Page 1

Авторський колектив Баранюк Оксана Миколаївна Войцехівська Надія Михайлівна Ковтанюк Наталя Дмитрівна Кузнєцова Наталія Василівна Курнос Ігор Терентійович Мартинюк Олена Борисівна Мацібора Ася Іванівна Мацібора Василь Іванович Мацібора Олександр Васильович Моргун Катерина Дмитрівна Муржак Ольга Василівна Настасенко Тетяна Віталіївна Немировська Тетяна Григорівна Першина Ілона Ігорівна Полухіна Олександра Леонідівна Опаленко Тамара Дмитрівна Оченаш Віталій Григорович Рабенюк Катерина Василівна Родікова Ірина Юхимівна Русавська Алла Іванівна Рябоволик Надія Іванівна Самайчук Світлана Сергіївна Сліпенчук Сюзанна Іванівна Соколюк Олександр Михайлович Трачук Анатолій Васильович Фефілова Ольга Михайлівна Хмарук Юлія Михайлівна Яремчук Зінаїда Василівна

1


Зміст Вступ ……………………………………………………………… Загальні відомості про Гайворонський район………………...... Геологічна будова та рельєф…………………………………….. Мінерально – сировинні ресурси району………………………. Каолінова копальня………………………………………………. Могильненський скарб…………………………………………… Сальківський Чорнокот…………………………………………… Скло і порцеляна …………………………………………………. Олівці й алмази з однієї колиски…………………………………. Вікнинські граніти………………………………………………… Кліматичні умови та несприятливі природні процеси…………. Внутрішні води…………………………………………………… Гайворонське водосховище……………………………………… Характеристика деяких параметрів водосховищ……………….. Річка Ташличка……………………………………………………. Річка Могильнянка……………………………………………….. Річка Вікнинка…………………………………………………….. Річка Яланець ……………………………………………………. Річка Таужнянка………………………………………………….. Ґрунти й земельні ресурси краю………………………………… Рослинний світ і лісове господарство…………………………… Краса, смола і чудодійна сила…………………………………… Верба у житті людини…………………………………………… Ліки у кошику…………………………………………………….. Тваринний світ Гайворонщини………………………………….. У Мощенському лісі………………………………………………. Ландшафт. Урочище „Липники”………………………………… Ландшафт. Урочище „Ференчиха”………………………………. Ландшафт. Урочище „Стінка”……………………………………. Орнітологічний заказник „Бандурівські ставки”………………… Гідрологічна пам’ятка „Іванкова криниця”……………………… Заповідне „Сальківське” урочище……………………………….. Екологічні стежинки та мандрівки по рідному краю…………… Червона книга району……………………………………………… Поетичне слово про рідний край………………

3 4 6 8 15 17 21 24 25 27 30 37 42 49 51 54 56 58 62 65 71 78 81 85 97 100 125 128 132 134 142 145 147 152

Вступ З кожним роком все більшої актуальності набирає питання охорони природи, розумного користування нею. Саме у наслідок розвитку господарської діяльності людини, втручання її в природне середовище, 2


призводить до зменшення куточків де можна було б побачити усе багатство рослинного і тваринного світу у їх незайманій, первозданній красі. Частково зникають лісові масиви, міліють або пересихають річки, заболочуються озера, деякі види рослин та тварин стають рідкісними, або взагалі зникають з певної території свого одвічного існування. Разом з тим спостерігається значне зростання потягу людини до живої природи: збільшується кількість любителів природи, лави природодослідників поповнюють учнівські колективи міських та сільських шкіл району. Свої перші спостереження та зацікавленість до природи, її неповторної краси, діти виявляють під час мандрівок просторами рідного краю, у мальовничих дібровах, біля річок та озер, під час відпочинку на березі водосховища та рукотворних ставків. Прагнення не лише наблизитися до живої природи, а й навчитися бачити і діяльно любити її красу викликають у молоді інтерес до науковопопулярної літератури, перегляду наукових фільмів про життя тварин, різноманітність рослинного світу, про сучасні біологічні дослідження та методи захисту довкілля. У сучасній школі на уроках природознавства, географії , біології учні вивчають природу рідного краю, а зокрема своєї місцевості. Відповідної літератури про рідний край не багато, тому творчою групою вчителів було вирішено створити книгу на основі власних досліджень і спостережень. Сподіваємося, що дана інформація допоможе школярам більше дізнатися про природу рідного краю.

3


Загальні відомості про Гайворонський район

До складу Гайворонського району входять одна міська, дві селищні та 16 сільських рад, яким підпорядковані 29 населених пунктів. Гайворонський район займає територію 0,7 тис. кв. км. та налічує 29 населених пунктів, серед них місто Гайворон, селище Завалля, Сальково. Район створено в 1935 році. Межує на півночі з Черкаською, на заході з Вінницькою, на півдні з Одеською областями. На сході з Ульянівським районом Кіровоградської області. Населення: 39 496 (на 1.12.2011) Густота:

4

56.5 осіб/км²


ГАЙВОРОНСЬКИЙ РАЙОН АДМІНІСТРАТИВНИЙ ПОДІЛ ЧЕРКАСЬКА

ОБЛАСТЬ

ВІКНИНА ЧЕРВОНЕ ПЕРЕЯМПІЛЬ

БЕРЕСТЯГИ ЧЕРВОНІ МАЯКИ

ВІННИЦЬКА ОБЛАСТЬ

ДОЛИНІВКА

ГАЙВОРОН

Ульяновський район (КІРОВОГРАДСЬКА ОБЛАСТЬ)

ОРДЖОНІКІДЗЕ

МОЩЕНЕ

ТОПОЛІ

ТАУЖНЕ СОЛГУТОВЕ

ПРОГРЕС

ТРАКТ ВІЛЬХОВЕЦЬКЕ

ХАЩУВАТЕ СОЛОМІЯ

БУГОВЕ ЖОВТНЕВЕ

КАЗАВЧИН

КОТОВКА

МОГИЛЬНЕ САЛЬКОВЕ

БАНДУРОВЕ

ЗАВАЛЛЯ

ГАЙВОРОН

УМОВНІ ПОЗНАЧЕННЯ

САЛЬКОВЕ

ЖАКЧИК

ТАШЛИК

МІСТО (РАЙОННИЙ ЦЕНТР) СЕЛИЩА МІСЬКОГО ТИПУ

БЕРЕЗІВКА

МОГИЛЬНЕ

БУГОВЕ

ЧЕМЕРПІЛЬ

СЕЛА (СІЛЬСЬКІ РАДИ) ПОСЕЛЕННЯ БЕЗ СІЛЬСЬКИХ РАД

Межі населених пунктів

ОДЕСЬКА ОБЛАСТЬ

Межі територій, підпорядкованих міській, селищним та сільським радам Автомобільні дороги Залізнична дорога

5


Геологічна будова та рельєф. Територія району розташована у західній частині Українського кристалічного щита, який утворився в Архейську та Протерозойську ери. Щит є ділянкою Східноєвропейської платформи, який має різну глибину залягання. У місцях, де він залягає неглибоко, кристалічні породи виходять на земну поверхню утворюючи мальовничі каньйони і ущелини, їх можна побачити у долинах річок Південний Буг, Ташлички, Яланець та інших. Правобережна частина Гайворонщини розташована на південносхідній окраїні Подільської височини, лівобережна на Придніпровській височині. Річка Південний Буг є умовною межею між двома височинами. Для рельєфу у межах району характерне чергування підняття з тектонічними западинами. Найвищі ділянки підняття спостерігаються на лінії Казавчин - Бандурово з позначкою 207м над рівнем моря, ділянка з висотою 209м між Гайвороном і Хащувате, таке підвищення є між селами Червоне і Мощене з позначкою 205м., на схід від села Могильне та

Краєвиди Подільської та Придніпровської височини

6


на південь від Берестягів з висотами 205м, та біля с.Тракт - 207м, на заході Котовки 214м над рівнем моря. Більша частина поверхні району хвиляста, порізана глибокими ярами і балками. У знижених ділянках прокладають собі шлях невеликі річки, які зливаються з Південним Бугом і несуть свої води до Чорного моря. На сучасний вигляд рельєфу великий вплив має господарська діяльність людини. Розширення територій під забудови, відкриття нових родовищ корисних копалин із створенням кар’єрів, будівництво доріг стрімко змінюють природні ландшафти. Неконтрольована вирубка дерев і кущів полезахисних смуг призводить до вивітрювання родючих ґрунтів. Знищення дерев уздовж річок призводить до розмивання берегів та затоплення долин, несвоєчасне насадження ґрунтозакріплюючих рослин у місцях утворення ярів прискорюють процес ерозії ґрунту. Водна ерозія ґрунту

Знищення ґрунтозакріплюючих насаджень

Розробка родовищ корисних копалин відкритим способом

7


Мінерально – сировинні ресурси району Дослідження геологічної будови рельєфу у районі займалися професора Київского, Одеського, Харківського та Львівського університетів. Перші відомості про геологічну будову району оприлюднив 1856 році професор Київського університету Феофілактов К.М. В 1880-1900р.р. район досліджував геологи Р. Прендель та В. Пжемиський. В період 1900-1914 роках було проведено геологічну розвідку Антоньово-Хащуватського залізо-марганцевого родовища. З 1916 по 1921 р.р. під керівництвом А.В.Красовського було виявлено поклади графітових гнейсів біля с.Завалля. Після революції 1917 року вивченням Хащуватського залізомарганцевого родовища займалися А.М.Козловська, Красовський А.В., Лучицький В.І., В.В.Мокринський З кристалічним щитом пов’язані поклади нікелевої та марганцевої руди, міді, золота та інших корисних копалин. У межах Гайворонського району докембрійські відклади представлені метаморфічними породами: мігмати, гнейси, метабазіти; та магматичними: габро, діабази, гранітоїди вік яких сягає 2,1-2,6млрд. років. Видобутком мігматів місцеві жителі почали займатися вручну з середини ХVІІ ст. при утворені перших поселень. Його використовували для будівництва Храмів, будинків поміщиків, водяних млинів, при спорудженні перших приходських шкіл, залізничних майстерень, складів. На початку ХХст. у південно-східній частині с.Струньково (нині місто Гайворон) було закладено перший кар’єр з видобутку граніту. Гайворонське родовище граніту. Середина ХХ ст. Починаючи з 1938 року мігмати видобували 8


вручну за допомогою лома, кирки, лопати та застосовуючи вибухівку. Вантажно-розвантажувальної техніки не було. Розкривні породи вивозилися кінними підводами та грабарками. Згодом у кар’єр було прокладено вузькоколійну залізницю для вивозу будівельного каменю.

Підводи, вантажівки, залізничні вагони завантажувались і розвантажувались також вручну. У 1939 році було збудовано триповерхове приміщення з дерева для каменедробарок «АКМЕ» і «БЛЕК». У 1968 році була пущена в експлуатацію дробарка С-886 і збудована лінія відбору бутового каменю. З 1 січня 1969 року ліквідували робочі місця бутоломів і вантажників, їхню роботу стала виконувати техніка. Сьогодні поклади високоякісної сировини є у селах Солгутове, Соломія, Казавчин і Завалля. Історична довідка В 1939-1941 рр. біля м. Гайворона проводились дослідження з проблем геологічного картування. Звичайно, увага геологів була прикута до пошуку в Каменедробарка. Пам’ятний знак на території першу чергу визначальних для Гайворонського спецкар’єра. промисловості корисних копалин, як залізо, марганець, графіт. Проте, в 30-тих роках ХХ-го століття бурхливий розвиток індустріалізації Украйни змушував посилювати темпи реконструкції діючих підприємств, будувати нові, розвивати мережу 9


залізниць та автомобільних шляхів. Але для цього не вистачало будівельних матеріалів і, зокрема, матеріалів із каменю. І погляди геологів, промисловців спрямовувались, насамперед, до тих ділянок, де кристалічні породи виходили на земну поверхню. Такий масив каменю знаходився на лівому березі Південного Бугу при впадінні в ріку лівої притоки – невеликої річки Ташлички. Старожили пригадують, що це урочище мало назву «Стінка» - через прямовисний і високий кам’яний масив, який стіною здіймався вздовж берега ріки. Місцевий житель Баюра Онисим Федорович, який мешкав неподалік кар’єру, згодом працював тут, так згадує про цю місцину: „Від водяного млина (зараз – це комбінат хлібопродуктів) дорога йшла лівим берегом Південного Бугу, мостом через річку Ташлик і впиралася в скелю, яка прямовисно здіймалась до тридцяти метрів заввишки, нависаючи над дорогою. Тут дорога звужувалась до двох метрів і прямувала прямо в річку. Основа скелі в народі мала назву «притиск», входила клином в бурхливі води Бугу. Над основою залягав величезними брилами другий ярус, потім ішов третій. Кам’яні брили третього ярусу мали півтораметровий навіс». Зверху по кам’яних косогорах росли дуби, граби, берести, вільхи, клени, зарослі ліщини та шипшини. Цей самобутній витвір природи вражав величчю, красою. Недарма директор – розпорядник водяного млина Душинський І.В. обрав цю місцину для свого помешкання, збудував будинок з флігелем, господарські приміщення. Від будинку в південно-східному напрямку був закладений сад з яблунь, груш, слив, волоського горіху, вишуканих сортів винограду. Було влаштовано ялинкову алею, із бетону – сонячного годинника; доріжки посипалися піском, зі скелі жолобом до колодязя із бетону дзюркотіла вода. Схил гори, що спускався до річки Ташлички від помешкання Душинського І.В. в східному напрямку, теж мав виходи каменю на поверхню, люди називали його «скалою». В 1928 році молдавська артіль викупила будинок за 900 рублів і взялася за видобуток каменю. В 1932 році весняна повінь на р. Ташлик знесла будинок, сплюндрувала початкові роботи, і артіль відмовилась від подальшої тут діяльності. Місцеве населення, кустарі продовжували відколювати з кристалічного масиву камінь для власних потреб, згодом – для громад навколишніх сіл. 10 Гайворонське родовище граніту на початку експлуатації.


Зацікавилось наявністю тут каменю Управління шосейних доріг.

Розвідка була проведена на площі 15 гектарів з допомогою розчисток та шурфів. Було виявлено запаси кристалічних порід в обсязі 4,5 млн. кубічних метрів. Ці запаси каменю держава поставила на баланс і передала для промислової експлуатації створеному підприємству – гранітному кар’єру УШОСДОРА. Розробка родовища розпочалася від річки Ташлички в південносхідному напрямку з того місця, яке називали «скалою», а потім – вибоєм №1. Зараз тут розташований майданчик дробильно-сортувальної дільниці №1. По мірі видобутку каменю перед геологами ставилось завдання прирощувати запаси корисної копалини. Було проведено в районі родовища чотири до розвідки. Розвідувальні роботи при цьому велись проходкою свердловин. В 1962 році розвідувальні роботи вела Київська геологічна експедиція. Пошуковий загін очолював геолог ДробишевськийВ.Ф. Розвідувальними роботами на 20-ти гектарній площі на ділянках «Центральна» (зараз це Північна дільниця родовища), «Південна» було виявлено 8,4 млн. куб. м. запасів каменю по категоріям А+В+С1. В 1969 – 1970 роках до розвідка родовища велась Київською геологічною експедицією на площі 33 гектарів, поклади каменю розвішувались в глибину до абсолютної позначки +76 м. Обсяг виявлених цього разу запасів мігматита по категоріях А+В+С1 дорівнює 23 млн. куб. м. Звіт про до розвідку складено старшим геологом Халевською Р.М. і геологом М.Ф.Мурогіною.

11 Майданчик дробильно-сортувальної дільниці.


Наступна дорозвідка виконувалась в 1990-1991 роках відділом кар’єрів інституту «Укрдіпродор» на південній ділянці родовища з метою розвідки і оцінки суглинків серед розкривних порід на придатність їх для виготовлення цегли керамічної. Автор звіту про до розвідку Семеник Н.В.

Планувалося, що суглинок буде слугувати сировиною для цегельного

заводу, який республіка Югославія мала намір збудувати для забезпечення цеглою об’єктів, що будувалися югославськими фірмами в Україні. Відомі політичні події, які згодом розгорнулися в Югославії, завадили цим планам. Обсяг розвіданих і оцінених суглинків складає 1,8 млн. куб. м. Водночас на цій ділянці було додатково розвідано 8,2 млн. куб.м. мігматита, що залягає під суглинками. Лесовидні суглинки – сировина для виробництва цегли.

Нарешті, остання до розвідка виконувалася в 2003-2004 роках Правобережною геологічною експедицією Північного державного регіонального геологічного підприємства «Північ геологія»». Відповідальний виконавець – геолог 1-ї категорії Озерко В. М. Завдання ставилось таке – підрахувати запаси каменю в контурі проектного кар’єру на північній ділянці родовища з врахуванням його

12 Геологічні дослідження.


поглиблення на 67 метрів, тобто, до можливої глибини розробки в межах діючого гірничого відводу, а також виконати комплекс робіт по радіометричному обстеженню каменю, як на поверхні видобувних горизонтів, так і до проектної глибини видобутку. Обраховані запаси каменю на північній ділянці в межах проектного контуру склали 9 млн. куб. м. За ступенем радіоактивності і характером розподілу порід з різним вмістом радіонуклідів родовище відноситься до 1 групи по класифікації будівельних матеріалів по сумарній питомій активності природних радіонуклідів. В геологічній будові Гайворонського родовища мігматитів беруть участь древні метаморфічні і магматичні утворення докембрію і осадові відклади кайнозою. Докембрійські кристалічні породи утворюють нижній структурний відділ – з віком біля 3000 млн. років і перекриті товщою осадків кайнозойського періоду. Найбільше розповсюдження мають мігматити. Це гірська порода темно-сірого, зеленувато-сірого, сірого кольору, дрібно-зерниста,

скловидна, нерідко полосата, доволі міцна (витримує стиснення до 2062 кг 13


на кВ. сантиметр), важка – вага щільного кубометра коливається від 2,62 до 3,11 тонн. Мінеральний склад кристалічних порід складається з плагіоклазу, кварцу, калішпату, альбіту, біотиту, діопсиду, магнетиту, рогової обманки, гіперстену і інших. На західній околиці Хащувате у с.Антоньово на початку ХХст. було відкрито родовище марганцевої руди. Руда поширена вздовж річки Південний Буг від Гайворонського спеціалізованого кар’єру до селища Хащувате. Марганцеву руду видобували в 1913 і в 1928-29 рр. Шурфи копали лопатами, брали руду в ящики і відправляли в Київ для аналізів. Керували цими роботами вчені-геологи з Києва. Залишки розкопок зберігаються ще й тепер. Руду в с.Антоньове власник маєтку Мовчан добував і продавав німецьким купцям щорічно на суму 1млн. карбованців в 1909-1913 роках. У місцях кристалічних розломів просочених гідротермальними розчинами з високим вмістом хімічних елементів утворилися поклади кольорових металів, зокрема міді та золота. Марганцева руда. с.Антоньово У деяких місцях материнські магматичні породи пройшли процес метаморфозу утворивши гранітогнейси, біотитові гнейси з високим вмістом гранатів, амфіболіти, кварцити. До метаморфічних порід які видобувають на території району відноситься мармур, родовища якого розвідано на околицях сіл Хащувате, Салькове і Завалля. Після обробки, метаморфічні породи використовують, як цінний декоративнооблицювальний матеріал.

14 Метаморфічна порода – мармур.


Поверхню кристалічного фундаменту перекривають продукти власного руйнування - леси та лесовидні суглинки, накопичення яких відбувалося в Кайнозойську еру, протягом Неогенового періоду в Міоценову епоху. Товщина суглинків у деяких місцях сягає 20 метрів. Сьогодні лесовидні суглинки з високим вмістом глинистих речовин (слюди і польового шпату) використовують при будівництві та ремонті житла, у будівельні промисловості для виробництва цегли. У місцях вивітрювання та розкладу гранітових гнейсів з високим вмістом польового шпату і слюди утворилися значні поклади каоліну, або білої глини, яку донедавна використовували місцеві жителі для власних потреб. Найбільші запаси каоліну розвідано у селах Долинівка, Тополі, Могильне. Леси та лесовидні суглинки.

Каолінова копальня.

15


В селі Тополі розвідано значні запаси каоліну (біла глина). Каолін розміщується на лівому березі річки Батіг, яка протікає у центральній частині села. Із спогадів старожилів під час зустрічі з ними , ми дізналися, що для власних потреб білу глину почали видобувати ще на початку 20 століття у трьох місцях – це садиба Жовтяка Дмитра (дві копальні), який загинув на Першій Світовій війні та Гарбуза Сергія. Ми знаємо, що це були важкі перші роки Радянської влади, тому добувалося таємно у ночі, а вже після „Хрущовської відлиги” з 1953 року жителі цих садиб посміливішали і почали в більшій кількості серед білого дня видобувати і продавати відрами білу глину своїм односельцям. А в 60 – тих роках тітка Волощук Ганна , яку народ прозвав « білою» - накопувала глини стільки, що возила машиною на Одещину один раз у два – три тижні, і мала на цьому немалі гроші. Приїжджали жителі і навколишніх сіл Мощеного, Хащуватого, Долинівки по білу глину. Із слів директора школи Степаненка Миколи Серафимовича: „він пам’ятає, як тітка Ганна наймала його батька копати глину, а на зароблені гроші купили йому кофтину”. Сусід тітки Ганни у цій справі теж не відставав. Жителі цієї вулиці заздрили їм і самі , як під час „ золотої лихоманки” в США почали шукати глину на своїх городах. Результату довго не довелось чекати, так на городі нашої колишньої техпрацівниці Рабцун Л.П. теж було знайдено глину. Ми з учнями провели дослідження, при допомозі жителів цієї вулиці, що каолінова смуга простягнулася на довжину 250 – 300 метрів, а ширина – 120 метрів, кругом цієї смуги розміщується ще такі копалини: з південної сторони села (в сторону Хащувате) – жовта глина – в роки війни був німецький військовий склад з боєприпасами, а із західної сторони села виходять кристалічні породи, які тягнуться смугою м. Гайворон. Білі копальні користувалися своїм попитом близько 80 Зруйнована каолінова штольня. років з перервами через Голодомор, війну та розруху, до кінця 20-го століття, поки люди Каолін, або біла глина. с.Тополі. почали використовувати шпалери. Зараз жителі цих садиб приклали багато зусиль, використовуючи техніку і 16


загорнули ці розробки, тому , що цьому сприяла політика держави – відбирання зайвих соток землі. З вище згаданих трьох копалень 2 – загорнуті і перетворилися на орні площі, а третя – ні. Коли я з учнями побувала в цій копальні, то здивуванню дитячій радості не було меж. Ми побачили на якій глибині ( 2, 80 – 3 метри) залягають шари каоліну, а

навкруги красувалися могутні клени, акації, черешні, горіхи. Ми себе почували там ніби в „ джунглях”. Коли ми проводили дослідження, то зрозуміли , що у нас каолін не гіршої якості, тільки менші запаси, як у сусідньому селі Берестяги, де зараз розпочинаються розкопки каоліну. А на правому березі річки Батіг з північної сторони села є великі поклади жовтої глини – три копальні. З цієї глини практично побудоване все село, ці копальні діючі.

