Page 1

Біологія ЦІКАВО ЗНАТИ

Відкриття дизентерійної амеби Уперше амебу дизентерійну виявив 1875 року російський терапевт, учений Федір Леш (1840–?). Цей організм живиться бактеріями, не спричиняючи захворювань. Проте інколи амеба дизентерійна може проникати до слизової оболонки кишки, де починає активно розмножуватися. Живлячись еритроцитами, амеба потрапляє в кровоносні судини, а звідти — у різні органи, особливо в печінку, викликаючи там утворення небезпечних виразок, що кровоточать. Це захворювання дістало назву амебна дизентерія, або амебіоз.

З якого каміння збудовані піраміди? Єгипетські піраміди збудовані з каміння, що утворилося з решток форамініфер.

При поділі амеб черепашкових одна з половинок тільця амеби залишається в старій черепашці, друга будує собі нову черепашку. Корененіжки черепашкові утворюють поклади корисних копалин.

Життєвий цикл форамініфер — зміна безстатевого й статевого поколінь. Безстатеве розмноження відбувається у формі шизогонії, статеве — копуляції.

У солоних водоймах живуть форамініфери (від лат. foramen (foraminis) — дірка, отвір і fero — несу). Здебільшого форамініфери входять до складу бентосу, трапляючись на глибині близько 1 тис. м, і лише зрідка — планктону. Живуть переважно в теплих частинах океанів, води яких насичені карбонатом Кальцію.

Відмираючи, форамініфери осідають на дні морів та океанів. Черепашки поступово деформуються, і протягом мільйонів років із них утворюються щільні осадові породи (вапняки, крейда).

Форамініфери — одні з найбільших найпростіших, поперечник найбільших сягає 2–3, іноді — 10 см. Характерна ознака форамініфер — наявність вапнякової черепашки (мал. 2.3), стінки якої пронизані отворами. Черепашка може складатися з однієї або багатьох камер, розміщених в 1–2 ряди, по спіралі. Усередині черепашки міститься тіло форамініфери, яке нагадує тіло амеби, а з отворів черепашки висовуються довгі ниткоподібні псевдоніжки. Величезна кількість псевдоніжок утворює ловильну сітку, яка слугує для захоплення їжі — різноманітних одноклітинних організмів.

У солоних водоймах серед планктонних форм численними є радіолярії (лат. radiolaria від radiolus — промінець), або променяки (мал. 2.4), які проникають на глибину понад 8 км. Обов’язкова умова їхнього існування — висока концентрація солей, тому в опріснених Азовському та Каспійському морях радіолярії не трапляються. Розміри радіолярії — від 40 мкм до 1 мм. Форма непостійна: тільце тварини вилазить з дірочок твердого скелета. Мал. 2.4. Радіоляріяакантометра

Радіолярії мають: внутрішньоклітинну центральну капсулу, яка містить ядро (або кілька ядер) (мал. 2.4, 6) та ендоплазму, або внутрішньокапсулярну плазму (мал. 2.4, 5). За центральною капсулою розміщена позакапсулярна плазма (мал. 2.4, 4); легкий та витончений скелет із кремнезему. Скелет має вигляд променеподібно розміщених голок, сполучених у центрі клітини (мал. 2.4, 1). Скелет виконує в організмі опорну й водночас захисну функції. Зі скелетів радіолярій утворилися давні осадові породи (трепел, сланці тощо).

Мал. 2.3. Черепашки форамініфер

Процеси дихання, виділення й подразнення відбуваються типово (як для представника підцарства Одноклітинні).

12

Zoologiya_04_07.indd 11-12

Зовні тіла радіолярій випинаються тоненькі псевдоподії, які утворюють навколо клітини ловильну сітку, за допомогою якої тварина захоплює їжу. Псевдоподії радіолярій, на відміну від псевдоподій інших одноклітинних, мають мускульні волоконця — білкові мікротрубочки, що забезпечують швидкий рух тварини (мал. 2.4, 3). Живляться радіолярії різноманітними одноклітинними організмами.

13

23.01.2013 12:42:40


Біологія

Процеси дихання, виділення й подразнення відбуваються типово (як для представника підцарства Найпростіші). Розмножуються безстатево (поділом навпіл). Підтип Джгутикові, або Бичоносці (Mastigophora, або Flagellata) До підтипу Джгутикові, або Бичоносці (Mastigophora, або Flagellata), належить понад 8 тис. видів, поширених у морях, прісних водоймах. Характерна ознака цих тварин — переміщення за допомогою джгутиків, яких буває від одного до кількох десятків і навіть сотень. Тіло, що становить собою клітину, укрите щільною пелікулою, тому джгутикові мають відносно сталу форму. Розмножуються переважно безстатево (поздовжнім поділом), зрідка — статево (копуляція).

