайно, варто розрізняти наміри і реальну поведінку: далеко не всі готові протестувати зроблять це насправді. Протести дійсно можуть бути наслідком напруженості між різними соціальними групами, або між владою та людьми. Однак за теоретичною схемою соціолога Нейла Смелзера, напруженість є лиш однією з передумов протестів. Для того, щоби протест відбувся, люди також повинні однаково витлумачили певну ситуацію (наприклад, як побиття студентів у листопаді 2013 року вважали злочином). Окрім того, важливими є конкретні ситуації, які

можуть спровокувати протест, наприклад, те, що восени 2013 року Віктор Янукович призупинив підготовку до підписання Угоди про асоціацію з ЄС. Чи поєднання цих передумов гарантовано втілюється у протест, чи достатньо принаймні


підстава деяких із них? Як формується потреба висловитися саме через протестування? З одного боку, видається, що воли не ревуть, коли ясла повні. Однак за такою логікою, протести мають виникати завжди, коли умови життя людей є нестерпними, а базові потреби незадоволеними. Саме так цей процес пояснював американський соціолог Питирим Сорокін. Директорка Фонду «Демократичні ініціативи» Ірина Бекешкіна висловлює схожу думку: «Щоби протести були масові, людей повинно щось обурити і дістати. Тобто спершу дістати, а потім усіх разом обурити. Це як нарив, який зрештою прориває». Натомість Джеймс Девіс у книзі «До нової теорії революції» пише, що революції виникають тоді, коли є розбіжність

між поширеними у суспільстві прагненнями та потенційною чи фактичною мірою їх утілення: «Революції імовірно виникнуть тоді, коли люди досить довгий період були задоволені життям, а потім відбулося різке погіршення ситуації». WHAT’S THE REASON? Найпершою причиною, чому українці готові потенційно вийти на протест у 2017 році, є відстоювання справедливості (16 % респондентів). Наступна причина — протестуватиму, бо жити вже нестерпно (13 %) і протестуватиму, якщо те саме зроблять мої друзі або авторитетні для мене люди (9 %). Отже, справедливість у пріоритеті. Потенційному. Парадокс у тім, що люди, які протягом року до опитування справді брали участь у протестах, найчастіше протестували проти підвищення тарифів на комунальні послуги (майже 9 % опитаних) і ще 5 % долучалися до протестів, пов’язаних із захистом громадянських прав та свобод. 85 % опитаних не протестували протягом року взагалі. Що стосується протестів на захист прав і свобод, то, очевидно, аби вони виникали, певна сукупність людей має вирішити, що їхні права порушені. Однак за даними дослідження «Права людини в Україні», проведеного восени 2016 року Фондом «Демократичні ініціативи», 60 % українців не намагаються відстоювати свої права, навіть якщо вважають їх порушеними. І йдеться не про відстоювання через протести, а взагалі. Поруч із тим, тільки 46 % українців уважають, що їхні права належать їм від народження. Натомість 32 % вважають, що права надаються державою. Надаються, а отже, і відбираються? Проти чого ж протестувати, якщо держава є джерелом права? На думку Андрія Андрушківа,

активіста і члена ГО «Центр UA», люди схильні вийти на протест тоді, коли бачать, що те, проти чого чи за що протестують, безпосередньо пов’язане з їхнім життям: «Щоб виходити на протести, люди повинні бачити зв’язок зі своєю безпекою або з матеріальним становищем. Люди, які виходили на Майдан, розуміли, що те, що сталося в ніч з 29 на 30 листопада, може статися з усіма, тому що безпекові правила в країні порушені». Водночас сам Андрій радше приєднається до протестів, які стосуються не безпекових чи матеріальних цінностей, а права на самовираження: «Я вийду, наприклад, на Київпрайд, тому що це питання розвитку країни, самовираження, шани різноманіттю». Студент Борис Оліфіров припускає, що міг би долучитися до протесту, очолюваного лідером, якому можна довіряти («протестуватиму, якщо те саме зроблять мої друзі або авторитетні для мене люди» — третя найчастіше згадувана причина долучитися до протестів серед українців). Ян Навратіл, політолог за освітою і чех за походженням, у 2015 році переїхав в Україну. До того був активним учасником празької української діаспори, брав участь у подіях на підтримку Революції Гідності. Наприклад, долучився до демонстрації перед російським посольством у Празі проти анексії Криму і військової агресії Росії щодо України. Ян розповідає, що, хоча таким способом протестувальники не досягли жодних змін, принаймні висловили свою небайдужість до дій Росії і незгоду з ними. «Вирішальним для мене є те, чи протест стосується особисто мене, а також чи погоджуюсь я з його цілями і засобами їх досягнення», — розповідає Ян.

