Page 1


ДЕРЖАВНИЙ ВИЩИЙ НАВЧАЛЬНИЙ ЗАКЛАД “УКРАЇНСЬКА АКАДЕМІЯ БАНКІВСЬКОЇ СПРАВИ НАЦІОНАЛЬНОГО БАНКУ УКРАЇНИ” ЮРИДИЧНИЙ ФАКУЛЬТЕТ НАУКОВЕ ТОВАРИСТВО СТУДЕНТІВ ЮРИДИЧНОГО ФАКУЛЬТЕТУ

МОЛОДІЖНИЙ НАУКОВИЙ ВІСНИК

Української академії банківської справи НБУ

Серія: "Юридичні науки" Збірник наукових праць студентів, магістрантів та молодих вчених

№ 1 (2) 2012


УДК 342.7(477) П68

Редакційна колегія збірника: к.ю.н., доцент В. М. Завгородня (голова редколегії) к.ю.н. І. В. Тимошенко М. В. Плотнікова М. Ю. Горкуша М. П. Ткач (відповідальний секретар) Наукове редагування канд. юрид. наук В. М. Завгородня Технічне редагування М. В. Плотнікова Рекомендовано до друку науковим товариством студентів юридичного факультету. Протокол №9 від 25травня 2012 р. П68

Молодіжний науковий вісник Української академії банківської справи НБУ: Серія : “Юридичні науки” : збірник наукових праць студентів, магістрантів та молодих вчених. – № 1 (2). – Суми: УАБС НБУ, 2012. – 101 с. У збірнику представлено результати наукових досліджень студентів, магістрантів, а також учнів загальноосвітніх шкіл – членів Малої академії наук України. УДК 342.7(477) Редагування виконане редколегією збірника. Висловлені в статтях та повідомленнях думки можуть не збігатися з позицією редакційної колегії і не покладають на неї ніяких зобов’язань. Матеріали опубліковані мовою оригіналу. Всі права захищені. При використанні матеріалів збірника посилання на них обов’язкові.

© ДВНЗ “Українська академія банківської справи Національного банку України”, 2012


ЗМІСТ РОЗДІЛ 1 ТЕОРІЯ ТА ІСТОРІЯ ДЕРЖАВИ І ПРАВА Козинець О. О. НОРМИ ЦИВІЛЬНОГО ПРАВА У ТРЕТЬОМУ СТАТУТІ ВЕЛИКОГО КНЯЗІВСТВА ЛИТОВСЬКОГО 1588 р.

7

Макаренко Н. М. ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ДІЯЛЬНОСТІ СЕЛЯНСЬКОГО ПОЗЕМЕЛЬНОГО БАНКУ НА ТЕРИТОРІЇ УКРАЇНИ (1882 р. – середина 90-х років XIX ст.)

11

Мусієнко Н. Є. ІСТОРИЧНИЙ РОЗВИТОК ТЕРМІНІВ “ЗЛОЧИН” І “ПОКАРАННЯ” В УКРАЇНСЬКОМУ КРИМІНАЛЬНОМУ ПРАВІ

15

Острий Д. О. ПРОБЛЕМИ ВПОРЯДКУВАННЯ ЮРИДИЧНОЇ ТЕРМІНОЛОГІЇ

18

Товста В. В. НОРМИ КРИМІНАЛЬНОГО ПРАВА У ТРЕТЬОМУ СТАТУТІ ВЕЛИКОГО КНЯЗІВСТВА ЛИТОВСЬКОГО 1588 р.

20

РОЗДІЛ 2 КОНСТИТУЦІЙНЕ ТА АДМІНІСТРАТИВНЕ ПРАВО Бойко О. А. ОЗНАКИ НЕОПАТРИМОНІАЛЬНОЇ ПОЛІТИЧНОЇ СИСТЕМИ В СУЧАСНІЙ УКРАЇНІ

25

Галкин А. С. ПРОБЛЕМЫ НОРМАТИВНО-ПРАВОВОГО РЕГУЛИРОВАНИЯ ДЕЯТЕЛЬНОСТИ МИРОВЫХ СУДЕЙ ПО РАССМОТРЕНИЮ ДЕЛ ОБ АДМИНИСТРАТИВНЫХ ПРАВОНАРУШЕНИЯХ

28

Козирка В .Є., Кононихін C. О. ЕВОЛЮЦІЯ І ПЕРСПЕКТИВИ РОЗВИТКУ ПАРТІЙНОЇ СИСТЕМИ УКРАЇНИ

30

Сакулин А. В. СРАВНИТЕЛЬНО-ПРАВОВОЕ ИССЛЕДОВАНИЕ АНТИКОРРУПЦИОННОЙ ДЕЯТЕЛЬНОСТИ В РОССИИ И В ГЕРМАНИИ

33

Ткаліч М. А. ПРАВОВИЙ СТАТУС ОПОЗИЦІЇ В УКРАЇНІ: ПРОБЛЕМИ ВИЗНАЧЕННЯ ТА ІДЕНТИФІКАЦІЇ

37

4


РОЗДІЛ 3 ФІНАНСОВЕ ТА БАНКІВСЬКЕ ПРАВО Гребеник В. І. РОЗВИТОК ДЖЕРЕЛ БАНКІВСЬКОГО ПРАВА ЄВРОПЕЙСЬКОГО СОЮЗУ

41

Савостян Н. В. ПРОБЛЕМНІ АСПЕКТИ ВИЗНАЧЕННЯ ПОНЯТТЯ “ВАЛЮТНЕ РЕГУЛЮВАННЯ”

46

Смірнов В. В. ПОРЯДОК РОЗКРИТТЯ БАНКІВСЬКОЇ ТАЄМНИЦІ БАНКАМИ

48

РОЗДІЛ 4 ЦИВІЛЬНЕ ПРАВО ТА ЦИВІЛЬНИЙ ПРОЦЕС Горкуша М. Ю. ПЕРСПЕКТИВИ ВИРІШЕННЯ ІНТЕРНЕТ-СПОРІВ

53

Проскурня К. П. ЗАХИСТ АВТОРСЬКОГО ПРАВА В МЕРЕЖІ ІНТЕРНЕТ

57

Швець І. В. ЗМЕНШЕННЯ РОЗМІРУ НЕУСТОЙКИ СУДОМ: ТЕОРІЯ ТА ПРАКТИКА

61

Козирка В. Є. СУДОВИЙ ПРЕЦЕДЕНТ В ЦИВІЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ

66

РОЗДІЛ 5 КРИМІНАЛЬНЕ ПРАВО ТА КРИМІНАЛЬНИЙ ПРОЦЕС Зінченко В. М. ПРЕЮДИЦІАЛЬНІСТЬ СУДОВИХ РІШЕНЬ У КРИМІНАЛЬНИХ СПРАВАХ В КОНТЕКСТІ ПРОЕКТУ КРИМІНАЛЬНО-ПРОЦЕСУАЛЬНОГО КОДЕКСУ УКРАЇНИ

70

РОЗДІЛ 6 АГРАРНЕ ПРАВО Різник О.Ю. ДЕГРАДАЦІЯ СІЛЬСЬКИХ ТЕРИТОРІЙ – РЕАЛЬНІСТЬ СЬОГОДЕННЯ. ПРАВОВІ ЗАСОБИ ВИРІШЕННЯ ПРОБЛЕМИ 75

5


РОЗДІЛ 7 ПРАВО СОЦІАЛЬНОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ Конышева Е. А. СРАВНИТЕЛЬНО-ПРАВОВАЯ ХАРАКТЕРИСТИКА МЕДИЦИНСКОГО СТРАХОВАНИЯ В РОССИИ И ГЕРМАНИИ

83

Охотник О. П. ПРАВОВІ ЗАСАДИ СОЦІАЛЬНОГО СТРАХУВАННЯ ВІД НЕЩАСНОГО ВИПАДКУ НА ВИРОБНИЦТВІ ТА ПРОФЕСІЙНОГО ЗАХВОРЮВАННЯ

87

РОЗДІЛ 8 ТРИБУНА ШКОЛЯРА Закревська Т. Д. КРИМІНАЛЬНА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ТА ТЕНДЕНЦІЇ ЗЛОЧИННОСТІ НЕПОВНОЛІТНІХ У СУМСЬКІЙ ОБЛАСТІ В 2009–2011 роках

93

Шморгун В. О. ПЕРСПЕКТИВИ СТВОРЕННЯ ЮВЕНАЛЬНОЇ ЮСТИЦІЇ ТА ВПРОВАДЖЕННЯ ВІДНОВНОГО ПРАВОСУДДЯ В УКРАЇНІ

96

6


РОЗДІЛ 1 ТЕОРІЯ ТА ІСТОРІЯ ДЕРЖАВИ І ПРАВА

УДК 347(091): 340.13 О. О. Козинець, студентка 1 курсу юридичного факультету ДВНЗ “Українська академія банківської справи Національного банку України”; науковий керівник – зав. кафедри державноправових дисциплін ДВНЗ “Українська академія банківської справи Національного банку України”, канд. іст. наук А. О. Ткаченко

НОРМИ ЦИВІЛЬНОГО ПРАВА У ТРЕТЬОМУ СТАТУТІ ВЕЛИКОГО КНЯЗІВСТВА ЛИТОВСЬКОГО 1588 р. В даній статті досліджені норми цивільного права за Третім Статутом Великого Князівства Литовського; розглянуто особливості деяких цивільно-правових інститутів. Ключові слова: цивільне право, Третій Литовський Статут, право власності, зобов’язання, шлюбносімейні відносини, спадкове право.

Постановка проблеми. Цивільне право посідає одне з основних місць в системі галузей національного права України, воно тісно пов’язане з іншими його галузями, які взаємодіють між собою. Така особлива роль цивільно-правових норм пояснюється тим, що вони поширюються також на відносини, які регулюються іншими галузями права. Дослідження цивільного права за Третім Статутом Великого Князівства Литовського є важливою проблемою, оскільки воно дозволить виявити особливості правової природи цивільних правовідносин в період існування права Литовсько-Польської доби та простежити його подальший вплив на встановлення правової системи України. Аналіз останніх досліджень і публікацій. Існування галузі цивільного права за польсько-литовським законодавством є предметом дослідження та численних публікацій таких українських науковців як О. В. Мартинюк, О. М. Бирилюк, Т. І. Ісманицька, Х. В. Майкут, С. В. Кульчицький, І. Я. Терлюк та інших, які зробили значний внесок у дослідження окремих аспектів цієї теми. Зокрема, у своїх працях вони досліджували питання правового становища жінки, загальних особливостей розвитку шлюбно-сімейного права, достатньо широке висвітлення у цих публікаціях отримав і інститут застави, а також окремі види договорів. Однак це питання потребує фундаментального, комплексного дослідження, детального розгляду і аналізу цивільно-правових відносин та їх правового регулювання в період литовськоруської державності. Метою статті є дослідження галузі цивільного права за Третім Литовським Статутом, а також окремих інститутів як складових галузі цивільного права, їх закріплення і правові основи функціонування. Виклад основного матеріалу. Правове регулювання цивільно-правових відносин у Великому князівстві Литовському та Речі Посполитій ґрунтувалося на правовому статусі суб’єктів цивільного права, який був неоднаковий для всіх людей. Обсяг цих прав залежав, передусім, від наявності у суб’єктів правоздатності і дієздатності. Правоздатність, тобто здатність мати права і обов’язки, і дієздатність осіб, тобто можливість набувати своїми діями права, породжувати обов’язки, визначалися залежно від їх станової приналежності. Право розпоряджатися майном залежало від правового становища людини в суспільстві, в сім’ї, її віку, статі [1]. Литовський статут визначав вік, з якого людина визнавалася дієздатною в по7


вному обсязі, він збігався із досягненням людиною повноліття. Відповідна згадка про це зустрічається у розділі 6 “Про опіку”, артикулі 1, де говориться “літ повинен мати мужчина для повноліття – вісімнадцять, а дівка – тринадцять літ” [2, с. 209]. Варто звернути увагу на значний розвиток інституту опіки за Третім Литовським Статутом, у якому міститься відповідний розділ 6 “Про опіку”, у якому наявні норми, що регулюють даний вид правовідносин. Спочатку опіка поширювалася тільки на майно підопічного, а згодом поширилася і на самого підопічного [2, с. 209–218]. У Великому князівстві Литовському опікунство встановлювалося над неповнолітніми, психічно хворими і позбавленими довір’я. Згідно зі Статутом можна виділити опіку, яка цілком заміняла підопічного, і опіку, яка тільки обмежувала його діяння (артикул 1, розділ 6) [8, с. 209]. Існували три види опіки: за заповітом, за законом і за призначенням державою (артикул 3, розділ 6). Артикул визначав також вимоги, яким мали відповідати опікуни: для них встановлювався ценз осілості, майновий і віковий ценз; артикул також визначав розумові, ділові і моральні якості опікунів (артикул 3, розділ 6) [2, с. 210–211]. Центральне місце серед норм цивільного права посідали норми, які регулювали речове право. Об’єктами речового права були маєтки з залежними людьми, орні землі, ліси, сіножаті, озера, річки, продукти сільського господарства і ремісництва, будівлі тощо. За Статутом 1588 року були відомі такі права на річ: право власності (держання, володіння), заклад (застава) і сервітутне право. Досить детальній регламентації підлягав інститут приватної власності. Передбачалась недоторканність права власності [3]. У сучасній правовій доктрині правом власності вважається передбачене і гарантоване законом право конкретного суб’єкта здійснювати володіння, користування, розпорядження та інші можливі правомочності щодо належного йому майна та на свій розсуд і з будь-якою метою, якщо інше не передбачено законом [4, с. 232]. Подібним був підхід до поняття права власності і в статуті 1588 року, однак він надавав шляхті необмежене право вільно володіти, користуватися і розпоряджатися усім належним майном [5, с. 36]. Так, в артикулі 5, розділу 3 “Про вольності шляхетські і про примноження Великого князівства Литовського” зафіксовано: “уставуємо і на віки те зберігати і держати обіцяємо, що, … бояр, шляхту і їхні маєтки, ґрунти і всяку маєтність і інші свободи і вольності і права в них відбирати … і жодному іншому давати і записувати і ніяким способом віддаляти не маємо”. Відповідно до статуту суб’єктами права власності могли виступати держава, церква, громада, рід, сім я та фізична особа [6, с.103]. До об’єктів права власності належали маєтки, землі, замки, ліси, пущі, невільні люди, будівлі, доми, ріки, озера, села, знаряддя виробництва тощо [6, с. 97]. До способів набуття права власності відповідно до статуту належали: цивільно-правові договори, пожалування князя, давність користування. За критерієм способу набуття права власності найменше обмежувалося розпорядження майном, яке власник набув на підставі договору купівлі-продажу. Найбільше обмежувалося право розпорядження вислуженими маєтками – данинами (земельними жалуваннями князя магнатам або шляхті на умовах служби) [5, с. 36]. Литовсько-польська доба – час панування на українських землях феодальних відносин, тому в цей час були поширені процеси розширення феодального землеволодіння. Оскільки земля була центральним об’єктом права власності, тому найбільшими власниками землі виступали сам великий князь, а також представники найвизначніших родів – магнати та шляхта. Відповідно, їх статут найповніше захищав саме їх права. Так відповідно до артикулу 41, розділу 3 “Про вольності шляхетські і про примноження Великого князівства Литовського”, “усім станам шляхетського народу... можна вільно тепер і в майбутньому маєтками своїми, вотчинами, материнськими, також і вислуженими у нас, государя, і яким-небудь звичаєм і способом нажитими на вічність, розпоряджатися згідно з потребою, бажанням і власним розсудом”. У Третьому Литовському Статуті знаходять своє місце деякі види договорів: купівліпродажу, обміну, застави, покладу, найму майна тощо. Найчастіше застосовувалися договір міни і договір дарування, договір купівлі-продажу, насамперед рухомого майна, а потім і нерухомого. 8


Гарантія виконання зобов’язання забезпечувалася різними засобами. У деяких випадках договір скріпляли присягою, зокрема про це згадується в артикулі 30, розділу 7 “Про записи і продажі”: “… на підтвердження істинності даних від заставодавця або зберігача вимагалася присяга”. Використовувалася також застава, яка була водночас цивільним договором забезпечення виконання зобов’язання та одним із речових прав на чуже майно. У цьому полягала її подвійна природа. Форма договору застави залежала від предмета застави. Договір застави нерухомого майна, а також рухомого майна, яке мало велику матеріальну цінність, повинен був укладатися лише письмово. Письмовий договір був основним доказом при поверненні заставодавцем заставленого майна. Що стосується шлюбно-сімейного і спадкового права, то воно являло собою сукупність юридичних норм, церковних правил, народних звичаїв і традицій, якими регулювались особисті і майнові відносини. Дієздатність у шлюбних відносинах визначалася не повноліттям, а шлюбним віком, який згідно зі Статутом становив: 13 років – для жінки, 18 – для чоловіка (артикул 9, розділ 5 “Про право посагу і про віно”) [2, с. 201]. Важливою умовою законності шлюбу було волевиявлення сторін. Заборона примусового шлюбу стала важливою нормою світського законодавства (артикул 39, розділ 3 “Про вольності шляхетські і про примноження Великого князівства Литовського”) [2, с. 107–108]. Умовою законності шлюбу була також відсутність близького кровного споріднення, про що містилась відповідна згадка у артикулі 22, розділі 5 (“Про право посагу і про віно”) [2, с. 207–208]. Шлюб припинявся смертю однієї із сторін, розлученням, або визнанням його недійсним. Розлучення і визнання шлюбу недійсним відносилося до церковної юрисдикції. Повноцінною вважалася сім’я, яка мала дітей. До повноліття діти знаходилися під владою батьків. Дівчина була під опікою батьків до заміжжя (артикул 9, розділу 5). Важливе значення для заміжжя мав посаг, що знайшло відображення навіть у назві п’ятого розділу, норми якого в основному і регулюють даний вид правовідносин. Посаг відігравав, перш за все, роль допомоги для нової сім’ї, і водночас виконував роль гарантії для чоловіка у випадку безпідставного розірвання шлюбу з боку дружини. У зв’язку з тим, що посаг поступав у загальну власність сім’ї, виникала необхідність у забезпеченні повернення його дружині у випадку розірвання шлюбу. Вважалося, що посаг оцінювався і передавався чоловікові за певну суму грошей, яку він повинен був віддати після припинення шлюбу. Але обов’язок чоловіка повернути посаг ще не забезпечував його збереження протягом шлюбу. Гарантіями збереження посагу було обмеження прав чоловіка на користування посагом і обов’язковість дошлюбного дару (віна) чоловіка у відповідь на внесення посагу дружиною. Без згоди дружини чоловік не міг продати, подарувати або закласти посаг, з посагу не стягувалися збитки, спричинені кому-небудь чоловіком. Достатньо широко ці відносини регламентуються артикулом 2, розділу 5. Був визначений порядок і розмір видачі приданого. До нього входило як рухоме, так і нерухоме майно. У випадку вини дружини у розірванні шлюбу, вона позбавлялась приданого. Якщо шлюб визнавався недійсним, то придане залишалось у дружини. Як і в попередній період, дружина відповідала за борги чоловіка. Батьки зберегли за собою право покарання дітей і не відповідали перед судом за їхніми скаргами [7, с. 150]. Велике значення у шлюбно-сімейному праві Великого князівства Литовського відігравало віно. Віно – це матеріальне забезпечення посагу жінки маєтністю чоловіка. Статут достатньо глибоко висвітлює порядок оформлення віна. Визначається форма і порядок запису віна (артикули 1, 2, розділу 5). Коли віно не було оформлене належним чином, жінка після смерті чоловіка втрачала на нього право і так само втрачала своє внесення у це віно. Невінована вдова отримувала рівну з дітьми частку майна чоловіка, а коли виходила заміж вдруге то отримувала тридцять кіп грошей (артикул 1, розділ 5). Вдова не мала право на віно від другого чоловіка, але він міг відписати їй як рухоме, так і нерухоме майно. Коли шлюб припинявся з вини жінки, вона втрачала віно і, навпаки, мала право на віно і внесення, коли шлюб припинявся з вини чоловіка. У випадку скасування шлюбу без вини сторін віно залишалося чоловікові, а внесення – дружині (артикул 20, розділ 5) [2, с. 206]. Вдова, яка виходила заміж раніше шести місяців після смерті чоловіка, а також шляхтянка, яка виходила заміж 9


за простолюдина без згоди на те родичів, втрачала віно (артикул 12, 13, розділ 5) [2, с. 203]. Матеріальне становище жінки, яка мала віно, було більш стійким. Діти вінованої вдови, яка виходила заміж, могли викупити віно, сплативши матері його вартість. Таким чином, віно гарантувало жінці майнову і особисту самостійність, зберігало майно, яке отримували у спадок діти і рідня жінки. Що стосується спадкового права, то в Статуті воно виступає як самостійний інститут цивільного права. Статут встановлював порядок спадкування за законом і за заповітом. За законом спочатку спадкували діти, потім онуки і правнуки. За відсутності таких спадкове майно переходило до бокових родичів (братів, сестер тощо). У деяких випадках їх можна було позбавити права на спадщину. Так, виключалися із числа спадкоємців за законом дівчина, яка вийшла заміж без згоди батьків або опікуна; вдова-шляхетка, що без згоди родичів вийшла заміж за простолюдина; діти, визнані незаконнонародженими; діти державних злочинців і деякі інші. Більш широкого використання набуває право спадкування за заповітом. Якщо не було спадкоємців за законом і за заповітом, майно визнавалося вимороченим і переходило до державної казни, великого князя. Вперше у Великому князівстві Литовському таку норму було введено II Литовським статутом 1566 p., де було сказано, що “котрі без нащадків і спадкоємців своїх вмирають, ні на кого права свого природженого, вислуженого і набутого не записавши; тим звичаєм маєтки спадком на нас Господаря Великого, князя Литовського... переходять і переходити будуть”. Аналогічне положення містилося у III Литовському статуті 1588 p. [8]. Висновки. Отже, Третій статут Великого Князівства Литовського – ретельно розроблений юридичний документ, у якому знайшли своє відображення досягнення політичної і правової думки того часу. Широкій регламентації у статуті підлягало цивільне право. Проведений аналіз дає підстави стверджувати, що правовий статус суб’єктів цивільного права був неоднаковий для всіх. Це залежало від становища людини в суспільстві, її віку, статі. З моменту досягнення особою повноліття вона вважалася дієздатною в повному обсязі. Для жінок цей вік становив тринадцять років, для чоловіків – вісімнадцять. Центральне місце серед норм цивільного права посідали норми, які регулювали речове право. Об’єктами речового права були маєтки з залежними людьми, орні землі, ліси, сіножаті, озера, річки, продукти сільського господарства і ремісництва, будівлі тощо. Досить детальній регламентації підлягав інститут приватної власності. Передбачалась недоторканність права власності. Відповідно до статуту суб’єктами права власності могли виступати держава, церква, громада, рід, сім я та фізична особа. У Статуті знаходять своє місце деякі види договорів: купівлі-продажу, обміну, застави, покладу, найму майна тощо. Найчастіше застосовувалися договір міни і договір дарування, договір купівлі-продажу, насамперед рухомого майна, а потім і нерухомого. Гарантія виконання зобов’язання забезпечувалася різними засобами (присяга або застава). Що стосується шлюбно-сімейного і спадкового права, то воно являло собою сукупність юридичних норм, церковних правил, народних звичаїв і традицій, якими регулювались особисті і майнові відносини. З усього вищесказаного можна зробити висновок, що правовими нормами були охоплені всі інститути цивільного права, що були відомі на той час.

1.

2.

3.

Список використаних джерел Майкут Х. В. Розвиток інституту речових прав на українських землях за Литовськими статутами / Майкут Х. В. // Науковий вісник Львівського державного університету внутрішніх справ. – 2009. – № 1. – С. 21–33. Статути Великого князівства Литовського: У 3 т. – Том 3. Статут Великого князівства Литовського 1588 року: У 2 кн. – Кн. 2 / за ред. С. Ківалова, П. Музиченка, А. Панькова. – Одеса : Юридична література, 2004. – 568 с. Безклубий О. Інститут застави за третім статутом великого князівства литовського, руського та жомойтського [Електронний ресурс] / О. Безклубий // Малий і се10


4. 5.

6.

7. 8.

редній бізнес (право, держава, економіка). – 2011. – № 3-4. – Режим доступу: http://www.nbuv.gov.ua/portal/soc_gum/misb/2011_34/bezklubiy.pdf. – Назва з екрану. Цивільне право України : [у 2-х кн.] / [за ред. О. В. Дзери, Н. С. Кузнєцової]. – К. : Юрінком Інтер, 2002 – кн. 1. – 720 с. Бедрій М. М. Становлення та розвиток інституту права власності за Литовськими статутами / Бедрій М. М. // Правова система, громадянське суспільство та держава. – Львів, 2007. – С. 35–36. Рубаник В. Є. Інститут права власності в Україні : проблеми зародження, встановлення та розвитку в період до 1917 року : історико-правове дослідження / В. Є. Рубаник. – Харків : Легас, 2002. – 352 с. Музиченко П. П. Історія держави і права України : Навчальний посібник / П. П. Музиченко. – 5-те вид., випр. і доп. – К. : Знання, 2006. – 437 с. Історія держави і права України : підручник / [А. С. Чайковський (кер. авт. кол.), В. І. Батрименко, Л. О. Зайцев, О. Л. Копиленко та ін.] ; за ред. А. С. Чайковського. – К : Юрінком Інтер, 2003. – 512 с.

УДК 347.734(477)(091) Н. М. Макаренко, слухачка магістратури 1-го року навчання юридичного факультету ДВНЗ “Українська академія банківської справи Національного банку України”; науковий керівник – зав. кафедри державно-правових дисциплін ДВНЗ “Українська академія банківської справи Національного банку України”, канд. іст. наук А. О. Ткаченко

ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ДІЯЛЬНОСТІ СЕЛЯНСЬКОГО ПОЗЕМЕЛЬНОГО БАНКУ НА ТЕРИТОРІЇ УКРАЇНИ (1882 р. – середина 90-х років XIX ст.) У статті досліджено проблеми розробки та прийняття Положення про Селянський поземельний банк та його діяльність у даному часовому проміжку. Ключові слова: Селянський поземельний банк, селяни, іпотека, кредитування.

Постановка проблеми. На сучасному етапі розвитку економіки України надзвичайно актуальною проблемою є формування ринку землі та створення державного земельного банку як необхідної передумови підвищення ефективності сільськогосподарського виробництва. Необхідним джерелом для розробки нової нормативної бази є законодавство тих держав, які накопичили позитивний сучасний досвід в упорядкуванні аналогічних відносин, проте не слід забувати і про власні історичні напрацювання. Вітчизняна історія містить безцінний правовий матеріал та правозастосовний досвід, що спонукає нас звернутися до проблем створення Селянського поземельного банку та діяльності його українських відділень в період становлення. Аналіз останніх досліджень і публікацій. Дослідження Селянського поземельного банку здійснювалося у монографіях М. Я. Герценштейна “Аграрный вопрос: Национализация земли. Крестьянский банк. Выкупная операция” [1], О. М. Зака, який досліджував загальні аспекти діяльності Селянського поземельного банку [2], В. Є. Кириченка, який займався проблематикою правових та організаційних засад діяльності Селянського поземельного банку, правосуб’єктності його клієнтів, реформування Селянського поземельного банку 1895 року [3; 4]. Проте, незважаючи на наявну кількість досліджень, історіографія, присвячена Селянському банку, має переважно загальноісторичне та економічне спрямування. Останнім часом пожвавішала увага науковців до нормативно-правової сторони діяльності банку, проте дана тема все ще залишається малодослідженою. Метою статті є дослідження організаційно-правових заходів створення селянської кредитної установи та нормативно-правового регулювання її діяльності у кінці XIX ст. 11


Виклад основного матеріалу. У Російській імперії влаштування земельного кредиту для сільського населення було визнане необхідним ще під час підготовки до реформування земельних відносин. На той час Захід уже був остаточно переконаний, що без кредиту і його головного знаряддя – банків – немислима сільська промисловість і торгівля. За влучним висловом О. В. Яковлєва, земля на той час отримала статус цінного паперу, що має значний попит і тому постійно зростає в ціні [5, с. 51–52]. Історія повторюється, і сьогодні в Україні саме таке становище. Ідея створення селянського банку на офіційному рівні належала земствам, адже більшість у них становили дрібні та середнього достатку дворяни, тобто ті, хто хотів позбутися своїх маєтків під тиском економічних обставин, сформованих реформою 1861 р. Точки зору та міркування земців знайшли своє упорядкування в матеріалах, напрацьованих Комісією для дослідження становища сільського господарства і сільськогосподарської промисловості в Росії під головуванням міністра державного майна П. О. Валуєва, яка була створена у 1872 р. У прикінцевій постанові, зафіксованій у журналі комісії, зазначалося: “слід за допомогою земських чи сільських банків полегшити селянам придбання землі в особисту власність” [6, с. 33]. У подальшому майже всі визнали необхідність допомогти селянам, долучивши їх до фінансових ресурсів на сприятливих умовах: преса, земські сходи, різноманітні комісії, провідні науковці. У 1874 р. до міністра фінансів надійшов проект положення поземельного банку. Як організаційно-правову форму пропонувалося використати акціонерні засади організації банку, але з гарантіями уряду та земств. Міністерство фінансів не сприйняло запропонований проект, що можна пояснити позицією керівника фінансового відомства країни М. Х. Бунге. Він був прибічником й ініціатором розбудови банківської системи ринкового типу, хоч і погоджувався з тим, що за діяльністю приватних банків потрібен нагляд з боку держави [2, с. 69–70]. З 1877 до 1882 рр. ця проблема отримала гласність у друкованих засобах інформації, в органах місцевого самоврядування. Парадоксальним є те, що серед українських губерній найбільшу активність у питанні влаштування кредиту для селян виявили Таврійська та Херсонська губернії, тобто малонаселені південні території, де попит на землю був незначний. Доопрацьований урядовцями законопроект надійшов до Загальних зборів Державної Ради 26 квітня 1882 р., проте під час дискусії досягти компромісу так і не вдалося. Меншість пропонувала доручити опікуватися селянським кредитом земським установам, щоб не викликати у селян хибних думок. Більшість, навпаки, підтримуючи позицію уряду, наполягала на участі держави в організації селянського кредиту. На їх думку, саме поява банку повинна остаточно переконати селян у тому, що дармової допомоги очікувати не потрібно, що цар однаково гарантує та охороняє справедливі права не тільки селян, а й поміщиків [7]. 18 травня 1882 р. довгоочікуване Положення про Селянський поземельний банк отримало Височайше затвердження Олександра Ш. Новостворена кредитна установа отримувала статус урядової і була підпорядкована Міністерству фінансів. На початок відкриття операцій Селянського банку було утворено 11 його відділень у різних губерніях Російської імперії. Показовим є те, що перші відділення з’явилися саме на території України: у Київській, Чернігівській, Полтавській, Подільській, Волинській, Катеринославській, Херсонській губерніях. 22 березня 1883 р. отримала височайше затвердження думка Державної Ради “Про порядок здійснення кріпосних актів на купівлю земельних ділянок, що купуються за сприянням Селянського поземельного банку”. Правила є прикладом розвинутого підзаконного нормативного забезпечення [3]. Аналіз діяльності банку на початку його створення та напрацювання вчених того часу дає підстави визначити позитивні та негативні риси його діяльності. Селянський поземельний банк створювався з метою влаштування доступного селянам кредиту для купівлі землі шляхом урядового посередництва між продавцями і покупцями через надання пільгового іпотечного кредиту [8, c. 60]. Проте, недосконалість законодавства звела нанівець десятирічні напрацювання. 12


Стратегічне завдання, що вирішував уряд за допомогою цієї кредитної установи, було сформульовано у ст. 1 Положення: “Селянський поземельний банк засновується для полегшення селянам усіх найменувань способів купівлі землі в тих випадках, коли володарі землі забажають продати, а селяни – придбати оні” [9]. Запровадивши цивільно-правовий принцип добровільності угод у діяльності банку, державна влада не ставила за мету досягти рівності сторін при укладанні договорів. Навпаки, визначаючи правовий статус суб’єктів цих суспільних відносин, уряд розмежовував їх правове становище градуюючи учасників за професійними, становими та організаційно-правовими ознаками, що насамперед стосувалося індивідуальних і колективних суб’єктів. Банк складався з ради і місцевих відділень або контор. Рада банку була репрезентована управляючим та трьома членами, що призначалися міністром фінансів. Участь місцевої влади обмежувалася лише висуванням двох своїх представників. Між тим, участь громадськості в контролі за діяльністю банку була конче необхідною [3]. Висловлювалися побажання посилити роль земств і самих селян у наданні кредиту, оскільки в іншому разі сам банк може стати перешкодою для розвитку селянського господарства [10]. Проте за відсутності вільного ринку землі права селян, що визначали їхню правосуб’єктність, залежали від волі поміщика і не мали належних юридичних гарантій, а відтак їх застосування прямо пов’язувалося з дозволом або згодою власника землі. За таких умов, за оцінкою професора Я. М. Герценштейна, банк перетворювався на простого посередника між продавцем та покупцем і мало відрізнявся від будь-якого акціонерного земельного банку, що діяв за тим же принципом. Державницький характер Селянського банку відступив на останнє місце [1, с. 44]. Закріплення принципу добровільності угод, на думку В. Є. Кириченка, стало проявом державної урядової політики, спрямованої на правове забезпечення інтересів дворянського стану [4]. Показовими у даному контексті видаються ринкові показники діяльності банку відповідно до Положення від 18 травня 1882 р. Селянський банк був державною установою, яка видавала іпотечні кредити сільським товариствам і окремим селянам розміром не більше ніж 125 руб. на одну особу і 500 руб. на домогосподарство терміном на 24,5 роки (під 7,5 %) або на 34,5 роки (під 8,5 %). Селяни під час купівлі землі повинні були одразу внести частину ціни землі (так званої доплати), яка спочатку становила 20–25 %. Сума, що залишалася, покривалась банком у вигляді довгострокової позики під заставу землі (на термін до 55 років). Селяни повинні були щорічними платежами погашати відповідну частину боргу і нараховані відсотки. Отже селянський кредит був влаштований урядом на рівні ринкових цін, що склалися в країні. Але, на відміну від акціонерних банків, в уряду були потенційні можливості здешевлення кредиту на 1,5 %, якщо б він визнав за доцільне змінити правове становище умов приватного кредитування відповідно до пропозицій банкірів. Це свідчить про те, що істинною метою діяльності було отримання державою прибутку за рахунок селян. Позичальники через свою несправність не тільки позбавлялися придбаної землі. У разі, якщо ця земля була неподільною з його надільною ділянкою, то примусове відчуження впливало на господарство в цілому. Якщо ж уся земля опинялася в заставі, наслідком несправності у платежах ставало розорення. Неспроможність виконання зобов’язань за угодами завдавала втрат як позичальникам, так і банку, який зазнавав шкоди від витрат на утримання і продаж землі, яких не покривали доходи від наданих позик. Страх банкірів не виконати зобов’язання за своїми іпотечними паперами змусив їх скорочувати свою діяльність [11]. На практиці це проявлялося у наданні переваги більш заможним клієнтам: банк дедалі більше зменшував розмір кредиту щодо вартості землі: з 90 % вартості до 60–70 %. З 1883 р. по 1890 р. розмір доплат зріс з 9,6 % до 36,8 %. З 1885 р. банк почав скорочувати обсяги своїх операцій, довівши їх з 13771978,00 руб. до 4 438 667,00 руб. у 1891 р [12, с. 135]. Наведені показники дали підстави вченому секретареві Міністерства фінансів О. М. Гур’єву зробити висновок, що Селянський банк дійшов до того, що надавав позики щорічно на дуже незначні суми найбільш заможним селянам, чим нищив саму мету свого існування. 13


Серед недоліків діяльності банку він також визначав відсутність примусових засобів стягнення недоїмки: “Селяни не можуть з’ясувати для себе, як це Банк, установа урядова, казна, дає гроші на купівлю землі, а потім відбирає цю землю, розорюючи їх і призводить до становища, гіршого за попереднє”. М. В. Пономарьов критикував банк за надто повільний розвиток операцій, з одного боку, а з іншого, слушно зазначав, що в тодішній ситуації швидкий розвиток не був можливий. Основним недоліком діяльності банку він вважав його суто комерційний характер. Банку закидалось, що він не керує селянами у справі пошуку земель, не розглядає доцільність покупки, тобто банк не бере активної участі в операції, обмежуючись лише питанням забезпечення позики [10]. Земства були занепокоєні таким становищем на ринку землі, і земські збори почали порушувати клопотання перед урядом про зміни статуту Селянського банку. Висновки. Ідея створення селянської кредитної установи мала як супротивників, так і прихильників, проте останніх було значно більше. Заснувавши Селянський поземельний банк, уряд ставив за мету забезпечити малоземельне, а також молоде покоління селянства землею шляхом урядового посередництва між продавцями і покупцями на основі банківського ведення справи – надання пільгового іпотечного кредиту. Однак ініціатива на практиці не виправдала покладених на неї сподівань. Головний досвід, який слід почерпнути з діяльності Селянського поземельного банку на початковому етапі, це те, що держава у сприянні придбанню населенням землі не є звичайним комерційним проектом. Ця кредитна установа покликана фінансово забезпечити реформування аграрного сектора економіки, тому отримання державою прибутку за рахунок клієнтів навряд чи може мати виправдання.

1.

2. 3.

4.

5. 6.

7.

8.

Список використаних джерел Герценштейн М. Я. Аграрный вопрос : Национализация земли. Крестьянский банк. Выкупная операция [Електронний ресурс] / Герценштейн М. Я. – М. : Народное право. – 1906. – 92 с. – Режим доступу: http://eheritage.ru/ras/view/publication/browser.html?clear=true&perspective=popup&id=4550 5682. – Назва з екрану. Зак А. Н. Крестьянский поземельный банк (1883–1910 рр.) / Зак А. Н. – М., 1911. – 607 с. Кириченко В. Є. Правові та організаційні засади діяльності Селянського поземельного банку [Електронний ресурс] / Кириченко В. Є. // Вісник Харківського нац. унів. ім. В. Н. Каразіна. – № 841.– 2009. –№ 1. – С. 193–198. – Режим доступу: http://www.nbuv.gov.ua/portal/natural/vkhnu/Pravo/2009_841/42.pdf6. – Назва з екрану. Кириченко В. Є. Правосуб’єктність клієнтів Селянського поземельного банку [Електронний ресурс] / В. Є. Кириченко // Уч. зап. Таврического нац. универ. им. В. И. Вернадского. Серия “Юрид. науки”. – 2008. – Т. 21. – № 2. – С. 20–28. – Режим доступу: http://visnyk.com.ua/stattya/3116-pravosubektnist-klientiv-seljanskogopozemelnogo-banku.html. – Назва з екрану. Васильчиков А. И. Мелкий земельный кредит в России / А. И. Васильчеков, А. В. Яковлев. – СПб., 1876. – 112 с. Материалы Комиссии для исследования положения сельского хозяйства и сельскохозяйственной промышленности в России. Приложение к докладу комиссии 1872 г. – СПб., 1874. – Т. VI. – Ч. 1. Кириченко В. Є. Становлення державного селянського кредиту в Російській імперії (пореформений законотворчий досвід) [Електронний ресурс] / В. Є. Кириченко // Науковий вісник України. Наукові статті та публікації. – Режим доступу: http://visnyk.com.ua/stattya/5938-stanovlennja-derzhavnogo-seljanskogo-kreditu-vrosijskij-imperiyi-poreformenij-zakonotvorchij-dosvid.html. – Назва з екрану. Чухась А. Селянський поземельний банк Російської імперії / А. Чухась, Г. Бобер // Вісник НБУ. – 2002. – № 4. – С. 60–61. 14


Положение о Крестьянском поземельном банке // ПСЗ – ІІІ. – Т. II. – 1882. – № 894. 10. Дружкова І. С. Обговорення діяльності Селянського поземельного банку в літературі кінця ХІХ – початку ХХ ст. [Електронний ресурс] / Дружкова І. С. – Режим доступу: http://www.nbuv.gov.ua/portal/socgum/Npifznu/2005_19/19/druzhkova.pdf. – Назва з екрану. 11. Кириченко В. Є. Реформа Селянського поземельного банку 1895 року (розробка та прийняття статуту) [Електронний ресурс] / В. Є. Кириченко // Вісник Харківського нац. унів. ім. В. Н. Каразіна – № 872. – 2009. – Вип. 6. – С. 212–218. – Режим доступу: http://www.nbuv.gov.ua/portal/soc_gum/pib/2009_3/PB-3/PB-3_16.pdf. – Назва з екрану. 12. Кириченко В. Є. Досвід правозастосування норм Положення про Селянський поземельний банк 1882 р. / Кириченко В. Є. // Право і безпека. – 2008. – Т. 7. – № 2. – С. 131–137. 9.

УДК 340.113 Н. Є. Мусієнко, студентка 1 курсу денної форми навчання юридичного факультету ДВНЗ “Українська академія банківської справи Національного банку України”; науковий керівник – зав. кафедри державно-правових дисциплін ДВНЗ “Українська академія банківської справи Національного банку України”, канд. іст. наук А. О. Ткаченко

ІСТОРИЧНИЙ РОЗВИТОК ТЕРМІНІВ “ЗЛОЧИН” І “ПОКАРАННЯ” В УКРАЇНСЬКОМУ КРИМІНАЛЬНОМУ ПРАВІ Досліджено зародження і розвиток термінів “злочин” і “покарання”. Розглянуто процес їх еволюції за історичними та сучасними нормативними документами. Ключові слова: злочин, покарання, віра, потік та пограбування, головщизна.

