Issuu on Google+


ВСТУП ергова безсонна ніч. Я знову сиджу перед монітором свого комп’ютера і правлю текст майбутньої збірки. Поруч із клавіатурою повнить кімнату своїм ароматом філіжанка теплої чорної кави. Вона – мій союзник у творчості, який не дає моєму мозку вимкнутися, а тілу завмерти, піддавшися сну. Ліворуч від мене лежить розгорнута на 117 сторінці нова книга Пауло Коельо «Подобно реке», якою я останнім часом зачитуюсь. Стрілки годинника на моїй руці показують о пів на першу ночі. Збоку, за вікном, чути як падає дощ, при чому я відчуваю його за темнокремовими шторами, орієнтуючись по звуку, який розриває тишу ночі. Твір за твором, спогади за спогадами, дні за днями пролітають сторінки моєї збірки, яку я уже давно хотів видати, але лише один її екземпляр побачив цей світ. Деякі свої напрацювання я вже встигнув забути і тепер, наче вперше, перечитую їх. Зараз усе дещо змінилося: у мені, моїх поглядах, творах. Складається враження, що ти уже сприймаєш їх не як автор, а, скоріше, наче пересічний читач, до рук якого потрапила ця книга. Коли я писав свої есе, я намагався вкласти у них мінімум особистого, натомість наповнюючи їх змістом загальних понять: любов, дружба, життя, смерть, цінність, природа… Зараз же, коли я в черговий раз намагаюсь усе це скласти в один повноцінний пазл, у мене складається фото мого минулого, яке асоціюється із кожним реченням, написаним мною раніше. Вмикаю музику. Без музики, останнім часом, мені не вдається нічого: я разом із нею прокидаюсь, рухаюсь, навіть, читаю. Вона влилася у моє життя і в унісон із моїм пульсом та ударами серця співіснує, доповнюючи мене. Я перегортаю фотокартки, які були мною зроблені ще досить давно, намагаючись знайти підходящі для збірки і розумію, що цінності в моєму житті також за цей час змінилися. Мені не завжди вдається впізнати місця, які на них зображені, проте я відчуваю їх енергію, романтичність і разючість. Деякі із світлин стали лише стоп-

Ч

3


кадром того, чого зараз уже не існує, але вони назавжди залишаться у моїй пам’яті моментами власного минулого і спогадами у ній оживатимуть. Ловлю себе на думці, що збірка для мене достатньо особиста. Вона відкриває кватирку у вікно моєї душі, переживань, почуттів, сприйняття мною навколишнього світу. Задумуюсь… Завжди не легко відкривати іншим щось особисте, в певній мірі – інтимне. Але одразу згадую влучні слова класиків літератури: «Ділися своїми здобутками, бо такими вони стають лише після того, як їх оцінять інші. Покриваючись пилом у шухлядах робочих столів вони зовсім не мають цінності». Розумію, що це щира правда… Перечитую останні рядки уже змакетованої книги і, мов перед чимось визначним, ставлю свій підпис під цим вступом. Полегшення, свобода, відчуття завершення роботи, яка затягнулася на декілька років, опановують мене. Переводжу подих і розумію: одну маленьку мрію свого життя мені уже вдалося здійснити: видати збірку творів, які були мною написані, починаючи з 16 років. На цьому я зупиняюся, щоб перепочити та очікую на твої відгуки, мій Читачу! Вірю, що ця збірка знайде тих людей, які переживали щось подібне у житті, або хто просто приємно проведе час, занурюючись у зміст моїх історій. З повагою, автор 17.05.2012р.

4


* * * Заметает зима, заметает И уже не вернется она, не растает, Заметает былое, мечтает, Разлуку с тобой заметает. И не видно зеркала в спальне, Белоснежные стены стоят, На стуле лежит одеянье Часы выбивают опять. Ты спешишь на перрон, не успеешь, Я спешу, чтоб тебя позабыть. Ты поплачешь и сердце согреешь Я уйду свое счастье ловить. И мы больше не встретимся вместе И тебе меня не забыть. Уж не буде ко мне больше мести, Но клянусь, что я буду любить. Я фото твое возле сердца Несменно и тайно храня, Буду видеть в снах это время, Эту ночь и эти глаза. И тогда, когда умирая Я слово – последнюю нить, Нечаянно вниз ураняя, Буду образ твой вечно хранить. 19.01.2009р.

5


ДВА СТАРИХ В’ЯЗНІ ОДНІЄЇ МОЛОДОЇ КРАСИ Одинокий ліхтар самотньо світить десь вдалині. Його сяйво мляво падає на чиєсь тіло. Тонкий жіночий силует відображає молоду вербу. Її коси нахилилися над плесом річки, немов боячись злякати нічну тишу. Легенький літній вітерець колише її гілки, лагідним бризом доторкається до річки. Боячись злякати і розбудити вербу, він ніжно пестить її береги, колишучи ніжну зелену траву. Зверху, з темного зоряного неба, світить одинокий місяць. Його тьмяне світло конкурує з цим старим одиноким ліхтарем. Кожну весну вони обоє змагаються за право світити на тендітну берізку. Їхня боротьба почалася ще дуже давно двадцять років тому. Інколи перемагає ліхтар. Тоді гордий місяць, порушуючи суперечку, милується згори. Клянеться, що в наступному році переможе. І щиро заздрить одинокому ліхтарю, який переміг і тепер його світло голубить ніжний силует молодої берізки. Тьмяне сяйво ліхтаря падає на ніжні дівочі контури дерева, ніжить її гілки і не може відвести від неї замріяного погляду. А місяць в силі лише підглядати. Його світло тьмянішає. Зорі, які стежать за всім що відбувається навкруг них, гомонять-заспокоюють їхнього небесного друга. Вони заздрять цьому нерозділеному коханню, тремким суперечкам, місячним ночам навколо тихого плеса річки. Їхнє мерехтіння відходить на другий план, їхнє підморгування стає 6


менш помітним, їхня заздрість не має меж. Цього року знов переміг ліхтар. Його стара ржава шия завмерла в очікуванні ще однієї весняної ночі. Ліхтарева лампа починає повільно променіти. Дедалі швидше світлішаючи, він хвацько показує свою перемогу тільки вийшовшому на небосхил місяцю. Останній знову завмирає. Йому хочеться втекти кудись за хмари, щоб не бачити того самодовільного погляду ліхтаря. Його серцем керує кохання. Вони – два колишніх друга, тепер – суперники. Вони вже не спілкуються між собою. Інколи, лише кидають один-одному поодинокі репліки. Вони – два старих в’язні однієї молодої краси. Їхні грати – честь, їхні рани – кожний листок, який кидає берізка супернику. Час від часу, вони плачуть. Тоді, з їхньої душі ллються повільні краплі роси. Місяць, зронюючи їх щоранку, прочекавши ще одну ніч, коли світив ліхтар, кидає свої ледь-теплі краплини вниз: на берізку, чия врода його полонила, на ліхтар, який ,прийнявши такий холодний душ, на хвильку вимикає лампу, на траву, яка, прокинувшись від гіркого холоду роси, знову оживає, на річку, яка, вмившись, пришвидшує своє плесо, намагаючись втекти від їхніх прискіпливих поглядів, на надії, які щоразу тануть в місяця. Саме він повинен скоро зникнути, а тому так пильно дивиться туди, вниз, де поволі прокидається його кохана. Він віддаляється... Його промені вже не світять, його серце ще сильніше картає та думка, що знову доведеться не бачити її цілий день. Прокидається сонце. Воно поволі піднімається вверх по небу, неквапливо висушуючи сльози місяця. Його промені припікають ніжну траву, яка от-от була ще така шовковиста, ліхтар, який нарешті перестане ржавіти, річку, яка знову зможе заспокоїтись, берізку, яка кидає ще один свій листок на пам’ять ліхтарю. Все повторюється. Зараз почнуть співати перші птахи, які вже давно прокинувшись, бояться порушити гармонію прощання місяця з ніччю, під чиїм покровом він світив, з річкою, яка довгий час була його музою, з ліхтарем – його колишнім другом, з берізкою, чиї коси не можуть відпустити його серце... Все як завжди. Майже завжди. Так триває останні двадцять років. Раніше все було по-іншому. Місяць зранку плакав, прощаючись 7


з другом, пташки радісно щебечучи, давали шанс їм зустрітися знову, річка прощалася і плила швидше. Все було не так. Все було краще. У всьому винне це кохання. Саме воно посварило кращих друзів, зробивши їх ворогами, відвернуло їх від іншого світу, зробило замкнутими в собі, мовчазними, меланхолічно-однаковими. Воно змінило їхнє життя, їхні долі, їхнє майбутнє... Ліхтар, з завмиранням серця, закривав своє око і засинав. Кожного разу він пригадував своє минуле, зважував його з теперішнім, вигадував майбутнє, яке завжди мало гарний кінець. Сьогодні він теж згадав друга. Десь в глибині його ржавого серця йому стало шкода місяця. Він колись був таким щасливим, веселим... Його світло завжди перебивало світло ліхтаря. Тепер все змінилося. Ліхтарева жовта лампа сяє яскравіше, його єдине око хоча б трохи, але заглядає в майбутнє, малюючи останнього світлими акварельними фарбами. Він залишився клоуном зі сльозами на очах. Раніше, вдень, на його дерев’яний стовп сідали дятли, чим не давали йому заснути, але так веселили дітей, а тепер птахи більше не прилітають. Вже достатньо давно він вигнав їх, бо вони заважали йому думати про берізку. Він став самітником. Його внутрішнє світло вже не гріло. Воно залишилось лише ззовні. Там, в серці, було сиро та темно... Тим часом місяць знову ніяк не міг заснути. Закоханість його докорінно змінила. Колишні жарти довелося забути, яскраве світло вже згасло. Залишився лише блідий відблиск його суті. Він постарів. Не зовні, а там – в душі. Він плаче тепер значно рясніше. Зірки, останнім часом, його лише жаліють, а колись вони заздрили. Як все змінилося! Як тепер би хотілося повернути все на двадцять років назад! Як би хотілося здійснити мандрівку в часі! Але... Він втратив все, знайшовши лише кохання. Воно не підняло його до нових висот, не дало йому шансу на краще життя, не возвеличило його, а навпаки. Він вмирає. Щовечора, бачачи радісні моменти зустрічі ліхтаря з берізкою, він помирає. Повільно. Болісно. Мовчки. Він не може нічого сказати. Його уста стали німими, як і душа. Йому погано. Дуже погано... 8


Сонце знаходилося в зеніті. Гарячі промені палко цілували листки берізки. Сонячні зайчики веселилися на її гіллі. Вона була щаслива. Завжди. Її безтурботне життя ніколи не омивали сльози. Її обличчя ніколи не покидала усмішка. Вона була весела. Ззовні. Її серце віддавало звуком німоти. Вона посварила найкращих друзів заради їхньої уваги, підкорила сонце, щоб хтось залицявся до неї вдень, вона домоглася всього, чого хотіла і тому була усміхнена. Вона всього досягла. Вона жила. Їй не було коли плакати. Та й вона цього не вміла робити. Все було так прекрасно в її повному пустоти житті. Сонце підійшло до заходу. На прощання, воно подарувало берізці черговий палкий поцілунок-захід. Останні промені світла швидко зникнули. Зараз мав прокинутись ліхтар. Його око повинно було швидко моргнути і побачити чергову ніч. Але цього не сталося. Він стояв оповитий холодом, темрявою, пустотою. Берізка, заметушившись, вирішила розпустити коси, щоб ліхтар швидше прокинувся, але він стояв незворушним. Він помер. Його лампа перестала світити і тепер вже не радувала нікого. Як і останні двадцять років. Темне небо покрили хмари. Вони скупчувалися над молодою травою, тихою та непримітною річкою, самотнім мертвим ліхтарем, здивовано-мовчазливою берізкою... Різко вдарила блискавка. Почувся потужний гуркіт грому та голосне падіння. Він впав. Тримаючись п’ятдесят років, він сьогодні впав на землю. Його дерев’яний стовп не витримав і впав вниз. Все затихло. Через хвилю ще одна блискавка розколола темне небо. Біля річки не стояв ніхто: ні мертвий ліхтар, ні молода берізка. Вони лежали поруч. Він розколов її тонкий стан на дві частини, як і вона розколола його дружбу, його серце, його літочислення. Вони нерухомо лежали. Її листки повільно огортали траву та стукотіли під важкими краплями дощу. Вони були мертві. Ліхтар та берізка: майбутнє та сьогодення, надії та переживання, спогади та кохання... Все загинуло. І лише ледь-видний місяць потім ніжно світив, неначе граючи місячну сонату краплями-слізьми холодного дощу... Усе скінчилося… 18.02.2009p. 9


ДВІ ДОЛІ іч. Блідий місяць кидає своє сяйво на порожні будинки. Сіре небо чудово контрастує з білим холодним снігом. Пухнасті сніжинки акуратно падають на довгоочікувану землю. Легкий вітер дарує їм ще один танок. Останній перед падінням вниз. Все як завжди. Майже як завжди. Маленькі зорі незвично мерехтять. Так, як ще не мерехтіли ніколи. По-особливому, по-новому... Біля старого дуба стоїть дівчина. Її легке волосся піднімає вітер, замерзлі руки тримають квіти: ніжно-червоні засніжені троянди. Вона повільно знімає шапку. Темно-русяве волосся, наче птах, якого випустили на волю, розвивається на хвилях вітру. Мрійливі карі очі дивляться вгору: на самотній місяць, оповитий легкими, теплими мов ковдра сніжно-білими хмарами. Руки дедалі холоднішають в пориві нових нервових емоцій. Зрадник-мороз. Щемить серце. Все змінюється. З холодних рук навмисне випадає дорогоцінний букет. Падає вниз, на сніг. Холодні руки піднімаються до гарячих, мов вогонь очей. Починають текти сльози. Сльози відчаю, зради, сльози невпевненості в завтрашньому дні. Вони не припиняються. Продовжують текти швидше, повільно капаючи, мов кров, на її шию, груди, руки... Її рухи невпевнено змінюються. Вона намагається кудись бігти. Туди, вперед, де є світло останнього нерозбитого ліхтаря. Її ноги великими кроками, неначе окремо від мозку, прагнуть втечі. Від себе, від зради, від совісті. Її покинули, мов маленьке, безпомічне кошеня. «Покинули», - ця думка не полишає голови. Вона тепер одна. У неї більше нікого в світі немає. Кохання. Воно її зрадило, кинуло напризволяще в такий важкий момент. Все те про що вона мріяла вже більше не збудеться. Ніколи. Її мозок, мов великий телеекран, перебирає сотні думок, ставить десятки нових запитань. Саркастично посміхається. Вона продовжує бігти кудись вперед, утікаючи від власного минулого, яке її переслідує. Хоче втекти від долі, від життя. «Розлука мене не зловить», - лунає в її душі. Тихий голос розуму кричить: «Зупинись. Не втікай. Не треба!», але вона продовжує бігти. Тепер дівчина схожа на вовчицю. Злу поранену тварину, яка вп’яла

Н

10


свої гострі кігті в велику кригу під назвою життя. Вона біжить. Сльози заважають бачити їй шлях. Тепер вони, а тоді – безпідставне, наївне та хворе кохання, яке хочеться повернути. Раніше дівчина плакала теж, але тоді це було від щастя. Тепер – від розбитого на уламки серця, пораненої гострим вчинком власної душі, зради близької люди, власної дитячої наївності... Ну ось і все. Погас останній ледь світивший ліхтар. Вона не бачить шляху вперед втім, як і дороги назад. Її доля – лише ненависне їй самій сьогодення. Вона – його заручник, вічна раба. Втікаючи від нього, дівчина потрапила в його ж засідку. Прагнучи втекти від дійсності, вона залишилася в ній. Усе склалося не так. Життя мало бути щасливим, кохання - міцним, майбутнє просто мало бути, а тепер немає. Нічого немає. Лише сльози, сум, ненависний його подарунок – дешевий скляний медальйон у формі серця... Вона – покинута, наче непотріб у цьому гидкому анархічному суспільстві. Вона не має права жити, вона – душа, якій заважає тіло. Те ненависне скляне серце сильно заточується об бетонний стовп, який колись так лагідно світив і був її орієнтиром у житті. Руки, тремтячи від болі всередині, завдають тілесного страждання. І знову самій собі. Символ любові, який подарував він, стає предметом для її фізичної смерті. З перерізаної вени б’є темна кров. Фонтан крові поступово слабшає... Так слабшає і фонтан життя, який мізерно мало проіснував. Розвиднюється. Падає мокрий сніг. Вітер зрадницьки свистить у шпаринах. На цій грішній, сповненій ненависті, брехні, розпачу землі нічого не нагадує про неї... Сніг все акуратно замів. Він став домом для її тіла, смертю для її життя... Лише червоне від крові скляне серце нагадує про коротке невдале існування. Воно продовжило просто лежати. Її душа досі десь тут, з нами, в наших серцях. Вона безпідставно кружляє, не маючи можливості потрапити в рай. Її панічний політ нагадує алогічний біг за привидом-світлом, який ніби іскрився десь тут – спереду. Вона не здалася, а знайшла вихід з тієї важкої ситуації, в якій перебувала ще на землі. Вона вчинила суїцид. Перший і останній раз в житті, прийнявши серйозне, але нажаль необдумане рішення. 11


Вона прагнула втекти від смерті і вчинила суїцид, прагнула потрапити в рай і не змогла цього зробити, хотіла простого людського щастя і не отримала цього. Вона не хотіла обговорень і чує їх на кожному кроці... Вона безпорадна. Її більше немає. Вона – нематеріальна душа, але тепер за свої вчинки на землі змушена розплачуватися безпритульством там – на небі. А їй здавалося все настільки простим та зрозумілим... На землі. При житті. Ніч. Чорне небо оповите роздумами. Блідий місяць кудись зник. Десь здалеку чути вий собаки. Як їй добре! Вона – живе. Без їжі, в холоді, без мети, без щастя, але тримається за кожну можливість вижити в цьому жорстокому несправедливому світі. В найлютіший мороз вона продовжує шукати їжу. В її собачому серці не холодно. Їй немає часу роздумувати над тим, як краще померти, яке це життя погане, як надворі холодно. Знайшовши під снігом маленький шматок ще свіжого м’яса, вона лагідно, взявши його в зуби, несе до буди, своїм маленьким, ще зовсім крихітним та замерзлим щеняткам. Вона залишила їх щоб повернутись, щоб просто знайти їм таку необхідну їжу. Для неї зовсім не важливо кохання, яким так гордяться люди, для неї не вагомі ніякі проблеми... Вона живе лише для того, щоб дати життя їм – своїм щенятам. Саме вони для неї на першому та головному місці. Ось вона і прибігла. М’ясо, яке вже встигло добряче замерзнути, все ж пахне. Маленькі, ще зовсім незграбні кроки малюків все ближче і ближче. Вони почули цей запах, такої потрібної їм їжі, вони почули рідний та такий потрібний їм запах їхньої мами. І їм зовсім не 12


важливо те, що вона – звичайна дворняга, що її доля не надзвичайно прекрасна, що вона не найкрасивіша... Їм головне те, що вона – їхня мама, яка готова на все заради них, яка буде з ними в той момент, коли їм це так потрібно, коли вони будуть в халепі, коли робитимуть парші кроки... Тремтячим ротом вона, пожувавши холодне м’ясо, дала його своїм щенятам. Своїм чотирьом дітям, які були ще такі безпомічні. Їхні інстинкти допомагали відчути та знайти їжу. Вони, великими клаптями кусали те смачне м’ясо. Воно було якесь не таке, як завжди. Воно було занадто гірким, але вони продовжували його їсти. Мати не їла. Вона лише жувала останні шматки їжі і віддавала їм. Її живіт продовжував боліти. Десь там, в його глибині відчувалися великі кольки. Шлунковий сік продовжував виділятися. В неї в очах почало темніти, але полизавши щенят, собака вирушила далі, в пош��ках м’яса. Дещо погомонівши між собою щенята затихли. Вони, притулившись один до одного, міцно заснули. Собака побігла далі у пошуках їжі. Ноги повільно підкошувалися. Давав про себе знати і голод, який раз-у-раз видавав неприємні звуки в шлунку. Холодний сніг якось незвично обпікав лапи. Мороз, який вже добряче покрив сніжну дорогу шаром крихкої плівки, завиваючи разом з вітром, підло сміявся, дивлячись на зранені лапи собаки. Вона продовжувала йти. Крихкий, мов скло, мороз ще сильніше ранив, а живіт почав обморожуватися. Падав легкий сніг. Дівчина, блукаючи маленькими вуличками провінційного міста, не звертала уваги на те все, що робилося під нею. Після кожного пройденого метра вона ще сильніше себе жаліла. Її очі вже не так кольорово бачили, як колись, її мозок вже не так ясно думав. Вона – непотрібна нікому примара. Вона була непотрібною тоді, вона стала непотрібною й зараз. Все повторюється. Повторюються муки самотності, відчувається недостаток того щастя, якого вона так довго прагнула. Їй не знайшлося місця там – на землі, але тепер немає місця й тут – в між просторі, в середовищі, в якому все бачиш, все чуєш, але не можеш нічого зробити. Ти – привид, страховисько, викиднь твого ж жалюгідного я, твого ж суспільства... 13


Собака продовжувала йти. Ось її слабкий нюх щось почув. Дещо пришвидшивши ходу, вона знайшла холодний, але ще цілий шмат м’яса. Це був труп дівчини. Собака, оскаженівши від голоду, ледь не схопила його, але схаменулася. Якщо з нього потече свіжа кров сюди прийдуть інші пси і тоді її щенята будуть знову голодні. Щенята. Мета її життя. Короткого, собачого, але життя. Так, саме життя, а не існування, як в привида, позбавленого можливості втрутитися в свою ж долю, вигнаного за межі світу, загрузнувшого між сьогоденням та минулим, без будь-якого права на майбутнє. Хоч якесь майбутнє... Собака акуратно відгризла шмат тіла і дбайливо, через голод, через холод, рани на собі, понесла його своїм щенятам. Її кроки були тихі, але серце волало. Сили дедалі швидше покидали собаче тіло. Вона йшла далі. Її доля – продовжити життя своїх нащадків. Будьякою ціною. Навіть, ціною власного здоров’я, життя. Їй на зустріч повільно вибігла зграя псів. Їх було п’ятеро. В них в очах можна було прочитати злість, ненависть, голод, відчайдушність. Вони швидко оточили її. В їхніх пащах давно вже не було їжі, а тим паче м’яса. Слина, яка повільно текла на сніг під їхніми ногами, гаряче його пропалювала. Мати була безсила проти їх кількості та дужості. Щось неймовірне творилося в її серці. Вона могла просто віддати те м’ясо їм і мала б шанси на життя, але собака цього не робила. Її морда міцно стискала життєво важливий харч для її малюків. Вона була однозначно переконана: або їжа, або смерть. Примара блукала далі. Вона оминала те місце, де нещодавно пішла із життя. Вона мала ще час, щоб подумати над своїм хибним вчинком. В неї було дуже багато часу. Вічність. Проходивши повз нічних перехожих, вона не звертала на них уваги, але бачила їхні проблеми, їхні долі. Всі вони були різними, але ні одна не така як в неї. Та чи була в неї доля? Своє щастя вона знищила сама. Своє життя вкоротила теж сама. Вона все зіпсувала, що могла, так і не досягши мрії. Простої мрії на щастя. «Невже це так багато? Невже я хотіла чогось фантастичного? Невже я усього повинна досягати сама?», - ці запитання одне за одним кружляли в її голові. Але відповідей не було... 14


Тим часом зграя собак напала на беззахисну матір. Вона кусалася, доки могла, але все ж програла цю гру. Ставки були занадто високі. На кін пішло все що було в неї з собою: їжа, життя, майбутнє цуценят. Вона програла. Зграя, з’ївши м’ясо просто побігла геть. Мати залишилася. В її очах був великий біль. Фізичний, душевний. Все, заради чого вона жила – було втрачено в один момент. Вона програла гру з долею. Це справедливе покарання. З її шлунку текла гаряча кров. Очі в гарячці ледь-ледь закривалися. Ноги, які були обморожені, майже не рухалися. Але вона не здалась. Зібравши останні сили, собака поповзла до буди. Живіт волочився по колючому снігу, залишаючи за собою криваво-червоний слід. Сніг вже не здавався холодним, мороз вже не колов. Навпаки. Вона вся горіла. Повзучи, вона їла сніг. Їй було за що боротися. Тільки поборовши смерть, вона зможе востаннє побачити своїх малят. Шляху залишалося ще зовсім трішки. Там, за рогом старого будинку, тихо спали, міцно притулившись, її малята. Вона зробила останній кидок і заплющила очі на порозі власної будки. Її лапи ще декілька раз поворушилися, а очі залишилися відкритими, щоб якомога більше дивитися на міцний сон своєї малечі... Повільно наступав ранок. Гаснули останні нічні вогні. Сніг продовжував холодно падати на землю. Починав з’являтися черговий день. Примара дівчини просто сиділа на колись холодній сніжній землі. Її руки ловили пухнасті сніжинки, згадуючи все про своє життя. Вона була сама. Їй було про що думати, але не було чого згадати. Щенята прокинулись. Їхні маленькі носики почули запах їжі. Підійшовши до порога будки, вони почали смакувати м’ясом. Їхні морди жадібно поглинали залишки їжі. А потім просто чекали на те, коли прийде їхня мама, пригріє, заспокоїть... Повільно йшов сніг. Люди спішили на роботу. Кожен зі своїми проблемами, надіями, сподіваннями, справами, клопотами, байдужістю... 21.02.2009p. 15


ЗБІГ ОБСТАВИН атягнуте грозовими хмарами небо сіро виблискувало в каламутній воді річки. Вона повільно та тихоплинно переливалася через невеликий кам’яний уступ і продовжувала текти далі. Маленький пішохідний міст, який був над нею, мовчки проводжав людей, що проходили по ньому. Він стояв тут уже давно. Будучи створеним людьми, він не одного з них пережив, а все ж залишався простоювати. Міст бачив сотні історій, спостерігав за тисячами облич, знав десятки доль. Вони могли тут кардинально змінюватися, переломлюючи хід буденно-нудного життя. От і сьогодні він бачив свіжу історію, яка не могла залишити в спокої його кам’яне серце. Все, знову ж таки, відбувалося на ньому. Ранок. Невеличкий натовп швидко проходив через міст, поспішаючи на роботу. Сірі пальта, теплий одяг, чорні парасолі в руках - все було якось одноманітно та невимушено. Все було як завжди: ні краще, ні гірше, а так як завжди. Він вже знав, що повинно було щось статися. Саме в такі моменти, коли нічого не віщувало чогось особливого завжди повинно було щось трапитися. Він мовчки чекав та готувався спостерігати. Така у нього доля: тихо дивитися, не намагаючись щось промовити, комусь допомогти чи щось змінити. По мосту, зливаючись із звичним ранішнім натовпом, поспішав чоловік приблизно 40 років. В його руках була чорна папка, на ньому був одягнутий дорогий костюм. Він якось по-особливому йшов, притримуючи дихання, неначе прагнучи не згадувати щось що вже було. Його обличчя раптово змінилося, поблідло, тільки він вступив на міст. Сам же чоловік намагався пришвидшити хід, але монотонний натовп цього зробити не давав. Він йшов. Інший бік мосту. По правій стороні, біля перил, стояла жінка приблизно 35 років. Вона тримала в руках сумку з продуктами. Мабуть, поспішала з ринку. Її обличчя виглядало заклопотаним, а на очах можна було побачити падаючі сльози душі. Вона їх намагалася не випускати з середини, збираючись із силами. Її погляд щоразу опускався вниз: на річку, повільні краплі дощу та кола, які від них розходяться. Тихенькі удари по листкам дерев були майже не чутні

З

16


через гамірні розмови людей у натовпі. Вона нікого не чекала, нікуди не поспішала, нічого не прагнула. В її очах, чомусь, читався схожий з чоловіком на іншому боці мосту погляд. Вона теж принципово не хотіла щось згадувати. Він продовжував йти, намагаючись не дивитися ні на кого. Приховуючи погляди від пронизливих очей інших перехожих, чоловік прагнув швидше перейти на інший бік мосту і якомога швидше втекти в справах. Та все ж вони зустрілися. Вірніше, не зустрілися, а зіткнулися. Вона, одразу ж вибачившись, хотіла бігти далі, а він, просто опустивши очі, промовчав. Вони не хотіли стояти, але зрушитися з місця ніяк не могли. От і їхні погляди теж ненароком зіштовхнулися. Тієї хвилини ні один з них не зважав на штовханину з боку натовпу, дощ, який пришвидшувався, і час, який не зупинявся. Все нагадувало зустріч молодих людей, коли виникає кохання з першого погляду. Але вони вже не молоді, та й навчилися бути дещо стриманішими. Хоча, для Купідона, який запустив свої стріли, це не значило нічого. Він таким і був: веселим розбишакою, який поєднував різні серця, не зважаючи на сімейний стан, вік, положення в суспільстві, віру. Він просто поєднував людей, керуючись почуттями, які миттєво розгоралися між ними. Вони почали розмову. Чомусь очі один одного їм здавалися такими знайомими, як у добрих друзів. Час вже не грав ніякої для них ролі. Справи? Та що там грішні земні справи на противагу коханню? 17


На них вже ніхто не звертав уваги. Вони пішли в кафе. Їй було не зручно, адже все ж, грошей у неї вже не було, але якась знайомотаємнича родзинка в ньому зачаровувала. Вони просто спілкувалися, попиваючи гарячу каву. Їхні очі були зосереджені далеко не на пейзажах за вікном. А там падав дощ. Він стукав по метал��вому підвіконню, його краплини просто котилися по рівному склу, мовчазні гілки дерев розвивалися на вітрі. Все було так звично, але до болі романтично. Люди, які проходили повз вітрину біля їхнього столика, здавалися дуже смішними. Одні – про щось кричали по телефону, в кінці питаючи про те, хто до них дзвонить, інші – намагалися із зайнятими руками карколомно розкрити парасолю, треті прикривалися від дощу якимись важливими документами, хоча вони були не в папці… Як же їм було весело! Не хотілося нікуди йти, а все життя залишатися в цьому затишному кафе, просто пити каву та слухати смішні історії. Але їм довелося розходитися. Вони не знали як про це сказати, але розуміли один одного без слів. Йому вже дзвонили клієнти, а їй потрібно було йти додому, адже кішка ще зранку не їла. Які безглузді проблеми їх розлучали! В кінці вона залишила номер домашнього телефону на столику, а він ще довго за нею спостерігав, просто «вибиваючи» вхідні дзвінки. Ця історія ще не закінчена, ці дві долі ще не змінилися, а, отже, вони ще прийдуть. Міст про це знав, він вже стільки таких випадкових зустрічей бачив, які потім ставали чи не найбільш значущими в житті їх героїв. Він просто чекав, щоб додивитися цю історію до кінця. Пройшов день. Суботній вечір. Місто повільно починає вмикати неонові вітрини та жовті радянські лампи. Воно стає зовсім іншим, не таким метушливим, не таким суворим. Жовтуваті вогні моста відбиваються в чорній воді річки під ним. Небо, сповнене зір, блискуче довершувало цю вечірню гармонію. Ну от приходять і вони – герої вчорашньої історії моста. Він залишає спостерігати за прекрасними пейзажами міста і повністю звертає увагу лише на них. Якісь вони для нього особливі, незвичні, знайомі. 18


Він та вона прогулюються вздовж річки. Цікаві історії, посмішки, захват – це все їх супроводжує весь вечір. Вони здаються такими молодими, юними, безтурботними. Їхнє кохання повільно розвивається на тлі світової фінансової кризи. Але що їм криза! Вдень вони про неї говорять, а ввечері знаходять тисячі значно приємніших тем для розмови. Повільно проходить рік… За цей час багато чого змінилося. Не лише в державі, а й у їхньому житті. Досі вони зустрічаються, але роботи у нього значно побільшало. Недаремно, бо ж він консультант юридичного відділу одного з банків. Незадоволені клієнти, розчаровані вкладники – все це стало повільно, але систематично його з’їдати. Він дедалі менше сміється, навіть при їхніх зустрічах. Його очі вже не так блищать, а серце знову повільно старіє. Нажаль, меркальтивність бере гору над коханням. Згодом вони розірвуть стосунки, бо він почне зловживати алкоголем, а вона буде про нього пам’ятати. Вони не мало були разом, хоча й не знали звідки спорідненість та знайомість між ними. Вони, люди, цього не знали… Лише міст залишався мовчки спостерігати, пам’ятаючи їх давню зустріч, коли вони побачили один одного вперше. І це не був осінній дощовий день, а літо, яке минуло довгих двадцять років тому. Тоді вони тут і зустрілися. Тоді теж вони закохалися, теж прогулювалися вечірнім містом, теж дивилися один на одного закоханими очима, теж розлучилися… Все було за такою ж схемою. Але тоді були інші часи, інші проблеми, інші мрії. Частина з них здійснилася – інша мовчки канула в прірву небуття. Але вони залишилися, та що там залишилися! Доля дала їм шанс все виправити, а вони побоялися, так і не дізнавшись звідки знають душу один одного. Випадкова зустріч, випадкове знайомство – це, мабуть, збіг? Для них, людей, - так! Але він, старожил-міст, точно знає, що збігів не існує. Просто доля вас ще раз випробовує, вона дає вам ще один шанс, а ви, люди, його ще раз втрачаєте. 12.03.2009p. 19


* * * Цей сніг разить твої прекрасні очі. Тут я і ти. Навколо – карнавал. Як все було, я так згадати хочу, Та час ішов. На нас він не вгавав. Пройшла та юність. Вже відгомоніла, Залишивши ці спогади з життя. Троянда твоя вже давно відцвіла, Відцвіла з нею і моя душа. Те літнє сонце, небо голубе Мене й тебе п’янили, чарували, Усе було. Та більше не буде... Колись по-справжньому кохали. Ми так боялись поглядів із-зовні, Шукали місце затишне в росі, А нам з тобою разом було добре, Як за вікном летів пухнастий сніг. У лісі, повному птахів, Ми голосно й з душею реготали, Які тоді були ми ще смішні, Які тепер серйозні стали. А ми змінилися. І навіть не впізнати, Ми постаріли ззовні й у душі, Ми молодість могли б лише згадати, Тепер. На старості своїх років. Це наша доля. Все в житті можливо. Але усе можливо і змінить, 20


Яка колись була приємна злива, І щастя довжиною тільки мить. Таке буває раз в тисячолітті. Нам підфартило, а тепер Живемо ніби і не в світі, А в різний час. Хто – вчора, хто – тепер. 18.04.2009р.

21


* * * Вечірнє небо замовкає, І кане тихо в небуття, А скрипка голосно ридає, Її мелодія – вода. Краплини ніжно замирають, Їх вік – секунда й все життя, По шибці легко пропливають, Немов би сльози теж вода. Вогонь здалеку обриває Те полотно, ті почуття, Які вирують наче вітер, В пустелі з назвою душа. Дорога мокра від дощу, Вогнями радісно палає, А я так голосно кричу, І так нестерпно я ридаю. Моє обличчя теж нестерпно Цей дощ водою покриває, А я біжу, вже все одно, Куди мене ведуть тумани. Дитяча казка обернулась В дорослий розпач без кінця, Тоді я вперше усміхнулась, А зараз – втратила життя. Тоді й тепер – дві різні ночі, Немов назавжди понеслись, 22


І вже заплакані ці очі, Хоча, й усміхнені. Колись... 25.04.2009р.

