Issuu on Google+


У степу неможливо застати когось зненацька. Неможливо здивувати, неможливо злякати. Степ чесний. Степ нічого не приховує. У степу немає таємниць.

Троє верхівців, наче ті вовки, поволі наближались до здобичі. Самотній мандрівник присів на землю. Навколо степ – біжи, куди хочеш; але направду тікати було нікуди. І всі четверо це знали. - Ми грабіжники, а не вбивці, - завів звичної ватажок, спершись на луку сідла. – У всіх дружини, діти, які просять їсти. Кров твоя їм не зарадить. Мертвого тільки раз обібрати можна, а от живого… Мандрівника, здавалось, не цікавили ані премудрощі розбійницького життя, ані самі нападники. Він витягнув з торби окраєць хліба, цибулину і заходився їсти. - Дивися-но, - гукнув другий грабіжник. – Жере, а нам не пропонує. - Порядні люди так не чинять, - вихопив ножа третій. Ватажок поквапився вгамувати своїх супутників. - Тихше, тихше. Де ж ваші манери? – повернувся до подорожнього. – Я не хочу пускати в хід залізо. А от мої хлопці… Тому востаннє прошу, віддай нам свої пожитки. Подорожній хрумкотів цибулею і досі не підводив голови. - А може він того, глухий? – мовив другий розбійник. - Тоді це буде зовсім легко, - третій зіскочив на землю, підкрався до мандрівця і вже було потягнувся до торби, аж тут його спинив голос. - Геть. - О, він говорить! - зрадів третій. - От і добре, - посміхнувся ватажок. – Отже, речі. Мандрівник залишався незворушним, на відміну від грабіжників. Та їх коней. - Ідіть, поки живі.

1


- Здається, ти не розумієш, - уже і ватажок витягнув кинджал, який до цього дрімав у нього за поясом. – Нас троє, у нас є зброя і коні. Не тобі нам погрожувати. Подорожній завершив свою трапезу і витер долоні об траву. - Вибач, ти сам напросився, - ватажок подав знак своїм посіпакам. Хижий вогник спалахнув у їх очах. - Ні, ви. Коні сполошись, однак не встигли втекти. Поштовх з-під землі – і попадали усі, окрім подорожнього. Другий – і пронизливе іржання коней змішалося з вереском трьох чоловіків. Третій – і настала тиша. Мандрівник склав речі, обтрусив одяг і покрокував далі. Шкода коней. Коні не винні.

У степу немає таємниць. Степ чесний. Степ нічого не приховує. У степу неможливо застати когось зненацька. Неможливо здивувати, неможливо злякати. Але декому вдається.

Війт особисто вийшов зустрічати мандрівника. І як тільки на тлі призахіднього неба з’явилась постать, старий хотів було вийти назустріч, але згадав, що поважний гість не любить такого. - Вітаю вас, Майстре, - вклонився війт, коли подорожній врешті підступив до межі села. – Як дорога? Усе було гаразд? - Майже, - мовив прибулець, не спиняючи кроку. – Ну, показуйте, де відкривати. - Одразу з дороги? Без відпочинку? – війта втішила діловитість мандрівника, але слід було здаватися гостинним. – Може, спершу попоїсти, а тоді вже копати? 2


- Відкривати. - Що? - Відкривати, а не копати, - зауважив Майстер. Війт винувато опустив очі. - А, ну так, як скажете. Гаразд, ідіть за мною. Поки вони йшли головною вулицею села, Майстер уважно оглядав місцину. Дюжина дворів, геть усі нові. Молоде село. Не диво, що він їм знадобився. Місцевого люду надворі вже не було. Війт попередив усіх заздалегідь – у вечір, коли прийде Майстер, нікому з хати і носа не показувати. Інакше проклянуть. - У нас є уже два колодязі, - пояснював староста, - але то таке, самі шукали, більше трьох весен не протягнуть. Треба кращого, того вас і закликали. Війт зупинився прямісінько посеред села. - Добре було би ось тут викопати. - Відкрити. - А, ну так, відкрити. Майстер подав війтові знак, аби той залишив його самого. - А може, вам світла якого треба? – турботливо запитав старий. – Маю тут кресало, а дрівець нам принесуть. Гість заперечно мотнув головою. - Йдіть спати. І що би не трапилось, до світанку з дому ні ногою. Зрозуміло? Війта не слід було просити двічі. Майстер тим часом зняв постоли. Обрати необхідне місце слід було босоніж. Добру годину міряв кроками вказаний війтом клапоть землі, аж поки не відчув – тут. Він присів, схрестивши ноги, торкнувся долонями землі та почав шепотіти. Почалося найсокровенніше таїнство степу. Задвигтіла земля, застогнала від болю, адже скоро відкриється чергова її рана, якої так жадають люди. 3