Суспільство завжди намагається жити за встановленими правилами, проте немає жодної людської спільноти, у якій би правила не порушувалися. Часто вони носять дріб’язковий характер, проте іноді є надзвичайно небезпечними. Але з розвитком суспільства змінювалося поняття небезпечного діяння, тому науковий інтерес становить прослідкувати трансформацію розуміння поняття злочину та його видів у різні історичні епохи. В часи Київської Русі не існувало чіткого визначення злочину. Воно мало два значення, “обіду”, тобто нанесення матеріальної, фізичної чи моральної шкоди та за церковним законодавством – “гріх”, тобто моральний злочин, порушення Божественного закону [1, с. 27– 29]. Згідно з “Руською правдою” у ХІІ ст. розрізнялися такі види злочинів: злочини проти життя; нанесення тілесних пошкоджень; злочини проти здоров’я; злочини проти честі, майнові злочини; знищення чужого майна; злочини проти шлюбу та моралі; злочини, що підлягали церковному суду; злочини, що підлягали суду князя; злочини проти держави. У XVI ст. з розвитком суспільних відносин змінилося поняття злочину. У Литовському Статуті 1566 року замість “обіди” під злочином стали розуміти шкоду або злочинство, нанесене власнику чи громаді. Злочин став називатись “виступом”. В “Уложенні про покарання кримінальне і виправне” 1885 року з’являється поняття злочину і проступку, які могли бути навмисні і ненавмисні. Так наприклад, ст. 5 розділу 1 зазначає, що “зло, сделанное случайно, не только без намерения, но и без всякой со стороны учинившаго оное неосторожности, не считается виною” [1, с. 268–281]. У ХІХ ст. вже застосовується більш досконала класифікація злочинів: злочини проти віри; злочини проти держави; злочини і проступки проти порядку управління; злочини і проступки проти майна і доходів казни; злочини і проступки проти загального благоденства і

15


благоустрою; злочини проти життя, здоров’я, свободи та честі осіб; злочини і проступки проти власності осіб. У сучасному законодавстві, зокрема у ст. 11 розділу ІІІ Кримінального Кодексу (КК) злочин визначається як небезпечне винне діяння вчинене суб’єктом злочину [1, с. 268–270]. Наступний термін нашого дослідження це покарання. Законодавство налічує в собі велику кількість видів покарань, проте майже всі вони зберегли свою первісну форму і лише деякі еволюціонували. Такими термінами і є віра, потік та пограбування. Віра у Київській Русі – пеня на користь князя за вбивство людини чи за завдання тілесних ушкоджень, у розмірі 40 гривень. Відома також і подвійна віра (80 гривень) за правом привілею: “Якщо уб’ють княжого мужа під час розбою, а вбивцю не шукають, то платити верву 80 гривень тій верві, в якій голова убитого лежить” [2, с. 11–12]. Існувала і дика віра – пеня, яку сплачувала община (верв), якщо вбивця, який скоїв на її землі злочин, не був знайдений [3, с. 296]. Вона виплачувалася у двох випадках – при ненавмисному вбивстві під час сварки чи на бенкеті, та в разі відмови общини видати злочинця чи здійснювати заходи з його розшуку. Хто не міг виплатити стягнення, ішов до князівської скарбниці і ставав рабом: “Коли якась верв починає платити дику віру, то кілька років оплачує ту провину, оскільки платять за незнайденого злочинця” [1, с. 27–29]. Напіввіра, сплачувалась у розмірі 20 гривень, за вбивство чи нанесення каліцтва жінці [1, с. 29]. За вбивство рядовича чи холопа 5 гривень пені, а за вбивство годувальника сплачувалася пеня у розмірі 12 гривень. Проте у І, ІІ та ІІІ Литовських Статутах поняття віри вже не використовується, на зміну їй приходить головщизна: “шляхтич, який вбив посполитого, карається смертю і сплатою головщизни лише у випадках, коли проти нього свідчать шість свідків, серед яких не менше двох шляхтичів”; “якщо вбивцею був простолюдин, то він карався смертю і сплатою головщизни, якщо проти нього свідчили під присягою три особи будь-якого стану” [2, с. 498]. У “Правах за якими судиться народ малоросійський” 1743 року з’являється поняття “платеж”: “За каждый гвалт или насилие, от кого б кому ни учинилось, и правно было доведено, имеет быть плачено обидимому 12 рублей денег” [1, с. 205–210]. В “Уложенні про покарання кримінальне і виправне” 1885 року штрафи стягуються за такі види злочинів як нанесення шкоди майну чи доходам казни, за приховування чи купівлю завідомо вкраденого чи самовільного вирубаного лісу, проступки проти загального благоустрою [1, с. 268–283]. За цивільним, кримінальним і адміністративним законодавством, штраф – це вид адміністративного стягнення, вид кримінального покарання, неустойка за невиконані зобов’язання. Щодо такого виду покарання як потік та пограбування, то за часів Київської Русі це було найбільш суворе покарання, що передбачало вигнання злочинця та його сім’ї з общини, перетворення членів його родини на рабів і конфіскації належного йому майна. Застосовувалося за три види злочинів: вбивство в розбої, підпал будинку і присадибних будівель, повторне конокрадство [1, с. 29–31]. В силу загострення класової боротьби і посилення внаслідок кримінальної репресії, потік і пограбування перетворилося в засіб фізичної розправи зі злочинцем, яка супроводжувалася конфіскацією і знищенням його майна. За ІІІ Литовським Статутом найвищою мірою покарання була страта за такі злочини: за мордування чоловіка чи жінки насмерть, за вбивство батька або матері чи за вбивство дитиною своїх батьків, вбивство сестри чи брата [2, с. 271–272]. В “Соборному уложенні” 1649 року найсуворіше покарання – це смертна кара, яка представлена у ньому досить детально. Смертна кара була основним видом кримінального покарання і встановлювалася за більшу частину злочинів. Смертна кара поділялась на звичайну і кваліфіковану. До звичайної відносилися: відсікання голови, повішення і утоплення. До кваліфікованої – спалення, залиття горла металом, четвертування, колесування, посадження на палю та інші. Наприклад, ст. 1 Глави 22 зазначає : “А будет которой сын или дочь отцу своему или матери смертное убийство учинят с иными с кем, а сыщется про тодопряма, 16


и по сыску тех, которые с ними такое дело учинят, казнити смертию же безо всякия пощады” [4]. Згідно “Уложення про покарання кримінальне і виправне” 1885 року смертна кара передбачалася тільки за державні та карантинні злочини. У ХХ ст. були спроби скасувати смертну кару і запровадити нову найвищу міру покарання, проте вони не виявилися вдалими. Другий Всеросійський з’їзд Рад своїм Декретом 7– 9 листопада 1917 року скасував смертну кару в країні. До літа 1918 року каральні органи Радянської влади не застосовували смертної кари як виду покарання. І лише 21 лютого 1918 року Рада Народних Комісарів РРФСР приймає декрет “Соціалістична вітчизна в небезпеці!”, який проголосив перехід до надзвичайних заходів і допустив можливість застосування розстрілу на місці за скоєння державних злочинів. А 5 вересня 1918 року Рада Народних Комісарів РРФСР прийняла постанову “Про червоний терор”, в якому говорилося, що всі особи, які беруть участь у діяльності білогвардійських організацій, причетні до змов і заколотів, підлягають розстрілу. У 1960 року на черговій сесії ВР УРСР було прийнято Кримінальний кодекс УРСР встановив, що смертна кара може застосовуватися за особливо тяжкі злочини за КК УРСР. Не підлягали такому покаранню жінки, особи, що не досягли 18-річного віку на момент скоєння злочину, і чоловіки старші 65 років. Відсутність смертної кари є обов’язковою умовою для перебування держави в Раді Європи. Це стало однією з причин скасування смертної кари на Україні, де мораторій на виконання смертних вироків уперше почав діяти в 1995 році, незадовго до вступу в цю міжнародну організацію. У 2000 році Верховна Рада України внесла зміни до Кримінального кодексу України, якими остаточно вилучила смертну кару з офіційного переліку кримінальних покарань України. Тепер найвища міра покарання в Україні – довічне позбавлення волі. Підводячи підсумок, можна сказати, що вивчення історії походження та розвитку термінології нині є надзвичайно актуальним для тих, хто вивчає юридичні та історичні дисципліни. Адже для висококваліфікованого фахівця важливо знати не лише зміст терміну, але і його історичне підґрунтя.

1.

2.

3. 4.

Список використаних джерел Хрестоматія з історії держави і права України. – Том 1. З найдавніших часів до початку ХХ ст. : навч. посіб. для юрид. вищих навч. закладів і фак. : у 2 т. / В. Д. Гончаренко, А. Й. Рогожин, О. Д. Святоцький ; за ред. В. Д. Гончаренка. – К. : Ін Юре. – 1997. – С. 464. Кодифікація цивільного законодавства на українських землях : Т. 1 / уклад. : Ю. В. Білоусов, І. Р. Калаур, С. Д. Гринько та ін. ; за ред. Р. О. Стефанчука та М. О. Стефанчука . – К. : Правова єдність, 2009. – 1168 с. Иллюстрированный энциклопедический словарь Ф. Брокгауза и И. Ефрона. – М. : Эксмо, 2007. – 648 с. Соборное Уложение 1649 г. [Электронный ресурс] // Исторические источники на русском языке в Интернете (Электронная библиотека Исторического факультета МГУ им. М. В. Ломоносова). – Режим доступа: http://hist.msu.ru/ER/Etext/1649/22.htm. – Название с экрана.

17


УДК 340.113 Д. О. Острий, студент 1 курсу денної форми навчання юридичного факультету ДВНЗ “Українська академія банківської справи Національного банку України”; науковий керівник – зав. кафедри державно-правових дисциплін ДВНЗ “Українська академія банківської справи Національного банку України”, канд. іст. наук А. О. Ткаченко

ПРОБЛЕМИ ВПОРЯДКУВАННЯ ЮРИДИЧНОЇ ТЕРМІНОЛОГІЇ У статті досліджено основні проблеми впорядкування юридичної термінології; проаналізовано основні підходи до розв’язання проблем упорядкування української юридичної термінології. Ключові слова: юридична термінологія, проблеми впорядкування термінології, термін, терміносистема.

Постановка проблеми. У зв’язку зі стрімким розвитком юридичної науки необхідно, на нашу думку, приділяти її термінологічному апарату належну увагу. Важливість упорядкування юридичної термінології в Україні незаперечна, оскільки вона є, з одного боку, сполучною ланкою між різними областями юриспруденції, а з іншого боку сприяє чіткому розмежуванню понять. Також важливість дослідження і аналізу проблем впорядкування юридичної термінології визначається тим фактом, що вона по праву вважається однією з найбільш значущих галузевих терміносистем. Слід зауважити, що термінологія права широко використовується не тільки в професійному середовищі, а й в інших сферах мовної комунікації, тому існує великий попит на вивчення мови права для спеціальних цілей. Аналіз останніх досліджень і публікацій. Окремі аспекти проблематики впорядкування юридичної термінології досліджували А. В. Суперанська, Н. В. Подольська, А. С. Піголкін та інші, проте комплексний аналіз цього питання поки що не проведений. Метою статті є виявлення та дослідження найпоширеніших проблем упорядкування юридичної термінології, аналіз типових підходів до розв’язання проблеми. Виклад основного матеріалу. Одним із основних теоретичних завдань будь-якої науки є впорядкування системи понять і термінів, якими дана наука оперує. Упорядкована система термінів передбачає перегляд існуючих понять, вилучення застарілих, що суперечать досягненням науки, та впровадження нових, які відображають її новітні тенденції. Впорядкована термінологія є однією з ознак динамічного розвитку науки, критерієм оцінки її стану. Слід зазначити, що сучасна юридична наука надає першорядного значення проблемі впорядкування термінології. Свідченням цього може слугувати і той факт, що протягом останніх років в Україні вийшло більше понятійно-термінологічних довідників з різних галузей юриспруденції, ніж за весь радянський період. Питання впорядкування понятійно-термінологічного апарату залишається актуальним для сучасного українського правознавства. Перш ніж вести мову про упорядкування термінології, необхідно з’ясувати, які ознаки вказують на недостатню її систематизованість, а саме: коли одним і тим самим словом або групою слів позначаються поняття, що мають різне смислове значення; коли до одного й того ж поняття застосовуються різні терміни; коли деякі поняття взагалі не мають термінів. Це призводить до того, що терміни втрачають своє справжнє значення, тоді як сутність терміну полягає в тому, що він повинен мати чітке означення незалежно від контексту. Багатозначність наукових термінів заважає визначенню необхідних науці понять, ускладнює її розвиток, взаєморозуміння дослідників, викликає термінологічну плутанину [1, с. 34]. Негативний момент сучасного термінологічного процесу проявляється в тому, що практична термінографія випереджає теоретичну, і це нерідко позначається на якості юридичної термінології. Внаслідок недостатнього розвитку методології і теорії сучасної юридичної науки в Україні, в тому числі й проблем оперування понятійно-термінологічним апаратом, відбувається процес створення і введення до наукового обігу нових, недостатньо теоретично обґру-

18


нтованих і практично необхідних термінів, які лише ускладнюють розуміння основних тез та положень. Хаотичність термінології виникає унаслідок двох причин: розвитку самої науки (об’єктивна причина) та неправильної побудови і застосування термінів (суб’єктивна причина). Поширеною є думка про те, що однією з вад державно-правової науки є неусвідомлене вживання одних і тих же слів одними й тими ж ученими в різних значеннях, ігнорування досвіду своїх попередників. На необхідність систематичного впорядкування понятійнотермінологічного апарату юридичної науки неодноразово звертали увагу багато вченихюристів [2; 3]. Упорядкована термінологія передбачає, що терміни й визначення розглядаються в єдності один з одним. Упорядкована система термінів передбачає перегляд понять, які використовуються наукою, вона ніби підсумовує певний етап розвитку науки. Упорядкування юридичної термінології – тривалий і складний процес, що відбувається по етапах. Найважливіший з них – складання переліку термінологічних понять, до якого мають входити всі терміни – синоніми, антоніми, з їхніми розгалуженнями, зі вказівкою галузей їхнього застосування, з посиланнями на джерела. У переліку важливо розкрити етимологію термінів, їхнє походження та функціонування. Перелік дає можливість чітко виявити суперечності існуючої термінології, і є передумовою переходу до наступного важливого етапу – складання нормативного термінологічного словника. Це одне з першочергових завдань сучасної юридичної науки. Зрештою, правильність вибору того чи іншого терміна завжди перевіряється практикою подальшого розвитку юридичної науки в цілому. На сучасному етапі можна простежити 5 підходів до розв’язання проблем упорядкування української юридичної термінології: 1. Формальний. Головним для нього є кількісний показник – якнайскоріше видання словника. Поквапливість у термінологічній справі не приносить користі – це в кращому випадку. У гіршому – розхитує терміносистему, подає неправильні орієнтири для користувачів. 2. Етнографічний. Він ґрунтується на ідеї відродження національної термінології. Творці словників прагнуть повернути до сучасної української термінології майже всі терміни початку століття. 3. Консервативний. Його прихильники виступають за збереження української юридичної термінології у такому вигляді, якого вона набула за радянського часу. Це так званий принцип “реальної мови”. 4. Інтернаціональний. Для нього характерне введення до української юридичної термінології великої кількості запозичень із західноєвропейських мов, особливо з англійської. 5. Поміркований. Він передбачає упорядкування української юридичної термінології з урахуванням історичних, національних, політичних чинників і вироблення її оптимального варіанту [4, с. 65]. Висновки. Термінологія юридичної науки має багато проблемних моментів, потребує узгодження і вдосконаленої систематизації, адже знання категоріально-понятійного апарату лежить в основі вивчення будь-якої дисципліни. Але оптимістичними та позитивними аспектами розвитку юридичної термінології є те, що упродовж останніх десятиліть вона є об’єктом широкого зацікавлення науковців, які досліджують її в синхронному та діахронному аспектах з метою впорядкування та систематизації.

1. 2. 3.

Список використаних джерел Суперанская А. В. Общая терминология: вопросы теории. / А. В. Суперанская, Н. В. Подольская, Н. В. Васильева – М. : Наука, 1989. – 312 с. Головатий С. Правнича термінологія і державотворчий процес / С. Головатий, Ю. Зайцев, І. Усенко // Українське право. – 1995. – № 1. – С, 94. Лейчик В. М. Культура термина / В. М. Лейчик [Электронный ресурс] // Речевое общение (Теоретические и прикладные аспекты речевого общения). Специализи19


4.

рованный вестник. – Вып. 8–9 (16–17) – Красноярск : КрасГУ, 2006. – С. 163–167. – Режим доступа: www.library.krasu.ru/ft/ft/_articles/0113944.pdf. – Загл. с экрана. Пиголкин А. С. Юридическая терминология : понятие и классификация / А. С. Пиголкин, Г. Т. Чернобель // Язык закона.– 1990. – № 3. – С. 64–69.

УДК 343(091):340.13 В. В. Товста, студентка 1 курсу юридичного факультету ДВНЗ “Українська академія банківської справи Національного банку України”; науковий керівник – зав. кафедри державноправових дисциплін ДВНЗ “Українська академія банківської справи Національного банку України”, канд. іст. наук А. О. Ткаченко

НОРМИ КРИМІНАЛЬНОГО ПРАВА У ТРЕТЬОМУ СТАТУТІ ВЕЛИКОГО КНЯЗІВСТВА ЛИТОВСЬКОГО 1588 р. У статті досліджено норми кримінального права за Третім Литовським статутом, здійснено класифікацію злочинів та покарань, досліджено особливості структури норм. Ключові слова: Третій Литовський Статут, кримінальне право, злочини, покарання.

Постановка проблеми. Питання доцільності дослідження Третього Литовського статуту, зокрема норм кримінального права за даним зводом законів є актуальною проблемою, яка потребує детального дослідження. Необхідною передумовою здійснення такого дослідження є звернення до історичних витоків даного законодавчого акту, з’ясування його особливостей, проведення аналізу норм кримінального права та виявлення його специфічних рис у період Литовсько-Руської доби. Аналіз останніх досліджень і публікацій. До аналізу Третього Литовського статуту, а також норм кримінального права за даним законодавчим актом зверталися такі вчені як К. М. Лановенко, С. В. Кудін, К. Б. Марисюк, Я. Падох, О. В. Ященко, В. М. Пальченкова, О. В. Макаренко. Дослідники зверталися до аналізу Литовських Статутів в цілому, а також вивчали окремі випадки правопорушень, конкретні покарання за протиправні діяння, проте комплексному дослідженню було приділено недостатньо уваги. Мета наукової статті полягає у проведенні комплексного дослідження даного зводу законів, що включає в себе класифікацію видів злочинів та покарань, юридичний аналіз документу, перевірку на наявність структурних елементів норми та виявлення основних характеристик статуту, а також з’ясування значення зводу законів для розвитку правової техніки та законодавства на українських землях. Виклад основного матеріалу. Третій Литовський статут дає змістовну характеристику галузей права. Зокрема, простежується доволі чіткий перелік норм кримінального права. При цьому, очевидно, варто погодитися із думкою С. В. Кудіна, який стверджував, що вперше почали регулюватися саме кримінально-правові відносини, адже у нормах кримінального права найчіткіше віддзеркалюється ідеологія суспільства, взаємовідносини між особою, суспільством і державою [1, c. 195–201]. У досліджуваному нами документі законодавцем конкретно вказуються злочини та покарання. Нами встановлено, що Третій Литовський статут містить 109 злочинів. Протиправні діяння доцільно класифікувати за видами наступним чином: злочини проти держави; проти монарха; військові; проти релігії; проти родини; проти моралі, честі й гідності; проти особи; майнові злочини. Аналіз розпочнемо із тих, які прийнято кваліфікувати як злочини проти держави. До них належать зрада, щодо якої арт. 7 розділу І роз’яснює, зокрема, “якби хто-небудь з підданих наших утік з держави нашої до землі неприятельської зі злим умислом зради і на шкоду нам, господарю і державі, честь і горло втрачає” [2, c. 49]. Також виділяється такий вид злочину як стрілянина при дворі, у документі дане протиправне діяння ілюструє арт. 10: “жодний будь-якого стану будучи, не смів при дворі нашому господарському, коли де двором на20


шим мешкати будемо, як у палаці і дворі нашому, так і містом, озброєним і з жодною іншою зброєю ходити, особливо з рушницею, арбалетом і луком, і з жодною іншою вогнепальною зброєю, крім меча, палаша, шаблі, шпаги та іншої ручної зброї” [2, c. 52]. Злочином визнається також порушення указів господаря, посягання на посланця господаря, приведення ворога на територію Речі Посполитої, посягання на державну власність, фальшування монет. За Статутом передбачено такі види “фальшування”: підробка документів та печаток; внесення поправок до офіційних документів; підробка грошей та дорогоцінних металів. Слід також виділити групу злочинів, які кваліфікуються як злочини, пов’язані з образою маєстату. До них віднесемо: змова проти володаря його життя та здоров’я, намагання усунути Великого князя з престолу або зайняти його місце після смерті. За зневагу маєстату вважалась критика великокнязівських розпоряджень, невідповідна поведінка при дворі [3, c. 240]. До категорії військових злочинів віднесемо: втеча з поля битви, запізнення до війська без поважної причини, напад на будинки під час війни, напад під час військової служби одного військового на іншого, у результаті чого настала смерть або були заподіяні тілесні ушкодження. Артикул 21 з цього приводу говорить: “якби хто, будучи на службі нашій, чи то в обозі, чи то рухаючись до війська, на дорозі один на іншого навмисно або у сварці наїхав або напав на обоз або на стан кгвалтом і кого забив або поранив, а було б те на нього доведено, той життя втрачає” [2, c. 60]. Слід виділити групу протиправних діянь, спрямованих проти релігії. До таких належить віднести наступні: заборона поневолення християн жидами і татарами, найом жінкихристиянки до нехристиянських дітей у ролі мамки, підмова перейти до мусульманської або іудейської віри, проведення обрізання. Окрему групу становлять злочини проти родини: двоєженство, кровозмішення, викрадення жінки, побиття батьків, одруження без батьківської згоди; вбивство матір’ю своєї новонародженої дитини. Звернемося до характеристики протиправних діянь, спрямованих проти моралі, честі і гідності, зокрема, зґвалтування, звідництво, злочини, що становлять замахи на “святість” шлюбу. Карався кожний замах на честь і свободу шляхтича. Найтяжчим для шляхтича був закид щодо його позашлюбного походження, що жорстоко каралося законом. У документі говориться: “…якби хто де-небудь шляхтича як осілого, так і неосілого, звинуватив у злодійстві без поличного і без якоїсь слушної причини, як за позвою, так і без позви, людину добру, віри гідну і непідозрювану, тоді таке звинувачення поштивості того шляхтича і добрій славі його шкодити не має, але за таке звинувачення той скаржник повинен буде того шляхтича нав’язати, як за поранення, і там же, у замку або у дворі нашому, де те трапиться, має відсидіти дванадцять тижнів, якби той скаржник був сам шляхтич” (XIV арт. 10) [2, c. 321]. Позашлюбні зв’язки вважалися дуже небезпечними. Зґвалтування передбачало застосування до жінки фізичного насильства. Наявність опору жертви, її небажання вступати у статеві зносини з суб’єктом і вважалась необхідною умовою кваліфікації діяння. В іншому випадку злочинні дії набували ознак таких злочинів як проституція або позашлюбний зв’язок [1, c. 195–201]. Необхідно звернути увагу на злочини, які кваліфікуються як протиправні діяння проти особи. Так, вбивство поділялося на навмисне чи з необережності; тілесні ушкодження поділялися на навмисні, ненавмисні і випадкові; неспровоковані і внаслідок провокації. Вбивства, залежно від соціального статусу злочинця і жертви, поділялися на вбивство шляхтича нешляхтичем, вбивство шляхтича шляхтичем, вбивство простої людини простою, вбивство нешляхтича шляхтичем. До вбивств з обтяжуючими обставинами Статут відносив вбивства, скоєні з особливою жорстокістю [4, c. 248–254]. Серед усієї сукупності злочинів мали місце також і майнові, зокрема, пограбування, крадіжка, що, залежно від вартості вкраденого (більш чи менш 4 кіп грошей), поділялися на тяжкі й легкі: користування краденим, знищення чи пошкодження чужого майна, підпал. Зокрема, такий злочин як крадіжка ілюструє артикул 22 розділу ХІV: “Хто би з двору нашого 21


господарського що вкрав і те би коштувало менше двох кіп грошей, і йшлося би не про смертну кару, і за законом те на нього було б доведено або поличне було вилучено, такому мають вухо одне відрізати, а потім, якби що вкрав, хоча б та крадена річ і десяти грошей не коштувала, тоді вже смертю має бути скараний” [2, c. 342]. Третій Литовський статут містить розгалужену систему покарань. У процесі дослідження ми нарахували 38 видів покарань. Автори і розробники статуту уже повною мірою починають сприймати покарання як публічно-кримінальне і залякувальне відшкодування за завдане зло. Найпоширенішим видом покарань була смертна кара. Смертна кара поділялася на просту (відрубування голови, повішення) і кваліфіковану: посадження на палю, закопування живим у землю). До простих людей широко застосовувалися болісні й калічницькі покарання. Зокрема, розділ ХVІ, арт. 31 передбачає: “Для цього наказуємо воєводам, старостам і вряду міському, аби таких за виявленням явним ловили наказували і карали відрізанням носа, вух і губів і з міст виганяли” [2, c. 346]. Ув’язнення застосовувалось, здебільшого, як превентивний засіб (затримання злочинця до суду). Згодом воно застосовується як кримінальне покарання на незначні терміни від 3 тижнів до 1 року. Звинувачений мав просити публічне вибачення у того, кого назвав “незаконнонародженим”, а якщо відмовлявся, то суд застосовував до нього покарання у вигляді тюремного ув’язнення. Тюремне ув’язнення передбачалося за порушення порядку проживання так званих осілих і неосілих осіб. Вимагалося поручительство осілої людини за неосілого злочинця у випадку, коли він мав сплатити штраф, а якщо такої не було, то він повинен був сидіти в ув’язненні, доки штраф не буде сплачено [5]. Кожний із свідків міг давати показання як на користь обвинувачуваного, так і проти нього. Іншими словами, він міг визнавати досліджуване діяння злочинним, а міг і не визнавати його таким. Показання свідків тоді називалися “свядолом”. Свідками могли виступати як “свої”, так і сторонні (тобто іногородні) люди. Але кожний із них мав викликати довіру і не підозрюватися у вчиненні протиправних діянь [6, c. 135–139]. Важливим видом покарань була головщина – майновий штраф за “голову убитого”, що надходив родичам потерпілого. Головщина призначалась за дії того, хто вагітну жінку шляхетського стану збив або штовхнув конем і вбив (арт. 15), хто ножем чи іншим до бою не пристосованим знаряддям когось убив (арт. 16), хто вбив зрадливим потаємним способом (арт. 17) [7, c. 19–24]. Отже, за часів Литовських статутів відбулася суттєва переорієнтація мети кримінальних покарань, у зв’язку з чим роль майнових покарань, насамперед приватномайнових, суттєво знизилася. Проте стверджувати про їх занепад не доводиться, позаяк і надалі їм вдавалося зберегти своє доволі важливе значення в системі кримінальних покарань того часу. Провідні ідеї кримінального права наклали відбиток і на істотні зміни у понятті покарання (кара складається із комбінації відшкодувань та публічних покарань, з’являються нові види публічних кар – смертна кара, тюремне ув’язнення, “виволання”, виникають станові кари (тілесні покарання, позбавлення честі). У процесі дослідження ми звернули увагу на те, що для Третього Литовського статуту характерна специфічна термінологія. Зокрема, звернемо увагу на окремі слова. “Забитью” – “вбивство”, “учинил” – вчинив, “светками” – свідками, “обецуем” – обіцяємо, “ображення” – образа, злочин, “зрайца” – зрадник, “угадьку” – занепаду, “сведецетвом” – свідченням. Цікавим видається нам слово банiт – “особа, позбавлена прав і засуджена до вигнання”. Це слово виводиться з латинського bonitas – “справедливість”. У іменника банiт був синонім слов’янського походження – “виваланец”. Також, актикація (лат. acta – “протоколи, постанови”) – “запис документів в актові книги”, секвестр (лат. seguestro – “відділяю”) – “обмеження особистих немайнових прав людини” [8]. Від самого початку не було поняття злочину, існували “образи” чи “обіди”. Згодом розуміння злочину змістилось у сферу порушень норми права. Відтак з’явилися терміни “злодійство”, “ґвалт”, “бой”, “грабіж”. 22


Проведено юридичний аналіз статуту, зокрема досліджено юридичну техніку документу та особливості норм. Норми кримінального права, безперечно, виступають у якості імперативних, адже кримінальне право дає точний, конкретний, лаконічний перелік норм, які не підлягають спростуванню, заміні та не передбачають іншого варіанту поведінки, окрім встановленого законом. У даному випадку норми будуть розглядатися як охоронні, адже вони охороняють правомірні суспільні відносини, попереджають суб’єктів права про обов’язок утримуватися від певної дії або бездіяльності. Норми кримінального права за статутом розглядаються як абсолютно визначені, адже вони з вичерпною конкретністю і повнотою встановлюють умови своєї дії, права і обов’язки адресатів та наслідки їх порушення. Таке врегулювання не залишає особі, яка застосовує подібну норму, можливостей для розсуду. Характерною особливістю норм кримінального права є те, що вони містять лише диспозицію та санкцію. Це пояснюється тим, що норми кримінального права передбачають формування певного чітко окресленого правопорушення та відповідні санкції за вчинення протиправних дій. Вони не формулюють конкретних умов, за яких підлягають застосування. Тому, якщо аналізувати норми кримінального права за Третім Литовським статутом, слід зробити висновок, що у структурі кримінальних норм наявні лише два елемента: диспозиція та санкція. Зокрема, звернемося до самого змісту документу. Диспозиція: “…хто листи або печатки наші підробляв або на кшталт руки нашої, також канцлера, підканцлера і писарів наших двірних, земських, гродських і підкоморських цієї держави, або хто би також печатки наші і врядів наших собі вирізав і у себе їх ховав і їх вживав”, санкція: “такий згідно з законом, за наявності слушних доказів, нічим іншим, тільки на смерть вогнем покараний бути має” [2, c. 66]. Але Литовський статут містить певні винятки, які простежуються у наявності, в окремих випадках, такого структурного елемента, як гіпотеза: “Теж, якби хто багато за мало просив” і відповідно диспозиція: “…а те на нього слушно було б доведено і знайдено, що взяв більше такий ту вислугу свою, від нас отриману, всю втрачає” [2, c. 58]. У даному випадку, на наш погляд, відсутня санкція. Висновки. Третій Литовський статут був важливим джерелом права на українських землях, що забезпечував спадкоємність і наступність багатьох норм та інститутів українського права, сформованих у Київській Русі та Галицько-Волинській державі. Третій Литовський статут дійсно є одним із найновіших та ретельно розроблених юридичних документів у Європі. Кримінальне право за Третім Литовським статутом слід охарактеризувати як достатньо розвинену галузь права. Законодавець чітко встановлює конкретні злочини та відповідні покарання за вчинення протиправних дій. Норми вирізняються достатньо високим, як для того часу, рівнем юридичної техніки: в них подано визначення багатьох правових термінів, які стали підґрунтям для подальшого розвитку правової лексики. Тому Третій Литовський статут – важливе джерело права, яке слугує колосальним досвідом та основою для формування та розвитку сучасного кримінального права.

1.

2.

3.

4.

Список використаних джерел Кудін С. В. Основні напрями дослідження кримінального права у працях Я. Падоха / С. В. Кудін // Науковий вісник Національного університету ДПС України (економіка, право). – 2010. – № 1 (48). – С. 195–201. Статути Великого князівства Литовського : у 3 т. – Том 3. Статут Великого князівства Литовського 1588 року : у 2 кн. – Кн. 2 / за ред. С. В. Ківалова, П. П. Музиченка, А. Панькова. – Одеса : Юридична література, 2004. – 568 с. Історія держави і права України. Ч.1 : підруч. для юрид. вищих навч. фак. і закладів / А. Й. Рогожин, В. Д. Гончаренко, М. М. Страхов та ін. ; за ред. А. Й. Рогожина. – Харків : Основа, 1996. – 448 с. Лановенко К. Є. Історичний досвід використання оціночних понять у кримінальному законодавстві України / К. Лановенко // Митна справа. – 2011. – № 1 (73). – С. 248–254. 23


5.

6.

7. 8.

Пальченкова В. М. Еволюція тюремного ув’язнення в трьох редакціях литовських статутів [Електронний ресурс] / Пальченкова В. М. // Держава та регіони. Серія “Право”. – 2011. – № 2. – С. 17–23. – Режим доступу: http://www.nbuv.gov.ua/portal/Soc_Gum/Dtr_pravo/2011_2/files/LA211_04.pdf. – Назва з екрану. Ященко О. Розвиток інституту співучасті в деяких “державних злочинах” у період від “Руської Правди” до Литовських статутів / Ященко О. // Підприємництво, господарство і право. – 2011. – № 9. – С. 135–139. Марисюк К. Б. Головщина як вид майнових покарань за литовськими статутами 1529, 1566, 1588 рр. / К. Б. Марисюк // Проблеми правознавства та правоохоронної діяльності. – 2009. – № 4. – С. 19–24. Мусорин А. Ю. Латинизмы в юридической терминологии Статута Великого княжества Литовского 1588 года [Электронный ресурс] / А. Ю. Мусорин // Менеджмент, право и культура. – Новосибирск, 1997. – С. 43–46. – Режим доступа: http://www.philology.ru/linguistics3/musorin-97.htm. – Загл. с экрана.

24


РОЗДІЛ 2 КОНСТИТУЦІЙНЕ ТА АДМІНІСТРАТИВНЕ ПРАВО УДК 323 (477) О. А. Бойко, студентка 3 курсу денної форми навчання юридичного факультету ДВНЗ “Українська академія банківської справи Національного банку України”; науковий керівник – доц. кафедри державно-правових дисциплін ДВНЗ “Українська академія банківської справи Національного банку України”, канд. політ. наук О. В. Стогова

ОЗНАКИ НЕОПАТРИМОНІАЛЬНОЇ ПОЛІТИЧНОЇ СИСТЕМИ В СУЧАСНІЙ УКРАЇНІ Стаття присвячена виявленню ознак неопатримоніальної політичної системи у сучасній Україні. Досліджується неопатримоніалізм як явище, здійснюється характеристика його зародження, розглядаються основні теоретичні підходи щодо визначення даного поняття, з’ясовується його сутність шляхом детального аналізу притаманних йому ознак, розглядається концепція неопатримоніальної держави та її втілення в реаліях сучасної України. Ключові слова: політичний режим, патримоніалізм, неопатримоніалізм, концепція неопатримоніальної держави, гібридний режим.

Постановка проблеми. Конституція України у ст. 1 проголосила нашу державу демократичною. Ця норма має основоположне значення для визначення концептуальних засад становлення і розвитку української державності. Проте чи відповідає вона дійсності? Чи можемо ми на сьогоднішній день із впевненістю говорити про існування демократії в Україні? Нажаль пострадянські трансформації 1990-х років минулого століття наочно продемонстрували, що падіння комуністичного режиму і наступні політичні перетворення не обов’язково ведуть до встановлення тих чи інших форм демократичного устрою. Спочатку розбудова України відбувалася в національно-демократичній ейфорії, а згодом – у рамках “авторитарної модернізації”. У свою чергу, це призвело до встановлення у нашій державі неопатримоніального політичного режиму, своєрідної “імітаційної демократії”. Аналіз останніх досліджень і публікацій та виділення невирішених частин проблеми. Дослідженням концепції неопатримоніалізму в більшій мірі займалися зарубіжні вчені, серед яких: М. Вебер, Ш. Ейзенштадт, Г. Рот, Ж.-Ф. Медмар та інші. Проте, незважаючи на поширеність концепту неопатримоніалізму у світовій політології, у пострадянських політичних дослідженнях його систематичне використання лише починається. Фактично у вітчизняних наукових розвідках і досі немає теоретичної розробки згаданого поняття, якщо не враховувати фундаментального дослідження професора О. А. Фісуна [1], а окремі звернення до нього інших науковців є переважно фрагментарними й несистемними. Виходячи з цього, метою даної статті, є дослідження неопатримоніалізму як явища, визначення його характерних рис в сучасній Україні. Виклад основного матеріалу. Дослідження будь-якого явища неможливе без з’ясування його змісту, до якого входять найсуттєвіші ознаки. Не є тут виключенням і поняття неопатримоніалізму. Та перш ніж дати йому визначення, потрібно спочатку дослідити таку категорію як “патримоніалізм”. Узагалі поняття “патримоніалізм” походить від слова patrimonium, яке вперше зустрічається в римському праві й означає спадкоємне, родове майно. Німецькі історики та правники XIX століття, що вивчали добу раннього середньовіччя, розглядали патримоніалізм як 25


форму беззастережного володіння й керування державою як своєю приватною власністю на взірець розпорядження землевласником своєю вотчиною [2]. Комплексну розробку даного поняття вперше здійснив М. Вебер у своїй праці “Господарство і суспільство” [3]. За його визначенням, “патримоніальне, а особливо становопатримоніальне панування, у своєму чистому вигляді, розглядає всі владні повноваження та відповідні економічні права як приватно привласнені економічні можливості”. Тобто політичне управління розглядається володарем як виключно персональне підприємство, а політичні повноваження існують як частина його особистої власності, що може приносити постійний прибуток у вигляді податків і данини. Отже, як ми бачимо, специфічною особливістю патримоніалізму є насамперед апропріація (привласнення) сфери управління офіційними носіями політичної влади, а також відсутність розмежування між публічно-політичною й приватною сферами соціуму. Внаслідок цього держава управляється як приватне володіння правлячих груп, які приватизують різні суспільні функції й державні інститути. Переходячи до розгляду поняття неопатримоніалізму, слід зазначити, що виникнення цього явища пов’язане з процесом політичної модернізації постколоніальних суспільств, а саме із загостренням кризи політики національно-державного будівництва. Це виражається насамперед у неможливості реальної інтеграції й функціонування політії на основі демократичних механізмів конкурентного політичного процесу та формально встановлених раціонально-бюрократичних правил політичної гри. Тобто, неопатримоніалізм стає продуктом суперечливої комбінації бюрократичних і патримоніальних норм: коли функціонування публічно-владної сфери здійснюється за логікою патримоніальних відносин, а її легітимація і формальний порядок створення – за логікою відносин раціонально-легальних [2]. Це проявляється в тому, що офіційні особи, які займають позиції в бюрократичних організаціях, мають формально встановлені повноваження, однак здійснюють їх, наскільки це можливо, не у вигляді державної служби, а скоріше як реалізацію прав на приватну власність. Взаємини водночас будуються за патримоніальною моделлю пана й васала, а не за моделлю раціональнолегальних відносин між начальником і підлеглим. Натомість поведінка скоріше орієнтована на демонстрацію персонального статусу чиновника, ніж на виконання суспільних функцій [4, с. 63]. Таким чином, неопатримоніалізм можна розглядати як сучасний варіант патримоніалізму – форму організації, у якій відносини патримоніального типу пронизують політикоадміністративну систему, що формально будується на раціонально-легальних відносинах. Це своєрідний симбіоз деяких елементів традиційного суспільства і сучасної держави. Внаслідок цього неопатримоніальним режимам притаманна невідповідність між “зовнішнім фасадом” сучасної держави і внутрішньою логікою її функціонування. Тобто не дивлячись на те, що існує конституція, писане право, система виборів та інші демократичні інститути, все одно їх функціонування є цілком патримоніальним. Отже, можна виділити такі основні принципи функціонування неопатримоніальної системи: 1) політичний центр відділений і незалежний від периферії. Він концентрує політичні, економічні та символічні ресурси влади і водночас закриває доступ до цих ресурсів для всіх інших груп і можливість контролю над ними; 2) державою керують як приватною власністю (патримоніумом) правлячі групи – носії державної влади. Вони “приватизують” громадські функції та інститути, перетворюючи їх на джерела власних приватних прибутків; 3) розвиненість клієнталізму, або патронажних відносин, що проявляються у поширенні етнічних, регіональних, сімейно-родинних та подібних зв’язків на політичну сферу, зокрема розподіл посад, міністерських портфелів, пільг тощо здійснюється саме за цими критеріями [5, с. 11–12]. Виходячи з цього, концепцію неопатримоніальної держави можна охарактеризувати наступним чином. 26


Лідер, який не має легітимності, використовує матеріальні заохочення та силу, щоб втримати владу. Сила використовується для придушення опозиційної активності, проте самотужки правитель не втримає владу і для створення кола лояльних йому осіб він роздає бонуси, які закріплюють систему “клієнт – патрон”. Відданість витікає з контролю над каналом розподілу матеріальних благ. Чим більше благ надається лояльним лідеру людям, тим більшою стає їх залежність. Під благом також розуміються керівні посади, які лідер роздає своїм людям. В результаті цього він задовольняє інтереси своїх людей та отримує абсолютний контроль над державним апаратом. Водночас у неопатримоніальній державі постійно виникають протиріччя між системою “патрон – клієнт” і кваліфікованими працівниками. Формально існує змагання за посади, проте пріоритет надається лояльним лідеру людям. Це призводить до зниження ефективності управлінського апарату, адже зазвичай ключові посади отримують люди, не підготовлені до них. Тому в результаті неформальних зв’язків бюрократичний апарат не працює так, як повинен, адже відсутні системи промоції та підзвітності членів неопатримоніальної мережі. Посадові особи відокремлюються від засобів здійснення влади (рішення приймаються та виконуються не згідно з прописаними нормами, а згідно з волею лідера), в результаті чого державний апарат стає фікцією. Національне багатство стає джерелом ресурсів правителя. Оплачувати “послуги” членів мережі з власної кишені стає неможливо, і правитель, маючи безпосередній доступ до державної скарбниці, роздає матеріальні блага для посилення своєї мережі. Прибічники лідера знаходяться в привілейованому стані, в той час як опозиція піддається дискримінації. В результаті відбувається розшарування суспільства [6]. Виходячи з вищеназваних ознак неопатримоніалізму, можна простежити певні відповідності в українській політичній системі: 1. Основним суб’єктом політичного процесу в Україні є держава, що існує не поряд із суспільством, а над ним. Для України характерна персоналізація влади, коли для політичної самоідентифікації мас головним є не політичні програми, а особистість політичного лідера. 2. Наявні неефективні політичні інститути, адже бюрократичний апарат співіснує з більш потужними патримоніальними відносинами. Без зв’язків чи ресурсів важко здобути керівну посаду. Характерним є розкрадання державного бюджету, асигнування в ті галузі, що належать членам мережі. Вивід коштів за кордон через офшорні зони, тіньова економіка (близько 40 %) – все це є результатами слабких формальних інститутів та неформальних відносин членів мережі [6]. 3. Прихід до влади президента означає асиміляцію його команди в державному апараті. 4. Високий рівень корупції, що нині є одним із найважливіших каналів досягнення політичних та інших цілей. 5. У політичній грі переважають ті партії, організації, що підтримують уряд. Так, в Україні нараховується більше двохсот політичних партій, проте лише 6–7 партій мають реальний вплив на політичне життя. Характерною особливістю є відсутність ідеології в більшості партій та схожість програмних документів. Це свідчить про те, що популістичні лозунги досі широко використовуються в пропаганді. 6. Перехід до правлячої партії надає доступ до мережі і забезпечує ресурсами. Зокрема, яскравим прикладом є приєднання до правлячої партії “Сильної України” Сергія Тігіпка, якого на президентських виборах підтримували широкі верстви підприємців та молодих людей. Отже “продаж” електорату практикується в Україні на національному рівні, тому ні про яку репрезентацію інтересів громадян не йде мова. Висновки. У підсумку доводиться констатувати, що політичній системі сучасної України притаманна значна кількість ознак неопатримоніалізму. При цьому сучасний український політичний режим можна розглядати як гібридний, як одну з модифікацій неопатримоніального політичного режиму. У формально-юридичному вимірі йому притаманні певні ознаки демократії. Зокрема, на демократичних засадах сформовані вищі органи державної влади, здійснюється розмежування повноважень законодавчої, виконавчої і судової влади, 27


виробляються і законодавчо закріплюються механізми їх взаємного контролю, стримувань і противаг. Але зміст функціонування політичного режиму продовжує зберігати міцні патримоніальні риси, такі як персоналізація політики, домінування патронажно-клієнталістських зв’язків у політичних процесах, пріоритет держави над суспільством, безконтрольне панування бюрократії, корупція тощо.

