Page 1

AGE молодіжний соціальний журнал

січень 2013


відредакторське

П

ричина створення цього журналу “AGE” тяжіє до відсутності на українському просторі видань,які розповідають про людей. Не про новинки кінематографу, не про світські події,не про новомодні гаджети. Про людей. Наче і хочеш почитати,наче і колеги-журналісти пишуть,а все воно - в стіл, в довгі кути жорстких дисків. Ми ставили собі за мету створити журнал,який буде,в першу чергу, людяним. Він створений про людей,для людей і заради людей. Я цілком зрозумію,якщо ви почуєте в цих словах лише пафос і патетику,та не судіть за обкладинкою. Я наполягаю на двомовності видання , тому що не хочу втрачати ані талановитих авторів,ані виснажену від мовних баталій читацьку аудиторію. Ми створювали це видання від потреби не так говорити,як бути почутими. Ми говоримо про соціальні проблеми молоді,про те,що турбує конкретно нас і зараз, ми говоримо про людей,які зачепили, зацікавили,залишили щось в серці. Ми не ставимо за мету бути виданням проблемним чи проблематичним. Ми просто говоримо про те,що нас хвилює. Зміст вкладаємо у відповідну форму : альбомна орієнтація А5 нетипова (свідомо уникаю слова неформатна), як і контент. Слухайте. І почуйте.

Юля Кочетова, головний редактор

Вміст Молоді, перспективні та безробітні 3 Подаришь жизнь...?

5

Наше нове місто

7

Жить изолированным 9 от общества Громадянин своєї родини

13

Disabled Scout Camp 15 Третина молоді offline

19

Ржавый меч

21

Інтернет залежність as it is 23


дівчата ходять на 3 Нормальні побачення,а я ходжу на співбесіди. Це скоріш від журналістської жаги до справедливості,ніж від нудьги чи нестачі грошей. Ти приходиш молодий,запальний,амбіційний – ну просто ідеальний для дружнього колективу з оголошення на вакансію – і тебе не беруть. Ні,ще гірше – тобі обіцяють: «Мы вам позвоним». Головне пекло у замкненому колі «вакансіякандидат» : тебе не беруть без досвіду роботи, а досвід ти не можеш отримати,бо тебе не беруть. Все логічно,чи не так? Або ж ти просто студент стаціонару,який не збирається переходити на заочне відділення задля можливості ще декілька годин простовбичити в офісі,просто для галочки,не обов’язково виконуючи щось суспільно необхідне,варіант «попиваючи каву» теж працює. Або ж тобі пропонують стажування, так звану «працю за досвід.» Праці буде більш ніж вдосталь,а от досвіду ? Відносне поняття.

Або тобі пропонують половину окладу з мотивом :« Ну понимаете ,вы же студентка, мы вас не сможем оформить…». Ця студентка не думала, що навчання в одному з найпрестижніших вишів України стане на заваді здобуття омріяної професії. Або ж виллється у добровільне знецінення власного трудового ресурсу на 50 %. А з вже розтиражованої проблеми безробіття на молоду людину падають й суміжні проблеми : забезпечення житлом, злочинність,проституція, торгівля людьми,хімічні і нехімічні залежності, робоча міграція тощо. За даними соціологічних досліджень приблизно кожний десятий українець, а в окремих регіонах – кожний п’ятий із числа соціально активних висококваліфікованих спеціалістів готовий виїхати за кордон. І я їх пречудово розумію. Та мало хто крокує далі у пошуку відповіді на запитання : «Хто винен?». Сучасне українське суспільство давно вже перекладає усі можливі гріхи на владу( що досить абстрактно),не вдивляючись більш уважно. Куди ? Та хоча б у дзеркало. Хто винен тисячному юристові чи економістові,який не може знайти роботу,бо обирав професію за престижем,а не за потребами ринку праці?

Молоді, перспективні та безробітні

Хто винен випускникові вишу,який 5 років просто відсидів на лекціях і вбачав у папірці,що голосно звуть «дипломом», чарівну паличку від всіх проблем ? Хто винен ? Добре,покінчимо із самокритикою. Наступне логічне питання : «Що робити?» По-перше,бути надактивним. Знати і захищати свої права, звернувшись до Державної служби зайнятості. Вимагати загальнообов’язкового державного страхування на випадок безробіття,яке закріплене законом. Моніторити сезонні ярмарки праці. Використовувати Інтернет. Спробувати фріланс. І говорити про проблему. Ми ж такі молоді і перспективні,чого ж тоді такі мовчазні? Єдине,що тішить - ми не самотні у цій проблемі,та у світі хоча б робляться спроби її вирішити. Наприклад, в Німеччині за кожного прийнятого на роботу некваліфікованого працівника підприємству виплачується одноразова дотація, а за кожного додатково прийнятого молодого працівника у віці 16-26 років надаються податкові пільги. Японці щороку наприкінці зими з числа майбутніх випускників коледжів відбирають потенційних працівників (більшість з них –

юнаки), які у разі проходження піврічного випробувального терміну приєднуються до компанії, часто на умовах «довічного найму». У Швеції молодь, яка не знайшла роботу, забезпечується робочими місцями, витрати на які роботодавцям компенсує держава. У Штатах ще в 70-х роках ХХ століття було прийнято Закон «Про інвестиції в трудові ресурси», відповідно до якого підприємства, що здійснюють професійну підготовку молоді без освіти або з низьким освітнім рівнем можуть отримати знижку щодо податку на прибуток у розмірі 7-10%. Є чому повчитись, та поки ці думки будуть доходити до розбудовувачів української моделі подолання безробіття ( чогось мені вбачається ця розбудова буде якщо не з кулаками,то з вилами), беріть свою долю у власні руки. Віднесіться до складання резюме як до підготовки весільного вбрання. Вчіть мови. Та ходіть на співбесіди. З часом пройде не тільки хвилювання,а й з’явиться хист отримувати потрібні контакти. І вам дійсно будуть передзвонювати. По декілька разів.