На світанку селяни знайшли посеред села зяючу діру колодязя, а поруч – сплячого Майстра. Коли він прокинувся, кожен мешканець, від старого до малого, відкланявся йому в ноги. Війт приготував гостеві розкішний сніданок, навіть вино на столі було, проте Майстер торкнувся лише хліба та води зі щойно відкритого колодязя. - А може ви залишитесь з нами? Ми і садибу вам побудуємо, - розсипався у вдячних словах війт, проте знав, що Майстер не прийме нічого. Навіть ще на одну ніч не залишиться. – Гроші, худобу? Чи дружину вам підшукати? У дяку за колодязь – все, чого забажаєте. - Моліться за мене, - тихо мовив Майстер, закинув торбу за плечі та вирушив у путь. Проводжали його всім селом. І молилися. Молилися, щоби колодязь ніколи не пересихав. Аби Майстер більше сюди не приходив.

- Батьку, ну чому я завжди ходжу за водою? Чому не Атанас? – обурювалась дівчина. - Не «за водою», а «по воду», - з посмішкою зауважив батько. – Ще нам не вистачало, щоби ти за водою пішла. А цебро даю тобі, бо Атанас ходив уранці. Тому не вередуй і бери. Річка ж он тут, недалечко. - Ну гаразд, віддам Таурові, він принесе, – донька не гадала так просто здаватись. – А як добре попрошу, то і колодязь у дворі голіруч вириє. Турбується про бідолашну Кетер, не те що рідний батечко. – Дівчина забрала з батькових рук відро і вийшла. Старий Аман лиш усміхнувся. Хай гостра на язик, але завжди послуха – така вже вона, його радість, полум’яна Кетер. А колодязь… Буде скоро їй колодязь, та ще й який. Від циганів, котрі щомісяця приїжджають на обмін, чув Аман про чоловіка, котрому кориться земля. Ходить він степом і риє колодязі по селах. І що зробить такий, то вже ніколи не пересохне, бо чари в цього мужа сильні. Недарма ж його всі звуть Майстром Колодязів. Питав Аман, як і собі того чарівника закликати. Так, поблизу тече річка, однак село ж росте. Три десятки хат – а вже дочка носом крутить, усе їй під рукою подавай. А далі що буде? 4


Ні, твердо вирішив чоловік, потрібен колодязь, а краще два. І то не якісь самокопи, а зачаровані. Аман не вірив у чари. Він знав, що вони існують. Закликав Майстра, як і наказували цигани – нашепотів прохання у порожній глек, закрив його і зарив у землю. Відтоді, казали, не пройде і місяця, а мандрівник уже стоятиме під брамою. Сьогодні збігав останній день. - Прошу! – гупнуло об землю наповнене відро. – І обійшлася без Таура. Він, бачте, з друзями на стрільби пішов. - Ну добре, а чому ти мені цю воду принесла? – здивовано звів брову батько. – Я тобі не бик, щоби з відра цмулити. У хаті для нас ще три глеки повних стоять. А от худоба пити хоче. От бери, і рушай до биків. Кетер затрусилася від люті, проте не сказала ні слова – вони з батьком любили сперечатись, але слід було знати межу. Тож дівчина покірно схилила голову, узяла відро та пішла до стайні напувати худобу. Аман, хоча й був старостою села, биків мав найменше, усього двох. Тримав їх собі на онуків, подейкували селяни. Дітей бо уже двійко було – малий спритник Атанас і Кетер, вогню у котрій аж на кілька таких молодиць вистачало. І от Кетер, пломениста як душею, так і волоссям, Кетер, перша наречена на селі, владним кроком полишала стайню зі спорожнілим відром, аж тут побачила чужинця. Він стояв через двір од неї і про щось говорив з тіткою Мелавою. Вона хитає головою і показує пальцем у бік дому Амана. О, він іде сюди! Кетер незворушно стояла посеред обійстя, уважно роздивляючись мандрівника. Запилюжений одяг, швидкий упевнений крок, горда постава. Мандрівник, який багато чого бачив на своїм віку. Цікаво, а скільки йому? Молодший за батька, це одразу помітно, але обвітрене обличчя не давало дізнатись більше. Треба буде потім запитати.