69


Ц І Н Н О С Т І

ПРОТЕСТИ: ІНСТРУМЕНТ ЧИ СИМПТОМ? Протести можна вважати невід’ємною складовою суспільного життя; непатологічною, але небажаною ситуацією, або ж патологією. Соціологиня Ірина Бекешкіна каже, що суспільні рухи у їх найрадикальніших формах, революціях, радше свідчать про те, що демократія у суспільстві не спрацювала. Протести не є вирішенням проблем, а лише симптомом, який на них вказує. Натомість активіст Андрій Андрушків називає протести способом привернути увагу влади до тих чи інших питань: «У часи Януковича і пізнього Ющенка вуличні акції були не дуже численними і їх робили люди, які мали конкретну мету. На мітинги приїжджали журналісти з камерами, інформація набувала розголосу». Водночас, на думку Андрія, щоб привернути увагу і поставити якесь питання на порядок денний влади, протест має бути масовим: «В Україні для тих, хто приєднується до нечисельних протестів, є ризик не бути почутими, є ризик, що проблема не вирішиться, а ще є ризик в процесі отримати по голові чи по ребрах». Незважаючи на це, Андрій уважає протести невід’ємною частиною демократичного суспільства і практикою, яка має стати звичною для громадян так само, як, наприклад, догляд за власним здоров’ям: «В умовному Берліні люди відстоюють свої права шляхом мирних протестів. Це звична річ для розвинених демократій, коли громадяни розуміють, що має робити їхня держава чи місто як сервіс за їхні кошти. У нас цього наразі немає. Це питання освіти, просвіти, комунікації і це надовго». Олекса Коба, один із організаторів полтавського Євромайдану, вважає, що протест сам по собі не може вирішити проблеми: «Кожен протест має нести конструктив і відповідати на запитання, що відбудеться після нього». Властивістю соціальних рухів (у тому числі протестів) є те, що вони спрямовані на досягнен-

70

ня змін, якісних перетворень у суспільному житті. І щоби практика протестувати стала звичною, за словами студента Бориса Оліфірова, громадяни повинні бачити, що зв’язок протестів із бажаними змінами справді існує. Борис розповідає, що до подій Революції Гідності не долучався, оскільки наперед не очікував, що таким чином можна щось змінити: «У підсумку немає нічого, крім телетрансляцій і зруйнованих пам’ятників Леніну. Назви вулиць — це була єдина велика зміна, яка зачепила мене. Навіщо це все було, навіщо були жертви, якщо нічого не змінилося? Я не вірив у жодне з таких починань». У 2017 році люди найчастіше не виходять на протести саме тому, що «не вірять, що в такий спосіб можна чогось досягти». Неучасть у протестах може пояснюватись і тим, що вони не є єдиним інструментом у досягненні мети. За словами соціологині Оксани Дутчак, протести «чинять тиск, формулюють вимоги, часом — пропонують рішення, демонструють розстановку сил», але є й інші способи досягти бажаних результатів. Друга найчастіше згадувана причина не піти на протест серед опитаних у липні 2017-го українців — «варто відстоювати власні права в суді, а не на вулиці». Ще одна причина не вийти на протест стосується не змісту, а залучених до нього сторін. Якщо серед учасників є ті, з ким людина не хоче себе ідентифікувати, участь у протесті може виявитися для неї неприпустимою. «Хоч яким хорошим є меседж протесту, я б навряд чи вийшла на нього, якби його організаторами були крайні праві, або якби лунала ксенофобська риторика», — розповідає Оксана Дутчак. На думку Ірини Бекешкіної, в останніх протестних акціях, що відбувались у жовтні 2017 року під Верховною Радою, можна виділити дві групи: «громадські організації, які були організаторами і які, побачивши перші агресивні настрої, відійшли від протестів, і люди, які розрахо-