текст : Юля Кочетова

4


5

Подаришь жизнь…? В

ряд ли вы когда-либо слышали его фамилию. Но его история навсегда оставила след в моём сердце. Он из Татарстана. Ему 12. И он награжден Орденом Мужества «за проявленные мужество и самоотверженность при спасении человека в экстремальных условиях». Посмертно.

Сегодня я хочу рассказать про Данила Садыкова. Он не гений, не вундеркинд, не ребенок звёзд шоу-бизнеса или деятелей политики.

«

Единственной мерой времени является память. /Владислав Гжегорчик /

»

5 мая 2012 года в центре Набережных Челнов мальчик, играя у воды, упал в фонтан. Данил, проезжавший мимо на велосипеде, не раздумывая, бросился ему на помощь. И в это время оба мальчика ушли под воду – их ударило током. Данил погиб на месте. Второй - остался жив.

Что я почувствовала, когда в интернете по российскому региональному телевидению посмотрела этот сюжет? Одно простое слово гордость. Бесконечную гордость за таких вот ребят, которые выросли в обществе потребителей, в обществе, где в транспорте проще отвернуть взгляд и притвориться спящим,чем уступить место пожилому человеку, в обществе, где бездомную собаку нам проще пнуть ногой, чем вынести ей еду, в обществе, девиз которого «каждый сам за себя». И надежду. Надежду на то, что двенадцатилетние мальчики, которые совершают мужские поступки, не будут забыты. Нобелевскую премию мира – награду, за достижения в области укрепления мира присваивают Бараку Обаме «За экстраординарные усилия в укреплении международной дипломатии и сотрудничество между народами», Альберту Гору «За изучение последствий глобальных климатических изменений,вызванных деятельностью человека», но почемуто не присваивают мальчику, проезжавшему мимо на велосипеде, который ценой своей жизни подарил жизнь другому человеку.

Прошли бы вы мимо ребёнка, тонущего в фонтане? Пожертвовали бы собой, ради другого человека? Поставили бы жизнь другого человека выше своей собственной? Вопросы, не нуждающиеся в ответах. Добро начинается с Вас. Добро начинается с малого. Когда вы заходите в парадное, а в лифте стоит маленькая девочка и говорит «тетя, меня одну не поднимает лифт,поехали со мной» и вы улыбаетесь и едете. Когда бабушка тащит одна тяжелые сумки из магазина, а вы абсолютно искренне, не для галочки и для спокойствия души говорите «давайте я вам помогу, мне не сложно». Когда встречаете маленького котенка и идете в ближайший супермаркет и покупаете молоко, котенок лакает его своим крохотным язычком, а потом смотрит на вас с такой благодарностью, что вы готовы скупить весь молочный отдел. Этих «когда» можно привести бесконечное множество. Но почемуто мне думается, что в тот момент, когда вы совершаете своё маленькое добро где-то в любой точке земного шара, а может даже, за его пределами, Данил бы вам обязательно улыбнулся.

6

«

Любой поступок в вашей жизни может показаться ничтожной малостью, и всё равно, крайне важно, его совершить. /Махатма Ганди/

»

Сегодня я хочу рассказать про Данила Садыкова. Он не гений,не вундеркинд, не ребенок звёзд шоу-бизнеса или деятелей политики. Вряд ли вы когдалибо слышали его фамилию. Но его история навсегда оставила след в моём сердце.

текст : Юлия Саулина


Наше нове місто 7 Щороку восени до Києва приїжджають тисячі студентів-першокурсників. Буквально вчора вони були дітьми, які жити з батьками і в будь-який момент могли розраховувати на їхню допомогу, а вже сьогодні батьки далеко, діти стали дорослими, а попереду — велике місто з його принадами й несподіванками. Треба навчитися вести побут, розподіляти гроші, орієнтуватись у великому місті, знайти нових друзів. І не забути про навчання, задля якого ти приїхав сюди. Кожен так чи інакше вчиться цього сам. Одні легко адаптуються й вливаються в потік студентського життя, іншим потрібен час, щоб звикнути.

Іноді нове місто — виклик, який не кожен може прийняти з гідністю.

ТЕКСТ : АНАСТАСІЯ КРИВЕЦЬ

8

Віктор, 2 курс, КПІ

Олег, 1 курс, КНЕУ

При виборі університету я націлювався на Київ, тому що тут є великі шанси реалізуватись. Про проживання не думав, бо старший брат також тут навчався й у нього проблем з цим не було. Пощастило так, що вчотирьох з однокласниками вступили на один факультет і поселились в одну кімнату. Обстановка так собі, влітку після першого курсу ми скинулися і зробили ремонт. У перші дні навчання було дивно і страшно, тому що з групою не встигли нормально познайомитися, а нас одразу загрузили завданнями. І всього 4 дівчини, навіть в моєму математичному класі було більше! З навчанням, особливо в перший семестр, було дуже важко. Майже щоночі сидів над якимись лабами чи ще чимось, і було дуже образливо, коли все одно потрапляв на перездачі. По місту став гуляти тільки на другому курсі, на першому за навчанням дійсно було ніколи. Зараз втянувся і розумію, що предмети цікаві й корисні, і в майбутньому все знадобиться.

КНЕУ, на мою думку, найкращий економічний універститет, тому обрав саме його. Труднощі були з поселенням у гуртожиток, але гроші платити не довелось, так що норм. Гуртожиток найдешевший: коридорного типу, душ на першому поверсі, кухня “обладнана” двома плитками і все. Ремонту особливого нема, але жити можна. Порадувала атмосфера: взаємна допомога й гульня на свята, відкритість і підтримка від старшокурсників. Нових вражень вистачає, не так від міста (у Києві бував доволі часто), як від друзів. Київ

Але на початку це було просто випробуванням.