5


- Мої вітання, панно, - чоловік схилив голову. Його голос здався дівчині приємним. Сюди ще пасувала би усмішка, проте Кетер здалося, що цей чоловік розучився посміхатись. – Тут живе Аман, той що староста? - Є такий, батечко мій - задерикувато мовила Кетер. – А ви хто такі та чого вам у домі Амановім треба? - Скажіть, що прийшов Майстер. Ваш батько зрозуміє. Батько зрозумів і зрадів появі гостя. Умови Майстра були прості: за роботу він візьметься не раніше заходу сонця. До того часу усі мешканці села повинні бути вдома і не виходити аж до світанку. Так, буде незвично, а може й навіть лячно, але ніхто, окрім самого Майстра, не має блукати під зірками цієї ночі. Порушити цю заборону означало накликати на себе велику біду. Решту дня Аман, його дружина Арета та син Атанас ходили по сусідах і переказували, що слід робити надвечір. Кетер тим часом батько попросив залишитися з гостем. Дівчина розклала перед Майстром хліб, яєчню, яловичину та овочі. Майстер вдячно гмикнув і заходився їсти. Для вечірнього таїнства йому слід було набратися сил. - Принести вам води? – люб’язно запитала Кетер. Гість заперечно мотнув головою. - Я п’ю воду лише з колодязів, які відкриваю сам. - Це наче обітниця, яка оберігає ваші чари? – дівчина перехопила здивований погляд Майстра. – Так, я знаю. Тато казав, що ви чарівник. - Ти маєш рацію, проникли��а панно. Є певні правила, яких мені слід дотримуватись, аби і далі відкривати колодязі. - А чому ви кажете «відкривати колодязі»? Їх же наче «копають», ну або ще «риють». - Колодязі – це двері, потаємні проходи між горішнім та підземним світами. Вони давно прокладені, тільки ніхто їх не бачить. Заплющені очі. А моя робота – відкривати їх. Запала мовчанка. Кетер кортіло поставити одне запитання, проте вона утрималась. Не зараз, не час. 6


Майстер подякував Кетер за харчі, вклонився і вийшов. Сонце вже торкнулося обрію. Аман вирішив, що перший колодязь слід відкрити у кутку, розташованому далі від річки. Переконавшись, що усі порозходилися по домівках, староста побажав гостеві доброї ночі та пішов. Ніч тепер належала тільки Майстрові. Босі ноги швидко знайшли місце, де народиться колодязь. Чоловік заплющив очі і зашепотів давньою мовою, зрозумілою єдиному мешканцю степу. Майстер виголошував молитву, обітницю вірності та покори, найжахливіші прокльони світу – слова були протокою, яка єднала підземні глибини з небесним океаном. Земля тремтіла у його долонях. Поштовхи набирали сили, віщували його наближення Те, що приходить з-під землі. Той, хто приходить. Майстер не зводив очей з червоного полотна, що виникло перед ним. Вкрите рубцями криваве тіло виконувало танець, химерний, моторошний. Ритуальний танець. Танок, на який відгукнулася земля. Колодязь відкрито. І сьогодні Майстер спостерігав це народження не сам. - Я, здається, чітко все пояснив, - холод у голосі, жодного гніву. – Покажись, і переконай мене залишити тебе живим. - Живою. Старостівна. Варто було здогадатись. Оті її слова про чари, а особливо запитання, що його ніколи не ставлять – чому колодязі відкривають? Вона бажала не почути відповідь, а побачити її. Майстер відчував, як дівча переминалося з ноги на ногу – хотіло підступити до нього, однак чомусь не наважувалось. - Він не повернеться, поки я не покличу.

