ПЕДАГОГІЧНА ДУМКА, 2012 / № 2
ніхто, включно з відповідними інституціями (Міністерство освіти, Міністерство культури і туризму, Спілка письменників тощо) не переймається питанням, кому, крім, звичайно ж, спадкоємців, належать чи можуть належати авторські права на видання творів канонізованих українських письменників, життєвий шлях яких закінчився вже в роки незалежної України. Таке легковажне ставлення до авторських прав, не маю сумнівів, сприятиме піратству у видавничій сфері, неякісній підготовці текстів до друку, перекручуванням, помилкам, плагіатові. Цивілізований підхід нам відомий: видавець, який зважився видати авторський твір, укладає з автором або його представником, або з особою, яка володіє правами на видання твору, відповідну угоду, де зазначено усі взаємні зобов’язання. Видавець може придбати ексклюзивні права на «вічне володіння» чи на певний термін. Деякі комерційні українські видавництва вже наважуються вкладати подібні угоди з
користю для себе. Щоправда, не оприлюднюються суми, які виплачують видавництва за придбання авторських прав, вочевидь тому, що вони мізерні. Більшість же книжок виходять напівлегально, на усних домовленостях, без вказування накладу, і тому простежити динаміку їх продажу вкрай непросто. Та все-таки нові книжкові крамниці і навіть мережі з’являються в обласних центрах України, нові читачі потрохи призвичаюються відвідувати ті книгарні і вибирати собі до смаку відповідну літературу. Отож, усі ланки літературного процесу, маємо надію, потрохи зв’яжуться в один міцний ланцюг. А поки український книжковий ринок шукає моделі успішного розгортання, варто зосередитися на розгляді текстових моделей, які запропонували українські письменники українським читачам у безцензурний період. Саме такому розглядові присвячена книга Роксани Харчук «Сучасна українська проза: Постмодерний період». ***
3 Висновки Р. Харчук важко назвати оптимістичними. «Українська література залишається літературою постколоніальною, тобто віддзеркалює буття колоніальної нації, яка після русифікації і совєтизації повертається до власної ідентичності» [5, с. 233]. «Українська література, зокрема й проза, що займає центральне місце порівняно з поезією і драмою, розвивається у межах суспільства, яке неможливо назвати культурним» [5, с. 234]. «Останнім часом українських авторів стає дедалі більше, а цікавої і вартісної української літератури – дедалі менше. Сучасна українська проза залишається переважно автобіографічною, ліричною й іронічною, у ній відсутні епічні зразки» [5, с. 244]. Автобіографічність, ліризм, іронічність української прози, принаймні тієї її частини, яка більш-менш активно обговорюється критикою, – ознаки, які важко не помітити. Можна зробити ще радикальніший висновок – усе найцікавіше, створене українськими прозаїками після проголошення незалежності України, належить до тематичної групи, яку можна назвати «версіями автобіографії». Ці версії – які завгодно, лише не офіційні. Якщо в автобіографії-документі, який становить обов’язкову частину особової справи 76
громадянина, важливими є пункти перетину особи з соціумом (народився-вчивсязакінчив-працював-служив-сидів-бувреабілітований-був-нагороджений-обирався тощо) і неважливим є приватний досвід, то у творах «версіях автобіографії» приватний досвід – найважливіший. Звідси ліричність, суб’єктивізованість, писання від «я» і про «я». Оприлюднення автобіографічної приватності, роздягання на публіку у цих творах – щось на кшталт обов’язкового номеру, яким автор сподівається привабити читачів. Звідки таке, ймовірно, перебільшене поціновування приватності? Відповідь можна пов’язати з поваленням попередніх соцреалістичних обмежень: соцреалізм не вважав приватне життя громадян цінністю, тому в післясоцреалістичний час приватне життя уявлялося багатьом авторам особливо спокусливою зоною для прозового зображення. Щоправда, це приватне далеко не завжди пов’язувалося з внутрішнім, душевним, інтелектуальним. Приватне – це таке, куди офіційний владний соціум зі своїми регламентаціями, судами і каральними органами не має доступу. Тому приватне – це те, що діється за зачиненими дверима приватних помешкань; те, що заховане в індивідуальній пам’яті; те, що дозволено робити десь (наприклад, в Америці), та не варто робити тут (в Україні) і,