Оксана, 5 курс, НМУ ім. Богомольця

Анастасія, 1 курс, НаУКМА

Я перший раз, як гуртожиток побачила, ледь не плакала. Спочатку

Від початку я хотіла вступати до Львова, бо це архітектура, це любов і взагалі. Але мама сказала, що Львів це далека-далечінь. Тому Київ. І мама спокійна, і освіта норм. Київські «найоби» приїжджих для мене почалися з житлового відділу, коли коли спочатку пообіцяли заселити в кращий гуртожиток на Харківському, а в результаті я все ж опинилася на Трої (прим. Троєщина). Причому треба було встигнути заселитися в той же день до закінчення робочого дня коменданта. Тобто якимось магічним чином перенестися з Академії на Подолі до гуртожитку на Трої хвилин за 15. Добре, що комендант у той день затрималась. А потім почалося навчання і якось все стабілізувалося. Про такі побутові речі як інше житло, адаптація серед нових людей якось вже не думаю.

жила в кімнаті з 8 дівчатами. Це волосся всюди, немиті тарілки, розкидані речі. Спати ми лягали біля першої, а підйом о 6, бо в якоїсь однієї обов’язково волав будильник. Але вчитися разом і гуляти — то був кайф. Потім переїхала в кімнату на 3 людини, але гуляти ходила туди ж. У нас дуже гарні люди в гуртожитку: взимку разом в сніжки, влітку — у парк пісні співати. Живемо дружно, навіть черга в душ перетворюється на вечорниці (душ один на весь гуртожиток і працює пару годин вранці і ввечері). Зараз втягнулась, все просто супер: навчання, робота. З гуртожитку в центрі міста зовсім близько до корпусу та й взагалі тут зручна транспортна розв’язка. А побутові умови — то дрібниці.

До міста звикла і черги та затори здаються не такими довгими.

збирає людей з різних куточків України й дуже цікаво виходить, наприклад, одночасно спілкуватися з уроженцями Львова й Донецька.

Приємно здивувало хороше ставлення одногрупників-киян. Ніякої зверхньості не побачив, навіть “мажори” спокійно йдуть на контакт і товаришування.

Від автора Перше вересня, п’ята ранку, а я стою на вокзалі з величезною валізою й чекаю на електричку до Києва. Я готувалась до цього, але все одно самостійний переїзд до нового міста виявився для мене ударом. Лише вчора дізналась, що мені все-таки виділили місце в гуртожитку. Сусідки-старшокурсниці зустріли викриком: “Ти тут жити не будеш!”. Гуртожиток перевантажений, мене підселили четвертою в тримісну кімнату. І жити я тут буду. Перший тиждень я щовечора приходила з пар, лягала на своє пружинне ліжко і дивилася в стелю. Валіза лежала нерозпакованою. Не через лінь, просто жодна з сусідок не поділилася місцем у шафах, яких у кожної по дві, не рахуючи численних поличок. І жодна не говорила зі мною. Спочатку я не розказувала про це нікому, було соромно за свій шок і відчуття безвиході. Згодом освоїлась, одна із сусідок виїхала і тепер я вклала свою хвору спину на нормальний матрац і розвісила одяг у шафи. За 2,5 роки зі мною жило вже 9 дівчат і з усіма вдалося знайти спільну мову. Я ні про що не

шкодую, але в ті, перші дні, було б непогано мати якусь підтримку.


9

Ж и т ь изолированным от общества Часть первая – а кто мы сейчас? Жить изолированным от общества – тяжело. Наша власть дарит все надежды на выздоровление больных, но для них ничего не делает. Нет, здесь я, конечно, лукавлю, делает и достаточно всего, но могла бы и больше, вот в чем вопрос. Написать постановление, программу, в которой все настолько радужно, столько перспектив на счастливое и беззаботное будущее– легко, а вот на самом деле, за этими пустыми словами – не очень-то легко живется. Может нам, среднестатистическим украинцам, оно и ничего, но есть люди, которым тяжеловато без помощи представителей власти и нас. Каждый украинец чем-то недоволен, это вполне обосновано, но есть один маленький факт – раз уж вы в ближайшее время не

планируете баллотироваться в Верховную Раду или на пост президента, дабы изменить, прежде всего, свою, но потом и народа, жизнь, обратите внимание на ближних. Не обязательно быть связанным кровными узами, чтобы кому-то помогать. Это должно идти из глубины души, которую мы давно забросали списками на самом деле ненужных дел, покупками ненужных вещей и полной личностной деградацией. Смысл жизни сводится к тому, что «вижу цель – не вижу препятствий» и мы смело идем по головам друзей, а тяжелую неделю завершаем походом в клубы, залив пятью шотами и потратив последние деньги. Книги давно ничего не значат, общение с человеком – стало пустой и ненужной тратой времени. Вот они - мы, представители современного общества. Мне посчастливилось. Да-да.. вы не ослышались, именно посчастливилось попасть в (святошинский ) интернат второго профиля. Вопреки бытующим мнениям, я не хочу искать во всем негатив и писать о том, что вполне возможно мне надо было попытаться разнюхать, залезть в потайные уголки, дабы узнать, что-то сенсационное про кражу денег или имущества. Так уж наш народ устроен, ищем во всем подвох. Но я просто хочу поделиться с вами важной, прежде всего для меня, информацией и, если хоть на минутку это поможет заставить вас подумать о ценности жизни и человека в этом мире в целом, я буду рада. Так вот, говоря об интернате, то это тот

самые случай, когда какие-то силы свыше контролируют все происходящее на Земле обетованной. А дело обстояло так – не зная, о чем написать, я вспомнила, что одна моя знакомая впала чуть бы не в депрессию после того, как посетила один из интернатов, и несколько месяцев была сама не своя. Дело было не в недостатке самих интернатов, у детей была забота персонала и все нужные средства, а в самом факте отношения нашего общества к таким детям. Знакомая – это жена моего папы и она лет 5 как ездит по разным детдомам, отделениям больниц и интернатам с театром «Город солнца», который радует детей спектаклями, ну а спонсоры, в свою очередь, подарками. Девушки и парни в труппе совершенно разного возраста, у каждого есть свои дела, дети, работа. Они проводят постоянные репетиции, сами шьют костюмы и театральный занавес. Они не жалеют своих выходных, чтобы в 9 утра на «лютом морозе» стоять в какомнибудь жилом районе города или уезжать далеко за его границы, для того, чтобы представить деткам «немножко счастья». Они выступают они не по принуждению, а по зову сердца, которое умеет сострадать и сопереживать. У них есть, и желания и умение привнести лучик света в эти отзывчивые и благодарные детские души. Для них эти дети, такие же, как и те, что не живут в интернате, и для них не существует – больных и инвалидов, они все личности.

