Issuu on Google+

2012-4(12), 1 листопада

У НОМЕРІ:

• Отець Василик у народній пам’яті • Чому руйнується наскельне місто-фортеця? • Буденний героїзм • Ніч, коли духи виходять на землю • Тустань на найвищій вершині Карпат

Отець Степан Василик

Ми маємо пам’ятати наших героїв. Вісник продовжує розповідати про визначних діячів освіти, науки, культури, національновизвольних змагань, релігії, які народилися, жили, працювали або перебували в Уричі та навколишніх селах. тець Степан Василик (1903-1977) впродовж 22 років був парохом села Урич, просвітителем, громадським діячем, а також капеланом УПА в 1944-1949 рр. У 1939р. на душпастирську роботу до Урича, після закінчення духовної семінарії у Львові, прибув 36-річний священик Степан Василик. Він був членом «Просвіти», але не обмежувався лише культурно-освітньою діяльністю. Його робота в «Просвіті» мала виразно політичний характер, бо отець відчував необхідність відновлення самостійної України. Саме при отцеві Степану після закінчення Служби Божої хор почав виконувати гімн-молитву «Боже, Великий, Єдиний, нам Україну храни». Навесні 1941р. гостював у священика Степан Бандера. Зналися ще з студентських років у Стрийській гімназії та з часу студій у м. Львові. 30 червня 1941р. з нагоди проголошення відновлення української державності отець Василик виготовив і освятив синьо-жовтий прапор, який встановив у храмі. Іншою також національно-патріотичною акцією церкви стало насипання символічної могили «Борцям за волю України». Німцями-фашистами було наказано зняти дзвін «Святого Василія» зі сільської дзвіниці

О

фото з приватного архіву Ганни та Григорія Богенчуків й віддати його на мілітарні цілі. Отець цього наказу не виконав: дзвін таємно зняли і закопали в яму, а зверху прикинули великою ковбицею. Коли 8 серпня 1944р. до села ввійшли війська Радянської Армії, отець Степан зняв і заховав синьо-жовтий прапор у храмі в таємному місці. В тому ж році священика було арештовано і каральною спецгрупою пішохідним етапом направлено до тюрми в Підбужі, де він пробув декілька тижнів.

Державний історико - культурний заповідник “Тустань” Львівська обласна громадська організація “Тустань”

У 1946р. відбулася насильницька ліквідація традиційної в Галичині Української греко-католицької церкви і примусове навернення віруючих в лоно Російської православної церкви Московського патріархату. Але, незважаючи на це, отець Василик у храмі не проголошував анафему Мазепі й продовжував правити богослужіння українською мовою. Коли на боротьбу з тоталітарним комуністичним режимом піднялася національносвідома молодь, вступивши в загони УПА, Степан Василик підтримував повстанців і фактично виконував роль підпільного капелана УПА. Він освячував для повстанців воду на невеличкому потічку Церківному, сповідав і причащав їх, освячував повстанцям великодні кошики. 21 травня 1945р. отець Василик біля Тустанських скель відправив Службу Божу для повстанців куреня «Підкарпатського», освятив хрестики та зерна пшениці. Священик благословив повстанців на святу боротьбу з більшовицькою владою і подарував кожному повстанцю обереги-хрестики і три зернини пшениці. Отець був вдночас й парохом села Підгородці (з 1951р). Коли на стелі храму Святого Дмитрія з’явилася тріщина, то районна влада мала намір церкву закрити. Та отець Василик пішов на нечуваний тоді непослух владі і організував громаду на ремонт і реконструкцію храму. Було здійснено демонтаж стелі, готичного даху, зведено величне склепіння, яке переросло над храмом у величний центральний купол. Храм набрав східно-візантійського, українського архітектурного стилю. В умовах більшовицької атеїзації, священик за самовільну реконструкцію храму був підданий моральному цькуванню з боку партійної влади. Йому неодноразово погрожували неминучим арештом. Через це священик у 1961р. покинув парохію. Перед від’їздом він залишив голові церковного комітету на зберігання «Антимінс» - церковні ключі та вказав таємне місце, де зберігався синьо-жовтий прапор. Передаючи це, священик наказав: «Храмові ключі зберігайте, потихеньку моліться й просіть в Бога, щоб воскресла Україна. І тоді утаємничений прапор встановіть там, де він був встановлений мною 30 червня 1941р.». Але, незважаючи на всі життєві негаразди, о. Василик не занепав духом, він далі продовжував свою священичу діяльність, вже на Турківщині аж до останніх днів свого життя. Роман Щур, співробітник Музею історії Тустані

