Page 1

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ ДНІПРОВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ імені ОЛЕСЯ ГОНЧАРА Кафедра української історії та етнополітики

ПРОБЛЕМИ ПОЛІТИЧНОЇ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ ЗБІРНИК НАУКОВИХ ПРАЦЬ

ВИПУСК 12

Дніпро Видавництво «Грані» 2017


УДК 94 (477) (082) П 78 Надруковано за рішенням вченої ради Дніпровського національного університету імені Олеся Гончара згідно з планом видань на 2017 р. Редакційна колегія: д-р іст. наук, проф. О.Б. Шляхов (відп. ред.); д-р іст. наук, проф. Є.І. Бородін; д-р іст. наук, проф. В.В. Іваненко; д-р іст. наук, проф. Г.Г. Кривчик; д-р іст. наук, проф. О.Ф. Нікілєв; д-р іст. наук, проф. С.І. Світленко; д-р іст. наук, проф. В.В. Ченцов; д-р іст. наук, проф. В.К. Якунін; канд. іст. наук, доц. В.Я. Яценко (відп. секр.). Рецензенти: д-р іст. наук, проф. О.І. Журба д-р іст. наук, проф. О.В. Михайлюк

П 78 Проблеми політичної історії України: зб. наук. пр. / редкол. : О. Б. Шляхов (відп. ред.) [та ін.]. – Д. : Видавництво «Грані», 2017. – Вип. 12. – 280 с. Опубліковано результати науково-дослідної роботи викладачів кафедри української історії та етнополітики, співробітників історичного факультету ДНУ, науковців вищих навчальних закладів країни. Зосереджено увагу на широкому колі актуальних проблем політичної історії України – питаннях розвитку національно-визвольного руху, діяльності партій та громадських організацій, окремих історичних постатях другої половини ХІХ– початку ХХІ ст. Для науковців, викладачів, аспірантів, студентів, а також усіх, хто цікавиться вітчизняною історією. Редакційна колегія не завжди поділяє погляди авторів публікацій. За точність викладених фактів відповідальність несуть автори. Постановою президії Вищої атестаційної комісії України від 14.04.2010 р. №1-05/3 (Бюлетень ВАК України.–2010.–№5), наказом МОН України №747 від 13.07.2015 р. збірник включено до переліку наукових фахових видань України, в яких можна публікувати результати дисертаційних робіт на здобуття наукових ступенів доктора і кандидата наук за спеціальностями «Історичні науки».

© Дніпровський національний університет імені Олеся Гончара © Видавництво «Грані»


ISSN 2409-3661 ПРОБЛЕМИ ПОЛІТИЧНОЇ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ. вип. 12. 2017 р.

ПЕРЕДМОВА У черговому, 12-му випуску збірника наукових праць кафедри української історії та етнополітики ДНУ, опубліковано результати науково-дослідної роботи вчених-істориків з різних вищих навчальних закладів Дніпра, а також дослідників із Запоріжжя та Переяслав-Хмельницького. Матеріали збірника умовно можна структурувати на декілька частин. У першій рубриці представлено статті С. І. Світленка, І. В. Довжука, Ю. І. Коломойця, О. В. Дяченко, Д. В. Коротенко, О. Б. Шляхова, Л. В. Гриженко, О. П. Сарнацького, Н. С. Чернікової та Ю. В. Берестеня, в яких розглянуто актуальні проблеми суспільно-політичного та соціокультурного розвитку українських земель у другій половині ХІХ – на початку ХХ ст., діяльність у цей час різних політичних партій та громадських організацій, органів місцевого самоврядування, розгортання українського національно-визвольного руху та заходи царизму з його придушення. Друга частина збірника акумулює розвідки В. Я. Яценка, В. І. Мороза, Ю. Г. Пахоменкова, Б. П. Грушецького, О. Ф. Нікілєва, К. К. Курти, О. О. Чепурка, Д. В. Мельниченка та В. А. Сливенка, автори яких висвітлюють особливості політичного розвитку України в часи революції 1917 р. та громадянської війни, звертаючи при цьому увагу на регіональний вимір цих подій. Зокрема, аналізуються прояви політики воєнного комунізму на Катеринославщині в 1919 р., репресивні дії більшовиків у цей період. Логічним продовженням вищезазначених студій є матеріали Д. В. Архірейського та О. Ю. Коломоєць, де в контексті комплексу змін в аграрній сфері України розкривається зміст поняття «аграрної революції», а також висвітлюється політика масових репресій, які здійснювалися радянською владою в 1930-х рр. Ще в одній рубриці подано статті, в яких досліджено недостатньо вивчені аспекти українського соціокультурного життя часів Другої світової війни. При цьому висвітлено діяльність україномовної преси на Дніпропетровщині в 1941–1943 рр., становище православної церкви в Україні в період німецької окупації, а також окремі заходи радянської влади в регіоні в освітній сфері. Ці статті репрезентували І. А. Шахрайчук, В. В. Мельничук, О. В. Бойко, Д. В. Діжевська та В. П. Бурмага. Також у збірнику наводиться стаття Г. Г. Кривчика, в якій охарактеризовано особливості побудови політичної системи УРСР в повоєнний період, роль та місце у неї правлячої комуністичної партії. Слід звернути увагу й на розвідку Є. І. Бородіна, в якій проаналізовано особливості організації державної служби в незалежній Україні на початку 1990-х рр., зокрема законодавчий аспект цього процесу. Матеріал І. М. Ковальської-Павелко присвячено збереженню історичної пам’яті у сучасному пропедевтичному дискурсі. При цьому автор наголошує на необхідності створення правдивого образу минулого України, заснованого на розгляді різних інтерпретацій історичних подій і персонажів. Редколегія збірника сподівається, що проблематика репрезентованих статей, повнота використання авторами різноманітних джерел та матеріалів зробить запропоноване видання цікавим та корисним не лише для фахівців-істориків, але й для всіх, хто прагне до ґрунтовного та неупередженого вивчення минулого нашої країни.

3


ISSN 2409-3661 ПРОБЛЕМИ ПОЛІТИЧНОЇ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ. вип. 12. 2017 р.

УДК 930.1(477) «18»(092)

С. І. Світленко Дніпровський національний університет імені Олеся Гончара

ІСТОРІОСОФСЬКЕ ОCМИСЛЕННЯ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ У ТВОРЧІЙ СПАДЩИНІ М. П. ДРАГОМАНОВА* Показано процес історіософського осмислення історії України в історичних, літературознавчих, політичних та публіцистичних працях видатного українського суспільного діяча та вченого М. П. Драгоманова. В центрі уваги - основний зміст історіософської концепції мислителя, проблеми структуризації української історії та історичного часу, простору, рушійних сил та перспектив історичного поступу. Ключові слова: історіософія, історія України, М. П. Драгоманов, український історичний процес, драгомановська концепція суспільної еволюції, структура української історії, історичний час, історичний простір, рушійні сили історичного поступу. Показан процесс историософского осмысления истории Украины в исторических, литературоведческих, политических и публицистических трудах выдающегося украинского общественного деятеля и ученого М. П. Драгоманова. В центре внимания - основной смысл историософской концепции мыслителя, проблемы структуризации украинской истории и исторического времени, пространства, движущих сил и перспектив исторического развития. Ключевые слова: историософия, история Украины, М. П. Драгоманов, украинский исторический процесс, драгомановская концепция общественной эволюции, структура украинской истории, историческое время, историческое пространство, движущие силы исторического прогресса.

Ставши вічним вигнанцем російського царату в 1876 р., М. П. Драгоманов не полишав задумів щодо осмислення історії України. У листі до Старої Громади від 1877 р. із Женеви мислитель писав, що може «ліпше служити, сівши за звід історії Укр[аї© Світленко С. І., 2017 * Закінчення статті. Початок у збірнику наукових праць «Проблеми політичної історії України». – Вип. 10. – Д., 2015. – С. 4–10; Вип. 11. – Д., 2016. – С. 4–12.

4


ISSN 2409-3661 ПРОБЛЕМИ ПОЛІТИЧНОЇ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ. вип. 12. 2017 р.

ни] і з літератури з нашого погляду…». У тому ж листі мислитель продемонстрував широкий погляд на історичний час і зміст української проблематики, стверджуючи, «що єстьУкраїна і в Х, і в ХV, і в ХІХ, єсть і в кургані, і в опері». Важливо, що М. П. Драгоманов надавав пріоритет науковому погляду на історію України, розглядаючи її «з реальним ходом діл усіх європейських народів», тобто в контексті європейської цивілізації [13, с.447, 453]. Перебуваючи в еміграції, М. П. Драгоманов накреслив свій план літературно-політичної роботи. В центрі міркувань українського діяча постало якомога повніше збирання матеріалу про Україну та її народ, про його культурні починання і прагнення до свободи й рівності. Пріоритетними для мислителя були питання культурного, політичного й соціального визволення українського народу. Досягнення цього історичного ідеалу було можливим, на думку М. П. Драгоманова, за умов поступового розвитку народних мас, а не кривавих повстань. За умов Російської імперії українська нація могла здобути політичну свободу не шляхом сепаратизму, а тільки разом з іншими націями й областями шляхом федералізму, тобто через політичне оновлення країни. Своє розуміння тодішньої ситуації та подальшого історичного розвитку Російської імперії, до складу якої входила значна частина українських земель, М. П. Драгоманов виклав у ряді публіцистичних брошур, що видавалися в Женеві. Зокрема, у праці «Внутреннее рабство и война за освобождение» (1877) та «До чего довоевались?» (1878) мислитель розкрив власне бачення мінімальних політичних реформ у Росії [2, с. 64–65, 66]. Важливі історіософські проблеми порушувалися в програмній праці українського політичного діяча «Переднє слово» [до «Громади» 1878 р.]. В ній автор, зокрема, висвітлив своє бачення вітчизняного історичного простору, показавши межі українських земель на заході, півдні, сході та півночі. При цьому він виходив із принципу соборності українських земель, об’єднуючи в єдину цілісність землі підросійської та підавстрійської України. Загалом йшлося про етнічну українську територію понад 13 5000 кв. миль з населенням більше 17 млн. осіб. Оповідаючи про українську територію, М. П. Драгоманов окреслив і коло сусідніх народів. Мислитель відмічав великий потенціал людності цієї території, якби вона була вільна і єдина. Натомість він зафіксував факт роздільності української території та її людності. Серед причин такого стану мислитель назвав природно-територі5


ISSN 2409-3661 ПРОБЛЕМИ ПОЛІТИЧНОЇ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ. вип. 12. 2017 р.

альний чинник – ту велику дорогу, на якій довелося жити українцям і на якій сходились інтереси багатьох інших народів. За умов захоплення українських земель декількома сусідами відбулося розчленування української етнічної території. Це спричинило інкорпораційні й асиміляційні процеси серед різних верств українства. Адже панство, а також велика частина попівства й частина міщанства приладжувалися «до чужого начальства», втрачаючи зв’язок з українським народом. «Так наші українці, – писав М. П. Драгоманов, – зостались майже тільки селяни й городяни-чорнороби та трохи з малого купецтва й попівства…» [8, с. 276, 277, 278]. Мислитель показав процес ліквідації українського козацтва на правобережжі та лівобережжі Дніпра силами польської і московської держав, що мало історичним наслідком утвердження тяжкої неволі українського народу та його регіональну розірваність. Внаслідок цього замість єдиного українського народу в підросійській Україні з’явилися окремі регіони: Малоросія, Слобідська Україна, Новоросія, що ділилися на губернії. А в Речі Посполитій подрібнення українських земель відбувалося по воєводствах: більша частина українських територій відійшла в Малопольські землі, а інша, північніша, – в Литовські. Так Україна була поділена в державно-політичному й історико-географічному сенсах. Подібне розділення несло несвободу. Проте, на думку М. П. Драгоманова, такий стан справ не мав бути вічним. Він підкреслював, що «сам народ український мусить впорядкувати свою долю, як йому потрібно, скинувши з себе усяке панство й державство» [8, с. 280, 285]. Свободаризм сучасного українства мав історичну перспективу. Адже «мужицтво» у духовних і господарських справах поверталося до традицій козацьких часів ХVІ–ХVІІ ст., а «купка письменних українців» теж із різних боків – національного, політичного й соціального – берегли у своїй пам’яті належність до українства і хотіли припинити перерву поступовості у своїй історії, що розпочалася у ХVІІІ ст. [8, с. 289]. М. П. Драгоманов усвідомлював, що українці багато втратили у своїй історії через те, що не змогли утвердити власну державу, як це зробили інші народи Європи. Втім, мислитель показав, що навіть власна держава не є панацеєю від суспільних негараздів. Натомість М. П. Драгоманов висунув думку про необхідність утвердження в Україні вільного самоврядного суспільства, що можна трактувати як мету історичного поступу. Як він підкреслював, Україна «мусить стати товариством товариств, спілкою громад, вільних в усіх 6


ISSN 2409-3661 ПРОБЛЕМИ ПОЛІТИЧНОЇ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ. вип. 12. 2017 р.

своїх справах…». Саме така модель українського суспільства майбутнього могла утвердити формулу: «…жити по своїй волі на своїй землі». На думку мислителя, вільними можуть бути лише маленькі держави, а краще назвати – громади, товариства, котрі утворюють спілку вільних осіб [8, с. 293, 295, 296]. Така модель вільного суспільства не була подібна до будь-яких існуючих держав і називалася М. П. Драгомановим безначальством, яке функціонувало за формулою «своя воля кожному й вільне громадство й товариство людей й товариств». Побудова саме такого суспільства розглядалася мислителем як мета людності. Характерно, що М. П. Драгоманов вбачав аналоги такого суспільства в минулому України, розглядаючи подібною вільною спілкою Запорозьку Січ, котра являла собою січове товариство, котре функціонувало понад 200 років. Модель безначального суспільства, на думку мислителя, не є винятково українським явищем. Адже до безначальства прямує весь світ, зокрема прихильники такого устрою є в Західній Європі й Америці, які об’єднуються в партію соціальну, громадську і є соціалістами-громадівцями [8, с. 296, 297]. М. П. Драгоманов цілком реалістично розумів, що тодішній стан України був надто далекий від ідеалів безначальства, якому була притаманна «воля кожної особи в слові й праці, воля кожної людської породи, спілки, громади, країни». Водночас мислитель вважав, що Україна, яка не мала ані свого попівства, ані панства, ані купецтва, ані держави, а має доволі розумне від природи мужицтво, має добрі передумови для сприйняття концепції про безначальні й товаристські порядки. Проте чужі держава і школа відняли в українських інтелектуалів, по своїй суті демократів й федералістів, єдність з народом («мужицтвом») і відновити цю єдність не можна одномоментно. Не вірив мислитель у можливість змінити ходу історії за допомогою бунтів чи повстань «згори». «…Зробити нові порядки, та ще й громадські й господарські, саме повстання не може», – резюмував М. П. Драгоманов. Утвердження нового ладу має прийти через свідомість людності, всебічно розвинутися у працях політичних, громадських, господарських, родинних, наукових. Цілком закономірно, що М. П. Драгоманов розглядав соціалізм не крізь партійну призму, а громадівську, суспільну [8, с. 301, 302, 306, 310, 311, 312, 313, 318]. Закладаючи перше видання вільної української преси, мислитель сформулював його основоположні світоглядні принципи прихильників громадівства. Це, зокрема, послідовники «своєї волі 7


ISSN 2409-3661 ПРОБЛЕМИ ПОЛІТИЧНОЇ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ. вип. 12. 2017 р.

(автономії) мужа і жінки, кожної особи, спілки, громади, людської породи, до вільного товариства (федерації) громад і пород людських, до вільного розуму (раціоналізму) й твердої науки (позитивізму)». В цих засадах цілком проглядаються обриси майбутнього українського суспільства в усвідомленні М. П. Драгоманова. Суттєво важливо, що український діяч розглядав справу побудови нових безначальних порядків в Україні не тільки як справу власне українців. Задля цього мислитель запропонував українцям виступати з думками «не стільки національними, скільки автономними й федеративними, до котрих пристане завше багато людей і з других країн і пород» [8, с. 319, 321]. Ідеали майбутнього українського суспільства накреслені М. П. Драгомановим у праці «Шевченко, українофіли і соціалізм», надрукованій у збірці «Громада» 1879 р. Так, мислитель стверджував, що на зміну вірі має прийти «систематичний раціоналізм», без якого немає «систематичного вільнодумства в сім’ї, в громаді, в державі» [12, с. 362]. Отже, історичну перспективу суспільства він розглядав у контексті соціуму емансипованого, гармонійного на приватному, громадському та державному рівнях. Перебуваючи на позиціях українського соціалізму, М. П. Драгоманов вважав, що це історичне майбуття прийде тоді, коли в Україні вже буде знесене кріпацтво, царське самодержавство, утвердиться побудоване на вільнонайманій праці господарство та парламентська держава [12, с. 372]. Як бачимо, на думку мислителя, соціалізм міг справдитися в певній історичній перспективі, коли суспільство вже виросте зі зрілих капіталістичних відносин. М. П. Драгоманов прямо не визначав термін постання соціалістичного суспільства в Україні. Він лише вів мову про «правдивий соціалізм у думці і праці» ХІХ ст., котрий настав «після великих державних змін і революцій ХVІ–ХVІІІ ст.», і пов’язував рух до соціалізму в Європі з прогресом, з поступом «у господарстві, в громадських порядках, у науках і знаннях» [12, с. 375]. Розглядаючи ідейні пошуки українським громадівством «правдивої дороги», тобто найадекватнішого шляху суспільного прогресу, М. П. Драгоманов пов’язував його поступ з «європейсько-слов’янською основою». Надзвичайно цікавими для драгомановського розуміння особливостей історичного процесу на Сході Європи і, звичайно, на українських землях, є міркування мислителя стосовно негативної ролі в його перебігу татарського, російського, литовського і польського чинників. «З ХІІІ по кінець ХVІІІ ст., – писав 8


ISSN 2409-3661 ПРОБЛЕМИ ПОЛІТИЧНОЇ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ. вип. 12. 2017 р.

М. П. Драгоманов, – татари, а потім «московський збір країн руських» руйнували весь схід Європи та розганяли там людей. Немало з свого боку причинилась тут і Литва, й Польща, які теж од ХІV до ХVІІ ст. думали бути тут «збирачами» країн руських і неруських» [12, с. 404]. Безсумнівно, український діяч розумів, як українство за вказаних обставин втрачало впродовж століть свою самодостатність. Він зазначав: «Українська історія ще більше обірвана, ніж московська, бо в ній нема навіть і поступу національного збору, й крайової непідлеглості». Мислитель покладав надію на українських громадівців, зокрема українолюбців та народолюбців, особливо відвертих українських соціалістів, котрі мають вивести українство на шлях історичного поступу: державного, громадського, господарського та розумового [12, с. 417, 420, 421]. У 1880 р. М. П. Драгоманов разом із М. І. Павликом та С. А. Подолинським підписав Програму «Громади». Цей документ вийшов далеко за межі програмних настанов української збірки, а показав історичну перспективу українства у трьох справах: політичних, господарських (економічних) та освітніх (культурних). Звичайно, Програма «Громади» мала ідейну спадкоємність з «Переднім словом» [до «Громади» 1878 р.]. Так, у справах політичних М. П. Драгоманов та його однодумці декларували такі цінності, як рівноправність особи, неодмінної волі слова, печаті й науки, зборів і товариств, самоврядності (автономії) для кожної громади, повної самостійності для вільної спілки (федерації) громад на всій Україні. У справах господарських (економічних) програма передбачала спільну або гуртову власність усіх природних багатств та засобів виробництва в руках хліборобських та робітницьких товариств та громаді заперечувала вільнонайману працю. У справах освітніх (культурних) першорядне значення надавалося зростанню позитивної вільної науки й умілостей (словесність, театр, малярство, різьба, музика), а також вільному віросповіданню. Характерно, що ця програма передрікала можливість в історичній перспективі не тільки поступу, але й революційних змін: «…простому народу на Україні не обійтись без окружного бою й повстання (революція)», тому що начальство й панство не зможуть відректись від свого панування [9, с. 254–257]. Але ця теза Програми «Громади», як свого часу відмічав М. І. Павлик у своїй ювілейній статті про М. П. Драгоманова, з’явилася під впливом С. А. Подолинського, котрий ще в середині 70-х рр. ХІХ ст. написав перші українські соціально-революційні брошури [15, арк. 23]. 9


ISSN 2409-3661 ПРОБЛЕМИ ПОЛІТИЧНОЇ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ. вип. 12. 2017 р.

У 1881 р. в статті «Нові українські пісні про громадські справи (1764–1880). Про видання списків українських пісень про громадські справи в ХVІІІ і ХІХ ст.» М. П. Драгоманов знову повернувся до проблеми структуризації української історії. В ній зберігалася вже накреслена раніше періодизація, хоча й доповнювалася історичним часом кожного періоду та ще й «піснями про волю». Так, «пісні віку княжеського і дружинного», або «вояцько-боярського» датувалися ІХ–ХV ст., «пісні віку козацького» – кінцем ХV ст. – кінцем ХVІІІ ст., «пісні віку гайдамацького» – ХVІІІ ст., «найбільш на правім боці Дніпра», «пісні віку кріпацького і рекрутського» – з кінця ХVІІІ ст. Сучасний історичний період, котрий здобув назву – «пісні про волю», датувався історичним часом ліквідації кріпацтва: в Австрії з 1848 р., в Росії з 1861 р. Таким чином, незважаючи на деякі доповнення, основний соціокультурний критерій структуризації української історії залишався незмінним [7, с. 456]. У праці «Что такое украинофильство?» (1881) М. П. Драгоманов вважав, що український народ має не тільки відродитися чи зберегтися, а й набути розвитку. І в цьому поступі його історичний шлях не є винятком. Адже українському народові необхідно все те, що потрібно й іншим народам. Визнання української національності дасть можливість її розвитку на ґрунті економічному, соціальному, політичному і культурному. Запорукою такого поступу, на думку мислителя, є утворення партії українофілів. Відтак рушієм національного поступу виступає суспільно-політичний чинник [10, с. 447, 448]. На початку 80-х рр. ХІХ ст. М. П. Драгоманов написав велику статтю «Историческая Польша и великорусская демократия», яка в 1882 р. вийшла у світ й окремою книгою [5]. В ній автор розглянув питання історичного майбуття в Російській імперії, висунувши програму політичної й адміністративної реформи на началах автономії земських одиниць – общин, повітів, губерній, або областей. Саме в рамках такої автономії він вбачав розв’язання національного питання в Росії, в тому числі й українського [4, с. 69]. З погляду на історіософську проблему історичного майбуття України представляє дослідницький інтерес програмна праця М. П. Драгоманова «Проект основ статуту українського товариства «Вільна Спілка» – «Вольный Союз», що вийшла у світ в женевській друкарні «Громада» окремою брошурою (1884) [3]. Ведучи мову про цілі товариства, мислитель визначав його завданнями «роботу для політичного, економічного і культурного визволення та розвит10


ISSN 2409-3661 ПРОБЛЕМИ ПОЛІТИЧНОЇ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ. вип. 12. 2017 р.

ку українського народу й іноплемінних колоній, що живуть середнього». При цьому не йшлося про здобуття Україною державної незалежності через ліквідацію гегемонії політично домінуючих народів – націй. Натомість М. П. Драгоманов пропонував оновлення українських земель як результат трансформації існуючих імперських режимів. Це було прямо сказано стосовно Росії, яку український діяч розглядав у майбутньому в ракурсі перетворень на засадах політичної свободи. Цей концепт розумівся широко: від утвердження прав людини і громадянина, недоторканості тіла для принизливих покарань і смертної кари, недоторканості особи і житла для поліції без постанови суду, недоторканості приватних листів і телеграм, свободи вибору місця проживання і занять, недоторканості національності (мови) у приватному і публічному житті, свободи совісті, свободи слова, друку, театрів і навчання, свободи зборів, петицій і заяв, свободи товариств і об’єднань тощо, права носіння зброї і військових вправ, рівності усіх у громадянських правах і обов’язках [1, с. 125, 126]. Провідними ідеями цього важливого документа стали політична свобода, соціальні реформи і федералізм. Серед рукописних статей і заміток М. П. Драгоманова періоду 1878–1893 рр., розшуканих нами у Центральному державному історичному архіві України у Львові, представляє дослідницький інтерес лист українського діяча до редакції з приводу роковин смерті Шевченка (від 20 лютого 1886 р.), де міститься теза про принципи політики, котрі відповідають інтересам русько-українського народу. Зокрема, йшлося про федералізм у справах національно-політичних, демократизм у справах соціальних та раціоналізм у справах культурних [17, арк. 56 зв.]. Заслуговує на увагу ще один документ програмного характеру – «Нарис української програми» М. П. Драгоманова, знайдений нами у ЦДІА України у Львові серед листів кінця 1886 р. В ньому йшлося, що автор висловлювався за літературний та політичний розвій української національності, але не мав нічого проти великоросійської, з якою є тісний зв’язок. Вся українська громада, на думку автора, мала б розвиватися у річищі демократично-реалістичного напряму, як її прогресивна частина. «Нарис української програми» засуджував політику тодішнього російського уряду, яку вважав «губною для всього слов’янства», і водночас виступав «проти польської гегемонії на нашій землі…» [16, арк. 150–157]. Думку про український рух як рушійну силу історичного по11


ISSN 2409-3661 ПРОБЛЕМИ ПОЛІТИЧНОЇ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ. вип. 12. 2017 р.

ступу України М. П. Драгоманов висловлював і у своєму листі до Старої Громади від 8 лютого 1886 р. Мислитель твердив, що цей національний рух мав спиратися на ґрунт «європейський ідейно і географічно». Лише в цьому випадку українська справа мала б історичну перспективу [13, с. 511–512]. У листі до Старої Громади від 19 травня 1887 р. М. П. Драгоманов вкотре структурував українську історію. Мислитель виділив три періоди старої України – княжої, литовсько-польської і козачої [13, с. 593]. За десятиліття, у 1891 р., в праці «Чудацькі думки про українську національну справу» М. П. Драгоманов замислився над загальними критеріями структуризації української історії. Так, він вважав, що історичний процес слід розглядати «сукупно», тобто комплексно, а не під кутом зору якогось одного чинника, наприклад, «хвилевого стану людності», національного чи православного. Виділяючи такі її доби, як княжо-городська, феодально-литовська, пансько-польська, козацька, царсько-російська (з виділом цісарсько- й конституційно-австрійського), мислитель стверджував, що всі ці періоди слід розглядати, звертаючи увагу «на зріст чи упадок людності, господарства, порядків і думок громадських і державних, освіту, пряму чи косу участь українців усяких класів чи культур в історії й культурі європейській» [11, с. 490]. Отже, в процесі структуризації української історії мислитель переконався у багатофакторності історичного процесу, який розглядав як безперервний, попри всі внутрішні недосконалості та зовнішні негативні впливи. При цьому М. П. Драгоманов вбачав в українському історичному процесі не однолінійну перспективу по висхідній, а хвилеподібний рух з періодами піднесення і спаду. Основними змістовими компонентами цього процесу були як матеріальні, так і духовні складові, котрі в сукупності охоплювали етнічне, економічне, державне і громадсько-політичне, освітнє. Прикметно, що мислитель розумів полікласовість й полікультурність українського суспільства, органічно вписуючи його в європейський культурно-історичний простір. Зрозуміти українську історію в усій її сукупності виявів, на думку М. П. Драгоманова, можна лише за умов зіставлення її з історією інших народів Європи [11, с. 490]. М. П. Драгоманов піддав критиці українських і російських учених, котрі розглядали історію Русі відрубно від історії всієї люднос­ ті. Мислитель не поділяв позиції українських дослідників, які не могли піднятися до філософсько-історичних узагальнень, а залишалися адептами вузько-провінційного, «зовсім неясного, плаксивого 12


ISSN 2409-3661 ПРОБЛЕМИ ПОЛІТИЧНОЇ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ. вип. 12. 2017 р.

романтизму». Взагалі М. П. Драгоманов мав широке, узагальнене бачення української історії, яку розглядав у нерозривному зв’язку з минулим усієї європейської цивілізації [11, с. 491]. «Правдиво науковий, широкий погляд на історію України», кажучи словами М. П. Драгоманова, давав можливість йому мислити справді по-історіософськи, цілком усвідомлюючи безперервність українського історичного процесу. Доказом цього є той факт, що мислитель убачав «поступ цивілізації на Україні» «і під чужими урядами», «навіть і в чужій формі». Тяглість цього цивілізаційного поступу забезпечувала виготовлення ґрунту «для свідомого українства». Розглядаючи ходу України дорогою всесвітнього поступу, М. П. Драгоманов звернув увагу на неодноразові спроби українців до повної самосвідомості й автономії, які б прислужилися справі всесвітньої цивілізації [11, с. 491]. М. П. Драгоманов виступив з ідеєю оновлення науки про Україну. Запорукою цього процесу мала стати інтелектуальна інтеграція українських учених з культурним, політичним і соціальним всесвітнім громадським рухом. А ця співпраця дала б можливість опанувати новітні методи та напрями Європи й Америки. Український мислитель вважав, що таке оновлення наступить незабаром. Набуття динаміки цього процесу він пов’язував з рішучим опануванням українською інтелектуальною громадою європейських мов та «прямими стосунками з європейською наукою, письменством і політикою» [11, с. 494]. Драгомановська концепція суспільної еволюції була наповнена ідеями лібералізму, демократизму, федералізму, соціалізму з «людським обличчям», людяно-освітнього універсалізму з вільністю кожної народної мови, які протистояли ідеям державного централізму, національного централізму, що утверджували політику «обрусєнія», а з іншого боку породжували свідомий національний автономізм. Важливо, що у своїй концепції суспільного поступу М. П. Драгоманов усвідомлював значення українського національного руху, який мав здобути визнання і права «працею культурною й політичною». Мислитель чітко усвідомлював необхідність розвою науки і письменства, піднесення яких неминуче привело б до зростання національної свідомості як важливого чинника українського поступу [11, с. 505–509, 539, 543]. Історіософія М. П. Драгоманова насичена концептами переміни (еволюції) та руху (динаміки). Для нього головними факторами історичного буття стали поступ людини й громади, поступ політичний, соціальний і куль13


ISSN 2409-3661 ПРОБЛЕМИ ПОЛІТИЧНОЇ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ. вип. 12. 2017 р.

турний. Натомість національний чинник ставав лише ґрунтом, формою і способом життєдіяльності [11, с. 558]. «Листи на Наддніпрянську Україну» М. П. Драгоманова (1893) проливають додаткове світло на деякі історіософські засади концепції мислителя. Так, полемізуючи з Б. Д. Грінченком (Вартовим), мислитель назвав тодішню українською націю «плебейською». Можливо, саме тут криється причина його прихильності до політичної автономії українців у формі автономії земської, зокрема громад, повітів і країн, у котрій найліпше виявляється автономія національна [6, с. 196, 206, 207]. Напевно, М. П. Драгоманов не виступав з позицій національного унезалежнення України, оскільки виходив зі ще незрілої національної свідомості, відсутності розвинутої національної еліти тощо. Саме тому він вважав, що українці, разом з іншими європейськими народами, мають пройти етап загальнодемократичного поступу. На його думку, авангардом цього поступального процесу мають стати українські радикали – репрезентанти початку «нового європейського напрямку: космополітичного, універсального, гуманістичного і т. д. – початок людей, котрі звуть себе не українофілами, а людьми чи європейцями української нації». Поділяючи українську інтелігенцію на українських націоналістів та українських гуманістів, М. П. Драгоманов підкреслював, що обидві групи «однаково свідомі українці». Такий підхід обумовлювався тим, що мислитель вважав за необхідне об’єднати всі напрями в українському русі в ім’я України, яка потерпала від «дуже вже застарілої системи реакції і кастівності», що панувала в Російській та Австро-Угорській імперіях [6, с. 207, 270–271]. Свою належність до українського радикального руху М. П. Драгоманов підтвердив у 4-му листі до відомого галицького народовця О. Огоновського від 18 (30) березня 1894 р. В ньому він пояснив і головну відмінність свого радикального напряму від націоналістів-українофілів, що полягала в тому, що радикали ставили «над національним почуттям і інтересами критеріум вселюдської науки і таких же інтересів…» [18, арк. 170, 173]. Погляди М. П. Драгоманова базувалися на трьох основних ідейних підвалинах, якими були лібералізм, демократизм і соціалізм [14, арк. 34]. І саме в цьому світоглядному трикутнику розвивалося історіософське бачення мислителя. Таким чином, у другій половині 70-х – в першій половині 90-х рр. ХІХ ст. видатний український політичний діяч М. П. Драгома14


ISSN 2409-3661 ПРОБЛЕМИ ПОЛІТИЧНОЇ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ. вип. 12. 2017 р.

нов у своїй творчій спадщині розглянув цілий ряд історіософських проблем, зокрема історичної території та людності, структури української історії, особливостей ходу українського історичного процесу, багатофакторності впливів на його перебіг. У центрі уваги мислителя постала концепція суспільної еволюції, стрижнем якої стала теорія громадівського соціалізму. Показуючи історичну перспективу України як суспільства ліберального, демократичного,соціального, М. П. Драгоманов пов’язав ідею національно-культурного поступу українства із загальноєвропейськими цінностями. Саме цей сплав мав сформувати європейську українську націю. Бібліографічні посилання

1. Андрусяк Т. Шлях до свободи : (Михайло Драгоманов про права людини) / Т. Андрусяк. – Л.: Світ, 1998. – 192 с. 2. Драгоманов М. П. Автобиографическая заметка / М. П. Драгоманов // Літературно-публіцистичні праці: у 2 т. / ред. кол. О. Є. Засенко (голова) [та ін.]; редактор тому: О. І. Дей; упорядн. і примітки І. С. Романченка. – К.: Наук. думка, 1970. – Т. 1. – С. 39–69. 3. Драгоманов М. П. Вольный Союз – Вільна Спілка: Опыт украинской политико-социальной программы / Свод и объяснения. – Женева: Тип. «Громады», 1884. – 109 с. 4. Драгоманов М. П. Добавление к автобиографической заметке, писанное для г[осподина] Léon Sicher в начале февраля 1889 [года] / М. П. Драгоманов // Літературно-публіцистичні праці: у 2 т. / ред. кол. О. Є. Засенко (голова) [та ін.]; редактор тому: О. І. Дей; упорядн. і примітки І. С. Романченка. – К.: Наук. думка, 1970. – Т. 1. – С. 69–79. 5. Драгоманов М. П. Историческая Польша и великорусская демократия / М. Драгоманов. – Женева, 1882. – 512 с. 6. Драгоманов М. Листи на Наддніпрянську Україну / М. Драгоманов // Грінченко Б. – М. Драгоманов. Діалоги про українську національну справу / Б. Грінченко. – Д. Драгоманов. – К.: Ін-т укр. археограф. НАН України, 1994. – С. 149–271. 7. Драгоманов М. П. Нові українські пісні про громадські справи (1764– 1880). Про видання списків українських пісень про громадські справи в ХVІІІ і ХІХ ст. / М. П. Драгоманов // Вибране… мій задум зложити очерк історії цивілізації на Україні. – К.: Либідь, 1991. – С. 456–460. 8. Драгоманов М. П. «Переднє слово» [до «Громади» 1878 р.] / М. П. Драгоманов // Вибране… мій задум зложити очерк історії цивілізації на Україні. – К.:Либідь, 1991. – С. 276–326. 9. Драгоманов М. Програма «Громади» (1880 р.) / М. Драгоманов, М. Павлик, С. Подолинський // Тисяча років української суспільно-політичної думки: у 9 т. Т. V. Кн. друга (Кінець ХІХ – початок ХХ ст.). – К.: Дніпро, 2001. – С. 254–258.

15


ISSN 2409-3661 ПРОБЛЕМИ ПОЛІТИЧНОЇ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ. вип. 12. 2017 р.

10. Драгоманов М. П. Что такое украинофильство? / М. П. Драгоманов // Вибране… мій задум зложити очерк історії цивілізації на Україні. – К.: Либідь, 1991. – С. 430–455. 11. Драгоманов М. П. Чудацькі думки про українську національну справу / М. П. Драгоманов // Вибране… мій задум зложити очерк історії цивілізації на Україні. – К.: Либідь, 1991. – С. 461–558. 12. Драгоманов М. П. Шевченко, українофіли і соціалізм / М. П. Драгоманов // Вибране… мій задум зложити очерк історії цивілізації на Україні. – К.: Либідь, 1991. – С. 327–429. 13. Листування М. П. Драгоманова зі Старою Громадою // Михайло Драгоманов – дослідник всесвітньої історії, політик і людина // Хроніка 2000. Український культурологічний альманах. – 2010. – Вип. 2 (84). – С. 442– 595. 14. Центральний державний історичний архів України у Львові (далі – ЦДІА України у Львові). – Ф. 663, оп. 1, спр. 17, арк. 1–70. 15. ЦДІА України у Львові. – Ф. 663, оп. 1, спр. 19, арк. 1–209. 16. ЦДІА України у Львові. – Ф. 663, оп. 1, спр. 254, арк.150–157. 17. ЦДІА України у Львові. – Ф. 663, оп. 2, спр. 44, арк. 56–57. 18. ЦДІА України у Львові. – Ф. 663, оп. 2,спр. 253, арк. 170–191. Надійшла до редкол.: 19.12.2016

УДК 94:329.73(477) «186»

І. В. Довжук Переяслав-Хмельницький державний педагогічний університет імені Григорія Сковороди

ПОСИЛЕННЯ НАСТУПУ ЦАРИЗМУ НА УКРАЇНСЬКИЙ ОСВІТНЬО-КУЛЬТУРНИЙ РУХ У 60-х рр. ХІХ ст. Розглядаються питання розвитку українського національного руху в 60-х рр. ХІХ ст., формування народницької ідеології в суспільно-політичній думці та намагання царського уряду всілякими заходами придушити цей рух. © Довжук І. В., 2017

16


ISSN 2409-3661 ПРОБЛЕМИ ПОЛІТИЧНОЇ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ. вип. 12. 2017 р.

Ключові слова: українська нація, національний рух, царизм, народна освіта, українська мова. Рассматриваются вопросы развития украинского национального движения в 60-х гг. ХІХ в., формирование народнической идеологии в общественно-политической мысли и попытки царского правительства различными мероприятиями задушить это движение. Ключевые слова: украинская нация, национальное движение, царизм, народное образование, украинский язык.

У сучасній історичній літературі, присвяченій розвитку українських земель у складі Російської імперії пореформеного періоду, часто йде мова про тогочасну модернізацію та капіталістичну трансформацію суспільства. У цьому контексті цікавим є розвиток українського національного руху в 1860-х рр. Про це йдеться, зокрема, у студіях як відомих вітчизняних науковців (О. П. Реєнт, В. Ф. Верстюк, В. С. Шандра), так і закордонних дослідників (Е. Вільсон та ін.) [14; 2; 15; 3]. Тому слід детальніше зупинитися на цих питаннях, розглянути, які процеси відбувалися на початку цього доленосного періоду української історії. Становлення і консолідація української нації супроводжувалися активізацією національного руху. Вбачаючи в ньому загрозу імперіям, які панували в Україні, їхні правителі дбали про те, щоб не допустити цього руху до мас. Отже, вони намагалися зупинити культурницько-просвітні заходи української інтелігенції. Царський уряд стривожився тим, що в багатьох недільних школах, заснованих в Україні наприкінці 50-х – на початку 60-х років, навчання велося не російською, а українською мовою. До всього, без дозволу запроваджувалося викладання історії не за офіційними підручниками. Російська шовіністична преса почала писати, що освіта українською мовою виховує у масах дух відчуження від Російської імперії, що українська мова взагалі не мова, а діалект російської, що ті, хто друкується українською мовою, мають на меті відокремлення України від Росії. Повернувшись після амністії із заслання, колишні члени Кирило-Мефодіївського товариства 1859 р. створюють у С.-Петербурзі першу українську громаду – культурно-освітню організацію, яка мала на меті сприяти розвитку народної освіти, свободі літературного слова, поширенню національної ідеї. Саме на цих ідеях базувався перший в Російській імперії український часопис «Основа» 17


ISSN 2409-3661 ПРОБЛЕМИ ПОЛІТИЧНОЇ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ. вип. 12. 2017 р.

(почав виходити з 1861 р.), навколо якого групувалися вже відомі діячі національного руху М. Костомаров, В. Білозерський, П. Куліш, Т. Шевченко й весь громадівський рух. Підтримуючи національне відродження, активно починає діяти інтелігенція. Виникають громади в Харкові, Полтаві, Чернігові, Одесі. Найвпливовішою в цей час була Київська громада, що утворилася на основі таємного гуртка хлопоманів. Її лідерами були представники нової хвилі української інтелігенції – В. Антонович, Т. Рильський, А. Свидницький, П. Житецький [6, с. 494–495]. Громадівці, вивчаючи згідно з профілем діяльності створеного за ініціативою громади «Південно-Західного відділу Російського географічного товариства» археологію, етнографію, статистику, географію та історію, активно шукали модель майбутнього суспільного розвитку. Зазначимо, що посилення наступу царизму на український культурно-освітній рух пов’язане з прихильником імперської ідеології Михайлом Юзефовичем (1802–1889). Свідченням цьому є його листування з Г. Галаганом, В. Білозерським, а також стаття Юзефовича «Про так званий українофільський рух» [14, с. 67]. Листувався М. Юзефович з українськими громадськими діячами, зокрема Григорієм Галаганом (1819–1888). 1860 р. Галаган звернувся з листом до Юзефовича. З цього листа можна довідатися, що Галаган вважає цілком прийнятним існування різних поглядів і думок, зокрема щодо подальших шляхів розвитку української нації. Але він підтримує позиції Юзефовича щодо необхідності нейтралізувати польський рух, убачаючи в ньому небезпеку для України. Питання мови у листі Галагана відсувається на другий план. Натомість він наголошує на необхідності безпосередньо працювати з народом, як це робить молодь українських університетів [4, с. 67–68]. Того ж 1860 р. М. Юзефович звернувся з листом до редактора журналу «Основа» В. Білозерського. У листі викладено суспільні погляди Юзефовича. Відстоюючи москвофільські позиції, автор прагнув довести природне єднання російського та українського народів. Перший аргумент, на думку Юзефовича, – це географічне середовище, яке зумовлює міцність зв’язків між Україною та Росією. Другим аргументом є те, що історія України, хоч би якими були її подвиги і заслуги, є все-таки не більше, ніж епізод у російській історії. Поєднуючи таким чином український та російський історичні процеси, Юзефович говорить про необхідність спільної мови 18


ISSN 2409-3661 ПРОБЛЕМИ ПОЛІТИЧНОЇ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ. вип. 12. 2017 р.

й вільного розвитку обох племен. При такому єднанні російського та українського народів виведення мови останнього на рівень загальновживаної він вважає неможливим [4, с. 68–69]. У листі М. Юзефовича до Г. Галагана на першому плані стоїть приборкання польської крамоли, що є запорукою внутрішньої та зовнішньої безпеки Російської імперії. При цьому домінуючою залишається ідея про те, що Західний край (тобто українські землі) повинен бути цілком російським. Попри зосередженість на антипольських заходах, генерал-губернатор І. І. Васильчиков (у 1852–1862 рр.) так оцінював основні аспекти громадського життя в краї. Ходінню студентів в народ він не надавав серйозного значення, але відразу оцінив сутність хлопоманства В. Б. Антоновича, братів Рильських та ін. Була створена слідча комісія в політичних справах під головуванням одного зі старших чиновників з особистих доручень. Комісія дійшла висновку, що українофільство хлопоманів небезпечне, особливо в період активізації польського національно-визвольного руху. Російська влада, аби зміцнити антипольські настрої, відкрито не підтримала, але й не відштовхнула українофілів від себе. Спираючись на їхні наукові здобутки, намагалася мобілізувала їх у власних інтересах, вважаючи український рух слабким і нездатним протиставити себе зросійщенню [15, с. 294–295]. Проте, культурно-освітня діяльність громад викликала глибоке занепокоєння урядових кіл царської Росії, оскільки видання книжок і викладання українською мовою в недільних школах означало зміцнення національних основ духовного життя в Україні. Російське самодержавство боялося не лише відокремлення української мови від російської, а й демократичних тенденцій, які поширювали громадівці. Ось чому діяльність київських громадівців постійно викликала підозру і спротив з боку представників органів царської влади й управління. Щодо окремих з них вживалися адміністративно-поліцейські заходи [8, с. 78]. Першим під урядове репресивне колесо потрапив підполковник А. О. Красовський, який мав тісні стосунки з учасниками Київської громади. Він написав і 17 червня 1862 р. розповсюдив на території дислокації в Києві Четвертого резервного батальйону Житомирського полку прокламацію «Житомирцы», в якій закликав солдатів не брати участі в екзекуції селян, які боролися за землю і волю [8, с. 75]. 18 червня 1862 р. А. О. Красовського заарештували і ув’яз19


ISSN 2409-3661 ПРОБЛЕМИ ПОЛІТИЧНОЇ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ. вип. 12. 2017 р.

нили у київській фортеці. 11 серпня суд при Київському ордонансгаузі1 засудив А. О. Красовського до страти. У жовтні цього ж року імператор замінив йому смертну кару на каторжні роботи на 12 років [13, с. 287–292]. У зв’язку зі смертю І. І. Васильчикова (12 листопада 1862 р.), царський уряд призначає на посаду командувача Київського військового округу та генерал-губернатора генерал-ад’ютанта М. М. Анненкова (у 1862–1865 рр.), який упереджено ставився до українського руху, розумів його відмінності від польського, однак припускав їхнє злиття в майбутньому, а також вважав небезпечним їхній зв’язок із російським народництвом [15, с. 297]. Продовжується переслідування представників громадівського руху в Україні. У 1862 р. виключили із Київського університету К. П. Михальчука, учасника Київської громади, за розповсюдження популярних українських книжок – «метеликів». За ним встановили таємний поліцейський нагляд [12, с. 103–105]. Було встановлено суворий таємний нагляд над учасником Київської громади Т. Р. Рильським за «поширення в народі шкідливих понять і думок». Після опублікування в газеті «Современная летопись» (1862, № 46) статті «Отзыв из Киева», яку він підписав, за ним встановлено особливий негласний нагляд. 25 квітня 1863 р. заарештували й ув’язнили в Києво-Печерську фортецю В.С. Синьогуба, якого у 1865 р. звільнили з ув’язнення, але в наступному році його було заслано до В’ятської губернії [10, с. 115]. 1863 р. став поворотним в українофільському русі. Після придушення польського повстання, царський уряд вирішив остаточно розправитись з усіма проявами українофільства [1, с. 76]. З цього часу терпиме відношення царизму до української культури різко змінилось. Почалась кампанія проти українського культурного руху, шкіл, літератури, яка проводилась як у Москві й Петербурзі, так і в Києві та інших містах України. Внаслідок цього, у розвитку українського національного руху настала перерва, яка затягнулася до початку 70-х рр. ХІХ ст. [16, с. 257]. Царизм постійно протистояв українському народові в його прагненні до рідної мови й всілякими спробами придушував розвиток цієї мови [5, с. 77]. На початку 60-х років, коли загострилася полеміка навколо питання відносно вживання української мови в 1 Ордона́нсгауз – комендантські управління і військово-адміністративні будівлі для їхнього розміщення у містах Російської імперії.

20


ISSN 2409-3661 ПРОБЛЕМИ ПОЛІТИЧНОЇ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ. вип. 12. 2017 р.

навчальних закладах, професор Київського університету С. Гогоцький і вчитель Ніжинської гімназії І. Кульжинський опублікували спеціальні брошури, в яких виступили гарячими прихильниками російської мови й ворогами української, взагалі не вважаючи її мовою [16, с. 258]. Слід підкреслити, що російський друк заповзято пропагував думку, що освіта українською мовою прищеплює масам дух відчуження від імперії. У результаті національну мову було заборонено у навчальних закладах та державних установах [14, с. 111]. Влада усвідомлювала небезпеку для імперії навчання українською мовою. Визнання української мови як самостійної стверджувало б право українського народу на окреме культурне існування, а надалі й на державну самостійність [9, с. 17]. А тому прохання Санкт-Петербурзького товариства грамотності на дозвіл створення українських початкових шкіл з рідною мовою викладання у 1862 р. було відхилене [3, с. 134]. Київський генерал-губернатор М. М. Анненков в 1863 р. заборонив видання Святого письма українською мовою, бо це дало б, на його думку, «сильну зброю малоросійській партії» [15, с. 297]. Український переклад Євангелія Ф. Морачевським, поданий на розгляд цензури, викликав занепокоєння царських властей. Спеціально утворена комісія Синоду винесла безапеляційне рішення: визнати рукопис небезпечним і шкідливим лише через мову перекладу [2, с. 153]. 18 липня 1863 р. побачив світ сумнозвісний Валуєвський циркуляр2, що забороняв видання українською мовою шкільних та релігійних видань (заборона не стосувалася лише творів художньої літератури). Проте царська цензура під різноманітними приводами обмежувала також і друкування художньої літератури. Тому з 1863 р. видання книжок українською мовою в межах Російської імперії майже припинилося. Валуєвський циркуляр, проти якого виступив навіть міністр освіти О. В. Головнін (у 1861–1866 рр.), супроводжувався закриттям недільних шкіл і адміністративним висланням кількох українських діячів, зокрема О. Кониського, 2 Автор циркуляра – Валуєв Петро Олександрович (1815–1890) – російський державний діяч, граф (1880 р.), губернатор Курляндії (1853– 1858 рр.; нині частина Латвії), директор 2-го департаменту Міністерства державних маєтностей (1858–1861 рр.), міністр внутрішніх справ (1861– 1868 рр.) та державних маєтностей (1872–1879 рр.), голова Комітету міністрів (1879–1881 рр.).

21


ISSN 2409-3661 ПРОБЛЕМИ ПОЛІТИЧНОЇ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ. вип. 12. 2017 р.

П. Чубинського, П. Єфименка, В. Лободи та ін. У циркулярі питання малоруської літератури розглядалось як суто політичне: «Останнім часом питання про малоросійську літературу набуло іншого характеру внаслідок обставин суто політичних, які не мають ніякого відношення до інтересів власне літературних» [4, с. 313–314]. Слід зазначити, що в довідці, яка додавалася до наказу, повідомлялося, що є думки «щоб навчання у народних училищах здійснювалося спочатку місцевим наріччям, щоб у тих краях, де використовується інша мова, рідна мова викладалася на рівні з російською і щоб все викладання було переважно цією мовою» [4, с. 316]. На цю довідку при прийнятті рішення не звернули ніякої уваги. Підкреслимо, що заборона та обмеження використання української мови в 1863 р. було спрямоване й на те, щоб ускладнити консолідацію українського народу, зокрема інтелігенції із селянством. Українській інтелігенції було надзвичайно складно брати участь у формуванні міської, писемної культури на власних, а не російських умовах. Політика русифікації та репресій поставила фактично поза законом українську мову та літературу [3, с. 139]. Прямим результатом Валуєвського циркуляра стало те, що за період 1863–1872 рр. була видана тільки одна книга [7, с. 156]. За іншими даними Валуєвський циркуляр паралізував українське книгодрукування таким чином: 1865-го року вийшло лише дві українські книжки, 1866-го – жодної, 1867-го – три, 1868-го – дві, 1869-го – одна [16, с. 257]. Зважаючи на антиурядову діяльність Київської громади, ІІІ відділення звернулося до київського, подільського і волинського генерал-губернатора М. М. Анненкова з проханням вжити заходи, спрямовані «на припинення подальших дій вказаного товариства, що можуть мати найшкідливіші наслідки, яким потім не можна буде дати ради» [11, с. 149–150]. Арешти і заслання громадівців Києва, жандармсько-поліцейські переслідування інших громад в якійсь мірі дезорганізували їхню діяльність. Встановлення жорстокого політичного режиму в Російській імперії після придушення польського повстання 1863– 1864 рр. ще більше звузило можливості проведення громадської діяльності. Згодом взагалі прийшлося припинити громадську і освітню діяльність [8, с. 81]. Отже, у середині 60-х рр. ХІХ ст. внаслідок Валуєвського указу та політичного переслідування і репресій з боку російського уряду припинилось викладання українською мовою в початкових школах 22


ISSN 2409-3661 ПРОБЛЕМИ ПОЛІТИЧНОЇ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ. вип. 12. 2017 р.

і тимчасово діяльність українських громад. Період перших громад відноситься до завершального етапу політизації українського національного відродження. Політичні вимоги, які висувалися гуртками та товариствами в середині ХІХ ст., не знаходили співчуття у великому масиві селянства, яке було в кріпосній залежності. Без звільнення селян від кріпацтва не було ніякої надії на реалізацію політичних вимог української різночинної інтелігенції. Боротьба селян проти кріпацтва була однією із форм консолідації української етнографічної маси, політизації українського національного відродження. На цей час припадає формування народницької ідеології в суспільно-політичній думці. Носієм народницької ідеології були громади. Саме вони були тими суспільними об’єднаннями, які представляли український національний рух у другій половині ХІХ ст. Більшість членів громад стояли на позиціях аполітизму, схиляючись до освітньої та культурологічної діяльності. Наукова, освітньо-культурна діяльність громадівців у тих умовах мала важливе значення для подальшого розвитку українського національного руху. Діяльність громад не змогла залишитися непомітною для імперського уряду. Тому на початку та в середині 60-х рр. ХІХ ст. починається новий період у ставленні російського царизму до українського національно-визвольного руху. Діяльність українських громадівців постійно викликала підозру з боку царської влади. Стосовно деяких з них вживалися адміністративно-поліцейські заходи. Царизм постійно переслідував український народ у прагненні до рідної мови і всілякими методами придушував його. Припинилось викладання українською мовою в початкових школах та тимчасово - діяльність українських громад. Валуєвський циркуляр та адміністративне переслідування російським царизмом національної інтелігенції були породженням імперської ідеології в боротьбі з українським національним рухом. Вони плекали ідеологічне завдання – знешкодити українську національну ідею.

23


ISSN 2409-3661 ПРОБЛЕМИ ПОЛІТИЧНОЇ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ. вип. 12. 2017 р.