17


Могильненський скарб. Мальовниче село Могильне знаходиться на південному сході Гайворонського району. Простягається воно з півночі на південь довжиною 12 км. Його територію утворюють круті яри, широкі балки,чудові долини,багато ставків та річка Могильнянка. Село багато такими мінеральними ресурсами як: глина, пісок і вода.

На південно-східній околиці села в Єжеличому яру знаходиться невелике глинище. Довжина його 350-400 м, а ширина приблизно 70-80м. В ньому є значні поклади буро – червоної глини. Червоно – бурі глини являють собою суцільну важку глину червоно – бурого кольору чи коричнево – бурий з білими твердими карбонатними концепціями. Червоно – бурі глини характеризуються наявністю шкідливих для рослин солей, Тополівське родовище жовтої глини. набуханням та запливанням при зволожуванні. Червоно – бурі глини N2 – Q(1) характеризуються середньою щільністю складення, твердою і напівтвердою консистенцією.

18


Червоно – бурі глини використовують у промисловості для виробництва цегли, черепиці. Серед них переважають легкі глини, рідше зустрічаються піщані глини і високодисперсні важкі глини. В окремих місцях на території села зустрічаються невеликі поклади піску. Родовище червоно – бурих глин.

19


Історичні документи свідчать, що неподалік глинища під час земляних робіт у 1979 році було знайдено багато пам’яток трипільців.

Глинище на околиці села Могильне.

Поселення трипільців розташовувались переважно на берегах річок, поблизу джерел. Споруджували житла усією сім’єю, толокою. Домівку викладали випаленими глиняними вальками, а зверху вирівнювали глиняним розчином. Домівка була добрим ізолятором і зберігала тепло взимку та прохолоду влітку, підтримувала санітарний комфорт, до того ж мала естетичний вигляд. Кожне помешкання обігрівалось глиняною пічкою. Випалена на вогні глина була першим штучним матеріалом. Виготовлення з неї посуду стало найбільшим досягненням наших пращурів. Глиняна маса, попервах, була примітивною. Згодом трипільці почали виготовляли начиння із мульгованої глиняної маси. Виготовленням керамічного посуду займались виключно жінки. Посуд виготовляли трьох типів: господарський, кухонний і культовий. Величезний, до півтора метра заввишки, посуд для зберігання зерна вкопувався в домівку помешкань. Різноманітним був кухонний посуд: глеки, глечики, кухні, миски, тарілки, кубки, чаші, сковороди. 20 Гончарні вироби із глини.


У 1886 році в село Могильне приїхала сім’я київських меценатів Б.І. та В.Н. Ханенків, яким на той час воно належало. Вони побудували цегляний завод, який повністю забезпечував будівельними матеріалами мешканців не тільки села Могильне, а й навколишніх сіл. Глину для цегельного заводу брали із цього глинища. Вона відзначалась високою якістю, а цегла була міцною. Про цегельний завод давно і згадки немає, хіба що мешканці села знаходять столітню цеглину, на якій дві літери – В.Х., тобто Варвара Ханенко. Глину з глинища використовують як будівельний матеріал і сьогодні.

Столітні цеглини виготовлені на заводі Варвари Ханенко.

21


Поклади глини не великі, перспективи розроблення родовища немає. Використовується виключно для потреб місцевого населення.

Родовище червоної глини.

Сальківський Чорнокот. Селище Салькове, що знаходиться майже в найзахіднішій частині Кіровоградської області та на Південному Заході Гайворонського району лежить на виході гранітного кристалічного щита на денну поверхню, тому

22 Виходи кристалічних порід на поверхню. с.Салькове


все

побережжя

це

гранітні

скелі

різної

величини

і

форми.

Граніт – це тверда кристалічна порода. Складається з мінералів, польового шпату, слюди та кварцу. Буває різних відтінків. В межах селища знайдено сіроголубий та темносірий названий Чарнокотом.

Чорнокот у Сальківському кар’єрі.

23 Добування чорнокоту відкритим способом у с.Салькове.


У 2008 році на родовищах Чарнокоту почали будувати підприємство під назвою “ЧАРНОКІТ” . Підприємство має потенціальну потужність 1600 тон за зміну. На жаль з об’єктивних причин цього досягти неможливо, хоча на перспективу планується збільшувати потужність підприємства так як існує потреба в продукції яка виготовляється. Продукція постачається: Ладижинський ВАТ, Миронівський хлібопродукт в місто Одеса ТОВ «Шляховик» та інші організації, для залізобетонних конструкцій. Використовується для потреб району. Щебінь користується попитом тому, що камінь особливий, має дуже високу густину Є на території селища три місця де добували жовту глину. Два кар’єри закрили, так як

24 Підприємство „ЧОРНОКІТ„


поряд виросли вулиці і була загроза обвалу. Один кар’єр умовно діючий. Жителі беруть там глину для своїх потреб. Це покинуті очисні споруди цукрового заводу. Велику кількість глини було добуто при відкритті кар’єру підприємства “ЧАРНОКІТ”. На одній з вулиць селища при бурінні скважини під воду було знайдено зелену глину. На одному з людських городів в середній частині схилу виявлено виходи кварциту. На цій кварцитовій плиті неодноразово ламалися леміхи плугів.

Неподалік

цього

місця,

Зелена глина.

господар, копаючи стару землянку, звернув увагу на пісок, який не сонці від блиску рвав очі. В лабораторії графіткомбінату підтвердили наявність в піску золотих пісчинок, а також пояснили, що для відділення їх потрібні спеціальні технології і поки, Кварцит. що це питання не на часі.

Скло і порцеляна. До цінних корисних копалин району відноситься сировина скляної, порцелянової та будівельної промисловості. Останні геологічні дослідження показали, що одним із перспективних у промислових 25 Кварцовий пісок – сировина скляної промисловості. Золото у породі.


масштабах є родовище каоліну біля села Вікнина. До осадових порід, що є продуктами вивітрювання відносяться кварцовий пісок, який є головною сировиною для скляної промисловості. Значні поклади такого піску розвідано між селами Солгутово і Котовка. У будівництві широко використовують будівельний пісок із низьким та середнім вмістом глинистих речовин. Перший піщаний кар’єр у межах сучасного міста було закладено на його західній околиці у 1890 році при будівництві вузькоколійної залізниці.

У продовж останніх двадцяти років кар’єр не функціонує. На частині його території створено насадження із сосни, на іншій частині утворилося природне озеро і сформувалися природні рослинні угрупування характерні для даної місцевості.

26 Пісочний кар’єр на околиці Гайворона. 60 роки ХХст.


Олівці й алмази з однієї колиски. Особливе місце серед корисних копалин займає графіт. На території району біля смт. Завалля у кінці ХІХ на початку ХХ ст. було відкрито і досліджено найбільше родовище графіт графітового гнейсу з вмістом до 12% високоякісного кристалічного графіту, який широко використовують в електротехнічній промисловості, металургії, для Озеро у колишньому піщаному кар’єрі. виробництва абразивних матеріалів, а також для виробництва штучних алмазів.

27 Добування графіту у смт.Завалля.


В 1929 році розпочинається будівництво графітового комбінату, на якому в листопаді 1934 році було виготовлено перші тони графітового концентрату. З 1934 по 1957 роки видобуток графіту здійснювали закритим способом. З 1957 року видобуток ведеться відкритим способом. Метаморфічні породи з високим вмістом графіту Графіт. Смт.Завалля. виявлено у селах Солгутове, Соломія, Бугове, Казавчин, Салькове. Сьогодні продукція Заваллівського графітового комбінату експортується до багатьох країн СНД, країн Балтії та далекого зарубіжжя.

28


Завалівське родовище графіту є найбільше у Європі.

Вікнинські граніти. Територія села Вікнина з прадавніх давен відома корисними копалинами, які в минулому використовувалися в повну силу для будівництва осель, закладання доріг та інших господарських потреб. В даний час нажаль родовища не розробляються. В 1950 році після війни розпочалися роботи в кар’єрі, де видобувався граніт сірий та рожевий, його розробляв

Граніт рожевий.

с. Вікнина.

29


Р.Бузькевич, керував роботою бригадир Лукавецький М., а також робітники Галятовський М., Усатюк А. Граніт використовувався виключно для потреб села: будівництва доріг, закладання фундаментів під житлові будинки, ферми при будівництві

школи та інших споруд. Неподалік кар’єру знаходяться поклади каоліну (біла глина) який також використовувався тільки для своїх потреб. Будівництво не обходилось без жовтої глини і піску які видобувались на околиці Вікнини.

30 Гранітний кар’єр села Вікнина.


У колишньому гранітному кар’єрі.

31


Марганцева руда.

Ортоклаз.

Золото.

Каолін.

Гранат в породі. 32


Кліматичні умови та несприятливі природні процеси Документальні метеорологічні спостереження в районі ведуться з 1928 року, коли у приміщенні вокзалу залізничної станції Гайворон почав функціонувати метеорологічний кабінет. Започаткував його діяльність гідрометеоролог Південно-Західної залізниці. Нині в Гайвороні по вулиці Калініна функціонує метеорологічна станція, яка підпорядкована Міністерству екології України. Гайворонська метеостанція цілодобово проводить спостереження за температурою повітря, ґрунту (на поверхні, і в глибині), визначає кількість опадів, напрям і силу вітру, хмарність, вологість повітря, атмосферний тиск. Фіксуються і аномальні природні явища. Зібрана інформація щоденно передається в Кіровоградську метеослужбу і в Український гідрометцентр. На метеостанції діє аґропост. Територія району розташована у помірному кліматичному поясі, що є позитивним для розвитку сільськогосподарського виробництва зокрема вирощування зернових культур, соняшника, цукрових буряків, садівництва та виноградарства. До головних кліматотвірних чинників відноситься атмосферна циркуляція з якою пов’язане надходження повітряних мас різних типів. На погодні умови впливає надходження помірних, арктичних і тропічних мас з Атлантичного та Північного Льодовитого океану, а також з Азії та Африки. Для району характерне західне перенесення повітряних мас з океану. У зимовий період це зумовлює похмуру погоду зі снігом іноді бувають відлиги йдуть дощі. Повітряні маси, що надходять з Азії приносять суху та спекотну погоду у літку і морозну взимку. Сформовані над Середземним морем тропічні повітряні маси зумовлюють влітку теплу, дощову погоду у зимовий період відлиги та снігопади. На зміну показників погоди має вплив переміщення повітряних мас утворених над Арктикою, які формують нестійку дощову погоду влітку і морозну, малохмарну взимку. На різке похолодання, як влітку так і взимку впливають повітряні маси сформовані над Карським морем. Середня температура повітря становить: у січні -5,1 °С у липні +19,6 °С Середньорічна температура: +8,1°С 33


Період з температурою понад +10°С триває 170 днів. Найхолоднішій місяць - січень, найтепліший - липень. Середня температура січні -6С, абсолютний мінімум за останні 10 років спостережень складав −25С. Середня температура липня +22С, абсолютний максимум+41С. Пор року виражені досить чітко. Осінь — від 1 вересня до 30 листопада.Зима — від 1 грудня до останнього дня лютого. Весна — від 1 березня до 31 травня. Літо — від 1 червня до 31 серпня. Отже, кліматична весна настає тоді, коли середньодобова температура зростає від 0 °C до +15 °C, літо — період з температурами понад +15 °C, осінь — коли температура знижується від +15 °C до 0 °C, а зима — період з добовими показниками температури, нижчими від 0 °C.

Весна у березні настане І перша квіточка прогляне Та зацвіте поміж снігів, І річка вийде з берегів. Вже прилетять пташки додому На рідну місцинку знайому. Усе вбереться в рясний цвіт І скаже всім весна: «Привіт!»

Для ранньої весни характерна нестійка погода: бувають різкі похолодання, до травня спостерігаються приморозки, викликані вторгненням холодного арктичного повітря, іноді випадає сніг. Навесні починаються грози і сильні дощі. Весна закінчується цвітінням акації.

34


Літо тепле, спекотне, посушливе. Максимальні температури повітря спостерігаються в липні. Цей місяць характеризується часто безхмарною, посушливою погодою. На літо припадає близько 40% річної норми опадів.

Осінь у нас порівняно тепла і тривала, з ясними сонячними днями та прохолодними ночами, нерідко з заморозками. Негода з затяжними дощами, низькими температурами повітря настає в кінці осені (жовтень-листопад).

Зима характеризується морозною погодою. Триває вона 3-4 місяці, а починається у кінці листопада - на початку грудня, коли утворюється сталий сніговий покрив.

Особливим показником для розвитку сільського господарства зокрема рослинництва є кількість опадів. Переважна кількість вологи надходить під впливом повітряних мас сформованих над Атлантикою та переміщення їх із заходу на схід та північного заходу на південь. 35


Максимальна кількість опадів припадає на червень – липень. Опади випадають найчастіше влітку і восени у вигляді дощів. Середньорічна кількість опадів становить 600-605мм, в окремі роки 580600мм, та 650-680мм. Найбільша кількість опадів випадає з середини травня по середину жовтня і становить майже 70% від загального показника за рік, цей період повністю охоплює вегетаційний розвиток рослин. Окремі роки спостерігалися стихійні природні явища: обледеніння у 2001 році завдало великих збитків усім галузям господарства; відсутність снігового покриву у 2002-2003році та різке зниження температури, призвели до промерзання ґрунту на глибину 50-80см що знищило всі посіви озимих культур у тому числі й плодові дерева і виноградники; засуха та спекотне літо 2007 року призвело до втрати врожаю практично усіх сільськогосподарських культур; сильні вітри улітку 2003 і 2006 року призвели до вилягання зернових культур.

36


КЛІМАТ

13 22

11

41 -35

20 12

13

10

10

13

-5

9

Напрямки вітрів у літку Напрямки вітрів взимку Середня річна кількість опадів (мм) 450

500

Ізотерми липня

20

550

600 Ізотерми січня

41 -35

Абсолютний максимум Абсолютний мінімум

-5

37


Сучасне обладнання Гайворонської метеорологічної станції.

Опадомір.

Психометрична будка з термометрами.

Прилад для вимірювання висоти хмар. 38


Флюгер. Вимірювач Дозимрт. напрямку вітру.

Ртутний Вимірювач барометр. висоти хмар.

Барограф вологості повітря. 39


Внутрішні води Комплексна гідрологічна характеристика річки Південний Буг в межах Гайворонського району.

Південний Буг — загальна довжина його 806 кілометрів, у межах області —70 км. Південний Буг найбільша річка, басейн якої повністю розташований в межах України. Бере початок у болотах села Холодець Хмельницької області, несе свої води через ряд районів Вінницької, Кіровоградської області (Гайворонський, Голованівський, Ульяновський райони), Одеської, Миколаївської області. Впадає у Бузький лиман Чорного моря. Найбільші притоки в середній та нижній течії — Інгул, Синюха, Синиця, Мертвовід, Кодима. У межах Гайворонського району довжина річки 50км. На своєму шляху вона приймає 17 річок загальною довжиною 180км. Річки відносяться до рівнинних, переважно дощового живлення. На них утворено 89 ставків і водосховищ. До лівих приток Південного Бугу в межах Гайворонщини відносяться річки: Ташличка (загальна довжина 26.36км; 14.99км у межах району) з притокою Вікнинка (20,5км), Ульяновка або Мощенка (15км). На сході району через село Таужне протікає річка Таужнянка (довжина 9км у межах району) - притока річки Синиця, яка в свою чергу зливається з Бугом у селі Сабатинівка Ульяновського району. Правою притокою є річка Млинкова (12,5км), яка бере свій початок на західній околиці села Котовка. 40

Село Холодець. З цього джерела бере почато Південний Буг.

Пам’ятний знак біля витоку Південного Бугу.


Через село Бандурове протікає річка Яланець (10,5км), що є притокою р. Савранки, яка на кордоні між Одеською і Кіровоградською областями зливається з Південним Бугом.

р. Вікнина

р. Ташличка

Гайворонське вдсх.

р. Ульяновка

р. Таужнянка

р. Півд. Буг р. Млинкова р. Могильнянка

р. Яланець

Середня глибина річки на території Гайворонщини у верхній течії 6м, ширина біля залізничного моста 130-170 м, ширина річки біля ГЕС становить 246 м, а глибина 10м. У нижній течії ширина річки від 55м до 110 м, глибина від 2 до 5 метрів. Незважаючи на незначну ширину річки має численні острови, особливо в районі сіл Антоньово - Завалля. Мінералізація води до 0,9 г/л. Коефіцієнт звивистості Південного Бугу в межах Гайворонського району складає 1,282.

41


За свідченням очевидців ще на початку ХХ ст. в середній течії Південного Бугу водилося понад 20 видів риб. Однак у наш час через забруднення технічними викидами промислових підприємств, застосування отрутохімікатів у сільському господарстві, надмірний вилов значно зменшились рибні запаси і навіть повністю зникли деякі види риби. Зараз тут водиться карась, сом, лящ, короп, плітка, йорж, лин, судак, головень, товстолобик та інші види риб. На незамерзаючих ділянках водної артерії зимують дикі лебеді. На берегах Південного Бугу в межах Гайворонського району знаходяться місто Гайворон, селища Салькове та Завалля, село Солгутове, Соломія, Хащувате, Бугове, Казавчин, Березівка, Чемерпіль. Упродовж століть назва річки Південний Буг змінювалась. Турки називали її Аксу, що означає "біла вода", греки - Гіпанісом або Іпанісом, слов'яни нарекли річку Богом в розумінні "багата" або "та, що тече по багатій, родючій землі". Вважається також, що назва річки походить від слова «бгати», тобто згинати, звідси — «кривий», «покручений». Ще у француза Боплана, який вважається засновником української картографії, річка Південний Буг зафіксована на картах саме як Бог Руський . В нинішній Польщі й досі немає назв Західний та Південний Буг, але є «Bug» та «Boh».

Професор Новоросійського і Бєлградського університетів 42

Ласкарєв Володимир Дмитрович Карта території України Г.Боплана


Сучасну назву річка Південний Буг отримала випадково. Проводячи на початку XX століття дослідження Правобережної України, російський геолог В. Д. Ласкарєв звернув увагу на існування двох річок з однаковими (як йому здалося) назвами – Буг. Західна річка (притока р. Нарев) й справді звалася Бугом, південна – Богом. Проте В.Д. Ласкарєв не помітив цього і, щоб можна було в подальшому розрізняти річки, наніс їх на карту як Західний Буг і Південний Буг . Південний Буг описаний ще за часів Геродота, щоправда є ряд географічних неточностей. На думку Геродота Буг починається з великого озера, вода його дуже смачна, але у нижній течії – гірка. І пояснює це тим, що у річку впадає притока з гіркою водою. Деякі дослідники цією притокою вважають Синюху, хоча вода в Синюсі не гірша, ніж у Бузі. Та нас цікавить, насамперед, походження назви річки. У Геродота вона Гіпаніс (Гюпаніс). У примітках до Геродотової праці знаходимо: "Гіпаніс (Гюпаніс) — очевидно, сучасна його назва Південний Буг, але так само називається і ріка Кубань. Відомо, що річок із назвою Буг є дві: Південний і Західний. Геродот відвідав лише Південний, про Західний навіть уяви не мав, не кажучи вже про Кубань. І раптом — однакова назва трьох річок. Факт такого повторення гідротопонімів не поодинокий: маємо на території Придніпров’я кілька річок Ташликів, Сугоклій, Комишуваток. Але вони знаходяться в одному регіоні, а тут однаково названі три великі річки, що розташовані в різних частинах Східної Європи. Однак порівнюючи фонетику української та грецької мови, можна помітити, що між звуковими складами мов існує відчутна різниця. Голосної "ю" після приголосної «г» в українській мові немає, а в грецькій є. Так само, як і традиційне закінчення – «іс». Відкидаємо його в слові «Гіпаніс» і отримуємо — «гупан». Вважається, що гупаном або гупалом в 43


давнину називали птаха-бугая, який населяв плавні річок Причорномор’я, зокрема Південного Бугу. На початку літа в долині Південного Бугу особливо чутне своєрідне "бухкання" самців цього птаха, схоже на рев бика: «бугу – бугу»! Існує, правда, ще одна версія щодо назви річки. Походить вона нібито від імені антського князя Божа (Бога). Дійсно, такий князь в історії відомий. Але жив він майже через тисячу років після того, як Геродот міг почути і записати слово «гупало» .

Південний Буг у верхній течії. Вінницька область.

Південний Буг у нижній течії. Село Соломія.

44


Гайворонське водосховище. Перешкодою для розвитку пароплавства у минулому були численні пороги, непостійний рівень води, льодостави. На захід від міста через річку Південний Буг під час прокладання вузькоколійної дороги було збудовано залізничний міст який з’єднав Кіровоградську область з

Вінницькою.

Залізничний міст.

45


Середня глибина річки у верхній течії 6м, ширина біля залізничного моста 130-170м,ширина річки біля ГЕС становить246м глибина 10м. У нижній течії ширина річки від 55м до 110м, глибина від 2 до 5 метрів. Незважаючи на незначну ширину річки вона має численні острови, особливо в районі Антоньово-Завалля.

Острови на Півд.Бузі. Село Хощевате.

У 1964 році у найвужчій ділянці між Гайвороном і селом Солгутово було завершено будівництво ГЕС. Збудована гребля підняла рівень води утворивши водосховище об’єм якого складає 11,3млн м3 , площа поверхні 1148га, транзит води за рік складає 1900млн м3 .

Гайворонська ГЕС.