вують на швидкі результати і готові поводитись агресивно і радикально». Саме через участь у цих акціях радикально налаштованих людей припинили протестувати представники ГО «Центр UA», які, між тим, були одними з організаторів протесту. Ян Навратіл вважає протести доречними тоді, коли інші інструменти були застосовані, але не спрацювали: «Підкреслюю, що протест (нехай у формі петицій, демонстрацій або збройного протистояння) є крайнім рішенням у ситуації, коли інші, більш мирні способи відстояти інтереси не дали результатів». Однак незалежно від того, чи вважати протест інструментом, симптомом або патологією, межу, після якої не приєднатися до протесту стає неможливо, кожна людина визначає для себе сама. І хоча протест є правом, але не є обов’язком. Соціологиня Оксана Дутчак говорить: «Навіть якби протест 100 % резонував із моїми переконаннями і емоціями, могли би знайтися причини, через які я б не пішла. Брак часу чи страх. Все є на совісті кожної людини, і ніхто не може змусити її долучатися до протесту». Дослідниця Ірина Бекешкіна вважає, що люди не повинні почуватися винними, якщо з тих чи інших причин не беруть участі в колективних рухах: «До протестів закликають постійно. Але протестами неможливо жити». Рішення приєднатися чи ні — це питання здорового глузду, говорить Борис Оліфіров. Юнак уважає, що протест — це про те, щоб вирішити, що матиме для людини більший сенс у майбутньому.

P.S. «Ефект зайця» — це коли люди вирішують не долучатися до протестів, навіть якщо поділяють їх вимоги. Долучитися завжди можуть «усі інші», а зайцям, натомість, не обов’язково.


АННА ІЛЬЧЕНКО

Думаєте, Стів Джобс любив носити однакові гольфи, а Марк Цукерберг охоче вдягається у сіре просто так? Навряд. Їм не треба щоранку обирати: зелений або червоний, короткий рукав або довгий, new balance чи reebok. Вони мінімізують побутові вибори, вивільняючи енергію для стратегічного міркування про важливіші справи. Американський соціальний психолог Рой Баумейстер говорить, що силу волі можна тренувати. Але погана звістка в тім, що вона не безмежна. Щоденний вибір одягу, місця, де пообідати, продуктів у супермаркеті виснажує. Витрачаючи енергію на безліч незначних виборів, ми також виснажуємо силу волі. Нам стає дедалі важче обирати, будувати плани та мислити стратегічно, коли йдеться про засадничі питання. Це як із крипатурою: після забігу на довгу дистанцію важко силувати своє тіло ще парою підходів присідань. Інколи це просто неможливо. Втома від прийняття рішень — decision fatigue — це те, із чим капіталізм і західна цивілізація споріднилися, і з чим, здається, не збираються поривати найближчим часом. ДВА ПАРАДОКСИ ЩОДЕННИХ ВИБОРІВ Перший: вони паралізують більше, ніж звільняють. Ми ж хочемо прийняти правильне рішення, не помилитися із вибором фільму, басейну чи місцем святкування на новорічні свята, так? Це ж бо життєвий вибір, який диктує: якщо помилишся, то втратиш свій дорогоцінний час! Це те, через що ми швидше за все лишимося у п’ятницю ввечері вдома, бо, виснажені після робочого дня, не захочемо обирати, в який театр/кіно/музей піти. Це те, що

TO CHOOSE OR робить нас більш апатичними і змушує тікати від прийняття рішень. Не так давно стали популярними сервіси, які обирають за нас подарунки близьким і вирішують, яку книгу ми читатимемо наступною. Другий парадокс: задоволення від вибору буде тим більше, чим менше є варіантів, з яких можна обрати. Коли опцій багато, то здійснений вибір усе одно не тішить: обравши нову зимову куртку або закордонне стажування, ми пам’ятаємо, що завжди міг бути кращий варіант. У вічному співставленні обраного з не обраним, але можливим губиться задоволення навіть від хорошого рішення.