Бібліографічні посилання

1. Антонович М. Історія українофільства / М. Антонович // Український історик. – 1981. – № 1–4. – С. 76–78. 2. Верстюк В. Ф. Історія України: нове бачення / В. Ф. Верстюк. – К.: Альтернативи, 2000. – 464 с. 3. Вільсон Е. Українці: несподівана нація / Е. Вільсон; пер. з англ. – К.: «К.І.С.», 2004. – 334 с. 4. Гунчак Т. Тисяча років української суспільно-політичної думки: в 9 т. / Т. Гунчак. – К.: Дніпро, 2001. – Т. 5. – Кн. 1: ХІХ ст. – 2001. – 512 с. 5. Добрянський М. Д. Україна і Росія. Історичні нариси на теми російського імперіалізму / М. Д. Добрянський. – Львів-Краків-Париж: Просвіта, 1993. – 205 с. 6. Довжук І. В. Нова історія України (середина XVII – початок XX ст.): Підручник / І. В. Довжук. – Луганськ: вид-во СНУ ім. В.Даля, 2010. – 732 с. 7. Жмыр В. Ф. На пути к себе (История становления украинского национального сознания) / В. Ф. Жмыр // Философская и социологическая мысль. – 1991. – №3. – С. 154–158. 8. Катренко А. М. Національно-культурна та політична діяльність Київської громади (60–90-і роки ХІХ ст.) / А. М. Катренко, Я. А. Катренко. – К., 2003. – 180 с. 9. Мала енциклопедія етнодержавознавства [авт. укладач Ю. І. Римаренко]. – К.: Генеза, 1996. – 942 с. 10. Марахов Г. І. Т. Г. Шевченко в колі сучасників: Словник персоналій / Г. І. Марахов. – К., 1976. – 136 c. 11. Мияковский В. Киевская громада (Из истории украинского общественного движения 60-х гг.) / В. Мияковский // Летопись революции. – 1924. – № 4. – С. 135–150. 12. Міяковський В. З молодих років К. Михальчука (з портретом) / В. Міяковський // Україна. – 1924. – № 4. – С. 103–105. 13. Общественно-политическое движение на Украине в 1856–1862 годах: материалы и документы. – К.: АН УРСР, 1963. – 387 с. 14. Реєнт О. П. Україна в імперську добу (ХІХ – початок ХХ ст.) / О. П. Реєнт. – К.: Ін-т історії України НАН України, 2003. – 340 с. 15. Шандра В. С. Генерал-губернаторство в Україні: ХІХ – початок ХХ століття / В. С. Шандра. – К.: НАН України. Ін-т історії України, 2005. – 427 с. 16. Щербак Н. О. Національне питання в політиці царизму у Правобережній Україні (кінець XVIII – початок ХХ століття) / Н. О. Щербак. – К.: Ризографіка, 2005. – 616 с. Надійшла до редкол.: 28.03.2017

24


ISSN 2409-3661 ПРОБЛЕМИ ПОЛІТИЧНОЇ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ. вип. 12. 2017 р.

УДК 63.3(2) 47

Ю. І. Коломоєць Дніпровський національний університет імені Олеся Гончара

ПОЛІТИЧНА ІСТОРІЯ ТА УСТРІЙ ШВЕЙЦАРІЇ У ТВОРЧІЙ СПАДЩИНІ М. П. ДРАГОМАНОВА Показано основні етапи розвитку Швейцарської Конфедерації у працях видатного українського історика. вченого та громадського діяча М. П. Драгоманова. Ключові слова: Швейцарія, федералізм, громадянські права і свободи. Показаны основные этапы развития Швейцарской Конфедерации в трудах выдающегося украинского историка, ученого и общественного деятеля М. П. Драгоманова. Ключевые слова: Швейцария, федерализм, гражданские права и свободы.

Михайло Петрович Драгоманов – відомий учений, педагог та громадський діяч у 1876 році був змушений емігрувати до Швейцарії з огляду на можливі переслідування з боку царської влади. Саме в цій країні він налагодив видавництво часопису «Громада», написав свої значні політичні та історичні твори, познайомився із видатними діячами російського революційного руху – П.Лавровим, П. Ткачовим, Г. Плехановим, В. Засулич, Л. Г. Дейчем та ін. Емігранти з Росії високо оцінювали діяльність М. Драгоманова, охоче співробітничали з ним, включаючи женевські видання до складу своїх транспортів літератури. За спогадами Я. Стефановича, «Драгоманов більше, ніж хтось інший, шукає шляхи свого впливу на хід та спрямування російського руху» [9, с. 78]. Відомий учасник народницького руху, один із ініціаторів «чигиринської справи», Л. Дейч у своїх спогадах зазначав, що «всі емігранти найсприятливішим чином говорили про Драгоманова… В російській колонії він грав чи на найпершу роль» [1, с. 24]. Слід відзначити, що на відміну від інших революціонерів, яких практично не цікавила країна, де вони знайшли притулок, М. Драгоманов активно ціка© Коломоєць Ю. І., 2017

25


ISSN 2409-3661 ПРОБЛЕМИ ПОЛІТИЧНОЇ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ. вип. 12. 2017 р.

вився історією Швейцарії, неодноразово аналізуючи її в контексті світової історії і як приклад для українських земель і Росії в цілому. В листі П. Лаврову він відзначав необхідність публікації того, що написано. «Для мене, наприклад, – писав М. Драгоманов, – коли б мої писання залишилися під спудом» [2, арк. 8]. З-поміж інших революціонерів лише О. Герцен у творі «Былое и думы» звертався до історії та сьогодення країни свого перебування. В найбільш концентрованому вигляді історія Швейцарії була змальована М. Драгомановим у брошурі «Швейцарська спілка», виданій у 1891 р. на ознаменування 600-річчя утворення Швейцарської конфедерації. Але й окрім цього в деяких своїх творах, як наприклад, «Положение и задачи науки древней истории», «Борьба за духовную власть и свободу совести в XVI–XVII ст.» та ін. він звертався до окремих сюжетів з історії країни. В своїй брошурі М. Драгоманов досить ґрунтовно аналізує історію Швейцарії з моменту її утворення і до другої половини ХІХ ст. Окремим чином він виділяє принципи устрою держави, показуючи їх загальну цінність для світового розвитку. На нашу думку, концентрацією поглядів вченого на Альпійську республіку є його зауваження про те, що «при таких порядках можна сказати, що Швейцарія є дійсно республіка, річ суспільна, цебто така держава, в котрій народ дійсно сам порядкує своїми ділами» [7]. Те ж саме він підкреслює і в роботі «Пропащий час», де проводить аналогію між поняттям народоправство та Швейцарською та Голландською республіками [6, с. 571]. Одночасно М. Драгоманов засуджує порядки в Московському царстві XVI– XVII ст., відзначаючи, що «читала Московщина в книгах не про народоправства грецькі та римські, а про біблейські царства, бачила перед собою приміри не італьянських народоправств, не Англії, не Швейцарії, не Голландії, а татар казанських, астраханських з їх ханською сваволею» [6, с. 573]. Говорячи про утворення держави, М.Драгоманов описує легенду про присягу трьох швейцарців та Вільгельма Теля. Історик із захватом переказує основні елементи прекрасної казки, її відображення у творах німецького письменника Ф. Шіллера та італійського композитора Д. Россіні. «І скрізь по світу, – писав він, – ходять ті малюнки, та драма та співогра про Теля та збуджують у людей любов до волі та ненависть до неволі» [7]. Будучи фаховим істориком, М. Драгоманов, звичайно, не обмежується переказом легенд, а додає аналіз письмових джерел про набуття незалежності. Він досить ґрунтовно пише про устрій швей26


ISSN 2409-3661 ПРОБЛЕМИ ПОЛІТИЧНОЇ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ. вип. 12. 2017 р.

царських земель напередодні 1291 р., показуючи не тільки стан в трьох лісових «країнах», але і в цілому в Священній Римській імперії. Особливу увагу він звертав на роздробленість, яка панувала в імперії, та обтяжувала й без того складне становище населення. «Людям тоді було досить важко жити під управою князів, – підкреслював історик, – і серед безпрестанної майже війни. Найменше терпіли тоді люди від цісарів, котрі були далеко, і через те люди намагалися визволитись з-під власті князів та стати просто під власть цісаря» [7]. Цікавим, на нашу думку, є описання М.Драгомановим умов, в яких знаходились «країни» Урі, Швіц та Унтервальден напередодні набуття незалежності. Так, він відзначає вигідне положення кантону Урі, через який проходив шлях до Італії, та тривалу боротьбу жителів кантону Швіц за безпосереднє підданство імператору. На жаль, невеликий відносно обсяг брошури не дозволив вченому більш ґрунтовно проаналізувати причини, які привели до єднання «лісових» кантонів, обмежуючись висловом про те, що «помалу люди всіх трьох країн стали єднатися між собою» [7]. З іншого боку, М. Драгоманов наводить значний уривок із тексту договору між трьома кантонами 1291 р., особливу увагу приділяючи елементам майбутнього федералізму в об’єднанні. «За спільною радою, – відзначає він, – і однодушно обіцяємо, що в наших долинах ми не приймемо ніякого судді старшини, коли він не буде нашим тубільцем і земляком. Коли ж з’явиться яка-небудь незгода між спільниками, то найрозумніші з спільників (вибрані) мусять старатись влагодити незгоду за найліпше, і коли хто-небудь не прийме їх присуду, то всі мусять стати проти того» [7]. Хочеться особливо підкреслити той факт, що М. Драгоманов дуже схвально підходить до принципу загальної згоди, як одного із основоположних в утворенні країни. З великим задоволенням історик наводить факти героїзму швейцарців у боротьбі за свою незалежність. Він описує нещасливий похід герцога Австрійського Леопольда і його поразку в 1315 р. при Моргатені, відповідь послів до імперського сейму на намагання Максиміліана Габсбурга змусити швейцарців прийняти загальний суд і платити податки за розгром його війська у 1499 р. М. Драгоманов неодноразово підкреслював велику військову силу швейцарської піхоти, приводячи приклад міста Базель, який, приєднавшись до країни, розпустив свою охорону, оскільки тепер на місто ніхто не смів напасти [7]. Вагомою часткою історії Швейцарії М.Драгоманов вважав пе27


ISSN 2409-3661 ПРОБЛЕМИ ПОЛІТИЧНОЇ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ. вип. 12. 2017 р.

ріод Реформації. В своїй праці «Борьба за духовную власть и свободу совести в XVI–XVII ст.» він ґрунтовно аналізує протестантизм Цвінглі, центром якого було місто Цюріх. М. Драгоманов ретельно показує основу вчення Цвінглі, говорячи про те, що Цвінглі став на точку зору про практичну мораль в релігії, а не відсторонену догматику [3, с. 160]. Він оцінює його протиріччя та складні стосунки із засновником Реформації М. Лютером, який називав твори Цвінглі наповненими «отрутою сатани». Одночасно М. Драгоманов підкреслює, що для Цвінглі була характерна віротерпимість, а ось для іншого швейцарського реформатора Кальвіна – головним стали гоніння на єретиків [3, с. 162]. Виходячи з своїх поглядів, очевидно, що М. Драгоманов був активним прихильником віротерпимості. Ось чому він надавав цьому поняттю стільки уваги в своїх працях, піднімаючи на щит постанови 1527 та 1528 рр. про віротерпимість міста Базель, виданих під впливом великого гуманіста Еразма Роттердамського [3, с. 168]. З іншого боку, М. Драгоманов засуджує дії Кальвіна, приводячи слова відомих французьких просвітителів XVIII ст. про його моральний деспотизм. В брошурі також має місце засудження боротьби між містами під час Реформації. «Через це, – зазначає він, – була трохи не розпалася уся спілка швейцарська» [7]. Але тим не менше, на думку М. Драгоманова, найголовнішим у релігійних суперечках стало те, що «нарешті все-таки люди привикли до спілки то й зосталися при ній, а окрім того у розумніших людей стала прокидатися здорова думка, що віру треба залишити на совість кожному» [7]. Безсумнівним завоюванням Швейцарії М. Драгоманов вважає визнання віротерпимості, причому не тільки як право належати до якоїсь конфесії, але й не належати до жодної. З огляду на це він коротко характеризує війну 1847 р., але навіть тут підкреслює намагання досягти згоди. «Дійшло до війни, – писав М. Драгоманов, – але що проти єзуїтів стояли і в католицьких кантонах усі освіченіші люди, котрі хотіли вільності для людської думки, то війна тяглась усього двадцять день, осібна спілка розпалась, єзуїтів вигнано, і настала тиша й вільність між різновірцями» [7]. Звичайно, можна зробити висновок про те, що М. Драгоманов дуже високо оцінював Швейцарію як приклад для багатьох тогочасних країн, і тому її історія, на його думку, повинна була слугувати наочним прикладом, як треба будувати державу. Все це було актуально з огляду на тодішнє становище українських земель у складі Російської та Австрійської імперій, де вони не мали жодних ознак самостійності, будучи, як, наприклад, в Росії механічно поділені 28


ISSN 2409-3661 ПРОБЛЕМИ ПОЛІТИЧНОЇ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ. вип. 12. 2017 р.

на 9 губерній. Слід зазначити, що ні в Росії, ні в Австро-Угорщині зовсім не враховувались хоча б етнографічні особливості підвладних їм українських земель. Вище ми згадували про устрій у складі Росії, але й в Австро-Угорщині Західна Галичина, де переважали поляки, була об’єднана адміністративно із Східною Галичиною, де більшість складали українці, в «Королівство Галіції та Лодомерії». Закарпаття взагалі входило до складу Угорського королівства. Все це неприйнятно було для М. Драгоманова, який послідовно відстоював ідеї федералізму, приводячи у приклад маленьку Швейцарію. «Таких сполучених країн, відзначав він, – або по-тамошньому кантонів, у Швейцарії двадцять два, хоча уся Швейцарія менша од Галичини і людності має менше» [7]. Послідовні ідеї федералізму М. Драгоманов ще у 1886 р. виклав в своєму проекті конституції «Вільної спілки – Вольного союза». Він вважав, що для слов’янських народів найбільш придатною є форма федерації, взірцем якої він, без сумніву, вважав Швейцарію» [5, с. 54]. М. Драгоманов високо оцінював конституцію 1848 р., яка в редакції 1874 р. є чинною в Швейцарії і на сьогоднішній день. Особливо він наголошував на тому, що згідно з конституцією кожен швейцарець є вільний і рівний разом з іншими жителями кожного кантону перед законом. Важливим, на думку М. Драгоманова, було чітке розмежування повноважень між кантонами та федеральною владою [7]. Також у своєму проекті конституції автор дуже ретельно виписує саме систему місцевого самоврядування, оскільки вважає, що саме вона повинна стати основою існування всієї держави. Саме тому М. Драгоманов звертає особливу увагу на функції місцевих органів, починаючи від волосного і закінчуючи обласним рівнями [5, с. 54]. Заключна частина брошури являє собою опис системи федералізму та демократії в Швейцарії. М. Драгоманов звертає увагу на притаманні для кожного швейцарця права: рівність перед законом, вільність від арешту без суду, вільність належати до якоїсь віри чи не належати до жодної, вільність слова, зборів, друку, товариств. Саме ці права і склали основу свобод, які пропонував М. Драгоманов у своєму проекті конституції 1886 р. Високо цінуючи, наприклад, свободу слова, він у своєму «Передньому слові» до видання часопису «Громада» підкреслював, що вільна українська преса була започаткована в Швейцарії, «де ми маємо повну свободу слова» [4, с. 319]. Із великим задоволенням М. Драгоманов показував, які принади 29


ISSN 2409-3661 ПРОБЛЕМИ ПОЛІТИЧНОЇ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ. вип. 12. 2017 р.

має Швейцарія для інших народів. В своїй праці «Чудацькі думки про українську національну справу» вчений вдало показує виграшність становища італійців у Швейцарії у порівнянні з їх співвітчизниками в Італії. Говорячи про італійську спільноту в кантонах Граубюнден та Тічино, М. Драгоманов підкреслював, що «вони в свій час дуже помагали братам своїм в Італії добути волі та єдності, а все-таки ніколи й не думали й не думають прилучатись до них в одну державу. Через що це? А через ті порядки, в яких вони живуть в Швейцарії» [8, с. 467]. Далі вчений наводить різницю між устроєм в Італії та Швейцарії, принагідно показуючи вигоди від перебування у складі альпійської республіки: демократію, виборність органів самоврядування, відсутність постійної армії, неучасть у війнах за межами країни, набагато менші податки та ін. «От через що, – писав М. Драгоманов, – швейцарські італьянці радо братаються з королівськими у спільнім письменстві, всяких умілостях та штуках, а все-таки не думають відділятися від Швейцарії, котру вони порядкують вкупі з людьми чужої мови й інших звичаїв – з німцями та французами» [8, с. 467]. Отже, в своїх працях М. П. Драгоманов, з нашої точки зору, проаналізував державний устрій Швейцарії в якості взірця для майбутньої України, показавши переваги федералізму і місцевого самоврядування, довівши необхідність не тільки декларування, а й реалізації основних прав і свобод людини і громадянина. Бібліографічні посилання

1. Дейч Л. Русская революционная эмиграция 70-х годов / Л. Дейч. – Пг.: Госиздат, 1920. – 88 с. 2. Державний архів Російської Федерації. – Ф. 1768, оп. 4, спр. 167. 3. Драгоманов М. П. Борьба за духовную власть и свободу совести в XVI– XVII столетии / М. П. Драгоманов // М. П. Драгоманов. Вибране. – К.: Либідь, 1991. – С. 84–175. 4. Драгоманов М. П. Переднє слово [до «Громади» 1878 р.] / М. П. Драгоманов // М. П. Драгоманов. Вибране. – К.: Либідь, 1991. – С. 276–326. 5. Драгоманов М. П. Проект оснований устава украинского общества «Вольний союз» – «Вільна спілка» М. П. Драгоманов // Слюсаренко А. Г., Томенко М. В. Історія української конституції. – К.: Т-во «Знання України», 1993. – С. 52–60. 6. Драгоманов М. П. Пропащий час / М. П. Драгоманов // М. П. Драгоманов. Вибране. – К.: Либідь, 1991. – С. 559–574. 7. Драгоманов М. П. Швейцарська спілка / М. П. Драгоманов // Голос України. – 1991. – 14 липня. – № 136.

30


ISSN 2409-3661 ПРОБЛЕМИ ПОЛІТИЧНОЇ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ. вип. 12. 2017 р.

8. Драгоманов М. П. Чудацькі думки про українську національну справу / М. П. Драгоманов // М. П. Драгоманов. Вибране. – К.: Либідь, 1991. – С. 461–558 . 9. Стефанович Я. В. Русская революционная эмиграция. Записки Я. В. Стефановича / Я. В. Стефанович // Былое. – 1921. – № 16. – С.75–85. Надійшла до редкол.: 15.03.2017

УДК 94 (477) «19»

О. В. Дяченко Дніпровський національний університет імені Олеся Гончара

НАЛАГОДЖЕННЯ КУЛЬТУРНИЦЬКИХ ЗВ’ЯЗКІВ ДІЯЧІВ НАДДНІПРЯНЩИНИ ТА СХІДНОЇ ГАЛИЧИНИ У 1860–1870-х рр. Проаналізовано зародження та розвиток громадських зв’язків українських діячів Наддніпрянщини та Галичини, визначено їх характер та особливості. Ключові слова: Наддніпрянщина, Галичина, соборність, народовці, народолюбці, Полтавська громада, Товариство імені Шевченка. Проанализированы зарождение и развитие общественных связей украинских деятелей Приднепровья и Галичины, определены их характер и особенности. Ключевые слова: Приднепровье, Галичина, соборность, народники, народолюбцы, Полтавская громада, Общество имени Шевченко.

У XIX ст. українські землі знаходилися у складі Австро-Угорської та Російської імперій, тому культурні зв’язки між галичанами і наддніпрянцями були важливим засобом зближення і взаємопізнання. У складі обох імперій у відношенні до українців проводи© Дяченко О. В., 2017

31


ISSN 2409-3661 ПРОБЛЕМИ ПОЛІТИЧНОЇ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ. вип. 12. 2017 р.

лась переважно шовіністична, асиміляторська політика, але все ж таки у Галичині, на відміну від підросійської України, не було такої тотальної заборони українського слова і культури. Вивчення культурних та громадських зв’язків між Наддніпрянщиною і Галичиною у другій половині ХIХ cт. є актуальним, оскільки об’єктивне вивчення історії цих взаємин у досліджуваний період сприятиме правильній науковій оцінці їх місця і ролі в процесі національно-культурного відродження, формування української нації. Мета даної статті: визначити форми і характер зв’язків Наддніпрянської України з Галичиною, роль цих зв’язків у національно-культурному відродженні. У сучасній історичній науці відсутня повна та чітка картина взаємин Наддніпрянщини і Галичини в досліджуваний період. Питання контактів двох частин України зазначеного періоду неод­ норазово ставало предметом наукових досліджень, які активізувалися після відновлення незалежності України у 1991 р. Разом з тим окремі розвідки про такі взаємини були предметом досліджень і в попередні періоди. Найбільший внесок у розробку теми в дорадянський період зробили І. Франко [16–18], К. Левицький [9], К. Студинський [14, 19], М. Возняк [3] та ін. У даному дослідженні автор детально опрацювала та використала праці Кирила Студинського, адже зв’язки Галичини з Наддніпрянською Україною були «пожиттєвою темою» вченого [14, 19]. Найбільшою його заслугою є дослідження особистих взаємин між українськими діячами обох розділених частин українських земель у ХІХ ст. Необхідність об’єктивного вивчення ролі і праць К. Студинського у національному житті галицьких українців очевидна, адже він був талановитим вченим, публіцистом, редактором, видавцем і громадсько-політичним діячем. Значна кількість його різножанрових публікацій збереглася на сторінках українських часописів «Руслан», «Діло», «Зоря», «Записки Наукового товариства імені Шевченка», «Хроніка Українсько-руського наукового товариства ім. Шевченка у Львові», «Наша культура» та ін. [5, с. 91]. У радянській історіографії український національний рух висвітлювався однобоко і спотворено, в дусі ідейної спадщини класиків марксизму-ленінізму (за винятком короткочасного періоду «українізації» до початку 30-х рр.). Історія українського руху переважно висвітлювалася під кутом зору українсько-російської єдності. Попри цензурний контроль та ідеологічний догматизм окремі вчені зробили внесок у розробку деяких аспектів теми (Р. Іванова, 32


ISSN 2409-3661 ПРОБЛЕМИ ПОЛІТИЧНОЇ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ. вип. 12. 2017 р.

Р. Кирчів, Ф. Стеблій та ін.). Проте у цей період більш об’єктивно національне відродження досліджувалося в українській діаспорній і зарубіжній науці [13, с. 294]. На сучасному етапі тематика взаємодії двох частин України збагатилася різноманітними сюжетами: контакти українських громадських діячів обох частин України розглянуто в роботах М. Кугутяк, О. Рафальського [7], І. Райківського [10–12], С. Світленка [13]; окремі сюжети про контакти між студентською молоддю Галичини та Наддніпрянщини проаналізовані у праці А. Катренко [6] тощо. Разом з тим, попри наявну історіографію, питання зв’язків Наддніпрянщини з Галичиною у другій половині ХІХ ст. отримало все ще недостатньо широку наукову розробку. Більшість дослідників українського відродження зазначають, що рівень розвитку національного руху Наддніпрянщини був значно вищий порівняно з Галичиною. У Наддніпрянщині у другій половині ХІХ ст. плідно працювала плеяда талановитих діячів. У Галичині, незважаючи на більш сприятливі політичні умови розвитку української культури, національний рух переживав скрутне становище. Письменники, науковці, громадські діячі, після проголошення Валуєвського циркуляра 1863 р., шукали захисту за межами царської влади. Їх побоювання були небезпідставні, бо вже у 1876 р. царський уряд взагалі заборонив українську мову. На нашу думку, тому й виник проект соборності української інтелігенції. Письменники Наддніпрянщини, не маючи україномовного друкованого органу, зверталися зі своїми пропозиціями до галицьких колег. З появою перших українських часописів у Галичині почалися більш тісні контакти між галицькими і наддніпрянськими письменниками й громадськими діячами. Нами встановлено, що одним із перших місію зв’язку з галицькою інтелігенцією взяв на себе П. Куліш. Захопившись українофільською ідеєю, як писалося в одному з Кулішевих листів, «до величайшего энтузиазма», письменник зав’язав тісні стосунки з галичанами [8, арк. 2]. Уперше П. Куліш побував у Львові на початку червня 1858 р., де особисто познайомився з Я. Головацьким, з яким у нього зав’язалися ділові й суто людські контакти: вони листувалися, обмінювалися літературою (до розриву в 1867 р., коли галичанин переїхав до Росії). П. Куліш публікувався у львівській періодиці першої половини 1860-х рр. – русофільській газеті «Слово», народовських журналах «Вечерниці» й «Мета», залучав наддніпрянських авторів до друку 33


ISSN 2409-3661 ПРОБЛЕМИ ПОЛІТИЧНОЇ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ. вип. 12. 2017 р.

в Галичині. Незадоволений цензурними умовами в Російській імперії та редагуванням петербурзької «Основи», він висунув думку про можливість використання галицької періодики як трибуни для українських письменників Наддніпрянщини. Ця ідея вперше знайшла відгук у діячів Полтавської громади, про що, зокрема, відкрито писав місцевий громадівець Андрій Шиманов у листі до харків’янина Олександра Потебні у травні 1862 р. [10, с. 109]. П. Куліш піклувався про постачання українських видань до Львова. Історик Ігор Райківський у своїх працях приходить до висновку, що зусилля П. Куліша практично були спрямовані на перетворення Галичини в плацдарм загальноукраїнського культурного розвитку. 1867–1871 рр. стали періодом зближення та плідної співпраці П. Куліша з галицькими народовцями (О. Партицьким, Н. Вахнянином, братами Барвінськими та ін.). Він допомагав матеріально видавати єдиний на той час загальноукраїнський журнал «Правда», що виходив у Львові з квітня 1867 р., неодноразово організовував збір коштів для цього й серед діячів Полтавської громади, а також друкував тут свої праці [10; 12]. П. Куліш уже тоді зрозумів, що Галичина потенційно здатна відіграти вирішальну роль у розв’язанні українського питання, вбачав у ній плацдарм для розвитку українофільства, нової української літератури і літературної мови, активно сприяв формуванню Шевченкового культу в краї [10, с.111]. П. Куліша більшість дослідників із зазначеної проблематики вважають рушієм українофільського руху в Галичині 1860-х – початку 1870-х рр. Саме П. Куліш, у 1860–1870-х рр., коли вплив Наддніпрянщини на Галичину значно активізувався, сприяв становленню тісних зв’язків з краянами відомих діячів Полтавської громади – Олександром Кониським, Василем Білозерським та ін. Власне тут зародилася думка заснувати у Львові загальноукраїнське літературне товариство. За організацію цієї справи активно взявся О. Кониський. Одним з найдалекоглядніших задумів в його громадській праці була ідея створення Товариства, головним ініціатором та реалізатором якого він і став. Молодий громадський діяч піклувався про здобуття відповідних коштів для заснування літературного товариства, придбання друкарні тощо. Фундаторами товариства, крім самого О. Кониського, який дав від себе тисячу рублів (чималу як на той час суму), стали полтавчанка Є. Милорадович, колишній кирило-мефодієвець Д. Пильчиков, адвокат М. Жученко, а з галичан-відомий український патріот, посол до галицького сейму й віденсько34


ISSN 2409-3661 ПРОБЛЕМИ ПОЛІТИЧНОЇ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ. вип. 12. 2017 р.

го парламенту отець Степан Качала. Значні кошти для Товариства дали заможні люди Галичини [13, с. 144]. Отже, зібрані О. Кониським 6 тис. крб. (усього на створення було зібрано 20 тисяч австрійських крон – авт.) було передано львівським діячам з умовою: «щоб товариство мало переважно науково-літературну мету й передусім направляло свою працю на дослідження народного життя в Україні; щоб доступ до нього був найлегший для кожного русина і щоб адміністрація його була якнайбільш поставлена у зв’язок з загалом членів; щоб спеціально були прибрані способи для того, щоб і поза галицькі і поза австрійські українці могли мати якнайбільше участі у товаристві, аби воно було інституцією всеукраїнською» [14, с. 122]. Таким чином, діяльність Товариства з перших років своєї роботи мала чітко окреслене націотворче спрямування. Місцем осередку Товариства став Львів. Воно згуртувало навколо себе багатьох видатних українців. Саме за пропозицією О. Кониського його було названо «Товариство імені Шевченка», яке мало характер літературно-наукового і діяло як одна із культурно-просвітницьких організацій, що ставило за мету утвердження національної свідомості українського народу. Варто вказати на те, що такі контакти протягом 1860–1870-х рр. не були численними. Проте співпраця українських діячів двох час­ тин України, як наслідок, мала єднання галицького та наддніпрянського українського національного рухів в єдине ціле. Передовсім це стосувалося формування української національної ідентичності загалом та ідеї соборності зокрема. Вже у першій половині 1860-х рр. преса галицьких народовців поширювала ідею національної єдності України, використовувала етнонім «Україна», що вважався синонімом до слів «Русь», «Мала Русь», «русини». На сторінках народовської преси у Львові – у часописах «Вечерниці», «Мета», «Нива», «Русалка» утверджувалася належність місцевого населення до самостійної української нації, відмінної від польської й російської, друкувалися кращі твори нової української літератури, переважно передруком з альманаху М. Максимовича «Киевлянин» видання 1840 й 1841 рр. і журналу «Основа» у Петербурзі (1861–1862 рр.). Однак зв’язки нечисленних українських діячів із Наддніпрянщини з редакціями народовських часописів до виходу журналу «Правда» (з 1867 р.) були спорадичними, непостійними і проявлялися передусім у листуванні. У листуванні наддніпрянців із галицькими народовцями писалося про необхідність консолідації сил, щоб не втратити свою культур35


ISSN 2409-3661 ПРОБЛЕМИ ПОЛІТИЧНОЇ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ. вип. 12. 2017 р.

но-етнічну індивідуальність. Наддніпрянські громадівці пов’язували з Галичиною надії на розвиток національного руху в умовах російських цензурних обмежень, тоді як галичани сподівалися на підтримку в боротьбі проти тотального польського наступу, подолання русофільства на місцевому ґрунті. Особисті контакти та знайомства були вкрай рідкісним явищем. Часто у галицьких виданнях не вистачало матеріалів для публікацій. У цьому зв’язку, К. Студинський писав, що «якби не поміч з України, якби не «Кіевлянинъ» і не «Основа», «Вечерниці» були би упали з браку літературного, критичного і наукового матеріялу» [19, арк. 88]. У 1880-х рр. зв’язки діячів Наддніпрянщини та Галичини стали значно активнішими. Також початок 80-х рр. ХІХ ст. став знаковим і у питанні залучення більш старшим поколінням громадівців до цього процесу молоді. У цей час створювалися загальноукраїнські педагогічні, театральні, художні, музичні та інші товариства. Так, наприклад, українські педагогічні товариства Галичини та Буковини чимало зробили для зміцнення національно-культурних зв’язків між західноукраїнськими землями та Наддніпрянщиною. Цьому сприяло, у великій мірі, спільне святкування важливих подій національного життя. Культурні зв’язки допомагали утвердженню загальноукраїнських ідей, уявлень про Україну як одне ціле. Улітку 1885 р. українська молодь (близько 20-ти студентів) під проводом В. Антоновича організував екскурсію до Галичини, щоб ближче ознайомитися з побутом, національно-культурним розвитком і політичним життям тамтешнього українського населення [6, с. 11]. Чимало для справи розвитку зв’язків між галичанами та наддніпрянцями зробив І. Франко, який неодноразово приїздив до Києва. За повідомленням Миколи Горбатюка «...унаслідок першої поїздки І. Франка до Києва було налагоджено тісні зв’язки між ним та місцевими громадськими і культурними діячами – М. Лисенком, О. Кониським, В. Антоновичем, Єлисеєм і Антоніною Трегубовими, Павлом і Гнатом Житецькими та ін. [15, с. 21]. Стосовно ідеї соборності І. Франко у 1900 р. писав, що ідеал національної самостійності «з нашої теперішньої перспективи поза межами можливого», водночас закликав «вживати всіх сил і засобів, щоб наближуватись до нього…» [16, с. 285]. У другій половині ХІХ ст. українське національне життя набуло нових характеристик. Попри негативні наслідки, що їх спричинили Валуєвський циркуляр та Емський указ, заборони щодо української 36


ISSN 2409-3661 ПРОБЛЕМИ ПОЛІТИЧНОЇ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ. вип. 12. 2017 р.

мови на території Наддніпрянської України мали й інший наслідок – активізацію контактів наддніпрянських українців з Галичиною. Передовсім це стосується видавничої та наукової діяльності української інтеліґенції. За активної підтримки останньої до процесу галицько-наддніпрянських контактів долучилася й молодь. Наддніпрянські громадівці в контексті своєї діяльності звернули увагу на підавстрійську Галичину, що вважалася невід’ємною частиною етнічних українських земель, де необхідно було всіляко сприяти розвитку українофільської орієнтації. Особливу роль в утвердженні української національної самосвідомості галицьких русинів та їх єдності з російськими «малоросами» як частинами «соборної» нації в пореформений період відіграли три видатні громадські діячі – П. Куліш, М. Драгоманов і М. Грушевський [10, с. 110]. І. Франко влучно із цього приводу писав про «представників трьох різних поколінь» у розвитку українофільства в Галичині, вплив яких «поширився здебільшого між інтелігенцією, а частково й між народом: у 60-х роках ХІХ ст. домінував вплив Куліша, у 70-х і 80-х – Драгоманова, а в 90-х – Грушевського». На думку І. Франка, перший напрям був «формально національним, другий – радикально-соціальним і третій – національно-радикальним» [18, с. 189]. Бібліографічні посилання

1. Антонович М. О. О. Кониський і Т. Шевченко / М. О. Антонович // Наукові записки. – Вип. 23. – Мюнхен, 1971–1972. – С. 3–48. 2. Барвінський О. Спомини з мого життя / О. Барвінський. – Львів, 1912. – Ч. 1. – 336 с. 3. Возняк М. Листування Панька Куліша з О. Кониським / Михайло Возняк // Нова Україна. – 1927. – № 11. – С. 261–270. 4. Возняк С. І. Франко про національне питання та шляхи його розв’язання в Галичині / С. Возняк // Іван Франко. Статті і матеріали. Зб. ХІ. – Львів, 1964. – С. 15. 5. Єдлінська У. Суспільно-громадська та наукова діяльність академіка Кирила Студинського / У. Єдлінська // Наукове товариство імені Т. Шевченка і українське національне відродження. Зб. наук. праць і матеріалів першої наукової сесії НТШ. – Львів, 1992. – С. 90–97. 6. Катренко А. Українські молодіжні гуртки і організації 80–90-х років ХІХ століття / А. Катренко // Історія України. – 2000. – № 23–24 (червень). – С. 10–18. 7. Кугутяк М. Основні етапи політичного становлення української нації і проблеми соборності / М. Кугутяк, О. Рафальський // Українська соборність: ідея, досвід, проблеми. – 1999. – С. 61–74.

37


ISSN 2409-3661 ПРОБЛЕМИ ПОЛІТИЧНОЇ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ. вип. 12. 2017 р.

8. Куліш П. Лист до Кониського О. від 12.05.1862 р. – ІЛ НАНУ ВРФТ. – Ф. 77, оп.1, спр. 25, арк. 1–3 зв. 9. Левицький К. Історія політичної думки галицьких українців 1848–1914 / К. Левицький. – Жовква: Друкарня оо. Василіян, 1926. – 737 с. 10. Райківський І. Галичина в ідеології та діяльності наддніпрянських громадівців-українофілів / І. Райківський // Галичина. – С. (110) 108–122 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.nbuv.gov.ua/old_jrn/Soc_Gum/ Nikp/2010_17/10.pdf 11. Райківський І. Сучасні погляди на проблему утвердження ідеї української національної єдності в підавстрійській Галичині: історіографічний аспект / І. Райківський // Україна – Європа – Світ. – С. 293-308 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: file:///D:/Desktop/Ues_2014_14_30.pdf 12. Райківський І. Уявлення про національну єдність України в пресі ранніх народовців (1862–1866 рр.) / І. Райківський // Вісник Прикарпатського університету. Історія. 2013. – Випуск 23–24. – С. 26–39. 13. Світленко С. І. Світ модерної України ХVІІІ – початку ХХ століття : зб. наук. праць / С. І. Світленко. – Д.: Герда, 2007. – 460 с. 14. Студинський К. Галичина й Україна в листуванні: 1862–1884 рр. / К. Студинський. – Т. 1. – Х.; К.: Пролетар, 1931. – 604 с. 15. Тарасов А. До питання про зв’язки української молоді Наддніпрянської України з Галичиною: гурток Київських вищих жіночих курсів (80-ті рр. ХІХ ст.) [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://journal.mandrivets. com/images/file/Tara13_2.pdf 16. Франко І. Поза межами можливого / І. Франко // Зібрання творів: у 50 т. / І. Франко. – К.: Наук. думка, 1986. – Т. 45. – С. 276–285. 17. Франко І. Я. Про життя і діяльність О. Кониського. – Львів: Вид-во тов. «Просвіта», 1901. – 36 с. 18. Франко І. Українці / І. Франко // Зібр. творів : у 50 т. – К.: Наук. думка, 1984. – Т. 41. – С. 189. 19. Центральний державний історичний архів України, м. Львів (ЦДІАЛ України), Ф. 362 (Студинський К. – академік), оп. 1, спр. 74. Праця «До історії взаємин Галичини з Україною в рр. 1860–1873». Рукопис і брошури, 88 арк.

Надійшла до редкол.: 13.02.2017

38


ISSN 2409-3661 ПРОБЛЕМИ ПОЛІТИЧНОЇ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ. вип. 12. 2017 р.

УДК 04(477.63):351.745»18»

Д. В. Коротенко Дніпровський національний університет імені Олеся Гончара

ПРИЧИНИ СТВОРЕННЯ І ОСОБЛИВОСТІ ФУНКЦІОНУВАННЯ ФАБРИЧНО-ЗАВОДСЬКОЇ ПОЛІЦІЇ У ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ ХІХ СТ. (НА ПРИКЛАДІ КАТЕРИНОСЛАВЩИНИ) Проаналізовано процес створення фабрично-заводської поліції як допоміжної ланки у репресивному апараті царизму. Розглянуто основні причини та особливості впровадження і функціонування цієї підсистеми на заводах і фабриках Катеринославщини. Окреслено шляхи фінансування та деякі аспекти діяльності поліції на підприємствах промислових регіонів України. Ключові слова: загальна (виконавча) поліція, фабрично-заводська поліція, Катеринославщина, промисловий регіон, фабричний інспектор. Проанализирован процесс создания фабрично-заводской полиции в качестве вспомогательного звена в репрессивном аппарате царизма. Рассмотрены основные причины и особенности внедрения и функционирования этой подсистемы на заводах и фабриках Екатеринославщины. Очерчены пути финансирования и некоторые аспекты деятельнос­ти полиции на предприятиях промышленных регионов Украины. Ключевые слова: общая (исполнительная) полиция, фабрично-заводская полиция, Екатеринославщина, промышленный регион, фабричный инспектор.

Починаючи з 70-х років ХІХ ст. Катеринославська губернія зай­ няла одне з провідних місць у промисловому розвитку Російської імперії. У цьому зв’язку, поступово з’являється такий різновид поліції, як фабрично-заводська. Цікавим є той факт, що подібна категорія поліцейських чинів виник задовго до його офіційної законодавчої регламентації. Так, у 1899 р. фабрично-заводську поліцію було виокремлено з-поміж загальної поліції МВС, а в наступному році була видана ще особли© Коротенко Д. В., 2017

39


ISSN 2409-3661 ПРОБЛЕМИ ПОЛІТИЧНОЇ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ. вип. 12. 2017 р.

ва «Інструкція чинам поліції з нагляду за благоустроєм і порядком на фабриках і заводах, та на приватних заводах і промислах» [11, арк. 61–61 зв.]. Повертаючись до заснування фабричної поліції, слід згадати реформу 1862 року, внаслідок якої загальна (виконавча) поліція з’явилася у містах і повітах як стаціонарна, повселюдна ланка адміністративного апарату на місцях. Тому, з розвитком промисловості на Катеринославщині, винаймання спеціальних людей, що охороняли спокій на заводах, відбувалося в руслі буржуазних перетворень того часу. Слушним буде виокремити основні причини формування фаб­рично-заводської поліції. Перша причина пов’язана з розвитком підприємницько-промислової галузі на Катеринославщині. Так, наприклад, у 70-х рр. ХІХ ст. Дж. Юз заснував металургійний завод. Згодом навколо нього з’явилися поселення, лікарні та школи. Таким чином, Юзівський комплекс став одним з індустріальних центрів Російської імперії, що привело до заснування в цьому регіоні фабрично-заводської поліції. Важливо звернути увагу на появу фабричної поліції і в іншому промисловому центрі – Луганському Заводі. Він розташувався на шляху між центральними губерніями Росії і портовими містами Ростовом і Таганрогом, а це, в свою чергу, сприяло розвитку торгівлі. Навколо заводу виникали торгово-ремісничі заклади. Відкрився і перший навчальний заклад – професійна гірська школа. Станом на 1867 р. – на 10239 жителів Луганського Заводу було 389 купців і функціонувало 108 магазинів і лавок. З середини 70-х років XIX ст. [3] Луганськ увійшов до сфери транспортного будівництва (було споруджено залізницю Луганськ-Дебальцеве). Великими торговельними та портовими центрами продовжували залишатися Ростов-на-Дону й Таганрог. Слід зазначити, що економічний рівень розвитку Ростова був настільки високий, що сума, яка виділялася з казни на утримання місцевої поліції, приблизно майже дорівнювала сумі, що витрачалася на губернське місто Катеринослав [8, арк. 16]. Отже, активний розвиток підприємств потребував нагляду за робітниками. Другою причиною запровадження фабрично-заводської поліції послугувала велика кількість приїжджого населення, зокрема різнолюду, що шукав роботу, та некваліфікованої робочої сили. Так, наприклад, в Луганську у 1870–1878 рр. біля заводу (який був за 30 верст від жилих будинків) з’явилися поселення та готельні комп40


ISSN 2409-3661 ПРОБЛЕМИ ПОЛІТИЧНОЇ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ. вип. 12. 2017 р.

лекси, і тоді місцевий мешканець – князь Лівен, маєток якого та нерухома власність знаходилися в селі Катеринівка, неподалік від заводу, – за свій рахунок почав утримувати 3-х поліцейських [7, л. 126] для спостереження за робітниками поза межами заводу [7, л. 132]. Вони, в свою чергу, підпорядковувалися не тільки Лівену, але й поліцейському наглядачеві Новоросійського товариства. Третьою і основною причиною формування фабричної поліції були часті виступи робітників. Виділимо дві основні причини страйків: з одного боку – грубе порушення робочого законодавства, з іншого – таємна діяльність революціонерів серед робітничого населення (ця проблема стає актуальнішою в 80-90 рр. ХІХ ст.). Як було зазначено, невелика заробітна плата і погані умови праці робітників погіршували ситуацію й викликали значну соціальну напруженість. Саме тому власники великих підприємств намагалися забезпечити порядок на своїх виробництвах за допомогою найму власним коштом поліцейських чинів. Так, Дж. Юз у 1871 р. подав клопотання про запровадження на заводі у Бахмутському повіті посади поліцейського чиновника заробітна плата якого дорівнювала 500 крб., а також 4 поліцейських служителів із заробітною платою 120 крб. кожному та 100 крб. – на канцелярські витрати. Плата за посади дорівнювала платі за посади поліцейського наглядача та 4 околодочних у місті відповідно. Цікаво, що Дж. Юз спочатку хотів запросити на ці посади людей із Санкт-Петербурга, але згодом вирішив узяти місцевих, оскільки вони підпорядковуватимуться місцевому повітовому справнику і обізнаніші місцевим колоритом. Робітників на заводі в той період налічувалося близько 350 осіб, і вже 2 липня 1872 р. були затверджені нові поліцейські посади. Слід підкреслити, що розширення заводу до 1200 робітників змусило Дж. Юза у серпні 1874 р. збільшити штат поліції до 12 осіб [7, л. 116] з оплатою їм по 16 крб. кожного місяця (разом 1536 крб.) [7, л. 117]. Всього утримання поліції на заводі обходилося Дж. Юзу 2904 крб. [7, л. 113]. На жаль, у квітні 1875 р. на заводі Юза почались заворушення з приводу затримки заробітної плати, і найняті 12 поліцейських навряд чи могли завадити цьому, загальні збитки склали 4824 крб. [7, арк. 113]. Цікавим є той факт, що оскільки затримка виникла через Дж. Юза, то з метою захисту прав підданих Російської імперії було постановлено видавати заробітну плату в присутності повітового справника й станового пристава. Катеринославський губернатор 41


ISSN 2409-3661 ПРОБЛЕМИ ПОЛІТИЧНОЇ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ. вип. 12. 2017 р.

І.М. Дурново час від часу приїжджав з перевірками дотримання Постанови підприємцем Юзом. Задля справедливості необхідно звернути увагу на суперечливі питання робітничого законодавства, які часто породжували виступи робітників, а значить ставали й проблемою для фабрично-заводської поліції. Умови праці на підприємствах часто були такі, що викликали справедливі нарікання робітників. Особливо значною проблемою, згідно зі звітами інспекторів, був, наприклад, 12-годинний робочий день [6, с. 52], оскільки мова йшла про «чистий» робочий час, без перерв на обід та полуденок, на що відводилось як мінімум 1 ½ години [4, с.284–285]. Фабричний інспектор Харківського округу, куди входили Харківська, Полтавська, Сумська, Катеринославська губернії і Область Війська Донського, О. Г. Гнєдич відзначав, що в 1885 р. тривалість робочого дня на підприємствах округу найчастіше становила 11,5–12 годин [10, с. 27]. Але, незважаючи на це, за даними земського обстеження Катеринославської губернії у 1884 р., річний робочий період шахтарів становив 215–240 днів [1], а це відповідає навіть сучасним нормам (249 днів) [5]. Ґрунтуючись на цих відомостях, можна сказати, що наприкінці XIX ст. на шахтах Донбасу, «внаслідок великої кількості свят число робочих днів у році не перевищує 240», а через неявки на роботу число таких днів скорочується і «залишається не більше 200» [1], тим не менш це все одно викликало невдоволення робітників. Разом із зростанням революційних настроїв у робітничому середовищі на території імперії, царський уряд продовжував реформування поліції та вдосконалення її розшукового апарату. Основними функціями фабрично-заводської поліції стали нагляд за робітниками на фабриках, заводах та інших майстернях Брянського заводу, Юзівських шахтах тощо. Стосовно розвитку революційного руху на Катеринославщині, треба зазначити, що це корелюється з посиленням контролю за робітниками на фабриках і заводах. Так, з 1882 р. з’явилася посада фабричного інспектора. Це був чиновник Міністерства Фінансів, який спостерігав на визначеній території (фабричному окрузі) за виконанням підприємцями фабричного законодавства і проводив статистичні обстеження підприємств округу. Фабричні інспектори доповідали поліцейським про всі проблеми на підприємстві й були їхніми найкращими інформаторами. Пізніше у брошурі «Новий фабричний закон» (1897 р.) головний тогочасний революціонер В.І. Ленін писав, що «фабричні інспек42


ISSN 2409-3661 ПРОБЛЕМИ ПОЛІТИЧНОЇ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ. вип. 12. 2017 р.

тори цілком підпорядковані Міністерству Фінансів, яке перетворює їх на прислужників фабрикантів, змушує їх доносити поліції про страйки, про хвилювання...одним словом, перетворює фабричних інспекторів в якихось поліцейських служителів, в якихось фабричних урядників» [2, с. 294]. Вже у 1884 р. було впроваджено інститут фабричної інспекції, куди входили і фабричні поліцейські в якості органу нагляду за виконанням закону від 1 травня 1884 р. «Про працю малолітніх». Циркулярами від 2 травня 1896 р. та 6 березня 1900 р. в обов’язки фабричної інспекції офіційно почало входити слідкуванням та донесення поліції про революційну пропаганду. Таким чином, реальна заводська поліція існувала ще з 70-х р. ХІХ ст., але у зв’язку із збільшенням чисельності пролетаріату та поширенням робітничого руху відбулося законодавче оформлення фабрично-заводської поліції. Вкрай важливим заходом царського уряду став закон 1 лютого 1899 р., згідно з яким, для посилення поліцейського нагляду за населенням фабрик, заводів і промислів в Європейській Росії і на Кавказі, було офіційно запроваджено фабрично-заводську поліцію, що складалася з поліцейських наглядачів, урядників та городових. Вона була створена у 43 губерніях, 3 градоначальствах і містах – Москві й Варшаві. Було засновано 160 посад поліцейських наглядачів, з яких 40 – першого розряду та 120 – другого, з присвоєнням цим посадам окладів утримання та інших службових переваг, наданих подібним посадам за штатами 25 грудня 1862 р. Витрати, викликані даним заходом у розмірі 82 тис. крб. щорічно, з 1 січня 1899 р. були взяті на рахунок державного казначейства. З цього часу уряд постійно відпускав додаткові асигнування на зміцнення штатів і збільшення утримання чинам фабрично-заводської поліції. Так, у 1899 р. надавалося в розпорядження міністра МВС на перелічені потреби 418 тис. крб. [9, арк. 33]. Слід зазначити, що уряд не пожалів коштів на нову ланку поліції. Так, наприклад, залишок від грошей, що виділявся урядом на ремонт і озброєння поліцейських урядників та городових, витрачався на посилення фабрично-заводської поліції та «залишки від суми, визначеної на жалування нижчих чинів, були видані в нагороду і допомогу виключно цим останнім» [9, арк. 33]. Крім того, законом було передбачено, що «відведення або оренда квартир з опаленням і освітленням для чинів фабрично-заводської поліції покладалися на власників фабрик, заводів і гірничих промислів, за нормами, встановленими Міністерством Фінансів та за погоджен43


ISSN 2409-3661 ПРОБЛЕМИ ПОЛІТИЧНОЇ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ. вип. 12. 2017 р.

ням з міністром МВС і Міністерством Землеробства і Державного майна, за належністю» [9, арк. 33]. У липні 1900 р. була видана «Інструкція чинам поліції з нагляду за благоустроєм і порядком на фабриках і заводах, та на приватних заводах і промислах». За інструкцією загальний нагляд здійснювало губернське керівництво за підтримки чинів фабричної поліції та інспекції, а спостереження за зовнішнім порядком на фабриках і заводах покладалося саме на фабричних поліцейських [11, арк. 61–61 зв.]. Саму «Інструкцію» неодноразово змінювали, відбувались уточнення формулювань деяких термінів, разом з тим йшло роз’яснення та доповнення різноманітних функцій фабричної поліції [12, арк. 4]. Пізніше у 1900 р., Міністерством Фінансів була також додатково розроблена форма «відомості для доносів». У ній повинні були зазначатися події й безлади, а також дані, що стосувалися опису закладу й виробництва, його власника, потужності виробництва, кількість чоловіків, жінок, підлітків і малолітніх працівників по спеціальностях. Обов’язково потрібно було вказати час початку і закінчення безладів, докладні причини страйку. Наприклад, 2 квітня 1900 р. в Катеринославській губернії був випадок страйку на одному із заводів. Директор заводу і його помічники були іноземці, які принижували гідність місцевих робітників. Скарга надійшла і на майстра цього заводу, який бив робітників [11, арк. 19–20]. У випадку, якщо страйк був дуже великим і переростав у безлад, фабрична поліція не справлялася – викликали війська. Так, коли в 1896/1897 р. на Олександрівському заводі Брянського Акціонерного товариства в Катеринославі застрайкували 4325 робітників, на допомогу поліції викликали військові частини. У 1897 р. у Бахмутському повіті, сел. Рутченкове, копальня «Рутченківська» Гірничого та промислового товариства 6 поліцейських намагалися вгамувати натовп у 2587 страйкуючих робітників [9, арк. 6 зв.]. Виходячи з вищеозначених причин створення фабрично-заводської поліції, можна виокремити наступні особливості функціонування нової поліцейської ланки: по-перше, фабрична поліція утримувалася за рахунок підприємця-власника; по-друге, незважаючи на юридичне джерело фінансування, фабрична поліція підпорядковувалася також місцевій державній поліції; по-третє, фабрична поліція діяла і за межами підприємства, охороняючи місцеве населення від несанкціонованих дій робітників. Також у разі заворушень викликали підмогу у вигляді місцевої поліції та військових. Якщо 44


ISSN 2409-3661 ПРОБЛЕМИ ПОЛІТИЧНОЇ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ. вип. 12. 2017 р.

страйки та буйства мали політичне забарвлення, то підключалась жандармерія. було ожна сказати, що представник фабричної поліції був зв’язковою ланкою між підприємством і місцевою адміністрацією. Слід зазначити, що уряд постійно приділяв увагу зміцненню фабричної поліції в імперії. Регулярно відпускали додаткові асигнування в промислові райони на посилення штатів і збільшення утримання чинам фабрично-заводської поліції. Адже фабрична поліція була постійною учасницею придушення будь-яких виступів робітничого класу, особливо тих, що мали виключно економічний характер. Але такі дії спричиняли лише тимчасовий ефект, і соціальна напруженість зростала, що згодом привело до масового вибуху 1905 року. Бібліографічні посилання

1. Кирьянов Ю. И. Жизненный уровень рабочих России (конец XIX – начало XX в.) / Ю. И. Кирьянов [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http:// www.mysteriouscountry.ru/wiki/index.php/Кирьянов_Юрий_Ильич/Жизненный_уровень_рабочих_России_(конец_XIX_–_начало_XX_в.)/Глава_I#cite_ note-101 2. Ленин В. И. Новый фабричный закон / В. И. Ленин // Полное собрание сочинений (изд. 5). – М.: Политиздат, 1967. – Т. 2. (1895–1897). – С. 263–314. 3. Луганск [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http : //donbass.name/ 208-iz-istorii-luganska..html 4. Михайловский Я. Т. Заработная плата и продолжительность рабочего времени на фабриках и заводах / Я. Т. Михайловский // Фабрично-заводская промышленность и торговля России. – СПб., 1893. – С. 284–285. 5. Норма робочого часу на 2017 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.zarplata.co.ua/?p=5686 6. О деятельности фабричной инспекции. Отчет за 1885 г. главного фабричного инспектора Я. Т. Михайловского. – СПб.: б. и., 1886. – [98 с.]. 7. Российский государственный исторический архив (далі – РГИА) в С-Петербурге. – Ф.1286, оп. 30, д. 52, 152 л. 8. РГИА. – Ф. 1286, оп. 53, д. 97, 64 л. 9. РГИА. – Ф. 565, оп. 15, д. 1241, 57 л. 10. Святловский В. В. Харьковский фабричный округ. Отчет за 1885 г. фаб­ ричного инспектора Харьковского округа д-ра В. В. Святловского / В. В. Святловский. – СПб.: б.и., 1886. – 127 с. 11. Центральний державний історичний архів (далі – ЦДІА) України у Києві. – Ф. 2090, оп. 1, спр. 7, 96 арк. 12. ЦДІА України. – Ф. 575, оп. 1, спр. 138, 5 арк.