46


Ширина водосховища залежить від рельєфу затопленої території. Відстань між Гайвороном та Солгутово (де зупинявся катер, а раніше пором) 612м, в районі міського пляжу 480м, навпроти невідомчої охорони – 590метрів. У минулому, до будівництва ГЕС на території сучасного водосховища місцеві жителі займалися видобутком торфу, як паливної сировини у межах сучасної «Дубинки», піску і глини з яких у ХІХ- ХХст будували власне житло. На місці таких копалень утворилися заглибини, які сьогодні затоплені. У таких місцях глибина сягає 6м. Найглибшою ділянкою водосховища є давнє русло річки де глибина у середньому становить 6-8м. Рівень води на більшій території водосховища (колишній поліжок з боку Гайворона та Солгутово) не перевищує 1,5-2м.

Південний Буг до будівництва ГЕС. 1959р.

47


Дно правобережної частини водосховища кам’янисте, старе русло обривисте, накопичення осадових порід незначне, намул практично відсутній, що пов’язано з інтенсивним рухом основної течії річки. Лівобережжя водосховища пологе, сильно замулене, трапляються на дні водойми великі Краєвид похований під водосховищем. осередки глини, які Фото 1960р. вказують на місцезнаходження колишніх будівельних споруд затоплених водосховищем. Дно лівого берега немає каміння, містить багато заглибин на місці колишніх копалень піску та глини. Сьогодні глибина на таких ділянках складає від 4 до 6 метрів. Ліва частина водосховища немає активного руху води, перешкодою є збудована для потреб залізниці дамба колишньої водонасосної станції. Шлюзи ГЕС скидають періодично воду з висоти 4м (під час повені, рясних дощів та злив у весняно літній період; узимку та навесні скид води проводять для руйнування льоду). Далі річка прокладає шлях гранітною ущелиною і продовжує поглиблювати власне русло, утворюючи мальовничі краєвиди. У нижній течії річка прокладає шлях гранітною ущілининою вона поглиблює власне русло і утворює мальовничі краєвиди. Нижче ГЕС у весняний період після танення снігу,або під час сильних дощів влітку річка розливається, утворюються заплави і маленькі озерця. Дамба водонасосної станції.

48


Заплава у долині Південного Бугу.

САНІТАРНО-ГІГІЄНІЧНЕ ДОСЛІДЖЕННЯ ВОД РІЧКИ ПІВДЕННИЙ БУГ В МЕЖАХ ГАЙВОРОНСЬКОГО РАЙОНУ

Для проведення санітарно-гігієнічних досліджень вод Південного Бугу нами були відібрані проби води: Навесні 8 травня влітку 14 липня та наприкінці осені 26 листопада 2011 р в одних і тих же місцях Гайворонського водосховища, яке знаходиться в межах міста Гайворон, а тому гіпотетично може знаходитися під найбільшим антропогенним навантаженням в порівнянні з іншими ділянками річки. Відібрані проби досліджувалися згідно стандартизованих методик на визначення кольору, прозорості та запаху води. № 8 Травня 2011 14 липня 2011 26 листопада 2011 проб и 1 0,21 0,18 0,27 2 0,20 0,18 0,26 3 0,25 0,26 0,28 4 0,24 0,21 0,32 5 0,24 0,23 0,30 Прозорість води у межах водомірних постів (м)

49


Часові зміни прозорості води річки Південний Буг у межах водомірних постів

Інтенсивність запаху відсутній дуже слабкий слабкий помітний виразний дуже сильний

Якісна характеристика

Бал

запах відсутній запаху немає, але його можна визначити в лабораторії дослідним шляхом запах не відчувають користувачі, але його можна визначити, якщо звернути увагу запах, який легко визначається і викликає незадоволення запах, що звертає на себе увагу і робить воду непридатною до пиття запах настільки сильний, що вода стає непридатною для пиття

0 1 2 3 4 5

Аналізуючи результати власних досліджень, відзначимо, що річкова вода з водосховища у пробах 4 і 5 має задовільні санітарно-гігієнічні показники. Це можна пояснити тим, що забір води для дослідження здійснено у межах русла річки, яке омиває правий берег. Вода в цих місцях

50


має постійний рух та переміщення завдяки роботі електростанції. Особливо це помітно під час скидання води через шлюзи після дощів.

№ проби 1 2 3 4 5

Оцінка запаху води у балах 8 26 14 липня Травня листопада 2011 2011 2011 2 3 2 2 3 2 1 2 2 1 1 0 1 1 0

Результати аналізу проб води Гайворонського водосховища на запах. У пробах 1 і 2 якість води не відповідає санітарним нормам особливо у літній період. Ці показники різко знижуються за високої температури, яка викликає масову появу водоростей та гідрофільної рослинності, збільшує та прискорює процеси гниття відмерлих решток рослинного та тваринного походження. Надмірний розвиток водяної рослинності у прибережній зоні викликають уповільнення руху води наслідками якого є замулення лівої частини водосховища. Значний внесок у погіршення екології річки належить жителям населених пунктів, чиї городи та подвір’я мають розташовані вздовж водосховища. Викидаючи на берег залишки городини, побутових матеріалів вони згодом потрапляють у водойму. Вода набуває жовтого відтінку, має характерний річковий запах особливо при нагріванні та невисоку ступінь прозорості. 51


Проба води №3 відбиралась в районі міського пляжу. Показники виявились середніми між попередніми пробами. Таке явище можна пояснити тим, що в даному місці розташований лівий рукав річки, або старе русло. Тому вода також є протічною. Висока розораність земель у басейні річки Південний Буг в межах Гайворонського району, недостатня лісистість прилеглих територій посилюють ерозійні процеси, а як наслідок, забруднення та замулення річок продуктами ґрунтової ерозії. Ситуація ускладнюється тим, що в останні роки простежується тенденція до активного будівництва та ведення господарської діяльності у прибережних смугах Південного Бугу та його основних приток. У стоках з сільськогосподарських угідь переважають органіка, біогенні речовини та пестициди. Ці речовини сприяють інтенсивному забрудненню досліджуваних річок, особливо на відрізку між містом Гайвороном та селищем Завалля. Такий стан річки Південний Буг в середній течії не може вважатись задовільним та потребує негайного втручання з боку природоохоронних органів.

Забруднення річок, джерел та берегів.

52


Характеристика деяких параметрів водосховищ на території Гайворонського району Назва водосховища

Гайворонське

Червонеське

Бандурівське 1

Бандурівське 2

Назва водосховища

Гайворонське Червоненське Бандурівське 1 Бандурівське 2

Назва зарегульованого водотоку

р. Півд. Буг р. Вікнена, р. Ташличка, р. Південний Буг р.Єланець, р.Савранка, р.П.Буг р.Єланець, р.Савранка,р. П.Буг Пропускна спроможність водоскидних споруд, м3 /с 2060,0 130,0 60,5 24,5

Місце розташувавння створу греблі

Відстань від гирла до гідровузла в км

Склад гідровузла

гребля, ГЕС, водозливна гребля, шлюзи, рибопропускна гребля,водоскид відкритого типу, насосна станція

м. Гайворон

366

с. Червоне

6

с. Бандурово

26

гребля, шахтний водоскид

16

гребля, шахтний водоскид, донний водовипуск

с. Бандурово

Відмітка гребеня дамби

130,5 126,5

Площа водозбору, км2 2260 168,0 239,0 922,0

Загальна площа водосховищ, га 496,0 80,0 150,0 225,0

На території Гайворонського району налічується 89 штучних водних об’єктів (ставків та водосховищ), за допомогою яких здійснюється регулювання водотоку на Південному Бузі та його притоках. Загальна їх площа становить 1091,36га, з них на території Гайворонської міської ради – 10 ставків та 1 водосховище, загальною площею 557,15 га, на території Могильненської сільської ради – 18 ставків, загальною площею 66,61 га, Вікненської – 8 ставків, загальною площею 28,77 га, Тополівської – 7 ставків площею 18,97 га, Жакчицької – 6 ставків площею 2,03, на території інших сільських рад площі штучних водних об’єктів в басейні Південного Бугу значно менші.

53


Ставок села Бандурово.

Ставок у селі Таужна.

Ставок „Ценртальний" у селі Червоне. 54


Річка Ташличка. Назву «Ташлик» мають кілька річок в Україні. Нас цікавить річка Ташличка, яка протікає територією Гайворонського району і належить до басейну Південного Бугу. Дана назви походить від тюркського слова «ташлик» – «камінь», дослівно перекладається як «кам'яний». В середній течії Південного Бугу є кілька річок Ташличок: Верхня Ташличка — права притока Синюхи, Нижня Ташличка - права притока річки Шляхівки, і річка Ташличка, яка безпосередньо впадає в Південний Буг поблизу міста Гайворона. Назви «Нижня» та «Верхня» походять залежно від взаємного розташування водотоків за течією Південного Бугу. Завдяки аналізу різноманітних картографічних та літературних джерел було з’ясовано, що у багатьох регіонах України і зокрема в басейні річки Південний Буг існують водойми, назви яких не позначені навіть на детальних топографічних картах. Часто їх назви невідомі взагалі, або викликають труднощі при з’ясуванні. Стосовно деяких водотоків постає питання про з'ясування їх назв та визначення головної річки басейну. Вирішення обох проблем нами продемонстровано на прикладі річки Ташлички, яка є лівою притокою річки Південний Буг. Проблема номінації даного водотоку виникла через суперечливу інформацію, яку надають різні джерела. Згідно з деякими з них дана річка має назву «Ташличка», також цю назву підтверджують жителі в м. Гайвороні, в селах: Орджонікідзе, Теофілівка, Завітне. Проте на картографічних джерелах водотік має назву «Окна». Також варто зазначити, що на топографічній карті Гайворонського району масштабу 1 : 25000 дана назва використана і стосовно її лівої притоки, яка протікає через села Мощене, Тополі. В географічній енциклопедії України (1993) зустрічається інформація про те, що Ташличка – річка в Уманському районі Черкаської області та Гайворонському районі Кіровоградської області, вона є лівою притокою р. Південний Буг, бере початок на північ від с.Вікнина. Однак ця інформація щодо витоку за нашими даними не відповідає дійсності, оскільки вона не знаходить підтвердження ні в літературних, ні в картографічних джерелах, ні в свідченнях місцевих жителів. Згідно відомостей, які надають літературні джерела та свідчень місцевих жителів сіл Вікнина, Червоне, Долинівка, через ці населені пункти протікає р.Вікнинка, витік якої знаходиться на північ від с. Затишок. Гідротопонім

55


«Вікнинка», «Вікна» походить з тюрської і перекладається як «темна», тобто «темна річка». Проаналізувавши топографічні карти цього району можна помітити, що саме річка Вікнинка бере початок на території Черкаської області, а в межах Гайворонського району зливається з річкою Ташличкою. Постає питання як називати річку, яка утворилася унаслідок злиття цих двох водотоків. На сучасних картах вона позначена як Вікнинка. Однак на думку одного із дослідників гідрографічної мережі краю О. Мацібори правильно називати річку – Ташличка. Свої судження автор підтвердив результатами порівняння власних досліджень швидкості течії річок, падіння і їх похилу, витрати води і річного стоку на місці впадіння Вікнинки в Ташличку. Таким чином р. Ташличка протікає по лінії с. Завітне – м.Гайворон, а р. Вікнинка по лінії с. Затишок – м. Гайворон. В межах с. Долинівка ці два водотоки зливаються, але враховуючи майже однакову довжину р. Ташличка та р. Вікнинка виникла необхідність визначення головної річки даного басейну. З цією метою Олександр Мацібора провів вимірювання деяких гідрологічних параметрів річок, першочергово, – витрати води. Вимірювання проводилися на ділянках рік перед місцем їх злиття. Дослідження, які проводилися майже одночасно показали, що витрата води в річці Ташличці склала 0,286 м³/с при поперечному перерізі русла річища 1,1м², а в р. Вікнинці 0,194 м³/с при поперечному перерізі річища 0,5 м². Порівняння цих даних свідчить, що р. Ташличка є головною, а р.Вікнинка її найбільшою притокою. Проблеми номінації також характерні для деяких приток р.Ташлички. Так, перша ліва від гирла річки Ташлички її притока, яка протікає через села Мощене і Тополі, має декілька назв Юліанівка, Батіжок, Окна, Мощона. Жителі села Тополі називають водотік Батіг, а в с. Мощена – Мощена. Назва Окна, позначена на топографічній карті є помилковою, оскільки більше ні в яких інформаційних джерелах не зустрічається. Для даного водотоку доцільніше вживати назву Мощена, адже вона широко відома жителям с. Мощене, близька до сучасної назви цього населеного пункту. Саме таке найменування зустрічається в багатьох опублікованих роботах. Отож, досліджувана нами річка Ташличка відноситься до басейну Південного Бугу і є його лівою притока. Найбільші притоки річки – Вікнинка та Мощенка. Довжина річки 26,33км, у межах Гайворонського 56


району - 14,99км. Поверхнева швидкість течії нерівномірна на різних ділянках русла і змінюється в межах від 0,29 м/с. до 0,39 м/ с., середня – 0,33 м/с. Найбільша глибина річки Ташличка – 2,5м, середня – близько 2м. Максимальна ширина річки – 3,2м, поперечний переріз в місті впадіння притоки Мощенки становить – 5,94м², а річки Вікнини – 1,1м 2 , падіння річки – 91м. Загальна площа басейну р. Ташлички складає 240,1 км 2. Коефіцієнт звивистості водотоку складає 1,249, коефіцієнт густоти річкової системи – 0,169, а площа залісненості басейну становить близько 8,8%. Середні витрати води в річці знаходяться на рівні 0,286 м 3 / с . Русло річки Ташлички має як мілини, так і глибокі ділянки, місцями меандрує. На річці Ташличці створено 5 ставків. Шар мулу на дні річки має потужність до 15 см, переважно м'який, але повенями виноситься не повністю. Вода в річці порівняно чиста, прозорість близько 1м, слабо мутна, практично без запаху і присмаку. В річці часто трапляються окремі предмети неприродного походження – пластик, метал, скло, побутові відходи, інше (на 100м до 10 – 15 одиниць сторонніх предметів). В межах заплави річки випасається худоба, луки викошуються неповністю, вода з річки активно використовується для поливу городів, однак за спостереженнями відбір води людиною суттєво не впливає на повноводність річки.

Річка Ташличка. Фото з супутника.

57


Річка Могильнянка. Люби село з цілющою водою. Повітря свіже, неба рідну синь. Галина Берізка Без води немає життя і замінити її нічим. Тому не дивно,що люди завжди обожнювали воду. Немає жодного народу,у якого воду не вважали б матір’ю всього живого, цілющою і очисною силою. Ні одна жива істота не може обходитись без води. Майже ¾ нашого тіла становить вода. Без води не можуть жити ні тварини,ні рослини. Тисячі років може лежати в сухій землі зерно. А доторкнеться до нього

краплина води – і зерно оживе. Без води не може бути ні яскравих квітів, ні зелених дерев, ні співу пташок, ні золотих колосків Річка Могильнянка. пшениці. Село Могильне розляглося на схилах глибокої балки,яка пронизана цілющими джерелами. Таких джерел на території села близько 100 і вони утворюють струмочки,які стікають у річку Могилянку, на якій розташовується 19 ставків. Цілюще джерело Ватаржанка яке знаходиться в долині між селами Могильне та Жакчик, відоме далеко за межами нашого краю. Ще в далекі часи біля нього збирались козацькі ватаги, йдучи в похід проти татар, 58 Джерело. Витік річки Могильнянка.


турків. І зараз жителі села вважають,що якщо пити воду з Ватаржанки, то видужаєш. Окрасою села Могильне є мережа ставків. На берегах яких низько нахилилися верби,а густий очерет приховує в собі безліч таємниць. У ставкових заростях можна зустріти: видру,водяного щура, коровайку, криженя, лиску, лиску, кулика,деркача, водяну курочку, чаплю, лебедів, болотяну черепаху, вужів, гадюк, жаб, карасів, коропів, товстолобів, амурів та інших.

Вода в ставках чиста, про що дбають мешканці села та орендатори, які орендують ставки щоб вирощувати в них рибу (так майже всі ставки знаходяться в оренді). Воду задовільної якості широко використовують для побутових потреб. В ставках вирощують водоплавних свійських птахів. Влітку діти купаються, ловлять рибу, відпочивають на берегах ставків.

59


Річка Вікнинка. Назва правої притоки Південного Бугу річки Вікнинка походить від слова «вікно», яке у відношенні до водних об’єктів означає глибоку незарослу ділянку болота. Від цього слова спочатку назву одержало поле, в межах якого сформувалось болото, а потім і річка, яка з нього витікала.

60


Річка Вікнинка беручи початок у с. Затишку Вінницької області, неквапно і спокійно котить свої води вздовж населених пунктів Вікнина, Червоне, Долинівка Гайворонського району Кіровоградської області. Вікнинка – одна із багаточисленних приток, які живлять своїми водами Південний Буг. Впадає у річку Ташличку. Довжина річки в межах Гайворонського району 20,5км.

Поверхнева течія має різну швидкість на різних ділянках русла і змінюється в межах від 0,22 м/с до 0,39 м/с; середня швидкість течії – 0,33 м/с. Найбільша глибина річки 2м, середня – 1,5м. Максимальна ширина

річки – 2, 8м, поперечний переріз – 0,5м², витрата води становили в момент спостережень 0,194 м³/с (в районі гирла). Коефіцієнт звивистості – 1,28. На річці споруджені греблі, створено 3 ставки. Ставок „Армянський” – площа Річка Вікнинка. водного дзеркала та прибережної смуги становить 22,7га. „Центральний” виправдовує свою назву, оскільки знаходиться в центрі села. Площа водного дзеркала та прибережної смуги ставу „Центральний” становить

61


24,4га. Найбільший серед ставків – ставок з оригінальною назвою «БАМ». Площа його водного дзеркала та прибережної смуги становить 79га . Шар мулу на дні річки складає до 15см, переважно м'який, але повенями виноситься не повністю.

Ставок „Арм’янський” села Червоне.

Ставок „БАМ” села Червоне.

Річка Яланець. 62


У простору зелену колиску рівнини уклала турботлива природа невеличку річку Яланець, яка одержує першу їжу від матері-землі, росте і набирається сил. Крок за кроком ми простежимо життя річки від її витоків до місця, де вона закінчує свій біг, дізнаємось про ту користь, яку вона дає людям сьогодні. Назва річки Яланець походить від тюркського слова «ялан» – «степ, рівнина, долина», утворена за допомогою українського суфікса - ель. Дослівно перекладається як «степова річка». Річка бере початок на території Вінницької області, біля села Яланець, з невеличкого джерельця. Річка тече із заходу на схід рівнинною територією. Вона протікає по території трьох областей: Вінницької, Кіровоградської та Одеської. Річка тече в зниженні, яке простягається від витоку до її гирла. Річка, як жива істота перебуває у постійному русі, живе, тільки життя її своєрідне і самобутнє. Річка протікає через дивовижний край, який вражає і буквально зачаровує своє казковою пишнотою і навесні, і під час спекотного літа, і золотої осені. Річка тече з заходу на схід рівнинною територією. Вона протікає по території трьох областей: Вінницької; Кіровоградської і Одеської. Річка тече в зниженні, яке простягається від витоку до її гирла, до її впадіння в іншу річку. Яланець – річка в Україні, ліва притока Савранки, басейн Південного Бугу, загальна довжина 52км. Площа водозбірного басейну 351км². Похил 3,5 м/км. Річкова долина трапецієвидна із середньою шириною до 3км. Річище помірно звивисте. Вода з річки використовується на технічне водопостачання і зрошування сільськогосподарських угідь. Влітку у верхній течії річка пересихає. Існує легенда. Прадавні українці богинею річок називали Даною. Вода Дани, особливо річкова, як вірили наші пращури, очищає не тільки тіло, а й розум. 63


Річка тече по річковій долині, заглиблення в річковій долині, яким постійно тече річка-це її русла. Русло річки складене осадовими породами. До річки з обох боків прилягає вирівняна ділянка річкової долини, вона щорічно затоплюється річковими водами під час повені це заплава річки. Річка має два береги, вони обидва досить пологі. В р.Яланець не впадають великі притоки, але є декілька маленьких річечок та струмків, які поповнюють її своїми водами. Річковий басейн річки не великий. Русло річки складене осадовими породами. Заплава річки широка, але щорічно заповнюється річковими водами під час повені. Обидва береги ріки пологі. В річку Яланець не впадають великі притоки, але є декілька маленьких безіменних річечок та струмків, які поповнюють її своїми водами. Річка живиться дощовими, талими сніговими, підземними водами (мішаний тип живлення). Рівень води протягом року змінюється. В грудні на річці настає льодостав. Середня тривалість льодоставу близько 2,5 місяці. Найбільша товщина льоду – 20 – 40см. Середня ширина річки 1,0 – 1,5м, глибина – 1,0 – 2,м. Поперечний переріз змінюється від 2 до 6м². Яланець має незначний похил поверхні, тому швидкість течії невелика близько – 1 м/с. Рівень води в річці протягом року змінюється. Рівень води в р.Яланець підвищується навесні, коли в нею стікають талі снігові води. Тоді вода переповнює русло і заливає заплаву–ділянку дна річкової долини. Настає весняна повінь. Улітку коли відбувається сильне випаровування, рівень води спадає. На річці Яланець межень настає в липні місяці, восени випаровування зменшується, але завдяки дощам вода в річці прибуває, також рівень її підвищується. Узимку дощів майже немає, і річка живиться

64


лише підземними водами. Тому, як і влітку, рівень води знижується, і знову настає межень. У цей час, в грудні, відбувається льодостав і річка замерзає. Середня тривалість льодоставу близько 2,5 місяці. Найбільша товщина льоду–2040см. Середня ширина річки 1–1,5м, глибина 1-2м. У будь–яку пору року сильні дощі можуть спричинити паводок– раптове підняття рівня води, але це явище на річці Яланець спостерігається не часто. Річка тече рівниною, рівнина має незначний похил поверхні. Тому швидкість течії невелика близько–1м/с. Вона тече повільно й спокійно, не маючи сили, достатньої для того, щоб прокласти собі прямий шлях, річка обходить перепони і виробляє долину, дном якої звивається русло. Річка Яланець має досить значну заплаву. Заплава–це екологічний коридор життя. Річечка зі своєю живою вологою створюють в заплаві

особливий мікроклімат, в якому і рослинний, і тваринний світ пристосовані до умов періодичного затоплення, поступового літнього підсихання, збільшення зволоження восени. Основні екологічні проблеми річки Яланець пов’язані з потраплянням значної кількості стічних вод з прилеглих сільськогосподарських угідь, масовим браконьєрством, частим підпаленням сухого очерету у заплаві річки під час гніздування птаства,

65


забруднення берегів річки відходами домашнього присадибного господарства. У нижній частині річка Яланець перегороджена греблею і утворює водне плесо площею в 12га, що досить сприятливе для оселення, успішного розмноження, живлення різноманітних видів водоплавних, болотних птахів. Заболочена заплава річки має наукову і природоохоронну цінність.

