Page 7

ВИБОРИ-2012 07

13 вересня 2012 року 37 (686)

на правах реклами

l Ігор Загребельний

О

днією із найтрагічніших дат в історії Європи є 14 липня 1789 року. Саме того дня біснувата юрба французьких революціонерів захопила Бастилію — в’язницю, в якій утримували кількох особливо небезпечних злочинців, зокрема — схибленого ґвалтівника й збоченця Донасьєна де Сада. Тисячі

тин і натомість займаються контрпродуктивним ідеологічним фантазерством. Приводом для написання цієї статті стала не зовсім адекватна публікація одного із провідних ідеологів ВО «Свобода» Юрія Михальчишина, а саме його маразматичний опус «Осінь антибуржуазної революції». У цьому опусі Ю. Михальчишин захоплюється

роздягнутій повії, котра задля глуму над християнством сиділа на престолі). З іншого — гільйотина для тих, хто залишився вірним Христові та Його Церкві. А яким же на цьому тлі виглядає український націоналізм? Ідеологія українського націоналізму випливає із християнства, із християнської любові до Бога та ближнього. Більше того,

У лабіринтах соціалнаціоналізму, або ж Про якобінські ідеали ВО «Свобода» підручників написано, мільйони уроків та лекцій проведено, щоб зобразити цю подію «прогресивним» явищем у житті Європи. Однак правда є правдою: взяття Бастилії як символ Французької революції кінця XVIII ст. є безперечно жахливою подією, що ознаменувала собою остаточний занепад традиційної, християнської Європи. У Французькій революції, немов дуб, що вже зародився у жолуді, містилася подальша історія європейської деградації. Однак дуб, напевно, це не зовсім доречне порівняння. Дуб — це благородне дерево, а Французька революція стала поворотним моментом у процесі нищення будьякого аристократизму, в процесі падіння колись величної цивілізації у прірву бездуховності та морального виродження. У Французькій революції кінця XVIII ст. містилися і смердючі нетрі люмпен-пролетаріїв, і жахи більшовицького терору, і мерзота так званих «гейпарадів» сучасності. Коріння сучасної деградації, яка вміло маскується під неоном реклам та гламуром забезпеченого життя, росте саме звідти — із сатанинських оргій Французької революції. Говорити про це зараз не модно. Однак український націоналізм, що виходить із правд Христової віри, не може жити брехнею. Український націоналізм має тверезо дивитися на сучасний світ і бачити глибину його занепаду. Бачачи цей занепад, український націоналізм має сміливо говорити про його причини. На жаль, деякі «теж націоналісти» воліють не бачити елементарних іс-

антихристиянською і антинаціональною Французькою революцією й особливо наголосив на «позитиві» сатанинського режиму якобинців. На думку Ю. Михальчишина, якобинці були «соціал-націоналістами» й авангардом антибуржуазної боротьби. Добре, що означення «соціал-націоналіст» не має нічого спільного із поняттям українського націоналізму. Однак ВО «Свобода», ідеологом якої є Ю. Михальчишин, через раз називає себе то соціал-націоналістичною, то просто націоналістичною силою. Отож сентенції Ю. Михальчишина можуть кинути тінь на всю націоналістичну ідеологію. Тому, щоб показати, що продемонстрована Михальчишиним ідіотська апологія якобинства не має нічого спільного з ідеологією українського націоналізму, наведемо такі зауваження. Насамперед якобинський режим був квінтесенцією антихристиянської сутності Французької революції, і то не лише на теоретичному рівні, а й на рівні практичному. Саме за правління якобинських виродків християни Франції зазнали якнайбільших переслідувань. Якобинство базувалося на ґрунті безбожницької філософії французького просвітництва — того самого, що є однією із основ сучасної ідеології тоталітарного лібералізму. Таке філософське підґрунтя давало практичний результат. З одного боку, спроба створити «кишенькову» державну Церкву, розпуста на вулицях й оргії в храмах (так зване «Свято розуму», на якому п’яні якобинці поклонялися