1.

2.

3. 4.

5.

6.

Список використаної літератури Фисун А. А. Демократия и неопатримониализм в современных теориях политического развития : дис. ... д-ра полит. наук : 23.00.01 / Фисун Александр Анатольевич ; Харьк. нац. ун-т им. В. Н. Каразина. – Харьков, 2009. – 431 с. Фісун О. Неопатримоніалізм проти демократії в Україні [Електронний ресурс] / О.Фісун // Віче. – 2008. – № 17. – Режим доступу: http://www.viche.info/journal/1094/. – Назва з екрану. Вебер М. Хозяйство и общество / М. Вебер / [пер. с нем. под. научн. ред. Л. Г. Ионина]. – М. : ГУ ВШЭ, 2010 – 267 с. Мозоль М. Л. Клієнтелістські мережі в період президентства В. Ющенка / М. Л. Мозоль // Наукові записки. Серія “Політичні науки”. Перспективи та загрози демократії у постпомаранчевий період в Україні. – Острог : НаУОА, 2010. – Вип. 4. – С. 61–68. Фисун А. А. Постсоветские неопатримониальные режимы: генезис, особенности, типологія / А. А. Фисун // Отечественные записки. – 2007. – Т. 39. – № 6. – С. 8– 28. Неопатримоніалізм в теорії та повсякденні [Електронний ресурс] // POLITICAL OUTLOOK [сайт]. – Режим доступу: http://politicaloutlook.pp.ua/неопатримоніалізм-теорія-яка-стала-п/#respond. – Назва з екрану.

УДК 342.9:341.6 А. С. Галкин, студент 5 курса Юридического факультета Муромского института (филиала) Владимирского Государственного Университета им. А. Н. и Н. Г. Столетовых; научный руководитель – доц. кафедры ГиМПД, канд. юрид. наук Н. Н. Телешина

ПРОБЛЕМЫ НОРМАТИВНО-ПРАВОВОГО РЕГУЛИРОВАНИЯ ДЕЯТЕЛЬНОСТИ МИРОВЫХ СУДЕЙ ПО РАССМОТРЕНИЮ ДЕЛ ОБ АДМИНИСТРАТИВНЫХ ПРАВОНАРУШЕНИЯХ Сообщение посвящено анализу состояния нормативно-правового регулирования деятельности мировых судей по рассмотрению дел об административных правонарушениях в Российской Федерации. Ключевые слова: административное судопроизводство, мировой судья, административное правонарушение.

Вопрос о нормативном регулировании процесса по рассмотрению дел об административных правонарушениях мировыми судьями, как и в целом вопрос о нормативных источниках российского административного процессуального права, является проблемным. Конституция Российской Федерации в ст. 118 определяет, что судебная власть в Российской Федерации осуществляется посредством конституционного, гражданского, административного и уголовного судопроизводства. Выделение административного судопроизводства, как отдельного вида судебной деятельности, предполагает и наличие системы специализированных судов по рассмотрению дел об административных правонарушениях (или, хотя бы, систематического упорядочивания деятельности уже существующих в Российской Федерации судов по рассмотрению таких дел). Это, в свою очередь, требует создания единой нормативной базы, регламентирующей все аспекты административного процесса в его юрисдикционном понимании. 28


Такой правовой базы в законодательстве Российской Федерации на сегодняшний день нет, что оценивается рядом отечественных административистов как существенный пробел в законодательном регулировании. В частности, председатель Верховного Суда Российской Федерации В. Лебедев полагает, что отсутствие законов об административном судопроизводстве негативно сказывается на развитии правовых институтов страны и уровне защиты конституционных прав и свобод [1]. Следует отметить, что попытки создать подобный закон (или ввести соответствующие нормы в акты о судебной власти в Российской Федерации) предпринимались неоднократно. Впервые они были предприняты в ходе работы над Федерального закона “О судебной системе Российской Федерации”. В 1994 году в плане законодательной работы Государственной думы значился проект Федерального закона “Об административной юстиции”, но работа над ним была приостановлена [2]. В 2000 году по инициативе Верховного Суда Российской Федерации в Государственную Думу Российской Федерации был внесен законопроект Федеральный конституционный закон “О федеральных административных судах в Российской Федерации”. Государственная Дума одобрила законопроект в первом чтении, но дальнейшее его рассмотрение не было проведено [1]. В 2004 году, опять же по инициативе Верховного Суда Российской Федерации, в Государственную Думу были внесены проект Кодекса об административном судопроизводстве. Основанный на изучении правового опыта Германии, он предполагал выстраивание цельной системы рассмотрения дел об административных правонарушениях. Низшим звеном этой системы должны были стать мировые судьи. Затем следовали специализированные межрайонные и окружные суды. Увенчивала схему Судебная коллегия по административным делам Верховного Суда Российской Федерации. В части особенностей процесса предполагалось установить возможность признания требований до начала судебного разбирательства (примирительная процедура), упрощения порядка рассмотрения дела с учетом специфики административного судопроизводства [2]. Разрабатывались модели системы административной юстиции и в рамках проектов Российского административно-процессуального кодекса [3]. Однако ни один из этих проектов не был принят в качестве закона. Поэтому на настоящий момент единственным специальным актом, регулирующим процедуру рассмотрения дел об административных правонарушениях мировыми судьями, остается процессуальная часть КоАП (разделы 5–8). Она дополняется общими нормами Конституции (принципы судопроизводства), Федерального закона “О судебной системе Российской Федерации”, Федерального закона “О мировых судьях Российской Федерации”, Гражданского процессуального кодекса Российской Федерации. Таким образом, рассмотрев вопрос об основах правового регулирования деятельности мировых судей по рассмотрению дел об административных правонарушениях, можно сделать вывод о том, что в настоящее время эта область административно-процессуального права урегулирована не на должном уровне. Для устранения данного недостатка необходимо принятие специального нормативно-правового акта (в форме Федерального закона, Федерального конституционного закона или кодекса), в котором были бы установлены нормы, касающиеся адмиистративно-юрисдикционного процесса в целом, и деятельности мировых судей по рассмотрению административных правонарушений, в частности.

1.

2.

Список использованных источников Лебедев В. В России необходимо принять Кодекс административного производства [Электронный ресурс] / В. Лебедев // СПС Гарант [сайт]. – Режим доступа: http://www.garant.ru/news/357474/. – Загл. с экрана. Маслеников М. Я. Концепция российского административно-процессуального кодекса [Электронный ресурс] / М. Я. Масленников // Региональное зконодательство [сайт]. – Режим доступа: http://www.recoveryfiles.ru/laws.php?ds=3154. – Загл. с экрана. 29


3.

Мишина Е. На власть найдется управа. Административный суд защитит гражданина от ошибок и произвола чиновников [Электронный ресурс] / Е. Мишина // Политический журнал. – № 2 (198) от 08 ноября 2010. – Режим доступа: http://www.politjournal.ru/index.php?action=Articles&dirid=48&tek=501. – Загл. с экрана.

УДК 329 (477) В .Є. Козирка, студент 3 курсу денної форми навчання юридичного факультету ДВНЗ “Українська академія банківської справи Національного банку України”, C. О. Кононихін, студент 3 курсу денної форми навчання юридичного факультету ДВНЗ “Українська академія банківської справи Національного банку України”; науковий керівник – доц. кафедри державно-правових дисциплін ДВНЗ “Українська академія банківської справи Національного банку України”, канд. політ. наук О. В. Стогова

ЕВОЛЮЦІЯ І ПЕРСПЕКТИВИ РОЗВИТКУ ПАРТІЙНОЇ СИСТЕМИ УКРАЇНИ Розглядається проблема еволюції партійної системи України після здобуття незалежності і до сьогодення. Аналізуються системи атомізованого, поляризованого, поміркованого плюралізму, що змінювали одна одну протягом історичного розвитку партійної системи України. Досліджується вплив змін виборчого законодавства на формування партійної системи. Зроблена спроба прогнозування розвитку партійної системи України на найближче майбутнє. Ключові слова: партійна система, виборча система, багатопартійність, парламентські вибори, еволюція партійної системи, двопартійна система.

Постановка проблеми. Багатопартійність є однією з ознак демократичного суспільного устрою. Природно, що рух до демократії в Україні, започаткований ще до проголошення її незалежності, ознаменувався саме становленням політичних партій, які виникали переважно на основі громадських рухів та організацій. За цей час політичні партії пройшли складний шлях розвитку від окремих структур до складових партійної системи. Одночасно формувалася соціальна база політичних партій, налагоджувалися відносини між ними, партії набували досвіду як політичного представництва інтересів суспільних груп, так і політичної боротьби. Напередодні парламентських виборів 2012 року, які відбудуться 28 жовтня, спостерігається пожвавлення політичної боротьби. Це призводить до активізації політичних партій, які вступають у діалог між собою задля об’єднання в єдину політичну силу, що може представити себе на політичній арені з метою здобуття найбільшої кількості представницьких мандатів в Верховній Раді України. Саме тому доцільно аналізувати еволюцію партійної системи і здійснити спробу прогнозування її подальшого розвитку. Поняття партійної системи вживається в двох значеннях. Відповідно до першого визначення партійна система – це система відносин суперництва та співробітництва між існуючими у конкретному суспільстві легальними політичними партіями. В іншому значенні під поняттям партійної системи розуміється частина (підсистема) політичної системи, яка є певною єдністю існуючих у суспільстві політичних інститутів, політичних норм, політичної свідомості (ідеології та психології), політичних відносин (режиму функціонування, зв’язків політичних інститутів між собою та з зовнішнім середовищем політичної системи), а у вузькому, суто інституційному розумінні – систему політичних інститутів, що беруть участь у здійсненні політичної влади [1, с. 233]. Еволюція партійної системи незалежної України відбувалася в три етапи: – Партійна система атомізованого плюралізму (1991–1997); – Партійна система поляризованого плюралізму (1998–2005); – Партійна система поміркованого плюралізму (2006–…).

30


Атомізована партійна система характеризується наявністю багатьох маловпливових і нечисленних партій. Така система діє, переважно, в суспільствах, що здійснюють перехід до демократії. Уряд, як правило, формується на пропорційній основі [2, с. 132]. Фундаментом для формування партійної системи України став Народний Рух України, якому вдалося об’єднати людей найрізноманітніших політичних поглядів – від комуністів-реформаторів до членів Української Гельсінської Спілки. Разом із тим, з початку створення Руху в ньому існували різні політичні напрями, об’єднані ідеєю національного відродження та антикомунізму, що закладало підвалини для створення нових партій на базі Руху. Після досягнення незалежності як основної мети існування Народного Руху, з нього почали виділятися нові політичні сили, які не мали помітної соціальної бази для ведення політичної діяльності, такі як: Демократична Партія України (лідер: Юрій Бадзьо) та Українська Республіканська Партія (лідер: Левко Лук’яненко), з якої в свою чергу виділилась Українська консервативна республіканська партія. Сприяли формуванню системи атомізованого плюралізму парламентські вибори 1994 року, коли жодна з обраних до парламенту політичних партій не отримала значної кількості місць в зв’язку з чим не було досягнуто політичної стабільності. Також слід зазначити, що станом на 1997 рік в Україні офіційно існувало вже 46 політичних партій. Партійна система поляризованого плюралізму характеризується: політичною боротьбою за владу між шістьма і більше партіями, які утворюють блоки або коаліції на час ведення передвиборчої кампанії, а також наявністю антисистемних партій, двосторонньої опозиції зліва і справа, станом перманентного конфлікту між опозицією зліва і справа, сильним ідеологічним розмежуванням між ними [3]. Перехід до поляризованої партійної системи в Україні відбувся внаслідок парламентських виборів 1998 року. Причинами консолідації політичних сил були: встановлення 4 % бар’єру для пропорційної виборчої системи та збільшення розміру одномандатних округів і запровадження голосування за партійними списками для мажоритарної. Представниками лівої опозиції були Комуністична Партія України, Соціалістична Партія України і Селянська партія частково. Права опозиція була представлена великою кількістю дрібних націоналістичних партій (Українська Національна Асамблея, УРП, УКРП, Партія захисників вітчизни, Соціал-Національна Партія України), які не виявляли спроб об’єднатися в єдиний блок. Ядром поляризованої системи був інертний центр представлений провладною номенклатурою партій НДП, Аграрною Партією України і партією “Громада” на чолі з Павлом Лазаренком, які зосередили виконавчу владу в своїх руках. А вже напередодні парламентських виборів 2002 року в Україні , які проводились за змішаною пропорційно-мажоритарною системою нараховувалось більше 150 офіційно зареєстрованих політичних партій. Реалії парламентських виборів 2002 року характеризувалися значною консолідацією політичних сил і утворенням низки блоків, до складу яких входило від 4 до 10 партій. Головними блоками у боротьбі за владу в 2002 році були: виборчий блок “Наша Україна”, виборчий блок “За Єдину Україну!”, виборчий блок “Блок Юлії Тимошенко”, виборчий блок “Єдність”, виборчий блок “Команда Озимого Покоління”. За результатами виборів сформувалася міцна опозиція, представлена блоком “Наша Україна”, яка здобула найбільшу кількість голосів за виборчими списками, але в цілому більшість місць отримав провладний блок “За Єдину Україну!”, який отримав велику кількість мандатів за мажоритарною системою. Як наслідок основні суб’єкти політичної боротьби істотно зміцнилися і отримали твердий електорат, що призвело до поляризації відносин між двома політичними угрупованнями. 2002 рік можна вважати піком розвитку партійної системи поляризованого плюралізму. Партійна система поміркованого плюралізму. Партійна система поміркованого плюралізму характеризується існуванням трьох-п’яти партій, жодна з яких не переважає і не може самостійно утворити коаліцію, а тому партії змушені йти на досягнення компромісу щодо формування уряду згідно з кількістю виборених мандатів. Ця система характеризується відсутністю антисистемних партій і двосторонньої опозиції, орієнтованістю на участь в уряді, в коаліційних кабінетах та незначною ідеологічною різницею між партіями [3]. 31


Внаслідок проведення парламентських виборів 2006 року, до влади прийшли п’ять політичних блоків та партій: Партія Регіонів України, Блок Юлії Тимошенко, Народний союз “Наша Україна”, Соціалістична Партія України, Комуністична Партія України. Через недосягнення компромісу в питанні формування уряду, а також через низку інших причин Верховна Рада була достроково розпущена Президентом В. А. Ющенко. 30 вересня 2007 року були проведені позачергові парламентські вибори. В результаті цих виборів остаточно сформувалася п’ятірка політичних лідерів, у вигляді ПР, БЮТ, НСНУ, КПУ і Блоку Литвина, чим завершилось формування партійної системи поміркованого плюралізму. Жодна з партій та блоків, що отримали мандати, не змогли самостійно утворити більшість в парламенті. Поляризована опозиція зразка 1998 року була відсутня. Характеризуючи ідеології сучасних політичних сил, представлених в парламенті, слід відмітити, що жодна з них не відрізняється кардинально від іншої. Перспективи розвитку партійної системи України на найближче майбутнє. На нашу думку наступним етапом розвитку партійної системи України буде перехід до двоблоковості, з подальшою трансформацією в двопартійність. Двопартійна система характеризується визначальною роллю у політичному житті двох основних партії, що чергуються при владі. При цьому кількість діючих у країні партій може бути різною, проте жодна з них, крім двох найвпливовіших, не має реальних шансів стати правлячою. Для двопартійної системи характерні відносна рівновага двох партій, які змагаються у боротьбі за владу, і значне відставання інших партій, а також наявність сильної опозиції з боку тієї партії, що зазнала поразки на виборах. Це одна з найбільш стабільних та ефективних партійних систем, якій не загрожують коаліційні кризи [1, с. 236]. Враховуючи динаміку сучасних політичних процесів, результати президентських виборів 2010 року і місцевих виборів 2011 року, появу на політичній арені нових гравців, а також проведення низки кримінальних процесів проти членів колишнього Кабінету Міністрів, можна зробити висновки про можливість консолідації опозиційних сил. Так, “Фронт Змін” і “БЮТ-Батьківщина” прийняли рішення про формування єдиного списку кандидатів у депутати як на мажоритарних округах, так і за партійними списками. Аналогічні процеси відбуваються в провладному блоці, де навколо Партії Регіонів об’єднуються партії “Сильна Україна” і “Блок Литвина”. Дані процеси можуть призвести до формування двоблокової системи, яка в майбутньому може трансформуватись в двопартійну. Відповідно до сучасного виборчого законодавства України встановлена змішана виборча система, за якою 225 депутатів парламенту обираються за пропорційною системою за єдиним загальнодержавним виборчим округом, а ще 225 за мажоритарною системою відносної більшості в одномандатних округах. На результати майбутніх виборів, на нашу думку, впливатимуть формування виборчих округів та регіональні особливості. За даними досліджень Центра Разумкова на березень 2012 року Партія Регіонів, Сильна Україна і Блок Литвина мають переважну більшість голосів виборців в східних та південних регіонах України, де вони отримує близько 36 % голосів у сукупності. А об’єднана опозиція в складі партії Батьківщина і Фронту Змін мають найбільшу підтримку в центральних та західних областях і в сумі можуть розраховувати приблизно на 40 % голосів виборців [4]. Як бачимо, в Україні складаються умови для формування двоблокової системи, з чітким розподіленням опозиції і влади, яка в майбутньому має перспективи перетворення в двопартійну систему. На користь такого варіанту розвитку подій свідчить наступне. По-перше, умовою для формування двопартійної системи є підвищення прохідного бар’єру до 5 %, що унеможливлює прохід до парламенту низки дрібних політичних сил. По-друге, за першим законом М. Дюверже, вибори, що проходять за мажоритарною системою відносної більшості в один тур можуть спровокувати появу двопартійності [5, с. 85]. І, по-третє, запровадження змішаної виборчої системи зменшує партійну фрагментарність, що підвереджує нашу тезу щодо поступового формування двопартійної системи в Україні. Висновки. Аналізуючи розвиток партійної системи України, можна стверджувати, що вона пройшла три етапи: партійна система атомізованого плюралізму (1991–1997), партійна система поляризованого плюралізму (1998–2005), партійна система поміркованого плюралі32


зму (2006–…). Парламентські вибори 2012 року можуть призвести до нового етапу еволюції партійної системи України, а саме до двоблокової системи.

1. 2. 3.

4.

5.

Список використаних джерел Шляхтун П. П. Політологія (теорія та історія політичної науки) / П. П. Шляхтун – К. : Генеза, 2001. – 406 с. Шведа Ю. С. Партійна системи незалежної України: етапи трансформації / В. Ю. Шведа // Львів : ЦПД ЛНУ ім. І. Франка, 2001. – 132 с. Ануфриев Л. А. Партийная система Украины: особенности развития України [Электронный ресурс] / Л. А. Ануфриев // Вiсник Одеського нацiонального унiверситету. – 2008. – Том 13.– Вип.5: Соціологія і полтиіні науки – С. 569–577. – Режим доступу: http://dspace.onu.edu.ua:8080/handle/123456789/1635. – Загл. с экрана. Соціологічне опитування: Підтримка партій [Електронний ресурс] // Центр Разумкова [сайт]. – Режим доступу: http://razumkov.org.ua/ukr/pidtrymka_partij.php. – Назва з екрану. Норрис П. Электоральное реформирование и фрагментированная многопартийность: механические и психологические эффекты избирательных систем и их влияние на развитие партийной системы / П. Норрис // Ойкумена. Альманах сравнительных исследований политических институтов, социально-экономических систем и цивилизаций. – 2005. – № 3. – С. 71–105.

УДК 343.35(470+430) А. В. Сакулин, студент 5 курса юридического факультета Муромского института (филиала) Владимирского Государственного Университета им. А. Н. и Н. Г. Столетовых; научный руководитель – доц. кафедры ГиМПД, канд. юрид. наук Н. Н. Штыкова

СРАВНИТЕЛЬНО-ПРАВОВОЕ ИССЛЕДОВАНИЕ АНТИКОРРУПЦИОННОЙ ДЕЯТЕЛЬНОСТИ В РОССИИ И В ГЕРМАНИИ В статье проводится сравнительно-правовой анализ осуществления антикоррупционной деятельности в России и Германии, исследуются способы и приѐмы противодействия коррупции, сделаны выводы о необходимости обеспечения реального общественного контроля за деятельностью государственных служащих. Ключевые слова: коррупция, коррупционный фактор, антикоррупционная деятельность, борьба с коррупцией.

Постановка проблемы. Одной из глобальных проблем современности, от решения которых зависит дальнейшее развитие России и Германии в новом столетии, является проблема коррупции. Согласно рейтингу коррумпированности в мире, составленному международной организацией Transparency International в 2010 году, Германия из 178 стран мира находится на 15 месте, а вот Россия занимает лишь 154-ую позицию. Президент России Дмитрий Медведев, выступая 17 июня 2011 года на заседании Петербургского международного экономического форума, отметил, что слова о том, что “коррупция душит Россию, звучат постоянно; ответ очевиден и должен быть, как говорится, симметричным: удавка на шее коррупционеров должна сжиматься постоянно и неумолимо”. Борьба с коррупцией – злободневная тема не только для России, но и для других государств, в том числе и для Германии. В России, как и в Германии, действуют специальные законы, направленные на борьбу с коррупцией, в которых прописаны основные положения противодействия антикоррупционной политики. 33


Анализ последних исследований и публикаций. Над проблемами роста коррупции и противодействия ей в Российской Федерации работали такие теоретики и практики как Н. В. Акимова, Н. В. Бородаенко, О. В. Казаченкова, Н. В. Сторчилова, С. С. Сулакшин и др. Непосредственно сравнению и анализу законодательной базы по минимизации коррупции в Германии и России посвящены работы О. С. Новиковой. Не взирая на довольно активное изучение даной проблемы в России, остаѐтся много неразрешѐнных вопросов, связанных с разработкой эффективной системы противодействия коррупционной деятельности в госаппарате. Цель даной статьи состоит в проведении комплексного сравнительно-правового исследования антикоррупционной деятельности в России и Германии, выделении общих и отличительных черт еѐ формирования и развития, обобщении административно-правовых средств предупреждения коррупции, применяемых в исследуемых странах. Изложение основного материала. Одной из проблем германского законодательства является то, что в нем отсутствует четкое определение такого явления как коррупция. В Законе Германии от 13 августа 1997 года “По борьбе с коррупцией” содержатся в основном положения о внесении изменений в законодательные акты, в нем нет фактического определения коррупции или взяточничества. В России – напротив, с принятием Федерального закона “О противодействии коррупции” от 25 декабря 2008 г. было дано четкое определение данному явлению. Под коррупцией, понимается злоупотребление служебным положением, дача или получение “взятки”, злоупотребление полномочиями, коммерческий подкуп либо иное незаконное использование должностного положения вопреки законным интересам общества и государства в целях получения выгоды в виде денег, ценностей, иного имущества или услуг имущественного характера для себя или для третьих лиц либо иное незаконное предоставление такой выгоды указанному лицу другими физическими лицами [1, с. 78]. В 1996 г. Комитет Министров Совета Европы принял Программу действий по борьбе с коррупцией, в рамках которой были подготовлены и открыты для подписания две конвенции – Конвенция об уголовной ответственности за коррупцию от 27 января 1999 года. Германия, как член Европейского союза ратифицировала ее почти сразу после подписания, а 8 июля 2006 года данный документ ратифицировала и Россия. В соответствии с положениями конвенции как в России, так и в Германии создана специально уполномоченная структура по борьбе с коррупцией (в России – это Совет при Президенте по борьбе с коррупцией; в Германии комитет из депутатов Бундестага), проведен мониторинг всего действующего законодательства. В целях наиболее эффективной борьбы с коррупционными правонарушениями стороны – участницы Конвенции обязуются внести соответствующие изменения в нормы внутреннего права, регламентирующие: соучастие в коррупции, уголовную юрисдикцию по таким делам; ответственность юридических лиц, санкции и иные меры воздействия; защиту сотрудничающих с правосудием лиц и свидетелей. Контроль за выполнением положений Конвенции об уголовной ответственности возложен на Группу государств против коррупции (ГРЕКО). Германия официально вступила в ГРЕКО 1 мая 1999 года, Россия – 1 февраля 2007 года. Как в России, так и в Германии на уровне парламента созданы специальные комиссии против коррупции: В Германии это межведомственная рабочая группа по борьбе с коррупцией; в России – комиссия Государственной Думы по противодействию коррупции. У обеих этих структур очень схожие цели: - осуществление в пределах своих полномочий деятельности, направленной на противодействие коррупции в федеральных органах государственной власти и органах власти на местах; - анализ федерального законодательства в целях выявления положений, способствующих возникновению и распространению коррупции; - подготовка предложений по совершенствованию законодательства в области правового обеспечения противодействия коррупции. 34


Кроме того, и в Германии, и в России созданы специальные неправительственные общественные организации по борьбе с коррупционными правонарушениями. В России это: Общероссийская общественная организация “Комиссия по борьбе с коррупцией”; Межрегиональная общественная организация “Общественный Антикоррупционный Комитет”; Фонд “ИНДЕМ”; Межрегиональное Общественное Движение “Против коррупции” и др. В Германии это: неправительственная организация “Борьба со взятками”; в земле Северный РейнВестфалия работает горячая линия специального подразделения регионального ведомства криминальной полиции по борьбе с коррупцией и т д. Кроме того, на территории обеих стран вот уже несколько лет проводит ежегодный антикоррупционный мониторинг неправительственная международная организация по борьбе с коррупцией и исследованию уровня коррупции по всему миру Transparency International. Основана, кстати, данная организация в 1993 году экс-директором Мирового банка Петером Айгеном в Берлине. Значительные усилия по предотвращению коррупционных правонарушений прилагает всемирная сеть Интернет. Как в России, так и в Германии, особенно в последнее время, создано множество антикоррупционных порталов. Среди прочих можно выделить в Германии – портал антикоррупционных инициатив и исследований “Transparency International – D” (http://www.transparency.org.de), а в России – Центр антикоррупционных инициатив и исследований “Трансперенси Интернешнл – Р” (http://www.transparency.org.ru). Данные интернетресурсы – это некоммерческие общественные организации, целью деятельности которых является создание единой национальной антикоррупционной системы, способной решать две основные задачи. Во-первых, формирование антикоррупционного мировоззрения и правосознания граждан; и во-вторых, предотвращение коррупции через обеспечение действенности антикоррупционных механизмов. На законодательном уровне как в России, так и в Германии установлен порядок декларирования доходов государственных служащих, правда в Германии эту процедуру должны проходить только канцлер, министры и депутаты Бундестага, но в отличии от их российских коллег они обязаны задекларировать перед выборами не только свои доходы, но и расходы. Так же в нашей стране подавать декларации в налоговую инспекцию один раз в год обязаны Президент, Председатель Правительства, его заместители, министры, государственные служащие Администрации Президента. Кроме того, налоговую декларацию представляют секретарь Совета безопасности, полномочные представители Президента в Совете Федерации, Государственной Думе, Конституционном суде, в федеральных округах, заместители секретаря Совета безопасности и в отдельных случаях (так как это не установлено законодательно) главы субъектов Российской Федерации. Однако, в России, в отличии от Германии существует проблема декларирования чиновниками своих расходов. До настоящего времени в декларациях учитываются лишь доходы государственных служащих. Россия, ратифицировав Конвенцию ООН против коррупции, высказалась против введения санкций за “незаконное обогащение” чиновников. Которое, согласно Конвенции, предполагается доказывать очень просто. Если активы госслужащего превышают его официально задекларированный доход, то необходимо доказать законность получающейся разницы. А вот в Германии, депутаты Бундестага такой механизм контроля за доходами чиновников ввели. Не согласилась Россия при ратификации Конвенции ООН против коррупции и с тем, что действующая система законодательства позволит включить в него ответственность за коррупционные преступления юридических лиц в целом, а не только людей, в них работающих или их возглавляющих. Таким образом, наша страна не признает ответственности за коррупционные нарушения юридических лиц и организаций [2, с. 24]. В России и в Германии пусть и не без труда, но создана законодательная основа противодействия коррупции. Созданы специальные органы, неправительственные общественные организации, но значительного успеха в борьбе с этим злом ни России, ни Германии пока достичь не удается. В чем же причины неудач противодействия коррупции? Коррупция носит тотальный характер и пронизывает все сферы человеческой жизни. Она стала привыч35


ным явлением, нормой жизни, а ряд экспертов придерживается позиции, что коррупция – это вообще единственный на сегодня реальный способ управления. Поэтому перед обществом Германии и России встает самый главный и самый сложный вопрос – как можно заставить власть принимать эффективные меры по борьбе с коррупцией, если она сама коррумпирована [3, с. 137]? Вторая причина заключается в том, что большинство современных разработок по противодействию коррупции касается лишь отдельных направлений, аспектов, сфер такой борьбы, причем, как правило, в отрыве от решения проблем оздоровления экономики в целом. Выделяются и другие причины [4, с. 88]. Что касается внутреннего законодательства России и Германии, то здесь также существуют некоторое различия в подходах к формированию законодательной базы в борьбе с коррупцией. В частности администрация государственных органов Германии обязана лишь вести регулярный мониторинг нормотворчества, выявлять наиболее уязвимые в коррупционном плане должности государственной службы и принимать меры (в виде рекомендаций к исполнению) по предупреждению возможных правонарушений. В то время как в России на законодательном уровне федеральным законом установлена обязательная антикоррупционная экспертиза нормативно-правовых актов, и проектов нормативных актов [5, с. 29]. Так, антикоррупционная экспертиза российских нормативных правовых актов проводится прокуратурой, министерством юстиции, органами государственной власти субъектов федерации, органами местного самоуправления, а также юридическими и физическими лицами, аккредитованными Министерством юстиции Российской Федерации в качестве независимых экспертов. В результате выносится требование прокурора об изменении нормативного правового акта или заключение, которое носит рекомендательный характер и подлежит обязательному рассмотрению органом, организацией или должностным лицом, которым оно направлено. В основном уголовном законе Германии коррупции посвящены девять параграфов: 299 и 331–338, в частности получение выгоды, дача взятки за совершение подлога, получение и дача взятки в хозяйственном обороте и т.д. В Уголовном кодексе России преступлениям, связанным с коррупцией посвящены десять статей: 183, 201, 202, 204, 285, 285-1, 285-2, 290–292, среди них: дача взятки, получение взятки, злоупотреблением служебным положением и др. Максимальное наказание в уголовном кодексе Германии за получение взятки составляет лишение свободы до десяти лет либо наложение штрафа. В то время как в России за то же деяние уголовный закон предусматривает максимально до двенадцати лет лишения свободы со штрафом до одного миллиона рублей. В начале мая 2011 года Президент России подписал закон, в соответствии с которым предлагается установить кратные штрафы за взятки и коммерческий подкуп. Проектом федерального закона уголовный кодекс дополняется положением в соответствии с которым за коммерческий подкуп, дачу взятки, получение взятки и посредничество во взяточничестве устанавливаются штрафы в размере до стократной суммы подкупа или взятки, но не более 500 миллионов рублей. Выводы. Таким образом, проблема коррумпированности власти волнует чиновников самого высокого уровня и России и Германии. Властными структурами предпринимаются попытки борьбы с коррупционными проявлениями в аппарате государственного управления. Стратегической целью как российского, так и германского антикоррупционного законодательства является обеспечение реального общественного контроля за деятельностью государственных служащих всех уровней власти и управления, для профилактики, предупреждения, пресечения коррупционных правонарушений и устранения их последствий. Наиболее эффективными административно-правовыми средствами предупреждения коррупции в наших странах являются: определение сфер, наиболее подверженных угрозе коррупции; осуществление ротации управленческих кадров; создание вневедомственных подразделений внутреннего контроля деятельности управленческого персонала [6, с. 28]. Россия и Германия внесли заметный вклад в развитие антикоррупционного законодательства, а их национальное законодательство опирается на многовековой государственный 36


опыт. Они всегда учитывали действующие нормы международное права, и, в свою очередь, оказывали существенное влияние на формирование международного антикоррупционного законодательства. Победа над этой болезнью общества позволит и России и Германии решить множество других социально-правовых задач. Приоритетным направлением борьбы с коррупцией в наших странах должно быть ее предупреждение, которое в современных условиях требует системного подхода, т.е. реализации комплекса мер политического, экономического, психологического, правового и организационного характера, направленных на устранение, минимизацию, нейтрализацию криминогенных факторов, порождающих это разрушительное и опасное явление.

1. 2.

3.

4.

5.

6.

Список использованых источников Акимова Н. В. Коррупция в России : история и современность / Н. В. Акимова // Юридический мир. – 2008. – № 12. – С.78–80. Новикова О. С. Сравнительный анализ законодательной базы по минимизации коррупции в Германии и России / О. С. Новикова // Безопасность бизнеса. – 2010. – № 2. – С. 22–25. Бородаенко Н. В. Проблемы реализации антикоррупционного законодательства в сфере государственной власти / Н. В. Бородаенко // Научные ведомости. – 2009. – № 16 (71). – Выпуск 10. – С. 137–140. Сулакшин С. С. Государственная политика противодействия коррупции и теневой экономике / С. С. Сулакшин // Государственная политика противодействия коррупции и теневой экономике в России: материалы Всероссийской научной конференции (Москва, 06.06.2007 г.). – М. : Научный эксперт. – 2008. – 304 с. Казаченкова О. В. Административно-правовое регулирование антикоррупционной экспертизы нормативных правовых актов субъектов Российской Федерации / О. В. Казаченкова // Административное и муниципальное право. – 2010. – № 9. – C. 29– 38. Сторчилова Н. В. Современное российское законодательство в сфере борьбы с коррупцией / Н. В. Сторчилова // Российский следователь. – 2009. – № 8. – С. 28–30.

УДК 342.4 М. А. Ткаліч, студентка 2 курсу юридичного факультету ДВНЗ “Українська академія банківської справи Національного банку України”; науковий керівник – доц. кафедри державноправових дисциплін ДВНЗ “Українська академія банківської справи Національного банку України”, канд. юрид. наук І. В. Тимошенко

ПРАВОВИЙ СТАТУС ОПОЗИЦІЇ В УКРАЇНІ: ПРОБЛЕМИ ВИЗНАЧЕННЯ ТА ІДЕНТИФІКАЦІЇ У роботі висвітлено сутність опозиційної діяльності в Україні, досліджено політичну та парламентську опозицію, проблеми їх розмежування та правового регулювання. Зроблені висновки щодо недоцільності на даний момент законодавчого закріплення в Україні парламентської опозиції. Ключові слова: опозиція, опозиційна діяльність, парламентська опозиція, парламентська меншість.

Постановка проблеми. Плюралізм політичної системи передбачає наявність альтернативних суб’єктів політики, які здатні впливати на процес прийняття рішень і є однією з визначальних рис демократії. Невизначеність правової природи політичної опозиції не дозволяє сформувати адекватний сучасному розвитку демократичної держави та суспільнополітичної системи правовий зміст даного явища, що в свою чергу перешкоджає розробці ефективного законодавства про опозиційну діяльність і про статус політичної меншості в Україні. Сучасні політичні події в Україні обумовили актуалізацію проблеми опозиції для 37


нашої держави (скасування конституційної реформи 2004 р., судові справи над Ю. Луценком, Ю. Тимошенко, А. Іванченком, ревізія виборчого законодавства України і суміжних галузей права та непопулярні рішення Конституційного Суду України). Метою даної роботи є з’ясування правової природи опозиції в Україні, з’ясування відмінностей між політичною та парламентською опозицією, а також встановлення тенденцій формування опозиції в Україні. За даними Центра Разумкова (2010 р.) потреба суспільства в опозиції є необхідним чинником розвитку демократичних процесів в Україні. Більшість респондентів (59,3 %) вважають, що опозиція є необхідною для нормальної життєдіяльності суспільства, тому держава має гарантувати її права. Протилежної точки зору дотримуються лише 21,5 % опитаних. Соціальні конфлікти сприяють виникненню політичної опозиції та її інституціоналізації, проте, у суспільствах, де опозиція існує, але не легалізована, наслідки конфлікту здатні справити деструктивний, руйнівний вплив, що проявляється у роботі Верховної Ради України. Зокрема, інтереси виборців, що голосували за ці партії, знаходяться на останньому місці, а корпоративні інтереси займають перші позиції [1]. Аналіз останніх досліджень та публікацій. Класифікацію опозиції, як і вивчення її загальної проблематики, здійснювали переважно західні вчені. Основними працями у цій царині вважаються дослідження Р. Даля, Дж. Сарторі та Х. Лінца. На пострадянському просторі типи й моделі політичної опозиції досліджували О. Циганков, С. Поршаков, У. Кирієнко, С. Телешун та інші. Серед національних дослідників сутності опозиції можна назвати І. Павленко, О. Совгирю, О. Кукуруз, І. Підлуську,О. Кесарчука та інших. Виклад основного матеріалу. Складність з’ясування сутності опозиції пов’язана з відсутністю практики тлумачення змісту цього поняття у нормативно-правових актах. У наукових джерелах з відповідної проблематики опозицію часто описують як організовану групу індивідів, об’єднання на основі спільності, протистояння суб’єктів політики, протиставлення різних політик тощо. З правової точки зору опозиція розглядається як організована політична сила, яка контролює і піддає критиці дії влади, пропонує альтернативний політичний курс, а також може мати на меті завоювання влади і зміну політичного режиму. Залежно від суб’єкта опозиції виділяють парламентську опозицію (яка представлена політичними партіями у парламенті та їх фракціями) і політичну опозицію (яка може перебувати і поза парламентом). Зі сказаного вище випливає, що поняття політичної опозиції охоплює більш широке предметне поле, ніж поняття опозиції парламентської. Парламентська опозиція існує на рівні фракцій, а політична, крім фракцій, включає партійні структури поза парламентом, інші рухи та об’єднання, що виступають проти офіційного курсу держави або конкретних політичних діячів [2, с. 26]. Політична та парламентська опозиції є різними формами існування опозиції. Таким чином, складність сучасного правового оформлення опозиції полягає в тому, що відсутні чіткі критерії розмежування, який саме вид опозиції має бути унормований і статус якої повинен закріплюватись на законодавчому рівні і чи взагалі потрібно це робити. За роки незалежності України інститут опозиції пройшов шлях від свого зародження і формування до конституційного закріплення і назад – до невизначеного статусу. Наприкінці 1990-х років з’явилися опозиційні партії, які вже не закликали до повернення в минуле, а пропонували альтернативний курс розвитку українського суспільства в межах демократії, ринкової економіки та національної культури. Хоча все ж головною характеристикою нової опозиції була її персональна спрямованість. Громадсько-політичні рухи другої половини 1990-х років мали за мету усунення з політичної арени символу авторитарного режиму – Л. Кучму (Справа Г. Гонгадзе, плівки М. Мельниченка, акції “Україна без Кучми”, “Кучму геть!”, “Знайди журналіста” та інші). Вперше про необхідність законодавчого закріплення гарантій діяльності фракцій та окремих народних депутатів в Україні почали говорити наприкінці 1999 – на початку 2000 рр., коли за результатами президентських виборів у парламенті була створена пропре38


зидентська парламентська більшість, яка усунула від керівництва парламентом представників фракцій лівого політичного спрямування. У 2000 році за результатами Всеукраїнського референдуму за народною ініціативою у Верховній Раді були зареєстровані законопроекти про внесення змін до Конституції України, які, серед іншого, вперше передбачали закріплення в Основному Законі поняття парламентської більшості. У результаті парламентських виборів 2002 року Комуністична партія України втратила статус лідера опозиції. Це підтверджувала нова структуризація партійної системи. Відтак протистояння “влада – опозиція” набуло значного розмаху. У результаті чого стався унікальний для пострадянських держав мирний перехід влади до коаліції опозиційних сил (НУ-НС, БЮТ, СПУ) – “помаранчева революція”. Востаннє проблема визначення статусу опозиції була порушена після набуття чинності Законом “Про внесення змін до Конституції України” від 8 грудня 2004 року та чергових парламентських виборів, за результатами яких в парламенті було утворено коаліцію депутатських фракцій, яка розподілила керівні посади в органах парламенту, сформувала персональний склад Кабінету Міністрів та взяла на себе політичну відповідальність за результати здійснення урядової політики. Після парламентських виборів 2006 року в Україні був характерним для більшості європейських країн критерій визначення парламентської опозиції на підставі її не входження до коаліції більшості. Разом з цим, конструкція системи влади в цей період передбачала можливість існування й опозиційності до Президента України, який зберігав значні повноваження з визначення політичного курсу держави та вплив на Кабінет Міністрів. Проте, подальше скасування конституційної реформи і відсутність у відновленій редакції Конституції України поняття “коаліція депутатських фракцій” було використано як формальну підставу для вилучення з Регламенту Верхової Ради України всіх норм, що містять поняття “парламентська опозиція”, а також усіх положень, що мають пряме чи опосередковане відношення до них. У результаті парламентська опозиція втратила всі передбачені Законом про Регламент права і гарантії діяльності, що, за умов гострих конфліктних відносин з парламентською більшістю, суттєво звузило її можливості у виконанні своїх парламентських повноважень і функцій в цілому [3]. Після президентських виборів 2010 року, відновлення дії Конституції 1996 року та концентрації влади в руках Президента В. Януковича, опозиція знову може визначатися за ставленням до політики Глави держави як це було наприкінці 90-х років. На політичну арену вийшли нові політичні сили, що декларують свою опозиційність до політичного курсу Президента. Однак питання законодавчого закріплення статусу опозиції з 2010 року у Верховній Раді України не піднімалось. Зазначимо також, що з даного питання за роки незалежності до Верховної Ради України було подано понад 15 законопроектів, переважна більшість з яких стосувалась саме парламентської опозиції, і лише декілька в цілому політичної опозиційної діяльності. На даний момент нормативно визначається порядок набуття статусу та здійснення опозиційної діяльності лише в Київській обласній раді її Регламентом від 7 грудня 2010 року. А останні заяви представників більшості дають підстави для висновків про відсутність у них політичної волі до законодавчого, і тим більше конституційного унормування прав опозиції та опозиційної діяльності. Підготовка якісних пропозицій щодо нормативно-правового закріплення опозиційної діяльності в Україні неможлива без вивчення та аналізу регламентації цієї діяльності в зарубіжних країнах. У країнах із стабільними партійними системами, де політичний склад більшості та меншості є приблизно однаковим як в центрі, так і на місцях, опозиція після чергових загальнодержавних або місцевих виборах стає “більшістю”, а “більшість” – переходить в опозицію (США, Бельгія, Великобританія, Португалія, Швеція, Франція та низка інших країн). Тому у зарубіжних країнах поняття інституційно оформленої опозиції сприймають на рівні інтуїції, а сама опозиційна за своєю природою діяльність у переважній більшості країн окремими законами не регулюється. Це твердження в однаковій мірі поширюється як на діяльність інституційно оформленої опозиції, яка існує в парламенті, органах місцевого самов39


рядування (фракції політичних партій), так і поза межами відповідних органів (опозиція в суспільстві в цілому, представлена окремими громадянами, організаціями, партіями, рухами, які не поділяють офіційного курсу; така опозиція є інституційно неоформленою). Світова практика передбачає існування трьох основних видів правової регламентації опозиційної діяльності: 1) в конституції; 2) загальних законах про політичні партії та регламентах діяльності національних парламентів; 3) спеціальних законах про опозицію. Злагодженість та стабільність функціонування ланцюга “більшість-меншість” не породжують гострої необхідності визначати статус цього інституту за допомогою окремого закону. У запропонованих Відділом міжпарламентських зв’язків (IPU) (міжнародна організація парламентів 150 країн) загальних Вказівок щодо прав та обов’язків парламентської опозиції, які слід враховувати при розробці законодавства про опозицію (Вказівки IPU) особливу увагу приділено правилам регулювання способів визначення та закріплення статусу парламентської опозиції. По-перше, кодифікація принципів та визначення додаткових прерогатив опозиціонерів повинна відбуватися у формі конституційних норм та/або через парламентські процедури. По-друге, обов’язки опозиції визначаються самою природою політичного життя, а не конституційними нормами та парламентськими документами. Таким чином, обов’язки опозиції не потребують кодифікації. Поєднання законодавчого регулювання діяльності опозиції через норми конституцій та регламенти законодавчих органів із традиційним функціонуванням певних механізмів є поширеною практикою для демократичних країн [1]. Викладені вище принципи є результатом того, що у країнах сталої демократії опозиція є розвинутим політичним інститутом, а опозиційність – лише період після програних виборів, що характеризується зосередженням на тому, щоб наступного разу прийти до влади. Крім того, повага до прав опозиції пов’язана із загрозою для влади самій опинитися на її місці наприкінці кожного політичного циклу. Іншими словами, в умовах демократичного політичного режиму воля більшості не стає, за висловом Дж. Ст. Мілля, “тиранією більшості” над меншістю [4, с. 163]. Висновки. Дослідження зарубіжного досвіду та національних реалій дозволяє дійти наступних висновків для України: а) недоцільним є закріплення в законодавстві поняття парламентської опозиції; б) неможливим є визначення чіткого переліку ознак, через які опозицію можна було б відмежувати від “не-опозиції”, тобто всіх інших суб’єктів політичної діяльності; в) недоцільно визначати всі форми опозиційної діяльності – як інституційно оформленої (парламентської), так і інституційно неоформленої – та їх змістовного наповнення в межах окремого закону; г) недоцільно диференціювати права членів парламенту або органів місцевого самоврядування залежно від їх приналежності до більшості або меншості.