Річка Таужнянка

66


У селі Таужному бере початок річка Таужнянка, яка впадає у річку Синицю - ліву притоку Південного Бугу. У верхів'ї водосховища у с.Кам'яний Брід впадає права притока Таужнянка. Повна протяжність річки становить 27 км з яких 13 км протікає по селі Таужне. Річка Таужнянка бере свій початок на північ від села з крайового ставка, в який впадало близько 30 джерел, але на сьогоднішній день їхня кількість значно зменшилася. Раніше цей ставок був досить глибокий та чистий наповнений джерельною водою. Офіційно вважається початком річки криничка яка знаходиться за межами ставка і в минулі роки використовувалась як питна вода для працівників полів. На сьогодні від неї залишилося. Витікаючи з крайового ставка( річка прямує долиною вулиці 8 Березня і впадає в ставок , який в селі називають «Ставок біля клубу. Цей ставок є досить молодим і на сьогоднішній день йому лише 40 років, він є любительським та упорядковується громадою села. Він розпочав своє існування під час будівництва дороги, насип підняв рівень води в долині - і утворився ставок. Річка має праву притоку яка є сезонною і бере свій початок в «Кочубейовому ярку» і збирає талу воду з площі 500 – 600 га. З розповіді старожилів річка на початок 20 століття мала ширину до 6 метрів і глибину до 1 метра. На сьогоднішній день за рахунок господарської діяльності людини вона має ширину від 40 см. до 100 см., а глибину 20 см. Річка не тільки зменшила свої розміри, але і втратила свою живність, береги розорені із кожною весною розміри річки стають все меншими і меншими. „Ставок біля клубу” об’єднується з „Центральним ставко” куди впадає і ліва притока річки „Таужнянки” протяжністю 3 км. Річечка протікає долиною вздовж вулиці К. Маркса і бере свій початок з „Годової кринички” де у минулому брали воду для ферми колгоспу ім.Ілліча. Центральний ставок є одним із райських куточків с.Таужне в центрі якого знаходиться „Острів кохання”, який обкладений залізобетонними плитами так як і південна сторона ставу. Після витоку з «Центрального ставка» річка 67 Витік річки Таужнянки.

Острів „Кохання”. Ільяшина криничка. Калічівський ставок.


прямує на південь, де розливається і утворює Калічівський ставок, який перебуває в стадії старіння. Далі річка прямує протяжністю 5 кілометрів в сторону с. Христофорове Ульянівського району. На цій протяжності ще є дві праві притоки, одна з яких впадає на другому кілометрі після «Калічівського ставка» і бере початок з кринички Ільяшина на якій було побудовано водокачку, яка забезпечувала водою свинокомплекс імені Ілліча. На сьогоднішній день цю притоку живлять ряд криничок, які жителі села доглядають і беруть воду для своїх потреб. Довжина притоки 1,5км. У гирлі притоки знаходяться торф’яники з потужністю шару 20 – 30 сантиметрів. За торф’яниками у Таужнянку впадає права притока - Огруд, довжиною 1 км у низині вода розливається, нагадує маленький ставок. Але нажаль ставок дуже мілким і болотистим, слугує для вирощування домашньої птиці. На відрізку від Калічівського ставка до села Христофорове ми можемо зустріти в річці деякі види риб (в’юн, синька, карась) черепахи та декілька видів земноводних. В долині річки в очеретах можете зустріти фазанів, але за рахунок випалювання очеретів і браконьєрства їх кількість значно скоротилася. В ставках водяться ондатри, дикі качки, лебеді, сірі чаплі, Притока Огруд. чайки, морський бугай.

68


На березі річки можна побачити такі види рослин: рогіз, мати –ймачуха, осока, хвощ болотний, зозулин льон, верба, осокори. На території сільських полів бере початок ще дві річки одна з них бере свій початок з південного - заходу від села з під лісу Байрак у вигляді малесенького струмочка який втікає в село Петровка. Друга річка бере початок з полів від села південного – сходу, місцева назва Левади, яка тече до села Шамраївка.

Чапля сіра.

Рогіз широколистий. Хвощ болотній.

Ґрунти й земельні ресурси краю Земля, ґрунт є основою сільськогосподарського виробництва та лісового господарства. На землі вирощують зернові, технічні та лісові культури, кормові трави, сади і ягідники. Сільськогосподарське виробництво

69


забезпечує людину продуктами харчування, а промисловість — різноманітною сировиною. Ґрунтотворний процес відноситься до категорії біофізико-хімічних. Агентами ґрунтоутворення є живі організми та продукти їх життєдіяльності, вода, кисень, повітря, вуглекислота. Найбільш важливі складові ґрунтотворного процесу: 1) перетворення (трансформація) мінералів гірської породи, з якої утворюється ґрунт; 2) накопичення в гірській породі органічних залишків; 3) взаємодія мінеральних та органічних речовин з утворенням складних органо-мінеральних сполук; 4) накопичення у верхній частині біофільних елементів, і, перш за все, елементів живлення; 5) переміщення продуктів ґрунтоутворення стоком вологи в профіль ґрунту. Найродючішими та найпотужнішими ґрунтами вважаються чорноземи, які сформувалися на території нашого району протягом багатьох тисячоліть за умов сприятливого клімату і оптимальних умов для розвитку багатої трав’яної рослинності.

У межах району під широколистими лісами (Мощене, Таужне, Червоне, Берестяги) утворилися сірі лісові ґрунти з вмістом гумусу 2,5-

70


3,0% та темно-сірі опідзолені з вмістом гумусу 3,5-4,5%. Шар залягання обох типів ґрунтів складає від 50см до 80см. Велику площу займають чорноземи, які утворилися під трав’яною рослинністю на карбонатних лесовидних суглинках і розташовані на підвищених ділянках. Трав’яний покрив і невелика кількість опадів, що не вимивають поживних речовин забезпечують їх накопиченню і формуванню потужнішого гумусового горизонту. Чорноземи з вмістом гумусу до 5% відносять до опідзолених. Такі ґрунти сформувалися внаслідок природного заростання степових просторів широколистими лісами з переважанням дубу, грабу, бересту. Типові чорноземи з вмістом гумусу 36% поширені у центральній частині району, вони мають потужній шар залягання, що складає від 80см до 1м.

Лучні та болотні ґрунти зосереджені переважно у длинах річок. Вони утворилися під лучною рослинністю при неглибокому заляганні ґрунтових вод. Шар таких видів ґрунтів рідко перевищує один метр, тому ґрунти мають високий вміст гумусу 3-5% тільки у верхньому горизонті і не перевищує 20см. Ґрунти вкриті трав’яною рослинністю і використовуються як пасовище і сіножаті.

71


Сьогодні нажаль, запаси та якість цього неоціненного природного ресурсу в деяких місцевостях значно зменшилися, що пояснюється непродуманою їх експлуатацією, ерозією, відчуження земель під кар’єри та промислові споруди, житлові комплекси. Ґрунти мають велике значення не лише тому,що є головним джерелом отримання харчових продуктів. Вони відіграють активну роль в очищені природних і стічних вод, які скрізь них фільтруються. Тому користуватися ґрунтом, землею слід розумно і обережно. В останні роки в гонитві за врожаєм ґрунти почали орати дедалі глибше, вносити в них значну кількість мінеральних добрив в замін органічним. У ґрунтах накопичуються пестициди. У таких випадках ґрунти починають деградувати, втрачають здатність вбирати і пропускати воду, вони перенасичуються шкідливими хімічними сполуками. Зникають черви та мікроорганізми. Нині охорона і раціональне використання ґрунтів – одна з найактуальніших проблем як в області так і в районі. Значних збитків сільському господарству завдає ерозія ґрунтів. Цьому негативному явищу сприяє активне утворення ярів, вирубування дерев та чагарників на схилах та пагорбах, неправильне розорювання землі тощо. Знищення дерев полезахисних смуг сприяє процесу вивітрювання верхнього родючого шару, перенесення його в пиловидному стані на великі відстані. Вітрова та водна ерозія зменшує вміст фосфору, азоту, калію, та мікроелементів у ґрунтах – знижуючи його родючість. Наслідками діяльності людини виникають порушені землі, що втратили свою господарську цінність або навіть стали джерелом негативного впливу на природне середовище. Землі порушуються великими звалищами сміття та накопиченням побутових відходів на околицях населених пунктів. Проникнення в ґрунт різних хімічних речовин, токсикантів, відходів сільськогосподарського й промислового виробництв, комунальнопобутових підприємств призводить до загибелі мікроорганізмів і черв’яків, які беруть участь в утворенні та підвищенні родючості ґрунту. Отруйні речовини накопичуються у верхніх шарах землі. Вони з часом вимиваються та розносяться ґрунтовими водами, дощами, талими снігами, охоплюючи великі площі навколо звалищ сміття. Значні втрати земельних ресурсів пов’язані з промисловими або цивільними будівництвами, видобуванням корисних копалин відкритим 72


способом у кар’єрах. Розв’язком даної проблеми сьогодні займається керівництво Гайворонського гранітного та Заваллівського графітного кар’єрів. Основними заходами що виконуються є рекультивація ґрунтів підприємствами гірничодобувної промисловості. Такі роботи проводяться у два етапи. Перший – технічна рекультивація. Із запланованої території майбутнього розкриття горизонту знімають, перевозять і складають у бурти верхній родючий шар землі. Знімають шар лесовидних суглинків, які не можуть бути використані у будівельній промисловості також у бурти. Відпрацьовані ділянки кар’єру, яри утворені водною ерозією засипають пустою породою (графітовий кар’єр у Заваллі), або гранітом, що не буде використовуватися для виробництва бутового каменю та щебеню. Поверх засипають суглинки, а потім родючий шар ґрунту. Після виконання такої роботи наступає період стабілізації який триває один-два роки. За цей термін під дією сили тяжіння й зволоження породи ущільнюються. Після просідання ґрунту його досипають. Другий етап – біологічна рекультивація, яка передбачає поліпшення фізичних та агрохімічних властивосте ґрунтів, що здійснюється методом вапнування, піскування, внесенням мінеральних добрив.

73


Рекультиваційні роботи розпочали проводити у Гайворонському спецкар’єрі у 70-х роках минулого століття. Розкривними породами заповнювали балки, що знаходяться поряд з родовищем, на рівні прилеглих територій. На сплановану поверхню наносився чорнозем товщиною до 0,6 м. У період з 1974 р. по 1998 рік було рекультивовані і передано в сільське господарство майже 18 гектарів, з них 14 гектарів під ріллю, 2,5 га під пасовище і 1,5 га під лісонасадження. Для цього було використано майже 100 тисяч кубометрів родючого шару ґрунту. Таким чином яри, вибалки, що були не придатними для використання в сільському господарстві, стали використовуватись для посадки лісових насаджень, вирощення багаторічних трав, зернових культур. Для відновлення порушених земель сьогодні використовують у районі такі види рекультивації: Лісогосподарська – використання відпрацьованого кар’єру для вирощування цінних порід дерев.

74


Водогосподарська - використання старих пісочних або глиняних кар’єрів для заповнення їх річковими та ґрунтовими водами з подальшим зарибненням. Береги таких штучних озер озеленюють, що робить їх естетично привабливими вони слугують місцем для відпочинку. Такі озера виконують рекреаційну функцію. Основними засобами відновлення ґрунтів у районі є насадження лісозахисних смуг, впровадження сівозмін, періодична консервація угідь.

Заходи, спрямовані на збереження грунтів. Найважливішим заходом збереження грунтів є правильне формування культурного агроландшафту. У кожній екосистемі має бути своє, науково обгрунтоване співвідношення між полем, лісом, луками, болотами, водоймами. Це дасть найвищий господарський ефект і збереже довкілля. Не менш важливою справою є організація і дотримання польових, кормових та інших сівозмін. Зберегти ґрунт допоможуть і перехід на прогресивні форми обробітку землі, ефективні та легкі машини й механізми, скорочення повторного обробітку ґрунту, перехід на безплужний обробіток. Впровадження поряд з ультрахімізованим методом господарювання органічного (біологічного) землеробства без застосування отрутохімікатів і неякісних мінеральних добрив.

75


Рослинний світ. Флора Гайворонського району відзначається значною різноманітністю видового складу, поєднує рослинні угруповання лісу і степу. До місцевої флори введено ряд іноземних рослин. Це переважно дерева та кущі, а також ряд трав’янистих культурних та декоративних рослин. Невід’ємним компонентом сьогодні є тополя пірамідальна, акація біла, бузок, садовий жасмин та багато інших рослин. З розвитком лісового господарства на території району набули поширення кілька видів сосни, канадський дуб. Окремі екземпляри декоративних рослин можна спостерігати у парках, біля шкіл, пам’ятників і адміністративних споруд. До цієї групи відносяться переважно хвойні (блакитні та сріблясті ялини); голонасінні - самшит, біота, кипариси, гінкго; з покритонасінних (катальпа, рододендрон). На початку антропогену у складі флори нашої місцевості ще траплялися тсуга, болотяний кипарис, горіхові. Свідченням колишньої флори є знайдені скам’янілі рештки рослин, які знаходять під час виконання земляних робіт у глиняних кар’єрах. У голоценову епоху відбувалося розселення лісової рослинності. На початку епохи переважали хвойні рослини, а під кінець набувають поширення широколистяні листопадні, які сформували сучасну флору Гайворонщини. До утворення перших поселень на території нашого краю шуміли мішані та листяні ліси. На підвищених ділянках зберігалися нерозорані степові простори. Природна рослинність зазнала великих змін внаслідок господарської діяльності людини. Нині в районі 5182 га лісів. Крім цього є 645 га полезахисних лісосмуг. Площа Вільховецького лісництва (Держлісгоспфонд) в районі становить 3979 га. Лісництво має такі лісові урочища: "Пуста" (с.Таужне) - 575 га, "Могильненський байрак" - 82 га, "Тараново" (с.Мощена, Берестяги, Таужне, Червоні Маяки, Вільховецьке, Тракт) - 2519 га, "Кубково-1" і "Кубково-2" (с.Червоне, с.Мощене) - 371 га, "Липники" (с.Котовка, с.Солгутове) - 196га, "Чагари" (с.Бандурове) - 236га.

76


ЛІСОВЕ ГОСПОДАРСТВО

Сосновий ліс

Дубовий ліс

«Кубково» 393 га Панський ліс

Сосна

«Тараново» 2548,5 га

Поповий ліс

Дубинка Сосна

«Липники» 313,9 га «Чагари» 368 га

«Пуста» 575 га Мухово

«Могильненський» байрак 82 га На території району 5 182 га лісів. Крім цього, є 645 га ґрунтозахисних лісосмуг. Площа лісів Вільховецького лісництва становить 4897,5 га. Лісництво має такі лісові урочища: «Пуста» -575 га, «Могильненський байрак» 82 га, «Тараново» - 2548,5 га, «Кубково 1» і «Кубково 2» 393 га, «Липники» - 313,9 га, «Чагари» - 368 га. Найдавніше урочище «ТАРАНОВО».

Мішаний ліс

77


Степові ділянки з характерним видовим складом рослин, які простягалися вздовж схилів річок зазнали істотних змін. Природні ландшафти частково перетворилися на антропогенні. Сьогодні на території району простягається лісостеп, де можна спостерігати чергування рослинних угруповань характерних, як для лісу, так і степу. На схилах Південного Бугу і річки Ташлички порізаних глибокими ярами та балками сформувалися типові для даної місцевості рослинні угруповання. Із деревних порід переважають клен, акація, берест, черешня. Великі ділянки схилів займають насадження глоду, ближче до річок поширені вільха чорна і верби. Серед кущів нерідкісними є шипшина та синій терен.

У затінку під кронами дерев знайшли притулок пшінка весняна, проліска дволиста. Скелясті виступи гранітів вкриті накипними, або листуватими лишайниками, мохами, невід’ємними мешканцями є очиток їдкий та молодило.

78


На відкритих ділянках з бідним ґрунтовим покривом у квітні

зацвітає сон широколистий, на зміну якому у травні жовтими квітками вкриває землю горицвіт весняний.

У червні-липні на пагорбах квітне гвоздика бузька, материнка, чебрець. Нерідкісними залишаються рястка гірська, цмин піщаний, півники понтичні. Розмаїття різнотрав’ю додають бобові та зонтичні рослини. У місцях непридатних для Адоніс.

Сон широколистий.

розорювання

збереглися ділянки вкриті ковилою. До розширення території Материнка. гранітного кар’єру на схилах можна було віднайти і рідкісні рослини: тюльпан гранітний, тюльпан бузький, шафран сітчастий, відкасник колючолистий. Пошуки цих рослин тривають і нині. На західній околиці міста, на піщаному березі Південного Бугу розкинувся сосновий ліс, який був закладений на початку минулого 79 Тюльпан гранітний.


століття. Рослини лісу розташувалися у три яруси. Перший ярус належить сосні звичайній, вік окремих дерев сягає 50 років. Насадження систематично оновлюються. Оголені ділянки після вирубки заповнюють молоді сосни, або

листопадні дерева, насіння яких поширюється вітром, або птахами. У другому ярусі переважає береза, клен гостролистий, берест, осика, черемха, бузина чорна та червона, крушина ламка. У третьому ярусі соснового лісу на просіках і галявинах серед трав’янистих рослин поширені суниці лісові, іван-чай, вороняче око, папороті.

Суниці лісові. Щитник чоловічий.

80


Невід’ємною частиною лісу є гриби. До кошика грибника потрапляють маслюки, рижики, сироїжки. Обов’язковим компонентом осіннього лісу є отруйні гриби-мухомори, бліда поганка, несправжні опеньки. Поверхню вологого ґрунту вкривають мохи та лишайники.

Мухомор.

У східній частині Гайворонщини на родючих і багатих гумусом чорноземах, розкинулися широколистяні ліси Вільховецького лісництва. Найдавнішим урочищем є «Тараново» площа якого становить 2548,5га. Великі площі відведено насадженням дубу черешкового і канадського, які є цінною сировиною для деревообробної та будівельної промисловості. Підлісок дубового лісу формують ліщина, черемха, терен, глід. Під кронами дерев великі ділянки займають ранньоквітучі рослини –проліска дволиста, ряст бульбистий, медунка весняна. У травні квітне конвалія, зеленим килимом вкриває землю копитняк європейський. На узліссі зростають лікарські рослини: кропива, чистотіл великий, материнка, полин гіркий, звіробій, дзвоники, мати-й-мачуха.

81 Ряст бульбастий.

Конвалія травнева.

Проліска дволиста.


У лісах окремо зустрічаються ділянки з валеріани лікарської. Рідкісними видами стали: лілія лісова, анемона дібровна, підсніжник звичайний. Своєрідний природний ландшафт утворився на місці колишнього піщаного кар’єру у західній частині міста. Сформоване рослинне угруповання можна розглядати, як маленький мішаний ліс де у першу ярусі ростуть осики та берези, вільхи і сосни. Другий ярус складається з верболозу, який утворюють - верба козяча, верба прутовидна, верба ламка. Трав’яний покрив піщаного ґрунту бідний. Серед посухостійких рослин поширені: полин, деревій звичайний, ведмеже вухо, стоколос безостий, тимофіївка лучна, синяк медоносний. З першими весняними променями зацвітає мати-й-мачуха. Вздовж залізниці на піщаних пагорбах квітне гусяча цибуля. Підземні води, що виступали на поверхню утворили маленькі озерця. Сьогодні вони об’єднані в одне озеро, дно якого було поглиблено за допомогою сучасної техніки до 6м. Окрему групу складають водяні та водолюбні рослини, життя яких тісно пов’язане з водою. У річках району обов’язковим компонентом є представники відділу Зелені водорості - спірогира, улотрикс. Поверхню водойм вкривають квіткові рослини – ряска, глечики жовті. До рідкісних видів відноситься латаття біле. На березі річок, озер і ставків значні зарості утворили рогіз широколистий, очерет звичайний. Окремими ділянками Гусяча цибулька. Мати-й-мачуха. Підбіл. зростає аїр звичайний, півники болотні. Серед лучних вологолюбних рослин розсіяно

82


зустрічається оман високий, омег водяний, сусак зонтичний, стрілолист, щавель кінський, цикута отруйна, хвощ болотний та інші.

Стрілолист.

Сусак зонтичний.

83


Краса, смола і чудодійна сила. Хвойні дерева, яких зараз у світі налічується 560 видів, населяють всі материки, крім Антарктиди. Майже 95% лісів земної кулі складаються лише з хвойних лісів або є мішаними. 200 років тому ліси вкривали більш половини площі України, сьогодні - лише 14%. Найбільше на Україні соснових лісів -34,9%, ялинові становлять 9,9%. В нас, на Україні, сосна і ялина зустрічається в природних комплексах Карпатських і Кримських гір, в Рівненській, житомирській, Київській, Чернігівській , Волинській областях. Географи цю територію називають Поліссям. Ялина і сосна розвиваються тільки з насіння. Щоб отримати 1 кг насіння потрібно переробити 100 кг шишок. 1 кг - це 200 тисяч насінин, з них проросте 10 частина, тобто 20 тисяч. В перші роки життя ялина і сосна ростуть дуже повільно, прибавляють за рік в висоту всього кілька сантиметрів, але потім швидко наздоганяють пропущене і до 80-100 років досягають висоти 35 м. Насіння утворюється на 12-15 році життя. Пилок може переноситись на великі відстані. Так його було виявлено в пробах повітря над Однорічна сосна. океаном на відстані 2000 км від соснових лісів. Листки ялини і сосни мають вигляд голок і називається хвоєю. Хвоя сосни в поперечному перерізі кругла а в ялини - ребриста. У корі та деревині хвойних рослин є багато канальців, які називають смоляними ходами. Вони заповнені густою речовиною - живицею. При Живиця соснова. Смола. 84


ушкодженні стовбура, на його поверхні швидко з'являються краплі клейкої живиці, яка затягує рану.

