Page 1

Михайло Бриних

Хрустальна свиноферма


УДК 821.161.2-31 ББК 84(4Укр)6-44 Б87

Повість

Бриних М. Хрустальна свиноферма / Михайло Бриних. — К. : Грані-Т, Б87 2012. — 160 с. ISBN 978-966-465-377-7 Када ще наш дивний світ теліпався на жалюгідній соплі над прірвою гріха, прийшов до Бога князь порока, шоб позмагацця в шахматному мастірстві. Путьом обмана, хітрості та наглих фальсифікацій діавол виіграв партію, а разом з нею — кантроль над судьбами люцтва. Відтоді, протягом століть, триває безкінечний матч-реванш між силами добра і тим, шо дурно пахне. Й ось типер настало врем’я, када за будуще планети має сражатись скромний мальчік Міша та його тренер доктор Падлюччо — алхімік, екзегет, магістр шахматної мислі та полупроводнік Божої волі. Тіки ніхто не знає, када і як це має статись. Єдине, шо ізвєсно точно: час ігри настав… «Хрустальна свиноферма» — продовження роману Михайла Бриниха «Шахмати для дибілів», який мав шалений успіх у читачів і здобув нагороди конкурсів «Книжка року BBC» та «Коронація слова». Це експериментальна проза, писана густим соковитим… суржиком — а отже, книжка не для всіх, а лише для тих, хто має почуття гумору. УДК 821.161.2-31 ББК 84(4Укр)6-44 ISBN 978-966-465-377-7

© «Грані-Т», майнові права, 2012


Хрустальна свиноферма


Пролог Пітнаццять голих мущин посеред лісу, на крохотній лужайці, обрамленій дивними кольями, наче карліковий форт на дікому западі. Вони стояли півколом, і розльопана жовч навколишньої природи підсвічувала їхні задниці восковою гладдю. Один з етіх мущин видвинувся вперед, тіпа став на чолі, от як це називаєцця. В одній руці він тримав складену шахматну доску, в якій громко торохтіли дерев’яні фігурки. Ширпотреб, спорттовари. В другій руці цього нєсомнєнного лідера була якась странна колотушка. Цей рослий і сильно волохатий мужик ритмічно торохтів шахматною доскою в себе над головою і ловко постукував по ній цурпалком, від чого рождались моторошні, но по-своїму органічні для цієї дикої мєсності звуки. Якби він при цьому ще й одплясував, наклонивши тулуб до землі й розкарячивши ноги, то нагадував би шамана. Впрочім, він і так був чимось вроді шамана, 7


бо уявити собі людину іншого фаху за таким стрьомним заняттям довольно тіжило. Зозуля, що високо пролітала над цим гніздом разврата, два рази курликнула. Хотіла б менше — та не получилось. Мущини стояли, як уже було сказано, до лісу задом. Хотя це спостереження й некоректне, тому шо ліс окружав їх гіацинтово-лімонним кільцем печалі, проте смисл даного спостереження дожене вас, када ми уточнимо, до чого ж вони стояли передом. Ну, по-перше, до вощоних сідниць волосатого шамана, але це не щитаєцця. По-друге, й на цьому варто здєлать удар акцента, перед мущінами возвишалась напівзруйнована дирив’яна постройка. Прічудліва архітектурна фантазія цієї конюшні полягала в тому, що це й справді була конюшня. Ще одне чудо полягало в тому, шо вона до сіх пор не розвалилась. Якщо вірити Дену Брауну (а не вірять йому тільки лохи і лузєри), в арсеналі амириканських спецслужб єсть такі спеціальні комарі, оснащені апаратурою для підслуховуваня й підглядування. При случаї вони можуть і убити кого нада. Такий комар нам би дуже пригодився, щоб краще роздивитись немислиме злодєйство, заради якого вся ця обнажонна публіка й зібралась. Мисль про те, шо злодєство трапиться, не визива жодного 8