Надійшла до редкол.: 16.03.2017

45


ISSN 2409-3661 ПРОБЛЕМИ ПОЛІТИЧНОЇ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ. вип. 12. 2017 р.

УДК 94 (477.63) «18»

О. Б. Шляхов Дніпровський національний університет імені Олеся Гончара

МАРГІНАЛІЗАЦІЯ УКРАЇНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА В КІНЦІ ХІХ – НА ПОЧАТКУ ХХ СТ. ТА ЇЇ ПРОЯВИ (НА МАТЕРІАЛАХ КАТЕРИНОСЛАВЩИНИ) Розглянуто причини та прояви маргіналізації суспільства, які спостерігалися в містах Катеринославщини в модерний період; пропонується висновок, що численні декласовані та люмпен-пролетарські елементи у той час становили суттєву загрозу урбанізованій культурі, фактично ставали вибухівкою уповільненої дії. Ключові слова: маргіналізація, суспільство, міста, декласовані елементи, Катеринославська губернія. Рассмотрены причины и проявления маргинализации общества, которые наблюдались в городах Екатеринославщины в период модернизации; предлагается вывод, что многочисленные деклассированные и люмпен-пролетарские элементы в то время составляли существенную угрозу урбанизированной культуре, фактически становились взрывчаткой замедленного действия. Ключевые слова: маргинализация, общество, города, деклассированные элементы, Екатеринославская губерния.

Одним із проявів складного та суперечливого процесу переходу Російської імперії до індустріального суспільства наприкінці ХІХ – початку ХХ ст. були процеси так званої маргіналізації, зокрема поява в складі населення українських земель численних маргінальних груп. Зазначеної проблематики в своїх студіях торкалися як вітчизняні, так і закордонні історики – Я. В. Верменич, О. Ю. Кирієнко, Т. Портнова, Б. М. Міронов, Г. Куромія та інші [2; 3; 6; 8; 11]. Зокрема, як відзначала у своїй розвідці Я. Верменич, в Україні тоді мало місце «складне переплетення процесів прискореної урбанізації та… культурної маргіналізації – явище, яке, по суті, не має аналогів у світовій історії», коли «новітня техніка поєднувалася з архаїчними суспільними відносинами» [3, с. 119]. Утім деякі аспекти цього питання, в тому числі причини та наслідки тогочасної © Шляхов О. Б., 2017

46


ISSN 2409-3661 ПРОБЛЕМИ ПОЛІТИЧНОЇ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ. вип. 12. 2017 р.

маргіналізації суспільства на Катеринославщині, в регіоні, який найбільш яскраво віддзеркалював усі плюси та мінуси перетворень пореформеної доби, потребують дальшого поглибленого вивчення. Відтак це і є метою запропонованої розвідки. Як відомо, маргіналізація – це одна з характеристик суспільства, що змінюється, трансформується. Маргіналізація має місце, коли розпадаються стабільні в минулому громадські структури та зв’язки. Необхідно також зазначити, що це явище з одного боку можна розглядати як стан соціальних груп та індивідів у процесі структурних перетворень у суспільстві, коли відбувається зміна соціальних статусів, коли група або індивід опиняються на порубіжжі двох структур і відповідно має місце криза соціальної ідентифікації особи. Або ж коли людина взагалі не може адаптуватися до нових реалій, пристосуватися до нового середовища. З іншого боку, маргіналізація, це характеристика соціальних груп, які опиняються на периферії суспільства. Тож в якості маргінала в цьому випадку виступає аутсайдер соціуму, особа, яка знаходиться на «дні» життя: люмпени, злочинні елементи, безробітні, безхатченки тощо. Якщо ж екстраполювати зазначене на розвиток українського суспільства наприкінці ХІХ – початку ХХ ст., то в цьому випадку отримуємо таку картину. Модернізація в українських губерніях Російської імперії пореформеної доби призвела до втрати значною частиною населення свого соціального статусу. До того ж багато хто не зміг прилаштовуватися до становища, яке було викликано технічним переворотом та урбанізаційними процесами. Ментальні структури, які створювали глибинний пласт уявлень та моделей поведінки, вперто чинили опір змінам. А отже, масова свідомість ще не була готова прийняти буржуазні цінності, багато в чому залишилася патріархальною. Відповідно чимало представників нижчих верств населення не хотіло грати за правилами капіталістичного ринку, відстоювало традиційний для себе уклад життя. З іншого боку, зазначене парадоксальним чином поєднувалося із прагненням чималої частини селян та міщан мати фактично буржуазні порядки і, відповідно, належний рівень комфорту. І це за умови неграмотності та відсутності раціональної свідомості у більшості населення. Наслідки такого становища у своїх спостереженнях із занепокоєнням фіксували представники катеринославського земства, які на початку ХХ ст. зазначали, що зараз «розпочався розпад села: моральні засади – релігія, родина, повага до старших, любов до землі – поступово занепадали і розвивалося прагнення… до 47


ISSN 2409-3661 ПРОБЛЕМИ ПОЛІТИЧНОЇ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ. вип. 12. 2017 р.

дармоїдства, легкої наживи і… до вина, споживання якого з кожним роком збільшувалося і зараз часто можна побачити не лише одних чоловіків, що розпивають вино, але й навіть жінок та дітей» [13, с. 1569]. Результатом прискореної модернізації в імперії Романових стало також, за словами російського дослідника В. Красильщикова, «силове виштовхування величезних мас людей із звичних для них соціально-економічних та культурних ніш» [5, с. 70]. Так, значна частина селянства українських губерній не могла з прибутком вести своє господарство і швидко розорялася. З цього приводу «Вестник Екатеринославского земства» наголошував на своїх сторінках: «Спостерігається пролетаризація місцевого селянського населення. Двадцятирічний період опісля реформи цілком достатній для дроб­ лення початкових наділів навпіл і створення слабких господарств» [1, № 45, c. 1331]. Крім того, в пореформений період лави декласованих елементів активно поповнювали збіднілі торгівці та дрібні товаровиробники – кустарі, ремісники, міщани, які, не витримуючи конкуренції з боку великих промислових підприємств, швидко розорялися. Однак, справа не обмежувалася лише селянами чи ремісниками, позаяк процеси маргіналізації захопили і представників вищих верств тогочасного суспільства. Звернемо увагу на той факт, що приблизно 5 % дворян Катеринославської губернії у віці від 10 до 50 років, за даними перепису 1897 р., були неписьменними. Власне, в губернському центрі серед підлітків та дорослих дворян неграмотними були 153 особи [10, с. 46]. А це означає, що 2,2 % представників «шляхетного стану», які мешкали в Катеринославі, фактично втратили свій статус, перетворившись багато в чому на маргінальні, декласовані елементи. Водночас слід підкреслити, що в умовах завершення промислового перевороту та початку індустріалізації в містах України постійно зростала кількість вихідців з села. Лише за приблизними підрахунками в Донецький басейн щорічно вливалося близько ½ млн. осіб. Останнє, зокрема, дало підстави представнику американської історіографії Деніелу Броверу досить влучно охарактеризувати українські міста тієї доби як «міста переселенців» [16, р. 77]. Однак, в умовах, коли тогочасні урбанізаційні процеси суттєво відставали від індустріального розвитку, міста не могли «перетравити» величезну кількість мігрантів. А в результаті виникали численні проблеми. Адже величезна маса сезонних робітників із різних регіонів царської Росії, в тому числі з великоросійських земель, які 48


ISSN 2409-3661 ПРОБЛЕМИ ПОЛІТИЧНОЇ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ. вип. 12. 2017 р.

влітку не змогли заробити грошей, згодом наповнювали урбанізовані центри (за даними того ж Д. Бровера лише 15 % заробітчан тоді могли влаштуватися на заводах Катеринослава) і, як зазначали сучасники, «надмірним попитом своєї праці не тільки зменшували заробітну плату, а й створювали безробіття» [1, № 46, с. 1384]. Тож не знаходячи в місті роботу, а відповідно й очікуваного заробітку та постійного житла, відхідники з села часто перетворювалися на декласовані, люмпенські елементи – волоцюг, жебраків, повій та ін. І таких осіб були десятки тисяч. Наприклад, за повідомленням кореспондента газети «Заря», у 1885 р. в Києві «у перший день нового року маса обірваного люду вешталася по будинках, зупиняла перехожих на дорозі, випрошуючи милостиню» [14, с. 23]. До того ж все це був «переважно народ здоровий, молодий здатний до праці», – підкреслювало видання. У 1891 р. одеський градоначальник звертав увагу міського голови Г. Г. Маразлі на те, що «усі приюти, богадільні та інші благодійні заклади переповнені, в місті розвивається жебрацтво…» [14, с. 245]. При цьому слід враховувати, що більше двох третин жебраків наприкінці ХІХ ст. були своєрідними професіоналами, для яких цей «фах» ставав найлегшим шляхом заробити собі на життя. Адже прибуток «досвідченого» сіромахи тогочасна преса визначала у 70 коп. на день. Своєю чергою розмивання елементів традиційного суспільства та формування груп маргіналів руйнувало громадську стабільність. Оскільки серед тих, кому так і не дісталося місця під сонцем, зростало відчуття невдоволення, прагнення помститися пануючим класам, всім тим, хто репрезентував чужий для них світ. Як наслідок – збільшувалася кількість людей девіантної поведінки. Зростало число кримінальних злочинів, порушень громадського порядку, хуліганства. У 1892 р. катеринославський губернатор В. К. Шліппе підкреслював у своєму звіті імператору: «З кожним роком збільшується натовп бездомного, бродячого елемента, що тече тисячами з різних кутків Росії в гірничозаводський округ, та схильного завжди виявити злу волю безвідповідально та огульно» [15]. Зрештою саме подібні явища час від часу і спостерігалися в містах Донецького басейну та Придніпров’я. Приміром у квітні 1894 р. у Катеринославі відбулися масові заворушення за участю 2 тис. осіб, переважно люмпен-пролетарських та маргінальних елементів. За повідомленням правоохоронних структур, в цей день на майдані для народних гулянь губернського центру натовп «кинувся на дрібних торговців…, а потім, розділившись на окремі значні 49


ISSN 2409-3661 ПРОБЛЕМИ ПОЛІТИЧНОЇ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ. вип. 12. 2017 р.

партії, рушив… різними вулицями, розбиваючи на своєму шляху камінням шибки в будинках та руйнуючи трактири і лавки» [14, с. 350]. І лише втручання військових команд, викликаних начальником гарнізону на допомогу поліції, не дозволило цим безладам набрати загрозливих масштабів. Не покращилася в цьому плані ситуація і на початку ХХ ст., коли кількість хуліганських проявів та насилля в українських містах і селищах лише збільшувалася. Особливо зазначене стосувалося молодих людей у віці від 15 до 25 років, які часто увечері та на свята об’єднувалися у великі групи і вчиняли справжні «буйства». До того ж, як наголошували сучасники, у селищах розташованих поблизу шахт, рудників і заводів Катеринославщини, хуліганство виявлялося у більш різких та загрожуючих формах. Зокрема, йдеться про розповсюдження випадків пограбувань, підпалів, невмотивованої агресії щодо перехожих, побиття вуличних ліхтарів та вікон у будинках і крамницях, скривдженні жінок та дівчат, влаштування бійок на вулицях, вимагання грошей та речей тощо. Все це викликало справедливе невдоволення городян. Тим паче, що суспільна думка ставала все більш чутливою до соціальних негараздів. Так, представники земських органів Катеринославської губернії на початку ХХ ст. наголошували, що хуліганство «можна було спостерігати і раніше…, але ми стали вразливіші наших батьків, і те, що раніше не привертало нічиєї уваги, б’є нас, як по оголених нервах» [12, с. 166]. Кінець кінцем поширення хуліганства примусило царизм звернути особливу увагу на це явище. Тож на початку 1912 р. при Міністерстві внутрішніх справ з цього приводу була проведена спеціальна нарада губернаторів. Не залишилися осторонь такої болючої проблеми й органи місцевого самоврядування Катеринославщини. У грудні 1912 р. зазначене питання розглядалося на засіданні губернських земських зборів. При цьому в доповіді їх голови, князя М. П. Урусова відзначалося, що поширення хуліганства перетворилося на вкрай гостру проблему, що «це зло, яке останнім часом розвинулося» [12, с. 163]. «Народився особливий величезний клас хуліганів, – підкреслював у своєму виступі маршалок Катерино­ славського дворянства. – Молодь відкрито хизується своїм розбоєм, вихваляється розбещеністю та розпустою, демонструє свою повну безкарність... Зростає страшенна жорстокість та безглуздість злочинів. Вдираються до чужих будинків, крадіжки та грабунки стали майже неприхованими; бешкетуванню не має меж, грабунки, 50


ISSN 2409-3661 ПРОБЛЕМИ ПОЛІТИЧНОЇ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ. вип. 12. 2017 р.

насилля, святотатство та вбивства; пияцтво та паління тютюну підлітками, огидна їх лайка і т. ін.» [13, с. 1572]. В свою чергу земські гласні регіону, наголошуючи, що «зараз утворився якийсь дивний та дикий рух», пропонували шукати коріння хуліганства у відсутності культурних розваг для робітників і селян. Приміром гласний Катеринославського губернського земства від Слов’яносербського повіту Г. В. де Сен-Лоран зазначав: «Коли праця закінчена. Які розваги може знайти молодий чоловік, який піддається своїм пристрастям? Лише три: пияцтво, розпуста та карти... Інших шляхів для нього не має… Тож злочинність швидко зростає» [12, с. 166]. Зрештою в пошуках ефективних засобів боротьби з проявами хуліганства, органи самоврядування українських губерній пропонували, щоб справи про відповідні вчинки розглядалися поза чергою спрощеним судово-адміністративним порядком, наголошували на необхідності залучати винних до примусових громадських робіт (будівництво доріг), збільшити покарання за нелегальний продаж горілчаних напоїв тощо. У 1913 р. спеціальну постанову щодо посилення боротьби з хуліганством в губернському місті та у повітах краю вимушений був видати начальник Катеринославської губернії В. Якунін. Однак, суттєвого результату це так і не дало. Адже, як зазначали сучасники, приміром «поліція висилає з Юзівки босяків та безробітних, але вони незабаром повертаються і спокійно живуть до нової висилки, до наступної облави» [4, с.246]. І таке становище, яке характеризувалося поширенням хуліганських проявів, на початку ХХ ст. було притаманне й іншим індустріальним центрам українських земель. Намагаючись знайти пояснення цього феномена, японський дослідник Г. Куромія вважав, що розповсюджене тоді «спонтанне хуліганство» було своєрідним виявом «неприйняття влади» [6, с. 105], а російський історик В. Булдаков взагалі вбачав у ньому «психооснову російської революційності». З іншого боку Б. М. Міронов у своїй праці «Соціальна історія Росії періоду імперії (ХVІІІ – початок ХХ ст.)» розглядав факти поширення хуліганських дій у містах Російської імперії безпосередньо в річищі тогочасного процесу «індивідуалізації» особи [8, с. 288]. Так або інакше можна стверджувати, що українське місто модерної доби починала захльостувати люмпенська психологія, що становило суттєву загрозу урбанізованій культурі, фактично вело до деградації міст як цивілізаційних центрів. А відповідно виникала реальна небезпека ліквідації межі між маргінальним та немаргінальним. 51


ISSN 2409-3661 ПРОБЛЕМИ ПОЛІТИЧНОЇ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ. вип. 12. 2017 р.

У свою чергу, невизначений соціальний статус робив маргіналів таким соціальним елементом, який дуже легко піддавався керуванню ззовні, використовувався як лівими, так і праворадикальними угрупованнями імперії для досягнення своїх цілей. Адже саме декласовані елементи в першу чергу долучалися до деструктивних дій, терору та погромів, які набули особливого поширення в Російській імперії наприкінці ХІХ – початку ХХ ст. Так, у Києві під час жовтневого погрому 1905 р. склад натовпу, за даними газети «Киевлянин», переважно складали саме «різні безробітні та босячня». Подібна картина спостерігалася і на Катеринославщині, оскільки чималу частку серед тих, хто брав участь у тогочасних заворушеннях – страйках та погромах (приміром у Юзівці в 1892 р.), становили бездомні та безпаспортні особи. Не випадково Деніел Бровер підкреслював у своїй праці, що «різниця між антисеміт­ським погромом та антикапіталістичним бунтом» у той час в царській Росії взагалі часто була розмитою [16, р. 208]. У свою чергу, серед бойовиків, анархістів та есерів, які вчиняли масові теракти та експропріації (так звані «екси») під час революції 1905–1907 рр., теж переважали маргінальні елементи. Зокрема, лідер більшовиків В. Ленін у своїй праці «Партизанська війна», написаній у 1906 р., відверто визнавав: «Якщо старий російський тероризм був справою інтелігента-змовника; тепер партизанську боротьбу веде, за загальним правилом, робочий бойовик або просто безробітний робітник». І сам же при цьому наголошував, що, так звана, партизанська війна «наближає свідомий пролетаріат до занепалих пропияк, босяків» [7, с. 6]. Тож багато хто з мешканців модерного українського міста тоді перетворювався на люмпенів залежних від радикальних закликів різного роду демагогів і відчайдух. Зрештою маргінальні елементи країни ставали тоді своєрідним детонатором, вибухівкою уповільненої дії, яка неминуче повинна була спрацювати. Останній факт добре усвідомлювали найбільш далекоглядні політичні дії українського суспільства. Приміром той же князь М. Урусов в грудні 1912 р. у своєму виступі на засіданні губернських земських зборів Катеринославщини зробив припущення, що розвиток хуліганства в імперії, поширення кількості маргінальних елементів неминуче призведе в майбутньому до анархії [13, c. 1570]. Що власне і сталося в Україні в 1917–1920 рр. Підводячи підсумок варто зазначити, що процеси маргіналізації соціуму в українських землях початку ХХ ст. головним чином 52


ISSN 2409-3661 ПРОБЛЕМИ ПОЛІТИЧНОЇ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ. вип. 12. 2017 р.

були об’єктивним наслідком тих суспільних явищ, які спостерігалися в Російській імперії на етапі переходу від традиційного до індустріального суспільства, а водночас – загрозливою ознакою неспроможності влади розв’язати проблеми, які немов сніговий ком наростали у той час в країні. Не випадково, що тоді, за слушним висловлюванням відомого американського вченого Річарда Пайпса, в суспільстві панувала «атмосфера загальної і глибокої ненависті» [9, с. 219]. Бібліографічні посилання

1. Аракчеева Н. Земские врачебно-продовольственные пункты для пришлых сельскохозяйственных рабочих в Екатеринославской губернии (1899–1903 г.г.) / Н. Аракчеева // Вестник Екатеринославского земства. – 1904. 2. Велика війна 1914–1918 рр. і Україна: у 2 кн. Кн. 1. Історичні нариси. – К.: Видавництво «КЛІО», 2014. – С. 467–481. 3. Верменич Я. В. Донбас у контексті теорій порубіжжя: соціогуманітарний аналіз / Я. В. Верменич // Укр. іст. журн. – 2015. – № 1. – С. 108–134. 4. Врачебно-санитарная хроника Екатеринославской губернии. – Екатеринослав: Тип. Губ. Земства, 1910. – № 3–4. 5. Красильщиков В. А. Вдогонку за прошедшим веком: Развитие России в ХХ веке с точки зрения мировых модернизаций / В.А. Красильщиков. – М.: РОССПЭН, 1998. – 264 с. 6. Куромія Г. Свобода і терор у Донбасі: українсько-російське прикордоння, 1870–1990-і роки / Г. Куромія; пер. з англ. Г. Кьорян, В. Агеєв. – К. : Основи, 2002. – 510 с. 7. Ленін В. І. Партизанська війна / В. І. Ленін // Повн. зібр. твор. – К. : Політвидав, 1971. – Т. 14. – С. 1–11. 8. Миронов Б. Н. Социальная история России периода империи (ХVІІІ – начало ХХ вв.) : у 2 т. / Б. Н. Миронов. – СПб. : «Дмитрий Буланин», 1999. – Т. 2. – 566 с. 9. Пайпс Р. Русская революция / Р. Пайпс; пер. с англ. – М. : РОССПЄН, 1994. – Ч. 1. – 398 с. 10. Первая Всеобщая перепись населения Российской империи, 1897 г. Екатеринославская губерния. – СПб.: Изд. Центр. статист. комитета МВД, 1904. – Т. ХІІІ. 11. Портнова Т. Вихідці з села у великому промисловому місті : на матеріалах Катеринослава кінця ХІХ – початку ХХ ст. Eсе-urban / Т. Портнова // Серія он-лайн публікацій Центру міської історії Центрально-Східної Європи. Серія номер: 8. – Л., 2010. – С. 1–19. 12. Постановление Екатеринославского губернского земского собрания. 47-й очередной 1912 года сессии. – Екатеринослав : Тип. Губ. Земства, 1913.

53


ISSN 2409-3661 ПРОБЛЕМИ ПОЛІТИЧНОЇ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ. вип. 12. 2017 р.

13. Приложения к постановлениям Екатеринославского губернского земского собрания 47-й очередной 1912 года сессии. – Екатеринослав : Тип. Губ. Земства, 1913. 14. Робітничий рух на Україні. 1885–1894 рр. : зб. док. і матеріалів / упоряд.: В. С. Шандра та ін. – К. : Наук. думка, 1990. – 440 с. 15. Российский государственный исторический архив (Санкт-Петербург). – Всеподданнейший отчет Екатеринославского губернатора за 1891 год. – Екатеринослав, 1892. 16. Brover R. Daniel. The Russian City between Tradition and Modernity. 1850–1900 / Daniel R. Brover. – Berkeley : University of California Press, 1990. – 254 р. Надійшла до редкол.: 27.12.2016

УДК 94 (477.63) «18»

О. П. Сарнацький Запорізький національний технічний університет

ДІЯЛЬНІСТЬ ПОЛІТИЧНОЇ ПОЛІЦІЇ ЦАРИЗМУ СТОСОВНО ЧЛЕНІВ УКРАЇНСЬКИХ ПОЛІТИЧНИХ ПАРТІЙ НАПЕРЕДОДНІ ТА ПІД ЧАС СВЯТКУВАННЯ 200-РІЧЧЯ ПОЛТАВСЬКОЇ БИТВИ У статті на основі публікацій вітчизняних дослідників, праці яких продовжують залишатися головними складовими тематики, що розглядається, а також дореволюційних архівних джерел, автор висвітлює дії політичної поліції царизму щодо членів українських політичних партій напередодні та під час святкування 200-річчя Полтавської битви. Ключові слова: жандарми, українські політичні партії, революційний напрям, ліберально-демократичний напрям, святкування 200-річчя Полтавської битви, цир‌ку‌ляр, листування, агентура, зовнішній нагляд, перлюстрація, обшуки, затримання, висилка.

© Сарнацький О. П., 2017

54


ISSN 2409-3661 ПРОБЛЕМИ ПОЛІТИЧНОЇ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ. вип. 12. 2017 р.

В данной статье на основе публикаций отечественных исследователей, труды которых продолжают оставаться главными составляющими рассматриваемой тематики, а также дореволюционных архивных источников, автор освещает действия политической полиции царизма по отношению к членам украинских политических партий накануне и во время празднования 200-летия Полтавской битвы. Ключевые слова: жандармы, украинские политические партии, революционное направление, либерально-демократическое направление, празднование 200-летия Полтавской битвы, цир‌ку‌ляр, переписка, агентура, внешнее наблюдение, перлюстрация, обыски, задержания, высылка. Останнім часом відбувається істотне накопичення значного масиву історичних знань про розвиток українського національно-визвольного руху на Наддніпрянщині на початку ХХ ст. Це дає можливість здійснити комплексні наукові дослідження з даної проблематики. Але здійснення подібних досліджень можливе лише при всебічному висвітленні й аналізі діяльності тих сил, що покликані були захищати самодержавний лад та всіляко боротися проти будь-яких посягань на нього, в тому числі й національно-визвольного характеру. Серед питань, пов’язаних з національно-визвольним рухом у Наддніпрянській Україні наприкінці ХІХ – початку ХХ ст., активно, зокрема, досліджуються поява, розвиток та діяльність українських політичних партій, які виникли в Україні саме в цей період. До сучасних розвідок з цього питання можна віднести публікації в наукових збірниках і журналах, окремі праці таких авторів, як П. Шморгун [27], І. Курас, [11; 12], В. Сарбей [18], Ю. Лавров [13], В. Солдатенко [20], В. Борисенко [2], М. Козицький, О. Поліщук [9], О. Голобуцький, В. Кулик [5], В. Колесник, О. Рафальський, О. Тимошенко [10], В. Головченко [7], Ф. Турченко [23], І. Калмакан, О. Бриндак [8], С. Наумов [14], Т. Бевз [1], А. Павко [17], В. Стрілець [21], А. Голуб [6], Р. Вєтров, С. Донченко [3], С. Світленко [19], О. Висоцький [4], С. Донченко [7], якими висвітлено різноманітні аспекти діяльності українських партій Наддніпрянщини, що на той час очолювали національно-визвольний рух в Україні, починаючи від революційного напряму і закінчуючи ліберально-демократичним. Разом з тим, майже в усіх наукових розвідках та публікаціях з цієї проблематики, хоч і різною мірою, але показано утиски, які відчували на собі діячі та прихильники вказаних партій з боку царської влади. Тому її об’єктивне висвітлення саме і вимагає показу дій протилежної сторони. Одним з таких питань, яке вимагає всебічного і досконалого розгляду, є дослідження роботи поліцейських органів самодержавної влади відносно діяльності українських політичних партій Наддніпрянщини у зазначений період. Висвітленню такого важливого питання сприяють і згадки про нього в загальному плані сучасними вітчизняними дослідниками даного періоду

55


ISSN 2409-3661 ПРОБЛЕМИ ПОЛІТИЧНОЇ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ. вип. 12. 2017 р.

– О. Овсієнком [15; 16], М. Щербаком [28], О. Овсієнком і М. Щербаком [29], О. Ярмишем [31; 32], А. Чайковським та М. Щербаком [24], В. Ченцовим [25], Н.Щербак [30] у своїх наукових публікаціях. Більш повно про проблему, що розглядається, йдеться також і в наукових розвідках Ю. Лаврова [13] та у дисертації Л. Стромилюк [22]. Разом з тим, залучення нових архівних джерел по даній проблемі, поряд з публікаціями вищезазначених дослідників, дають можливість детальніше висвітлити діяльність царської жандармерії саме у цьому напрямі. Тому в зазначеній статті поставлено за мету на окремих, найбільш характерних прикладах показати, як діяли підрозділи політичної поліції в Україні проти діяльності представників та прихильників українських політичних партій Наддніпрянщини напередод­ ні та під час святкування 200-річчя Полтавської битви. Напередодні 200-річчя Полтавської битви не за‌ли‌ша‌ли жан‌дар‌ми поза своєю ува‌гою поряд з членами загальноросійських партій і пред‌став‌ників ук‌раїнсь‌ких політич‌них партій. І в першу чергу революційних. Так, 21 квітня 1909 р. на‌чаль‌ник Пол‌тавсь‌ко‌го ГЖУ надіслав на‌чаль‌ни‌ку Київсько‌го охо‌рон‌но‌го відділен‌ня про‌хан‌ня, в яко‌му вка‌зу‌ва‌лось, що «за на‌яв‌ними аген‌тур‌ни‌ми відо‌мос‌тя‌ми, ви‌дат‌ний діяч ЦК УСДРП Си‌мон Васи‌ль‌ович Пет‌лю‌ра, який постійно меш‌кає в Києві, має намір при‌бу‌ти до Пол‌та‌ви на свя‌та з при‌во‌ду 200-річного ювілею Полтав‌сь‌кої бит‌ви». Жан‌дарм про‌сив «уста‌но‌ви‌ти заз‌на‌че‌но‌го Пет‌лю‌ру та у ви‌пад‌ку його від’їзду до Пол‌тави… підда‌ти... об‌шу‌ку і зат‌рима‌н‌ню» [33, спр. 227, арк. 47]. 30 квіт‌ня 1909 р. началь‌ник київсь‌кої ох‌ран‌ки надвірний рад‌ник Ку‌ляб‌ко сповіщав нача‌ль‌ни‌ку пол‌тавсь‌ких жан‌дармів, що С. Пет‌лю‌ра 27 ве‌рес‌ня 1908 р. ви‌був з Києва до Пе‌тер‌бур‌га, про що й повідомлено на‌чаль‌ни‌ка пе‌тер‌бурзь‌кої ох‌ран‌ки [33, спр. 227, арк. 49]. 27 квітня 1909 р. то‌ва‌риш міністра внутрішніх справ ге‌не‌рал П. Курлов надіслав на місця таємний цир‌ку‌ляр, у яко‌му вка‌зу‌ва‌ло‌ся: «В інте‌ре‌сах підтри‌ман‌ня по‌ряд‌ку та спо‌кою під час свят‌ко‌вих уро‌чис‌тос‌тей на честь 200-річчя пе‌ре‌мо‌ги під Пол‌та‌вою, котрі по‌винні відбу‌тись у червні цього ро‌ку, я виз‌нав за не‌обхідне, щоб про‌тя‌гом трав‌ня-чер‌вня ц. р. в Пол‌тавсь‌ку гу‌бернію не нап‌рав‌ля‌лись з інших гу‌берній осо‌би, адміністра‌тив‌но вис‌лані за політич‌ну неб‌ла‌го‌надійність та хиб‌ну по‌ведінку… і на ви‌па‌док їх при‌буття до Пол‌тавсь‌кої гу‌бернії про‌тя‌гом трав‌ня-чер‌вня ц. р. во‌ни бу‌дуть вип‌ровад‌жені звідти за роз‌по‌ряд‌жен‌ням місце‌вої вла‌ди, в си‌лу на‌даних ос‌танній повноважень По‌ло‌жен‌ням про по‌си‌ле‌ну охорону» [33, спр. 227, арк. 105]. У квітні 1909 р. жан‌дар‌ми за‌ве‌ли спеціаль‌не лис‌ту‌ван‌ня у зв’яз‌ку з при‌буттям до Пол‌та‌ви Ми‌ко‌ли ІІ на відзна‌чен‌ня 200-річчя Пол‌тавсь‌кої бит‌ви і мож‌ли‌во‌го приїзду ту‌ди пред‌став‌ників ук‌раїнсь‌ких політич‌них партій, у тому числі і чле‌на ЦК УСДРП С. Пет‌лю‌ри з те‌ро‌рис‌тич‌ною ме‌тою, хо‌ча абсурдність та‌ко‌го при‌пу‌щен‌ня бу‌ла оче‌вид‌ною [16, с.50]. На‌пе‌ре‌додні ювілейних свят‌ку‌вань у Пол‌таві на честь 200-річчя Полтавсь‌кої бит‌ви на‌чаль‌ник відділу з охо‌ро‌ни гро‌мадсь‌кої без‌пе‌ки та по‌ряд‌ку в Москві 7 чер‌вня 1909 р. сповіщав на‌чаль‌ни‌ку київсь‌кої ох‌ран‌ки

56


ISSN 2409-3661 ПРОБЛЕМИ ПОЛІТИЧНОЇ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ. вип. 12. 2017 р.

дані про тих діячів ре‌во‌люційних ор‌ганізацій, котрі в нього бу‌ли. Се‌ред прізвищ осіб наз‌ва‌но Ка‌са‌бутсь‌ко‌го Ва‌си‌ля Ва‌силь‌ови‌ча, який, за повідом‌лен‌ня‌ми на‌чаль‌ни‌ка Пол‌тавсь‌ко‌го ГЖУ, «про‌хо‌див по зовнішнь‌ому наг‌ля‌ду в Полтаві як та‌кий, що на‌ле‌жав до УСДРП». Бу‌ло навіть наз‌ва‌но прізви‌ще Ко‌ролен‌ка Во‌ло‌ди‌ми‌ра Га‌лактіоно‌ви‌ча – «дво‌ря‌нин, літе‌ра‌тор, дав‌но відо‌мий Де‌пар‌та‌мен‌ту Поліції, при цьому до 9 ве‌рес‌ня 1884 р. був під глас‌ним нагля‌дом поліції в Якутській об‌ласті, а пізніше бу‌ло вста‌нов‌ле‌но та‌кий же неглас‌ний» [33, спр. 227, арк. 28]. Будь-які ко‌мен‌тарі з цього при‌во‌ду, ма‌буть, зайві. 17 квітня 1909 р. на‌чаль‌ник Пол‌тавсь‌ко‌го ГЖУ звер‌нув‌ся до на‌чальни‌ка київсь‌кої ох‌ран‌ки сто‌сов‌но чле‌на УСДРП Ва‌си‌ля Ко‌шо‌во‌го, який, за відо‌мос‌тя‌ми жан‌дармів, меш‌кав на той час у Києві та ви‌ко‌ну‌вав до‌ру‌чен‌ня ЦК цієї партії. У звер‌ненні бу‌ло про‌хан‌ня «ус‌та‌но‌ви‌ти наг‌ляд за Ко‌шо‌вим та у ви‌пад‌ку його від’їзду до Пол‌та‌ви в червні ц. р. підда‌ти його об‌шу‌ку та зат‌ри‌ман‌ню... з ме‌тою не до‌пус‌ти‌ти його при‌сут‌ності на свят‌ку‌ванні 200-річчя Пол‌тавсь‌кої бит‌ви» [33, спр. 227, арк. 20–20 зв.]. А ко‌ли В. Ко‌шо‌вий 16 трав‌ня 1909 р. при‌був з Києва до Жи‌то‌ми‌ра, то подібне про‌хан‌ня бу‌ло надісла‌но і на‌чаль‌ни‌ку Во‌линсь‌ко‌го ГЖУ. Ос‌танній 4 сер‌пня 1909 р. за‌пи‌тував у своєму по‌данні до на‌чаль‌ни‌ка Півден‌но-Західно‌го район‌но‌го охо‌рон-но‌го відділен‌ня віднос‌но В. Ко‌шо‌во‌го та‌ке: «У зв’яз‌ку з закінчен‌ням свят‌куван‌ня 200-річчя Пол‌тавсь‌кої пе‌ре‌мо‌ги про‌шу на‌ка‌за‌ти сповісти‌ти мені: чи на‌ле‌жить про‌дов‌жу‌ва‌ти наг‌ляд за... В. П. Ко‌шо‌вим, кот‌рий підля‌гав зат‌риман‌ню у ви‌пад‌ку від’їзду його в Пол‌та‌ву в червні місяці ц. р.» Із Києва надійшла відповідь: «...як‌що не дає ціка‌вих ре‌зуль‌татів, то при‌пи‌ни‌ти» [33, спр. 227, арк. 25]. Або ще фак‌ти. 1 трав‌ня 1909 р. пол‌тавські жан‌дар‌ми надісла‌ли своїм київсь‌ким ко‌ле‌гам те‌лег‌ра‌му та‌ко‌го змісту: «Сьогодні до Києва виїхав у супро‌воді філе‌ра Шев‌чен‌ка піднаг‌ляд‌ний ук‌раїнсь‌кий соціал-де‌мок‌рат на прізвись‌ко «Ти‌хий» Бо‌рис Ва‌силь‌ович Юр’єв-Пе‌ко‌вець. Прийміть сте‌жен‌ня Шев‌чен‌ка, по‌верніть под‌ро‌биці пош‌тою» [33, спр. 227, арк. 52]. У той са‌мий день на‌чаль‌ник Пол‌тавсь‌ко‌го ГЖУ надіслав пош‌тою керівни‌ку київсь‌кої охран‌ки повідом‌лен‌ня про від’їзд до Києва вид‌но‌го діяча Пол‌тавсь‌кої організації УСДРП, сту‌ден‌та Київсь‌ко‌го універ‌си‌те‌ту Б.В. Юр’єва-Пе‌ков‌ця і про‌сив у разі його виїзду до Пол‌та‌ви підда‌ти об‌шу‌ку та в будь-яко‌му ви‌падку зат‌ри‌ма‌ти під охо‌ро‌ною по 1 лип‌ня 1909 р. з ме‌тою не‌до‌пу‌щен‌ня його при‌сут‌ності на свят‌ку‌ван‌ні 200-річчя Пол‌тавсь‌кої пе‌ре‌мо‌ги. Як‌що наз‌ва‌на осо‌ба все ж виїде до Пол‌та‌ви до 1 чер‌вня, то на‌чаль‌ник пол‌тавсь‌ких жандармів про‌сив київсь‌ких охо‌ронців те‌лег‌ра‌фу‌ва‌ти йому та суп‌ро‌вод‌жу‌ва‌ти «Ти‌хо‌го» за до‌по‌мо‌гою філерів [33, спр.227, арк. 53–53 зв.]. 12 трав‌ня 1909 р. на‌чаль‌ник київсь‌кої ох‌ран‌ки Ку‌ляб‌ко надіслав помічни‌ку на‌чаль‌ни‌ка Чернігівсь‌ко‌го ГЖУ в Ніжинсь‌ко‌му повіті повідомлен‌ня, в яко‌му сповіщав, що піднаг‌ляд‌ний Б. Юр’єв-Пе‌ко‌вець, як член Українсь‌ко‌го со‌юзу РСДРП «Спілка», 4 трав‌ня 1909 р. у суп‌ро‌воді 3 дівиць та 3

57


ISSN 2409-3661 ПРОБЛЕМИ ПОЛІТИЧНОЇ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ. вип. 12. 2017 р.

сту‌дентів виїхав до маєтку поміщи‌ка Ва‌си‌ля Томківсь‌ко‌го, що зна‌хо‌дить‌ся в селі Ба‌сань у 18 вер‌стах від ст. Боб‌ро‌виці. А оскільки на той час сам Б. Юр’єв-Пе‌ко‌вець по‌вер‌нув‌ся до Києва, а інші за‌ли‌ши‌лись у маєтку Томківсь‌ко‌го, то він на‌ка‌зу‌вав ус‌та‌но‌ви‌ти за ни‌ми нег‌лас‌ний зовнішній нагляд [33, спр. 227, арк. 55]. За ви‌мо‌гою Пе‌тер‌бур‌га, місцеві ох‌ран‌ки простягали свої щу‌паль‌ця в Га‌ли‌чи‌ну. Це ро‌би‌ли київські, вар‌шавські і пол‌тавські жан‌дар‌ми [16, с. 51, 59]. До‌по‌ма‌га‌ло жан‌дар‌мам і війсь‌ко‌ве відом‌ство Росії. У за‌писці розвідуваль‌но‌го відділен‌ня Київсь‌ко‌го війсь‌ко‌во‌го ок‌ру‌гу від 3 трав‌ня 1909 р. началь‌ни‌кові Київсь‌ко‌го охо‌рон‌но‌го відділен‌ня Ку‌ляб‌ку повідом‌ля‌ло‌ся, що в № 90 «Га‌ли‌ча‌ни‌на» від 24 квітня 1909 р. пи‌са‌ло‌ся про майбутні пол‌тавські уро‌чис‌тості, які хви‌лю‌ва‌ли ук‌раїнців Га‌ли‌чи‌ни. У за‌писці йшло‌ся та‌кож про здійснен‌ня підпіль‌ної ро‌бо‌ти для пе‌реш‌код‌жан‌ня уро‌чис‌тості нас‌туп‌них свят. «У Австрії в цей же день го‌ту‌ють‌ся вша‌но‌ву‌ва‌ти Ма‌зе‌пу». Під за‌пискою зна‌чив‌ся підпис пол‌ков‌ни‌ка Са‌мойло‌ва [33, спр. 227, арк. 69]. 25 трав‌ня це ж розвіду‌валь‌не відділен‌ня надісла‌ло київсь‌ким охо‌рон‌цям ще од‌не повідом‌лен‌ня, от‌ри‌ма‌не від війсь‌ко‌вих розвідників про те, що в австрійській га‌зеті «Пес‌тер Лойд» від 6 чер‌вня (за но‌вим сти‌лем) бу‌ло над‌ру‌ко‌ва‌но інфор‌мацію про підго‌тов‌ку до свят‌ку‌ван‌ня 200-річчя пе‌ре‌мо‌ги російсь‌кої армії під Пол‌та‌вою та віднос‌но змо‌ви про‌ти ца‌ря [33, спр. 227, арк. 107]. 15 трав‌ня 1909 р. Де‌пар‌та‌мент поліції надіслав на‌чаль‌ни‌ку київсь‌кої ох‌ран‌ки копію аген‌тур‌ної за‌пис‌ки по «Ук‌раїнській Га‌лицькій партії» для відо‌мос‌тей та мірку‌вань при роз‌шу‌ку аген‌та «Подільсь‌кої», які підтвер‌д­ жува‌ли відо‌мості агентів київсь‌кої ох‌ран‌ки в Га‌ли‌чині [33, спр. 227, арк. 102–103]. У за‌писці вка‌зу‌ва‌ло‌ся, що «8 трав‌ня за но‌вим сти‌лем у м. Львові відбуло‌ся засідан‌ня Га‌лиць‌кої ук‌раїнсь‌кої партії під го‌ло‌ву‌ван‌ням го‌ло‌ви Національ‌но‌го коміте‌ту та де‌пу‌та‌та Сейму і Дер‌жав‌ної ра‌ди док‌то‌ра Кос‌тя Ле‌виць‌ко‌го; на ньому бу‌ло ух‌ва‌ле‌но, щоб за про‌ек‌том про‌фе‌со‌ра універ‌сите‌ту Ми‌хайла Гру‌шевсь‌ко‌го ор‌ганізу‌ва‌ти в усій Га‌ли‌чині, по всіх се‌лах та містеч‌ках свят‌ку‌ван‌ня на честь геть‌ма‌на Ма‌зе‌пи та ви‌да‌ти ма‌ло‌російсь‌кою мо‌вою ряд бро‌шур, які б роз’яс‌ню‌ва‌ли зна‌чен‌ня вис‌ту‌пу Ма‌зе‌пи на за‌хист пригніче‌них російсь‌ким уря‌дом ко‌заків. На цьому ж засіданні бу‌ло ух‌ва‌лено, щоб на всіх цих уро‌чис‌тос‌тях на честь Ма‌зе‌пи бу‌ли прийняті ре‌зо‌люції, в яких би вис‌лов‌лю‌ва‌ла‌ся дум‌ка за відок‌рем‌лен‌ня Хол‌мщи‌ни від Росії та вима‌га‌ло‌ся б від російсь‌ко‌го уря‌ду виз‌нан‌ня за ру‌си‌на‌ми, що меш‌ка‌ють на Хол‌мщині, прав мо‌ви та національ‌ності» [33, спр. 227, арк. 103]. У 1909 р. пол‌тавські жан‌дар‌ми пиль‌но слідкували за лис‌ту‌ван‌ням членів УСДРП С. Пет‌лю‌ри, Б. Мар‌то‌са, О. Ко‌ха‌новсь‌кої, Б. Юр’єва-Пе‌ков‌ця та інших [33, спр. 107, арк. 49, спр. 298, арк. 33 зв.; 34, спр. 7, арк. 4, 88]. У цьому ж році пе‌ресліду‌ван‌ня про‌дов‌жи‌лись. 29 трав‌ня 1909 р. у Києві бу‌ло за‌ареш‌то‌ва‌но чле‌на Пол‌тавсь‌кої ор‌ганізації УСДРП Б. Юр’єва-Пе‌ков‌ця. 6 чер‌вня на‌чаль‌ник Пол‌тавсь‌ко‌го ГЖУ пові‌дом‌ляв керівни‌кові

58


ISSN 2409-3661 ПРОБЛЕМИ ПОЛІТИЧНОЇ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ. вип. 12. 2017 р.

київсь‌кої ох‌ран‌ки, що за роз‌по‌ряд‌жен‌ням полтавсь‌кої адміністрації строк ареш‌ту Юр’єва-Пе‌ков‌ця бу‌ло про‌дов‌же‌но до 1 міся‌ця з дня зат‌ри‌ман‌ня [33, спр. 227, арк. 66]. Не уник‌ли об‌шуків у цей час і пред‌став‌ни‌ки ук‌раїнсь‌ко‌го лібе‌рально-де‌мок‌ра‌тич‌но‌го нап‌ря‌му. Так, 12 січня 1909 р. у О. П. Ко‌сач, як ре‌дак‌то-ра га‌зе‌ти «Рідний край», на її квар‌тирі бу‌ло про‌ве‌де‌но об‌шук [16, с. 51]. Актив‌ності жан‌дар‌мам до‌да‌ло наб‌ли‌жен‌ня уро‌чис‌тос‌тей з при‌во‌ду 200-річчя Пол‌тавсь‌кої бит‌ви. Про це за‌но‌то‌ву‌вав у своєму що‌ден‌ни‌ку Є. Чи‌ка‌лен‌ко 24 чер‌вня 1909 р.: «Не‌дав‌но я був у Ко‌нонівці і довідав‌ся, що вночі у нас там був трус. Ареш‌ту‌ва‌ли са‌дов‌ни‌ка мо‌го, Сте‌па‌на Ов‌ра‌мен‌ка, яко‌го поліція ма‌ла дав‌но на підозрінні. При трусі у нього найде‌но в скринці мої «Роз‌мо‌ви»; прис‌тав заб‌рав «Роз‌мо‌ву про мо‌ву» і між ним та Сте‌па‌ном вийшов та‌кий діалог: – Та це ж кни‌жеч‌ка на‌шо‌го па‌на! – А ти ду‌маєш тво‌го па‌на не мож‌на по‌са‌ди‌ти? – Во‌на ж доз‌во‌ле‌на цен‌зу‌рою, її при‌ло‌же‌но бу‌ло до га‌зе‌ти «Ра‌да». – «Ра‌да» – га‌зе‌та за‌бо‌ро‌не‌на... Діалог скінчив‌ся тим, що Сте‌па‌на відве‌зе‌но в стан (поліцію). Ка‌жуть, що всіх підоз‌ре‌них, що жи‌вуть ближ‌че трь‌ох верств від залізниці, пот‌ру‌ше‌но і на‌ка‌за‌но, щоб виїха‌ли в дру‌гу гу‌бернію на два тижні, або їх на цей строк посадять» [26, с. 76]. Але на‌сам‌пе‌ред ох‌ран‌ка та місцеві жан‌дармські уп‌равління в так зва-них «ма‌лоросі‌йсь‌ких» гу‌берніях бу‌ли зайняті роз‌шу‌ком членів УСДРП. Так, нап‌рик‌лад, Київсь‌ким ГЖУ роз‌шу‌ку‌ва‌лись чле‌ни УСДРП Н.Я. Бук‌реєва, С. Пет‌лю‌ра та С. Пе‌рекрь‌ос‌тов, про яко‌го вже тро‌хи зга‌ду‌ва‌ло‌ся ви‌ще [34, спр. 7, арк.6–6 зв., 17, 20–20 зв.]. Київська охранка роз‌шу‌ку‌ва‌ла та хотіла за‌ареш‌ту‌ва‌ти В. Ко‌шо‌во‌го, який меш‌кав у Києві, але мав тісні зно‌си‌ни з члена‌ми Пол‌тавсь‌ко‌го коміте‌ту УСДРП, ви‌ко‌ну‌вав до‌ру‌чен‌ня ЦК УСДРП та Пол‌тавсь‌кої ор‌ганізації партії [34, спр. 7. арк. 12–12 зв.]. Харківсь‌ка ох‌ранка роз‌шу‌ку‌ва‌ла Б. Мар‌то‌са, Я. Ура‌ло‌ва та ін. [34, спр. 7, арк. 4, 7–7 зв., 9–9 зв., 11], а Харківсь‌ке ГЖУ – сту‌ден‌та Харківсь‌ко‌го універ‌си‌те‌ту Д. Ломакіна, що був чле‌ном Пол‌тавсь‌кої ор‌ганізації УСДРП, К. Тов‌ка‌ча, колишнь‌ого свя‌ще‌ни‌ка, а на той час слу‌ха‌ча Харківсь‌ко‌го універ‌си‌те‌ту, яко‌го тре‌ба бу‌ло зат‌ри‌ма‌ти, об‌шу‌ка‌ти та за‌ареш‌ту‌ва‌ти як чле‌на Пол‌тавсь‌кої органі‌зації УСДРП [34, спр. 7, арк. 14, 18]. Одесь‌ка ох‌ран‌ка роз‌шу‌ку‌ва‌ла з ме‌тою зат‌ри‌ман‌ня П. Комлічен‌ка та Г. Буць‌ко‌го як членів УСДРП [34, спр. 7, арк. 8–8 зв., 19]. За на‌ка‌зом Де‌пар‌та‌мен‌ту поліції до роз‌шу‌ку та ареш‌ту членів Пол‌тавсь‌кої ор‌ганізації УСДРП бу‌ли за‌лу‌чені і дві сто‌личні ох‌ран‌ки: мос‌ковсь‌ка та пе‌тер‌бурзь‌ка. Підводячи підсумок, слід заз‌на‌чи‌ти, що на‌ве‌дені ви‌ще прик‌ла‌ди діяльності царських жандармів на місцях стосовно впливу пред‌став‌ників та при‌хиль‌ників ук‌раїнсь‌ких політич‌них партій Наддніпрянщини у зазначений період є найбільш ти‌по‌ви‌ми і ста‌нов‌лять ли‌ше нез‌нач‌ну час‌ти‌ну всієї кількості подібних дій. Ра‌зом з тим, на‌ве‌дені матеріали лише певною

59


ISSN 2409-3661 ПРОБЛЕМИ ПОЛІТИЧНОЇ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ. вип. 12. 2017 р.

мірою висвітлю‌ють та до‌пов‌ню‌ють став‌лен‌ня політичної поліції са‌мо‌дер‌жавства до так званого «ук‌раїнства» в Російській імперії та всь‌ого, що з ним було пов’язане. А це, у свою чергу, потребує і надалі значно глибшого вивчення та висвітлення дій Департаменту поліції та місце‌вих жандармських підрозділів в Україні в їх боротьбі проти діяльності ук‌раїнсь‌ких політич‌них партій різноманітного напряму в наступні роки початку ХХ ст.

Бібліографічні посилання

1. Бевз Т. А. Між романтизмом і реалізмом (сторінки історії УПСР) / Т. А. Бевз. – К. : ІПіЕД НАН України, 1999. – 271 с. 2. Борисенко В. Й. До питання про Революційну Українську Партію / В. Й. Борисенко // Наукові праці з питань політичної історії : [зб. наук. праць / наук. ред. Горшков В. П. та ін.]. – К. : Вид-во Київ. ун-та. – К., 1991. – Вип. 169. – С. 129−138. 3. Ветров Р. І. Політичні партії України в першій чверті ХХ століття (19001925 рр.) / Р. І. Вєтров, С. П. Донченко. – Дніпропетровськ. – Дніпродзержинськ : Вид-во «Поліграфіст», 2001. – 245 с. 4. Висоцький О. Ю. Українські національні партії початку ХХ століття: соціалістичний сегмент (УСДРП та УПСР в компаративістському вивченні) / О. Ю. Висоцький. – Дніпропетровськ: ДДФЕІ, 2001. – 160 с. 5. Голобуцький О. Український політичний рух на Наддніпрянщині кінця ХІХ – початку ХХ століття : Дослідження / О. Голобуцький, В. Кулик. –‌К.: Смолоскип, 1996. – 124 с. 7. Головченко В. І. Від «Самостійної України» до Союзу визволення України : нариси з історії української соціал-демократії початку ХХ ст. / В. І. Головченко. – Х.: Майдан, 1996. – 190 с. 6. Голуб А. І. Європейські обрії української соціал-демократії (кінець ХІХ – перша половина ХХ ст.) / А. І. Голуб – Дніпропетровськ: Вид-во Дніпропетр. ун-ту, 1998. – 156 с. 7. Донченко С. П. Ліберальні партії України (1900–1919 рр.) / С. П. Донченко. – Дніпродзержинськ : Видавничий відділ ДДТУ, 2004. – 379 с. 8. Калмакан І. К. Виникнення та еволюція національної партійної системи в Україні в ХХ столітті / І. К. Калмакан, О. Б. Бриндак. – Одеса: Астропринт, 1997. – 192 с. 9. Козицький М. Ю. Національно-політична думка на Україні (кінець ХІХ – початок ХХ ст.) / М. Ю. Козицький, О. В. Поліщук // Наук. праці з питань політичної історії : [зб. наук. праць / наук. ред. Горшков В. П. та ін.]. – К. : Вид-во Київ. ун-та, 1992. – Вип. 172. – С. 3–14. 10. Колесник В. Ф. Шляхом національного відродження: національне питання в програмах та діяльності українських партій Наддніпрянщини. 1900–1907 / В. Ф. Колесник, О. О. Рафальський, О. П. Тимошенко. – К. : Стилос, 1998. – 226 с. 11. Курас І. Ф. М. І. Міхновський : постать на тлі епохи / І. Ф. Курас,

60


ISSN 2409-3661 ПРОБЛЕМИ ПОЛІТИЧНОЇ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ. вип. 12. 2017 р.

Ф. Г. Турченко, Т. С. Геращенко // Український історичний журнал. – 1992. – № 9. – С. 76–91; № 10–11. – С. 63–79. 12. Курас І. Ф. Перший речник новітнього українського самостійництва (Микола Міхновський) / І. Ф. Курас // Історія України. – 2000. – № 6. – С. 3–14. 13. Лавров Ю. П. Виникнення і діяльність українських політичних партій / Ю. П. Лавров // «Українське питання» в Російській імперії (кінець ХІХ – початок ХХ ст.). – К. : Інститут історії України НАН України. – К., 1999. – Ч. 2. – С. 248–444. 14. Наумов С. О. Український політичний рух на Лівобережжі (90-і рр. ХІХ ст. – лютий 1917 р.) : Монографія / С. О. Наумов. – Х. : ХНУ імені В. Н. Каразіна, 2006. – 344 с. 15. Овсієнко О. Ф. Крах зубатовщини на Україні / О. Ф. Овсієнко. – К.: Наук. думка, 1987. – 139 с. 16. Овсієнко О. Ф. Каральні органи царизму / О. Ф. Овсієнко // «Українське питання» в Російській імперії (кінець ХІХ – початок ХХ ст.). – К. : Інститут історії України НАН України, 1999. – Ч. 3. – С. 3–68. 17. Павко А. І. Політичні партії, організації в Україні: кінець ХІХ – початок ХХ століть: зародження, еволюція, діяльність, історична доля. Кінець ХІХ – лютий 1917 р. / А. І. Павко. – ‌К. : Видавництво «Іван Федоров», 1999. – 248 с. 18. Сарбей В. Г. «Українське питання» в Російській імперії очима дослідників початку і кінця ХХ століття / В. Г. Сарбей // Український історичний журнал. – 1996. – № 2. – С. 35–46. 19. Світленко С. І. Національне питання в програмах українських політичних партій початку ХХ ст. / С. І. Світленко // Українське питання в Російській імперії та Радянському Союзі (XVIII – перша половина XX ст.) / за загл. ред. В. В. Іваненка. – Дніпропетровськ: Наука і освіта, 1998. – С. 66–73. 20. Солдатенко В. Революційна Українська Партія / В. Солдатенко, В. Кривошея // Віче. – 1998. – № 1. – С. 128–140. 21. Стрілець В. В. Українська радикально-демократична партія: витоки, ідеологія, організація, діяльність (кінець ХІХ століття – 1939 рік) / В. В. Стрілець. – К. : Видавничо-поліграфічний центр «Київський університет», 2002. – 361 с. 22. Стромилюк Л. В. Боротьба таємної поліції Російської імперії проти українських політичних партій (1900 –1914 рр.): автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. іст. наук : спец. 07.00.01 «Історія України» / Л. В. Стромилюк. – К., 2007. – 16 с. 23. Турченко Ф. Г. Микола Міхновський : Життя і Слово / Ф. Г. Турченко. – К.: Генеза, 2006. – 320 с. 24. Чайковський А. С. За законом і над законом: З історії адм. органів і поліц.-жандарм. системи в Україні (ІХ – початок ХХ ст.) / А. С. Чайковський, М. Г. Щербак. – К.: Україна, 1996. – 269 с.

