захоплення формою фатально мотиться і на змісті. Форма, певна кожна форма, властива певному змістові, вимагав його, тягне до себе. Саме бажання наздоганяти поетів фор малістів, не пасти задніх, скеровує цілу увагу на формаль ний бік і каже погорджувати ідейним багажем твору. В цій тенденції легковажити змістом і фетишизувати форму і ховається особлива тактика буржуазії супроти нової літератури. Соціяльна боротьба в літературі відбивається своєрід ним походом ф о р м а л і з м у на ідейний зміст творчости. Оборона ідейної беззмістовности в ім'я чистої художньої форми, боротьба з „соціологією“ та „публіцістикою“ ось войовниче гасло старої літератури, ось бомба, підкладена під пролетарську творчість для зірвання її з середини. Це є конечне. Еволюція старої літератури дійшла до тої межі, коли кожний крок уперед є крок до безодні, до занепаду. Вперед шляхів немає, лишається тупцятися на місці, бо еволюція літератури є неможлива в рамцях ево люції чисто формальної. Поруч з нею мусить іти еволюція ідейного змісту. Але нових ідей буржуазія не має, або вони такі, іцо не надаються до мистецького втілення. Лишається чиста форма, метафізика, містика. Або — занепад. Форма сама себе знищує, висаджує в повітря, — ліквідує. Замісць буржуазної „еволюції“ літератури маємо її діялектичний розвиток. Знищення, самоліквідація старої літе ратури, панфутуризм, або тупцяння на місці— неокласпцізм, або кроки назад, поворот до первісних форм. Таке спостерігаємо і в літературі закордонній. Там Клим Поліщук пише просвітянське оповідання „Отаман Зелений.“ — Ідейний зміст — апологія бандитизму! Справжній майстер не здатний так низько впасти. Він волів - би краще ідейний цінізм — „гедонізм“, а ніж банди тизм оспівувати. Так робить Олесь Ц Клими Поліщуки пишуть у „Літературно-Науковому Віснику“ *2) з садизмом хворої людини про те, як ніби-то селяни пустили під лід дітей з голодуючих губерень („Непрошені гості“). Іван Липа пише „Утома“ — пригоди домовласника, вояка білого війська, застуканого червоноармійцями. Богдан Лепкий плаче: Я втомився, знеміг, Я не чую вже ніг, і валюся на шлях У сльозах.
Що тепер? Що тепер? Вітре, ти хоч повій! І скажи, чи я вмер, Чи жи . . .
1) Диви статтю т. С. Пилипенка „Вісти“ ч. 12, 1923 р.
2) Проф. Грушевський відсахнувся від цього „ЛНВ“, що видається Дмитром Донцовим, і в листі до „Впереду“, здається, оголосив, що цей журнал нічого спільного немає а „ЛНВ“, що в свій час був перенесений Грушевським зі Львова до Київа, і там „тимчасово“ спинився друком. 124