«Демократичний капіталізм формально дає купу варіантів, але багато з них де-факто заборонені. За демократичного капіталізму завжди є такий парадокс: “Я дам тобі свободу вибору, якщо ти зробиш правильний вибір”». Славой Жижек LESS IS MORE? Людина, яка хоче придбати ноутбук і знає певні параметри: специфіку своєї роботи, цінову категорію, тип матриці — на сторінці інтернет-магазину побачить приблизно 400 варіантів, які відповідають заданим критеріям, і потоне у процесі обирання надовго. Це як Маріанський жолоб: щоб дістатися до правильного рішення, пірнути доведеться глибоко. З іншого боку, у суспільстві є правила, норми та рамки, згідно з якими ми маємо вибирати. Ми, або хтось для нас замість нас: релігія, державний апарат, популярна культура, чізбургер або 10-й iРhone? Пропозиції звужено, лишилося зовсім трохи!

Життя тим простіше, чим менше є опцій для вибору. Американський психолог Баррі Шварц у книзі «Парадокс вибору» пише, що обмеження можливостей насправді звільняє. Але чи є звільненням те, що роблять із нами маркетологи та піарники? Чи насправді вони просто не дають побачити, які є альтернативи товарам великих ринкових гравців? Ситуація парадоксальна: капіталізм, за якого можливість обирати сягнула піку, а варіантів вибору стало неймовірно багато, сам спонукає до мінімалізму. Мінімалізм — це відповідь на споживацтво, як гіппі були відповіддю на війну у В’єтнамі. Із різноманіттям можливостей вільного ринку приходить утома, яскраві плями хочеться замінити на однотонне, а обтяжливі полотна рекламного тексту та афіш на продуманий та простий дизайн. Обираючи простоту та стриманість як захисний механізм, уникаємо подразників. Утомлені і виснажені, наприкінці дня ми радше утримаємося від важливого вибору, ніж постанемо перед ним. Це, втім, не можна порівняти зі ситуацією, коли громадянин Радянського Союзу наприкінці 80-тих не те що не може обрати взуття на власний смак, а просто не має, із чого вибрати. Свобода вибору важить багато тоді, коли людина є заручницею планової економіки. Принципова різниця між радянською і сучасною людиною у тому, що перша навіть не могла собі дозволити помислити про свободу вибору, а сучасна не може із нею розумно жити, бо самоконтроль і свідоме обмеження потребують вольових зусиль.

P.S. Варіантів P.S. було так багато, що я не змогла обрати.

71

NOT TO CHOOSE

#Всенсі що таке втома від вибору і чи менше — це завжди краще


Ц І Н Н О С Т І

А-полі-теїзм #Всенсі як політики спекулюють на темі релігії

ОЛЬГА КУТИШЕНКО

Можливо, люди стали більш релігійними? Так, відсоток релігійних людей дійсно зріс у порівнянні із ранніми 90-ми. Але є й інша причина: церква — найбільш доступний майданчик для політичної агітації. Це єдине пояснення, навіщо в радіусі півкілометра потрібно три церкви. Відповідно до Конституції, в Україні немає державної релігії. Проте вплив церкви на життя людей очевидний. Два роки тому керівниця управління культури Львівської міськради Ірина Магдиш пішла у відставку. Незадовго до того в інтерв’ю для «Української правди» вона критично висловилася про церкву: «Є райони [у Львові], де взагалі нічого немає — жодного культурного центру, жодної бібліотеки, театру або кінотеатру. [...] Єдина розвага для людей в такому районі — церква. І церква починає на цьому жирувати і зловживати страшним

72

Церква на околиці Києва, де мене хрестили 21 рік тому, із простого будиночку поступово перетворилася на маєток із червоної цегли. Менш ніж за півкілометра по різні боки від неї стоять іще дві. Вони виглядають набагато ліпше за районну дитячу поліклініку, нашвидкуруч пофарбований фасад якої приховує занедбаність та знайомий із дитинства запах Радянського Союзу — країни, в якій я не жила. чином». У відповідь мер міста Андрій Садовий сказав, що «навряд чи зможе працювати з Іриною в одній команді». Відсутність офіційної релігії не означає, що не визнається авторитет релігійних діячів. «В Україні, на відміну від Європи, можливі офіційні зустрічі прем’єр-міністра або президента із головними релігійними лідерами — Блаженнішим Святославом, Філаретом, муфтієм, рабином», — говорить Роман Назаренко, докторант Тілбурзького університету. До прикладу, голова Ради національної безпеки і оборони Олександр Турчинов є дияконом євангельської церкви і свого часу проводив зустріч зі Всеукраїнською Радою Церков. Президент Порошенко заявляв, що церква та армія — це дві інституції, які нині користуються найвищою довірою українського суспільства. На то є воля Божа ким, чим і як ми маємо захистити вітчизну. Cuius regio, eius religio («Чия влада, того й віра»)? Тобто відповідальність за «ким, чим і як» переклада-