7


Кожен її крок назустріч оповідав – і про ногу, зламану навесні, і про порожній ще від полудня шлунок, і про серце, що билося у ритмі, востаннє чутому Майстром багато років тому. - Це був хорхой, правда? – запитала дівчина. – Тато розповідав нам про нього. - Його знають під різними іменами. Сам же він уподобав найдавніше з них – Хакім-Хулуд. - Уподобав? То він… Але Майстер жестом урвав її запитання. Не це, не тут, не зараз. Натомість він витягнув з торби хлібину, розділив надвоє і подав дівчині. - Як звуть тебе, смілива й неслухняна? - Кетер. - Гарне ім’я, - знову цей ритм. – Смачного, Кетер. А Майстер думав, як йому бути далі. З ночівлею усе просто – він залишається спати просто неба, дівча йде додому. А от ритуал… Таїнство відкриття було порушено. Звичним покаранням за таке була смерть, болісна й повільна. Однак усякому правилу потрібні винятки – і ось він, тендітний, рудоволосий, сидить поруч Майстра. Хоробра Кетер. Вона не почує проклять з його уст. Ніколи. - А скільки вам років? Майстер замислився. Рахував. Ніхто раніше не питав його про вік. Ніхто не цікавився. Навіть він сам. - Двадцять де…ні, це вже було… тридцять… тридцять шість. Так, тридцять шість. - О, це добре. Укотре змінився візерунок ударів її серця, відчув Майстер. - Гадаю, тобі пора додому. - Ні, - відрубала Кетер. – Я і так встаю раніше за усіх. Ніхто нічого не запідозрить. Майстер усміхнувся. Хитра Кетер. - А де ви навчилися цьому, цим чарам? Чоловік не хотів відповідати. Надто багато болю могли пробудити його слова. Однак... 8


Уперше перед його зачиненими дверима стоїть хтось. Стоїть без остраху, стоїть із ключем у руках, стоїть і чекає дозволу. І що би не ховалося там, усередині, варто дозволити провернути ключ у замку. Бодай один-єдиний раз у житті. Усе почалося з колодязя. Напередодні весілля Майстра, тоді ще ровесника Кетер, хтось отруїв усю воду в селищі. За родовою традицією, наречений повинен був з’явитись через годину після початку бенкету. Проте зойки конаючих селян змусили юнака порушити звичай. Весілля стало похороном. Птахи не варті були плоті його батьків, друзів, нареченої. Він поховав їх, а потому і решту померлих. Хотілося й самому ковтнути отруйної води. Однак стримався, не збожеволів. Живому не личило залишатися у мертвім селі, тож він вирушив углиб степу. І знову доля хитро вишкірилась у його бік – день у день йому не траплялося жодного джерела на шляху. Спершу рятувала трава. А на сьомий день, знемагаючи від спраги, юнак припав до землі та почав шепотіти їй молитви, благати про ковток води, нехай навіть брудної та смердючої. І слова його почули. Хакім-Хулуд, Степовий Хробак, Великий Черв. Коли його тіло кольору свіжої крові виринуло з-під землі, юнак втішився. Краще в пащі хробака, аніж висохнути на сонці. Однак Черв не мав наміру його їсти. Він прийшов, адже його покликали молитвою. - Хакім-Хулуд – пан усього, що під сонцем. Він – це сама земля. І коли я благав землю порятувати мене від спраги, я, сам того не відаючи, звертався до Хробака. І Черв запропонував угоду – порятунок і дещиця його сили в обмін на вічне служіння Майстра. - Тобто ви не…? - Кетер почала уже бачити цілісну картину. - Ні, я не владарюю над Червом. Я раб його, не більше. Але навіть крапля могуті Хакім-Хулуда – надто великий скарб, аби давати його людині. Тож Черв зобов’язав юнака дати три обітниці – спати лише просто неба, пити воду тільки з власноруч відкритого колодязя та не торкатися грошей. 9