сумніву. Тому представим собі, шо у нас єзть цей спеціальний шпіонський комар — і запустим його в логово кошмара, котре тіки готуєцця розверзти свою зловонну пасть. Перше, на шо варто звернуть увагу — так це на самих голих мущін, чиї фотографічні зображення можна було б іспользувать у соціальній рекламі проти порнографії, алкоголя, куріння, а для прихильників абортів еті торси були б істинною знахідкою. Девід Лінч, узрівши таку картіну, розридався би, як братья Карамазови, і спився. А для любого прапорщика совєцкої армії це був би гарантіруваний мікроінсульт або крововилив у мозг. Весь спектр антропологічної недоладності й тілесної убогості був представлений на цій галявині, як у самій повній медичній енциклопедії. Тут були: кривоногі, тощі, горбаті, пласкостопі, довгошиї, пузаті, красноморді, сколіозні, рахітичні, косорукі; скелети, свині, бігімоти, грифони, криси та інші тварі, недбало замасковані під гомо-сапієнсів; уроди, покручі, каліки, психічно вальтануті й у більшості своїй — інваліди по зрєнію; з грязюкою під обгризеними ногтями, з немитими патлами, з кустами шерсті на щоках, з тотально жовтими обломками зубів і вивернутими у бік потенційного протівніка ушами. Якби сам дьявол хотів создать карікатуру на главне 9


Божественне творіння, йому б цієї миті понадобився поляроїд і дві сікунди на вибір удачного ракурса, хотя всі ракурси на цій галявині були удачні, як гравюри Гойї. А втім, парадом уродів тут і не пахло. Тут пахло шахматами і кров’ю. Фізіономії присутніх ізлучали страх і жажду поклоніння, а такі чаяння можна сатисфікувати тільки добротною поножовщиною. Кстаті, про ножі. Наш спеціально тренірований комар-слідопит чудєсно роздивився, шо в углу конюшні, де на широкій лаві були складені акуратними стопочками лічні шмотки голих і опасних персонажів, валявся невеличкий чімаданчик; просвітивши його рингенівським лучом, ми б могли узріти, шо всередині, загорнутий у грязну тряпку з коричневими плямами, лежить здоровенний тесак; на лезі — явні сліди крові другої групи. Спікірувавши вглиб конюшні за нашим славним комаром, ми можемо нарешті пойожитись від страха: попід задньою стіною, в дальньому лівому стійлі, видніється громадний чорний мусорний пакєт, з якого стирчать обуті в остроносі туфлі ноги. Чорна земля попід пакєтом явно влажна, і слід цієї речовини тянецця від самого входу, а якшо придивитись ше лучче — то далі він волочицця до ближньої опушки, де приютилася поміж дерев ста10


ра «капєйка» вицвілого синього кольору. Да, це самий настоящий кровавий слєд, і він походу дещо пояснює. Ітак, наші підозри оправдались на всі положені відсотки: орнаментоване роздітими ушльопками убійство — це ісходна позиція. Тим часом наш комар насторожився й перестав жужжать, бо у сусідньому стійлі потужні струї воздуха пройшли через потужні ноздрі й вирвались у простір потужним форканням. Комар вертольотно піднявся попід стріху й от шо оказалось: форчання іздавав крупний сірий в яблоках кінь, який при першому ж наближенні оказався лошаддю. Її округлі, харашо відкормлені бока, вичурна збруя і покорна морда складалися в єдиний меседж: дай яблуко. Припнута лошадь робко мережила недавно підкованими копитами долівку й без упину кланялась, як у цирку. Наш віртуальний комар легко дійшов би до висновку, шо ця лошадь — обучена спиціалістами. Питання тіки в тому, якими і навіщо. Мужик із бубном-шахівницею нарешті почав підстрибувать перед відкритими воротами конюшні; торохтіння фігур і колотушки явно заводило його, як настоящого шамана. Всі інші голі мущини морщились і лапали себе за в’ялі грудні мишци, ніби хотіли з них щось видобуть. Без очків цей зброд з неприродно 11


піднятими надбровними дугами і високими лобами почувався нехарашо. Натомість їхній поводир втіхаря уникнув діскомфорта, відімо, скориставшись контактними лінзами. Усі ми давно привикли, шо каждий рітуал, навіть якщо це банальне заклання ягньонка, позначений торжественним моментом, всякими фіглями, якими увиразнюється важность міроприємства. Так, наприклад, када у місті відкривають нову харчєвню, приїжджає важний дядя і ріже лєнточку на вході, а дето збоку звучать фанфари. Шо вже казати про красочні обряди всяких сумасбродів, об’єднаних у товариства книголюбів, мисливців та рибалок, анонімних алкоголіків або адептів святого Амвея. Тут єсть одна закономірність: шо хуже сєкта і шо чудовіщніші в неї обряди — то більше в цьому мракобіссі театральності й внєшніх ефектів. От, наприклад, каждий із нас бачив у кіно, як це дєлають всякі сатаністи: там у них і перевернутий хрест, і всі одягнені у красний бархат з чорним подбоєм, усюди понатикані дорогостоящі свічки та злобні побрякушки тіпа пінтаграм, дємонів і страшних звірів; свіркають сірібром жертовні чаші, здєлані із черепів, іскряться драгоценними камнями руків’я кінжалів; звучить потустороння музичка, на мрачних стінах трансліруєцця 12


