Page 1


Коротка історична довідка


Проїхавши кінотеатр «Вогник» на центральній вулиці, Микола припаркував свій велосипед перед Палацом піонерів. Мозаїка на фасаді будівлі зображає велику матір-батьківщину. На перший погляд може здатися, що маленькі люди справа від неї підтримують руку великої матері. Цинічний спостерігач, навпаки, побачить, як маленькі люди вчепилися в руку і звисають з неї. Насправді ці маленькі люди — піонерки. Вони віддають честь синам робочого класу, що знаходяться за вікнами будівлі. Тут саме розпочиналася лекція з історії міста Краматорська. Була холодна весна 201 6-го. Микола — єдиний з групи урбаністичних дослідників, хто привіз у тамбурі швидкого поїзда «Київ-Краматорськ» власний двоколісний транспорт. Для нього це не лише засіб пересування: велосипед — символ свободи та здорового способу життя. А якраз символічне мислення і цінується у школі урбаністики. І хоча зранку вулиця ще була припорошена снігом, слизька дорога не відлякала Миколу від велосипедної прогулянки. Єдиний, хто чітко бачив зв’язок між історією та урбаністикою, він не мав права спізнитися на лекцію. Місцевий історик обов’язково додасть нове, можливо, ключове знання до уже опрацьованої інформації. Микола увійшов до аудиторії акурат з боєм годинника на вежі міської ратуші. Класна кімната була порожньою. Звісно, хто ще буде спішити на лекцію у таку морозяну погоду? Микола вирішив зайняти себе


вивченням стенду зі старими газетними вирізками. Перша стаття, яка привернула увагу, була датована 1 955 роком. «Краматорська правда» надрукувала критику молодіжного руху «Стиляги». Завдяки політичним інтригам США та Радянського Союзу упродовж Другої світової війни, на наших теренах розповсюдила свій вплив американська культура. Безліч співвітчизників, розчарованих у радянських реаліях, прийшли до усвідомлення нових життєвих прагнень. Це були навіть не протести у їх звичному розумінні, хоча часто жорстоко каралися державою, як вияв непокори. Та люди продовжували виходити ввечері на вулиці у яскравому одязі. Пили вино на подвір’ях. Аплодували вуличним музикантам. Танцювали на власноруч збудованих майданчиках. Вони називали центральну вулицю міста Бродвеєм, на зразок вулиці у Нью-Йорку — осередку інтенсивного творчого життя Америки. Ці знакові масштабні гуляння мали місце і тут, на центральній вулиці Краматорська! Вільні від стереотипів люди топтали ту ж морозяну бруківку, якою Микола сьогодні проїхав на велосипеді. Танцювали під цвітом каштанів у сусідньому парку. Ховалися від зливи під аркою, де Микола припаркував ровера. — Бродвей — тихо промовив Микола, виглянувши з вікна. — Так, колись він тут був — почувся голос за спиною. Микола здригнувся від несподіванки. Він не зауважив, коли старий історик зайшов до аудиторії. Та повернувшись, відчув як


переляк безслідно зник, а натомість нахлинуло незвичайне відчуття спокою. Посмішка на обличчі історика ніби залишилася з тих часів. Коли люди зрозуміли, що справжню свободу ніхто не може відібрати. І яке неймовірне співпадіння, що Микола побачив цю посмішку саме тут, у Палаці піонерів Краматорська. Ідеальне місце для усвідомлення свого життєвого призначення: охороняти впевнену посмішку свободи на обличчях мешканців міста.


Урбаністична конституція


Коли від названого терміну відмовилася стара школа урбаністики, Микола використав його для найменування власної моделі містоуправління. Це усе що я знав про Миколу і про урбаністичну конституцію до сьогодні. Та цього дня я припаркував свій мотоцикл під тьмяним ліхтарем на подвір’ї місцевого відділку урбаністичної поліції. Звичайну поліцію почали перейменовувати лише на початку 2020 року. Нова назва одразу привернула увагу великої кількості молодих людей, і не тільки молодих. Навіть мій старий став розмірковувати на дивані перед телевізором: а чи не піти йому в урбаністичний патруль, раз у них нема обмеження по віку? Цієї ночі чергувала зміну моя подруга дитинства Максім — старший патруль відділку. У своєму кабінеті Максім відкрила дверцята холодильника і вийняла пляшку горілки та довгу ковбасу. — Кедрін, тобі скільки ковбаси відрізати? — Скільки не шкода. — А ти уху їв би? Я знав, що у Максім нема російської рибної юшки в холодильнику. Це була кодова фраза, яка означала, що я не можу отримати вичерпної інформації. Наразі. — Окей, Макс — сказав я після першої чарки, — як можна вступити до поліції?