український націоналізм є формою дієвого соціально-політичного захисту християнства. Тут, безперечно, мав рацію Степан Бандера, який у статті «З невичерпного джерела» чітко зазначав: «Справа релігії... це найважливіша справа не тільки самої Церкви, але й всього народу, всіх національних сил, зокрема національно-визвольного руху. Нам треба не відмежовувати оборону християнської віри і Церкви від національновизвольних змагань, тільки зосередити головну увагу й зусилля довкола тих найважливіших тверджень, проти яких ворог спрямовує найсильніший наступ». Отже, та позиція, яку займає ідеолог ВО «Свобода» Ю. Михальчишин, не має нічого спільного з ідеологією українського націоналізму. Йдемо далі. Якобинський режим був лише однією із ланок Французької революції, утіленням найрадикальніших аспірацій цього сатанинського явища. Французька революція і справді була буржуазною революцією — революцією третього стану проти тодішньої духовної та військово-політичної еліти. Ця революція мала за мету привести до влади торгашів, найвищою цінністю яких була особиста нажива, що її ставили понад духовність, гідність і честь. Якобинський режим у цьому не вирізнявся. Він лишень загострював сутність тієї жахливої революції. Замість третього стану він підносив бидлізовану юрбу і її примітивні інтереси, що були абсолютно чужими духовному аристократизму. Якобинство не було антибуржуазним, воно лишень концентрувало в собі найнижчі риси «духу

буржуазності» (Ален де Бенуа). Отже, глорифікуючи якобинців, Ю. Михальчишин стає у когорту різного роду соціалістів, комуністів та лібералістів, які висувають гасла егалітаризму й пропагують культ «малої людини» — бездумного обивателя, споживача, поневоленого найнижчими інстинктами, дочасними благами й небажанням духовного росту. Натомість український націоналізм базується на засадах духовного аристократизму. Провідний ідеолог-націоналіст Дмитро Донцов наголошував, що на чолі нації має стояти верства «луччих людей», які є обдаровані такими прикметами, як мужність, благородство, мудрість. Саме ця верства має вести народ шляхом ідеократії, служіння вищим, духовним цінностям, а в роки бездержавності та іноземного поневолення — очолювати національновизвольну боротьбу. Однак український націоналізм для Ю. Михальчишина є чужим. Тому він і пропагує безглуздий егалітаризм і захищає якобинське бидло. Французька революція — це передумова сучасного здеградованого світу, де віра і честь нічого не значать, де все продається і все купується, де Бога заступила «релігія шлунка й сексу» (Д. Донцов). Глорифікувати Французьку революцію загалом чи якобинський режим зокрема може лише прихильник деструктивних ідеологій: комунізму, соціалізму, лібералізму. Героїзувати таких виродків, як Робесп’єр або Марат, може лише прихильник ідей так званого «прогресу», емансипації, «прав людини» (коштом Божого Закону та прав нації),