1.

2. 3.

4.

Список використаних джерел Статус опозиції: вітчизняний та зарубіжний досвід, рекомендації : Інформаційноаналітичне дослідження [Електронний ресурс] // Лабораторія законодавчих ініціатив. Експертні матеріали. [сайт]. – Режим доступу: http://www.parlament.org.ua/docs/files/8/1162220481_ans.pdf. – Назва з екрану. Совгиря О. Правовий статус парламентської опозиції / О. Совгиря. – К. : Центр навчальної літератури. – 2006. – 263 с. Павленко І. Правовий статус опозиції : Досвід розвинутих демократій і українські перспективи [Електронний ресурс] / І. Павленко // Політичний менеджмент. – 2005. – № 5 (14). – C. 16-30. – Режим доступу: http://www.politik.org.ua/vid/magcontent.php3?m=1&n=44&c=895. – Назва з екрану. Скакун О. Ф. Теорія держави і права : підручник / О. Ф. Скакун. – Харків : Консум, 2001. – 656 с.

40


РОЗДІЛ 3 ФІНАНСОВЕ ТА БАНКІВСЬКЕ ПРАВО

УДК 347.734(075.8) В. І. Гребеник, слухач магістратури 1-го року навчання юридичного факультету ДВНЗ “Українська академія банківської справи Національного банку України”; науковий керівник – доц. кафедри державно-правових дисциплін ДВНЗ “Українська академія банківської справи Національного банку України”, канд. юрид. наук В. М. Завгородня

РОЗВИТОК ДЖЕРЕЛ БАНКІВСЬКОГО ПРАВА ЄВРОПЕЙСЬКОГО СОЮЗУ У статті проаналізовано основні джерела правового регулювання банківської діяльності в рамках спільного ринку європейських держав. Надано загальну характеристику історичних процесів формування сучасного підходу до регулювання банківської діяльності на загальноєвропейському рівні в контексті подальших досліджень адаптації банківського законодавства України до банківського права Європейського Союзу. Ключові слова: джерела банківського права, Європейський Союз, банківські директиви, Базельський комітет.

Постановка проблеми. Правове регулювання банківської діяльності сьогодні має на меті створити гарантію стабільності банківської системи та розробити механізм протидії негативним явищам у сфері надання банківських послуг. У цьому питанні цінним є іноземний досвід, зокрема й особливого міждержавного утворення – Європейського Союзу (ЄС). Крім того, забезпечення реалізації стратегії європейської інтеграції України неможливе без детального дослідження та застосування основних положень банківського законодавства ЄС. Для цього необхідно правильно розуміти систему його джерел та основні вимоги щодо здійснення банківського регулювання у державах-членах. Аналіз досліджень і публікацій. Останнім часом вітчизняні юристи активно досліджують проблематику права ЄС та його окремих інститутів. Банківське право ЄС все частіше розглядається під кутом можливості адаптації до нього банківського законодавства України. Джерела банківського права ЄС були предметом дослідження, зокрема, таких українських вчених як М. С. Демидович, Є. Л. Прокопенко, В. Ф. Хоровський. Вони надавали загальну характеристику положень і тенденцій розвитку банківського законодавства ЄС, а також намагалися розкрити особливості основних елементів системи джерел банківського права ЄС. Однак зміни банківського законодавства ЄС, які відбувалися починаючи з 2006 року, поки що вітчизняними науковцями достатньою мірою не вивчені. Метою даної роботи є дослідження історичного розвитку правового регулювання банківської діяльності в Європейському Союзі та визначення характеру впливу їх норм на банківське право країн ЄС для вирішення питання подальшої адаптації банківського законодавства України до європейського. Виклад основного матеріалу. Система джерел банківського права ЄС змінювалася паралельно із розвитком об’єднавчих процесів у Європі. Сьогодні вона складається із джерел, що поділяються за юридичною природою на первинні (договірні) та вторинні (спеціалізовані акти законодавства ЄС). Проте деякі вчені відзначають, що правові наслідки для діяльності кредитних установ в ЄС також матимуть національне законодавство держав-членів 41


та акти національних центральних банків і спеціалізованих органів пруденційного нагляду [1, с. 21]. Про виникнення джерел банківського права у межах об’єднаної Європи можна говорити тільки після створення Європейського економічного співтовариства (ЄЕС) та проголошення створення спільного ринку між шістьма державами, які увійшли до цього об’єднання. У літературі зазначається, що європейське співробітництво в сфері правового регулювання банківської діяльності мало за основу Римський договір 1957 року про створення Європейського Економічного Співтовариства та Єдиний Європейський Акт 1986 року, оскільки формування спільного внутрішнього ринку в банківському секторі економіки було тісно пов’язане із необхідністю завершення створення такого ринку в рамках Європейського Союзу в цілому [2, с. 340]. Зокрема, у статті 61 Договору про заснування ЄЕС йшлося про лібералізацію банківських та страхових послуг, яка буде здійснюватися згідно з прогресуючою лібералізацією руху капіталів. Створення спільного ринку в Європі не було простим процесом, не стало винятком і формування єдиного підходу до правового регулювання банківської діяльності. Уже в перші роки функціонування банківських систем в рамках ЄЕС почали виникати проблеми єдності регулювання порядку створення банків та надання банківських послуг у державахчленах. У першу чергу необхідно було подолати існуючі обмеження та дискримінаційні норми щодо ведення банківської діяльності на території усіх держав-членів, оскільки практично в кожній країні до цього встановлювалися обмеження щодо участі іноземного капіталу в національних банківських системах, а іноземців – в управлінні банком. Для цього у червні 1973 року була прийнята Директива Ради Європейського Співтовариства 73/183/ЄЕС про скасування обмежень щодо вільного заснування банків та інших фінансових установ та вільного надання ними незалежних послуг. У подальшому постала необхідність створення законодавчого акту із загальними засадами регулювання банківської діяльності. Одним із перших актів спільного банківського законодавства стала Директива Ради Європейського Співтовариства 77/780/ЄЕС від 12 грудня 1977 року про координацію законів, правил та адміністративних постанов про діяльність кредитних установ, яку ще називають Перша банківська директива [3]. Головним призначенням цієї Директиви стало узагальнення підходів до регулювання діяльності кредитних установ держав-членів. При цьому під кредитною установою розумілася компанія, що приймає депозити або інші поворотні кошти у населення та самостійно надає кредити. Крім того, були встановлені загальні принципи перевірки кредитних установ компетентними органами держав-членів. До вказаної Директиви досить часто вносилися зміни, однак вона все ж залишалася основним об’єднуючим актом для банківських систем держав-членів ЄЕС. Як справедливо зазначає М. С. Демидович, основним завданням банківського законодавства ЄС було завдання гармонізації банківського права у різних державах-членах Європейського співтовариства. При цьому таке законодавство виходило із принципу мінімальної гармонізації, який означав, що на рівні Співтовариства встановлюється лише мінімуму правил, які повинні бути в законодавстві кожної держави [4, с. 340]. Важливим поштовхом до зміни правового регулювання банківського нагляду в державах ЄЕС стало створення в 1988 році Рекомендацій Базельського комітету з питань банківського нагляду, які отримали назву “Базель 1”. До складу Базельського комітету з питань банківського нагляду входили представники найбільших європейських держав, тому для них запровадження цих рекомендацій не становило труднощів. Друга банківська Директива, прийнята 15 грудня 1989 року (89/646/ЄЕС) мала аналогічну з Першою назву і мала усунути недоліки попереднього акту. Зокрема, в ній було гармонізовано загальні умови легалізації та ведення діяльності банківських установ: початковий капітал не менше 5 млн ЕКЮ, спеціальна вимога щодо подання відомостей про акціонерів, обов’язок повідомлення про зміну частки в статутному капіталі [5]. Цим актом було закладено принцип єдиної банківської ліцензії та основи пруденційного регулювання у державах-членах. Однак, Перша та Друга банківські директиви визначали найбільш загальні принципи здійснення банківського регулювання в державах-членах. Згодом ці положення було уточнено в наступних актах: 42


Директиві 89/647/ЄЕС Ради від 18 грудня 1989 року про коефіцієнт платоспроможності кредитних установ; Директиві 92/30/ЄЕС Ради від 6 квітня 1992 року про нагляд на консолідованій основі за кредитними установами; Директиві 92/121/ЄЕС Ради від 21 грудня 1992 року про нагляд за великими ризиками кредитних установ і контроль за ними; Директиві Європейського Парламенту і Ради 94/19/ЄС від 30 травня 1994 року про схеми гарантування повернення депозитів. Такі директиви М. С. Демидович відносить ці акти органів ЄС до другої групи, яка об’єднує спеціалізовані директиви щодо регулювання банківської діяльності [4, с. 341]. На нашу думку, до цього типу джерел слід також відносити норми інших директив, якими встановлюються норми щодо ведення бухгалтерського обліку, запобігання використання кредитних установ з метою легалізації кримінальних прибутків. Обрання директиви як вдалого інструменту регулювання банківської діяльності в рамках ЄС дослідники пояснюють тим, що її норми створюють загальноєвропейські стандарти, дозволяючи одночасно державам-членам ЄС мати своє власне національне законодавство. [2, с. 341]. Наприкінці 90-х років ХХ століття стало зрозуміло, що об’єднання банківського законодавства держав-членів має бути більш тісним, а велика кількість існуючих норм у різних директивах потребує їх групування. Тому 20 березня 2000 року була прийнята Директива 2000/12/ЄС Європейського парламенту та Ради щодо започаткування та подальшого здійснення діяльності кредитних установ. Вона створювалася як кодифікований акт для зазначених вище директив і була проголошена “основним інструментом для досягнення внутрішнього ринку у сфері кредитних установ” (директива). Особливу важливість мало встановлення регламентації принципів та технічних інструментів пруденційного нагляду [6]. У цій же Директиві знайшла своє відображення встановлена Європейським Судом та розроблена в актах Європейської Комісії доктрина взаємного визнання, що юридично поширило її дію на ринок банківських послуг та зумовило реалізацію у формі закріплення принципу єдиної банківської ліцензії. Проте й такий кодифікований акт європейського банківського законодавства не витримав стрімкого розвитку ЄС, в результаті чого він був скасований новою Директивою 2006/48/ЄС Європейського Парламенту та Ради про започаткування та здійснення діяльності кредитних установ від 14 червня 2006 року. Ця Директива є чинною і сьогодні, а за змістом являє собою виправлене видання попередньої Директиви 2000 року. З метою дослідження сучасного банківського законодавства ЄС потрібно звернути більш детальну увагу на основні положення саме Директиви 2006/48/ЄС. Для запровадження єдиної термінології у Директиві 2006/48/ЄС містяться визначення таких понять, як “кредитна установа”, “ліцензія” “філія”, “фінансова установа”, “материнська компанія”, “дочірня компанія”. Кредитна установа (банк) може здійснювати свою діяльність лише після отримання ліцензії. При цьому Директива 2006/48/ЄС вимагає, щоб заявка на отримання ліцензії супроводжувалася програмою діяльності, яка встановлюватиме, зпоміж іншого, види передбачуваної комерційної діяльності та структурну організацію кредитної установи, а початковий капітал має становити не менше 5 млн євро. Відповідно до статті 12 цієї Директиви, компетентні органи не надають ліцензію на здійснення діяльності кредитними установами, допоки вони не будуть поінформовані щодо ідентичності тримачів акцій або членів, напряму або опосередковано, фізичних або юридичних осіб, які володіють кваліфікаційними пакетами акцій, або щодо обсягів таких пакетів акцій [7]. Правовий механізм легалізації банківських установ будується таким чином, щоб іще на етапі створення нового банку контрольний орган держави походження обмінювався інформацією про пов’язаних з ним осіб, які представляють іншу державу-члена. Важливою є вимога внесення до єдиного переліку назви кожної кредитної установи, якій було надано ліцензію. Комісія публікує такий перелік у Офіційному віснику Європейського Союзу та постійно його оновлює. У Директиві 2006/48/ЄС приділяється увага не лише принципам та технічним інструментам пруденційного нагляду, а й оприлюдненню інформації. У даній директиві набагато 43


детальніше описані положення щодо технічних інструментів нагляду. Це пов’язано з тим, що в ній були враховані основні вимоги Рекомендацій “Базель ІІ”, хоча деякі положення на загальноєвропейському рівні й були відкинуті. З цього можна зробити висновок про серйозний вплив норм, розроблених Базельським Комітетом з питань банківського нагляду на формування не тільки банківського права держав-членів, а й банківського права Європейського Союзу. Додатки до Директиви містять порядки розрахунку основних показників діяльності банківських установ з точки зору відповідності власних коштів та взятих ними ризиків, уражуваності активів, захисту кредитних ризиків. Окремо виділені технічні критерії щодо огляду та оцінювання з боку компетентних органів та технічні критерії щодо розкриття інформації. Сучасне правове регулювання банківських систем держав-членів побудоване таким чином, щоб зберегти повноваження компетентних органів нагляду в кожній країні. Спільні акти банківського законодавства, прийняті органами ЄС, мають на меті уніфікацію основних принципів створення та діяльності банківських установ на всій території Європейського Союзу. З іншого боку, банківські системи окремих країн розвивалися дещо відмінними шляхами, у них формувалися власні традиції ведення банківського бізнесу та правові норми щодо контролю за діяльністю банків. Тому при дослідженні правового регулювання банківської діяльності в Європейському Союзі недостатньо концентрувати увагу тільки на банківських директивах. Разом з тим ми вважаємо, що не є доцільним віднесення до переліку джерел банківського права ЄС актів національного законодавства держав-членів. Це можна аргументувати тим, що їх дія не поширюється на всю територію цього міждержавного об’єднання, а норми таких актів підлягають застосуванню щодо резидента цієї держави або у випадку здійснення банківської діяльності на її території. У такому випадку складається ситуація, коли акт національного банківського законодавства є джерелом банківського права державичлена, однак бути джерелом банківського права ЄС такий акт не може бути визнаним. Деякі дослідники банківського права ЄС відносять до його джерел міжнародні угоди з питань банківської діяльності і пов’язаних з нею питань, учасниками яких є держави-члени ЄС (наприклад, Женевські конвенції “Про одноманітний закон про переказний і простий вексель” (1930 р.) та “Про одноманітний закон про чеки” (1931 р.); Отавські конвенції ЮНІДРУА 1988 року “Про міжнародний фінансовий лізинг” та “Про міжнародний фінансовий факторинг”; уніфіковані правила, укладені Міжнародною торгівельною палатою по інкасо, акредитивах, договірних гарантіях) [1, с. 22]. На нашу думку, слід враховувати підстави чинності для держав-членів норм цих договорів. Зобов’язання щодо дотримання норм цих міжнародних договорів були взяті державами у зв’язку з участю у спеціалізованих міжнародних організаціях, які не мають безпосереднього зв’язку із Європейським Союзом. Фактично вони дотримуються усіма державами-членами, оскільки визнаються ними як джерела національного банківського права. На відміну від норм Базельського Комітету з питань банківського нагляду, положення вказаних вище міжнародних договорів не були включені до актів органів ЄС. Через це, з юридичної точки зору, дані міжнародні угоди слід визначати як джерела банківського права держав-членів. Хоча у подальшому не виключається можливість перенесення їх норм у спеціальне законодавство ЄС з метою уніфікації порядку проведення банківських операцій в рамках Європейського Союзу. Висновки. Проведене дослідження розвитку джерел банківського права ЄС дозволяє зробити наступні висновки. По-перше, характер та обсяг регулювання банківської діяльності на рівні ЄС змінювався паралельно з процесами інтеграції національних економік держав-членів. Основною формою узгодження правового регулювання банківської діяльності в ЄС стали директиви. Поступове збільшення кількості таких актів призвело до укладення єдиної кодифікованої директиви. Проте, це не виключає у подальшому зміни певних положень відповідно до потреб ринку банківських послуг ЄС. По-друге, необхідно відзначити значний вплив на зміст актів банківського законодавства ЄС рекомендацій Базельського Комітету з питань банківського нагляду. Він викликаний необхідністю встановлення мінімальних вимог до пруденційного нагляду на рівні ЄС. Пос44


тупове встановлення основних положень такого нагляду показує необхідність підтримки стабільності банківських систем. У той же час забезпечується можливість удосконалення таких вимог у кожній державі залежно від особливостей її банківської системи. По-третє, слід відмежовувати джерела банківського права ЄС від джерел банківського права держав-членів Союзу. Підставою для цього є поширення дії актів органів ЄС на всіх держав-членів. Натомість, якщо виділяти джерела національного банківського законодавства держави-члена, то до їх системи обов’язково мають включатися як джерела банківського права ЄС, так і міжнародні угоди, укладені поза структурою ЄС, якими регулюються питання здійснення окремих видів банківських операцій.

1.

2. 3.

4. 5.

6.

7.

Список використаних джерел Прокопенко Є. Л. Банківське право ЄС : навчальний посібник / Є. Л. Прокопенко, В. Ф. Хоровський, Б. М. Криволапов. – К. : ІМВ КНУ ім. Тараса Шевченка, 2004. – 137 с. Банкiвське право: українське та європейське : навчальний посібник / ред. П. Д. Біленчук. – К. : Атіка, 1999. – 400 с. Перша Директива Ради 77/780/ЄЕС “Про координування законів, постанов та адміністративних положень щодо початку та ведення діяльності кредитних установ” від 12 грудня 1977 року [Електронний ресурс] // Верховна Рада України. Законодавство України [сайт]. – Режим доступу: zakon.rada.gov.ua/laws/show/994_297. – Назва з екрану. Демидович М. С. До питання щодо джерел європейського банківського права / М. С. Демидович // Держава і право. – 2006. – № 1. – C. 338–343. Друга Директива Ради 89/646/ЄЕС “Щодо узгодження законів, підзаконних та адміністративних актів, які стосуються початку і здійснення діяльності кредитних установ, та внесення змін до Директиви 77/780/ЄЕС” від 15 грудня 1989 року [Електронний ресурс] // Верховна Рада України. Законодавство України [сайт]. – Режим доступу: zakon.rada.gov.ua/laws/show/994_353. – Назва з екрану. Директива 2000/12/ЄС Європейського парламенту та Ради щодо започаткування та подальшого здійснення діяльності кредитних установ від 20 березня 2000 року [Електронний ресурс] // Верховна Рада України. Законодавство України [сайт]. – Режим доступу: zakon.rada.gov.ua/laws/show/994_277. – Назва з екрану. Директива 2006/48/ЄС Європейського Парламенту та Ради про започаткування та здійснення діяльності кредитних установ від 14 червня 2006 року [Електронний ресурс] // Верховна Рада України. Законодавство України [сайт].– Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/994_862. – Назва з екрану.

45


УДК: 347.734:336.748 Н. В. Савостян, студентка 4 курсу ДВНЗ “Українська академія банківської справи Національного банку України”; науковий керівник – асистент кафедри цивільно-правових дисциплін та банківського права ДВНЗ “Українська академія банківської справи Національного банку України” М. В. Плотнікова

ПРОБЛЕМНІ АСПЕКТИ ВИЗНАЧЕННЯ ПОНЯТТЯ “ВАЛЮТНЕ РЕГУЛЮВАННЯ” Досліджуються наукові підходи до визначення валютного регулювання, дається власне його визначення, характеризується сфера його впливу. Ключові слова: валютне регулювання, форми здійснення державної політики, діяльність держави, правові заходи.

Чинне валютне законодавство, на сьогодні, не містить чіткого визначення поняття “валютне регулювання”, а лише визначає повноваження державних органів та функції банківської системи у сфері валютного регулювання і валютного контролю. Відсутність єдиного законодавчо закріпленого визначення валютного регулювання зумовлює, на наш погляд, неоднозначне правозастосування при регулюванні валютних відносин, організації системи валютного регулювання, складнощі з віднесенням тих чи інших дій уповноважених державою органів саме до дій по валютному регулюванню. Валютні правовідносини в цілому і валютне регулювання зокрема є об’єктом дослідження багатьох українських та російських вчених. Однак, на жаль, в юридичній літературі відсутній єдиний підхід до визначення поняття “валютне регулювання”. Спробуємо проаналізувати основні підходи, що склалися на даний час в юридичній науці, та обґрунтувати власну думку з цього приводу. Так, на думку В. Т. Ковальова (яка домінує серед науковців), валютне регулювання – це законодавча форма здійснення валютної політики держави [1, с. 323]. Спробою вийти за межі цієї точки зору є позиція Н. В. Сапожникова, який вважає, що валютне регулювання – це сукупність не тільки правових, але й економічних та адміністративних засобів, що спрямовані на досягнення цілей державної валютної політики [2, с. 110]. Близькою є позиція Н. М. Артемова, який вважає, що валютне регулювання є способом реалізації валютної політики держави, режимом державного регулювання порядку здійснення зовнішніх розрахунків, операцій з валютою на внутрішньому ринку, золотом та інших подібних процесів [3, с. 34]. На думку ж М. П. Кучерявенка, валютне регулювання становить собою діяльність держави і уповноважених нею органів щодо організації та здійснення валютних операцій, встановлення характеру відносин між державою і суб’єктами, на яких поширюється валютне регулювання, правових форм їх здійснення, закріплення основ правового статусу суб’єктів валютного регулювання, характеру відносин між державою і резидентами та нерезидентами [4, с. 381]. Схоже визначення дають Г. А. Тосунян та А. В. Емелин – валютне регулювання являє собою комплекс здійснюваних державними органами правових заходів з метою: створення і забезпечення органів валютного регулювання і контролю, встановлення і проведення певного порядку здійснення операцій з валютними цінностями, забезпечення і захисту права власності на валютні цінності, регламентації міжнародних розрахунків, підтримання стабільності курсу іноземної валюти та інше [5, с. 98]. Б. Ю. Дорофеєв визначає валютне регулювання як комплекс заходів (законодавчих, адміністративних, економічних та організаційних), які покликані стабільно змінювати та підтримувати визначене співвідношення курсу національної та іноземних валют, змінюючи попит та пропозицію на ринку [6, с. 6]

46


О. А. Костюченко звужує поняття валютного регулювання до діяльності держави, спрямованої на регламентацію міжнародних розрахунків і порядку здійснення угод з валютними цінностями [7]. Э. В. Царгуш розкриває валютне регулювання через законодавчу (правотворчу) та контрольну діяльність держави в особі органів валютного регулювання і валютного контролю по встановленню правил володіння, користування і розпорядження валютними цінностями, по регламентації проведення валютних операцій, а також по організації і проведення валютного контролю [8, с. 497–498]. Аналізуючи наведені підходи, можна підсумувати, що визначення валютному регулюванню дається або через форму (спосіб) здійснення державної політики (Н.М. Артемов, В.Т. Ковальов), або через діяльність держави (О. А. Костюченко Э.В. Царгуш М. П. Кучерявенко), або через певну сукупність правових заходів (мір) (Г.А. Тосунян, А.В. Емелин Б. Ю. Дорофеєв Н. В. Сапожникова). Ю.О. Тополь висловлює думку про існування двох підходів до розуміння валютного регулювання. Так, під валютним регулюванням, в широкому його розумінні, розуміють діяльність держави в особі уповноважених нею органів по застосуванню не тільки правових, але й адміністративних, економічних, політичних, організаційних та інших чинників впливу на учасників валютних відносин щодо здійснення валютної політики держави. Під валютним регулюванням у вузькому розумінні розглядають як спеціальний правовий режим реалізації валютних відносин, який передбачає комплекс заходів, що здійснюють уповноважені на те компетентні державні органи на основі норм національного та міжнародного права. Ці заходи спрямовані на організацію функціонування валютного ринку та визначення порядку проведення валютних операцій. Валютне регулювання – це один із засобів реалізації валютної політики держави. Валютна ж політика – це складова частина загальнодержавної економічної та фінансової політики, що представляє собою сукупність заходів, які здійснює держава у сфері міжнародних валютних відносин. Юридичним оформленням валютної політики є валютне законодавство, спрямоване на правову регламентацію цієї політики. Це і є валютне регулювання у вузькому розумінні цього терміну [9]. Визначення валютного регулювання через два підходи, на нашу думку, є компромісним, але залишає невизначеність, а тому і не вирішує проблеми дефініювання. Також валютне регулювання, за нашим переконанням, не може обмежуватися лише регламентацією міжнародних розрахунків та порядком здійснення угод із валютними цінностями, як вважають Б. Ю. Дорофеєв та О. А. Костюченко. Валютне регулювання не може зводитися лише до підтримки визначеного співвідношення курсу національної та іноземних валют шляхом зміни попиту та пропозиції на ринку, а й полягає у створенні найбільш сприятливих умов для формування внутрішньої валютної системи, організації порядку здійснення валютних операцій; розв’язанні питань стосовно створення системи органів управління цією сферою та визначення їх компетенції. Тому визначати валютне регулювання як комплекс заходів, що покликаний підтримувати співвідношення курсу національної та іноземної валюти, шляхом зміни попиту та пропозиції на ринку, із нашої точки зору, є некоректним. На наш погляд, насамперед при визначенні поняття “валютне регулювання” слід звернутися до розробленого в теорії права поняття “правове регулювання”. Так, С. С. Алексеев визначає правове регулювання як цілеспрямований вплив на діяльність людини і суспільні відносини з допомогою правових (юридичних) засобів [10, с. 290]. В загально філософському значенні під впливом розуміють: дію, яку певна особа чи предмет або явище виявляє стосовно іншої особи чи предмета. Розглядаючи валютне регулювання крізь призму теорії права та враховуючи філософський підхід, можна сформулювати такі судження: цілеспрямований вплив здійснює держава в особі уповноважених органів; такий цілеспрямований вплив виявляється саме в діяльності; спрямований він на урегулювання валютних відносин та комплексу специфічних правових заходів. 47


На основі викладеного можемо визначити поняття валютного регулювання як цілеспрямований вплив (діяльність) держави через систему уповноважених органів на валютні правовідносини, а саме: організацію та здійснення валютних операцій, встановлення характеру відносин між державою і суб’єктами, на яких поширюється валютне регулювання, правових форм їх здійснення, закріплення основ правового статусу суб’єктів валютного регулювання за допомогою комплексу специфічних правових засобів. Список використаних джерел 1. Финансовое право : учебник / под ред. О. Н. Горбуновой. – М. : Юристъ, 1996. – 400 c. 2. Сапожников Н. В. Теоретические проблемы и перспективы развития валютного права / Н. В. Сапожников // Государство и право. – 2001. – № 11. – С. 107–114. 3. Артемов Н. М. Валютное регулирование в Российской Федерации : автореферат дисс. ... д-ра юрид. наук ; спец. 12.00.14 / Николай Михайлович Артемов. – М., 2002. – 54 c. 4. Адміністративне право України / за ред. Ю. П. Битяка. – X. : Право, 2000. – 544 c. 5. Тосунян Г. А. Валютное право Российской Федерации : учеб. пособие / Г. А. Тосунян, А. В. Хмелин. – М. : Норма, 2003. – 348 c. 6. Дорофеев Б. Ю. Валютное право России / Дорофеев Б. Ю., Земцов Н. Н., Путин В. А.– М. : Норма, 2001. – 433 c. 7. Костюченко О. А. Валютне регулювання / О. А. Костюченко // Юридична енциклопедія : в 6 т. – К. : “Українська енциклопедія” ім. М. П. Бажана, 1998. – Т. 1. : АГ. – С. 301. 8. Царгуш Э. В. Понятие валютного рынка / Э. В. Царгуш // “Черные дыры” в российском законодательстве. Юридический журнал. – 2007. – № 5. – С. 497–498. 9. Тополь Ю. О. Валютне регулювання в Україні: поняття, завдання, зміст та методи [Електронний ресурс] / Ю.О. Тополь // Університетські наукові записки. – 2007. – № 2(22). – С. 273–281. – Режим доступу: http://univer.km.ua/visnyk/1314.pdf. – Назва з екрану. 10. Теория государства и права / [Алексеев С.С., Архипов С.И. и др.] – М. : Норма, 2005. – 496 c. УДК 347.73 В. В. Смірнов, слухач магістратури 2-го року навчання юридичного факультету ДВНЗ “Українська академія банківської справи Національного банку України”; науковий керівник – доц. кафедри цивільно-правових дисциплін та банківського права ДВНЗ “Українська академія банківської справи Національного банку України”, канд. юрид. наук С. В. Мирославський

ПОРЯДОК РОЗКРИТТЯ БАНКІВСЬКОЇ ТАЄМНИЦІ БАНКАМИ Статтю присвячено правовим аспектам розкриття банківської таємниці; проаналізовано підстави та межі розкриття інформації, що становить банківську таємницю, а також розглянуто порядок розкриття банківської таємниці для різних суб’єктів. Ключові слова: банківська таємниця, порядок розкриття, суб’єкти розкриття, межі розкриття, інформація.

Постановка проблеми. Питання, які пов’язані з порядком розкриття банківської таємниці, постійно виникають як у банків, так і у суб’єктів, які зацікавлені в її отриманні. При цьому, банківські установи, як правило, намагаються максимально захистити своїх клієнтів та зберегти довіру до банківських установ, а відповідні державні органи, навпаки, бажають розкрити відносно них банківську таємницю. Існуючи по цій проблемі розбіжності пояснюються не лише новітністю банківського законодавства України, в якому зустрічаються непо48


вні за містом та суперечливі між собою терміни, а також недостатньою урегульованістю певних процесуальних аспектів розкриття такої інформації. Аналіз останніх досліджень і публікацій. У юридичній літературі правові аспекти розкриття банківської таємниці розглядалися в працях М. М. Ясинка, І. В. Сліпченко, Д. О. Гетьманцева, Г. О. Світличної та інших. Аналізуючи наукові погляди щодо порядку розкриття інформації, що становить банківську таємницю, можна зазначити, що переважна більшість науковців зважує на проблематичність регулювання цього питання через наявність великої кількості нормативно-правових актів різних рівнів, які містять суперечливі норми. Метою даної статті є аналіз механізмів та суб’єктів розкриття інформації, яка становить банківську таємницю, визначення допустимих меж і необхідної форми запиту, що зобов’язує банки надавати таку інформацію. Виклад основного матеріалу. На сьогодні порядок розкриття банками інформації, яка містить банківську таємницю, на законодавчому рівні визначається більш нормами ст. 1076 Цивільного Кодексу, ст. 62 Закону України “Про банки і банківську діяльність”, Правилами зберігання, захисту, використання та розкриття банківської таємниці, а також іншими спеціальними законами та нормативно-правовими актами України. Характерно, що для кожного суб’єкта, який визначений у спеціальних законах (наприклад, в ч. 1 ст. 62 Закону України “Про банки і банківську діяльність”), передбачений лише властивий йому порядок розкриття такого виду інформації. Для власника інформації, яка містить банківську таємницю закони України не встановлюють вимог до письмового запиту або письмового дозволу клієнта щодо отримання або надання третім особам інформації, яка становить банківську таємницю. На підставі чого такі вимоги, зокрема, до змісту письмового дозволу встановлюються банком на рівні внутрішніх правових актів банку. Наприклад, поняття “дозвіл” та вимоги до нього визначені у Роз’ясненнях Національного банку України від 19 квітня 2001 р., відповідно до яких дозвіл власника інформації – це викладена в письмовій формі згода клієнта банку щодо повідомлення банком інформації стосовно нього третім особам. Більш детально питання щодо вимог до письмового запиту або письмового дозволу клієнта на отримання або надання третім особам інформації, яка становить банківську таємницю, викладені в Правилах зберігання, захисту, використання та розкриття банківської таємниці. В письмовому дозволі клієнта на розкриття банком інформації третій особі (особам) має бути визначено особу (осіб), якій (яким) банк має розкрити інформацію, що становить банківську таємницю клієнта, форму та обсяг надання такої інформації. До того ж, такий письмовий дозвіл клієнта на право розкриття банком інформації, яка становить його банківську таємницю, третій особі (особам) обов’язково повинен мати: – для клієнта – фізичної особи: її підпис та дата складання має бути засвідчені підписом керівника банку чи уповноваженою ним особою та відбитком печатки банку або засвідчений нотаріально; – для клієнта – юридичної особи: підпис керівника клієнта або уповноваженою ним особою, скріплений печаткою цієї юридичної особи з обов’язковим вказуванням дати та номеру вихідної кореспонденції цього ж клієнта. Право клієнта на розкриття банком інформації третій особі (особам) може бути зазначено в окремій угоді, або у договорі на надання певної банківської послуги (послуг) можуть бути визначені випадки, за яких банк матиме право на розкриття інформації, що становить банківську таємницю клієнта, третім особам (наприклад, довіреній особі, подружжю, іншим близьким родичам клієнта, кредитному бюро тощо). За відсутності погоджених між банком та клієнтом умов стосовно оформлення письмового запиту щодо надання банком клієнту інформації, яка становить банківську таємницю, або письмового дозволу клієнта щодо розкриття такої інформації третім особам, такий запит (дозвіл) складається у довільній письмовій формі.

49


Таким чином, на письмовий дозвіл власника (клієнта) інформації, що становить банківську таємницю або за умов договору на надання певної банківської послуги, банк розкриває таку інформацію в обсязі, визначеному в письмовому запиті або дозволі. Для державних органів існує свій порядок запитів щодо розкриття банківської таємниці. При цьому, для письмової вимоги відповідного державного органу (наприклад, органів прокуратури України, Служби безпеки України, Міністерства внутрішніх справ України, Антимонопольного комітету України, органів Державної податкової служби України, спеціально уповноваженого органу виконавчої влади з питань фінансового моніторингу, органів державної виконавчої служби тощо), уповноваженого вимагати від банку розкриття інформації, яка містить банківську таємницю конкретного клієнта (клієнтів) банку, встановлено досить чітку процесуальну форму. Так, згідно з ч. 2 ст. 62 Закону вона повинна: – бути викладена на бланку державного органу встановленої форми; – бути надана за підписом керівника державного органу (чи його заступника), скріпленого гербовою печаткою; – містити передбачені цим Законом підстави для отримання цієї інформації; – містити посилання на норми закону, відповідно до яких державний орган має право на отримання такої інформації. Банки повинні надавати інформацію, що містить банківську таємницю, і в тому разі, коли до належним чином оформленої вимоги відповідного державного органу додається перелік найменувань конкретних юридичних осіб та/або прізвищ, імен та по батькові фізичних осіб – суб’єктів підприємницької діяльності та номерів їх рахунків (п. 3.3 Правил зберігання, захисту, використання та розкриття банківської таємниці). Банк на письмову вимогу державних органів, визначених ст. 62 Закону України “Про банки і банківську діяльність”, розкриває інформацію, що містить банківську таємницю, в обсягах, визначених цим Законом для відповідного державного органу. Зокрема, банку забороняється надавати інформацію про клієнтів іншого банку, навіть якщо вони зазначені в документах, договорах та операціях клієнта, якщо інше не зазначено в дозволі клієнта іншого банку або вимозі, рішенні (постанові) суду [1, c. 113]. Під час надання інформації стосовно операцій за рахунками конкретної юридичної особи або фізичної особи – суб’єкта підприємницької діяльності за конкретний проміжок часу банк надає інформацію про рух коштів на рахунку клієнта без зазначення контрагентів за операціями. Важливо, що виїмка документів, які містять інформацію, що становить банківську таємницю, проводиться лише за вмотивованою постановою судді та в порядку і з дотриманням вимог глави 16 Кримінально-процесуального кодексу. При цьому, банк не має права відмовлятися пред’явити або видати документи чи їх копії або інші предмети, які вимагає слідчий під час виїмки та які зазначені в рішенні (постанові) суду. Тому банк зобов’язаний виготовити копії документів, що вилучаються, які засвідчуються підписом представника банку. Ці копії документів залишаються в банку замість вилучених оригіналів. Представникові банку вручається другий примірник протоколу виїмки. Під час обшуку видача і огляд документів, що містять інформацію, яка становить банківську таємницю, проводяться з додержанням норм Закону України “Про банки і банківську діяльність”, що забезпечують охорону банківської таємниці. Банк відмовляє в розкритті інформації, що містить банківську таємницю, якщо за своєю формою або змістом вимога відповідного державного органу не відповідає нормам ч. 2 ст. 62 Закону України “Про банки і банківську діяльність”. Банк у разі надходження до нього письмової вимоги про надання інформації, що містить банківську таємницю, зобов’язаний розкрити цю інформацію або дати мотивовану відповідь про неможливість надання відповідної інформації протягом 10 робочих днів з дня отримання вимоги, якщо інші строки не встановлені законодавством України. Якщо підготовка інформації перевищує вищезазначений строк її надання, банк зобов’язаний письмово повідомити про це службову особу або відповідний державний орган, що звернувся з вимогою про надання інформації, та зазначити, у який строк надаватиметься інформація, що містить 50


банківську таємницю. Інформацію, що містить банківську таємницю, банки надають на адресу вповноважених державних органів у письмовій або електронній формі, якщо це передбачено законодавством України. Органи державної податкової служби, при вирішенні питання про розкриття банківської таємниці, зустрічаються з розбіжностями в законах щодо їх повноважень. Так, норми п. 4 ч. 1 ст. 62 Закону України “Про банки і банківську діяльність” зобов’язує банки розкрити банківську таємницю на підставі належно оформленого запиту органам державної податкової служби з питань оподаткування або валютного контролю стосовно операцій за рахунками конкретної юридичної особи або фізичної особи – суб’єкта підприємницької діяльності за конкретний проміжок часу. Тоді як, відповідно до п. 5 ст. 11 Закону України “Про державну податкову службу в Україні”, ці ж суб’єкти звернення вправі одержувати безоплатно від платників податків, а також від установ Національного банку України та комерційних банків у порядку, встановленому Законом України “Про банки і банківську діяльність”, довідки та/або копії документів про наявність банківських рахунків, а на підставі рішення суду – про обсяг та обіг коштів на рахунках, у тому числі про ненадходження у встановлені терміни валютної виручки від суб’єктів підприємницької діяльності. В цій ситуації, при конкуренції двох спеціальних законів, необхідно використовувати положення того Закону, який доповнює повноваження суб’єкта звернення. Адже правовий статус органів Державної податкової служби відносно його права на звернення не оспорюється. Отже, в такому випадку перевагу слід надати вимогам, які визначені в п. 5 ст. 11 Закону України “Про державну податкову службу в Україні” [2, c. 19]. Спеціально уповноважений орган виконавчої влади з питань фінансового моніторингу (п. 5 ч. 1 ст. 62 Закону України “Про банки і банківську діяльність”) має право на отримання банківської таємниці. Отже, з метою реалізації положень Закону України “Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом” був утворений урядовий орган державного управління – Державна служба фінансового моніторингу України (далі – Держфінмоніторинг України). Положення Закону України “Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом” надає Держфінмоніторингу України найбільш широкі повноваження в отриманні безпосередньо від банку інформації, яка містить банківську таємницю. На підставі чого банки зобов’язані інформувати такий уповноважений орган про операції, які підлягають обов’язковому фінансовому моніторингу (ст. 5 Закону), операції клієнта за наявності мотивованої підозри, що вони здійснюються з метою легалізації (відмивання) доходів, одержаних зло чинним шляхом (ч. 6 ст. 8 Закону) та інше. Для надання довідок за рахунками (вкладами) у разі смерті їх власників державним нотаріальним конторам або приватним нотаріусам, іноземним консульським установам у справах спадщини за рахунками (вкладами) померлих власників рахунків (вкладів) до банку подається заява за довільною формою. Банк має право надавати загальну інформацію, що становить банківську таємницю (відомості щодо заборгованості клієнта перед банком, суті його діяльності та фінансового стану), іншим банкам в обсягах, необхідних при наданні кредитів, банківських гарантій (ч. 5 ст. 62 Закону України “Про банки і банківську діяльність”). У разі надходження до банку запиту іншого банку щодо надання інформації, необхідної для забезпечення ідентифікації ним свого клієнта, з’ясування суті та мети проведення клієнтом фінансової операції (операцій) або перевірки наданої клієнтом інформації, банк, що отримав такий запит, протягом 10 робочих днів з дня отримання запиту зобов’язаний безоплатно надати банку, що зробив такий запит, відповідну інформацію. Для здійснення своїх функцій Національний банк України має право безоплатно одержувати від банків інформацію, що містить банківську таємницю, та пояснення стосовно отриманої інформації і проведених операцій. Банки зобов’язані надавати Національному банку України інформацію, що містить банківську таємницю, у формі: 51


– документів і копій документів – носіїв відповідної інформації (договори, установчі документи, виписки за рахунками тощо) як під час проведення інспекційних перевірок, так і на письмовий запит під час здійснення безвиїзного нагляду; – пояснень щодо проведених банком операцій та з окремих питань діяльності банку; – звітності. Запит Національного банку України щодо надання інформації, що містить банківську таємницю, пояснень стосовно проведених банком операцій та з окремих питань діяльності банку під час здійснення безвиїзного нагляду надсилається банку у формі листа поштою, у тому числі електронною. Важливо, що банки зобов’язані забезпечити інспекторам Національного банку України та іншим уповноваженим ним особам вільний доступ до всіх документів та інформації, що містить банківську таємницю, під час здійснення перевірок банків, у тому числі вільний і повний доступ до документів, що ведуться в електронному вигляді у форматі та режимі їх ведення (роботи з ними). Висновки. Отже, треба зазначити, що розкриття інформації, що містить банківську таємницю є складною сукупністю процесуальних дій різних суб’єктів. Розкриття такої інформації, як правило, здійснюється в межах адміністративного або судового процесу та обмежене виключно тим обсягом, що є необхідний для встановлення певного юридичного факту. Законодавство у сфері регулювання розкриття такої інформації незважаючи на певні недоліки, спрямоване на захист приватної інформації клієнтів банку через встановлення імперативних норм-обмежень щодо розкриття такої інформації. На завершення викладеного важливо наголосити, що незаконне збирання з метою використання або використання відомостей, що становлять банківську таємницю, та/або розголошення банківської таємниці тягне за собою відповідальність, передбачену законом.