У стоячих водоймах трапляється типовий представник джгутикових — евглена зелена, яка належить до класу Рослинні Джгутикові (Phytomastigophorea). Форма тіла евглени зеленої веретеноподібна, розміри — близько 0,05–0,2 мм. Від переднього кінця тіла відходить довгий тонкий джгутик (мал. 2.5, 1). Джгутик щохвилини робить 2 000–2 400 обертів. Обертаючи ним, евглена пересувається, ніби вкручуючись у воду.

Мал. 2.5. Евглена зелена

Поблизу основи джгутика розміщене чутливе до світла «вічко», або стигма (мал. 2.5, 7). У цитоплазмі евглени зеленої розміщені хлоропласти (мал. 2.5, 4) з хлорофіловими зернами, у яких на світлі за наявності в навколишньому середовищі мінеральних солей відбувається процес фотосинтезу (автотрофний тип живлення) з утворенням вуглеводу парамілу. Параміл відкладається в цитоплазмі у вигляді включень.

14

Zoologiya_04_07.indd 13-14

У темряві евглена зелена переходить до гетеротрофного типу живлення, усмоктуючи готові органічні речовини всією поверхнею тіла. Отже, евглена зелена має мішаний тип живлення (авто- й гетеротрофний), тобто належить до міксотрофів (від грец. mixis — змішування та trophē — їжа) — організмів, які здатні синтезувати органічні сполуки з неорганічних і споживати готові органічні речовини. Виділення надлишків води та продуктів обміну речовин з організму евглени здійснює скоротлива вакуоля (мал. 2.5, 3), розміщена в передній частині клітини. Дихає евглена всією поверхнею тіла. Розмножується нестатево (поділом навпіл). Евгленові — корм для мальків коропоподібних риб. Вони беруть участь у процесах біологічного очищення водойм. У лабораторіях їх культивують для біологічних і цитологічних досліджень. Серед джгутикових відомі паразити людини: лейшманії; лямблії; трипаносоми.

Лейшманії (від прізвища англійського лікаря Вільяма-Буга Лейшмана (1865– 1926)) паразитують у клітинах людини, уражаючи шкіру або внутрішні органи (печінку, селезінку); це дуже дрібні внутрішньоклітинні паразити (3–4 мкм) кулястої форми, у яких джгутики протягом більшої частини життя редуковані. Лейшманії — збудники таких хвороб, як: кала-азар, яка поширена в Південній Азії та Південній Європі. Збудник цієї хвороби — L. Donovani. Паразити скупчуються в кістковому мозку, печінці, селезінці; хвороба супроводжується лихоманкою, призводить до виснаження й часто закінчується смертю. Природний резервуар кала-азар — собаки, переносники — москіти (двокрилі кровосисні комахи); східна виразка, або пендинка, що поширена в Північній Африці, Південній Азії та Південній Європі. Збудник цієї хвороби — L. Tropica. Захворювання виявляється в місцевому враженні шкіри; при ньому організм набуває стійкого імунітету, що дає змогу використовувати кров людини, що вже перехворіла, як сироватку проти цієї хвороби. Природний резервуар пендинки — гризуни; збудники передаються внаслідок укусів москітів. Лямблії (нім. Lamblie, від прізвища чеського анатома й терапевта Душана Лямбля (1824–1895)) (мал. 2.6, а) паразитують у тонкому кишечнику людини; можуть проникати з дванадцятипалої кишки в жовчний міхур, спричинюючи

15

23.01.2013 12:42:43


Біологія

Соціально-економічна географія України

захворювання печінки. Цисти лямблій (мал. 2.6, б) виділяються в навколишнє середовище разом із випорожненнями й потрапляють на землю, у воду. На харчові продукти лямблії заносять мухи. Коли цисти потрапляють в організм людини, відбувається зараження, тому для профілактики захворювання важливе значення має дотримання санітарно-гігієнічних норм, утримання харчових продуктів у чистоті, знешкодження мух. ЦІКАВО ЗНАТИ

Сонна хвороба — захворювання з природною вогнищевістю Сонна хвороба належить до захворювань із природною вогнищевістю, основи вчення про які розробили український мікробіолог, епідеміолог Данило Заболотний (1866– 1929) і російський зоолог та ентомолог Євген Павловський (1884–1965). Ці науковці встановили, що в природі існують вогнища захворювань, на які можуть хворіти люди й свійські тварини. Згадані вогнища можуть існувати в природі завдяки диким тваринам, що також сприйнятливі до цих захворювань. За участю переносників (різноманітних кровосисних комах та кліщів) збудники захворювань можуть передаватися від диких тварин до свійських або до людини.