23


НА МУРАХ ЗАМКУ… ніг падав, прикриваючи собою багатовікові шляхи, викладені із бруківки… Його пухнасті частинки замітали сліди історії, минувшини, сьогодення… Люди поспішали на роботу, голодні пси бігали у пошуку поживи, а вона стояла на мурі замку і дивилася вперед… Її було видно, адже звідси, з палати лікарні, було рукою подати до багатовікової фортеці міста… незнайомка стояла і журливо дивилася вперед, а з вікна другого поверху чиїсь очі спостерігали за нею. Вони, ця пара очей, щодня чекали, коли дівчина сюди прийде, а приходила вона щодня, по закінченні уроків… Він знову милувався нею, відчуваючи пришвидшений ритм серця і якусь незрозумілу солодкість в душі… Хлопець відчував її… Вона приходила сюди сама, щоб просто поглянути на те, що робиться в її місті, частинкою якого вона є… Щодня незнайока намагалася приділити хоча б пів години, щоб просто відпочити саме тут, в охопленій історією фортеці, з мурів якої відкривався неперевершений вид на Теребовлю…

С

Русяве волосся розвівалося на невеличкому вітрі, великі окуляри захищали її від сонця… Дівчина була якоюсь незвичайною. Для 24


нього. Він її щоразу впізнавав на фортеці, а вона про нього навіть і не знала… Вони жили в режимі «он-лайн реальність», коли можна один на одного подивитись, але не більше… Незнайомка вже збиралася йти, а парубок намагався її якнайдовше втримати на мурі фортеці, у своєму житті. Завтра його виписують і він повертається додому, а вона залишиться тут і ще не один раз буде приходити сюди, щоб милуватися цим прекрасним містом. Хлопець на неї дивися якось незвично-палко. Він розумів що втратить ту, на кого щоранку чекав, через яку так сильно билось його серце… Це не було ні кохання, ні дружба. Це було щось інше… Можливо, симпатія, але – ні. Симпатія це не така болісна річ. Це було щось незбагненне, як і він – хлопець, котрий жив ілюзіями та своїм внутрішнім світом… Але жив. Це варто зауважити, це варто пам’ятати і це варто осмислити… Жив – минулий час, хоча він ще трішки поживе, поки вона стоятиме там, на мурі, а він спостерігатиме за нею… Останній погляд на місто, потім на годинник – і незнайомка обертається й починає спускатися вниз… Останній погляд на неї через вікно, він обертається, виходить із палати і спускається вниз, повільно долаючи сходи… Вона неквапливо йде по вкладених старою бруківкою алеях Замкової гори. В неї в очах замилування природою, зимовим замком, зимовою феєрією, яка вирує у неї в душі… Це все підтримувало її, надавало їй снаги і було поштовхом, черговим поштовхом, для життя. Це була зарядка для неї, завдяки якій їй завтра хотілося вчитись, щоб знову повернутись сюди… Вона жила цим, вона хотіла цього… Він ступає щойно помитими червоними сходами вниз, тримаючись за надламані коричневі бильця… Його кроки не впевнені, не рішучі… Він йде, щоб побачити її ближче, щоб побачити її так близько вперше і… востаннє… Вона залишається для нього ідеалом чи просто образом загадковості та краси… Дівчина залишається перлиною Теребовлі… Він неквапливо йде, щоб ще трішки пожити… На дворі продовжував падати пухнастий сніг, який невпинно замітав місто і все у ньому… Вони зустрілися і зараз спілкуються… 25


На небосхилі виднілася бліда туманність, білі сніжинки з небесної висоти падали на їхні долоні, а звідси, з мурів замку, було видно десятки таких людей, які не наважувалися продовжити собі життя, але сьогодні, чомусь, це зробили… Мабуть, це просто любовні чари, які огортають всіх 14 лютого… Можливо, це просто Купідон з’єднав їх своїми стрілами, можливо це лише одна оптимістична історія на сторінці цього дня в місті. Але вона є… 14.05.2009р.

26


КРАПЛІ ДОЩУ шов дощ. Краплі зливи падали на вузькі вулички, чорні парасолі, м��крі голови перехожих. Вони сильно билистукали в вікна та об бруківку. Перехожі лише невтішно хитали головами. Але дехто ловив ці краплі і здивовано на них дивився. Неначе він вже десь їх бачив, неначе він з ними вже десь зустрічався…

Й

«Краплі дощу… Вони такі різні, такі непередбачувані, такі холодні або теплі, брудні або кришталево-чисті, веселі або сумні, балакучі або не надто гомінкі. Всі вони різні. Їхнє призначення – народитися заради смерті. За своє коротке життя вони проходять дуже довгий шлях, вчаться та набираються впевненості, ростуть, серйознішають. Вони бувають солоні і прісні, легкі мов сніжинки та важкі, неначе град. Усе їхнє життя – це пригода, яка запам’ятовується. Уся їхня задача – це впасти на грішну землю з тієї висоти, де літають білі янголи, де інколи пролітають зірки та метеори, де зародилося життя. Так, воно вперше з’явилося саме там, на небі, за великими грозовими та маленькими купчастими 27


хмарками. Але про це ніхто не знає. Майже ніхто. Лише зрідка вперше про це дізнаються маленькі краплинки, коли на ніч слухають казки Місяця, підслуховують таємничий шепіт зір. А зорі… Вони такі сором’язливі… Завжди шаріються-блимають. Усі вони живуть паралельно до землі. З’єднуючи ці світи – грішний та праведний, чистий та брудний, завжди прекрасний та інколи потворний… Ці краплини дуже нагадують людей. Ні, не людей, а дітей, які допитливі та розумні, хоча й не надто здогадливі. Але й діти дорослішають і краплини падають. Саме в дитинстві, як цей період називають люди, і заключається все життя. Саме в дитинстві ми живемо, а потім, дорослішаючи, вмираємо. Так і у краплинок дощу. Вони живуть зовсім не довго, а потім вмирають. Для них смерть – потрапити сюди, на землю. В інше середовище, яке їм здається зовсім чужим та занадто підлим. Діти теж. Вони вмирають, потрапляючи на справжню землю, вийшовши з-під крила батьків, залишивши свою оселю-хмарку. В такі моменти в дитині гине безневинне створіння з допитливими очима, з цікавістю в очах та наївною вірою у чесність та справедливість. Є й інша смерть – друга. Для краплини – це потрапити знову туди, в рідний дім – на небо. Але вона вмирає. Небо не приймає брудних душею. Її очищають, забравши душу і кинувши назад на землю до мільйонів таких же брудних і ницих. Дитина теж, вирісши, ще раз вмирає. Вона теж потрапляє спочатку на небо, а потім… Все вже залежить від неї, її вчинків та помислів. Ми такі схожі – жителі двох паралельних світів – діти та краплини. Інколи, ми перетинаємося і зв’язки між двома світами порушуються, а інколи зустрічаємося вже або на грішній землі, або на чистому небосхилі…» Йшов дощ. Краплі зливи падали на вузькі вулички, чорні парасолі, мокрі голови перехожих. Вони сильно били-стукали в вікна та об бруківку. Перехожі лише невтішно хитали головами. Але дехто ловив ці краплі і здивовано на них дивився. Неначе він вже десь їх бачив, неначе він з ними вже десь зустрічався… 4.06.2009р. 28


ДВІ ХВИЛИНИ ТРИДЦЯТЬ П’ЯТЬ СЕКУНД ін просто лежав на канапі, пишучи безглузді СМСповідомлення та відправляючи їх на різні номери. Хлопець не чекав відповіді, а просто використовував бонуси. Ці листи адресувалися в нікуди, ці слова писалися нікому. Їх зміст «Якщо хочеш дізнатися хто я – відпиши» розлітався в різні регіони, домівки, серця. На них не відповідали, поки одна не потрапила до неї. Вона сиділа за книжкою «Стариган з крилами» і просто відпочивала від утоми, друзів, швидкого ритму життя. Байдуже окинувши оком прийшовше повідомлення, вона з цікавості відписала: «ну і хто ж ти?». В цих банальних словах він відчув якусь невимовну самотність, чуттєве кохання, шалену одинокість. Далі йшли повідомлення за повідомленням, фраза за фразою. Там, в місті, вона мала близьких знайомих, до неї не один із них залицявся, але це для неї було не цікаво. Лише зараз, не знайомій людині, вона писала те, що ще нікому в житті не казала. Її слова були написані якось незвично, без особливого оформлення, з помилками, але чорнилами під назвою «любов». Він був одинак. Його майже нічого в реальному житті вже не цікавило, тому вихід – це переміститься в інший, часом паралельний, віртуальний світ. Вони писали одне одному короткі повідомлення, в яких була одна й та ж суть, озвучувати яку, я гадаю, не потрібно.

В

29


Тепер кожний день починався для неї з повідомлення, ним же і закінчувався. Їх радувало одне – кохання, яке не контролюється, не викликає ревнощів, не слідкує за кожним твоїм кроком. Тут, у віртуалі, воно було якесь по-особливому вільне та незалежне. Їм це подобалось, надихало, а в решті-решт й заполонило. І ось новий день. Вона окидає оком телефон, але звичного ранішнього повідомлення там немає. Спочатку, вона не зрозуміла чому, а лише потім, через декілька хвилин, згадала вчорашню вечірку, на якій телефон брав її хлопець. Лише подивившись на вихідні дзвінки, вона зрозуміла, що той незнайомець в барі розмовляв з її другом-коханим дві хвилини тридцять п’ять секунд. Лише дві хвилини тридцять п’ять секунд – невже це багато? Невже вони перекреслили два роки спілкування? Невже? Паніка керувала її серцем. Вона не могла усвідомити у чому річ. Телефон на тому боці ніхто не піднімав, а СМС-повідомлення відлітали в нікуди. Відповіді не було. О, як це жахливо не отримувати відповіді. Йшла друга година дня. Тихий дощ повільно бив по шибці, вистукуючи якусь не зрозумілу їй мелодію. Вона снувала по кімнаті, шукаючи правду десь там – з іншого боку холодного скла. Йшов дощ. Він плакав, вируючий вітер надривав гілки дерев, здавалося, що природа теж панічно метушиться. Ось нарешті прийшла СМС-ка. Вона була на багато чеканішою, ніж коли-небудь. В ній були написані дуже прості слова: «Вибач, що ввірвався в твоє життя, вибач, що я тебе турбував ці довгі два роки, вибач…». Вона не знала що робити. Одразу ж набравши номер його телефону, вона почула шум транспорту і пригнічений голос коханого: «Привіт, вірніше, прощавай!». Він не кидав слухавки, а продовжував вислуховувати її не зрозумілі слова. Хлопець просто мовчав. Лише потім вона запитала про те, де він, але відповіді не було. Останні звуки – це якийсь сильний хрускіт і удар об щось тверде. Телефон продовжував працювати. В трубку вона почула крики якихось хлопчаків: «Він таки впав! З такої висоти впав!». Тут дзвінок перервався. 30


Вона лежала вся в сльозах на білому ліжку. Біля неї стояла її улюблена книга, а на вихідних дзвінках в її телефоні було написано: «Викликів один. Тривалість дзвінка - дві хвилини тридцять п’ять секунд». Рівно стільки ж як тоді, коли телефон був не у неї. Рівно дві хвилини тридцять п’ять секунд. 7.06.2009р.

31


КОЛИ ЖИТТЯ ЗДАЄТЬСЯ СНОМ она жила самотнім сьогодні. Кожен наступний день для неї віщував лише прихід ще одного кадру зі старого німого кіно. Вона лягала спати для того, щоб завтра знову ж таки заснути. У цьому і полягав сенс її життя. У ньому не було несподіванок, приємних чи не приємних моментів. Русло ріки-життя зміліло до потоку, але ще жевріло, текло, хоча й так непоспішно, не метушливо, зважено. Її очі вже давно не відбивали світла, а душа була схована всередині її єства. Остання ніколи не бачила світла добрих фраз, не відчувала тепла ніжної посмішки, не відповідала на чиїсь привітання. А вона вже була не молода. На її сорокалітньому обличчі виділялися великі зморшки, що робили її ще старшою, але на це ніхто не звертав увагу. Вона жила сама в переповненому світі. Її квартира нічим не відрізнялася від інших, але в ній не було чогось такого особливого, що могло б приворожити та змусити підсвідомість завітати ще. Та що там у квартирі! В ній самій не було тієї родзинки, яка б виділяла її з-поміж інших людей. Був черговий літній ранок. Після чашки кави вона почала збирати речі, щоб йти нарешті на роботу. З її селища добиратися до школи в райцентрі можна було лише автобусом, яким вона й користувалася щоранку. Щоразу, коли вона заходила в салон автобусу, по її шкірі пробігали мурашки, а серце огортало якоюсь відразою. Вона не задовільно реагувала й на інших. Саме в їхніх очах їй ввижалася небезпека, відчуження, смерть. Але вона їх не боялася, а лише просто відвертала від них свій скляний погляд. Почав накрапати дощ. За вікном вже вирував вітрюган, який раз-по-раз нагинав вершечки дерев та кущів, а вони, в свою чергу, чемно підкорялися. Перші краплі вже почали текти по вікну, а потім і сильніші потоки не лише обливали стіни автобуса, а й почали стукати по даху. Автобус рушив. Водій спокійно говорив по телефону, не поспішаючи реагувати на сигнали інших автомобілістів. Вона панічно почала метушитися. Її очі чомусь забігали, а серце почало битися швидше. Пульс, здавалося, хотів вирватися з вени.

В

32


Вона щось відчувала. Їй хотілося встати і крикнути на увесь салон: «Зупиніться!», але цього не було. Їй навіть здалося, що це її душа хоче втекти з тіла і податися світ за очі. Ось і перша зупинка. Частина людей почала виходити, а ще більша кількість зайшла. Зі сторони відчинених дверей війнуло свіжо-холодним запахом свободи. Краплі дощу вітер задував у салон автобусу. Двері зачинилися і вони рушили. Сьогодні вона чомусь відчувала себе якось особливо не комфортно, але сказати собі про це бояла��я. На її долонях почав виступати холодний піт, а обличчя чомусь різко похолоднішало. Вона поступово почала втрачати контроль над зором. Він її повільно покидав, а перед нею, замість зображення, вимальовувалася чорне простирадло. Вона вже нічого не могла розібрати з голосів людей, а лише віддалено чула якесь одноманітне звучання. Ось вона і прокинулася. Виявляється, це був лише простий сон. Але зараз її рухи були якісь обмежені, а біля ліжка стояв великий ввімкнений екран. По ньому показували якісь розбиті автомобілі, які, як виявилося, врізалися в поїзд. Серед них був і автобус, яким вона їздила зранку на роботу. Хоча, таких жовтих нових автобусів багато, але їй здалось, що це саме він. Вона хотіла встати, адже, скоріш за все, запізнюється на роботу, але не відчувала однієї руки та ноги. «Мабуть, вони просто затерпли», - промайнула в її голові думка. Згодом вона захотіла перемкнути канал, бо по ньому продовжували показувати репортаж про аварію. З картинки вона зрозуміла, що водій не впорався з керуванням і на немалій швидкості врізався в легкову машину попереду і застряг своїм автобусом посеред залізничної колі. Саме в той час по ній їхав швидкий поїзд, який протаранив автобус. Майже всі пасажири автобуса загинули, а водій травмований лежить у лікарні. «Чому мені це все показують? Де я? Хто поставив цей екран біля мого ліжка? Чому немає звуку? Чому я не можу встати?», - думки вирували в голові, але відповідей на них не було. Вона мимоволі заплющила очі і спробувала далі заснути. 33


«Скальпель, будь ласка», - говорив чийсь незнайомий голос. «Прошу, лікарю», відгукнулася жінка. «Доведеться ампутувати і ногу, і руку. Добре, що хоч серце не пошкоджене. Вона народилася в сорочці!», - голоси долинали звідкись з глибини кімнати. Вона не розуміла що відбувається. Її підсвідомість була якась напрочуд вітряна, не вагома, не адекватна. «Ну все, можливо буде жити!», - продовжував чоловічий голос. «Та ні, мабуть довго не протягне, бо втратила багато крові!», - говорила жіночка. «Це вже не наші проблеми. Головне – сказати журналістам, що ми її врятували, а потім все забудеться. Вже надто вони мені заважають працювати», - голосно продовжував чоловік. Вона знову закрила очі, думаючи втекти від цього сну. Вона розплющила очі. Перед нею світило яскраве біле світло, а над нею, десь вгорі, літала якась біла пляма. Вона змушена була ще деякий час кліпати очима, щоб звикнути до такого яскравого освітлення. Хвилин через десять вона вже звикла і починала розглядати кімнату. На стіні, зліва від неї, було вікно. За ним, на дереві, сиділи два горобці. Вони про щось швидко-швидко по своєму говорили. Тут почувся скрипіт і відчинилися двері. До неї йшов ошатний чоловік, років 35. Він увесь був одягнений у біле. «О, наша пацієнтка вже отямилася.»,- заговорив лікар. «Ви не перенапружуйтесь, не намагайтесь вставати. Все буде добре. Не спробуйте перевернутися на лівий бік. Там ще не затвердли шви. А ви як себе почуваєте?», питання сипалися тим же голосом, що й в попередньому сні. Вона 34


намагалася щось говорити, але сама не розуміла своїх слів. Вони вилітали якимись не чіткими, не зрозумілими. Дуже важко було вимовляти звуки. Вона вперше зауважила, що біль в лівому боці посилювалася, а поворухнути кистю лівої руки їй не вдавалося. «Та ні, ви ще поспіть! Ви не відійшли від наркозу. Нічого, полежіть, а через годинку прийдете повністю до тями!»,- з цими словами лікар покинув кімнату. Вона лежала одна серед цієї білої кімнати. За вікном світило сонце, спілкувалися горобці. Звідти, з відчиненої кватирки, долинали звуки автомобілів, чиїсь голоси, шарудіння гілок дерева та легкий подих літнього вітру. 7.06.2009р.

35


КОХАННЯ З ФАТАЛЬНИМ КІНЦЕМ има. Морозний ранок. Вулиця. Одинокі перехожі, закутавшись у теплі шарфи, кудись поспішають. Чорні та сірі пальта, темні парасолі, хриплі голоси минають її ніжне тіло. Усі вони байдуже проходять повз неї, не звертаючи, чи то не хотячи звернути, на неї увагу. Їм не крається серце, не тьохкає щось в душі, бачачи голе тіло, яке лежить на морозному снігу. Термометри показують -12. Типовий пар виривається з уст перехожих на волю і рівно летить до небес, що покриті хмарами, довершують цю бездоганну сіро-чорну картину. Вона безпорадно лежить на снігу, голим тілом доторкаючись до колючого, мов тоненьке скло, морозного снігу. Їй боляче. Боляче не лише зовні, а й куди гірше в середині її великої та просторої душі. Вона мовчки залишається лежати, не звертаючи уваги на ниці та байдужі погляди людей. Вони їй бридкі. Вона їм бридка. Весь світ перетворився на бридку сіру завісу тютюнового диму, за якою сховалися зелені дерева, новорічні ялинки, розваги, сміх, солодощі, совість. Усього цього не має. Є лише бездушний світ, в який її кинули. А ще недавно вона була предметом кохання, ласки, любові, добра. Його теплі руки огортали її тонкий стан, голубили, милувалися її зашарівшимся обличчям і кохали, безмежно кохали. Кожен подих його був наповненим цим прекрасним почуттям. Пар, що піднімався, тікав кудись вгору, до хмар, до Купідона, вище грішної землі. Все було і ось вже немає. Вона безпорадно лежить голою на снігу. Починає падати сніг. Він, своїми лапатими руками, огортає її ніжне та ще трішки тепле тіло. Його пустинний голос кличе її: «Ходи зі мною у вічні сніги. Я тебе не скривджу, не дам з тебе глузувати, я тебе просто закрию від всіх. Ти будеш позбавлена саркастичних посмішок, бридких поглядів, колючих слів, смертельних зрад. Я віддам тобі моє льодяне серце, і воно, будучи в твоїх теплих обіймах, розтане, ставши білим паром, який підніматиметься до безневинних небес». Слова й далі лунали, але вона не піддавалася. Їй хотілося просто замерзнути, не проронивши ні однієї сльозинки. Вона вже відчула біль зради, тому була недостойна жити. Вона не хотіла далі

З

36


існувати в світі, сповненому брехні, підлості, зрад. І зараз бажала б замерзнутиа і відлетіти сама туди, де мир, спокій, де народжується білий сніг – в небо. Воно б її прихистило, дало б їй шанс жити вічно в коханні, в щасті, в радості. Вона так хоче залишити це грішне тіло і тихо та беззвучно піднятися просто вверх, де її душа знайшла б тисячі, мільйони схожих на неї, які були закохані, але яких безжалісно зрадили. Вона лежала на холодному снігу. Її тіло вже вкрилося покривалом зими, а на обличчі, рум’яному від морозу, залишились лише сніжинки, які покрили її. Вони сховали її тіло від усіх, навіть від неї самої. Її вжене було тут, на грішній землі. Її вже немає тут, але і не чекають там. Вона – червоногаряча троянда, стала предметом зради. Хоча й вважається символом вічного кохання. 7.06.2009р.

37


Я ЖИВУ!

Я

живу! Так, я живу! Не перебуваю, не існую, а живу! Невже для цього багато потрібно? Невже лише я один справді

живу? Кожний новий день приносить мені новину, дарує якусь несподіванку. Буває, що погану, буває – що добру, але ж новину! Але ж буває! Не забуває про мене, не оминає мій дім, не вривається в мою душу. Я живу! Щоранку в моє вікно або зазирає сліпучо-жовте ранкове сонце або стукає романтично-ритмічний дощ. Вони теж про мене не забувають, не оминають мене, не ображаються на мене. Не зраджують. Невже цього мало? Невже я не можу заявити на весь світ: «Я живу!»? Щодня я сідаю за комп’ютер. Щодня ми з ним спілкуємося. Я швидко та не завжди ніжно натискаю на клавіатуру, але набираю текст. Я не завжди пишу про себе, але ж пишу! Хіба лише за це не потрібно дякувати Богу? Невже лише цим не варто гордитися? Щовечора з мого вікна видно моє ж місто. Інколи – сповнене холоду, інколи – радості, тепла, інколи – дитячої допитливості та метушливості, але воно – моє! В ньому я знаю все: кожний куток, 38


кожний вигинистий поворот річки, кожний будинок, кожну вулицю. Ми вже 17 років з ним живемо душа в душу. Буває, прогулюючись по його вуличках, ми спілкуємося. Він розповідає про себе, свої справи, настрій, а я – про себе. Ні, я з ним не говорю словами, а спілкуюся душею. Ви б знали, який він уважний співрозмовник, надійний друг, гарний порадник. Він обов’язково тебе вислухає, щось тобі порадить, заспокоїть… Невже за це не потрібно дякувати? Невже за це не варто бути вдячним? Моя мама – найрідніша та найкраща в усьому світі! Вона знає мене краще, ніж сам я. Лише їй не потрібно нічого говорити, адже достатньо поглянути в її добрі очі – і вже знаєш відповідь. Невже за це не потрібно бути вдячним? Невже, маючи це не варто бути щасливим? Мої друзі. А вони в мене є! Прикольні, не звичайні, гомінкі, розважливі. Усі вони – це теж щастя. Усі вони – це теж життя! Наставники. Як мені поталанило з наставниками! Усі вони мені допомагають, завжди добре порадять, завжди похвалять, хоча не завжди є за що. Невже цього мало? Невже заради цього не варто щодня прокидатися? Невже за це все не потрібно молитися? Невже це все не називається – життя? 7.06.2009р.

39


НА МОЛЬБЕРТІ НЕБА овто-туманне небо готується сховати сонце. Великі розлогі дерева служать для нього останнім прихистком. На бруківку падають перші краплі веселого та нетривалого літнього дощу. Вони потрапляють в пильну засідку й миттєво зникають. З неба, сповненого жовтих хмар, летять нові краплини, які миттєво вкривають усе під ним. Вони падають на асфальт, землю, каміння, троянди. В їхні обійми потрапляє все, після чого вони повільно перетворюються у невеличкі озерця. Люди називають їх калюжами. Несподівано цей краплинопад закінчується, а царювати на землі знову починає лагідне сонце. Вулички оживають. На них з’являються дещо налякані люди, в руках яких парасолі. На їхніх обличчях сяють усмішки, а свіже повітря змушує легені вдихнути більшу, ніж зазвичай порцію кисню. Небо починає бути схожим на золоте покривало, що надвисло над землею, коштовним каменем з якого виглядає сонце. Цю картину важко описати. Невимовна палітра неба поступово змінює відтінок на рожевофіолетовий. О, як прекрасно спостерігати за цією чудовою та живописною картиною природи! Неправильні обриси хмар виділяються дещо темнішими відтінками на фоні, очі від якого відвести не можливо. Біля будинків стоять зачаровані люди. Вони вмикають камери мобільних телефонів, фотоапарати, відеокамери. Це дійсно виставаживопис, яку нам показує небосхил. Я боюся відвернути очі, а тим часом за горизонтом світлішає. Здається, що це підсвітка країв вітрини, яку називають небесами. Все так довершено, правильно, гармонійно. Здавалося б, що це картина якогось талановитого художника, але – ні. Ця картина створена природою, до того ж вона не стоїть на місці й змінюється. Золотисте руно починає змінювати фіолетово-рожева тканина, яка шовком лягає на пухнасті хмари. Вони розпливаються, виділяючись справжніми земними островами на небосхилі. Сонце сідає. Його жовтий диск вже на половину занурився в потойбіччя. Навколо нього світиться золотистий німб, який яскраво

Ж

40


підкреслює основну експозицію виставки. Виставки, яка має просту назву – захід сонця. Здавалося б, його описували тисячі людей в творах, картинах, фотографіях. На його честь писали вірші, оди та поеми, а воно знову нас дивує. Його невимовність причаровує та не дає звести з неба очі. Ось сонячний диск сховався повністю, а сяйво його променів ще залишилося з планетою. Золотиста аура вже майже зникла. Висвітлюється інша картина-анімація: контури трьох дерев написані золотистою фарбою. Вони купаються в останніх променях сьогоднішнього сонця, але роблять це якось особливо, незвично, неприйнятно. Мені не вистачає слів. Десь в зеніті неба з’являються пухнасті хмаринки, розміром з пір’я. Вони, наче написані невпевненими мазками білої фарби. Їхня білизна переводить погляд туди, де сонця вже давно немає, але з’являється інше чудо: сріблястобіле пасмо хмар розгорнулося на небозводі. Воно розділило мольберт на дві частини: блакитну та фіолетово-рожеву. Вони контрастують, але доповнюють одна-одну ідеально.

41


Промені від сонця вже мляво покидають землю. Вони ховаються, забираючи з собою ласкаво-задушливу спеку. Починає повівати прохолодний вечірній вітерець. Він розносить свіжість по напівпустим вулицям охопленого живописом міста. Зелені дерева, росянисто-різнобарвні квіти, дзюркотливі фонтани, дзеркальнокаламутна річка, блискучо-мокре каміння давнього замку, силуети мобільних веж, контури багатоповерхівок, слід від літака, помах крил перших нічних метеликів… Усе це – пейзаж після заходу сонця, в ту коротку мить, коли жовті вуличні ліхтарі ще не ввімкнулися, сонячні промені не зникли, а пух тополі ще не кружляє в повітрі. Усе це – дивний вечір 25 червня 2009 року в старовинному містечку Теребовля. 25.06.2009р.

42


ПРОСТО ДРУГ ін поспішав по справах, мимоволі милуючись осінню. Холодною порою року, яка змушувала підводити підсумки, робити висновки. Їдкий вітер морозно охоплював обличчя та руки. Він поспішав по справах… Напроти нього йшла дівчина. Знайома дівчина. На її обличчі засяяла посмішка, а він, натомість, привітався. Її він знав не довго, але йому вона присвячувала свої таємниці. Саме з нею вони разом могли поговорити про життя, як люди, котрі знали одинодного десятки років. Хоча їхнє знайомство відбулося лише 2 роки тому, та й то було лише знайомство. Їхня розмова почалась, але не зі звичних: «Ти куди?», як між багатьма однокласниками, з якими провчився десять років, хоча про них майже нічого не знав, а із інших, доросліших слів: «Як життя?». Вона почала розповідати. Так, вони не бачилися лише близько місця, якраз після того, як вона із ним зустрілася, щоб попросити поради. Вона з ним радилася. Та що там радилася – довіряла йому. Тепер вона розповіла, що ось вже тиждень зустрічається з іншим. Але його цікавило не те, а надзвичайний блиск у її очах, який вмикався при зустрічі із ним. Вона розповідала – він слухав, а потім – навпаки, але вони розмовляли. Вона пішла разом із ним, хоча їй було не по дорозі. Вони спілкувалися… Пройшов час. Вона вже зустрічалася з іншим, але з ним все ж продовжувала говорити із блиском в очах. Вони були різні ззовні, характерно, манерно, але не в душі. Вони були друзями душевно, хоча й не прожили все життя разом. І, головне, блиск в її очах – він щоразу з’являвся разом із ним: просто другом… 19.10.2009р.

В

43


ОДНА ІСТОРІЯ ПРО НЕЇ шов сніг… Звичайний лапатий сніг. Його посланці – сніжинки – пробивалися крізь пітьму туману. Кроки були важкими та невпевненими. Каша із вчорашнього снігу та теперішньої температури в «+4°» змушували пішоходів та водіїв бути обережними. А лапатий сніг все падав красивою стіною перед кожним світлом автомобільних фар. Туман сильнішав. Її руки дещо змерзли, але продовжували стискатися в кулаки у кишенях. Тепла шапка була наповненою мокрого і важкого снігу. Червоний шарф виглядав безпорадним на її тендітних плечах. А йти все важчало… Безсердечні та нервові автомобілісти, занадто яскраве світло фар, безнадійні погляди останніх пішоходів, бездушний туман, - усе це поставало перед її очима. Вона не бачила дороги вперед, але і не оберталася обличчям назад – до вітру зі снігом, який продовжував її підганяти. Вона бігла вздовж дороги, не бачачи проблем інших: не можливість вчасно приїхати додому, в тепле коло сім’ї, через завалені снігом автобуси із людьми всередині… Усього цього вона не помічала. Просто йшла, не знаючи куди і не обертаючись назад. Вздовж доріг висіли біг-борди з усміхненими обличчями кандидатів у президенти, гаслами про їхню працю, можливість почути кожного та те хто з чийого боку. Вона не помічала і цього. Просто продовжувала йти вперед, не знаючи яким він буде. Насправді, вона просто втекла. Намагалася втекти від світу, в якому не бачила свого місця. Її кроки важчали, але вітер не давав їй зупинитися, продовжуючи підганяти дівчину. Вона йшла… У вечірньому небі пахло свіжою ялинкою, Новим Роком, святом… Цей запах, змішавшись із туманом та снігом, окутав землю. Все готувалося до свята. Останні пішоходи поспішали встигнути додому, залишаючи після себе відбитки в мокрому снігу, які швидко замітало новим снігом. Поруч із людьми бігали голодні собаки, їжу яким у таку непогоду було знаходити неймовірно важко. В їхніх очах кожен виглядав жертвою та поживою, але щось в останній момент не

Й

44


дозволяло їм кинутись на перехожого, залишаючи лише оскал в погляді та слину на зубах. Вона далі продовжувала йти. В її голові одночасно лунали тисячі думок. З її очей потекли сльози… Але не сильні, не рясні, не гарячі, а такі ж як вона – безчуттєві та байдужі. Дівчина їх не витирала, а лише намагалася на них не зважати. Щось кольнуло біля серця. Укол був не надто сильним, але змусив її зупинитися. Холодні руки довелось витягнути із не менш холодних кишень шкіряного пальто. Вони не слухалися своєї власниці і ніяк не хотіли розтискатися із знайомого положення. Кроки, точніше їхні сліди, почало замітати. Здавалося, що сніг буде падати вічно… Вона обперлася об стовп із якимось дорожнім знаком на узбіччі і так опустилась до сидячого положення. Її очі байдуже дивилися на оточуючий світ, руки мимоволі піднімалися до уст, а останні не випускали пару. З очей капали сльози. Вони марно намагалися розтопити її серце, щоб достукатись до душі. Перед нею відкривалась панорама на майже порожнє шосе, десь далеко за яким, прожекторами світилося місто, сповнене новорічних клопот, гірлянд, вогників, зелених ялинок та … любові і тепла. Це було місто в якому для неї не знайшлося місця. Цей багатомільйонник поглинув тисячі нових, чистих людей, але не її. Вона не здалась, хоч і не була щаслива… Її божевільні очі шукали автомобіль, під який можна було б стрибнути. Вона хотіла підти із цього міста – і пішла, покинути цей світ, але… не наважувалась цього зробити. Сніг перестав падати… В її кишені задзвонив мобільний телефон. Рожевий телефон, на якому було безліч царапин. Він так по-знайомому заграв… Вона стрепенулася. На хвилинку наче вилетіла із свого світу і поглянула на екран. На ньому висвітлювався знайомий номер, над яким світилось ім’я Сергій. Вона натиснула зелену клавішу, після чого вже нічого не говорила, а лише слухала, слухала, слухала… Кожне наступне слово, яке долинало з іншого міста, іншого світу, дедалі гірше розбиралося, а губи її лише безшумно намагалися щось сказати… 45


Очі повільно заплющувалися, а перед ними повставала пелена з туману, за яким було видно жовті вогні міста… Долоня повільно розкрилась і телефон випав на холодно-мокрий сніг. Дорога пустувала, а десь, за цим шосе, в ненависному їй місті, били куранти, вилітали в повітря феєрверки, на майдані Незалежності роздавалися слова Прем’єр-міністра, а з телевізора одягнутого в рукавиці Президента. Ці слова були звернені до мільйонів таких як вона – знедолених та вигнаних із рідної країни, не підкорених розбещеними та холодними містами, викреслених із рідних світів людей…

Сніг уже давно перестав падати. На небі стали виднітися зорі, далеке місто, наче привид почало світитися сяйвом прожекторів, лазерів, неонових вітрин та плазменних екранів. На небі байдуже світив місяць, а біля нього яскраво світила вона. Нова зірка, яка 3 хвилини не дожила до нового 2010 року. Вона просто світить, бачачи під собою все: безглузді червоні серця на білому фоні невідомості, сині крижані обіцянки на фоні сніжної пелени, жовті пальці чуми на синьому фоні… Вона бачила все: і мільйони таких же як вона людей, які снують по землі, заради того, щоб 17 січня вже нового року зробити чергову помилку, і тисячі вигнаних великими містами людей, і … маленький рожевий телефон біля свого замерзлого тіла.

46


Вперше їй захотілося вернутися із цього небесного раю вниз, до безглуздого світу живих. Їй понад усе хотілося почути слова Сергія, але було вже надто пізно… Вона зробила свій вибір. Вона проміняла земні муки серед живих на вічне щастя серед мовчання. Мовчання, яке зводить з розуму, в якому не можна закричати і не можна викинути спогади. Спогади про грішне земне, але ЖИТТЯ! 06.01.2010р.

47


ВІН ЗНАВ… армурове склепіння величного темно-сірого неба, сповненого туманом важких сніжно-зимових хмар, надвисло своєю масою над невеличким провінційним містом… Перші тіні-сутінки, які поступово оволодівають маленькими вуличками, дорогами із мокрою бруківкою, вітринами неонових ламп магазинів, потужними мурами давнього замку, який охороняють вічні дубисторожі, поступово запалюють перші жовтяво-мутні вогні старовинних, наче кованих із заліза козацьких шабель ліхтаріводинаків. На поодинокі оазиси брудно-сірого, кольору неба, снігу починають навалюватися своїми важкими тілами краплини холодного дощу… Їх нас собі відчувають і мокрі голі дерева, які час від часу прогинаються під ударами вітру, і дахи будинків, у середині яких гамірно, і поодинокі ворони, що кружляють, наче стерв’ятники над здобиччю… Неквапно із цих крапель-тіл утворюються каламутнотемні калюжі, які тьмяно відбивають сяйво надвисших над ними ліхтарів… Дощ продовжується, змішавшись із туманом, утворивши темно-вогку пелену неприязності над містом… Люди кудись снують-ходять, залишаючи за собою сліди в сніжно-дощовій каші. Радіо неквапливо програє пісню Могилевської «Відірватись від землі», за вікнами автобусу пролітають дорожні знаки, світлофори, дерева… В салоні незвично людяно… Панує тиша, яку ледь-ледь порушує музика, що доноситься із колонок… Сонні погляди пасажирів дивляться в нікуди. Зупинка. Двері зі скрипом відкриваються і в автобус, разом із клубом зимово-свіжого повітря заходить маленький хлопець 6-ти років із мамою. В нього в руках велика книга, яку він неквапно гортає. Особливої уваги на нього не звертають, продовжуючи закривати очі і намагатись зручніше вмоститися на власних сидіннях. В його погляді читаються і цікавість і злість. Очі хлопчика піднімаються і з допитливістю та пильністю дивляться в очі пасажирів. Останні намагаються їх сховати або відвести погляд… Вони пробують затулитися від його очей газетами чи мобільними телефонами, а він спостерігає, не говорячи ні слова. У його очах немає допитливості чи

М

48


незнання. В них байдужість і… досвідченість. Вони не просто хочуть побачити обличчя кожного, а проникають в душу, торкаються проблем і… не відпускають, не дають можливості відвести неприємний оскал з себе. Вони чатують і заворожують, ловлять і тримають на гачку. Вони не відпускають, а привласнюють, читаючи життя кожного. Два маленькі кришталики бачать долю, минуле і, навіть дещо більше, в кожного. Вони просто пильно бачать події, картинки, кадри… Автобус повільно гальмує… На зупинці знову заходять люди. Салон ще більше наповнюється… Хлопчика дещо затисли, але він продовжує свій гіпноз. Його погляд снує, наче привид від обличчя до обличчя, від життя до життя і повільно зосереджується на старечому обличчі мужчини. Той теж пильно подивився на малого. Вони уважно розглядали один-одного. Складалося враження, що ці двоє читають долі один одного. Вони не відволікались, не спускали очей, не кліпали… Несподівано малий підійшов до нього і промовив: «Ви теж?». Мужчина ствердно закивав. «Але… Ви ж не… Чому ви такі спокійні?», - питання лунали без перестанку, намагаючись знайти відповідь в очах мужчини… «Я теж... Я просто йду…», - прошепотів чоловік. Двері знову відчинились. Мужчина повільно вийшов, усміхнувшись на прощання хлопчині. Той сів на його місце і довго дивився в слід незнайомцю. Його дитячі очі, які до цього виглядали надто серйозними почали випускати на волю маленькі сльозинки… Він притулився до вікна і до кінця дивився за ним, поки автобус не рушив. Але щось заважало рухатись далі. Водій ще раз, сильніше, натиснув на газ і відчув, що якась річ перешкоджає рушити. Ще один удар на педаль газу і колеса переїхали перепону. Але на неї ж наїхали задні. Водій нервозно вдарив в кермо і вийшов. Хлопчина закрив очі і не зупиняв сльози які котилися… Пасажири подивились на нього і здивувались, чому він плаче. Мати запитала: «Що з тобою?», а в той момент почувся крик знадвору: «Швидку, швидку!». 49


Вони йшли додому… Був ранок. Вони: мама і син… Їхні сліди одразу ж залишалися в мокрій каші снігу та води… Дощ продовжував падати, вітер трохи неприємно дув в плечі. Вони йшли мовчки, лише в голові хлопця лунали слова: «Він пішов. Так впевнено і з посмішкою. Я такого ще не бачив. Зазвичай люди плакали і молились, а він усміхнувся і пішов… Чому? Що це? Невже він знав що там краще? Невже я знав про це не один? Невже я, ангел, бачу тут, на землі, подібних мені? Невже вони, нарешті, зрозуміли, що це не кінець, а перехід в інший, кращий світ?» 09.01.2010р.