1. 2.

Список використаних джерел Карманов Є. В. Банківська таємниця, як об’єкт цивільно-правового регулювання / Є. В. Карманов // Право України. – 2001. – № 12. – С. 110–113. Криницький І. Є. Дотримання податкової таємниці як спеціальний принцип податково-процесуального права / І. Є. Криницький // Підприємництво, господарство і право. – 2007. – № 11. – С. 19–22.

52


РОЗДІЛ 4 ЦИВІЛЬНЕ ПРАВО ТА ЦИВІЛЬНИЙ ПРОЦЕС

УДК 34.03:004.738.5 М. Ю. Горкуша, студент 3 курсу денної форми навчання юридичного факультету ДВНЗ “Українська академія банківської справи Національного банку України”; науковий керівник – доц. кафедри кримінально-правових дисциплін ДВНЗ “Українська академія банківської справи Національного банку України”, канд. юрид. наук С. В. Щербак

ПЕРСПЕКТИВИ ВИРІШЕННЯ ІНТЕРНЕТ-СПОРІВ У роботі досліджено проблему вирішення інтернет-спорів, подано аналіз правовідносин у мережі Інтернет, розглянуто особливості правочинів, здійснюваних у мережі, та запропоновано ряд змін, які необхідно ввести та закріпити на законодавчому рівні. Ключові слова: інтернет-спір, ICANN, доменні імена, оцінка доказів, електронний документообіг.

Розвиток сучасних технологій значно покращує життя людини ХХІ століття, все більше юридично значущих дій отримують нові форми відображення та закріплення в світі. Сучасні технології надають все більше можливостей звичні для нас правочини перевести в “електронну площину”, останньою можна назвати Інтернет. Всесвітня мережа захоплює своїми можливостями, безліч сервісів розвиваються практично щодня, та цього не можна сказати про існуючу нормативну базу, яка не встигає адаптуватись до коректив та змін, що вносяться інноваціями. Зокрема, вже повсякденними вважаються такі дії, що масово здійснюються за допомогою “світової павутини”: надання окремих видів послуг; здійснення платежів; передача інформації будь-якого характеру; надання консультацій, звернення громадян як до державних так і недержавних установ, купівля-продаж, та інші цивільні правочини. Досягнуті домовленості у мережі породжують певні обов’язки, що можуть закріплюватись також електронними засобами, і при виконанні тих чи інших юридично значущих дій може виникнути й сам спір, який, звісно, потребує вирішення, що в свою чергу є підставою для звернення до суду. Саме тут й виникає поняття інтернет-спору, що ставить багато додаткових питань, відповідь на які ми намагатимемося дати в цій роботі. Задля конкретизації того, що подібні відносини існують та потребують додаткової уваги, необхідно зазначити, що відповідно до статті 1 Цивільного кодексу України “цивільним законодавством регулюються особисті немайнові та майнові відносини (цивільні відносини), засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників” [1], і є безспірним той факт, що саме ці правовідносини почали масово здійснюватись в Інтернет. До того ж в статті 207 цього ж кодексу згадується про укладену в електронній формі угоду як угоду, укладену в необхідній, згідно з вимогами закону, письмовій формі. Даний режим деталізований в законах України “Про електронні документи й електронний документообіг” та “Про електронний цифровий підпис” [2], активно також проходить запровадження електронної податкової звітності, що показує всі переваги та ефективність даного виду удосконалення адміністрування податків та підвищення ефективності роботи всієї податкової системи [3], підвищується увага до доменних спорів. Все це лише додатково свідчить про те, що ми поступово так чи інакше починаємо активно використовувати “павутину” у здійсненні діяльності практично на будь-якому рівні, однак до сих пір не маємо 53


чіткості в контексті специфіки захисту свого права, якщо стали учасниками подібних правочинів. Специфіка та особливості інтернет-відносин починають формуватись ще на етапі питання про визначення Інтернету як об’єкта чи суб’єкта правочинів. Питання є доволі спірним та неоднозначним, однак, на нашу думку, конкретного вирішення не має, бо для користувачів Інтернет необхідно розуміти як середовище для здійснення певних дій, виконання функцій, а для структур, які можуть мати певний владний вплив над мережею, змінювати характеристики підключення, певним чином впливати на мережу в технічному аспекті – Інтернет є об’єктом. Ситуація, за якої “всесвітню павутину” можна вважати суб’єктом правовідносин виокремити просто неможливо. Характеризуючи деталі окремих особливостей інтернет-відносин, що допоможуть зрозуміти існуючі проблеми цивільного процесу в даній сфері, вважаємо необхідним зупинитись на класифікації специфічних аспектів у цьому питанні російського вченогопроцесуаліста Незнамова Андрія Володимировича, який, у своєму дисертаційному дослідженні виділяє наступні категорії: – суб’єкт правовідносин; – доменні імена; – суб’єктний склад; – технічна особливість [4, с. 32]. В даному випадку, визначений перелік є важливим через те, що встановлення суб’єкта правовідносин (сторони) необхідне для складання позову та звернення до суду. За допомогою доменного імені можна визначити власника веб-ресурсу (наприклад, власника інтернетмагазину), однак, специфіка реєстрації доменних імен може й створити ситуацію за якої власником веб-адреси сайту й керівником організації, якій присвячено сайт можуть бути різні особи. Визначення суб’єктного складу та закріплення можливими засобами, важливе для встановлення самого спору та конкретизації дій, з приводу яких він виник. Технічні ж особливості регламентують аспект використання апаратних та програмних засобів як для здійснення правовідносин, що відбулись і з приводу яких виник спір, так і для ознайомлення з доказами сторін, іншими фактами, які можуть встановлювати окремі обставини справи. Говорячи більш детально про специфіку “електронних правовідносин”, що можуть породжувати інтернет-спір, слід охарактеризувати думки, що склались з цього питання у доктрині. Зокрема, на думку Н. А. Дмитрика, можна сформувати наступний перелік особливостей правовідносин у мережі Інтернет, що мають юридичне значення: – невизначеність місця розташування сторін, що обумовлює можливі проблеми з правом, яке необхідно застосувати, а також з реальним виконанням обов’язків; – складність ідентифікації учасників правовідносин у мережі; – залежність відносин між учасниками мережі від відносин з провайдерами інтернетпослуг; – електронний характер документообігу в мережі, що обумовлює необхідність застосування спеціального програмного та апаратного забезпечення [4, c. 23]. Зазначені положення суттєво впливають на здійснення захисту права шляхом звернення до суду, адже неможливість визначити місце розташування сторони, відсутність інформації для її ідентифікації практично вже на початковій стадії унеможливлює не те що вирішення спору, а пред’явлення самого позову. Звісно, в мережі вже розроблений ряд заходів для такої ідентифікації особи, проте зловмисниками досить часто порушуються основні вимоги щодо реєстрації своєї діяльності в Інтернеті. Змінність багатьох факторів ускладнює доказування тих чи інших обставин, а також робить досить важкою процедуру збору та забезпечення доказів і визначення їх належності та допустимості. Складність застосування територіальних критеріїв, що впливають на визначення підсудності, до діяльності у мережі Інтернет полягає в тому, що суб’єкт, який здійснює комерційну діяльність в Інтернеті, може не мати ні торгового приміщення, ні офісу, ні складу, ні 54


персоналу, і єдиними його ознаками, які зможуть виступати ідентифікаторами його діяльності, будуть адреса інтернет-сайту та веб-сервера [4, с. 26]. Проблемним є й правове регулювання виключних прав на адресу (доменне ім’я), яка ідентифікує інформаційний ресурс в мережі, й пов’язує його з правами на товарний знак та фірмову назву. Більш того, “специфіка мережі Інтернет проявляється в тому, що кожен інтернет-ресурс може відноситись до окремої території виключно за рахунок реєстрації доменного імені в конкретному сегменті мережі” [4, с. 31], а це, в свою чергу, може означати те, що реєстрація веб-сайту за ознакою доменного імені ще не значить фактичне його розташування в певному регіоні, що може бути визначений наперед в його адресі. Наприклад, можлива ситуація, коли певний веб-ресурс знаходиться у доменній зоні “.ru”, що робить умовну прив’язку до території Російської Федерації, а сам сервер, що обслуговує даний ресурс, розташовується в Україні, тим самим, породжуючи додаткову проблему визначення підсудності можливого спору. Визначення суб’єктного складу відносин, пов’язаних з використанням мережі Інтернет, зумовлюється тим, що користувач входить в мережу завдяки діяльності самостійної особи, що надає такі інтернет-послуги – провайдера, доменне ім’я також реєструється самостійною третьою особою – реєстратором, до того ж самостійним суб’єктом є й власник самої адреси сайту, який власником самого сайту може не бути [4, с. 31]. В такому разі незрозумілим стає коло сторін, зокрема встановлення відповідача (співвідповідачів) та визначення третіх осіб, права та обов’язки яких може бути змінено при вирішенні спору. Тому коли виявиться, що діяльність окремого інтерент-ресурсу є нелегітимною, відповідачем необхідно визначати власника самого ресурсу, а третіми особами – власника інтернет-адреси, власника вебсерверу, на якому розміщено ресурс та реєстратора, що зареєстрував відповідне доменне ім’я. Судами беруться до уваги і функції, виконувані тими чи іншими організаціями в системі адміністрування доменів, і договірні або службові зв’язки між особами [3]. За таких обставин вирішальною є форма доказів, що будуть подаватись сторонами, а також посвідчення тих чи інших обставин, що мають істотне значення для справи та повинні бути досліджені й оцінені судом. Проблеми виконання цивільно-процесуальних при розв’язанні інтернет-спорів, на нашу думку, можна вирішити застосувавши наступний комплекс змін та доповнень до вже існуючих заходів безпеки в Інтернет: 1) щодо проблеми анонімності сторін та їх ідентифікації – запровадити обов’язкову перевірку реєстраторами доменних імен (веб-адрес) даних сервісу “whois”, що використовуються для направлення запитів з приводу отримання інформації про реєстрацію доменного імені [5] до фактичного делегування веб-адреси клієнту, тим самим перевіряючи подану інформацію для реєстрації лише в контексті, чи може вона існувати (така інформація) в цілому, а не достовірність зазначених даних; 2) задля забезпечення прав власників торгових знаків на товари і послуги, елементи назв яких можуть використовуватись зловмисниками з метою реклами своєї продукції: – створити сервіс з відслідковування ідентичних доменних імен, які можуть мати схожість з вже зареєстрованими товарними знаками/марками, й повідомляти власників виключних прав на відповідні назви чи позначення про виявленні співпадіння, насамперед покращить оперативність їх реагування на порушення своїх прав та вирішить проблему з фіксуванням такої схожості, бо сама система зможе повідомляти правовласника як у електронній так і у письмовій формі, з відповідно завіреним висновком про ідентичність, відомі дані про власника схожої веб-адреси; – паралельно з положеннями Корпорації Інтернету з розподілу імен та адрес (ICANN), шляхом впровадження через національне законодавство, розробити компанією-власником домену “.ua” для веб-адрес в цьому та регіональних доменних зонах електронний реєстр вебсайтів на основі даних бази “whois” з подальшої можливістю роздрукування власником вебадреси відповідного посвідчення-витягу, яке б слугувало доказом наявності відповідних прав на зазначену в ньому адресу, і наявність якого (посвідчення) можна було б перевірити судом, шляхом звірення реєстраційного номеру посвідчення та запису про таку веб-адресу в реєстрі, 55


повний доступ до якого мали б виключно реєстратори та суди, інші уповноважені на те установи. Виокремлення такого підходу спрощує можливість отримання документу, що засвідчував би відповідні права, а також полегшує саму доказовість зазначених даних; – надати регіональним реєстраторам можливість самостійно врегульовувати доменні спори за правилами ICANN, за умови згоди обох сторін на подібний вид вирішення такого спору, однак залишити альтернативну можливість звернутися до суду; 3) з метою встановлення факту досягнення певних домовленостей, з яких виникають права та обов’язки сторін правовідносин – запровадити окрему службу “публічного протоколу”, за допомогою якого, при користуванні мережею, особа надавала б згоду на зняття інформації щодо свого перебування на окремих веб-ресурсах, а згодом, за необхідності, могла б отримати протокол-витяг своїх дій в Інтернет, а також засвідчені знімки з монітору щодо вчинених дій (згоди сторін на укладення договору, обговорення його умов) як підтвердження самого факту вступу в інтернет-правовідносини. При цьому особи, які би брали участь у таких правовідносинах, попереджалися б про використання одним із учасників відносин такого протоколу і також підтверджували згодою участь в такій формі їх посвідчення, та отримували б доступ до такої інформації в частині дій, здійснених ними; 4) задля покращення ефективності та швидкості оцінки доказів судом – забезпечити можливість дослідження судом доказів, що мають виключено електронний характер, розробити системне забезпечення перевірки сертифікатів електронного підпису судом, та надавати відповідні матеріали виключно на основі їх попередньої реєстрації в базі Акредитованого центру сертифікації ключів та засвідчення їх підписом із посиленим сертифікатом; доповнити частину 1 статтю 111 Цивільного процесуального кодексу України пунктом 8 такої редакції: “зберігання наданих сторонами доказів, що мають електронну форму”, та пунктом 9: “перевірку сертифікатів, що підтверджують електронні підписи в наданих сторонами документах електронного документообігу”. Висновки. Запропоновані нами заходи щодо покращення здійснення цивільного процесу у вирішенні інтернет-спорів створюють достатньо можливостей задля забезпечення якіснішої доказовості тих чи інших обставин, через те, що факт здійснення правочинів, які відбуваються у віртуальній площині, можна буде підтвердити у документарній формі, при чому декількома способами одночасно. До того ж, закріплення юридичних фактів у електронній та матеріальній формах надасть можливість у майбутньому перейти до електронного документообігу й у самих судах. У такому випадку кожна із сторін, маючи відповідний доступ, безперешкодно зможе ознайомитись з матеріалами справи, а будь-які зміни в першоджерелі будуть синхронізовані з даними, для ознайомлення з якими відповідні особи отримали такий доступ.

1.

2.

3.

4.

Список використаних джерел Цивільний процесуальний кодекс України: станом на 14.04.2012 року [Електронний ресурс] // Верховна Рада України. Законодавство України [сайт]. – Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/1618-15 . – Назва з екрану. Камінська Л. Б. Проблеми наближення правового регулювання електронної комерції в Україні до європейського законодавства [Електронний ресурс] / Л. Б. Камінська // Моделі та стратегії Євроінтеграції України: економічний і правовий аспекти : збірник матеріалів ІХ міжнародної науково-практичної конференції (30 травня 2006 року). – К., 2006. – С. 104-107. – Режим доступу: http://www.nbuv.gov.ua/portal/soc_gum/uazt/2006-1k.pdf#page=104. – Назва з екрану. Носік Ю. В. Сучасна судова практика щодо доменних імен [Електронний ресурс] / Ю. В. Носік // Держава і право. – 2009. – Вип. 45. – С. 309–315. – Режим доступу: http://194.44.242.245:8080/dspace/handle/123456789/11343. – Назва з екрану. Незнамов А. В. Особенности компетенции по рассмотрению Интернет-споров: национальный и международный аспекты : дис... канд. юрид. наук : спец. 12.00.15 “гражданский процесс; арбитражный процесс” / Незнамов Андрей Владимирович ; Уральская государственная юридическая академия. – Екатеринбург, 2010. – 229 с. 56


5.

Протокол WHOIS [Електронний ресурс] // Internet Corporation for Assigned Names and Numbers [сайт]. – Режим доступу: http://www.icann.org/ru/node/1145359. – Загл. с экрана.

УДК 347.78:004.738.5 К. П. Проскурня, студентка 2 курсу денної форми навчання юридичного факультету ДВНЗ “Українська академія банківської справи Національного банку України”; науковий керівник – асистент кафедри цивільно-правових дисциплін та банківського права ДВНЗ “Українська академія банківської справи Національного банку України” І. П. Івашова

ЗАХИСТ АВТОРСЬКОГО ПРАВА В МЕРЕЖІ ІНТЕРНЕТ У роботі досліджені проблеми захисту авторського права в мережі Інтернет з урахуванням досвіду іноземних держав, виявлено недоліки сучасного законодавства стосовно врегулювання даного питання, визначено основні способи і методи боротьби з піратством в Україні. Ключові слова: авторське право, Інтернет, піратство, система “три попередження”, “SOPA”.

Постановка проблеми. У сучасну епоху, яку називають “інформаційним суспільством”, ми є свідками бурхливого розвитку інтелектуальної діяльності людини, яка є складовою частиною безпеки держави, оскільки недостатній інтелектуальний потенціал призводить до її слабкості. У наше життя давно міцно увійшли такі поняття, як комп’ютер, програмне забезпечення, Інтернет. Бібліотеки та архіви поступаються місцем електронним бібліотекам, які створені повсюдно. Електронні банки даних, що містять величезну кількість творів літератури, науки, мистецтва, цілком уміщаються на жорсткому диску комп’ютера або web-сайті. Обслуговуються вони, як правило, однією людиною. Інтернет – поняття глобальне не тільки в географічному, а й у соціально-правовому сенсі цього слова. Він, тією чи іншою мірою, зачіпає найрізноманітніші сфери життєдіяльності сучасної людини, в тому числі і цивільноправові відносини. Питання про захист авторського права в мережі Інтернет гостро підіймається у більшості країн світу, на жаль, в Україні йому приділяється мало уваги, тому необхідно знайти оптимальні способи вирішення даної проблеми, спираючись на міжнародний досвід. Аналіз останніх досліджень і публікацій. Незважаючи на загальне занепокоєння з приводу проблеми захисту авторського права в мережі Інтернет, сьогодні не існує єдиного розуміння сутності проявів цього явища та змісту засобів його стримування. Вивченням даного питання займалися: Ч. Н. Азімов, І. А. Безклубий, М. М. Богуславський, Ю. Л. Бошицький, О. В. Дзера, А. С. Довгерт, Р. В. Дробов’язко, В. А. Калятін, О. В. Кохановська, Ю. В. Носіков, О. А. Підопригора та інші. Але праці цих авторів стосувалися лише деяких аспектів проблеми, тому запропонована робота є однією з спроб теоретичного осмислення природи цього явища. Метою статті є з’ясування сутності та змісту захисту авторського права в мережі Інтернет, а також обґрунтування пропозицій щодо вдосконалення законодавства в боротьбі з піратством на основі аналізу судової практики та законодавства іноземних держав. Виклад основного матеріалу. Авторське право в Україні регулюється Цивільним кодексом та Законом України “Про авторське право та суміжні права”. Під дію цього Закону підпадають авторські права на літературні, наукові, науково-популярні, публіцистичні та інші твори, твори образотворчого мистецтва, музичні твори та їх виконання, сценічні твори та їх виконання, а також комп’ютерні програми та бази даних. Відповідно до нещодавно внесених доповнень розміщення твору в оцифрованому вигляді в Інтернет вважається публікацією твору або його поширенням і тому потребує дозволу власника авторського права. Розміщення в Інтернет копії твору чи його частини без дозволу автора є порушенням Закону і може

57


бути оскаржене в суді з вимогою відшкодування моральної шкоди та завданих матеріальних збитків (упущеної вигоди). Проте, вітчизняне правосуддя досить інертно ставиться до нової субправомочності. Зокрема Президія Вищого господарського суду України у своїх рекомендаціях “Про деякі питання практики вирішення спорів, пов’язаних із захистом прав інтелектуальної власності” зазначає, що “розміщення творів у мережі Інтернет є їх відтворенням в розумінні ст. 1 Закону України “Про авторське право і суміжні права” і жодним чином не згадує про відображення у загальнодоступних електронних системах інформації. Згідно зі слушним зауваженням В. Г. Ротаня, “... як поширювальне, так і обмежувальне тлумачення актів цивільного законодавства в національній правовій системі є неприпустимим, оскільки воно не передбачене Конституцією і законами України. Суд має тлумачити і застосовувати акти цивільного законодавства буквально” [1, с.148]. Відтак розміщення творів і об’єктів суміжних прав у мережі Інтернет згідно з нормами Закону України “Про авторське право і суміжні права” повинне відповідати двом умовам: 1) доступність для публіки в будь-який час; 2) доступність для публіки з будь-якого місця. За нормами ЦКУ такими умовами для творів є: доступ для невизначеного кола осіб та відображення у загальнодоступних електронних системах інформації; для об’єктів суміжних прав – умови, аналогічні викладеним у Законі України “Про авторське право і суміжні права” [2]. Недотримання хоча б однієї з наведених умов виключає охорону твору (об’єкта суміжних прав) за допомогою наведеної субправомочності, залишаючи охорону лише в межах субправомочності відтворення. Проте на практиці обхід указаних умов не становить жодних складнощів. Так, загальнодоступність (доступність для невизначеного кола осіб) легко обходиться введенням на веб-сайті системи реєстрації відвідувачів із заповненням певної анкети щодо особистих даних та їх входу на веб-сайт за допомогою введення унікальних паролів. Після запровадження такої системи важко назвати відвідувачів веб-сайту невизначеними, а вебсайт, де розміщуються твори, загальнодоступним. На сьогодні, за такою схемою працює чимало популярних веб-сайтів. Доступ у будь-який час нівелюється шляхом серверного програмування (веб-сайт із фонограмами виконань музичних творів може бути доступним для користувачів не цілодобово, а, приміром, двадцять три години на добу). Доступність для публіки з будь-якого місця обходиться шляхом допуску до веб-сайту відвідувачів з IP-адресами певної країни чи навіть деякого регіону. Таким чином, “субправомочність доступу” сьогодні не здатна забезпечити охорону прав на твори (об’єкти суміжних прав), розміщені в мережі Інтернет [3, с. 75]. Крім того, наведеною субправомочністю не охоплюється так зване “цифрове передання” – передання за допомогою електронної пошти чи іншим подібним способом творів (об’єктів суміжних прав), хоча насправді для суб’єкта права або ліцензіара немає значної відмінності у розміщенні твору (об’єкта суміжних прав) в мережі Інтернет або ж переданні його засобами електронної пошти (досить згадати широковідомий прецедент щодо компанії Napster) [4]. Натомість судова практика, як зазначалося вище, певно, відчуваючи всю слабкість норм, під час розгляду спорів щодо контрафакції в мережі Інтернет застосовує субправомочність відтворення для охорони прав належних суб’єктів. Субправомочність відтворення породжує свої, властиві їй проблеми правової охорони, пов’язані, очевидно, з тим, що ґенеза цієї субправомочності невід’ємно поєднана з виготовленням саме матеріальних примірників. Тож надання цій правомочності непритаманного їй змісту призводить до надмірної багатозначності субправомочності відтворення. В. С. Цимбалюк вважає, що слідуючи за логікою вітчизняного правосуддя, дозволяючи ліцензіату відтворення твору (об’єкта суміжних прав), суб’єкт права, тим самим дозволяє і розміщення даного об’єкта в мережі Інтернет, що виглядає вкрай невиправдано та обмежує можливість розпорядження об’єктами авторських та суміжних прав [5, с. 112]. Прикладом цього є Постанова Вищого Арбітражного суду від 05.06.2000 року “Про питання захисту авторських прав в Інтернеті”. Судова колегія Вищого арбітражного суду 58


України розглянула заяву ТОВ редакції газети “В...”, м. Київ про перевірку постанови від 30.03.2000 р. Арбітражного суду Дніпропетровської області у справі N 16/43 за позовом ТОВ редакції газети “В...”, м. Київ до ТОВ “Б...”, м. Дніпропетровськ про стягнення 10 000 грн. компенсації за порушення майнових авторських прав, і відмовила у задоволенні позову, на основі ст. 4 Закону України “Про авторське право і суміжні права”, на підставі того, що дані дії слід кваліфікувати як відтворення [6]. Згідно з нормою ст. 5 Бернської конвенції обсяг охорони, як і засоби захисту, забезпечувані автору для охорони його прав, регулюються виключно законодавством країни, де потребується охорона. Це правило інтерпретується сучасними дослідниками як можливість суб’єкта права захищати своє право в будь-якій державі, де здійснюється протиправне використання твору (об’єкта суміжних прав). А у разі використання в мережі Інтернет захист можливий практично в кожній державі, де є можливість доступу до твору (об’єкта суміжних прав). Норма ст. 37 Закону України “Про міжнародне приватне право” визначає, що до правовідносин у сфері захисту прав інтелектуальної власності застосовується право держави, в якій вимагається захист цих прав [7]. Контраверсійним є визначення суб’єкта юридичної відповідальності за контрафакцію у мережі Інтернет. Окрім, зрозуміло, особи, котра безпосередньо розміщує твір чи об’єкт суміжних прав у мережі, розглядалась можливість притягнення до відповідальності осіб, які надають хостинг порушнику, а також провайдерів, котрі забезпечують технічний доступ до мережі Інтернет через складнощі з ідентифікацією правопорушника, який протиправно завантажив твори (об’єкти суміжних прав) у цифрову мережу [5, с. 75]. В Україні намагалися вирішити дану проблему шляхом прийняття проекту Закону № 6523, який посилив би відповідальність не споживачів, а навпаки – саме провайдерів, але дані дії з боку уряду завершилися ганебною поразкою. Свідченням цього є недавній рейд правоохоронних органів на портал ex.ua, який вже кілька років є для українських користувачів Інтернет джерелом безкоштовних фільмів, музики та комп’ютерних програм, що викликало обурення, в першу чергу, самих користувачів. За офіційною версією, увагу до файлообмінника, привернула скарга про порушення авторських прав від компанії Adobe. Скарга була пов’язана з розміщенням на сайті невідомими користувачами піратських версій деяких продуктів компанії. Відразу після закриття ex.ua хакери заблокували сайт МВС, а потім сайт Адміністрації президента України, поступово даний конфлікт із внутрішньодержавного почав переростати у зовнішній, що змусило владу піти на певні поступки та відмовитися від глобального реформування Інтернету [4]. Отже для того, щоб не виникало подібної ситуації в майбутньому, варто ознайомитися із методами, способами боротьби, які використовують іноземні держави. Франція, перша країна, яка оголосила боротьбу з піратством в мережі Інтернет, шляхом прийняття Закону “Про три кроки”, який був розроблений за ініціативою президента Франції Ніколя Саркозі і вступив у дію з 1 жовтня 2010 року [8]. Завдяки цьому влада отримала право на повне прослуховування трафіку, а також на сповіщення по електронній пошті тих, хто активно викачує з мережі піратські програми та мультимедійний контент у файлообмінних мережах. Закон передбачив, що “пірати”, які ігнорують попередження електронною поштою, втрачають доступ до мережі терміном на рік, крім того в ряді випадків передбачений штраф до 300 тис євро або навіть тюремне ув’язнення. Закон також зобов’язав місцевих інтернет-провайдерів перехоплювати і передавати владі дані про людей, які займаються розповсюдженням піратських матеріалів. Щодо цих осыб в подальшому порушуються кримінальні справи. У звичайних користувачів є дві спроби на скачку захищеного копірайтом контенту, після кожної з яких провайдер буде повідомляти їх про порушення, на третій раз попереджень не буде, відразу піде блокування облікового запису на рік, дана процедура є досить затратною, так французькі експерти підрахували, що відстеження у пірингових мережах буде коштувати державі 400 тис євро на рік. 59


Ефективність дії даного закону проявилася лише в середині країни, але не за її межами, так, наприклад, три найбільші французькі видавництва (Gallimard, Flammarion і Albin Michel) подали позов до суду на корпорацію Google за неправомірну публікацію відсканованих версій їх книг з вимогою сплатити 9 800 000 євро. Корпорація Google подала зустрічний позов, так як вважала, що діяльність Google Books не суперечила французьким і міжнародним законам з охорони авторського права, більше того, ці дії сприяли збільшенню не тільки читацької аудиторії, але і прибутку самих видавництв та авторів. У Німеччині система “трьох попереджень” працює досить успішно і дієво про що свідчить статистика за минулий рік з 650 користувачів, попереджених наглядовою організацією про порушення, лише 44 наважилися повторно завантажити піратський контент. І все ж щодо 60 осіб було вжито заходи судового реагування. Долю таких “рецидивістів” вирішував суд – офіційна “норма” вироку за такі порушення – до місяця позбавлення доступу в Інтернет або штраф у розмірі 1 500 євро [8]. У процесі вдосконалення законодавства про авторські права в США був розроблений нормативно-правовий акт, спрямований на протидію піратству і захисту прав в Інтернеті, що викликало різке невдоволення компаній, завдяки яким сьогодні існує і розвивається Всесвітня мережа. Основний постулат Stop Online Piracy Act – SOPA: порушення авторських прав є важким злочином, а, значить, і боротися з ним потрібно відповідно. Якщо Stop Online Piracy Act буде прийнято, то компанії, що володіють авторськими правами, отримають безпрецедентне право на цензуру сайтів, запідозрених у піратстві. Правовласники зможуть блокувати “нехороші” сайти і web-сторінки, забороняючи їх появу в пошукових системах, блокувати домени і накладати арешт на фінансові кошти компаній, які володіють ними. Одним з діючих на даний час засобів забезпечення інформаційних прав і свобод людини в США є стягнення штрафних санкцій. Якщо має місце навмисне і зловмисне привласнення, суд може винести рішення про стягнення збитків з відповідача в порядку покарання (штрафних санкцій) у сумі, яка не перевищує подвійного розміру відшкодування (до 500 тис доларів або до 5 млн доларів, якщо відповідачем є організація). Якщо злочин навмисний і відбувається в інтересах іноземної держави, то максимальний термін ув’язнення може скласти 15 років, а штраф – 10 млн доларів. Однак покарання за інформаційні злочини в різних штатах відрізняються. У виключних випадках замість відшкодування збитків може запроваджуватись примусовий продаж ліцензій або відрахування від прибутку як відшкодування збитків [6, с. 200]. Висновки. З викладеного матеріалу стає зрозуміло, що політика іноземних держав у сфері захисту авторських прав є доволі ефективною, це пояснюється введенням у дію певних законодавчих інновацій, які ґрунтуються на збільшенні санкцій майнового характеру і запровадженні такої міри покарання як громадський осуд. Крім того, можна помітити певні прорахунки в реалізації національної програми захисту авторських прав у мережі Інтернет, внаслідок відсутності нормативно-правових актів, які б стосувалися виключно даного питання. Отже, при розробці національної програми захисту авторських прав у мережі Інтернет доцільно було б скористатися загальновідомими і перевіреними на практиці міжнародними методами боротьби з піратством, при цьому врахувавши психологію і менталітет українського населення.

1. 2. 3.

Список використаних джерел Гуз А. М. Історія захисту інформації в Україні та провідних країнах світу / А. М. Гуз. – К. : КНТ, 2007. – 260 с. Про авторське право і суміжні права : Закон України в редакції від 14 липня 2001 р. // Голос України. – 16.08.2001 р. – № 146. Рудник Т. В. Деякі проблеми питання захисту авторського права в Україні / Т. В. Рудник // Юридичний вісник. – 2009. – № 1. – С. 74–77. 60


4. 5.

6.

7.

8.

9.

Авторські і суміжні права [Електроний ресурс] – Режим доступу: http://www.copyright.com.ua/inet.html. – Назва з екрану. Кохановська О. Спеціальні цивільно-правові способи захисту інформаційних прав: теоретичні та практичні аспекти / О. Каховська // Підприємництво, господарство і право. – 2006. – №4. – С. 79. Про питання захисту авторських прав в Інтернеті : Постанова Вищого Арбітражного суду від 05.06.2000 року [Електроний ресурс]. – Режим доступу: zakon.rada.gov.ua. – Назва з екрану. Стройко І. Адаптація законодавства України у сфері захисту авторського права й суміжних прав до законодавства ЄС [Електронний ресурс] / І. Стройко // Юридичний журнал. – 2003. – № 11. – Режим доступу: http://www.justinian.com.ua/article.php?id=864. – Назва з екрану. Захарова М. Защита индустрии культуры в цифровую эпоху: Французский опыт [Электронный ресурс] / Милана Захарова, Мария Сѐмина // Частный корреспондент. 5 мая 2012 года. – Режим доступа: http://www.chaskor.ru/article/zashchita_industrii_kultury_v_tsifrovuyu_epoh_27967. – Назва з екрану. Цимбалюк В. С. Основи інформаційного права України / Цимбалюк В. С., Гавловський В. Д., Брижко В. М. – К. : Знання, 2009. – 414 с.

УДК 347.412.8 І. В. Швець, студентка 3 курсу денної форми навчання факультету правничих наук Національного університету “Києво-Могилянська академія”

ЗМЕНШЕННЯ РОЗМІРУ НЕУСТОЙКИ СУДОМ: ТЕОРІЯ ТА ПРАКТИКА Дослідження присвячено аналізу законодавства, судової практики, доктринальних положень, що стосуються підстав зменшення розміру неустойки судом. Акцентовано увагу на невідповідностях регулювання даного питання Цивільним та Господарськими кодексами України, невідповідностях практики судів і законодавчих положень. Ключові слова: неустойка, підстави зменшення неустойки, судова практика.

Постановка проблеми. Неустойка є одним із найдавніших способів забезпечення виконання зобов’язань і виступає правовою основою стимулювання виконання договірних зобов’язань. Привабливість неустойки та її широке застосування в цілях забезпечення виконання зобов’язання пояснюється насамперед тим, що вона являє собою зручний спосіб спрощеної компенсації втрат кредитора, зумовлених невиконанням або неналежним виконанням боржником своїх обов’язків [1, с. 215]. У сфері цивільного та господарського права неустойка неодноразово була предметом правових дискусій та наукових досліджень, неоднозначною в плані визначення неустойки залишається і судова практика. Недосконалість правових конструкцій, а саме нечіткість формулювання умов зменшення розміру неустойки, спричинили гострі дискусії в наукових колах. Аналіз останніх досліджень і публікацій. Розгляду різних аспектів проблеми присвячено статті відомих вчених, зокрема, А. Карапетова, К. Граве, В. Вітрянського, О. Іоффе, Д. Гришина, О. Гелевея, Б. Хаскельберга, М. Бєлкіна, В. Черешнюка. Однак характерною ознакою суто юридичних досліджень є захоплення теоретичною стороною даної конструкції, в той час як практика застосування неустойки в цивільно-правових відносинах залишається поза зоною належної уваги. Тому, мета даної роботи полягає у з’ясуванні правових питань застосування інституту неустойки, зокрема, підстав зменшення її розміру, що сприятиме, насамперед, удосконален61


ню доктринальних положень цивільного та господарського права, забезпеченню належного правозастосування і, відповідно, належного захисту сторін у зобов’язанні. Виклад основного матеріалу. Бажаючи гарантувати належний рівень забезпечення виконання зобов’язання, сторони досить часто встановлюють надто високий рівень штрафних санкцій. Якщо сторони заздалегідь не мають наміру ухилятися від виконання зобов’язання, то вони не приділяють питанням штрафних санкцій належної уваги [2, c. 99]. Господарська діяльність є динамічним явищем і залежить від великої кількості факторів, що мають істотний вплив на виконання зобов’язання. Тому виникнення необхідності сплати встановлених за порушення зобов’язання санкцій може значно ускладнити становище боржника. Саме тому законодавець встановив можливість зменшення розміру неустойки. В теорії цивільного права немає остаточної думки щодо доцільності зменшення розміру неустойки. А. Г. Карапетов зазначає, що механізм зменшення розміру неустойки протидіє необґрунтованому збагаченню однієї із сторін за рахунок іншої. Також це правило відповідає цивільно-правовим принципам рівності і балансу інтересів сторін. Зокрема, можливість зменшення розміру неустойки узгоджує застосування цієї міри відповідальності з загально правовим принципом відповідності між тяжкістю правопорушення і суворістю покарання. Крім того, можливість зниження розміру неустойки в повному обсязі відповідає її компенсаційній природі як міри відповідальності. [3, c. 146]. Також можна говорити про те, що зменшення розміру неустойки в судовому порядку захищає сторону, яка була менш уважною і розсудливою при укладенні договору. Адже часто сторони при укладенні договорів не приділяють належної уваги питанням наслідків невиконання або неналежного виконання зобов’язання, акцентують увагу на предметі договору, ціні або ж строках виконання такого договору, внаслідок чого боржник опиняється в скрутному становищі. Саме тому зменшення розміру неустойки є необхідним заходом для створення більш сприятливих умов для боржника. В свою чергу, багато дослідників не підтримують думку про можливість зменшення розміру неустойки судом і зазначають, що сума неустойки вже встановлена в договорі і це означає наявність згоди боржника на даний розмір санкції. Саме тому, на думку критиків, оскаржувати в суді розмір неустойки є некоректним, адже те, що узгоджено сторонами, не підлягає перегляду [4, c. 9]. Така концепція закріплена в науковій думці англосаксонської правової системи, яка розглядає неустойку як заздалегідь оцінені збитки. Зокрема, зазначається, що якщо відповідна умова договору була кваліфікована судом як попередньо обчислені збитки, то кредитор отримає встановлену суму, навіть, якщо в результаті порушення договору йому не завдано ніяких збитків [5, с. 303]. В німецькому законодавстві, в свою чергу, міститься положення, відповідно до якого розмір неустойки може бути зменшений судом за клопотанням однієї із сторін, а суд не може приймати таке рішення самостійно [3, с. 172]. Зарубіжне законодавство та правозастосовна практика свідчать, що законодавці, як правило, не деталізують норми, які містять підстави зменшення розміру неустойки. Тобто фактично встановлення критеріїв зниження розмірів неустойки покладаються на розсуд суду. В високорозвинених державах, в яких суд в своїй діяльності керується не лише законодавчими приписами, а й широко застосовує принципи права, практику застосування і тлумачення норм, таке нечітке формулювання правил зниження розмірів неустойки можливо й не має негативних наслідків. Що ж стосується України, в якій суди мають більш механістичний підхід до вирішення подібних справ, неточне формулювання правових норм спричиняє неоднозначне застосування положень закону. Саме тому для з’ясування реального змісту положень, що містять правила зменшення розмірів неустойки, слід дослідити судову практику. Можливість зменшення розміру неустойки за судовим рішенням, передбачена частиною третьою статті 551 Цивільного кодексу України (ЦКУ), є одним із способів пом’якшення відповідальності за цивільно-правовим договором і захисту інтересів боржника. Зокрема, підставами зменшення розміру неустойки є перевищення розміру збитків або ж наявність інших обставин, які мають істотне значення. Поширеною є практика зменшення розміру неустойки, якщо вона перевищує розмір збитків. Так Луганський апеляційний господарський суд у своїй постанові від 24 жовтня 62