пляска тіней, і каждому ввижаються примари грішників, шо корчаться від катувань; у харашо організованому обряді такого тіпа завжди найдецця місце для трона, де воссідатиме начальник штаба з козліною мордою, й натовп сексапільних одалісок плазуватиме у пошуках заповітної ратиці для лобизання. Карочі, людські жертвопринесення з кондачка ніхто не предпринімає. Натомість позорне шоу, яке розпочалось під заброшеною конюшнею, було настільки скудно обставлене, що кожен мимовільний свідок просто постіснявся би про це розказувать. Хтозна, може у цьому й полягав воістину диявольський ращот очільника голих мужиків, у якого не зря була корочка кандідата в мастіра спорта. Він ще трохи поторохтів шахматами, а потім вдруг застив. Так буває, коли в епілептика кончаїцця припадок, і він вдруг начинає крити матом розпашілих граждан, шо норовлять засунути йому в рота кожаний ремінь і вкрити чорним покривалом. Волосатий вождь обернувся до своєї ущербної пастви і подав знак. Троє голозадих тіки цього й ждали. За мить один з них вивів на гулицю лошадку, а двоє інших витягнули кровавий мішок і кинули його просто під ноги красівому животному. Ряба кобила повелась самим глупим чином: 13


відступила на шаг назад і почала щипати травичку під ногами. Кілька хвилин пітнаццять голих мужиків отетеріло дивились то на кобилу, то на мішок, і на їхніх мордах проступало нечуване занепокоїння. Йому на змінну насувалась злость і знавісніння. Нарешті провідник здійняв над головою дошку й калатало, закотив очі й писклявим голосом пророкотав: — Священний Конь не приняв нашу жертву! Отказаний гамбіт! Всі голі мущини у розпачі хапалися за голови руками. Хтось падав на коліна і ридав. Один мєлкій курдупель закатав істєріку. І тільки волхатий поводир почухав дерев’яшкою під лівим ребром і пробурчав під ніс: «Нада було мінятись на це 4 і ставити слона на де 7, бляха».


Розділ 1.

Кровавий ліхтар Про істоту, яка зашла до фотолабораторії, щолкнула красним фонарьом і підняла його високо над головою, повісивши на жилєзний крючок, можна було сказать тіки одне: це навірняка була людина. Ну, хотя би потому, шо животне не уміє проявлять пльонки і пользувацця фотозбільшувачем, а клацати красним фонарьом — і поготів. Істота була одіта в мняті штани і кєнгурушку з большим капюшоном; на ногах істоти були кєди, на руках — пирчатки, на лиці — чорна чулочна маска з дирками для глаз; глаза, кстаті, тожи були чорні, хотя при неяркому червоному світлі рассуждать на цю тему бесполєзно. Комната ця знаходилась на третьому поверсі комбінату «Преса України», і сначала належала одній редакції, потім — другій, а потім обидві редакцій позакривалися, і всі заплутались. Потім появилась третя редакція, 15


котора нуждалась абсолютно в усьому, в чому тіки може нуждатись редакція громадськополітичного тижневика, й захапала комнату собі. «Обана, у нас типер єсть фотолабораторія!» — обрадувався главний редактор, када вперше переступив поріг етої комнати. Минули роки, і редакція тижневика подарила цю комнату одному київському сиротинцю, патаму шо колись редактор сп’яну взяв над ним шефство. Він про це старався не помнити, але зрідка йому нагадували: нада шото дарить. Тижневик на той час уже присмоктався до лафи цифрових технологій, а потому комната з музєйним фотобарахлом знову була ненужною. «Здєлаєте там фотокружок для дітей», — порадував редактор своїх подшефних. Саме смішне, шо вони так і зробили. Іноді главному редактору снились попечені об електроглянцеватіль дитячі ручки, й він прокидався з чуством несвіжої совісті. Впрочім, скоро і це минуло. Подальша (впрочім, як і вся попередня) судьба комнати була покрита полумраком. Сиротинський фотокружок занепав, када один всенародно уважаїмий бандіт і депутат забацав у цьому виховному закладі кампутірний клас. Дітям припали до душі пороки інтернета й «Контр страйк» по сєті, тож усілякі шторки, рамки і спіралі канули в непам’ять. 16