Часть вторая. Ты кто и о чем вообще? О чем идет речь? Взгромоздила я много информации, немного ее разберу. Что означает интернат 2 профиля? Это место, где детки, которые там находятся, имеют проблемы в развитии, немного отстают от своих сверстников, но могут, передвигаться, развиваться и впереди у них много неразведанных горизонтов. А точнее, это место предусмотрено для воспитанников с умеренной и глубокой умственной отсталостью и психическими расстройствами, которые могут учиться, самостоятельно передвигаться и обслуживаться, но они нуждаются в помощи педагогов и медицинского персонала, и распределяются по половым признакам. Это все предусматривает Министерство труда и социальной политики Украины приказом от 02.04.2008 №173. Но только вдумайтесь, примерно 200 мальчиков или девочек, конкретно в моем рассказе представители сильного пола, каждый день видят друг друга, а из женщин – только персонал. Неужели это не является первой погрешностью, минусом? Да, я могу быть и не права, но мне кажется, что общаться только с представителями твоего пола – мало, а персонала – еще меньше. И это не единственное, что меня взволновало. Второй факт наоборот, меня очень порадовал– там находятся детки с 4 до

25 лет численностью 178 человек, когда как заведение рассчитано почти на 300 мальчиков. Считайте, там маленький свой мир. И это хорошо, потому что на моих глазах прошла не одна компания настоящих, искренних, улыбающихся и шутящих друзей, правда по-своему. Дети обеспечены круглосуточным медицинским обслуживанием, средствами медицинской коррекции слуха и зрения, протезно-ортопедическими изделиями, медикаментами и так далее. И в такой момент большинство будут утверждать, что это все ложь и на самом деле персонал себе все прибирает к своим рукам. Нечего всех сравнивать с собой. А вот вы вспомните, когда между двумя яблоками отдавали другому человеку яблоко больше и сочнее? Я не поверю, что мы живем в стране населенной исключительно альтруистами. В этом заведении люди совсем другие и в этом заведении только специальное оборудование, воровать-то нечего. Всего по минимуму и все для детей. Продолжим экскурсию интернатом - по окончанию своего проживания существует, так сказать, три «плана действия » - возвращаешься в семью, тебя переводят в молодежное отделение, психоневрологический интернат, для взрослых, либо же или же дают справку, благодаря которой ты можешь работать. Вы вообще представляете, чтобы парень, который когда-то был с нарушением в психике или развитии принес справку

на работу и его безотказно взяли? Я – нет! Молодой, активный студент в наше время даже не бесплатной основе, или в качестве практики, должен оббежать как минимум 20 работодателей и не факт, что ему повезет. Либо же удача будет не его стороне, и он все-таки будет раздавать листовки на остановке, а как тогда этим людям жить? Я пообщалась с педагогом из центра трудовой реабилитации, в котором находятся лица старше 18ти лет, и определенного срока окончания пребывания в учреждении нет. Там работают преимущественно родители самих детей. Главной целью деятельности Центра является подготовка к максимально самостоятельной жизни, обеспечения их занятости и применения трудовой реабилитации как базового элемента адаптации в обществе. Мне не нравится, меня возмущает тот факт, что такие люди ограждаются от нас, как заключенные, ведь им действительно нужна особенная опека и лечение, это не причина для полной их изолированности. «Умственно отсталое лицо имеет в максимальной степени осуществимости те же права, что и другие люди» - об этом гласит первый пункт Декларации о правах умственно отсталых лиц, которая была принята Генеральной Ассамблеей 20 декабря 1971 года. А у нас выходи все с точностью да наоборот.

10


11

Часть третья. Поговорим о банальности – госпоже статистике Если почитать официальную статистику, то примерно такие выходят цифры врожденные аномалии (пороки развития), деформации и хромосомные нарушения с 1990 выросли на 10 тыс.человек, сейчас это 51 тыс. Статистика за последние 5 лет совсем не радует - заболеваемость расстройствами из спектра аутизма у детей в Украине выросла в 2,8 раза. По состоянию на 2011 год в Украине насчитывалось 1804 ребенка с диагнозом «аутизм» и это только официальный подсчет. Причины заболевания неизвестны. Более того, нельзя назвать аутизм наследственным заболеванием, часто оно приобретается при определённых обстоятельствах. Например, если ребенок пережил стрессы до 1,5 лет и после плановой вакцинации в том же возрасте. Таким образом, чисто теоретически, аутистом может стать каждый ребёнок. «Солнечные дети» или дети с Синдромом Дауна (СД) – не редкость: в среднем - 1 ребенок с СД на 700 родов. И статистика не зависит ни от расы или географического расположения, везде она одинакова. В Европе 90% таких деток посещает детсады и школы с обычными детьми, и таким образом они учится жить, также как

все остальные. А здоровые детки , в свою очередь, учатся понимать и принимать больных с СД, а не избегать и ограждаться от них. И вообще хочу честно сказать, в нашей стране не выгодно болеть. Даже простудой.

Часть четвёртая. вселенная больше?