Сосна світлолюбна рослина. Нижні гілки не витримують затінення і відмирають. Сонячне проміння проникає поміж стовбури досягаючи поверхні ґрунту. Такі ліси називають світло хвойними. Сосна живе до 400 років та сягає 40 метрів. Вона невибаглива до ґрунтів. Ялина - ті невитривале дерево. Нижні гілки на відміну від сосни не відмирають і сонячні промені через це не проникають до ґрунту. Такі ґрунти називають темнохвойними. Ялина любить родючі ґрунти. У ялини і сосни легко визначити вік. Бокові гілки відходять від головного стовбура правильними ярусами - лутовками. Кожен рік добавляється чергова мутовка. До кількості мутовок потрібно в сосни добавити 2, а в ялини число 3-4, і це буде їх вік. Сосни і ялини виділяють леткі речовини які пригнічують розвиток багатьох шкідливих бактерій не тільки в лісі, а й навколо нього. Ці речовини називають фітонцидами. Один гектар соснового лісу за добу Сосна звичайна.

Ялина європейська.

виділяє 4, а інколи біля 30 кг фітонцидів. Цією кількістю фітонцидів можна «простерилізувати» повітря великого міста.

85


У результаті аналізу повітря виявлено, що кубічний метр повітря хвойного лісу містить не більше 500 хвороботворних бактерій, тоді як міське повітря до 30-40 тисяч. Саме тому у хвойних лісах розміщують санаторії та лікарні для

людей із захворюваннями дихальної системи. Хвоя сосни і ялини багата на вітаміни, особливо вітамін С. її відвар споживають для лікування хвороби, спричиненої нестачею цього вітаміну - цинги та запобігання їй. Спалюючи деревину ялини, отримують активоване вугілля, яке застосовують для лікування різноманітних отруєнь. Живицю хвойних широко використовують для лікування ран, опіків.

Активоване вугілля. Ефірна олія. Сосна може попередити про небезпеку. Якщо сосни на певній території почали чахнути, то це може свідчити, що в повітрі небезпечна для людини кількість заводського диму, якщо хвоя жовкне - то підвищена радіоактивність. Так в зоні Чорнобиля великі масиви сосни загинули. Ялина, сосна завжди користувалися особливою Любов’ю народу: зелену , пахучу, пухнасту красуню вважали символом вічної молодості і сили. Зараз

86


народний символ шанування дерев стали забувати , але відголосок залишився в святкуванні новорічної ялинки. Звичай прикрашати до нового року святкові приміщення деревами та гілками існує багато століть. А Петро І ввів ялинку в ритуал святкування нового року спеціальним указом: 1 січня 1700 року він наказав прикрасити всі будинки ялиновими чи сосновими гілками. Під час святкування нового року використовується багато молодих дерев. Лісникам жаль рубати молоді ялиночки та сосонки. Тим більше, що в перші роки життя вони ростуть дуже повільно. Для того, щоб ялинка стала висотою 1,5-2 метри, їй треба рости в10-15 років. Для новорічних свят хвойні дерева вирощують спеціалізовані господарства і продають на ялинкових ринках. Гарний настрій створюють нам ялини під час зустрічі Нового року. Та навіть заради цього не варто зрізати сосни та ялини в лісах та парках, як це часто трапляється. Бо такими деревами, що ростуть на вулицях , у парках і скверах , ви і ваші близькі зможете милуватися не кілька зимових днів, а багато-багато років. Прикрасити будинок в Новорічне свято можуть і ялинкові та соснові гілочки. У вазах з водою вони довго зберігають свіжість.

87


Верба у житті людини. В Україні налічується З0 видів верб і понад 200 гібридів та різновидів. У світі ж понад 500 видів. Верби зустрічаються скрізь, крім Австралії та Нової Гвінеї. Пристосувавшись до різних умов життя, верби дуже відрізняються одна від одної. На півночі росте верба, що стелиться по землі, на півдні могутня верба срібляста до 25 метрів заввишки. А між цими двома формами - безліч верб - кущі, напівкущі, дерева. Та безліч назв: верба біла, верба ламка, верба гостролиста, верба три,тичинкова, верба попеляста, верба пурпурова, верба козяча та ін. Усі верби - дерева дводомні, квітки в них одностатеві зібрані в сережки. У жіночих квіток - одна маточка , один стовпчик, дві приймочки. Чоловічі квітки мають, як правило, по дві тичинки. Плід одногніздна коробочка. Верби зацвітають дуже рано. З березня й до травня з'являються жовті вербові сережки. Вербовий дух до вподоби бджолам. Ранньої теплої весни вони беруть з верби свій перший взяток. Як медонос, особливої уваги заслуговує верба козяча. Один її гектар дає 150 кг солодкого продукту. Дуже добрі вулики з вербових дощок. У них Верба біла. менше хворіють бджоли, завдяки тому, що деревина верби добре тримає прохолоду і тепло. В затінку під вербою завжди прохолодніше. Деревина верби нещільна, пори в ній наповнені водою. Коли з верби роблять дошки, вода випаровується, і її місце заповнює повітря. Кращого теплоізолятора не знайдеш! Тому в будівлях із верби найкращий мікроклімат. Ще в сиву давнину люди шанували вербу. Її оспівували в піснях і легендах, її образ один Суцвіття верби декоративної. із найулюбленіших у народі.

88


Слов'яни вважали вербу символом родинного вогнища. Молодят обов'язково водили навколо куща лози. З вербою входили в життя, з нею веселились,з вербою лягали в домовину. Археологів, яким пощастило побачити гробницю Тутанхамона, вразило те, що поряд з маслиновими гілками, пелюстками лотоса й волошками, на покривалі лежали й гірлянди з вербових листків. Ця любов до верби народилась, безумовно, від того, що дуже вона гарна, дуже корисна. Народна медицина й тепер використовує вербу. Настоянкою з вербової кори лікують застуду і лихоманку, збивають жар. Відваром і порошком з кори очищають та вигоюють рани, нариви, опіки. Давним-давно зародився вербовий промисел. Природа обдарувала вербу такою гнучкістю, якої не має жодна швидкоросла деревна порода. Вербові гнуті дуги, полоззя,коромисла завжди були ходовим товаром. Щоб підготовити вербу для обробки, її спочатку парили в дерев'яних зрубах. Там на полиці завантажували деревину, на долівці розпалювали багаття, а після цього зруб накривали. Таку процедуру називали вогневим паренням. Якщо ж над багаттям чіпляли казан з водою, то в глухо закупореному зрубі починала гуляти водяна пара. За таких умов навіть дуб ставав гнучким. А вербу після цього можна було гнути в дугу. Таке парення називалось котловим. У сучасному селі попит на дуги та полоззя знизився, але й тепер їх виготовляють з верби. Споконвіку відомо, що немає кращого матеріалу для плетіння, ніж вербове пруття. Плетуть з нього кошики, крісла, різну тару, огорожі, рибальські снасті. Найчастіше беруть прути однолітні, прямі, гладенькі, без пошкоджень і сучків. їх сортують, на якийсь час занурюють в воду, потім варять або обдають гарячою парою. Після цього кора легко знімається, Очищений після варіння прут швидко темніє й набуває рожевокоричневого кольору. Його вибілюють хлором чи сірчистим газом і сировина для плетіння готова. Добрим матеріалом для плетіння є й вербова кора. Ще давні римляни носили сандалії, сплетені з вербової кори. Тепер з неї роблять волокно для Вироби з вербової лозини. 89


виготовлення мотузків та мішковини, а з кори верби білої виготовляють навіть канати. Кора однорічних пагонів є найкращим обв'язувальним матеріалом при щепленні рослин: стрічки з неї широкі, еластичні не в'їдаються в ранки, добре облягають стовбур дерева. Вони мають чимало переваг над замінниками -липкими стрічками з полівінілхлориду. Листки і суцвіття досі майже не використовувались. Але досліди показали, що в листках верби тритичинкової (найбільш поширеній в Україні) міститься до 7%, а в суцвіттях до 4% дуже цінної речовини рутину (вітаміну Р). Того самого, заради якого ще недавно доводилось завозити бутони софори японської. Доведено, що вербові листки та суцвіття можуть бути сировиною для вироблення рутину в промислових масштабах. В народі говорять: «Де вербиця там водиця». Прихильна верба до вологих місць. Там, де мало води, верба не росте. Здавна вона вказувала людям, де можна знайти воду. Тому колодязі, як правило, копають там, де ростуть верби. Речовини, які містяться в її деревині, знезаражують воду. Тому під вербою вода смачніша, риби під вербовим корінням у заглибинах більше, а невелика вербова дощечка, покладена в діжку чи відро, поліпшує смак і дезінфікує воду. . Висаджені верби по краях водойм, уберігають ґрунт від розмиву. Корені верби, як арматура залізобетону, захищають берег, приймаючи на себе удари хвиль. Біля нашого села несе свої води бурхливі води Південний Буг. Окрасою річки є величезні кам'яні брили та зелені верби. В жаркі сонячні дні в тіні цих дерев знаходять захист багато відпочиваючих. Багато років підряд на крутих схилах річки випасали колгоспну отару овець, а пізніше і дотепер - стадо великої рогатої худоби. Тварин женуть на водопій до річки. З часом верби старіють, а молоді прижитися не Наслідки обледеніння.

90


можуть, бо з року в рік витоптуються тваринами. Особливої шкоди завдало вербам обледеніння 2000 року. Учні нашої школи вирішили спробувати відновити вербовий «пояс» річки. На допомогу учням прийшли працівники школи. Дорослі заготовили для посадки 50 вербових колів довжиною 50 см, діаметром 24см. Для живців використали старі розчахнуті дерева верби ламкої, а також в день садіння учні назбирали живих гілочок верби. Висадили на березі 100 майбутніх деревець. Про місце посадки суперечки не було: садили там, де влітку збирається найбільше людей і не так багато коней і корів. А щоб дерева прийнялись, садили біля самої води. Через деякий час учні побачили на місці посадки верб прив'язаних коней і поспішили пояснити господарям тварин, що там посаджені верби. А

також повідомили про цей факт сільського голову. Восени полічили верби, які уціліли: їх виявилось 18. Недовгий вік у верби - років 20. Але за рік її насадження нарощують деревини більше, ніж дуб, ялина чи швидкоросла тополя. Якщо за сезон молоді пагони дуба чи тополі дають близької 10-20 см приросту, то вербові можуть підрости і на 2 метри. І це тільки один пагін. І розмножується верба легко, і розселюється без труднощів, та й вимоги її досить скромні.

91


Ліки у кошику. Наш край мальовничий, ліричний, талановитий. Він надихає кожного із нас на певну творчість. Без природних надихань ,всього комплексу рослинного та тваринного світу ми ніхто. Перед всією рослинністю людству потрібно зняти шляпу. Це не тільки матеріальні блага, кисень та корм тваринам-це щось більше, душевне. Можливо , відчуваючи подих вітру між листочками, шум течій, щебет т а мелодійний спів птахів народжували спів пісень у людей і саму мову. Ось волошки сонні трошки, Ось рожева конюшина А на ній і комашина, Що,не дивлячись на ранок, Їсть солодке на сніданок. Там шовковая трава Щось шепоче, як жива. А з травички ніжні личка: То вже « Братик і Сестричка» У тих самих кольорах, Що на наших прапорах. Правобережжя нашої річки Південний Буг має унікальний ландшафт. Ранньої весни починається пробудження природи, зацвітають первоцвіти, з’являється цвіт мати –й- мачухи, над якими немов у танці кружляють джмелі. Від зимової сплячки встає трава, вона зеленіє, розправляє свої ніжні листочки і чекає перших весняних дощиків. Трохи згодом зацвітають кущі шипшини, аличі, терну, вербозілля. Із дерев тут зростають: дика груша, яблуня, слива, абрикос і багато акацій, які ароматизують долину прекрасним запахом. Коли спускаєшся у долину ніби потрапляєш у інший світ виміру. Тут забуваєш про все на світі і милуєшся дарами матінки Землі. Що цікаво, скільки ми з дітьми не були на екскурсії ніхто не жалівся на будь-який недуг. Діти ставали жвавими і задоволеними. Лікарі стверджують, що запахами теж можна лікуватись. Очевидно наша долина наділена цілющими властивостями. А це й не дивно. Тут ростуть лікарські рослини.

92


Про цілющі властивості багатьох рослин відомо з прадавніх часів (близько3тис.років до н.е.). Лікарські рослини беруть участь у метаболізмі, впливають на діяльність органів та систем організму людини, їх функціональну активність. Більшість дослідників вказують на те, що в природі немає хвороб, проти яких у рослинному світі не утворилися б десятки цілющих речовин (Нуралієв Ю.,1988р). Важко уявити скільки часу в успішній практиці використовується до шумерської культури (3000р.до н. е.). Багато стародавніх рецептів сучасна медицина удосконалила і з успіхом використовує. Ранньою весною схили річки вбираються в жовтий та блакитний кольори. Однією із причин є те, що восени спалюються схили від сухого бур’яну, а разом із тим гинуть унікальні рослини. В долині було багато чебрецю, який має в своєму складі компонент ефірної олії-тимол(20-40%),до його складу входять карвакрол, борнеол, ліналоол і пінне. Тимол справляє бактерицидний та дезінфекційний вплив. У народній медицині чебрець використовують при лікуванні хворих на кашлюк.

93


Звіробій звичайний(Hypericum perforatum L)-багаторічна трав’яниста рослина з відростаючими щороку стеблами. Cтебла прямі, у верхній частині галузисті, досягають 30-100см заввишки. Листки овальні, тупуваті, з рясними просвічуючи ми точками. Суцвіття густі, багатоквіткові. Чашолистики ланцетні, гострі, пелюстки жовті, у деяких видів звіробою з чорними цятками(H.Quadrangulum L.). Квіти, розім’яті в пальцях, забарвлюють їх у фіолетовий колір. Смак рослини терпкий, запах ніжний, специфічний. Цвіте з кінця червня і ціле літо. Квіти жовті .

94


Мати-й-мачуха. Tussilago farfara L. Родина складноцвіті-Compositae. Рано навесні на глинистих і глинисто-крейдяних грунтах схилів горбів, ярів, а також на межах, на краях полів, у сухих ровах,на краях лук, з’являються жовті квіточки, схожі на кульбабу, які цвітуть до середини травня. Після цвітіння починають розвиватися листки. Рослина багаторічна, трав’яниста з повзучим підземним галузистим кореневищем. Листки округло-серцевидні, кулясто-нерівнозубчасті, щільні, формою трохи нагадують нижню поверхню кінського копита, зісподу білоповстисті («теплі-мати»), зверху гладкі («холодні-мачуха»). Листки квітучого стебла лускуваті, яйцевидноланцетні, прямостоячі. Кошики до і після цвітіння пониклі. Поширена рослина повсюдно.

95


Кульбаба лікарська-Taraxacum officinale Wigg. Багаторічна трав’яна рослина з білим молочним соком, товстим стрижневим слабко розвиненим коренем густо-волохатою шийкою. Листки ланцетовидні або довгасто-обернено-яйцевидні чи струговидно-надрізані, у прикореневій розетці їх багато. Квіткове стебло (стрілка) заввишки до 40 см, без листків, дудчасте (порожнисте), на верхівці несе один квітковий кошик. Кошик великий, з численними язиковими яскраво-жовтими квітками. Плід – сім’янка з чубком, яка після достигання утворює пухнасту сірувато-білу кулю (звідси і назва рослини), що розлітається на повітрі від легкого подиху вітру. Кульбаба – найпоширеніша рослина на земній кулі. Цвіте з квітня до вересня. Росте на луках, полях, у лісах, садах, над шляхами, на смітниках.

96


Біля залізничної колії можна зустріти мильнянку лікарську (Saponaria officinalis L.) Стебло прямостояче, вгорі розгалужене, гладеньке або трохи шорстке. Листки(5-10см. завдовжки, 2-4см.завширшки) видовжені або еліптичні, з трьома жилками, біля основи звужені в короткий черешок. Квітки великі, зібрані по 3-7 у щитковидно-волотистому суцвітті. Чашечка зросло листа, трубчаста, з 5 трикутними зубцями. Пелюстки білі або рожеві, з довгим лінійним нігтиком і цілісним або виїмчастим відгином. Тичинок 10, стовпчиків-2. Коробочка довгаста або яйцевидна,розкривається на верхівці 4 зубцями. Насінини нирковидні, дрібногорбочкуваті. Рослина харчова, лікарська, декоративна. Корені використовують у хлібопекарській, Кондитерській промисловості, у науковій та народній медицині.

97


Наступна рослина, яка відома нам ще з дитинства-ДЕРЕВІЙ звичайний. Трав’яниста Багаторічна рослина родини айстрових. Має вкорочене багатоголове, без повзучих пагонів кореневище. Стебло прямостояче, до 100см заввишки, вгорі розгалужене, біля основи здерев’яніле. Листки двічі перисто -розсічені, з численними віддалено розміщеними сегментами. Квіточки зібрані у кошики,що утворюють щиткоподібне суцвіття;кдрайові квітки – язичкові, білі або рожевуваті; серединні трубчасті, двостатеві. Цвіте у червні –вересні. Плід –сім’янка. Росте на галявинах,луках. Наукову назву деревіюAchilea millefolium дано на честь героя Троянської війни –Ахілли, який заліковував бойові рани ліками, які готував із соку рослини, змішаної з іржею зброї. Про лікувальні властивості деревію знали ще в часи Диоскорида вже тоді його застосовували як кровоспинний та ранозагоюючий засіб.

98


Одним із символів степу є горицвіт, або адоніс весняний. Багаторічна рослина висотою 10-40 см. Цвіте в квітні- травні. Росте у степах, на степових схилах у лісостепу. В минулому був поширений на території Гайворонщини. Нині потребує термінової охорони. Рослина названа на честь красеня-юнака Адоніса, героя грецького міфу, якого покохала Афродіта, богиня вроди і кохання. За рішенням Зевса Адоніс мав проводити частину року на землі, частину – під землею. І щороку навесні в степах з’являється гарна рослина із вузьколінійними листками і жовтими квітками - Адоніс весняний. Горицвіт – декоративна і лікарська рослина. Занесений до Червоної книги України.

Одна з найбільш відомих лісових трав – копитняк з листками характерної форми, дійсно схожими на слід кінського копита. Листки копитняку щільні, темно-зелені, блискучі, мають слабкий перцевий запах. Квіти цієї рослини ховаються біля землі під листками, ніколи не піднімаючись. Їхнє забарвлення незвичне – червонувато-коричневе, а пелюсток у квітки лише три.

99


Одна з дуже вишуканих рослин – купина

багатоквіткова. Це рослина із еліптичними листками і звисаючими квітками зеленуватого кольору, з яких розвиваються синьо-чорні ягоди. Цю рослину ще називають “соломоновою печаткою” за чітко помітні на її кореневищі округлі сліди. За легендою цар Соломон був вражений елегантністю цієї рослини і, відзначивши це, поставив на її кореневищі свою печатку. Насправді “печатка – це округлий слід відмерлого пагону рослини.

Звичною в гайворонських лісах є медунка темна. Наукова назва рослини “пульмонарія”походить від слова “пульмо” – легені, колись вона використовувалася від легеневих хвороб. Назва “медунка”

100


пояснюється тим,що в її квітках багато нектару. З цим пов’язана і різниця в забарвленні квіток медунки. Її бутони та молоді квітки мають рожеве забарвлення, а ті, що відцвітають, синє. Речовина,що забарвлює квітки медунки, зветься антоціан, він може мати різний колір.

Трапляється в лісах родичка купини – конвалія травнева, лікарська рослина. Така звичайна в лісовій зоні, із наближенням до степової зони вона стає все рідшою. Проте, на вологих ділянках, особливо на терасах річок можна побачити у травні килим квітуючих конвалій. Квітки запашні, з кулясто-дзвониковидною зрослолистою оцвітиною, зібрані однобічними китицями. Плід – червона куляста ягода. Міжнародна назва роду утворена від двох грецьких слів, що у перекладі означають «лілія долин». Однорічна розповсюджена трав’яниста рослина, плоди якої нагадують сумку пастуха-грицики-Capsella bursa pastoris(L.) Medic. Стебло висотою 20-50см.Листки: прикориневі - довгасто –ланцетовидні, виїмчасто-зубчасті або пірчасто-роздільні, звужені у черешках, переважно зібрані в розетку і стеблові----сидячі,стрілковидні,стеблоохоплюючі, цілокраї. Квіти білі, дрібні, зібрані у довгі волоті на верхівці стебла. Цвітуть грицики з квітня до вересня(від низу стебла до верхівки).

101


На узліссі часто можна зустріти кущі калини звичайної (Viburnum

opulus L.) Гіллястий кущ із сірою тріщинуватою корою. Молоді пагони зеленуватосірі або жовто-бурі, голі, гладенькі, місцями з великими сочевичками. Листки (5-10 см завдовжки, 5-8 см завширшки) супротивні, 3- лопатеві з клиновидною основою, зісподу бархатисто опушені, з великими нирковидними прилистками. Квітки правильні, білі, в зонтиковидних волотях: серединні – дрібніші, плідні, крайові – значно більші, неплідні. Зав’язь нижня. Плід – ягодовидна червона овальна кістянка з однією великою стиснутою з боків кісточкою.

102


103


Тваринний світ. Територія району входить до лісостепової зоогеографічної провінції. У тісному зв’язку з рослинними угрупованнями, поєднуються тварини лісу і степу. Сьогодні тваринний світ нашого краю представлений майже всіма систематичними групами. Найбільший видовий склад належить безхребетним тваринам. У річках і озерах прикріплений спосіб життя веде представник типу Губки - губка бодяга.

104


Клас Ракоподібні типу Членистоногі представляють - рак річковий, водяні ослики, дафнії, циклопи, а на суходолі у вологих місцях – мокриця сіра. Численними є павукоподібні, які поширені у лісах, на луках, полях та населених пунктах. Типовим представником є павук-хрестовик, павукисінокосці. На відкритих степових ділянках можна натрапити на павука тарантула, укуси якого небезпечні для тварин і Губка бодяга. людини. Окрасою будьякого ландшафту є Рак річковий. представники ряду Лускокрилі, або Метелики. Особливу увагу привертають великі за розміром та яскраво забарвлені види - махаон, подалірій, поліксена, стрічкарка тополева, райдужниця велика, жовтяниця лучна, лимонниця, денне павичеве око, адмірал. На луках та узліссі численними є представники родів - Червонці і Синявці. Ряд Твердокрилі або Жуки представлені такими видами: жук-олень, жукносоріг, хрущ травневий і літній, вусач дубовий, красотіл пахучий, сонечко, жуки-могильники, жуки-мертвоїди, бронзівки - мармурова, мідна, звичайна. Багато жуків є шкідниками сільськогосподарських рослин колорадський жук, озима совка, буряковий довгоносик. У садах поширені брунькоїди.