ється на якісь непідконтрольні людині та владі сили? У громадян, щоправда, досить коротка пам’ять — чотири роки тому Порошенко обіцяв припинити війну на Донбасі, але, згідно з нещодавніми соціологічними опитуваннями, більшість респондентів досі готові за нього проголосувати. І поки українська влада сліпо звеличує жертовність заради блага Батьківщини, в Росії є феномен політичного православ’я, коли релігійна ідентичність стає основною і

Церква — майданчик для політичної агітації. Ось навіщо в радіусі півкілометра потрібно три церкви.


серед депутатів Верховної Ради першого та другого скликань було багато протестантських пасторів. Соціолог додає, що неохаризматичні рухи в Україні найбільше представлені на Сході та в Центрі, а їхні рекрутингові методи схожі на ті, що використовують косметичні компанії Oriflame чи Mary Kay. Все працює за принципом ланцюгової мережі — ієрархія вибудовується залежно від того, скільки послідовників залучила кожна людина.

P.S. Поки люди вірять, що ікона на дроні може зменшити кількість злочинів у селі, поки існують церкви, які підтримують акцію «Безсмертний полк», доти у світській країні люди не відокремлюватимуть політику від релігії. А політики використовуватимуть церкву як плацдарм для спекуляцій.

Фотографія: Денис Демидов

священик Московського патріархату відмовляє українському бійцеві в богослужінні за загиблими, бо вони католики. Насправді ж в усіх цих ситуаціях не йдеться про релігію. Не стосується вона і духовного центру «Відродження», засновника якої, Володимира Мунтяна, судили за крадіжку та шахрайство. Звісно, 100 доларів за участь у «коледжі», повні вагони метро жовтих та синіх футболок, які їдуть додому після молитов та обіцянок, «зцілення» від епілепсії під час прямого ефіру навряд переростуть у сильний політичний рух. Бізнес є бізнес. Але, за словами Дмитра Мироновича, доцента кафедри соціології УКУ, агітація та участь представників спільноти «Посольство Боже» допомогли Леонідові Черновецькому перемогти на виборах київського мера, а

Ілюстрація: Олексій Самоваров

пропагується ідея триєдності Росії, України та Білорусі. У Криму сьогодні встановлюють пам’ятники російським імператорам, у Москві стоїть майже 20-метровий князь Володимир, хреститель Київської Русі. Путін про нього каже: «Він будував країну на любові до Батьківщини». Християнство легітимізує політичну позицію країни. Україна зважає на визначальну роль релігії в житті російського суспільства: наприклад, прес-служба СБУ просить очільника Російської православної церкви Кирила доєднатися до розблокування звільнення заручників. У Росії та Україні досі відбуваються хресні ходи, у Варшаві проходить марш ультраправих із гаслом «Ми хочемо Бога» (так ототожнюються релігійна і національна ідентичності). «Ми хочемо Бога» — слова зі старої релігійної польської пісні, яку Дональд Трамп цитував під час відвідин Варшави влітку 2017 року. У Донецькій області