У

кого

Если представить, что все дети земли – цветы. То эти детки – это самые редкие и прекрасные из них виды. Вот тот момент счастья, когда мальчик рассказывает стишок в 4 слова можно сравнить с рождением своего собственного ребенка или первым шагом брата, это неповторимо. Мы перестали искать искры в глазах, мы перестали верить в чудо, а они - нет. Разве это не делает их намного лучше нас? Я все говорю – детки – детки, хотя там и есть парни 20ти лет, а «интернатовцами» их никак не назовешь, они - детки, самые драгоценные камни. Все приветливые, открытые, общительные и не потому, что их заставляют, а потому что они всячески радуются гостям. Со мной в тот день пообщалось много детишек, они делились своими ожиданиями и мечтами, улыбались и ждали ответной улыбки от меня. Почему в нашем обществе столько предубеждений? Если немного нездоров – считай даун, а чем тогда вы лучше?

Когда вы просто радовались тому, что вам улыбнулся в ответ человек? Хм… думаю, что каждый в этот момент задумается. Они не умственно отсталые – это просто относительность, которую придумали люди для того, чтобы всех нас различать, а зря. Все болезни пугают и настораживают, хотя не должны. Вспомните Мать Терезу, она не боялась обнимать прокаженных, а вы сразу на человека вешаете ярлыки. Да, таких людей как Мать Тереза в нашем мире мало, но мы можем просто не отключать в себе умение чувствовать и сопереживать, и тогда станем немного человечнее. Они такие же, как мы, только в миллионы раз лучше! Они не потеряли той детской наивности, которые в наших сердцах находится под могильной плитой. Почему вы боитесь помочь ближнему? Тому, для кого вы можете стать настоящим спасением, другом и опорой. Не боитесь ли вы, что с вами тоже так поступят? У каждого ребенка внутри целая своя вселенная, в которую они с радостью приглашают других, считай посторонних, людей. То, что они внешне, физически, не могут передать своего истинного отношения, не говорит о том, что они плохие и тупые, как множество считают. Они такие же, как все, я буду это повторять все время. Потому что внутри у них тоже есть душа, они тоже умеют Любить.

12 И физически и психологически, они переживают намного больше боли, ведь понимают, что не такие же, как мы, а мы этого, полноценные, здоровые люди не принимаем. Я никогда не чувствовала столь приятных рукопожатий и объятий как от этих детей. И как только они вышли… я заплакала. Потому что невозможно так жить. Они делают прекрасные поделки, пишут картины и даже учувствуют в спортивных соревнованиях на территории интерната и вне его. Только бы подумать, а мы сидим и говорим, что они глупые и ломаного гроша не стоят. Какова тогда ваша цена? Люди ставят перед собой цели. Для нас они мелочны, неинтересны и глупы. Один парень сказал мне, что хочет в подарок от Деда Мороза машину и мотоцикл. Да.. казалось бы, безумство, ему никогда не выдадут права и он это знает, но он всё равно верит. Или скажите, когда вы в последний раз хотели получить в подарок пазл? Я думаю, что мы стали такими меркантильными и все эти внешние атрибуты поглотили нас как черная дыра–подавай айфоны, машины и шубы, а что они вам дадут? Помогут стать серой массой - и все.

Часть пятая. А праздник будет? Подарки будут? Я сказала много здесь, но могла и больше. Цель – написать не классную статью или расследование, хотя это было заданием, но захотелось написать вот такой текст. Слова лились от сердца, поэтому если в какой-то момент вас что-то не устроило – так быть может и лучше. На личное рассуждение. Насколько текст повлияет на вас – я не знаю, но знаю как повлиял на меня. Я помню почти каждого из тех детей, кто сидел в зале. Я никогда не видела такой благодарной аудитории и вряд ли встречу. «Все мы родом из детства», иногда оно длится слишком долго. Кому-то эти дети кажутся бременем. Не всегда мать – одиночка или полноценный родители могут совладать со своими эмоциями, тяжелыми барьерами, когда ребенок кажется обузой и лучший способ решения – это избавиться от него.

Еще бы, такими детьми надо заниматься постоянно. И сколько в них вложишь – сколько и получишь. Но всегда есть те, в ком родительские инстинкты перманентны и никогда не умирают. Есть женщины, которые ценят этих детей больше всего на свете и они никак не являются для них сложностью, они самые любимые и здоровые. Иногда такими людьми становятся работники интерната, которые имеют огромное сердце, силу воли и запас энергии, готовые потратить на их улучшение, выздоровление. Таким людям хочу низко поклониться. Я не хочу попытаться изменить ваше мнение о чем-либо, я не имею таких прав и полномочий, но даже если бы их имела – не сделала бы так. Я просто хочу вас попросить не забывать, что такие цветы не должны увядать раньше времени.

текст : Ира Корнецкая


14

13 Громадянин своєї родини Батьків, як і рідну землю, не обирають. Цю просту істину знає кожен з самого дитинства. Особливо добре її пам’ятають ті, кому не пощастило народитись у сім’ї, чиї моральні цінності, соціальний стан і достаток відповідають загальним уявленням про нормальну родину, у якій діти отримують батьківську любов і належний догляд.

Особливо добре цю істину знає Сніжанна, яка провела усе дитинство у будинку для сиріт. Нині Сніжанна – студентка. Майже бакалавр. Ніхто з її знайомих у студентських колах не чув, аби вона сварилась на долю. Утім, Сніжанна не соромилась ділитись з університетськими друзями першим досвідом з дорослого життя. Сексуальна грамота, яку вона отримала на практиці, працюючи в одному з “ескорт-агенств” – приклад того досвіду. Сніжанні надзвичайно важко давались процеси соціалізації у новому середовищі. Байдужість,