Червонець.

105


Представники типу Хребетні, класу Риби поширені в усіх водоймах на території Гайворонщини. Серед кісткових риб заслуговують уваги промислові види – короп звичайний, голий і дзеркальний, а також карась і товстолобик. На водосховищі поширені линь, плітка, краснопірка, верховодка, рідше трапляється лящ. До хижих риб відносяться сом, щука, судак, окунь йорші. Останні роки набуло розвитку ставкове рибне господарство. Клас Земноводні доповнює місцеву фауну своїми представниками. До ряду Хвостаті належать постійний мешканець озер і ставків – тритон Жаба озерна.

106


звичайний. Ряд Безхвості у фауні представляють - жаба озерна, ропуха звичайна і сіра, кумка звичайна, жаба гостроморда, квакша звичайна. Незначна чисельність у видовому складі класу Плазуни. У долинах річок знайшли притулок вуж звичайний і болотяний, Лелека. черепаха болотяна. На сухих схилах і пагорбах, у ярах і балках численними є ящірка зелена та прудка. Рідше можна натрапити на гадюку звичайну та мідянку. Неможливо уявити природне середовище без представників класу Птахи. У районі зросла чисельність водоплаваючих птахів, зокрема, лебідь-кликун, гуска сіра, крижень, норець великий. До лелекоподібних відносяться чапля сіра, велика і мала біла чапля, лелека. Серед денних хижих птахів поширені: яструб великий і малий, боривітер звичайний. Нічні хижі представлені – рядом Сови, серед яких найпоширеніші - сова вухата, сич хатній, сипуха звичайна. У лісах і парка постійними жителями є великий і малий строкаті дятли. Найбільше представників має ряд Горобцеподібні, до складу якого відносяться синиці, горобці, ластівки, дрозди, славки, очеретянки, бджолоїдки та інші.

Синиця велика.

107


Серед класу Ссавці найпоширенішими є гризуни: миші, полівки, білка європейська, ондатра. Зайцеподібні представляє лише один вид заєць-русак. До комахоїдних відноситься їжак звичайний, бурозубка, кріт, а також представники ряду Рукокрилі.

Вухань.

Серед хижаків особливе місце займають промислові види: лисиця, куниця лісова, ласка, тхір степовий, видра річкова. Серед ряду Парнокопитні, у лісах району водяться свиня дика, козулі та лосі. Видра річкова.

У мощенському лісі

Борсуки населяють різні території: ліса, зарості, болота, поля й схили берегів. Зазвичай, кілька поколінь борсуків живуть в одному підземному містечку. Борсук має кремезне тіло, видовженну голову та стопоходячі кінцівки з міцними кігтями, пристосовані для копання землі. Має потужні корінні зуби, які здатні перемелювати рослинну їжу. Хутро довге, жорстке, густе, на спині й боках сіро-біле з чорним, зісподу 108


чорно-буре; від кінця морди через усю голову тягнуться чорні смуги. Довжина тіла досягає 90 см, вага до 33 кг. Живе в глибоких складних норах з великою кількістю віднірків та виходів. Це нічний звір. Живиться як рослинною, так і тваринною їжею. Поїдає різні корінці, плоди, ягоди, горіхи, жолуді, гриби, жуків, слимаків, черв'яків, жаб, ящірок, дрібних гризунів, пташок та їх яйця тощо. Влітку часто навідується на плантації цукрових буряків, кукурудзи, баштани тощо. На осінь відкладає багато жиру і в листопаді - на початку грудня залягає в сплячку, але спить неміцно і у відлигу навіть серед зими виходить з нори. В березні, після 340-350-денної вагітності, самка народжує 2- 6 малят. Паруються борсуки через декілька днів після народження малят. В травні - червні борсученята починають виходити з нори. Статевої зрілості борсук досягає на третьому році життя. Живе близько 16 років. Борсук, винищуючи велику кількість шкідливих комах, їх личинок та мишовидних гризунів, дуже корисний у лісовому господарстві. Полювання на нього на Україні заборонене. Занесений в Червону Книгу України. Людина - це єдина істота, що складає небезпеку для борсука. Заради його коштовного хутра, що використовується при виробництві пензлів, цих тварин убивали, на них ставили сільця і задля добування борсучого жиру, який має лікувальні властивості. Найлегше всього спостерігати за цими тваринами влітку, коли, перед заходом сонця, вони виходять зі своїх нір у пошуках їжі. Слід звернути увагу на виразні стежки й сліди борсуків, а також на свіжовикопану землю поблизу входів у нору. Щоб це помітити, не пізніше, ніж за годину до заходу сонця потрібно влаштувати місце неподалік нори з підвітряного боку, найкраще на низьких гілках дерев, розташованих над входом у нору. Якщо борсук не відчує ніяких підозрілих запахів, тоді він вийде зі і своєї нори. Чисельність незначна.

109


Лісова куниця живе в глухих лісових хащах. Вдень вона ховається в дуплах дерев або покинутих пташиних гніздах. Лісова куниця харчується комахами, птахами їхніми яйцями, дрібними ссавцями і лісовими ягодами. У пошуках їжі цей звірок швидко пересувається по землі або по гілках дерев на своїх сильних лапах. Лісова куниця - звір-одинак. Цей обережний хижак уникає людей і дуже рідко наважується покинути безпечні лісові хащі. Вона веде нічний та сутінковий спосіб життя. Ці тварини створюють пари тільки на час гону. Лісові куниці не виходять за межі своєї території. Лісові куниці мітять ділянки сечею і виділеннями анальних залоз. Своєю територією, величина якої залежить від кількості їжі (зазвичай куниця займає площу 5-25 км2), тварина пересувається по постійних маршрутах і стежинах Куниця регулярно навідується в схованки і комори,

де нею була захована недоїдена здобич. Більшу частину часу куниця проводить на землі, але, переслідуючи здобич, вправно пересувається по деревах. З червня по серпень куниці, що зазвичай живуть поодинці, вирушають на пошуки партнера. Дуже цікава біологія розмноження цих тварин. Для них властивим є тривалий латентний період розвитку ембріона, власне ж сам розвиток триває 27-28 днів. Завдяки цьому дитинчата народжуються тільки навесні, коли мати зможе забезпечити їх 110


їжею. Самка влаштовує гніздо в дуплі дерева. Вона вистилає його листям і мохом. Іноді самка займає покинуті гнізда великих птахів і білок. У куниці народжується 2 - 8 дитинчат. Малюки прозрівають тільки на п'ятому тижні. Новонароджені вкриті світлою ніжною шерстю. Через місяць за кольором хутра вони не відрізняються від своїх батьків. Перші 6-8 тижнів мати годує малюків молоком. Пізніше вона приносить їм м'ясо. Тільки у віці 8-9 тижнів молоді куниці вперше залишають гніздо і виходять назовні. Дитинчата йдуть від самки в середині літа, на початку періоду розмноження. Статевозрілими куниці стають з 3 років. Під час полювання лісова куниця може стрибати з гілки на гілку на відстань до 3 метрів. Своїми рухами вона дуже нагадує кота. Хутро лісової куниці цінувалося вже в середні віки, його носили дворяни і городяни. Тварин ловили за допомогою пасток і сильців. Один з природних ворогів лісової куниці - беркут. Куниця іноді слідує за крупними хижаками і харчується залишками їхньої здобичі. У разі небезпеки лісова куниця видає різкий писк. Під час шлюбного періоду можна почути її пронизливий крик і пирхання, подібне до муркотіння кота. Лісова куниця дрібніша, ніж її близька родичка - кам'яна куниця. Раціон лісової куниці залежить від місця її існування, хоча можна стверджувати, що ця тварина є практично всеїдною. У північних районах під час лютої зими лісова куниця полює на дрібних ссавців і птахів, також не гребує і падаллю. Восени основну частину раціону лісової куниці складають плоди і ягоди. Щоб дістатися до личинок, лісова куниця відшукує і розкопує гнізда комах. Лісова куниця прекрасно плигає по деревах, але часто полює і на землі. Мисливська тактика тварини будується на повільному, безшумному підкраданні і стрімкій атаці. Якщо куниця відразу не уб'є здобич, то переслідує її в кронах дерев. Вона вправно перестрибує з гілки на гілку, поки не наздожене свою жертву. Куниця нападає на здобич ззаду, стискає її своїми лапами і вгризається в шию. Крупну здобич вона скидає на землю і потім з'їдає, а іноді переносить в інше місце. Залишки їжі куниця ховає під корінням дерев і з'їдає пізніше. Куниця також відзначається тим, що вбиває більше норми, ніж може з’їсти за один раз. Чисельність на даній ділянці: виявили 2 нори куниці. Ласка належить до родини куничних. Цей звір такий малий, що в гонитві за здобиччю, в основному мишами і полівками, може навіть 111


забиратися в їхні нори. Ласка вбиває свої жертви, перегризаючи їм шиї, а їхні нори використовує як тимчасові укриття. Ласка водиться там, де особливо численними є популяції мишей та полівок. Ласки живуть на полях, серед чагарників, на заростаючих вирубках, на узліссях. Розміри територій, що їх займають ласки, залежать від кількості корму. Площа території самця близько 4 гектарів, ділянки самок менші й іноді перекриваються з ділянками самців. Тварини позначають свої території виділеннями пахучих залоз, що знаходяться під хвостом. Самки протягом всього року залишаються на своїй ділянці. Самці навесні під час шлюбного періоду вирушають на пошуки партнерки. Ласки займають нори інших тварин. Ласки пересуваються короткими стрибками і часто підводяться на задні лапки, щоб озирнутися довкола. Ласки в основному харчуються полівками. Проте вони можуть зловити й більшу тварину, наприклад кролика. Кожний звір має свою територію, площа якої залежать від кількості мишей і полівок. Ласка з дивовижною спритністю знищує мишей, полівок, переслідуючи їх навіть у норах і укриттях та при нагоді вбиваючи більше, ніж сама може з'їсти. Райони, в яких є багато мишей, дуже щільно населені ласками. У роки збільшення кількості гризунів відповідно збільшується й кількість ласок. Якщо кількість мишей зменшується, ласки приводять дуже нечисленне потомство. Вони полюють також на водяних полівок, можуть лазити по деревах, де у гніздах відшуковують пташенят або пташині яйця. Ласки полюють зазвичай уночі. Ласка - це найменший звір із ряду хижих. Зовні вона дуже схожа на горностая, проте є меншою за нього, крім того, хвіст ласки не має чорного кінчика. Спинка ласки має світло-буре забарвлення, а черево - біле або жовтувате. Хвіст короткий. Взимку звір одягається в сніжно-білу шубку. Ласка проживає в місцях, де є багато мишоподібних гризунів. Іноді ласка встає на задні лапки, щоб уважно оглянутися довкола. Ласка не є 112


полохливим звіром і не уникає зустрічей з людиною. Якщо раптом пощастило зустріти її в лісі, треба поводитися тихо і намагатися не робити різких рухів. Якщо ласка помічає людину, вона випускає жертву і ховається. Але варто принишкнути на декілька хвилин, і можна побачити, як вона повертається за здобиччю. Біологія розмноження ласок вивчена ще недостатньо добре. Відомо, що вагітні самки зустрічаються як влітку, так і взимку. Самці і самки створюють пари тільки у період парування. Вагітність ласки триває від 34 діб до 7-8 тижнів. У приплоді зазвичай може бути від 3 до 10 дитинчат. Їхня кількість збільшується в роки великої кількості гризунів. Самка годує дитинчат молоком протягом 8 тижнів. Уся сім'я тримається разом ще 1 -2 тижні. Потім самка відганяє дитинчат. Чисельність – 5 -6 штук.

Лисиця (Vulpes) — рід родини собачих, ряду хижих. Представники роду характеризуються видовженим присадкуватим тулубом, головою з видовженою загостреною мордою. Вуха звичайно відносно великі, очі з вертикально-овальною зірницею. Моногами, у самиць звичайно шість сосків. Має охоронний статус. Вона є найбільшим видом роду: довжина тіла 60-90 см, хвоста — 40-60 см, маса 6-11 кг. У більшості випадків забарвлення спини яскраво-руде, часто з неясним темним візерунком, черево біле, іноді чорне. В Україні руда лисиця зустрічається по всій території. Лисиця є звіром достатньо осілим. Чисельність лисиць помітно коливається за роками. На її стан впливають такі фактори як кількість гризунів, метеорологічні умови, наявність в популяції інфекційних захворювань. В голодні роки не тільки падає плодючість самок та виживає менша кількість цуценят, але й виникають умови, сприятливі для поширення епізоотій, які інколи охоплюють великі території. Характерні для лисиць епізоотії - сказ, чума хижаків, зуднева короста. Лисиця, хоч і належить до типових хижаків, харчується дуже різноманітними кормами. Серед їжі, що вона вживає, виявлено більше 400 видів одних тільки тварин, не рахуючи кількох десятків видів рослин. Повсюдно основу її харчування складають дрібні гризуни, головним чином полівки. Можна сказати, що від їхнього достатку та досяжності в значній мірі залежить стан популяції цього хижака. Більш крупні ссавці, зокрема 113


зайці, відіграють в харчуванні набагато меншу роль, хоча в деяких випадках лисиці їх цілеспрямовано ловлять, особливо зайчат. Іноді великі лисиці можуть нападати на телят косулі. Птахи в харчуванні лисиці не такі важливі, як гризуни, хоча цей хижак ніколи не впустить випадку піймати птаха, що опинився на землі (починаючи від найдрібніших і до найбільш крупних, наприклад гусей та глухарів), а також знищити кладку яєць або нелітаючих пташенят. Також лисиця може красти свійських птахів. Майже повсюди влітку лисиці поїдають масу жуків та інших комах. Нарешті, вони охоче використовують для харчування усіляке падло, особливо в голодні періоди.

Рослинні корми — плоди, фрукти, ягоди, рідше вегетативні частини рослин — входять до складу харчування лисиць майже всюди, але найбільше на півдні ареалу; втім, ніде вони не відіграють основної ролі в харчуванні виду. Індивідуальна ділянка, яку займає пара або сім'я лисиць, має забезпечувати їх не тільки достатньою кількістю корму, але й придатними для влаштування нір місцями. Лисиці риють їх самі, або (що трапляється часто) займають нори борсуків та інших риючих тварин, пристосовуючи їх до своїх потреб. Найчастіше лисиці оселяються на схилах ярів та пагорбів, вибираючи ділянки з добре дренованим піщаним ґрунтом, захищені від залиття дощовими, ґрунтовими та талими водами. Навіть якщо нора

114


викопана самостійно, не кажучи вже про борсучі, вона звичайно має кілька вхідних отворів, що ведуть через більш або менш довгі тунелі в гніздову камеру. Інколи лисиці використовують природні сховища - печери, розщілини скель, дупла в товстих деревах, що впали. У більшості випадків (але не завжди) житло буває добре вкрите в густих заростях. Але його демаскують довгі стежки, а поблизу - великі викиди ґрунту біля входів, численні залишки їжі, екскременти і т. ін. Нерідко на «містечках» лис розвивається пишні бур’яни. Як правило, лисиці використовують постійні сховища лише в період виховання молодих, а протягом решти року, зокрема взимку, відпочивають у відкритих лігвах в снігу або траві. Але, рятуючись від переслідування, лисиці у будь-яку пору року можуть переховуватись у першій-ліпшій норі, яка зустрінеться в місцях їхнього життя. Подібно до вовка, лисиця належить до моногамних тварин, що розмножуються тільки один раз на рік. Тічка в неї проходить з грудня до лютого, і продовжується у кожної самиці лише кілька днів. Час гону та його ефективність залежать від погоди та вгодованості звірів. Бувають роки, коли до 60 % самок лишаються без потомства. Вагітність у лисиць продовжується 49-58 діб. У виводку налічується від 4-6 до 12-13 цуценят, вкритих темно-бурою шерстю. У двотижневому віці вони починають бачити, чути, в них прорізаються перші зуби. Півтора місяці мати годує лисенят молоком, окрім того, батьки поступово привчають їх до звичайної їжі, а також до її добичі. Загалом, з часу гону до остаточного виходу лисенят з нори проходить близько 6-ти місяців. У їх вихованні беруть участь обидва батьки. Підростаючі цуценята рано починають відлучатись від «дому» і часто зустрічаються далеко від нього, будучи ще зовсім невеликими. До осені вони цілком виростають і можуть жити самостійно. Деякі самиці вже наступного року починають розмножуватись; у всякому разі, досягають статевої зрілості у дворічному віці. В неволі лисиці живуть 20-25 років, але в природі лише кілька років. З органів чуття у лисиці найбільш розвиненими є нюх та слух; зір розвинений набагато менше, тому, наприклад, лисиця може дуже близько підійти до непорушно сидячої або стоячої людини з підвітреного боку. Чисельність близько 15 штук. Свиня дика, дикий кабан (Susscrofa attila Thom.), парнокопитний ссавець роду свинячих, один з родоначальників свійських порід свиней. Тіло кремезне, довжина до 2 м, вкрите обрідною 115


щетиною, висота в холці до 1,1 м, вага до 300 кг, морда видовжена, у самців виступаючі ікла; нічна всеїдна тварина. Свині дикі населяють вологі ліси і чагарники: тримаються невеликими групами. Маса старих “сікачів” сягає 250-300 кг, самки дещо легші та менші ростом. Дорослі тварини вкриті темно-бурою, інколи сірою, коричневою або світло-коричневою густою і довгою щетиною. Кабани – надзвичайно спритні, рухливі звірі. Вони швидко бігають, добре плавають, чудово вміють маскуватися, мають добрі слух і нюх. Зір в кабанів поганий. В самців в обох щелепах довгі гострі ікла, які виступають назовні. Верхні круто загнуті догори, їх довжина 10-12 см, інколи до 20-23см. В поперечному перерізі вони трикутні, з гострими гранями. Ікла – грізна зброя кабанів. Крім того, кабани мають “броню” – грудна клітка і шия самців захищена спеціальною щільною і міцною, ззовні жироподібною тканиною, товщиною декілька сантиметрів. Між сікачами виникають жорстокі бійки. Удар іклами наноситься знизу вверх з великою силою, що приводить до утворення глибоких різаних або рваних ран, то ж без захисного шару їм було б важко. Живуть дикі свині сімейними групами. В кожній може бути декілька дорослих самок, з яких одна, як правило, найстарша та найбільша, є вожаком. Самцям дозволяється жити в стаді не більш, як до півторарічного віку. Після досягнення цього віку самки виганяють їх, і вони змушені далі вести самостійний спосіб життя. Молоді самці інколи об’єднуються в невеликі групи. На час шлюбного періоду, в жовтні-листопаді, до

116


сімейного стада приєднується один з найсильніших сікачів. Вагітність триває 115-120 днів. Самка навесні народжує в середньому 5-6 поросят, максимум 10. В неї 5 пар сосків, але в першій парі майже нема молока. “Зайві” два поросятка гинуть найближчими днями після появи на світ. Народжуються поросята добре розвиненими, зрячими. Вони дуже рухливі. Вже через 2-3 години після народження вони починають бавитись, боротись між собою. Забарвлені своєрідно – вздовж тіла проходять чітко виражені темні смуги. Це маскує їх в заростях трави. Через 4-5 місяців колір поступово міняється на звичайний однотонний темний. До осені маса поросят становить 20-30 кг. Приблизно половина самок, що народилися взимку, восени вже спарюються і на весну мають потомство. Кабани їдять все, але рослинна їжа в їхньому раціоні основна. Вони їдять підземні і надземні частини рослин, жолуді, зелену траву, різне насіння, а також комах, дощових черв’яків, з хребетних – ящірок, змій, жаб, дрібних гризунів, яйця, пташенят За теплий період року кабани запасають до 10-15 кг жиру, тому спроможні прожити зиму, харчуючись бідною їжею. Якщо нема горіхів чи жолудів, вони шукають поживу на незамерзлих ділянках, біля джерел. Дорослий кабан може проорати своїм рилом мерзлий ґрунт на глибину 1517 см, а там, під шаром мерзлоти, свиня завжди знайде чим поживитись. Сплять дикі свині в так званих лежках – заглибленнях в ґрунті, глибиною 30-40 см, з вистеленим листям дном. Якщо їх ніхто не турбує, вони можуть використовувати одні і ті ж самі ями декілька раз. Перед тим, як народжувати поросят (в березні або на початку квітня), самка влаштовує гніздо з хмизу або трави, з стінами, дахом і м’якою підстилкою. Кабани є

117


надзвичайно небезпечними при зустрічі з людиною. Взагалі зараз зустрічі з кабанами стали рідкіснішими, але про безпеку потрібно завжди дбати. Має охоронний статус. Чисельність – незначна, 14 – 15 штук. Європе́йський їжа́к (Erinaceus europaeus) — ссавець роду їжак (Erinaceus), родини їжакових (Erinaceidae). Має охоронний статус. Довжина тіла 20-30 см. Маса тіла 700—1200 г. Верхня частина тіла вкрита твердими голками довжиною 15–30 мм. Вуха добре розвинені. Морда конусоподібна, не має вигляду рухливого хоботка. Череп з міцними широко поставленими вилицями. Передні різці іклоподібні, великі, між ними є помітний проміжок. Розмножуються переважно раз на рік, на початку або серед літа. Сховищами слугують різного роду природні або штучні порожнини, нори інших тварин, купи хмизу. Взимку сплять. Здатні до гіпотермії (зниження температури тіла у періоди низької активності). Їжак харчується жуками, червами, жабами, мишами, пташиними яйцями, ящірками і зміями. Сміливець навіть отруйних гадюк не боїться. Голки настовбурчить, підкрадеться тихенько до змії, швидкий кидок — і вганяє зуби куди попаде. Звивається гадюка, намагаючись вкусити нападника, та куди вкусиш? — усюди голки. У захищеного колючками їжака ворогів не багато. Серед них — пугач, довгі кігті якого проникають крізь їжакові голки до самого тіла. Восени їжак влаштовує собі м'яке кубельце під корінням дерев, згорнеться клубочком і спить до весни. Це представник єдиної родини звірів фауни України, тіло яких вкрите твердими гострими голками. Їжак відзначається цікавою

118


особливістю — уникаючи небезпеки, він набуває кулястої форми. Підшкірний шар кільцевих м'язів, скорочуючись, згортає тіло звірка. Їжаки водяться в різних місцях: у листяних лісах з добре розвинутим підліском, у заростях кущів. Кубло їжак обладнує переважно серед опалого листя в гущавині куща, між оголеним корінням дерева або в низькому дуплі. У такому кублі, добре вимощеному сухим листям і м'якою травою, у другій половині травня самки народжують малят. Розмножуються їжаки раз на рік. Самка народжує 4—6 (до 8) сліпих і голих їжаченят завдовжки до 6,5 см. Звірята швидко ростуть і вже через кілька днів вкриваються м'якими голками, а через два місяці майже досягають розміру дорослих. У кінці вересня — першій половині жовтня молоді їжаки разом із старими зариваються в опале листя або в неглибоку западину і там впадають у зимову сплячку до березня. Для лісового і сільського господарства їжак, безперечно, корисний звір, бо знищує величезну кількість шкідливих комах та їх личинок, мишовидних гризунів. Їжак веде нічний спосіб життя і на полювання виходить з лігва лише надвечір. Чисельність – 40 штук.