— Можеш «вступити» у гівно, друже. У патруль ми приходимо. — Так і бачу білборд: «У патруль ми приходимо!». До речі, маю ідею щодо нової поліцейської уніформи. — Так ти модельєр? А я думала, ти хочеш служити суспільству. — Ти ж знаєш, кицю, я сам по собі. — Тільки не говори цього Миколі. — Хто такий цей Микола, взагалі? — Після проходження воєнної кафедри в університеті прийшов у поліцію одразу лейтенантом. Один з перших ініціаторів проекту перейменування поліції в урбаністичну. Нейропрограміст за освітою. А ще мій бос. Уяви собі, я тут не найбільша шишка. — Ми це виправимо. Для чого ще існують друзі? — я протягнув руку до плеча Максім, але дівчина перехопила її своєю міцною долонею. — Спершу погодься з тезою: свобода має границі. — А якщо не погоджусь? — Я тебе не впущу. — Не впустиш мене куди? У тебе є доступ до світу сакральних таємниць та вічної слави? А ти розумієш на що перетвориться такий світ без свободи? — я визволив руку і приклав два пальці до своєї верхньої губи, зображаючи вусики Гітлера. — Спокійно, ніхто не зазіхає на твою свободу. Навпаки, твої вповноваження розширяться. Лише погодься з тезою. Уловив?


— Я був би бовдуром, якби не уловив. У світлі переданих мені знань, погоджуюся: свобода має границі. — Чемний песик, отримай кісточку. — Максім знову наповнила чарки — Залишилось довести, що ти й справді вартий довіри. Після другої Макс розповіла, що насправді означає урбаністичний патруль: більшість часу варто лише ходити з розпізнавальними знаками та транслювати впевненість. Вважається, що у атмосфері впевненості люди самі схильні приймати адекватні, відповідні до ситуації рішення. Урбаністична конституція стверджує: «Людина від природи спонтанна. Дехто зберігає свою спонтанність протягом життя. Спілкується з незнайомцями і новими друзями одинаково невимушено: у швидкому потязі чи на приватній вечірці. Почувається впевнено у будь-якій компанії або наодинці. Спокійно сприймає критику і налагоджує гармонійні стосунки у бізнесі та особистому житті. Уміє радіти приємним несподіванкам та миттєво реагує на форс-мажорні обставини. А опісля, вирішивши проблему, задоволено потягує червоне сухе на веранді літнього кафе. Легко вчиться новому, будь-то іноземна культура чи танець «Танго». Коли спонтанній людині щось насправді подобається, вона повертається до улюбленого заняття — щоразу, як уперше у житті. Буває і навпаки. Робота, яка колись приносила задоволення, перетворюється на рутину, для яскравих вражень не вистачає


часу та енергії. Проблеми змінюють одна одну у неспинному чортовому колесі. А призовий тир уже не такий веселий, як у дитинстві. І хтось може засумніватися: чи правильними справами займається, чи з тими людьми спілкується, чи є вихід з цієї ситуації? Таких людей можна щодня побачити серед перехожих. У них понурий погляд і сутулі спини. Вони стороняться оточуючих і уникають спілкування. А коли все таки їм доводиться спілкуватися, інтонації у їх голосі невпевнені та невиразні. Ці люди соромляться своїх проявів, і страх взаємодії паралізує їх волю до життя. Не маючи що запропонувати оточенню, вони шукають втіхи на дні стакана. Їхні перемоги — хиткі та випадкові, а поразки — нищівні. Гарна новина у тому, що шлях назад до спонтанності існує. Під спонтанністю мається на увазі живий погляд, виразні інтонації, струнка постава, впевнена хода, чіткі жести та привітний вираз оообличчя. У такому стані контакти з людьми надихають та бадьорять. Думки цілеспрямовані, а смак полуниці насичений, мов у дитинстві. Тіні підкреслюють реальність світу, і довколишні звуки доповнюють захоплюючу історію. Покарання за порушення урбаністичної конституції передбачені самою природою, а зміни до її статей може і повинен вносити кожен відповідальний громадянин, переосмислюючи власний життєвий досвід та удосконалюючи навички спілкування. Ось


