за простолюдина без згоди на те родичів, втрачала віно (артикул 12, 13, розділ 5) [2, с. 203]. Матеріальне становище жінки, яка мала віно, було більш стійким. Діти вінованої вдови, яка виходила заміж, могли викупити віно, сплативши матері його вартість. Таким чином, віно гарантувало жінці майнову і особисту самостійність, зберігало майно, яке отримували у спадок діти і рідня жінки. Що стосується спадкового права, то в Статуті воно виступає як самостійний інститут цивільного права. Статут встановлював порядок спадкування за законом і за заповітом. За законом спочатку спадкували діти, потім онуки і правнуки. За відсутності таких спадкове майно переходило до бокових родичів (братів, сестер тощо). У деяких випадках їх можна було позбавити права на спадщину. Так, виключалися із числа спадкоємців за законом дівчина, яка вийшла заміж без згоди батьків або опікуна; вдова-шляхетка, що без згоди родичів вийшла заміж за простолюдина; діти, визнані незаконнонародженими; діти державних злочинців і деякі інші. Більш широкого використання набуває право спадкування за заповітом. Якщо не було спадкоємців за законом і за заповітом, майно визнавалося вимороченим і переходило до державної казни, великого князя. Вперше у Великому князівстві Литовському таку норму було введено II Литовським статутом 1566 p., де було сказано, що “котрі без нащадків і спадкоємців своїх вмирають, ні на кого права свого природженого, вислуженого і набутого не записавши; тим звичаєм маєтки спадком на нас Господаря Великого, князя Литовського... переходять і переходити будуть”. Аналогічне положення містилося у III Литовському статуті 1588 p. [8]. Висновки. Отже, Третій статут Великого Князівства Литовського – ретельно розроблений юридичний документ, у якому знайшли своє відображення досягнення політичної і правової думки того часу. Широкій регламентації у статуті підлягало цивільне право. Проведений аналіз дає підстави стверджувати, що правовий статус суб’єктів цивільного права був неоднаковий для всіх. Це залежало від становища людини в суспільстві, її віку, статі. З моменту досягнення особою повноліття вона вважалася дієздатною в повному обсязі. Для жінок цей вік становив тринадцять років, для чоловіків – вісімнадцять. Центральне місце серед норм цивільного права посідали норми, які регулювали речове право. Об’єктами речового права були маєтки з залежними людьми, орні землі, ліси, сіножаті, озера, річки, продукти сільського господарства і ремісництва, будівлі тощо. Досить детальній регламентації підлягав інститут приватної власності. Передбачалась недоторканність права власності. Відповідно до статуту суб’єктами права власності могли виступати держава, церква, громада, рід, сім я та фізична особа. У Статуті знаходять своє місце деякі види договорів: купівлі-продажу, обміну, застави, покладу, найму майна тощо. Найчастіше застосовувалися договір міни і договір дарування, договір купівлі-продажу, насамперед рухомого майна, а потім і нерухомого. Гарантія виконання зобов’язання забезпечувалася різними засобами (присяга або застава). Що стосується шлюбно-сімейного і спадкового права, то воно являло собою сукупність юридичних норм, церковних правил, народних звичаїв і традицій, якими регулювались особисті і майнові відносини. З усього вищесказаного можна зробити висновок, що правовими нормами були охоплені всі інститути цивільного права, що були відомі на той час.
1.
2.
3.
Список використаних джерел Майкут Х. В. Розвиток інституту речових прав на українських землях за Литовськими статутами / Майкут Х. В. // Науковий вісник Львівського державного університету внутрішніх справ. – 2009. – № 1. – С. 21–33. Статути Великого князівства Литовського: У 3 т. – Том 3. Статут Великого князівства Литовського 1588 року: У 2 кн. – Кн. 2 / за ред. С. Ківалова, П. Музиченка, А. Панькова. – Одеса : Юридична література, 2004. – 568 с. Безклубий О. Інститут застави за третім статутом великого князівства литовського, руського та жомойтського [Електронний ресурс] / О. Безклубий // Малий і се10