Кріт (Talpa) — рід ссавців з родини кротових (Talpidae). У фауні України цей рід представлений тільки одним видом — кротом європейським (Talpa europaea) Довжина тіла до 150 мм. Хвіст 25–40 мм, круглий на перетині, густо вкритий волоссям. Хутро оксамитове, з усіх боків чорне. Передні кінцівки широкі, більші за задні і розвернуті долонями назовні. Усі різці подібні за розмірами, значно менші від довших

119


і гострих верхніх іклів. Невеличкі тваринки з оксамитово-м'яким хутром, що усе життя проводять під землею. Очиці у них маленькі, зір поганий. У деяких кротів очі цілковито заросли шкірою. Але сліпота кротові не заважає — однаково під землею темно. Передні лапи у крота широкі, як справжні лопати. Кріт ними копає невтомно і швидко, за хвилину викопає нору і сховається в ній, а за добу прориває до 60 метрів нових підземних ходів. У кротів дуже тонкий нюх, який завжди підказує йому, в якому напрямку копати, щоб швидше дістатися до здобичі — жука, черв'яка, ящірки, жаби.

Спритність та швидкість, з якою кріт вискакує з-під землі, — просто надзвичайна для напівсліпої та клишоногої істоти. У цього маленького звірятка надзвичайно гострі передні зуби і невситима ненажерливість — якщо протягом 12 годин кріт чогось не попоїсть, він просто помре! Кріт — надзвичайно рухлива тваринка. У своїй норі він біжить зі швидкістю 2 метри на секунду, а на поверхні землі — З метри на секунду. Чисельність на даній ділянці лісу – до 10 штук. Косуля європейська, козуля, дика коза (Capreolus capreolus) — парнокопитний ссавець родини оленевих.

120


Маленький олень легкої й витонченої будови, з відносно коротким тулубом. Вуха довгі (12—14 см), загострені; хвіст рудиментарний (2—3 см), схований у шерсті. Забарвлення одноколірне — руде, взимку сіре. Світле волосся на сідницях під хвостом утворює «дзеркало». Козулині дітки, що біжать лісом за матір'ю слідом, повсякчас бачать це дзеркало, що миготить попереду, і не губляться v заростях. У телят косулі забарвлення плямисте. Шерсть густа. Самки безрогі. Роги в самців прямі, невеликі, поставлені майже вертикально. Несуть по 3 відростка в кінцевій частині. Європейські козулі дрібні: довжина тіла 100—135 см, висота в холці — 75—90 см, маса — 20—37 кг. Самки дрібніші за самців. Спосіб життя й харчування: Козуля віддає перевагу світлим

розрідженим лісам, з великими галявинами й вирубками.

121


Влітку козулі пасуться ранком, увечері й в першу половину ночі. Вдень, особливо під час спеки, лежать у густій траві або кущах. Взимку пасуться в будь-який час доби, але під час сильних снігопадів ідуть у лісову хащу. Зимою відпочивають у поглибленнях на снігу, розгрібаючи сніг до лісової підстилки. Козулі погано переносять високий сніговий покрив; узимку намагаються ходити по звіриних стежках, по лижні або дорозі. Найбільшу (до 70 %) частку в кормовому раціоні козулі цілий рік складають трав'янисті рослини. З дерев і чагарників найчастіше об'їдає осику, вербу, горобину, липу, березу, дуб, ясен, але на відміну від оленя й лося не їсть кору. Гриби поїдає в невеликій кількості. Їсть ягоди, каштани, жолуді, плоди буку й диких фруктових дерев. На молодих козуль нападають лисиці. Незважаючи на те, що козуля може утворювати великі череди під час кочівель, вона — тварина «індивідуаліст». Влітку козулі тримаються маленькими групами: самиці з молодими, самиці — поодинці або групами з 2—3 голів.

122


Гін в козулі проходить у серпні — жовтні. Самці беруть участь у розмноженні на 3—4 році життя, а самиці — на 3, рідше — на другому році життя. Під час гону самиці сильно знервовані, видають «чуфикаючі» звуки; між ними виникають бійки, які нерідко кінчаються пораненням суперника. На одного самця припадає 2—3 самки, або весь період гону самець тримаються з однією самицею (часткова полігамія). Вагітність у косуль триває 9 місяців, однак із цього строку 4—4,5 місяці ембріон не розвивається. Косуля — єдине парнокопитне, чия вагітність має латентний період. Звичайно самиці приносять 2 теля, рідко 1 або 3. Телята тиждень залишаються там, де народились, затаївшись у траві. Через 7—8 днів вони починають ходити за матір'ю. Самка годує телят 2—3 місяці. Тривалість життя козулі — 11—12 років, окремі самиці доживали до 16 років. Господарське значення: Косуля — найвідоміший у Євразії мисливськийпромисловий представник родини оленевих. Чисельність на даній ділянці лісу – до 60 штук. Заєць сірий, або заєць-русак (Lepus europaeus) — вид ссавців ряду Зайцеподібні. Широко поширений мисливський вид в Україні.

тіла 55-

Довжина 70 см, довжина

клиноподібного хвоста 8-12 см, маса 4-6 кг. Задні ноги в русака набагато

123


довші за передні, ступні вузькі і витягнуті, повністю вкриті волоссям. Вуха довгі, ланцетоподібні, пригнуті до голови, заходять дальше кінця морди; по зовнішньому краю вуха йде темна смуга. Літом хутро зайця сірого жовто-руде з боків і бурувате на спині, а на зиму воно біліє з боків, на відміну від зайця-біляка, у якого хутро взимку чисто біле, за винятком кінчиків вух. У нього вуха

значно довші, ніж у біляка. Відігнуті вперед, вони заходять на кінчик носа. Хвіст також довгий, зверху чорний, знизу білий. На пухкому снігу відбитки слідів задніх лап сягають ширини 6 см, пальці трохи розходяться в сторони. Він рідше, ніж заєць-біляк, петляє і здвоює сліди, повертаючись по власному сліду назад. Екскременти кулястої, горіхоподібної форми, зустрічаються поодиноко або купками; як правило вони темніші, ніж у біляка. Заєць сірий активний цілий рік. Протягом доби - найбільше в нічний час. Пересувається, як правило, стрибками, викидаючи вперед задні лапи далі, ніж передні, причому на ґрунті утворюється характерна для заячих слідів конфігурація: сліди передніх ніг знаходяться позаду задніх, і всередині, між слідами задніх. Непогано плаває і здатен лазити по нахилених деревах.

124


Заєць сірий живиться переважно зеленими соковитими травами, взимку - озиминою, а якщо випадає багато снігу, - то молодою корою з штамбів і гілками дерев, чим завдає значної шкоди. Пошкоджені дерева значно слабшають, а при кільцевому обгризанні кори зовсім гинуть. Період розмноження розтягнутий з березня до вересня (2-3 рази в рік). Перший гін відбувається наприкінці зими, в лютому-березні. Вагітність триває 40-50 днів і зайчата народжуються (2-9, найчастіше 3-4) наприкінці березня або в квітні. Раз наївшись жирного молока, малята можуть декілька днів залишатись без їжі. На 7—8-й день вони вже споживають зелений корм. Статева зрілість настає на другому році життя. Живе до 12 років. Чисельність зайців-русаків на Україні зменшилась. Заєць-русак змінює своє хутро 2 рази на рік: навесні (березеньквітень) та восени (жовтень-листопад). Найвища щільність в лісовій зоні 50—60 особин на 1 га.

Білка — один з найпоширеніших хутрових звірів у нашій країні. Це типовий мешканець деревних заростей, про що свідчить будова тіла. Видовжене тіло білки закінчується довгим широким пухнастим хвостом, задні кінцівки міцні й добре пристосовані до великих стрибків та швидкого пересування у верховітті дерев. Білка — денний звір. Більшу частину року вона майже цілими днями, особливо вранці, розшукує корм, стрибаючи по гілках дерев та бігаючи по землі, і лише взимку, в люті морози та під час хуртовини, може кілька днів перебувати в своєму теплому гнізді в 125


напівдрімотному стані. Ознаки: довжина тіла 20-30 см, хвіст 14-25 см, висота 5- 6,5 см, маса 200-500 гр. Для цього надзвичайно в'юнкого звірка характерні довгий пухнатий хвіст і вуха з "пензликами". Хутро звичайної білки в основному бурих тонів, що можуть варіюватися від глибокого чорно-бурого до світлого червоно-бурого відтінків. Черево завжди світле. Колір хутра залежить від середовища проживання. Білка дуже добре лазить по деревах. Вона так само швидко піднімається нагору на дерево, як і спускається вниз головою. Вона добре і прицільно стрибає. Невелика маса дозволяє підніматися їй на частину крони і на кінці гілок дерев. При цьому довгий пухнатий хвіст служить білці своєрідним балансиром. А під час стрибка він служить кермом. Сигнал тривоги - голосний цокіт.

Спосіб життя: оскільки білка - тварина денна , вона цілком доступна для спостереження. З незвичайною моторністю миготить вона в кронах дерев, без зволікання стрибає на сусіднє дерево або кущ, мчить стовбуром нагору і вниз або довгими стрибками скаче по землі. Вона будує кулясті гнізда з гілок і листя в дуплах або в кронах дерев (гайно). Вхід у гніздо звичайно улаштовується внизу збоку, тому що білці зручніше забиратися в нього знизу нагору. Цим воно відрізняється від пташиних гнізд. У гнізді вона спить або народжує дитинчат. Узимку вона в дійсну сплячку (зі зниженням температури тіла) не впадає, а перемежовує сон зі станом 126


дрімоти. Завдяки зниженню активності, зменшується потреба в їжі. Найвищу активність білка виявляє в період спарювання, коли самці влаштовують дійсні гонки за самками в кронах дерев. Весь інший час білки живуть поодинці. Розмножується білка два і навіть три рази на рік, народжуючи щоразу (після 35—40-денної вагітності) від 3 до 7 голих, сліпих, немічних білченят масою 6—9 г кожне. Лише на 32—37-й день вони прозрівають, а в двомісячному віці переходять до самостійного життя. Основний час розмноження припадає на весну і початок літа. Харчування : білки дуже рідко розбірливі в їжі і перемелюють усе, що попадає на їхні міцні зуби. Меню білки досить багато: горіхи, букові горішки, насіння сосни, жолуді і насіння інших рослин, включаючи ягоди, плоди, гриби і дрібних тварин . Вони з задоволенням поїдають пташенят і яйця, розоряють гнізда співочих птахів. Найлютіші вороги білок - яструб і лісова куниця.

Мідиця звичайна, або бурозубка звичайна (Sorex araneus) — вид роду мідиць (Sorex) родини мідицевих, або бурозубих землерийок (Soricidae). Найбільш характерний для лісової смуги. Має 55-82 мм завдовжки і важить 5-12 г. Має бархатисте темно-буре хутро та блідіші нижні частини тіла. Молоді тварини світліші до першого линяння, коли з'являється перше зимове хутро. Також ця мідиця має маленькі очі, гостру морду та зуби з рудими коронками. Живе усередньому біля 23 місяців. Білозу́бка або білозу́ба землери́йка (Crocidura) — рід дрібних ссавців родини землерийкових (Soricidae) ряду комахоїдних .

127


Від бурозубки білозубки відрізняться білими (непігментованими) коронками зубів, розвиненими вушницями і наявністю обрідних довгих волосин на хвості. Білозубка двічі на рік народжують по 3—10 малят, активні протягом цілого року, живляться переважно комахами. Усі землерийки влаштовують кубло на поверхні землі — у траві під хмизом чи корінням або в норах. Воно має кулясту форму і вистелене сухою травою і листям. Малята народжуються сліпими і голими, але ростуть швидко і вже через п'ять-шість тижнів починають самостійне життя. У землерийок дуже інтенсивний обмін речовин. Серце стривоженої землерийки може битися зі швидкістю 1200 ударів за 1 хв. Як і інші малі істоти, на одиницю маси тіла вони мають відносно більшу поверхню,

128


внаслідок чого тепло випромінюється інтенсивніше. Потреба в їжі у них відносно більша, ніж у великих тварин, тому землерийки в пошуках поживи постійно рухаються. Протягом доби їдять багато разів (деякі види до 120), у перервах між харчуванням сплять. Витримати без їжі більше 2 годин не можуть — гинуть від голоду. Спритні та агресивні, нападають навіть на представників свого виду, а переможеного з'їдають. Нападають і на мишей, навіть на більших і сильніших, і також з'їдають. Землерийки дуже корисні: на 1га лісу оселяється близько 100 особин, за добу вони з'їдають біля 1кг тваринної маси, переважно шкідливих для лісу комах, що живуть у лісовій підстилці та верхніх шарах ґрунту, а також дрібних гризунів. При цьому землерийки переривають

лісову підстилку, сприяють її розкладу і аерації, а на розпушеному ґрунті легше проростає насіння дерев і чагарників. За сприятливих умов на 1 га лісу землерийок може бути значно більша кількість. У лісової миші великі вуха, довгий хвіст, що перевищує довжину тіла. Хутро на спині сірувато-руде, на черевці чисто-біле. Довжина тіла 70115 мм. Самка має шість сосків. Заселяє листяні ліси, зарослі порубки і сади, особливо там, де багато бур'янів. Нори робить прості, глибиною 30129


50 см, з однією-двома камерами і двома-трьома виходами на поверхню. За рік дає 3-4 приплоди, у кожному по 5-6 (іноді до 12) малят. Живиться насінням трав, кущів і дерев, жолудями дуба, горішками бука, ліщини, охоче їсть плоди яблуні, груші і кісточки вишні, черешні, сливи, аличі, а також сходи дуба, бука і плодових культур. Взимку обгризає коріння і кору плодових дерев у садах і плодових розсадниках. Особливо великої шкоди завдає плодовим і лісовим розсадникам, виїдаючи посіяне насіння. За добу, наприклад, одна миша може викопати і перенести в нору до 200 висіяних жолудів. Поширена по всій Україні . Сліпак, іноді Зінське щеня (Spalax) — рід гризунів родини сліпакових . Довжина тіла 20 — 35 см, хутро однотонне попелясто – рудувате, хвіст дуже короткий, очі нерозвинені, сховані під шкірою: зовні видні тільки сліди зростання повік у суцільну складку.

130


Спосіб життя сліпака підземний. Сліпак риє розгалужені системи підземних галерей, в яких живе сам і які слугують середовищем існування багатьох інших видів тварин — комах, ропух тощо. Живиться цибулинами і корінням рослин. Вздовж лісових доріг та галявин в багатьох місцях можна побачити невеликі гірки землі, висотою 10 -25см і діаметром від 10 до 30 см. Це сліди життєдіяльності сліпака. На зиму запасає коріння трав та коренеплоди. В зимову сплячку не впадає, хоча в цей період в нього знижується активність Кіт лісовий зовні нагадує свійського кота, але відрізняється більшими розмірами (тіло завдовжки 70см) і відносно коротким притупленим хвостом. Систематика роду остаточно не встановлена. Причини зміни чисельності: інтенсивне вирубування лісу, різке скорочення площ старих листяних лісів, особливо дібров, створення штучних лісових насаджень і активне рекреаційне використання лісів, знищення особин виду під час відстрілу бродячих домашніх котів, застосування

мисливських капканів. Веде прихований спосіб життя. Селиться поодинці. Активний у сутінках та вночі. Теплолюбна тварина. Водиться в місцях, що добре прогріваються сонцем, з густим травостоєм, старими дуплистими деревами, в чагарнику. Виводкові лігва влаштовує в дуплах дерев,

131


розколинах скель, під купами сушняку і колод, у норах борсука та лисиць, зрідка — на горищах лісових будинків, в очеретяних заростях. Живиться переважно мишовидними гризунами, рідше птахами, плазунами, у крайніх випадках — трупами тварин. Самка раз на рік (квітень — травень) після 63- 68 денної вагітності народжує 2- 4 (зрідка 5) сліпих малят, які тримаються біля неї до вересня — жовтня. Вороги і конкуренти — лисиця, куницеві, бродячі собаки, великі хижі птахи. Значної шкоди чистоті виду завдають бродячі коти, які, паруючись з дикими, дають гібриди. Занесений до Червоної книги України. Лось (Alces alces) — великий ссавець, єдиний представник свого роду (Alces), найбільший представник родини оленевих (Cervidae). Довжина тіла самця до 3 м, висота в загривку до 2,3 м, довжина хвоста 12 —13 см; маса 360—600 кг, самки дрібніші за самців. За зовнішнім виглядом лось помітно відрізняється від інших оленів. Тулуб і шия у нього короткі, загривок високий, у вигляді горба. Ноги сильно витягнуті, тому, щоб напитися, лось вимушений заходити глибоко у воду або ставати на коліна передніх ніг. Голова велика, горбоноса, з нависаючою м'ясистою верхньою губою. Під горлом м'яке шкірясте вирощування («сережка»), що досягає 25 —40 см. Шерсть груба, буро-чорна; ноги світло-сірі, майже білі. У самців є величезні (найбільші у сучасних ссавців) лопатоподібні роги; їх розмах досягає 180 см, маса — 20—30 кг. Роги лось скидає щорічно в листопаді — грудні і ходить без них до квітня — травня. Самки безрогі. Лосі харчуються деревинно-чагарниковою і трав'янистою рослинністю, а також мохами, лишайниками і грибами. Влітку вони поїдають листя, дістаючи його завдяки своєму зросту зі значної висоти; годуються водними і біляводними рослинами (вахта, калужниця, хвощі), а також високими травами на лісосіках — знітом, щавлем. В кінці літа відшукують 132


капелюшні гриби, гілочки чорниці і лохини з ягодами. З вересня починають скушувати пагони і гілки дерев та чагарників і до листопада майже повністю переходять на гілковий корм. До основних зимових кормів лосів належать верба, сосна, осика, горобина, береза, малина, жостір; у відлигу вони гризуть кору. За добу дорослий лось з'їдає: влітку близько 35 кг корму, а взимку — 12—15 кг; за рік — близько 7 т. Майже всюди лосі відвідують солонці; взимку злизують сіль навіть з шосейних доріг. Лосі швидко, до 56 км/г, бігають; добре плавають. Розшукуючи водні рослини, можуть тримати голову під водою більше хвилини. Від хижаків обороняються ударами передніх ніг. З органів чуття у лося краще всього розвинені слух і нюх; зір слабкий — людини, що нерухомо стоїть, він не бачить на відстані кількох десятків метрів. Лось дуже рідко першим нападає на людину. Звичайний напад відбувається при дратівливих чинниках або наближенні до лосенят. Статева зрілість настає на другому році життя. Тривалість життя — приблизно 20 років. Лосі є справжньою окрасою фауни Гайворонщини. Із історичних джерел відомо, що лосі широко були поширені в нашому краї до кінця ХV ст., але вирубування лісів, а також інтенсивне полювання привело до повного 133


зникнення цих цінних тварин . Вперше в Гайворонському районі лосі з’явилися в 30-ті роки ХХ ст., куди зайшли із сусідньої Вінницької області.

Але ці красиві тварини завжди знаходяться під прицілом браконьєрів. Так три роки тому їх знищили. Мабуть, Мощенський ліс має для лосів надзвичайно благодатний клімат та землю, тому що в минулому році на весні в лісі знову поселилася сім’я лосів: самець і дві самиці. І я сподіваюся, що більше ніколи браконьєрська куля не знищить цих гордих і красивих тварин.

Природні ландшафти. Ліс «Липники»

134


На території та околицях мальовничого села Солгутове є багато цікавих природних об’єктів, одним з яких є ліс «Липники».

Цей ліс являє собою природний комплекс, у якому поєднується деревна та чагарникова рослинність з відповідними ґрунтами, трав’яною рослинністю, тваринним світом, мікроорганізмами та іншими природними компонентами, що взаємопов’язані у своєму розвитку, впливають один на одного і на навколишнє середовище. Площа лісу – 196 гектарів. Поділяється на три квартали: 73, 74, 75, які у свою чергу поділяються на ділянки. Ліс «Липники» розташований на південь від села Солгутове, по дорозі на село Котівка. Ліс «Липники» з’явився багато років назад, тому достовірних фактів про рік його виникнення невідомо. Невідомо також походження назви «Липники». Хоч за однією теорією назва пішла від самосівів липи, яка колись дуже розрослася на цій території. Ліс

135


є природним і дуже древнім. Є припущення, що ще у сиву давнину там збиралися, гуртувалися, або й і оселялися козаки. Багато лісників було у «Липниках». Мабуть, найвідомішим був заслужений працівник лісового господарства України Пилипишин Іван Йосипович. Ще деякий час був лісничим Гончарук Микола Микитович. Незважаючи на назву лісу «Липники», основною породою тут є дуб. Також ростуть ясени, клени, липи та граби. Ділянка у 8 гектарів насаджена молодими жолудями, які поширені у кінці 74 кварталу. Трапляється тут і дуже рідкісне дерево – Бархат Амурський. Серед рослин можна помилуватися лісовими ліліями, дзвониками, наперстянкою, перестрічем гайовим та чистецем лісовим. Дуже гарно у лісі навесні, коли квітує ряст, встеляючи своїм килимом усю землю. Безліч звірів є у лісі «Липники». Тут зустрічаються лисиці, зайці, косулі, борсуки та вовки. Є багато борсучих та лисячих нір. У борсучих, на відміну від лисячих, завжди один вхід і вихід. Серед опалого листя добре видно їхню доріжку. Лисиця ж має декілька виходів зі своєї нори. Серед лісу є годівничка для косуль, які часто навідуються до неї. Інколи взимку під час переходів забредуть сюди дикі кабани. Світ птахів у «Липниках» також доволі різноманітний. Тут є повзик, чорний та співучий дрозди. Часто зустрічаються дятли. Найбільше зябликів. На зиму прилітають тисячі граків та невеликі зграйки снігурів, а шишкарі взимку висиджують пташенят. Ліс «Липники» як типове ландшафтне утворення Середньобузької височини, виконує важливі захисні, рекреаційні, естетичні і виховні функції, і може служити резервам території, яка за своїми ландшафтними і естетичними особливостями може претендувати на заповідник.