перші три статті, які у кожен момент часу можна доповнити або і зовсім замінити на інші, спонтанно згенеровані, детально продумані або випадково згадані. Адже у людині природою уже закладено усі ефективні моделі поведінки. А яких ще нема, ті обов’язково з’являться. Стаття «Ти — це я». Людина бачить у іншій відображення себе. Ефективний член суспільства той, який справляється з негативними проявами інших, усвідомлюючи, що це віддзеркалення його власних проявів. Оточити себе приємними людьми вдається за умови прийняття себе, адже мій співрозмовник — і є відображення мене. Стаття «Тут і зараз». Не має значення, як я почувався секунду назад, якщо у цю секунду я можу почуватися інакше. Варто лише прийняти відповідальність за теперішній момент. Адже кожен мій прояв — це вклад у картину світу оточуючих. Стаття «Дивися в корінь». У кожного вчинка є мотиви. Поверхневі та глибинні. Поверхнева на перший погляд дія містить у собі прихований зміст із таємничих глибин підсвідомості. Що глибше я відчуваю людину поруч, то краще розумію її поведінку та дію адекватно до моменту. Спонтанність недаремно дається від народження. Так людина налагоджує зв’язок з підсвідомістю, досвідом предків, що в багатьох випадках є актуальним і сьогодні. Фізичні вправи, які регу-


лярно потрібні тілу для здорового функціонування. Миттєве прийняття рішення у екстренній ситуації. Тілесний контакт, як спосіб ефективного спілкування. Необхідність у сні та відпочинку. Ці та багато інших стратегій уже від природи закладені у поведінці людини. Варто лише покластися на інтуїцію, відпустити тіло і дозволити собі проявитися. Хтозна, коли пригодиться випадкове знайомство у черзі до каси супермаркету. І чим більше таких випадкових знайомств, тим вищі шанси на ще одну цікаву сюженту лінію. А невимушеність у проявах свого внутрішнього світу дозволяє імпровізувати у безлічі мистецьких напрямків: музика, театр, малювання, ораторство, танці. Усі творчі сфери набагато ближчі до нас, ніж може здатися. Творчість — це спосіб увіковічнити себе, живучи у гармонії з власним внутрішнім світом. Недарма природний потяг до мистецтва у багатьох людей такий же, як і до фізичного виживання. Так чи інакше, а людина приречена діяти в межах власних пізнань. І з цієї точки зору корисно пізнати власні обмеження. Першим людям було очевидно, чого вони хочуть. Та з розвитком часто виникає знецінення спонтанного бажання. Перше бажання прикривається метафорою або взагалі іншим бажанням. А важливо усвідомлювати свою першу думку. Вона скоріш за все і є істинним бажанням, якщо ще не перетворилася на манію. Перша думка, перше враження і перше бажання сильно недооцінені».


У мене перед очима кола пішли від такої промови. Коли я відчував що засинаю, то розумів: зараз слід очікувати чергового ляпаса та стакана горілки. Під час одного з таких екстренних пробуджень, глибоко з підсвідомості виплило заборонене бажання. Якщо його зараз не висловити, воно швидко пірне назад. Я широко відкрив очі, глибоко вдихнув та промовив хрипким голосом: — Макс, а якщо у мене з’явилося спонтанне бажання потрахатися? — Сексуальні прояви поза нашою юрисдикцією. — Дивно. Секс і насильство — два важілі управління масами. — Ти неправильно зрозумів. У нас інша задача. Ми робимо людей щасливими. — Щасливі люди — неконтрольовані. — Саме тому нам потрібні кращі представники людства у відділок — Максім коротко ударила мене кулаком у груди. Очевидно, це була якась гра. Я голосно гикнув і звалився з крісла. Макс залилася реготом, перечепилася через ніжку стола і завалилася зверху. Я поклав руку їй на спину і підтягнув до себе. Максім знайшла мої губи і притулила до них свої. — Макс, ти залилася реготом. — Мовчи, дурненький, це перший поцілунок. По шибці вікна задріботів м’який весняний дощ.