Трипаносоми (від грец. trypanon — свердло та sōma (sōmatos) — тіло) паразитують у крові, лімфі та спинномозковій рідині хребетних тварин і людини. У людини трипаносоми можуть спричиняти захворювання нервової системи — сонну хворобу, поширену в тропічній Африці: людина заражується через укус кровосисної мухи цеце; захворювання супроводжується пропасницею, запаленням лімфатичних вузлів, слабкістю, сонливим станом; без лікування людина помирає. Тип Інфузорії, або Війконосні (Ciliophora) Інфузорії, або Війконосні, — високоорганізовані найпростіші, що мають відносно постійну форму тіла та пересуваються за допомогою війок.

Мал. 2.6. Лямблія: вигляд з черевного боку (А) та її циста (Б)

Відомо понад 7,5 тис. видів інфузорій, поширених у найрізноманітніших середовищах. Живуть ці тварини в морських та прісних водоймах. У науковій літературі замість терміна «вогТрапляються вільноплавні (інфузорія туфельнищевість» часом уживають синонімічний ка, інфузорія стилоніхія, інфузорія дидиній), відповідник «осередковість». прикріплені до субстрату (сувійка, трубач, інфузорія сисна), паразити (сувійка, безроті інфузорії), симбіонти, або симбіотичні інфузорії (інфузорія Paramecium bursaria). Вогнищевість і осередковість — синонімічні терміни

Типовий представник війконосних — інфузорія туфелька (мал. 2.7), що належить до класу Війконосні інфузорії (Ciliata). Тіло інфузорій завдовжки 0,18–0,31 мм укрите тоненькою пелікулою. Відносно сталої форми клітині надає ущільнений зовнішній шар цитоплазми — ектоплазма. В ектоплазмі під пелікулою розміщені базальні тільця. Від базальних тілець відходять війки, а трохи глибше розміщені цитоплазматичні органели нападу й захисту — трихоцисти (від грец. trix (trichos) — волосина та kystis — міхур). При подразненні трихоцисти викидаються назовні у вигляді тонких гнучких ниток і вражають нападника або жертву.

16

Zoologiya_04_07.indd 15-16

Мал. 2.7. Будова інфузорії туфельки

Інфузорія має два ядра: 1) велике (вегетативне), яке регулює всі життєві процеси, — макронуклеус (від

грец. makros — довгий, великий і лат. nucleus — ядро);

2) маленьке (генеративне), що відіграє основну роль у розмноженні, — мікро-

нуклеус (від грец. mikros — малий і лат. nucleus — ядро) (мал. 2.7).

17

23.01.2013 12:42:44


Біологія

Інфузорії живляться бактеріями, водоростями та деякими найпростішими. За допомогою коливань війок їжа потрапляє в передротову западину — перистом (від грец. peri — навколо та stoma — рот) (мал. 2.7, 4), потім у глотку, на дні якої утворюються травні вакуолі (мал. 2.7, 6–7)), де відбувається перетравлення їжі й усмоктування поживних речовин. НепереСЛОВНИК травлені рештки виводяться через особливий отвір — порошицю, або анальну пору (мал. 2.7, 8–9). Базальне тільце — внутрішньоклітинна структура, розміщена в основі війок і джгутиків, для яких слугує опорою.