61


ISSN 2409-3661 ПРОБЛЕМИ ПОЛІТИЧНОЇ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ. вип. 12. 2017 р.

25. Ченцов В. Політичний розшук у царській Росії. Жандармерія і охранка / В. Ченцов // З архівів ВУЧК–ГПУ–НКВД–КГБ. – 2001. – № 2 (17). – С. 5–280. 26. Чикаленко Є. Щоденник (1907–1917) / Є. Чикаленко. – Львів : Червона калина, 1931. – 496 с. 27. Шморгун П. М. Національно-визвольний рух на Україні на початку ХХ ст. / П. М. Шморгун // Наукові праці з питань політичної історії : зб. наук. праць / наук. ред. Горшков В. П. та ін. – К.: Вид-во Київ. ун-ту, 1992. – Вип. 173. – С. 3–12. 28. Щербак М. Г. Царська охранка у боротьбі проти революційного руху на Україні / М. Г. Щербак // Український історичний журнал. – 1990. – № 2. – С. 41–50. 29. Щербак М. Жандармсько-поліцейські органи на Україні на початку ХХ ст. та основні напрями їх діяльності / М. Щербак, О. Овсієнко // Вісник Київського університету. – 1992. – № 5. – С. 23–28. 30. Щербак Н. О. Національне питання в політиці царизму у Правобережній Україні (кінець ХVIII – початок ХХ століття) / Н. О. Щербак. – К.: ПЦ «Ризографіка», 2005. – 616 с. 31. Ярмыш А. Н. Наблюдать неотступно… Административно-полицейский аппарат царизма и органы политического сыска в Украине в конце ХІХ – начале ХХ века / О. Н. Ярмиш. – К.: Юринформ, 1992. – 186 с. 32. Ярмиш О. Н. Каральний апарат самодержавства в Україні в кінці ХІХ – на початку ХХ ст. / О. Н. Ярмиш. – Х.: Консум, 2001. – 284 с. 33. Центральний державний історичний архів України у м. Києві (далі – ЦДІАУК ). – Ф. 276. – Оп. 1. 34. ЦДІАУК. – Ф. 328. – Оп. 1. Надійшла до редкол.: 14.12.2016

62


ISSN 2409-3661 ПРОБЛЕМИ ПОЛІТИЧНОЇ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ. вип. 12. 2017 р.

УДК 94 (477.63) «18/19»

Л. В. Гриженко Дніпропетровський державний аграрно-економічний університет

ДІЯЛЬНІСТЬ ОРГАНІВ МІСЬКОГО САМОВРЯДУВАННЯ КАТЕРИНОСЛАВЩИНИ У СФЕРІ МЕДИЧНОГО ОБСЛУГОВУВАННЯ НАСЕЛЕННЯ (КІНЕЦЬ ХІХ – ПОЧАТОК ХХ ст.) Проаналізовано діяльність органів міського самоврядування у сфері медичного обслуговування населення міст Катеринославської губернії наприкінці ХІХ – початку ХХ ст. Ключові слова: міське самоврядування, медичне обслуговування, медичний персонал, міське населення. Проанализирована деятельность органов городского самоуправления в сфере медицинского обслуживания населения городов Екатеринославской губернии в конце ХІХ – начале ХХ вв. Ключевые слова: городское самоуправление, медицинское обслуживание, медицинский персонал, городское население.

Однією з прерогатив діяльності органів міського самоврядування є сфера медичного обслуговування населення. Саме тому, через діючу у містах Катеринославської губернії систему охорони здоров’я, можна не лише простежити розвиток урбаністичних та демографічних процесів чи охарактеризувати масштабність поширення громадської та приватної благодійності. Висвітлення поставленого питання у цілому допоможе оцінити функціонування органів влади на місцях. Безумовно, це допоможе відтворити і загальну картину благоустрою міського середовища регіону, а разом з тим – особливості розвитку капіталістичного суспільства, що є актуально і сьогодні. У дореволюційній науковій літературі тема медичного обслуговування залишилася осторонь уваги дослідників. У радянській історіографії дане питання знайшло своє відображення у дослід­ женнях О. О. Нестеренка, Я. І. Лівшина [26; 23].Серед сучасних вітчизняних досліджень варто відзначити наукові розвідки А. Ф. Стародубова, Т. Д. Липовської, В. Б. Молчанова, в яких роз© Гриженко Л. В., 2017

63


ISSN 2409-3661 ПРОБЛЕМИ ПОЛІТИЧНОЇ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ. вип. 12. 2017 р.

ширюється спектр проблем стосовно вивчення питань медичного обслуговування населення у модернізаційну добу [38; 24; 25] . Вагоме значення у висвітленні даного питання має масив історичних джерел, що представлений звітами і постановами губернських та повітових земських зборів, звітами катеринославських губернаторів, лікарсько-санітарними хроніками, пам’ятними книгами та довідковими виданнями, матеріалами Загальноросійського перепису населення 1897 р. [8; 9–11; 13–16; 27–35]. Досить інформативними є також дореволюційні періодичні видання [12; 17–20]. Завдання даної статті полягає у дослідженні стану медичного обслуговування городян Катеринославщини наприкінці ХІХ – початку ХХ ст. крізь призму діяльності органів міського самоврядування. Необхідно зазначити, що у Російській імперії всі медичні заклади підпорядковувалися Міністерству внутрішніх справ, яке здійснювало загальний медико-санітарний нагляд, а на місцях – губернському правлінню при канцелярії губернатора [25, с. 161]. Разом з тим створення лікарняних закладів і участь у проведенні заходів зі збереження здоров’я населення, розвиток лікарняної допомоги та пошук шляхів до поліпшення місцевих умов у санітарному відношенні – все це, згідно з міським положенням 1892 р., належало до прерогатив органів міського самоврядування. Зрештою у період становлення індустріального суспільства потреба в існуванні широкої мережі закладів медичної допомоги ставала все більш відчутною. Головна ж перешкода у вирішенні цього питання полягала у недостатньому фінансуванні медичної галузі, про що часто згадувалося у звітах губернської та повітових управ Катеринославщини [21; 31; 32; 35]. Так, найбільше виділяв зі свого бюджету на медичне обслуговування населення Катеринослав – майже 11 %. Значно меншою ця сума витрат була в інших містах губернії: в Олександрівську – 5,9 %, Маріуполі – 5,1 %, Слов’яносербську – 4 %, Бахмуті – 3,9 %, Павлограді – 2,8 %, Новомосковську – 2,5 %, Верхньодніпровську – 2,5 %, Луганську – 1,7 %. В середньому відрахування міст регіону у сферу медицини та санітарного благоустрою на одну особу складали лише від 10 до 50 коп. [22, с. 229]. Наведені дані переконують, що міста намагалися якомога менше витрачати на медицину, покладаючи основний тягар охорони здоров’я безпосередньо на населення. Тож не викликає подиву, чому значна частина городян в той час була змушена звертатися до 64


ISSN 2409-3661 ПРОБЛЕМИ ПОЛІТИЧНОЇ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ. вип. 12. 2017 р.

знахарів-самоучок. Останні ж скоріше заліковували, а не виліковували хворобу, що зовсім не відповідало вимогам якісної медичної допомоги. Зрештою забезпечення міського населення лікарняною допомогою з боку міських громадських управлінь треба визнати недостатнім. На кінець ХІХ ст. лише 12,4 % від загальної кількості міст Російської імперії мали власні лікарні [22, с. 231]. До того ж, наявна кількість ліжок зовсім не відповідала чисельності міського населення. Це вело з одного боку до переповнення лікарень, що вкрай несприятливо позначалося на загальному стані лікарняної справи, а з іншого – спричиняло, за відсутністю вільних місць у лікарнях, велику кількість відмов у прийомі хворих. Та у порівнянні із загальним станом розвитку медичних послуг у Російській імперії міста Катеринославської губернії все ж таки виділяли певні кошти на медичну допомогу. Разом з тим найменш забезпеченими лікарняною допомогою у регіоні як за кількістю медичного персоналу, так і за кількістю лікарень та аптек можна вважати Новомосковськ, Павлоград, Бахмут та Слов’яносербськ. Про недостатній рівень медичного обслуговування, зокрема, свідчить і співвідношення у містах Катеринославщини кількості лікарень та ліжок до кількості населення. Так, на кінець 80-х рр. ХІХ ст. одна міська лікарня обслуговувала понад 8703 городян (приблизно 4 % від загального складу населення міст губернії) [28, с. 54]. Причому найкращою в цьому плані ситуація була в Олександрівську та Верхньодніпровську, де співвідношення лікарень до кількості городян складало 1:2451 та 1:3836 відповідно [28, с. 54]. В інших містах краю становище значно складніше, що було пов’язано із більшою щільністю населення: у Луганську – 1:5181, Бахмуті – 1:7550, Маріуполі – 1:8951, Новомосковську – 1:9349, в Катеринославі – 1:9620 [28, с. 53]. А це, в свою чергу, значно ускладнювало городянам можливість отримати належну медичну допомогу. На початку ХХ ст. питання розширення мережі лікарень у міс­ тах Катеринославської губернії так і не було вирішено. Навпаки – ситуація тільки погіршилася. За нашими підрахунками в 1904 р. на одну міську лікарню в регіоні вже припадало 10720 городян. Зокрема, у Луганську це співвідношення становило 1:34222, у Новомосковську – 1:21605, у Бахмуті – 1:16760, Олександрівську – 1:14459, Павлограді – 1:10314, Катеринославі – 1:9788, Верхньодніпровську – 1:5400, Маріуполі – 1:5362, Слов’яносербську – 1:3901 [10, с. 35]. В першу чергу на цей факт вплинуло посилення урбанізацій65


ISSN 2409-3661 ПРОБЛЕМИ ПОЛІТИЧНОЇ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ. вип. 12. 2017 р.

них процесів у губернії, коли будівництво лікарень не встигало за швидкими темпами зростання міського населення. Не була вирішена згадана проблема і на переддень Першої світової війни, коли на одну міську лікарню припадало вже 14055 жителів міст регіону, а саме: у Катеринославі це було 1:20739, Луганську – 1:20104, Новомосковську – 1:13439, Олександрівську – 1:12701, Бахмуті – 1:12573, Маріуполі – 1:10265, Павлограді – 1:9571, Верхньодніпровську – 1:6081, Слов’яносербську – 1:2020 [11, с. 42]. З вищенаведених даних можна побачити, що ситуація дещо покращилася лише в окремих населених пунктах, серед яких варто виділити Бахмут, Олександрівськ, Новомосковськ, Павлоград, Слов’яносербськ та Луганськ. Проте, це аж ніяк не поліпшило загальну картину щодо наявності необхідної кількості лікарень у міському просторі губернії. Водночас слід звернути увагу і на такий чинник, як кількість лікарняних ліжок у містах. Останній показник досить наочно характеризував стан медичного обслуговування міського населення. Так, якщо у 1880 р., за підрахунками автора проведеними на підставі оглядів Катеринославської губернії та довідкових видань («Города России в 1904 году» та «Города России в 1910 году»), на одне ліжко припадало 210 городян, то згодом ця цифра змінювалася наступним чином: у 1887 р. – 172 особи; в 1897 р. – 186 осіб; 1905р. – 209 осіб; 1910 р. – 458 осіб; в 1914 р. – 464 особи [10; 11; 27–30]. Наведені цифри не дають можливості казати про стабільно задовільний стан організації лікарняної справи у губернії. Також згадаємо, що середня вартість річного утримання лікарняного ліжка визначалася в той час у сумі від 90 до 350 крб. [22, с. 250]. Характерним показником надання населенню Катеринославської губернії медичних послуг було поступове розширення в містах регіону мережі аптечних закладів і відділень. Так, у 1880 р. на 1 аптеку припадало 6676 міських жителів, у 1890 р. – вже відповідно 7803 особи, в 1900 р. – 6926 осіб, 1910 р. – 3654 особи, 1914 р. – 3469 осіб. Однак, якщо брати до уваги загальну кількість аптечних закладів та відділень, що функціонували при міських лікарнях, фабриках та залізницях, то цей показник буде помітно вищий. До того ж з роками він тільки зростав. Якщо наприкінці 80-х рр. ХІХ ст. співвідношення цих закладів до кількості міського населення, за нашими підрахунками, складало 1:7803, то в 1910 р. – вже 1:2009 [11, с. 570]. Така інтенсивність збільшення кількості аптек принаймні формально свідчила про усвідомлення владою та насе66


ISSN 2409-3661 ПРОБЛЕМИ ПОЛІТИЧНОЇ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ. вип. 12. 2017 р.

ленням їх ролі у питаннях надання необхідної медичної допомоги. Разом з тим, у порівнянні з сільським, населення міст все ж знаходилося у значно кращому становищі щодо отримання медичної допомоги. Тим паче, що у містах, крім міських лікарів і фельдшерів, працювали ще лікарі урядові, земські та приватні. Тож якщо у повітах Катеринославщини (станом на 1880 р.) один лікар припадав на 12679 жителів, то в містах – на 8867. Зокрема, в 1880 р. у Слов’яносербську один лікар припадав у середньому на 5161 городян. У Верхньодніпровську це співвідношення становило 1:5569, в Олександрівську – 1:5965, Катеринославі – 1:6450, Новомосковську – 1:7674, у Бахмуті – 1:8837 [27, с. 40]. Через десять років ситуація в цьому плані дещо покращилася. У Новомосковську це співвідношення вже складало 1: 5818, у Павлограді – 1:4066, в Олександрівську – 1:3367, Луганську – 1:2546, Бахмуті – 1:2458, Катеринославі – 1:1550, у Верхньодніпровську – 1:1269 [28, с. 36]. У свою чергу, станом на 1910 р. один міський лікар припадав на 1963 городян, а в губернії в цілому – на 6916 осіб [11, с. 571]. Останнє переконливо свідчить про суттєве збільшення кількості медичних працівників, підготовкою яких займалися на той час фельдшерська школа при губернській земській лікарні, фельдшерська школа М. С. Ерліха, акушерські школи при пологових притулках, лікарняна школа з лікування зубів Р. Ю. Вебера, Г. Ф. Львова та А. І. Шрейдера. Необхідно також зазначити, що через малочисельність та слабкість оснащеності міських лікарень, а також мізерність грошового утримання урядових лікарів існувала достатньо велика кількість добре обладнаних приватних медичних установ. Відповідно тогочасна преса була переповнена оголошеннями щодо прийому хворих або відкриття різнопрофільних медичних кабінетів. Найбільш популярними серед них у містах Катеринославської губернії були «Жіноча лікарня та пологовий притулок лікаря М. П. Колпакова» (м. Катеринослав), «Водолікувальна лікарів Самуїла Лазаревича-Айзенштата та Сабсовича» (м. Катеринослав), «Приватний кабінет зубного лікаря С. Г. Бердичевського» (м. Маріуполь), «Лікарняний кабінет лікаря Файнберга» (м. Луганськ), «Приватний кабінет зубного лікаря Е. А. Глікіана» (м. Новомосковськ) та багато інших. Зазначимо, що піддані імперії Романових, які перебували на державній службі, а саме – військові, пожежники та поліцейські – мали право безкоштовного лікування у державних медичних закладах [25, с. 162]. Разом з тим, верхи суспільства мали можливість користуватися послугами більш якісного приватного медичного обслу67


ISSN 2409-3661 ПРОБЛЕМИ ПОЛІТИЧНОЇ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ. вип. 12. 2017 р.

говування. Однак, навіть серед представників дворянського стану було чимало тих, хто не міг оплатити своє лікування. Не випадково про це йшлося навіть на сесійних засіданнях Катеринославських губернських земських зборів. Зокрема, у постанові ХХІІІ чергової сесії 1888 р. зазначалося, що «дворянка Харитина Сотникова через своє зубожіле становище...» та «дворянин Петро Кирилов за цілковитою відсутністю майна» виявилися неспроможними сплатити гроші за своє лікування в губернській земській лікарні» [35, с. 182]. У цьому контексті не дивно, що малозабезпечені верстви міського населення Катеринославщини багато в чому взагалі були знедоленими у сфері отримання належної лікарняної допомоги. Крім того, представники найбільш незахищених верств населення міст (селяни, міщани) були змушені звертатися по безкоштовну медичну допомогу до місцевих благодійних закладів.І така допомога інколи надходила. У цьому плані варто згадати генерала Гершау, який у 1891 р. пожертвував 10 тис. крб. на створення притулку для душевнохворих жінок у Катеринославі [28, с. 425]. В 1902 р. у місті було відкрито дитячу лікарню за рахунок іменного капіталу вдови катеринославського купця І. І. Остроухової (понад 140 тис. крб.) [16, с. 112]. А в 1912 р. на кошти катеринославського купця І. М. Алексєєнка (652,5 тис. крб.) було побудовано ще одну дитячу лікарню [9, с. 98]. У свою чергу, почесний громадянин О. Хараджаєв у 1894 р. пожерт­ вував 30 тис. крб. на будівництво міської лікарні в Маріуполі. Відмітимо, що у справі охорони здоров’я на допомогу городянам приходили не тільки окремі благодійники, а й різні доброчинні товариства, які, як правило, створювалися за участю губернаторів, представників купецького та дворянського стану. Найпопулярнішими серед них були Товариства опіки дітей (Катеринослав, Верхньодніпровськ, Маріуполь), Катеринославське Братство Христа Спасителя для допомоги сліпим, Братство імені Покрови Пресвятої Богородиці (Олександрівськ), Благодійницьке Товариство імені лікаря І. В. Лешко-Попеля (Катеринослав), Ощадно-благодійницьке товариство допомоги бідним та хворим євреям (Верхньодніпровськ), Товариство для опіки нужденних графа Ф. Е. Келлера, Медичне товариство (Маріуполь), товариство «Швидкої медичної допомоги» (Катеринослав) та багато інших. У цьому зв’язку підкреслимо, що головними причинами поширення епідемічних захворювань в губернії були як суспільне невігластво, так і відсутність достатнього медичного персоналу. Не 68


ISSN 2409-3661 ПРОБЛЕМИ ПОЛІТИЧНОЇ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ. вип. 12. 2017 р.

менш важливе значення тут відігравав і економічний чинник: бідність та скрутне матеріальне становище малозабезпечених верств населення, які проживали в антисанітарних умовах. І хоча у виданих міськими думами обов’язкових постановах і акцентувалася увага на активному впровадженні заходів щодо попередження та припинення епідемічних хвороб – створення та утримання відхожих місць для нечистот і бруду, попередженні забруднення води та безпечності вживання харчових продуктів... – часто санітарний нагляд у містах виявлявся фікцією [12, 13 июня]. До того ж, і спеціальні бараки для утримання інфекційних хворих було збудовано лише у Катеринославі та Маріуполі. В інших містах губернії для цих цілей орендувалися окремі приміщення, які були зовсім не призначені для цього. Щоправда, з початку ХХ ст. санітарний стан губернії контролювався більш злагоджено і, як правило, городовими та санітарними лікарями. Так, у Катеринославі при міській управі діяла санітарна комісія у складі 3-х санітарних лікарів, 7-ми фельдшерів, 1-го поліцейського чиновника, 7-ми санітарних спостерігачів та 19-ти служителів [30, с. 48]. У Верхньодніпровську та Павлограді за санітарним станом вели нагляд поліція та міський лікар, який був санітаром від міста і кілька разів здійснював огляд місцевої території. В Маріуполі ж ці обов’язки виконував лише санітарний лікар, а в Новомосковську – міський. Вкрай незадовільний санітарний стан як і раніше був у Луганську. В першу чергу це обумовлювалося скупченістю міських будівель, вузькістю вулиць, відсутністю рослинності та забрудненістю місцевої річки Луганки. Досить незадовільний санітарний стан мав і Бахмут. Населення міста не спиняли навіть радикальні заходи поліції, міської управи та городового лікаря, якими, наприклад, в 1909 р. було притягнуто до відповідальності за неохайне утримання подвір’їв та вулиць 15 чоловік із стягненням з них штрафу на загальну суму 540 крб. У свою чергу за продаж недоброякісних продуктів тут оштрафували 7 осіб по 14 крб. [30, с. 49]. Зрештою з усіх міст Катеринославщини у найкращому санітарному стані перебував Олександрівськ. Значна заслуга була у цьому городового лікаря, поліцейських чинів та членів санітарної ради при міській управі, які не тільки вели нагляд за благоустроєм міста, а й, в першу чергу, на практиці активно протистояли антисанітарії: сприяли збільшенню простору для вулиць, майданів та тротуарів, опікувалися покращенням стану водопроводу, збільшували 69


ISSN 2409-3661 ПРОБЛЕМИ ПОЛІТИЧНОЇ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ. вип. 12. 2017 р.

кількість місць для продажу на базарах харчових продуктів тощо. Вкрай важливим і, безумовно, корисним у санітарно-гігієнічному відношенні не тільки для прийшлих робітників, але й для міського населення губернії в цілому, було створення на межі ХІХ– ХХ ст. лікарсько-продовольчих пунктів [29, с. 121]. Їх функціонування дозволяло значно зменшити ризик виникнення та розповсюдження епідемій і надавало можливість своєчасно скористатися кваліфікованою медичною допомогою. Не менш важливою у цьому відношенні була і діяльність побудованого в 1905 р. у Катеринославі при місцевому відділенні товариства боротьби із заразними хворобами гуртожитку для тимчасового перебування приїжджих із сільської місцевості [4, № 7]. Таким чином, варто зазначити, що органи міського самоврядування Катеринославщини наприкінці ХІХ – початку ХХ ст. не дуже переймалися оздоровчими потребами населення, що сприяло поширенню епідемічних захворювань, високій смертності, переповненості медичних закладів та величезному навантаженню медичного персоналу. Разом з тим, стан медичного обслуговування міського населення губернії з роками мав певну тенденцію до покращення. У першу чергу це проявлялося як у поступовому збільшенні кількості лікарняних ліжок і медичного персоналу в регіоні, так і в розширенні благодійницької діяльності в сфері охорони здоров’я та наданні безкоштовної медичної допомоги малозабезпеченим верствам населення. Бібліографічні посилання

1. Адрес-календарь Екатеринославской губернии. – Екатеринослав, 1910. 2. Верхнеднепровский земский листок. – 1907. – 9 авг. 3. Вестник Екатеринославского Земства. – 1905. – № 7. 4. Весь Екатеринослав на 1905 г. – Екатеринослав, 1904. 5. Весь Екатеринослав на 1911 г. – Екатеринослав, 1911. 6. Врачебно-Санитарная Хроника 1900 г. – Екатеринослав, 1900. 7. Врачебно-Санитарная Хроника 1910 г. – Екатеринослав, 1910. 8. Всеподданнейший отчет Екатеринославского губернатора за 1884 г.– Екатеринослав, 1884. 9. Всеподданнейший отчет о состоянии Екатеринославской губернии за 1913 г. – Екатеринослав, 1913. 10. Города России в 1904 году. – СПб., 1906. 11. Города России в 1910 году. – СПб., 1914. 12. Донецкая речь. – 1906. – 3 сент. 13. Ежегодник «Приднепровье» и памятная книжка Екатеринославской губернии на 1914 год. – Екатеринослав, 1914.

70


ISSN 2409-3661 ПРОБЛЕМИ ПОЛІТИЧНОЇ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ. вип. 12. 2017 р.

14. Екатеринославская губерния. Памятная книжка и адрес-календарь на 1889 г. – Екатеринослав, 1889. 15. Екатеринославская губерния. Памятная книжка и адрес-календарь на 1900 г. – Екатеринослав, 1899. 16. Екатеринославская губерния. Памятная книжка и адрес-календарь 1903 г. – Екатеринослав, 1903. – Вып. ІІІ. 17. Екатеринославская копейка. – 1909. – 15 дек. 18. Екатеринославские Губернские Ведомости. – 1890. – 17 янв. 19. Екатеринославский вестник. – 1912. – 27 мая 20. Екатеринославский листок. – 1883. – 24 июля. 21. Журналы Екатеринославского губернского земского собрания 48-й очередной сессии 1913 г. С приложениями. – Екатеринослав, 1914. 22. История России в ХІХ веке. – СПб., 1900. – Т. 9. 23. Лившин Я. И. О жизненном уровне промышленного пролетариата в капиталистических странах / Я. И. Лившин. – М.: МВ ССО, 1967. – Ч. 1. – 57 с. 24. Липовская Т. Д. Роль земств в развитии медицинского обслуживания населения Екатеринославщины в начале ХХ в. / Т. Д. Липовская // Наддніпрянський історико-краєзнавчий збірник. – Дніпропетровськ, 1998. – Вип. 1. – С. 145–149. 25. Молчанов В. Б. Життєвий рівень міського населення Правобережної України (1900 – 1914 рр.) / В. Б. Молчанов – К.: Ін-т історії України НАН України, 2005. – 318 с. 26. Нестеренко А. А. Очерки истории промышленности и положение пролетариата Украины в конце ХІХ – начале ХХ вв. / А. А. Нестеренко. – М. : Госполитиздат, 1954. – 308 с. 27. Обзор Екатеринославской губернии за 1879 г. – Екатеринослав, 1880. 28. Обзор Екатеринославской губернии за 1892 г. – Екатеринослав, 1893. 29. Обзор Екатеринославской губернии за 1899 г. – Екатеринослав, 1900. 30. Обзор Екатеринославской губернии за 1909 г. – Екатеринослав, 1910. 31. Отчет Екатеринославской Губернской Земской Управы за 1881 г. – Екатеринослав, 1882. 32. Отчет Павлоградской Уездной Земской Управы за 1878/1879 гг. – Екатеринослав, 1879. 33. Памятная книжка Екатеринославской губернии на 1911 год. – Екатеринослав, 1911. 34. Первая всеобщая перепись населения Российской империи, 1897 год. – Екатеринославская губерния. – 1904. – Т. ХІІІ. 35. Постановления ХХІІІ очередной сессии Екатеринославского Губерн­ ского Земского Собрания с 3-го по 14-ое декабря 1888 г. с приложениями. – Екатеринослав, 1889. 36. Российский государственный исторический архив. – Ф. 1298, оп. 3, д. 2944.

71


ISSN 2409-3661 ПРОБЛЕМИ ПОЛІТИЧНОЇ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ. вип. 12. 2017 р.

37. Розет Г. И. Очерки здравоохранения в Донбассе (1871–1964) / Г. И. Розет. – Донецк, 1966. – Т. 1. 38. Стародубов А. Ф. Память истории. г. Екатеринослав (г. Днепропетровск по литературе и воспоминаниям) / А. Ф. Стародубов. – Днепропетровск, 2001. 39. Шляхов О. Б. На чолі краю: губернатори Катеринославщини початку ХХ ст. / О.Б. Шляхов // Проблеми політичної історії України. – Дніпропет­ ровськ, – 2011. – Вип. 6. – С. 17–30. Надійшла до редкол.: 28.12.2016

УДК 94(47+57)«18/19»

Н. С. Чернікова Дніпропетровський державний аграрно-економічний університет

О. О. БОБРИНСЬКИЙ ТА СТАНОВЛЕННЯ ЦУКРОВОЇ ПРОМИСЛОВОСТІ НА ПРАВОБЕРЕЖНІЙ УКРАЇНІ Проаналізовано напрями діяльності графа О. О. Бобринського на шляху до перетворення Смілянського маєтку на провідний осередок цукрового виробництва Правобережної України (40–60-ті рр. ХІХ ст.) Ключові слова: цукрова промисловість, Олексій Олексійович Бобринський, граф, Смілянський маєток, Правобережна Україна, промисловий переворот. Проанализированы направления деятельности графа А. А. Бобринского на пути к превращению Смелянского имения в ведущий центр сахарного производства Правобережной Украины (40–60-е гг. XIX в.) Ключевые слова: сахарная промышленность, Алексей Алексеевич Бобринский, граф, Смелянское имение, Правобережная Украина, промышленный переворот.

© Чернікова Н. С., 2017

72


ISSN 2409-3661 ПРОБЛЕМИ ПОЛІТИЧНОЇ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ. вип. 12. 2017 р.

На 40-ві рр. ХІХ ст. припадає початок промислового перевороту на українських землях, «візитною карткою» якого стала цук­ рова промисловість. Поміщиків та підприємців Правобережної та Лівобережної України охопила справжня «цукрова лихоманка», яка апріорі вабила високими прибутками. Кількість цукрових заводів швидко зростала, але за кілька десятиліть більшість з них припинили своє існування, не витримуючи конкуренції. Поступово сформувались центри цукрового виробництва, одним з яких був Смілянський маєток графів Бобринських. Проблема становлення капіталістичних відносин в поміщицьких господарствах на українських землях не залишилась поза увагою таких дослідників, як І. О. Гуржій [7], Л. Г. Мельник [14], К. І. Юрчук [21] та ін. Статті А. Матвєєва [12], В. Б. Тихонова [16], В. К. Яцунського [22], П. Ходоса [18] присвячені розвитку вітчизняної цукрової промисловості. В їхніх працях наголошується на ролі представників родини Бобринських у становленні та розвитку цукрової промисловості України. Історія Смілянського маєтку та його власників – Бобринських відображена у працях автора розвідки [11; 19]. Тож у даній статті здійснена спроба розкрити «секрет» промислового успіху «смілянської гілки» Бобринських та шляхи його досягнення. При цьому опрацьовані й архівні матеріали [3; 8; 17], історико-статистичний опис Смілянського маєтку [6], мемуарні джерела [5]. Засновник «смілянської гілки» Бобринських, граф Олексій Олексійович (1800–1868), був онуком Катерини ІІ та Г. Орлова. Дитячі роки він провів у великому Богородицькому маєтку в Тульській губернії, де отримав домашню освіту, а у 1818–1828 рр. перебував на військовій службі при палаці в Петербурзі. З юнацьких років він цікавився питаннями ведення сільського господарства та промисловості, а також математикою, фінансами, хімією, механікою, фотографією, ремеслами. Ці захоплення відіграли значну роль у подальшому житті Олексія Олексійовича й обумовили його підприємницьку діяльність. За висловом П. А. В’яземського, він «не був тим, кого зазвичай називають царедворцем» [5, с. 18]. Провівши певний час після закінчення служби при палаці в Петербурзі, граф повернувся до Богородицька, де в с. Михайлівському розпочав будівництво великого цукрового заводу [18, с. 20]. Це був значний крок у розвитку цукрової промисловості в державних масштабах, тому що поміщики Європейської частини Росії будували невеликі цукрові заводи для задоволення власних потреб у цукрі [16, с. 132]. 73


ISSN 2409-3661 ПРОБЛЕМИ ПОЛІТИЧНОЇ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ. вип. 12. 2017 р.

У 1838 р. Олексій Олексійович придбав у графа М. О. Самойлова, брата своєї дружини Софії Олександрівни, Смілянський маєток загальною площею 18 тис. дес., розташований у Черкаському повіті Київської губернії. До нього входили містечко Сміла, кілька сіл – Смілянка, Яблунівка, Балаклея, Костянтинове, Староселечко та селища Гречківка, Будки, Миколаїв [6, с. 5]. Ці землі довгий час перебували у власності польських магнатів Конєцпольських та Любомирських. А містечко Сміла (колишнє Тясьмине) виникло у ХVІІ ст., отримавши назву на честь сміливої дівчини, яка під час татарського набігу провела козаків через Ірдинське болото у тил ворога, а сама загинула в жорстокому бою [9, с. 484]. На 1838 р. у Смілянському маєтку, де основою господарства було зернове землеробство, спостерігався економічний занепад. Для обробки землі використовувався застарілий реманент, посів злакових культур здійснювався вручну, а врожай збирали за допо­могою серпів і кіс. Система землеробства теж була відсталою: засіви проводились без належного чергування, в той час як про використання добрив для ґрунту не було й мови. Крім того, самі селяни не були зацікавлені в результатах своєї праці. У сумі ці фактори обумовили низьку якість одержуваних зернових та безприбутковість маєтку. За таких умов господарювання в новому маєтку Бобринський розпочав з упровадження низки заходів з метою підвищення продуктивності праці. Він збільшив посіви пшениці за рахунок скорочення посівів жита, ячменю, гречки. Значні кошти граф виділив для придбання більш досконалих сільськогосподарських знарядь праці і реманенту: молотарок, віялок західноєвропейського, а незабаром і вітчизняного виробництва. Кардинальних змін зазнала й система землеробства. Так, було запроваджено багатопілля, глибоку обробку ґрунту, внесення добрив. Завдяки інноваційним заходам Олексія Олексійовича вдалося збільшити врожайність зернових; млини Смілянського маєтку забезпечували борошном не лише місцеве населення, а й мешканців Умані, Кременчука, Миколаєва, Одеси [10, с. 61]. Однак основою господарювання в маєтку Бобринський планував зробити вирощування цукрового буряка та його переробку. Маючи значний досвід управління цукровим заводом у Михайлівському, граф планував перетворити Смілу на осередок цукрової промисловості Правобережної України. Його планам сприяли природно-кліматичні та соціально-демографічні фактори: помірний клімат, родючі землі, наявність великої кількості робочої сили. 74


ISSN 2409-3661 ПРОБЛЕМИ ПОЛІТИЧНОЇ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ. вип. 12. 2017 р.

Зацікавленість графа цукровою промисловістю збіглася з протекціоністською державною політикою. Ще у 1800 р. Сенат прийняв рішення про надання земельних угідь під посіви цукрового буряка «усім бажаючим у південному краї» на пільгових умовах, а також про нагородження медалями найбільш ініціативних цукрозаводчиків [12, с. 94]. Тому О. Бобринський постійно збільшував свої земельні володіння за рахунок купівлі у сусідів-поміщиків. Так, у 1845 р. граф придбав у В. О. Давидова Грушівський маєток загальною площею 2,857 тис. дес. з 485 селянськими дворами за 82935 крб. сріблом, а в 1851 р. прикупив у Лопухіних Юзефівський маєток розміром 9,6 тис. дес., перейменований на Капітонівський [6, с. 11; 8, арк. 3–3 зв.]. Землі, що увійшли до Смілянського маєтку, стали основою для спорудження заводів та розвитку цукрового виробництва. Вже у 1838 р. був побудований перший невеликий за розміром цукровий завод – Смілянський. Зовні він являв собою плетневу будівлю, обмазану глиною. На початковому етапі функціонування технологія виробництва на заводі значно поступалась західноєвропейським зразкам. Робота велась виключно вручну, в якості двигуна використовувалася сила тварин, переважно коней. Цукровий сік випарювався у відкритих казанах із топкою безпосередньо під казаном – за допомогою «голого вогню». Такі заводи називались «вогневими». Буряковий сік добувався за допомогою гвинтових пресів, котрих на Смілянському заводі було 10, а іноді шляхом гарячої чи холодної вимочки буряку, який попередньо нарізали на спеціальних тертках [14, с. 35; 22, с. 343]. За таких умов видобуток цукру не перевищував 7–10 фунтів із берківця цукрового буряка в 12 пудів. Уся робота по вирощуванню цукрового буряка, його переробці на цукор, заготівлі й доставці необхідних матеріалів, облаштуванню заводу здійснювалась переважно місцевими селянами; необхідна сировина, матеріали, продукти були зі Смілянського маєтку [22, с. 343–344]. Незважаючи на низький технологічний рівень, виробничі можливості заводу зростали: якщо в 1838 р. на заводі перероблялося 150 берківців буряку щодня, то на 1840 р. уже 300 берківців [10, с. 62]. Відповідно збільшувався при цьому і вихід цукру. У 1840 р. О. О. Бобринський спорудив у Смілі ще один великий завод – рафінадний, де цукровий пісок перероблявся на рафінад. Він приносив господарю вдвічі більше прибутків, ніж цукровий. На початку 1840-х рр. збутом цукру-рафінаду зі Смілянського заводу займалися Яхненко й Симиренко, які в 1843 р. спорудили власні 75


ISSN 2409-3661 ПРОБЛЕМИ ПОЛІТИЧНОЇ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ. вип. 12. 2017 р.

цукрові заводи і стали відомими підприємцями [16, с.150–151; 20, с. 33]. В «Журналі мануфактур і торгівлі» робота заводу отримала схвальні відгуки. «Можна ствердно сказати, – зазначалось на його сторінках, – що установа графа Бобринського – одна з найбільших у Європі і доведена у всіх відносинах до відмінної форми; апарати на заводі здебільшого виписані із Франції» [21, с. 50–51]. Протягом 10 років граф Бобринський збудував ще 4 цукрових заводи в Смілянському маєтку: Яблунівський (1839 р.), Грушівський (1845 р.), Капітонівський (1846 р.) і Балаклеївський (1837– 1838 рр.). Про внесок заводів О. Бобринського у розвиток цукрової промисловості свідчить той факт, що у 1843 р. на промисловій виставці Олексій Олексійович отримав за вироблену на них продукцію велику срібну медаль. Царський уряд заохочував розвиток вітчизняної цукрової промисловості шляхом надання цукрозаводчикам земельних угідь. На українські землі припадало близько 70 % загальної площі вирощування цукрового буряку в межах Російської імперії, причому основна частка його вироблялася на Київщині. У цьому зв’язку кількість поміщицьких і купецьких цукрових заводів у губернії постійно збільшувалася, досягши в 1847 р. 56 [7, с. 185]. Тож з метою забезпечення конкурентоспроможності смілянських заводів та збільшення обсягів виробленої продукції О. О. Бобринський провів технічну реорганізацію заводів та перетворення їх на заводи – гіганти. На Смілянському заводі в 1848 р. були встановлені перші парові машини для добування бурякового соку. Сам завод був перебудований на цегельний будинок з 4 поверхів. У 1849 р., після пожежі, Балаклеївський завод був відбудований за паровою системою. Упровадження інноваційних технологій привело до значного збільшення обсягів виробленого цукру. Так, якщо в 1840/41 р. на Смілянському і Балаклеївському заводах було вироблено 6,9 тис. та 4,5 тис. пудів цукру, то в 1851/52 р. продуктивність досягла 36,2 тис. пудів і 15,3 тис. пудів відповідно [22, с. 346]. До початку 60-х рр. XIX ст. загальне виробництво цукрового піску на заводах графа становило більше 250 тис. пудів, в той час як продукція, що випускалася заводами – гігантами (Капітонівським, Смілянським, Яблунівським) складала більше 50 тис. пудів цукру-піску за рік. Смілянський рафінадний завод у 1860/61 р. випустив 90 тис. пудів рафінаду [10, с. 65; 16, с. 150]. Секрети ефективної організації цукрового виробництва у О. Бобринського цікавили і цукрозаводчиків, й урядові кола. У бесіді з 76


ISSN 2409-3661 ПРОБЛЕМИ ПОЛІТИЧНОЇ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ. вип. 12. 2017 р.

чиновником Міністерства фінансів Е. Грумм-Гржимайло про долю дрібних цукрових заводів Олексій Олексійович виклав низку положень, що, на його думку, слугували підґрунтям прибутковості підприємства. Серед них – раціональне ведення виробництва; використання новітнього устаткування та його постійна модернізація; уникання «панщинних відносин»; наявність кваліфікованих майстрів і робітників. Однак чи не найголовнішою запорукою успіху він вважав самого власника заводу, від якого залежали організація управління, ведення обліку та вирішення основних виробничих завдань. Однією з найважливіших проблем, із якою стикався граф Бобринський у силу своєї промислової діяльності, була сировинна, тобто постачання на заводи цукрового буряку. Задля її розв’язання він постійно збільшував посівні площі, вдаючись до купівлі земель у сусідів-поміщиків [6, с. 11; 9, с. 27]. Однак кількість цукрового буряку, що вирощувалась в маєтку, не могла задовольнити зростаючі потреби заводів. Тому вже з 40-х рр. XIX ст. Олексій Олексі­йович був змушений купувати сировину. Основними постачальниками цукрового буряку виступали поміщики – плантатори, великі орендарі землі і заможні селяни. Так, Орлови, власники с. Макіївка (за 35 км від Сміли), та Залєські, власники с. Ротмістровка (за 18 км від Сміли), виділяли великі площі для посіву цукрових буряків на продаж Смілянському і Балаклеївському заводам. Наприкінці XIX ст. Бобринські придбали Ротмістровку і створили тут власну економію [9, с. 501–507]. Про участь селян у вирощуванні буряку свідчать такі дані: у 1840 р. 42 селянина зі Старосілля Черкаського повіту Київської губернії продали на Балаклеївський завод 987 чвертей буряку, а в 1841 р. 12 селян Яблунівки продали буряк місцевому заводу [12, с. 96]. Олексій Олексійович розумів необхідність упровадження інтенсивного способу господарювання для підвищення врожайності цукрового буряку. Тому він увів буряк до польової сівозміни. Крім плугів, залізних борон, ґрунтопоглиблювачів на смілянських землях використовувалися сіяльні машини, що замінили ручні сівалки. Зазначимо, що граф сам займався розробкою й удосконаленням знарядь праці й техніки. Приміром, значного поширення на Правобережжі в сер. 50-60-х рр. XIX ст. набув плуг Бобринського, який використовувався в поміщицьких і частково селянських господарствах для обробки буряку. Значну увагу граф приділяв технічному оснащенню самих за77


ISSN 2409-3661 ПРОБЛЕМИ ПОЛІТИЧНОЇ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ. вип. 12. 2017 р.

водів. Як відомо, чи не єдиним джерелом постачання техніки в Російській імперії був Луганський ливарний завод, який не задовольняв потреби цукрового виробництва в сучасному устаткуванні. Ось чому необхідність імпорту ставала очевидною. Олексій Олексійович закуповував апарати і механізми переважно в Берліні, Магдебурзі, Празі. За умовами угоди з паризькою машинобудівною фірмою «Дерон і Кайль» у Смілі був відкритий перший на Правобережжі склад машин [10, с. 64]. Придбання устаткування на цукрові заводи вимагало від їхніх власників значних коштів, які до того ж доповнювалися витратами по доставці. Так, перебудова Яблунівського заводу на паровий у 1848 р. обійшлася Бобринському в 62 тис. крб. сріблом, а на закупівлю машин і апаратів для Смілянського заводу він витратив у 1852 р. 35,191 тис. крб. Тому граф розпочав підготовку до організації власного механічного заводу в Смілі, відкриття якого відбулося в 1840 р. Це було найбільше на українських землях підприємство такого профілю, де виготовлялися сільськогосподарські знаряддя праці, апарати і машини для цукрового виробництва, а також здійснювався ремонт реманенту і механізмів для всієї Київської губернії [13, с. 24–25]. Згодом невеликі майстерні для виконання ремонтних робіт з’явились при кожному заводі О. Бобринського, що не тільки уможливило задоволення власних потреб, а й сприяло налагодженню продажу машин та устаткування [7, с. 220]. Механічну майстерню в Смілі Олексій Олексійович перетворив у спеціалізоване підприємство – власний машинобудівний завод [16, с. 143; 18, с. 21]. Ще одна проблема, що вимагала рішення, – паливна. Використання лісу як джерела палива було вкрай недоцільним. По-перше, на Київщині не було значних лісових насаджень, а по-друге, імпорт лісу був невигідний через постійне зростання його собівартості. У цьому зв’язку О. Бобринський зайнявся пошуком родовищ у своїх маєтках. Вже у 1848 р. він започаткував промислову розробку торфу в Тульській губернії, заклавши вугільну шахту поблизу Богородицька [21, с. 55]. Не обмежившись однією шахтою, граф продовжував розвідку вугільних родовищ, і в 1850 р. вугілля було знайдено в с. Нікітське. Воно використовувалось на Михайлівському цукровому заводі, де Бобринський власноруч спроектував топки для його спалювання. Оскільки мережа постачання видобутого вугілля на київські заводи не була налагоджена, граф разом з купцями Яхненком й Симиренком у 1860 р. започаткував розробку бурого вугілля й торфу в Київській губернії [11, с. 18]. 78


ISSN 2409-3661 ПРОБЛЕМИ ПОЛІТИЧНОЇ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ. вип. 12. 2017 р.

Крім того, він використовував на своїх заводах донецьке вугілля. Існування великих плантацій посівів буряку і технічно оснащених заводів вимагало наявності значної кількості працівників. Наприкінці 30-х – початку 40-х рр. на полях та заводах О. Бобринського працювали переважно поміщицькі селяни. З метою збільшення кількості робочих рук він купував їх у землевласників, докладаючи зусиль, щоб зацікавити робітників у результатах своєї праці. Наприкінці 1840-х рр. Олексій Олексійович уклав угоду про купівлю 2000 селян у поміщиків Сумщини і Саратовської губернії [9, с. 486]. Він побудував для них 384 будинки біля заводів, оселивши на правах фабричних людей. На відміну від кріпаків, вони не мали орної землі (лише городи) і були прикріплені до заводів, за роботу на яких одержували натуральну (хліб, сіль, м’ясо й інші продукти) і грошову оплату [12, с. 95–96]. Щомісячний заробіток складав від 3 до 9 карбованців сріблом – у залежності від виконуваної роботи [7, с. 216]. Чоловіки одержували 5 крб. 40 коп. за 24 дні, жінки й підлітки – 3 крб. 12 коп. Крім того, працівникам незалежно від статі видавали по 2 крб. так званих прохідних при відправленні у волості й таку ж суму по закінченні роботи на підприємстві [10, с. 67]. Кріпосну працю О. Бобринський доповнював найманою. Набір робочої сили здійснювався як шляхом безпосереднього найму селян-заробітчан, так і шляхом контрактів із поміщиками Київської, Полтавської, Чернігівської, Мінської та Смоленської губерній [7, с. 212–213]. Однак Олексій Олексійович не заохочував використання праці сезонних робітників. Тому їхня оплата була меншою – 3 крб. на місяць [9, с. 486; 10, с. 67]. Таким чином, граф намагався забезпечити себе не просто робочою силою, а досвідченими працівниками, які постійно знаходились при заводах. На заводах О. Бобринського також працювали державні селяни, основну масу яких становили «неплатники податків». Граф за допомогою своїх прикажчиків і агентів домовлявся з управляючими окружних контор. Так, у 1842 р. з Войцехівської волості Переяславського повіту було відправлено на смілянські цукрові заводи 500 селян – «боржників» [7, с. 213]. З їхньої заробітної плати вираховувалася основна частина на виплату недоїмок, а решта залишалась на задоволення власних потреб робітника. Безумовно, умови праці на смілянських цукрових заводах були досить важкими: робочий день тривав нерідко 13 і навіть 14–15 годин на добу, при високій температурі й відсутності вентиляції. З огляду на це, О. Бобринський уводив винагороду за роботу гроши79


ISSN 2409-3661 ПРОБЛЕМИ ПОЛІТИЧНОЇ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ. вип. 12. 2017 р.

ма, продуктами, одягом і взуттям. Значну увагу граф приділяв забезпеченню трудової дисципліни. Взаємні права й обов’язки сторін, а також відповідальність за невиконання останніх були зафіксовані в письмовому вигляді. Так, в угоді між графськими конторами і волосними управліннями зазначалося, що за селян, які не вийдуть на роботу, а також за померлих чи засуджених, отримані завдатки повинні відпрацьовувати родичі або односельці [9, с. 487]. Згідно з статтями договору, укладеного майстрами і Смілянською головною конторою, за умови невиконання робітниками своїх обов’язків вони підлягали звільненню і не мали права найматися ближче ніж за 500 верст від Черкаського повіту [9, с. 28]. О. Бобринський був переконаний, що панщинні відносини гальмували процес становлення капіталістичних відносин у промисловості. Він підтримував ідею скасування кріпосного права, пропонуючи наділити селян невеликими ділянками землі. Фактично Маніфест 1861 р. став відображенням його поглядів та сприяв збільшенню кількості робочих рук на його заводах. На 1863 р. у Смілянському маєтку із 407 селянських господарств тяглих було 7, піших – 196, городників – 204 [9, с. 486]. Робота з новою технікою вимагала наявності кваліфікованих спеціалістів. О.Бобринський спочатку запрошував іноземних фахівців, однак вже з 1854 р. керівниками цукрових заводів були винятково інженери-технологи, які закінчили російські навчальні заклади. На час заснування смілянської майстерні в ній працювало небагато робітників, але поступово їхня кількість зросла до 100 [10, с. 65–66]. Про високий кваліфікаційний рівень працівників на заводах О. Бобринського свідчить той факт, що 24 з 40 смілянських технологів надалі стали цукрозаводчиками й підприємцями. З метою підвищення освіченості серед місцевого населення та підготовки спеціалістів на місцях, Олексій Олексійович за власної ініціативи та на власні кошти у 1858 р. відкрив однокласне училище для дітей робітників і службовців смілянських заводів. Поряд із загальноосвітніми, учні вивчали і спеціальні дисципліни, зокрема креслення, основи конторського рахунку тощо. Найбільш здібні учні, за клопотанням графа, отримували можливість продовжити навчання та перспективу службової кар’єри на його заводах [10, с. 66]. За висловом П. А. В’яземського, О. О. Бобринський «був одним з найшляхетніших і найвищою мірою співчутливих особистостей нашого часу... Допитлива натура його безупинно вимагала 80


ISSN 2409-3661 ПРОБЛЕМИ ПОЛІТИЧНОЇ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ. вип. 12. 2017 р.

собі живлення» [5, с. 12]. Граф зосереджував свою увагу не лише на матеріальному стані заводів, а й на модернізації маєтку. Загальний вигляд Смілянського маєтку вже з 40-х рр. зазнав значних змін. З центра містечка до заводів вели рівні вулиці. У 1842 р. при підприємствах була відкрита лікарня. З 1851 р. почала роботу поштово-телеграфна контора, а з 1858 р. – парафіяльна школа. Сприятливі для проживання умови, наявність робочих місць привели до значного збільшення кількості населення. Так, за 15 років його чисельність зросла втричі: якщо в 1847 р. у Смілі проживало 4080 чоловік, то на початку 60-х рр. – 12600 чоловік. На 1861 р. містечко Сміла стало волосним центром. У маєтку на 50-ті рр. діяли також 2 шкіряні заводи, 3 цегельні, 2 винокурні, 10 млинів; двічі на рік відбувалися ярмарки [9, с. 486]. У 1856 р. О. О. Бобринський після важкої хвороби переїхав на постійне проживання до Смілянського маєтку. Саме в цей період досягає розквіту його дослідницька діяльність у сфері сільського господарства, на яку він витратив тисячі карбованців. Він уперше ввів систему зрошування ґрунту під цукровий буряк, налагодив випуск добрив, розробив систему сівозмін, спроектував і створив низку нових механізмів і машин; деякі з них отримали його ім’я [18, с.21]. У цей період граф видав низку наукових праць, присвячених питанням сільського господарювання, промисловості [1; 3]. На вшанування пам’яті Олексія Олексійовича в 1869 р. при Київському університеті та Петербурзькому технологічному інституті за клопотанням Київського міського товариства були призначені стипендії [17]. А у 1872 р. на зібрані за підпискою кошти у Києві, на перехресті Бібіковського бульвару і Безаківської вулиці, був встановлений пам’ятник графу Бобринському як одному із засновників вітчизняної індустрії. Пам’ятник доповнювало зображення сільськогосподарського реманенту й напис: «Корисній діяльності графа О. О. Бобринського» [15, с. 173; 12, с. 94]. Багатогранна, плідна діяльність графа була відзначена Імператорським Вільним Економічним товариством карбуванням особливої медалі [6, с. 19]. По смерті Олексія Олексійовича Смілянський маєток перейшов у власність його нащадкам і за кілька десятиліть перетворився на провідний промисловий центр Російської імперії. Його історія виступає яскравим прикладом становлення та розвитку цукрової промисловості на українських землях та відображенням еволюції капіталістичних відносин на різних етапах промислового перево81


ISSN 2409-3661 ПРОБЛЕМИ ПОЛІТИЧНОЇ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ. вип. 12. 2017 р.