50


МАРАФОН Йшов пухнасто-лапатий сніг. Він налипав на деревах, перилах, накопичувався на дорогах. Густа сніжно-дощова каша під ногами заважала йти. Починало вечоріти… Він біг. Його великі кроки здавалися незграбними, зокрема через втому. Він біг… Йому не можна було зупинятись, йому не варто було відпочивати зараз, вдень, коли видно дорогу, хоча й пасмурно. Дещо густий туман суттєво заважав, але це було ще давно – зранку. Тоді все лише починалося: його біг тільки набирав оберти і от, вже скоро кінець. Скоро він досягне мети, прибіжить вчасно. Залишалося лише декілька годин. Це і було його найсуттєвішою підтримкою. Ноги починали боліти, пара з уст не давала можливості ковтати, а шкіра рук дедалі більше червоніла… Він біг… Повз нього проїжджали автомобілі, автобуси із зацікавленими очима пасажирів… Усе це минало, а він залишався, продовжував невідворотно бігти. Залишалась година. Остання година, яка була покрита темними вулицями, мокрою бруківкою дороги. Він падав, але піднімався, зупинявся на секунди, але одразу ж продовжував бігти вперед. Спина страшно боліла, рук він вже не відчував, піт стікав по розпеченому тілу… Він добігав свій маршрут. Він підбігав до фінішу. Першого у його житті. Він знав, що десь трішки ззаду біжать інші, яких він зобов’язаний обігнати, знав, але вже не міг пересуватись. Він вимушено зупинився. Його ноги жахливо зводило, пальці рук вже не стискалися в кулаки, спину просто пекло. Залишалось зовсім мало – 10 хвилин бігу. Це були останні моменти, які потрібно було подолати, під час яких жодним чином не варто здаватися. Він знову рушив. Сніг бив по обличчі, холодний вітер ніяк не міг зняти жахливий жар… Він вже не біг. Це були останні кроки його марафону. Десь там, метрів через сто був фініш. Десь так же позаду були найближчі конкуренти… Він зібрав усі сили і чкурнув вперед. Його очі були вже заплющені, а ноги тяглись. Ось-ось довгоочікуваний фініш. Ще декілька кроків, декілька моментів… Ще… Він падає… Він падає і … руками дотягується до 51


заповітної білої стрічки фінішу. Вони не слухаються, але він намагався просто її перетнути, переповзти... Він впав… Його очі були ледь-ледь відкриті, рука на лічені сантиметри перетнула лінію фінішу, але він не вставав. Сонце повільно піднімалося. Сніг продовжував мести, замітаючи його простягнуту закам’янілу руку. Він зробив своє. Він добіг… Він переміг… Він виконав свою задачу – перемогти. Він досягнув мету свого життя. Лише серце не встигло за нього порадіти, на соту долю секунди зупинившися раніше за його руку… 11.01.2010р.

52


ШУРХІТ МИНУЛОГО урхіт паперу, жовтявого кольору… Це так незвично. Замість стукоту клавіатури цей папір, цей шурхіт, це минуле… Воно повільно перевертається разом із кожним листком, видертим із зошита, де написаний вірш. Ось таке-то минуле, ось такто його легко пригадати… Не знаю чому саме зараз я вирішив згадати… Мабуть, настав час. Час, який з’являється у кожної людини, який дарується, щоб вибігти із потужного потоку людей, відділитись від них і трішки посидіти на самоті із своїм минулим… Во��о тебе не переслідує, але і ти не хочеш його жмакати і викидати наче старий, невдалий вірш… Ти просто хочеш трішки поностальгувати. А ностальгувати є за чим. У старих чорновиках згадки про школу, про минуле, яке вже не забудеш… У віршах: долі, моменти минулого, в фотокартках епізоди, але теж минулого… І в собі ти бачиш також минуле. Повільно починаєш порівнювати свою стару, першу, фотографію із власним дзеркальним зображенням… А ти змінився. І світ навколо теж змінився. Він перестав бути величезним та неприступним… Він перестав бути таким прекрасним… Ти вже не віриш у чудеса, не питаєш кожні декілька секунд «Що це таке?». Тобі стало не цікавим це. Тобі став не цікавий ти сам... От і вирішив ти подивитись, може якраз щось згадаєш… Ти згадуєш випускний, комп’ютер перемотує кадри того вечору… Віньєтка показує кадри із життя останнього шкільного року… О, Боже, як же все змінилося! Як же все пролетіло. Воно на дикій швидкості промчало повз тебе, а ти і не звернув на це увагу. А воно пролетіло, залишивши за собою лише спогади, фотокартки, вірші, подарунки, сльози та сміх… Усе це тепер доводиться згадувати… Шурхіт паперу продовжувався. В голові виникали тисячі згадок, в ній вирували мільйони питань. Тобі одразу захотілось побігти в школу, завітати в кабінет, де ти вчився по третій клас, піднятися на другий поверх і зайти в тобі рідні 15-ий та 35-ий кабінети. Подивитися на твого класного керівника, але вже по-дорослому. Зайти в учительську, потиснути вчителям руки, привітатися із ними, згадати різні моменти, сісти за свою парту. Хоча, їх було багато…

Ш

53


Сісти і самому, в тишині, згадати які тут були ситуації. Подивитись на класний куток і заплакати… На ньому досі написано «11-Б». Час тут зупинився… Все завмерло, щоб дати тобі ще один момент насолодитися минулим, побути у ньому самому, щоб дочекатися перших школярів-друзів, щоб перевести годинник, щоб урок закінчувався швидше, щоб літом когось облити з півторалітрової фляги водою, щоб забігти в спортзал, де ти останній 11-ий клас ганяв з однокласниками в баскетбол… Зайти в кабінет до директора, сісти біля нього і вперше спитати: «Як життя?». .. О, Боже, як же це все пролетіло, безслідно минувши і залишивши натомість лише пам'ять… Не плач, не плач, ти сам собі прошепочеш і… не втримаєшся: відкинеш зошити, фото, ляжеш на диван і … просто поплачеш… Як же ти багато не встиг, як же ти багато хотів, як же ти мало зробив… Шурхіт паперу, жовтявого кольору… Ти його складаєш назад в папку і йдеш на роботу, щоб трохи розвіятись, а там – працюєш, працюєш, затримуєшся, щоб якомога довше не нагадувати собі про минуле, щоб не дати спогадам заполонити твою голову, щоб не дати сльозам виступити на твоєму обличчі… 08.01.2010р.

54


СПОГАДИ исокий ліхтар виділяє жовто-мляве світло. Його усього обліпило білосніжним лапатим снігом, який продовжує падати вниз. Автомобільні фари раз-у-раз виринають із темряви і сліплять перехожих, які снують нічними вулицями… Туман починає сильнішати… Стіни снігу стає видно лише під світлом ліхтарів, вітрин чи автомобілів. На темно-загадковому небі ледь-ледь видним стає туманний місяць. Його бліде сяйво долинає наче звідкись з-за снігу… Місто продовжує жити. Обличчя людей закутані у шарфи, підняті коміри, капюшони… Усе ховається, намагаючись захистити себе від холодного вітру, сильного снігу… Продовжується спішка, заміняючи повільну ходьбу дня… Ніч огортає місто. Звідси, зверху, не видно ні ліхтарів, ні вогників в оселях, ні міста, яке поглинув потужний сірий туман… Видно лише місяць. Тут його світло теж ледве виривається з-під снігу та туману, але він продовжує жевріти… Білосніжне покривало зими, піклуючись, огорнуло землю… Давно вже не було такої сніжної зими у цьому ХХІ столітті. Завжди було малосніжно, холодно, мало морозно… Знову все якось змінюється, повертається назад. Можливо, це ще один маленький шанс для кожного повернутися у минуле, виправити деякі помилки, зробити те, чого не встиг раніше, трішки більше приділити уваги тим, кого зараз немає… Можливо, це найбільший подарунок у житті кожного? Можливо, другого такого вже більше не буде і ним обов’язково варто скористатись? Можливо, але цього ніхто не робить. Я намагаюсь відволіктись від дитячих спогадів, які знову нахлинули без попередження. Вони полонили душу і залишаються там… Так, колись усе теж здавалося великим і неосяжним. Кучугури снігу були м’якими, теплими, білими-білими… Місто здавалося особливо величним, а місяць світив значно сильніше… Тоді усе було трішки іншим. Хотілося кудись мандрувати, осягати незнані світи, бігти світ за очі, щоб побачити що робиться там, за обрієм, де заходить сонце… О, а як тоді заходило

В

55


сонце! Воно рожевим пасмом огортало небо і, відбиваючись від сніжної землі, повільно закочувалося кудись за замком… Тоді усе було по-іншому: зрозумілішим був цей світ, добрішим, казковішим… Свято Нового Року було наділеним не запахом хвої, а ароматом казки і нетерпіння… І фільми показували не американські, і в кінці був не «хеппі енд», а «щасливий кінець», і дитячі історії були якимось правдивішими… Тоді все було іншим… Ми були іншими: добрішими, наївнішими, цікавішими та … простішими… Ми не намагалися замкнутися в собі, не хотіли стати депутатами, підприємцями чи філологами… Ми хотіли вирости і … і ось: виросли. Нажаль. Ми вибігли із такого рідного нам дитинства, і опинилися тут – в дорослості і порожнечі… Ми потрапили у інший світ, але не той, що за обрієм сонця, а той, що живе паралельно із дитячим, той що співіснує. Він позбавлений казковості та наділений турботами і проблемами… Він не злий, бо і у ньому є радості, приємності, щасливі моменти, але немає казковості, аури доброти і наївності… І зараз нам залишається лише згадувати захоплююче дитинство, яке ми покинули так квапливо, що забули на нього вдосталь надивитись… Ми вбігли в швидкісну електричку із назвою «Доросле життя» і продовжуємо у ній їхати аж до кінцевої зупинки. А за її вікном мете лапатий сніг, світить жовтявим сяйвом вуличний ліхтар і дме холодний зимовий вітер… 22.01.2010р.

56


АНГЕЛ дного разу спустився на землю ангел. Він довго блукав сповненим млявого неонового світла містом, з цікавістю дивився на людей, які проходили повз нього. На їхніх обличчях не було почуттів, лише якісь гримаси. Вони бігли, поспішали, штовхалися. Ніхто не помічав його, ніхто не допитувався у нього про його крила. Людям здавалось, що це звичайний актор у власному костюмі. Ніхто не вбачав у ньому святості. Він почав говорити до людей, підходив до випадкових перехожих і усміхався їм. Це дивувало. Ні, це викликало обурення, ляпаси, стусани, лайливі слова… Він відходив і йшов далі, намагаючись побачити у цьому натовпі хоча б одну Людину. Повз нього проносились сотні осіб, які минали його… Він зупинився. В його очах читалося нерозуміння, здивування… Він опустився до них, на землю, щоб їм допомогти, а вони цього не хочуть… Їм, виходить, краще мучитись, плакати, тікати, аніж щось змінити… Вони якісь дивні, не такі, як він собі уявляв. Біля моста стояла одинока дівчина. Вона дивилася у неосяжні води могутньої ріки… У її блакитних водах відбивалося неосяжне

О

57


блакитне небо з білими мазками хмар. Десь вдалині ця ріка зливалася з небом. Незнайомець підійшов до дівчини і спитав чи можна біля неї дивитись на ріку. Вона кивнула головою, навіть не поглянувши на нього. Її погляд, погляд її синіх очей, був спрямований кудись значно вище за цього незнайомця, за цей міст, за цей світ. Вона дивилася на те, як річка монотонно пливе вже тисячі років, на хлюпіт риб у повноводді. Хлопець запитав у неї: «А що ти розглядаєш?». «Красу природи», - відповіла вона. «Але ж це просто річка», - здивувався незнайомець. «Це – найбільше чудо», - відповіла дівчина. «Скажи, невже ця річка змушує тебе милуватись, вірити, усміхатись?», - не припиняв задавати питання хлопець. «Так, а хіба тебе ні?», здивувалась вона. «Але ж краса не у воді, а в небі, яке відбивається у ній, не у хлюпоті риб, а у польоті птаха, не у земній красі, а у…», його перервала усмішка дівчини: «Ти кумедний! Невже ти не бачиш того що я?». «Невже ти не бачиш моїх крил?», - прошепотів ангел. «Бачу», - без емоцій відповіла вона. «А чому ти не дивуєшся? Не розпитуєш мене?». Вона подивилась на нього і усміхнулася. В її синіх очах відблискували і хмари, які бігли по блакитному небі, і води річки, і він. Він ще декілька миттєвостей стояв зворушений і німий. Вона вже відвернула від нього свій погляд і знову зосередилась на природній красі. «Ти теж ангел?», - невпевнено запитав хлопець. «Ні, але мені це часто кажуть», - заперечила дівчина. «А що ти зробила? Чому в мене так сильно почало битись серце? Чому я відчуваю себе якось незвично?» , - продовжував сипати питаннями ангел. «Ти закохався», - незворушно відповіла вона. «Закохався? А що це таке? І чому ж твої слова так мелодійно-легко звучать?», - ніяковіло запитав він. «Це і є кохання. Ах, так, ви ж про це не знаєте. Ви ж не страждаєте у раю. Так?», - запитала вона. «Ні, ми не страждаємо. А це страждання? Невже воно таке притомно-приємне?», - запитав хлопець. «Ех, ні… Це кохання, це початок, а далі буде страждання», відповіла дівчина. «Це як наркотик? Спочатку ейфорія, а потім 58


звикання і»… «Смерть», - холодно відказала вона. «А можна вилікуватись?», - запитав він. «Можна», - сказала вона. «А як?», продовжив питати хлопець. «Коли вона щаслива – щасливий він», відповіла дівчина. «А ти щаслива?», - запитав він. «Ні», - усміхнулась вона. «А чому ти смієшся?», - здивувався він. «А це найлегший спосіб не заплакати», - відповіла вона… Він відлітав. Він змушений був відлітати. Вона дивилася на нього тим же поглядом, тими ж очима… Він піднімався в небо, сумуючи за землею і … усміхався… 24.01.2010р.

59


КЛОУН ін вперше так хвилювався, коли виходив на сцену. На його обличчі читалась аматорська невпевненість та обережність. Він ще ніразу за останні 10 років не був на стільки серйозним. Там, за величезним закуліссям ховався надзвичайно великий зал голодних очей. У ньому були сотні різношерстих людей, які чекали від нього лише одного: гумору та жартів, сміху та приколів, веселощів та забуття. Їм так подобалось приходити сюди щоб просто забувати про навал проблем, які на них чатували звідусіль. Вони хотіли, перш за все, побачити в ньому не людину, не особистість, а лише клоуна, який ніколи не буває сумним, який любить, коли з нього кепкують та сміються… Вони жадібно чекали на нього, щоб знову поглинути ауру його веселості та безтурботності. Пролунав перший дзвінок. Пролунав перший дзвінок. Він сповіщав про те, щоб вони готувалися. Готувався і він. Саме йому випадала честь почати і завершити цей черговий концерт радості та сміху. Лише сьогодні його не гримували і не одягали. Клоун це зробив сам. Вперше за останні 10 років його не впізнавали за кулісами, а він не вдивлявся в дзеркало імітуючи сміх… Сьогодні усього цього не було. Було інше: почуття невпевненості та новизни… Пролунав другий дзвінок… Пролунав другий дзвінок: попереджувальний сигнал про те, що от-от шоу почнеться. Шоу, в якому головною зіркою є він – клоун зі слізьми на очах. Зараз він задумався, адже колись його благородна мета: дарувати людям посмішки ось вже як довгі роки збулась… Клоун не очікував що вона буде саме такою. Точніше не вона, а наслідки. Він прагнув дарувати посмішки і гарний настрій. Клоун хотів просто приносити людям щастя: краплинку щастя щодня, щоб його друзям і близьким, та й не знайомим людям – випадковим перехожим – просто хотілося жити. Зараз цього бажання не було у нього самого. Він загубився, заплутався… Його майбутнє покрилось якимось туманом незвіданості та загадковості. У нього просто зникла мета. Він втратив суть життя. І це не відбулося несподівано: прокинувшись одного ранку та побачивши за вікном якусь темряву та падаючий дощ… Ні, навпаки, це збиралося з кожним днем ось вже

В

60


декілька років. Клоун приходив на кожний свій концерт максимально заряджений позитивом, енергією та любов’ю, а покидав його зовсім іншим: виснаженим, нудним і малослівним. Він віддавав публіці все: енергію, жарти, гарний настрій, себе… Клоун був надзвичайно щедрим, а публіка надто багато брала. Вони не розуміли, та й він ще не знав, що з кожним жартом у нього зменшувалася його безмежновелика колись душа… Клоун її роздавав по частинкам і благороднобезкоштовно… Його мрія його ж і поглинула, давши можливість собі здійснившись… Пролунав третій дзвінок… Пролунав третій дзвінок… У ньому почулися шалені оплески публіки, рух заржавілої ширми, останні розмови артистів, потужні удари серця… Все пролунало разом із цим коротким сигналом. Він вийшов на сцену. Його зустріли вже звичні йому оплески, крики і усмішки. Останні продовжувалися. Клоун продовжував йти на центр рідної йому величезної сцени. В обличчя йому продовжував світити яскравий сценічний ліхтар, який рухався тінню за ним. Він йшов і … плакав… Вони його не зрозуміли і продовжували сміятись. Клоун наблизився до мікрофону. Всі затамували дихання щоб почути якісь кумедні слова і зловити потужний потік енергії його привітання, а він … мовчав… Він просто мовчав. Його обличчя розсікла на двоє палко-гаряча сльоза. Клоун стояв і мовчав, хотів побачити у їх очах своє віддзеркалення і побачив: себе з розфарбованим обличчям, величезною шевелюрою, з широкими штанами, в гігантських черевиках. У їх очах він і надалі залишався лише клоуном, артистом, скупченням позитиву. За який отримував гроші… Він продовжував мовчати. А вони чекали… Не на слова, а на жарти та усмішку… Вони не уявляли, що з його уст може пролунати щось інше ніж анекдот, кумедна історія чи смішний монолог… А він боровся із своїм клоуном у душі, щоб почати не як завжди. Він переконував себе: я людина, особистість, я не клоун… Чоловік уважно подивився на себе: чорний строгий костюм, чорні черевики, накрохмалена біла сорочка, краватка темно-червоного кольору… Він 61


це бачив, але не вони. У їх очах нічого не змінилося, як і в середині його надірваної та надщербленої душі. Чоловік почав говорити… Він почав говорити: невпевнено, боячись, але твердо. Максимум зусиль зосередив на те, щоб не випустити на зовні хоча б посмішку. Клоун з усіх сил тримався серйозним… Він говорив. У його словах відчувався відтінок гіркоти та твердості, очі ловили на собі тисячі незрозумілих поглядів із залу та з-за куліс. Але цього не розумів ніхто. Ніхто крім нього. Він вперше з широкої сцени починає розмовляти про щось серйозне та вагоме. Значуще та масштабне… Клоун шукав розуміння… Він шукав розуміння в їхніх очах. Його завданням було донести до людей те, що не все зараз смішно, що потрібно відволіктись на хвилиночку щоб задуматись кожному. Щоб помислити. Чоловік хотів пояснити, що необхідно інколи вириватися із стрімкої течії сучасності, виходити з цього потяга на кожній зупинці на зовні. Він просив їх трішки подумати. Вони мовчали… Перед ним був німий зал, який не розумів його. Перед ним були тисячі людських історійкниг, які він спокійно читав. Минуло 30 хвилин… Минуло 30 хвилин… Найважчих, перших 30 хвилин. За цей час він вже трішки стомився. Люди дещо оговтались і слухали… Чи то від не сподіванки, чи від його вміння красиво говорити, але вони слухали. Не було чути ні кашлю, ні сміху, ні всхлипувань… Зал завмер. Продовжуючи поглинати його енергію і повертаючи йому свою… Вони обмінювалися на фоні громіздкого приміщення, яке наповнилось духом величі та розуміння… Для них він був проповідником… Для них він був проповідником світла і миру у цьому метушливому мегаполісі сучасності… Вони почали по-трохи забувати про те, що на дворі темнішає, що ніч починає покривати собою місто, що час проходить… Вони просто слухали його. В їх обличчях з’являються емоції… Це – усмішки… Усмішки, які виникають у кожного, коли він бачить величезний зимовий ліс, засипаний снігом, неосяжний водоспад, води якого невпинно вирують, чудовий захід сонця, який супроводжує червоно-багряний 62


колір неба, величних лебедів, які гордо плавають, зоряне небо, на яке дивишся через свіжо-тепле літнє повітря… Коли він бачить вічне… Вони теж чули про вічне. Задумувались про це… Клоун зупинився… Він зупинився… Не через те, що пересохло у горлі, а через інше: чоловік хотів подивитись на них… Вони були зовсім інші: їм не було шкода витраченого часу, глядачі не бажали забрати все що у нього було, вони віддали йому частинки своїх чистих душ… Він зупинився, а зал заповнили бурхливі овації. Його засипали квітами… Це був однозначний фурор. Його зрозуміли. Він йшов зі сцени… Клоун йшов зі сцени… Його кроки були не такими як завжди: непевними та змученими. Вірніше, навіть, навпаки: чоловік був сповнений потужної енергії, яка переповнювала його. Він йшов, думаючи про те, що сьогоднішній день в житті цих людей, завдяки цим недовгим моментам прожитий не дарма. Клоун розумів, що сам прожив цей день зовсім не дарма… У нього з’явилась мета… У нього з’явилась мета: те чого йому не вистачало для повноцінного життя. Саме через її відсутність ранки були сірими та однаковими, а майбутнє було покрите якоюсь ширмою-пітьмою… Вона відкрилась і він бачив, уявляв, будував своє майбутнє… Чоловік уже не був клоуном. А став самим собою – особистістю, Людиною… Він спускався сходами концертної зали… Він спускався сходами концертної зали… Його очі горіли якось по-особливому, якесь особливе тепло видавало його серце, він сам був якимось особливим… Після нього зачинились величезні дерев’яні двері входу, а перед ним відкрилась панорама велично-прекрасного мегаполісу, який був окутаний плащем ночі… Біля майдану ходили люди, по дорозі неквапно проїжджали автомобілі, а з неба падав білий лапатий сніг… Саме він, цей сніжинопад, надавав простору легкості та музикальності… В його серці грала симфонія, ним оволоділа краса міста, яке було готове відмовитись від сяйва неонових вітрин на користь блідого світла місяця і зір, які надавали морозному повітрю казковості… Чоловік неквапно ступав по вуличках цього разу сам, ногами, а не їдучи на автомобілі… Він йшов свої шляхом: крізь метушливість до зірок, на які і був націлений його задумливий 63


погляд… І ніхто не бачив у ньому клоуна в широких штанах та шевелюрою… В ньому бачили ще одного романтика сучасності, який був закоханий у власне місто, зоряне небо, морозне повітря, лапаті сніжинки та й, взагалі, у природу, якої в мегаполісі, виявляється, теж не мало, у життя, яким хочеться жити… 31.01.2010 р.

64


ВОГНЯМ НІЧНОЇ ТЕРЕБОВЛІ она манить своєю неосяжною величністю та красою. Нею не можливо не захоплюватися, її вогнями не можливо знехтувати. Усе це: яскраві жовті, зелені та білі вогні, неонові вітрини, кольорові відблиски реклами, золотисті обриси дерев під нічними ліхтарями, дзеркальне відображення околиць у плині річки, поодинокі вогні у вікнах будинків та квартир, неосяжні світила-зорі на темному небосхилі, мляво-туманне сяйво місяця – нічна Теребовля… Усе це – рідне місто, сповнене знайомості та чарівності, усе – моє життя, моє минуле та сьогодення, моє майбутнє… І як би не хотілося пройти повз усю цю красу, але душа не дає утекти звідси, а серце невпинно-швидко б’ючись, просить зупинитися і просто милуватися… При чому, не важливо чи милуватися з мурів давнього замку, чи з пагорбів Плебанівки чи Садів – це не важливо… Важливо, помітити і оцінити цю живописну красу міста, якого ти частинка. Крок за кроком, не поспішаючи, вимкнувши мобільний телефон та забувши про справи, я йду по її вуличкам… По маленьким і великим – центральним. І всі вони різні. При чому не важливо, чи на дворі йде холодний осінній дощ, краплини якого стікають по темній парасолі і падають на вологу землю, в калабанях якої відбивається все: і світло ліхтарів, і фари автомобілів, і перехожі, і хмурне небо, чи під ногами каша зі снігу та талих вод, принесена теплом та пахощами весни, які шукають притулку в серці кожного жителя міста, наповнюючи його незбагненною енергією та легко п’янячи щодня, чи ступаєш по сухій виснаженій землі літа, коли з першими пасмужками та появою прохолодного повітря місто оживає, веселішає, а хмари пилу самі собою зникають, хоча, на їх місце з’являються комарі, чи, ступаючи по білому покривалу сніжної білизни, принесеної зимою, йдучи між стінами добротного снігопаду, який заважає нормально розглядати красу міста, зосереджуючи увагу на собі… Не важливо коли ти йдеш по цьому чудовому місту, важливо інше: ти йдеш ним. Воно особливе, феноменальне, рідне… Можливо, кожен вважає своє місто кращим, найкращим, але важливо бачити у ньому цю красу. Так, інколи, це не легко, коли поруч із прекрасним видно купи

В

65


сміття та потріскані будинки, неприбрані дороги та засмічену річку, але … але ця річка мені дорога, ця дорога мені не байдужа, це місто моє … і воно таким залишиться назавжди… Потрібно лише навчитися ним гордитись та любити його. Важливо навчитись відповідати на питання «Ти звідки?» не невпевнено і мямлючи: «З Тернопільської області» чи «Тернополя», а впевнено і гордо сказати: «Я з Теребовлі!». Яка ж ти прекрасна, о нічна Теребовле… Я не бачив тебе десятки років тому, я не можу порівняти тебе з Нью-Йорком та Лондоном, але знай: ти прекрасна… Залишайся завжди таким рідним теплим, хоча й невеличким містом моєї душі, мого дитинства і юності, містом моїх творів, дум, мрій… 02.02.2010р.

66


А Я Ж ТЕБЕ ЛЮ… ти пам’ятаєш ті сонячні ранки, сповнені тепла, ласки вітру, заздрісних поглядів інших відпочиваючих, теплого огортання тіла морем, лоскотливого бігу морських гребенів? Ти пам’ятаєш теплі ночі біля вогнища в прохолодному гірському лісі Криму? Ти не забув вечірнього мугикання сов, лопотіння крил кажанів у печерах, палких обіймів, гарячих поцілунків, холодних тіней дерев, прекрасного сходу сонця, яке ледве-ледве продиралося через густе гілля лісу? Ти тримаєш в пам’яті захід сонця біля моря, коли його оранжеві промені лягають на тепло-рожеві хвилі і розчиняються в акварелі почуттів? Ти згадав те повільне щезання сонця під воду, коли починав підніматися теплий вечірній вітер, збільшуючи розмір хвиль? Вони так лагідно, так тепло, немов востаннє обнімали ноги і просили залишитись, не йти, просто дивитися на це чудо? Невже ти це все забув? Невже ти забув і нашу з тобою першу зустріч, коли я ненароком впала в твої обійми? Чому ти цього не пам’ятаєш? Чому ти про це не згадуєш? Чому ти про це забув? Невже ти навмисне не відповідаєш на мої дзвінки, не читаєш моїх повідомлень? А можливо, ти дав мені не правильні координати чи просто викинув по закінченні відпустки ту СІМ-карту? Що сталося? Чому в мене назбиралося стільки запитань до тебе? Чому ти, чорт забирай, мовчиш??? Чому? Ти ж не знаєш, як я їхала поїздом додому, а за вікном періщив уже осінньо-тужливий дощ, як сірі будинки пролітали повз вікно потяга і просто зникали десь в далині. Ти не бачив тих холодних облич людей, які дивилися на тебе стомлено-злими очима. Ти не знаєш, що тоді, в потязі, я вперше заплакала слізьми душі. Ти не знаєш цього усього. Воно для тебе закрите, заховане стіною відчуження, яку ти так якісно змайстрував. Ти не чув того дикого крику вдома, коли вночі мені снився ти, твої обійми, палкі поцілунки та теплі руки, які огортали мене любов’ю, а потім я прокидалася і не бачила тебе поряд. Ти не знав того, що я була вагітна. Я й сама не знала. Аж потім, вдома, через тиждень після приїзду я зрозуміла, що нудота кожного ранку – це не акліматизація тіла, а адаптування

«А

67


душі до самотності. А я тобі вірила, довіряла, була впевнена в тому, що це не типовий курортний роман, а кохання, яке підносить людину, дає їй змогу полетіти над грішною землею і голосно крикнути, щоб тебе всі чули: Я закохана! Я щаслива! Ти не знаєш того, як я себе почувала після місяця, коли мій же коханий чоловік пішов з дому, не маючи бажання залишатися із дурепою, яка жила мріями зустрітися із батьком (лише біологічним батьком) своєї дитини. Я хотіла зробити аборт, але мене відмовили. Я жила з чужою дівчинкою, виховувала її, піклувалася про неї, надіючись, що вона буде повністю схожа на мене, але й це, як виявилося, марно. Вона згодом стала така як ти, якраз тоді, коли вже був час йти до школи. Я так боялася того запитання, яке вона мені таки поставила. Її блакитні очі допитливо дивилися на мене, а губи шепотіли: «А де мій тато?» Вона не знала ще суті цього запитання, не розуміла тієї болі, яка виникла в моєму серці? Вона також і не знала, чому я щоночі, після вечірньої казочки, яку їй розповідала плакала. А що я повинна була відповісти? Що я повинна була їй сказати? Твій тато помер в аварії, - ці слова дуже важко видалися мені, але я вимовила їх, тим самим намагаючись поставити крапку в цій історії, яка зламала мені життя, та не змогла. Мабуть, не судилося, так було написано на моєму шляху. Але чому? Чому я повинна була страждати довгі роки через лише одну помилку? Чому таке важке покарання мені дали? Чому? А дитина росла. Ось у неї вже скоро випускний, а я, чи не вперше, тому радію. Нарешті мені буде легше, і вона допомагатиме мені фінансами, бо вчилася все ж на відмінно. Як я цього чекала! Як я дивилася на її вологі очі, які прощалися зі школою. Як мені краялося серце, коли вона гірко плакала за тим дитинством, яке вже пройшло! Але ось вона і студентка престижного Харківського ВУЗу. Здавалося б, що всі небезпеки вже позаду і усе гаразд. Життя почалося налагоджуватися, вона зустріла хлопця в Харкові і дуже часто мені про нього розповідала. Я знала те, що він за неї старший, але я гадала, що кохання – це рушійна сила, яка допоможе їм жити разом, не боячись негараздів та випробовувань долі. Я дізналася і про 68


те, як звуть хлопця моєї дочки, де він працює, хто його батьки. Було приємно чути про їхнє багатство, заробітки, які були через не маленький бізнес – мережу супермаркетів. Все було гаразд. Я нарешті була повністю спокійна і за себе, і за свою дочку, якій нарешті посміхнулася доля, і поки що вона не збиралася відвертатися від молодих. Вони зустрічалися вже чотири роки. Я не бачила за цей час ні її, ні його, бо їм було важко та довго добиратися до мого рідного Дрогобича. Але ми жили з радістю в серці: я, моя дочка, її наречений. Я зовсім забула за той час про тебе. Ти мені не снився, не згадувався, твої фотографії не потрапляли мені на очі. Мені здавалося, що я б тебе навіть не впізнала, якби зустріла. Здавалося… От, нарешті, вони повинні були приїхати до мене додому. Я цілісінький тиждень готувалася до прийому, адже це не гості, а майбутня родина і моєї дочки і, відповідно, моя. Чорний джип повільно в’їхав на подвір’я, а з нього спочатку вийшов один охоронець та відкрив задні дверцята для моєї дочки. О, Боже, як це було незвично! Мою рідну дочку виводили, як королеву з великої, прекрасної машини. Вона одразу ж побігла до мене. Поцілунки, сльози щастя, обійми… Було все, поки з машини не вийшов її наречений – ти. Тоді радість пропала, серце немов би розкололося і я впала. Потім, в лікарні, мені сказали, що саме ти перший викликав «швидку» і супроводжував її до лікарні. Але що ти в мені знайшов зараз? Я ж сивоволоса літня жінка, яка просто хотіла щастя для своєї дочки. Хотіла.. Та ні, навіть мала це щастя. Чому ж ти поїхав зі мною? Невже тебе мучила та несанітниця – совість? Невже, нарешті, ти про неї згадав? Чи ти просто хотів мені допекти, щоб я вже вам не заважала? Ти так зрадницьки мовчав, що хотілося лізти на стіни, які були пофарбовані в білі-білі тони. Я дотепер пам’ятаю той момент. Розплющивши очі, я знову спочатку побачила тебе – моє курортне кохання. Знаєш, а мені, чи не вперше, не хотілося тебе вбивати чи картати, а, навпаки, я була знову щаслива. Я знову була такою задоволеною, як тоді, багато років назад… Я подумала, що навіть нічого і не змінилося з того часу, але ні, змінилося… Пройшли 69


роки, ти зламав долі і мені і моїй дочці. Чого ти хочеш? Навіщо ти живеш? Навіщо ти народився на цей проклятий світ? Сльози… Сльози знову почали литися на цей папір. Він знову мокрий. І знову чорнило вже погано пише. Знову… Чому я тебе тоді не вбила? Чому? Чому замість тебе цей келих вина на вашому весіллі випила моя дочка? Як? Це була твоя помста? Чи, ні, це ти, Господи, продовжуєш знущатися з мене. Знову ти заставляєш мене плакати, битися об холодну кам’яну підлогу і плакати? Це ти?! Авжеж, мовчиш. І він тоді мовчав, коли хоронив сам мою дочку! Він навіть не забрав заяву! Він навіть мені не пробачив. А саме через нього я тут – в цій кам’яній клітці! Не знаю, тобі, мабуть, приємно було дивитися на вираз обличчя прокурора, коли він просив для мене 15 років. Напевне, ти тоді радів?! Значить, ти радий і зараз. А суддя, він повинен був мене зрозуміти! Та ні, я ловила на собі десятки поглядів в яких читалися злісні слова: «Згний в тюрмі!». Так і сталося. Хоча я вже от і відсиділа довгі та безкінечні 13 років. Майже повністю відсиділа, але завтра я помру. Я помру, повішавшись на гратках вікна. Я – помру! Можливо, це потрібно було зробити зразу, коли я ще тільки народилася? Чому я принесла все зло на цю землю? Чому я стала причиною смерті своєї ж дочки? Чому я хотіла бути з чоловіком власної дочки, після того, як він мені зрадив? Чому? І знову «чому»? І знову в мене немає відповідей! І знову я змушена захлинатися гіркими та солоними слізьми смерті. Де ж вона? Де її славнозвісна коса та кістяні руки? Чому їх немає? Чому вона не йде до мене? Хоча, я прийду до неї сама! Без тебе, без дочки, без майбутнього… Я просто завтра повішаюсь і все. Вже більше не буде сліз, прокльонів, мене…» Повільно заходило сонце. В камеру знову холодно та голосно постукали палицею та просунули залізну миску з баландою. Охоронець крикнула: «Щоб через 15 хвилин віддала тарілку!» і пішла далі. В камері було тихо. Незастелене та пом’яте ліжко просто порожніло серед приміщення. З вікна, з якого було видно цей прекрасний яскраво-кривавий захід сонця звисало простирадло. На його кінці вже просто бовталося холодне та бездушне тіло. Воно 70


дивилося на світ із усміхненими та диявольськи-бездумними очима. Кришталики вже побіліли, а сині вени виділялися на ще трохи рожевому тілі. От і все. Під ногами лежав подвійний аркуш паперу. З ноги яскраво лилася ще дві години тому кров. Зараз вона утворила велику вишневу калюжу, по якій повзали перші мухи. На половину нечіткий лист був написаний тою ж таки кров’ю, але крапки в ньому поставлено не було. Можливо, не вистачило сил стояти і вона просто впала, а, можливо, просто виснажилося тіло від великої втрати крові, але останні слова були, напевне, найбільш жахливішими і на багато моторошнішими за всю картину: «А я ж тебе любила. І дочку вбила заради тебе, заради щастя, заради нас. А ти знову зрадив мене. А я ж тебе лю…» 12.02.2010р.

