Issuu on Google+

ОЛЕНА МАЛЯРЕНКО

СПРАВЖНІЙ ЯК САМА МУЗИКА Універсалізм та синкретизм, космополітизм і справжня народність, сучасність і традиція — усе це гармонійно поєднується в одній особі. Віктор Соломін (народився 4 жовтня 1962 р у Махачкалі, навчався в Україні, працював по всій Європі) — став для нас подарунком долі. Але його більше цінують за кордоном. Попри схвальні відгуки, численні нагороди, багату концертну діяльність, відкритість до спілкування й до пересічного слухача. Хоча насправді Україна має пишатися тим, хто уславив її на весь світ і як єдиний виконавець джазу на народних інструментах, і як винахідник унікальної електродомри, і як неперевершений композитор і музикант у стилі етно-фьюжн.

— Як би ви хотіли, щоб вас представили читачам? Продовжіть будь-ласка: Віктор Соломін це… — Хто такий Віктор Соломін? Це музикант, композитор, домрист, викладач, маю сміливість сказати — віртуоз. Ось так, скромно і просто. Я роблю те, що я люблю — і це вже щастя. — До речі, з приводу «роблю те, що люблю». У дитинстві ваші однолітки не жалували уроків музики. А ви вже у п’ять років, не знаючи нотної грамоти, самостійно опанували баян і грали на слух усе те, що чули по радіо?

— Не зовсім. Я мріяв бути… піратом, а коли мені доступно пояснили, що такої професії нема, я «націлився» на льотчика. А чи буду я музикантом, чи ні — жодних думок. Це і так було моє: я грав те, що мені хотілося, те що чув звідусіль і зсередини. — Хочете сказати, що самі писали музику? Хоч щось збереглося до сьогодні? — Музикою це назвати ще було важко. Легкі мелодії, типу популярних радянських пісень. Уявіть, хтось екзаменаційну програму заучує, а я до останнього тижня граю, що на думку спаде. Це приходило легко — як день, як сонце — і так само йшло. Єдине, що, могло зберегтися зі «створеного» у юності — вже пізніше, під час навчання у музучилищі — це розроблена мною партитура для оркестру народних інструментів. Була така пісня «The house of rising sun «Animals»… На цю партитуру я б із задоволенням зараз поглянув — то був цілий том!

Хороший джазист чує, інтонує всередині себе і грає залежно від настрою, аудиторії, пори року, освітлення…

— Саме так. Щедра природа. У музиці взагалі багато такого, що треба спершу відчути, почути, пережити, бо і грамота, і закони композиції, усе корисне, математичне і раціональне, як казав Альфред Шнітке — лише засіб, але не мета. Душа музики — у фантазії, у глибоко внутрішньому підході, у пережитті, розумієте? Я не можу назвати себе маленьким Моцартом — концертів не писав. Але з дитинства усе, що стосується музики, у мене виходило наче само собою: було надто просто, а тому не цікаво — бери і грай. А от, приміром, футбол не давався — тож він мені був і цікавіший. — Тобто, в дитинстві ви мріяли стати футболістом, а не музикантом й могли б зараз радувати нас на Євро-2012?

18

— До речі, чому після баяну — домра? Пошкодували, що не засвоювали інший інструмент? — Ні в якому разі. Тоді вступали до музичного училища справжні «рахманінови» баяну, тож я не став ризикувати — пішов на домру. Її, як і баян, акордеон, гітару опанував ще у шкільні роки. Часто із задоволенням сідав до фортепіано — грав свого улюбленого Баха. А вже в армії підкорив духові інструменти — теж знадобилося: я не кажу, що зможу щось пристойно сьогодні на них зіграти, але, розуміючи сам принцип, вже під час спільної роботи, або створюючи


Фото: архів В. Соломіна

музику, не напишу зайвого, незручного для музиканта-духовика та інструменту. Буває, композитор у пориві натхнення про зручність може забути, якщо сам інструментом не володіє.