Н ад п рірвою


Я кінчив і прокинувся у ліжку на власному горищі. У голові була легкість, як завжди після полюцій. По шибці вікна стукотів дощ. Дивний сон. Максім уже кілька років як переїхала до Москви освоювати кар’єру фотомоделі. Знизу голосно долинали звуки телевізора. Бабуся дивилася новини: знову спецвипуск урбаністичної поліції. Поки залишки сновидіння ще крутилися у голові, я поспішив їх занотувати. Потягнувся до куртки, що висіла на кріслі і витягнув з кишені блокнот. — Ручаю, ходи їсти! — покликала бабуся. — Чудово — сказав я тихо, продовжуючи записувати. Щоб звідси докричатися до бабусі треба добряче постаратися, а зараз це зайва трата енергії. Почулося скрипіння старих сходів. Залишалось кілька секунд, щоб згадати якомога більше інформації зі сновидіння. Мужчина повинен готувати собі сам, але хто при здоровому глузді відмовиться від бабусиних дерунів? У пройомі горища появилася бабусина голова, повита у святкову хустку. Сьогодні неділя, служба у церкві святого Миколая, названій іменем покійного дідуся. Що то був за дідусь! Суворий та справедливий, Миколай часто сперечався з сусідами та ніколи не розпускав рук. Хоча мав неймовірну силу та відчайдушний характер, на війні він чітко засвоїв, що крутими бувають лиш яйця. Згодом був вигнаний з університету за антимілітаристичні погляди, але продовжував забороняти


онукові іграшкову зброю. Водночас дідусь був великодушним та веселим чоловіком. Завжди було цікаво знаходитись поруч та слухати його невтомні дотепні коментарі з будь-якого найменшого приводу. Часом дідусеві витівки були направду шедевральні. Особливо користувалися популярністю богохульні жарти Миколая. Ручай пам’ятає дідусевий віршик: «Отче наш, іже єси, що украв — то принеси. А я украв ковбасу, завтра ввечір принесу». Перед смертю дідусь утнув свій останній жарт: побудував нову церкву. Бабуся не шанувала богохульства. Людям і так нема на що орієнтуватися у цьому житті: навіщо бути таким недалекоглядним циніком? Бабуся списувала дідусеві жарти на родинне тавро дивацтва. Вона давно переконалася, що у кожного родича є якийсь дивакуватий недолік. А якщо придивитись, то такий є і у кожного сусіда. — Чого не відзиваєшся? — спитала бабуся. — Дай спокій, я лиш проснувся. — Сніданок на столі. — Дякую. — Я пішла. Закривай двері на ключ. І дерев’яні сходи зіграли свої скрипучі ноти у зворотньому напрямку. На підлозі залишилася листівка. Що це? Думки зосередилися на змісті послання, залишеного бабусею. Я протер очі і


упізнав на листівці зображення матері Мері із немовлям на руках. Бабусині жарти були далеко не такі прикольні, як дідусеві. Я остаточно прокинувся, прихопив по дорозі запальничку та підняв іконку з підлоги. На звороті була надрукована зцілююча молитва. Часу на роздуми не залишалося, я черкнув запальничкою і полум’я ухопилося за верх листівки. Відчувши себе у безпеці, опустив запальничку, щоб насолодитися догораючим артефактом середньовіччя. Та папір одразу погас, немов просочений давнім алхімічним розчином. Встигла згоріти лише назва молитви. І навіть ту я встиг прочитати перед тим, як розвіялася темна зола. «Молитва до матері Мері». Молитва, що залишилася неушкодженою, починалася словами «Мати Мері, натхненна, незбагненна, що благословила землю божу чудотворною іконою...», і закінчувалася рекомендаціями до застосування при шкірних хворобах, смертельних недугах та душевних тривогах. Я уже відкрив вікно і відпустив благословенну листівку летіти зцілювати немічних. Але в метрі під вікном вона впала на дах прибудови. Впала, то хай і лежить там. От нема мені чого робити, тільки боротися з пережитками історії. Мабуть, комусь подобалося самовіддано і бездумно поклонятися вигадкам хитрих попів. Та нехай навіть добрих, чуйних, справедливих священників. Вигадкам, що приносять зцілення і заспокоєння... Стоп! Тут я зрозумів, що ікону треба все-таки знищити, інакше