71


МОСТИ І ЛІХТАРІ ілосніжна хутряна зима замела сонне ранішнє місто… Туманне небо височіє сповнене тьмяних відбитків ліхтарів. Де-не-де, свічками у вікнах, видніються ввімкнені вогні, які утворюють мозаїку давньої князівської столиці… Крізь темряву пробиваються ніжні та неквапливі сніжинки, які обережно, наче боячись когось розбудити, падають на білосніжну пелену землі…

Б

Неквапні кроки залишають за собою сліди, які замітає той же сніг… Десь вдалині відчувається краса зимового лісу, сповненого непорушності та засніженості, древність фортеці, обриси якої, наче сріблом на сонці, відбиваються у світлі неонових вітрин… Прохолодно… Легкий вітер грається пухнастим комірцем куртки, змушуючи сніжинки кружляти у танку, піднімає їх до неба і знову вони летять вниз… Місто дедалі швидше оживає, частіше запалюється світло в теплих людських домівках, у серцях поодиноких людей, які вже починають йти на роботу… Небо поволі світлішає, а річка починає виблискувати тоненькою смужкою води, яка пробігає по центру, поміж гострими обрисами льоду… Звідси, з моста, видно всю неквапність та тихоплинність 72


часу… Стоячи тут, зникає відчуття буття, зникають проблеми… Здається, усе завмерло: пісочний годинник вже не пропускає жовтяві піщинки вниз, а затримує. Великий годинник на високій ратуші біля міської ради, який звідси не видно, незворушно висить, стримуючи хід годинника на «Укртелекомі»… По боках моста гаснуть ліхтарі… Справа, на «Провіанті», світиться вітрина, а позаду височіє Православна церква. Усе завмерло в очікуванні чуда-феєрії: настання ранку… Обернувшись, вже не помічаєш позаду себе темряви сонного, вкритого нічною пітьмою міста… Уже день починає входити у свої обов’язки, ганяючи у тебе за спиною на аркоподібному давньому мості автомобілі, уже люди кудись невпинно біжать повз тебе пішохідним велетнем… Ти теж повільно вирушаєш…

Величезний Плебанівський залізничний міст, наче велетень зупинився, щоб з’єднати собою два пагорби… Його тесане каміння нагадує брили скелі, яку нікому не вдалося підкорити. Тут панує бешкетник-вітер, який невблаганно намагається скинути з тебе шапку… Знизу, маленький струмочок, який зараз покритий теплою білосніжною шубкою льоду та снігу, а далі – білосніжно-величні пагорби… Сніг тут не падає на землю, а, наче, зависає у повітрі… 73


Звідси видно Теребовлю, яка розкинулась на низині, Плебанівку, яка навколо тебе… Небо темнішає… Скоро нічні сумерки оволодіють небосхилом і поглинуть місто у темряву… Треба йти. Продовжував падати сніг, лягаючи на білосніжну землю, а за тобою безмежна, вкрита діамантами-вогнями, нічна Теребовля… Десь зверху, крізь пітьму важких хмар, видніється тьмяний блиск місяця, який, наче крадькома, виглянув подивитись на красу цього міста… Центр сповнений тих же ліхтарів, неонових вітрин, фар автомобілів… Якесь усе це не таке як в інших містах, якесь воно рідне… Якийсь цей пейзаж … твій… 15.02.2010p.

74


ЗИМА В МОЄМУ МІСТІ а вікном падають на землю тисячі білих лапатих сніжинок… Легкий вітер неквапно піднімає їх над дахами будинків і вводить в танок… Перша вечірня темрява, оповившись в пелену туману, повільно опановує місто. Стародавні вулички порожніють, залишаючи на спогад про день, поодинокі вогні ліхтарів… Я не пам’ятаю ще однієї такої сніжної зими… Хіба що колись давно, в дитинстві, коли кучугури снігу та морози були прийнятною реальністю, а зараз – це, швидше, виняток із правил. Самі собою згадуються фрагменти-спогади дитячих років, сповнених радості та цікавості, наївності та допитливості, доброти та щирості… Усе це переплелось із кожною лапатою сніжинкою, яка пролітає у мене за вікном. Моє місто прекрасне завжди: і в ще не впевнених у собі променях весняного сонця, коли охоплена паводками та першою зеленню земля, ніжно підставляється під рятівні промінчики світила, і в жарку пору літа, коли кожен шукає порятунку від спеки в тінях дерев та у водоймах, і в охоплену тужливо-холодними дощами осінь, яка востаннє щороку дарує нам жовтогарячі листки дерев, які ми зберігаємо, але саме в обіймах снігу, цього пухнастого покривала, моє місто здається якимось особливим та неповторним. І не важливо, чи дивитися на нього із давньої Замкової гори, чи з берегів замерзлої Гніздни, з метушливих вуличок чи зі сповнених природної свіжості парків. Воно

З

75


все одно залишається неповторним та манівливим, а кожен сантиметр його дорожньої бруківки випромінює спогади з власної історії. Не знаю, можливо місто пам’ятає і більш сніжні зими, адже їх в його історії було майже тисяча, але сьогоднішня пора року мені запам’ятається надовго. І не лише своєю температурною гаммою, а й спогадами про часті прогулянки моїм містом, про запорошений білою ватою ліс, наповнений особливим шармом Замок та переповнене спогадами серце… Можливо, саме так говорить кожен патріот своєї Маленької батьківщини, але не закохатися у це до болі рідне містечко не можливо. Варто лише навчитися помічати у ньому все прекрасне та неповторне, і не надто важливою стає пора року, яка панує на дворі. Значно більш вагомим є наше з Вами відношення до цих вуличок, бруківки доріг, Замку, який, затаївшись, спостерігає за кожним із нас, ось уже не перше століття. Його мури вже постаріли, але щозими, рік в рік, їх покривають теплою шубою снігу, яка хоча б трохи дає змогу йому зігрітися… І не важливо чи народилися ви тут, чи просто нещодавно сюди приїхали… Теребовля завжди прийме Вас у свої обійми, зачарує і залишить по собі безліч спогадів, які так хочеться перегортати, фотоальбомними світлинами, за гарячою чашкою кави, щоразу, коли за вікном іде повільний лапатий сніг, сповнений ностальгії за дитинством, друзями, рідним містом, яке завжди на тебе чекає… 18.02.2010р.

76


СНІГОПАД ніг безшумно падав білою пеленою на землю, наче прагнучи огорнути кожен сантиметр її змерзлого тіла, щоб зігріти. У далині виднілися язики полум’я, що боролось із роєм сніжинок, які намагались його загасити. Червоні пасма вогню то ледь жевріли, то виривалися, мов пташка на волю і знову зникали. Будівлі, які стояли у декількасот метрах, воєдино з’єднавшись із туманом та снігом, зникали між землею та небом. Вона стояла на снігу, піднявши голову до неба і, закривши очі, ловила сніжинки. Її гарячо-червоні губи вкривалися білосніжними клаптиками лапатого снігу, здавались кров’ю з молоком. Уста злились у посмішці, яка щиро з’явилася на обличчі. Вії здавалися надзвичайно важкими через сніжинки, які лагідно там примостилися. Пасма темно-каштанового волосся обережно, наче боячись роздути зачіску, розвівав вітерець. У них уже теж встигли вплестись, немов білі ромашки влітку, бешкетливі сніжинки. Руки були розставлені, мов хотіли зловити якомога більше білосніжної вати, яка падала із сіро-блакитного неба. Маленька сніжинка вперше летіла на землю. Звідси, із висоти пташиного польоту, здавалось, що вона от-от сяде на ще одну хмарку, на якій чорними цятками щось розміщено. Її очі хотіли вловити кожен сантиметр польоту, щоб запам’ятати це назавжди. Раніше, коли вона була лише хмаркою пару, старші сніжинки розповідали їй, як це чарівно: летіти униз, піддатися вітру і насолоджуватися танцем разом із міріадами інших сестричок. Ось настала і її черга відправитись у перший політ зимою, коли усе стає сніжно-білим і здається, що знизу дзеркало, у якому відбиваються пухнасті небесні хмаринки. Сніжинка побачила, що от-от їй доведеться приземлитися. Вона закрила очі руками від страху, боячись, що розіб’ється, але відчула лише щось дуже тепле. Вона впала на шию дівчини, що неймовірно раділа цьому снігопаду. Сніжинка сковзнула по теплій шкірі шиї, перетворившись на краплину води, потекла нижче, стаючи гарячішою та гарячішою, проминувши пупок, повернула праворуч та стекла по стрункій ніжці вниз, аж до кінчиків пальців. Тут, у шльопанцях, її

С

77


стало трішки холодно, а, згодом, вітерець із морозом, перетворили її у маленький кубик льоду. Йшов лапатий сніг. Навколо уже вечоріло… Крізь стіну снігу пробивались мляве світло із вуличних ліхтарів, оповитих вечірніми сутінками та хурделицею снігу. На місці вогнища виднівся лише ледь помітний димок, який продовжував замітати сніг, що безшумно падав на землю. 19.02.2010р.

78


ВЕСНА она приходить щороку, приносячи із собою радість, жвавість, усмішки. В її кроках відбиваються теплі промінці сонця, голубизна чистого неба, повноводність річок… Вона приходить не сама. З нею, поруч, йдуть перші весняні грози, сповнені фантастичних різко-жвавих блискавиць, які розрізають небо своїм світлом на двоє, перші підсніжники зі ще кволими бутончиками, які намагаються якомога швидше пробитися через шар снігу до теплого сонечка, перші струмки води, яка, танучи, забирає із собою сніги, перші бруньки на деревах, які от-от розпустяться і зазеленіють… Вона приносить щастя і радість, надію на краще та оптимізм, тепло та молодість… Для когось ця весна перша. Вона ще така не знайома і дивна, але наповнена чогось особливого, її повітря не звичайне, чисте та приємне… Хтось ще не бачив інших весен, але, вийшовши із мамою та татом на прогулянку – просто всміхається… Усі чекають: що ця весна нам подарує? Що нового вона принесе у наші життя? Комусь – крики під вікном роддому, квіти, шампанське, паросток людини – дитину, комусь – кохання, сповнене палкості, приємності, тепла, комусь - просто усмішку дочки чи сина, яка з’являється при погляді за вікно, комусь - радісний лепет внуків, які метушливо бігають по кімнаті, комусь – сльозу дідуся, який вже бачив стільки тих весен, але ця для нього якась особлива… Її подарунки особливі для кожного. Вона не соромиться їх дарувати, поступово приносячи тепло у людські домівки та душі… Здається, у нашому житті ця весна не перша, але усмішку вона нам все одно дарує дитячу – сповнену щирості, радості, надії на краще майбутнє, наївності… Усе одно ми віримо і хочемо переконати усіх – все буде добре. Все буде краще, ніж торік. Ми намагаємось запевнити себе та інших, що перші гарячо-літні промінці принесуть гарну погоду, осіннє палюче сонце, гарний урожай, але усьому цьому передує молода весна, в якій чуються голоси пташок, аромат перших квітів, пахощі Великодня… Все переплелося-змішалося… Усе ця весна поєднала у собі. Для

В

79


когось вона перша, для когось – остання. Але головне зовсім не це, а інше – ми покладаємо на цю пору року надії та сподівання на краще. І не важливо, що ми так робимо щороку. Цьогоріч наші мрії збудуться і майбутнє стане кращим. Варто лише вірити, що ці перші промінці весняного тепла не лише зігріють землю, а й наші душі та освітять нам шлях у майбуття. 28.02.2010р.

80


ПЕРЕДСМЕРТНИЙ ЛИСТ ГАБРІЕЛЯ ГАРСІА МАРКЕСА

Я

кби на одну мить Бог забув, що я всього лиш ганчіркова маріонетка, і подарував би мені клаптик життя, я би тоді, напевне, не казав все, що думаю, але точно би думав, що кажу. Я би цінив речі, не за їхню вартість, а за їх значення. Я би спав менше, більше би мріяв, розуміючи, що кожну хвилину коли ми заплющуємо очі, ми втрачаємо шістдесят секунд світла. Я би йшов, поки решта сплять, не спав, поки інші сплять. Я би слухав, коли інші говорять, і як би я насолоджувався чудесним смаком шоколадного морозива. Якби Бог наділив мене ще однією миттю життя, я би вдягався скромніше, валявся на сонці, підставивши теплим промінцям не лише моє тіло, а й душу. Господи, якби у мене було серце, я би написав усю свою ненависть на льоді і чекав поки вигляне сонце. Я би полив слізьми троянди, щоб відчути біль їх шипів і яскраво-червоний поцілунок їх пелюстків… 81


Господи, якби у мене ще залишався шматочок життя, я би не провів ні одного дня, не сказавши людям, яких я люблю, що я їх люблю. Я би переконав кожну дорогу мені людину в моїй любові і жив би закоханий в любов. Я би пояснив тим, котрі помиляються, вважаючи, що перестають закохуватись, коли старіють, не розуміючи, що старіють, коли перестають закохуватись! Дитині я би подарував крила, але дозволив би їй самій навчитися літати. Людей похилого віку я би переконав у тому, що смерть приходить не зі старістю, а із забуттям. Я стільки навчився у вас, люди, я зрозумів, що кожен хоче мешкати на вершині гори, не розуміючи, що істинне щастя очікує його, спускаючись. Я зрозумів, що з того моменту, коли вперше новонароджене немовля стисне в своєму маленькому кулачку палець батька, воно його більше ніколи не відпустить. Я зрозумів, що одна людина має право дивитися на іншу з висоти тільки тоді, коли вона допомагає їй піднятися. Є стільки речей, котрим ще я міг би навчитися у вас, люди, але, насправді, вони навряд чи стануть в пригоді, тому що, коли мене покладуть у валізу, я, нажаль, уже буду мертвий. Завжди говори те, що відчуваєш, і роби, що думаєш. Якби я знав, що сьогодні я в останній раз бачу тебе сплячою, я би міцно обійняв тебе і молився Богу, щоби він зробив мене твоїм ангелом-охоронцем. Якби я знав, що сьогодні бачу в останнє, як ти виходиш із дверей, я би пригорнув, поцілував би тебе і покликав би знову, щоби дати тобі більше. Якби я знав, що чую твій голос востаннє, я би записав на плівку все, що ти скажеш, щоби слухати це ще і ще, безкінечно. Якби я знав, що це останні хвилини, коли я бачу тебе, я би сказав: «Я кохаю тебе», - і не передбачував, дурень, що тобі це і так відомо. Завжди є завтра, і життя надає нам ще одну можливість, щоб все виправити, але якщо я помиляюсь і сьогодні це все, що нам залишилось, я би хотів сказати тобі, як сильно я тебе кохаю, і що ніколи тебе не забуду. Ні юнак, ні старець не може бути впевненим, що для нього наступить завтра. Сьогодні, можливо, останній раз, коли ти бачиш тих, кого любиш. Тому не чекай чогось, зроби це сьогодні, адже якщо завтра не 82


прийде ніколи, ти будеш жалкувати про той день, коли у тебе не знайшлося часу для однієї посмішки, одних обіймів, одного поцілунку, і коли ти був занадто зайнятим, щоби виконати останнє бажання. Підтримуй близьких тобі людей, шепочи їм на вухо, як вони тобі потрібні, люби їх і поводься з ними обережно, знайди час для того, щоби сказати: «мені шкода», «пробач мене, будь ласка» і «дякую», і всі ті слова кохання, які ти знаєш. Ніхто не запам’ятає тебе за твої думки. Проси у Господа мудрості та сили, щоб говорити про те, що відчуваєш. Покажи твоїм друзям, наскільки вони важливі для тебе. Якщо ти не скажеш це сьогодні, завтра буде таким же, як вчора. І якщо ти цього не зробиш ніколи, ніщо не буде мати значення. Втілюй свої мрії. Цей момент настав… Переклад 03.03.2010р.

83


ЗГАДКИ юдське життя складається з безлічі маленьких щасливих миттєвостей. Вони нагадують частинки величезної мозаїки, рядки у гігантській книжці, краплинки затяжного дощу. Їх багато – міріади. Не всі ми їх помічаємо та приділяємо їм належну увагу. Дехто просто не звертає на них увагу, сподіваючись, що все саме так і мало бути, дехто прикладає зусилля, щоб ці моменти тривали якомога довше і повторювалися частіше, дехто просто їм радіє. Вони тривають від декількох секунд радості до цілих місяців… Усі різні, неповторні, чарівно-терпкі та фантастичні. Для кожного вони різні та відмінні від інших, але для всіх це може бути приємна новина, гарний вечір у компанії дорогої тобі людини, чиясь м��молітна посмішка, подихи на вухо, мовчання, слова, теплі руки, солодкі поцілунки, не часті зустрічі, згадки, сповнені сміху та радощів, просто гарна погода за вікном, проміння сонця чи краплі дощу, сніжинки, які кружляють у вихорі чи блакитне літнє небо, ковтки теплого чаю, аромат чиїхось парфумів, чийсь погляд… Вони пролітають, минають, забуваються… Лише коли з’являється час для згадки, вони знову повстають у нашій уяві і дарують нам легку посмішку на обличчі. Вони живуть з нами у наших спогадах, фотокартках, відео, творах… Вони завжди поруч. Варто тільки знайти для них час. Варто просто інколи заплющити очі, включити улюблену мелодію і вони прийдуть, заполонять уяву і одразу нахлинуть разом із масою приємного настрою… Варто просто трішки зупинитися, вийти із швидкісного потягу життя і позгадувати… Не важливо, що у когось зараз багато справ, потрібно просто поглянути за вікно на погоже весняне небо, поодинокі промінці сонця, які бігають стінами офісу, на підсніжники та первоцвіти, які недоторкано ростуть в лісі, пройтися сповненим пахощами та дзвінким співом парком, вулицями рідного міста, фонтанами, біля яких скоро знову будемо сидіти… Усе це поруч, разом із нами. Просто ми відгородилися справами, тривогами, насущними проблемами, а той світ, інший, який і називається «життя» чекає на те, щоб ми відкрили у нього хоча б

Л

84


кватирку, двері, вийшли у нього на секундочку… Там і живуть усі наші приємні спогади, добрі моменти, лагідні погляди, там живе безліч згадок, які ми притрусили мегабайтами інформації… Даруйте ці щасливі моменти іншим, приймайте їх самі. Запам’ятовуйте та згадуйте, бережіть та оберігайте… Не забувайте про них… Приходьте на зустрічі, даруйте посмішку, навіть простим перехожим, робіть улюблені справи, тримайте завжди трішки часу на відпочинок, живіть так, щоб було якомога більше приємних моментів та згадок. Вони ж і є нашим життям! 14.03.2010р.

85


ЇЇ ВАРТО ПОМІТИТИ

В

есна повільно входить у свої природні права. Її вже легко помітити, просто виглянувши у вікно, подивившись на термометр, обдивившись паростки квітів… Вона приходить до нас щороку, приблизно в один і той же час… З року в рік, взимку, ми її чекаємо, бажаємо якомога швидшого її настання. Але, коли вона уже близько – за вікном нашої домівки – ми вже перестаємо її помічати, неначе її немає так близько, зовсім поруч… Весна – це пора року, коли небо, після довгої зими стає знову блакитнооким, коли промені сонця, пробігаючи шкірою, знову зігрівають, коли усе починає оживати, розквітати, викликати мимовільну щиру посмішку… Вона у кожного асоціюється зі своїм: із днями народження, із весняними святами: 8 березням, Великоднем… Весна для нас - це молодість, дитинство, великі льодоходи, танення снігів, підсніжники, які вільно ростуть в лісах, суботники… Вона нам приносить перші подихи вітру, який не намагається заморозити нас, а, здається, просто лащиться, як маленьке котенятко, а в його шурхоті чути муркотіння… Разом із весною приходять перші блискавиці, дощі… Усе це - весна, пора року, яка дарує надії та сподівання… Нажаль, ми перестали її помічати, все більше часу віддаючи роботі, клопотам, проблемам… А вона – поруч… Її не важко знайти 86


чи помітити. Навіть випадковий погляд на неї – і час для нас просто зупиняється… Весна біля нас: у щебеті птахів, які нещодавно знову прилетіли та оселилися поруч, у перших бруньках на деревах та кущах, у повноводді річки, яка виглядає широкою та могутньою, у мокрих дорогах, які ще от-от були вкриті снігами, у ранішній грозі із блискавицею, яка спалахує на все небо, у краплях дощу, котрі ще так необережно, вперше у цьому році, падають на чорну переорану землю… Вона усюди, головне захотіти її побачити… Варто просто вибігти із швидкісного потягу сучасності на найближчій зупинці. Вийти з нього, зупинитись і поглянути навколо: на метушливих людей, які кудись поспішають, розгублено когось шукають, намагаються щось зробити, не звертаючи увагу ні на вас, ні на усе навколо… Нехай ця зупинка буде недовгою, але варто щоб вона була, щоб кожен зміг зарядитися тією потужною хвилею весняної свіжості, енергетикою чистоти та молодості. Це просто необхідно, а вже потім можна їхати далі, сідати у потяг, який от-от відправиться, і вже з-за вікна дивитись на сонячні будинки, парки, вкриті росянистими перлами дощу, людей під різнокольоровими парасольками… Варто просто помітити хоча б одного разу усе це – і ви захочете стати такими як вони – людьми, які цінують кожну мить життя, бачать кожен кадр із мальовничих пейзажів, що розкинулись навколо них, не бояться залишити справи, щоб просто подивитись на тихоплинну ходу річки… Вони живуть кожним моментом, який дарує їм життя… Для них перші квіти, які пробиваються з-під снігу, перші гарячі промені сонця, перші краплі весняного дощу – це не просто календарна весна, а весна у серці та душі… Можливо, вони не зовсім погані та дивакуваті? Може, варто просто спробувати бути одним із них, хоча б зараз, весною, коли усе навколо вас – розквітає… 07.04.2010р.

87


ЖИТТЯ Життя. Воно для кожного інше, особливе, неповторне… Кожен, мабуть, задумувався над його суттю: починаючи із давніх філософів та закінчуючи простими людьми, які викроювали хвилинку часу для того, щоб осмислити роки свого життя… Кожен намагався пояснити у чому суть його перебування на цій планеті. Для когось - це була слава, для когось – приємні моменти, для когось – краса навколишнього світу… Пояснень мільйони. А для мене? Що таке життя для мене? Мабуть, це період, поки я можу бути комусь корисний… Це сукупність мільярдів миттєвостей, на яких є я, це тисячі годин мого перебування на цій планеті, це безліч хвилин, які приносили мені радість, це міріади секунд, в яких радість приносив я… Це багато днів сходу та заходу сонця, це мільйони різних небес, які завжди є над нашими головами, це сотні тисяч кроків, пройдених по землі, зустрічі, прощання, яких уже не злічити, почуті голоси людей, а ще більше не почутих, прості прогулянки, на які завжди бракує часу, кожна мить дитинства – найбезтурботнішої частини життя… Це можливість відчувати тепло материнської посмішки, підтримки, щастя мати велику, дружню родину, дар писати, який я використовую, а ще – шанс бути саме тут і саме зараз, можливість бути учасником метушливих змагань, на які й перетворюється моє життя. Коли немає часу, коли безліч планів, коли думки вирують у голові, але цього часу катастрофічно бракує… Він, час, надто вже відносний… То тягнеться дуже довго, а то пролітає, не даючи змоги над цим задуматися… Я не шукаю суті усього мого життя… Вона вже давно була сказана, а тепер залишається лише просто її притримуватися… Здавалося б, суть життя має міститись у величезних красномовних трактатах, які можна читати тижнями… Але у мене вона поміщується у декілька рядків, які завжди поруч. Суть життя для мене – це використовувати можливості та давати змогу іншим ними скористатися… Це можливість чогось досягти, а, отже, допомогти чогось досягти іншим; можливість вчасно зупинитись, а, отже, зупинити вчасно і когось іншого; усміхнутись, а, отже, дати 88


можливість усміхнутись іншому, впасти, а, отже, не заважати падінню іншого, піднятись, а, отже, не заважати іншому підніматися, і, нарешті, можливість жити, до якої ми усі так йдемо, а, отже, дати таку можливість іншим… І нехай, це звучить, як заповіді чи канони, але це правило мого життя… Воно переплітається із моєю щоденною метою – подарувати хоча б одну усмішку, висушити хоча б одні сльози, хоч раз сказати дякую, і зробити усе, щоб подякували мені, допомогти, щоб отримати колись допомогу, заспокоїти, бо колись це потрібно буде і мені… Таких цілей безліч. Головне – не задумуватися над вигодою, коли їх досягаєш… Просто варто допомагати, розуміти, достойно проживати кожну мить, яку нам дарує життя… Якби мені була подарована можливість повернутися назад, щоб щось змінити – я б не змінював нічого. І це не просто блеф. Це правда. Я розумію, що за кожну пережиту секунду, я несу відповідальність. Я знаю, що усі важкі моменти, які були у мене в житті – це бар’єр, через який варто переступити, щоб стати сильнішим. Я розумію, що пішовши одного разу не туди – я б не мав сьогодення такого, яке у мене є зараз. Я не хочу експериментувати, щоб, можливо, мати щось більше, не бажаю втрачати те, що маю зараз. Воно для мене важливе. І нехай я залишуся з синицею в руках, але вона мені набагато рідніша за примарного журавля, який десь літає під небосхилом… Мені залишається просто жити. Достойно та якомога чесніше. Я буду до цього йти та робити усе, щоб інші мали таку можливість. Головне – не боятися перешкод та терну. Нехай це буде важкий та довгий шлях, але він подарує ще одну важливу істину: вміння цінувати. І нехай я не досягну чогось надзвичайного, зате буду мати спогади, з яких і складається наше з вами життя. 15.04.2010р.

89


Х

ХТО МИ, ЛЮДИ? то ми, люди? Що для нас значать почуття? Що таке правда в нашому розумінні? Що таке свобода? Що усе це значить

для нас? Ми називаємо себе людьми, хоча значення поняття «людина» знає далеко не кожен… А ті, хто знає – трактують його по різному: «Людина – це тварина, яка вміє брехати», – кажуть одні, «Людина – це особа, яка відрізняється від інших розумом та вмінням приймати рішення», - впевнено говорять другі, «Людина – це я, ти, усі ми – ті, хто можуть бути найжорстокішими для одних та найм’якішими для інших», - заявляють треті… Це далеко не всі визначення. Насправді, їх тисячі та сотні тисяч, але усі вони різні… Як же це «бути людиною»? Кожен є нею, але у своєму трактуванні… Що для кожного значить слово «почуття»? Це те що відрізняє людину від тварини? Це хімічна реакція організму, яка на сьогодні не надто досліджена? Це те, що зближує людей? Що ж означає насправді це коротке слово? Що таке свобода? Це можливість бути незалежним чи бути одиноким? Це відчути вільний політ птаха чи вільне падіння вниз? Це шанс на хвилинку бути безтурботним чи рука, яка відпускає твою назавжди? Це перші моменти життя чи останні миттєвості? Ми знаємо тисячі слів, але вони не у всіх вільно та невимушено лягають на папір… Ми розуміємо багато, але ще більше не в силі пояснити… Ми думаємо, що усе можливо, розуміючи, що самі собі брешемо… Ми клянемося завжди говорити правду, а, виявляється, говоримо її лише тоді, коли вона робить комусь боляче… Ми любимо брехати, щоб ніхто не знав правду… Ми гордо йдемо між людьми, дивлячись на них зверхньо та без емоційно, а, коли приходимо додому, сповзаємо по стіні, витираючи з обличчя сльози і огортаємо себе пеленою самотності… Ми намагаємось бути вільними та незалежними, але ніяк не можемо стати свобідними… Одного разу, відчувши вільний політ, ми готові віддати усе, що маємо, роки життя, заради 35 секунд падіння… Ми починаємо бачити землю, до якої ми наближаємось, надто пізно… 90


Наше життя – це і є суцільне падіння. З небес до землі… Ми живемо, падаючи… А ті взлети, які намальовані нами самими – це лише мілісекунди, під час яких ми замираємо… У голубизні неба ми намагаємось побачити хоча б одну темну пляму, яка могла б зіпсувати усе враження про цю ідеальну чистоту… А в пасмурності дощового небосхилу – малюємо собі маленьку крапочку, яка несе у собі світло та надію… А надію ми втрачаємо, не тоді коли нам це здається, а набагато раніше – втративши віру у краще… Ось такі ми, люди… Нам багато із цього не хотілося б визнавати, на це ми б воліли просто заплющити очі і жити надалі в темряві витворів своєї уяви… Ми б хотіли не знімати рожеві окуляри, щоб не розчаровуватися, щоб не дізнатися правду… Ми поділяємо усіх на дві категорії: песимісти та оптимісти, викресливши з них – реалістів… Ми читаємо дешеві романи, стоячи на кухні, дивимось мильні опери, у які перетворилися сьогоднішні серіали, повністю забувши про те, що ми мали б писати сценарій в режимі он-лайн іншому серіалу – нашому життю. Такі ми люди – істоти, які говорять правду рідше, ніж брехню, вірять у те, чого немає, але глибоко не вірять у те, що є, шукають порятунку в колах пекла, а не в раю… Ми перетворили своє життя на серіал, сценарій для якогось пише хто-небудь, крім нас… Ми хочемо завжди перемагати, ні разу не відчувши гіркоти поразки… Ми віримо, що бажання прожити двісті років, загадане у день народження – збудеться, а Діду Морозу пишемо записки із переліком найпопулярніших пластикових іграшок сьогодення… Наше перебування в «он-лайні» ми давно проміняли на реальність, у яку ми не хочемо навіть зазирати, щоб перевірити пошту… Ми все дитинство хочемо подорослішати, а, нарешті подорослішавши, плачемо за дитинством… Ми складаємо заповіт на перед років на 20, надіючись, що переживемо усіх… Ми дивні істоти, яких легко передбачити… Наші паролі – це найпростіші набори клавіш… Ми вчимося половину свого життя, а у другій половині розуміємо, що 91


вчились марно… Ми усе вимірюємо в грошах, а потім знаходимо щастя, яке в грошах, як виявляється, виміряти неможливо… Як усіх нас назвати одним словом? Диваки. Ми – диваки, які просто живуть на цій Землі, не цінуючи, що це вперше і востаннє… 16.04.2010р.

92


ДИТИНСТВО а вікном офісу ніжно світить сонце... Поруч гучно працює блок живлення комп’ютера, а біля монітору стоїть кактус... Ось це і є пейзаж мого сьогодення... Пейзаж, який мені доводиться бачити щодня по 10 годин... І, хоча я бачу усе це, згадую зовсім інше: дитинство, коли не було турбот, проблем, яскравіше світило сонце, більш густою була трава та увесь світ здавася безмежним... Кожен пам’ятає та щоразу із усмішкою згадує фрагменти зі свого дитинства. Вони здаються особливо приємними та теплими... Зараз, роблячи те ж саме, здавалося б, повторюючи усе якомога точніше, воно не приносить нам такої радості як колись... Здається, що ми втратили здатність радіти найпростішим речам. Щиро та посправжньому радіти... Але, виявляється, щастя, як і дитинство, зовсім поруч. Вони чекають на нас за рогом, граючися з нами у хованки. Нам залишається просто їх знайти, а не самим ховатися від них. Щастя прекрасно ховається, але дуже не любить саме шукати. Інколи, перегортаючи сторінки улюбленого фотоальбому із дитячими знімками, ми ностальгуємо за тими втраченими хвилинами та спогадами, які уже канули в історичне небуття... Нам так би хотілося повторити усе, ще раз прожити дитинство – початок шляху для кожного. Ми маємо таку можливсть, але просто губимо її серед сьогоденних клопотів та обов’язків, міняючи її на найбуденніші справи. Варто просто піти туди, де колись ви памятаєте себе ще маленькою дитиною, куди ви ходили, міцно тримаючись за мамину руку, де усе здавалося вам величним, незвіданим, неймовірно цікавим... Так є й досі. І там якраз починають найкраще проявлятися спогади, про які, здавалося б, ви уже давно і невідворотньо забули... Дитинство поруч. Ви, щоразу проходячи повз немовля, яке грається у пісочниці, мимоволі згадуєте себе: такого ж маленького, безтурботнього, якому весь світ здавався величезним та неосяжним. Ви не знали ні про кризи, ні про курс долара та ціну на нафту, але ви були щасливими, вміли щиро сміятися та плакати, дивуватися та розаровуватись... Здавалося б, у вас були ті ж емоції, що і тепер, але

З

93


вони були СПРАВЖНІ. У них не було підтексту та фальшивості. Ви не кривили душею, говорили те що бачили і те що відчували. Недарма, дітям часто говорять "Тихо!". Вони ж говорять правду... Тому їм її і пробачають, але їх вчать брехати... При чому вчать із, здавалося б, простої можливості промовчати... Ех, дитинство... Як я за ним скучив! Трохи вже і забув про усе те, що робилось та було... Але все ж, згадувати про цю важливу та чисту сторінку життя завжди приємно... Шкода, що вона триває у кожного надто недовго... Починають з’являтися проблеми, перестороги, суспільство впливає та адаптує під себе... І ці зміни бачать усі... Інколи, доводиться чути: "Залишайся завжди таким, яким ти є"... А це неймовірно важко... Важко просто тішитись, як колись, запахом квітів, назви яких ти не знаєш, але які щоранку за вікном тебе зустрічають, важко просто пройтися одному величезним парком і бачити там не сміття та перериті канави, а зелені могутні дерева, красиву молоду траву, яка у тебе під ногами, чути замість моторних ревів звичайний стукіт дятла по стовбуру дерева та спів пташок... Важко, йдучи повз річку, згадувати кладку, якою ти в дитинстві ходив до школи... Звичайну дерев’яну кладку, яку щороку весною затоплювало водою... А зараз немає ні її, ні таких весняних паводків... А зима! Яка ж тоді була зима: холодна, сніжна, з теплою піччю, яку топили дровами та вугіллям... На скільки ж це було прекрасно та незабутньо! І санки, і гору, на сусідній вулиці, яка здавалася височезною... Усе це було, а зараз - зникає... Зникло дитинство із усією його наївністю та безмежною вірою, зникла та величезна гора, яка тепер значно поменшала і стала порізаною струмками, зникли сніжні та холодні зими, зникла і пічка, яку топили вугіллям та дровами, зникла кладка, якою ходив до школи, зник парк, дерев у якому дедалі менше... Усе поволі змінилося, як і ти... Просто, виявляється, нестримно біжить час, який ні на що не хоче реагувати... Він, як річка, джерело якої дедалі більше дзюрчить, а течія стає щороку сильнішою... Вона-то і поглинає кожного... Вже давно немає дитинства, вже минули і шкільні роки, зараз уже студентство та робота... І лише фотоальбом із світлинами, зробленими 94


плівковим фотоаппаратом, залишається... Щоправда, у ньому швидко меншає кількість незаповнених та пустих сторінок... І лише перша фотографія у ньому, зроблена вже 15 років назад - нагадує про ті часи, які вже й не пам’ятаєш... Залишається лише слухати розповіді від рідних та близьких про дитинство, інколи переглядати цей фотоальбом, проходитись стежками дитинства, які вже добряче заросли, переписуватись із друзями дитинства, зідзвонюватись із однокласниками та намагатися запам’ятовувати кожну секунду сьогодення, яке скоро теж стане величезною папкою спогадів, які будеш переглядати із журбою та ностальгією у серці... І навіть поки я пишу це, час теж біжить, хвилини пролітають, сонце за моїм вікном, піднімається ближче до полудня, дедалі зменшуючи прохолодну тінь цього весняного дня... 27.04.2010р.