текст : Леонід Княжицький

нетолерантність, насмішки за спиною, які вона завжди чула від своїх однокурсників. Експерименти з зовнішністю, образом, сексуальною орієнтацією... Сніжанна пробувала багато речей, нечуваних або табуйованих у сиротинцю, в якому вона провела усе дитинство. Усе заради того, аби знайти власне місце у суспільстві, до якого працівники діму сиріт не могли її підготувати. Важким шляхом істину про зачатки долі дізнавались і діти, які зростали у гніті від власних або прийомних батьків. Яскравим прикладом може стати нещодавня історія з Луганщини, яка облетіла ЗМІ з сенсаційною скандальністю... Вже за півтора тижні обговорення втихло. Кричущий прецедент обсмоктали з усіх сторін у пошуці деталій та подробиць злочину жінки, яка вбила двох усиновлених дітей. Це не був раптовий спалах агресії. Доглядаючи рідних та усиновлених дітей, мати використовувала радикальні методи

виховання, основними цінностями якого були покорність і відсутність власної думки. Аби діти краще розуміли, що від них вимагається, мати жорстоко била їх за зручної нагоди. Зрештою це вилилось у злочин, співучасницею якого не по своїй волі стала рідна повнолітня донька жінки. Чи можна було попередити згасання дитячих життів? Або ж гніт і насильство у сім’ї? Відповідь проста: так. Соціальна проблематика дітей включає у себе широкий спектр питань, кожне з яких в результаті впирається у права людини. Як конституційні, так і моральні. Утім, левова частка цих проблем прямо пов’язана з поняттями про сім’ю та сімейні цінності. Чому здорова розумна дитина з сиротинця не може знайти варту родину, доки та не сплатить хабаря держслужбовцям? Чому хвора дитина з сиротинцю не може отримати належне

ліклування коштом держави? Чому хлопчик з побоями від страждаючих на алкоголізм батьків не кидається в очі працівникам школи, у яку ходить? Чому вихідці з інтернатів, які мають вади здоров’я, часто позбавляються підримки держави і суспільства, коли мова йде про їхнє майбутнє? Таких питань є чимало. І ґрунтом вони упираються в одне й те саме: дитина без належного виховання батьків дуже часто приречена на виживання у середовищі гніту, байдужості і несправедливості. Істинним гарантом прав дитини сьогодні є батьки. Власне, так було завжди. Але,на жаль,

сім’я – це привілегія, яку щастить мати не кожному.


Disabled Scout Camp

15

16

ФОТО,текст : Сергій Полежака У 2009 році мені випала нагода взяти участь у скаутському таборі Disabled Scout Camp у Шотландії. Що являє собою такий табір? Одна зі скаутських груп, а саме 77th Glasgow Disabled Scout Group, збирається кожного літа в щоразу новій точці Шотландії, за декілька днів зводить наметове містечко та живе трохи більше тижня зі скаутами з інвалідністю. Організація суто скаутська - табір поділений на патрулі, у кожного патруля - свій лідер (PL), у патрулі 6-7 чоловік. До кожного скаута прикріплений свій помічник, т.зв. хелпер, який протягом усього табору допомагає пересуватися у візку по гористій місцевості та надає усю іншу можливу необхідну допомогу.

Основною з цілей табору є якраз

не стільки фізична допомога скаутам З проблемами руху,

скільки поштовх, імпульс до самостійного духовного підйому

Небажано робити за хлопців те, що вони можуть зробити самотужки. Це і готування їжі, і миття посуду, і прибирання наметів у межах можливого, і активна участь в іграх тощо. Щодо насиченості такого варіанту проведення часу жодного дня не було часу ані у хлопців, ані у хелперів на те, щоб просто полежати у наметі та відпочити. Програма складалась з ранкового шикування, таборного багаття ввечері, риболовлі, спортивних ігор з м’ячем, двох чи трьох походів у басейн, рольовихкомандних ігор на кшталт “індіанці проти колонізаторів”, комплексних тематичних змагання на скаутську тематику (надання першої допомоги, знання з виживання, орієнтації на місцевості, знання вузлів тощо), екскурсії та невеличкий похід околицями.


17

18 Хвороба більшості хлопців - мускульна дистрофія, принаймні, англійською мовою ця група хвороб звучить як Muscular dystrophy. На даний момент ліків від цього недугу не існує. Люди ходять до певного моменту, поки різниця у розвиткові м’язової системи та інших систем не є значною. Це приблизно вік 12-15 років. Потім вони змушені сісти в інвалідний візок. Декілька хлопців були прикуті до візка через перелом хребта у дитинстві.

Я був хелпером Майкла, лідера патруля Cheyenne. Сподіваюся, зараз у нього все гаразд і він і надалі бере участь у таких таборах. Це дуже потужний досвід, який бажано пройти кожному для кращого розуміння людського життя.


19

Третина молоді offline або чому природа «винна», що в селі немає Інтернету

Я розумію людей, які прагнуть переїхати до міста, щоб пошукати там кращої долі. Так, цілком. Тільки я не розумію тих, що нарекли мене і таких, як я «селюками», «алкоголиками», «ледарями»,» волоцюгами», відсталими та непросвітленими колгоспниками…

- сидячи за старим вільховим столом своєї підсобки-кабінету, зізнається технічний інженер з газоопалення села Байбузи. Знайомтеся, Олександр Васильович Зволінський. Два роки тому він отримав до рук диплом електрозварювальника 3-го розряду та водійські права. Новий рік він зустрічав уже в якості постійного працівника Черкасигазу з майже дворічним стажем. Олександр один із тих, кому варто було б подякувати за теплі батареї в оселях байбузців в періоди лютих морозів.

«Мені подобається мій дім, робота, моя стара батьківська «Волга», хоча з останньою все частіше трапляються якісь «трабли». Я вдячний долі, що залишився тут, в селі: мене впізнають на вулицях, вітаються…». Єдине в чому заздрить Сашко своєму братові-близнюку, що влітку поїхав підкоряти черкаські фабричні верстати, так це у вільному доступі до мережі. Олександр не відносить себе до числа тих, хто прагне активно відстоювати громадянську позицію, відстежувати політичні новини, слідкувати за якимись змінами.