2006 року встановив, що оскільки боржник ненавмисно не виконав частину зобов’язання, помилково вважаючи, що виконав свої зобов’язання в повному обсязі, встановлена в договорі неустойка перевищує розмір збитків. І тому, враховуючи обставини справи, принцип розумності і добросовісності, суд зменшив розмір неустойки [2, c. 99]. Цікавою є практика Вищого господарського суду, який в Постанові від 4 червня 2008 року зазначив, що оскільки заявлений позивачем до стягнення розмір пені – 57 238,15 грн не відповідає вартості автомобіля, переданого на зберігання – 97 843 грн, співвідношення пред’явлених до стягнення санкцій і наслідки порушення зобов’язання не є співрозмірними. Тому суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку про зменшення розміру пені, заявленої до стягнення [6]. Верховний Суд України в постанові від 21 листопада 2006 року наголосив на тому, що судам слід надавати оцінку таким обставинам, як дійсна вартість робіт за договором, ступінь виконання зобов’язання боржником, розмір відсотків стягуваної неустойки порівняно з розміром можливих збитків кредитора, а разом з тим і співвідношення пред’явлених до стягнення санкцій і наслідків порушення зобов’язання. Верховний Суд України також обґрунтовує свою позицію через тлумачення статті 3 ЦКУ, відповідно до якої загальними засадами цивільного законодавства та, водночас, засадами на яких має ґрунтуватися зобов’язання між сторонами є добросовісність, розумність і справедливість [4]. Таким чином, зменшення судом розміру неустойки в разі її неспіврозмірності завданим збиткам полягає в оцінці наслідків порушення зобов’язання боржником і застосуванні принципу добросовісності. Суди не мають якогось чіткого, нормативно закріпленого механізму зменшення розміру неустойки, тому важливою є об’єктивна оцінка обставин кожної справи. Ще однією підставою зменшення розміру неустойки судом є наявність обставин, що мають істотне значення. Що розуміється під обставинами, які мають істотне значення Цивільний кодекс України не зазначає, тобто перелік підстав для зменшення розміру неустойки є невичерпним. Дане питання вирішується виходячи з обставин конкретної ситуації. Так, постановою Вищого господарського суду України від 12 липня 2006 року було встановлено наявність таких істотних обставин на стороні ВАТ “Енергопостачальна компанія “Одесаобленерго”. Зокрема, суд встановив, що враховуючи виняткові обставини справи, матеріальні інтереси сторін, їх фінансовий стан, ступінь вини ВАТ у виникненні заборгованості, значну дебіторську заборгованість перед останнім за спожиту електричну енергію таких споживачів, як Державний бюджет, промисловість, сільське господарство, населення та інших споживачів суд має право зменшити розмір неустойки. Також суд встановив, що стягнення з боржника неустойки в повному обсязі матиме наслідком припинення господарської діяльності ВАТ та перебої в електропостачанні на території м. Одеси та області. Саме тому було встановлено наявність істотних обставин, передбачених статтею 551 ЦКУ [7]. Вищий господарський суд у рішенні від 14 жовтня 2008 року зменшив розмір неустойки, яка підлягає стягненню та виходив з того, що заборгованість за спожитий природний газ виникла у зв’язку з тривалою кризою неплатежів у паливно-енергетичному комплексі, оскільки основною категорією споживачів природного газу за договором є населення, рівень оплати якого дуже незадовільний. Враховуючи такі обставини, суд дійшов обґрунтованого висновку про наявність істотних обставин та можливість зменшення суми нарахованої пені [8]. Майже аналогічні висновки містить Постанова Вищого господарського суду від 11 листопада 2008 року. Суд встановив можливість зменшення неустойки на 80 %. При цьому суд виходив з того, що боржник здійснював постачання природного газу для вироблення теплової енергії для потреб населення, бюджетних установ та організацій. А заборгованість, на яку нарахована пеня, це є вартість газу, який поставляється для забезпечення теплопостачання населення, яке, у свою чергу, звільнено від відповідальності за несвоєчасну оплату послуг теплопостачання у вигляді пені. Тому суд врахував наявність дебіторської заборгованості населення, бюджетних установ, підприємств і організацій за спожиту теплову енергію, неповне відшкодування місцевим бюджетом збитків, завданих різницею в тарифах на послуги з теплопостачання і визнав за можливе зменшення розміру неустойки за порушене зобов’язання [9]. Та63


ким чином, на підставі аналізу практики зменшення розміру неустойки на підставі частини 3 статті 551 ЦКУ, можна дійти висновку, що суд визнає наявність істотних умов на боці суб’єктів природних монополій, в разі невиконання ними зобов’язання через дебіторську заборгованість споживачів. На підставі доктринальних положень та аналізу практики можна говорити і про інші підстави, що визнаються судом такими, що утворюють “винятковий випадок”. Так, О. Отраднова і О. Гелевей говорять про необхідність врахування такого фактору як стан фінансового ринку. Вони зазначають, що на зміну розміру неустойки можуть мати вплив рівень інфляції, відсотки за кредитними договорами та інші чинники [10, c. 28]. Але практика в цьому питанні є залишається неоднозначною. Рішенням Вищого господарського суду від 14 грудня 2006 року було встановлено, що Одеський апеляційний господарський суд, враховуючи скрутне матеріальне становище відповідача, який є сільськогосподарським товаровиробником, підтверджене звітами про фінансові результати господарської діяльності підприємства за 2006 рік, правомірно керуючись ст. 233 Господарського кодексу України (ГКУ) зменшив розмір стягнутого штрафу [11]. Разом з цим, Вищий господарський суд у справі від 7 грудня 2010 року встановив, що важкий фінансовий стан не є винятковим випадком та підставою для зменшення неустойки [12]. Також слід враховувати ділову репутацію боржника, тривалість договірних відносин між контрагентами, добросовісність кредитора і його дії, спрямовані на попередження негативних наслідків його дій [10, c. 29]. Зокрема, Вищим господарським судом у постанові від 8 листопада 2010 року було встановлено, що оскільки договірні відносини між контрагентами були довготривалими, а відповідач завжди вчасно сплачував щорічну орендну плату, суд може зменшити розмір неустойки [13]. Господарський кодекс України також встановлює можливість зменшення розміру неустойки і більш чітко визначає умови застосування такого права. Відповідно до ст. 233 ГКУ України, у разі, якщо належні до сплати штрафні санкції надмірно великі порівняно зі збитками кредитора, суд має право зменшити розмір санкцій. При цьому повинно бути взято до уваги ступінь виконання зобов’язання,майновий стан сторін, які беруть участь в зобов’язанні, не лише майнові, а й інші інтереси сторін, що заслуговують на увагу. Неоднозначною є умова зменшення розміру неустойки на підставі врахування майнового стану сторін, що фактично означає звільнення від відповідальності боржника в разі відсутності в нього коштів, і відповідальності в повному обсязі у випадку наявності в нього коштів. В частині другій цієї статті передбачено ще одну підставу для зменшення відповідальності: якщо порушення зобов’язання не завдало збитків іншим учасникам господарських відносин, суд може з урахуванням інтересів боржника зменшити розмір належних до сплати штрафних санкцій. В даній нормі під “іншими учасниками господарських відносин” слід розуміти третіх осіб, які не беруть участь в правовідносинах між боржником та кредитором, проте, наприклад, пов’язані з кредитором договірними відносинами. Якщо порушення зобов’язання боржником не потягнуло за собою відшкодування збитків кредитора перед цією третьою особою, то боржник сплачує відповідно менші збитки кредиторові; крім того, він може подати клопотання до суду про зменшення також штрафних санкцій [14, c. 86]. Дещо інший підхід щодо зменшення пені містить Постанова Пленуму Вищого господарського суду України від 26 грудня 2011 року “Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції”. Так, відповідно до пункту 3.17.4 Постанови, вирішуючи питання про зменшення розміру пені, яка підлягає стягненню зі сторони, що порушила договір, суд повинен об’єктивно оцінити, чи є даний випадок винятковим, виходячи з інтересів сторін, які заслуговують на увагу, ступеня виконання зобов’язань, причини неналежного виконання або невиконання зобов’язання, незначності прострочення у виконанні зобов’язання, невідповідності розміру пені наслідкам порушення, негайного добровільного усунення винною стороною порушення та його наслідків тощо. Ще однією підставою зменшення розмірів неустойки судом є неправомірні дії з боку іншої сторони. Згідно з ч. 1 ст. 616 ЦКУ суд зменшує розмір неустойки, якщо порушення зобов’язання сталося з вини кредитора. Дана норма містить суперечливе положення. Адже як64


що порушення сталося з вини кредитора, то в невиконанні або неналежному виконанні зобов’язання боржника вина відсутня взагалі. Тому, чи можемо ми говорити про зменшення неустойки, якщо відповідальність за порушення зобов’язання не матиме місця? Задля уникнення колізії правових норм, дану норму необхідно узгодити з чиним законодавством. Частина друга статті 616 ЦКУ встановлює ще одну підставу зменшення розміру неустойки – наявність змішаної вини кредитора і боржника. Зокрема, Колегія суддів Верховного Суду України в ухвалі від 6 жовтня 2010 року встановила можливість зменшення розміру неустойки з посиланням на те, що наявними були грубі необережні дії самого кредитора під час вчинення підписів на заявах про видачу готівки, які об’єктивно перешкоджали банку видати йому суму за його зверненням [15]. Висновки. Інститут зменшення неустойки судом є ефективним механізмом забезпечення балансу інтересів сторін порушеного зобов’язання. При застосуванні правил про зменшення неустойки слід пам’ятати, що суди не мають якогось усталеного механізму зменшення розміру неустойки, тому потрібно кожного разу оцінювати обставини та наслідки порушення зобов’язання на предмет, зокрема, співрозмірності збитків та неустойки, наявності виняткових обставин на стороні боржника. З іншого боку, Цивільний та Господарський кодекси встановлюють декілька правил, що не узгоджуються між собою. Так, безглуздим, на нашу думку, є врахування майнового стану сторони, адже це суперечитиме принципу справедливості і добросовісності. Некоректною є норма, що дозволяє зменшити розмір неустойки за порушення зобов’язання внаслідок вини кредитора, що, в свою чергу, виключає вину боржника. Щонайменше задля ефективного застосування правил про зменшення розміру неустойки дані норми слід узгодити із законодавством. Втім, не зважаючи на певні недосконалості юридичної техніки законодавця та невичерпність підстав застосування зменшення розміру неустойки, що спричиняє свавілля суддів, норми, які містять такі правила, забезпечують можливість захисту боржника від недобросовісного кредитора.

1.

2.

3. 4.

5. 6.

7.

8.

Список використаних джерел Котеньова О. В. Порядок розрахунку штрафних санкцій за порушення правил здійснення господарювання / О. В. Котеньова // Наукові праці МАУП. – 2010. – Випуск 2 (25). – С. 214–218. Бєлкін М. О. Застосування принципу розумності в господарських та цивільних спорах / М. О. Бєлкін, Ю. Л. Бєлкіна // Вісник господарського судочинства. – 2009. – № 1. – С. 98–103. Карапетов А. Г. Неустойка как средство защиты прав кредитора в российском и зарубежном праве / А. Г. Карапетов. – М. : Статут, 2005. – 285 с. Постанова Верховного Суду України від 21.11.2006 у справі № 47/628-05) [Електронний ресурс] / Вищий господарський суд України [сайт]. – Режим доступу: http://www.arbitr.gov.ua/docs/28_1984779.html. – Назва з екрану. Гражданское и торговое право капиталистических государств : учебник / отв. ред. Васильев Е. А. – М., 1993. –554 с. Постанова Вищого господарського суду від 4.07.2008 року у справі № 44/7пн [Електронний ресурс] // Правовий тиждень [сайт]. – Режим доступу: http://www.legalweekly.com.ua/article/?uid=1090. – Назва з екрану. Постанова Вищого господарського суду України від 12.07.2006 р. у справі № 2731/146-03-2842 [Електронний ресурс] // Єдиний державний реєстр судових рішень [сайт]. – Режим доступу: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/37602. – Назва з екрану. Постанова Вищого господарського суду від 14.08.2008 у справі № 5/268-4666 [Електронний ресурс] // Єдиний державний реєстр судових рішень [сайт]. – Режим доступу: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/2182570. – Назва з екрану.

65


9.

10. 11.

12.

13.

14. 15.

Постанова Вищого господарського суду від 11.11.2008 року у справі № 12/118 [Електронний ресурс] // Єдиний державний реєстр судових рішень [сайт]. – Режим доступу: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/2322477. – Назва з екрану. Литвиненко А. Розвиток інституту неустойки у цивільному праві / А. Литвиненко // Наукові праці МАУП. – 2010. – Випуск 2 (25).– С. 13–29. Постанова Вищого господарського суду від 14 грудня 2006 року у справі № 4/19306-4801 [Електронний ресурс] // Єдиний державний реєстр судових рішень [сайт]. – Режим доступу: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/316948. – Назва з екрану. Постанова Вищого господарського суду від 7 грудня 2010 року № 17/77 [Електронний ресурс] // Єдиний державний реєстр судових рішень [сайт]. – Режим доступу: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/19940407. – Назва з екрану. Постанова Вищого господарського суду від 8 листопада 2006 року [Електронний ресурс] // Єдиний державний реєстр судових рішень [сайт]. – Режим доступу: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/19331152. – Назва з екрану. Черешнюк В. Штрафні санкції за порушення господарських договорів / В. Черешнюк // Підприємництво, господарство, право. – № 7. – 2006. – С. 83–87. Ухвала Колегії суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 6.10.2010 р. [Електронний ресурс] // Єдиний державний реєстр судових рішень [сайт]. – Режим доступу: http://reyestr.court.gov.ua/Review/11753429. – Назва з екрану.

УДК: 340.142:347.9 В. Є. Козирка, студент 3 курсу денної форми навчання юридичного факультету ДВНЗ “Українська академія банківської справи Національного банку України”; науковий керівник – канд. юрид. наук, доц. кафедри кримінально-правових дисциплін С. В. Щербак

СУДОВИЙ ПРЕЦЕДЕНТ В ЦИВІЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ Стаття присвячена дослідженню судового прецеденту як джерела права. Здійснюється спроба аналізу ставлення законодавця до судового прецеденту в цивільному процесі, а також його дослідження на відповідність вимогам нормативно-правового акта. Зроблено висновки щодо можливості впровадження судових рішень як джерел права, а також запропоновані конкретні шляхи такого впровадження. Ключові слова: судовий прецедент; судове рішення; нормативно-правовий акт; Верховний Суд України; Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ; правовий статус судових рішень.

Постановка проблеми. Довгий час панівною у вітчизняній юриспруденції була думка, згідно з якою судовий прецедент не міг бути віднесений до джерел права. Крім того, за радянських часів студентів ще на студентський лаві переконували, що тільки в країнах англо-американської правової системи, судовий прецедент офіційно визнається джерелом права. В країнах же романо-германської правової сім’ї основним джерелом права є нормативний акт. Сучасне порівняльне правознавство навряд чи дозволить нам погодитися з правильністю цього переконання. В Німеччині, Франції, Нідерландах, Швейцарії – по суті в усіх розвинутих країнах континентальної правової традиції – якщо не в самому тексті закону, то принаймні в сучасній правовій доктрині, ніхто не заперечуватиме правотворчу роль судів [1]. Перші кроки до визнання судового прецеденту джерелом права в Україні вже зроблено: вважаються джерелами права прецеденти, створені Європейським Судом з прав людини. Такого висновку можна дійти з аналізу змісту низки прийнятих нормативно-правових актів та підписаних міжнародно-правих документів. Так, згідно із ст. 46 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 року держави-учасниці (зокрема, Україна) зобов’язуються виконувати рішення Європейського Суду з прав людини в будь66


яких справах, у яких вони є сторонами. А в ст. 17 Законі України “Про виконання рішень та застосування практики Європейського Суду з прав людини” № 3477-IV від 23 лютого 2006 року наголошується, що суди України застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Європейського Суду з прав людини як джерело права. Ці та інші зміни в законодавстві винесли на перший план питання можливості застосування як прецеденту і джерела права рішень національних судів. Аналіз останніх досліджень та публікацій. Теоретичну основу дослідження склали праці Т. Є. Абова, Г. О. Аболоніна, Е. Б. Абросимової, Н. І. Авдєєнко, М. Г. Авдюкова, С. С. Алексєєва, О. Т. Боннера, Е. А. Борисової, Є. В. Васьковського, А. П. Вершиніна, М. А. Вікут, Е. А. Виноградової, Н. А. Громошіной, А. Х. Гольмстена, Е. А. Нефедьева, С. В. Нікітіна, Є. І. Носирєва. Мета цієї роботи полягає в дослідженні правового статусу судового рішення, а також можливості його запровадження як джерела права. Виклад основного матеріалу. Під судовим прецедентом зазвичай розуміють порядок мотивації у судовому рішенні у конкретній справі, що береться за основу при вирішенні інших аналогічних справ, обставини яких будуть подібними за всіма основними параметрами [2]. Отже, судовий прецедент – це таке рішення суду в конкретній справі, що підказує іншим суддям, яке рішення слід прийняти при вирішенні аналогічних справ у майбутньому. Аналізуючи ставлення законодавця до судового прецеденту в цивільному процесі, слід відмітити що імперативної заборони на його використання як джерела права в Цивільному процесуальному кодексі (ЦПК) від 18 березня 2004 року не існує. В ч. 2 ст. 8 ЦПК України зазначається, що суд застосовує інші нормативно-правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що встановлені Конституцією України та законами України. Статтею 8 ЦПК України встановлені ознаки джерела права, на підставі якого суд може вирішувати справи. Так, джерело права: 1) приймається або санкціонується уповноваженими органами держави; 2) завжди містить нові норми права або змінює (скасовує) чинні, чітко формулює зміст юридичних прав і обов’язків; 3) приймається з дотриманням певної процедури; 4) має форму письмового акта-документа і точно визначені реквізити; 5) спрямоване на невизначене коло осіб; 6) публікується в офіційних спеціальних джерелах з обов’язковою відповідністю автентичності тексту офіційного зразка [3]. Стосовно першої ознаки слід зазначити наступне: суд наділений повноваженнями виносити рішення в силу свого процесуального статусу. Тобто він є тим суб’єктом, що вирішує спір. Статтею 209 ЦПК України встановлений обов’язок суду винести рішення негайно після закінчення судового розгляду. Наступною ознакою є створення, зміна або скасування норми права. Цивільним законодавством передбачене право суду, у випадку якщо для регулювання цивільних відносин не можна застосувати аналогію, вирішити питання відповідно до загальних засад цивільного законодавства. Фактично, під час вирішення справи, суд може формалізувати норму права, яка існує в загальному вигляді, і виразити її в своєму рішенні. Наприклад, в Ковпаківському районному суді м. Суми при розгляді цивільної справи адвокат відповідача надав рішення іншого суду, в якому вирішувався спір з подібними обставинами, суддя дане рішення прийняв і використав у своєму рішенні формулювання з нього: “відсутня об’єктивна можливість виплатити позивачам грошову компенсацію за їх частки”. Крім того, суд, внаслідок вирішення справи, може скасувати нормативно-правовий акт органів виконавчої влади, що не відповідає законодавству України. При цьому ним здійснюється негативна правотворчість, суд в своєму рішенні вказує як не слід робити. Процедурність прийняття судового рішення також не викликає запитань. Порядок його прийняття визначається главою 7 ЦПК. Порушення встановленого порядку прийняття су67


дового рішення тягне за собою наступне його скасування судом вищої інстанції. Цією ж главою встановлені і вимоги до форми судового рішення, тобто його оформлення і реквізитів. Наступною ознакою є спрямованість дії нормативно-правового акту на невизначене коло осіб. Внаслідок дії даної ознаки відбувається відсіювання більшості рішень судів, оскільки судові рішення спричиняють юридичні наслідки лише для осіб що беруть участь у справі. Проте у випадку скасування судом нормативно-правового акту органу державної влади чи органу місцевого самоврядування рішення тягне за собою наслідки для всіх, на кого акт міг поширювати свою дію. Останньою ознакою нормативно-правового акта є його опублікування у спеціальних джерелах з обов’язковою відповідністю автентичного тексту офіційному зразку. Ця ознака відсіювала всі рішення судів і не дозволяла їх будь-яке використання. Проте із створенням Єдиного державного реєстру судових рішень дана перешкода була подолана. Відповідно до Порядку ведення Єдиного державного реєстру судових рішень, що затверджений Постановою Кабінету Міністрів України № 740 від 25 травня 2006 року внесенню до Реєстру підлягають судові рішення Верховного Суду України, вищих спеціалізованих, апеляційних та місцевих судів, крім судових рішень, які містять інформацію, що є державною таємницею. В ст. 2 Закону України “Про доступ до судових рішень” від 22 грудня 2005 року зазначено, що розміщення судових рішень на офіційному веб-порталі судової влади є офіційним оприлюдненням. Виходячи з викладеного, ми можемо зробити висновок, що використання судового прецеденту як джерела права законом не забороняється. Водночас, не слід сліпо дублювати зарубіжні традиції правозастосування, це має бути судовий прецедент з “українським обличчям”. Адже судові прецеденти – це не ідеальні джерела права (як і правова норма), їм властива певна суперечливість, оскільки бувають випадки, коли суди по-різному вирішують однакові питання. У зв’язку з цим, необхідно обмежити коло судів, рішення яких визнаються судовим прецедентом в цивільному процесі. Такими судами слід вважати Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ та Верховний суд України. На даний момент правовий статус Вищого спеціалізованого суду визначається ч. 3, ч. 4 ст. 32 Закону України “Про судоустрій та статус суддів” від 7 липня 2010 року, де зазначається, що він аналізує судову статистику, вивчає та узагальнює судову практику; надає методичну допомогу судам нижчого рівня з метою однакового застосування норм Конституції та законів України у судовій практиці на основі її узагальнення та аналізу судової статистики; дає спеціалізованим судам нижчого рівня рекомендаційні роз’яснення з питань застосування законодавства щодо вирішення справ відповідної судової юрисдикції. Крім того у ст. 36 цього Закону визначений правовий статус рішень Пленуму Вищого спеціалізованого суду, де зазначено, що він з метою забезпечення однакового застосування норм права при вирішенні справ відповідної судової юрисдикції узагальнює практику застосування матеріального і процесуального закону. За результатами узагальнення судової практики Пленум дає роз’яснення рекомендаційного характеру з питань застосування спеціалізованими судами законодавства при вирішенні справ відповідної судової юрисдикції. Повноваження Верховного Суду України визначені ст. 38 Законі України “Про судоустрій та статус суддів”, де зазначено, що він переглядає справи з підстав неоднакового застосування судами (судом) касаційної інстанції однієї і тієї ж норми матеріального права у подібних правовідносинах у порядку, передбаченому процесуальним законом, а також у разі встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов’язань при вирішенні справи судом. У випадку визнання рішень даних судів прецедентними, ми отримаємо максимальну єдність системи цивільного судочинства України. Оскільки вони є тими судовими органами що опрацьовують результати діяльності всієї судової системи України. Щодо впровадження судового прецеденту як джерела права, слід зазначити, що єдиною перешкодою для такого їх використання є негативне ставлення української правової до68


ктрини до судового прецеденту. Подолання такої ситуації, на нашу думку, може здійснюватися двома шляхами: – еволюція правової доктрини і прийняття прецеденту як джерела права; – прийняття Верховною Радою України закону, або ж внесення змін до існуючого, де буде визначено статус судового прецеденту в правовій системі. Рух першим шляхом навряд чи здійсненний, оскільки еволюція – процес довготривалий а суспільні відносини змінюються надзвичайно динамічно. Тому доцільніше на законодавчому рівні визначити правовий статус судового прецеденту. Тому, вважаємо за необхідне внести зміни до Цивільного процесуального кодексу, а саме ч. 1 ст. 8 “Законодавство, відповідно до якого суд вирішує справи” в такій редакції: “Суд вирішує справи відповідно до Конституції України, законів України та міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, нормативноправових актів органів виконавчої влади чи місцевого самоврядування, рішень Верховного Суду України чи Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ”. Виходячи з викладеного, можемо зробити висновок, що використання судового рішення як судового прецеденту можливе, більше того, відповідно до ч. 2 ст. 8 ЦПК на них можна посилатись суддям при вирішенні справ. Водночас, не слід сліпо дублювати зарубіжні традиції правозастосування, це має бути судовий прецедент з “українським обличчям”. Адже судові прецеденти – це не ідеальні джерела права (як і правова норма), їм властива певна суперечливість, оскільки бувають випадки, коли суди по-різному вирішують однакові питання. Судами, рішення яких визнаються судовим прецедентом, в цивільному процесі на нашу думку, мають бути Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ і Верховний суд України.

1.

2.

3.

Список використаних джерел Кирилюк Д. Чи визнається в Україні судовий прецедент? / Д. Корнелюк [Електронний ресурс] // Юридичний журнал. – 2006. – № 4. – Режим доступу: http://justinian.com.ua/. – Назва з екрану. Шевчук С. В. Загальнотеоретичні проблеми нормативності актів судової влади: дис. … д-ра юрид. наук : 12.00.01 / Шевчук Станіслав Володимирович ; Національна юридична академія України імені Ярослава Мудрого. – Харків, 2008. – 223 с. Скакун О. Ф. Теорія держави і права : підручник / О. Ф Скакун. – Харків : Консум, 2001. – 656 с.

69


РОЗДІЛ 5 КРИМІНАЛЬНЕ ПРАВО ТА КРИМІНАЛЬНИЙ ПРОЦЕС

УДК 343.13(477)(0.041) В. М. Зінченко, студент 3 курсу денної форми навчання юридичного факультету ДВНЗ “Українська академія банківської справи Національного банку України”; науковий керівник – доц. кафедри кримінально-правових дисциплін ДВНЗ “Українська академія банківської справи Національного банку України”, канд. юрид. наук П. М. Маланчук

ПРЕЮДИЦІАЛЬНІСТЬ СУДОВИХ РІШЕНЬ У КРИМІНАЛЬНИХ СПРАВАХ В КОНТЕКСТІ ПРОЕКТУ КРИМІНАЛЬНОПРОЦЕСУАЛЬНОГО КОДЕКСУ УКРАЇНИ У даній статті аналізується позиція проекту Кримінально-процесуального кодексу України щодо преюдиціальності судових рішень. Розкривається важливість преюдиції у кримінальному процесі. Ключові слова: преюдиціальність, судові рішення, доказове правило.

Постановка проблеми. Становлення України як правової держави безпосередньо пов’язане зі справедливим і доступним правосуддям, яке б відповідало міжнародноправовим стандартам. Саме суд є найбільш ефективним правовим інститутом вирішення виникаючих в суспільстві соціально-правових конфліктів, виключні функції якого вказують на його особливе місце в системі органів державної влади. Діяльність суду по відправленню правосуддя є результатом репродуктивного мислення, направленого на вирішення основного питання кримінального процесу – про винність або невинуватість підсудного. Високе призначення суду, визначене Конституцією України, ставить перед наукою кримінального процесу завдання приділяти особливу увагу дослідженню проблем здійснення правосуддя, вивченню ефективності дії процесуальних інститутів і норм, виробляти науково обґрунтовані рекомендації, щодо подальшого вдосконалення законодавства і практики його застосування. Одним з процесуальних інститутів, який забезпечує стабільність і авторитет актів правосуддя, є інститут преюдицій. У кримінально-процесуальній і цивільній процесуальній теорії немає єдності поглядів з питань, що характеризують правову природу преюдицій судових рішень (далі преюдицій), їхніх підстав та меж дії. В результаті недостатнього законодавчого врегулювання і відсутності спеціальної теоретичної розробки цих питань виникають труднощі, пов’язані з визначенням можливості використання і меж обов’язковості раніше винесених рішень суду при провадженні у кримінальній справі. Аналіз останніх досліджень. Проблема преюдиції у кримінальному процесі є однією зі складних і мало вивчених в науці кримінального процесу. Окремі аспекти дії преюдиції і виникаючі на практиці питання досліджувались в роботах українських і російських вчених М. А. Гурвича, Ю. М. Грошевого, А. П. Єрьомкіної, В. С. Зеленецького, Є. В. Ломоносової, П. А. Лупінської, Я. О. Мотовіловкера, В. І. Камінської, М. С. Строговича, В. А. Рясєнцева, В. М. Семенова, А. І. Перепелиці та інших. 70


Метою даного дослідження є аналіз поняття і значення преюдиції, як доказового правила, при винесенні рішень у кримінальних справах. Виклад основного матеріалу. Виникнення інституту преюдиції історично було обумовлено бажанням законодавця виключити можливість винесення суперечних рішень, при цьому, вплив преюдицій на наступні рішення допускався настільки, наскільки це не перешкоджало здійсненню правосуддя. Преюдиція – виключення заперечуваності юридичної вірогідності одного разу доведеного факту. Якщо суд або інший юрисдикційний орган вже встановив певні факти (після їх перевірки і оцінки) і закріпив це у відповідному документі, то вони визнаються преюдиціальними – такими, що при новому розгляді справи вважаються встановленими, істинними, такими, що не потребують нового доведення [1, с. 395]. Преюдиціальність (від лат. praejudicium – попереднє рішення суду) – правило, згідно з яким суд, що виніс рішення, а також адміністративні та судові органи, після того як це рішення набуло чинності (законної сили), не мають права знову встановлювати факти або правовідносини, стосовно яких воно було винесено. Преюдиціальність, поряд з іншими наслідками загальнообов’язковості судових рішень, забезпечує їх стабільність. В силу преюдиціальності встановлені судом факти та правовідносини мають сприйматися тим самим судом та іншими органами як безспірні до того часу, доки рішення суду не буде скасоване у передбаченому законом порядку, доки факти та правовідносини не будуть визнані такими, що не відповідають дійсності. Судове рішення, яке набрало чинності, має преюдиціальне значення для всіх органів [2, с. 19]. Без визначення правової природи та галузевої належності неможливо чітко визначити роль і призначення інституту преюдицій, а також необхідність його застосування при здійсненні правосуддя. Дія преюдицій проявляється при ухваленні рішення у справі, тобто в процесі правозастосовної діяльності. При розслідуванні та розгляді кримінальних справ відбувається визначена процесуальна послідовність здійснення дій. Ці дії групуються за стадіями процесу, що дає підставу говорити про три стадії правозастосовної діяльності: а) встановлення фактичних обставин справи; б) встановлення юридичної основи справи; в) вирішення справи. Зміст преюдицій полягає в тому, що обставини, які необхідно встановити у справі, що розглядається, не досліджуються вдруге в силу їх встановленності в раніше винесеному рішенні, і кладуться в основу рішення без перевірки. Таким чином, мова йде про використання вже існуючих висновків, тобто преюдиції не є засобом доказування фактів. Якщо при розслідуванні чи розгляді кримінальної справи визначені факти досліджуються вперше, то дія преюдицій на цій стадії застосування права не виявляється. Якщо ж факти, що мають значення для справи, яка розглядається, вже були досліджені іншим судом, по іншій справі, то преюдиція має місце на цій стадії. Інститут преюдицій є комплексним інститутом процесуального права, тому що він має спільну властивість – єдиний порядок застосування преюдиціальних процедур. Таким чином, кримінально-процесуальні преюдиції слід визначати як властивість судового рішення, згідно з якою встановлені в ньому обставини можуть бути покладені в основу наступного рішення, що виноситься без повторної перевірки. Саме при такому розумінні преюдицій можна визначити місце, роль і призначення даного інституту в здійсненні правосуддя, отже, ефективно і правильно його використовувати в практичній діяльності. Процес доказування у кримінальних справах розуміється як різновид процесу пізнання, тобто як діяльність уповноважених державних органів та посадових осіб, спрямованих на встановлення фактичних обставин справи на підставі доказів [3, с. 269]. Не вдаючись до наявної у науці полеміки щодо кількості елементів цього процесу, що може бути предметом окремого дослідження, відзначимо, що слід погодитися із точкою зору про віднесення до елементів процесу доказування збирання, перевірку та оцінку доказів [4, с. 49]. Преюдицією у кримінальному процесі є доказове правило, що встановлює підстави та порядок використання в процесі доказування органом дізнання, слідчим, прокурором, судом, суддею фактів та правових висновків, встановлених такими, що мають юридичну силу рі71


шеннями органу дізнання, слідчого, прокурора, суду, судді у кримінальних, цивільних, господарських або адміністративних справах, якими справу вирішено по суті, як таких, що не потребують повторного доведення. Преюдиція, що реалізується у межах кримінального процесу, поділяється на преюдицію у кримінальному процесі та кримінально-процесуальну преюдицію, тобто преюдицію саме кримінально-процесуальних рішень. Що ж стосується нового Проекту Кримінально-процесуального кодексу, то стаття 90 закріплює значення рішень інших судів у питаннях допустимості доказів на нормативному рівні [5]. Рішення національного суду або міжнародної судової установи, яке набрало законної сили і яким встановлено порушення прав людини і основоположних свобод, гарантованих Конституцією України і міжнародними договорами України, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою Україною, має преюдиціальне значення для суду, який вирішує питання про допустимість доказів. Стаття 198 цього ж проекту закріплює значення висновків, що містяться в ухвалі про застосування запобіжних заходів, а саме: висловлені в ухвалі слідчого судді, суду за наслідками розгляду клопотання про застосування запобіжного заходу висновки щодо будь-яких обставин, які стосуються суті підозри, обвинувачення, не мають преюдиціального значення для суду під час судового розгляду або для слідчого чи прокурора під час цього або іншого кримінального проваджень. У першу чергу слід визначити співвідношення між преюдиціальними фактами та предметом доказування у кримінальній справі. Відповідно до статті 91 проекту обставинами, які підлягають доказуванню у кримінальному провадженні, є: 1) подія кримінального правопорушення (час, місце, спосіб та інші обставини вчинення кримінального правопорушення); 2) винуватість обвинуваченого у вчиненні кримінального правопорушення, форма вини, мотив і мета вчинення кримінального правопорушення; 3) вид і розмір шкоди, завданої кримінальним правопорушенням, а також розмір процесуальних витрат; 4) обставини, які впливають на ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, характеризують особу обвинуваченого, обтяжують чи пом’якшують покарання, які виключають кримінальну відповідальність або є підставою закриття кримінального провадження; 5) обставини, що є підставою для звільнення від кримінальної відповідальності або покарання. Доказування полягає у збиранні, перевірці та оцінці доказів з метою встановлення обставин, що мають значення для кримінального провадження. Якщо порівнювати з нині діючим Кримінально-процесуальним кодексом, то відповідно до статті 64, при провадженні досудового слідства, дізнання і розгляді кримінальної справи в суді підлягають доказуванню: 1) подія злочину (час, місце, спосіб та інші обставини вчинення злочину); 2) винність обвинуваченого у вчиненні злочину і мотиви злочину; 3) обставини, що впливають на ступінь тяжкості злочину, а також обставини, що характеризують особу обвинуваченого, пом’якшують та обтяжують покарання; 4) характер і розмір шкоди, завданої злочином, а також розмір витрат закладу охорони здоров’я на стаціонарне лікування потерпілого від злочинного діяння [6]. У даний час Кримінально-процесуальний кодекс не вирішує питання про місце у предметі доказування преюдиціальних фактів. У науковій літературі немає усталеного підходу до цієї проблеми. Деякі вчені вважають, що преюдиціальні факти повинні виключатися з предмету доказування [7, с. 43]. Інші вчені, заперечуючи їм, зазначають, що преюдиціальні факти входять у предмет доказування, оскільки ці обставини мають юридичне значення [8, с. 101]. Як уявляється, преюдиціальні факти входять у предмет доказування, якщо вони входять до кола тих обставин, які мають бути встановлені у кримінальній справі. Проблема у даному випадку виникає тому, що ці факти можуть заново не доводитися у наступній кримінальній справі, якщо вони не викликають сумніву у дізнавача, слідчого, прокурора, бо вони 72


вже доведені у межах кримінальної справи, вирок по якій набрав законної сили. Однак наявність преюдиціальних фактів повинна бути підтверджена відповідними джерелами доказів. Інститут преюдицій повинен бути використаний не тільки стосовно доказового значення обставин, встановлених у раніше винесеному рішенні юрисдикційного органу. Його потрібно застосовувати й у тих випадках, коли з наявністю цих обставин закон пов’язує настання певних матеріально-правових наслідків. Преюдиціальне значення раніше винесеного рішення в таких випадках обумовлене тим, що факти і зроблені на їх основі правові висновки, встановлені в раніше винесеному рішенні, є юридичними фактами, що тягнуть за собою певні кримінально-правові наслідки і входять до предмета доказування, що у свою чергу дає можливість використання преюдицій і у процесі доказування по розглянутій пізніше кримінальній справі. Преюдиціально встановлені факти є обставинами, що були з’ясовані на основі якихнебудь доказів у попередній справі, тому відрізняються від доказових фактів тим, що: а) встановлюються в процесі провадження по іншій кримінальній чи цивільній справі; б) через це мають процесуальну форму, властиву доказам; в) істинність їх може бути піддана сумніву в процесі використання при встановленні істини по іншій кримінальній чи цивільній справі (у рамках законної сили вироку чи рішення, тобто поки воно не буде скасоване). На думку О. І. Бережного, у разі, коли при розгляді кримінальних справ, пов’язаних з раніше вирішеною, виникають дані, що свідчать про неправосудність раніше винесеного вироку, він не може бути покладений в основу висновків нового судового рішенні [9]. Преюдиціальність характеризує рішення з його зовнішньої сторони і забезпечує його неспростовність, виключність, виконливість у взаємодії з іншими рішеннями. Преюдиціальність вироку в першу чергу відіграє роль засобу забезпечення законної сили судового вироку. Та обставина, що преюдиціальність є властивістю рішення, що набрало законну силу, приводить до висновку, що між преюдиціальністю з одного боку, законністю й обґрунтованістю судового вироку з іншого боку існує не прямий зв’язок а опосередкований, сполучною ланкою якого є законна сила судового вироку. Обов’язковість в преюдиціях полягає в тому, що преюдиціальні обставини є для суду обов’язковими, кладуться в основу рішення без доказування. Виключність в преюдиціях полягає в тому, що преюдиціальні обставини не підлягають повторному дослідженню. Згідно зі ст. 404 Проекту Кримінально-процесуального кодексу суд апеляційної інстанції переглядає судові рішення суду першої інстанції в межах апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції вправі вийти за межі апеляційних вимог, якщо цим не погіршується становище обвинуваченого, особи, щодо якої вирішувалося питання про застосування примусового заходу медичного або виховного характеру. Якщо розгляд апеляційної скарги дає підстави для прийняття рішення на користь осіб, в інтересах яких апеляційні скарги не надійшли, суд апеляційної інстанції зобов’язаний прийняти таке рішення. За клопотанням учасників судового провадження суд апеляційної інстанції зобов’язаний повторно дослідити обставини, встановлені під час кримінального провадження, за умови, що вони досліджені судом першої інстанції не повністю або з порушеннями, та може дослідити докази, які не досліджувалися судом першої інстанції, виключно якщо про дослідження таких доказів учасники судового провадження заявляли клопотання під час розгляду в суді першої інстанції або якщо вони стали відомі після ухвалення судового рішення, що оскаржується. Суд апеляційної інстанції не має права розглядати обвинувачення, що не було висунуте в суді першої інстанції. Таким чином законодавець закріплює межі апеляції, тобто обсяг, в якому відбувається перевірка вироків, постанов, ухвал суду першої інстанції. При апеляційному перегляді кримінальних справ преюдиція має місце у тому випадку, коли при перегляді вироку суду першої інстанції апеляційна інстанція не знаходить підстав для прийняття рішення на користь осіб, щодо яких апеляції не надійшли, тобто не виходить за межі апеляційної скарги (подання). У тому випадку, коли апеляційний суд частково скасовує вирок суду першої інстанції і постановлює свій вирок, то існує два преюдиціальних рішення: вирок суду першої інстанції в тій частині, в якій його не скасовано і вирок апеляційного суду. 73


Висновки. Виходячи із вищевикладеного кримінально-процесуальну преюдицію слід визначати як властивість судового рішення, згідно з якою встановлені в ньому обставини можуть бути покладені в основу наступного рішення, що виноситься без повторної перевірки. Саме при такому розумінні преюдицій можна визначити місце, роль і призначення даного інституту в здійсненні правосуддя. Для ефективного і правильного його використання в практичній діяльності слід доповнити Проект Кримінально-процесуального кодексу України статтею 891 “Преюдиція” такого змісту: “Обставини, встановлені у вироку, а також ухвалі, постанові суду, прокурора, слідчого, органу дізнання, яка остаточно завершує провадження у справі приймаються судом, прокурором, слідчим, особою, яка провадить дізнання, без додаткової перевірки, якщо ці обставини не викликають сумніви у суду. При цьому такий вирок не може вирішувати наперед винність осіб, які раніше не брали участь у справі, що розглядається”.

1. 2. 3. 4.

5.

6.

7.

8. 9.

Список використаних джерел Скакун О .Ф. Теорія держави і права : підручник / О. Ф. Скакун ; пер. з рос. – Харків : Консум, 2001. – 656 с. Бігун В. С. Філософія правосуддя: ідея та здійснення : монографія / В. С. Бігун. – К., 2011. – 303 с. (Бібліотека Міжнародного часопису “Проблеми філософії права”) Кримінально-процесуальне право України : підручник / за заг. ред. Ю. П. Аленіна. – Харків : Одіссей, 2009. – 816 с. Грошевий Ю. Докази і доказування у кримінальному процесі : науковопрактичний посібник / Ю. Грошевий, С. Стахівський. – К. : КНТ, Видавець Фурса С. Я., 2006. – 272 с. Проект Кримінально-процесуального кодексу України № 9700 від 13 січня 2012 [Електронний ресурс] // Верховна Рада України [сайт]. – Режим доступу: http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb_n/webproc4_1?pf3511=42312. – Назва з екрану. Кримінально-процесуальний кодекс України від 28 грудня 1960 р. [Електронний ресурс] // Верховна Рада України [сайт]. – Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/100105?test=MK9Mf5zFR44Mxq2kZirFatpeHI4Qos80msh8Ie6. – Назва з екрану. Трубников П. Я. Обязательность судебного решения в законодательстве и судебной практике / П. Я. Трубников // Советское государство и право. – 1974. – № 2 – С. 38–46. Березин А. С. Преюдиции в отечественном уголовном судопроизводстве : дис…. кандидата юрид. наук : 12.00.09 / А. С. Березин. – Нижний Новгород, 2006. – 283 с. Бережний О. І. Преюдиціальність судових рішень у кримінальних справах : дис. кандидата юрид. наук : 12.00.09 / О. І. Бережний – Харків, 2003. – 191 с.

74


РОЗДІЛ 6 АГРАРНЕ ПРАВО

УДК 349.42:631.434.52 О. Ю. Різник, студент 3 курсу юридичного факультету ДВНЗ “Українська академія банківської справи Національного банку України”; науковий керівник – доц. кафедри державноправових дисциплін ДВНЗ “Українська академія банківської справи Національного банку України”, канд. юрид наук В. М. Завгородня

ДЕГРАДАЦІЯ СІЛЬСЬКИХ ТЕРИТОРІЙ – РЕАЛЬНІСТЬ СЬОГОДЕННЯ. ПРАВОВІ ЗАСОБИ ВИРІШЕННЯ ПРОБЛЕМИ Стаття присвячена аналізу стану сільських територій в Україні. Вироблено пропозиції щодо вдосконалення правових механізмів подолання негативних процесів на селі та стимулювання його розвитку. Ключові слова: агропромисловий комплекс, сільські території, внутрішні та зовнішні фактори розвитку, благоустрій, політика ЄС.