Чому наскельне місто-фортеця Тустань руйнується

Часто можна почути думку, що скелі Тустані не потребують інженерного захисту та будь-яких втручань із боку пам’яткоохоронних структур. Мовляв, природа залишила камінь, який простояв віки і ще стільки ж простоїть без допомоги людини. Однак, думка науковців зовсім інша. Після неодноразових обстежень пам’ятки усі вони б’ють на сполох. Пропонуємо аналіз стану скель від директора Державного науково-технологічного центру консервації та реставрації пам’яток “Конрест” у м. Київ, канд. хім. наук Романа Борисовича Гуцуляка. «Археологічна пам’ятка становить собою залишки комплексу земляних, дерев’яних та кам’яних конструкцій, які раніше були вмонтовані у гряду кам’яних скель, утворюючи фортифікаційні споруди. Скелі та відкриті елементи кам’яної кладки вимагають термінового проведення комплексу відновлювальних робіт. На сьогодні значна їх частина ще знаходиться під шаром ґрунту і не доступна обстеженню. Скелі дуже почленовані вертикальними, косими і горизонтальними тріщинами та глибокими промоїнами. На ці ділянки мають руйнівний вплив постійні вивітрювання, розклинювання, динамічні навантаження та підмивання дощовими потоками. Тому вже сьогодні тут необхідно проводити невідкладні заходи щодо їх детального дослідження та збереження. Поверхня каменів інтенсивно уражена мохами та лишайниками, що вказує на їх неперервне замокання. Вищі рослини (дерева, кущі, трава) завдають сильної шкоди поверхні каменів - розтріскування, розшарування та зволоження. Таку рослинність потрібно повністю видаляти разом із шаром ґрунту і зруйнованого каменю. Шар гумусу, що утворився на горизонтальних майданчиках, як губка всмоктує атмосферну воду і є джерелом постійного замокання скель. Під час сильних опадів і танення снігу вода стікає зі скель досить сильними потоками по стихійно створених улоговинах і промоїнах, підмиваючи скелі, руйнуючи камені, падаючи згори та поглиблюючи промоїни. Додатково на стан збереженості конструкції негативно впливає людський фактор: відвідувачі можуть ненароком або цілеспрямовано порушити кладку. Всі ці процеси є практично неконт ро­льованими, і тому необхідні термінові заходи з інженерного захисту території та організованого водовідведення. Оскільки поверхня скельної основи зазнає значних впливів агресивних чинників і поступово руйнується, ці пам’ятки можуть бути втраченими. Тому тут необхідно комплексні дослідження та термінова консервація.» Захист міста-фортеці Тустань від руйну­ вань є пріоритетним напрямком діяльності За­­повідника. Адже це питання як збереження пам’ятки, так і безпеки її відвідувачів. Вже кілька років ведуться спостереження за процесами руйнування скель, тривають пошуки профільних спеціалістів, яких, як виявилось, в Україні – одиниці. У жовтні 2012 року розв’язанням проблеми захисту скель зайнялися працівники центру науковотехнічних послуг «Інжзахист» (м. Ялта, Крим).


Буденний героїзм У багатьох культурах світу існує поня­ття «герой». Існує воно і в нашій культурі. Але якщо задуматись – кого ж ми вважаємо героями? Які критерії героїзму, і де проходить межа між ним і безумством чи буденністю? ак сталося, що сьогодні під впливом масової культури ми маємо викривлене уявлення про героїв. Сприймаємо їх як щось нереальне, як людей, наділених надприродними здібностями, або тих, хто, як мінімум, врятував світ. Натомість більш правдивим було б визначення героїзму як здатності незламно дотримуватися своїх поглядів, обітниць та переконань, незважаючи на «невигідність», погрози, осуд, тортури і ув’язнення. До таких героїв можна сміливо віднести тисячі наших людей, які у різних формах чинили опір облудному комуністичному режимові, відстоюючи свої ідеали – Українську самостійну соборну державу і національні, соціальні, релігійні, економічні свободи. Ці люди жили звичайним життям, і їх відмінністю від більшості були лише неможливість моральних компромісів та внутрішня потреба чинити спротив. Їх можна знайти по всій Україні, але зрозуміло, що в силу певних історичних обставин Західна Україна, починаючи із ХХ століття, у цьому сенсі стала унікальною – через боротьбу УПА, існування катакомбної церкви і загалом більшу консервативність населення та його налаштованість на спротив радянізації. А якщо поглянути більш локально – чи можна сьогодні знайти героїв у селах і містечках довкола легендарної фортеці Тустань? І якщо так, то хто ці люди? В околицях Тустані в період діяльності УПА до зброї стали сотні місцевих повстанців. Вони були основою для формування куреня «Бойки». Між Уричем та Ямельницею діяла радіостанція УПА «Самостійна Україна» (відома також як «Афродита»). У довколишніх лісах на сьогоднішній день віднайдені десятки повстанських криївок і невідомо ще скільки їх є невідкритих. Все це свідчить про масовість та організованість партизанського руху. Давно доведено, що жоден партизанський загін не зможе довго проіснувати без підтримки з боку місцевих мешканців. Тому однозначно можна сказати – українсь­кі партизани ма­ли підтримку пе­ре­важної біль­шості