Впрочім, фотолабораторією всьо ж таки хтось пользувався. Нема нічого більш загадочного в світі, ніж захламльонні приміщення. Всяке барахло, досягши концентрациї завала, образує своєрідне сенсорне поле, де можуть народицця мавки, комахи-людожери, гобліни, покємони, привиди, мутанти та інша потолоч, котора обожає пиль, грязь, ржавчину, павутину й запустіння. Люди, як правило, щитають побутовий срач постидним явищем; з іншого боку, ощадливість і жажда до накопичення впродовж віків підказують каждому з нас, що із феноменом срача боротися не нада, — лучче його локалізірувать у тихому, ненужному місці. Наприклад, на чердаку, в сараї чи коморі. Десь там, де можна з чистим серцем харкнути на підлогу й не відчути ігловкалувань сумління. Заброшена й забута фотолабораторія була саме таким місцем. Одних тіки пластікових ванночок — репнутих, оплавлених, тріснутих, надщерблених і попросту дирявих — за многі роки накопилось стіки, шо з них вполнє можна було б зробити екологічно грязну будку для слона й подарити київському зоопарку, де віддавна принято ставитися до животних чисто по-скоцьки. Достойним поповненням калєкциї згаданого зоосада міг би послужить і умивальник, в якому окіани злитих хімреак17


Якби не доктор, которий кажді три мінути появлявся рядом, юний мастір забув би і про врем’я, і про необхідність переставлять фігури. Разиграли Каталон. Нєжний, манєврінний дибют, в якому легко нащупать мирний ритм нічєйного пульса. Раптом, при периході в мітельшпіль, крізь ватну пустош, Міша почув ліричне завивання скрипок, яке кружило і влєкло. Роззувши очі, мальчік помітив, шо відголосок вальса отражаєцця й на дошці. Після його двінаццатого хода получилось от шо:

Норовливі коні після первого тура кружлянь, застили, як на балу. Чиста гармонія, як у китайців, када вони годинами заварюють чайок. Міші хотілося, щоб так все й оставалось. Шоб музика позиції звучала вічно. «Єслі поставити двох коней мордами друг к другу, получицця сєрдєчко. Сєрдєчко біле і сєрдєчко 132


чорне», — лепетала вата в голові, а дето звіддаля вчувалися валторни, й Міша чуствував вібрацию коней на дошці; в щитані мінути все змінилось; замість грациозних поні, научених робити кніксени й поклони, появились змилені й закуті у броню отважні жеребці. Звеніла збруя, пар летів кусками. У варіантах скакуни ставали на диби, й всадніки разили друг друга списами. Мальчік ощущав, як ця волна викидує його на берег, де нема ніяких канділябрів, портьєр на височенних вікнах, блєска бокалів; тільки скали, на яких притихли страшні гріфони, в очікуванні падалі. Шахмати запахли кров’ю, з-під копит летіла грязь і стони. Міша содрогнувся од таких видінь і крадькома глянув на Варю. Замріяна Кліопатра дивилась у вікно, й на мить мальчіка знову пригалушило. Бездоганний профіль, як на антічних мидальйонах. Вона не бачила огня на дошці, водночас Мішу явно обжигав напалм цієї близької і сильно недоступної женствінності. Валторни, горни і барабани знову вернули мальчіка у диривяний світ войнушок. Подальші прижки конями привели до нєкоторих спрощень, явно вигодних для Міші. До дваццять п’ятого хода мальчік мічтатільно завів обох слонів у Варіні тили, і цей факт його так сильно отвлікав од суті битви, шо він завис над краєм пропасті. 133

Хрустальна свиноферма  

«Хрустальна свиноферма» — продовження роману Михайла Бриниха «Шахмати для дибілів», який мав шалений успіх у читачів і здобув нагороди конку...