Постановка проблеми. В соціально-економічному житті України сільські території займають особливе місце. На них проживає третина населення нашої держави і припадає 90 % її площі. Значимість цих територій посилюється їх винятковим внеском у формування основ продовольчої безпеки та нарощування експортного потенціалу країни. Однак, аналіз стану соціально-економічного розвитку сільських територій показує, що, незважаючи на окремі позитивні зміни, досягнуті в результаті реформування аграрного сектору економіки, відбувається занепад та руйнація українського села. Спроби вирішення проблем розвитку сільських територій мають безсистемний і некомплексний характер, і через це не приносять результатів. Аналіз останніх досліджень та публікацій. Останніми роками українські вчені зробили певний крок у дослідженні проблеми відродження села. Ґрунтовністю відрізняються публікації П. Гайдуцького, Т. Гоголя, О. Онищенка, М. Орлатого, П. Шепотько, Ю. Юрчишина та інших науковців. Проблеми зайнятості висвітлювалися у працях С. Бандура, І. Гнибіденка, Т. Кір’ян, Т. Петрової, К. Якуби та інших авторів. Основні напрями розвитку вітчизняного агропромисловго комплексу (АПК) в контексті євроінтеграційних процесів відображені у роботах В. Андрійчука, Т. Осташко, Б. Пасхавера, І. Прокопи, П. Саблука, В. Юрчишина та інших. Мета цієї роботи полягає в аналізі вітчизняного законодавства, виділенні основних напрямів розвитку сільських територій України, демонстрації реальної ситуації розвитку українського села, дослідженні практики розвитку сільських територій в іноземних країнах, виробленні власних пропозицій для стимулювання розвитку сільських територій. Виклад основного матеріалу. Проблеми сільського розвитку в Україні перебувають сьогодні в центрі уваги суспільства, що зумовлено системною кризою сільського господарства, соціальної сфери села. У наукових колах відбувається пошук нових концептуальних засад розвитку вітчизняного агропродовольчого комплексу, села та селянства. Науковці-аграрії виділяють зовнішні та внутрішні (ресурсні) фактори під впливом яких розвивається сільська територія (див. Рисунок 1) [1, c. 125]. 75


Правовий

Макроекономічний

Динаміка розвитку нац. економіки

Інституційний

Світові тенденції розвитку

Фінансовий

Кредитний

Інвестиційний

Бюджетний

Зовнішні фактори

СІЛЬСЬКА

ТЕРИТОРІЯ

Внутрішні (ресурсні) фактори Забезпечення природними ресурсами

Географічний

Забезпечення трудовими ресурсами

Інфраструктурний

Фактор ініціативності мешканців

Структурний

Інституціональноорганізаційний

Рисунок 1. Фактори розвитку сільських територій. Аналіз їх змісту дозволяє говорити, що ресурсний фактор в нашій країні знаходиться на достойному рівні, однак зовнішні фактори не дають, на даний момент, поштовху до розвитку. Отже, спробуємо дослідити зовнішні факторів впливу. Правовий фактор є визначальним, встановлюючи шляхи розвитку сільських територій, передбачаючи основні заходи для виконання поставлених цілей та завдань розвитку. Якщо говорити в цілому, то за кількісними параметрами законодавче забезпечення агропромислового комплексу досить масштабне. Сьогодні чинними є 134 закони, так чи інакше причетні до розвитку сільського господарства та сільської місцевості [2, с. 3]. Основними серед них є закони України “Про пріоритетність соціального розвитку села та агропромислового комплексу в народному господарстві”, “Про стимулювання розвитку регіонів”, “Про основні засади державної аграрної політики до 2015 року” та інші. На розвиток їх положень приймаються Укази Президента (“Про Основні засади розвитку соціальної сфери села”, “Про першочергові заходи щодо підтримки розвитку соціальної сфери села”), інші підзаконні акти, цільові загальнодержавні та місцеві програми розвитку. Дослідження нормативної бази дозволяє виділити такі основні вектори розвитку сільських територій: 1) збільшення зайнятості сільського населення на сільськогосподарських підприємствах різних організаційно-правових форм та особистих селянських господарствах; 2) підвищення продуктивності праці, рівня заробітної плати працівників сільського господарства; 3) ефективне використання трудових ресурсів і робочого часу; 4) відновлення діяльності раніше закритих та відкриття нових закладів соціально-культурного призначення в сільських населених пунктах, а також зупинення їх закриття; 5) нарощування обсягів житлового будівництва на основі спеціальних програм його підтримки; 6) збільшення обсягів будівництва інженерних мереж і споруд; розвиток систем розвідних мереж водо- і газопроводів; 7) створення сприятливих умов для розвитку на селі сфери платних послуг тощо. Щодо макроекономічного фактору, то картина виглядає приблизно так: відсутність економічної політики розвитку держави, чітких орієнтирів розвитку, обмеженість бюджетних коштів, накопичення зовнішньої заборгованості тощо.

76


Інституційний фактор передбачає наявність інституцій, які займаються питаннями розвитку сільських територій. Ефективна дія цього фактора залежить значною мірою від якості правового регулювання і нині залишає бажати кращого. Дія фінансового фактора охоплює бюджетний, інвестиційний та кредитний фактори. Бюджетний фактор передбачає закладення коштів у бюджети всіх рівнів на потреби розвитку сільських територій. Теперішнє фінансування соціальної сфери села перебуває на надзвичайно низькому рівні, здійснюється точково без будь-яких програмних засад. Видатки на розвиток сільського господарства не покривають потреби у фінансуванні [1, с. 127]. Збільшення видатків в умовах обмеженості бюджетних ресурсів є малоймовірним. Однак альтернативою вважається запровадження пільгового оподаткування суб’єктів сільськогосподарської діяльності, запровадження дотацій, субсидіювання, розроблення системи агрострахування, що призведе до зменшення ризиків ведення сільського господарства. Інвестиційний фактор характеризується несприятливим діловим середовищем та інвестиційним кліматом, надто високими витратами на ведення господарської діяльності. Через це обсяг інвестицій залишається недостатнім. До того ж, інвестиційний клімат погіршується – у рейтингу Світового банку “Ведення бізнесу – 2009” Україна займала 145 місце серед 181 держави за “простотою ведення бізнесу”, а за станом на 2011 рік – 153 із 183 [3]. Обмеження прямих іноземних інвестицій і приватних інвестицій у сільське господарство негативно впливає на ефективність ведення сільського господарства. Окрім цього, потрібно заохочувати інвестування саме з внутрішніх резервів країни. Так, у 2001–2002 роках частка іноземних інвестицій, залучених у сільське господарство розвинених країн, становила менше 0,1 % загального обсягу залученого іноземного капіталу [4]. З метою заохочення інвестицій необхідно забезпечити стабільність законодавчого поля, надійний захист права власності, зниження корупції, підтримку банківського сектору, використання міжнародних правил інвестування. Так, Європейський банк реконструкції та розвитку оголосив про готовність фінансувати аграрні проекти в Україні. Під час Світового зернового форуму у Санкт-Петербурзі ЄБРР повідомив, що готовий вкласти гроші у будь-яку складову харчового ланцюга, так само, як і в проекти з розвитку інфраструктури. Однак, серйозне залучення коштів можливе лише після того, як зміниться земельне законодавство країни [5]. Щодо кредитного фактора, то на сьогодні кредитні ресурси сільськогосподарським виробникам видають лише кілька установ, а вартість кредитів є надзвичайно високою. В Україні досі немає установи, яка б спеціалізувалась на кредитуванні сільськогосподарського виробника. Необхідною видається зміна умов фінансування банками суб’єктів сільськогосподарсьої діяльності, але примусити банки до таких дій видається складним завданням. Одним із варіантів вирішення проблеми є кредитування кооперативними, а не комерційними фінансовими установами, об’єднуючись у які селяни самостійно, на основі взаємодопомоги та при незначній державній підтримці на початковій стадії з часом створюють потужні високоефективні системи взаємного кредитування. Основними формами кредитних кооперативів є кредитні спілки та кооперативні банки [6]. Для існування цієї системи необхідне відповідне законодавче та інституційне забезпечення з боку держави. Стосовно цінового фактору варто зауважити, що наявний диспаритет цін на сільськогосподарську і несільськогосподарську продукцію впливає на низьку рентабельність ведення сільського господарства і, відповідно, низький рівень життя населення. Такий стан справ значною мірою пов'язаний із відсутністю прогнозованої цінової політики на сільськогосподарську продукцію. Держава покликана затверджувати мінімальні гарантовані ціни на основні види сільськогосподарської продукції на основі нормативних витрат з урахуванням продуктивності землі та сільськогосподарських тварин, а також норм дохідності на задіяні у виробництві ресурси, зокрема землю. За даними дослідження Держкомстату стан благоустрою сільських населених пунктів залишає бажати кращого (див. Таблиця 1).

77


Таблиця 1. Стан благоустрою сільських населених пунктів України (за даними суцільного обстеження сільських населених пунктів, які здійснював Держкомстат України, станом на 01.11.2009 року [7]). № Показники Забезпеченість, % за/п 1. Загальні кількість населених пунктів 28574 – 100 % 2. Централізоване опалення 56,7 3. Водопостачання 68,5 4. Каналізація 61,2 5. Природний газ 52,5 6. Наявність ванн 57,7 7. 2,2 Відсутнє жодне з названих видів благоустрою 8. Тверде покриття доріг (від загальної протяжності 44,5 сільських вулиць (на 01.11.2005) 9. Освітлення сільських вулиць (на 01.11.2005) 7,3 10. Наявність дитячих дошкільних закладів 30,0 11. Наявність шкіл 49,0 12. Наявність відділень зв’язку 41,3 13. Наявність лікарняних закладів 66,8 14. 51,0 Кількість сільських населених пунктів (де є діти 7–17 років), що не мають шкіл 15. Клуби та будинки культури (на 01.11.2005) 44,6 16. Бібліотеки (на 01.11.2005) 49,1 17. Кіноустановки (на 01.11.2005) 95,0 18. Будинки побуту (на 01.11.2006) 2,5 19. Комплексні приймальні пункти (на 01.11.2006) 1,8 20. Лазні (на 01.11.2006) 4,7 21. 49,0 Не мали на своїй території будь-яких суб’єктів господарської діяльності Аналіз статистичних даних дозволяє говорити про відсутність умов пристойного життя селян. 70 % сільських населених пунктів не мали на своїй території дитячих дошкільних закладів, 51 % з них (де є діти 7–17 років) не мали шкіл. Незадовільним є забезпечення сільських населених пунктів побутовим, медичним обслуговуванням, послугами зв’язку, радіо тощо. Значна частина показників, що характеризують рівень забезпечення послуг на селі, постійно знижується. Таке становище зумовлене, не тільки зменшенням суб’єктів соціальної інфраструктури, але й відсутністю будь-яких інших суб’єктів господарювання на селі (49% із загальної кількості сільських населених пунктів не мають ні одного суб’єкта господарської діяльності) [8]. Українське село за роки незалежності втратило майже 1 млн жителів, що становило половину загального скорочення населення України. І це при тому, що частка сільського населення у загальній його чисельності в країні у 2005 році становила 32,3 %, або 15,3 млн. людей. Таким показникам “сприяють” переважання смертності над народжуваністю, адміністративно-територіальні перетворення, міграційний рух сільського населення(впродовж багатьох років село через міграцію втрачало щороку 200–250 тис. людей). Дослідники А. Деркач, С. Веретенніков, А. Єрмолаєв виділили п’ять основних прошарків серед селян – жебраки, бідні, малозабезпечені, забезпечені й багаті, і дійшли висновку, що існує тенденція до зростання чисельності перших категорій [9]. Від’ємним приростом населення та економічними проблемами обумовлене і зниження обсягів житлового будівництва на селі. Після стабільного зростання його обсягів у 2004– 2009 роках спостерігається стрімке падіння. Станом на початок 2011 року введення в експлу78


атацію житла у сільській місцевості є нижчим, ніж у 1995 року (в період стрімкого економічного спаду) [10, с. 16]. За час ринкових трансформацій кількість зайнятих працівників сільського господарства, мисливства, лісового господарства скоротилась у середньому з 4 344,4 у 1990 році до 893,2 тис. осіб у 2009 році. Зазначені процеси призвели до дисбалансу фундаментальних чинників сільського ринку праці [11, с. 4]. Про низький рівень життя сільських мешканців України свідчить передусім частка населення із середньодушовими загальними доходами на місяць нижче прожиткового мінімуму. Розміри середньодушових загальних доходів сільського населення у 2009 році розподілились наступним чином: 35,8 % сімей мають доходи до 840 грн. на місяць, 36 % – 840– 1 200 грн., 28,2 % – понад 1 200 грн. [12, с. 410]. Для подолання безробіття і підвищення соціального рівня на селі необхідно стимулювати розвиток двох, на перший погляд суперечливих, а насправді, взаємопов’язаних процесів. Перший – відродження сільськогосподарського виробництва, зокрема його трудомістких галузей. Другий процес – деаграризація сільської економіки – зменшення в її структурі частки аграрного виробництва (неаграрна зайнятість: зелений туризм, сектор послуг; розміщення промислових, обслуговуючих підприємств, переробних потужностей). Отже, можна з впевненістю стверджувати, що фактори впливу на розвиток села не виконують свої стимулюючої функції. Однак, внесення до законодавства вище запропонованих змін (наприклад, розвиток кооперативного кредитування, послаблення оподаткування суб’єктів господарювання та інше) дозволить покращити показники рівня розвитку сільської території нашої країни. Високі результати в сфері сільського розвитку демонструє практика країн Європейського союзу. Європейський Союз приділяє велику увагу розвитку сільських територій. Політика розвитку сільських територій у ЄС здійснюється в рамках структурної політики та Спільної Аграрної Політики (САП). Пріоритетами політики розвитку сільських територій ЄС на 2007–2013 роки стали конкурентоспроможність, середовище та управління земельними ресурсами, багатофункціональне село та якість життя [13, с. 63]. Спільна Аграрна Політика ЄС поєднує елементи регуляторно-ринкової, цінової, зовнішньоторговельної й структурної політики. Поступово цілі САП змістилися з вирішення проблем сільського господарства до завдань розвитку сільських територій. САП ЄС в широкому розумінні – це напрям загальної політики ЄС, спрямований на покращення правового регулювання відносин в аграрній сфері, насамперед для економічного стимулювання діяльності аграріїв та підвищення конкурентоспроможності між ними; вдосконалення адміністративних відносин між відповідними інститутами та суб’єктами господарювання в сільському господарстві; сприяння подальшій лібералізації сільського господарства ЄС у відповідності з вимогами СОТ [14]. Показовою є розвиненість інституційного фактору ЄС. Активно діє Європейська робоча група з питань розвитку сільських територій та відновлення села (ARGE). Для фінансування програм розвитку сільських територій створено такі потужні інституції як Європейський фонд регіонального розвитку (ERDF), Європейський соціальний фонд (ESF), Європейський сільськогосподарський фонд орієнтації та гарантій (EAGGF), тощо. Цікавим для України є принцип передбачуваності цінової політики Європейського Союзу. Зокрема, для цукру, до 2015 року визначена базова ціна тони буряків, компенсаційні виплати за скорочення їх виробництва та механізм доплат за підвищення цукристості буряків на кожну десяту відсотка. Всі ці параметри доведені до кожної країни-члена ЄС, а через Агентство ARiMR – до кожного фермера [15, с. 144]. Стабільності аграрному сектору ЄС надає також спеціалізована система сільськогосподарського кредитування та страхування. Вона ґрунтується на діяльності спеціалізованих установ кредитування фермерів, кооперативних і земельних банках, інших фінансових інститутів. До важливих функцій державного регулювання в країнах ЄС відносять також управління технічним прогресом у сільському господарстві через систему наукових установ або заклади освіти, професійного навчання, підвищення кваліфікації, надання консультативної допомоги фермерам. 79


Водночас, слід наголосити на тому, що організація земельного ринку в країнах ЄС спирається насамперед спрямована на побудову системи обмежень, покликаної унеможливлювати “латифундизацію” земельних володінь, монополізацію сільськогосподарського ринку, загострення соціальних проблем мешканців сільських територій. [15, с. 144]. Адміністративно-територіальний устрій країн ЄС характеризується наданням кожній місцевій громаді можливостей розпоряджатися всіма наявними на її території землями. Громада наділена максимальним об’ємом повноважень та функцій. Після вступу Польщі до Євросоюзу дослідники констатують, що село вже користується різнорідними формами допомоги, які сприяють підвищенню сільськогосподарського виробництва та рівню життя сільського населення. Відбувається впровадження різноманітних програм, зокрема: в підтримку мало товарних землеробських господарств, допомога для складних територій, покращення інфраструктури, допомога молодим аграріям, покращення переробної галузі, програма “Лідер” покликана збалансувати розвиток сільських територій. Варто зазначити, що не в усіх галузях однаковий рівень готовності використовувати цю підтримку. Готовність менша, коли надану Євросоюзом допомогу потрібно поєднувати з використанням власних коштів, що є зрозумілим з огляду на економічну слабкість більшості аграріїв[16, с. 21]. На особливу увагу заслуговує розвиток сільського господарства в США. Запровадження інноваційних технологій при веденні фермерського господарства стало основою успішного розвитку. Досить істотною розробкою альтернативних систем використання землі є те, що в США їхнім науковим обґрунтуванням займаються в штатах регіональні дослідницькі центри сільського господарства, а методично керує соціальна комісія при департаменті сільського господарства. Практики й економісти-вчені США вважають, що рішення на основі інновацій назрілих економічних проблем фермерів ефективніше, якщо в них беруть участь в якості суб’єктів, що співпрацюють, регіональні або федеральні дослідницькі центри, спеціальні установи при органах федеральної й місцевої адміністрації, союзи фермерів, які виявляють проблеми, що набули особливої актуальності, займаються мобілізацією коштів для інновацій, оскільки більшість із них поодинці впровадити неможливо[17, с. 8]. Висновки. На основі вищенаведеного аналізу положень вітчизняного законодавства, іноземного досвіду розвитку сільських територій можна запропонувати наступні варіанти покращення становища українського села: - розробка комплексної, адекватної програми розвитку села, з реально діючим механізмом приведення в дію її положень; - бюджетні та податкові реформування. Зокрема, внесення змін та доповнень, що стосуються: послаблення оподаткування; запровадження дотацій, субсидіювання; - фінансова підтримка, що передбачає стимулювання кредитування діяльності аграріїв, зокрема, через кооперативні банки, кредитні спілки, залучення інвестицій, як ззовні, так і внутрішніх резервів; - вдосконалення цінової політики держави, зокрема, розробка прогнозованої цінової політики на сільськогосподарську продукцію; - об`єднання, зокрема дрібних та середніх суб’єктів господарювання, створення ними різних фондів підтримки (наприклад, в кооперативи) дозволить їм покращити своє положення, особливо у випадках обмеженості підтримки з боку держави; - розробка комплексу заходів пов’язаних з допомогою суб’єктам господарювання в здійсненні ними своєї діяльності. Це завдання можна вирішити шляхом створення консультативних груп та дослідницьких центрів розвитку сільських територій при вищих навчальних закладах аграрної спеціалізації; - розвиток несільськогосподарських видів діяльності на селі – зеленого туризму, сектору послуг тощо. Активізація господарської діяльності на селі неминуче приведе до покращення рівня життя селян, створить можливість для соціального розвитку, та допоможе реалізувати соціальні програми розвитку сільських територій, подолати негативні явища соціального існування селян. 80


1.

2. 3.

4.

5.

6.

7. 8.

9.

10.

11.

12. 13. 14.

15.

16.

Список використаних джерел Притула Х. М. Аналіз зовнішніх факторів розвитку сільських територій [Електронний ресурс] / Х. М. Притула // Науковий вісник НЛТУ України. – 2011. − Вип. 21.10. – С. 124–131. – Режим доступу: www.nbuv.gov.ua/portal//chem_biol/nvnltu/21_10/124_Pry.pdf. – Назва з екрану. Гладій М. В. Аграрні реформи схожі на вогнище, яке постійно поливають водою / М. В. Гладій // Вісник інституту сільського розвитку. – 2005. – №3. – С. 2–8. Сорокопуд В. Украина пока не реализовала свой инвестиционный потенциал – IFC [Електронний ресурс] / Виктория Сорокопуд // АПК-Информ [сайт]. – Режим доступу: http://www.apk-inform.com/ru/exclusive/topic/86972#.T8TaFrCDvY4. – Назва з екрану. Виклики і шляхи агропродовольчого розвитку / [Б. Й. Пасхавер, О. В. Шубравська, Л. В. Молдаван та ін.] ; за ред. акад. УААН Б. Й. Пасхавера ; НАН України, Ін-т екон. та прогнозуван. – К., 2009. – 432 с. Європейськи банк готовий дати Україні гроші на розвиток села [Електронний ресурс] // Радіо Свобода [сайт]. – Режим доступу : http://www.radiosvoboda.org/content/article/1750473.html. – Назва з екрану. Гончаренко В. Модель створення системи кооперативного кредитування та механізм її фінансової підтримки з боку держави [Електронний ресурс] / В. Гончаренко // Міністерство фінансів України [сайт]. – Режим доступу : http://www.minfin.gov.ua/control/uk/publish/article?art_id=59965&cat_id=57142,18.11 .2007. – Назва з екрану. Соціально-економічне становище сільських населених пунктів України. Статистичний збірник. – К. : Держкомстат України, 2006. – 207 с. Решітько Т. В. Проблеми розвитку сільських територій та зайнятості мешканців села [Електронний ресурс] / Т. В. Решітько // Збірник наукових праць Кіровоградського національного технічного університету. Економічні науки. – 2009. – Вип. 15. – Режим доступу : nbuv.gov.ua/portal/natural/Npkntu_e/2009_15/stat_09/19.pdf. – Назва з екрану. Ігнатенко М. Демографічні процеси в українському селі у 1991–2007 рр. [Електронний ресурс] / Марина Ігнатенко // Електронна бібліотека VuzLib [сайт]. – Режим доступу : vuzlib.com/content/view/1827/103. – Назва з екрану. Проблеми та перспективи розвитку сільських територій України (на прикладі Карпатського регіону): науково-аналітична доповідь / [В. В. Борщевський, Х. М. Притула, В. Є. Крупін, І. М. Куліш]; НАН України. Інститут регіональних досліджень; [наук. ред. В. В. Борщевський]. – Львів, 2011. – 60 с. Гоголь Т. В. Багатофункціональний розвиток сільських територій – стратегічна мета державної регіональної політики [Електронний ресурс] / Т. В. Гоголь // Державне управління: теорія і практика. – 2011. – № 1. – Режим доступу : www.academy.gov.ua/ej/ej13/txts/Gogol.pdf. – Назва з екрану. Статистичний щорічник України за 2009 рік / за ред. О. Г. Осауленка ; Держ. ком. статистики України. – К., 2010. – 567 с. Губені Ю. Розвиток сільських територій: деякі аспекти європейської теорії і практики / Ю. Губені // Економіка України. – 2007. – № 4. – С. 62–70. Спільна аграрна політика Європейського Союзу: можливості та виклики для України : аналітична доповідь. – К. : Національний інститут стратегічних досліджень, 2011. – 19 с. Чеботарьов В. А. Досвід структурних перетворень в агропромисловому виробництві постсоціалістичних країн у контексті їх вступу до Європейського Союзу / В. А. Чеботарьов // Економіка АПК. – 2007. – № 2. – С. 142–148. Підтримка землеробських господарств // Вісник інституту сільського розвитку. – 2005. – № 3. – С. 21–23. 81


17. Пасемко Г. П. Роль держави у формуванні інноваційної політики фермерських господарств США [Електронний ресурс] / Г. П. Пасемко, О.С Філоненко // Державне будівництво. – 2007. – № 1. – Режим доступу : www.kbuapa.kharkov.ua/ebook/db/2007-1-2/doc/5/01.pdf. – Назва з екрану.

82


РОЗДІЛ 7 ПРАВО СОЦІАЛЬНОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ

УДК: 368.9.06(470+430) Е. А. Конышева, студентка 5 курса юридического факультета Муромского института (филиала) Владимирского Государственного Университета им. А. Н. и Н. Г. Столетовых; научный руководитель – доц. кафедры ГиМПД, канд. юрид. наук Н. Н. Штыкова

СРАВНИТЕЛЬНО-ПРАВОВАЯ ХАРАКТЕРИСТИКА МЕДИЦИНСКОГО СТРАХОВАНИЯ В РОССИИ И ГЕРМАНИИ В статье проводится сравнительно-правовой анализ осуществления медицинского страхования в России и Германии. Автор выделяет существенные черты медицинского страхования в Германии, которые необходимо применить в России. Ключевые слова: социальное обеспечение, медицинское страхование, медицинская помощь.

Социальное обеспечение и, прежде всего, основной его компонент – социальное страхование были признаны в цивилизованном мире основным и неотъемлемым правом человека, предусмотренным 22-й статьей Всеобщей декларации прав человека. С социально-экономической точки зрения медицинское страхование является одной из важных составляющих нормального функционирования национальных систем здравоохранения. Бесспорная актуальность рассматриваемой проблемы состоит в том, что в отличие от других вопросов страхования, медицинское является формой защиты от рисков, угрожающих самому ценному в личностном и общественном плане – здоровью и жизни человека. Модель медицинского страхования в Германии стабильно существует и развивается не один десяток лет, имеет схожие с российскими принципы построения. Система национального здравоохранения и социальной защиты в Германии создавалась постепенно, не разовым декретом, а серией законодательных актов, расширяющих сферу социальных гарантий. И каждый новый шаг соизмерялся с реальными возможностями, а принятию новых программ предшествовал тщательный анализ ресурсной базы отрасли [1, с. 35]. Аналогичное развитие института здравоохранения наблюдается и в Российской Федерации. Уровни управления здравоохранением в Германии: федеральный, земельный, местный. Управление здравоохранением в Российской Федерации также осуществляется по трех уровневой системе: федеральной, региональной и местной (муниципальной). На земельном, региональном уровне могут приниматься свои собственные законы, регулирующие финансирование сферы здравоохранения. Поэтому система финансирования здравоохранения весьма неоднородна и достаточно сложна. Медицинское страхование как в России, так и Германии подразделяется на два вида: обязательное (государственное) медицинское страхование (ОМС) и добровольное (частное) медицинское страхование (ДМС). В Германии (с 2007 года) и в России каждый гражданин обязан иметь медицинскую страховку. Общество Германии тяготеет к консенсусу по вопросу о сосуществовании общественного и платного здравоохранения. Перед российской системой медицинского страхования также стоит важная задача – добиться сбалансированности программ ОМС и финансирования системы ОМС в целом. Для 83


этого предлагается разработать многоуровневую программу медицинского страхования с перечнем услуг, предоставляемых всему населению Российской Федерации бесплатно в объеме базовой программы ОМС, и перечнем услуг, оказываемых сверх этого в рамках дополняющих ОМС программ добровольного медицинского страхования или за счет личных средств граждан [2]. В силу экономических причин полное финансирование ежегодно утверждаемой Правительством России Программы государственных гарантий по предоставлению бесплатной медицинской помощи для всего населения Российской Федерации невозможно, поэтому необходимо отказаться от декларации предоставления всем гражданам одинакового объема бесплатной медицинской помощи, неосуществимого на практике. В абсолютном большинстве регионов эта программа, а в ее рамках и Базовая программа ОМС, не обеспечивается государственными средствами. Проблема нехватки средств в системе ОМС в целом характерна и для такой, казалось бы, благополучной страны, как Германия. Согласно официальным статистическим данным, дефицит больничных касс по итогам 2006 года в целом составил 2,5 млрд евро, при том, что общая сумма расходов всех больничных касс Германии в 2006 году составила 138 млрд евро. Систему медицинского страхования стало невозможно обеспечить финансовыми ресурсами для предоставления всего декларируемого ОМС объема медицинских услуг каждому застрахованному. В Германии, где программы ОМС, как и в России, включают широкий перечень медицинских мероприятий, сейчас активно ведутся дискуссии по вопросам ограничения объема оказываемых медицинских услуг в рамках программ ОМС. В ближайшее время в Германии будет определен базовый объем медицинской помощи в системе ОМС, которую предполагается предоставлять каждому застрахованному бесплатно. Все виды медицинской помощи, не входящие в базовую программу, должны будут оплачиваться пациентом в частном порядке из личных средств или путем заключения дополнительного договора ДМС. Исключения будут делаться только для тяжелобольных застрахованных. Лица с низкими доходами получат поддержку из бюджетных средств [3]. Система ОМС в Германии функционирует, как и в России, на основе метода распределения поступающих средств: текущие расходы на оказание медицинской помощи застрахованным покрываются текущими доходами (поступающими страховыми взносами). Система обязательного медицинского страхования России и Германии строится на принципе “общественной солидарности”, когда богатый платит за бедного, здоровый – за больного, она основана на стабильном источнике финансирования здравоохранения. В системе частного медицинского страхования обоих стран заключение страхового договора происходит исключительно на добровольной основе, содержание которого (объем и качество медицинских услуг) оговаривается сторонами. Функционирование системы частного медицинского страхования основывается на принципе эквивалентного возмещения затрат, согласно которому размер взносов в страховой фонд соответствует оговоренному в договоре объему предоставляемых услуг, страховому риску, а также зависит от возраста, пола, состояния здоровья и прочих условий, определяющих размер страховки и суммы выплачиваемых взносов. Обязательное медицинское страхование в Германии осуществляют некоммерческие страховые организации – больничные кассы, структура которых определена законодательно. Страховые медицинские организации Российской Федерации осуществляют свою деятельность на основании лицензии, получаемой в порядке, установленном законодательством Российской Федерации, регулирующим отношения по обязательному медицинскому страхованию. Следовательно, деятельность частных страховых организаций регламентирована как российским, так и германским законодательством. Таким образом, система медицинского страхования Российской Федерации и Германии имеет много общих точек соприкосновения, в частности: уровни управления здравоохранением; поголовной обязанности иметь медицинскую страховку; принципы построения обязательного и добровольного медицинского страхования и др. 84


Помимо общих черт институт медицинского страхования данных стран (России и Германии) имеет и свои особенности. В России практически отсутствует в законодательном порядке единая организационно-финансовая модель обязательного медицинского страхования на всех территориях. Ее введение будет способствовать улучшению функционирования всей системы модель обязательного медицинского страхования в целом и облегчит взаимодействие внутри системы между ее субъектами. При этом принципиальным моментом является вопрос включения в систему социальной защиты населения страховых медицинских организаций. Опыт Германии показывает, что система обязательного медицинского страхования эффективно функционирует при наличии трех субъектов страхования (страхователя, страховщика – больничной кассы – медицинского учреждения). В классической модели обязательного медицинского страхования, используемой в Германии, страховые больничные кассы (аналоги российских фондов ОМС) успешно сочетают функции по прикреплению на обслуживание населения, сбору и аккумуляции страховых взносов, заключению договоров на медицинское обслуживание своих застрахованных с лечебными учреждениями и частнопрактикующими врачами, а также напрямую оплачивают медицинским учреждениям стоимость оказанных гражданам медицинских услуг. Подобное сочетание функций позволяет четко отслеживать финансовые потоки, сделать систему управления менее громоздкой и более эффективной, а также значительно снизить расходы на нее. В настоящее время и в России представляется возможным переложить функции, выполняемые страховыми медицинскими организациями, на территориальные фонды ОМС, что позволит снизить организационные расходы системы ОМС и упростить механизмы внутреннего и внешнего контроля. Единая система ОМС позволит также обеспечить на практике право застрахованного на свободный выбор страховщика, базового медицинского учреждения и лечащего врача [4]. Для современной России чрезвычайно важно обеспечить права застрахованных в системе медицинского страхования в части получения медицинских услуг необходимого объема и качества. Кроме разработки нормативной базы, обеспечивающей права застрахованных, необходимо определить конкретные механизмы компенсации причиненного ущерба пострадавшим [5]. В Германии законодательно установлен объем и качество оказываемых медицинских услуг, что способствует эффективному функционированию всей системы здравоохранения в целом и медицинского страхования в частности. В Германии существует такая специальная должность как специалисты-актуарии. России не мешало бы перенять опыт работы специалистов-актуариев (страховых математиков). Для правильной организации и надежного ведения дела помимо решения различных организационных и правовых проблем требуется серьезная работа актуариев – это разработка условий страхования и конкретных страховых схем, обоснование размеров премий и тарифов страхования, определение суммы резервов, проведение актуарной оценки группового страхования, т.е., проводить проверку адекватности накоплений обязательствам страховой компании пере застрахованными [6, с. 25]. В качестве источника дополнительных средств для российской системы обязательного медицинского страхования и повышения ее финансовой устойчивости предлагается, по примеру Германии, разработка системы платежей работающего населения на обязательное медицинское страхование в виде специального налога, вычитаемого из доходов работника как часть неизменного подоходного налога в том же размере, что и уплачиваемый работодателем взнос на ОМС сотрудников. Это позволит добавить определенный процент ВВП к имеющимся средствам здравоохранения и поднимет финансирование ВВП до уровня, требуемого для финансирования услуг, подпадающих под государственные гарантии. Наиболее острой проблемой, с которой уже столкнулись при организации медицинского страхования в нашей стране, в отличии от Германии, является недостаточность, а по ряду позиций и полное отсутствие необходимых статистических данных. Так, для расчетов по краткосрочному страхованию необходимы хотя бы сведения о стоимости лечения в отдельных поликлиниках и территориях. В свою очередь для долгосрочного страхования, особенно группового, требуется огромный объем информации [7]. Например, необходимы данные для 85


разработки таблицы выбытия застрахованных (таблицами смертности не обойдешься), данные о закономерностях роста стоимости лечения по возрастам и т.д. Это связано с рядом объективных и субъективных причин – нестабильность экономики, инфляция, отсутствие у предприятий необходимых средств, а также понимания важности данного вида обслуживания нехваткой методик актуарных расчетов и подготовленных кадров для грамотного ведения дела и т.п. В России есть альтернатива – медицинская помощь на дому, если заработок позволяет. Никуда ходить не надо, врач сам придѐт в удобное время, осмотрит, назначит лечение, потратив столько времени, сколько необходимо. А самое главное, не надо сидеть в очередях. Это очень удобно, особенно если человек тяжело болен или просто пожилым людям. Такого даже в Германии нет. Там необходимо приехать в больницу и ждать часами среди таких же больных, хотя и время назначено. В Германии, в отличии от России, часть страховых взносов на ОМС, уплачиваемых пенсионерами, компенсируется по договорам государственного или частного пенсионного страхования (в зависимости от условий договора). Договоры на ОМС безработных заключаются и финансируются ведомством по занятости населения. Комитеты по образованию финансируют определенную часть страхового взноса на обязательное медицинское страхование учащихся. Соответственно, участвуя в финансировании взносов на медицинское страхование, данные фонды и ведомства усиливают контроль за расходованием средств в системе обязательного медицинского страхования. Для повышения финансовой устойчивости российской системы ОМС в качестве дополнения к бюджетным средствам предлагается, по примеру Германии, привлечь государственное пенсионное страхование к софинансированию взносов на обязательное медицинское страхование неработающих пенсионеров. Кроме получения дополнительного источника средств, данная мера позволит, используя реестр застрахованных Пенсионного фонда, ввести их персонифицированный учет в ОМС по всей стране. Таким образом, система медицинского страхования России и Германии имеет ряд особенностей в отношении: источников финансирования, определенности оказываемых услуг, организационного обеспечения медицинского страхования (статистическими данными, специалисты-актуарии и др.), единой организационно-финансовой модели медицинского страхования на территории страны. Сравнительный анализ систем медицинского страхования Германии и России позволил выделить следующие направления реформы отечественной модели медицинского страхования с учетом возможности применения положительного опыта Германии: эти изменения касаются принципов организации, финансирования системы ОМС, обеспечения взаимосвязи между обязательным и добровольным медицинским страхованием, защиты прав застрахованных. Германская система здравоохранения, имеющая наибольший опыт в системе социального медицинского страхования, представляет большой интерес для нашей страны. Это не значит, что Россия должна копировать германскую модель. Дороговизна системы, отсутствие социальной справедливости при уплате страховых взносов в различные больничные кассы, неэффективная система оплаты медицинской помощи – все это повторять не стоит. В то же время, многие характеристики Германской модели важно не упустить при создании и развитии системы медицинского страхования у нас: 1. Социальная справедливость при получении медицинской помощи – объем и качество помощи никак не зависят от размера уплаченных взносов (однородность обслуживания при многообразии финансирования); 2. Четкое разделение обязательного и частного страхования. Частное страхование дает преимущества только сервисного характера. Оно проводится отдельными юридическими лицами, которые не занимаются обязательным страхованием. 3. Защита интересов пациентов, застрахованных по обязательному страхованию: установлены квоты на право обслуживать частных пациентов. 4. Участие пациентов в издержках на здравоохранение. 86


5. Страхование работающими не только себя, но и неработающих членов семьи. 6. Погружение частного врачебно-амбулаторного сектора в общественное здравоохранение через договора с больничными кассами. 7. Преобладание государственных и общественных больниц в больничном секторе. 8. Поручение государством своих функций самоуправляемым независимым организациям – больничным кассам и ассоциациям врачей с обязательным членством.

1. 2. 3.

4.

5.

6. 7.

Список использованных источников Юркин Г. Германия – страна с развитой системой медицинского страхования / Г. Юркин // Врач. – 2007. – № 11. – С. 34–35. Четыркин Е. Медицинское страхование на западе и в России / Е. Четыркин // Мировая экономика и международные отношения. – 2000. – № 12. – С. 93–98. Четыркин Е. Реформирование системы здравоохранения Германии – от хорошего к лучшему / Е. Четыркин // Мировая экономика и международные отношения. – 2010. – № 12. – С. 89–94. Стародубцев В. И. Особенности медицинского страхования в современной России / В. И. Стародубцев, Е. Н. Савельева // Российский медицинский журнал. – 2010. – № 1. – С. 8–11. Турбина К. Е. Правовые способы и законодательные основания защиты прав и интересов в договоре страхования / К. Е. Турбина // Страховое право. – 2004. – № 1. – С. 12–25. Навара И. Социальное страхование в Германии / И. Навара // Русская Германия. – 2006. – № 161. – С. 23–29. Гришин В. В. Обязательное медицинское страхование: состояние, анализ, пути развития / В. В. Гришин // Экономика и жизнь. – 2008. – № 3. – С. 15.

УДК 349.3:368.94 О. П. Охотник, студентка 3 курсу денної форми навчання юридичного факультету ДВНЗ “Українська академія банківської справи Національного банку України”; науковий керівник – асистент кафедри цивільно-правових дисциплін та банківського права ДВНЗ “Українська академія банківської справи Національного банку України” Т. М. Шлапко

ПРАВОВІ ЗАСАДИ СОЦІАЛЬНОГО СТРАХУВАННЯ ВІД НЕЩАСНОГО ВИПАДКУ НА ВИРОБНИЦТВІ ТА ПРОФЕСІЙНОГО ЗАХВОРЮВАННЯ Стаття присвячена правовим аспектам соціального страхування на виробництві від нещасного випадку та професійного захворювання в Україні. Розглядаються питання особливостей соціального страхування на виробництві та професійного захворювання в Україні, а також деякі аспекти діяльності Фонду соціального страхування на виробництві та професійного захворювання. Ключові слова: нещасний випадок на виробництві, соціальне страхування, загальнообов’язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання.