роту. Протягом багатьох десятиліть представникам «смілянської гілки» Бобринських вдавалося відвертати прояви промислових криз та вистояти у конкурентній боротьбі, завоювавши чільне місце серед цукрозаводчиків-монополістів. «Секрети» їхнього успіху – ініціативність, швидке реагування на потреби часу, використання інноваційних технологій – і на сьогодні виступають беззаперечними компонентами успіху будь-якого підприємця. Бібліографічні посилання

1. Бобринский А. А. О применении систем охранительной и свободной торговли в России и о значительном понижении таможенного дохода по введении тарифа 1857 г. / А. А. Бобринский : В 2 ч. – М. : Тип. В. Готье,1868. – Ч. 1. – 132 с. – Ч. 2. – 104 с. 2. Бобринский А. А. Статистические материалы для истории свеклосахарной промышленности в России, собранные графом А. Бобринским, почетным членом Комитета сахароваров. С примечаниями С. Маслова / А. А. Бобринский. – М.: Университетская типография, 1856. – 40 с. 3. Ведомость о происшествиях по Киевской губ. за вторую половину декабря месяца 1857 г. Пожары // Центральний державний історичний архів м. Києва. – Ф. 442. – Оп. 35. – Од. зб. 11. – Арк. 110–110 зв. – Далі: ЦДІА (м. Київ). 4. Востокова Н. Б. Пушкин по архиву Бобринских / Н. Б. Востокова // Прометей : Историко-биографический альманах / ред. и сост. Т. Цявловская. – М. : Молодая гвардия, 1974. – Вып. 10. – С. 261–274. 5. Вяземский П. А. Граф Алексей Алексеевич Бобринский / П. А. Вязем­ ский. – М. : б/и, 1868. – 72 с. 6. Головня В. Смела : Краткое статистико-экономическое описание / [авт. текста В. Головня]. – К. : Тип. Р. К. Лубковского,1913. – 195 с. 7. Гуржiй I. О. Розклад феодально-крiпосницької системи в сiльському господарствi України 1-ї половини XIX ст. / I. О. Гуржiй. – К. : Держполiтвидав, 1954. – 451 с. 8. [Договор купли-продажи с. Грушовка между А. А. Бобринским и А. Л. Давыдовым 28. 09. 1845 г.] // ЦДІА (м.Київ). – Ф. 486. Киевская палата гражданского суда : Купчие крепости на продажу имений и др.имущества. – Оп. 9. – Спр. 118. – Арк. 3–3 зв. 9. Iсторiя мiст i сiл Української РСР : Черкаська обл. / гол. ред. П. Т. Тронько. – К. : Головна ред. Рад. Енцикл. АН УРСР, 1972. – 652 с. 10. Крутiков В. В. Початок капiталiстичної еволюцiї помiщицького господарства Правобережної України / В. В. Крутіков, Т. Д. Липовська // Вiсник Днiпропетровського унiверситету : Iсторiя та археологiя. – Дніпропет­ ровськ, 1997. – Вип. 2. – С. 60–66. 11. Маєвська Н. С. Історія Смілянського маєтку графів Бобринських / Н. С. Маєвська // Бористен. – 2006. – № 9 (183). – С. 16–19.

82


ISSN 2409-3661 ПРОБЛЕМИ ПОЛІТИЧНОЇ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ. вип. 12. 2017 р.

12. Матвєєв А. Започаткування цукрової промисловостi в Українi / А. Матвєєв // Київська старовина. – 1992. – № 6. – С. 94–96. 13. Машкiн О. М. Дворянське пiдприємництво як фактор формування буржуазних елементiв в машинобудуваннi дореформеної України / О. М. Машкiн // Iсторичнi дослiдження. Вiтчизняна iсторiя. – К. : Наукова думка, 1990. – Вип. 16. – С. 22–28. 14. Мельник Л. Г. Промисловий переворот в Росiї i на Українi / Л. Г. Мельник. – К. : Вид-во Київ. держ. ун-ту iм. Т. Г. Шевченка, 1969. – 68 с. 15. Петрова М. В. Из прошлого рода графов Бобринских / М. В. Петрова // Вопросы истории. – 1993. – № 5. – С. 171–176. 16. Тихонов В. Б. Развитие свеклосахарной промышленности во 2-й пол. 40-х – в 50-х гг. XIX в. / В. Б. Тихонов // Исторические записки / отв. ред. А. Л. Сидоров. – Т. 62. – М. : изд. АН СССР, 1958. – С. 126–169. 17. [Уведомление от 24.05.1869 г. об открытии при Киевской городской думе подписки на учреждение стипендий в Киевском университете и Санкт-Петербургском технологическом институте в память А. А. Бобрин­ ского] // ЦДІА (м.Київ). – Ф. 707. – Оп. 35. – Од. зб. 156. – Арк. 1–2. 18. Ходос П. Король, магнат и меценат / П. Ходос // Капитал. – 1996. – № 10. – С. 20–21. 19. Чернікова Н. С. Суспільно-політична та державна діяльність графа Олексія Олексійовича Бобринського : Автореф. дис. … канд. іст. наук : 07.00.02 / Чернікова Наталія Семенівна. – Дніпропетровськ: Вид. «Інновація», 2012. – 23 с. 20. Шевченко О. Родина Симиренкiв та розвиток цукрової промисловостi в Українi / О.Шевченко / // Родовiд. – 1995. – № 10. – С. 35–43. 21. Юрчук К. I. Промисловiсть Росiї в 1-й пол. XIX ст. / К. І. Юрчук. – Чернiвцi : Чернiвец. держ.ун-т, 1974. – 86 с. 22. Яцунский В. К. Помещичьи сахарные заводы в России в 1-й пол. XIX в. / В. К. Яцунский // Академику Б. Д. Грекову ко дню 70-летия : сб. ст. – М. : АН СССР, 1952. – С. 342–350. Надійшла до редкол.: 30.01.2017

83


ISSN 2409-3661 ПРОБЛЕМИ ПОЛІТИЧНОЇ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ. вип. 12. 2017 р.

УДК 94 (477.63) «19»

Ю. В. Берестень Дніпропетровський державний аграрно-економічний університет

ДО ІСТОРІЇ СТАНОВЛЕННЯ ВИЩОЇ СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКОЇ ОСВІТИ НА КАТЕРИНОСЛАВЩИНІ НА ПОЧАТКУ ХХ СТОЛІТТЯ Висвітлено окремі аспекти становлення вищої сільськогосподарської освіти на прикладі проекту губернських земських установ щодо відкриття при Катеринославському вищому гірничому училищі сільськогосподарського відділення. Ключові слова: Катеринославська губернія, вища сільськогосподарська освіта, земства. Освещены отдельные аспекты становления высшего сельскохозяйственного образования на примере проекта губернских земских учреждений об открытии при Екатеринославском высшем горном училище сельскохозяйственного отделения. Ключевые слова: Екатеринославская губерния, высшее сельскохозяйственное образование, земства.

Вища освіта є одним із головних соціальних інститутів суспільства, який не тільки чітко окреслює наявний стан розвитку соціально-економічної системи, але й віддзеркалює особливості формування ринку праці, специфіку процесу професійної диференціації на відповідному етапі розвитку соціуму. Проблеми дослідження особливостей становлення системи середньої та вищої професійно-технічної освіти Придніпровського регіону на початку ХХ століття посідають вагоме місце в сучасному історіографічному процесі, який зосереджує свою увагу, здебільшого, навколо питань щодо визначення ролі та місця освіти в соціокультурному та економічному просторі краю. Зокрема, в загальному контексті викладу історіографічного доробку варто відзначити наукові розвідки Г. Лопатіна, В. Мирончука, В. Ткаченка, Є. Степанович, С. Волотковсього, О. Б. Шляхова, О. В. Дриганюк, Г. Шевчук, Р. Марутян, Л. Прокопенко, М. Антощака, А. Лободи, © Берестень Ю. В., 2017

84


ISSN 2409-3661 ПРОБЛЕМИ ПОЛІТИЧНОЇ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ. вип. 12. 2017 р.

де змістовно проаналізовано окремі аспекти формування системи середньої та вищої технічно-професійної освіти на теренах Катеринославської губернії [4; 17; 16; 2; 21; 19; 5; 11; 1; 3]. Попри набутий науковою спільнотою значний інтелектуальний доробок у даній царині, питання становлення вищої сільськогосподарської освіти на початку ХХ століття в Придніпровському регіоні не знайшли докладного висвітлення в сучасній історіографії. Дана ситуація зумовлена як вузькістю та фрагментарністю джерельної бази, її дисперсним розпорошенням по різних архівосховищах пострадянського простору, так й традиційною зосередженістю науковців на дослідженні навчально-виробничої діяльності вищих навчальних закладів, які готували спеціалістів для важкої промисловості. Відзначимо, що окремі аспекти формування системи вищої сільськогосподарської освіти на початку ХХ століття мають вагоме прикладне значення, беручи до уваги адміністративно-господарчий досвід, набутий державними органами влади при їх практичному вирішенні. В даній статті ми ставили за мету дослідити соціально-економічні особливості проекту земських губернських установ щодо інституційного становлення вищої сільськогосподарської освіти на теренах Катеринославської губернії на початку ХХ ст. На межі ХІХ–ХХ століть Катеринославська губернія перетворилась на один із економічно розвинутих регіонів Півдня Російської імперії, який демонстрував високу динаміку розвитку промислової інфраструктури [20, с. 52]. Індустріальне оновлення господарського механізму регіону, детерміноване появою нових галузей важкої промисловості, зумовило суттєві трансформації в соціальній структурі населення Катеринославської губернії, що призводило до поглиблення її професійної диференціації, яка супроводжувалась появою нових самодіяльних прошарків та груп, орієнтованих на активну участь у капіталістичному виробництві. В даний період з’являються нові суб’єкти економічної діяльності – капіталістичні промисловці, фінансисти та підприємці, інтенсивна господарська діяльність яких спричинила розбудову розгалуженої інфраструктури індустріального виробництва, формуючи на початку ХХ ст. новий стиль економічного та суспільного життя в Придніпровському регіоні, створюючи необхідні засади для загального поширення інноваційних досягнень європейського сцієнтизму на всі компоненти виробничої та соціальної структури господарської системи. 85


ISSN 2409-3661 ПРОБЛЕМИ ПОЛІТИЧНОЇ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ. вип. 12. 2017 р.

На тлі динамічного поступу важкої промисловості, яка трансформувала господарське та соціальне обличчя губернії, сільськогосподарська галузь – провідна за кількістю задіяних в ній працівників, демонструвала вкрай незначні темпи економічного зростання, залишаючись, за окремими локальними випадками, на периферії господарської модернізації регіону. Причини повільного економічного зростання аграрного сектора виробництва в даний період крилися, насамперед, в наявності старих пережитків кріпацтва, непослідовності та половинчастості адміністративних реформ царату в пореформеному аграрному секторі економіки, законодавчій консервації станового характеру соціальної організації російського суспільства, непропорційному характері розподілу наявного земельного фонду між різними категоріями сільськогосподарського населення, наявності системи дворянського землеволодіння, яка суттєвим чином обмежувала економічний потенціал місцевого селянства [7, с. 66–67]. Значне уповільнення темпів зростання сільського господарства спричинили й наслідки економічної кризи 1900–1903 рр., що посилила наявні структурні господарські та соціальні диспропорції в промисловості та пореформеному селі Катеринославської губернії [8]. В даний період на різних рівнях земської адміністрації відбувається докладне обговорення нагальних гострих проблем сільськогосподарської галузі та розробляється покрокова програма невідкладних адміністративних заходів, що ставили за мету мінімізацію руйнівних наслідків економічної кризи в аграрному секторі місцевої господарської системи. Відзначимо, що однією з головних причин економічної стагнації більшості селянських господарств у даний період була законодавче прописана грабіжницька система викупних платежів, що позбавляла селян вкрай необхідних обігових коштів, знекровлюючи їх в фінансовому плані та не залишаючи необхідних резервів для подальшого господарського розвитку. В негативний спосіб впливала на даний процес й інституційна нерозвинутість фінансових установ дрібного кредиту, діяльність яких лише частково компенсувала селянам фінансові втрати обігових коштів [18; с. 53–61]. В цілому, в сільському господарстві регіону зберігалося домінування архаїчних виробничих та соціальних практик, що значно пригальмовували процес нагальних соціально-економічних перетворень в пореформеному селі. Серйозною перешкодою на шляху загальної модернізації сільськогосподарського виробництва був хронічний брак спеціалістів з 86


ISSN 2409-3661 ПРОБЛЕМИ ПОЛІТИЧНОЇ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ. вип. 12. 2017 р.

вищою аграрною освітою, ознайомлених з специфічними особливостями господарювання в Степовій зоні, що унеможливлювало реалізацію швидкого сценарію переходу більшості селянських та поміщицьких господарств галузі на капіталістичні рейки аграрного виробництва, продукуючи його подальше відставання від провідних галузей промисловості. Зауважимо, що в Катеринославській губернії, завдяки законодавчим ініціативам російського царату, губернських та повітових земських установ, в останні десятиліття ХІХ століття були закладені адміністративні підвалини щодо формування системи початкової та середньої сільськогосподарської освіти. Зокрема, в різних повітах губернії впродовж даного періоду були створені та успішно функціонували початкові та середні навчальні заклади сільськогосподарської освіти: Гнєдінська нижча сільськогосподарська школа І розряду, Верхньодніпровська середня сільськогосподарська школа та інші [1; 3; 5; 11; 17]. Проте, як з’ясувалося, освітянська діяльність даних навчальних закладів не задовольняла зростаючі потреби аграрного виробництва з огляду на незначну чисельність випускників та вузькопрофесійний характер їх фахової підготовки. Загальноімперські наукові та освітні академічні установи вищої сільськогосподарської освіти, що успішно функціонували в Російській імперії: Петровсько-Розумовська землеробська й лісова академія (м. Москва), Ново-Олександрійський землеробський інститут (м. Пулави, суч. Польща) та агрономічне відділення Київського політехнікуму виявилися неспроможними швидко зреагувати на регіональні виклики економіки Півдня України, оскільки локальна зона степового господарства не входила, за невеликим винятком, до складу пріоритетних напрямків їх науково-дослідної діяльності [6, с. 8–9]. Дана обставина актуалізувала перед представниками адміністрації губернії, земськими посадовцями, місцевими товаровиробниками сільськогосподарської продукції питання про доцільність невідкладного створення регіонального вищого науково-дослідного та навчального осередку, який би не тільки зосередився на докладному вивченні нагальних економічних та агротехнічних потреб сільськогосподарського виробництва Степової зони країни, але й забезпечив якісну підготовку кваліфікованих кадрів. Актуальною лишалась й проблема наукового дослідження природи краю. Сучасні дослідники науки та природознавства другої половини ХІХ – початку ХХ ст. відзначаючи цей факт, констатують, що «величезні терени Півдня Російської імперії до кінця ХІХ століт87


ISSN 2409-3661 ПРОБЛЕМИ ПОЛІТИЧНОЇ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ. вип. 12. 2017 р.

тя все ще лишались недостатньо дослідженими в природознавчому відношенні» [14, с. 31]. Дана обставина ставила перед віт­чизняною сільськогосподарською наукою та освітою невідкладні практичні завдання, формуючи нагальні передумови для розгортання активних наукових досліджень природних багатств Придніпровського регіону з метою використання здобутих знань для оптимізації та раціоналізації господарської системи. Доцільність нагального вирішення проблеми кадрового голоду в сільськогосподарській галузі неодноразово ставала предметом обговорення на різних рівнях й щаблях губернської адміністрації та земських органів місцевого самоврядування. Вже в 1902 р. постановою Катеринославських губернських земських зборів було прийнято рішення щодо необхідності організації в губернії агрономічної служби, яка повинна була сприяти «покращенню та зміцненню загального стану сільського господарства та підвищенню реальної доходності землі» [6, с. 7]. Масштабність господарських викликів, детермінованих економічною кризою, актуалізувало питання щодо швидкого впровадження у життя комплексної програми невідкладних адміністративних заходів, загальна мета яких полягала в мінімізації її соціально-економічних наслідків: підвищення рівня товарності та платоспроможності селянських господарств, скорочення масового безробіття, зменшення темпів тотального зубожіння промислового та сільськогосподарського пролетаріату, який поступово починав усвідомлювати необхідність політичної боротьби за свої економічні інтереси та організаційної мобілізації навколо опозицій­них царату політичних партій та рухів. Вже під час обговорення поточної ситуації в сільськогосподарській галузі та розробки програми практичних заходів щодо її поліпшення, починають лунати окремі пропозиції земських гласних щодо необхідності інтенсивної трансформації початкової та середньопрофесійної сільськогосподарської освіти, зміцнення її кадрового потенціалу, практичної орієнтації на вирішення цілої низки невідкладних виробничих потреб аграрної галузі. Загальна сутність адміністративних перетворень в даному напрямку, як це випливає з аналізу результатів обговорення проблем сільськогосподарської галузі, полягала у загальному розширенні мережі навчальних закладів початкової та середньої сільськогосподарської освіти, зміцненні її матеріально-технічної бази, змістовного збільшення загальної кількості контингенту учнівської молоді, зростання ролі та місця освіти у розв’язанні поточних проблем аграрного виробництва [18, с. 53]. 88


ISSN 2409-3661 ПРОБЛЕМИ ПОЛІТИЧНОЇ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ. вип. 12. 2017 р.

Як свідчить аналіз звітів губернської земської управи та губернських земських зборів наприкінці ХІХ – початку ХХ століття в земських установах Катеринославської губернії в даний період сформувалися два підходи щодо визначення сталої стратегії розвитку сільськогосподарської освіти, кожен з яких ґрунтувався на оригінальному баченні земськими діячами та адміністрацією губернії відповідної тактики та стратегії вирішення даних проблем. Так, концептуальна сутність першого підходу полягала в еволюційному розвитку мережі початкових та середньопрофесійних навчальних сільськогосподарських закладів, які з часом повинні були трансформуватися в розвинені навчальні та науково-технічні центри середньопрофесійної сільськогосподарської освіти з відповідною виробничою інфраструктурою та технічною базою, акумулюючи в процесі організації роботи певний науково-технічний та кадровий потенціал, який був здатний вирішувати по можливості локальні вузькопрофільні проблеми місцевого аграрного виробництва. За логікою такого підходу створення вищого навчального сільськогосподарського закладу повинно було відбутися тільки після завершення процесу розбудови мережі початкових та середньопрофесійних сільськогосподарських училищ, що повинна була забезпечити його кваліфікованими спеціалістами обізнаними з специфікою регіонального сільськогосподарського виробництва. Даний еволюційно-екстенсивний підхід домінував в адміністративній та організаційній практиці губернського та повітового земств Катеринославської губернії з моменту відкриття перших нижчих навчальних закладів сільськогосподарської освіти в середині 80-х років ХІХ – до початку ХХ ст. Його існування було продиктовано місцевими соціально-економічними реаліями, зумовленими певними особливостями господарської системи регіону, яка в зазначений період демонструвала виразну тенденцію до поступового заповнення кадрового вакууму в місцевих господарствах та панських економіях спеціалістами-аграрниками нижньої ланки з відповідною вузькопрофільною професіоналізацією. Цілком очевидно, що такий адміністративний підхід певною мірою відповідав наявним умовам та рівню розвитку сільськогосподарської галузі останньої чверті ХІХ – початку ХХ ст. На межі століть дана модель організації сільськогосподарської освіти через зростання наукоємності сільськогосподарського виробництва та його широку механізацію, певною мірою вичерпала свій потенціал, оскільки не мала змоги в 89


ISSN 2409-3661 ПРОБЛЕМИ ПОЛІТИЧНОЇ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ. вип. 12. 2017 р.

стислий термін задовольнити зростаючі потреби в спеціалістах з вищою освітою. Господарська модернізація та динамічна індустріалізації виробничої системи регіону ставила перед виробниками сільськогосподарської продукції актуальне завдання з поглиблення інтенсифікації аграрного виробництва, підвищення рівня його товарності, що потребувало, зокрема, подальшої диференціації праці, зміщення господарської моделі в бік активного запровадження сучасних на той час наукоємних агрокультурних технологій, використання яких, в свою чергу, вимагало від сільськогосподарських працівників ґрунтовних теоретичних знань, широких евристичних дослідницьких навичок, які початкова та середньопрофесійна сільськогосподарська освіта апріорі не могли дати своїм випускникам. На наш погляд, саме ці окреслені тенденції в господарській траєкторії економічного розвитку регіону на початку ХХ століття спричинили поступове оформлення другого концептуального підходу в адміністративній діяльності земських установ, який умовно можна визначити як інтенсифікаційно-інноваційний. Його загальна сутність полягала у необхідності широкого запровадження інноваційної наукомісткої моделі організації сільськогосподарської освіти шляхом інституційного становлення вищого сільськогосподарського навчального закладу, який повинен був стати регіональним науково-технічним та педагогічним центром аграрної науки, стимулюючи своєю прикладною науково-дослідницькою та педагогічною діяльністю подальший інтенсивний розвиток аграрного виробництва, істотним чином впливаючи й на зростання мережі початкових та середньопрофесійних навчальних закладів сільськогосподарської освіти, цілеспрямовано забезпечуючи останні висококваліфікованими викладацькими кадрами. Концептуальне становлення другого підходу в реалізації освітньої стратегії земських установ переконливо свідчить про наявність глибокого усвідомлення представниками земської губернської адміністрації, передових кіл наукової інтелігенції вагомості наукових знань для подальшого динамічного поступу сільськогосподарської галузі, намагання подолати відсталість архаїчних сільськогосподарських виробничих практик шляхом впровадження у виробництво сучасних технологічних досягнень європейського сцієнтизму. Реалії господарської системи регіону висунули на перше місце завдання організації в регіоні потужного науково-дослідного та педагогічного осередку вищої сільськогосподарської освіти, який би дозволив розв’язувати практичні господарські потреби аграрного 90


ISSN 2409-3661 ПРОБЛЕМИ ПОЛІТИЧНОЇ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ. вип. 12. 2017 р.

виробництва, забезпечуючи останнє кваліфікованими працівниками. Відзначаючи вагоме значення вищої сільськогосподарської освіти для подальшого економічного поступу регіону, земські управлінці з сумом констатували той факт, що « немає в нас, ані науково обізнаних людей, які працюють саме в наших умовах, немає й дослідного поля, де б у відповідності до даних отриманими з інших місць, ставилися б на строго науковій основі досліди культури сільськогосподарських рослин, немає в нас навіть такої установи, як лабораторії з дослідження ґрунтів, – одним словом, не вистачає всього того, що приносить з собою вищий навчальний заклад» [6, с. 8]. Ініціаторами створення спеціалізованого сільськогосподарського вищого навчального закладу виступили чиновники губернської земської управи на чолі з її головою М. В. Родзянко, повітові та губернські земські гласні, які в силу своєї професійної діяльності буди добре обізнані з реальним станом справ в сільськогосподарській галузі, передові кола науково-технічної інтелігенції міста Катеринослава, які предметно усвідомлювали практичне значення сільськогосподарської освіти для подальшого розвитку економічної системи регіону [6; 9, с. 79–83]. Намагаючись в ефективний спосіб розв’язати проблеми кадрового забезпечення сільськогосподарського виробництва висококваліфікованими спеціалістами, насамперед агрономами, брак яких істотним чином відчувався на регіональному ринку праці, представники Катеринославської губернської земської управи розробили докладний проект, до роботи над яким залучили відповідних експертів з освітньої справи [6]. Зокрема, чиновники губернської управи запросили до розробки проекту відомого спеціаліста по неорганічній, фізичній та аналітичній хімії випускника Санкт-Петербурзького та Казанського університетів, професора Катеринославського вищого гірничого училища Венедикта Вікторовича Курилова, який в той період обіймав ще посаду голови Катеринославського наукового товариства, що об’єднувало в своїх лавах провідних науковців, меценатів, адміністраторів, громадських та культурних діячів міста Катерино­ слава та губернії [14, с. 32–33; 15, с. 120]. Залучення професора В. В. Курилова до розробки проекту було не випадковим. Венедикт Вікторович виконував обов’язки секретаря вищого гірничого училища з моменту його заснування в 1899 році й був добре обізнаний з адміністративними та законодавчими особливостями інституалізаційного становлення даного навчального закладу, що 91


ISSN 2409-3661 ПРОБЛЕМИ ПОЛІТИЧНОЇ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ. вип. 12. 2017 р.

певною мірою визначило його роль під час розробки проекту організації навчального осередку вищої сільськогосподарської освіти. Зокрема, в проекті, розробленим науковцем та представниками земської губернської управи, було окреслено розлогу програму адміністративних заходів щодо організації вищого навчального закладу сільськогосподарської освіти на Катеринославщині [6, с. 8]. Поява даного документа стала результатом тривалої кропіткої роботи з комплексного аналізу поточних виробничих та кадрових проблем забезпечення сільськогосподарської галузі Придніпров’я. В процесі підготовки проекту його автори були зосереджені, як це випливає з аналізу джерельної бази, на пошуку та опрацюванні оптимальної моделі організації вищого навчального закладу сільськогосподарської освіти з урахуванням фінансових можливостей місцевого бюджету земських установ та осередків, наявної в місті Катеринославі науково-технічної бази, відповідної навчальної та науково-дослідної інфраструктури необхідної для реалізації нового амбітного освітнього проекту [6, с. 8]. В.В. Курилов не тільки надав земській управі опрацьовані ним статистичні та нормативні матеріали з організації вищого гірничого училища, але й ґрунтовно проаналізував науково-педагогічну діяльність вищих навчальних закладів сільськогосподарської освіти Російської імперії, відзначивши відсутність в їх науково-дослідній роботі ґрунтовних розробок з проблем дослідження Степової зони Півдня країни, що, безумовно, було використано земськими установами в якості одного з головних аргументів на користь практичної необхідності заснування нового вищого навчального закладу сільськогосподарської освіти в Катеринославі [6, с. 8]. Очевидно, що змістовне оформлення ідеологічних постулатів інтенсифікаційно-інноваційної моделі організації вищої сільськогосподарської освіти, покладене в основу осучасненої освітньої доктрини губернського земства, відбувалось під впливом наочного прикладу позитивних результатів науково-дослідної та інноваційно-технічної діяльності Катеринославського Вищого гірничого училища, професорсько-викладацькому складу якого вдалося в стислі терміни вирішити питання забезпечення гірничої та металургійної промисловості висококваліфікованими управлінськими та технічними кад­рами. Цілком зрозуміло, що губернські чиновники намагалися не тільки використати набутий адміністративний і навчальний досвід підготовки спеціалістів для гірничої та металургійної галузі, але й успішно адаптувати його для вирішення поточних проблем 92


ISSN 2409-3661 ПРОБЛЕМИ ПОЛІТИЧНОЇ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ. вип. 12. 2017 р.

сільського господарства, створюючи належні умови для технічного та сцієнтичного оновлення. За задумом фахівців губернської земської управи реалізація даного проекту повинна була здійснюватись в декілька етапів, кожен з яких визначався певними освітніми завданнями та конкретними цілями. При розробці проекту в губернській земській управі чудово усвідомлювали той факт, що реалізація повномасштабного проекту вищого навчального закладу сільськогосподарської освіти неможлива через хронічну нестачу фінансів та проблеми кадрового забезпечення. Виходячи з цього, на початковому етапі планувалось відкриття лише сільськогосподарського відділення при Катеринославському Вищому гірничому училищі [6, с. 7–13]. Подібна тактика створення спеціалізованого осередку вищої сільськогосподарської освіти на базі іншого вишу мала всі шанси на успіх, беручи до уваги наявну в училищі розгалужену навчально-виробничу інфраструктуру та кваліфікований професорсько-викладацький склад, здатний забезпечити викладання значної кількості загальних загальноосвітніх курсів, що відразу вирішувало значну частину поточних навчальних потреб відділення, особливо на перших курсах [6, с. 7–8]. Таким чином, з самого початку розробки проекту Катеринославське Вище гірниче училище розглядалося в якості базової науково-дослідної та навчальної платформи-інкубатора для інституційного становлення вищої сільськогосподарської освіти. Даний варіант організації осередку вищої сільськогосподарської освіти максимально повно відповідав нагальним фінансовим можливостям держави та губернських земських установ, оскільки не потребував з їхнього боку значних капіталовкладень в масштабне будівництво спеціалізованих об’єктів розгалуженої інфраструктури: навчальних корпусів, кабінетів та лабораторій. Під час практичного опрацювання положень проекту його авторами до уваги брався той факт, що в адміністративному відношенні Катеринославське вище гірниче училище, як і відповідні Вищі навчальні заклади сільськогосподарської освіти імперії, підпорядковувався міністерству землеробства та державного майна [6, с. 9]. Таким чином, відкриття нового відділення не потребувало значних фінансових та організаційних витрат на рівні профільного міністерства. Запровадження вищої сільськогосподарської освіти, як це випливає з аналізу проекту земської губернської управи, переслідувало паралельно ще одну важливу мету – масову підготовку фахівців для повітових та губернських земських організацій, які на 93


ISSN 2409-3661 ПРОБЛЕМИ ПОЛІТИЧНОЇ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ. вип. 12. 2017 р.

початку ХХ століття почали відчувати гострий брак управлінських кадрів добре ознайомлених з специфікою сільськогосподарського виробництва Степової зони, адміністративного управління, організацією статистичної та фінансової справи тощо. «Ті, хто закінчить курс в сільськогосподарському відділенні, завдяки цьому знайдуть використання своїх сил не тільки в якості спеціалістів-агрономів, але й можуть бути придатними взагалі для різноманітних посад на земській службі», – резюмували очільники земської губернської управи у своїй доповіді губернським земським зборам [6, с. 10]. Таким чином, ужиті в проекті адміністративні заходи вже в короткотерміновій перспективі створювали належні умови для істотного зміцнення кадрового потенціалу земських установ, загального підвищення рівня їх фахової компетенції та ефективності прийнятих адміністративних рішень. Оскільки висока якість навчання та науково-дослідницька діяльність нової освітньої установи визначалася наявністю багатопрофільної матеріально-технічної бази, то земськими урядовцями та представниками наукової інтелігенції в розробленому проекті було приділено значну увагу практичному розв’язанню даного питання. Беручи до уваги той факт, що мета відкриття нового сільськогосподарського відділення полягала у підготовці, в першу чергу, спеціалістів з агрономічного фаху, то матеріальна база нового навчального осередку за проектом управи була орієнтована на комплексне забезпечення навчального процесу та науково-дослідної діяльності здебільшого даної освітньої спеціалізації [6, с. 10]. В даному напрямку перед земськими установами стояло масштабне завдання – створення потужної науково-дослідної та навчально-виробничої матеріально-технічної бази сільськогосподарського відділення. Зокрема, відповідно до проекту, науково-дослідна база сільськогосподарського відділення складалася з кабінету ботаніки, фізіологічного відділення кабінету ботаніки, зоологічного кабінету, зоофізіологічної лабораторії, кабінету ґрунтознавства, лабораторії ґрунтознавства, механічного кабінету, лабораторії загального землеробства, кабінету приватного землеробства, кабінету загальної зоотехніки, кабінету ветеринарії та кабінету лісорозведення. Загальна площа 43 нових кабінетів та науково-дослідних лабораторій майбутнього сільськогосподарського відділення за проектом становила 425 квадратних сажнів [6, с. 10]. Загальна калькуляція будівництва навчальних та науково-дослідних споруд нового сільськогосподарського відділення становила, за підрахунками губернської 94


ISSN 2409-3661 ПРОБЛЕМИ ПОЛІТИЧНОЇ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ. вип. 12. 2017 р.

земської управи, 63750 руб. [6, с. 10]. В доповіді земським зборам урядовцями губернської управи відзначалося, що загальна сума фінансових витрат на організацію сільськогосподарського відділення при Катеринославському Вищому гірничому училищі де-факто ледве перевищували фінансові витрати на будівництво нижчої сільськогосподарської школи, загальна сума кошторису якої в 1903 році дорівнювала 56770 руб. [6, с. 10]. При розробці проекту організації сільськогосподарського відділення В.В. Курилов взяв до уваги той факт, що в місті Катеринославі успішно функціонували різноманітні науко-просвітницькі установи та товариства, які мали у своєму розпорядженні певну матеріально-технічну базу, оригінальні природознавчі колекції, які використовували в просвітницьких цілях. Зокрема, в Катеринославі з 1902 р. почав діяти краєзнавчий музей імені О. Поля в експозиції якого містилася багата колекція експонатів з ґрунтознавства, які вченим планувалося активно використовувати під час проведення лекцій, практичних та лабораторних занять з агрономії, агрономічної хімії та ґрунтознавства [6, с. 10]. Оскільки ефективна підготовка спеціалістів з сільського господарства Степової зони була неможлива без організації масштабної навчально-виробничої практики та наукової роботи, то відповідно до земського проекту передбачалося створення цілої низки спеціальних об’єктів науково-дослідницької та виробничої інфраструктури: експериментальних полів, технічних садів, теплиць, дослідної ферми [6, с. 11]. Детально розробляючи проект майбутнього сільськогосподарського відділення, земські фахівці намагалися використати під його наукові та навчальні потреби, в першу чергу, наявні об’єкти інфраструктури міста Катеринослава, які розташовувались поряд з гірничим училищем. Так, наприклад, для організації технічного саду було заплановано виділити територію Катерининського скверу, що був розбитий навколо Преображенського собору. На даній ділянці згідно з проектом передбачалося спорудження будівель теплиць та оранжереї. Паралельно членами земської управи було відзначено доцільність створення невеликого дослідного поля та технічного саду на частині території Потьомкінського парку (нині парк ім. Т. Г. Шевченка) [6, с.11]. Певні адміністративні та фінансові труднощі викликало питання щодо організації дослідницької ферми, оскільки її створення було пов’язане з необхідністю виділення в межах міста досить великої 95


ISSN 2409-3661 ПРОБЛЕМИ ПОЛІТИЧНОЇ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ. вип. 12. 2017 р.

за площею ділянки землі, яких на той момент бракувало в місті. Намагаючись комплексно розв’язати дану проблему, чиновники губернської земської управи запропонували під дані цілі використати землі, що знаходились поряд з колонією для психічнохворих, що підпорядковувалась місцевим земським установам [6, с. 11]. План земства в даному питанні визначався невибагливою простотою та прагматизмом. Розробники проекту запропонували придбати за кошти земства землю поряд з колонією для психічнохворих, на якій передбачалось облаштувати велике дослідне поле. Зрозуміло, що для розміщення відповідного сільськогосподарського реманенту та тяглової худоби дослідного поля на перших порах планувалося використовувати можливості наявної господарської інфраструктури колонії, що підспудно сприяло заощадженню коштів земства. Вагоме місце в структурі земського проекту посідали практичні питання, пов’язані з визначенням концептуальних засад організації навчального процесу, його кадрового та науково-методичного забезпечення. Зокрема, В.В. Куриловим як профільним експертом з питань вищої освіти, було запропоновано в навчальній роботі нового відділення використати існуючі навчальні програми та плани Московського землеробського інституту, що давало змогу уніфікувати навчальний процес у відповідності до наявних стандартів вищої сільськогосподарської освіти імперії [6, с. 12]. Зокрема, базовий курс сільськогосподарського відділення складався з викладання загальноосвітніх, спеціальних профільних та допоміжних дисциплін. Так, до блоку загальноосвітніх дисциплін входили: фізика з метеорологією, неорганічна хімія, аналітична хімія, органічна хімія, мінералогія, геологія, ботаніка та фізіологія рослин, зоологія та фізіологія тварин [6, с. 12]. Практичне використання наявного кадрового потенціалу гірничого училища дозволило розв’язати істотним чином більшу час­тину нагальних проблем, пов’язаних з організацією викладу загальноосвітніх дисциплін. За проектом вченого нагальні освітні потреби відкриття нового сільськогосподарського відділення вимагали створення лише двох профільних загальноосвітніх навчальних підрозділів: кафедри ботаніки та кафедри зоології, що само по собі не потребувало значних фінансових витрат, як і запрошення 8 асистентів для проведення практичних занять зі студентами [6, с. 12]. Дещо по-іншому виглядала загальна картина з організації навчання по профільних спеціальних сільськогосподарських предметах, які визначали кваліфікаційний рівень майбутнього спеціаліста-аграрія. 96


ISSN 2409-3661 ПРОБЛЕМИ ПОЛІТИЧНОЇ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ. вип. 12. 2017 р.

Так, відповідно до проекту В. В. Курилова, планувалося створити 4 профільні навчальні підрозділи: кафедру загального та приватного землеробства, кафедру загальної та приватної зоотехніки; кафедру ґрунтознавства та сільськогосподарського хімічного аналізу, кафедру сільськогосподарської економіки [6, с. 12]. Заснування профільних сільськогосподарських кафедр з відповідними лабораторіями та кабінетами, в свою чергу, вимагало значних фінансових витрат з боку держави та земських установ з огляду на загальну вартість лабораторного, навчального устаткування, яке було вкрай необхідне для повноцінного забезпечення навчального процесу. В свою чергу, як це випливає з нормативних положень проекту, викладання допоміжних навчальних дисциплін: богослов’я, ентомології, бактеріології, геодезії, сільськогосподарського інженерного мистецтва, сільськогосподарських машин та знарядь, зоогігієни, ветеринарії, лісництва та лісорозведення, сільськогосподарського законознавства, сільськогосподарських технологій, основ політичної економії та статистики не потребувало створення спеціальних навчальних підрозділів [6, с. 12]. Забезпечення викладання цих предметів передбачалось здійснювати шляхом запрошення окремих викладачів з провідних вищих сільськогосподарських навчальних закладів країни та викладачів вищого гірничого училища, які мали відповідну базову освіту та достатній кваліфікаційний рівень підготовки. [6, с. 12]. Так, загальний кошторис викладання допоміжних дисциплін, за підрахунками В. В. Курилова, в сільськогосподарському відділенні становив лише 6450 руб. [6, с. 12]. Таким чином, активне залучення професорсько-викладацького складу вищого гірничого училища дозволяло заощаджувати значні матеріальні та фінансові ресурси держави та земських установ, створюючи необхідні умови для успішної реалізації даного освітнього проекту. Розбудова нового осередку вищої сільськогосподарської освіти була неможлива без детальної регламентації засад діяльності його адміністрації. Так, згідно з проектом, в адміністративному відношенні сільськогосподарське відділення підпорядковувалося декану та раді професорів. Коло питань, яке підлягало веденню ради, визначалось на тих законодавчих підставах, які були закріплені в Положеннях про Вище гірниче училище. Всі господарські справи відділення розглядалися на господарчому комітеті училища. Загальне керівництво сільськогосподарським відділенням, як і адміністративний нагляд за студентами відповідно до проекту губернської земської управи, здійснював директор Катеринославського 97


ISSN 2409-3661 ПРОБЛЕМИ ПОЛІТИЧНОЇ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ. вип. 12. 2017 р.

Вищого гірничого училища [6, с. 12]. Таким чином, в проекті було закладено нормативні підвалини та організаційні принципи роботи адміністративної системи майбутнього навчального підрозділу. Професорсько-викладацький штат сільськогосподарського відділення складався з декана, 3 ординарних професорів, 3 екстраординарних професорів, секретаря ради відділення, 12 асистентів, управляючого фермою, управляючого ботанічним садом [6, с. 12]. Відзначимо, що даної кількості представників професорсько-викладацького складу було цілком достатньо для забезпечення повноцінного викладання профільних сільськогосподарських дисциплін на сільськогосподарському відділенні. Треба визнати, що, розробляючи комплексну програму адміністративних заходів з організації сільськогосподарського відділення, чиновники губернської земської управи керувалися в першу чергу прагматичними міркуваннями, які ставили за мету реалізацію державних пріоритетів в освітній галузі. Наочним свідченням цього є запропонована земцями система фінансового забезпечення створення нового освітнього осередку, яка з самого початку була орієнтована на заощадження державних коштів, їх раціональне використання у відповідності до нагальних освітніх потреб нового навчального підрозділу. Так, левова частка фінансових надходжень йшла на забезпечення спорудження та обладнання навчальних приміщень, науково-дослідних лабораторій та спеціалізованих кабінетів. Відкриття сільськогосподарського відділення при Катерино­славському Вищому гірничому інституті потребувало за кошторисом губернської земської управи лише 74800 руб. [6, с. 13]. Промовистим є той факт, що розроблена земством конструкція фінансової та адміністративної системи сільськогосподарського відділення при Катеринославському Вищому гірничому училищі дозволяла щорічно заощаджувати державній скарбниці близько 20000 карбованців. Розроблений чиновниками губернської земської управи на чолі з М.В. Родзянко та представниками науково-технічної інтелігенції міста проект організації сільськогосподарського відділення при Катеринославському Вищому гірничому училищі був покладений в основу доповіді, що була направлена на розгляд та затвердження губернських земських зборів. Звертаючись до губернських гласних, від позитивного голосування яких залежала доля вищої сільськогосподарської освіти в регіоні, члени управи відзначали: «Вигоди від такої постановки справи колосальні й важко тепер навіть перед98


ISSN 2409-3661 ПРОБЛЕМИ ПОЛІТИЧНОЇ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ. вип. 12. 2017 р.

бачити обсяг того поштовху, який дасть започаткування сільськогосподарського відділення, що проектується, розвитку та підняттю врожайності наших полів, не кажучи вже про те, що молоді люди, які зростали у виключних умовах нашого клімату, з великою користю зуміють використати висновки чистої науки у відповідності до місцевих потреб та користі, ніж пришлий елемент, який не знає й близько наших степів, наших суховіїв та бездощів’я» [6, с. 13]. Проект губернської земської управи щодо відкриття сільськогосподарського відділення при Катеринославському Вищому гірничому училищі був розглянутий на засіданні чергової сесії губернських земських зборів, яке відбулося 15 грудня 1903 року. Після докладного обговорення доповідь управи була ухвалена губернськими земськими гласними [9, с. 79–83]. Під час розгляду доповіді гласні дали доручення чиновникам губернської земської управи підготувати відповідне клопотання, в якому зазначалося, що губернське земство висловило свою повну та рішучу готовність взяти «матеріальну участь в даній справі» [9, с. 83; 10, с. 635]. Прийняте губернськими земськими зборами позитивне рішення по доповіді земської управи дало старт наступному етапу адміністративної кампанії щодо організації вищої сільськогосподарської освіти в регіоні. Зокрема, проект було подано на розгляд та узгодження до вченої ради Катеринославського Вищого гірничого училища, яка після відповідної дискусії схвалила його на своєму засіданні, висловивши згоду на відкриття нового навчального підрозділу. Узгоджений проект, в свою чергу, через катеринославського губернатора О. Б. Нейгардта був надісланий очільнику міністерства землеробства та землеустрою О. С. Єрмолову, який також висловив своє позитивне ставлення до запропонованих у проекті адміністративних заходів губернського земства щодо створення нового навчального осередку вищої сільськогосподарської освіти [10, с. 635]. Проте, попри підтримку столичних чиновників, як з’ясувалося згодом, практична реалізація проекту в 1904 році унеможливлювалась через об’єктивні перешкоди політичного та фінансового характеру – хронічний дефіцит коштів державної скарбниці, викликаний наслідками невдалої для країни російсько-японської війни (1904– 1905 рр.). Фінансові утруднення пов’язані з наповненням прибуткової частини державного кошторису Російської імперії стали вагомим аргументом для чиновників міністерства землеробства та землеустрою щодо обґрунтування відкладення розгляду створення сільськогосподарського відділення при Катеринославському Вищо99


ISSN 2409-3661 ПРОБЛЕМИ ПОЛІТИЧНОЇ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ. вип. 12. 2017 р.

му гірничому училищі до того часу, «коли державне казначейство вийде з теперішнього свого важкого стану» [12, с. 637]. Вищезазначена позиція міністерства землеробства та землеустрою була викладена в спеціальному зверненні катеринославського губернатора О. Б. Нейгардта від 21 грудня 1904 року за № 2364 губернським земським зборам, де зокрема зазначались фінансові та бюрократичні обставини, які унеможливлювали швидку реалізацію даного масштабного проекту губернського земства [10, с. 3]. Губернська земська управа впродовж 1904–1909 рр. не полишала надії щодо можливості відкриття сільськогосподарського відділення при Катеринославському Вищому гірничому училищі, надаючи, користуючись нагодою, відповідні клопотання до профільного міністерства та відповідних державних установ [12, с. 637; 13, с. 1675]. Не зайве уточнити, що кожного разу земські установи отримували від різних державних посадовців та установ найщиріші запевнення щодо того, що їх проект буде реалізований за умови поліпшення фінансової ситуації в найближчому майбутньому. На наш погляд, поступове згортання земського проекту з організації вищої сільськогосподарської освіти було детерміноване об’єктивними соціально-економічними та суспільно-політичними процесами, що мали місце в соціально-економічній системі країни в зазначений період. Бурхливі події революції 1905–1907 рр., які супроводжувалися масовими селянськими заворушеннями, аграрні перетворення Столипінської реформи, активна переселенська політика держави – всі ці чинники прямо або в опосередкований спосіб зумовили певну трансформацію пріоритетів губернського земства у внутрішній соціально-економічній політиці, актуалізувавши розв’язання цілого спектра нагальних проблем пореформеного села: облаштування хутірських та відрубних господарств, раціоналізація системи аграрного виробництва, введення прогресивних агрокультурних методів ведення господарювання. Впровадження у життя даних реформацій­них перетворень в аграрному секторі вітчизняної економіки відсунули проблеми організації вищої сільськогосподарської освіти на другий, периферійний план адміністративної діяльності земських установ, що в кінцевому підсумку унеможливило реалізацію даного освітнього проекту в губернії.

100


ISSN 2409-3661 ПРОБЛЕМИ ПОЛІТИЧНОЇ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ. вип. 12. 2017 р.

Бібліографічні посилання

1. Антощак М. М. Гнєдінське ремісниче училище: відкриття та діяльність / М. М. Антощак // Наукові праці історичного факультету Запорізького національного університету. – Запоріжжя: ЗНУ, 2015. – С. 122–129. 2. Волотковский С. Екатеринославские вузы / С. Волотковский // Днепропетровская правда. – 1976. – 21 марта. 3. Лобода А. М. Дворянство в культурно-освітньому просторі Катерино­ славщини (друга половина ХІХ – початок ХХ ст.) А. М. Лобода // Проблеми політичної історії України. –Дніпропетровськ, 2015. – Вип. 10. – С. 25–30. 4. Лопатін Р. Д. До історії освіти в Катеринославі (кінець XVIII–XIX ст.) Р. Д. Лопатін, В.Д. Мирончук // Історія Придніпров’я. – Дніпропетрвоськ: ДДУ. – 1998. – С. 66–71. 5. Марутян Р. Р. М. О. Каришев і професійна освіта в Олександрівському повіті Катеринославської губернії / Р. Р. Марутян [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://web.znu.edu.ua/pu/articles/177.pdf. 6. Об открытии сельскохозяйственного отделения при Екатеринославском высшем горном училище // Вестник Екатеринославского земства. – 1903. – № 5. – 13 нояб. – С. 7–13. 7. Панченко П. П. Аграрна історія України / П. П. Панченко, Ю. Ф. Мельников, В. А. Вергунов. – К.: ВЦ «Просвіта», 2007. – 532 с. 8. Перетокін А. Г. Економічна криза в Наддніпрянській Україні на початку ХХ ст. та політика царського уряду з її подолання (на матеріалах галузевої преси) / А. Г. Перетокін // Проблеми політичної історії України. –Дніпропетровськ, 2015. – Вип. 10. – С. 56–63. 9. Постановления Екатеринославского губернского земского собрания ХХХVII очередной 1903 года сессии с 7-го по 21 декабря включительно. – Екатеринослав: Типография губернского земства, 1904. – 168 с. 10. Постановления Екатеринославского губернского земского собрания XL очередной 1905 года сессии (с 18 января по 1-ое февраля 1905 года). – Екатеринослав: Типография губернской управы, 1906. – 163 с. 11. Прокопенко Л. Л. Розвиток професійної освіти на Катеринославщині у другій половині ХІХ – на початку ХХ ст. / Л. Л. Прокопенко // Придніпров’я: історико-краєзнавчі дослідження : зб. наук. праць / редкол.: С. І. Світленко (відп. ред.) та ін. – Д. : Вид-во Дніпропетр. нац. ун-ту, 2015. – Вип. 13. – С. 154–163. 12. Приложения к постановлениям Екатеринославского губернского земского собрания XLI очередной 1906 сессии (с 1 декабря по 13 декабря 1906г.). – Екатеринослав: Типография губернской управы, 1907. – 1707 с. 13. Приложения к постановлениям Екатеринославского губернского зем­ ского собрания XLIІІ очередной 1908 сессии (с 8 января по 22 января 1909 г.). – Екатеринослав: Типография губернской управы, 1909. – 2378 с. 14. Савчук В. С. Естественнонаучные общества Юга Российской империи: Вторая половина ХIХ – начало ХХ века / В. С. Савчук. – Днепропетровск: ДДУ, 1994. – 231 с.

101


ISSN 2409-3661 ПРОБЛЕМИ ПОЛІТИЧНОЇ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ. вип. 12. 2017 р.

15. Савчук В. С. До історії виникнення Катеринославського наукового товариства / В. С. Савчук // Український історичний журнал. – 1993. – № 10. – С. 118–120. 16. Степанович Є. П. З історії вищої спеціальної освіти на Україні / Є. П. Степанович // Український історичний журнал. – 1982. – № 1. – С. 72–79. 17. Ткаченко В. Г. Професійна освіта в Олександрівському повіті / В. Г. Ткаченко // Південна Україна XVIII–XIX століття. Записки науково-дослідної лабораторії Історії Південної України ЗДУ. – Вип. І. – Запоріжжя, 1996. – С. 142–147. 18. Труды местных комитетов о нуждах сельскохозяйственной промышленности. Т. XII. Екатеринославская губерния. – Спб.: Типография Исидора Гольдберга, 1903. 19. Шевчук Г. До історії освіти в Наддніпрянській Україні у ХІХ – на початку ХХ століття / Г. Шевчук // Вісник львівського університету. – Серія педагогіка. – Вип. 27. – Львів, 2011. – С. 228–237. 20. Шляхов О. Б. Україна на шляху до індустріального суспільства (друга половина ХІХ – початок ХХ ст.) / О. Б. Шляхов. – Д. : Вид-во Дніпропетр. нац. ун-ту, 2010. – 244 с. 21. Шляхов О. Б. Освіта на Катеринославщині очима губернаторів кінця ХІХ століття / О. Б. Шляхов, О. В. Дриганюк // Наддніпрянська Україна: історичні процеси, події, постаті: [зб. наук. пр.] / ред. кол.: С. І. Світленко (відп. ред.) [та ін.]. – Д.: Вид-во Дніпропетр. нац. ун-ту, 2013. – Вип. 11. – С. 127–136. Надійшла до редкол.: 13.02.2017

УДК 94 (477.63) (092) «1917»

В. Я. Яценко Дніпровський національний університет імені Олеся Гончара

ДІЯЛЬНІСТЬ І. М. ТРУБИ В КАТЕРИНОСЛАВСЬКІЙ МІСЬКІЙ ДУМІ ВОСЕНИ 1917 р. Розглянуто та проаналізовано діяльність І. М. Труби в Катерино­ славській міській думі восени 1917 р. в контексті його політичної біографії. © Яценко В. Я., 2017

102


ISSN 2409-3661 ПРОБЛЕМИ ПОЛІТИЧНОЇ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ. вип. 12. 2017 р.

Ключові слова: І. М.Труба, революція, український національний рух, Катеринослав, міська дума, гласний, громадсько-політичний діяч, діяч освіти, українізація освіти. Рассмотрена и проанализирована деятельность И. М. Трубы в Екатеринославской городской думе осенью 1917 г. в контексте его политической биографии. Ключевые слова: И. М. Труба, революция, украинское национальное движение, Екатеринослав, городская дума, гласный, общественно-политический деятель, деятель образования, украинизация образования.

Івану Михайловичу Трубі належить помітне місце в суспільно-політичному житті Катеринослава 1917–1918 рр. Він активно проявив себе в українських національно-визвольних змаганнях означеного часу. Окремою сторінкою його політичної біографії цієї доби є діяльність у Катеринославській міській думі восени 1917 р. Постать І. М. Труби не могла залишитися непоміченою науковцями. Проте радянські історики, як правило, замовчували її. Нам не вдалося виявити ні єдиної згадки про нього в монографіях В. Я. Борщевського (1961, 1962), книгах М. Шатрова (1968, 1969), історико-публіцистичному нарисі «Дніпропетровську 200» (1976), нарисах історії Дніпропетровської обласної партійної організації (1979) та ін. На початку 1920-х рр. І. М. Труба як гласний міської думи згадувався у спогадах більшовика А. Суханова, опублікованих у виданні Катеринославського Істпарту «Пятая годовщина Октябрьской революции» [15, с. 46]. Декілька разів прізвище І. М. Труби у зв’язку з подіями 1917 р. названо у спогадах І. П. Мазепи, поміж іншого, також і як гласного міської думи у серпні цього ж року [9, с. 47, 48, 52]. З набуттям Україною незалежності відбулося й повернення І. М. Труби у вітчизняну історичну науку. Цьому у першу чергу слід завдячувати працям С. В. Абросімової, Н. Є. Василенко, А. М. Поповського, С. Білоконя, Ю. Г. Пахоменкова, М. П. Чабана та родичам І. М. Труби, його сину Борису та онуку Я. М. Матросову [1–7, 10–14, 16–18 ]. Але в публікаціях названих дослідників частіше лише згадується про обрання І. М. Труби до Катеринославської міської думи у серпні 1917 р. та іноді подаються окремі фрагменти його діяльності як гласного думи восени цього року. Докладніше це зроблено Я. М. Матросовим, який навів зміст виступу І. М. Труби на одному з перших засідань міської думи [11, с. 264–265]. Про це говориться і в публікаціях Ю. Г. Пахоменкова та М. П. Чабана [12; 17, с. 449]. Цілісно та комплексно означений 103


ISSN 2409-3661 ПРОБЛЕМИ ПОЛІТИЧНОЇ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ. вип. 12. 2017 р.

аспект громадсько-політичної діяльності І. М. Труби у 1917 р. ще не розкривався. Здійснення цього є метою даної статті, а також, окрім цього, на персоналістичному рівні повніше й глибше зрозуміти, що відбувалося в губернському центрі в досить непростий період його історії, восени – на початку зими 1917 р. Слід вказати, що найціннішим джерелом для розкриття обраної теми є «Журнал зібрань Катеринославської міської думи» за серпень-грудень 1917 р., який зберігається в Державному архіві Дніпропетровської області [8]. Щодо біографії І. М. Труби, то на сьогодні вона достатньо добре відома завдяки працям названих вище дослідників. Тому назвемо лише основні віхи життєвого шляху українського діяча. Народився І. М. Труба у м. Гомелі 9 вересня 1878 р. у родині, яка походила з вільного козацького роду. Пізніше родина переїхала до м. Сосниці Чернігівської губернії. Закінчивши 1898 р. реальне училище у м. Ромни, І. М. Труба стає студентом Технологічного інституту в Петербурзі. Він активний учасник студентського руху, один з організаторів Української студентської громади. У березні 1902 р. його на три роки вислали під гласний нагляд поліції до Балаганська Іркутської губернії. Проте 1903 р. йому дозволено повернутися, і він оселився в Полтаві. Цього ж року І. М. Трубу знову заслано до Архангельської губернії. 1904 р. повернувшись, він до 1906 р. проживав у Полтаві, Харкові, Катеринославі, Черкасах. У 1907 р. екстерном з відзнакою закінчив Технологічний інститут. Близько 1905 р. він одружився з Вірою Петрівною Серафимовою, дочкою новомосковського поміщика. З 1907 р. родина мешкала в Катеринославі. Тут І. М. Труба в різні роки працював викладачем математики у Першому Катеринославському комерційному училищі, фізики і космографії в жіночій гімназії С. М. Юдкович, на залізничних технічних курсах, у комерційному училищі Г. Г. Свиди, конструктором на Брянському заводі, інженером-технологом у бюро тяги Катерининської залізниці. З 1907 р. І. М. Труба разом з дружиною стають активними членами Катеринославської «Просвіти», а він також почесним членом Мануйлівської «Просвіти». За спогадами сучасників І. М. Труба був українським масоном, входив до складу Катеринославської групи Товариства українських поступовців. 1917–1918 рр. громадсько-політична діяльність І. М. Труби сягає апогею. Він серед організаторів на початку березня 1917 р. Українського об’єднаного комітету в Катеринославі, 11 березня – відродження «Просвіти», 19 березня – Катеринославського вчительського 104


ISSN 2409-3661 ПРОБЛЕМИ ПОЛІТИЧНОЇ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ. вип. 12. 2017 р.