95


РУСЛО ЖИТТЯ а блакитному літньому небі одиноко світить золотисте сонце... Воно виснажено та сонливо кидає своє проміння вниз, на розжарену полудневою спе��ою землю... На ній зеленіють трави та ліси, щебечуть птахи та цвірінчать коники-стрибунці... Від квітки до квітки повільно пролітають бджоли, несучи нектар, тихо плине невеличка річка... Вона несе свої води крізь картопляні та бурякові поля, ніким не опрацьовані лугові землі, круті обривисті береги... Вздовж неї ростуть зелені верби... Вони, вистроївшись у шеренгу, супроводжують її ходу і, ніби, намагаються не дати лишній краплині води випаруватись... Одна із беріз мимоволі впускає свій листочок... Він летить, розрізаючи гаряче повітря, сповнене теплоти та міражності... Його шлях зовсім не довгий але він летить: від свого маленького дому однієї із верніх гілок верби, де його неодноразово обвівав ніжний вітер, на нього падали краплини дощу, пекло гаряче літнє сонце... Він падає вниз - в плесо річки, яку листочок завжди бачив з висоти... Вона текла вічно, скільки він себе памятає... Листочок бачив багато своїх родичів - листків, які були вже досвідченими та пожовклими і зовсім маленьких - ще юних та зелених, які теж падали вниз. Хтось від того, що не міг уже протриматися зверху, хтось від потужних поштовхів грозового вітру, хтось від важких ударів дощових крапель... Усі вони по різному відчували себе, летячи туди - вниз, де вони вже більше не побачать своїх рідних та знайомих, у невідомість, куди їх понесе потужна течія такої знайомої їм річки... Вони не знають що там, за обрієм, куди її води течуть та де вона повертає... Їм відомо лише те, що нашіптував легкий літній вітерець та про що розповідали красуніметелики... Перший часто шепотів: "Свобода, свобода", а останні казали, що навіть вони не бачили кінця цієї річки, хоча знають, що десь далеко, наче двічі за обрій, водойма повертає вбік, де на заплаві повороту дуже багато їх друзів гине, просто кружляючи на одному місці... Він падав, а в середині нього робилось щось надзвичайне: йому здавалося, що от і його мрія здійснилась... Листочок так давно хотів

Н

96


дізнатися коли впаде і яким буде його подальший шлях. "Що ж там, за обрієм?", - це питання його завжди турбувало - і от, він нарешті зможе дати на нього відповідь. Майже над водою листочок ще раз швидко озирнувся на дерево, свій дім. Він видався йому якимось не знайомим, величезним, звідки він не бачив навіть своєї гілочки, але всеодно помахав їй на прощання і впав на воду... Вона була не така, як дощова, та, краплини якої, нещадно били по ньому, а дуже пружна та легка. Вода швидко підхопила його і понесла по своєму руслу... Він обернувся назад. Там продовжувало віддалятися його рідне дерево. Воно ставало меншим і меншим, вже не було видно не лише його гілки, а й самого стовбура, який при падінні листочка видався йому таким могутнім і старечим... Течія несла його далі й далі, повз нього проминали багато таких як його будинків-дерев, і з деяких додавалися до річки ще листочки... Вони були різними: одні старими та жовтими. Такі не оберталися назад, щоб поглянути на свій будинок, а лише гордо ставали на течію і поважно плили вперед, інші просто падали, трішки стріпували із себе воду і закривали очі, щоб не бачити куди вони пливуть. Їм було байдуже, треті дуже боязко дивились назад, плакали, і просились повернутись... А він оглядався навколо і думав, що момент, про який так давно мріяв - здійснився. Ось він сам пливе кудись далеко, за горизонт, де ще ніколи не був і про який ще нічого не чув... Над ним з’являлися метелики, до яких він гречно здоровався, навіть одного разу до нього підібрався тихенький легкий вітерець, що підлетів, нашіптуючи: "Свобода, свобода", і полетів далі... Листочок плив із широко розплющеними очима. Він намагався запам’ятати усе що навколо нього, не пропустити жодного моменту, щоб усе запам’ятати і розказати рідним... "Рідним!", - відлунням пролунало у його голові... "А як же рідні? Де я їх побачу? Як, адже вони залишились позаду, вдома... Чи побачили рідні, що я поплив? Як же я про них забув!", - репліки одна за одною полонили його підсвідомість... Він перестав слідкувати за тим, що робиться навколо, як змінюється ландшафт, задумуючись над тим, що тепер залишився один тут, і ніхто не підкаже йому як плити, що робити при сильному 97


вітрі та дощі, до кого говорити і з ким вітатись... Він тепер сам у цьому повноводному руслі ріки, хоча поруч із ним пливли ще сотні таких же молодих максималістів... На небі продовжувало палко світити сонце, яке одиноко спостерігало над тим, що робить знизу... Воно чекало, поки поруч із ним з’являться легенькі хмаринки, з якими він міг би потеревенити... Знизу, одиноко ходили спраглі люди, стояли пустими зелені луги, поодинокі тополі гнулися під подихами літнього, задушливого вітру, повільно продовжувала плисти річка, яка забирала із собою багато листочків, несла їх своїм руслом у невідомість, до якої вони так прагнули, будучи на рідних деревах, але тепер були готові проміняти на нетривалий момент перебування там - на рідній гілячці, у колі рідних їм листочків.. 27.04.2010р.

98


ЖИТТЯ – ЦЕ ГРА, ЗА ЯКУ ВЧАСНО ТРЕБА ПОДЯКУВАТИ одня у кожного із нас бувають сотні моментів, за які ми повинні дякувати. Вони приносять нам щастя, стають складовими нашого життя, згодом, спогадами, які приємно згадувати. Шкода, що у ті миттєвості, коли вони відбуваються, ми не оцінюємо їх важливості та значущості... Щоранку, прокинувшись, ми бачимо світ, який навколо нас. Починається усе зі стін звичної нам кімнати, ліжка, стелі, підлоги, а далі - вікна, за яким палкими поцілунками пробивається до нас сонце, чиї ніжні промінці ковзають по нашій кімнаті; де падає холодний та затужний дощ, що зароджується високо у небі, затягнутому, наче брезентом, темними величезними дощовими хмарами, і чиї краплі так монотонно стукають по підвіконнику, стікають по склу шибок, пробираючи нашу душу сумними спогадами та навіваючи на нас ностальгію; білосніжну пелену снігу, яка покрила абсолютно усе навколо, а зараз яскраво разить нам очі і лише пізніше, призвичаївшись до цієї білизни, ми починаємо помічати легкі поодинокі сніжинки, які, мов танцюючи під акомпонемент ніжного вітерця, невагомо кружляють повітрям, леко приземляючись на підвіконня, до мільйонів таких же їхніх подруг... Потім ми вирушаємо на кухню пити міцну каву, запах якої нас пробуджує, і чиї гарячі ковтки зігрівають кожну нашу живу клітинку, наче добираючись аж до серця... Повільно смакуючи нею, ми продовжуємо дивитись у вікно, де продовжує світити гаряче сонце, додаючи до зелених листків дерев, кольорових квітів, літаючих бджіл та метеликів, якусь особливу теплоту та ніжність; продовжує не вщухати черговий осінній дощ, наповнюючи брудно-сірі калабані новою водою, одягаючи на людей чорні плащі та ховаючи їх під такі ж парасолі; де мілкі та поодинокі сніжинки вже перетворились на великий лапатий сніг, який стіною падає на землю, налипаючи на все, що трапляється на його шляху. Він такий схожий на величезний рій білих пухнастих метеликів, які невпинно летять із неба на землю, ніжно приземляючись на наших долонях.

Щ

99


А далі усе продовжується. Пейзажі вирують-розвиваються, змінюючись один за одним та перетворюючи наше вікно на величезний екран, біля якого, наче в першому ряду, ми дивимось фільм, досконало відзнятий режисером, якого звати Природа. І такі пейзажі у нас щодня. Кожного разу вони різні і двох однакових не зустрінеш. Все ж, напевно, ми актори у величезній виставі під назвою життя. Нам пишуть сценарії, хоча, інколи, нам треба декілька дублів, щоб усе досконало зіграти. Ми маємо стилістів, які швидко змінюють декорації, гримерів, які накладають на нас маски емоцій, та й наше життя закінчується, як і будь-який фільм білими буквами на чорному фоні - титрами. Одні з нас стали видатними акторами, нші - просто грають у "масовці", дехто відмовляється від ролі сам, чиюсь роль грають ніші... Це величезний театр, яким уміло управляють... Ми граємо щодня, щохвилини, без відпочинку, не раз відтворюючи одні й ті ж помилкові дублі. Але варто відноситись до усього цього, не як до простого фільму, який ніхто не буде дивитись, а як до справи, від якої ми не можемо відмовитись та яку робимо усе своє свідоме життя. Ми актори з народження, які можуть стати акторами за покликанням. Але і ті й інші повинні навчитись помічати серед сотень фальшивих фраз - одну справжню, серед тисяч секунд розмови - одне правдиве та щире слово, серед тисяч зіграних дублів один справжній... Живіть лише цими справжніми дублями! Грайте так, наче граєте востаннє, адже Ви не знаєте, чи продовжиться цей фільм завтра, а чи його розвязка буде несподіваною та різкою... Цініть кожен подарований Вам додатковий дубль, щоб щось виправити. Памятайте, що нас взяли в актори, тож ми повинні виправдати покладені на нас сподівання та затрачені сили. Не забувайте подякувати за цю роль і робіть це якомога частіше! 29.04.2010р.

100


ТАНЕЦЬ іжні нотки музики, наче невагомі сніжинки, кружляли у повітрі. Вони переривали свій танок під легкими подихами нічного вітру, який тепло до них доторкався, немов би хотів підтримати, не дати впасти… Вечірня прохолода продовжувала панувати у повітрі… Місяць, який білою крапкою виднівся на небосхилі, продовжував яскраво світити, покриваючи своїм сяйвом усе на землі. Новорічними гірляндами мерехтіли зорі, якими було всипане все темне небо… На танцполі однієї із Кримських баз відпочинку лунала повільна музика… Сотні людей закружляли в унісон із її звучанням. Здавалося, що це рибальські шхуни, які хитаються на ранковому бризі… Яскраві лазери раз у раз розривали не характерно світле нічне небо… Вони кружляли у танку, не зважаючи на все, що робилося навколо них… Її голова була схилена на його мужнє плече, очі заплющені, а уста показували насолоду, вилившись у легку посмішку… Русе волосся, яке спадало на його лікоть, легко похитувалося, підкоряючись подихам вітерцю… Він спрямував свій погляд кудись повз усіх, на ледь проглядні звідси обриси моря, яке продовжувало напливати на берег та відступати від нього… Його сині очі зливалися із цією стихією, а мужні риси обличчя перетворились у ніжнозакохане лице, яке про щось мріяло… Вона, заплющивши свої карі очі, згадувала сьогоднішній день, їх зустріч зранку біля волейбольного поля, коли він грав, а вона зачаровано дивилась… Потім було знайомство, усмішка у відповідь, прогулянка по березі моря, яке ніжно омивало їхні ноги, охолоджувало вже достатньо гарячі піщинки, лагідно шепотіло щось своїми водянистими устами… Вони просто прогулювалися. Вперше, адже до цього один одного зовсім не знали… Виявляється, його звати Ігор. Він простий менеджер із Харкова, де працює в одній з великих компаній. Вона – Галина, бухгалтер приватної фірми у Дніпропетровську… Обоє вони були вже добряче засмаглі, трошки втомлені відпочинком, але доля дала їм змогу познайомитись лише сьогодні, в останній день перед від’їздом додому…

Н

101


Вони продовжували йти разом, тримаючись за руки… Проходили повз сотні людей, навіть не кинувши на них погляду… Ось, на їхньому шляху з’явився кіоск із морозивом. Ігор купив два пломбіри, які, виявляється, були улюбленим морозивом обох… Вони обмінялися телефонами і пішли до своїх компаній… Це прощання, здавалося, було останнім. Їхні очі злились у одному погляді, який не відпускав… В їхніх очах палав вогонь закоханості, руки не хотіли відпускати таку їм приємну пару інших рук… Але, врешті-решт він опустив свій погляд вниз, попросив Галину подивитись на пісок, на якому Ігор уже писав «Дискотека Меридіан, 23.00». Вона мовчки кивнула і побігла. Він продовжував дивитись їй у слід, ніяк не можучи відвести погляд…. Ось вони і зустрілися вже тут, о 23.00. Зараз була 2-га ночі, продовжувала лунати мелодійна повільна музика, тривалістю 4 хвилини 19 секунд… Галина продовжувала малювати своє майбутнє, як вона поїде у рідний край, забуде про нього, про цей вечір, цей день, цей відпочинок… Вона стане знову частиною величезної приватної фірми, сповненої своїх проблем та радостей…. Для неї цей день перетвориться у звичайний момент щастя, який вона собі дозволила відчути. І ніколи вони не зустрінуться більше, та й не потрібно цього. Вона вже щаслива. Він уже подарував їй багато приємних миттєвостей, усмішок, наповнив її серце палким вогнем кохання, про який скоро доведеться забути… Ігор продовжував дивитись поверх решти, шукаючи на березі моря сьогоднішній ранок, їхню прогулянку, її чудову посмішку, яку дарував їй саме він… Хлопець згадував цей день уже із ностальгією. Ігор розумів, що побачити Галину йому більше не доведеться, та й він – це лише маленький рядочок у її книзі життя… Доля подарувала їм радість, щастя, але лише на один день, лише на дві зустрічі… І час, здавалося б, мав продовжити швидко плинути, але він, здається, зупинився… Ще і ще тривала ця повільна мелодія пісні, 4 хвилини 19 секунд якої, хотілося б, щоб звучали вічно… Але і їй колись прийде кінець. Ігор розумів це і вже вимальовував в уяві їхнє прощання: прощання двох випадкових людей, яких сьогодні зранку доля 102


вирішили познайомити…

Галина підняла голову та подивилася в його очі, сині, мов океан… Він поглянув на неї, але побачив у її очах щось незвідане, неймовірне. Вони палали, мов ватра, а відблиск у них говорив про те, що вона готова проміняти цього випадкового хлопця в своєму житті на усе, що було з нею. Галина хотіла залишитися поруч із ним назавжди, щоб щоранку прогулюватися разом берегом моря, щоб купатися у його прохолодних хвилях, що разом, тримаючи в своїх долонях його руку, милуватися заходом сонця, яке ховається за горизонтом моря… Вона готова була залишитися і шукала такої ж неймовірної іскри і в його очах… Але в них були зовсім інші слова… Ігореві очі говорили: «Не варто… У нас у кожного своє життя, свої домівки, свої плани на майбутнє… Не варто руйнувати їх через один день у житті, нехай і такий щасливий… Просто давай запам’ятаємо цю сторінку з нього, не забуваємо її ніколи і, коли вечором, дивитимемось на літнє небо, прогулюватимемось під білизною місяця, вдихатимемо прохолодне вечірнє повітря, нехай і окремо, в різних містах, різних областях, просто усміхатимемось і 103


дякуватимемо за проведені разом години, за щастя, яке тривало, хоч і дуже недовго»… Вона все розуміла без слів. Галина знала, що очі ніколи не брешуть, що безглуздий вчинок не завжди приносить радість та вічне щастя… Вона погодилась із Ігорем і знову поклала голову на його плече… Він знову підняв очі поверх усіх, щоб споглядати на море… Вони продовжували танцювати, повільна мелодія, тривалістю 4 хвилини 19 секунд і далі лунала, наповнюючи простір своїми нотками… Усе продовжувалося, не зупинялось… Вони й далі танцювали, хоча і востаннє разом… 01.05.2010р.

104


ЖИТТЯ ЗА РОЗКЛАДОМ За вікном не вщухав холодний осінній дощ. Він кидав свої важкі краплі вниз, на розмиту болотом землю із похмуро-темних небес, крізь які не пробивалося світло жодного промінця сонця. Люди під чорними парасолями кудись поспішали, похмуро скрививши обличчя. Мокра бруківка, що була десятки років тому вимощена на дорозі, відбивала у своїй темно-синій сутності такого ж кольору хмари... Мокре око світлофора показувало зелений колір... Серед невиличкого натовпу крокував молодий хлопчина, середньої статури, із коротко підстриженим темно-русим волоссям, років двадцяти. Із його рук стирчала парасоля, яка вже добряче встигла промокнути на дощі... Його звали Антон. Великими кроками хлопець вирушав додому, тільки-но повернувшись із робочої поїздки. Його обличчям оволоділа німа задумлива гримаса, яка маскою висіла на лиці. Досі Антона не покидали думки про те, чому все відбувається саме так? Чому не можливо щось кардинально змінити, хоча б на тиждень стати абсолютно вільним, щоб трішки просто пожити у власне задоволення? Сьогодні якраз була п’ятниця - останній робочий день у тижні. Попереду - два вихідних. А трохи далі - знову п’ять робочих днів. Хлопець повільно перегортав у пам’яті спогади про цей тиждень. Він абсолютно нічим не відрізнявся від минулого, який, все ж смутно згадується, але, Антон був впевнений, що і не відрізняється від наступного... Усе було одноманітно-сірим та буденним. Навіть вихідні були до болі схожими та передбачуваними. Він жив за розкладом. Кожен наступний день не міг принести несподіванки, а тому був абсолютно прогнозованим. Йому здавалося, що почуття дежавю - це вже звична річ, як тепла кава о 8.15 щоранку... "Що ж я досяг за ці роки роботи? До чого я йшов? І куди, врешті-решт, прийшов?", - ці питання продовжували запаморочувати його голову. Він із ностальгією згадував свої дитячі мрії. Там не було того, що у нього є зараз. Він мріяв стати звичайним художником. Малювати і отримувати за це кошти, радувати власну душу та оточуючих. Антон 105


при цій думці трішки призупинився, наче захотів помріяти... І як же ж та мрія? Вона залишилася просто лежати, як і багато його недомальованих картин. Їх, виявляється, не хоче це суспільство, ця робота, це життя... Дощ поволі слабшав, перейшовши у повільний ритмічний темп, барабанячи по парасолях, мокрих дахах, землі під ногами... На небі трішки прояснювалося і деякі краї хмар, наче підсвічені, виділялися... Крізь них на землю намагалися пробитися промінці сонця... Усього цього він не бачив. Антон продовжував дивитися на світ лише в один бік - вперед. А піднімаючи голову вверх - бачив лише металеву конструкцію своєї чорної парасолі... Він її не намагався сховати останні роки. Від тоді, як і втратив віру у здійснення власної мрії... А вона, виявляється, була завжди зовсім поруч... Варто було просто сховати парасолю, або хоча б виглянути з-під неї - і над його головою відкривався прекрасний небесний пейзаж, який ніколи не повторюється... Потрібно було просто не зневірюватись, варто було просто надіятись... А це, виявляється, зовсім не важко - просто інколи не забувати піднімати голову, у своєму щільному графіку знайти декілька секунд, щоб подивитися вгору, навколо. Адже щодня усе трішки змінюється... І якщо цього не помічати - можна колись просто не впізнати нічого, і усе навколо здасться чужим та незнайомим... Суспільство - дуже докучлива річ. Вона не хоче змінюватись, а змінює під себе. Їй так легше та комфортніше, а людина, натомість, надто гнучка. Вона може легко стати частиною цього суспільства або зламатись... І рідко хто бачить третій вихід - змінити саме суспільство. Тільки це - дуже важка праця, яка не кожному під силу. Значно ��егше просто текти за течією, ходити під парасолею, забути про мрію і втратити саме життя. Тільки воно дається лише один раз. І ніхто не знає коли воно ж закінчиться... Тому треба завжди бути готовим до того, що кінець цієї симфонії може бути уже за мить. А покидати цей світ ні на секундочку не запам’ятавши його блакитне небо, зелену траву та сонячний відблиск у куполах - це означає просто померти, так і не народившись... 03.05.2010р. 106


ПРОЩАЛЬНИЙ ЛИСТ ривіт! Вірніше, доброго ранку! Я не знаю, чи читаєш ти цей лист при перших променях сонця, чи вже ближче до полудня. Як ти вже бачиш - мене немає. Я пішов не попрощавшись. На запитання "Чому?", яке крутиться у тебе в голові, відповім: "Я не вмію гарно говорити... Я просто напишу цей лист"... Ти знаєш, що слова в пам’яті із часом забуваються, стираються, наче слід від олівця на жовтому папері... Я... Мабуть просто не знайшов сміливості для відвертої розмови, зустрічі поглядів, твоїх сліз... Тому я вирішив взяти листок та ручку і написати звичайним синім чорнилом ці важливі слова... Не знаю з чого почати... Мабуть, правильніше буде із слів вибачення, але вони все одно залишаться просто словами... Вибач... Проведений разом з тобою час, я не забуду ніколи... Увесь цей період ми були разом, наші серця бились в унісон, народжуючи на світ нову симфонію кохання. Але, скільки скрипічних ключів не малюй, у всього є свій кінець: чорнилам, фантазії митця, сторінкам нотного зошита... От і ми повинні поставити крапку у цій симфонії, вчасно попрощавшись... Я змушений розлучитися з тобою. Я поїду. Ти продовжуй жити тут. Якщо ж залишусь я - це місто, кожним своїм закутком, каменем дорожньої бруківки нагадуватиме про тебе, наші зустрічі, твій милозвучний та беззупинний сміх... Знаєш, всеодно, куди б я не переїхав, де б не був, та кожен схід сонця, який народжує новий день, першими своїми промінцями розбиваючи суцільну пітьму, кожен його захід, коли він готує нас до чергового приходу місяця, його блідого сяйва у сусідстві з зірками, кожна краплина дощу, що нестримно летить вниз, кожна невагома сніжинка - усе нагадує тебе. Твої очі завжди будуть в моїй пам’яті... Ти залишишся назавжди у моєму серці... Прощання... Яке це жахливе слово... Воно змушує серце краятись... Від нього немає ліків. І я знаю, що чим більше часу проходитиме від моменту розлучення - тим частіше мені ввижатиметься твій образ і снитиметься наша зустріч... Це не правда,

П

107


що час лікує рани і, навіть, їх загоює... Вони залишаються такими ж, а тіло покривається новими - болючішими... Живи! Будь щасливою завжди! Не згадуй про мене, спробуй просто забути... Намагайся зрозуміти, що це був лише звичайний сон, який завітав до тебе у гості під ранок... Зараз я починаю задумуватися над тим що говорив тобі раніше... У мене перед очима пролетів увесь наш час, коли ми були разом. Цей період мого життя нестримною кіноплівкою пробіг по екрану, залишивши після себе ностальгію... Було дуже важко зробити такий вибір. Зараз, коли я це пишу, за вікном падає мілкий дощ, якого ще зовсім не видно... Я чую його стукіт по даху будинку, невпинний та ритмічний стукіт, який хоче, щоб я не дописав цей лист, а ліг поруч із тобою і заснув... Боже, як мені хочеться, щоб усе це було лише сном! На небі не видно місяця. Схоже, там туман... Його їдкість відчувається через ледь відчинену мною кватирку... Я пішов у туман... Мені важко зробити цей вибір: за вікном їдкий туман, а збоку, на ліжку, ти. Твої очі заплющені, волосся спадає на обличчя, ковдра накриває плечі... Я не побачу виразу на твоєму лиці коли ти це прочитаєш, але зараз ти трішки усміхнена... Мабуть, тобі сниться щось гарне... Я не хочу тебе будити. Мені шкода, що ти, прочитавши цей лист, зрозумієш, що ця ніч була для тебе не такою вже й прекрасною... Не плач... Не плач. Спробуй витерти сльози на обличчі та втамувати їх у душі... Я знаю, як тобі боляче, але це лише емоції... Емоції розлуки... Я навмисне пишу при світлі свічки... Її вогонь колишеться на вітрі, який долинає з кватирки... Віск невагомо скочується по її основі і капає на підставку... Як би мені хотілося, щоб цей віск міг припекти твої рани, які приніс, разом із щастям, я... Все ж правдиві ті слова, що найбільшу біль людині приносить той, хто подарував їй найбільшу радість... Я вперше молюсь, щоб я був не найкращим другом для тебе, щоб знайовся той, хто зможе знову принести на твоє обличчя посмішку. Таку ж щиру, як вона була до мене... Усе... Свічка догорає і от-от погасне... Я боюся, що не встигну написати тобі найголовніші слова. Пробач мене! Пробач за те, що ми зустрілись, пробач за наше 108


розлучення, за те, що я був у твоєму житті, за цей 15-ти хвилинний лист... Пробач... Я не знаю що написати в кінці... Я не знаю як підписатись... Лише хочу попросити: не зберігай цей лист. Одразу, як тільки прочитаєш - спали його, щоб більше ніколи не наводити спогадами про мене сльози на своє обличчя. Я йду... Не дивись за мною у вікно, не виглядай, з надією, що я десь поруч і повернусь. Я пішов у туман, в якому й розчинився... І нехай цей туман розлуки, сирості та болю ніколи більше не панує у тебе за вікном, щоб більше ніхто не зміг у нього підти, як я... 07.05.2010р.

109


ЮВЕЛІР Ювеліре, не псуй діамант, заковуючи його, нехай і в найдорожчу, але твою оправу, можливо, потім він потрапить в інші, кращі руки, але твій слід забере назавжди його первинну чистоту... В. Кучерявий а травневому небі, сповненому чистоти та літньої блакитності, поодиноко висіли легкі пухнасті хмари. Сонячний диск високо здіймався над землею, висушуючи ранішню росу. Подвір’я та вулиці наповнювалися різноколірям цвіту, від гамми якого, здавалося, розбігаються очі. Повітря солодко наповнювалося запахом бузку, який вже декілька днів безупинно квітнув... Повівав тихий вітерець... У майстерні кипіла робота. Нещодавно ювеліру принесли чудовий невеличкий діамант, який носив ім’я "Люссі"... Він дивував своєю красою... Сонце, яке пробивалося крізь скло вікна, падало на робочий стіл майстра виблискувало на кожній грані Люссі. Воно, переливаючись, світилося усіма барвами веселки, пускаючи маленьких сонячних зайчиків по стінах ювелірної... Йому поміняли цей діамант на звичайний золотий ланцюжок... Очі, які миттєво загорілись у Майстра бажанням в будь-яку ціну отримати цю коштовність, зараз, будучи широко розплющеними, дивувалися природньою красою... Чому Люссі? Це питання його зовсім не цікавило, але саме так нарекла діамант та жінка, що принесла дорогоцінність.

Н

110


Руки майстра, на яких були видні сліди копіткої довговічної роботи, яка стала його життям, із величезною обережністю крутили Люссі... Він був просто зачарований величчю цього діаманту... І, хоча, можна було припустити, що таких же коштовностей у світі ще тисячі, але йому ця видавалася найкращою і, безумовно, єдиною такою чарівною... Він проводив з Люссі по декілька годин щодня. Неодноразово Майстер намагався підібрати їй найкращу оправу із найчистішого золота, але усе, що він робив до цього зараз вражало його око своєю примітивністю та недолугістю... В його очах народився прекрасний образ оправи, який він намагався втілити у життя. Спочатку - у кресленнях, потім, Майстер почав шукати гідне золото, але усі метали, що йому пропонували були якимись або закрихкими, або затвердими... Продавці з кислим лицем показували йому свій новий товар, бо щодня цей, колись на багато менш вибагливий покупець, приходив, дивився новинки, критикував їх і йшов, так нічого не придбавши... Проходили місяці, які летіли, наче секунди... Він нарешті знайшов гідну оправу для своєї Люссі, з якою тепер часто говорив. Майстер ставив її на підвіконня, і, коли за вікном світило яскраве сонце, милувався відбитими кольоровими візернуками на стінах. Коли надворі падав дощ, а сонце було сховане далеко за хмарами, у кожній грані Люссі відбивалися краплини, які виблискували на сіросиньому фоні неба. Із майстром ніколи ще не було раніше таких почуттів, які поглинули його серце. Тепер він прокидався і йшов до Люссі, засинав, кинувши останній погляд саме на неї... Він готував ледь не цілими днями їй подарунок - ідеальну золоту оправу із найчистішого металу... За час його роботи, погода за вікном значно змінилась... Настав листопад, сповнений слізьми неба, яке однотонно фарбувалося в сірочорні кольори і тепер мало чим відрізнялось від такої ж землі... І там і тут була вода, яка величезними важкими краплями била по землі та об’єднувалася із тисячами таких же вигнанців неба... Усмішку із лиця Майстра, здавалося, ніщо не могло зняти. Вона стала частиною його обличчя, а Люссі - частиною серця... Він до неї настільки звикнув, що 111


молився за неї, робив їй колмпліменти та розповідав про те, що вона для нього дуже багато значить... Він проміняв її на все, що було у нього раніше... Тепер Майстер не робив уже виробів із золота, адже весь час приділяв виготовленню ідеальної оправи для Люссі... За цей час він ні разу не дивився у дзеркало, адже у нього на це не вистачало часу... Його обличчя покрилось зморшками, старечими, великими та твердими... Очі мутним поглядом дивились на світ, а руки, які його годували останні пів століття, почали все частіше трястися, за що він на них гнівно кричав і бив... Дедалі частіше його серце починало битися не ритмічно, а із затримками... Він задихався і часто йому не вистачало повітря... Відкрита кватирка вже перестала допомагати... Майстер частенько закашлювався. Це був протяжний стогін, який долинав із глибини його легень та сузовієм виривався на волю... Перестала допомагати вода та якісь пігулки, які йому виписав лікар... Саме останній сказав, що Майстер тяжко хворий і навряд чи зможе ще довго дивуватися кожним ранком, який новим пейзажем приходив на землю... Але Майстер зауважив, що йому не важливі ні ранки, ні вечори, ні дні, ні ночі... Йому важлива лише Люссі... І, наче промовивши пророцтво, задумливо сказав: "Я не помру, доки не зроблю оправу для неї..." Минали дні... Холодні дощі потрохи вщухали. Їх все частіше заміняли холодні сухі вітри, які проятяжним стогоном літали над землею, нахиляючи скелети одиноких дерев... За вікном із кожним днем холоднішало... Майстер чув від перехожих, що скоро мав почати падати сніг - цукрова вата, яка завжди легко сідала на землю... Справи у Майстра були дедалі гірші... Його руки вже майже не слухалися імпульсів мозку, мольби серця... Вони стали майже не порушними... Очі все гріше бачили і тепер він користувався найсильнішими ліками, які мав, але всеодно бачив гірше, аніж раніше без них... Кашель вже не покидав його ні на мить... Він продовжував постійно душити Майстра, не даючи йому змоги глибоко вдихнути. Робота над оправою от-от булла завершена, не вистачало ще декількох дрібних руків... Він зібрався із останніми силами і ще одним дотиком доробив те, над чим вже майже пів року працював... У нього щось різко 112


закололо в грудях, світ перед ним почорнів, віддаляючись кудись за вікно... У роті почало сохнути і він упав на холодну підлогу. Майстер намагався підвести голову, щоб востаннє поглянути на Люссі, але сил йому не вистачало... Його мутні очі дивилися в бік вікна, під яким стояв стіл із діамантом, але нічого побачити він не зміг... Його легені ще раз спробували вдихнути хоч клаптик повітря, але вже не змогли, рефлекторно забившись у спазмах... За вікном почав падати давно обіцяний сніг... Він обережно, наче боячись розбудити своїм падінням старого ювеліра, падав на холодну землю... Не було ні вітру, ні сонця... Лише сніг - ті величезні клапті солодкої вати, які він в дитинстві любив пробувати на язик, щоразу думаючи, що вона буде солодкою... У пустій майстерні була легко відкрита кватирка, на столі, як завжди лежали інструменти та оправа. Цього разу - вже зроблена... На звичному місці стояла Люсі, яка холодно дивилася вперед. На одній із її граней видбивалися падаючі сніжинки, холодно-металічне небо та чорна земля, а на протилежній - застигле тіло Майстра, яке лежало поруч із кріслом... Голова була повернута до місця, де столяла Люсі, а очі, мутні очі Старого ювеліра неворушно дивились на неї, як і тоді, коли йому вперше її принесли... Його пророцтво збулось - він зробив найкращу оправу для неї... Вона подарувала йому неймовірне почуття, стала його метою в житті... І зараз вони обоє холодно лежали... З кватирки почав доноситись легкий вітерець, що влетів у пусту кімнату, сніг почав кружляти під силою його подихів, наче виводить якийсь танок, металево-сірі хмари байдуже дивилися вниз: на тіні дерев, які чорними силуетами виднілись на землі, пусту майстерню, якою гуляв вітер, одиноко стоячу Люссі та мертвого Майстра, який був на землі 62 роки, з яких прожив 216 днів, подарованих йому цим діамантом... Він уже зробив свій подарунок для неї. Останній у своєму житті, а вона подарувала йому останній погляд, через мутність якого він чітко побачив грань Люссі, в якій відбивалися клаптики солодкої вати, що невагомо летіли на землю... 07.05.2010р. 113


НІЧ нколи буває так, що ти хочеш знайти спокій та підтримку у темряві ночі за твоїм вікном… Тобі здається, що тебе можуть зрозуміти лише поодинокі зірки, які пробиваються крізь пітьму зі хмар та блідий місяць, що байдуже дивиться вниз. Десь там, за скляною завісою вікна, ти бачиш ще поодинокі вогні у вікнах… І розумієш, що ти не один: таких багато, хто сьогодні об 2-й ночі не спить… Але ти далеко не знаєш, що ти найщасливіший серед них… В одному видно ледь зачинені штори, крізь які схилену біля ліжка голову мами, обличчя якої в сльозах… Біля неї лежить із заплющеними очима її син… Його губи вона щомиті протирає солено-гірким оцтом, щоб вони не пересихали, а він байдуже відвертає голову, яку не щадить дуже висока температура… На її обличчі все змішалось: втома, печаль, невимовний біль, материнська турбота і молитва, яку вона тихенько шепоче… Мати молиться далеко не за себе, не за матеріальні блага чи удачу зі щастям… Вона просить Бога дати здоров’я її синочку, який зараз починає марити… Для неї заключається щастя, благополуччя, завтрашній день у одній рідній кровинці, якій зараз дуже погано і чиї губи вона продовжує змочувати оцтом із водою та слізьми, що рікою течуть по обличчі… А він продовжує марити… Його губи намагаються щось прошепотіти, руки когось обійняти… Він вважає, що це лише сон, але роздираючий кашель не полишає цього маленького хлопчика… Клятий термометр не хоче показувати менше. Його яскраво-червоне табло висвічує одне число: 40,2°… В іншому вікні, акуратно застеленому старою шторою, трохи мляво видно світло звичайної воскової свічки, яка вночі ХХІ століття дивовижно привертає увагу… Над нею схилила голову старенька жінка, що обережно перегортає фотоальбом із жовтими фотографіями… На кожній із її сторінок фрагменти з життя… По вкритому зморшками обличчю тече сльоза горю та болю, що крає її серце, змушуючи пригадати її минуле… В голові у неї повільно постають моменти минулого: молодий чорнявий хлопець із очима, сповненими любові… Саме таким вона пам’ятає свого чоловіка, який

І

114


трагічно загинув 1944-го… Вона тоді теж була молода, але зараз постаріла і не щоразу у своєму відображенні в дзеркалі може розгледіти ту молоду дівчину, яка щойно вийшла заміж… Він їй обіцяв повернутись, прийти і зажити щасливо, але замість нього прийшла лише одна телеграма із сухими словами «Загинув, захищаючи Батьківщину»… Вогник свічі обережно колихався під її диханням, віск котився вниз, на старий журнальний столик і на ньому застигав, як і краплини крові у її венах… Вона ще досі любила його та сумувала за ним, адже разом вони прожили зовсім не довго… Тепер вона бачила його лише у снах, та й то, його обличчя було зовсім не чітким, а до неї лише долинав його молодий і бадьорий голос, в якому читались завзяття та доблесть… Наступне вікно було відчинене навстіж… У кімнаті знаходилось троє людей у чорному одязі… По центрі кімнати стояв гріб… В головах, збоку, світили два підсвічники, а над ними, на стіні, висів образ… По боках були рідні, очі яких рясно вкриті слізьми… Вони плакали, не звертаючи увагу ні на кого… Їм не мало значення здатися занадто м’якими… Вони сьогодні втратили рідну людину… Тримаючи один-одного за руки, вони дивилися на кам’яне обличчя рідної їм людини, яке нічого не могло промовити… Очі були закриті, а руки й обличчя холодні… Вони втратили дуже багато… Серце краялось та хотіло віддати усе, щоб повернути, а мозок метушився у власному безсиллі… Вони плакали… Світилося ще багато вікон: в деяких сварилися, в деяких – хворіли… Для кожного ця ніч була своя… Одні – міцно спали, інших мучило безсоння, а декого – муки совісті… На небі сяяв один блідий місяць, але кожному він був своїм… Хлопчику – величезним куском сиру, який хотілося з’їсти, жінці – місяцем їхньої першої зустрічі, родині – холодним диском, який намагався усім показати їхнє горе… Починав накрапати дощ… В кожній його краплині відчувався подих прохолоди, свіжості, новизни… За кимось він плакав, комусь щось нагадував, когось омивав… Його ритмічний стукіт хилив у сон, а краплі на вікні спотворювали зображення… Тепер ти бачив лише декілька великих клякс, які жовтяво світилися в далині ночі… 115


Годинник пробив тричі… Мимовільна думка зупинилася в голові і промовила: «Ця ніч особлива… І для кожного вона своя… Зрозумій, що не всі вміють побачити у її пітьмі те, за що варто дякувати, поки не доведеться плакати… Твої сльози суму та одинокості – ніщо, у порівнянні із слізьми інших людей… У них горе. У кожного своє. Їм є через що плакати, а ти просто хочеш здатися нещасним. Не намагайся зіграти печаль чи горе, бо колись вони самі прийдуть, при чому без стукоту в двері і тоді ти зрозумієш, що ця ніч була для тебе щасливою, але її щастя ти не оцінив…» 08.05.2010р.