136


137


Урочище Ференчиха Там, де солгутівські землі примикають до хутора Жданова, розташовані урочище Ференчиха та Хонинина левада. Мальовниче урочище Ференчиха – широка і глибока балка, поросла

лісом. Воно займає площу понад 30 га. Здавалося б, це простий яр, але насправді він містить у собі багато цікавого. Історія Ференчихи

138


Колись урочище належало солгутівцям за прізвищем Ференець, їм належала також Хонинина левада, яка розташована трохи далі. Звідси і походить назва урочища. Зараз у селі Солгутове проживає правнучка однієї з власників цих земель – Ганна Федорівна Мартич-Савіцька. Вона розповіла, що колись її родина вирощувала тут картоплю та інші овочі. Прабабуся Ганни Федорівни посадила на Ференчисі фруктові сади з винограду, яблунь, вишень, груш та інших плодових дерев. Саме у цих садках, які охоплювали велику територію, колись у 1941 – 1945 роках переховувалися від німців жителі села, серед яких і сім'я Ганни Федорівни. Трохи згодом, після війни, в урочищі збудували приміщення, у якому займалися гутним виробництвом – виготовленням скла із піску. Є версія, що саме від слова «гута» ( в перекладі «скло») походить назва села Солгутове. Будинок, де виготовляли гуту, стоїть на Ференчисі й досі, але гутним виробництвом уже давно не займаються. Ставок В урочищі Ференчиха також є ставок, який являє собою штучний резервуар води для різних потреб. Цей ставок спеціально розмістили в природній улоговині – балці. Він наповнюється водою за рахунок поверхневого та підземного стоку. Щоб зменшити втрати води на фільтрацію, його створили на водонепроникних ґрунтах, для зменшення випаровування – обсадили деревами. Тому ставок не міліє. У ньому розводять різну рибу, зокрема карасів, товстолобів та коропів. Петро Бутківський, який дотепер мешкає в селі, був присутній при будівництві ставка. З його розповіді дізнаємося, що коли будували ставок, тут знайшли яму з великим запасом деревного вугілля. Це вугілля возили на острів Залізний, де використовували для гутного виробництва. Джерело На Ференчисі є багато цілющих джерел. Одне з них має довгий шлях і впадає в річку Південний Буг. 3 жовтня 2003 року до села Солгутове приїжджав науково – 139


технічний інженерний центр НТІЦ «Водообробка» для взяття проб води саме у цьому джерелі. Дослідження показали, що джерельна вода містить мінімальну кількість фосфатів, нітратів та інших шкідливих речовин, тому вона є дуже корисною. Річка Ще однією особливістю Ференчихи є невелика річка, яка не має назви. Спочатку вона просто тече у широкій балці, але потім якимось чином віддає свої води землі і далі тече під землею. Саме під землею вона дістається річки Південний Буг. Тому цю підземно-наземну річку можна назвати правою притокою Південного Бугу. Рослинний світ Рослинний світ Ференчихи є дуже різноманітним. Тут росте рідкісний сумах з величезними пірчастими листками. Нижче розрослися висаджені в

різні періоди по обидві сторони балки садки. Є тут чудові луки з барвистою рослинністю: чина лісова, шавлія лучна і кільчаста, астрагал еспарцетний, гадючник та безліч інших трав’янистих рослин. А от нижче ставка на косогорах рослинність бідна, низькоросла – деревця та кущі на

140


вкритому мохом червоному глинистому ґрунті. Цікаво, що така рослина, як горлянка повзуча,зазвичай має сині квітки, але тут зустрічаються три її

різновиди – з синіми, білими та рожевими квітками. Крім того в урочищі росте ендемік Прибужжя – ковила прибузька (ця рослина зустрічається лише над Бугом та на Ференчисі).

Тваринний світ

141


В урочищі зустрічається дуже багато різних тварин. Зокрема є єнотовидні собаки, лисиці, козулі, зайці, дикі кабани, борсуки. Серед птахів на Ференчисі прижились крикливі красені фазани, куріпки, дикі голуби вяхирі та горлиці.

Урочище «Стінка» На північному заході Долинівки знаходиться урочище “Стінка”. На території урочища “Стінка” в 1900р. існувала відвісна стіна, складена з граніту висотою 15-16 м, яка являла собою стіну. З 1901р. по 1948р. вели активний видобуток будівельної сировини особливо у період колективізації, тому граніт урочища зустрічається в будівельних спорудах села, зокрема в місцевому КСП. В розщелині між породами граніту існувало джерело на висоті 5-6 м, яке опускалося до землі невеликим водоспадом, проте нині воно втрачено в зв'язку з розробкою родовища гранітів. Територія лежить в межах помірно-континентальному кліматі з напівзасушливим подовженим літом і короткою малосніжною зимою.

Кількість 664,9 мм – кількість

142

опадів становить максимальна опадів за день


37,6мм в липні місяці. Кількість днів з грозою 26, з туманами 28, ожеледицею 23, памороззю 3. В основі території села лежить докембрійський кристалічний фундамент, розсічений лініями розломів на окремі блоки Кіровоградський та Білоцерківсько – Одеський. У палеозої та мезозої – територія щита була сушею. Вік найдавніших порід Українського щита становить 2,5 – 3 млрд. років. На початку кайнозою окремі частини Кіровоградської області були затоплені неглибокими морями. Відклади цих морів вкривають поверхню кристалічного фундаменту, утворюючи осадовий чохол, потужність якого – 150м. Через село Долинівка та урочище “Стінка” протікає річка Вікнинка, яка впадає в річкуТашличку. В цілому, річкова система села Долинівка розвинена помірно. Середня густота складає 0,3 км на 1 км. В річці місцеві жителі виловлюють: синьку, плітку, коропа, карася, сома , товстолоба, а також живуть: річкові черепахи, в’юни, видри. В зимній період на території урочища можна спостерігати популяцію фазанів. На території села є 2 штучних ставки, які нині орендовані. Ширина долин складає 1,5 -4,0 км. По своєму режимові річка відноситься до рівнинних, живиться сніговими та дощовими поповненнями. Процес утворення льоду починається в листопаді-грудні, а закінчуються в лютому березні. Корисні копалини на території такі: пісок, граніти, каолін, графіт є невеликі відклади нафти та золота, які знаходяться в стані розвитку, за дослідженнями геологів, які працювали на території села протягом 20082009р. На території урочища ростуть: дуби, клен, ясен, біла акація, верби. У підліску шипшина, горобина. З давніх-давен люди цінили дуб, на якому лише на 25 році життя з’являлися зелені квіточки, а за ними жолуді. Дубова кора використовується в народній медицині, як сильнов’яжучий і зміцнюючий кровоносні судини засіб. Зовнішньо кору дуба вживають як антисептичний засіб: полоскань, примочки, інгаляції. Старовинним чорнилом виготовленим із дуба, колись користувались для лікування опіків. Дуб – священне дерево українців. Язичники поклонялися дубу як оселі і храму Перуна. Стародавні слов’яни влаштовували біля дуба обрядові дійства, приносили жертви богам. У ХІХ ст. на Зелені свята влаштовували “ гральний дуб ” . У центрі села ставили 143


довгу жердину з прикріпленим зверху колесом, прикрашали її травами, квітками, стрічками , обкопували ровом. Довкола нього відбувалися ігри, що супроводжувались спеціальними піснями. Цей обряд символізував початок літа. Дуб оспіваний в народних думах та піснях, є символом молодого козака. У весільних побажаннях дуб виступає символом подружнього життя: “ Дарую два дубочки, щоб жили в парі, як голубочки. “ Це символ незламної сили, могутності, довголіття. У народі кажуть: “ Дужий, як дуб ”. На території урочища висаджено молоді посадки дуба.

Природоохоронні території. Орнітологічний заказник „Бандурівські ставки”. 10 грудня 1994 р. Указом Президента України орнітологічному заказнику "Бандурівські ставки" надано статус державного значення. Його площа становить 385,6 га. У високотравних водно-болотистих заростях гніздяться і розмножуються водоплавні та прибережні рідкісні птахи. Це чаплі сірі і руді, гуси сірі, лиски, очеретянки лугові, синиці вусаті та фазани. Рішення про створення заказника було прийнято в зв'язку з унікальною природою, виявлення рідкісної фауни і флори, на основі наукового обґрунтування. Орнітологічні заказник «Бандурівські ставки» займає площу 385,6 га. Його територія являє собою систему ставів поєднаних між собою водостоком р. Яланець. Він складається з двох різних за своїми 144


біоценотичними умовами частин. Нижня половина заказника являє собою більшою мірою заболочену заплаву р. Яланець, густо вкритою гідрофільною рослинністю. У нижній частині заплава перегороджена греблею і утворює відкрите водне плесо площею біля 12 га. Слід зазначити, що даний фітоценоз являє собою досить сприятливе місце для оселення, успішного розмноження, живлення різноманітних видів водоплавних, болотних птахів, гідрофільних ссавців, риб, амфібій та рептилії.

Друга, верхня частина заказника представлена великою штучною водоймою площею 180 га, яка на більшій частині (не менше 80 %) своєї площі позбавлена водної рослинності. Гребля цієї водойми була споруджена у 1960 – 1961 рр. зусиллями місцевого колгоспу і жителів с. Бандурове, а сам ставок призначався для вирощування і нагулу товарної риби і в першу чергу коропа та товстолобика. Верхній став, як місце оселення водоплавних і болотних птахів відіграє верхній ставок в осінній період, коли 145


використовується порівняно невеликою кількістю птахів під час їх пізніх (листопад) осінніх міграцій. З екологічної точки зору верхній ставок орнітологічного заказника загальнодержавного значення „Бандурівські ставки” може слугувати об’єктом обмеженого господарського використання з метою вирощування товарної риби та раціонального природокористування. Найбільш типовими ландшафтами для території заказника є рівнинні. Складові природного комплексу становлять єдине ціле. Ландшафти території заказника являють собою природні та змінені людиною компоненти. Вони сформувалися протягом певного історичного часу під впливом господарської діяльності людини. Сучасні ландшафти являють собою заплаву річки, де зустрічається лучна і болотяна рослинність. На території заказника розташовано ставки та р.Яланець.

146


Річка Яланець бере початок у Вінницькій області. Вона протікає через верхній став на заході. Річка невеличка. Течія спокійна, повільна, типова рівнинна річка. Береги пологі, густо вкриті очеретом. Живиться річка підземними, дощовими, талими водами, в основному переважає змішане живлення. В другій половині – кінці листопада річка замерзає. В березні місяці починається танення льоду. Середня тривалість льодоставу близько 2,5 місяці. Найбільша товщина льоду – 20 – 40см. Середня ширина річки 2-3м. Середня глибина – 1 – 1,5м. Навесні на річці настає повінь, межень характерний для річки в липні місяці. Воду річки місцеві жителі використовують для господарських потреб, вилову риби. Ставки, які з’єднує між собою р. Яланець рукотворні, їх створила людина. Їх загальна площа 385,6га. Береги пологі, вкриті болотяною рослинністю. Живляться ставки дощовими, талими, підземними водами. На заплаві р.Яланець та по берегах ставків поширена лучна і болотяна рослинність. У трав’яному покриві тут переважають: пирій повзучий, осока, ялиця, золототисячник зонтичний, конюшина лучна, половиця біла, тимофіївка лучна, тонконіг, кульбаба, подорожник, щавель кінський, очерет звичайний, рогіз вузьколистий, частуха звичайна, жовтець, лепешняк, мати й мачуха, плетуха звичайна. У воді та на вологих грузьких місцях росте хвощ багновий, лепешняк, очерет озерний, вероніка водяна, ряска горбата і мала. Також тут зустрічаються і лікарські рослини: горицвіт звичайний, звіробій звичайний, кропива дводомна. Особливу наукову цінність має місцезнаходження осоки на берегах ставків, яка рідкісна і в області, і в Україні. Різноманітний тваринний світ. Особливо різноманітними тут є птахи прибережно – водного комплексу. Багато птахів заселяють зарослі очерету та рогози. Серед них найбільш численними є: лиска, крижень, гуска сіра, норець великий, очеретянка, болотяна курочка. Також тут зустрічається черепаха 147


болотяна, вуж звичайний, гадюка звичайна, ропуха очеретяна, жаба ставкова. З видів, що гніздяться на землі це крижень, кулик – травник, фазан, а ще тут живуть три види чапель і ворона сіра. Особливо багато гнізд сірої чаплі, а також зустрічаються окремі гнізда чаплі великої білої.

Сіра чапля. Верх голови білий. На боках голови широкі чорні смуги, довгий чуб на потилиці теж чорний. Весь верх і рульові пера сірі. Шия біла з сірува-тим нальотом і з чорними пля-мочками вздовж нижнього боку. Дзьоб і ноги бурі. Весною сірі чаплі прилітають між серединою березня і початком квітня. Оселяються колоніями, рідше—поодинокими парами в лісах

річкових долин або недалеко від них, де мостять гнізда високо на 148


деревах. Рідше вони гніздяться в очеретах. Повні

кладки світлих голу-

з

свіжі

3-5

буватозеленого кольору яєць бувають в гніздах з середини квітня до кінця травня. Насиджують птахи обох статей 25 днів, а ще через два місяці пташенята добре літають. Осінній відліт затягується до кінця листопада, навіть на півночі країни. Живиться сіра чапля дрібною рибою, жабами, іноді полює за гризунами—ховрахами, мишами і за комахами. Руда чапля . Верх голови з чубом чорні. Шия руда з чорними смугами: однією вздовж верхньої сторони шиї і двома - на її боках. Весь верх тіла, крила зверху і хвіст сірі, тільки кінці плечових іржасто-руді. Весною прилітає в другій половині квітня. Оселяється в плавнях великих річок, де мостить гнізда іноді колоніями, разом з кваком і малою білою чаплею, іноді поодинокими парами, на очереті і в лозі біля землі. У кладці буває 4-5 голубуватозелених яєць. Строки

149


гніздування невідомі. Відлітає на зимівлю з кінця серпня до середини вересня. Живиться майже самими водними безхребетними. Лебідь-шипун має біле оперення. При основі дзьоба великий чорний наростень, більший у самця, менший у самиці. Дзьоб черво-ний. Ноги чорні. Довжина крила —560-625мм. Строки весняного перельоту — березень місяць,восени-жовтень, листопад. У квітні в гнізда відкладаються блідозеленуваті яйця. В середині травня у гніздах появляються перші пташенята. Живиться лебідь переважно водяними рослинами. У плавнях його їжа більш різноманітна.

150


Фазани оселяються в заростях чагарника або очерету і комишу, уникаючи як суцільних лісів, так і відкритих безлісних місць. Гніздо, як і інші курині, мостить на землі, в густих заростях. В повній кладці 1018 яєць, які самиця насиджує 21-25 днів. Їжа фазанів різноманітна. Вони живляться насінням і зеленими частинами диких і культурних рослин, їдять також комах, молюсків та інших безхребетних. З видів птахів, що занесені до Червоної книги України (2002) тут зрідка, головним чином під час весняних міграцій зустрічається деркач. В річці та ставках зустрічаються такі види риб: короп, карась, щука, товсто лоб, окунь, лин. Однією з екологічних проблем заказника є забруднення вод ставків і річки. Найбільше поверхові води забруднюються стічними водами та змивом полів, а також вони потерпають

151


від господарської діяльності людини. Люди скидають сміття в річку, або викидають по берегам. Забрудненими є також атмосферні опади. Збільшення вмісту оксиду сульфуру, нітрогену та інших сполук в опадах спричиняє так званні „кислотні дощі”, які завдають шкоди рибі, рослинам, тваринам. В результаті водної та вітрової ерозії ґрунтів частина ґрунту змивається і зноситься водним потоком до ставка і річки тим самим замулює їх дно. Ще однією з гострих проблем є виникнення надзвичайної ситуації техногенного походження. В результаті безвідповідальної поведінки людей часто на весні, коли гніздяться птахи виникають пожежі, горить сухий очерет, що призводить до масової гибелі птахів. Полювання на диких птахів регулюється законодавством, але трапляються випадки коли мисливці його не дотримуються, полюють у незазначені строки. Цим самим завдають шкоди тваринному світу заказника. Навіть були випадки коли стріляли в лебедів – шипунів. Заказник «Бандурівські ставки» загальнодержавного значення – це частина унікальної природи України. Дуже важливо зберегти цей мальовничий куточок з неповторною флорою і фауною для майбутніх поколінь.

152


Гідрологічна пам'ятка "Іванкова криниця" Сон торкне мене ніжно крилом І дитинство чарівне насниться: Стежка у світанкове село І моя Іванкова криниця І щомиті я лину туди , На яву чи вві сні серцем прагну , З джерела я напитись води , Втамувати щораз свою спрагу .

Далеко за межами району і області відома гідрологічна пам'ятка "Іванкова криниця", яка займає площу 2,5 гектара. Розташоване цілюще джерело на північно-західній околиці с.Котовки. За хімічним складом у воді з "Іванкового джерела" є солі натрію, калію, кальцію, магнію. Діє цех по розливу цієї природної столової води.

153


Існує багато легенд про цілюще джерело. Легенда перша. „Іванкова криниця“ – місце овіяне легендами , міфами , що здавна живуть у народ . Цілющі властивості води з джерела наповнювали силою, міццю та здоров'ям казкового велетня Івана, який покохав молоду панночку – дочку господаря. Дівчина мала невиліковну на той час хворобу очей, через що життя її було повне страждань. Єдиною втіхою для неї були прогулянки з Іваном, який водив її до цілющого джерела. Кожного дня, вмиваючись чудодійною водою, дівчина відчула , як хвороба відступила. І нарешті панночка зцілилась повністю . Після цього випадку ніхто вже не сумнівався в Іванкових розповідях про неабиякі можливості води з джерела , яку з того часу називають лише Іванковою . Йшли роки , а людям хотілось все більше дізнатись про цілющу силу води. На сьогоднішній день пояснення цього є, виявлення науковцями присутності срібла у воді , про корисні властивості якого добре відомо. А постійна черга до Іванкової криниці лише є яскравим підтвердженням до всього вище сказаного . Легенда друга. Старий пастух Іван з підпасичем пасли овець. Одного разу хлопчик, граючись викопав на мочарі ямку. На другий день пригнали вони овець на теж саме місце . Вода, що набралась у тій ямці за ніч , стала чиста, як сльоза. І хлопчик промив очі, які у нього боліли . І вилікувався. А дід Іван викопав криничку.

154


Легенда третя. Пастуху Івану приснився віщий сон , у якому голос провидіння прохав його, на місці джерела викопати криницю во славу Господню і собі на добру пам'ять. Іван так і зробив: викопав криницю, приніс дубові колоди і виписав із них хреста. „Іванкову криницю” занесено до паломницьких місць Єпархії.

155


Заповідне урочище „Сальківське” Гарною базою для проведення екологічної роботи є заповідне урочище Сальківське, площею 66,3 га, що розкинулось в розлогій долині річки Південний Буг. Головною ознакою цієї місцевості є поєднання крутих скелястих схилів з виступами на поверхню кристалічної породи та пологих берегів степової частини Південного Бугу. Завдяки цьому вздовж течії річки утворюється безліч острівців. А різноманіття тваринного та рослинного світу, традиційно характерного для степового краю у поєднані з дивовижними пейзажами не залишить нікого байдужим. У заповіднику переважає степова рослинність, зокрема, щавлії (три види), жабриця звивиста, цибуля Почовського, ковила волосиста. Останню занесено до Червоної Книги України. Унікальним явищем можна назвати висяче (або схилове) болото, що є рідкісним не тільки в області, але й в усій степовій зоні України. Болотна рослинність представлена такими видами як очерет і осока, а також ситник членистий та ситник Жерарда. Кристалічний щит, який перерізаний долиною річки Південний Буг, надає природі нашого селища особливого вигляду. Завдяки цій особливості ландшафту, у нас зустрічаються рослини петрофіти: накипні лишайники, мохи, очиток. Навесні скелі і долина річки, вкриті килимом ранньоквітучих рослин – „ефемероїдів”, - набувають зовсім іншого вигляду.

156


До рослин урочища, що підлягають особливій охороні в області, належать: цибулька гадюча, сон чорніючий, півник злаколистий, півник карликовий. В травостої зустрічається ковила волосиста.У вологих тріщинах скель, куди рідко заглядає сонце, зростають ніжні дрібні папороті –

аспленій північний, аспленій волосовидний, пухирник ламкий, аспленій колосовидний, багатоніжка проміжна. Гвоздика прибузька є окрасою гранітних скель.

Це - ендемік Придніпровської височини. Відповідальність за збереження

цієї

рослини

несе

Україна,

в

тому

числі

і

наша

Кіровоградщина, оскільки саме тут виявлена найбільша кількість рослин цього виду. З хребетних видів фауни домінують птахи. Але найбільшу цінність ця територія має як резерват диких бджолино-цінних запилювачів. Працівники Вільховецького лісництва багато уваги приділяють відтворенню дерев хвойних і листяних порід, залісненню невдоб і ярів, заготівлі лікарської сировини, а також дбають про збереження і розмноження диких птахів та забезпечують захист мурашників.

157


Останнім часом зменшились викиди брудних речовин у водний та повітряний басейни. Збільшилась кількість зелених насаджень. Гайворонщина - це край мальовничого Прибужжя. Тож збережімо її природну красу для нинішнього і наступних поколінь.

158


159


160


161


162


Червона книга Гайворонщини.

163


164


165


166


167


168


169


170

Природа Гайворонщини. Краса,яка потребує захисту.  

У сучасній школі на уроках природознавства, географії , біології учні вивчають природу рідного краю, а зокрема своєї місцевості. Відповідної...

Read more
Read more
Similar to
Popular now
Just for you