Так і народився Майстер Колодязів, охоронець життя степу. - А після вашої дружини, - почала Кетер після короткої мовчанки, - ви ще когось…? Не слід провертати ключа більше, ніж дозволяє того замок. - Досить. Замовкни, або забирайся звідси. Майстер ліг на землю, поклав торбу під голову і стулив очі. За його спиною вовтузилась старостівна, не інакше теж ладувалась спати під зорями. - Але якщо так, - роздумувала дівчина, - то допоки ви дотримуєтесь тих обітниць, доти вам підвладна земля і доти ви служите Хробакові. Отже, аби отримати свободу, вам слід порушити їх. Звісно, ви втратите чари, але натомість здобудете волю. А чи є у чоловіка що цінніше? Мудра Кетер. І Майстер нарешті пригадав, де чув той чудний ритм серця дівчини. Колись так билося його власне. У день весілля. Майстер прокинувся ще до третіх півнів, а Кетер уже зникла. Завбачливо. Завбачлива. Першою думкою було гайнути до неї, побачити ще раз при світлі сонця, почути голос, відчути той давній, геть забутий ритм. Виходить, недарма були оті розпитування. Стільки літ він ходив по степу, але на нього дивились лише як на чарівника, який уміє створювати колодязі. Усе. Людей цікавило його ремесло, а не він сам. Для Кетер він був не лиховісним чародієм, якому корилася земля, а сумним чоловіком, обтяженим власним минулим. Інші люди хотіли, аби він дав їм воду. А Кетер… «А чи є у чоловіка що цінніше?» Вона хотіла Майстрової свободи.

Невдовзі надійшов Аман у супроводі односельців. Слова подяки, поклони, потиски рук – усе як годиться. Потому питали, коли Майстер воліє другий колодязь селу подарувати. Поночі, була відповідь. Не варто тягнути з роботою. Особливо, якщо він зважиться послухати Кетер. 10


Та чи зважиться взагалі? Майстер міркував. Уперше, відколи став служити Хробакові. Він раб, але раб могутній. Потрібний. Степ живе завдяки йому. І житиме надалі. А свобода, що дасть вона? Долю землероба чи скотаря, одного з тисяч. Світ із безкрайнього Степу звузиться до зораного клаптика землі та пари кіз. Або овець. Чи навіть курей. І життя тоді пропаще. Мета – найцінніший дар, що його Майстер отримав від Хакім-Хулуда. Не знання, не довголіття і навіть не чари. Мета. А чи є у чоловіка що цінніше? Навряд.

Хакім-Хулуд пірнув назад у свої володіння. Справу зроблено. Із темряви вийшла Кетер. Втім, для Майстра не існувало темряви. Земля була його очима. - Ти все обміркував? Його мовчання було достатньо промовистим. - Я ж не дурна. Знаю, що удосвіта ти підеш і вже ніколи не повернешся. І якщо я не зможу переконати тебе повернути собі свободу, то й нікому не вдасться. Так, життя звичайної людини не таке привабливе, однак я…я… - її серце знову вистукувало той ритм, швидкий та гучний, як ніколи, - я не хочу, аби мій чоловік був невільником. Темінь ховала щоки, червоніші за її волосся. Але для Майстра не існувало темряви. - Я уже доросла. Я можу обирати… я хочу обирати, обрати… тебе. Чоловік торкнувся її долоні. - Вік, моя мила Кетер. Надто багато нас розділяє. - Мій тато старший за матір на двадцять років. Ти за мене теж. До того ж… - замало повітря, аби договорити з першого разу, - я не знаю, не можу дібрати слів… Мені не раз освідчувались, Таур аж тричі, але сама я… це інше… Це вперше. Ти перший.

11


Майстер добре пам’ятав смак води, що нею колись порятував його Хробак. П’янкий, він затьмарював розум, солодкий, що несила відірвати губ. Смак порятунку, смак переродження. Смак поцілунку Кетер. - Будь зі мною. А нічне небо прикипіло поглядами сотень очей до селища, самотнього острова у степовім океані. Дивилося воно на вовків, що тінями сновигали за межами села. Дивилося на пару лелек, що згорнулись у своїм гнізді. Дивилося на прочинену хвіртку Аманової господи. І тільки Майстра не було під зорями. - Одну заборону ти вже порушив, залишилось дві, - Кетер не квапилась відпускати чоловіка зі своїх обіймів. Майстер пам’ятав про свій обов’язок. Служба степу супроти… Удень іще не було цього «супроти». Не було з чого обирати. Але зараз є Кетер, її любов, її щастя. Усе, що от-от увійде до його життя. Варто лише обрати. - Ти можеш піти зі мною. Тоді є змога не ламати обітницю, - запропонував Майстер. – Або ми можемо жити тут, лишень зрідка я вирушатиму в путь. Коли мене потребуватимуть. - Тебе завжди потребуватимуть. Я потребуватиму. Наші… наші діти, - Кетер не плакала. Це просто одинока сльоза. - Ти думаєш про обітницю, але я не зможу. Не зможу спокійно дивитись на твоє невільництво. Не зможу ділити тебе з ним. Дівчина потягнулася до своєї сукенки, дістала з кишені мідяк та закорковану пляшечку, і поклала поруч Майстра. - Заради мене. Заради нас. Короткий цілунок – і поринула в сон. А йому лишилося найважче – обирати. Торкнутися монетки та ковтнути річкової води – ото й усього. І тоді він втратить свою могуть.