Все, що він хотів би безперешкодно дізнаватися з Інтернету – це щось подібне до того, ким раніше був новопризначений тренер збірної з футболу, чи прийняв пропозицію лондонського «Челсі» Андрій Шевченко, куди заслали Мілевського або як покарали Луіса Андріано… «Так, я обожнюю футбол. Мені цікаво, що сталося нового, хто кого придбав чи хто що сказав. Недолугої годинної футбольної програми по телевізору – ой як замало за цілий тиждень. Та і з кожним переглядом все частіше складається враження, що це не зовсім футбольна передача». Олександр вже неодноразово після роботи сідав у «Волгу» та їхав до Черкас вирішувати свою проблему з доступом до Інтернету. І справа тут далеко не в грошах: «Мені не шкода викласти тисячу а то й дві за те, щоб я міг за сніданком почитати те, що я хочу». Справа в тому, що послуги стаціонарного Інтернету для жителів села Байбузи здатні надавати лише дві компанії: Укртелеком та Інтертелеком. Перші пропонують зв’язок через телефонний дріт, інші – через спеціальну антену та 3G-модем. Швидкості з’єднання через стаціонарний телефон ледве вистачає аби відправити

електронний лист, хоча ризик побачити перед очима «Error» залишається надзвичайно великим. Стосовно послуг Інтертелекому, то тут дещо складніше. Зі спеціальною антеною, та повним комплектом з’єднань, швидкість може досягати достатньо пристойного рівня, але про стабільність з’єднання годі й говорити. На практиці виходить приблизно так: поспішаючи на роботу, Сашко намагається вийти в мережу, два-три рази на екрані з’являється табличка «Unknowing error 404» - на цьому вранішні «блукання» сторінками світової павутини завершуються. Якщо після обіду небо не заполонять хмари (і це в прямому значенні) то можна буде декілька годин почитати щось цікаве. Ні про який вільний доступ не може бути й мови. Представники ж провайдерів на запитання про якість такої послуги здивовано відповідають: «Ну ми ж не винні, що село звідусіль оточене лісом?!» А ще двадцять років тому, в Декларації «Про загальні засади державної молодіжної політики в Україні» шостою статтею було чітко зазначено, що серед головних напрямів державної молодіжної політики є формування та задоволення глибокої потреби в духовному та фізичному розвитку.

Після цього неодноразово піднімалася ідея «Інтернет – в кожну сільську школі»… Постає риторичне запитання: «А що робити з «лісами, що звідусіль оточили село»? Згідно з офіційною статистикою, близько 30% молоді проживає в сільській місцевості. Це майже третина економічно активного населення країни. Значна частина сільської молоді, так як і Олександр Зволінський, не можуть повною мірою задовольнити свої інформаційні потреби. І поки село Байбузи звідусіль оточене лісом, електрозварювальних 3-го розряду, інженер газоопалення, випускник місцевої середньої школи Олександр уважно передивляється прогноз погоди на найближчі дні. Якби це смішно і водночас печально не звучало, але будь-який вітер, дощ чи затяжні хмари, для нього залишаються нищівними ворогами стабільного та безперешкодного доступу до мережі Інтернет.

ТЕКСТ : ВІТАЛІЙ КРИЖЕВСЬКИЙ

20


В средневековой Японии дети и самураи учились фехтованию на деревянных мечах,со временем переходя на настоящие катаны. В Украине дети и даже взрослые получили в руки пульт от телевизора,кабель от интернета, но так и не научились пользоваться. Медиобразование должно было стать краеугольным камнем для построения общества мечты. Где политические провокации разбиваются о трезвую оценку мыслящих людей,а любой текст не воспринимается, как истина. Но такого нет и вряд ли будет. Хотя бы потому,что не выгодно руководителям почти всех звеньев. Дураками легче управлять – сказано и доказано давно. Мой старший коллега недавно заявил, что живем в рабовладельческом обществе, так как верхний слой всячески заботиться о том, чтобы низ не доживал до определенного возраста,а в головы вбивалось то,что положено.

Ржавый меч

21

В связи с этим, молодежи приходится искать свои выходы для свободного мышления –самообразование, маргинальные формирования. На выходе – негодующие юноши и девушки, не желающие жить по чужим правилам, но не имеющих своего личного «хочу» и четких позиций. В лучшем случае – здоровый национализм, в худшем фанатизм,который плох во всех своих проявлениях. Но решительные действия молодежи тенденциозно встречаются лишь в

Киеве,либо крупных городах. В менее крупных административных центрах этого и в помине нет. Знакомый редактор очень удивилась тому, что украинцы были признаны самой не читающей нацией Европы. «Как? Ты посмотри, сколько народу в метро с книгами разного вида и прессой!» - возразила она. На это задал два вопроса: «что они читают?» и «давно ли была за пределами Киева?». После этого наше обсуждение завершилось.

Грустно то, что молодые люди не могут или не хотят использовать то, что у них есть. Те же социальные сети – прекрасный инструмент, как для продвижения личного бренда, так и тенденции. Но очень часто лишь «перепосты» из однотипных и бесполезных страниц, на которых размещают афоризмы великих людей, фотографии с красивыми парнями и девушками, конкурсы по розыгрышу последней модели iPhone. Отсутствие созидания даже на этом низшем уровне – плохой признак. После этого не стоит удивляться, почему в Украине до сих пор в состоянии полусна литература, а журналистика отстает от России все стремительнее. Чтобы залечить раны,нужно несколько простых вещей. Дети должны понимать, зачем нужен компьютер, а он должен быть в их руках инструментом, но не повелителем, отбирающим время жизни. Родителям пришлось бы не полениться и сесть с чадами за клавиатуру,мышь,показать интересные и полезные сайты, научить печатать не только названия мультфильмов и сериалов, но свои мысли. В университете преподаватели должны были бы объяснять студентам,

что заголовок в интернете и даже просто прессе ставиться всегда завлекающий внимание. Поэтому вряд ли стоить доверять: «Филипп Киркоров побрился налысо» или «В борщ депутатов плюют все, кому не лень». «Вконтакте», Facebook и Twitter – огромные площадки, на которых молодежь выставляет свои фотографии, картины, цитируют себя, а не других, обсуждение происходит на таком уровне, что ресурсы, как «Сноб» попросту не нужны. Джордж Оруэлл и Олдос Хаксли рассмеялись бы мне в лицо, прочитав все эти слова. Но все еще кажется, что человек не был создан лишь для деструктивной деятельности, скотской жизни перед монитором и мышлением на уровне среднестатистического грузчика. Катана ржавеет в ножнах, но ее в любой момент можно приготовить к бою, предварительно обучившись фехтованию. Тогда можно и на бой – для начала со своей ленью, а дальше дивным образом и вокруг начнется что-то меняться.