Т

населення. Саме міс­цеві мешканці забезпечували повстанців хар­ чами, медикаментами, одягом, зброєю, роз­відувальною інформацією, допомогою у перенесенні «грипсів» та «штафетів» (повстанська пошта). І все це люди робили, поПовстанці с. Підгородці з куреня «Бойки». стійно ризикую1-й ряд (зліва направо): Назар Степан («Підкова»), Андрейків Михайло чи своїм життям («Циган»), Пехів Яків («Старий»). «Чорний», Квас Василь («Довбуш»); та свободою. 2-й ряд знизу: Миколин Микола («Явір»), Джуфер Степан («Смерека»), Заарешто­вані поАндрейків Петро («Крук»). 1944 р. встанці отримували по 25 років та­борів, ті хто їм допомагав дер­жава досі не визначила статус цієї армії – не менше 10. Родини заарештованих під- та її вояків. Очевидно, що боротьба ще трилягали депортації до Сибіру чи Казахстану. ває. Тільки в дещо інших формах. Сьогодні Але, незважаючи на це, УПА боролася з ра- не треба формувати партизанські загони та дянським режимом понад 10 років. Боролася зі зброєю в руках боротися з ворогами. Сьогодні головною зброєю стала інформація. завдяки добровільній підтримці народу. У рамках реалізації спільного проекту Фільми, музика, книги, телепрограми на чуДержавного історико-культурного заповід- жих мовах сприяють поступовому витісненника «Тустань» та Меморіального музею ню української. Ми завжди маємо вибір: дототалітарних режимів «Територія Терору» в тримуватися своїх поглядів та переконань, 2011-2012 рр. було проведено інтерв’ювання незважаючи на те що нам нав’язують інші, мешканців Урича, Підгородців, Корчина, так чи плисти за течією. Підтримувати і творити чи інакше причетних до діяльності УПА. За високу українську культуру, або розчинитися цей час вдалося записати свідчення Дмитра в чужих. Дуже влучно сказав нині вже покійний Хомина, Дарини Ярош, Петра Лучківа, Роурицький упівець Дмитро Хомин, відповідамана Каричорта, Василя Хомина, Йосифа ючи на запитання, чи хотів би він щось поПістоляка, Семена Жилізника, Марії Ярош, бажати для теперішньої молоді: «Я їм можу Стефанії Хомин. Мабуть, кожна з історій цих людей по- побажати розуму. Би мали розум! Наш, батьтребує окремої публікації, але, якщо зробити ківський. Аби трималися старих батьків, бо певні узагальнення, то можна з впевненістю вони переходять усьо на нове, а воно до ністверджувати, що покоління тих, кому випа- чого не дійде хорошого. Дивіться, ми любим ло жити в часи існування СРСР – це поко- щось чуже, а чому ми не любим свого? Чому ління героїв. Навіть якщо оминути питання ми свої пісні не любим? Чому ми свої танці діяльності УПА (а це активна форма опору), не любим? А вони такі красні. А ми співаємо то нам є за що подякувати цим людям. Вони Бог знає що, і танцюємо Бог знає що, а своє у найнесприятливіших умовах зуміли зберег- занехаємо. Ото я їм бажаю, би ся повернули ти свою мову, віру, традиції і все це передали до нашої Батьківщини, до нашої України.» своїм дітям. Андрій Шиманський, 14 жовтня ми відзначили 70-ту річницю науковий співро­бітник музею створення УПА. Але незалежна українська «Територія Терору»