12


Натомість здобуде Кетер. А вона вже подарує йому любов, родину, дім – усе, чого позбавили Майстра колодязі. Нову мету. А чи є у чоловіка що цінніше? І стиснувши мідяк у лівиці, він відкоркував пляшку.

Ще ніколи він так солодко не спав. Після років на голій землі стодола здавалася райським куточком. От що робить з чоловіком воля. Вона не має ні смаку, ні запаху, її не побачиш та не втримаєш в руках. Від волі навіть сон міцнішає. А може, це Кетер? Кохана Кетер. Де ж вона? Мабуть, пішла повідомити батькові про своє рішення. Не питати дозволу, він був певен, а саме твердо заявити, що вона, Кетер, вирішила стати дружиною та матір’ю. Усміхнений, Майстер одягнув свиту, підвівся… і заціпенів. Він стояв босоніж на землі, і нічого не відчував. Ні шуму підземних вод, ні порухів живності, ні кроків селян. Кроків Кетер. Геть нічого. Він осліп. Взуття ніколи не заважало йому, навпаки, притлумлювало чутливість дару, потрібну для таїнства, а не повсякдення. Але зараз навіть голі п’яти мовчать. Земля перестала говорити з ним. Ні, не так. Це Майстер відмовився. Він торкнувся долонями землі, припав до неї губами і зашепотів. Тиша. Чоловіка трусило. Він помилявся. Кетер помилялась. Не рабське ярмо, не чари він втратив, ні. Самого себе. Це все вона, хитрунка, спокусниця. Проклятуща Кетер.

13


Рев загнаного звіра розірвав груди. Степового вовка, загнаного у пастку. У неволю, ту, справжню. Ноги понесли Майстра подалі від цього двору, подалі від цього села. Будинки, здивовані погляди селян, Кетер – усе це поволі зникало за його спиною. Вовки, що їх селяни боялися та шанували, розступалися перед чоловіком та схиляли голови – вони служили одному панові, вони розуміли його біду. - Прости! – опустився на коліна Майстер. – Прости мені, владико! Усі мої гріхи, всі порушені клятви. Не з власної волі я чинив це, а потурав чужим примхам. Сльози обпікали щоки чоловіка, але він усе благав. Сонце поволі рухалося небом. Вранішні тепленькі промінці змінились палючими полуденними вістрями. Однак ніщо не уривало Майстрових благань. І лише надвечір земля відповіла йому. Долоні відчули легкий поштовх. Милістю Черва чоловікові дозволено було змити свою ганьбу. - Дякую, мій пане, - поклін, чоло торкнулося землі. – Дякую, мій пане! – другий поклін, сильніший дотик. - Я служитиму вірно!... Не піддамся спокусам!... Шануватиму таїнства!... – щораз гучніше промовляв слова, щораз сильніше побивав поклони. - Клянусь. Кров юшила з розбитого чола. Кров напувала землю під ним. Кров довела його каяття. Знову поштовхи. Ні, це не земля двигтить, це слова, гнівні слова Хакім-Хулуда. Проте все ж він чує їх! Майстер чує, що повіда йому земля! Його пробачили. Аж десь поміж волань Черва почулись кроки. І такий знайомий ритм серця.