не заспокоюся. Я перехилився через підвіконня та сповз на шиферний дах прибудови. Старі конструкції заскрипіли, та витримали. Босі ступні вбирали рифлений холод, але піддашшя горища захищало від дощу. Я підійшов на край даху і напився з водостічної труби. — В ім’я отця і сина, і святаго духа! — долинав голос отця з церкви на горі. Умившись дощовою водою, я підставив під струмінь ступню. Мокрим ногам на холодному шифері стало вкрай некомфортно. І я вирішив залізти на високий горіх перед будинком. Зручно вхопився за гілки, що росли вище. Перекинув свою вагу вперед, і... тут дах затріщав, а край його посипався на землю. Коли забили дзвони, я сидів на гілці обхопивши стовбур горіха і не смів глянути вниз. Назад шлях перекритий — мою вагу в стрибку залишки даху не витримають. Коли я нарешті насмілився подивитися вниз, то одразу пошкодував. Давно вже не було так страшно. Хіба лише на відвісній скелі. Чи на стрімкому пагорбі над камінним берегом моря. Правда, не так страшно, як під час повені, коли стрімка течія несла мене до водоспаду. Надійних гілок внизу не було, зате на землі під горіхом лежали уламки шиферу та дощок, з яких, здавалося, стирчали ржаві цвяхи. Вдивлятися — означало підсилювати страх, а руки слабли і слабли через імпульси зростаючої тривоги. Кожна секунда розду-


мів вела до прірви. Я заплющив очі і прошепотів: «Мати Мері, натхненна, незбагненна, що благословила землю»... І дзвони стихли. У тілі відчулася впевненість, розум заспокоївся та прояснився. Я вхопився одною рукою за гілку, а другою потягнувся у напрямку будинку. До підвіконня залишалися якісь сантиметри. Тоді відштовхнувся ногами від стовбура та відпустив гілку горіха. Міцно вхопився за підвіконня і вдерся до своєї кімнати на горищі. — Амінь! — сказав я, клякнучи на підлозі, і перехрестився, як колись. Під дощем мокнув недогарок чудотворної ікони. Це була захоплююча пригода. Нехай залишається на згадку. Я закрив вікно. Після нетривалих роздумів усе ж прогнав думку піти вслід за бабусею до церкви. Я вирішив стати атеїстом, коли статеве дозрівання досягло піку розквіту. Зневажати небесний закон тілесними бажаннями — це найбільш слабкодухе святотатство. Тож я просто зрікся конфесії від гріха подалі. Відречення від батьківської віри дало несподівані плоди. Я слухав Бітлз, курив траву і медитував. У станах зміненої свідомості мені являлася мати Мері. Часом у неї відкривалося третє око. Воно рухалося незалежно від двох інших. Тож я лякався, що і у мене згодом може появитися таке дивне око. Потім мені ставало соромно через свій страх. Яка кому різниця, скільки у людини


очей? Тоді раптом я відчував, що третє око — це дуже сексуально. Зрозуміло: інші просто заздрять, що у них такого немає. Інколи вчувався голос матері Мері: — Тобі більше не треба ставати на коліна. Давай залишимось просто друзями. Ніби Снігова Королева заманювала Кая у свій льодяний замок на дальній Півночі. Такі моменти тішили своєю дивністю. Та раптом дзвони повертали мене назад до реального світу. У видіннях диво — це звична справа. На відміну від реальності, де дивак — це родинне тавро. Тут не можна показувати свою дивакуватість. Та відголосок видіння нашіптував: інші такі самі, як ти. Вони так само прикидаються звичайними.


П роект укріп лення ручая*


Усвідомлення раптової смертності людини завжди приводило мене у стан жалю за утраченими мріями, невиконаними планами та забутими снами. Зазвичай цей стан тривав одну хвилину і тонув у бурхливому потоці свідомості. Але на цей раз зачепило посправжньому. З пагорба заголосив хор. Можна було піти до церкви і забутися у поліфонії людських голосів. Та не для того я плекав у собі мізантропні повадки, щоб спускати природню енергію у каналізацію соціальних переживань. У мене є персональна місія: нагадати людям про частинку дива у них всередині. І при цьому не заслужити репутацію дивака. Ким же має тоді вважатися той, хто принесе диво до буденної реальності? Роль спасителя для себе я зразу відкинув — досі можуть і розіп’яти. Залишалося прикинутися генієм, хоч це і важче. Генії зазвичай люди освічені. А коли я востаннє брав до рук книжку? Що ж, колись це мало початися. Нехай уже не встигну прочитати достатньо книжок, щоб стати справжнім генієм, але ерудитом років через двадцять — цілком реально. А почати вдавади з себе освіченого можна і після кількох розумних книжок. Я дістав з дідової полиці другу по величині книжку. Перша була кольоровим атласом посібника з експлуатації автомобіля «Москвич». Але я принципово не цікавлюся автомобілями, консервними бляшанками для захисту від реальності. Мене цікавить лише питання відкритого постачання дива у довколишнє середовище.