Функції виділення здійснюють скоротливі вакуолі, які в інфузорії туфельки мають складнішу будову, ніж в амеби або евглени зеленої. Скоротливі вакуолі складаються із центрального резервуара (власне скоротлива вакуоля) та 5–7 привідних канальців (мал. 2.7, 10), розміщених навколо нього. Привідними канальцями до скоротливої вакуолі надходить вода з цитоплазми. Ці вакуолі скорочуються почергово з інтервалом 10–15 секунд. Дихає інфузорія через поверхню тіла, як усі найпростіші. Щодо подразливості: інфузорії туфельці властивий хемотаксис — реакція на наявність хімічних речовин у воді: рух тварини до корисних хімічних речовин, які можуть бути їжею, та рух від токсичних хімічних речовин, що загрожують її життю. Розмножується інфузорія туфелька, як і амеба, нестатевим способом (поперечний поділ цитоплазми, мале ядро ділиться мітотично, велике — амітотично). Характерний і статевий процес — кон’югація, — який оновлює генетичну інформацію. За несприятливих умов інфузорія туфелька переходить у стан цисти, у якому може зберігати життєздатність до 7 років. Інфузорії — ланка в ланцюгах живлення. Інфузорії, які живуть у шлунках жуйних (корови, кози), сприяють їхньому травленню. Тип Апікомплексні (Apicomplexa) Апікомплексні — внутрішньоклітинні, рідше порожнинні паразитичні одноклітинні організми. Тип об’єднує понад 6 тис. видів.

Форма тіла апікомплексних різноманітна, часто амебоподібна, тому вони здатні до амебоподібного переміщення за допомогою псевдоподій. Специфічних органел руху (війок, джгутиків) немає (виняток — статеві клітини (гамети), що іноді мають джгутики). Ці тварини не мають травних і скоротливих вакуоль, живляться осмотично (усмоктують складові клітин печінки, крові).

18

Zoologiya_04_07.indd 17-18

У представників типу Апікомплексні складний життєвий цикл. Типовий представник — плазмодій малярійний, який належить до класу Споровики (Sporozoea). Довжина тварини досягає 0,1 мм. Форма тіла непостійна, будова амебоподібна. Плазмодій живиться за допомогою псевдоподій — поглинає складові клітин печінки, крові. Рештки їжі виводить з організму в будь-якому місці тіла. Тварина провадить паразитичний спосіб життя, тому їй дихання не властиве. Життєвий цикл малярійного плазмодія відбувається у двох стадіях (безстатевій і статевій) зі зміною хазяїнів: основного, в організмі якого відбувається статевий процес — копуляція (самиця комара роду Анофелес); проміжного, в організмі якого відбувається безстатеве розмноження — шизогонія (людина, тварина) (схема 2.1).

ЦІКАВО ЗНАТИ

Тренування інфузорій Англійський біолог Джеймс-Едвард Сміт (1759–1828) здійснював досліди з «навчання» інфузорій: він тренував парамецію на поворотах під час переміщення по капілярній трубці, де туфелька повинна була повернутися назад, коли вона дійде до кінця. Спочатку це їй удавалося з великими труднощами й супроводжувалося незграбними рухами та зміною форми тіла під час згинання у вузькому просторі. Проте після багаторазових вправ протягом 20 годин туфелька навчилася повертатися більш вправно, витрачаючи на цю процедуру замість початкових 4–5 хвилин усього 1–2 секунд. Досліди німецького вченого Ф. Брамштедта продемонстрували, що туфельки можуть пристосуватися навіть до руху по колу в циліндричній посудині. Ці рухи, набуті під час тренувань, туфелька зберігала й у випадку її перебування в просторіших посудинах іншої форми.

Під час укусу комара, зараженого паразитом, разом зі слиною в кров проміжного хазяїна потрапляють рухливі клітини плазмодія — спорозоїти (від грец. sроra — насіння та zōon — тварина, жива істота). Спочатку збудник захворювання малярії потрапляє в клітини печінки, де відбувається безстатеве розмноження — шизогонія, унаслідок чого виникають утворення — тканинні мерозоїти (від грец. meros — частка, частина та zōon — тварина, жива істота). Потім збудник захворювання вражає клітини крові — еритроцити, де живляться, ростуть, розмножуються способом шизогонії, унаслідок чого виникають утворення — еритроцитарні мерозоїти (мал. 2.8). Уражені еритроцити руйнуються, і мерозоїти виходять у кров’яне русло — плазму. Із плазми мерозоїти знову проникають в еритроцити, і процес шизогонії повторюється. Після декількох безстатевих поколінь в еритроцитах формуються незрілі статеві клітини — гаметоцити (від грец. gametē — жінка, gametēs — чоловік і kytos — клітина). У хворої на малярію людини через певні проміжки часу (24, 48 або 72 години) навесні спостерігають напади пропасниці, причиною якої є меланін та отруйні продукти обміну речовин паразита, що потрапляють у плазму крові.