73


Ц І Н Н О С Т І

Вимушена присяга #Всенсі чому люди не хочуть служити в армії Дем’ян Лінник

Потенційні призовники часто мріють дочекатися 27-го дня народження. Це вік, після якого в Україні не призивають до армії. Своє небажання служити люди пояснюють по-різному: хтось уважає, що служба — це згаяний рік життя, що навички і знання, отримані до того в університеті, не будуть потрібні і втратяться, і що служба сама по собі виглядає не так, як би мала. Образ армії поміж тими, хто не служив, складно назвати привабливим. Ті, що навчалися на військових кафедрах, пересвідчилися, як зухвало до студентів можуть ставитися командири, і що зміст військової освіти часто не відповідає очікуванням. Звісно, замітати плац чи виконувати будь-які інші беззмістовні накази, на позір стосується дисципліни. Але для чого придатний солдат, який розуміється здебільшого на підмітанні? Армію сприймають стереотипно, і стереотипи ці здебільшого негативні. Але ж, попри свою спрощеність і надмірне узагальнення, стереотипи не бувають безпідставними, а завжди коріняться в реальності. І те, що призовників шукають по нічних клубах та на вулицях міст, навряд сприяє розвінчанню стереотипів. На додачу, нещодавно Львівський обласний військкомат оприлюднив списки ухильників від строкової служби. Персональні дані 15 тисяч осіб виклали у вільний доступ. Мабуть, це має когось у чомусь переконати? Ще одна причина, чому люди не хочуть служити, — відчуття згаяних можливостей. Рік — це багато, особливо для тих, хто бачить цілком конкретні альтернативи: знає, чим прагне займатися, де і як працевлаштуватися. У деяких галузях, наприклад, в ІТ, людина повинна безупинно поновлювати знання і навички, щоби впевнено почуватися на ринку праці. Випасти зі звичного життя на рік означатиме втратити компетенцію і, відповідно, можливості. Третя причина — страх. Наприклад, перед потенційним фізичним і моральним насильством. «В українську армію повернулися нестатутні відносини і дідівщина», — пишуть на сайті «Українські новини». Хочеться запитати: а що, хіба нестатутні відносини кудись зникали? До речі, психологи кажуть, що небажання служити призводить до агресії, яка виявляється у насильстві. Якби військова служба навчала людей прикладним і потрібним навичкам, а її проходження не нагадувало сім кіл пекла, можливо, охочих служити стало би більше. А це в нинішній ситуації важливо для всієї країни.

Ілюстрація: Lenagold

P.S. Штраф за неявку до військкомату — 85—119 гривень. За повторну — 170—255.

74


75


Р У Б Р И К А

ГАННА АРГІРОВА

Фотографії: Ганна Аргірова, Максим Яковлєв

36 кілометрів вузької піщаної коси-пересипу, що відокремлює мілководні лимани бессарабського узбережжя від Чорного моря, лиш де-не‑де порізані вузькими вимивинами-прорвами. Для риби прорва — дорога життя, якою косяки щороку мігрують із моря в лиман і назад. Для браконьєрів вона — місце легкого заробітку. Для людей, які бережуть Тузлівські лимани, — поле щоденної битви.

76


#Всенсі як команда природного парку на Одещині самотужки протистоїть браконьєрам, уже не сподіваючись на підтримку влади

77


Ц І Н Н О С Т І

Іван Русєв дивиться в бінокль на соколів. Птахів відпускають у дику природу на нульовому кілометрі — в місці, де починається національний природний парк «Тузлівські лимани». Іван очолює парк із 2015 року — і хоче піти. «З корупціонерами з Міністерства екології та Одеської облдержадміністрації нам не по дорозі», — пояснює директор парку. Він утомився від боротьби з браконьєрами, яка не дає результату.

Парк офіційно охоплює 21 тисячу гектарів лиману. Реально — менше: за останні три роки дві тисячі гектарів висохли. На другому кілометрі браконьєри засипали стометрову природну вимивину-прорву, через яку лиман наповнювався морською водою. Натомість за межами парку вирили власну, щоб ловити в ній рибу. Працівники парку підрахували, що в лиманах стоїть близько двох тисяч сіток.

78


Улов інспекторів за кілька годин пошуків — п’ять сіток без ярликів установленого зразка. Отже, браконьєрських. Невдовзі на косі з’являється третя машина: приїхав рибалка Юрій Шаповалов. Це його сітки, хоча він цього не визнає. Поки прикордонники виписують протокол, рибалка сперечається з Русєвим і показує документи, підписані керівником компанії «Граніт». Обурюється, що його запідозрили у браконьєрстві, — мовляв, усе законно.

Рибопромислова компанія «Граніт», яка три роки тому засипала прорву й вирила новий канал, не мала дозволу ні на це, ні на вилов риби в заповідній зоні. Та ні рибінспекція, ні прикордонники, ні екологічна інспекція на дії промисловиків не зреагували: формально компанія діє за межами парку. Риба з лиманів іде на поклик моря, а натомість втрапляє у пастку.