Я перегорнув форзац, і хор затих. Книга була цікаво структурованою і повністю підкорялася одній ідеї: налагодженню гармонійного середовища для повноцінного життя людини. У передмові стверджувалося, що випадкова глава може містити відповідь на запитання, сформульоване безпосередньо перед тим, як читач відкрив книжку. Це не були звичайні глави. Вони мали свої назви і номери, як у будь-якій іншій книжці, але крім цього для них існував ще й спеціальний термін: шаблони. І кожен шаблон містив у собі посилання на інші шаблони, які його доповнювали. Я відкрив книжку на шаблоні 1 04: «Відновлення території». «Споруджуватися будівлі повинні на тих ділянках, що знаходяться у найгіршому стані, а не найкращому» — глава тільки почалася, а я уже розумів, що йдеться про територію неподалік будинку. Поросла смужкою лісу впадина між двома пагорбами, куди місцеві традиційно викидають сміття. Та і я сам не так давно жбурнув туди Біблію. Це недалеко, тож невеличка спонтанна прогулянка не завадить. Біблія все ще лежала тут, вінчаючи собою купу сміття. А на дні з-під сміття просочувався занедбаний природний скарб — мілкий ручайок. Давно збирався взяти лопату, але самому важко копати. Спочатку варто переконатися, що це потрібно бодай ще одній людині. Я дістав з кишені блокнот щоб скласти презентацію: «Якщо плоть землі — це зелені пагорби та лісисті схили, то


життєдайні річки — це її кров. Гравітація є причиною атмосферних опадів. Потічки формуються у ярах і стікають вниз траекторією найменшого опору до перетину з іншими ручайками, доки не впадають у повноводну ріку. Усі великі ріки беруть свій початок із впадини між двома пагорбами. Тут з природних причин накопичується дощова вода, а з причин людської діяльності — груди сміття. Ідея замощення та окультурення значних рік не нова. Ідея ж даного проекту — укріпити береги мілких ручайків, вздовж яких пішохідними тротуарами можна добратися до великих набережних. Беручи до уваги атмосферний стовп вагою 21 4 кіло, ідея облаштування доріжок траекторією найменшого спротиву виглядає найбільш ефективною. Природні ландшафти та близькість води позитивно впливають на стан подорожнього. На перетині струмків мають постати невеликі громадські площі з місцями відпочинку та шляхами нагору або вглиб лісу. Спускаючись вздовж струмка, нижче можна потрапити у лісову купель. Морок розвіюють різнокольорові лампочки, що висять на тонкому гіллі дерев. Міцніші гілки тримають дитячі гойдалки, пташині годівнички, канатні драбини, тарзанки, гамаки та невеликий комплекс будиночків на деревах, сполучений мотузяними мостами. Каскади — один з ефективних прийомів зміцнення струмка. Попри свою видовищність, каскади ділять струмок на функціональні зони, чого неможливо досягнути при неперервному потоці.


Хтось може захотіти розгорнути торгівлю на своїй ділянці — він може використовувати воду у своєму секторі як дешевий природний холодильник або добувати дорогий природний камінь. І кожен власник каскаду повинен дбати про чистоту річки та вчасно міняти фільтр на своєму відрізку глобальної водоочисної системи. Функціональне зонування також уможливлює різні види активностей вздовж струмка: рибальство, плавальний басейн, водні види спорту, пляжний бар та лісова купель». Раптом небеса відкрились, долину освітило сонце крізь віти дерев і турботливий жіночий голос запитав: — За чий рахунок цей банкет, хто оплачувати буде? — А тобі яка різниця? — Я мати Мері. — Вибач, я забув. У пісні ти не така прискіплива. — Не кепкуй, Ручай. Тобі не обійтися без моєї допомоги. — Тоді, будь добра, переформулюй питання. — Скільки часу тобі знадобиться для втілення проекту, враховуючи твої теперішні навички? — Головне процес, а не результат. Щоб вигребсти сміття знадобиться кілька днів зосереджених зусиль. Налагодити вивіз сміття не складно. А якщо ще встигну хоч частину проекту втілити власними силами, буде взагалі супер. — Добре й так.