19

23.01.2013 12:42:44


Біологія

Соціально-економічна географія України

Подальший розвиток плазмодія відбувається за участю комара. У кишках комара, що насмоктався крові хворого, формуються дозрілі статеві клітини — макро- і мікрогамети. Вони копулюють і дають початок овокінеті (від лат. ovum — яйце та грец. kinētikos — той, що рухає) — рухливій зиготі, що перетворюється на зовнішній поверхні кишечника комара в овоцисту. В овоцисті в результаті шизогонії розвивається кілька тисяч спорозоїтів, що проникають у слинні залози комара й передаються під час укусу (схема 2.1).

Схема 2.1. Цикл розвитку плазмодія малярійного Мал. 2.8. Розмноження малярійного плазмодія в крові людини

Малярію супроводжують недокрів’я, ураження печінки й селезінки. Нині згадане важке захворювання вдалося повністю ліквідувати на території Європи та Північної Америки. Цьому, окрім цілеспрямованого виявлення та лікування хворих на малярію, сприяла також боротьба з переносником — комаром малярійним. До того ж послідовно вживали заходів, спрямованих на знищення як дорослих комах, так і їхніх личинок, що розвиваються в прісних водоймах.

20

Zoologiya_04_07.indd 19-20

ЦІКАВО ЗНАТИ

Малярія Колись від малярії гинуло багато людей. Українською мовою цю хворобу називають ще пропасницею (лексема походить від дієслова пропасти). Страшна й невиліковна була малярія. Люди помічали, що найчастіше на неї хворіють мешканці заболочених місцевостей. Тому й вирішили, що важкі болотні тумани, гнилі болотні випари — причина захворювання. Цим і мотивована назва хвороби: італійською mala aria — погане повітря, тобто «хвороба від поганого повітря».

21

23.01.2013 12:42:45


Біологія 1638 року в Перу захворіла на малярію дружина віце-короля графиня Кінхон. Лікувала жінку стара індіанка, що давала графині пити відвар з кори якогось місцевого дерева. Графиня одужала. Та ось захворів сам віце-король, граф Кінхон. Король Іспанії, якому належало Перу, відкликав графа, і він хворий повернувся до Іспанії, узявши з собою запас таємничої лікувальної кори. Проте іспанські лікарі не зуміли розкрити таємниці приготування ліків з цієї кори, і граф Кінхон помер. Малярія, яку своїми укусами переносять комарі від хворої людини до здорової, і далі винищувала людей. Хворіли королі й жебраки, полководці й прості воїни, а рятунку не було. Та ось швидко поширилася радісна новина — лікар Тальбор вилікував від малярії англійського короля Карла ІІ (1630–1685), потім — французького короля Людовіка ХІV (1638–1715). Тальбор лікував вінценосних осіб порошком, який дали йому в одному монастирі. Ченці цього монастиря нещодавно повернулися з далеких мандрів, з Америки, звідки й привезли порошок. Проте таємниця ліків проти малярії була розкрита лише через століття. Один французький дослідник, перебуваючи в Південній Америці, натрапив на невідоме в Європі дерево. Місцеві мешканці розповідали досліднику дивовижні історії про цілющі властивості цього дерева. Француз надіслав знаному ботаніку Карлові Ліннею зразки кори, листя, стебел і такий опис дерева: «Воно вічнозелене, середнього розміру, любить високі місця, узвишшя, навесні цвіте пахучими квітами». На честь графа Кінхона, який перший привіз до Європи кору цього дерева, ботаніки назвали рослину цінхона (у різних мовах прізвище графа вимовляють по-різному — залежно від того, як читають у цій мові початкову латинську букву С, — і як Кінхон, і Сінхон, і Цінхон, і Чінхон, і Хінхон). Ліки, виготовлені з кори дерева цінхон, назвали хіною. Це слово походить з мови індіанської народності кечуа, яка живе в Перу, Болівії та в інших країнах Південної Америки. У мові кечуа є слово кінакіна — «кора». Це слово, скорочене й спрощене в інших мовах, стало назвою ліків. До кінця ХІХ ст. причини малярії були невідомими. Виникнення захворювання й далі пояснювали впливом несвіжого повітря. 1861 року військовий лікар Г. Ф. Логінов побачив у крові хворих на малярію темні тільця, що дало йому привід назвати це захворювання «чорнокрів’ям». Збудників малярії виявив і описав 1878 року російський патологоанатом Василь Афанасьєв (1849–1904). 1881 року французький лікар, фізіолог, прогістолог та епідеміолог Шарль-Луї-Альфонс Лаверан (1845–1922) здійснив детальний опис паразита, що спричинює малярію, розвиток його в крові людини. Лаверанове дослідження здобуло широке визнання, і навіть збудник малярії дістав назву, пов’язану з ім’ям цього вченого, — кров’яна амеба Лаверана (Haemamoeba Laveranii). Згодом відомий український і російський науковець, один з основоположників еволюційної ембріології, імунології та мікробіології Ілля Мечников (1845–1916) установив тваринну природу плазмодія малярійного. На початку ХХ ст. італійський зоолог і паразитолог Джованні-Баттіста Грассі (1854– 1925) з’ясував роль комарів з роду Анофелес як переносників паразита.