Конституцією України визначено, що найвищою соціальною цінністю в Україні є людина, її життя та здоров’я, честь і гідність, недоторканість і безпека; права та свободи людини, їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави, яка відповідає перед людиною за свою діяльність; затвердження та забезпечення прав і свобод людини є основним обов’язком держави. Отже, держава зобов’язує себе здійснювати функцію соціального захисту громадян [1, с. 126]. Загальнообов’язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які призвели до втрати працездатності або загибелі застрахованих на виробництві, є самостійним видом загальнообов’язкового державного соці87


ального страхування, за допомогою якого здійснюється соціальний захист, охорона життя та здоров’я громадян у процесі їх трудової діяльності. Страхування від нещасного випадку відіграє значну роль у житті громадян України, а насамперед тих, хто через будь-які незалежні від них обставини втратили можливість самостійно забезпечувати себе [2, с. 48]. Актуальність теми. Термін “соціальне страхування” довільно використовується і законодавцем, і науковцями. В даний час не має єдиного підходу щодо правильного тлумачення даного терміну, що зумовлює певні труднощі в його практичному застосуванні. Тому дослідження теоретичних та практичних аспектів цієї теми є украй необхідним. Аналіз останніх досліджень і публікацій. Поняття й ознаки соціального страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання розглядалися в роботах І. Сироти, С. Приходько, Н. Болотіної та інших науковців, проте існуючі в науковій літературі підходи до визначення даних питань достатньо різноманітні, що зумовлює необхідність їх детального дослідження та визначення єдиної дефініції даного поняття. Метою цієї статті є дослідження сутності поняття “соціального страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання”, а також визначення проблем функціонування Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України. Виклад основного матеріалу. Відповідно до Закону України “Про охорону праці” [3] усі працівники підлягають обов’язковому соціальному страхуванню власником підприємства, організації та установи незалежно від форм власності та видів їх діяльності від нещасних випадків і професійних захворювань. У разі ушкодження їх здоров’я власник зобов’язаний відшкодувати працівникові шкоду, заподіяну йому каліцтвом або іншим ушкодженням здоров’я, пов’язаним з виконанням трудових обов’язків. Виходячи з цього, перш за все необхідно з’ясувати сутність поняття “нещасний випадок виробничого характеру”. Поняття “нещасний випадок”, на перший погляд, не може викликати неоднозначного тлумачення і спорів, однак, як свідчить практика, ця теоретична проблема в юридичній літературі не вирішена. При кваліфікації нещасних випадків допускаються помилки, що призводить до порушення прав постраждалих або до неправомірного покладання відповідальності на власника підприємства за порушення ним правил охорони праці. У ст. 14 Закону України “Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, що спричинило втрату працездатності” [4] нещасний випадок визначається як обмежена в часі подія або раптовий вплив на працівника небезпечного виробничого фактора чи середовища, що сталися у процесі виконання ним трудових обов’язків, внаслідок яких заподіяно шкоду здоров’ю або настала смерть. Аналізуючи дане поняття можна виділити істотні риси нещасного випадку, які розкривають його зміст. По-перше, це раптова і обмежена в часі подія. Д. Кравцов вважає, що це несподіване для навколишніх, миттєве, тобто обмежене в часі, настання якого не можна передбачити заздалегідь. Ця ознака правового значення не має, але вона є обов’язковою умовою при кваліфікації визнаного власником трудового каліцтва [5, с. 108]. По-друге, внаслідок цієї події заподіюється шкода здоров’ю, що спричинила тимчасову чи постійну втрату працездатності або смерть. Законодавство України визначає наступні причини ушкодження здоров’я працівника при виконанні ним своїх трудових обов’язків: нещасний випадок та професійне захворювання. При настанні цих факторів власник підприємства зобов’язаний провести кваліфіковане розслідування спеціально створеною комісією. Крім того, відповідно до законодавства про соціальне страхування, за наявності підстав потерпілим відшкодовується заподіяна ушкодженням здоров’я шкода. Шкода виникає внаслідок впливу небезпечного виробничого фактора або середовища. Державний стандарт України “Охорона праці. Терміни і визначення” дає визначення небезпечного виробничого фактора як такого, що у певних умовах може призвести до травми або іншого раптового погіршення здоров’я працівника [6]. 88


По-третє, заподіяння шкоди здоров’ю пов’язано з виконанням потерпілим своїх трудових обов’язків. Зв’язок заподіяння шкоди з виконанням трудових обов’язків характеризується такими ознаками: – ушкодження здоров’я працівника настає в результаті діяльності підприємства, з яким потерпілий перебував у трудових правовідносинах; – заподіяння шкоди відбувається в робочий час на території підприємства або, у випадках, передбачених законодавством, поза нею [5, с. 108–110]. Професійні захворювання – це захворювання, у розвитку яких переважну роль відіграють несприятливі умови праці – професійні шкідливості. В постанові Кабінету Міністрів України “Про затвердження переліку професійних захворювань” визначаються такі види хвороб: захворювання, що виникають під впливом хімічних факторів; промислових аерозолів; дією фізичних факторів; захворювання, які пов’язані з фізичним перенапруженням та перенапруженням окремих органів і систем; захворювання, викликані дією біологічних факторів; алергічні захворювання; злоякісні новоутворення [7]. Закон України “Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, що спричинило втрату працездатності” визначає правові засади, економічний механізм та організаційну структуру соціального страхування від нещасних випадків. Зокрема, в даному Законі вказано, що: – суб’єктами страхування від нещасного випадку є застраховані громадяни, а в окремих випадках – члени їх сімей та інші особи, страхувальники та страховик; – застрахованою є фізична особа, на користь якої здійснюється страхування. Усі застраховані є членами Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань; – страхувальниками є роботодавці, а в окремих випадках – застраховані особи; – страховик – Фонд соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України; – об’єктом страхування від нещасного випадку є життя застрахованого, його здоров’я та працездатність [8, с. 6]. Обов’язковому страхуванню у разі нещасного випадку та професійного захворювання підлягають: 1) особи, які працюють на умовах трудового договору (контракту); 2) учні та студенти навчальних закладів, клінічні ординатори, аспіранти, докторанти, залучені до будь-яких робіт під час, перед або після занять; під час занять, коли вони набувають професійних навичок; у період проходження виробничої практики (стажування), виконання робіт на підприємствах; 3) особи, які утримуються у виправних, лікувально-трудових, виховно-трудових закладах і залучаються до трудової діяльності на виробництві цих установ або на інших підприємствах за спеціальними договорами. Страхуванню також підлягає зародок та новонароджений. Заподіяння шкоди зародку внаслідок травмування на виробництві або професійного захворювання жінки під час її вагітності, у зв’язку з чим дитина народилася інвалідом, прирівнюється до нещасного випадку, який трапився із застрахованим. Така дитина відповідно до медичного висновку вважається застрахованою та їй до 16 років або до закінчення навчання, але не більш як до досягнення 23 років, надається допомога з Фонду соціального страхування від нещасних випадків. Для страхування від нещасного випадку на виробництві не потрібно згоди або заяви працівника. Всі особи, перелічені у статті 8 Закону України “Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності”, вважаються застрахованими з моменту набрання чинності цього Закону незалежно від фактичного виконання страхувальниками своїх зобов’язань щодо сплати страхових внесків. Добровільно за письмовою заявою від нещасного випадку у Фонді соціального страхування від нещасних випадків можуть застрахуватися: 89


1) священнослужителі, церковнослужителі та особи, які працюють у релігійних організаціях на виборних посадах; 2) особи, які забезпечують себе роботою самостійно; 3) громадяни – суб’єкти підприємницької діяльності [9, c. 134]. Характерними ознаками страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання є: 1) імовірний характер відносин, згідно з яким неможливо визначити заздалегідь конкретного страховика, час настання страхового випадку тощо; 2) поворотність коштів, яка полягає в тому, що страхові платежі, які вносяться до відповідного Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійного захворювання, підлягають (за відрахуванням витрат за послуги страхової компанії) виплаті страхувальнику; 3) перерозподільний характер відносин, який регулює участь більшої кількості осіб, що вносять страхові внески до фонду, ніж кількість осіб, які отримують право на виплати з Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійного захворювання; 4) цільове використання коштів Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійного захворювання, тобто витрачання страхових ресурсів здійснюють виключно в суворо визначених випадках, що обумовлено умовами договору. Соціальне страхування від нещасних випадків та професійного захворювання покликане виконувати розподільчу функцію, яка в страхуванні виявляється в формі попередження, відновлення, ощадну та контролюючу: – попереджувальна функція дозволяє здійснювати досить широку систему профілактичних заходів; – відновлювальна функція дозволяє повністю або частково відшкодувати втрати внаслідок страхового випадку, виплатити обумовлену законодавством грошову суму; – ощадна функція дозволяє акумулювати грошові кошти за їхнім цільовим призначенням використання; – контролююча функція обумовлює надходження коштів страхового Фонду на суворо визначені цілі, в певних випадках і певному колу суб’єктів. Оскільки, соціальне страхування – це вид державної системи соціального захисту населення, що уможливлює матеріальне забезпечення і підтримку непрацездатних громадян за рахунок фондів, сформованих працездатними членами суспільства, то загальнообов’язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання – це система прав, обов’язків і гарантій, яка передбачає надання соціального забезпечення, що включає матеріальне забезпечення громадян у разі хвороби, повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, які сталися внаслідок нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, за рахунок коштів Фонду, що формуються шляхом сплати страхових внесків власником або уповноваженим ним органом, громадянами, а також бюджетних та інших джерел, передбачених законодавством України. Страхування від нещасного випадку здійснює Фонд соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань в Україні. Цей Фонд є некомерційною самоврядною організацією, що створений відповідно до Закону України “Про загальнообов’язкове соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності” і є правонаступником державного, галузевих та регіональних фондів охорони праці [2, с. 49]. Для фінансування основних завдань страхування від нещасних випадків законодавчо визначено 5 джерел формування доходної частини бюджету Фонду: страхові внески роботодавців – 99,8 %; капіталізовані платежі, що надійшли у випадках ліквідації страхувальників – 0,01 %; прибуток, одержаний від тимчасово вільних коштів Фонду на депозитних рахунках – 0,177 %; кошти, одержані від стягнення штрафів, пені – 0,02 %; добровільні внески та інші надходження – 0,003 %. 90


На відшкодування шкоди потерпілим на виробництві Фондом виплачується в середньому 83 % від загальної суми коштів, що надходять до нього. За час його існування потерпілим на виробництві (членам їх сімей) відшкодовано близько 3,6 млрд грн. Починаючи з 2001 року, середній розмір щомісячної страхової виплати на одного потерпілого щорічно зростав [10, c. 20]. Протягом 2010 року рівень загального виробничого травматизму мав стійку тенденцію до зниження. За офіційною статистикою у 2010 році у порівнянні з 2009 роком кількість травмованих осіб зменшилася на 3,9 % (з 13 633 до 13 109), в т.ч. кількість травмованих смертельно знизилася на 8,1 % (з 702 до 645). За рахунок коштів цього Фонду фінансуються заходи щодо профілактики нещасних випадків та професійних захворювань [11]. Фонд протягом своєї діяльності своєчасно і в повному обсязі забезпечує відшкодування шкоди потерпілим на виробництві, що позитивно впливає на стан соціальнозабезпечувальних відносин у державі. За цей період з бюджету Фонду на вказані цілі виплачено 4,5 млрд грн. Найбільш питома вага загальної суми страхових виплат по Україні за 2006 рік припадає на шахтарські регіони. Варто наголосити стосовно наявності резервних коштів у фонді. Нині їх майже немає. Тож, якби трапилася аварія зі значною кількістю потерпілих, коштів не вистачило б. Тому треба передбачити створення запасу ще при розрахунку страхових тарифів, який має становити хоча б 25–30 %. Національне виробництво далеке від безпечного – щорічно гине один з десяти тисяч працівників. Від смертельних нещасних випадків та аварій країна втрачає 150 млн грн. У країнах з ринковою економікою статистика інша. Там гине на виробництві один з двадцяти трьох тисяч працівників. Приміром, у США та Фінляндії на кожен випадок виробничого травматизму із смертельним наслідком припадає тисяча випадків загального травматизму із втратою працездатності на строк понад три дні. У Німеччині це співвідношення становить 1 до 1 200, а в Україні – 1 до 18. Тож іноземні фахівці радять виконавчій дирекції фонду поліпшити якість системи управління якістю. Це дасть змогу оптимізувати адміністративні процедури і зменшити управлінські витрати. А ще вони пропонують ввести механізм знижок та надбавок, тобто диференціювати відрахування підприємств до фонду. Ті структури, де травматизм високий, мають сплачувати більші внески. Тоді роботодавець змушений буде поліпшувати умови праці, а разом з тим і вводити прогресивні технології, безпечніші для життя людей [10, c. 12–15]. З моменту запровадження загальнообов’язкового соціального страхування від нещасних випадків (01.04.2001 року) минуло вже досить часу, однак існує цілий комплекс проблем, що потребують вирішення. Наприклад, потрібно узгодити Закон України “Про загальнообов’язкове соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, що спричинили втрату працездатності” з фінансовим законодавством та формалізувати деякі аспекти відповідальності за невиконання функцій органів управління та впливу з боку контролюючих органів. Існуюча система управління не забезпечує належного державного контролю за фінансовими ресурсами Фонду. Прикладом чого є неефективне використання Фондом у 2002 році 7,8 млн грн та спрямування на непередбачені законом цілі понад 2 млн грн [2, с. 50]. Висновки. Отже, соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання – це система прав, обов’язків і гарантій, яка передбачає надання соціального забезпечення, що включає матеріальне забезпечення громадян у разі хвороби, повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, які сталися внаслідок нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, за рахунок коштів Фонду соціального страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання в Україні. Цілком зрозуміло, що сьогодні існує гостра проблема вирішення відсутності чіткого регулювання контролю за процесом використання коштів Фонду соціального страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання в Україні. Тому вважаємо за доцільне врегулювати всі законодавчі прогалини та неузгодженості, відсутність до91


статнього державного впливу та контролю за діяльністю Фонду соціального страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання в Україні, що забезпечують уникнення тих негативних наслідків, які є можливими за відсутності чіткого законодавчого та нормативно-правового регулювання. Список використаних джерел 1. Гончаров А. Поняття соціального захисту / А. Гончаров // Право соціального забезпечення. – 2009. – № 10. – С. 126–129. 2. Зайчук О. Правові основи функціонування Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань / О. Зайчук // Право України. – 2004. – № 9. – С. 48–51. 3. Про охорону праці : Закон України від 14.10.1992 р. № 2694-XII [Електронний ресурс] // Верхоавна Рада України [сайт]. – Режим доступу: http://zakon1.rada.gov.ua/laws/show/2694-12/print1336798632281205. – Назва з екрану. 4. Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності : Закон України від 23.09.1999 р. № 3668-VI [Електронний ресурс] // Верховна Рада України [сайт]. – Режим доступу: http://zakon.rada.gov.ua/cgibin/laws/main.cgi?page=1&nreg=1105-14. – Назва з екрану. 5. Кравцов Д. Нещасний випадок виробничого характеру: істотні ознаки та відмінності від суміжних понять / Д. Кравцов // Право України. – 2002. – № 12. – С 108– 111. 6. ГОСТ 2293-99. Охорона працi. Термiни та визначення основних понять [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://document.ua/ohorona-praci.-termini-taviznachennja-osnovnih-ponjat-nor9018.html. – Назва з екрану. 7. Про затвердження переліку професійних захворювань : Постанова Кабінету Міністрів України від 08.11.2000 р. № 1662 [Електронний ресурс] // Верховна Рада України [сайт]. – Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/1662-2000%D0%BF. – Назва з екрану. 8. Онищенко Т. Страхування від нещасних випадків / Т. Онищенко // Податки та бухгалтерський облік. – 2006. – № 3. – С. 6–1. 9. Ярошенко І. С. Право соціального забезпечення : навч. посіб. / І. С. Ярошенко. – К. : КНЕУ, 2005. – 232 с. 10. Швець О. П. Соціальний діалог в Україні: сучасний стан та перспективи / О. П. Швець // Праця і закон. – 2005. – № 12. – С. 12–15. 11. Аналіз стану виробничого травматизму та професійної захворюваності на підприємствах України за 2010 рік [Електронний ресурс] // Фонд соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України [сайт]. – Режим доступу: http://www.social.org.ua/view/1954. – Назва з екрану.

92


РОЗДІЛ 8 ТРИБУНА ШКОЛЯРА УДК 343.8, (343.9) Т. Д. Закревська, учениця 10 класу Сумської спеціалізованої школи І-ІІІ ступенів № 10; науковий керівник – методист Сумського обласного центру позашкільної освіти та роботи з талановитою молоддю А. В. Черномаз

КРИМІНАЛЬНА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ТА ТЕНДЕНЦІЇ ЗЛОЧИННОСТІ НЕПОВНОЛІТНІХ У СУМСЬКІЙ ОБЛАСТІ В 2009–2011 роках Робота присвячена дослідженню проблемам кримінальної відповідальності неповнолітніх в Сумській області та з’ясуванню останніх тенденцій злочинності в молодіжному середовищі. Вивчаються причини вчинення протиправних діянь та особливості призначення покарань неповнолітнім. Ключові слова: кримінальна відповідальність, неповнолітня особа, злочинність, покарання.

Постановка проблеми. Злочинність неповнолітніх постійно привертає до себе увагу як вчених і практиків зокрема, так і суспільства в цілому, що зумовлено не тільки тим, що неповнолітні завжди визнавалися злочинцями особливого роду, але й тим, що вони – одна з найбільш кримінально вразливих верств населення. Соціально-економічна криза в Україні, безробіття, невирішені завдання культурно-виховного характеру та інші фактори впливають на формування молодого покоління, тому не дивно, що характерною особливістю злочинності неповнолітніх стає тенденція до її зростання. Проблему особливостей кримінальної відповідальності неповнолітніх досліджували юристи, педагоги, психологи, серед яких слід виділити Т. О. Гончаренка, В. А. Клименка, В. Ф. Мельника, М. С. Магаріна, Г. М. Омельченка, В. В. Сташиса, В. Я. Тація, Б. В. Харченка та багатьох інших. Проте, незважаючи на численні наукові дослідження у цій сфері, питання сучасного стану та тенденцій злочинності неповнолітніх на території Сумської області за останні роки не було досліджено як окрему наукову проблему, що й зумовило вибір теми дослідження та визначило його мету – аналіз особливостей притягнення до кримінальної відповідальності неповнолітніх, а також тенденцій злочинності, призначення мір кримінального покарання неповнолітнім та звільнення від нього на території Сумської області у 2009–2011 роках. Визначена мета роботи потребує розв’язання наступних завдань: – проаналізувати кримінально-правові норми, що стосуються особливостей кримінальної відповідальності неповнолітніх; – охарактеризувати особливості кримінальної відповідальності та покарання неповнолітніх, їх значення для попередження злочинів; – дослідити тенденції злочинності неповнолітніх у Сумській області; – визначити причини й умови скоєння злочинів неповнолітніми на Сумщині; – з’ясувати особливості призначення мір кримінального покарання та звільнення від нього на території Сумської області за 2009–2011 роки. Наукова новизна отриманих результатів полягає в тому, що комплексно досліджено та проаналізовано проблему особливостей кримінальної відповідальності та тенденції злочинності неповнолітніх на території Сумської області. Виклад основного матеріалу. Аналіз статистичних даних, наданих Кримінальною міліцією у справах неповнолітніх УМВС України в Сумській області, підтверджує тенденцію 93


зростання злочинності неповнолітніх у Сумській області. Так, у 2011 році зареєстровано 537 злочинів, які скоїли неповнолітні, що на 9 % більше порівняно з 2009 роком. Тенденція зростання особливо простежується серед тяжких та особливо тяжких злочинів (зокрема, крадіжок та крадіжок особистого майна з помешкань громадян). Поряд із тенденцією загального зростання стрімкого спаду зазнали такі види злочинів, як розбої, грабежі та шахрайство, а за іншими видами злочинів ситуація залишається нестабільною. Аналізуючи статистичні дані Управління юстиції Сумської області з 2009 по 2011 роки щодо кількості злочинів по районах Сумської області, то можна простежити, що “лідерами” по рівню злочинності серед неповнолітніх є Зарічний, Ковпаківський, Глухівський та Конотопський райони. Найменшу кількість злочинів неповнолітні скоюють у ВеликоПисарівському, Недригайлівському та Путивльському районах. Принцип невідворотності покарання передбачає, що за кожен злочин особа має понести покарання, і неповнолітні не є виключенням. Особливості кримінальної відповідальності та покарання неповнолітніх осіб встановлюються розділом ХV Загальної частини Кримінального Кодексу України [1]. Доцільність встановлених законодавством особливостей пояснюється недостатнім життєвим досвідом неповнолітніх, їх спонтанним реагуванням на складнощі життя, нестійкістю особистих психічних процесів, суперечністю правової соціалізації молодої людини та можливими відхилення від встановлених суспільством норм. Відповідно до ст. 22 Кримінального Кодексу України кримінальній відповідальності підлягають особи, яким до вчинення злочину виповнилось 16 років, а за окремі види злочинів кримінальна відповідальність може наставати й з 14 років [2]. У Сумській області за досліджуваний період майже втричі більше злочинів скоїли “дорослі” підлітки, а кількість неповнолітніх злочинців 14–15 років склала 355 осіб, 16–17-річних – 876 осіб. Вікові особливості неповнолітніх значно впливають на мотивацію їхніх вчинків. Такими особливостями є: недостатній життєвий досвід; схильність до наслідування; вплив на них оточуючих, особливо дорослих осіб; бажання показати себе самостійним і намагання звільнитися від контролю та опіки з боку батьків, вихователів; специфічне трактування таких понять, як сміливість, чесність, дружба; неправильна оцінка конкретних життєвих ситуацій; недостатній розвиток, а інколи і повна відсутність критичного ставлення до своїх вчинків та вчинків інших [3]. Особливості призначення покарання неповнолітнім зумовлюються також тим, що основною метою кримінальної відповідальності є не тільки кара, а насамперед виправлення, виховання, соціальна реабілітація підлітків. Вичерпний перелік основних та додаткових покарань, які можуть застосовуватись до неповнолітніх міститься у ст. 98 Кримінального Кодексу України. На території Сумської області, за офіційними статистичними даними наданими районними судами за 2009–2011 роки, найбільш застосованим видом покарання було позбавлення волі на певний строк та арешт, а найменш застосованим – виправні роботи. Враховуючи особливості психічного та психологічного розвитку неповнолітніх, суди намагаються уникати їх притягнення до кримінальної відповідальності, а кримінальне законодавство встановлює випадки звільнення від кримінальної відповідальності та відбування покарання неповнолітніми [4]. На Сумщині все частіше застосовують звільнення від покарання чи його відбування із встановленням іспитового терміну та із застосування примусових заходів виховного характеру, а погашення та зняття судимості застосовується до неповнолітніх у разі їх засудження, що є проявом гуманізму, оскільки судимість часто перекреслює подальшу долю людини. Значною мірою сприяють вчиненню злочинів неповнолітніми такі обставини, як безконтрольність з боку батьків, відсутність профілактичних заходів у роботі з “важкими” підлітками, їх незайнятість, вживання спиртних напоїв та наркотичних засобів, проблеми в сім’ях, безробіття батьків і відсутність у них коштів на утримання дітей. Недосконалість державної системи соціального захисту також істотно впливає на стан злочинності серед неповнолітніх [5]. 94


Встановлюючи причини та умови скоєння злочинів неповнолітніми на території Сумської області, слід відзначити, що загальна кількість неповнолітніх, які вчинили злочини зменшилась, проте зросла кількість злочинів вчинених неповнолітніми групою осіб та разом із дорослими. Так, якщо в 2009 році кількість неповнолітніх злочинців складала 407 осіб, в 2010 році – 434 особи, то в 2011 році вже 390 осіб. На сьогодні ані суспільство, ані держава не можуть забезпечити ефективну систему попередження злочинності неповнолітніх. За сучасних умов розвитку суспільства визнається, що для неповнолітніх злочинців недостатнім є застосування лише медико-педагогічних заходів і у певних випадках держава змушена притягувати їх до кримінальної відповідальності, проте і суворі каральні заходи, як показує історичний досвід, не виправдали себе. Очевидним є те, що система кримінально-правового впливу на неповнолітніх злочинців потребує компромісного вирішення, адже тут входять між собою в конфлікт з одного боку інтереси суспільства, які потребують захисту, а з іншого – інтереси охорони молодого покоління. Отже, аналіз особливостей кримінальної відповідальності неповнолітніх та тенденцій злочинності серед них на території Сумської області дозволяє зробити наступні висновки: – кримінально-правові норми, що стосуються особливостей кримінальної відповідальності неповнолітніх, встановлюють низку пільг, які застосовуються до неповнолітніх, є обґрунтованими через специфіку психічного та психологічного розвитку даної категорії злочинців, а їх закріплення в Кримінальному Кодексі України є доцільним; – судова практика свідчить, що під час призначення покарання суд враховує як вік неповнолітнього, так і рівень його розвитку; – злочинність неповнолітніх у Сумській області має тенденцію до зростання. Найбільшу кількість злочинів скоюють неповнолітні у віці 16–17 років, а найбільш криміногенними районами м. Суми є Зарічний, Ковпаківський, Сумської області – Глухівський та Конотопський райони. Найменше злочинів скоюється в Липово-Долинському, Недригайлівському та Путивольському районах; – основними причинами та умовами скоєння злочинів неповнолітніми на території Сумської області є незайнятість неповнолітніх, перебування в стані алкогольного і наркотичного сп’яніння та непокараність за перший злочин; – на Сумщині у 2009–2011 роках частіше практикували таку міру покарання, як позбавлення волі на певний строк, а звільняли від покарання чи його відбування з випробуванням із встановленням іспитового терміну.

1. 2. 3.

4.

5.

Список використаних джерел Кримінальний кодекс України від 05.04.2001 року // Відомості Верховної Ради України. – 2001. – № 25. – Ст. 131. Науковий коментар Кримінального кодексу України / Коржанський М. Й. – К. : Атіка ; Академія ; Ельга-Н, 2001. – 656 с. Cудова практика у справах про злочини неповнолітніх і втягнення їх у злочинну діяльність [Електронний ресурс] // Верховний суд України [сайт]. – Режим доступу: http://www.scourt.gov.ua/clients/vs.nsf/0/2279ACE32118FDE9C22576070039BC38?O penDocument&CollapseView&RestrictToCategory=2279ACE32118FDE9C225760700 39BC38&Count=500&. – Назва з екрану. Кримінальне право України: Загальна частина : підручник для студ. юрид. спец. вищ. закладів освіти / М. І. Бажанов, Ю. В. Баулін, В. І. Борисов та ін. ; [за ред. проф. М. І. Бажанова, В. В. Сташиса, В. Я. Тація]. – Київ–Харків : Юрінком Інтер ; Право, 2002. – 416 с. Гончар Т. О. Неповнолітній як суб’єкт відповідальності за кримінальним правом України : автореф. дис. ... канд. юрид. наук : спец. 12.00.08 / Тетяна Олександрівна Гончар. – Одеса, 2005. – 20 с.

95


УДК. 343.19 В. О. Шморгун, учень 11 класу Конотопської спеціалізованої школи І-ІІІ ступенів № 3 Конотопської міської ради Сумської області; науковий керівник – учитель-методист А. П. Олех

ПЕРСПЕКТИВИ СТВОРЕННЯ ЮВЕНАЛЬНОЇ ЮСТИЦІЇ ТА ВПРОВАДЖЕННЯ ВІДНОВНОГО ПРАВОСУДДЯ В УКРАЇНІ У статі комплексно досліджено розвиток теоретичних концепцій ювенальної юстиції, проаналізована сутність даного явища в умовах трансформації системи правосуддя та розроблені рекомендації щодо закономірностей, розвитку та суперечностей процесів ювенального правосуддя в Україні. Ключові слова: дитяча злочинність, неповнолітній правопорушник, права дитини, ювенальна юстиція, відновне правосуддя.

Постановка проблеми. Дитяча злочинність – явище досить поширене в Україні, а рівень злочинності серед молоді має стабільну тенденцію до зростання: за останні 10 років вона зросла на 12 %. Серед наркоманів 80 % складає молодь, у тому числі 40 % неповнолітні. Щорічно у вчиненні злочинів бере участь більше 25 тис. молодих людей [1]. Отже, виникає необхідність розробки перспективних проектів щодо впровадження ювенальної політики, створення та розвитку спеціальних судів для неповнолітніх. За останні роки в Україні широким колом фахівців вивчається питання щодо можливості та доцільності запровадження в державі таких інститутів як відновне правосуддя та ювенальна юстиція. Наявність різних позицій і підходів з приводу правосуддя неповнолітніх призводять до того, що сьогодні основні питання у цій сфері полягають не в тому чи бути в Україні відновному правосуддю та ювенальній юстиції, а в тому, якими саме вони мають бути. Зазначене свідчить, що обрана для дослідження тема є актуальною. Аналіз останніх досліджень та публікацій. Теоретико-методологічними положеннями організації й розвитку ювенальної юстиції та впровадженням відновного правосуддя займалися як закордонні вчені різних епох – Домініцій Ульпіан, Тоні Маршал, Філіп Робер, так і вітчизняні юристи сучасності – Н. Горб, Н. Крестовська, Е. Мельникова, Б. Ісмаілов, Р. Максудов, Е. Воронова, І. Предеіна, Т. Шевченко, Я. Мачужак, П. Пилипчук, І. Лавровська та інші. Метою дослідження є обґрунтування теоретичних і методичних положень організаційно-юридичних засад розвитку інституту ювенальної юстиції та відновного правосуддя і розробка шляхів їх впровадження в Україні. Визначена мета роботи зумовила вирішення низки взаємопов’язаних завдань: – розглянути історію розвитку ювенальної юстиції, її поняття, систему та функції; – дослідити сутність ювенальної юстиції; – виокремити та формалізувати принципи ювенальної юстиції; – дослідити роль відновного правосуддя в Концепції ювенальної юстиції; – визначити проблеми становлення ювенальної юстиції та відновного правосуддя в Україні та спрогнозувати перспективи її розвитку. Виклад основного матеріалу. Дигести імператора Юстиніана (VI ст.) у четвертій книзі закріплювали титул IV “Про осіб, які не досягли 25 років”, де було зроблено намагання захистити неповнолітнього від несправедливого і жорстокого покарання. У документі було закріплено положення, згідно з яким обов’язок здійснювати захист осіб у віці до двадцяти п’яти років стосовно угод майнового характеру покладається на їхніх опікунів, крім випадків, коли неповнолітній вчинить злочин умисно [2, с. 89, 90]. Ще римське право розпочало пошук шляхів для захисту неповнолітніх правопорушників від несправедливого покарання та способів допомоги для того, аби боротися з дитячою злочинністю і відвернути підлітків від участі у вчиненні злочинів. Б. Ісмаілов звертає увагу на те, що римське право залишило в історичній спадщині ще один доказ захисту дітей державою. Йдеться про теорію держави-батька, в якій держава оголошується найвищим опікуном дитини. Ця концепція вперше була задекларована в кінці ХІХ 96


століття, коли в історії ювенальної юстиції виник момент створення так званих “дитячих судів” [3]. Для періоду Середньовіччя характерними були жорстокість та повне ігнорування дитинства і дитячих цінностей. Однак деякі країни Європи (Іспанія, Італія та Польща), перебуваючи у середньовічному стані свого розвитку, все-таки змогли принцип розуміння щодо дітей піднести вище за середньовічні цінності. В Іспанії існували церковні функціонери, які іменувалися “батьками і суддями сиріт”. У 1337 р. указом іспанського короля Павла IV Арагонського створено магістратуру “батька сиріт” у м. Валенсія. До її компетенції ввійшли опіка, піклування та працевлаштування дітей. Характерним є те, що католицька церква середньовічної Іспанії створювала спеціальні притулки для підлітків-правопорушників. В Італії вперше католицька церква ініціювала створення спеціальної пенітенціарної установи для неповнолітніх правопорушників. Свого найбільшого розвитку ювенальна юстиція набула в ХІХ–ХХ століттях у найрозвинутіших країнах Європи та Америки. Звичайно, такий історичний досвід у розвитку ювенальної юстиції не був випадковим. Серйозним імпульсом, після якого чітко стало зрозумілим, що без спеціального правосуддя для неповнолітніх правопорушників боротьба з дитячою та підлітковою злочинністю приречена на невдачу, стало масштабне зростання злочинності в кінці ХІХ ст. Саме в цей час Європа та Америка були переповнені гуртами юних бродяг і правопорушників. Перший суд у справах неповнолітніх був створений в Австралії в 1890 р., потім в 1894 р. у Канаді, а в 1899 р. у США. Дивлячись на історичний досвід формування ювенальної юстиції, можна сказати, що ця проблема для сучасного суспільства не є новою. Проте деякі науковці не погоджуються з вказаною думкою. Так, Р. Максудов вважає, що інститут ювенальної юстиції почав розвиватися лише в ХІХ ст. [4]. Інститут ювенальної юстиції порушує одну із найважливіших проблем суспільства – проблему захисту прав та інтересів дітей шляхом створення особливого (спеціального) порядку судочинства стосовно неповнолітніх. Згідно ч. 3 ст. 51, ч. 1 ст. 52 Конституції України сім’я та дитинство охороняються державою. Діти рівні у своїх правах незалежно від походження, а також від того, народжені вони у шлюбі чи поза ним [5]. Визначення поняття терміну “дитина” наведено у ст. 1 Конвенції про права дитини, що була ратифікована Україною 27 лютого 1991 р., якою передбачено, що дитиною є кожна людська істота до досягнення нею 18-річного віку, якщо за законом, що застосовується до даної особи, вона не досягає повноліття раніше [6]. Поняття “ювенальна юстиція” походить від латинського “juvenālis” юнацький та “jūstitia”  правосуддя. Ювенальна юстиція включає в себе профілактику підліткової злочинності та соціально-психологічну реабілітацію неповнолітніх, які вчинили злочин (у тому числі засуджених, які відбувають покарання в місцях позбавлення волі), так і неповнолітніх жертв злочинів. Ювенальна юстиція “працює” із двома категоріями дітей – це діти-правопорушники та діти, які опинились у складній життєвій ситуації (сироти, позбавлені батьківського піклування, безпритульні, свідки та жертви злочинів тощо). Основними принципами ювенальної юстиції є: цінність особистості дитини, яка постала перед судом; пріоритет відновного підходу перед каральним у здійсненні правосуддя; конфіденційність; обов’язкове використання у судовому провадженні у справах неповнолітніх даних про неповнолітніх, отриманих судом від спеціалізованих допоміжних соціальних служб; посилення охоронної функції суду по відношенню до дитини; спеціальна підготовка суддів; спрощений (неформальний) порядок судочинства по відношенню до неповнолітніх; наявність системи допоміжних служб. Нині є декілька ефективних моделей ювенальної юстиції: англо-американська (або англосаксонська), континентальна та скандинавська. На думку Е. Мельникової, принципи ювенальної юстиції  це ті принципи, які визначають особливість ювенальної юстиції, тобто її відмінності від загальної юстиції (криміналь97


ної та цивільної юстиції). Оцінюючи принципи ювенальної юстиції, необхідно їх порівнювати з загальною юстицією. Специфічними ознаками ювенальної юстиції, на її думку, є переважно охоронний характер ювенальної юстиції, соціальна насиченість ювенальної юстиції та максимальна індивідуалізація судового процесу в рамках ювенальної юстиції [7, с. 178]. У проекті Концепції розвитку ювенальної юстиції, яка була розроблена у 2005 р. робочою групою у складі представників Верховного Суду України, Міністерства юстиції України, Генеральної прокуратури України та низки громадських організацій, були виділені наступні принципи ювенальної юстиції: 1) орієнтованість переважно на відновну, примирну, охоронну, а також реабілітаційну функції (а не карне переслідування та покарання); 2) соціальна насиченість; 3) індивідуалізація судового процесу. Одним із основних принципів Концепції є положення, відповідно до якого реформування системи правосуддя України має здійснюватися в напрямі зміни способу реагування на правопорушення неповнолітніх від карального до відновлювального, реабілітаційного, охоронного. У цьому полягає принципова відмінність ювенального правосуддя від сучасного “дорослого” правосуддя. Реалізація Концепції в Україні повинна була відбуватися протягом 2009–2014 рр. [8] Діти – це окрема, самостійна частина суспільства, якій притаманні особливі правила поведінки, своєрідні життєві стереотипи, що забезпечують її розвиток і становлення та перетворення в дорослу (основну) частину суспільства. Внаслідок свого становища діти потребують особливого підходу та соціального захисту. У мінімальних стандартних правилах ООН, які стосуються відправлення правосуддя щодо неповнолітніх (Пекінські правила 1985 р.) зазначається, що за вчинення правопорушень, які караються за законом держави, неповнолітні повинні притягуватися до відповідальності, яка відрізняється від відповідальності повнолітніх осіб [9]. Саме ці положення стають міжнародно-правовою основою для формування державної політики України у сфері створення системи ювенальної юстиції. У світовій практиці встановлено, що суддя, який засудив дорослого злочинця, не може судити неповнолітнього. Проте в Україні, відповідно до норм Кримінальнопроцесуального кодексу України, Кодексу України про адміністративні правопорушення один і той же самий суддя розглядає справи і дітей, і дорослих. На нашу думку, це не зовсім вірно, тому що не дозволяє врахувати вікові особливості особи, яка вчинила правопорушення, передумови, які призвели до його вчинення, та розробити дієві заходи з метою недопущення в подальшому вчинення неповнолітніми правопорушень. Можливість створення в Україні ювенальної юстиції викликала багато суперечок. Чимало громадян розцінило її як безцеремонне втручання у родинні справи, можливість увійти в будь-який дім без спеціального ордера, право “вилучити” дитину як речовий доказ злочину, наділення практично безмежною владою тих чиновників, які будуть вершити долі сімей громадян України. Ювенальна юстиція розцінена пересічними громадянами як безкарність підлітків, безправність їх батьків та покірність перед державою через острах більше не побачити свою дитину, однак дані нарікання не мають для цього підґрунтя. За визначенням, наданим Тоні Маршалом, відновне правосуддя – це процес, під час якого всі сторони-учасники конкретного правопорушення зустрічаються для колективного вирішення питання: що робити з наслідками правопорушення та їх впливом на майбутнє. Відновне правосуддя зародилося у середині 70-х років XX сторіччя як рух за зміну поглядів на злочин та покарання. Підхід, що лежить в його основі, орієнтований на надання можливості сторонам конфлікту і суспільству в цілому самим впоратися з наслідками злочину. Відновне правосуддя покликано не відмінити офіційне правосуддя, а лише надати йому відновного характеру за рахунок використання певного способу вирішення кримінальних ситуацій. Перевагами відновного правосуддя є те, що воно дозволяє вирішувати конфлікти шляхом активного залучення сторін конфлікту; сприяє задоволенню обох сторін конфлікту; 98


трансформує боротьбу між людьми у спільну діяльність з розв’язання конфлікту несуперницьким шляхом; зміцнює традиції миротворчості та співчуття; сприяє вихованню суспільства і вкоріненню в ньому гуманістичних цінностей; забезпечує якнайшвидше відшкодування моральної і матеріальної шкоди, завданої конфліктною ситуацією; частково звільняє правоохоронні і судові органи від перевантаження справами і дає можливість зосередитися на серйозніших справах тощо [10]. У багатьох країнах Європи успішно діють програми відновного правосуддя, зокрема, досить успішно воно розвивається протягом останніх 25 років на теренах США, Австралії та Нової Зеландії. Серед європейських країн відновне правосуддя законодавчо закріплено в Австрії, Бельгії, Великої Британії, Норвегії та Фінляндії. У Польщі та Чехії по закінченні експериментального періоду відновне правосуддя було прийнято та впроваджено на рівні національного законодавства. З-поміж країн колишнього СРСР лідером у просуванні відновного правосуддя є Росія, де воно застосовується протягом кількох років в шістьох регіонах країни. Нині в Україні робляться перші спроби розвитку і запровадження відновного правосуддя до правової системи. У законодавстві України містяться передумови для застосування відновного правосуддя, які в свою чергу створюють правове поле для того, щоб примирення у разі його проведення мало конкретні правові наслідки. Кримінальний Кодекс України зробив лише перший крок у напрямі реалізації механізму відновного правосуддя. Кримінально-процесуальний кодекс України передбачає процесуальний порядок вирішення питання про звільнення від кримінальної відповідальності та закриття кримінальної справи. Водночас, незважаючи на те, що Кримінально-процесуальний кодекс України містить низку норм, спрямованих на процесуальне наповнення перелічених вище можливостей застосування у кримінальному процесі відсутні норми про медіацію (альтернативне врегулювання спорів) чи її аналоги. Фактично, це і є одним із факторів, який стримує поширення цього інституту в Україні. Отже, у Кримінально-процесуальному кодексі України з метою розвитку положень щодо відновного правосуддя слід визначити: стадії, на яких можливе застосування цих механізмів; дії органів досудового слідства і суду при цьому; проблеми перебігів процесуальних строків. Невирішеним також залишається питання статусу органу, який буде здійснювати процедуру медіації. Оскільки злочинність у дитячому середовищі постійно зростає, то вимагає удосконалення і проведення профілактичної роботи. У зв’язку з цим, необхідно постійно зосереджувати зусилля на пошуку ефективних форм взаємодії державних і недержавних установ та організацій з метою виявлення глибинних процесів, які породжують злочинність неповнолітніх, адекватного реагування на них, попередження злочинів та їх профілактики, правового впливу на неповнолітніх, що вчинили злочини, та на осіб, які своїми діями сприяли антисоціальній поведінці підлітків, соціальної реабілітації неповнолітніх правопорушників та адаптації їх у суспільстві. Статтею 6 Закону України “Про органи і служби у справах неповнолітніх та спеціальні установи для неповнолітніх” передбачено створення при судах інституту судових вихователів для здійснення контролю за виконанням рішень щодо неповнолітніх, який діє згідно з положенням затвердженим Верховним Судом України, Міністерством юстиції України та Міністерством освіти і науки, молоді та спорту України. Роль судового вихователя дуже важлива у подальшому формуванні свідомості неповнолітнього в повазі до дотримання законів та правосуддя. Постійний контроль за життям неповнолітнього, увага та надання постійної допомоги з боку судового вихователя мають на меті поступове відвернення підлітка зі шляху вчинення правопорушень і злочинів. Незважаючи на те, що інститут судових вихователів на законодавчому рівні був затверджений ще в 1995 р., фактично він так і не був запроваджений. Висновки. Зазначене дає підстави стверджувати, що питання запровадження ювенальної юстиції та відновного правосуддя для України є дуже актуальним, оскільки стан підліткової злочинності в державі викликає глибоку занепокоєність та зумовлює необхідність пошуку нових засобів її попередження. 99


Щороку засуджується до різних видів покарання понад 20 тисяч підлітків. На жаль, каральна система в її нинішньому вигляді не здатна зробити з юних правопорушників законослухняних громадян. Отже, вона потребує істотних змін та реформ. На наше переконання, альтернативи створенню ювенальної юстиції та впровадженню відновного правосуддя в Україна немає. Список використаних джерел 1. Звіт Департаменту інформаційних технологій МВС України (грудень 2010 р.). – К. – 28 с. 2. Дигесты Юстиниана: Избранные фрагменты / пер. и примеч. И. С. Перетерского ; [отв. ред. Е. А. Скрипилев]. – М. : Наука, 1984. – 456 с. 3. Исмаилов Б. И. Правовые основы системы ювенальной юстиции : учебное пособие / Б. И. Исмаилов [Електронний ресурс] // Все о праве [сайт]. – Режим доступу: http://www.allpravo.ru/library/doc117p0/instrum5783/. – Назва з екрану. 4. Максудов Р. Юстиция для подростков [Електронний ресурс] / Р.Максудов // Индекс. – 2002. – № 17. – Режим доступу: http://www.index.org.ru/journal/17/maksudov.html. – Назва з екрану. 5. Конституція України : від 28.06.96 [Електронний ресурс] // Верховна Рада України [сайт]. – Режим доступу: http://zakon.rada.gov.ua/cgibin/laws/main.cgi?nreg=254%EA%2F96-%E2%F0. – Назва з екрану. 6. Конвенція про права дитини : Конвенція ООН від 20.11.1989 р. [Електронний ресурс] // Верховна Рада України [сайт]. – Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/995_021. – Назва з екрану. 7. Мельникова Э. Б. Ювенальная юстиция : учебное пособие для студентов юридических высших образовательных учреждений / Э. Б. Мельникова. – М. : Фонд НАН, 2000. – 271 с. 8. Про Концепцію розвитку кримінальної юстиції щодо неповнолітніх в Україні : Указ Президента України від 24 травня 2011 року № 597/2011 [Електронний ресурс] // Верховна Рада України [сайт]. – Режим доступу: // http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/597/2011. – Назва з екрану. 9. Мінімальні стандартні правила ООН щодо адміністрування ювенальної юстиції (Пекінські правила) // Збірник міжнародних документів та нормативно-правових актів України з питань соціально-правового захисту дітей. – Ч. 1. – К. : Логос, 2001. – 595 с. 10. Каневська В. На шляху до інституціоналізації відновного правосуддя та ювенальної юстиції в Україні [Електронний ресурс] / В. Каневська // Український центр порозуміння [сайт]. – Режим доступу: http://uccg.org.ua/bulletin/Articles/01(9)/02Aktualna_tema/090201.pdf. – Назва з екрану.

100


Наукове видання

МОЛОДІЖНИЙ НАУКОВИЙ ВІСНИК Української академії банківської справи НБУ Серія “Право”

№ 1 (2)’2012

Збірник наукових праць студентів, магістрантів та молодих вчених

Технічне редагування та комп’ютерна верстка М. В. Плотнікова

Українська академія банківської справи Національного банку України Адреса: 40030, м. Суми, вул. Петропавлівська, 57.

Молодіжний науковий вісник УАБС НБУ: юридичні науки №2  

Науковий журнал заснований ректором ДВНЗ "УАБС НБУ" за сприяння Ради молодих вчених ДВНЗ "УАБС НБУ" з метою публікації результатів наукових...

Advertisement