СОЛОМІН У 1998 РОЦІ ОТРИМАВ СТИПЕНДІЮ HEINRICH BЦLL STIFTUNG Й СТАВ ЧЛЕНОМ СПІЛКИ КОМПОЗИТОРІВ НІДЕРЛАНДІВ

— Можете розповісти про період з 1989 по 1992 рр., коли ви потрапили до ансамблю Людмили Зикіної, людини — легенди, хоч і не модної нині.

тим почтом, що грає свого короля. Зикіна, з її розкішним образом, тембром, статусом цілковито спиралася на нас. І це я кажу не в докір, а з гордістю за роботу кожного з музикантів.

— Маєте на увазі премію Всесоюзного конкурсу в Астрахані?

Такий приклад: якось Людмила Георгіївна одну зі пісень почала у незручній для оркестру тональності. Ми, музиканти, просто перезирнулися, й усі дванадцятеро, транспонували у нову, уявляєте? Це дуже багато важить — це рідкісний рівень. В такому оркестрі чудово навчатися — і я з задоволенням навчався. Тим більше, наш керівник, Віктор Грідін — це людина-епоха. Він вразив мене більше ніж сама Зикіна.

— Так, саме її. Я був окрилений, самовпевнений, а довелося буквально все всмоктувати як губка. Знаєте вислів «короля играет окружение?». Я потім зрозумів, що наш ансамбль як раз і став

— І після оркестрової діяльності ви спробували себе у викладацькій — викладач класу домри й інструментовки у Харківському інституті мистецтв?

— Чому ні? Я приїхав туди, почуваючи себе лауреатом.

19


В Україні я побачив багато справжніх джазових музикантів, з якими хотілося працювати, виникло багато ідей 20


— Викладати я почав паралельно з роботою в оркестрі, ще в 1992. На вихідні приїздив і давав майстер-класи. І студентам, здається, подобалося, і мені. Причому настільки, що навіть важко згадати зараз, скільки мені за це платили й чи платили взагалі. Знаєте, музиканти — і це найбільший секрет радянського уряду — ніколи не були багатими, виживали закордонними гастролями. А без гастролів… — Правильно буде сказати, що ваш перший гурт «Гуртожиток 13» — надихався гастрольними враженнями? — І гастрольними враженнями, і азартом, захопленням музикою. Наше «Общежитие-13» було схожим на музичний КВК. Ми жартували, експериментували, робили пародії, пробували грати джаз. А нас любили — і місто, і навіть обком комсомолу. Для моїх чотирьох чи п’яти хлопців, це був, думаю, хороший досвід — ми виступали і в консерваторіях, і на дискотеках Харкова, і побували у Німеччині, були і в Югославії. Уявіть, після червоних кутків та літніх естрад — закордонні величезні, особливо в Нюрнберггу, зали, де нас зустрічали гаряче, з захопленням. Для мене це був стимул зростати далі — я так і сказав після повернення додому: «Побешкетували — час серйозно зайнятися музикою». А для них це була вершина, лаври, вони мене не зрозуміли. Нас навіть умовляли лишитися — обіцяли світове турне. А ми повернулися. — І після цього знову розійшлися доріжки. Ви з кимось із «Гуртожитку 13» бачилися після 1996 року? — Нажаль, ні. Я до 2004 року викладав, давав концерти, навчався у Чехії, Германії, Бельгії, Нідерландах, Італії, Іспанії, Франці, Англії. Наскільки я чув, гурт розпався, дехто взагалі покинув музику.

року, освітлення, інших інструментів та музикантів, самого себе щоразу інакше. Музика — різна, тож і форма різна, і склад різний. А момент перетікання з колективу до колективу, звісно, був — ми всі змінювалися: кожен склад грав свою музику. «ДомРа» — це наше сьогодні, ми сьогоднішні. Але часом ми збираємося і як «Solominband». На конкурсі типу музичного Євро-2012 було б взяти участь у тому складі. Тоді був «Татарський стан», зараз ми багато працюємо з українським матеріалом, творимо «музику народів світу». — Можна сказати, що музика оновилася ще й з появою у 2009 вашого запатентованого винаходу — електродомри? До речі, чи є на неї замовлення? — Частково і «Домрочка» вплинула: звук став багатшим, гучнішим, яскравішим, різноплановішим — вона дозволяє навіть хардроковий дісторшн виконати. А замовлення були — вже виготовлені три електродомри та, за тим самим принципом, електокобзи. Щоправда, інтересу й питань щодо конструкції, принципів роботи більше, ніж замовлень. Самі розумієте.