Підцарство Багатоклітинні (Metazoa) Подальша прогресивна еволюція ядерних клітин привела до виникнення багатоклітинності й спеціалізації клітин для виконання різноманітних функцій — захисної, травної, рухової тощо. Поділ функцій між окремими групами клітин викликав посилення їхньої взаємної залежності.

22

Zoologiya_04_07.indd 21-22

Багатоклітинні організми — організми, тіло яких складається з багатьох клітин, що відрізняються будовою й функціями та здатні утворювати тканини й органи.

§73. Загальна характеристика Підцарства Багатоклітинні Багатоклітинних характеризує те, що їхнє тіло складається з багатьох клітин та їхніх похідних, які диференційовані та виконують різні функції. Клітини втрачають свою індивідуальність, стають частинами складного організму і, об’єднуючись для виконання певних функцій, утворюють тканини: епітеліальну, внутрішнього середовища, м’язову, нервову. Особливість багатоклітинних — багатошарове розміщення їхніх клітин, завдяки чому зовнішні клітини утворюють суцільний шар, що відокремлює тіло тварини від зовнішнього середовища. У такий спосіб у багатоклітинних виникає внутрішнє середовище організму, де містяться всі клітини тіла й підтримується постійність фізико-хімічних параметрів. Багатоклітинним організмам властиве нестатеве й статеве розмноження. Нестатеве (вегетативне) розмноження багатоклітинних — форма розмноження без участі статевих клітин. Воно може відбуватися двома способами: 1) поділом (поперечним, поздовжнім або невпорядкованим); 2) брунькуванням (внутрішнім або зовнішнім). Панівною формою, а в деяких групах і єдиною, є статеве розмноження, інколи відбувається партеногенетично. Статеве розмноження в багатоклітинних здійснюється за допомогою спеціальних генеративних (статевих) клітин. Гамети, що утворюються з генеративних клітин, унаСЛОВНИК слідок гаметичної редукції одержують гаплоїдний набір хромосом (n). Решта клітин тіла багатоклітинних Соматичні клітини (від грец. організмів — соматичні, які є диплоїдними (2n). sōma (sōmatos) — тіло) — кліти-

ни багатоклітинного організму

Характерна особливість багатоклітинних — те, що ста- (за винятком статевих клітин). теві клітини — яйцеклітини (макрогамети) і сперматозоїди (мікрогамети) — різняться не лише розміром, а й структурою. Типова будова сперматозоїда — видозмінений джгутиконосець. Нерухомий сперматозоїд називають спермієм (у нематод, десятиногих раків тощо). Яйцеклітини (яйця) нерухомі, позбавлені джгутиків і мають переважно сферичну форму. Деякі з них (наприклад, яйцеклітини гідри) рухаються амебоїдно, тобто за допомогою псевдоніжок. У цитоплазмі яйцеклітини