Я повернувся додому у доброму гуморі. Та при дзеркалі знайшов візитну карточку лейтенанта урбаністичної поліції: познайомився на зустрічі громади з патрулями. «Нейропрограміст Микола Попередбатькович. Видам довідку». Дуже дотепно. Я теж можу пожартувати. Набравши номер з візитівки, я поцікавився ціною питання. Наступна фраза була у мене напоготові: — Ви наркотики застосовуєте чи чому так дорого? — За конспірацію — промовив молодий чоловічий баритон на іншому кінці дроту.

*більше ілюстрацій — www.be.net/kosmach


Н ейроп рограміст


Проїхавши закинуту школу на окраїні нічного поселення, я припаркував свій мотоцикл перед широким дубом над водоспадом. Мені знайомий великий камінь посеред річки. Саме тут я ледве не розпрощався зі своїм безтурботним життям минулої весни під час паводку. Пощастило, що камінь зміг утримати нашу спільну вагу у стрімкій течії. Раптом мене пробрав сумнів, як перед зустріччю з власним відображенням. Десь неподалік чекає нейропрограміст. Не варто показувати свої забобони, та я все ж постукав по дубі, щоб відновити недавню впевненість. Сумніви — це емоція, яка легко передається через повітря. Етикет мотоцикліста дозволяє йому послати будь-кого, хто висловить сумнів у можливостях мотоцикліста. Але сам мотоцикліст не може дозволити собі сумніватися. Я повернув ключ і фара згасла, безлюдне узбіччя освітили зорі, завбільшки з яблука. Під сяйвом голубого місяця постав чоловічий силует углибині лісової стежки. Пролунав знайомий голос: — Уяви: по обидва боки дороги світяться колонади вуличних ліхтарів. Люди вештаються туди-сюди, а хтось із них прямує на наш спектакль. Мужчина пірнув у хащі і я, піднявшись з мотоцикла, пішов слідом. Ліхтарі б не завадили, але і у світлі повного місяця природні краєвиди справляли враження. Два чоловіки піднімалися стежкою, зарослою буйною зеленню.


— Уяви — продовжував Микола — ми ступаємо мощеною доріжкою до вершини водоспаду. Над рікою дві широкі колони тримають відкриту сцену театру імпровізації. Інколи глядачу здається, що він справді пливе разом зі сценою. Гляньте сюди — тут у нас печера для глядачів. Вмощуйтеся зручніше! У печері горів олійний каганець. Чоловік увійшов першим і жестом підкріпив запрошення, вказавши на одне з м’яких крісел-груш «Попарада». Я без особливого поспіху оглядав місцевість. — Ближче до тіла, як говорив один пацан. Микола протягнув руку для привітання. Я раптом зрозумів, що ми ще не здоровалися і подав руку у відповідь. Але не встиг відкрити рота, як моя долоня була до болю стиснута. Микола потягнув мене до себе, перекинув через спину і поклав лопатками на «Попараду». Невже це я так довго зволікав прийняти запрошення? Вражений майстерністю противника, я потирав п’ятірню та дивився Миколі просто в очі. Він не втрачав моменту несподіванки і продовжував закидати мені власні тези до спантеличеної свідомості: — Ти тут, отже, тобі потрібна допомога у вирішені важливого питання. Наскільки я розумію, тобі бракує свободи самовираження?


Допомогти нескладно, якщо ти дозволиш. Олійне полум’я кидало мерехтливі тіні на обличчя майстра. Це була його територія: на межі світла і темряви. Місце сили, де оголені нерви звільняють енергію для переходу у інший вимір. У двох його зіницях відображалося по вогнику. Чіткі надбрів’я та гострий з горбинкою ніс виражали рідкісну незворушність навіть у мерехтінні тіней. Я відчував безсилля перед його натиском. Необхідно було негайно знайти слабке місце опонента. — У свободи є границі — слова зі сну вилетіли самі по собі. — Границі, які фізично неможливо п еретнути. Воїн, навчений успішно перемагати противника, безсилий перед навіть невеликим суспільством. А інший вимір несе у собі смертельну небезпеку. Ти м іг би пожертвувати життям заради перетину межі? — Лише брехун не боїться смерті. Але поглянь на річку. Скільки блакитних вогників відобража ють її темні хвилі у світлі місяця? Це сяють шоломи моєї доблесної армії. І паркани для нас — не огорожі. Скоріше експонати виставки пережитків минулого. А з воріт вибігають назустріч цуценята, привітно метляючи хвостиками. Який тепер з тебе воїн? У твоєму арсеналі лише кілька дурацьких ідей.