текст :Александр Карпюк

22


Хвороб, які виокремлюють медики у 21 столітті, неймовірна кількість. Якщо серед офісних працівників, зокрема менеджерів, присутній феномен емоційного вигорання, що також характеризується як хвороба, то серед молоді на сьогоднішній день однією з найпоширеніших хвороб є залежність, залежність від Інтернету. Якщо називати залежність від Інтернету гарним словом, то вийде Інтернет –аддикція. Що це таке і з чим його їдять? На сьогоднішній день розвиток медицини досяг досить високого рівня відповідно до кількості хвороб, що вивчаються, досліджуються та задля яких вигадуються різноманітні ліки– дуже велика. І якщо такі захворювання як СНІД, рак – вивчаються протягом багатьох десятиліть, і досі не існує єдиного унікального медикаменту, то Інтернет-аддикція є сучасним захворюванням, від якого найбільше страждають молоді люди. Про Інтернет Виникнення Інтернету спричинило багато якісних змін у суспільстві в цілому, тому що поширення інформації призвело до того, що люди отримали доступ до знань, який раніше був неможливим. Це сприяло тому, що люди отримали доступ до всесвітньої мережі в усіх куточках світу, і тепер можуть не лише споживати, яке б консюмерістське суспільство сьогодні не було, а й давати іншим свої власні знання, передавати досвід та іншу цікаву інформацію. Внаслідок того, що варіантів надходження і здобування інформації в Інтернет-просторі

є велика кількість, слід визначити найтиповіші способи проведення часу за комп’ютером: для роботи, навчання, Інтернет-серфінгу , для соціальних мереж, комп’ютерних ігор та інше. Внаслідок чого виникають такі залежності – питання, що немає однозначної відповіді, адже як є прихильники доби інформаційної ери, так і противники ідеї того, що Інтернет – є багатофункціональним інструментом. Відповідно дати чіткий критерій “чому” неможливо. Втім цю залежність визначають як психічну, зокрема психічну та нехімічну, тобто не пов’язану з вживанням будь-яких препаратів, що мають певну хімічну дію на мозок. Чому так відбувається? Доба Інтернету, крім можливості акумулювати знання в одному місці, призвела до того, що з’явилось явище віртуального спілкування, створене завдяки соціальним мережам чи іншими порталами для взаємодії людей в онлайні. Це явище віртуального світу досить часто захоплює людей, оскільки там вони можуть бути трошки гарніші, розумніші, цікавіші, ніж в реальному житті. З одного боку це створює приємні можливості, з іншого – психічні розлади у реальному житті. Інтернет дає людині можливість не виходячи з дому замовити їжу, одяг, здобути освіту, знайти роботу, замовити меблі і... знайти друзів. Все це досить зручно, особливо у випадках, коли люди досить зайняті своїми особистими справами, і таким чином намагаються зекономити час для всіх інших. Інтернет – це інформаційний простір. Люди мають можливість використовувати його самостійно, для задоволення власних потреб,

відповідно він є досить персоналізованим, а тому і унікальним. Як лікуватися? Оскільки залежність – це психічна хвороба, вона є досить індивідуальна. Якщо ви розумієте, що вам потрібно зачекінитися на форсквері у кожному місці де ви є, написати в твіттер про кожну вашу дію, викласти у флікер кожну вашу

крючок фотографію, полайкати котиків на фейсбуці, підписатися під якийсь холівар вконтакте, перевірити тричі на день пошту, коли ви підписані тільки на розсилки, то слід задуматися чи дійсно ви правильно і ефективно витрачаєте свій час. Для тих, хто усвідомлює це як свою проблему – залежність від Інтернетуварто почати з елементарного таймменеджменту. Наприклад, перевіряти пошту лише зранку та ввечері, витрачати лише годину на перевірку всіх повідомлень в усіх соціальних мережах, і ще 30 хвилин для читання новин і пошуку корисної інформації, у випадках, якщо ви знаєте, де і як це найбільш оптимально зробити. Якщо ви розумієте, що це є досить складно для вас – просто обмежте себе у користуванні Інтернетом на тиждень. Якщо трапиться щось дійсно важливе – вам розкажуть,

24

подзвонять, напишуть повідомлення, якщо ні – інформація живе 36 годин, а потім її знайде ще хтось, і тому картинки будуть жити ще тиждень. Головне – дати собі розуміння того, для чого вам такий інструмент як Інтернет : для роботи, власного розвитку чи ще чогось. Необхідно також оптимізувати час, який витрачається навикористування тих чи інших форумів, серверів, ігор,, соціальних мереж і т.д. Адже будь-які наші хвороби – спровоковані власне нами, а переважна більшість психологічних проблем – від нерозуміння власних потреб. Тому варто думати про себе, а не жахатися статистики і видалятися з усіх соціальних мереж.

текст : Марія Крючок колаж : Моріс Мбікайу

Інтернет залежність as it is

23


kochetova project 2013

AGE - молодіжний соціальний журнал  

Пілотний випуск і екзаменаційний проект. Долучайтесь до покоління!

Read more
Read more
Similar to
Popular now
Just for you