23

23.01.2013 12:42:45


Біологія

більшості тварин містяться жовткові гранули — запаси поживних речовин (білків, полісахаридів, жирів), а також нуклеїнові кислоти, ферменти. У деяких груп багатоклітинних тварин (паразитичні перетинчастокрилі комахи) яйцеклітини практично не мають жовтка. У яйцеклітині (яйці) розрізняють два полюси: 1) анімальний, де міститься ядро; 2) вегетативний, який є зоною інтенсивного обміну речовин. Яйцеклітині властива чітко виявлена полярність, яка залежить від розміщення в яйці жовтка та ядра. З а к і л ь к і с т ю й х а р а к т е р о м р о з п о д і л у ж о в т к а яйцеклітини поділяють на: ізолецитальні (від грец. isos — однаковий, рівний і lekithos — яєчний жовток), або оліголецитальні (від грец. oligos — малий, невеликий і lekithos — яєчний жовток), — поодинокі жовткові включення в цитоплазмі розподілені майже рівномірно; телолецитальні (від грец. telos — кінець і lekithos — яєчний жовток) — жовток розподілений нерівномірно: основна його маса сконцентрована на вегетативному полюсі, а ядро розміщується ближче до анімального полюса; бувають мезолецитальні (від грец. mesos — середній, серединний і lekithos — яєчний жовток), що містять середню кількість жовтка, і полілецитальні (від грец. poly — багато та lekithos — яєчний жовток), що містять велику кількість жовтка, який заповнює майже все яйце; центролецитальні (від лат. centrum — середина та lekithos — яєчний жовток) — жовток рівномірно розподілений по всій цитоплазмі, за винятком її периферійного шару, що вільний від жовткових включень, і цитоплазматичного острівця з ядром; цей острівець зв’язаний з периферійним шаром тяжами. Яйце (яйцеклітина) оточене однією або декількома оболонками, склад і будова яких у різних тварин неоднакова. Це такі оболонки: первинна (жовткова); вторинна (слизово-білкова) (у круглих червів, членистоногих, земноводних, птахів і ссавців); третинна (драглиста — у молюсків, риб, земноводних; шкаралупною й підшкаралупною — у головоногих молюсків, деяких хрящових риб (акул), плазунів, птахів). Життєвий цикл у всіх багатоклітинних характеризує складний індивідуальний розвиток — онтогенез, у процесі якого із заплідненого яйця утворюється дорослий організм.

24

Zoologiya_04_07.indd 23-24

Онтогенез багатоклітинних охоплює декілька етапів. Спочатку відбувається процес розвитку й формування статевих клітин (гамет) — гаметогенез. При цьому недиференційовані диплоїдні клітини мейотично діляться й утворюються гаплоїдні яйцеклітини й сперматозоїди. Після запліднення починається дроблення яйця, яке завершується утворенням одношарового зародка — бластули. У багатоклітинних існує декілька типів дроблення яйця. Ці типи великою мірою залежать від кількості й локалізації (розміщення) жовтка в яйці (табл. 2.2). Докладно про типи дроблення див. §201 (Т. 2).

ЦІКАВО ЗНАТИ

Учення про зародкові листки Учення про зародкові листки, які утворюються в процесі ембріогенезу багатоклітинних тварин (крім Первинних багатоклітинних), розробили у ХІХ ст. російський палеонтолог Хрістіан Пандер (1794–1865), російський ембріолог Карл Бер (1792–1876), російський морський біолог Олександр Ковалевський (1840–1901), український та російський зоолог і мікробіолог Ілля Мечников (1845–1916), німецький біолог Ернст Геккель (1834–1919).

Після закінчення дроблення починається гаструляція (гаструла — нім. Gastrula, від грец. gastēr — шлунок, черевна частина тіла) — процеси диференціації та переміщення клітин, які спочатку приводять до утворення двох або трьох зародкових листків (ектодерми, ентодерми й мезодерми) (табл. 2.3). Пізніше із зародкових листків формуються тканини (такий процес називають гістогенезом) та органи (такий процес називають органогенезом). Від цієї схеми відрізняється онтогенез Первинних багатоклітинних (Protometazoa), який проходить без утворення зародкових листків. Таблиця 2.2. Класифікація типів дроблення для багатоклітинних безхребетних і хребетних тварин (за С. Гілбертом) Тип дроблення

Повне (голобластичне)

Тип яєць за кількістю й розподілом жовтка Ізолецитальні (оліголецитальні): поодинокі жовткові включення розподілені рівномірно Мезолецитальні (частина телолецитальних з не дуже великою кількістю жовтка) Телолецитальні (щільне скупчення великої кількості жовтка біля одного полюса яйця)

Неповне (меробластичне, або часткове) Центролецитальні (жовток зосереджений у центрі яйця)

Типові представники Кишковопорожнинні, плоскі, круглі, кільчасті черви, більшість молюсків, голкошкірі, асцидії, ланцетник, ссавці Круглороті, кісткові риби (дводишні), більшість земноводних (амфібій) Головоногі молюски, хрящові (акули) і кісткові риби, безногі земноводні, плазуни (рептилії), птахи, першозвірі (єхидна, качкодзьоб) Більшість членистоногих