116


НОСТАЛЬЖІ... остальжі... Почуття, яке хоча б раз завітало до кожного. Дехто живе із ним велику частину власного життя, дехто, лише раз його відчувши, міцно закриває перед ним двері у власну душу і вішає величезний замок байдужості. Воно знову завітало до мене сьогодні зранку, разом із яскравожовтим промінням сонця у вікно. Мимоволі, я вийшов на подвіря і просто не повірив, що це мені не сниться. На землі буяла розкішна шовковиста трава, клумби уквітчані тюльпанами, вишня та яблуня яскраво цвіли, а бузок переповнював повітря своїми пахощами... Це пізня весна. Як вона гармонічно дивиться під блакитним небом, яке одним безхмарним тоном покриває височінь. Ностальжі... Я щодня по декілька разів проходжу повз усю цю красу, не помічаючи її! Як добре, що сьогодні зранку я це побачив. Вірніше, зумів та захотів побачити, адже завтра, ступаючи по цій шовковистій траві, на ногах залишалися б краплі дощі та болото, а не легка роса, небо могло б бути пасмурно-дощовим, а не лагідно-літнім... Усе могло б змінитися і я б цю красу просто прогавив, а вона ж ніколи більше не повториться! Ностальжі...

Н

117


Мимоволі, я згадав власне дитинство, коли, будучи малим хлопчаком дошкільного віку, безтурботно катався на гойдалці і спостерігав за всім, що робиться навколо... Тоді світ був іншим: незвіданішим, таємничішим, ріднішим... Як я тоді мріяв про далекі мандри та подорожі! Тоді усе було зовсім по-іншому, але я вмів щохвилини помітити зміни у природі, що була навколо... І не важливо, чи це в літні погожі дні, чи в осінні дощопади, але я бачив ту красу, яка мене оточувала. І в грозовому небі мої очі могли розгледіти величезну, схожу на слона, сіро-синю хмару, яка поважно мандрувала небосхилом, уважно дивлячись на землю, і в сильному дощі я бачив тисячі краплин, які, галасуючи, летіли вниз, збігалися у величезні потоки та, сміючись, пливли пересохлою землею... Я тоді так любив пускати по них паперові кораблики... Ностальжі... І чому я усе це згадав саме зараз: перед тим, як йти на роботу, у величезні стіни офісу? Мабуть, природа просто захотіла показати, що вона досі може мене здивувати, нагадати, що у мені ще є щось дитячо-наївне, адже я усе це зміг помітити, подарувати мені ще декілька миттєвостей незабутніх спогадів, які оселилися в моєму серці...Ех, ностальжі... Ти наповнюєш наші серця вмінням цінувати мить: кожну, адже ніхто не знає котру із них буде згадувати усе життя, бачити те, що зовсім поруч і ніколи від тебе не подінеться, запам’ятовувати кожну секунду такою ж кольоровою, якою вона є. Ностальжі, ти вчиш нас цінити те, що ми маємо, але вчиш суворо: говорячи про це вже після втрати... Ти хочеш завітати до кожного і трішки з ним поговорити, позгадувати... Дякую тобі за те, що ти нас вчиш розрізняти приємне та не надто... Шкода, що ти приходиш до нас не одразу, а лише замінюючи собою дитинство, повільно його витісняючми спогадами... Ностальжі... Цю мить, коли я друкую це, мені колись доведеться теж згадати, а разом із нею і тебе, ностальжі, твої улюблені квіти - гвоздики, які покладають усім, вшановуючи пам’ять, улюблену пору року - осінь, сповнену золотистих та бронзових кольорів, спогадів про літо, падаючих жовтих листків, які уже ніколи не повернуться назад на 118


гілки дерев, улюблену музику - шкільний вальс, який вічно звучить у кожного в серці після останнього дзвінка та випускного вечора, улюблену погоду: дощовий день із затяжними поривами вітру, відблиском сірого неба у каламуті калюжі, стукіт дощових крапель по чорній парасолі, запах сирості та вогкості... Ти любиш усе це, бо воно найчастіше наводить нас на згадки і дає можливість порівняти з найкращими моментами життя. Ностальжі. У моєму серці ти навічо залишишся кольоровими спогадами та запахом бузку, який весною сповнює все навколо, снігопадом тополиного пуху влітку, який м’яко летить вниз, безшумо приземляючись, червоними та жовтими квітками тюльпанів весною і величезними бутонами червоних та білих півоній осінню... Ти завжди будеш поруч зі мною, час-від-часу, нагадуючи про красу навколо, як сьогодні... Дякую тобі, ностальжі, за приємні спогади в житті, які ти інколи змушуєш нас згадати, щоб хоч трішки відволіктись від турбот та проблем суспільства і поринути у прекрасний світ кольорових згадок під назвою «прожите життя»... 12.05.2010р.

119


Цінуйте кожен момент, адже наступний може бути останнім - В.Кучерявий ерез скляну шибку великого білого вікна пробивалося легке жовте сяйво сонця, яке нещодавно піднялося на небосхил. У його проміння відчувалися сонливість та неквапність із якою прокидається зранку людина. Горобці вже весело щебетали, голосно сварячись, щось між собою не поділивши, крони дерев яскраво виділялися своїм темно-зеленим кольором, салатової палітри трава ще зберігала у собі вологу ранішньої роси... Легкі подихи вітру через ледь відчинене вікно ніжно забавлялись її волоссям, що весело піддавалося таким іграм, очі, що тільки-но розплющились, відображали чистоту та блакитність небосхилу, який своєю літньою неосяжністю виднівся над землею... Вона неквапно встала, підійшла до вікна і захоплено почала спостерігати за тією красою, яка знаходилась навколо неї... Там, у зелені саду, проглядалися кущі тронд, які уже виставили власні бутони для перегляду поціновувачами, найголовнішою з яких була саме вона. Криваво-червоний колір пелюсток їхніх квітів одразу привертав увагу і, здавалося, тримав погляд на собі доти, поки не вважатиме за потрібне... Вона, переодягувшись у легкий літній одяг, вийшла в сад, зупинившись біля своєї улябленої лавочки, сіла... Звідси відкривався

Ч

120


вид на красу цього літнього дня, починаючи із далеких обрисів пухнастих хмар, що уже почали зявлятись на небі, та закінчуючи тінню дерева, яке могутньо захищало її тіло від палких променів сонця, що дедалі ближче наближалось до зеніту... У повітрі було чути солодкий запах. Він не був властивій ні одній із ківток у саду, але усі пахощі, змішавшись, породжували цей унікальний аромат її саду, яким вона щодня захоплювалася... Поміж квітів літали тендітні метелики, розкидаючи в сторони від своїх крил їх візерунки... Її очі наповнювалися своїм особливим відблиском щоразу, як їй доводилость тут сидіти... І не важливо, чи навколо був такий задушливий день як сьогодні, чи був звичний осінній, підперезаний сумними дощами, день. Вона раділа будь-якому дню, адже усі вони були строго поліченими. І щоранку, перед тим як прокидатися, їй доводилось називати цифру, що означала кількість днів, які їй залишилось прожити. Сьогодні це була одиниця... На її, останнім часом завжди усміхненому обличчі, все ж проглядався відблиск фатальності... Фатальності, адже усе це вона бачила востаннє... Так сказали лікарі, а вони, будучи найкращими в країні, не брехали... Вона сама відмовилась від лікуваня у клініці, яке могло б дати шанс продовжити життя, але перебування за білими стінами - це їй видавалося значно страшнішим ніж сьогодення. Вона повернулася сюди, в дім, де народилась, щоб її життя закінчилось там же, де і почалось... Саме тут вона пригадала своє дитинство, сповнене віри та надії, щастя і добра, після якого і виїхала звідси... На щоці з’явилась сльоза... Вона пекуче потекла вниз... Їй було моторошно, що сьогодні востаннє вона бачить усе навколо... Їй хотіося, як ніколи, дощу, який би сховав її слабкість та сльози, що отот поллються рікою... Вона хотіла спокою - і має, наказавши, щоб її ніхто не турбував, але наказати природі вона не могла... Вона пішла до кімнати, взяла чорну велику парасолю, і сіла знову сюди... Небо почало хмаритись. Здавалося, що воно почуло її останнє бажання і тут же виконало його... Із потужним грозових хмар почав падати легкий дощ, який супроводжувався тишею... Він лив, стікаючи з країв парасолі на землю, і перетворюючись у струмочки... Вона плакала. 121


Їй тепер не потрібно було стримувати себе. Її обличчям котилися останні сльози суму та ностальгії за життям... Вона відкинула вбік парасолю і просто дивилася, як небо посилає свої краплі їй на голову, на простягнуту руку, на неї... І саме на обличчя, краплі дощу, змішавшись із її слізьми гіркішали, хоча їй було всеодно... Вона намагалася якомога довше дивитися вверх, на небо, яке вже ніколи не зможе побачити. Несподівано вона побачила величезну блискавку, яка розрізала небо... Вона почала рахувати: 10 - і блискавка зникла із небозводу, 9 і краплі дощу почали важчати на її тілі, 8 - і губи стали надто сухими, 7 - і очі перестали бачити усе чітко навколо неї, 6 - і дрібні мурашки пройшли по її спині, 5 - і її шепіт став їй майже не чутним, 4 - і дощ почав заважати їй рахувати, 3 - і рука сама опустилась, 2 - і її погляд відчайдушно востаннє подивився на небо, 1 - і землю сколихнуло потужне відлуння грому... Вона нерухомо лежала на своїй лавці, на її тіло повільно падав дощ, омиваючи від гріхів... Її очі були розплющені і в них відображалося сіре дощове небо - останній кадр, який вона змогла побачити... 12.05.2010р.

122


ЧОМУ? Вони зайшли у величезний книжковий магазин... Очі дитини широко розкрились, наче намагались одразу побачити усе, що її оточувало у такому, як поле, розмірами приміщенні. Тут було, здавалось, усе що можна тільки побажати та про що мріяти. Серед тисяч різнокольорових палітурок дівчинці хотілося залишитись жити, щоб невгамовно читати, читати, читати... На стендах, серед гамми різноколір’я, було видно величезну кількість зображених на обгортках книг дівчат, вбраних у чудові бальні плаття, які разюче виділялись і здавалися справжніми. Мимоволі маленька Ангеліна подивилась на себе: одягнену у сіробілу спідничку, на якій було видно жовтизну давності та маленькі плямки від їжі, червону кофтинку із невеличкими отворами, як петельки, зроблені міллю, темно-червоні сандалі, поверхня яких уже доволі потріскала... Маленька чорнява голова дівчинки піднялася вгору, намагаючись дотягнутися до обличчя мами своїм поглядом і промовила: "Матусю, а чому у мене не таке гарне вбрання як на картинках?"... Мати, старша жінка із потрісканими від праці руками, віковими зморшками на обличчі та потускнілими очима, ніяковіло взяла донечку за руку: "Просто вони ж казкові...". "А чому вони казкові кращі за нас справжніх?", - не відчуваючи глибини свого запитання, прорікла Ангеліна. "Доню", - мати присіла до дитини та міцно її обняла, "Просто усюди є такі багаті люди, як вони і такі бідні, як ми", - із очей жінки почали сочитися сльози... "А чому ж тоді ми повинні бути бідними? Ми гірші за них? Це нас так Бозя покарав?", із сумом та нерозумінням в очах сипала питаннями дівчинка... "Ні, доню, ні! Ми не гірші, просто уся наша велика родина завжди мусила перебувати між життям та смертю... Нас, дітей, було багато, а батьки не мали достатків, тому ми завжди доношували речі за старшими братами і сестрами... Як і ти зараз... Ми, навіть, не всі писемними були і колись таких гарних одежок, як сьогодні не бачили... Тоді нам ніхто у бідності не дорікав, а зараз на нас показують пальцями ще гірше, аніж на циган. І Бозя нас не карав. Ми завжди молилися, як і сьогодні, перед кожним прийомом їжі, зранку та на ніч... І хліб ми 123


шанували, і віримо щиро, просто... "Що "просто"?, - не витримавши, запитала дівчинка? "Я не знаю...", - розпачливо прошепотіла мама... "Я не знаю, доню чому така несправедливість..." "Не плач, мамо, я всеодно хочу бути схожою на тебе! Ти у мене найкраща і найкрасивіша у будь-якому вбранні. І я обіцяю, що коли виросту піду на роботу і буду годувати усх своїх братиків та сестричок і тебе з татком! Чесно-чесно!", - заспокійливо та мрійливо розповідала Ангелінка... Мама плакала. Із її очей текли величезними краплинами сльози, які гостро ранили їй серце... Вона плакала, а в душі щиро дякувала Богу за те, що у неї, бідної сільської багатодітної матері є щось значно дорожче за гроші - Ангелінка, її братики та сестрички, які завжди її можуть втішити, заради яких вона щоранку прокидається і за чиє здоров’я щоночі молиться... 13.05.2010р.

124


НАОДИНЦІ У ПЕРЕПОВНЕНОМУ МІСТІ онце, заплутавшись у павутинні яскраво-зелених гілок літнього парку, піднімалося усе вище… Легкий птах-вітер налітав на шовковисту траву і починав її колисати. Поверхня озера була всипана невеличкими пінними хвилями…

С

Я вже в сотий раз прогулювався цими стежками парку, з яких у далині виднілось озеро. Тут усе мало б бути мені уже давно знайомим та звичним, але щодня я відкривав для себе якийсь новий пагінець дерева, бутон квітки… Я ніяк не міг намилуватися красою, яка виросла посеред шумного міста… Тут завжди велелюдно, гамірно, але, здається, один-одного ніхто не помічає. Вже надто природа поглинає усіх у свою красу, свій світ, свою мелодію… Ця симфонія чистоти, разом із пахощами щастя літають цими стежками завжди, народжуючись у букеті різноколірних повітряних кульок, огортаючи кожну людину і гублячись у щасливих дитячих очах… Я вже й не думав побачити тут її, адже пройшов час… Немало часу… Тоді вона була епіцентром цієї краси, а зараз я ледве впізнав 125


це миле створіння. Боже, як вона покрасивішала! З її обличчя зникли кудись ці підросткові прищі, а натомість з’явилися рожеві румяна… А очі! Вони стали ще бездоннішими і глибшими! Що з нею зробили ці місяці, коли ми не бачились… І ось – доля подарувала нам зустріч, яку втрачати було просто безглуздо… Ми знову сіли на одну із лав, як колись і з захопленням дивились в очі навпроти… Можливо, голоси наші ледь змінились, але очі – те, що було в них написано, як раніше читалось просто і вільно… Ми спілкувались. Вона розповідала свою історію, а я свою… Навіть не пригадаю, коли і кого я так уважно слухав. «Я ж її навіть ні разу не перебив», - пролунало у моїй свідомості. «Я ж навіть ні разу не зупинилась», - звучало в її голові… Вона і я знову вирушили прогулятись тими ж самими стежками… Вони теж зовсім не змінились, а лише розквітли разом із цим літом, яке зводило з розуму своєю природністю, теплотою і довгоочікуваністю! Сонячні промінці, мов маленькі галасливі діти, підбігали, смикали за руки і голосно сміялись. Все ж таки ми подорослішали… Стали трішки серйознішими і справнішими. Для нас тепер важливо було не говорити без зупинку, а мовчати, дивлячись за очима співрозмовника, не сміятись, тримаючись за живіт, а просто посміхатись, не швидко бігти один-одному навздогін, а повільно проходитись, цінуючи кожний крок… Здається, що разом із розквітом природи, розквітли і ми… Знову в наших руках опиняється величезний шмат цукрової вати. І знову ми годуємо нею один-одного… Тіні дерев намагаються якомога щільніше сховати нас від гарячого сонця, що нарешті виплуталось і тепер гордо виднілося посеред блакитного неба… Дедалі частіше наші погляди спрямовані в один бік, на одну річ. Руки легко зігрівають наші душі, наповнюючи їх нектаром теплоти… У повітрі літають ніжні сніжинки тополиного пуху, які вкривають наші ноги, нестримно кружляють в танку під польотом птаха-вітру і акуратно падають на наші долоні, боячись промахнутись… Хвилі озера тихенько вдаряються одна об одну… Десь з іншого боку пливе пароплав, розрізає простір своїми крилами вільний птах, 126


позаду гудуть гомінкі жовті автобуси, а між усім цим, так поруч і так окремо – ми… Наче в іншому світі, дивимось на усе це вже зовсім іншими очима: цінуючи кожен момент, дослухаючись до кожного звуку, ловлячи кожну сніжинку легкості… Знову лава. Ми, зовсім не втомившись, мовчки сідаємо… Кожен якнайуважніше вслухається у нотки симфонії, яка долинає до нас із глибини парку, неба, озера… Тут усе гарно поєднується і звучить в унісон… Скоро сонце буде втікати за обрії міста, дбайливо забираючи кожен палкий промінець із собою… Птах-вітерець кудись зникне, парк наповниться новими людьми, а озеро перетвориться у величезне дзеркало, що нерухомо відображатиме феєричні фарби неба… Ми розійдемось, а поки… Ще трішки побудемо разом. Наодинці у переповненому місті… 04.06.2010р.

127


ОСТАННІЙ СОН Дві пари яскраво зелених очей уважно вдивлялись у наповнене синькою небо. Вони уважно оглядали кожен квадратний сантиметр блакитного полотна і шукали там ще одну пару очей – довгоочікуваних та коханих, близьких та рідних, красивих та болючих… Щось змусило серце швидше битися, з дедалі відчайдушнішою силою викидати потоки крові у вени, нести їх до кожної найменшої клітиночки молодого загорілого тіла… В очах почало темніти, наче хтось по трохи, неквапно, наповнює це небо сірим туманом… У вухах чулися викривлені звуки самотності… Хилило на сон… Навколо усе квітло… Безліч рожевих бутонів троянд були всипані кольоровими крильцями метеликів… Краплі роси стікали з пелюсток квітів і падали на темно-зелену, насичену кольором траву… Десь збоку чулись «чирікання» горобців та трепетне звучання жайворонка, що літав під покровом ніжно-блакитного неба… З її повік теж повільно стікали краплини роси, які невідомим чином туди потрапили… Вона присіла на велику білосніжну качелю, яка ледь помітно гойдалась… Легкий подих вітру наповнював її обличчя прохолодою… Волосся трішки хиталося в унісон із гойдалкою… Теплі промінці сонця гралися її носом, устами, очима… Вони маленькими сонячними зайчиками бігали по її тілу і, граючись, цілували його… Вона заплющила очі… Навколо чулось монотонне звучання якогось апарату. Повіки, своєю вагою, не давали відкритись очам, хоча десь поруч, з лівого боку, ледь проглядалась світла пляма. Кожен сантиметр тіла здавався ватяно-важким. Вона намагалась чимось поворухнути, але нічого не підкорилось імпульсу мозку і продовжило бути нерухомим… У її свідомості одразу різким церковним дзвоном пролунало запитання: «Я жива?». Воно стократно відлунювалося у голові, зводячи з розуму. Десь у грудях почало різко боліти… Крикнути про біль теж не вдалось – лише відчулись сухість у роті і беззвучний рух губ… «Значить жива, бо відчуваю біль». 128


Згодом, наче в сусідній порожній кімнаті почали лунати звуки. Вони нагадували стукіт каблуків чоловічих туфель. Звуки посилювалися, кроки прискорювались… Кров почала швидше прибувати у серце, пришвидшився пульс, з’явилось відчуття страху. Різко відкрилися двері, які зі скрипотом, по інерції, закрились. Чийсь силует заступив собою світлу плями зліва. Він нахилився. Відчулось його гаряче дихання. Поворот. Він щось взяв у руки… Силует відкрив ампулу і мабуть почав набирати речовину у шприц. Легкий укол, заторможена біль, знову відчуття сну… Сад, наповнений білого цвіту вишень, яких тут, мабуть тисячі. Кожна квітка манить своїми солодом та білосніжністю. Деякі з них уже активно роздивляються бджоли, чиї легкі звуки долинають сюди – у відчинене вікно. Співають солов’ї… Навколо так красиво і вільно! Вона обертається і йде до нього – одягнутого у чорну сорочку ошатного і сильного мужчини. У нього на очах чорна пов’язка. У голові починає усе розпливатися чи то від його п’янких парфумів, чи від келиху вина, який у неї в руці. Його ніжні обійми не дають пручатись, та й бажання такого зовсім не виникає. Вони просто танцюють під лунаючу поруч музику скрипаля… Цей сон у її пам’яті буде завжди. Інколи, він повторюватиметься, а вона, прокинувшись, вся п��тнітиме… Тоді її розбудили після того, як вона проспала 2 тижні… Їй вдалось повернутися з того світу. Вона знає як це: проміняти танець із пристрасним незнайомцем на болюче життя в інвалідному візку. Їй відомо відчуття пригнічення та болі, коли хочеться лише заснути, щоб знову побачити того чоловіка у чорному… Вона це знає, але голоси рідних, їх сльози, тоді повернули її назад у муки земного світу. А зараз вони продовжують її підтримувати і щодня дарувати приємні моменти життя. Життя, яке вона тепер не хоче віддавати у руки смерті… 05.08.2010р.

129


СПОГАД ПРО ТЕБЕ ебо вкрите темними осінніми хмарами. Вони, наче клапті жовто-брудної вати нависли над землею. Потужні подихи вітру гнуть верхівки дерев, колишуть шовковисту траву, наче розганяють хвилі у морі. За шибкою вікна починає накрапати дрібний дощ, який від вітру раз-у-раз б’є по склу. Чути удари грому, які долинають із височини, з-за хмар… Я п’ю теплий чай, дивлюсь на монітор комп’ютера, де висвічується твоя фотографія… Ковток за ковтком згадую тебе ту, якою і пам’ятаю досі, яку бачив тоді і в яку закохався… Ти трохи змінилась, подорослішала, розквітла… Але твої блакитні очі залишились такими ж, як і тоді. В них я мимоволі шукаю власне відображення, що тінню блукає їхньою глибиною. Не знаходжу. Відводжу погляд від монітору і дивлюсь у кружку з гарячим та ароматним зеленим чаєм… Кажуть, що до нього звикають швидше, ніж до морфію… А я до тебе звик ще швидше… Пам’ятаю, як ми щодня бачились, інколи прогулювались, але розмовляли… розмовляли по декілька годин на день, кожен із яких був подарунком долі для нас обох… Дощ став сильнішим. Скло перетворилось на всипану краплями поверхню водойми, крізь яку видно лише клякси із кольорів. Ось так же і я пасмурно бачу тебе, яку колись запам’ятав назавжди. Вітер продовжує потужно дмухати, а удари грому супроводжуються зарядами блискавки, які розколюють похмурний колір на дворі своїми яскравими тілами. Я досі пам’ятаю чи не кожну нашу зустріч, яких було не мало. Зараз я вдивляюсь у вкрите хмарами небо і в глибині душі надіюсь, що туди ж дивишся і ти…В небо, яке нам дарувало промені сонця, тепла, власну блакитніють та мрійливість, небо що наповнювало нас надією та вірою у майбутнє. Одразу виринає з глибин уяви зимовий вечір, усипане вогнями вечірнє місто, калюжі талого снігу та ми. Дві людини, які поруч йдуть по вулицях цього вечора. Здається, що цей спогад я згадував уже сотні разів… Нам тоді було тепло та приємно. Ти сміялася, я щось

Н

130


розповідав… Зараз уже не пригадаю що саме, але пам’ятаю твої слова про те, що багато чого змінилось від нашої першої зустрічі. Ми стали один для одного рідними людьми. Пройшов час, сонце сотні разів ставало та сідало за обрій… Ми вже не школярі, але твій образ, твоя постать ще досі приходять до мене, нехай уві сні, та дарує мені декілька миттєвостей радості й щастя, як колись його дарувала на яву ти… Нехай цей лист не буде відправлений, але ці слова повинні були колись вирватись на зовні… Я все пам’ятаю… Надіюсь, пам’ятаєш і ти… 18.08.2010р.

131


ОСІНЬ сінь. Я так її люблю! У кожного вона асоціюється із чимось особливим, своїм… У кожного вона індивідуальна, відмінна. Не кожен любить її. А я… обожнюю. До нестями. Щоразу, з її приходом, фактичним, а не календарним, серце якось поособливому починає щеміти. Його ритм порушується, а удари кволішають. Осінь. Ще із самого дитинства ця пора мене захоплювала. Але не так, як більшість художників. Та й щиро не називав я її золотою. У мене вона інша. Так, пов’язана із лісами, свіжо-грибним запахом, мокрими ногами, саморобним посахом у ще дитячих руках, холодною річковою водою, коричневим листком, який падаючи на неї, корабликом кудись плив, дощем… О, Господи, як я люблю дощ. Можливо через це і осінь. Під час краплинопаду стає легше мислити, мріяти, відриватися від холодної землі та зависати між нею і сірим дощовим небом. Дощ навіває свої, особливі спогади, створює історії, змінює долі. А ще я люблю осінь за стукіт крапель дощу по шибках, вікнах автобусів. Вітрові пориви, покірні поклони дерев, мокрі калабані води - все це збігається в одній порі, любити яку неможливо, закохатися в яку нереально, жити в якій так потрібно. І не завжди її варто асоціювати із старечістю, розлукою, сирістю… Вона є така, якою вона є і не змінюється, не підтасовується під когось, а просто приходить. Приходить, а не вривається в життя. Та й не потрібно її любити. Її просто варто сприймати лояльно. По чесному, по справедливому. І ось знову вона завітала. Вже в дві тисячі дев’ятий раз. І, як не дивно, вчасно. По календарному, по природному. Та й в серця влетіла своїм холодним вітром, крижаним дощем, мокрим асфальтом. Вона забрала тепло, але ще не впустила мороз. Її дні, мабуть, чи не найкоротші, але завжди найбільш запам’ятовувані. В дитинстві вона приходить до нас запахом грибів, мокрого листя, трохи пізніше – проливним дощем на першому дзвонику, тужливим вітром за вікном теплого класу, на якому йде урок літератури, згодом – метушливими студентським буднями, просторими аудиторіями, скрипотом паркету

О

132


під ногами, врешті-решт – мокрими калюжами, коли ти не встигаєш на роботу, а світ навколо губиться в сірому тоні, а в кінці – знову запахом лісу, гнилого дерева, кольором каламутної річки, дотиком проливного дощу… Вона приходить. І цьому потрібно радіти. Осінь повільно вступає в свої права, заволодіваючи серцями меланхоліків, вона закінчується, радуючи закохані пари прогулянками дощовим днем під мокрим склепінням сірих небес. Осінь приходить і йде, але не залишає нікого байдужим до себе. Вона приходить і йде, а з кожною осінню проходить і етап нашого життя. Природній, а не календарний. У нас знову з’являється час подумати про майбутнє, оцінити сьогодення та згадати минуле. Вона приходить і йде, але брудні потоки води на асфальті, сіре небо, краплі холодного дощу на долоні та падаючі коричневі листки в лісі залишаються, змушуючи нас із вами задуматися: «А що вона нам принесе наступного разу?»… 30.09.2010р.

133


ОСІНЬ-2010

С

яйво неонових вітрин дзеркально відбивається у калюжах дощової води. Його промені шукають опущені очі перехожих, щоб вдертися в їх світ, душу, і хоча б на декілька миттєвостей поселитися там. З іншого боку мляво кидають своє світло на опавше пожовкле листя каштанів жовто-мутні очі електричних ліхтарів. Десь зверху, намагаючись дістати власним сяйвом до землі, світить повновидий місяць. Вечоріє. Тільки сьогодні я помітив, що вечоріти стає дедалі раніше. Вперше я йду з роботи уже під світлом вуличних ліхтарів. Яскраві очі автомобілів сліплять, виринаючи із пелени туману-мряки і, згодом, у неї ж зникаючи. Ноги важкувато переступають помутнілу воду калюж, намагаючись встати тут і нікуди більше не йти. Кров, здається, тече по венах повільніше, аніж колись, а очі хочуть закритися і відпочити. Не знаю, можливо, осіння ностальгія вдерлася і у мою душу та своїми гострими пазурами намагається якомога довше там втриматись, але, чомусь, цей вечір дарує мені лише сум. В руці міцно стискаю не розкладену парасолю, в іншій час-від-часу натискаю на червону 134


кнопку мобільного. Мені не хочеться відповідати на дзвінки, натомість мозком оволодівають спогади. Минула золота осінь, теплі дощі та безтурботність. Дивно, адже я колись уже пророкував майбутнє. І мало у чому помилявся. Не вгадав тоді я одне: насправді, печаль виникає не тоді, коли немає планів на завтра, а тоді, коли сіра серйозність перекрила доступ до твого мозку кольорової безтурботності, навіженості та веселощів. Чорна парасоля і посвідчення у кишені не гріють серце та не оберігають від проблем. Вони просто відгороджують від оточуючих, яких тобі не вистачає. Намагаюсь писати швидко, щоб не запізнитися на роботу. Роботу, на якій я уже пів року працюю… А насправді хочеться відпочити. Хочеться чогось нового або доброго, хоч і старого. Хочеться в університет на пари. Хочеться нарешті не бачити на стовпах та у газетах власної фотографії, обіцянок та лозунгів. Хочеться потрапити у незнайоме тобі місто, де тебе ніхто не знає. Хочеться просто зупинитися, сісти і подумати, але часу на це обмаль. Перестаю друкувати цей текст. Вмикаю музику та йду збиратися на роботу, куди я уже запізнююсь. В кінці останнього речення ставлю три крапки, закриваю кватирку спогадів, завішую її жалюзі, надягаю окуляри байдужості на очі та йду працювати… 06.11.2010р.

135


УРИВКИ се частіше останнім часом я пишу незакінчені повісті, уривки із чиїхось доль, струни чийогось життя… Перед очима пролітають окремі кадри кольорової гамми, у вухах грають акорди симфоній минулого, у мозку виникають ідеї, які, наче пульс, випадково вриваються. Палахкотить лампада. Її жовто-помаранчевий вогонь рівно, наче струнка тополя, дивиться у нічне небо. Поруч – ще сотні таких же лампад-душ. Кожна уособлює чиєсь життя, долю, вік. У когось вона уже догорає і от-от востаннє відчайдушно спалахне й навічно згасне, породивши пітьму, а ледь помітним димом із неї відлетить душа, підхоплена вітерцем, який тільки-но з’явився. Інші ж – лише починають горіти, маленьким, ледь помітним вогнем, завершуючи маківку воскового шляху. Прохол��дно… Осінній день дає про себе знати шорохом листків під ногами, які снігом лежать на землі, вкриваючи її, наче хутром. Десь з глибини ночі долинає лай собаки, яка одиноко перегукується із пітьмою. Світить блідий місяць, навколо якого збираються напівпрозорі хмари. Доводиться натягнути капюшон. Шапки я чомусь не взяв, але надокучливий сніг знаходить мене і тут. Він падає так, наче робив це вічно і лише дивом не замів геть усе на землі. Вітрюган бавиться із легкими сніжинками, крутячи їх у палкому танго. Чекаю. Десь за рогом горобець щось старанно вишукує у сніжному покрові. Поруч стоїть одягнута в новорічні шати ялинка, запах хвої якої одразу викликає приємну посмішку. Згадуються смачні апельсини з дитинства, якими так я любив ласувати… Тепло пробирає кожну клітинку мого тіла. Тим часом без перестанку падає сніг… Змелю розрізають десятки дрібних струмків, по яких, немов венами, тече тала вода. Вона дзюркотить так незвично, радісно, пришвидшено… На дахах багатоповерхівок тануть бурульки – останні сережки зими… У їх мокрому стані проміння розсіюються на сотні дрібних сонячних зайчиків, яких цілу зиму чекали діти. Мороз докучливо пощипує голі руки, які відповідально тримають червону троянду.

В

136


Тихе плесо ріки відбиває вечірні вогні ліхтарів, які палко світять над головами поодиноких закоханих перехожих. Повітря наповнюється ледь помітною прохолодою після гарячого дня… Небо над головою вкрите міріадами дрібних крапочок, які складаються у малюнки-зодіаки, за якими можна дивитись вічно. Розпечене вдень каміння випромінює тепло, яке лагідно сприймає шкіра босих ніг. Важкі краплі дощу стукотять по підвіконні. Шибку розрізають на сотні частин краплі, які по ній сповзають. За ширмою із дощу видніються уже напівголі дерева, які сумно піддаються поривам вітру, що зачісує їхні гілки. Хилить на сон. Повіки важчають, а тепла кружка ароматного зеленого чаю дедалі слабкіше огортається холодними руками... Мозок продовжує генерувати сотні випадкових пейзажів із минулого, які тісно переплелись із вчорашнім днем… Пальці рук невпинно стукотять по клавіатурі, набираючи на білосніжному фоні екрану кириличні букви чиїхось доль. Годинник внизу екрана зупинився на позначці 02:05... Кава у філіжанці вже вистигла, а очі перечитують останні рядки уривків із життя… 09.11.2010р.

137


НАЙВАЖЛИВІШИЙ ТВІР овільно стікають піщинки часу… Одна за одною вони летять вниз, зменшуючи число на таймері зворотнього відліку. Стрілки годинника йдуть по замкненому кругу, черговий раз перетинаючи число «12». Сонце, по такому ж крузі, починаючи зі сходу, та закінчуючи заходом, невпинно циркулює. Весну змінює літо, після якого приходить осінь, згодом – зима. Потім – знову весна. Летять роки… Я продовжую писати невеличкі твори, які є частинками моєї невидимої душі. Можливо, колись, із них можна буде скласти мене справжнього, такого, яким я був всередині, а зараз вони лише накопичуються, накопичуються і ще раз накопичуються білими листками із чорними друкованими літерами. Але мій найголовніший твір іще попереду. Так, адже він повинен бути у кожного. Будь-яка людина, чи вона письменник, а чи просто робітник, пише свій найголовніший твір, свою сповідь. І тут стає не важливим те, на скільки у барвистих тонах усе розказано. Головне – щирість слів, які викладаються на папір чи линуть із вуст. Тому вона й найважливіша, бо найважча. Мабуть, кожен сотні разів репетирує її, щоб якнайкраще зіграти, але у вирішальний момент, коли куліси театру життя відкриті і людина, наче актор, виходить щоб виконати свою роль, заготовлені слова кудись відлітають і залишаєшся один на один із Глядачем, який хоче почути від тебе лише правду. Доводиться заїкатися, червоніти, у горлі пересихає, а очі хочеться сховати кудись у темне забуття. І по закінченню твоєї ролі прозвучить лише одне слово. Вердикт. І тут буде або «Вірю», або «Не вірю». Усі ми актори, усі намагаємось зіграти якомога довшу, більшу, визначнішу та головнішу роль, шиємо собі красиві та витончені костюми, підбираємо найкреативніші маски, одягаємо руки у найелегантніші рукавички, а душу міцно застібаємо на замок, а потім, виявляється, усе це було лишнім. Бо хтось програв свою роль, у когось вона закінчилася, а чиюсь перервали…

П

138


Ми живемо, щоб в кінці спалахнути якомога яскравіше, щоб наш фінал найбільше запам’ятався, щоб останні слова звучали найкраще, найчесніше, як ніколи раніше. І лише одна деталь не вписується у властивий нам драматизм: ми не знаємо, коли буде фінал. І чи вистачить часу, щоб усе заготовлене ми сказали, чи усі почують та чи чітко і виважено ми усе скажемо… Виявляється, найкраще свої ролі грають ті, хто не пише власних сценаріїв, не провчає своєї ролі сотні разів, не готується до кінця, а живе кінцем. Ті, хто вважає кожен день прийдешній останнім і готовий зробити усе, щоб прожити його яскраво, щоб палати величезною ватрою добра і любові, щоб встигнути подякувати за все і вибачитись перед кожним, щоб пробачити і прийняти пробачення… І ті слова звучать дійсно правдиво, бо хто їх говорить – той вірить у сьогодні і лише надіється на завтра, в той же час цінуючи свій подарунок: життя. 03.12.2010р.

139


ПАУЗА нколи потрібно на мить зупинитися. Треба затамувати подих, заплющити очі, обернутись назад. При тому не важливо, де ви знаходитесь: на роботі, у міському транспорті, вдома, в гостях, на переговорах. Важливо вчасно зупинитися. І не треба щось вигадувати чи уявляти, а розслабити мозок і згадувати. Думки та спогади самі прилетять у душу і почнуть нав’язливо пропонувати себе згадати. Мимовільний погляд у вікно, за яким мете лапатий сніг, і згадується найніжніша зима життя, коли увесь світ, здавалося, тонув у заметілях… Гілки дерев прикрашені білосніжним покривалом, скидалися на величезні гірлянди, які хтось майстерно повмикав напередодні Нового року. Під ногами скрипуче провалюється сніг, залишаючи позаду чіткі сліди. Обертаєшся. Уважно споглядаєш за ними… Сніг продовжує падати і повільно їх замітає. От вже після тебе і немає ніяких слідів, а знову чиста сніжна пелена… Яскраві ліхтарі одиноко світять напівтемними вулицями. Під ними, наче летить рій білих бджіл, видно політ сніжинок… Вони кружляють, танцюють, причаровують… Недалечко від зупинки стоїть молодий чоловік, років 25-ти. Він обережно тримає червону троянду, здмухуючи із неї надоїдливі сніжинки, які хочуть примоститись на її пелюстках. Від холоду він притупцьовує, наче танцює якийсь ритуальний танок цьому снігопаду. Сніг продовжує падати… Он, навпроти, йде жінка. У неї в руках декілька важких торб, а плече тримає мобільний телефон, на який нападав чохол зі снігу… Вона щось голосно розказує, намагається навіть декламувати занятими руками… Десь ще далі видно силует якоїсь людини. Щоправда, через сніг розгледіти хто це не можна, але він кудись біжить-поспішає. Снігопад не зупинив постійний рух на землі. Люди і далі поспішають, чекають, розмовляють, сваряться і миряться, спізнюються і встигають. Усе продовжується, йде своєю колією, не зважаючи ні нащо. Ще нещодавно ти був у цьому циклічному процесі, навіть не знаючи цього.