товариства. У квітні його обирають до складу Катеринославського губернського виконавчого комітету громадських організацій. На І Українському губернському з’їзді (21–22 травня 1917 р.) обраний до складу Української губерніяльної ради (УГР). 27 червня як член УГР обраний до губернської земської управи, де очолив відділ народної освіти і видавництва земської газети «Народне життя». Пізніше, 25 листопада, обраний у члени земської управи Катеринославського повіту. У червні–липні 1917 р. І. М. Труба бере участь у повітових курсах українознавства в Катеринославі, Олександрівську і Павлограді. Також він учасник залізничної конференції в Петрограді (6–20 квітня), Всеукраїнського з’їзду залізничників у Харкові (липень), загальноросійського з’їзду залізничників. 3–5 червня 1917 р. І. М. Труба очолював губернський вчительський з’їзд, 25 жовтня головував на ІІ земському з’їзді працівників освіти. Катеринославська «Просвіта» і вчительське товариство висунули І. М. Трубу на посаду комісара Центральної Ради з освіти на Катеринославщині. 9 серпня 1917 р. губернського комісара було повідомлено про затвердження І. М. Труби на цій посаді, яку він обіймав до початку 1919 р. 13 серпня 1917 р. відбулися вибори до Катеринославської міської думи, гласним якої обирають й І. М. Трубу. Проаналізуємо результати цієї муніципальної компанії. З представлених 23 кандидатських списків 5 отримали найбільшу кількість місць гласних, а саме: партія соціалістів-революціонерів і Об’єднана єврейська соціалістична робітнича партія (ОЄСРП) (список № 12) – 24; РСДРП (б) (список № 4) – 22; «Блок єврейських національних партій» (список № 17) – 19; РСДРП (о), Бунд, польські та латиські соціал-демократи (список № 7) – 14; партія народної свободи (список № 10) – 9. Ці п’ять списків разом набрали 75 % голосів усіх виборців, які взяли участь в голосуванні, отримавши 78% усіх місць гласних (88 зі 113). Названі партійно-політичні сили визначили загальну конфігурацію сил новообраної міської думи. Помірковані соціалісти (списки № 12 і 7) стали лідерами з 38 місцями гласних. Більшовики (список №4) отримали 22 місця гласних, а праві партії (списки № 10 і № 17) мали 28 місць гласних. За такого розкладу сил, із-за відсутності абсолютної більшості в кожної з трьох названих сторін, вирішальною в роботі думи ставала позиція поміркованих соціалістів. Саме вони мали можливість забезпечувати своєрідну рівновагу в діяльності думи, урівноважуючи протистояння представників полярних сил, більшовиків та правих партій, яке іноді доходило до 105


ISSN 2409-3661 ПРОБЛЕМИ ПОЛІТИЧНОЇ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ. вип. 12. 2017 р.

крайнього загострення. Українські діячі на муніципальних виборах виставили 3 списки, які отримали: УСДРП (список № 2) – 5 місць гласних; Український демократичний трудовий блок (список № 15) – 3 місця гласних; УПСР (список № 11) – 1 місце гласного. Усього за українськими списками пройшло 9 гласних, з яких 6 соціалістів (члени УСДРП – І. Д. Вирва, Г. Ю. Воробйов, Ф. Є Дубовий, П. Н. Заремба, І. П. Мазепа; член УПСР – М. М. Федоров) та 3 ліберали (члени УПСФ та від профспілок – В. О. Біднов, І. М. Труба, І. Д. Штефан). За українські списки проголосували 6087 виборців (з 73 417), або 8,3 % від загальної кількості тих, хто голосував (УСДРП – 4,61 %, ліберали –2,66%, УПСР – 1,03%). Зрозуміло, що позиції українських діячів у Катеринославській міській думі були досить слабкими і принципово на діяльність органу міського самоврядування частіше не впливали. Проте гласні-українці своєю активною діяльністю робили усе, щоб подолати таке становище, і в числі перших у цій роботі був І. М. Труба. Новообрана міська дума свою роботу почала 24 серпня 1917 р. До кінця грудня цього року (за старим стилем), до взяття влади в місті більшовиками, відбулося 48 засідань міського самоврядування. І. М. Труба був присутній на 19 з них, а саме – 26, 27 серпня, 2, 28 вересня, 2, 12, 16, 19, 20, 23, 24, 26, 30 жовтня, 16, 17, 18, 23, 28 листопада та 4 грудня. Пропустив він перше засідання 24 серпня, вісім засідань у вересні (3, 7, 13, 15, 18, 25, 29 вересня), три засідання у жовтні (14, 27, 31 жовтня), шість засідань у листопаді (1, 2, 3, 6, 7, 25листопада) та одинадцять засідань у грудні (5, 7, 9, 11, 13, 14, 18, 20, 21, 23, 28 грудня). Причина пропусків імовірно частіше пов’язана з активною громадсько-політичною діяльністю І. М. Труби, проте за час своєї присутності він активно проявляв себе в роботі міського самоврядування, виступивши на 12 засідань думи (з 19). Майже всі його виступи відзначалися рішучою «наступальною» тактикою та іноді навіть агресивністю. Вони не раз провокували загострення ситуації під час засідань думи і навіть скандали. Проте український діяч наполегливо й свідомо дотримувався цієї тактики. У своєму першому виступі на засіданні міської думи 27 серпня І. М. Труба, звертаючись до гласних, почав з того, що «тут ще не чуть було українського голосу. І не дивно, бо нас прийшло у думу небагато. На 70 тисяч громадян Катеринослава призналося до української нації тільки 6000. Проте ми не зречимось свого права і будемо його добиватись усіма нашими силами…» Виклав україн106


ISSN 2409-3661 ПРОБЛЕМИ ПОЛІТИЧНОЇ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ. вип. 12. 2017 р.

ський діяч і свою політичну платформу: «Ми прагнемо лише до національно-територіальної автономії України та визнаємо її орган – Центральну Раду. Крім того, ми вважаємо за справедливість як місто члена городської управи і завідуючого освітою буде належати українцеві. У думі ми будемо рішуче домагатися визнання Катеринослава Україною» [11, с. 264–265]. 2 вересня 1917 р. І. М. Труба виступив (українською мовою), як представник фракції, при обговоренні питання про виступ Корнілова. Гласний українець засудив цей контрреволюційний заколот, заявивши, що українські діячі з самого початку викривали дії Корнілова та його прибічників, а коли настав час рішуче виступили проти контрреволюції. Своїми діями українці, які підтримують Центральну Раду як єдину крайову владу, довели безпідставність звинувачень на їх адресу в намірах відділитися від Росії. Окремої резолюції з означеного питання І. М. Труба не запропонував, мотивуючи це тим, що гласні-українці в думі в меншості, тому відхилення більшістю їх резолюції може розумітися як несприйняття ними Центральної Ради. Цього ж українські діячі не могли допустити [8, арк. 36–37 зв.]. Особливу активність гласні українці виявили при розгляді питань, які стосувалися освітньої сфери. Ініціатива, як правило, належала українським соціал-демократам та лібералам. І. М. Труба був найбільш активним, до того ж зобов’язувала й вже названа посада комісара Центральної Ради з освіти на Катеринославщині. Гласний українець використовував будь-який привід, щоб поставити питання про українізацію освіти, про національні інтереси та потреби українського населення регіону. Робив це І. М. Труба нерідко в достатньо безапеляційній та іноді агресивній формі, чим не раз, іноді й справедливо, викликав нарікання гласних думи, представників інших фракцій. При цьому свої виступи він частіше проголошував українською мовою, що теж було однією з причин роздратування його політичних опонентів. Так на засіданні 28 вересня, коли на початку обговорювалися порядок денний і представлені доповіді, І. М. Труба зразу зробив запит, до того ж українською, чому немає ні однієї доповіді українською мовою. Головуючий на цьому засіданні есер Ю. В. Ченикаєв, вибачившись, заявив, що половину промови товариша Труби не зрозумів. Через деякий час хтось із гласних попросив І. М. Трубу перекласти його промову російською, оскільки багато гласних її не зрозуміли. І. М. Труба на це заявив з явним сарказмом, що йому дуже приємно, коли сам головуючий заявляє про незнання 107


ISSN 2409-3661 ПРОБЛЕМИ ПОЛІТИЧНОЇ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ. вип. 12. 2017 р.

української мови, при цьому додавши: не захотіли взяти українця до президії. Ці слова гласного українця викликали гостру реакцію присутніх. Головуючий заявив, що ніякої ворожнечі президіум до українців не виявляє. Його заяву підтримали представники фракцій поміркованих соціалістів. При цьому вони висловили протест проти заяви І. М. Труби. Представник єврейської фракції (список № 17) Д. І. Шморгонер до заявленого додав, що гласний Труба повинен назавжди знати, що тут радості не відчувають, коли він говорить українською мовою і коли його не розуміють. Якщо гласний Труба хоче говорити українською, то нехай коментує. Д. І. Шморгонер також заявив, що вони проти українців як національності ні разу не виступали, але вважає, що в державній установі повина бути державна мова [8, арк. 119 зв. – 120]. Проте від своєї тактики І. М. Труба не відступав. 27 серпня, на одному з перших засідань думи, коли обирали членів міської управи, І. М. Труба (у виступі українською мовою) наполягав щоб українцям в управі було надано місце завідувача відділом народної освіти, мотивуючи це тим, що представники інших національностей не будуть розуміти потреби українського народу. А. М. Фушман (член Бунда) на це зауважив, що й українці не будуть розуміти потреби інших національностей. Головуючий на цьому засіданні більшовик Г. І. Петровський відповів І. М. Трубі, що українській фракції може бути надано одне місце члена управи, але без заздалегідь визначеного відділу. Гласні українці продовжували наполягати на своїй пропозиції. Під час подальшого обговорення І. М. Труба запропонував на цю та інші посади в міській управі від українців П. Н. Зарембу і Г. Ю. Воробйова. Наполегливість гласних українців привела до того, що за пропозицією гласного Ю. В. Ченикаєва (есер) на голосування було поставлено питання про надання українцям відділу народної освіти чи тільки місця члена управи без визначення відділу. Переважна більшість гласних підтримала другу пропозицію. У відповідь на це І. Д. Вирва (член УСДРП) заявив, що українці знімають своїх кандидатів у члени міської управи [8, арк. 11 зв. – 12 зв.]. Правда, пізніше (25 вересня) членом управи було обрано Г. Ю. Воробйова, який завідував квартирно-військовим відділом [8, арк. 115–115 зв.]. На вже названому засіданні думи 28 вересня гласні українці ще двічі активно обговорювали питання, пов’язані з освітою, а саме: про виділення кредиту на утримання нових 34 комплектів при початкових школах та відкриття в Катеринославі технікуму. Уже при 108


ISSN 2409-3661 ПРОБЛЕМИ ПОЛІТИЧНОЇ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ. вип. 12. 2017 р.

постановці першого питання І. М. Труба заявив протест проти тенденції до русифікації, оскільки з 34 комплектів не було ні одного українського. На пояснення члена управи, завідувача навчальним відділом Г. М. Малтапара (есер), що за час його перебування на цій посаді не надходило заяв про відкриття української школи, І. М. Труба відразу висловив претензії управі, чи здійснила вона якісь заходи для того, щоб допомогти людям, які досі були «затуркані паскудною політикою царизма», забезпечити національні інтереси українського населення. Ця заява українського діяча відразу викликала бурхливу реакцію присутніх. Гласний С. І. Зандер (меншовик) заявив, що боротьба з насильницькою русифікацією не може призводити до штучної українізації, оскільки населення не виявило ініціативи щодо відкриття української школи, що штучно українізувати населення теж не було підстав. На це відразу прозвучала репліка І. М. Труби: «Тому що член управи не українець». Його підтримав В. О. Біднов, який заявив, що українці ще навесні до міської думи робили запит про відкриття двох навчальних училищ та гімназії з українською мовою викладання, але усе це залишилося невирішеним. Гласний українець до цього додав, що ніякої примусової українізації вони не пропонують, а хочуть мати школу для українського населення в Катеринославі. У відповідь гласним-українцям гласний О. П. Шапкін повідомив, що вчителі початкових шкіл провели опитування 280 дітей, які з цього року почали навчатися в міських школах. З опитуваних тільки 27 дали згоду вчитися українською мовою, до того ж, усі вони проживали в різних частинах міста. Під час цієї дискусії представник ОЄСРП А. Л. Епельбаум відверто зізнався, що він завжди ніяковіє від форми виступів гласного Труби, тим паче, що заяви останнього не заперечуються українськими соціалістами, світогляд яких не може не різнитися від світогляду гласного Труби [8, арк. 124]. Урешті-решт більшістю гласних була підтримана пропозиція головуючого не обговорювати на даному засіданні питання про національну школу і українську зокрема [8, арк. 123–125]. Під час обговорення питання про відкриття в Катеринославі технікуму І. М. Труба, за дорученням Катеринославської Україн­ ської губернської ради, запропонував при цьому навчальному закладі організувати відділ українознавства, а також зробив запит, чому при вирішенні питань народної освіти в Катеринославі та губернії ігнорується Центральна Рада та її Генеральний Секретаріат. На запитання міського голови В. І. Осипова (есер), як він розуміє 109


ISSN 2409-3661 ПРОБЛЕМИ ПОЛІТИЧНОЇ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ. вип. 12. 2017 р.

запропонований ним відділ українознавства, І. М. Труба відповів, що він, як і Центральна Рада, вважає, що ті, хто закінчує, школу повинні знати, що таке український народ, які українські національні інтереси, українська мова, історія, література та етнографія. На запит щодо звернення до Центральної Ради відповів Г. М. Малтапар (есер), який був доповідачем з означеного питання. Він пояснив, що відділ народної освіти, як і інші відділи міської управи, звертаються до центру, а звернення до Центральної Ради тут буде виключенням із загальних правил, до того ж, Катеринославська губернія ніяк не належала до Центральної Ради. Також під час обговорення названого питання І. М. Труба запропонував на посади деканів призначати тих, хто народився в цьому краї, але усіма голосами проти двох ця пропозиція була відхилена [8, арк. 126 зв. – 127 зв., 131 зв.]. Наприкінці цього засідання думи, як зазначено в його протоколі, І. М. Труба виступив з особистого питання і виголосив тривалу промову українською мовою, текст якої, на жаль, не наведений. Інші гласні відреагували на цей виступ. Бундівець О. І. Чемерисський відразу запитав про те, що у них відбувається: мітинг чи ділове засідання. Гласний П. М. Орлов запропонував доручити управі розробити регламент, щоб наступного разу не було таких демонстрацій, додавши, що тут не мітинг, а ділове зібрання [8, арк. 132 зв.]. На засіданні думи 12 жовтня під час обговорення питання про включення Катеринославської губернії до складу України відбулися серед інших виступи гласних українців І. М. Труби від фракції українських демократів (список № 15) та І. Д. Штефана від профспілки поштово-телеграфних службовців, виголошені українською мовою. Текст цих виступів у протоколах засідання думи, на жаль, не наведений [8, арк. 185 зв.]. Проте говориться, що виступ І. М. Труби викликав аплодисменти публіки і відповідні на це зауваження головуючого зібрання. Окремі фрагменти цього виступу можна відтворити з доповіді гласного Е. Й. Квірінга (РСДРП(б)), який полемізував з представником українців. За словами гласного-більшовика І. М. Труба говорив, що Селянська спілка висловилася про приєднання Катеринославської губернії до України, говорив про історичні права українського народу. Але також гласний українець, за свідченням Е. Й. Квірінга, говорив про маразм серед українського народу, про те, що чимало є таких, що відступилися від своєї нації. Присутні в залі засідання думи солдати аплодували виступові І. М. Труби [8, арк. 189 зв. – 190]. На засіданнях думи 23, 24 жовтня та 6 листопада обговорю110


ISSN 2409-3661 ПРОБЛЕМИ ПОЛІТИЧНОЇ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ. вип. 12. 2017 р.

валося шкільне питання, під час якого знову виявив активність І. М. Труба, виголосивши промову українською мовою. Так, коли постало питання про можливість залучення до розгляду названого питання Катеринославського відділення Всеросійського союзу вчителів, то гласний українець запропонував як необхідне надати в цій справі слово й Українському союзу вчителів [8, арк. 245 зв.]. Далі І. М. Труба від списку № 15 зробив доповнення (поправки) до проекту управи про створення міського шкільного комітету. Було запропоновано, щоб цей орган не займався питанням середньої та вищої освіти, а його склад поповнити представниками Селян­ської спілки, Всеукраїнської вчительської спілки, Катеринославської української губернської ради та комісаріату (з освітніх справ) Цент­ ральної Ради [8, арк. 248 зв.]. Подібну поправку щодо поповнення шкільного комітету представниками українського учительського союзу та української губернської ради пропонував і А. С. Синявський [8, арк. 325]. Гласні українці зробили й інші поправки до цього проекту. Г. Ю. Воробйов (член УСДРП) запропонував, щоб міський шкільний комітет складався з національних шкільних комітетів при рівному представництві усіх національностей. Інше рішення український соціал-демократ вважав проявом централізму [8, арк. 249 зв. – 250]. Проти централізму в організації освітньої справи виступав і І. М. Труба. У виступах інших гласних звучали заперечення проти цих вимог гласних українців. При цьому часто опонували саме І. М. Трубі. Українським гласним І. М. Трубі та Г. Ю. Воробйову, які дорікнули йому за централізм і навіть антидемократизм у шкільному питанні, О. І. Чемерисський пояснив, що це його позиція як соціал-демократа, який послідовно відстоює класові інтереси пролетаріату єврейської та інших національностей [8, арк.268]. Гласний Й. Л. Корін (сіоніст) на заяву українського діяча про бажаність національної школи зауважив, що українську школу відповідно до складу населення визнає губернія, але місто не захоче її прийняти. На заяву І. М. Труби, що українці мали вищу школу 300 років тому, Й. Л. Корін вказав, що у євреїв вона була вже 2000 років тому. Тому гласний-сіоніст заявив, що їх не задовольняють доповіді ні управи, ні меншовиків та Бунду, ні Труби. Й. Л. Корін відзначив, що єврейське населення в рамках національного самовизначення само вирішить, яка йому потрібна школа, а не та, яку їм буде диктувати Центральна Рада [8, арк. 252]. Гласний А. Л. Епельбаум (ОЄСРП) закинув І. М. Трубі те, що він намагається насильно нав’язати українізацію [8, арк. 254 зв.]. Відповідаючи на 111


ISSN 2409-3661 ПРОБЛЕМИ ПОЛІТИЧНОЇ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ. вип. 12. 2017 р.

запити гласного українця завідувач шкільним відділом, член міської управи Г. М. Малтапар (есер) не заперечував проти твердження свого опонента, що немає людей, немає грошей, відкидав дорікання в централізмі, з відвертим гумором торкнувся того факту, що він (Малтапар) неукраїнець, що це зло, яке непоправне і з яким треба рахуватися. Тому й виходило, що І. М. Труба нападав там, де йому навіть не протидіяли. Тому гарячковість гласного українця, його суворий тон і похмурість якось не лякали, а навіть викликали до себе легке ставлення. Серйознішим, на думку Г. М. Малтапара, було питання про розподіл шкіл між національностями. На твердження І. М. Труби про те, що хлопчики села Михайлівське, які навчаються в українській школі, далі змушені будуть навчатися в неукраїнській середній школі, Г. М. Малтапар навів контраргумент, що й російські хлопчики будуть в такому ж становищі, якщо середня школа буде українською [8, арк. 271–271 зв.]. При голосуванні поправок до проекту управи про створення міського шкільного комітету пропозиції гласних українців, як правило, були відхилені [8, арк. 325–326]. 30 жовтня, коли на засіданні думи обговорювалося питання про газету «Приднепровский край», І. М. Труба у промові україн­ською мовою заявив, що названа газета ніколи не була прихильна до українців, проте фракція № 15 виступає проти її закриття і протестує проти методів боротьби з пресою, застосованих більшовиками [8, арк. 304–304 зв.]. 16 листопада на початку засідання думи, коли внаслідок чергового скандалу головуючий Ю. М. Ченикаєв (есер) відмовився виконувати свої обов’язки, І. М. Труба в числі інших зробив заяву українською мовою (текст не наводиться), але після цього один з кандидатів на цю посаду, гласний С. С. Анісімов (енес) відмовився балотуватися, причину пояснивши заявою, зробленою україн­ською фракцією. І. М. Труба відразу заявив протест, оскільки вони засідання думи не зривали і не збиралися цього робити [8, арк. 338]. 17 листопада на засіданні думи знову розглядалися питання освітньої сфери. І. М. Труба виступив і виклав позицію української фракції щодо утворення університету імені О. Л. Караваєва. Доповідач зазначив, що для українців це питання важливе, оскільки іншого університету тут не буде, тому його треба пристосувати до національності, яка складає більшість, тобто до українців. Тому треба підкорегувати внесений проект університету. Цей навчальний заклад повинен належати не місту, а всьому краю. Щодо 112


ISSN 2409-3661 ПРОБЛЕМИ ПОЛІТИЧНОЇ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ. вип. 12. 2017 р.

господарської сфери діяльності цього вишу, то місцеве земство до цього не може бути залученим. Тільки вища крайова влада Губернська рада може опікуватися справами цього університету [8, арк. 344 зв.]. Також І. М. Труба запропонував до Опікунської ради майбутнього вишу від кожної національної групи обирати не двох, а п’ятьох представників. Ця пропозиція була відхилена [8, арк. 346]. На цьому ж засіданні думи І. М. Трубу було обрано до Опікунської ради технікуму [8, арк. 346]. Засідання думи 18 листопада почалося з розгляду питання про вибори мирового судді. І. М. Труба відразу заявив протест, що серед кандидатів на посаду немає ні одного українця. З моменту ж проголошення УНР суд в Україні твориться її іменем. Тому гласний-українець запропонував відкласти вибори. Головуючий Ю. В. Ченикаєв заперечив, що не від думи залежав національний склад кандидатів на цю посаду. Гласний українець запропонував обрати на посаду мирового судді того, хто знав би мову і українське право. Гласний більшовик В. А. Валявко з явним роздратуванням зробив пропозицію І. М. Трубі подати таку кандидатуру, яку він хотів, і її затвердять. Оскільки від українців не було бажаючих балотуватися на мирового суддю, то опонент українського діяча запропонував обирати наявних кандидатів [8, арк. 347 зв.]. На цьому ж засіданні 18 листопада головним питанням порядку денного було обговорення III Універсалу Центральної Ради та Українських Установчих зборів. Виступили 16 доповідачів від різних фракцій. Відкрив обговорення І. М. Труба, який цього разу виголосив свою промову російською мовою. Доповідач заявив, що українці федералісти, але у них немає прагнення до сепаратизму, оскільки побоюються німецької неволі, і для них немає кращого родича ніж російська нація. Усе це словом і ділом проводить Цент­ ральна Рада. Але українці хочуть, щоб федеративна організація була захищена від централізму. З російським слов’янством українці хочуть бути рівними товаришами і йти до кінця разом як брати. Український діяч закликав присутніх дати собі Аннібалову клятву бути рівними товаришами, у яких одна воля, одна любов до єдиної Росії, частину якої складає федеративна, вільна Україна. І. М. Труба заявив, що українці вітають резолюцію, запропоновану есерами, приєднуються до неї й будуть за неї голосувати. Одночасно він виголосив резолюцію, в якій українці вносили свої пропозиції та доповнення. Текст резолюції, на жаль, у документі не наводиться [8, арк. 351 зв. – 352]. 113


ISSN 2409-3661 ПРОБЛЕМИ ПОЛІТИЧНОЇ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ. вип. 12. 2017 р.

Наступні доповідачі не раз посилалися на виступ І. М. Труби, підтримуючи або опонуючи йому. Так гласний-кадет В. Й. Снєжинський заявив, що запропоновані українським діячем Установчі збори як самостійний та повновладний орган їх фракцією не можуть бути визнані. Дуже емоційно відреагував на виступ свого українського колеги С. С. Анісімов (народний соціаліст). Він вітав виступ І. М. Труби, промова якого вперше за весь час його виступів у думі в серці російського патріота та великороса відгукнулася як братерська. С. С. Анісімов вітав І. М. Трубу як українського патріота і як російського патріота. Вітав і фракцію, від імені якої той говорив [8, арк. 368 зв. – 369 зв.]. Значимим став виступ І. М. Труби на засіданні думи 23 листопада при розгляді питання про розпуск Московської міської думи більшовиками та в цілому політики радянського уряду. Гласний українець почав з визнання того, що в свій час більшовики підтримували українство, але відразу закинув, що з першого дня революції не було більших ворогів українській справі ніж більшовики. Проте винуваті не тільки вони, але й інші соціалістичні партії, які закидали Центральній Раді за її наміри створити власну армію. Зараз же армія конче потрібна. І. М. Труба заявив, що мир, на який пішли більшовики, дуже шкідливий, це повна капітуляція перед переможцем, бо немає сили, щоб відповісти. Тому Німеччина може не рахуватися з Росією. Висновок українського діяча був категоричним: «Більшовики зрадили інтересам Росії і створили брато­ вбивчу війну» [8, арк. 374]. Після цього стався показовий епізод. Гласний-кадет Л. А. Соболєв заявив головуючому, що він чув, як відразу після виступу І. М. Труби були чутні слова: «Йому слід було б побити морду». Головуючий зазначив, що цих слів не чув, але не має підстав не вірити Соболєву, тому звернувся до публіки з проханням відійти далі від крісел гласних [8, арк. 374]. Останній виступ І. М. Труби в міській думі в 1917 р. відбувся на урочистому засіданні 28 листопада, присвяченому Всеросійським Установчим зборам. Гласний українець говорив про здійснення та укріплення цієї інституції та найскоріше укладення миру без анексій та контрибуцій на основі самовизначення всіх народів, що воювали [8, арк. 405 зв.]. Самі ж матеріали засідань Катеринославської міської думи восени 1917 р. свідчать, що І. М. Труба та інші гласні українці використовували усі можливості для відстоювання національних інтересів українського населення Катеринослава та губернії. Проте 114


ISSN 2409-3661 ПРОБЛЕМИ ПОЛІТИЧНОЇ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ. вип. 12. 2017 р.

проросійськи настроєна більшість гласних думи досить успішно перешкоджала цьому. Цим пояснюється висновок, зроблений у спогадах І. П. Мазепи, що діяльність Катеринославської міської думи в 1917 р. проходила майже зовсім поза українським рухом [9, с. 53]. Щодо подальшої долі І. М. Труби. Із затвердженням у Катеринославі влади більшовиків його громадсько-політична діяльність не могла не послабитися. Із відкриттям на початку 1918 р. у місті Народного університету імені О. Л. Караваєва український діяч читає в ньому лекції з етнографії. На зібранні місцевого вчительського товариства наприкінці березня – на початку квітня 1918 р. І. М. Труба виступив з доповіддю «Організація народної освіти в Українській республіці». Із поверненням до Катеринослава влади Центральної Ради український діяч відновив свою роботу губернського комісара освіти. У квітні 1918 р. він стає одним із засновників товариства «Українська культура», яке 10 квітня проводить свій з’їзд. І. М. Трубі в цей час пропонують посаду заступника міністра торгівлі та промисловості, але він відмовляється. Натомість у квітні – травні 1918 р. звертається до міністра освіти з пропозицією відкрити в Катеринославі Український державний університет. Цього ж року виходять друком три частини підручника І. М. Труби «Стежка додому». Влітку 1918 р. він – комісар курсів українізації для залізничників Катерининської залізниці, працює гласним земства. У листопаді 1918 р., за спогадами І. П. Мазепи, разом з останнім І. М. Труба їздив до Києва шукати допомогу для встановлення української влади у місті та губернії. У цей же час його було призначено головою Катеринославської філії Українського національного союзу. На початку 1919 р. І. М. Труба залишив Катеринослав. Він відходить від політичної діяльності та емігрує до Відня, працює архітектором у будівельній компанії, контролером на одному з підприємств. Активно займається видавничою діяльністю, пуб­ лікує дитячі книжки українською мовою. 1924 р. переїздить до Чехословаччини, працює викладачем в Українській господарській академії в Подєбрадах, видає україномовний підручник з «Опору матеріалів». Із 1929 р. працює інженером-конструктором на заводі «Шкоди» у Пльзені. 1933 р. у Празі захистив дисертацію доктора технічних наук. 27 серпня 1950 р. І. М. Труба помер у м. Пльзені (Чехословаччина). Таким непростим виявився життєвий шлях цього визначного українського діяча. Яскравою сторінкою його політичної біографії 115


ISSN 2409-3661 ПРОБЛЕМИ ПОЛІТИЧНОЇ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ. вип. 12. 2017 р.

стала робота в Катеринославській міській думі восени 1917 р. Автор статті спробував розкрити цю сторінку й доповнити біографію І. М. Труби, також автор приєднується до онука Івана Михайловича, сина його доньки Олени Я. М. Матросова, який писав про свого діда, що він «…лише один із видатних діячів української культури так званого «другого ешелону», чий доробок і великі зусилля, покладені на утвердження українства в самій Україні та світі, й досі залишаються належно не дослідженими… Сподіваюся, що нова плеяда біографістів…спроможеться виправити цю історичну несправедливість і Україна розкриється нарешті людству у всій повноті й величі своїх достойників» [11, с. 279]. Бібліографічні посилання

1. Абросімова С. Просвітянин Іван Труба / С. Абросимова, Н. Василенко // Собор. – Дніпропетровськ. – 1991. – 16 березня. 2. Білокінь С. Згадаймо Івана Трубу / С. Білокінь // Борисфен. – 1992. – № 3. – С. 2–3. 3. Василенко Н. Є. Громадсько-політична та культурно-освітня діяльність І. М. Труби / Н. Є. Василенко // Питання історії України. Історико-культурні аспекти: Зб. наук. праць. – Д.: ДДУ, 1993. – С. 72–80. 4. Василенко Н. Повернувся з небуття / Н. Василенко // Борисфен. – 1991. – № 3. – С. 14–15. 5. Василенко Н. Повернувся з небуття / Н. Василенко // З любові і муки… / Ф. Білецький, М. Нечай, І. Шаповал та ін. – Д.: ВПОП «Дніпро», 1994. – С. 177–182. 6. Василенко Н. Родинна реліквія / Н. Василенко, А. Поповський // Борисфен. – 1993. – № 4. – С. 7. 7. Василенко Н. «Стежка додому». Перша хрестоматія українською мовою / Н. Василенко, А. Поповський // Борисфен. – 1992. – № 2. – С. 7. 8. Держархів Дніпропетровської обл. – Ф. 469, оп. 1, спр. 1. 9. Мазепа І. П. Україна в огні й бурі революції 1917–1921: І. Центральна Рада – Гетьманщина. – Директорія. ІІ. Кам’янецька доба / І. П. Мазепа. – Д.: Січ, 2001. – 415 с. 10. Матросов Я. На згадку не лише про домашнє вогнище / Я. Матросов // Бористен. – 1998. – № 7. – С. 3–4; № 8. – С. 8–9. 11. Матросов Я. М. Сподвижник української справи на Катеринославщині Іван Михайлович Труба (1878–1950) / Я. М. Матросов // Українська біографістика. – 2015. – Вип. 12. – С. 251–282 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://nbuv.gov.ua/UJRN/ubi_2015_12_15. 12. Пахоменков Ю. Екатеринославец Иван Труба – жить для Украины / Ю. Пахоменков. – Режим доступу:gorod.dp.ua/История города. 13. Пахоменков Ю. З листів Івана Труби / Ю. Пахоменков // Бористен. – 2001. – № 3. – С.13.

116


ISSN 2409-3661 ПРОБЛЕМИ ПОЛІТИЧНОЇ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ. вип. 12. 2017 р.

14. Пахоменков Ю. Изгнанник, преданный Украине / Ю. Пахоменков // Наше місто. – 2001. – 16 січня. – С. 3. 15. Суханов А. От Февраля до Октября / А. Суханов // Пятая годовщина Октябрьской революции. 1917 – октябрь – 1922. Издание Екатеринославского губкома КП(б)У. – Екатеринослав: 1-я советская типография, 1922. – С. 43–47. 16. Труба Б. «Стежка додому» – перша хрестоматія українською мовою / Б. Труба // Борисфен. – 1993. – № 4. – С. 7–10. 17. Чабан М. П. Труба І. М. / М. П. Чабан // Чабан М. П. Діячі Січеславської «Просвіти» (1905–1921). Біобібліографічний словник. Близько 670 імен. Наукове видання. – Д.: ІМЛ-прес, 2002. – С. 445–453. 18. Чабан М. «Чистими пити устами!» / М. Чабан // Чабан М. Вічний хрест на грудях землі: Художньо-документальні нариси. – Д.: УкВІМА-прес, 1993. – С. 76–84. Надійшла до редкол.: 13.02.2017

УДК: 94(477)»1917-1918»

В. І. Мороз, Ю. Г. Пахоменков Дніпропетровський державний аграрно-економічний університет

ВИБОРИ ДО УКРАЇНСЬКИХ УСТАНОВЧИХ ЗБОРІВ НА КАТЕРИНОСЛАВЩИНІ

Стаття висвітлює процес організації, проведення, результати виборів до Українських Установчих зборів на території Катеринославської губернії; аналізуються особливості виборчої процедури в умовах суспільної кризи. Ключові слова: Українські Установчі збори, Всеросійські Установчі збори, Катеринославська губернія, виборці. Статья освещает процесс организации, проведения, результаты выборов в Украинское Учредительное собрание на территории Екатеринославской губернии; анализируются особенности избирательной процедуры в условиях общественного кризиса. Ключевые слова: Украинское Учредительное собрание, Всероссийское Учредительное собрание, Екатеринославская губерния, избиратели. © Мороз В. І., Пахоменков Ю. Г., 2017

117


ISSN 2409-3661 ПРОБЛЕМИ ПОЛІТИЧНОЇ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ. вип. 12. 2017 р.

Непростий процес парламентаризму в сучасній Україні є одним із стимулів дослідження виборів у минулому держави. В історії України ХХ ст. виборча кампанія до Українських Установчих зборів (далі – УУЗ) була першою спробою демократичної процедури формування влади. Незавершеність її у 1918 р. мала трагічні наслідки для подальшого розвитку України (наступні демократичні вибори в Україні відбулися у березні 1990 р.), хоча й перебільшувати можливості демократично обраних органів влади в умовах глибокої суспільної кризи не слід – уявлення і можливості свідомого вибору були обмежені тоді, як і зараз. Вибори до УУЗ не мали логічного завершення – відкриття парламенту не сталося, проте результати волевиявлення можна розглядати в іншій площині – як референдум, на якому громадяни нової країни підтвердили національну складову державного будівництва. В історіографії регіональні особливості виборчої кампанії до УУЗ на Катеринославщині до останнього часу перебіг не мають комплексної оцінки. В радянській історіографії сама тема виборчих зборів довгий час залишалася незручною. Результати виборів до Установчих зборів в Україні аналізувалися у роботах С. Королів­ ського, І. Рибалки [6; 10]. Водночас слід відзначити, що саме в цей час були видані ряд документів (щоправда без подальшого опрацювання). Так, було опубліковано фрагмент звіту Головної виборчої комісії від 6 березня 1918 р., в якому йшла мова про перебіг виборів в окремих регіонах губернії [1, с. 182, 249-250]. Тільки після 1991 р. дослідження української революції 1917 р. опинилися серед пріоритетних тем вітчизняної історіографії. Проте питання організації та проведення виборів до Установчих зборів, зокрема і в регіональному плані, довгий час залишалися поза увагою істориків.Проблема виборів до УУЗ в Південноукраїнському регіоні розглядається зокрема в дослідженнях запорізьких істориків В. Гвоздика, Г. Турчанко, О. Ядловської [2; 11; 19]. Однак в даному випадку поза увагою залишається Південно-Східна Україна, а джерельний комплекс обмежений матеріалами преси. Відтак, відсутність історіографічної оцінки виборів до УУЗ створює умови для фантазування щодо ігнорування населенням регіону «українського питання», яке нібито проявилося під час виборів [5, с. 126]. Метою статті є висвітлення деяких проблем проведення та результатів виборів до УУЗ на території Катеринославської губернії як єдиного виборчого округу. Джерельну базу складають матеріали Головної комісії та Катеринославської окружної комісії з виборів до 118


ISSN 2409-3661 ПРОБЛЕМИ ПОЛІТИЧНОЇ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ. вип. 12. 2017 р.

Українських Установчих зборів (фонди 1133 та 1146 Центрального державного архіву вищих органів влади України), які раніше не залучалися при характеристиці революційних процесів в Україні. Ідея проведення виборів до всенародних Установчих зборів в Україні як прояву «найсправедливішої волі демократії» була заявлена в Декларації Генерального секретаріату від 29 вересня 1917 р. [813, с. 323]. Третій Універсал визначав днем проведення виборів 27 грудня 1917 р., днем скликання – 9 січня 1918 р. Закон про вибори до УУЗ був розроблений на основі положення про вибори до Всеросійських Установчих зборів (далі – ВРУЗ). За складної процедури підрахунку голосів впроваджувалося об’єднання результатів голосування дрібних партій в різних округах, що дозволяло координувати свої дії заради збільшення представництва в Парламенті. Право голосу надавалося всім громадянам Російської республіки віком від 20 років за винятком осуджених, визнаних недієздатними, військових дезертирів, осіб, які працювали на території Росії [13, с. 414]. У подальшому ці цілком логічні обмеження призвели до ряду конфліктів, особливо на Сході та Півдні України, в місцях масового проживання робітників-мігрантів. Наприклад, на шахтах Донбасу кількість робітників, які не поривали з сільськими громадами російських губерній, перевищувала 250 тис. чоловік [4, с. 237]. Для проведення виборів Україна була поділена на 8 округів, чисельність депутатів визначалася розрахунком чисельності населення. Відповідно для Катеринославщини чисельність населення визначено у 3 561 000 осіб, кількість депутатів – 36 чоловік [13, с. 327]. Катеринославська Окружна виборча комісія розпочала роботу з 1 грудня 1917 р. До її складу увійшли 6 постійних членів, по двоє від Губернського Виконавчого комітету, міської управи та губерн­ ського земства. Головою комісії обрано Г. М. Малтапаря (ПСР), товаришем голови І. М. Васюченко (безпартійний), членами: Ю. В. Ченикаєва (ПСР), І. К. Шевченко (РСДРП(б)), А. В. Новака (ПСР), Д. Х. Скибу (безпартійний) [14, арк. 96 зв. – 97]. Відсутність представників українських партій в комісії, завданням якої було проведення виборів до УУЗ, було типовим на першому етапі роботи. Лише за тиждень було прийняте рішення про запрошення до роботи в окружній комісії двох представників Української губерніальної ради з дорадчим голосом [18, арк. 2]. Новими членами стали голова ради А. Х. Шкамрада та І. В. Сокіл. Катеринославську міську виборчу комісію очолив голова осередку УПСР професор 119


ISSN 2409-3661 ПРОБЛЕМИ ПОЛІТИЧНОЇ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ. вип. 12. 2017 р.

Гірничого інституту М. М. Федоров (УПСР). Окружній комісії випало ряд складних організаційних питань. Серед них найгострішим постала проблема фінансування. За нормами, затвердженими Всеукраїнською виборчою комісією, голова мав отримувати 10 крб. добових, секретарі і відповідальні робітники по 8 крб., а звичайні працівники – 5 крб. [3, арк. 12]. Найгострішою проблема була в Бахмутській повітовій комісії, де не відбулося розрахунку ще за роботу на виборах до ВРУЗ [17, арк. 8]. Суттєвою проблемою для виборчих комісій стало мовне питання. Вимога вести справи українською викликала занепокоєння членів виборчкомів. 8 грудня Окружна комісія розглянула питання про запрошення перекладача української мови та сповістила комісії, що за необхідності дозволяється вести справи російською мовою [14, арк. 84]. 11 та 12 грудня з однаковими клопотаннями «вести діловодство російською мовою», за можливістю використовуючи українську, звернулися Верхньодніпровська та Павлоград­ ська повітові комісії [14, арк. 161, 258]. Затвердження кандидатських списків по Катеринославській губернії тривало з 12 по 15 грудня 1917 р. З представлених до Окружної комісії 23 списків не були допущені список Чаплінської волості за порушення правил та список греків Маріупольського повіту через технічні помилки [14, арк. 86, 89, 91, 95]. Всього до виборів були допущені 21 списки до яких включено 256 кандидатів [7]. З метою покращення процедури волевиявлення було дозволено збільшувати кількість виборчих дільниць в порівнянні з виборами до ВРУЗ. Станом на 21 грудня 1917 р. Катеринославська округа нараховувала 8 повітових та 7 міських комісій у складі яких мали працювати 1236 виборчих дільниць: у Верхньодніпровському повіті – 100, Новомосковському – 116, Катеринославському – 138, Маріупольському – 148, Слов’яносербському – 152, Павлоградському – 162, Бахмутському – 163, Олександрівському – 189. Міські комісії мали відповідно: у Катеринославі – 35, Маріуполі – 10, Олександ­ рівську – 7, Юзівці – 6, Бахмуті – 5 та Амур-Нижньодніпровську – 5 дільниць [15, арк. 21]. При організації виборів особливих проблем з органами місцевого самоврядування не виникало. Наростання політичного радикалізму наприкінці 1917 – на початку 1918 рр. уживалося з певною повагою до норм революційної демократії. У грудні 1917 р. більшовики та підконтрольні їм Ради брали активну участь у проведенні передвиборчої агітації, головну увагу звернувши на села. При всіх 120


ISSN 2409-3661 ПРОБЛЕМИ ПОЛІТИЧНОЇ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ. вип. 12. 2017 р.

ексцесах, якими супроводжувався процес захоплення влади ліворадикальними групами, виборчі комісії продовжували працювати. Навіть після розгону ВРУЗ місцеві Ради відкрито не заважали проведенню виборів. Водночас, слід відмітити, що активну підтримку більшовики знайшли у солдат-фронтовиків, які не потребували додаткових санкцій для своїх дій. Більшовики не були поодинокими в спробах залучити солдат­ ську масу в боротьбу за владу. Суттєву підтримку українцям надавали солдати та офіцери гарнізонів міст у східних повітах. Відтак розформування українізованих запасних полків Павлограда, Бахмута і Маріуполя стали відчутною втратою для національних настроїв. Якщо відносини з органами влади залишалися робочими, то радикалізація настроїв мас створювала напругу в роботі комісій. З середини грудня 1917 р. активно поширюються чутки про відтермінування виборів. За всіх намагань Окружної комісії провести вибори у визначений термін 23 грудня вона була змушена погодитися на перенос голосування в містах Павлограді, Бахмуті та Луганську [18, арк. 20 зв. – 21]. Ексцеси, якими супроводжувалася зміна влади на місцях, становили серйозну загрозу зриву виборів. У м. Луганську Рада депутатів, підтримана управою міської думи, просила перенести голосування через п’яні погроми, якими ознаменувався початок нової ери в пролетарському районі. Вакханалія пияцтва, винуватцем якої виступала сама Рада, була найяскравішим враженням від «радянської» влади на початку 1918 р. Не маючи можливості подолати результати своєї роботи, 26 грудня 1917 р. Рада депутатів Луганська просила перенести вибори в місті на 20 січня 1918 р., висловлюючи стримані надії, що до середини місяця вдасться вгамувати п’янкий вихор свободи [14, арк. 175, 176]. 30 грудня, під враженнями від «братовбивчої війни між більшовиками та гайдамаками» в губернському центрі, Окружна комісія приймає рішення про відтермінування виборів на місцях до середини січня 1918 р. Зрештою, проведення виборів були перенесені у Бахмуті на 6 – 8 січня, в Луганську на 7–9 січня. У Катеринославі вибори були проведені лише 14–16 січня [18, арк. 23, 24зв. – 25, 26 зв. – 27]. Проте у повітах переносити вибори до УУЗ відбувалися в усталений час, без переносів. Настрої населення позначилися на поведінці виборців. Незважаючи на задекларований в ІІІ Універсалі федеративний ідеал держави, поширеним серед громад було побоювання про можливий 121


ISSN 2409-3661 ПРОБЛЕМИ ПОЛІТИЧНОЇ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ. вип. 12. 2017 р.

розрив з Росією. Ряд громад вирішили утриматися від голосування через національний чинник. У Маріупольському повіті, через відсутність окремого грецького списку 15 грецьких волостей утрималися від голосування, в Павлоградському повіті відмовилися брати участь в процесі громадяни дільниці №1 Богданівської волості, в Бахмутському повіті аналогічно вчинили жителі м. Дебальцево [18, арк. 35зв.; 17, арк. 103, арк. 32 зв.]. Як видно із матеріалів переданих до Головної виборчої комісії, вибори по Катеринославському округу були зірвані, або про них відсутня інформація по 177 дільницях (14 % від загальної кількості). З них у Бахмутському повіті не надали інформації 51 дільниця, в Слов’яносербському – 49, в Маріупольському – 30, в Павлоградському – 24, Олександрівському – 21, Катеринославському – 2. Лише у двох повітах губернії всі виборчі дільниці надали повні звіти про перебіг виборів на своїй території [16, арк. 6,8, 53, 67, 81, 99; 18, арк. 35 зв. – 36 зв.]. В окремих випадках зафіксовано порушення виборчого права. У с. Михайлівське Маріупольського повіту дільниці були відкриті тільки 30 грудня, коли під тиском «аргументів» солдатів-більшовиків громада погодилася голосувати за список № 9 [16, арк. 67]. У с. Шолохівка Катеринославського повіту вибори проходили також під тиском місцевого союзу солдатів-інвалідів. Вибори розпочалися вчасно, 27 грудня, проте у день відкриття до дільниці не прийшов жоден з виборців. Наступного дня члени комісії відмовилися брати участь в роботі через погрози з боку селищного союзу інвалідів. Під час голосування на дільницю увірвався натовп з криками «геть вибори», «треба припинити», побили голову комісії, розбили скриню з бюлетенями, а переконавшись, що лідером є список № 5, порвали записки [16, арк. 53, 61]. Бахмутська повітова комісія повідомляла, що на залізничних станціях справи нищаться, а посильні заарештовуються [16, арк. 24 зв., 36]. Можна припустити, що мова в першу чергу йде про матеріали, в яких перевагу мали українські партії, оскільки в інших випадках дані про результати голосування потрапляли до Катеринослава. Затвердження результатів почалися з 13 січня 1918 р. Протоколи, надані до Головної виборчої комісії, різняться за формою та інформативністю, залежно від рівня підготовки членів виборчих комісій. В деяких випадках пропущені дані щодо загальної кількості виборців по дільниці. Не всі виборчі одиниці змогли надати інформацію про перебіг голосування на своїй території. Завершення підрахунку голосів відбулося 26 січня 1918 р. Результати голосування по Маріупольському, Бахмутському та 122


ISSN 2409-3661 ПРОБЛЕМИ ПОЛІТИЧНОЇ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ. вип. 12. 2017 р.

Слов’яносербському повітах затверджені за фактом, без урахування дільниць, від яких не отримано інформації. Результати виборів були встановлені на засіданні Окружної комісії 26 січня 1918 р.: № 5 – 22 делегати, № 9 – 10, № 3 – 2, № 14 – 1, № 15 – 1 [16, арк. 38 зв]. В такому вигляді вони й були надруковані в газеті «Народне життя» від 6 березня 1918 р. Остаточні підрахунки результатів виборчої кампанії на Катерино­славщині були опубліковані лише в квітні 1918 р. Відтак, за список № 5 віддали голоси 348 564 (55 %), за список № 9 – 156642 (24,7 %), за № 3 – 35826 (5,6 %), за список № 4 – 18760 (3 %), за список № 15 – 16 640 (2,6 %) голосів [8]. При використанні цих даних потрібно пам’ятати, що кількість виборців наводилася лише з урахуванням дільниць, на яких вибори відбулися. До того ж, результати виборів відрізняються від оприлюднених результатів, оскільки відбувся перерозподіл голосів партій, які не набрали необхідної кількості для проведення своїх кандидатів. Однією з проблем виборів була значна кількість незарахованих виборчих записок. Виходячи з досвіду попередніх виборів до ВРУЗ та враховуючи велику кількість неграмотних, Окружна виборча комісія дозволила вважати волевиявленням будь-які позначки, за винятком тих, в яких номери списку виділені рисками [3, арк. 4 зв.]. За результатами голосування кількість незарахованих бюлетенів по губернії становила 9796 одиниць (1,5 % від загальної кількості підрахованих) [8]. Найбільша їх кількість припадає на Бахмутський – 2002 од. (3,3 % від загальної кількості), Маріупольський – 1818 од. (3,3 %), Павлоградський – 1373 од. (2,3 %) повіти, а також міста Катеринослав – 492 од. (2,5 %) та Маріуполь – 292 од. (2,5 %). Найменша кількість припадає на повіти, в яких вибори відбулися в зазначений термін: у Новомосковському лише 57 од. (0,1 %), у Олександрівському 463 од. (0,6 %), у Катеринославському 740 од. (0,7 %). В середині групи знаходяться Слов’яносербський 879 од. (1,6 %) та Верхньодніпровський повіти 950 од. (1,2 %). Такі дані можуть свідчити про формування стійких (наскільки це можливо під час загальнонаціональної кризи) політичних симпатій значної кількості виборців. Зауважимо, що кількість зіпсованих бюлетенів вища в тих повітах, в яких значний вплив мала ПСР. Тож можливо говорити про дезорієнтацію політичних симпатій виборців. Узагальнені дані про активність населення Катеринославської губернії на виборах до Українських Установчих зборів в порівнянні з виборами до Всеросійських Установчих зборів зроблено в таблиці №1. 123


ISSN 2409-3661 ПРОБЛЕМИ ПОЛІТИЧНОЇ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ. вип. 12. 2017 р.

Табл. №1 Громадяни, які взяли участь у виборах до Українських Установчих зборів (в порівнянні з виборами до Всеросійських Установчих зборів)

Комісія

Кількість виборців ВРУЗ (тис.чол.)

Кількість голосів на УУЗ в порівнянні з ВРУЗ

Загальна кількість виборців на виборах до УУЗ

(тис. чол.)

(%)

(тис. чол.)

(%)

м. Катеринослав

79 142

19 724

25

143 000

19,2

Катеринославський повіт

126 408

98 103

77

138 000

64,5

м. Олександрівськ

17 392

7 598

43,7

29 564

25,7

Олександрівський повіт

115 281

80 990

70,2

152 524

52,2

м. Бахмут

8 086

1 179

14,5

16 375

7,2

Бахмутський повіт

212 355

57 922

27,3

174 000

31,2

м. Луганськ

24 384

5 590

23

34 987

16,5

Слов’яносербський повіт

126 029

55 414

44

122 029

45

м. Маріуполь

24 384

11 553

47,4

38 347

27,4

Маріупольський повіт

99 538

52 623

53

168 663

31,2

Новомосковський повіт

117 231

89 169

76

157 264

56,7

Верхньодніпров­ ський повіт

97 578

77 865

80

141 115

57

Павлоградський повіт

107 755

57 941

54

154 607

38,3

м. Амур-Нижньо­ дніпровськ

17 499

9 341

53,4

25 984

22,4

19 987

5 829

29,1

32 071

18,4

1 193 049

633 869

53,1

633 869

40,3

м. Юзівка Разом

[14, арк. 6, 98–149 зв.; 16 арк. 14, 19 зв., 47 зв, 63; 18, арк. 30 зв, 31, 32, 35 зв., 36, 36 зв]. 124


ISSN 2409-3661 ПРОБЛЕМИ ПОЛІТИЧНОЇ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ. вип. 12. 2017 р.

Як можна побачити з таблиці, за суспільно-політичною активністю громадян можна виділити три групи регіонів: 1) У Верхньодніпровському, Катеринославському та Новомос­ ковському повітах активність громадян мала відносно стабільний рівень з визначеними політичними симпатіями. 2) В Олександрівському, Павлоградському та Маріуполь­ському повітах на вибір громадян впливали національні почуття та соціальна невизначеність. Типовою для виборців цих повітів була поведінка, зафіксована в протоколі Камишуватівського волосного земства (Олександрівський повіт) 21 грудня 1917 р.: участі у виборах не брати, оскільки відділення України від Росії є передчасним [16, арк. 8, 9]. 3) В Слов’яносербськиому та Бахмутському повітах вибори супроводжувалися порушенням права виборців, проте можна відмітити, що загалом вибори на цій території мали стримано проросійський характер. До того ж, виборці волосних дільниць продемонстрували вищу зацікавленість в результатах національних виборів, ніж виборці міських, що напряму залежало від російської трудової міграції, сконцентрованої навколо великих підприємств. Сучасники, члени РСДРП(б) Горлівсько-Щербинівського району, згадували, що населення на ¾ складалося з російських робочих, що й зумовило їхнє негативне ставлення до виборів в Українські Установчі збори [12, с. 145]. Звіти повітових дільниць містять інформацію про результати підрахунку голосів у деяких містах губернії. Загалом вибори на цих дільницях, особливо в містах повітового значення, не викликали інтересу у громад. Так, по кілька десятків виборців проголосували в Яковлевському, Гришино, Єнакіївці Бахмутського повіту [16, арк. 32 зв. – 33]. В Павлограді взяли участь лише 2706 осіб з 25615 виборців (10,5 %), у Лозовій – 1000 з 5381 (18,6 %), в Синельниковому – 604 з 5876 (10,3 %) [16, арк. 111 зв. – 112]. У Новомосковську – 2342 (кількість виборців не вказана) [16, арк. 90зв. – 91]. У м. Нікополь Катеринославського повіту до дільниць прийшли 881 виборець [16, арк. 53]. Політичні симпатії виборців представлені у таблиці № 2. За основу взято результати основних конкурентів 1917 р. в повітах та міських комісіях Катеринославщини (без м. Юзівка), які представляли різні державницькі проекти: партії соціалістів-революціонерів (ПСР), українських соціалістів (блоки УПСР та УСДРП), блоків РСДРП(б) та ліберальну Партію Народної Свободи (ПНС). 125


ISSN 2409-3661 ПРОБЛЕМИ ПОЛІТИЧНОЇ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ. вип. 12. 2017 р.