Брудний одяг, обдерті руки, очі, червоні від сліз. Нещасна Кетер. 14


- Повернувся-таки? Приповз до свого Хробака? - Не кажи так про нього, - застеріг дівчину Майстер. Вказав на її одяг – Що сталося? - Батьки, вовки. Перші оберігали мене, другі – тебе. - Кетер, зірко моя, ро… - Зірко? – спалахнула вона. – Мені розповіли, як ти проклинав мене, коли тікав зі села. У маренні чи ні – мені байдуже. Але скажи, чому ти пішов? Чому ти знову перед ним плазуєш? - Надто багато ти просила. Це не просто ослухатись Черва, це гірше – добровільно відірвати та знищити частинку себе. Кетер зболено усміхнулася. - А як інакше? Аби жити новим життям, аби збудувати щось нове, слід щось втратити, чогось позбутися. Боляче, але по-іншому не буває. Майстрові нічого було відповісти. Він лише дослухався до биття її серця, намагаючись вловити брехню. - Я гадала, ти теж це відчув, - її голос тремтів. На щастя, сліз уже не зосталось. – А ще цієї ночі... мені снилися наші діти. Смійся, якщо хочеш, але це правда… Небо, поруч стільки охочих… чому саме ти? Не вловив. Ритм, цей давній дивний ритм, не обманював. І зараз він був би ладен відректися від усього знову та піти з Кетер, але вдруге Хакім-Хулуд би не простив. Знову роздоріжжя. З одного боку Кетер, а за нею селище, де дріма їх спільне майбутнє. З іншого – неозорий степ, що потребує Майстра. І ще довго потребуватиме. А йому залишилося найважче – обирати. - Повертайся додому. - Прошу, відмовся. Не будь рабом. Якщо не заради нас, то бодай для себе. - Я прошу тебе вдруге: повертайся додому, забудь мене і живи, як до цього. Знайди порядного чоловіка і будуй щось нове з ним.

15


Її плечі трусились від безмовного плачу. Однак Майстер не під ступав до Кетер ні на крок. Він боявся залишитися із нею назавжди. Хотів, але все ж боявся. - Якщо ти ще бодай раз попросиш мене залишитися, у мене не буде вибору – я прокляну тебе й увесь твій рід. - Наш рід, - ледь чутно мовила вона. - Тому благаю, Кетер, іди. Йди, не змушуй мене. - Будь зі мною.

Здригнулася земля і на світло помираючого дня зійшов Хакім-Хулуд, Великий Черв. Його довжелезне слизьке тіло, багряне, наче сонце на небосхилі, звивалося позаду Майстра. Хробак підняв свою безоку голову і розтулив зяючу чорнотою діру, обрамлену рядами гострих зубів. Рот. Гнів Хакім-Хулуда втілився у його реві. Ненависть, образа і презирство оберталися на пронизливі звуки, що змушували землю тремтіти. У горланні черва потонуло два голоси. Майстер шепотів прокляття, сплітаючи докупи найгостріші слова для тієї, що відчинила його замкнені двері; а Кетер благала залишитись того, хто степовим вітром увірвався у її молодече життя. Хакім-Хулуд замовк. Дівчина рвонула назустріч Майстрові, однак повітря довкола Черва обпекло її та відкинуло убік. Коли Кетер прийшла до тями, на степ зійшла глупа ніч. Майстер та його господар безслідно щезли. Назавжди.

16


- Мамо, ну чому я завжди ходжу за водою? Чому не Секлета? – обурювався хлопець. - Не «за водою», а «по воду», - з посмішкою зауважила Кетер. – Ще нам не вистачало, щоби ти за водою пішов. А цебро даю тобі, бо Секлета ходила вранці. Тому не вередуй і бери. Річка ж он тут, недалечко. - У селі аж два колодязі, а ви мене до річки посилаєте, - буркнув рудоволосий Олас, простуючи з відрами геть. Мати посміхнулася. Одного дня вона усе йому розповість. Колись їй сказали, що колодязі – це двері, потаємні проходи між горішнім та підземним світами. Вони давно прокладені, тільки ніхто їх не бачить. Заплющені очі, які міг відкрити лише один чоловік. Те ж саме він зробив і з Кетер. Вона знає, що її обранець ніколи не повернеться, однак кожного місяця закопує у дворі глек із проханням прийти до неї. Вона знає, що колодязна вода може зцілити її скалічені руки, але ніколи не братиме її звідти. Вона знає, чим є колодязі для неї та для землі. Колодязі – це рани.

© Олег Куліков, 2013

17


Майстер колодязів