— Ти умієш захоплювати розум. Але так і не підтвердив готовності померти за свої ідеї. Свобода самовираження — це не пусте теліпання язиком. Доведи, що ти вартий довіри. — Ідей у мене багато, а життя одне. І я вже давно відмовився від планів урятувати світ. Але ти небезнадійний і ще можеш стати щасливим. Та привести мені ще кількох незадоволених. Джентельмен у товаристві джентельменів робить свій маленький бізнес. — Миколо, ти нейропрограміст. Твоя робота — говорити мені що зі мною все буде гаразд, поки я у це не повірю. Але чому ти мовчиш про те, що так буде до пори до часу? А потім знову усе полетить шкереберть, і усі твої тренінги видадуться нахабною аферою. Так для чого мені дертися вище на гору містичного щастя, щоб сильніше з неї навернутися? — Ручаю, життя дійсно важке, коли у тебе немає альтернативної точки зору. Але ключик у тому, що альтернативних точок зору існує більше ніж достатньо. Бери — не хочу, вище неба, скільки душі завгодно, вагон і маленький возик, хоч греблю гати або нагодуй мільярд китайців під зав’язку. І щойно ти приймаєш альтернативну точку зору, життя стає простим, як шухлядка. Тільки відкрий! — Ти досі не зрозумів чи прикидаєшся? Я тут щоб зруйнувати вхід у інший вимір назавжди. — У мені підіймалася накопичена


злість — Я розчарований у його мешканцях. Вони вважають себе богами, хоча насправді їм не вистачає клепки зрозуміти одну просту річ. Боги не здатні на людські стосунки. А лише у людських стосунках можна знайти справжнє щастя. Замість того, щоб присвятити життя пошуку неіснуючого входу у інший вимір — витвір збоченої фантазії купки шизоїдів. — Про шизоїдів ти класно сказав. Навіть небезпека пошуку неіснуючого блякне у порівнянні з небезпекою залишитися назавжди у панцирі сталих уявлень про світ. Ти хотів налагодити стосунки і не зумів. Це буває. Твоє роздратування переходить у гнів. Дуже добре! Неможливо постійно приховувати свої почуття. Для здорової людини характерна зміна емоційних реакцій. Радість, біль, страх, смуток, ейфорія, сумнів, розчарування. Навіть у кожного слова є свій настрій! Як можна сумніватися у неймовірній властивості психіки створювати паралельні світи? Звісно, мандруючи іншими вимірами, здуру легко натрапити на те чи інше пекло. Та, якщо придивитися, у центрі кожного кола пекла витанцьовує чергову програму пекельний цирк. І ця вистава з кожною хвилиною відносить тебе назад, в усвідомлення фантастичності твого власного світу, у абсолютну радість бути собою серед глибокого глухого темного лісу, у печері вдихати запах олійного каганця та спостерігати спуск таємничого туману на річку. Шум водоспаду окутує нас кольоровою периною сновидінь. І після


смішного усвідомлення, що ти не маєш нічого спільного з цією реальністю, відчуваєш щастя — невідомо чи справжнє, але на найвищому з рівнів сприйняття. — А ти точно наркотики не застосовуєш? — Є дещо крутіше за наркотики. Боїшся, що поганого навчу? — Тільки цього й чекаю. Маєш що запропонувати? — Нічого не приховую. Лише признайся, що потрібно тобі самому, Ручаю. Мовчання — це розкіш, яку не можна собі дозволити. Усе, що є всередині, добре чи погане, варто прийняти і висловити. І тоді скинеш колючий панцир, розправиш крила і злетиш над цим чужим досі світом. — От і прийму! І висловлю! Ти впевнений, що готовий мене почути? — Думаю, у нас взаємне бажання. І якщо ми вже проявили зацікавлення у налагодженні людських відносин, то нам від цього нікуди не дітися. Тут нікого крім нас немає. Слухаю... — Микола заговірницьки підняв брову. Я підвівся на ноги. Розстібнув куртку і скинув її на пуф: — Я хочу тебе відпиздити! Микола, недовго думаючи, теж підхопився. Двома руками за пояс підтягнув штани: — До першої крові!


Ручай Кедрін  

Три місяці навчання у проекті CANactions пролетіли, немов сон. А ще три місяці опісля я публікую авторську інтерпретацію подій тих днів. До...

Ручай Кедрін  

Три місяці навчання у проекті CANactions пролетіли, немов сон. А ще три місяці опісля я публікую авторську інтерпретацію подій тих днів. До...

Advertisement