Табл. №2 Результати виборів до Всеросійських та Українських Установчих зборів для основних політичних опонентів УУЗ 73583

12946

ВРУЗ № 5

71860

5324

УУЗ № 5+12

15640

20763

ВРУЗ

15794

2700

УУЗ

642

9240

ВРУЗ № 7

297

2259

УУЗ№ 16

920

ПНС

ВРУЗ 1355

РСДРП(б) № 9

6611

Українські списки

5007

454

ПСР №3

м.Катеринослав

1694

Назва комісії

Катеринославський пов.

1894

210

4561

741

2194

2951

132

4115

3303

499

349

169

327

889

2860

17612

1938

225

м.Олександрівськ

31458

1470

289

68 11319

64817

3673

743

101

175

709

3315

45207

8784

431

734

17187

912

7710

7570

494

802 2222

55220

3855

2698

11388

21757

73

40949

29935

1280

19513

244

8 420

3325

77881

4751

3499

3598

5289

29515

2027

2003

64 949

912

85567

27251

85

27 151

6130

39985

0

49281

м. Луганськ

Бахмутський пов.

4826

971

66154

718

5777 (24%)

2151

Слов’яносербський пов.

53576

2304

1413

23423

74354

м. Маріуполь

11950

3093

6412

146489 (97%)

17

Маріупольський пов.

10681

2139

150902

3686

Новомосковський пов.

17216

3980

321006 (81%)

250

Павлоградський пов.

44

396732

7707

Верхньодніпровський пов.

3112

35826 (19%)

м. Бахмут

м. Амур-Нижньодніпровськ

185611

Олександрівський пов.

Разом

[14, арк. 6, 98–149 зв.; 16, арк. 14, 19 зв., 47 зв., 63; 18, арк. 30 зв., 31, 32, 35 зв., 36, 36 зв.].

126


ISSN 2409-3661 ПРОБЛЕМИ ПОЛІТИЧНОЇ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ. вип. 12. 2017 р.

З таблиці видно, що програма українських соціалістів продовжувала користуватися підтримкою. На жаль, в силу вказаних причин, неможливо з’ясувати справжні результати по східних повітах Катеринославщини. Українські партії залишилися лідерами симпатій виборців Придніпров’я, збільшивши свою частку в Маріупольському повіті. Зростання популярності більшовиків у Верхньодніпровському, Олександрівському, Маріупольському повітах стало результатом активізації пропагандистської діяльності. Зменшення відсотка в містах Катеринославщини відноситься на рахунок «переключення» уваги потенційних виборців на нові реалії захоплення влади. Найбільших втрат у симпатіях виборців зазнали загальноросійські соціалістичний та ліберальний політичні проекти. ПСР несла тягар відповідальності за прорахунки непопулярного Тимчасового уряду. В рівній мірі голоси віддані за есерів на виборах ВРУЗ розподілилися між УПСР та РСДРП(б). Втрата владою авторитету на місцях вела до пошуку альтернатив, що відбилося на позиціях політичного українства. З нечисельної групи на початку 1917 р. українці стали достатньо впливовою силою в Південно-Східній Україні, незважаючи на усталені тісні соціально-економічні зв’язки з Росією. Безумовне падіння довіри населення до загальноросійських політичних проектів стало свідченням свідомого громадянського вибору, самоідентифікації, громади регіону на користь України. Бібліографічні посилання

1. Великая Октябрьская Социалистическая революция на Украине. Февраль 1917 – апрель 1918 г.: Сб. док и мат. : в 3 т. / Под ред. С.М. Королив­ ского. – Т. 3. – К.: Госполитиздат УССР, 1957. – 997 с. 2. Гвоздик В. С. Політичні результати виборів до Українських Установчих зборів на Півдні України за доби Центральної Ради / В. С. Гвоздик // Наукові праці історичного факультету Запорізького національного університету. – Запоріжжя, 2008. – Вип. ХХІ. – С. 51–56. 3. ДАЗО. – Ф. 24. – Оп. 7. – Спр. 592. 4. Жванко Л. М. Біженство Першої світової війни в Україні: Документи і матеріали (1914–1918 рр.): монографія / Л. М. Жванко, Харк. Нац. Академія міськ. Госп-ва. – Х.: ХНАМГ, 2010. – 360 с. 5. Корнилов В. В. Донецко-криворожская республика / В. В. Корнилов. – Харьков: Фолио, 2011. – 603 с. 6. Короливский С. М. Украинское национальное движение в период подготовки и проведения Великой Октябрьской социалистической революции / С. М. Короливский // История СССР. – 1965. – № 5. – С. 3–24.

127


ISSN 2409-3661 ПРОБЛЕМИ ПОЛІТИЧНОЇ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ. вип. 12. 2017 р.

7. Народне життя. – № 222. – 20 грудня 1917. 8. Народне життя. – № 47. – 17(4) квітня 1918. 9. Наша борьба. – № 27. – 23 листопада 1917. 10. Рыбалка И. К. Рабочий класс Украины на выборах во Всероссийское и Украинское учредительное собрание / И. К. Рыбалка // История СССР. – 1965.– № 1. – С. 114–125. 11. Турченко Г. Ф. Запорізький регіон за доби Центральної Ради / Г. Ф. Турченко // Наукові праці історичного факультету Запорізького національного університету. – Запоріжжя: ЗНУ, 2009. – Вип. ХХVIIІ. – С. 13–14. 12. 1917 год в Горловско-Щербиновском районе // Борьба за Октябрь на Артемовщине.– Б/м: «Пролетарий», 1929. – с. 128–152. 13. Українська Центральна Рада: Документи і матеріали. У 2 т. / Упорядник Верстюк В.Ф. та ін. – Т. 1: 4 березня – 9 грудня 1917 р. – К.: Наукова думка, 1996.– 591 с. 14. ЦДАВОУ. – Ф. 1133. – Оп. 1. – Спр. 2. 15. ЦДАВОУ. – Ф. 1133. – Оп. 1. – Спр. 27. 16. ЦДАВОУ. – Ф. 1146. – Оп. 1. – Спр. 2. 17. ЦДАВОУ. – Ф. 1146. – Оп. 1. – Спр. 3. 18. ЦДАВОУ. – Ф. 1146. – Оп. 1. – Спр. 4. 19. Ядловська О. С. Участь національних меншин у виборчій кампанії до Українських Установчих зборів на Півдні України в період Центральної Ради / О. С. Ядловська // Наукові праці історичного факультету Запорізького національного університету. – Запоріжжя : ЗНУ, 2012. – Випуск ХХХІV. – С. 82–86. Надійшла до редкол.: 07.02.2017

УДК 355.432.1[477:355.355(470:477.63-11)] “1917.04”

Б. П. Грушецький Дніпровський національний університет імені Олеся Гончара

ДЕОКУПАЦІЯ СХІДНОЇ КАТЕРИНОСЛАВЩИНИ ВІД БІЛЬШОВИКІВ КРИМСЬКОЮ ГРУПОЮ АРМІЇ УНР У КВІТНІ 1918 р. Досліджуються причини, хід та наслідки наступальних операцій Кримської групи Армії УНР у Східній Катеринославщині у квітні © Грушецький Б. П., 2017

128


ISSN 2409-3661 ПРОБЛЕМИ ПОЛІТИЧНОЇ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ. вип. 12. 2017 р.

1918 р. Визначено, що внаслідок воєнних дій відбулась деокупація від більшовиків Павлограда, Синельникового та Олександрівська. Уточнюються послідовність і хронологія бойових дій, характер взаємодії Армії УНР з підрозділами союзних військ (німецькі й австро-угорські, зокрема Легіон УСС) та боротьби з більшовицькими загонами. Ключові слова: Українська революція 1917-1921 рр., Українська Народна Республіка, Кримська група Армії УНР, Петро Болбочан, Легіон Українських Січових Стрільців, Східна Катеринославщина, деокупація, більшовики. Исследуются причины, ход и последствия наступательных операций Крымской группы Армии УНР в Восточной Екатеринославщине в апреле 1918 г. Определено, что вследствие военных действий произошла деоккупация от большевиков Павлограда, Синельниково и Александровска. Уточняются последовательность и хронология боевых действий, характер взаимодействия Армии УНР с подразделениями союзных войск (германские и австро-венгерские, в частности Легион УСС) и борьбы с большевистскими отрядами. Ключевые слова: Украинская революция 1917-1921 гг., Украинская Народная Республика, Крымская группа Армии УНР, Петро Болбочан, Легион Украинских Сечевых Стрельцов, Восточная Екатеринославщина, деоккупация, большевики.

Питання становлення національної армії періоду Української революції 1917–1920 рр. протягом останніх десятиліть посідає помітне місце у доробку вітчизняних дослідників. Проте й досі ця тема дає нам безліч прикладів «білих плям», неточностей, протиріч, ідеологічних штампів. Цього року відзначається сторіччя від початку революційних подій, що дозволяє підбити певні підсумки вивчення питання державного будівництва того часу на україн­ських землях та окреслити нові перспективи дослідження тематики. Малодослідженим досі залишається один з найяскравіших фактів діяльності молодого українського війська революційної доби, а саме похід Кримської групи Армії УНР у квітні 1918 р. Це й не є дивним, оскільки до наукового обігу введено лише кілька джерел, котрі дозволяють пролити світло на перебіг цієї операції. Тривалий час відомості про похід були доступні лише з праць Б. Монкевича «Слідами новітніх запорожців» (вперше видана у Львові 1928 р., перевидана у Нью-Йорку 1956 р.), В. Петріва «Спомини» (перше видання – Львів, 1927–1928 рр., перевидання – Київ, 2002 р.), С. Шемета «Полковник Петро Болбочан» (стаття у збірнику «Хліборобська Україна» за 1922–23 р.) 129


ISSN 2409-3661 ПРОБЛЕМИ ПОЛІТИЧНОЇ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ. вип. 12. 2017 р.

Найбільш повними та достовірними ми можемо вважати спогади полковника В. Петріва, командуючого І Запорозьким ім. К. Гордієнка кінним полком, що докладно описують пересування та бойові дії цього підрозділу Армії УНР [17]. За своєю структурою вони нагадують детальний розгорнутий щоденник. Проте в українських історичних дослідженнях кінця ХХ – початку ХХІ ст. перевага надавалась твору Б. Монкевича, присвяченому діяльності заступника командуючого ІІ Запорізького корпусу полковника П. Болбочана, що очолив похід [15]. Зокрема, виключно цим джерелом для опису Кримського походу користувались Я. Штендера у монографії «Засуджений до розстрілу», а також В. Сідак, Т. Осташко та Т. Вронська у монографії «Полковник Петро Болбочан: трагедія українського державника» [21; 26]. Праця С. Шемета побудована на основі інших мемуарних джерел, оскільки сам автор не був очевидцем подій, що описував. В основу праці лягли спогади сотників Авраменка і Литовчика, осавула Коржа, полковника Гавришка, рукописні документи [25, с. 201]. Крім того, в еміграції англійською мовою були опубліковані спогади учасника походу П. Шандрука «Сили доблесті» (перевидані українською мовою 1999 р.), проте вони складаються лише з окремих розрізнених епізодів і відзначаються неточністю [24]. У 2007 р. видавництвом «Темпора» були опубліковані мемуари Н. Авраменка «Спогади запорожця», що дозволяють уточнити та доповнити відомості з інших джерел [1]. У 2010 р. побачили світ спогади ще одного бійця Другого Запорізького полку – П. Дяченка «Чорні запорожці», проте кампанія весни 1918 р. описана в ній занадто коротко та схематично [9]. Відомості про формування Кримської групи Армії УНР та мету її створення викладені у мемуарах військового міністра УНР О. Жуковського [10]. Багаті матеріали, написані керівником Кримської групи Армії УНР П. Болбочаном були вилучені представниками Українських Січових Стрільців після його арешту, про їх подальшу долю нічого невідомо [25, с. 200]. Проте навіть між цими небагатьма джерелами існують розбіжності, зокрема й на рівні особистісних оцінок. Це стосується, в першу чергу, відносин між П. Болбочаном і В. Петрівим. У книзі Б. Монкевича спостерігається тенденція до героїзації образу П. Болбочана, а отже, і до перебільшення його особистого внеску у деокупацію Східної Катеринославщини, Східної Таврії та Кримського півострова від більшовиків. Що стосується Другого запорізького кінного полку імені Костя Гордієнка, то Б. Монкевич 130


ISSN 2409-3661 ПРОБЛЕМИ ПОЛІТИЧНОЇ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ. вип. 12. 2017 р.

висловлює критичні зауваження щодо «духу протестантства та революційності», що існував у рядах полку і до якого був схильний і сам командир полку В. Петрів [15, с. 89]. Натомість В. Петрів ставиться до П. Болбочана дещо іронічно, називаючи його «неофітом військової справи», та висловлює незадоволення щодо свого підпорядкування П. Болбочану [17, с. 486–487]. Існують суттєві проблеми і щодо датування бойових дій, і щодо їх перебігу, як це буде далі висвітлено у статті. Існуючі протиріччя у джерелах приводять до того, що частина науковців взагалі сумнівається у їх достовірності [3]. На даний момент найбільш повною узагальненою публікацією про перебіг походу Кримської групи Армії УНР є стаття С. Рудька «Кримська операція військ Центральної Ради» [18]. Автор проаналізував усі наявні джерела з українського боку та використав деякі матеріали з боку більшовиків. Крім того, ця воєнна операція, в першу чергу бойові дії на території Кримського півострова, досліджувалась Б. Грушецьким [5; 6]. Короткі згадки про Кримський похід знаходимо у працях Д. Дорошенка, А. Іванця, С. Литвина та інших авторів [7; 12; 14]. Наразі постає нове завдання для дослідників: залучення широкого масиву матеріалів про діяльність як союзних УНР військ, так і її супротивників. Серед робіт, що присвячені участі Легіону Українських Січових Стрільців у бойових діях на Наддніпрянщині, можна виділити монографію О. Думіна «Історія Легіону Українських Січових Стрільців» та спогади М. Заклінського [8; 11]. З іншої сторони, за доби СРСР було опубліковано значну кількість мемуарів, зокрема О. Анісімова, К. Бронзоса, Д. Леженка, Ф. Селезньова, І. Семенова, а також монографію О. Пахомова «Боротьба трудящих Криворіжжя за владу Рад», у яких розглянуті різні аспекти відступу більшовиків зі Східної Катеринославщини [2; 4; 13; 16; 19; 20]. Метою статті є визначення ролі Кримської групи Армії УНР у деокупації Східної Катеринославщини у квітні 1918 р. Для досягнення цієї мети необхідно виконати наступні завдання. 1. Проаналізувати та зіставити матеріали з наявних українських джерел щодо перебігу походу. 2. Порівняти їх з даними щодо діяльності союзних військ (німецька та австро-угорська армії, зокрема Українські Січові Стрільці) та супротивників (більшовики, анархісти). Наприкінці лютого 1918 р. за допомогою німецьких і австроугорських військ розпочався процес деокупації території України 131


ISSN 2409-3661 ПРОБЛЕМИ ПОЛІТИЧНОЇ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ. вип. 12. 2017 р.

від більшовиків. Ключовими для обох протиборчих сторін були такі найбільші міста, як Київ, Харків, Одеса. Східна (Лівобережна) Катеринославщина до ключових регіонів не належала, тому на початку квітня склалась ситуація, за якої вона являла собою виступ, що вклинювався у територію, зайняту армією УНР та Центральних держав. Харківщина на півночі та Західна (Правобережна) Катеринославщина на заході були зайняті союзниками, проте подальший наступ був ускладнений тим, що більшовики підірвали міст через р. Самара [20, с. 267]. Ситуація зі статусом Криму, де була проголошена Радянська Республіка Таврида, була невизначена. З півдня регіон омивався Азовським морем. Тому обороняти більшовикам цей регіон значними силами в умовах, коли він не належав до ключових, не мало особливого сенсу. Значення мали лише вузлова станція Синельникове та місто Олександрівськ. Проти армії УНР та Центральних держав у регіоні переважно виступали загони Червоної гвардії, сформовані з місцевих прихильників комуністичної та анархістської ідеологій. Окремі більшовицькі загони залишались і на правому березі Дніпра, зокрема у районі Криворізького басейну [16, с. 124]. 10 квітня 1918 р., відповідно до таємного оперативного наказу військового міністра УНР Олександра Жуковського на основі Запорізького корпусу, що перебував на той момент на території Харківщини, було сформовано Кримську групу Армії УНР. До складу групи, що загалом налічувала понад 9 тис. бійців, увійшли Другий Запорізький піхотний полк (на чолі – Петро Болбочан; 6 тис. бійців, 2/3 від загального складу групи), Перший запорізький кінний полк імені Костя Гордієнка (Всеволод Петрів), дивізіон кінно-гірської артилерії (Олекса Алмазів), три батареї польової легкої артилерії та батарея важкої артилерії, автопанцерний дивізіон, два бронепотяги. Командуючим групи було призначено П. Болбочана, його заступником став В. Петрів. Перед групою було поставлене завдання пробитись до Криму та зайняти Севастополь – головну базу Чорноморського флоту, на який претендувала УНР, – до підходу німців [1, с. 232; 15, с. 93–94]. Як зазначав О. Жуковський, «ні в якому разі не можу допустити тої думки, щоб в Севастополь увійшли першими німецькі війська, а не наші» [10]. Шлях залізницею на Крим лежав через Східну Катеринославщину та Східну Таврію. Деокупація цих територій не була головним завданням Кримської групи, тому вона не намагалась встановити свій контроль на них, рухаючись весь час на Південь. 132


ISSN 2409-3661 ПРОБЛЕМИ ПОЛІТИЧНОЇ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ. вип. 12. 2017 р.

Проте бої проти більшовицьких військ спільно з німецькими, австроугорськими (зокрема Легіоном українських січових стрільців) та російськими антибільшовицькими підрозділами відіграли важливу роль у процесі деокупації. Основна частина групи 10 квітня вирушила у 16-ти потягах із Харкова у напрямку Лозової [1, с. 232]. Незважаючи на те, що станція вже була зайнята Кінним полком імені Костя Гордієнка [15, с. 79], окремі загони більшовиків продовжували діяти поблизу [17, с. 486], тому перший бій Кримської групи відбувся саме під Лозовою. Завершився він швидко силами пішої розвідки, чолової сотні та бронепотяга [1, с. 232]. 12 квітня ввечері у Лозовій відбулась зустріч П. Болбочана та В. Петріва, на якій були обговорені деталі операції [17, с. 487]. Вірогідно тоді ж, ввечері 12 квітня, Перший запорозький полк продовжив свій рух залізницею на південь. Це випливає з того, що зранку 14 квітня П. Болбочана вже не було у Павлограді, а зранку 15 квітня він вже був за межами Синельникового. Ймовірно полк П. Болбочана здійснив перехід Лозова-Павлоград протягом ночі з 12 на 13 квітня, так само як пізніше, в ніч з 14 на 15 квітня, це зробив полк В. Петріва. Отже, Кінний полк імені Костя Гордієнка спільно з Запорізьким кінно-гірським гарматним дивізіоном рухався за головними силами з певним запізненням [17, с. 490–491]. 13 квітня Запорізький полк прибув «цілком вільно», як зазначає сотник Б. Монкевич, до Павлограда, що на той момент був залишений більшовицькими загонами Пархоменка і контролювався запасовим ескадроном Павлоградського гусарського полку. Після підходу Кримської групи полк оголосив, що переходить у підпорядкування української армії, тому вдалось уникнути будь-яких зіткнень. Запасовий ескадрон Павлоградського гусарського полку взяв участь у звільненні Синельникового, після чого повернувся назад до Павлограда [1, с. 233; 15, с. 107]. У Павлограді Запорозький полк не затримувався і вирушив у напрямку станції Синельникове. Синельникове на той момент являло собою перевалочний пункт для пересування більшовицьких загонів, що відступали з території України до Центральної Росії. Надовго вони тут не затримувались, тому на момент наближення військ Кримської групи більшість військ більшовиків вже відступила зі станції. Учасник Червоної гвардії Катеринослава І. Семенов, що перебував на той момент у Синельниковому, оповідає у своїх спогадах про зустріч з армією УНР. Дізнавшись про перехід 133


ISSN 2409-3661 ПРОБЛЕМИ ПОЛІТИЧНОЇ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ. вип. 12. 2017 р.

Павлограда під контроль українських частин, І. Семенов разом з групою червоногвардійців вирушив верхи на розвідку до міста, де зустрівся та вступив у перестрілку з українськими кіннотниками. Після повернення до Синельникового було вирішено спішно відходити залізницею у напрямку Таганрога [20, с. 267]. Завдяки малочисельності ворога, Перший Запорізький полк вже 14 квітня зайняв Синельникове. У бою при станції брали участь 2 курені, артилерія і кіннота [1, с. 232; 15, с. 107–108]. Одночасно підійшли і австро-угорські війська, з командуванням яких у П. Болбочана виник конфлікт. Не отримавши від командуючого Кримською групою відомостей про мету його пересування на південь, австрійці не дозволили рухатись залізницею далі. Внаслідок намагання П. Болбочана провести свої ешелони в обхід відбулось зіткнення потягів з українськими та австрійськими солдатами, з обох боків були поранені. Проте цей інцидент не завадив Кримській групі продовжити свій рух на південь. До Кінного полку імені Костя Гордієнка, що прибув до Синельникового ввечері 15 квітня, ставлення у австрійців змінилось і його безперешкодно забезпечили усім необхідним для подальшого просування [17, с. 491, 493]. Далі українські підрозділи вирушили у напрямку до Олександ­ рівська (сучасного Запоріжжя). Розвиток боїв за це місто не є остаточно з’ясованим. З боку союзників у ньому брали участь Кримська група Армії УНР, що наступала з боку Синельникового, а також німецькі та австро-угорські частини, що вели наступ з правого берега Дніпра, зокрема Легіон українських січових стрільців, який пересувався Дніпром на пароплавах. Крім того, існують згадки у спогадах учасників боїв про участь у них місцевих українських добровольців, зокрема Хортицького куреня Вільних козаків отамана Оліфера [11]. Більшовики створили укріплені позиції навколо Олександрівська: біля села Миколаївки, на правому березі Дніпра за Хортицею та на станції Софіївка [13, с. 14]. Саме в останньому пункті, розташованому за 25 км від Олександрівська, знаходились більшовицькі загони Олексія Мокроусова, Івана Федька, Петренка, 1-ого Чорноморського бронепоїзда командира Барановського, що відступили з Синельникового та прикривали Олександрівськ з північного напрямку, звідки рухалась Кримська група Армії УНР [19, с. 44]. У різних джерелах існують значні розбіжності щодо послідовності подій боїв за місто. Сотник Першого Запорізького полку Б. Монкевич зазначає: «16 квітня після невеликого бою наших 134


ISSN 2409-3661 ПРОБЛЕМИ ПОЛІТИЧНОЇ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ. вип. 12. 2017 р.

авангардних частин з більшовиками Кримська група зайняла ст. Олександрівськ над Дніпром». Трохи далі він додає, не уточнюючи дат, що розпочали бій за Олександрівськ австро-угорські сили, представлені Легіоном українських січових стрільців, проте були відбиті і повернулись знову до міста вже після того, як його покинули більшовики через наближення авангардів Кримської групи з півночі [15, с. 109]. Комендант Олександрівська більшовик Ф. Селезньов у своїх спогадах детально розповідає про бої за Олександрівськ з «австро-німецькими військами», що тривали вже після відступу зі станції багатьох загонів, зокрема М. Нікіфорової та Воронова. Він згадує, що наступ на вокзал увечері розпочали «українські добровольці» в австрійській формі, що спілкувались українською мовою (очевидно, це військові Легіону УСС або ж Хортицького куреня Вільних козаків отамана Оліфера), коли Софіївка ще перебувала у руках більшовиків. Їх перший напад було відбито завдяки загонам Червоної армії, що прийшли на підтримку із Софіївки. Зранку бої на тому ж напрямку відновились і було ухвалене рішення розпочати відступ. До того ж, як зазначає автор, скориставшись тим, що на ст. Софіївка вже не було більшовицьких загонів, «появився німецький бронепоїзд і відкрив вогонь по наших ешелонах, що залишали Олександрівськ» [19, с. 44–47]. Схоже події описує і М. Заклінський. За його спогадами, в середині квітня (ймовірно 15 квітня) українські січові стрільці, підпливши на кораблях до Олександрівська, силами одного куреня намагалися захопити місто, проте були вимушені відступити та відплисти до с. Біленького. Наступного дня (ймовірно 16 квітня) вони дізнались, що більшовики відступили, а під місто потягами прибула Запорізька дивізія. Проте лише через день (ймовірно 17 квітня) січові стрільці повернулись до міста, де зустрілись із отаманом Хортицького куреня Вільного Козацтва Олефіром і полковником П. Болбочаном [11]. Отже, в загальних рисах (відносно послідовності та напрямків ударів) всі три оповіді збігаються, відмінність полягає лише у визначенні військ, що наступали з півночі, з боку ст. Софіївка, – «авангардів Кримської групи» у Б. Монкевича та «німецького бронепоїзду» у Ф. Селезньова. Хоча під час відступу в умовах ведення боїв державну приналежність бронепоїзда можна було визначити неправильно. Цікаво, що командир українського бронепоїзда «Полуботько» П. Шандрук у своїх спогадах осо135


ISSN 2409-3661 ПРОБЛЕМИ ПОЛІТИЧНОЇ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ. вип. 12. 2017 р.

бливу увагу приділяє саме боям за Олександрівськ [24, с. 36]. Цим версіям суперечать відомості з двох інших джерел. Боєць Першого Запорізького полку Н. Авраменко у своїх спогадах говорить про те, що в Олександрівськ Кримська група приїхала на два дні пізніше, після зайняття його комбінованим маневром німецько-австрійських частин, причому головний удар виконали два курені українських січових стрільців [1, с. 233]. Натомість О.Думін, автор монографії «Історія Легіону українських січових стрільців», заснованої на документах та спогадах учасників подій, стверджує, що Олександрівськ був звільнений німцями, того ж самого дня до міста увійшли й січові стрільці. І лише кілька годин після цього прибув Перший Запорізький полк [8, с. 255]. Незважаючи на подібні розбіжності, більшість авторів (О. Думін, П. Дяченко, М. Заклінський, Б. Монкевич) згадують про зворушливо теплу зустріч бійців Другого Запорізького полку та Легіону УСС, що стала символом єднання двох гілок єдиного українського народу. 17 квітня, наступного дня після звільнення Олександрівська, було проведено їх спільний парад, через кілька годин після чого, ввечері, війська УНР відбули далі на південь [8, с. 255; 11; 15, с. 110–111]. Проте на цьому збройна боротьба за Олександрівськ ще не завершилась. Так, В. Петрів, що на чолі Кінного полку імені Петра Гордієнка в’їхав до Олександрівська тоді, коли Перший Запорізький полк вже його покинув, повідомляє у спогадах, що у місті тривали бої [17, с. 494]. Це, вірогідно, було пов’язано з тим, що через Олександрівськ на схід йшли червоногвардійські загони з Криворізького басейну, що вирішили залишити правий берег Дніпра після звістки про втрату більшовиками Синельникового [16, с. 124]. В. Чоп, автор дослідження про М. Никифорову, стверджує, що «німці увійшли до Олександрівська лише 18 квітня, коли всі «чорні» і «червоні» гвардії встигли відкочувати далі на схід» [23]. Цю дату можна розглядати як завершення боїв за Олександрівськ, проте на той момент підрозділів Кримської групи Армії УНР у місті вже не було. Більшість більшовиків з Олександрівська відступила у напрямку станцій Пологи та Волноваха [2, с. 26; 19, с. 47], тому більше не зустрічались з підрозділами Кримської групи. У напрямку Мелітополя відступив загін Петренка, проте довго там не затримався через незадоволення місцевих червоногвардійців [4, с. 64]. Феодосійський загін І. Федька відступив до Криму, де й надалі брав участь у боях з українськими та німецькими частинами [22, с. 27]. Сама 136


ISSN 2409-3661 ПРОБЛЕМИ ПОЛІТИЧНОЇ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ. вип. 12. 2017 р.

ж Кримська група продовжила свій рух на Південь у напрямку Мелітополя, тепер вже територією Таврійської губернії. Таким чином, Кримська група Армії УНР зробила значний внесок у деокупацію Східної Катеринославщини, що було великим кроком на останньому етапі звільнення України від більшовиків у лютому-квітні 1918 р. З 13 по 16 квітня 1918 р. підрозділами групи були зайняті Павлоград (самостійно), Синельникове (спільно з австро-угорськими військами) і Олександрівськ (спільно з німецькими й австро-угорськими військами, зокрема Легіоном УСС). Бібліографічні посилання

1. Авраменко Н. Спомини запорожця / Н. Авраменко. – К.: Темпора, 2007. – 455 с. 2. Анісімов О. Н. Червоногвардійці Олександрівська / О. Н. Анісімов // Жовтень на Запоріжжі / За ред. В. М. Костецького. – Дніпропетровськ, 1969. – С. 22–29. 3. Бобков А. Разворот солнца над Аквилоном вручную: Феодосия и феодосийцы в русской смуте. Год 1918 / А. Бобков. – Феодосия; Симферополь: Оригинал-М, 2008. – 384с. 4. Бронзос К. І. За владу Рад / К. І. Бронзос // Жовтень на Запоріжжі / За ред. В. М. Костецького. – Дніпропетровськ, 1969. – С. 55–64. 5. Грушецкий Б. Оборона Перекопских и Чонгарских позиций войсками Советской Республики Таврида в апреле 1918 года / Б. Грушецкий // Вестник Крымских чтений И. Л. Сельвинского. – 2011. – Вып. 8. – С. 41–52. 6. Грушецкий Б. Поход Крымской группы Армии УНР и германских войск в Крым. Падение Республики Тавриды / Б. Грушецкий // История Крыма с древнейших времен до наших дней (в очерках). – Симферополь: Атлас-компакт, 2009. – С. 293–295. 7. Дорошенко Д. Історія України 1917–1921 рр. / Д. Дорошенко. – Т. І: Доба Центральної Ради. – К.: Темпора, 2002. – 320 с. 8. Думін О. Історія Легіону Українських Січових Стрільців 1914–1918 / О. Думін. – Львів: Червона калина, 1936. – 375 с. – (Історія визвольної боротьби України в монографіях). 9. Дяченко П. Чорні запорожці: Спомини командира 1-го кінного полку Чорних запорожців Армії УНР / П. Дяченко. – Київ; Вінниця: Стікс, 2010. – 448 с. 10. Жуковський О. Вспомини часів епохи Великої Східньої Революції початка 1917–19 рр. (Із окопів до тюрми) / О. Жуковський [Електронний ресурс]. – Режим доступу: www.hai-nyzhnyk.in.ua/doc2/1917-1919. zhukovskyi…php 11. Заклінський М. Стріча УССів із Запорізькою дивізією (З воєнних спогадів) / М. Заклінський // Новий час. – 1935. – 30 січня [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://vijsko.milua.org/t_09.html

137


ISSN 2409-3661 ПРОБЛЕМИ ПОЛІТИЧНОЇ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ. вип. 12. 2017 р.

12. Іванець А. Кримський вектор політики Української Центральної Ради / А. Іванець // Культура народов Причерноморья. – 1998. – № 3. – С. 143–152. 13. Леженко Д. Д. Перемога Великого Жовтня / Д. Д. Леженко // Жовтень на Запоріжжі / За ред. В. М. Костецького. – Дніпропетровськ, 1969. – С. 8–15. 14. Литвин С. Звільнення України від російсько-більшовицьких військ навесні 1918 року (до 90-річчя події) / С. Литвин // Воєнна історія. – 2008. – № 3. – С. 86–95. 15. Монкевич Б. Слідами новітніх запорожців: похід Болбочана на Крим / Б. Монкевич. – Нью-Йорк, 1956. – 288 с. 16. Пахомов А. Борьба трудящихся Криворожья за власть Советов / А. Пахомов. – Днепропетровск: Днепропетровское обл. изд-во, 1958. – 203 с. 17. Петрів В. Військо-історичні праці. Спомини / В. Петрів. – К.: Поліграфкнига, 2002. – 640 с. 18. Рудько С. Кримська операція військ Центральної Ради / С. Рудько // Наукові записки Національного університету «Острозька академія». Серія: Історичні науки. – 2011. – Вип. 17. – С. 134–148. 19. Селезньов Ф. К. Олександрівськ у дні Революції / Ф. К. Селезньов // Жовтень на Запоріжжі / За ред. В. М. Костецького. – Дніпропетровськ, 1969. – С. 40–49. 20. Семенов І. Незабутнє / І. Семенов // Борці за Жовтень розповідають (спогади учасників боротьби за владу Рад на Катеринославщині). – Дніпропетровськ: Дніпропетровське обл. вид-во, 1957. – С. 222–268. 21. Сідак В. Полковник Петро Болбочан: трагедія українського державника / В. Сідак, Т. Осташко, Т. Вронська. – К.: Темпора, 2009. – 424 с. 22. Смирнов А. Командарм Иван Федько / А. Смирнов. – Симферополь: Крымиздат, 1959. – 122 с. 23. Чоп В. М. Маруся Никифорова / В. М. Чоп. – Запорожье: РА «Тандем-У», 1998. – 68 с. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www. makhno.ru/lit/chop/2.php 24. Шандрук П. Сили доблесті: мемуари / П. Шандрук. – Київ: Вища школа, 1999. – 238с. 25. Шемет С. Полковник Петро Болбочан (Замітки до історії Запорожського Корпусу 1917–1919 рр.) / С. Шемет // Хліборобська Україна. – 1922–23. – Зб. 7–8. – С. 200–236. 26. Штендера Я. Засуджений до розстрілу / Я. Штендера. – Львів: Червона Калина, 1995. – 249 с. Надійшла до редкол.: 09.01.2017

138


ISSN 2409-3661 ПРОБЛЕМИ ПОЛІТИЧНОЇ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ. вип. 12. 2017 р.

УДК 94(477) «1918/1920»

О. Ф. Нікілєв, К. К. Курта Дніпровський національний університет імені Олеся Гончара

НЕСТОР МАХНО І КОМАНДНИЙ СКЛАД ПОВСТАНСЬКОЇ РЕВОЛЮЦІЙНОЇ АРМІЇ УКРАЇНИ (МАХНОВЦІВ): ДО ПРОБЛЕМИ СОЦІАЛЬНОГО СКЛАДУ Стаття присвячена аналізу командного складу Повстанської революційної армії України (махновців). Показано оцінки махновського руху радянською історичною наукою та сучасними вітчизняними дослідниками. Зазначено нечіткість сучасних оцінок явища, їх маловідмінність від радянських. У процесі аналізу доведено, що керівна складова руху формувалася з представників різних соціальних груп населення Російської імперії, а в її селянському сегменті так звані «куркулі» були представлені мінімально. Сучасним дослідникам слід активніше відходити у визначенні махновського руху від стереотипів радянської доби. Ключові слова: Нестор Махно, повстанський рух, визвольні змагання, соціальний склад командного формування ПРАУ. Статья посвящена анализу командного состава Повстанческой революционной армии Украины (махновцев). Приведены оценки махновского движения различными представителями советской исторической науки и современными отечественными исследователями. Отмечена нечеткость современных оценок явления, их малоотличимость от оценок советской эпохи. В процессе анализа выявлено, что в командном составе движения были представители различных социальных групп и категорий населения Российской империи, а в ее крестьянском сегменте «кулаки» представлены минимально. Современным исследователям следует активнее отходить в определении махновского движения и Повстанческой революционной армии Украины от стереотипов советской эпохи. Ключевые слова: Нестор Махно, повстанческое движение, социальный состав командного формирования ПРАУ.

Махновський рух, як одна з найбільш яскравих сторінок періоду визвольних змагань, досить активно вивчався різними авторами. Однак, попри значну історіографію, ціла низка проблем ще не © Нікілєв О. Ф., Курта К. К., 2017

139


ISSN 2409-3661 ПРОБЛЕМИ ПОЛІТИЧНОЇ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ. вип. 12. 2017 р.

знайшла належного висвітлення. До їх числа належить і така, як соціальний склад учасників збройного формування під проводом Н. Махна, яке виросло з невеликого загону до бригади, дивізії, а потім до Повстанської революційної армії України (махновців). Тож частина істориків за традицією, що була закладена у радянській історіографії ще з 1920-х рр., розглядає це формування як рух заможних селян, «куркулів» (за тогочасною термінологією) проти радянської влади, як різновид політичної «контрреволюції» та політичного бандитизму і називає його «махновщина», маючи на увазі негатив і обмеженість більшовицького сприйняття селянства та його формувань. Так, у брошурі, виданій у 1920 р. політвідділом Південно-Західного фронту, махновський рух було визначено як бандитизм [7]. М. Равич-Черкаський характеризував махновський рух, як рух, спрямований на захист інтересів заможного селянства [9], Я. Яковлєв вважав його деструктивним породженням українського села, яке втратило економічний та культурний зв’язок з містом [13], Д. Лебедь – ідеологічним прикриттям дрібнобуржуазного бандитизму, В. Руднєв – чисто бандитським рухом, «який залив свій шлях кров’ю комунарів, устелив його трупами невинних людей» [8, с. 4–5]. Всі вони обґрунтовували тезу про «дрібнобуржуазний» і «контрреволюційний» характер махновського руху, який, на їх думку, об’єднував «куркульські» та бандитські елементи для боротьби з революційним робітничим класом та його партією. Вітчизняні дослідники у нових умовах продовжили вживати і терміни попередньої епохи і, практично, залишилися на позиціях своїх радянських попередників. Так, у 1990-х рр. В. Волковинський оцінював махновський рух як куркульську контрреволюцію, а лідерів та рядових учасників руху звинувачував у бандитизмі [5; 6]. Тож і на сьогодні, що дуже прикро, в частині наукового середовища продовжує існувати така точка зору, яку висловив П. Талеров: «Соціальна база махновщини – українське селянство (здебільшого заможне), незадоволене проводжуваною Радами політикою «воєнного комунізму» [12]. Відомий вітчизняний дослідник історії селянсько-повстанського руху В. Верстюк у фундаментальній праці, підготовленій та виданій ще за часів Радянського Союзу у 1991р., також визначав формування під проводом Н. Махна, як «махновщина», підкресливши при цьому, що це одна зі складових селянського повстанського руху 1918–1921 рр., селянська армія [3]. Через чверть століття Д. Архірейський, у науково-популярній книзі, 140


ISSN 2409-3661 ПРОБЛЕМИ ПОЛІТИЧНОЇ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ. вип. 12. 2017 р.

призначення якої – поширення знань серед широкого загалу українців про Н. Махна та його армію, продовжує активно вживати радянський термін «махновщина», без чітко визначених сучасних оцінок цього явища, що, по суті, робить його трактування аналогічним тому, яке ще з 20-х рр. ХХ ст. подавалося «як кримінальне явище, як бандитизм, соціальною основою якого були куркульські верстви українського села» [1, с.5], як стихія, безконтрольність, вседозволеність тощо. Така історіографічна ситуація утруднює українському суспільству скласти справжнє уявлення про важливу складову повстанського руху і робить необхідним з’ясування дійсного стану. Тож мета даної публікації, на основі вже існуючого комплексу джерел та наукового доробку дослідників, здійснити спробу до певної міри заповнити наукову прогалину і на основі аналізу командного складу армії Н. І. Махна, як найбільш на сьогодні вивченого, спробувати дати відповіді стосовно соціального складу махновської армії, а через це і щодо відповідності дійсності тверджень про абсолютно «селянський», «бандитський», «контрреволюційний» (за більшовицькою, радянською термінологією) тощо характер цього повстанського формування. З опублікованих на цей час спогадів учасників [2; 4], а також – спеціального сайта, де вміщені дані про 300 осіб, які мали відношення до участі у махновському русі на різних керівних посадах [14], є можливість визначення соціального походження та соціального стану 90 осіб. Це – члени штабу армії та деяких з його відділів (агітаційно-пропагандистський, культурно-масовий), служб (розвідка, контррозвідка), командири корпусів, полків, рот, працівники, пов’язані з формуванням резервів армії та тиловим забезпеченням, заступники перших осіб частин та підрозділів, члени Реввійськради армії махновців. Матеріали реєстру однозначно дають можливість визначити соціальне походження 49 осіб. Більшість з них становлять селяни – 40 осіб. Ще є вихідці з сімей інших соціальних категорій дореволюційної Російської імперії: з робітників – 2, з інтелігенції – 1, з сімей підприємців – 2, жителів міста – 3, син рибака – 1[14]. За соціальним станом кількість осіб становить 55 чол. (сумарне число є більшим за визначене коло осіб , а саме – 104, тому що у зазначених джерелах дані даються не у зв’язці означених критеріїв, а переважно по одному з них). В даному колі осіб селяни становлять лише відносну більшість – 25 осіб, або 45,5 %., робітники – 20 (36,4 %), 141


ISSN 2409-3661 ПРОБЛЕМИ ПОЛІТИЧНОЇ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ. вип. 12. 2017 р.

інтелігенція – 4 (7,3 %), ремісники – 3 (5,5%), кубанські та донські козаки – 2 (3,4 %), службовці – 1 (1,8 %). Виходячи з наведених цифр, процентне співвідношення у даному колі осіб, представників різних соціальних категорій, що становили командний і керівний склад Революційної повстанської армії України (махновців), виглядав загалом так: селяни за походженням і соціальним станом разом становили 62,5 %, робітники – 21,2%, представники інших категорій загалом – 16,3 % [14]. В складі самого селянства зазначені комплекси джерел підкреслюють певні соціальні та майнові відмінності. Вони наводять аж шість категорій даної соціальної верстви: власне «селяни», «наймити», «бідняки», «бідні селяни» (яких ми включили за ознакою «бідний» до категорії «бідняки»), «середняки», «куркулі». Аналіз у цьому аспекті показав наступні результати: із 40 селян за походженням з сімей наймитів були – 3, «бідняків» – 2, «середняків» – 2, «куркулів» – 3, інші – 30 просто з «селян», що можна припустити, що на тлі тогочасного селянського суспільства ані способом життя, ані статками їхні сім’ї не відрізнялися від широкого загалу, тож нами віднесені до «середняків» – основної маси селянства [14]. За соціальним станом ситуація виглядає аналогічним чином. Із 25 селян, що займали відповідальні та командні посади в армії та штабі ПРАУ(м), наймити становили 9 осіб, «бідняки» – 2, «середняки» – 8, «куркулі» – 1, «селяни» – 15 [14]. Така градація, яка визначена ще самими учасниками руху, свідчить саме про селянську, а не власне куркульську його «наповненість», про відчуття можливості виправити соціальну та економічну несправедливість. Тому й перевагу в ньому в питомій вазі має саме «селянство», а не «куркульство», яке, як можна побачити з існуючих матеріалів, відігравало в керівному складі далеко не провідну, як стверджувала радянська історична наука, роль: «МАХНОВЩИНА-анархо-кулацкое движение на Левобережной Украине в 1918–21 под руководством Н. И. Махно, одна из разновидностей мелкобурж. контрреволюции. Прошла сложную эволюцию от антипомещичьего повстанчества до кулацкого (виділено авторами. – О. Н., К. К.) политич. бандитизма». Подано за текстом оригіналу [11]. Отже, з проведеного аналізу випливає, що у світлі уже доволі вагомого комплексу документів, який складається як з архівних матеріалів, так і матеріалів наративного характеру, нагальною є потреба уточнення ряду ідеологічних та термінологічних стереотипів, 142


ISSN 2409-3661 ПРОБЛЕМИ ПОЛІТИЧНОЇ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ. вип. 12. 2017 р.

що й до сьогодні існують як у суспільній свідомості, так, на жаль, і в оцінках низки сучасних науковців відносно такого явища, як махновський рух та Повстанська революційна армія України (махновців). В усякому разі в його командній складовій, яка формувала ідеологічні гасла, що знаходили відгук в широких, не лише селянських, масах, розробляла бойові операції і втілювала їх на практиці, здійснювала культурно-масову, агітаційно-пропагандистську та організаційну роботу. Так, селяни за своїм матеріальним і господарським статусом становили менше двох третин керівного складу армії. Інша частина - представники других соціальних верств Російської імперії. Це свідчить про те, що в основі рішення цих людей вступити у формування Н. Махна і вести боротьбу лежали не незадоволення заможних селян політикою радянської влади щодо них, а інші, більш глибокі і складні мотиви, які збігалися в тому числі і з мотивами представників різних категорій сільського населення. Бібліографічні посилання

1. Архірейський Д. В. Махновська веремія. Тернистий шлях Революційної повстанської армії України 1918–1921 рр. / Д. В. Архірейський. – К.: Темпора, 2015. – 294 с. 2. Белаш А. В. Дороги Нестора Махно / А. В. Белаш, В. Ф. Белаш. – К.: РВЦ «Проза», 1993. – 592 с. 3. Верстюк В. Махновщина: селянський повстанський рух на Україні (1918–1921). – К.: Наукова думка, 1991. – 368 с. 4. Яланський В. Нестор і Галина. Розповідають фотокартки / В. Яланський, Л. Верьовка. – К.-Гуляйполе: Журнал «Ярмарок»1999. – 544 с. 5. Волковинский В. Махно и его крах / В. Волковинский. – М.: Издательство ВЗПИ, 1991. 247 с. 6. Волковинский В. Нестор Иванович Махно / В. Волковинский // Вопросы истории. – М., 1991. – № 9-10. – С. 38–58. 7. Долой махновщину! (О борьбе с анархо-бандитизмом и о предательстве махновцев). – Политотдел Югзапфронта, 1920 г. – 24 с. 8. Лебедь Д. Итоги и уроки трех лет анархомахновщины / Д. Лебедь. – Харьков: Всеукраинское государственное издание, 1921. – 54 с. 9. Равич-Черкасский М. Махно и махновщина / М. Равич-Черкасский. – Екатеринослав: Екатеринославское Всеукраинское изд-во Екатеринославского отд., 1920. – 20 с. 10. Руднев В. Махновщина / В. Руднев. – Харьков: Б. в., 1928. – 95 с. 11. Советская историческая энциклопедия [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://dic.academic.ru/dic.nsf/sie/10639/%D0%9C%D0%90%D0%A 5%D0%9D%D0%9E%D0%92%D0%A9%D0%98%D0%9D%D0%90.

143


ISSN 2409-3661 ПРОБЛЕМИ ПОЛІТИЧНОЇ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ. вип. 12. 2017 р.

12. Талеров П. И. Как Нестор Махно «дружил» с большевиками / П. И. Талеров [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.makhno. ru/st/12.php. 13. Яковлев Я. Русский анархизм в Великой русской революции / Я. Яковлев. – М.: Прибой, 1921. – 87 с. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.makhno.ru/makhno/ Надійшла до редкол.: 03.03.2017

УДК 94(477.7):32

В. А. Сливенко Дніпровський національний університет імені Олеся Гончара

ВОЄННИЙ КОМУНІЗМ НА КАТЕРИНОСЛАВЩИНІ: ПОШИРЕННЯ РЕПРЕСІЙ НА ПОЧАТКОВОМУ ЕТАПІ ДІЯЛЬНОСТІ ОРГАНІВ НАДЗВИЧАЙНОЇ КОМІСІЇ У ЛЮТОМУ-ЧЕРВНІ 1919 р. Досліджено особливості організації та початку функціонування органів безпеки радянського режиму в Україні у добу воєнного комунізму. На прикладі діяльності Катеринославської губернської надзвичайної комісії проаналізовано механізм поширення репресій у перші роки існування радянської влади. Ключові слова: надзвичайна комісія, репресії, безпека радянського режиму, каральні акції, антирадянські настрої, «червоний терор». Исследованы особенности организации и начала функционирования органов безопасности советского режима в Украине в период военного коммунизма. На примере Екатеринославской губернской чрезвычайной комиссии проанализирован механизм распространения репрессий в первые годы существования советской власти. Ключевые слова: чрезвычайная комиссия, репрессии, безопасность советского режима, карательные акции, антисоветские настроения, «красный террор». © Сливенко В. А., 2017

144


ISSN 2409-3661 ПРОБЛЕМИ ПОЛІТИЧНОЇ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ. вип. 12. 2017 р.

Тут, у цьому місці, більш доречні траурні вінки в пам’ять про безвинні жертви смутного часу, а не веселі фотосесії безпечної молоді… Якщо ви будете в Дніпрі і вирішите рухатися в напрямку цент­ ру міста, обов’язково відвідайте будинок Непокойчицького на перехресті вулиць Гоголя і Шевченка. У нашому місті не так вже й багато архітектурних пам’яток і це – одна з найвідоміших будівель у стилі українського модерну. Особняк Непокойчицького було побудовано близько 1913 р. Зазвичай привертають увагу унікальні барельєфи і виразна башточка в кутовій частині, яка сто років тому була домінантою декількох кварталів. Навіть зараз ця вежа помітна в панорамі вулиці Шевченка. Від будинку в сад (який раніше був досить великий) ведуть прекрасні старовинні сходи, місцями застарілі, але все одно дуже популярні серед туристів, екскурсантів та весільних пар. Однак не завжди цей особняк тільки радував городян своєю унікальною архітектурою. У складний і трагічний час становлення радянської влади в Катеринославській губернії тут розміщувалася губернська надзвичайна комісія (губНК) [6, арк. 14]. Як свідчать документи, Катеринославську губНК було створено 7 лютого 1919 р. [7, арк. 4]. Сучасник так згадував про ті події: «В первую неделю февраля были образованы все советские учреждения. Тогда же в доме инженера Непокойчицкого, последней была организована Чека, председателем которой стал рабочий завода «Шодуар» Валявка» [1, с. 94]. Слід зауважити, що структура місцевих комісій визначалася наказом голови Всеукраїнської надзвичайної комісії (ВУНК) Ф. Дзержинського і складалася з таємно-оперативного та слідчого відділів і комендатури, які було розташовано у кімнатах будинку Непокойчицького. [7, арк. 5]. З першоджерел відомо, що у ті трагічні часи НК, крім свого прямого призначення – боротьби з контрреволюцією, спекуляцією, саботажем та службовими злочинами, виконувала практично всі правоохоронні функції в губернії [2, с. 81; 16, с. 29]. Зокрема, у своїх спогадах про діяльність губернської НК в березні 1919 р. один з чекістів писав: «В это время, когда стали закипать страсти, когда не было ни милиции, ни каких-либо судов, ЧК действительно пришлось поспевать всюду, откуда начинали приходить тревожные вести. В течение месяца губерния была охвачена органами ЧК» [8, арк. 32] 145


ISSN 2409-3661 ПРОБЛЕМИ ПОЛІТИЧНОЇ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ. вип. 12. 2017 р.

Варто зазначити, що з моменту заснування надзвичайні комісії ставали засобом виконання партійних розпоряджень, оскільки всі сфери діяльності НК залежали від партійних структур. ЦК КП(б) У прямо зазначав, що «.. НК працюють як органи партії, за її наказами та під її суворим контролем» [4, арк. 19]. Звичайно, основна діяльність Катеринославської губНК в означений період була спрямована, у першу чергу, на нейтралізацію загроз безпеки радянського режиму. Відповідно до цього спецслужба боролася з загрозами владі здебільшого військовими методами, які за своїм змістом були карально-репресивними. Спочатку влада припускала, що надзвичайними повноваженнями НК буде користуватися повною мірою лише у виняткових випадках, коли складатимуться найбільш гострі, смертельно небезпечні для радянської держави ситуації, і тільки проти «непримиренних ворогів». Але загальновідомо, що надзвичайні органи залишилися в історії як найбільш жорстоке знаряддя знищення не тільки противників тоталітарного режиму, але й звичайних громадян. Намагаючись виправдати жорстокість «червоного терору» у 1919 р., більшовики вказували на «окремі недоліки у роботі», які були викликані відсутністю судової системи та відповіддю на «білий терор». Крім цього, величезну кількість позасудових розправ у 1919 р. більшовицькі ідеологи пояснювали складною внутрішньополітичною ситуацією, постійними провокаціями з боку ворога і недосвідченістю особового складу [17, с. 62]. Під «недоліками» мались на увазі багатотисячні розстріли здебільшого безвинних людей, які лише за соціальною ознакою (належність до певного соціуму – дворянству, духівництву, купецтву) вважалися потенційно небезпечними і самим фактом свого існування становили загрозу радянській владі, яка, звичайно, подавалася як всенародна і демократична. Репресії супроводжувалися організацією концтаборів, «експропріацією» майна, катуваннями і знущаннями над затриманими. Саме тоді з’явилися такі категорії затриманих, як відповідачі, заручники та особи умовно засуджені до розстрілу [3, с. 105]. Це були здебільшого представники непролетарських класів, яких використовували як гарантію від ворожих виступів противників режиму. На жаль, до цих категорій могли потрапити і літні люди, і жінки, і навіть діти. У специфічних умовах Півдня України НК перетворилася на жорстоку каральну систему підтримки режиму. На створенні образу НК, як сліпого й бездушного «караючого меча революції» пев146


ISSN 2409-3661 ПРОБЛЕМИ ПОЛІТИЧНОЇ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ. вип. 12. 2017 р.

ним чином позначилися внутрішні чинники, головним із яких була кадрова ситуація. Необмежені повноваження і високий соціальний статус притягували до НК численних авантюристів і навіть кримінальних злочинців. Зокрема, відома більшовичка С. Гопнер у листі від 22 березня 1919 р. так повідомляла В. Леніну про діяльність чекістів у Катеринославі: «В этой организации, пораженной преступностью, насилием и произволом, управляемой криминалом, вооруженные до зубов субъекты расправляются с любым, кто им не понравился, делают обыски, грабят, насилуют, сажают в тюрьму, сбывают фальшивые деньги, требуют взятки, а потом шантажируют тех, кто им эти взятки дал, и увольняют за суммы в десять, а то и в двадцать раз больше» [12]. Відразу після встановлення радянської влади в самому Катеринославі і в повітах губернії у січні 1919 р. почалися масові арешти. У тих випадках, коли місцеві в’язниці були відсутні або переповнені, заарештованих направляли до губернії, що призвело до виникнення надзвичайної ситуації у в’язницях Катеринослава [14, с. 20]. Для вирішення проблеми навесні 1919 р. в місті при губНК було створено концентраційний табір примусових робіт. Про жахливі порядки в таборі можна судити по тому факту, що наприкінці 1920 р. все його керівництво на чолі з завідувачем губвідділом примусових робіт було звинувачено у хабарництві, шантажі, здирництві та пособництві ворогові і розстріляно за вироком колегії губНК [5, арк. 176]. Ще більш трагічні події відбулися в губернії у той час, коли для радянської влади в Катеринославі виникла нова, більш серйозна небезпека. З Донбасу успішно розгортався наступ денікінських військ. 9 червня 1919 р. на надзвичайному засіданні губернська рада робітничих і червоноармійських депутатів постановила перетворити Катеринослав в укріпрайон, передати владу у губернії до військово-революційної ради та ввести режим надзвичайного стану, що, у свою чергу, призвело до значного посилення репресій [9]. Зокрема, з мемуарів городянина відомо, що з того часу «город был объявлен на осадно-крепостном положении. Уже с пяти часов вечера нельзя было не только появляться на улицах, но под угрозой расстрела запрещено даже выглядывать с балконов или из окон» [1, с. 94]. Переповненість місць ув’язнення і нові арешти порушували функціонування судової системи. Губернський революційний трибунал, що діяв спільно з губНК, був буквально «завалений» справа147


ISSN 2409-3661 ПРОБЛЕМИ ПОЛІТИЧНОЇ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ. вип. 12. 2017 р.