79


Ц І Н Н О С Т І

Риболовля — традиційний промисел мешканців сіл, прилеглих до лиманів та морського узбережжя. Сергій із Трапівки, де здавна заробляють на життя риболовлею, один із небагатьох, хто звернувся по перепустку до адміністрації парку. «Я був вимушеним браконьєром — два роки мені ніяких документів не видавали, — каже він. — Парк має стояти біля Міністерства екології та кричати про те, що тут пропадають лимани. Ми ж також частина екосистеми. Й ми готові з усіх сил працювати над тим, щоб викопати прорву, яку “Граніт” не зможе закрити».

«Людство живе одним днем. Ми споживаємо більше, ніж природа може нам дати. Не розуміємо, що ресурси не безкінечні, рано чи пізно їх не стане. Українці ж досі мислять радянськими категоріями — навколо все моє й водночас нікому не належить. З одного боку, вони хочуть збагатитися, з іншого — не вірять нікому, бо якщо людина сьогодні не урве, то завтра такої нагоди вже може не бути», — розмірковує Іван Русєв. Директор не може добитись від міністерства, обласного керівництва і правоохоронних органів, аби вони припинили свавілля «Граніту».

80


Через плутанину в законодавстві незрозуміло, хто має право видавати дозвіл на ловлю риби в заповідній зоні. «Ми взяли цю відповідальність на себе, аби місцеві рибалки перестали звинувачувати нас у тому, що ми провокуємо конфлікти. Перш ніж створювати національний парк, варто було продумати механізм, який дозволить людям ловити рибу в законний спосіб. Натомість держава умиває руки і створює соціальну напругу», — говорить Русєв.

Команда інспекторів парку повертається додому, щоб наступного дня знов вирушити в рейд на косу. Можливо, цей причорноморський закуток вижив би й без їхньої турботи, якби держава не заплющувала очі на щоденне порушення закону. Та зараз вони — єдині, хто не дає Тузлівським лиманам перетворитись на брудну мертву калюжу.

P.S. В останні дні осені працівники парку вирили нову прорву. Вони сподіваються, що ув’язнена в лимані кефаль нарешті піде на волю — до моря.

81


#вс е нс I

Над номером працювали АВТОРКИ І АВТОРИ ТЕКСТІВ: Анна Аргірова Василь Арович

РЕДАКЦІЯ: Отар Довженко — шеф-редактор

Тетяна Буй

Людмила Смоляр — головна редакторка

Марина Верещака

Михайло Крігель — ментор

Христина Гаврилюк Діана Горбань

Олексій Самоваров — ментор

Марія Горбань

Юрко Опока — ментор

Катерина Джуфер Отар Довженко Анна Ільченко Тамара Кіптенко Марта Кобринович

Анна Ільченко — більдредакторка, верстальниця Ангеліна Ломакіна — заступниця редакторки, верстальниця

Тетяна Команицька

Тамара Кіптенко — заступниця редакторки

Марта Коник

Василь Арович — заступник редакторки,

Ольга Кутишенко Наталка Кухта

верстальник

Дем’ян Лінник

Марта Кобринович — редакторка рубрики Освіта

Ангелінка Ломакіна Вікторія Матевощук Юрко Опока Ірина Саєвич Дарія Скрипнюк

Костянтин Ценцура — редактор рубрики Технології Марта Коник — редакторка рубрики Тренди Тетяна Команицька — редакторка рубрики Простір

Людмила Смоляр

Діана Горбань — редакторка рубрики Цінності

Роман Тищенко

Марія Горбань — літредакторка

Олександр Ткач Катерина Хорощак

Анна Ютченко — коректорка

Костянтин Ценцура

Наталія Шимків — коректорка

Наталія Шимків Гаська Шиян Анна Ютченко

Обкладинка: Оксана Драчковська

Ольга Кутишенко — верстальниця Катерина Хорощак — верстальниця


71

#ВСЕНСI

Р У Б Р И К А


Р У Б Р И К А

71

2017

#всенсі 2017  
#всенсі 2017  

Журнал про сенси

Advertisement