І

140


Сьогодні ти зупинився. Відкинув усі справи, клопоти і поспіх й зупинився, щоб обернутися навколо себе. І ти побачив: сотні таких же, як ти був іще вчора, коли кудись поспішав і не мав часу навіть поглянути вверх чи обернутися. А сьогодні ти зробив це і бачив дивовижний снігопад, який ніколи уже в твоєму житті не повториться, бо нічого однакового не буває. Він дійсно зачарував, поглинув у казку і не хотів із неї тебе випускати. Але тобі потрібно повертатись. Треба знову брати розбіг, щоб влетіти у свій звичний вихор справ і метушні, але ти все одно ще раз хочеш обернутися і подивитися на той прекрасний світ, який ти тільки сьогодні навколо себе помітив. Не забувай, що він є завжди і готовий показати для тебе свою красу. Головне – просто викроїти хвилинку і зупинитись, обернутись і замилуватися цією зимою, адже ще однієї такої більше не буде… Запам’ятай її саме такою: у снігопаді, білих деревах, яскравих фарбах ліхтарів та пелюстках троянди, яку хтось так обережно обіймає… 09.12.2010р.

141


КУМИР І ПРИХИЛЬНИК умири - це люди, в яких ти віриш, яких ти боготвориш, на кого рівняєшся. І не обов’язково їх шукати у відомих людях, у екранах телевізорів, фальшивих посмішках із сцени… Інколи ти створюєш їх зі свого оточення, із людей, з якими ти особисто знайомий, але хочеш бути таким як вони… Проте одного дня ти розумієш: вони не варті того, щоб рівнятися на них. Вони – такі ж прості і грішні люди, як і ти й сотні інших, що просто хочуть самі вірити у когось, а не бути кумиром для інших… Ти розчаровуєшся. Життя стає сірим, втрачає свої яскраві кольори… Зневіра опановує серце. Але як ти не помітив, що твій кумир зробив першу помилку? Як ти не допоміг йому бути таким як і колись: найкращим й ідеальним? Розмірковую. А я намагався своєму кумиру повернути віру у життя. Я його слухав, допомагав, підтримував, не досипав разом ночі… А потім була розлука і полон великого міста. Але ми все ще тримали міцний зв'язок, списувалися, зідзвонювалися… уже незадовго усе це зникне. Натомість з’являться нові слова у лексиконі твого кумира. Його обличчя почне змінюватись, ти його не настільки чекатимеш, а, одного дня, коли він приїде назад і ви зустрінетесь – у полоні обіймів не буде справжності, а розмова не зможе знову тривати години… Одного разу ти зателефонуєш, щоб поділитися радістю, а кумир вислухає, як і раніше, але не допустить цих слів до серця, яке швидко кам’яніє… Наступного разу ти побачиш у його очах відблиск алкоголю і дурнувату розмову про те, що там важко, місто забрало у полон душу, а тіло змінило… І ти саркастично усміхнешся, натомість не порадивши нічого… І ви знову зустрінетесь: прихильник і кумир. Проте, в минулому. Уже не буде обіймів, а лише короткі кинуті у повітря слова «привіт» і одностороння посмішка презирства… Ви будете пити той же зелений чай, проте із присмаком гіркоти… Розмова знову не буде клеїтись. Замість розуміння у ній відчуватимуться ноти самолюбства і підвищені інтонації… Потім – холодне прощання. В останній момент

К

142


ти почнеш читати його обличчя, емоції… І тут, ти ловиш себе на думці, що він зараз збрехав, коли сказав «Дякую за приємну зустріч»… Образишся. Потім опустиш очі вниз, соромлячись визнати, що ти порушив обіцянку дану собі, що не читатимеш міміки рідних і близьких… Пройде трохи часу. Ти почнеш виправдовувати себе: ви уже зовсім чужі, незалежні один від одного: кумир і прихильник… А потім ти почуєш, що твоєму кумиру погано, дуже погано. Ти подзвониш, почуєш зовсім чужий, сповнений глухоти, його голос… Ти приїдеш, подивишся у пусті очі, за які колись готовий був віддати життя. Розвернешся і підеш назад, не промовивши ні слова. Він теж обернеться і закриє за тобою двері кімнати. Його очі теж побачили усе, що хотіли: презирство і зневагу замість очікуваної підтримки. Ти поїдеш назад, у своє провінційне містечко, де ви колись познайомились, а він залишиться у місті, яке зробило його серце крижаним… Ви забудете один про одного. Назавжди. Колишні дві рідні людини… Кумир і Прихильник… 17.12.2010р.

143


ВОНИ БАЧАТЬ ДУШЕЮ… ін обережно йшов старовинною бруківкою Львова… Його кроки були маленькими і напруженими, після кожного трішки зводило ноги і зявлялася біль у голові, вуха намагалися серед тисяч сторонніх звуків навколо відчути один – палички, якою він оббиває тротуарну плитку. Руки не слухалися його, щораз випереджаючи кроки. Поруч чувся гомін людей, сигнали автомобілів, автобусів, світлофорів… Він знав, що поруч із ним живе суспільство, яке навколо, але зараз він його не бачив і не відчував. Здавалося, що він один серед переповненого міста, одинокий і безпомічний. Ось, хто намагається допомогти йому піднятися по перилах в салон автобуса. Він намацує сидіння і обережно примощується на нього… Воно відрізняється від крісла автомобіля, на якому він сидить зазвичай. Автобус зрушив із місця, хитаючись і неквапно рушаючи мокрими бруківками доріг міста Лева. Зупинка. Він просить допомогти вийти. Кроки не стають впевненішими і так же як раніше залишаються втомливими для нього. Ось під ногами відчулася знову тверда земля. Він зупинився, зняв із очей чорну пов’язку і підняв голову вгору. Звідкись із небес летіли сніжинки… Усе навколо виглядало розмито, не чітко, але він бачив хоча б це. Навколо нього проходили люди, десятками, сотнями... Люди, яких він міг бачити.

В

144


Сніжинки продовжували падати на мокру бруківку доріг Львова і танули там, намагалися замітати капелюхи людей, капоти автомобілів, його простягнуті руки. Він упав на коліна і заплакав. Раніше йому й у голову не приходило: як це важко бути сліпим. Не бачити того, що є навколо тебе, коли люди живуть із цим усе життя, ні разу не побачивши небо із якого падають ці красиві сніжинки… Раніше, дивлячись на світ із металопластикових вікон власного офісу, він не помічав усього цього теж, втім, як і незрячих людей. Проте, зараз, коли сам побував у їх шкірі лише декілька годин, по його молодому 30-річному обличчі покотилися сльози… І це не були сльози жалю, а злості і сорому за те, що він раніше усього цього не помічав, що не насолоджувався сповна цією красою, що не цінував її… Він прийшов до дому незрячих людей і вирішив хоча б матеріально їм допомогти. Уже незабаром навколо будинку обладнали перила, встановили звуковий світлофор, міцні двері у під’їзді… Вони повинні були прощатися. Він повинен був повертатися у рідну Одесу, де й далі буде депутатом, а люди залишалися і вдячно відчували його слід… На подвір’ї падав лапатий сніг. Він обняв їхні руки і на очі знову навернулися сльози. Його дрижачий голос сказав: «Падає сніг», а незрячий чоловік кивнув головою і відповів: «Я відчуваю»… Чорна іномарка поїхала в Одесу, а незрячі ще довго стояли під снігом, обнявшись за руки і відчуваючи сніг… Той, якого вони не бачили нікого, але розуміли, що він прекрасний… Депутат їхав у своєму автомобілі і теж дивився на сніг за вікном, якого він раніше теж не помічав… Лише зараз, коли побув не зрячим – навчився цінувати цю красу, яку не кожен може побачити, нажаль… 18.12.2010р.

145


РІЗДВЯНЕ ДИВО евеличке місто огорнулося теплою ковдрою зі снігу, на якій відбивалося бліде сяйво місяця. У вікнах будинків з’являлися перші осередки світла, які складалися у дивакуваті мозаїки. Вулиці починали порожніти, вітрини магазинів - гаснули. Раз-по-раз з тишини доносився гавкіт собак, які віщували прихід гостей. Дедалі рідше вечірній спокій будило світло автомобільних фар. У повітрі панувало щось особливе, незвичне, чудесне, що відрізняло цей вечір від інших, манило, змушувало серце частіше битися в очікуванні чогось. У вікнах невеликої квартири уже давно світилося. За шторками було помітно невеличку метушню. На газовій плитці доготовлювалися останні страви, а стіл уже майже був заповнений наїдками. Біля вікна, у кутку, стояла красуня-ялинка, яка мерехтіла кольоровими вогниками, доповнюючи святкову атмосферу, що панувала у квартирі. Невеличкі іграшки відбивали у собі ці вогники, наче намагаючись їх примножити. «Засвітилася», - пролунав дзвінкий дитячий голос. «Всі до столу!», - з кухні гукнула мама. Двоє маленьких хлоп’ят побігли у вітальню, щоб якомога швидше вмоститися на свої місця. Разом за ними пішли й старенькі господарі цієї квартири – дідусь і бабуся, які гукнули: «Олю, бери Івана та веди до нас, бо так і залишиться сидіти за тим комп’ютером». Вслід за цими словами підійшли й син із невісткою, в руках якої були останні страви. Дідусь велично встав і, взявши сірники, запалив свічку. Пройшла іскра, запалахкотів сірник, який одразу ж заклопотався підпалювати гніт свічі. Той почав повільно жевріти, перерісши через декілька секунд у впевнений красивий вогник. В очах людей, які за цим спостерігали, запалився такий же, сповнений любові та віри у чудо, яке от-от має статися. Дивно, таких вогників у цей вечір, 6 січня, запалюють мільйони, але все одно кожен із них особливий, не такий, відмінний від інших, а тому дорогий для кожного. І у цьому полум’ї міститься дуже багато інформації: про те, що вже було, минулі роки, сповнені радості та горя, щастя й смутку, віри і

Н

146


розчарувань, приємних та не надто хвилин, спокою й метушні, подарунків і втрат, сміху та сліз, привітань і співчуття, підтримки й заздрості, любові та ненависті, про сотні днів, які минули та залишаються сторінками у великих книгах життя, що інколи ми перегортаємо разом із фотографіями в альбомах, згадуючи кожен момент, який вдалося увіковічнити в світлинах, читаючи дитячі зошити, шкільні твори, студентські конспекти, поміж якими любовні записки, знаходячи пожовклі від часу конверти із листами до Діда Мороза, написані нашими батьками… Усе це навічно переплелося з нашим життям, яке складається із тисяч хвилин і мільйонів секунд, що, наче діамантами, прикрашені спогадами. У цьому полум’ї ще й сьогодення, у якому ми перебуваємо. Те, що нас оточує, чим ми займаємося, про кого піклуємося, кого любимо, без кого не можемо жити. В ньому й майбутнє: те незвідане, яке найбільше до себе манить, у чудовість якого вірить кожен, де можна буде здійснити власні мрії, жити щасливо й у здоров’ї, де не буде сліз і розчарувань, а, натомість, пануватиме любов… Сім’я починає хреститися. «Во ім’я Отця і Сина, і Святого Духа. Амінь». Очі закриваються, руки побожно приймають відповідне положення, а губи починають рухатися, шепочучи молитву. У цей момент мільйони людських голосів спрямовуються до Господа. У них відчутні найсокровенніші почуття, якими ми ділимося з Богом, дякуємо й просимо одночасно. Знову хрестимося й сідаємо, щоб скуштувати символ Святої Вечері – кутю, після якої й інші 12 страв. Тут же, на столі, стоїть й одна пуста тарілка з налитим стаканом горілки та окрайцем хліба на ньому, в пам’ять про тих, хто сьогодні не може бути з нами, але чиї душі завжди знаходитимуться поруч, не залишаючи нас самотніми ніколи. Невтомно палахкотить свіча, яка, наче мірило часу, дивиться водночас й у минуле, й у сьогодення, й у майбутнє. За вікном нерухомо, білою ковдрою, лежить сніг. Місто всипане вогнями з вікон квартир та будинків, нагадує вогники, які блимають на ялинці. Небо вкрилося зірками, яких уже не злічити. Поміж ними все 147


яскравіше світить блідий місяць. Усе завмерло в очікуванні дива – народження Христа… 07.01.2011р.

148


ЗИМОВА ОДА ілий лапатий сніг замітає чорну і вологу, ще вчора, землю. Його неосяжні сніжинки м’яко падають вниз, перед тим вимальовуючи у повітрі різноманітні фігури. Вітер. Його морозний холод проймає мої червоні від холоду руки. Я йду. Куди, спитаєте Ви? Вперед, до дому. Правда, не знаю до кого. Все повторюється. Знову зима. Лапато-сніжна холодно-вітряна зима. Її обійми окутали наш світ і зовсім його не хочуть відпускати. Знову я йду по застеленому снігом покриттю асфальту. Праворуч від мене – дерева, які ще хочуть скинути із себе холодну пухнасту шубу, яка дедалі наростає, а зліва – став. Тернопільський став. І знову все повторюється… Ви – дві принцеси – знову зі мною. З однією я разом йду, тримаючи її за ніжно-холодні руки, щоб не дати їй втекти, а з іншою розмовляю по телефону. Її голос для мене – наркотик, до якого я знову починаю звикати. Здається, нещодавно вилікувався, звільнився із ярма залежності, але, от, знову вплутуюсь у те ж саме. Знову я хочу її чути, знову я повільно входжу в колію залежності… Знову ви прийшли! А я вже думав, що вільний від вас. Я не надіявся – мене переконали, що можна жити без вашого тепла і ласки,

Б

149


але душу мою не купили чиїсь дешеві лікарсько-приторні слова. Знову я йду за руку із однією, милуючись вечірнім світлом мерехтливо-жовтих ламп, кольором світлофорів, відблиском дерев, які одягнені у новорічні вогники… На світлі автомобільних фар видніється сніжна заметіль, з наших уст вилітає пар, а наш біг змушує людей обертатись. Ми ж, не звертаємо ні на кого увагу. Ми біжимо, міцно тримаючись один-одного, щоб вбігти в останній автобус, принісши із собою туди морозну свіжість та прожити ще один момент-вечір разом. Ми щасливі. Я йду по узбережжю вогкого ставу, щоразу поглядаючи на мілкі, але настирливі хвилі. Вони б’ються об берег, розсипаються на піну, збираються в одне ціле і знову б’ються о берег… Ти щось ніжно шепочеш у вухо. Твій голос… Твій не солодкий та улесливий, а особливий голос змушує мій мозок поглинати кожен децибел. Знову ранок… Знову холодно, руки мерзнуть, але я уважно слухаю тебе. Мої долоні перестають рухатись. Вони, як і світ навколо застигли. Лише я рухаюсь, орієнтуючись твоїм голосом. Все знову повторюється… Зимова ода! Я її складаю, я в ній живу, я нею живу. А біля мене ще двоє моїх ангелів. Вони завжди при мені. Із одним я бігаю вечірнім Тернополем, встигаючи на останніх секундах вскочити в момент щастя – бути разом, а з іншим говорю зранку, коли перші вогні починають засвічуватися в будинках, небо набуває знову рожевого кольору, а сніжинки ще так легко, наче з просоння просто січуть по обличчю. Я один, а вас двоє – два ангели: Воля і Ніжність… 14.01.2011р.

150


ПРЕКРАСНА МИНУЛА ОСІНЬ ені не вистачає твоїх блакитних очей, сповнених глибини і розуміння. Я шукаю в перехожих твої обриси, що досі не покинули закутки моєї пам’яті, намагаюсь знайти у твоїх фотографіях минулу осінь… Я навіть не міг уявити, на скільки ти мені дорога. Пам’ятаєш, наші прогулянки, сміх, радість, що наповнювала кожну секунду перебування з тобою? Скільки тоді було кинуто слів на холодний осінній вітер. Як особливо летіло кленове листя: спочатку вниз, а потім - вгору… Із висоти долинали ноти співу птахів під монотонний ритм крапель дощу, який нам був зовсім не страшний. Ми йшли під парасолями: червоною і чорною. Раз-по-раз ти визирала з-під неї і дивилася на сіре небо, розповідаючи мені щось кумедне… Я нахилився і підняв із землі великий кленовий листок жовто-червоного окрасу. Простягнув його тобі. Ти, наче по звичці, понюхала його аромат і сказала, що це аромат нашої з тобою осені. Як зараз мені усього цього не вистачає! Тепер ми бачимося значно рідше. Ти лише інколи приходиш до мене у сни, де ми гуляємо і намагаємося насолодитися усім тим, що у нас було минулої осені. За вікном стукотить дощ. Я відкриваю календар і починаю виривати із нього листки. День

М

151


за днем, із силою, з якою ми не цінили час. Ось уже березень. Минулий березень, коли тебе у моєму житті ще не було. Червень – місяць пекельної спеки і романтичних вечорів, вересень – з якого у нас все почалося… Осінь – прекрасна минула осінь… 21.01.2011р.

152


"Ніколи не падай духом. Ніколи не падай духом на людях". Е.Хемінгуей аскудно. І, ніби, за вікном непогана погода: світить сонце, майже безвітряно, та й нарешті вдома сиджу, виспався вдосталь, вперше після довгих робочих місяців, але все-одно якось погано. Відчуваєш себе використаним і викинутим. На серці тужливо і ностальгія щораз сильніше стукає в підсвідомість. Намагаюсь зануритись у металево-сіру рамку монітора, переглядаю фото друзів, спілкуюсь, але відчувається порожнеча на душі, пустота. От-от, здається, по ній прокотиться перекотиполе, засвистить осінньо-протяжний вітер і почне накрапати холодний дощ. Між мною і тим яскравим сонцем та блискучим снігом на вулиці лише одне вікно, одна скляна стіна. Виявляється, ми поруч. І, хоча близько-близько, проте сонячне проміння, що пробирається крізь шибку, не гріє, оповиті сонячними зайчиками будинки здаються картиною, яка живе своїм, іншим життям. Цикл закінчився. Ще один абзац життя завершився, натомість починається інший і початком його є декілька пробілів. Хочеться якомога швидше знайти нову роботу, зануритися у неї з головою і не визирати з тієї купи справ, щоб часом не… Щоб знову не підкоритись ностальгії, що завжди поруч чатує і вичікує у хвилини слабкості. Повз вікно проходять люди, сповнені власних проблем, переживань, які кудись поспішають чи просто прогулюються, живуть в одному ритмі, який самі собі задали. А я, сидячи перед монітором, вистукую на клавіатурі власний ритм, новий, відмінний від попереднього, з якого мене викинули. Гірко і якось боязко… Гірко, бо не один день пропрацював, а боязко, бо потрібно заробляти кошти, жити, продовжувати вчитись… Якось усе обірвалося різко та безповоротно. Кажуть, що це на краще, бо біль була хоча і сильна але неочікувана та різка, а не довга, протяжна, вбиваюча… Читаю відомі вислови виданих людей. Усі вони пізнали життя, залишили кожному із нас послання, яке ми маємо прочитати. "Ніколи не падай духом. Ніколи не падай духом на людях". Е.Хемінгуей. Це послання особисто мені. Воно адресоване людині, яка довгий період

П

153


часу сама підтримувала, була лідером, показувала приклад, долала важкі життєві бар’єри, боролась, йшла наперекір долі, але одного моменту зупинилася. В її свідомості постало запитання: «А чи варто боротись далі, чи можна зупинитися, віддатися течії і просто плисти за нею, або завершити подорож під назвою життя?». Але в мозку лунали слова: «Ти сильний. Ти уже не одноразово долав перешкоди – і робив це успішно. Коли тебе запитували що робити в таких ситуаціях, ти впевнено і однозначно відповідав, що лише продовжувати боротись далі. Ти радив іншим, а тепер сам прислухайся до власних порад». Ось так свідомість боролася із мозком, а очі читали одні й ті ж слова: "Ніколи не падай духом. Ніколи не падай духом на людях"… 15.02.2011р.

154


КРАСА, ЯКУ ДАРУЄ КОХАННЯ адає сніг. Міріади сніжинок здаються роєм мух, що одяглися у білі піжами та кудись летять. Вони неквапно витанцьовують у повітрі, гармонійно ритмуючи із симфонією вітру. Зимові вулички міста уже готуються лягати спати, раз-по-раз закриваючи свої очі-вікна. З різних кутків містечка долинає гавкіт собак, який луною розходиться по окрузі. Біля вуличного стовпа цілуються закохані, які от-от мають попрощатися і розбігтися по домівках. Поодинокі автомобілі снують засніженими шляхами, наче шукаючі притулку подорожні. Йде сніг. Пара закоханих цілується на прощання і дівчина біжить до хати, не відриваючи очей від хлопця. Вона закриває двері, а він ще спостерігає за тим, що відбувається за вікном у її кімнаті. Останній погляд парубок кидає у її бік, а подумки промовляє: «Нехай береже тебе Бог». Він неквапно йде по засніженому тротуару такої рідної йому, її вулиці. Тут кожен міліметр шляху для нього сповнений кохання, спогадів, планів на майбутнє. Його уява щосекунди вимальовує нові картини з життя: минулого, сьогодення та майбутнього, але усе воно переплетено із нею – тією, хто закохав його у себе і з якою йому так добре. Під ногами скрипить сніг, який прихопив морозець, у повітрі пахне свіжістю зими, а на вії падають крихкі сніжинки. Він минає поворот, переходить через устелену давньою бруківкою дорогу і

П

155


наближається до уже сплячої річки. Виявляється, до ночі вона теж притишує власну ходу, убирається у тоненьку ковдру із льоду та солодко спить, щоб завтра зранку уже сміливо продовжувати бігтилитися, наче потік життя, який невпинно несе людину по руслу її долі. Цими стежками вони часто полюбляють ходити. Тут якось особливо тихо та спокійно, але не одиноко. Пара обожнює затінок річки влітку, щоб сховатися від палкого сонця, а ввечері подивитися, як його промінці ховаються за водним плесом. Взимку тут інший пейзаж: вибудувані вітром та морозом кришталеві люстри звисають із крутих берегів, малочисельні рибалки пробурюють ополонки, а поодинокі птахи щось вишукують на засніженому плесі ріки. Хлопець продовжує йти до власного дому, роздумуючи про неї. Зараз він не уявляє свого «завтра» без її постаті, яка своєю ніжністю та красою полонила його. Він її кохає. У нього в душі є те почуття, про яке писали мільйони людей, яким захоплювалися найвидатніші письменники та художники, музиканти і скульптори, а ще безліч людей різних професій. У нього є майбутнє, як і у неї. Вони кохають одне-одного, їхні серця б’ються в унісон, а душі споріднені назавжди силою їх палкої любові. У них є кому розказати найгіркішу та найрадіснішу новини, кому витерти сльози та подарувати посмішку, заради кого жити далі. Їм подарована можливість кохати та бути коханими, без якої ніхто із них не бачив би тієї краси, яку дарує природа кожному. Але далеко не кожен її помічає, біжучи заклопотано по справах, які мізерні та дріб’язкові в порівнянні із вічної красою. Кохання дає ключ від дверей до краси, яка нас оточує та знаходиться у кожній пташці, що зранку будить місто, у кожному дереві, яке дарує влітку таку бажану прохолоду, у заході сонця, яке підносить промені тепла, у хвилях річки, що манить до себе влітку, у кожній сніжинці, яка падає із небес на землю, змушуючи на мить зупинитися і побачити: яка красива природа навколо тебе, яке кольорове твоє життя! 16.02.2011р. 156


СНІГ ніг. Він замітає наше минуле, покриваючи землю новою чистою сторінкою. Усе, що під ним ховається стає лише вчорашнім днем, який минув. Там криються раніше зроблені помилки, залишені сліди, сміття, там залишаються спогади та радість, учорашній сміх і розчарування. Усе він замів, холоднокровно перегорнувши сторінку. Ось і зараз: він, мілкий напористий художник, намагається перегорнути і цю, сьогоднішню сторінку, запорошуючи день цукровими сніжинками. Він замітає ранішню прогулянку, морозний вітерець і втомлені обличчя перехожих, метушню, у якій сховалися працівники, студенти, школярі, що у годину пік поспішали по своїм справам, автомобільні пробки, які щодня утворюються в місті, голоси продавців фруктів, що не пропускають жодного потенційного клієнта, гостей міста, які бачать усю цю метушню тут вперше. Його пелена намагається замести став, який гордо розкинув своє плесо посеред міста. Сніг невпинно йде, навіть не думаючи зупинитись. Он, біля парку стоїть закохана пара. У неї в руках квіти, а він, із соромом на обличчі просить вибачення за вчорашнє. Вона дивиться глибоким поглядом у його очі і вселяє в них надію: «Я вибачаю, адже вчора уже пройшло». І сніг продовжує замітати усе навколо так, які і замів вчорашню їхню сварку. Середніх років жінка, прогулюючись із маленьким цуценям, голосно кличе його за собою. А воно, наче приклеєне носом до землі, біжить за своєю господаркою. Йому тут усе нове: запахи, холоднючий вітер, випадкові перехожі. Він не може нічого впізнати, адже коли його несли вперше до неї, була осінь і під ними шелестіло опавше листя, огортаючи день у жовто-багряні барви, а зараз сніг усе це замів, закутав у теплу ковдру. Сніг замів усе: мости, що з’єднують береги річки, дороги, по яким щодня проїжджають тисячі машин, парки, якими прогулюються закохані пари, дахи багатоповерхових будинків, де живуть тисячі людей, замів це файне місто, яке легко може у себе закохати,

С

157


Театральний майдан, який збирає сотні людей кожної пори року, замок, церкви, усе-усе… Він падає й зараз, замітаючи написане на сніжному покриві слово «Сьогодні». І коли мілкі сніжинки заметуть останні штрихи цього слова уже буде завтра: майбутнє, яке цікаве своєю незвіданістю та новизною. Сніг. Він замітає наше минуле, покриваючи землю новою чистою сторінкою. Усе, що під ним ховається стає лише вчорашнім днем, який минув. Там криються раніше зроблені помилки, залишені сліди, сміття, там залишаються спогади та радість, учорашній сміх і розчарування. Усе він замів, холоднокровно перегорнувши сторінку. 18.02.2011р.

158


МАРЕВО олодно. Легкий мороз пробігає по кожному сантиметру гарячої від температури шкіри. Очі бачать усе туманно, немов у мареві. Хочу доторкнутися до лоба. Здається, він гарячий. Рука не передає відчуттів, а лише холодною шершавою шкірою торкнулася десь вище носа. Закриваю очі. Намагаюсь когось покликати, але, натомість, лише ледь шепочу губами якісь незрозумілі мені слова. Язик намагається змочити пересохлі, потріскані від температури губи, але слизь, якою їх огорнув, зовсім не волога. Хочу повернути голову на бік, щоб трохи більше закутатись і зігрітися. Не виходить, бо тіло не слухається. З очей тече щось схоже на сльози, але дуже гаряче та зовсім не вологе. Ледве піднімаю руку, щоб знову спробувати температуру, але рука падає на волосся. Відчуваю, що його немає. Лише гаряча шкіра голови, проте без мого волосся. Забираю руку. Провалююсь кудись у темряву. Я лежу на ліжку, мені років 1012. Поруч спить молодший брат. Розумію, що це сон, бо бачу і себе, і брата звідкись зверху, мов літаючи по кімнаті. Я вередую. «У мене теж температура тоді була», - згадую я-привид. Бачу, що мені сниться шафа, яка повільно насувається на мене. Збоку, чути звук сірника, який запалюється, від нього аж мурашки проходять по холоднючому, як мені здається, тілу. Намагаюсь закутатись у ковдру, але вона зовсім не зігріває. Накриваю голову подушкою і знову впадаю у марево. Прокидаюся. Збоку бачу медсестру, яка намагається мені ввести капельницю. Кидаю на неї байдужий погляд, але обличчя розгледіти мені не вдається. Відвертаюсь. Вона змочує мені губи чимось вологим і приємним, холодним. Розумію, що це оцет, але кислоти не відчуваю. Здається, ніби це звичайна вода. Хочу подякувати, проте губи не ворушаться. Просо кліпаю важкими, мов пудова гиря, повіками. Вона, мабуть, посміхається. Знову заплющую очі. Темрява. Знову сон. Мені уже років 19. Навколо мене величезний санітарний намет. Поруч чути крики, зойки, відчувається важкий запах застояного гарячого повітря. Не відчуваю ногу. Повз мене

Х

159


пробігають люди у білих халатах, розумію – медсестри. Мозок підказує: «Афган». Так, он, праворуч, той чоловік із третьої роти, який мені запам’ятався зовнішністю. Теж лежить, щось говорить, але не чітко. Значить, марить. Що з ним – я не бачу, але дуже болить вище коліна. Намагаюсь подивитись, але нічого не виходить. Приходить медсестра. Щось говорить мені. Певно, свариться, щоб я не вставав. Я намагаюсь покірливо кивнути головою. Лягаю, дивлюсь у старий брезент намету. Зелено-чорні клякси, зелені і чорні, чорні і… зелені… Знову відкриваю очі. Та ж лікарня, та сама палата. Уже майже нічого не бачу. Усе дуже мутне. Нестримно відчуваю, як кожен сантиметр тіла горить. Здається, що біля мене зібралося багато людей. Усі щось говорять, бо долинають якісь уривки фраз. Поворухнутися уже не можу. Знов чиясь холодна рука змочує мої губи. Намагаюсь усміхнутись, але відчуваю, що не виходить. Закриваю очі. Палата. Лікарня. Над моїм тілом стоять лікарі, про щось радяться, дивляться на прилади. Хитають головами. Поруч, на кріслі, висять мої речі. Збоку стоїть костиль. Новий, про який так довго вмовляв головного лікаря. Я лежу. Чомусь, тіло має блідо-зелений відтінок. Руки порепані, шкіра на них пожмакана. Очі сльозяться, а голова, яка мені здалась лисою, просто недбало, наче нашвидкуруч побрита. В палату заходить отець у чорній накидці. Просить усіх покинути приміщення. Встає біля мене, хитає головою, охкає і починає читати молитву. Я уже зовсім його не чую. Тіло ще трішки дихає… «Амінь» і палатою ехом звучить довгий монотонний сигнал апарата. Амінь. 20.02.2011р.

160


ПОЄДНАНІ ДОРОГОЮ ікно. За ним пролітають сотні вуличних ліхтарів, які мерехтять яскраво-жовтим світлом. Поруч – вона: така рідна, дорога і потрібна йому людина. Вікно. Воно мокре від крапель дощу, які, падаючи, стікають по шибці вниз, залишаючи за собою мокрий слід. У переповненому автобусі чути монотонний шум розмови пасажирів. Із динаміка над кріслом долинають ноти незнайомої спокійної мелодії. Він ненароком дивиться на сидіння біля себе. На ньому сидить красива, темноволоса дівчина, років 22-х. Він дивиться на її довге волосся, обличчя, уста… Перед його очима постає вона – та, з ким він їздив цим автобусом уже два роки. Майже день у день, щовечора… У ньому вони колись, зимовим днем, познайомились… Вона, усміхнена, бігла на зупинку, намагаючись встигнути сісти в автобус, що почав набирати швидкість, а він, будучи в салоні, попросив водія зупинитись. Тоді вони стояли обоє, впритул, на сходинках біля дверей, затиснуті людьми, у переповненому і темному салоні. Повз них пролітали вогні ліхтарів, здалеку було чути ноти музики, а між ними проносилися мимовільні погляди в очі один-одному… Виявляється, вони обоє щодня їздять цим маршрутом з роботи. І тоді доля подарувала їм можливість зустрітись, щоб, здавалося, не розлучатися уже ніколи. Зараз він пригадує сотні вечорів разом, коли вони обоє не встигали і змушені були чекати на автовокзалі наступного рейсу. Тоді їм сумувати не доводилось, бо обоє розповідали якісь кумедні історії, разом сміялися. Їхні відносини були кришталево-чистими, проте вони мали свої сім’ї. У нього – чудова дружина і дитина – хлопчик, а у неї дві дівчинки і чоловік, який чекав на неї вдома. Але лише тут, під час дороги, їм не було так к��мфортно більше ні з ким, як один із одним. Щодня він чекав, коли прийде вона, усміхнеться і привітається своїм солодко-ніжним голосом, який бальзамом стікав одразу у серце, що в черговий раз починало пришвидшено битися. Вона уже не раз, їдучи іншим маршрутом, відверталася до вікна, вмикала музику і поринала у спогади їхніх щоденних зустрічей, що тривали уже так

В

161


довго. Дивилася у вікно, за яким усе було зовсім іншим, аніж у день. Не було метушні людей, дощу, вітру чи надокучливого жаркого сонця. Усе навколо змінювало кольори і відбивалося у мокрому асфальті дороги. Він завжди шукав її великі очі, що так причаровували. Йому було з ними якось звичніше, рідніше, краще… І, хоча, хлопець завжди із кимось розмовляв у автобусі, проте це була зовсім інша розмова: з паузами, з підбором слів, вдаваним сміхом… А коли їхали разом, то пауз не було, ну, хіба, щоб віддихатися від щирого сміху… Їх поєднав цей автобус, шлях, дорога. Але ось уже два тижні її немає. Він шукає силует цієї брюнетки в салоні, але не знаходить… Йому здається, що вона захворіла чи взяла відпустку і от-от з’явиться у його житті знову. У нього в телефонній книжці є її номер, але він не подзвонить, як і не подзвонила б вона, адже не потрібно переходити межу між дружбою і коханням. Сьогодні її теж немає. У салоні повіває холодом, як і завжди у грудні. За вікном нічого не видно, окрім фрески, яку майстерно намалював художник-мороз. Поруч із ним його знайомий, який щось розповідає. Доводиться не надто відволікатися і намагатись у такт підтакувати та кивати головою. Десь спереду чути якихось студентів, що сміються і радіють, регочуть до болю та із захопленням слухають один-одного… Боже, як вони нагадали йому її – таку ж безтурботну, веселу і щиру дівчину. Друг наче прочитав його думки. Він неочікувано запитав його: «Незвично їздити без неї?». Питання наче вивело хлопця із рівноваги. «Тобто?». Друг усміхнувся хитрувато і промовив: «Ну, вона ж уже не їздить з тобою разом, відколи звільнилася». Слова громом пройшлись по тілу юнака і охопили кожну його клітинку. «Як звільнилася?», здивувався він. «А вона, хіба нічого не сказала? Я не знаю деталей, але вона там більше не працює. Я думав, що ти в курсі». Юнак підняв брови, губи витягнулися дугою донизу… «Дякую, друже, що сказав»… Слова, мов хірургічний ніж, одразу розставили усі крапки над «і». Так же різко, але й невідворотньо. Тільки що надію у його серці 162


розбили на тисячі мікроскопічних уламків, які склеїти уже не можливо. На думку одразу приходили фрагменти із їх зустрічей, подорожей, що затягнулися на останні два роки. Одразу згадалася остання поїздка, коли вона була у прекрасному гуморі, як завжди усміхалася, а він не зміг помітити на її знайомому обличчі ні краплі болю, печалі, туги. Чому ж не побачив, що це остання їхня подорож разом? Він не втратив кохану людину чи сенс життя, впевненість у завтрашньому дні або у майбутньому вцілому, адже вдома його чекала красуня-дружина, маленький син і тепло домашнього вогнища. Але він втратив друга, якому розповідав про все на світі, не соромлячись, який був таким же щирим і відвертим, як і він сам, якому він довіряв і без якого йому буде важко…

Йшов сніг. Повз автобус проїжджали десятки автомобілів, сліплячи світлом фар. Збоку, біля нього сиділа якась незнайома йому дівчина і дивилась на нього, наче прагнучи от-от почати розмову, а він був десь далеко… Далеко у минулому, під час тієї останньої їх 163


подорожі разом, намагаючись запам’ятати її кожен кадр, щоб зберігати у своїй пам’яті навічно усе: її – таку чарівну брюнетку із великими зеленими очима, солодкий голос, до якого він звик, смішні історії, які вони одному розповідали, дзвінкий мелодійний її сміх, чарівну посмішку на прощання, яку вона дарувала йому щодня… 15.03.2011р.