толерантності, мультикультуралізму, «ґендерної рівності», одностатевих шлюбів, влади грошових мішків тощо. Український націоналіст не може героїзувати цю наволоч. Це вкотре доводить, що Ю. Михальчишин націоналістом не є. Загалом, стаття «Осінь антибуржуазної революції» — це лише своєрідна «перлина» у морі маразматичного словоблуддя Ю. Михальчишина. На жаль, «перлина» така ж гнила й смердюча, як і саме море... Вся ця писанина є чужою духу та літері ідеології українського націоналізму, виглядає ідеологічним колажем, де під вивіскою соціалнаціоналізму намішано апеляцію до націоналістичної спадщини, з одного боку, та широкий спектр чужорідних ідеологем — з іншого. В цьому колажі мирно співіснують ідеї егалітаризму й консервативної революції, націоналістична риторика й примітивне лівацтво, намагання бути сучасним і категорична нездатність до справді потрібного, актуального синтезу. На перший погляд дивно, що ВО «Свобода» офіційно не відмежувалася від словоблуддя Ю. Михальчишина. Та якщо поглянути більш детально, нічого дивного тут немає. «Свобода» офіційно дотримується ідеології соціал-націоналізму — теж еклектичної системи ідей. Очевидно, саме блукання у лабіринтах соціал-націоналізму привело Михальчишина до того ідеологічного маразму, котрий він пропагує. Безперечно, ідеологія українського націоналізму потребує адаптації до вимог сучасності. Націоналізм має давати відповіді на широкий спектр питань: від соціально-економічних проблем до проблем екології, від проблеми глобалізації до ґендерної проблематики. Націоналізм має бути сучасним. Не можна механічно переносити ідеологічний дискурс 1920 — 1950 рр. минулого століття на реалії сьогодення. Однак при цьому варто дотримуватися певних аксіом. По-перше, націоналізм — це ніщо без християнства. Саме християнство є тим духовним і світоглядним підґрунтям, з якого виростає теорія та практика українського націоналізму. Те, що суперечить чи, тим паче, шкодить християнству, не може бути націоналістичним і, відповідно, не може приносити користь українській нації. Крім того, як зазначав Ярослав Стецько, «немає націоналізму без традиціоналізму» — український

націоналізм негативно розглядає ті історичні процеси і явища, які посприяли занепаду традиційної християнської цивілізації у Європі. По-друге, націоналізму є чужою лівацька риторика. Неприпустимою є імплантація націоналістичного дискурсу ідеями класової боротьби, безкласового суспільства, егалітаризму та іншими нісенітницями. Саме ці ідеї намагається поширювати Ю. Михальчишин (зазначимо, що, попри своє членство у «Свободі», Михальчишин є ідеологом «автономних націоналістів», які сьогодні переважно перетворюються на виразно лівацький рух). Можливою є лиш така критика капіталізму, яка виходить із засад християнства, націоналізму та традиціоналізму. Націоналізмові є чужим бездуховний, антиаристократичний «дух буржуазності», який втоптує народ у болото дочасних благ і формує псевдоеліту, мірилом «елітарності» якої є матеріальне багатство, але аж ніяк не жертовність і вірність вищим цінностям. Націоналізмові є чуже крайнє соціальне розмежування, якому має протиставлятися національний солідаризм. Однак тези про необхідність класової боротьби і побудови безкласового суспільства ворожі націоналізму, тим паче абсурдними є спроби реабілітувати поняття «соціалізм». ВО «Свобода» сьогодні висловлює претензії на лідерство в націоналістичному таборі. Поза сумнівом, такі претензії не є виправданими, адже «Свобода» є партією парламентського типу, а націоналістичним рухом має керувати не партія, а орден. Та попри це, на «Свободі» лежить величезна відповідальність, позаяк значна кількість українських громадян ототожнює націоналізм саме з цією політичною силою. Не можна не відзначити, що «Свобода» вже зробила не один крок, щоб піднятися на висоту ідеології українського націоналізму. Проте повністю очиститися від соціалнаціоналістичної спадщини їй не вдалося. Такий стан є вельми небезпечним, оскільки сприяє підміні націоналізму його сурогатами, а то й безперечно деструктивними ідеологічними моделями на кшталт писанини Ю. Михальчишина. Сподіватимемося, що «Свободі», а також тим, хто мислить себе «новим поколінням націоналістів», усе ж вистачить розуму відмежуватися від деструктивних ідей, які лише маргіналізують націоналістичний рух і породжують чергове політичне сектантство.

Lvivska_gazeta_N37_for_issuu  

Lvivska_gazeta_N37_for_issuu

Lvivska_gazeta_N37_for_issuu  

Lvivska_gazeta_N37_for_issuu

Advertisement