25

23.01.2013 12:42:46


Біологія

Соціально-економічна географія України

Значна частина онтогенезу, а саме ембріональний розвиток, проходить під покривом яйцевих оболонок (або в тілі материнського організму). Після виходу з яйця (або народження) особини починається її постембріональний розвиток, який буває: прямим — молодий організм схожий за будовою на дорослий. Тобто під час прямого розвитку з яйця виходить особина, яка відрізняється від дорослої лише розмірами та недорозвиненими статевими органами (олігохети, п’явки, більшість турбелярій тощо); непрямим, або з метаморфозом. Такий розвиток характеризують різноманітні личинкові фази, які відрізняються від дорослого організму будовою та способом життя. У багатьох безхребетних із зовнішнім скелетом (членистоногі) або товстою кутикулою (нематоди) ріст личинок супроводжує линяння — періодична заміна зовнішніх покривів (кутикули, луски, шерсті, пір’я тощо). Таблиця 2.3. Особливості будови й представники двошарових і тришарових тварин Групи Радіально-симетричні, або двошарові Двобічносиметричні, або тришарові

Особливості будови

Представники

Мають екто- й ентодерму

Губки й кишковопорожнинні

Мають третій зародковий листок — мезодерму

Деякі безхребетні (плоскі, круглі та кільчасті черви, членистоногі, голкошкірі) та хордові

Таким чином, багатоклітинні організми різняться між собою рівнем організації, наявністю та кількістю зародкових листків, ступенем клітинної та органологічної диференціації, розвитком певних систем органів. Науковці поділяють багатоклітинних на два розділи: 1) Первинні багатоклітинні (Protometazoa) — тип Губки (Spongia, або Porifera); 2) Справжні багатоклітинні (Eumetazoa) — усі типи багатоклітинних, крім

типу Губки.

Істотна відмінність Справжніх багатоклітинних від Первинних у тому, що в Первинних у процесі онтогенезу не утворюються зародкові листки. Справжнім багатоклітинним властиві диференційовані тканини й поява в більшості з них органів і систем органів. У шкільному курсі вивчають такі типи багатоклітинних: тип Кишковопорожнинні — понад 9 тис. видів; тип Плоскі черви — понад 13 тис. видів;

26

Zoologiya_04_07.indd 25-26

тип Круглі черви, або Первиннопорожнинні, — близько 30 тис. видів; тип Кільчасті черви — 12 тис. видів; тип Молюски — близько 150 тис. видів; тип Членистоногі — понад 1,5 млн видів; тип Хордові — 43 тис. видів.

§74. Тип Кишковопорожнинні (Cnidaria, або Coelenterata) Загальна характеристика типу Кишковопорожнинні

Кишковопорожнинні — найнижче організовані серед справжніх багатоклітинних тварин. Кишковопорожнинні тварини виникли в докембрії. До типу Кишковопорожнинні належать понад 9 тис. видів, що провадять винятково водний і переважно морський спосіб життя. Серед них трапляються форми, які вільно плавають, сидять, прикріплені до дна або до підводних предметів. Розміри кишковопорожнинних варіюються від кількох міліметрів до кількох метрів; так, медуза ціанея має парасольку до 2 м у діаметрі, а щупальця — до 3 м завдовжки. Багатьом кишковопорожнинним властиве яскраве забарвлення. Це в поєднанні зі своєрідною формою надає їм особливої краси. За типом живлення кишковопорожнинні — хижаки, тобто організми, які ловлять, убивають і споживають особин іншого виду (здобич, або жертву). Продукти обміну речовин осмотично видаляються в гастральну порожнину, з якої разом із неперетравленими рештками через ротовий отвір викидаються назовні. Нервова система утворена з окремих нервових клітин, які з’єднані між собою відростками. Нервові клітини передають збудження від місця подразнення в будь-якому напрямі. Таку нервову систему називають дифузною (від лат. diffusio — поширення). Це найпримітивніший тип нервової системи серед усіх тварин. Вона забезпечує лише прості рефлекси. Органи чуттів — чутливі волоски жалких клітин. Якщо ці волоски зачіпає яка-небудь тварина, у відповідь на подразнення викидається жалка нитка й устромлюється в тіло здобичі. Дихають кишковопорожнинні киснем, розчиненим у воді, поглинаючи його всією поверхнею тіла. Типові представники типу — медузи, актинії, гідри.

27

23.01.2013 12:42:46

Розділ «Зоологія» (книга «Новий довідник)  

Вёрстка справочника на примере нескольких страниц. Использованы стили, схемы таблицы, колонтитулы.

Read more
Read more
Similar to
Popular now
Just for you