164


ДЗЕРКАЛО ЖИТТЯ ам часто радять не зупинятися, йти далі, здобувати і втрачати, не звертати на усе це увагу, досягати чогось, робити усе задля того, що буде завтра, вірити у майбутнє і жити саме ним… Ми, зазвичай, у це віримо… Проте, інколи нам хочеться задуматися… Виникають питання: «А що, коли… ми б не пішли далі, а зупинилися. Тоді, можливо, цю людину не втратили б… Не потрібно було б зараз холоднокровно дивитися їй у вічі, які досі бачать наше серце. Пульс не виривався б із вен і не намагався втекти до неї й жити разом із тією, кому належить наше серце. Його ж не обдурити». Можливо, варто вчасно зупинитися і подивитись тверезим поглядом на те, що ми маємо, чого досягли і по-справжньому поглянути на світ навколо? Треба подякувати людям, що поряд, які ділять з нами радість і горе, усміхаються нам і розповідають найпотаємніше… Можливо, варто жити днем сьогоднішнім? Бачити сонце за вікном, йти по тінистому лісі, тримаючи у своїй ще одну ніжну долонь, дивитись в очі тієї, яку так любиш, цілувати кохану, прокидатися разом із найдорожчою для тебе людиною? Мабуть, світ дуже схожий на зебру. І тому, що ми не знаємо чого хочемо перед нами постає право вибору, яке ми не цінимо. Інколи, нам доводиться сумніватися у тому, що ми зробили… Ми задумуємося, починаємо недовіряти, а потім платимо за це дорогу ціну: розлуку, смуток, недоспані ночі… Не розуміємо, що розплачуємося не лише за себе. Так само у той же момент хтось змушений платити і за нас, плачучи у м’яку подушку, кидаючи улюбленого плюшевого ведмедика на підлогу, тікаючи від батьків… Ми не розуміємо усієї відповідальності, яка лежить на наших плечах… Виходить, що ми не такі вже дорослі, самостійні, незалежні… Ми залежні. І це стає зрозуміло, коли вранці не бачиш смс-ки, в соціальній мережі немає повідомлення, яке на тебе чекає, а на душі чогось не вистачає. Що ж ми маємо натомість? Мабуть, лише друге життя:

Н

165


віртуальне, де ми щасливі. Нам так здається… Насправді, щасливий наш ліричний герой, який тут пише красиві слова-статуси, скопійовані з інших сторінок, відмічає «сердечками» фото та фрази друзів, що йому сподобались, переглядає відео, слухає пісні. І чим нам гірше, чим більше ми почуваємо себе одинокими – тим довше доводиться сидіти у віртуалі, листуватися із незнайомими людьми та вводити усіх в оману статусами про те хто і з ким зустрічається. Віртуальні слова не такі справжні, вони втратили деякі кольори веселки, у них немає відповідальності, як у словах сказаних «вживу». Тут легше брехати, недоговорювати… Ми тут здаємося зовсім іншими. Насправді, це не ми. Це – віртуальні герої, які мають наші імена. Це – гра, яку ми проходимо, рівень за рівнем, збільшуючи кількість друзів, половину із яких ми навіть не бачили, рахуючи «сердечка» біля наших слів чи фотографій, читаючи статуси і розумні фрази, переглядаючи фільми… Ось так ми живемо: між минулим, сьогоденням і майбутнім, між реальністю і віртуальністю, шукаючи мету життя, яка полягає у тому, щоб залишитися самим собою… 03.04.2011р.

166


КОХАННЯ, РОЗДІЛЕНЕ ВІДСТАННЮ агідним світлом манило вечірнє небо. На його плесі, наче рожевий шовк, розлилися барви сонця. Ніжним озоном неквапно рухалися, мов клапті солодкої вати, хмари. Світило, наче проти своєї волі, повільно котилося за горизонт, востаннє на сьогодні даруючи землі своє тепло. Парки та береги річки наповнювалися закоханими парами, які прогулювалися, милуючись красою заходу сонця. У вікнах багатоповерхівок почали запалювати світло, немов, передражнюючи сонце, якого уже не було видно за зеленими кронами могутніх лісових дерев. В одній із цих квартир, в оповитій темрявою кімнаті біля монітору, мов коло вогнища – єдиного джерела світла, сидів юнак, щось швидко набираючи на клавіатурі і зрідка позираючи на екран. З вигляду, йому було 18-20 років. На овалому обличчі, частково прихованому під молодою бородою, виступали тонкі губи та кирпатий ніс. Очі були злегка прикриті волоссям, зачесаним на лівий бік. Тишу в приміщенні раз-по-раз переривав стукіт клавіш, по яким впевнено гамселили пальці. Невдовзі він зупинився, взяв у руку кружку колись теплої кави, щоб промочити горло, і похапцем, очима, почав перечитувати, власноручно надруковане. Проглянувши останні слова, він задоволено усміхнувся, різко зиркнув праворуч, немов хтось його гукнув, зашторив вікно, за яким було мало що помітно і знову зручно вмостився в кріслі. Натиснувши кнопку «відправити», хлопець відкинувся на спину і почав очікувати на відповідь. Тим часом, нічне місто наповнилося світлом автомобільних фар, неонових вітрин, екранів мобільних телефонів. Компанії, які прогулювалися вулицями, більшали, починала лунати музика із нічних клубів, доносився юнацький сміх. Він згорнув вікно браузера і на моніторі залишилася лише заставка робочого стола, на якій була зображена красива дівчина. Вона спокусливо дивилася в очі хлопця. Її чорне волосся спадало на рум’яне обличчя і зелені очі, що приховувалися під чорно-білою гаммою світлини. Ця фотографія дуже багато значила у житті юнака.

Л

167


Він не одноразово закоханим поглядом дивився на неї, намагаючись якомога детальніше розгледіти кожну клітинку її прекрасного тіла. Він був із нею знайомий, навіть зустрічався не раз, проте уже пів року, як її немає в його житті. Їх розлучили випадок і час. Вона поїхала за кордон, скориставшись вдалим мом��нтом, а він залишився у себе в місті. Між ними не було прощання та сліз. Вони залишилися один для одного нерозгаданою таємницею, яка, як відомо, манить. Лише зараз їм вдалося відшукати одне одного у соціальній мережі і він, як це личить хлопцеві, пише їй першим. Якраз оцей лист юнак так захоплено друкував, де описав усе, що трапилось із ним за час, відколи вони не бачились. Зараз чекає на відповідь… Ось пролунав сигнал, що є отримане повідомлення. Парубок із завмиранням серця його відкрив. Він ближче присунувся до екрану і уважно вчитується у кожне слово. Дивовижно, але воно має аромат її парфумів, які його колись полонили. Зараз вона пише про те, що працює там, куди і їхала, але недавно важко захворіла. Зараз лікується. Вона теж сумує, проте це написано поміж рядками. Він захоплено починає щось друкувати у відповідь. По інший бік заштореного вікна почав падати літній дощ, малюючи краплями на шибці візерунки. Вони продовжували переписуватися, а тим часом нічне місто окропили живі краплі, що разом із легкими подихами вітру принесли таку потрібну свіжість. Здавалося, що це небо плаче за ними: двома закоханими, яких розділила відстань… 05.05.2011р.

168


ВСЕМОГУТНЄ КОХАННЯ е один день прожив разом з тобою, поруч, близькоблизько… Ми разом говорили, дивилися одне на одного, читали по губам, сміялися… Знову перекидалися фразами, боячись втратити одне-одного з поля зору. Разом ходили, разом дихали, разом жили. Я порушив своє правило – не кохати тих, з ким працюю. Навіть не я порушив, а ми. Ця пристрасть, яка нас полонила і зробила найщасливішими у світі – це вона винна. Винна у нашому щасті. Як же воно несподівано прийшло! Здавалось би, ми і так одне одного знаємо, уже трохи часу разом пропрацювали, познайомились, бачились кожного дня, але це літо вирішило усе змінити: починаючи з реальності і закінчуючи думками. Ти закохала мене в себе. Так, без приворотного зілля, без приговорів та такого подібного – лише власною вродою, красою, почуттям гумору. Я, наче дитина, повністю повірив тобі, забувши, що між нами відстань і час. Який же це був шалений роман! Здавалося, що нікого крім нас немає: квіти, теплі слова, погляди, в яких говорилося так багато, усмішка, яку я пам’ятаю досі! Не важливо, які чутки поповзли про нас. Головне, що не на пустому місті, а на основі кохання, якому не підвладний час, принципи – воно владарює над нами, нашими думками та вчинками. Один день без тебе, а мені уже важко. Ще зранку ми були разом, але тоді ж попрощалися. Нас роз’єднала відстань. Хочеться тобі подзвонити, почути голос, який мене зачарував, який я хочу чути щохвилини поруч зі мною, прагну відчувати твій божественний запах волосся, бачити посмішку, за яку готовий віддати усе. Я закохався! А що ж буде далі, коли усе скінчиться? Як тоді ми будемо поруч працювати? Як це: дивитися в кохані очі, бачити посмішку, чути голос, але усвідомлювати, що усе це – лише минуле і що ти належиш уже комусь іншому? У кожному жарті є частина правди. Згадую твої слова – «Мені для щастя потрібен ти»…

Щ

169


Витягаю телефон і набираю тебе – ту, без якої не можу більше жити. 03.06.2011р.

170


МРІЇ черговий раз із завмиранням серця я дивлюсь на твою фотографію. Знову хочу сказати тобі, що ти прекрасна, неперевершена, дивовижна і надзвичайна. З думкою про тебе я щодня засинаю. При чому не важливо, чи одразу, чи думаю годинами, рахуючи за вікном мерехтливі зорі, впираючись поглядом в одинокий ліхтар, наче поруч із ним маєш бути ти. Я намагаюсь уявити наше з тобою майбутнє: щасливе і радісне, повноколірне та безтурботне. Усе це лише тому, що ми будемо разом, поруч, одне біля одного. А зараз все ж важко. Я не кажу про це вголос, намагаючись не подати навіть вигляду у повідомленнях чи дзвінках, що мені надзвичайно не легко визнавати, що ти далеко від мене і зустрінемося ми не швидко. Усе це намагаємось компенсуватися сотнями повідомлень, картинок, відео та аудіо файлів, щоденними дзвінками, проте тепло твоїх рук, щирість посмішки, блиск очей – усього цього не видно, не відчувається через екран монітора. Серце невпинно починає битися, наче от-от захоче випурхнути пташкою із клітки мого тіла, коли ти починаєш говорити. Мені здається, що я відчуваю те, що з тобою відбувається, як ти себе відчуваєш, про що думаєш… Гадаю, не потрібно володіти надприродними здібностями, щоб відчувати кохану людину, навіть на відстані. Я чекаю цього літа. З нетерпінням, жагою і … настороженістю. Воно усе вирішить, поставить усі крапки над «і». Мені хочеться, щоб воно стало продовженням цього жагучого кінця весни, коли ми покохали одне одного. І не дивно, що сумнівалися: коли це вперше сталося, обираючи число нашого «знайомства», бо уже знайомі давно, зі школи. І раніше ми перебували поруч, разом, в одному приміщенні, зустрічалися мимоходом, вітались, усміхались, допомагали... Кажуть, що кохання, яке починається з дружби – воно міцніше. Я в це вірю, натомість, навіть не дивлячись у гороскопи і гадання майбутнього. Ми самі його створюємо, до нього йдемо та пишемо його сценарій. Усе в наших руках, помислах та справах.

В

171


Дивлюсь на телефон, міркуючи, чи подзвонити тобі зараз. Можливо, так і зроблю, хоча вже чув сьогодні твій ніжний голос. Подзвоню просто так, без мети, але ми знову розмовлятимемо годинами, доки нас не відволіче биття курантів, що сповіщатиме уже пізню нічну годину… 13.06.2011р.

172


10 ПОРАД, ЩОБ СТАТИ ЛЮДИНОЮ Одна хвилина може змінити усе», – це не просто банальні слова, а дійсність, яку ми не хочемо визнавати. Нам здається легшим вважати, що саме від нас усе в житті залежить і лише ми обираємо власне майбутнє, проте не враховуємо сотні тисяч людей, які залишають сліди на протязі нашого буття на землі, намагаючись внести у наш світ щось нове, їхнє. Дехто це робить непомітно, безболісно, наче укус комара, а дехто – сильно та боляче, мов клики собаки, які впиваються у людську плоть, проте усе залишає на нашому тілі шрами, з якими ми живемо. Постійно потрібно пам’ятати, що ми не одні на цій планеті. По ній ходять мільярди таких же людей, з такими ж думками, мріями і цілями. Треба бути людяним, розуміти їх. Завжди варто знати ціну життю, яким нас нагородили лише один раз, обмеженою кількістю часу: для когось - лише декількома моментами, а для інших – десятками років. І не потрібно у цьому шукати справедливості, витрачаючи на це час. Варто просто дорожити цим безцінним даром, кожною його миттю, і не важливо чи радості, чи горя. Головне, що вона у нас була. Ніколи не намагайтесь бути на когось схожими. При чому, не важливо чи це суперзірка, чи просто дорога вам людина. Кумири – теж люди і рано чи пізно ми у них розчаровуємось, а, отже, розчаровуємось й у нас самих та способі свого життя, ненавидимо роки, коли ми намагалися бути схожими на них. Поль Валері сказав: «Великі люди не здаються великими їх слугам. Для них вони такі ж прості смертні, як й інші». Не забувайте кохати. Даруйте свою любов безкорисно та щиро, тоді і вам її даруватимуть саме так. Пам’ятайте, що це – великий подарунок долі хоча б одного разу бути щасливим від справжнього кохання. І нехай тоді ви втрачаєте можливість бачити недоліки коханої людини, але ви отримуєте можливість відчувати її душу, читати думки та дихати в унісон з нею. Дякуйте кожному за будь-яку дрібницю. Не соромтеся цього ніколи. Якою б мізерною не здавалася вам послуга, зроблена

«

173


людиною: знайомою чи ні, але вона була зроблена. Віддячте за це. Будьте щирими. Не одягайте на обличчя масок, бо одного дня воно втратить власну барвистість і буде змушене завжди являтись лише безколірним манекеном. Пам’ятайте, що ціниться індивідуальність, тому будьте особистістю. Будьте вдячні своїм батькам за усе, що вони для вас зробили. Не забувайте про них ніколи. Обов’язково знаходьте хоча б хвилину часу, щоб просто подзвонити до них і почути їх голос, якомога частіше кажіть їм на скільки ви їх любите. Знайте, що ніхто й ніколи вас так щиро та безкорисно не любитиме, як ваші батьки. Не намагайтеся забути нічого. Не виривайте сторінки із книги власного життя, бо кожна строка в ній чогось навчила, зробила вас сильнішими або мудрішими. Цініть своє минуле, бо воно було причиною появи вас сьогоднішнього. Не бійтесь майбутнього. Вірте у нього та не покладайте рук для того, щоб воно було таким, як бажаєте ви. Вірте у те, що доля вам підвладна, але не забувайте, що далеко не кожна мета виправдовує засоби. Залишайтеся людиною завжди, у якому б суспільстві ви не перебували. З честю та гідністю робіть вчинки, гідні імені Людини. Роблячи будь-який крок не забувайте, що достатньо одного слова, щоб зробити людину найщасливішою, але рівно стільки ж треба і для того, щоб її зробити найнещаснішою. 20.06.2011р.

174


Я СУМУЮ пригортаю твою фотографію до власного серця. Так само ніжно і з любою, як ще недавно приголублював тебе. Знаєш, мені важко без тебе. Я розумію, що так треба, але хочу, щоб ми були поруч. Мимоволі перед очима постає парк, ми, які сидимо на одній лавці і закохано дивимось кудись вперед, на випадкових перехожих, у той же час відчуваючи один одного: дихання, стукіт серця, тепло рук…

Я

Я дивлюсь в твої зелені очі і бачу там себе, душу, яка наповнена любові до тебе. Ти усміхаєшс��… Так само як тоді, коли причарувала мене своєю фантастичною посмішкою. Щось приємне шепочеш мені на вухо, а я, купаюсь у твоєму волоссі, перегортаючи його пасмо за 175


пасмом з одного боку на інший. Беру твою руку і ніжно притуляю до власних губ. А потім цілую твої уста. Яка ж це радість: бачити тебе, бути поруч, чути твій голос, відчувати тепло… Мені так важливо знати, що ми будемо разом, відчувати взаємність кохання… День повільно закінчувався, сонце небосхилом рухалося в далечінь, освітлювати іншу півкулю і, наче на прощання, показалося нам з-за озера і сховалося… А ми ще довго дивилися в далечінь, наче намагаючись його побачити знову. І побачили, коли наші погляди перетнулися і в зеленому морі було видно сонце наших сердець, сповнених кохання. Я сумую… 20.06.2011р.

176


ІСТОРІЯ ЇЇ ЖИТТЯ и живеш минулим, ідеалізуючи його, як можеш, мріючи, що колись воно знову тебе дожене і ти поселишся в ньому назавжди… Ти відкриваєш щодня щоденник і, лежачи у теплому ліжку перечитуєш його уже пожовклі від часу сторінки. Вони несуть у собі спогади – наркотик, без якого ти не можеш жити. І так, щодоби ти переживаєш уже колись прожите тобою життя. Ось тобі 13 років. До тебе в гості прийшов якийсь татів чи мамин знайомий – красивий 21-річний хлопець. Він одразу тебе зачарував, бо щось наче завмерло в твоїй душі. Це відчуття було таке незнайоме, нове, незвідане. Ти намагалася зрозуміти що це, але відповідь знайти не могла. Того вечора тобі хотілося дивитися на нього лише одній, слідкувати за кожним його рухом, намагатися не проґавити жодного його слова, а в кінці ти не хотіла його відпускати. Пізніше ти запитаєш у мами, наче ненароком, хто це був і чи прийде він ще. Ти пам’ятаєш його ім’я, проте рада називати Таємничим незнайомцем, бо тоді ти саме так його і називала у щоденнику. Довгими вечорами ти мріятимеш про нього, про те, як він, чоловік твоєї мрії, прийде знову до вас і ви говоритимете з ним про все, що завгодно, жартуватимете і насолоджуватиметесь перебуванням разом. Лише потім ти дізнаєшся, що ти йому теж сподобалась. Він до тебе лагідно посміхався, з любов’ю, як до власної доньки… Таємничий незнайомець знову завітає до вас і не одноразово. Ви зустрічатиметесь, перетинатиметесь і загадково посміхатиметесь одне одному. Ти не зустрічатимешся з однолітками, щоб не зрадити його – твоє Кохання. Ти відмовлятимеш знайомим, друзям, дивлячись на них дивакувато, що у тебе є коханий і колись ви з ним одружитесь. Тобі були приємними слова батьків, які з усмішкою бажали тобі підрости, щоб ви повінчалися. Ти так наївно у все це вірила і берегла, мов кришталь цю любов у власному серці. Йшли роки. Ти подорослішала. Закінчила школу. Зараз, на випускному, ти танцювала з багатьма, але так не літала, мов пташка,

Т

177


ні з ким окрім нього. Ти хотіла йому шепотіти на вухо, що ти будеш лише його, але він так досвідчено посміхався, що не було потрібно ніяких слів. Ти поступила в університет і переїхала за десятки кілометрів в інше місто. Тут ти згадувала його ледь не щодня. Тобі не хотілося ні з ким зустрічатися, бо в тебе був він – твій коханий. Одного разу, приїхавши погостювати додому, твої батьки приготували тобі сюрприз – запросили в гості хлопця, приблизно твоїх років і посадили вас разом. Ти байдуже дивилася на нього, мовляв, такий, нічого, він. Але він хотів більшого, як і твої батьки. Вас одружили. Фата, сукня, гості, знайомі, дружби і дружки, біла машина – усе це закрутило тебе у вихор і ти забула на мить про Таємничого незнайомця. Як же важко було його запросити на весілля, але він не прийшов. Сказав, що захворів вітрянкою, але ти уже виросла і все розуміла. Від нього не було поздоровлень. Що робилося у той час в його душі ти колись обов’язково зрозумієш і винитимеш себе за зраду, яка ранитиме твоє серце завжди. Подружнє життя, здається, було щасливим, але ти все частіше згадувала Таємничого незнайомця, жаліючи його та шкодуючи за власний вчинок. Життя з чоловіком ставало все нестерпнішим і ти лише чекала нагоди, щоб ви розійшлись. І така можливість настала. Між вами була сварка, довга, затяжна і він спробував тебе вдарити. Ти йому цього не пробачила. Як він не просив, клянучись на колінах, це була остання крапля для тебе. Та, якої ти прагнула. Ти пішла від нього і тепер полюбляла випити у компанії своїх подруг. Ти намагалася заглушити горілкою своє горе, тікаючи від проблем. Одного разу, ти вирішила спробувати завести роман з колегою по роботі. Тобі було так порожньо, самотньо, а він був життєрадісний, з почуттям гумору. Так і почалася нова любов, хоча й тимчасова. Ти закохала його за місяць. Це не було безмежне кохання з обох боків, а лише палкий роман, який швидко згорів, вичерпавши себе. Ви розійшлися повільно і м’яко, безболісно, мов ніхто нічого не втрачав. Ти розповіла йому про Прекрасного незнайомця, а він тобі про своє 178


перше кохання. Ти вірила в те, що ще раз проживеш своє минуле в сьогоденні, а він вирішив минуле залишити в минулому… Ти навчила його пам’ятати про минуле, а він тебе не забувати про майбутнє… 27.06.2011р.

179


НЕЗАБУТНІЙ ЛІТНІЙ ДЕНЬ ожен день дарує нам несподіванки. Якийсь – хороші, якийсь – погані. Сьогодні перший – несподіванопрекрасний день, який я проживаю знову і знову у власній пам’яті… Хмарно-сіре небо нагадувало осінь, стукаючи у шибку краплями теплого літнього дощу. Я неквапно збирався на побачення, намагаючись нічого не забути. Холоднувату погоду розбавляла зелень за вікном, що переливалася на краплях дощу, мов виграючи діамантами. Цей день, ця зустріч… Мені не вистачає слів, щоб усе описати, ніщо не забути, запам’ятати кожну секунду, мить нашого перебування разом. Я пам’ятаю про те, як ми гуляли замком, розповідаючи однеодному багато усього цікавого, ти раділа за результати тестів, а я радів, що ти усміхнена. За широкими мурами, під покровом соснового лісу не було видно ані темно-грозового неба, ані відчутно крапель дощу… Ми були наодинці, поруч, але десь далеко від іншого світу, наче окремо. Ніхто нам не намагався заважати і ми раділи кожному моменту перебування разом. Я взяв твою руку, зігріваючи її власним теплом. Ми, прогулявшись між березами, які кумедно повигинали власні стовбури, пішли лісовою стежкою до струмка. Аромат осені – ось що було такого особливого. Він супроводжував нас весь день, зустрічаючись то у скронях сосен, то в краплях дощу, то в тихоплинності річки… Далі був парк, знайомий мені зі шкільних років, у якому

К

180


відбувалося багато цікавого, парк, з яким у мене пов’язано безліч спогадів, найважливіший із яких – ти. Ми сиділи на одній із лавок та, обнявшись, дивилися кудись разом, мабуть на небеса, не намагаючись щось безглузде розповідати. Нам було добре без слів, просто в унісон відчуваючи биття сердець. Почав накрапати дощ, заважаючи нам сидіти. Ми відкрили парасолю та, взявшись за руки, пішли уздовж річки. Ми не дивились на неї, натомість про щось щебечучи. Було тихо, безлюдно, спокійно… Монотонний стукіт дощу лише власною свіжістю нагадував про себе, а річка пливла тихо та безшумно, наче боячись завадити нашій розмові. Ми зупинилися під старою розлогою вербою, біля якої пливла річка, несучи кудись вдаль свої води. Я обняв тебе, уткнувши ніс у твоє волосся і лише шепотів тобі щось на вушко. Нам більше нічого не було непотрібно. Увесь світ, немов би зупинився навколо, а мить стала довшою. Дощ сильнішав. Він падав усюди, але лише не під старою вербою, де ми дивилися кудись вперед, плануючи майбутнє та згадуючи минуле… Потрібно було йти. І тепер ми, наче робили це щодня, помандрували по мокрій траві, болотянистій землі, не зважаючи на це назад. Хотілося йти повільніше, зупинитися і не рухатися вперед, а попросити щоб час зупинився. Він же не вгавав, летючи із великою швидкістю… Я мусив йти… Ми зупинилися а роздоріжжі, виходячи з парку і просто обняли одне одного. Без слів, без звуків, але це мовчання було наповнене фантастичного змісту. Нам не хотілося одне одного відпускати ні на мить, а тим більше на тижні… Нам було добре так, не звертаючи увагу на перехожих, які були заклопотані своїми земними справами. Ми поцілувалися на прощання, але йти не хотілося. Навколо не вщухав дощ, повівав вітерець, позаду нас був парк, що виблискував краплинами дощу, попереду роздоріжжя, яким ми розходилися в різні боки. Ми ще раз поцілувалися і розійшлись, леліючи у власних серцях спогади про цей день, подарований нам Богом. 02.07.2011р. 181


* * * Відкрий свої очі, підніми їх до неба. І подих у грудях своїх затамуй. Увесь усесвіт тільки для тебе, Всміхнися щиріше і не сумуй. Весна вже летить на крилах любові, Й дарує підсніжники всім лісові. Усе це заради тебе одної, В подяку за те, що ти є на землі. В ранковій росі, у шелесті листя Я чую твій шепіт, бачу уста. Завжди ти зі мною, мені так здається, А тому й називаю усе це – життя. 15.11.2011р.

182


ДОРОЖІТЬ ТИМ, ЩО У ВАС Є ожна секунда, проведена нами на цій планеті – це мить нашого життя, його історія, один із мільярдів пазлів, з якого складаємось ми. Вона може усе кардинально змінити або пролетіти із сотнями тисяч таких же зовсім не помітно. Може стати спогадом, від якого ми завжди посміхатимемося, а може залишитися тією згадкою, яку ��се життя хотітиметься забути, викреслити, зім’яти і кинути у вогонь…

К

З кожною сваркою у нашому житті дедалі важче повернути усе назад, на ті місця, які були. І це не лише через наші амбіції, а й через уже пережите нами. Кожна мить, кожна людина у нашому житті здатні нас змінити. Хтось – на краще, хто – на гірше… А ще у нас тисячі моментів, які ми хочемо понад усе повернути і змінити, переграти ці сцени у нашому житті. І багато людей, перед якими хочеться вибачитися, уже потім, спізнившись на секунду, 183


годину, рік, життя. Ми усе переосмислюємо, але робимо це з часом. І коли хочемо повернутися у чиєсь життя бачимо, що у цьому вікні і без нас горить світло, а двері зачинені, новий замок із зовсім іншим ключем. Через усе наше життя проходять люди, які є нашими ангеламиохоронцями. Вони можуть бути нашими родичами, близькими, друзями, сусідами… Вони нас оберігають від усіх негараздів, від яких можуть. Інколи, ми навіть не знаємо про це, доки не розлучаємося з ними. Ми просто сваримось, йдемо, відганяємо їх, і разом із цим відганяємо від себе таку потрібну нам безтурботність. Разом із ними йдуть і наші посмішки, наша щирість, частинка нашої душі… Ми самі намагаємося усе робити: пробачати і не пробачати, судити інших, вирішувати їхні долі, доки хтось не вирішить нашу так само холоднокровно і жорстко. Не цінимо усе, що роблять для нас, доки не втратимо… Не довіряємо нікому, доки хтось не довіриться нам, розкривши найпотаємніше що у нього є: душу. Та з часом людина змінюється і перестає довіряти іншим, вірити у чудеса, відкриватися, бути безкорисливою. Вона адаптується до світу, який сама створила таким для себе. І тоді уже не пробачає, не вибачає, не цінує… Дорожіть тим, що є у вас. Вірте тим, хто поруч. Не бійтеся відкритися близьким. Дбайте про рідних. Обдумуйте кожен вчинок, кожне слово, кожну свою інтонацію… 18.12.2011р.

184


ОДИН РІК дин рік, виявляється, щось змінює. І хоча починається та закінчується він зимою, але вони можуть бути протилежними. Одна – тепла і чудова, коли хочеться, щоб вона не закінчувалася ніколи, а жила у серці завжди, інша ж – холодна, крихка і гостра, наче шкірка морозу на снігу, яка зранку крехтить під ногами. Хтось згадуватиме початок року із радістю, усмішкою, перебиратиме кожну секунду 90 днів щастя, які акварельними фарбами насичено лягли на папір книги життя, натомість намагаючись спалити у вогні болю чорні сторінки цієї, холодної та болісної зими.

О

Не зважаючи на те, що тоді не було снігу, а морози були набагато сильнішими, холодний асфальт був значно приємнішим і 185


білішим за цей чорний сніг, коли по шкірі мурашками проходить кожна хвилина сьогодення, відкидаючи темну тінь від голих дерев навколо. І ти уже не бачиш краси у своєму місті, яке ще вчора тебе зачаровувало. Ти хочеш утекти звідси, щоб тільки забути її, ту, яку нещодавно заспокоював, чиї сльози ніжно стирав із її прекрасного обличчя і чиїми словами знаходив таке потрібне для неї тепло… А сьогодні ви забуваєте привітатися, поздоровити один одного зі Новим роком чи днем народження. І найболючіше – ви ж не сварилися. Не було емоційного вибуху, який би поставив між вами велику і жирну крапку. Усі почуття повинні були померти в душах кожного, щоб відчувалися їх останні подихи. І це сталося. Ви розійшлися різними стежками і обоє вдаєте із себе щасливих. Головне - бути щасливішим, аніж той, кому ще вчора дарував щастя ти… 16.01.2012р.

186


* * * Давно я уже так не засиджувався без особливого на те приводу. Сьогодні, ось, чи не вперше за декілька останніх років… Дивлюсь у пустий монітор і шукаю у ньому відповіді на сотні питань, які постають у моїй уяві, не даючи зімкнути очей опів на третю ночі. Намагаюсь забутися у роботі, відкриваю документ, починаю щось у ньому проектувати, розробляти, але так нічого не зберігши, закриваю. Все не те… Знаю, що зовсім не це мені не дає заснути. Вмикаю голосніше улюблену музику. Із колонок лунає протяжна пісня Бумбокс «Happy and». Боже, скільки спогадів у мене з нею. Уже не раз я її вмикав і вони знову оживали та поставали переді мною пережитими кадрами, моментами минулого… Відкриваю переписку з тобою. Ти, мабуть, не знала, що вона у мене збережена в окремому документі. Я думав, що колись захочеться мені її перечитати. Усю, по-новому, обмірковуючи слова, які ми однеодному писали. Усміхаюся… Скільки ж тут усього, про що ми говорили! Тисячі тем, мільйони слів, години безперервних переписок, розмов, десятки зустрічей… За ці три роки відбулось так багато, що й усе згадати неможливо. Відкриваю світлини. Знову ностальгічною усмішкою застигають уста. На них усі сесії, а з ними і не менше спогадів, ситуацій, вражень. Згадую перше вересня 2009 року, коли ми зустрілися в педагогічному університеті. Це ж треба було так сісти порізно нам трьом. Так, наче кусаємося. І трималися ж, пам’ятаю, десь пів години, лише зрідка дивлячись одне на одного, мов на чужинців. Тоді прийшла методистка, а ми усі, виявляється, саме до неї. І оце їхали, як виявляється, лише щоб дізнатися що прибули помилково. От тоді і не витримали мовчання – познайомилися… А потім ще й їхали однією маршруткою разом на автовокзал. Потім перша сесія, де ми були уже значно відкритішими, ми ж знали одне одного! А потім перший залік, перший екзамен, непогана компанія, якою щодня їхали в центр, а потім кожен у свій автобус. 187


Незабаром березнева начитка та літня сесія – і кінець першого курсу. Другий уже був значно легшим. Ми ж уже знали що таке університет. Група змінювалася: йшли одні, приходили інші, одногрупники створювали сім’ї, народжували дітей… Одним словом, життя продовжувалося і далі вело нас поруч. Пам’ятаю, як ти тоді допомогла мені з оцінкою по історії України. От і третій курс зі своїми сюрпризами, спогадами та сподіваннями. Знову ж нас поменшало, цього разу багато покинуло групу… Змінилася атмосфера, стала напруженішою. Здалося, що усе почалося спочатку: сварки, зустрічі… Нарешті ми відсвяткували День ЗСУ. Цей день я точно пам’ятатиму довго! Як же було приємно отримати годинник від одногрупниць. Вдвічі приємно було дізнатися, що його вибирала ти. А потім ще й записник і немало позитивних емоцій! Чого лише варті безкінечні розмови по телефону! Здається, нічого особливого: одногрупники, друзі… Але щось особливе все-таки є: мені приємно знати, що у мене є така подруга, якій я можу говорити правду, при якій я не повинен завжди бути усміхненій і яка може вже три з половиною роки терпіти мене. Вибач, що інколи зривався, псував тобі настрій, змушував лити сльози… Це – зовсім не та подяка, яка мала бути, просто така вже я людина, яку ти мусиш змінити на краще… Поки я це набирав вистигнув уже чай. Випиваю його і йду робити новий, гарячий запашний зелений напій, з яким так приємно згадувати найкращі моменти життя… 31.01.2012р.

188


* * * Шукаю відлуння у темряві ночі, В мугиканні сов і краплинах дощу. Я дивлюсь на твої усміхнені очі І згадую нашу минулу весну. На мокрий асфальт падає світло Із одиноких придорожніх стовпів. В когось безсоння – блукає по місту, А я повернутись у минуле б хотів. Щоб знову ми разом, навколо – пів світу, І зранку в обох у нас ноги в росі. Щоб дзвінко сміялись пекучому літу, Ромашки рахуючи в тебе в косі. Я хочу ще раз спонтанно зустрітись, Щоб знову всміхнулася ніжно мені, Щоб голову ще раз зірвав мені вітер, І бачив щоночі тебе я у сні. Закохані щоб ми ходили по місту, Тримаючи рідну руку в руці. Дивились разом на веселку барвисту І радість щоб була в обох на лиці. Щоб дощ без зупину увечері лився, А в нас парасоля на двох лиш одна. Щоб я до тебе ще раз притулився, Щоб знов повторилась минула весна! Щоб в парку на лавці ми разом вмостились І мрійливо дивились на сонця захі́д. 189


Щоб в унісон серця наші бились, А час на секунду уповільнив свій хід. Щоб світ, що навколо, ураз зупинився, А казка й надалі у наших серцях Жила і щоб мрії наші здійснились, А навколо нас розквітала весна. 22.04.2012р.

190


(с) Збірка захищена авторським правом. Розміщується в інтернеті лише на ресурсі kucheriavyi.at.ua Будь-яке розміщення її на інших ресурсах без письмової згоди автора, збереження на будь-яких носіях інформації, друк, розповсюдження не допускається.

Дизайн обкладинки та збірки: Володимир КУЧЕРЯВИЙ Компютерний набір і верстка: Володимир КУЧЕРЯВИЙ

У збірці використані фото з наступних джерел: особисті фото В. Кучерявого Борис Амамбаев Олег Шевчишин 1k.com.ua 4.bp.blogspot.com asmaga.mypage.ru best-flickr.ru boti.ru chernigiv-quest.com chitaisluchai.ucoz.ru cityshow.me club.foto.ru delixana.ws deskwalls.ru dimbi4.35photo.ru epochtimes.com.ua forum.te.ua fotokonkurs.ru funphoto.ua gling-it.net greender.com highschooloffinearts.mskh.am io.ua

191

kubtransport.info liveinternet.ru markclub.narod.ru namonitore.ru oboi-dlja-stola.ru obozrevatel.com os1.i.ua otvet.mail.ru petrushko.rv.ua poltava.pl.ua railwayz.info samlib.ru school.xvatit.com stihi.ru studio-lora.blogspot.com terebovlia.at.ua uateka.com ukraineuroclubs.blogspot.com vinograd08.blogspot.com vk.com/best_citat volynpost.com www.360cities.net www.brigantina.kiev.ua

www.panoramio.com diary.ru blogs.privet.ru shunk.ru vk.com-club27318825 videonews.com.ua novostiua.net ya-vkontakte.my1.ru kolyan.net j4u.ru alisha-dyomina.blogspot.com fix-news.ru facsimile-editions.com moygorod.tv voyageif.if.ua nastol.com.ua mobilmusic.ru lesyaorobets.livejournal.com video.mail.ru blog.i.ua irina-ponarovskaya.com credo-ua.org konkurs.photoschool.ua


Володимир КУЧЕРЯВИЙ - молодий автор із міста Теребовля, Тернопільської області. Почав писати перші твори ще зі шкільної лави, за що відзначався нагородами місцевого рівня. Перший раз намагався видати власну збірку у 18 років, проте спроба була невдалою. Його твори друкувалися у засобах масової інформації різноманітного характеру, починаючи з районної газети та закінчуючи глобальною мережею. Публікацію збірки пов’язує зі своїм двадцятиріччям, як етапом життя, після якого він робить творчі висновки.


Станція 20.