«ДомРа» — це наше сьогодні, ми сьогоднішні. Але часом ми збираємося і як «Solominband»

— Ви повернулися додому і з солідними європейськими нагородами, ще й у 1998 отримали стипендію Heinrich Bцll Stiftung. Стали членом спілки композиторів Нідерландів. Як зустріла Україна, якою здалася? — Я не оцінював країну — я повернувся. Було по-різному. Та я побачив багато справжніх джазових музикантів, з якими хотілося працювати, виникло багато ідей. Зокрема, Максим Шоренков показав мені цікаві етнічні теми кримських татар, ми їх обробили й відіграли кілька джазових вечірок. З його,подачі, але в іншому складі, (домра, клавіші, басист, барабанщик) зі своїми інтерпретаціями розпочали власний етно-джаз проект — «Татарський стан». Це був і спільний експеримент, і моє особисте звільнення від образу музиканта-народника радянської школи. Змінився стиль, відчуття домри. Для мене у цей час інструмент став не рамками, а засобом, частиною музичного організму, здатного жити у світі джазової організованої свободи. І це чули всі, хто приходив на наші виступи: вони впізнавали лінійний татарський мелос і дивувалися його несподіваним, щоразу новим, розвиткам. — Після «Татарського стану» був «Solominband» , потім «ДомРа». Я знаю, ви працюєте і у форматі тріо та квартетів, граєте соло. Одне трансформувалося в інше, чи це паралельні форми — для гастролів, чи для пошуку нового звучання? — Це, я вам скажу, джазовий підхід. Хороший джазист чує, інтонує всередині себе і грає залежно від настрою, аудиторії, пори

— Зараз спало на думку: цікаве звучання самої електродомри і насичений звук «ДомРи» — невже не надихнули нікого з режисерів кіно й театру, аніматорів запросити вас до співпраці?

— Моя співпраця з кіно обмежуються півгодинним записом фонограми для серіалу. Не пригадаю назви, але актриса мала грати на балалайці (я пока зав, як правильно тримати інструмент і як достовірно імітувати гру на ньому) й потім швиденько зіграв усе, що було треба режисеру, на звичайній домрі. А було б цікаво — з особливим задоволенням написав би щось для творів Булгакова: «Біла гвардія», «Майстер і Маргарита». Але поки не запрошували. — А чи запрошували до участі у культурних заходах на Євро? Закордонні гості напевно захочуть побачити щось колоритне, українське, а не лише насолодитися грою команд.

— Дивно, але теж ні. Начебто про можливість участі йшлося, але конкретно нічого сказано не було. Власне, у нас на цей період є чим займатися: 26 червня о 20.00 гратимемо у рамках «Фестивалю ресторації «Диван», 28 вересня беремо участь у Чернігів jazz-оpen. Та якщо запросять — з радістю: наш «ДомРа» знає й любить європейська публіка. Вони вбачають у нас невідоме їм щось суто українське, етнічне, цікаве — і давнє, сакральне, і сучасне, оновлене. — Може, вважають, що український колорит і джаз — не надто сумісні? — І таке доводилося чути. Я не в захваті від тих, хто керує музичним процесом і хто так висловлюється. Моя думка: фольклор — народне мистецтво, народна пам'ять, досвід, ми з вами і є народ. Сутність фольклору — не у домрі, не у давніх мелодіях, не у консервуванні цінностей, а й у тому, щоб дати їм нове життя. З цієї точки зору усе, що зроблено і «Solominband», і «ДомРа» — не щось синтетичне, не спроба здивувати. Це органічні і справжні речі, як сама музика.

21


Спеціальний випуск "Українська культура. Євро 2012"