Микита Васильченко із хоругвою Тустані на вершині гори Герлахівський щит

Тустань побувала на найвищій вершині Карпат

У

середині жовтня п’ятеро мандрівників зі Львова, серед яких працівник заповідника «Тустань» Андрій Котлярчук, здійснили сходження на найвищу вершину усіх Карпат – гору Герлахівський щит, що в Словаччині. На вершині було розгорнуто національний прапор України та хоругву Тустані! «Цьогорічне сходження на найвищу гору Високих Татр, а отже й Карпат – Герлахівський Щит присвятили 100-тій річниці Пласту та 70-річчю УПА, як було занотовано у книзі відгуків на вершині гори», - розповів старший пластун скоб Микита Васильченко. Вершини Високих Татр – стрімкі та скелясті. Однак найбільших труднощів пластунам завдали пошуки маршруту на вершину Герлаху, на котрі вони витратили цілий день, так і не піднявшися на вершину з першої спроби. «Спочатку ми були певні, що рухаємося вірним шляхом, хоча жодних маркованих маршрутів, на наше здивування, не

Хеловін чужинецький

знайшлося, - розповів Андрій Котлярчук, - піднялися до гірського котловану «Батіжовське плесо» на висоті майже 1900 м над рівнем моря. Навколо – кам’яні розсипи, скелі і гірські потоки, котрі водоспадами стікаються до льодовикового озера. На кам’яних схилах паслися дикі гірські кози. Строгі скелясті «щити» навколо зовсім не нагадували українських Чорногору чи Свидовець. Важко було повірити, що ми в Карпатах, а не в Альпах, чи на Кавказі. Далі почали сходження на хребет. Спочатку простий кам’яний схил, пізніше – стрімкий кулуар. Каміння дуже сипке, тому одягнули на голови захисні каски. Далі – ще одне плато і знову кулуар. Часу було обмаль, поспішали, аби встигнути до сутінків. Підйом на гребінь хребта несподівано розвіяв нашу певність, що йдемо вірним шляхом. Вершина, до якої залишалось кількасот метрів, виявилася з іншого боку. А це означало, що ми не йдемо класичним маршрутом. Перед нами був складніший шлях із невідомими небезпеками. Аби відшукати маршрут, слід було суттєво втрачати висоту, а потім знову підйом – на це

Державний історико - культурний заповідник “Тустань” Львівська обласна громадська організація “Тустань”

у нас не було часу. Тож зробили спробу рухатися далі по кам’яному гребеню без жодних ознак стежки. Одягнули страхувальні системи і продовжили підйом. З обох боків урвище, під ногами слизьке обмерзле каміння. На висоті 2500 м, після зриву доволі великого каменя, котрий пролетів між мною та колегою, прийняли кінцеве рішення повертатися.» Поверталися до озера пластуни іншим шляхом і теж не без пригод. «Спуск з сідловини більше нагадував пошукову експедицію на предмет виявлення реального маршруту на гору, на жаль, безрезультативно, - розповів Микита Васильченко. - По дорозі нам на очі попали рештки літака, який, як пізніше з’ясувалося, летів із радянського Львова в жовтні 1944 на допомогу Словацькому Народному Повстанню. Через складні погодні умови літак з усім екіпажем (більше 20 осіб) влетів в щит Герлаху». Спуск у долину села Татранська Полянка зайняв кілька годин. У своєму притулку пластуни опинилися пізно ввечері. Частина команди не вірила у сенс повторних пошуків маршруту без гіда. Проте двоє - Микита Васильченко та Ігор Карабін - все ж наполегливо консультувалися з власником притулку, котрий добре знав усі стежки, де ж починається та стежка на вершину. «Засвітла вдвох виїхали на маршрут, керовані непереборним бажанням підкорити вершину, - розповідає Микита. – Оперативно ідентифікувавши правильну стежку, під пильним поглядом гірських козлів, які час від часу з’являлися поміж скель, ми рвонули вгору. Маршрут зайняв у нас 4 години, що можна вважати дуже непоганим результатом. Назвати сходження простим я б не наважився, але допомагала попередня підготовка, наявність усього необхідного та постійний діалог». Уся група поверталася додому з відчуттям перемоги, хоч і не всі побували на самій вершині. «Переповнювало бажання

Хеловін – одне з найдавніших язичницьких свят, яке дожило до наших днів, має багату цікаву і символічну історію. Появився Хеловін у сиву-пресиву давнину в цивілізації давніх кельтів – народу, який колись населяв більшу частину Європи, в наш же час етнічними кельтами лишаються хіба горді сини Ірландії та Шотландії. Кельти, як і наші предки – давні слов’яни, дуже тонко відчували зміни природних циклів матінки Землі, ритми та настрої природи. З тими природними змінами і пов’язувались всі давні язичницькі свята. Великих свят в кельтів було лише два: Бельтайн та Самайн. Бельтайн святкувався в кінці квітня – на початку травня і символізував прихід теплого літнього періоду, цвітіння природи, врожаїв та плодючості. Однак з приходом християнства Бельтайн пов’язали з розгулом нечистої сили, і в наші дні він став відомий як Вальпургієва ніч . Самайн, який зрештою і перетворився на Хеловін, же навпаки символізував прихід холодної зимової пори, дощів, снігу, слякоті та святкувався в кінці жовтня – на початку листопада. А оскільки зимою все в природі неначе помирає, то за стародавніми кельтськими повір’ями разом з приходом зими та холоду із потойбічного світу повстають духи померлих і вторгаються у світ живих. Кельти вірили, що в момент приходу зими стирається кордон між світом мертвих та живих. Для того, щоб їх не пустити та відлякати, кельти навмисне одягали страшні костюми та маски, збирались разом, запалювали вогні, приносили в жертву своїм богам-покровителям худобу, щоб ті оберегли їх в той день. Також разом з кордоном між світом мертвих та живих під час Самайну відчиняються двері, крізь які можна зазирнути у щілинку майбутнього, тож кельтські друїди активно використовували день Самайна для гадань, намагаючись побачити, що там буде далі Це язичницьке свято настільки глибоко прижилось у свідомості кельтського народу, що з приходом християнства його вже неможливо було викорінити. Тож замість нього зробили християнське свято, яке назвали – “Днем всіх святих” як данину пам’яті всім померлим святим минулого. “День всіх святих” на давній англійській мові звучав як: “All Hallows Even”, саме звідси і пішла сучасна назва – Halloween (Хеловін). З плином часу в хеловінських святкуваннях багато всього помінялось, давні кельтські звичаї та ритуали або зовсім канули в лету, або змінили свою форму. Так перебиратись у страшні костюми для відлякування духів стали в основному діти, для яких то була забава. Відлякувати духів теж робота, яка потребує своєї винагороди, тож діти стали ходити по хатах вимагаючи солодощі чи гроші. А скупим товаришам, які не хотіли ділитись, робили всяку шкоду та пакості. Дорослі люди в той день обов’язково мають відвідати цвинтар, поставити свічки за упокій душ своїх померлих родичів, щоб ті спали собі спокійненько в мирі, а не з’являлись під час Хеловіну на нашу грішну землю. За матеріалами журналу “Пробудження. Просто про глибоке: психологія, релігія, мистецтво”. В Україні Хеловін не такий популярний, як в Америці чи Європі. Що й не дивно, бо це взагалі не наше свято. Проте він має бути нам нагадуванням про наші давні та християнські свята, які також мають визрілу традицію та чудові звичаї: Різдво із вертепом, Маланка, гаївки та весняки на Великдень, купальські традиції. Першого листопада в Україні також відзначають поминальний день. Українці традиційно відвідують цвинтарі, щоби запалити свічку пам’яті за померлих родичів, а в храмах правлять служби за упокій. У цей день варто зупинитися і замислитися над власним життям, а також згадати тих, хто відійшов у вічність. повернутися у мальовничі Татри ще раз, хоча завжди залишалися певними, що рідні Українські Карпати – найкращі!» - зазначив Андрій Котлярчук. Герлахівський щит (слов.Gerlachovský štít, Гер­лах або Герлахівка – розм.) є найви­ щою горою Карпат. Її висота складає 2654,4 м. Вона розташована у Словаччині. Герлах входить до складу Татранського національного парку.

Засновники: ДІКЗ «Тустань», ЛОГО «Тустань» (79000 м. Львів, вул. Чайковського, 17, 3 пов.); Музей історії Тустані (82612 с.Урич, Сколівський р-н, Львівська обл.), тел.: (032) 261 37 80, www.tustan.com.ua e-mail: ihor.petriy@gmail.com Редакційна колегія: Ірина Набитович (головний редактор), Андрій Котлярчук, Тетяна Бей Відповідальний за випуск: Василь Рожко. Наклад: 500 примірників. Видавництво ТзОВ “Колір ПРО”


Вісник "Тустань" (12)