ми, які тривалий час не розглядали. Прагнучи прискорити процес винесення судових рішень і тим самим «розвантажити в’язниці, а також посилити покарання», губком партії за рекомендацією цент­ ру в квітні 1919 р. прийняв рішення про передачу більшості справ з ревтрибуналу до губернської НК. У той же час інструкція ВУНК, отримана в травні 1919 р., рекомендувала у прифронтових умовах спростити слідство і посилити класовий підхід у визначенні провини заарештованих [15, арк. 163]. З цього часу слідчі дії проводилися здебільшого формально і провину затриманих, як правило, визначали їх походження або сфера діяльності. У тому самому будинку інженера Є. Непокойчицького, в приміщенні губНК, у травні-червні 1919 р., за спогадами редактора катеринославської газети «Вечірні новини» З. Арбатова засвідчено: «Ночами Валявка беспрерывно и торопливо расстреливал содержавшихся в ЧК. Выпуская по десять-пятнадцать человек в небольшой, специальным забором огороженный двор, Валявка с двумя-тремя товарищами выходил на середину двора и открывал стрельбу по этим совершенно беззащитным людям. Крики их разносились в тихие майские ночи по всему городу, а частые револьверные выстрелы умолкали только к рассвету. Опасаясь внезапного налета белых, Валявка решил «вывести в расход» всех, по его мнению, контрреволюционеров, и страшной тайной остались сотни имен тех людей, которых озверелый Валявка отправил на тот свет. Там были и петлюровские офицеры, и офицеры бывшей царской армии, случайно задержанные на улице люди без документов, арестованные за контрреволюцию священники. И по какой-то кошмарной случайности удалось найти труп того самого подполковника Белоконя, который торжественно сопровождал манифестантов в первые дни Февральской революции. Когда поздно ночью грузовик отвозил на свалочное место за город первую партию расстрелянных Валявкой трупов, тело Белоконя, лежавшее на верху кучи, от сильных толчков и быстрого хода грузовика соскользнуло и упало на дорогу, а на рассвете жители в трупе узнали Белоконя» [1, с. 95]. Про поширення репресій губНК у зазначений період та їх масовість і жорстокість свідчить і професор Катеринославського університету Г. Ігренєв: «Пошли бесконечные аресты и расстрелы без суда. Хватали направо и налево всех, кто попадал под руки, не только былых приверженцев гетмана, но даже и петлюровцев. Многих расстреливали тут же, в чрезвычайке, по148


ISSN 2409-3661 ПРОБЛЕМИ ПОЛІТИЧНОЇ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ. вип. 12. 2017 р.

сле первого же допроса, часто по недоразумению...» [11, с. 240]. Проте, важливо зазначити, що залишилася група джерел, яка свідчить про те, що співробітники слідчої комісії губНК за тих часів, коли фронт ще не наблизився до міста, все ж намагалися здійснювати слідчі дії відповідно до встановлених (на той час) юридичних процедур. Зокрема, 28 березня 1919 р. було відкрито кримінальне провадження № 472 за звинуваченням колишнього робітника заводу «Гантке» В. Целіковського у тому, що він був слідчим «при гетьмані», брав участь в арештах та катуваннях більшовиків на допитах. Слідство тривало 22 доби. Матеріали справи містять достатньо повну доказову базу вини підозрюваного (у межах радянського законодавства). Крім його зізнання, факт вини підтверджено належно оформленими показами п’яти свідків. У справі містяться протоколи допитів, повістки та розстрільний вирок слідчої комісії губНК від 18 квітня 1919 р. [6, арк. 1–27]. Як пізніше згадав один із співробітників комендатури НК: «Расстрелами занимались практически все сотрудники ЧК, дежурившие по ночам» [13]. Але в основному, як і по всій Країні Рад, для страт використовували комендантський взвод НК. У дворі будинку на час розстрілів заводили мотор вантажівки, щоб заглушати звуки пострілів. Необхідно підкреслити, що у той час двір будинку Непокойчицкого був набагато більший (до будівництва у 1960-х рр. багатоповерхового будинку по сусідству) і місця для екзекуцій вистачало. Зазвичай, засуджених до смерті роздягали догола (причому одяг сортували), поділяли на «партії» по 10–12 осіб і розстрілювали або в підвалах, або спеціально огороджених місцях [10]. Останнім документом у справу, як правило, додавали рапорт коменданта про негайне виконання розстрільного вироку, де іноді навіть вказували, в які частини тіла було зроблено постріли [5, арк. 49]. На подвір’ї старовинного будинку Непокойчицького до цього дня збереглися сходи надзвичайної краси, які особливо полюбили молодята. Колись по цих сходах мешканці будинку виходили в прекрасний фруктовий сад. Сьогодні, на жаль, сходи служать лише фоном для фотосесій. За сто років ні будинок, ні сходи не реставрували, тому зараз про колишню розкіш нагадують лише загальні обриси, вцілілі вази та деякі елементи ліпнини. І, на жаль, відвідуючи цей архітектурний шедевр вже ніхто не згадує про ті трагічні події вікової давності, які пам’ятають цей двір, ці сходи і ці стіни ....

149


ISSN 2409-3661 ПРОБЛЕМИ ПОЛІТИЧНОЇ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ. вип. 12. 2017 р.

Бібліографічні посилання

1. Арбатов З. Ю. Екатеринослав 1917–1922 гг. / З. Ю. Арбатов // Литература русского зарубежья. Т. 1. Ч.2. – С. 88–127. 2. Архірейський Д. В. Влада і селянство у 20-ті рр. / Д. Архірейський, В. Ченцов // З архівів ВУЧК–ГПУ–НКВД–КГБ. – 1999. – № 1–2. – С. 77– 117. 3. Білас І. Г. Репресивно-каральна система в Україні 1917–1953 / І. Г. Білас. – К.: Либідь, 1994. – 428 с. 4. Державний архів Дніпропетровській області. – Ф. 1. – Оп. 1. – Спр. 369. 5. Державний архів Управління Національної поліції у Дніпропетровській області. – Ф. 30. – Оп. 1. – Спр. 9543. 6. Державний архів Управління Служби безпеки України у Дніпропетровській області. – Ф.1 (Р). – Оп. 1. – Спр. 24305. 7. Державний архів Управління Служби безпеки України у Дніпропетровській області. – Ф. 8 (Р). – Оп. 1. – Спр. 1. 8. Державний архів Управління Служби безпеки України у Дніпропетровській області. – Ф.8 (Р). – Оп. 1. – Спр. 3. 9. Дніпропетровськ: «Віхи історії» [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://virtlibrary.dp.ua/page/vihi/Vihi7.htm. – [Дата звернення: 2.09.2016 р.]. 10. Зазубрин В. Я. Щепка. Повесть о революции и о личности / В. Я. Зазубрин [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.lib.ru/RUSSLIT/ ZAZUBRIN/shepka.txt. – [Дата звернення: 23.09.2016 р.]. 11. Игренев Г. Екатеринославские воспоминания (август 1918 г. – июнь 1919 г.) / Г.Игренев // Архив русской революции. – М., 1991. – Т. 3–4. – С. 234–243. 12. Мельгунов С. П. «Красный террор» в России 1918–1923 / С. П. Мельгунов [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://ricolor.org/history/ kt/ mel/8/ – [Дата звернення: 22.09.2016 р.]. 13. Скляренко Є. ВУНК в 1921 році. Біля витоків радянського тоталітаризму / Є. Скляренко [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://memorial. kiev. ua/zhurnal/pdf/01-02_1995/69.pdf. – [Дата звернення: 21.09.2016 р.]. 14. Сливенко В. А. Тенденції розвитку кримінальної злочинності на Катеринославщині в 1920-ті роки / В. А. Сливенко // Грані. – 2005. – № 2 (40). – С. 19–24. 15. Центральний державний архів громадських об’єднань України – Ф. 1. – Оп. 20. – Спр.635. 16. Ченцов В. В. Політичні репресії в Радянській Україні в 20-ті роки: монографія / В. В. Ченцов. – Д.: АМСУ, 2010. – 479 с. 17. Шаповал Ю. ЧК–ГПУ–НКВД в Україні: особи, факти, документи / Ю. Шаповал, В. Пристайко, В. Золотарьов. – К.: Абрис, 1997. – 608 с. Надійшла до редкол.: 29.11.2016

150


ISSN 2409-3661 ПРОБЛЕМИ ПОЛІТИЧНОЇ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ. вип. 12. 2017 р.

УДК 94 (477.63) «1919/1922»

О. О. Чепурко, Д. В. Мельниченко Дніпровський національний університет імені Олеся Гончара

ІСТОРІЯ СТВОРЕННЯ ТА ДІЯЛЬНОСТІ КАТЕРИНОСЛАВСЬКОЇ ГУБНК (1919–1922 рр.) У статті розглянуто історію становлення одного з переферійних підроздів ВУНК – Катеринославської губернської надзвичайної комісії, реконструйовано її організаційну структуру, окреслені основні напрями роботи у 1919–1922 рр., виокремлено теми з історії Катеринославської ГубНК, які ще не стали предметом дослідження. Ключові слова: чекісти, надзвичайна комісія, ВУНК, архівно-кримінальні справи, слідчі справи, організаційна структура, ГубНК, Катерино­ слав. В статье рассмотрена история становления одного из периферийных подразделений ВУЧК – Екатеринославской губернской чрезвычайной комиссии, реконструирована ее организационная структура, очерчены основные направления работы в 1919–1922 гг., обозначены темы по истории Екатеринославской ГубЧК, которые еще не стали предметом исследования. Ключевые слова: чекисты, чрезвычайная комиссия, архивно-криминальные дела, следственные дела, организационная структура, ГубЧК, Екатеринослав.

Знання про організаційну структуру та напрямки роботи губернських надзвичайних комісій, оцінка їх ефективності та ролі «апарату насильства» у становленні радянської влади на українських землях у 1919–1922 рр. має принципове значення, оскільки дає розуміння ціни, яку «заплатило» суспільство при ліквідації УНР і методів боротьби з політичною опозицією та кримінальним елементом. Проте, незважаючи на актуальність проблеми, діяльність Катеринославської губернської надзвичайної комісії залишається малодослідженою проблемою, неоднозначно трактованою тематикою у вітчизняній історіографії. Звичайно, вже існують окремі начерки історії катеринославських чекістів. Дослідники В. Голіченко [1], Д. Архірейський [2; 3; 9], В. Ченцов [8; 9], В. Дніпровець [4] розглядали каральні методи © Чепурко О.О., Мельниченко Д.В., 2017

151


ISSN 2409-3661 ПРОБЛЕМИ ПОЛІТИЧНОЇ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ. вип. 12. 2017 р.

роботи чекістів 1920-х рр., проте не висвітлювалася історія самої Катеринославської ГубНК. Пояснювати низьку пошуково-дослідницьку активність браком чи/або важкодоступністю джерел, які б сповна висвітлювали зазначену тему, на нашу думку, це спрощувати проблему. Джерела з історії Катеринославської ГубНК відклалися в Державному архіві Дніпропетровської області й зберігаються у трьох фондах: Р-463 «Катеринославська губернська надзвичайна комісія по боротьбі з контрреволюцією, спекуляцією та посадовими злочинами» (1 справа), Р-4082 «Надзвичайна комісія по боротьбі з контрреволюцією, спекуляцією, саботажем та посадовими злочинами при Нікопольському виконавчому комітеті Ради робітничих і селянських депутатів» (72 справи), Р-6478 «Управління служби безпеки по Дніпропетровській області» (163 078 справ), в якому є архівно-кримінальні справи заведені ГубНК у 1919–1922 рр. Варто відзначити, що фонд Р-6478 більшою мірою складається з архівно-кримінальних справ позасудових органів заведених на громадян у 1930-х – 1940-х рр. Крім того, наявний опис фонду Р-6478 складений за прізвищами осіб, що були під слідством та чиї справи збереглися, ускладнює пошук та виявлення серед усього масиву архівно-кримінальних справ саме тих, які датовані періодом роботи Катеринославської ГубНК. Дослідники, останнім часом, мають доступ до архівних сховищ Служби безпеки України, які містять історичні джерела, що потребують дослідницького аналізу та введення до наукового обігу. Так, лише огляд опублікованих матеріалів фондів архіву Управління СБУ у Дніпропетровській області виявив маловідомі дослідникам праці, які були видані для внутрішнього користування працівників радянських органів безпеки (ВНК–ДПУ–НКВС–КДБ): «Циркуляры ВЧК 1921 г.», «Циркуляры ДПУ СРСР 1922 г.», «Краткая историческая справка о работе органов госбезопасности Днепропетровской области в трех томах», «Отчет Екатеринославской губернской чрезвычайной комиссии с 1 января 1920 г. по 1 ноября 1921 г.». Тільки остання збірка документів у 1994 р. була видана невеликим тиражем для потреб істориків та краєзнавців. У двох фондах архівосховища Управління СБУ у Дніпропет­ ровській області зберігаються архівно-кримінальні справи на осіб щодо яких слідчими ГубНК було відкрито кримінальне провадження. Зокрема у фонді 5 містяться справи на тих осіб, які не були за різних причин реабілітовані, натомість у фонді 6 зберігаються 152


ISSN 2409-3661 ПРОБЛЕМИ ПОЛІТИЧНОЇ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ. вип. 12. 2017 р.

справи осіб, які у 1950-х–1990-х рр. були реабілітовані. Зауважимо, що архівосховище не має описів справ ГубНК 1919–1922 рр. (по суті архівних довідників), що ускладнює пошук, критику джерел та введення їх до наукового обігу. Зазначені фонди складаються з різноманітних документів і матеріалів радянських репресивних органів, які можна поділити на такі групи: директивні матеріали, організаційно-розпорядчі документи надзвичайних комісій, слідчі матеріали. Директивні матеріали – це копії декретів Раднаркому стосовно боротьби з хабарництвом і спекуляцією, циркуляри Всеросійської надзвичайної комісії (ВНК) щодо порядку конфіскацій майна колишніх приватних власників, інструкції ВНК стосовно завдань, прав та обов’язків місцевих надзвичайних комісій дають можливість досліднику з’ясувати завдання, коло посадових обов’язків, дозволені методи роботи чекістів. У незначній кількості відклалися документи, які репрезентують діяльність ГубНК та її повітових підрозділів: протоколи засідань та постанов надзвичайних комісій, інструкції щодо оперативної роботи, листування з військовими гарнізонами про забезпечення зброєю. Інформативними є матеріали слідчих справ на осіб, звинувачених у контрреволюції, спекуляції, хабарництві, посадових злочинах, а саме: протоколи обшуку, описи речових доказів, протоколи дізнань, свідчення свідків, листування посадових осіб слідчих органів, списки заарештованих та ін. Сучасне суспільство ближче, ніж будь-коли, підійшло до можливості дати органам ВУНК об’єктивну оцінку, з урахуванням мотивів, що визначали правозахисну та політичну діяльність її працівників. На нашу думку, історія периферійних органів ВУНК, зокрема Катеринославської ГубНК, слабо досліджена, проте наявність джерельної бази, яка є репрезентативною і за кількістю джерел, і за рівнем їхньої інформативності, передбачає можливість неупередженого дослідження. Серед завдань нашої наукової розвідки виділяємо, зокрема, такі: по-перше, спираючись на звітні документи Катеринославського ГубНК висвітлити організаційну структуру та магістральні напрямки її діяльності в 1919–1922 рр., по-друге, виокремити перспективні напрями подальших наукових досліджень даної теми. ГубНК, як орган проведення диктатури пролетаріату, враховував ідеологію радянської влади, будував свою роботу, співвідносячи її з політичною ситуацією та поточними завданнями політичного режиму. Правову основу будівництва та діяльності надзвичайних 153


ISSN 2409-3661 ПРОБЛЕМИ ПОЛІТИЧНОЇ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ. вип. 12. 2017 р.

комісій на території України складали законодавчі акти УСРР та РСФРР, відомчі накази та інструкції ВНК. Основоположним документом, що визначав організаційні засади, права та повноваження органів НК в УСРР, було положення «Про Всеукраїнську і місцеві надзвичайні комісії» від 30.05. 1919 р. Роль ГубНК полягала у стабілізації радянського режиму на периферії, для чого чекісти наділялися широкими повноваженнями: розшук, дізнання, попереднє слідство, а також позасудові рішення у справах, розроблених комісією. Надзвичайні комісії мали право на арешт осіб запідозрених в антирадянській діяльності та організацію збройних загонів. Розмір загону на місцях встановлювався місцевими виконкомами узгоджуючи з ВНК [7, арк. 3]. Формування мережі місцевих надзвичайних комісій розпочалося тільки з січня 1919 р. На Катеринославщині радянська влада вперше була встановлена у грудні 1917 р., проте вже у квітні 1918 р. Катеринослав зайняли німецькі війська, які залишалися тут до січня 1919 р. [5, с. 4]. Саме тому, з об’єктивних причин, у 1918 р. надзвичайна комісія в губернії не функціонувала. Загальновідомо, що 27 січня радянські війська захопили Катеринослав, а вже наступного дня (28 січня) було утворено Катеринославську губернську надзвичайну комісію (далі ГубНК). За іншими даними ГубНК у м. Катеринослав виникає тільки 7 лютого 1919 р. [5, с. 4]. Криворізький революціонер Василій Валявко став першим керівником Катеринославського ГубНК, яка на момент створення, у зв’язку з нестачею кадрів, відповідного досвіду та політичної ситуації, що склалася в регіоні, мала дещо примітивну структуру: «Складалася з Юрколегії (очолював Валявко), Таємно-оперативного відділу, слідчого відділу та комендатури. Увесь склад ГубНК не перевищував 50 осіб» [5, с. 4]. На різних етапах існування ГубНК, за свідченням джерел, робота чекістів мала свої особливості. У січні-червні 1919 р. пріоритетами для катеринославських чекістів були: – боротьба з контрреволюцією, тобто політичними противниками більшовиків, які були прибічниками гетьмана Павла Скоропадського, Директорії та інших сил, що нерідко ставали частиною повстанського руху; – виявлення прибічників реставрації імперії, оскільки існувала велика вірогідність інтервенції та наступу білогвардійців; – протистояння кримінальним елементам (розслідуван154


ISSN 2409-3661 ПРОБЛЕМИ ПОЛІТИЧНОЇ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ. вип. 12. 2017 р.

ня вбивств, пограбувань, діяльності злочинних угрупувань); – підтримка та супроводження політики «воєнного комунізму» (боротьба з спекуляцією, саботажем, посадовими злочинами). У звіті ГубНК подано бачення чекістами наявних проблем 1919 р. Зазначаючи, що, прийшовши до влади, більшовики спробували організувати виробництво та розподіл на комуністичних принципах, націоналізували промисловість, банки, заборонили торгівлю, встановили продрозкладку відносно продуктів сільськогосподарського виробництва. Проте недоліки соціалістичного будівництва списувалися на протидію буржуазії, яка «.. влаштовувала, нерідко при сприянні есерів та меншовиків, безперервні повстання проти радянської влади, втягуючи в них несвідоме селянство» [6, с. 11]. Великим успіхом заколотники користувалися на селі, де, на думку чекістів, існував ґрунт для антирадянської роботи, що врешті-решт вилилося в «… великий бандитизм, який спалахував, то в одній, то в іншій місцевості республіки» [6, с. 11]. Працівники ГубНК спробували утворити й повітові підрозділи для кращого контролю периферії. В архіві зберігається справа Нікопольського підрозділу ГубНК датована періодом 24.04. – 25.05. 1919 р., яка дає уяву про роботу чекістів в цьому напрямку. За рішенням Нікопольської парторганізації від 28.04. 1919 р. була створена президія Нікопольської НК у складі трьох осіб: Руденко (голова), Іванов (заступник голови), Омельянчик (секретар). Першим своїм рішенням президія Нікопольської НК, за сприяння місцевої парторганізації та Житлового відділу, забезпечила себе приміщенням задля чого виселили з будинку Скляніка квартиранта та працівників Водного транспорту [10, арк. 1]. З кінця квітня Нікопольська НК приступила до роботи встановивши приймальні години з 10.00 до 16.00, а для термінових справ – в будь-який час. Новостворений підрозділ складався з президії – керівного органу у складі трьох вищеназваних осіб, таємно-оперативного відділу, канцелярії, господарчого відділу, комендатури, карального експедиційного надзвичайного загону. Витрати Нікопольської НК до 01.07. 1919 р. становили, відповідно кошторису, 56 000 крб. [11, арк. 13]. Проіснувала ГубНК у первозданному вигляді до 28 червня 1919 р., тобто до того часу, коли до Катеринослава увійшли війська генерала А. Денікіна. У зв’язку зі зміною політичної та військової ситуації в червні 1919 р. партійна організація пішла у підпілля, а Катеринославська ГубНК припинила існування до осені 1919 р., її повітові підрозділи були також розпущені. 155


ISSN 2409-3661 ПРОБЛЕМИ ПОЛІТИЧНОЇ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ. вип. 12. 2017 р.

З листопада 1919 р. по травень 1920 р. керівником відновленої ГубНК м. Катеринослава був Георгій Рудаков (Ліндерман). Згодом його змінив Олександр Альпов очолюючи місцеве ГубНК у травні – жовтні 1920 р. Саме на їх каденцію й випало відновлення радянської влади в регіоні та, відповідно, відбудова організаційної структури та налагодження роботи репресивного органу нової влади. Проте відбудова ГубНК не була легкою справою. З кінця 1919 р. по жовтень 1920 р. пріоритетами для катеринославських чекістів були: – відновлення та реорганізація організаційної структури ГубНК відповідно поточним завданням, збільшення сфери впливу чекістів на периферію, оскільки Катеринослав був уже під належним конт­ ролем; – боротьба з махновським рухом та так званою «контрреволюцією», що по суті означало виявлення та ліквідацію громадян налаштованих проти радянської влади; – протистояння кримінальним угрупуванням; – боротьба з куркульським елементом у сільській місцевості [6, с. 25–27]. Як відомо, 30 грудня 1919 р. частини Червоної Армії витіснили білогвардійців з міста й радянська влада була відновлена [5, с. 5]. Одразу при Губревкомі виникає слідча комісія, яка отримала каральні функції, проте проіснувала усього 2 тижні не виконавши їх [5, с. 5]. У звіті ГубНК час від осені 1919 р. по січень 1920 р. називають періодом невизначеності. Губревком одразу не організував ГубНК, а створив Слідчу комісію при Губревкомі, яка повинна була вести боротьбу з внутрішніми ворогами радянської влади. Очолювали її Онищенко та Леплевський (голови губревкому). Ця організація, за визначенням самих чекістів, не виконала покладених на неї завдань «у зв’язку з недосконалістю її організаційного складу та недостатністю адміністративних та каральних засобів, що були в її підпорядкуванні» [6, с. 23]. За визнанням працівників ГубНК зробленим у звіті робота чекістів наприкінці 1919 р. була поставлена вкрай неорганізовано та безладно: в’язниці були переповнені арештованими на підставі заяв окремих громадян чи установ, але фактичних справ відкрито не було й слідство не проводилося. Окрім того ані внутрішнього, ані зовнішнього спостереження не проводилося, агентурна мережа не створювалася [6, с. 25]. Як відомо, 15.01. 1920 р. до Катеринослава, для посилення місцевих чекістів, прибули 15 осіб (Рудаков, Аккерман, Суходолець, Карлсон та ін.), які й провели реорганізацію структури та напрямів 156


ISSN 2409-3661 ПРОБЛЕМИ ПОЛІТИЧНОЇ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ. вип. 12. 2017 р.

роботи ГубНК [5, с. 5]. Питання, що розглядалися на засіданнях ГубНК у січні 1920 р., кажуть про складнощі, які виникли у роботі чекістів: від нестачі підсобних засобів (канцелярського приладдя) до проблем з кадрами (не вистачало активних, досвідчених працівників). Так, у зв’язку з проблемою з кадрами на засіданні ГубНК 20. 01. 1920 р. було прийнято клопотання до Губкомпартії від керівника таємно-оперативного відділу щодо виділення 29 людей на посади комісарів (10), розвідників (10), слідчих (5), одного секретаря таємно-оперативного відділу та трьох комісарів для особливих доручень [6, с. 24]. Того ж дня подібне клопотання написав й керівник особливого відділу щодо виділення 24 осіб для заповнення вільних вакансій: 15 розвідників, трьох слідчих, п’ятьох уповноважених та одного діловода [6, с. 24]. На засідання 20.01. 1920 р. також було прийнято рішення обладнати при ГубНК слідчу в’язницю на 300 осіб і запровадити норми по утриманню заарештованих. Це завдання було доручено Аккерману, Іванову та Суходольцю, однак, роботи виявилося занадто багато, тому була утворена «розвантажувальна комісія» у складі Суходольця, Леонюк, Леплевського, Чорного, Кальніна, яка мала завдання з 17.02. 1920 р. приступити до роботи і в короткий термін «звільнити» місцеві в’язниці від зайвих арештантів. Наслідки подібного розвантаження можна прослідкувати у наведеній нижче таб­лиці, в якій вказано ефективність роботи ГубНК у 1920 – 1921 рр. Чекісти визнавали й малу ефективність роботи Катеринославської ГубНК на периферії, у зв’язку з відсутністю мережі інформаторів, які б повідомляли про наміри та плани банд формувань [6, с. 26]. У зв’язку з актуальністю агентурної роботи в повітах Колегія ГубНК узялася за створення Політбюро інструкції щодо створення яких вже існували, проте ані досвіду, ані можливостей їх формування раніше не було. Рішенням колегії Катеринославської ГубНК від 20 травня 1920 р. в містах Синельникове та Нікополь були створені периферійні органи НК – політбюро з аналогічною структурою таємно-оперативного відділу [5, с. 7]. Пізніше політбюро були створені в Кривому Розі, Запоріжжі, Мелітополі, Олександрії, Верхньодніпровську, а також військові групи в П’ятихатках та Пологах [5, с. 7]. Колегії губернського НК складалися з 5 осіб, повітові – 3. У великих промислових повітових центрах колегії могли бути збільшені до 5, як в губернських НК. Голови та заступники місцевих НК призначалися місцевими виконкомами та затверджувалися ВНК. 157


ISSN 2409-3661 ПРОБЛЕМИ ПОЛІТИЧНОЇ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ. вип. 12. 2017 р.

Передано до:

1077

2869

8

291

158

Засуджено:

341

773

57 205

– 139

*Інші установи: Губрозшук, Губміліція, Колонія для малолітніх злочинців тощо

Таблиця злочинності у справах Катеринославської ГубНК [6, с. 190]

Назва злочинів

269

72

36 248

256

36 181

327

395

12

5166

172

357

152

152

1681

93

352

111

620 9 43 – 550

32

46 13 13 – 327

44

268

23 – 452

22

20 2 779

54 27 14 2 327

53

Разом 139

Підслідчі на 01.11. 1921 р. 48

Усього 28

99

472

243

Інші установи* Раднарсуд 37

157

Контрреволюція

5 1410

20

Інші НК та Особливі відділи Губревтрибунал 48

10

11

Бандитизм

258

452

6

21

Посадові злочини

2349

42

115

Разом

Заручники

Спекуляції

Усього

41

концтабір

Дезертирство

розстріл 5

Шпигунство

Звільнено


ISSN 2409-3661 ПРОБЛЕМИ ПОЛІТИЧНОЇ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ. вип. 12. 2017 р.

Повітові НК мали право карати максимально до 3 місяців, але вищий термін покарання міг призначатися з дозволу Губернської НК … [7, арк. 1]. Досить радикально у 1920–1921 рр. змінювалася структура ГубНК у відповідності тим актуальним завданням, які стояли перед чекістами. Щоб уявити масштаби на напрями роботи, розглянемо загальну побудову репресивного органу станом на 1920 р. Структура Катеринославського ГубНК у 1920 р.

159


ISSN 2409-3661 ПРОБЛЕМИ ПОЛІТИЧНОЇ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ. вип. 12. 2017 р.

Катеринославську ГубНК очолювала колегія – група офіційних осіб, які складали єдиний орган для розв’язування питань, що входили до його компетенції. Колегія, після реорганізації 18 лютого 1920 р., складалася з голови ГубНК (Рудаков), секретаря ГубНК (Луговой), голови Губревкому (Мінін), голови транспортної надзвичайної комісії (Альпов), голови таємно-оперативного відділу (Аккерман), помічника голови таємно-оперативного відділу (Леонюк), начальника Особливого відділу (Андронов), начальника Губміліції (прізвище поки що не з’ясовано) [6, с. 25]. Постійно діючим керівним органом колегії була Президія ГубНК, яка складалася з голови ГубНК (Рудаков), секретаря ГубНК (Суходолець), начальника таємно-оперативного відділу (Аккерман). Окремо стояв адміноргвідділ, який був створений у серпні 1920 р. й знаходився у прямому підпорядкуванні Президії ГубНК. Цей підрозділ займався інструктуванням, організацією та інспекцією всіх органів Катеринославської ГубНК Апарат ГубНК складався з трьох основних структурних підрозділів: Таємно-оперативного відділу, Загального відділу, Особистого відділу [5, с. 7; 6, с.23]. Перший підрозділ – це «Таємно-оперативний відділ», через який, за визначенням чекістів, проходила вся поточна робота ГубНК. Складався цей підрозділ з відділів та частин, зокрема: а) інформаційно-регістраційно-статистична частина (скорочено Інформрегстатчастина або Інформаційно-статистична частина) опікувалася обробкою поточної інформації, складала щомісячні статистичні дані щодо осіб на яких заведені ГубНК кримінальні справи та наочні презентації з особового складу (діаграми по партійності, національності працівників, ефективності їх роботи тощо) організацій чи установ за якими наглядали чекісти. Також Інформрегстатчастина опікувалася реєстрацією в межах губернії іноземців, службовців в державних установах, кримінальних справ та обробкою особистих даних арештованих, створенням мережі інформаторів та конспіративних квартир для агентурної роботи; б) політвідділ або група політичних партій – це підрозділ, який ділився на три сектори: 1) ліві партії, 2) праві партії, 3) монархічні угрупування й духовенство. Робота велася як легальними методами – спостереження за опозицією та збір й аналіз їх виступів та дій, так і конспіративними – вербування інформаторів серед більшовицької опозиції та тих соціальних груп, які не проявляли лояльність до радянської влади. До кола обов’язків працівників політвідділу 160


ISSN 2409-3661 ПРОБЛЕМИ ПОЛІТИЧНОЇ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ. вип. 12. 2017 р.

входили: збір інформації, надання правильної оцінки подіям, вилучення членів ворожих політичних сил – правих есерів, меншовиків, анархістів. Під вилученням розумівся арешт активних місцевих політиків та їх перевезення до ВУНК для подальшої розробки, а також придушення публічних акцій (мітинги, демонстрації, страйки) на підтримку арештованих [6, c. 64–65]. Після завершення обліку політичних сил губернії, до сфери впливу працівників політвідділу потрапили духовенство, офіцерство й студентство губернії. Була виявлена дислокація усіх культових осередків губернії, створена комісія для викриття чудотворних явищ, узяті на облік представники духовенства, офіцерства та студентства, серед яких проводилася активна агентурна робота [6, c. 66–67]; в) економвідділ з моменту створення (грудень 1920 р.), у зв’язку з нестачею фахівців і технічних засобів, проводила ревізію відділів Губраднаргоспа та взагалі державних підприємств, звертаючи увагу, насамперед, на зловживання з наявним складом злочину. У серпні 1921 р. економвідділ було поділено на шість груп, кожна з яких працювала в межах власної компетенції: продовольча, промислова, державних установ, група зовнішторгу та спекуляції, контрольно-ревізійна, обліково-статистична. Головна мета їх співробітників не стільки боротьба із посадовими злочинами та виявлення нестачі, скільки спостереження і контроль за економічним розвитком губернії; г) відділ по боротьбі з бандитизмом було створено у вересні 1920 р., який також називали, для більшої авторитетності, Опер­ штабом по боротьбі з бандитизмом. Основними методами роботи його працівників була по-перше, інформативно-розвідувальна робота – збір даних щодо складу, видів озброєння, маршруту та «почерку» бандформувань; по-друге, розкладання банд та залучення їх на бік Радянської влади або, шляхом ліквідації керівника, – до розпилення [6, c. 84 – 85]; д) загальна група – це підрозділ, який займався дрібними злочинами, даючи можливість розвантажити інші підрозділи ГубНК для більш важливих справ та слідчих розробок; е) бюро розвідки – це орган, працівники якого займалися зов­ нішнім спостереженням та збиранням інформації, у тому числі шляхом впровадження агента в досліджувану соціальну групу; ж) оперативна частина – співробітники цього підрозділу виконували усі необхідні заходи слідчої роботи: конфіскація, обшуки, арешти. Виключенням були масштабні операції, коли сил співро161


ISSN 2409-3661 ПРОБЛЕМИ ПОЛІТИЧНОЇ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ. вип. 12. 2017 р.

бітників оперчастини було недостатньо, і в цьому разі залучали до роботи військових. Другий підрозділ – це «Особливий відділ», який був створений колегією Катеринославської ГубНК «для боротьби з контрреволюцією, шпіонажем і бандитизмом у лавах Червоної армії та у військових установах» [6, с. 94]. Очолив його, з моменту створення у листопаді 1920 р. Леплевський, який через нестачу відповідних кадрів обмежився двома організаційними складовими: агентурною та інформаційною частинами. Активно-агентурна слідча частина або скорочено «Агентурна частина» складалася з керівника, його заступника (очолював агентуру) та слідчих. Інформаційна частина в свою чергу складалася з керівника, його заступника, секретаря та двох уповноважених з інформації. Основними завданнями Особливого відділу були: – боротьба з контрреволюцією та шпигунством (йшлося про агентуру армії Врангеля. – О. Ч., Д. М.), бандитизмом та махновським впливом у військових частинах та підприємствах, які виконували військові замовлення; – боротьба зі злочинами у військово-продовольчих, постачальних та санітарних установах; – боротьба з контрреволюцією на підприємствах, які виконували військові замовлення [6, с. 94–95]. Працівники особового відділу створювали мережу інформаторів, які з’ясовували для чекістів політико-економічний стан підрозділів та підприємств Катеринославської губернії. У підпорядкуванні Особливого відділу знаходилися Бюро перепусток та Відділення військової цензури. Перший підрозділ відповідав за дотримання контрольно-пропускного режиму в приміщеннях ГубНК та опікувався їх охороною. Другий підрозділ, відповідаючи за нагляд за кореспонденцією, поділявся на стіл перлюстрації (місце перегляду листів), контролюючий стіл (місце фіксації та аналізу прочитаних листів), заклеювання (місце, де прочитані листи запечатували та відправляли вказаному адресату) [6, c. 92]. Усі листи, зміст яких вимагав їх затримки у залежності від вмісту, пересилалися до інформчастини, актчастини або Таємно-оперативного відділу. Третій підрозділ – це «Загальний відділ», який виник у листопаді 1920 р. у складі з господарчої частини, комендатури, тюремного підвідділу та загальної канцелярії. Метою працівників цього підрозділу було насамперед покращення умов роботи та побуту 162


ISSN 2409-3661 ПРОБЛЕМИ ПОЛІТИЧНОЇ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ. вип. 12. 2017 р.

чекістів, забезпечення прийнятних умов утримання арештантів. У розпорядженні ГубНК знаходився також військовий батальйон у складі трьох рот (654 осіб), який прибув до міста 13 травня 1920 р. Батальйон був розміщений у Феодосійських казармах, й практично одразу батальйон, для посилення дисципліни, перейшов на казармений стан. За пропозицією Колегії ГубНК, співробітники таємно-оперативного відділу проводили заходи щодо виявлення військового майна та спорядження для укомплектування батальйону. До осені 1920 р. особовий склад потерпав від проблем матеріального забезпечення потребуючи продовольство, обмундирування, коней, фураж. Особовий склад підрозділу вимушено займався поточним ремонтом казарм для покращення житлових умов. У листопаді ситуація із забезпеченням покращилася бо батальйон перевели на фронтовий пайок, трохи поповнився особовий склад підрозділу, проте звітні документи чекістів свідчать про постійні проблеми із забезпеченням та нестачею кадрів [6, с. 56]. У листопаді 1921 р. в батальйоні нараховувалося 813 особи [6, с. 56]. Використовувався батальйон під час операцій по вилученню зброї у населення, несенні охорони режимних об’єктів, перевірці документів та арештах дезертирів, ліквідації політичних повстанців та кримінальних угруповань, нарешті в якості загороджувальних загонів. Останнім керівником Катеринославської ГубНК був Олександр Трепалов, який керував підрозділом від жовтня 1920 р. по 1922 р., тобто до часу реорганізації органів Надзвичайної комісії на території Катеринославської губернії в ДПУ. За цей період пріоритетами чекістів були: – сприяння більшовицьким військам, які воювали проти Врангеля та махновського руху; – популяризація роботи ГубНК через місцеву пресу та публічні заходи: конференції, збори, засідання Міськради; – ліквідація бандитизму військовими методами. Так, діяла надзвичайна каральна комісія у складі Трепалова, Кутирьова та Маловажного, які розстрілами намагалися викорінити бандитизм відносячи до нього, як звичайне кримінальне злодійство так і опозиційність до радянської влади. Прикладом може слугувати розстріл 19 осіб у Сухачовці та 10 осіб у Дійовці [6, с. 46–47]; – супроводження курсу нової економічної політики, зокрема спостереження за роботою господарських органів губернії, що було стрижнем усієї роботи ГубНК. Представники ГубНК були присутні на всіх нарадах, комісіях, які стосувалися господарчих питань. 163


ISSN 2409-3661 ПРОБЛЕМИ ПОЛІТИЧНОЇ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ. вип. 12. 2017 р.

У зв’язку з легалізацію торгівлі змінювався підхід до спекуляції. У зв’язку зі зміною стосунків з селянством змінювався підхід до середняків, налагоджувався компроміс. З проголошенням (декретируванням) майнових прав громадян змінювалися методи роботи чекістів, як під час обшуків і конфіскацій, так і взагалі з населенням. Про становлення нових підходів у роботі чекістів йшлося в Звіті ГубНК. «Новые задачи – новый аппарат! Изменяющийся курс политики – изменяющийся поход ко всей работе Чека» [6, с. 6]. Обсяг статті не дозволяє викласти повну історію Катеринославського ГубНК, проте, вивчаючи діяльність місцевих чекістів автори звернули увагу на перспективні напрями наукового розгляду проблеми, які ще чекають свого дослідника: - етапи діяльності Катеринославського ГубНК (1919–1922 рр.), його місце в репресивній політиці та роль у відбудові більшовицького режиму; - особливості боротьби з селянським повстанським рухом, кримінальним бандитизмом, економічною злочинністю, розкриття ролі Катеринославської ГубНК у реалізації в УСРР більшовицької політики «червоного терору», «воєнного комунізму», нової економічної політики; - еволюція структури ГубНК та її повітових підрозділів, які не були статичними утвореннями, постійно видозмінювалися, удосконалювали власну будову, пристосовуючись до об’єктивних умов роботи та наявних проблем; - основи діловодства ГубНК, зокрема усі проміжні ланки виробництва кримінальних справ від реєстрації справи підозрюваних в реєстратурі до відправлення в архів після завершення слідства; - склад і статус працівників карального органу, їх професійний рівень та етика чекіста, місце в суспільстві, матеріально-побутові умови життя та праці; - кількісний, соціальний, національний, віковий, статевий склад працівників Катеринославського ГубНК, соціальний статус, особ­ ливості відносин з органами влади – губернським парткомом і виконкомом та місцевими органами Наркомату юстиції, та Робітничо-селянської інспекції, що мали здійснювати нагляд за НК; - методи роботи працівників ГубНК та її повітових підрозділів: агентурна робота, негласне спостереження, методика вербування інформаторів та специфіка керівництва мережею таємних співробітників, перлюстрація кореспонденції та преси, обробка ув’язнених, технологія допиту і дізнання та багато ін.; 164


ISSN 2409-3661 ПРОБЛЕМИ ПОЛІТИЧНОЇ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ. вип. 12. 2017 р.

- життя та діяльність чекістів, які проявили себе в органах каральної системи чи політичної влади, але кар’єра яких була пов’язана з Катеринославською ГубНК – Василь Валявко, Карл Карлсен, Ізраїль Леплевський, Георгій Рудаков (Ліндерман), Олександр Альпов, Олександр Трепалов, Конкордія Громова та ін.; - конкретні результати роботи місцевих чекістів у період існування Катеринославської ГубНК: аналіз здобутків та провалів з виявленням їх причин та відповідних наслідків. Подальше вивчення недосліджених наукових проблем і надалі залишається актуальним, адже новітній аналіз історії Катерино­ славської ГубНК надасть можливість вийти на ґрунтовні узагальнюючі висновки та відкриття в системі правоохоронних органів однієї з ключових губерній Радянської України. Бібліографічні посилання

1. Голіченко В. Вартові революції / В. Голіченко. – К.: Вид-во «Політичної літератури України», 1966. 2. Архірейський Д. В. Катеринослав чекістський 1920–1921 рр. / Д. В. Архірейський // Грані. – 2001. – № 2. – С. 25–33. 3. Архірейський Д. В. Влада і селянство в Україні у 20-х рр. / Д. В. Архірейський, В. В. Ченцов // З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ. – 1999. – № 1-2. – С. 87–128. 4. Дніпровець В. Катеринослав, ГубЧК. Суспільно-політичне та економічне життя краю в документах органів державної безпеки / В. Дніпровець // З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ». – 1994. – С. 43–50. 5. Краткая историческая справка о работе органов госбезопастности Днепропетровщины в трех томах / Составители: Тютрин П. М., Маркин Г. С. – Т. 1. – Днепропетровск, 1967. –209 с. (фонд Державного архіву Управління СБУ в Дніпропетровській області). 6. Отчет Екатеринославской губернской Чрезвычайной комиссии. С 1-го января 1920 г. по 1-е ноября 1921 г. – Екатеринослав: Типография Губчека, 1921. – 221 с. 7. Инструкция ВЧК о функциях и правах местных чрезвычайных комиссий, приказы чрезвычайного военного коменданта по гарнизону г. Никополя по административным вопросам и личному составу // ДАДО. – Ф. Р-4082, оп. 2, спр. 1. «Чрезвычайная комиссия по борьбе с контрреволюцией, спекуляцией по должности при Никопольском Исполнительном комитете Совета рабочих и крестьянских депутатов, г. Никополь». – 15 арк. 8. Ченцов В. В. Політичні репресії в Радянській Україні в 20-ті роки: Монографія / В.В. Ченцов. – Тернопіль: Вид. «Збруч», 2000. – 482 с. 9. Ченцов В. В. Репресивна політика більшовицького режиму на Катеринославщині в 1920-х рр. / В. В. Ченцов, Д. В. Архірейський //

165


ISSN 2409-3661 ПРОБЛЕМИ ПОЛІТИЧНОЇ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ. вип. 12. 2017 р.

З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ. – 2014. – № 1 (42). – С. 53–95. 10. Решение заседания чрезвычайной комиссии по борьбе с контрреволюцией, спекуляцией, саботажем и преступлением по должности от 24.04. 1919 р. // ДАДО. – Ф. 4082, оп. 1, спр. 7. Протоколы заседания ЧК, доклад о работе ЧК, приказы Никопольской ЧК. 24.04. – 25.06. 1919. – арк. 1. 11. Краткий доклад о работе Никопольской ЧК при Никопольском Совете рабочих и крестьянских депутатов // ДАДО. – Ф. 4082, оп. 1, спр. 7. Протоколы заседания ЧК, доклад о работе ЧК, приказы Никопольской ЧК. 24.04. – 25.06. 1919. – арк. 13 – 13 зв. Надійшла до редкол.: 12.01.2017

УДК 94(477)«1902/1922»

Д. В. Архірейський Дніпровський національний університет імені Олеся Гончара

«АГРАРНА РЕВОЛЮЦІЯ» ПЕРШОЇ ЧВЕРТІ ХХ ст. В УКРАЇНІ: ДО ПРОБЛЕМИ ВИЗНАЧЕННЯ ТЕРМІНУ Проаналізовано зміст терміну «аграрна революція», яким в історіографії прийнято позначати комплекс змін в аграрній сфері першої чверті ХХ ст. на просторах Російської імперії, включаючи Україну. Ключові слова: аграрна революція, аграрна сфера, селяни, земля, більшовицький режим. Проанализировано содержание термина «аграрная революция», которым в историографии принято обозначать комплекс изменений в аграрной сфере первой четверти ХХ в. на просторах Российской империи, включая Украину. Ключевые слова: аграрная революция, аграрная сфера, крестьяне, земля, большевистский режим.

Серед матеріалів 11-х наукових читань, присвячених пам’яті вітчизняного історика-аграрника Д. П. Пойди, дві праці – дніпров© Архірейський Д. В., 2017

166


ISSN 2409-3661 ПРОБЛЕМИ ПОЛІТИЧНОЇ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ. вип. 12. 2017 р.

ських істориків Н. Ковальової та О. Михайлюка – містять результати досліджених ними окремих аспектів т. зв. аграрної революції 1902– 1922 рр. на просторах Російської імперії, включаючи й Наддніпрянську Україну*. Н. Ковальова, зокрема, проаналізувала конфліктну основу цього явища, а О. Михайлюк дослідив його практичні наслідки, розглянувши завершальний етап «аграрної революції» [14; 17], який у часі фактично збігся з революцією 1917–1921 рр. Ознайомлення з текстом зазначених статей дозволяє констатувати, що, по-перше, «аграрну революцію» 1902–1922 рр. не слід сприймати як повністю досліджене історичне явище, позаяк сучасні вітчизняні історики не демонструють не те, що одноманітність поглядів на проблему (цього напевно і не повинно бути), вони дещо по-різному усвідомлюють сутність масштабних соціально-економічних та інших трансформацій аграрної сфери взагалі, змін правовідносин та аграрно-виробничих відносин зокрема, а відтак радикально розходяться в оцінках і характеристиках причин цих трансформацій, динаміки змін в аграрному секторі, комплексу внутрішніх та зовнішніх чинників впливу на сільське господарство і сільський соціум, набору головних і другорядних діючих сил, нарешті загальних результатів цих трансформацій. Аналіз зазначених статей змушує усвідомити, що не все гаразд передовсім у концептуально-теоретичних засадах дослідження такого грандіозного явища, як аграрні відносини (у всіх їх складових) першої чверті ХХ ст. на російських імперських та постімперських просторах, включно із Наддніпрянською Україною. І, передовсім, не все гаразд із визначенням істориками логічного змісту самого поняття «аграрна революція» в контексті всього комплексу історичних подій та процесів зазначеного часу і зазначеного простору. Безперечно, така теоретично-логічна робота представниками історичної науки здійснювалася і продовжує здійснюватися, проте, слід це визнати, на даний момент ми не маємо, як уже зазначалося, однозначних результатів цієї роботи. Таким чином, є необхідність більш акцентовано визначити ті об’єктивно-історичні ознаки, які безсумнівно формують логічний зміст терміну «аграрна революція» взагалі і в конкретно-історичному російсько-українському контексті першої чверті ХХ ст. зокрема. Дана стаття не переслідує мету повноцінного дослідження «аграрної революції» як явища. Мета інша – контурне окреслення концептуального базису зазначеного явища, * Нас цікавлять у першу чергу зміни в аграрному секторі тодішньої України, але необ’єктивно не враховувати загальний російсько-імперський контекст цих змін.

167


ISSN 2409-3661 ПРОБЛЕМИ ПОЛІТИЧНОЇ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ. вип. 12. 2017 р.

максимальне врахування тих істотних ознак, які фактично й складають логічний зміст зазначеного поняття. З курсу формальної логіки відомо, що «визначити поняття – означає з’ясувати істотні ознаки предмета», тобто досліджуваного явища [11, с. 46, 47]. Як логічна операція, визначення має свої правила, які не може ігнорувати будь-який науковець, включно із істориком. Саме розуміння цих правил змушує термін «аграрна революція!» (особливо в контексті ХХ ст.) взяти у лапки. Навіть популярна електронна «вільна енциклопедія» «Вікіпедія» демонструє відсутність однозначного тлумачення змісту цього поняття. Так, україномовна «Вікіпедія» визначає аграрну революцію як «зміни в сільському господарстві, основним змістом яких є встановлення капіталістичних виробничих відносин. Внаслідок аграрної революції в сільському господарстві відбувається перехід від натурального до товарного виробництва; дрібні селянські господарства ліквідуються, земля зосереджується у великих землевласників; запроваджується наймана праця» [1]. Зміст цитати свідчить про застосування поняття в загальному контексті історичного переходу суспільства як такого від феодалізму до капіталізму. Враховуючи, що «наша» «аграрна революція» хронологічно виходить за межі капіталізму, то наведену дефініцію слід відкинути як невідповідну за логічним змістом. Російськомовна «Вікіпедія» пропонує інший зміст поняття «аграрна революція»: це «процесс, ведущий к резкому росту продуктивности сельского хозяйства» [2], виносячи явище, таким чином, поза історичний контекст. Як бачимо, визначення доволі розпливчасте, аби пояснити всю сутність змін в аграрній галузі Російської імперії на початку ХХ ст. Тлумачні словники пропонують фактично три логічні значення терміну «аграрна революція»: 1) «переход от общества охотников-собирателей к оседлым земледельческим и скотоводческим общинам, произошедший на Ближнем Востоке и, видимо, в Цент­ ральной Азии, около 15–10 тысяч лет тому назад посредством одомашнивания животных и культивирования земледельческих растений»; 2) «производственные и организационные нововведения в сельском хозяйстве, ведущие к увеличению продовольственного и иного земледельческого производства и связанные с переходом от аграрного к индустриальному, а позднее к информационному обществу»; 3) «важные изменения … в … отрасли … в связи с революцией в генетике, в селекции…, возникновением современной биотехнологии», що вело «к существенному росту урожайности..., к

168


ISSN 2409-3661 ПРОБЛЕМИ ПОЛІТИЧНОЇ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ. вип. 12. 2017 р.

росту производительности труда в сельском хозяйстве и значительному снижению доли населения, занятого в этом секторе» [3]. Якщо саму революцію визначати як швидку радикальну зміну «всієї самостійної органічної або неорганічної системи», включаючи суспільство [21], то перше значення тлумачного словника, яке має на увазі довготривалі процеси, революцією можна вважати лише умовно. Третє значення має відношення до другої половини ХХ – початку ХХІ ст., тому хронологічно з досліджуваним нами явищем також не пов’язане. А ось друге значення «аграрної революції», запропоноване «Національною філософською енциклопедією», частково співвідноситься з предметом нашого дослідження. Чому частково? Бо на початку ХХ ст. аграрна галузь Російської імперії зазнавала змін не лише виробничих та організаційних; перебудовувалася, причому радикально, соціальна надбудова, трансформувалася модель відносин агровиробників із державою, а відтак змінювалася нормативна база цих відносин тощо. Слід визнати, що термін «аграрна революція» для позначення трансформацій в аграрній сфері Російської імперії і після її ліквідації почали вживати ще за радянської доби. Радянсько-російський дослідник В. Кабанов зазначав, що зміст аграрної революції предметом наукових дискусій став у 1920-х рр., але водночас він визнавав, що радянські історики так чи інакше пов’язували її із більшовицькою «Жовтневою революцією» [12]. Звісно, радянські дослідники не могли не знати, що незадоволення селян імперії аграрними порядками, як і їх спроби щось змінити на свою користь, більш давні, ніж «революційні» завоювання більшовиків. Тому, напевно, досліджуючи аграрну революцію, такі історики, як П. Першин змушені були охоплювати увагою довгий час від реформи 1861 р. і до 1920-х рр. [Див.: 20], акцентовано визнаючи апогеєм аграрних трансформацій першої третини ХХ ст., тим не менш «Жовтневу революцію». Ідеологія правлячої компартії не могла допустити, аби поруч із «Великою Жовтневою Соціалістичною» революцією була ще якась, тим більше аграрна, адже монополія на революцію як таку належала виключно можновладним комуністам. Водночас не можна було ігнорувати потужну і тому відчутну селянську складову загальних революційних процесів. За таких обставин ідеологічно вірним вважалося визнавати селян політично залежними від єдино правильних захисників усіх трудящих – більшовиків, і саме у такій ідеологічній залежності (селян від більшовиків) тлумачити революційні процеси, в тому числі у селі [Див.: 4; 5; 13; 16; 19; 22; 24−26; 28]. Звісно,

169


ISSN 2409-3661 ПРОБЛЕМИ ПОЛІТИЧНОЇ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ. вип. 12. 2017 р.

ніякої автономної селянської революції така концепція не визнавала a priori. Таким чином, лише з кінця 1980-х рр. термін «аграрна революція» для характеристики відповідних процесів на російському просторі початку ХХ ст. отримав ніби як друге наукове дихання, хоча і не став загальновизнаним і вживаним ані українськими, ані російськими істориками; навіть у назвах вищезгаданих статей Н. Ковальової та О. Михайлюка це поняття береться в лапки. Причинами невизнання цього поняття повноцінним науковим терміном у наш час є, напевно, паралельне існування кількох значень відповідного словосполучення, неповний і нечіткий перелік істотних ознак досліджуваного явища в історичному контексті першої чверті ХХ ст., надмірна політизація поняття за радянської доби та сила інерції цієї заідеологізованості у теперішній час. В сучасній українській історіографії термін «аграрна революція» використовується набагато рідше, ніж у російській, можливо тому, що більш пріоритетними для дослідження в Україні останнім часом були аспекти національно-визвольних змагань, а не революційної боротьби під соціально-економічними гаслами. Російсько-інтернаціональний науково-дослідний проект «Крестьянская революция в России. 1902–1922 гг.» на чолі з В. Даниловим та Т. Шаніним, як видно з його назви, запропонував для наукового вжитку більш точний, на наш погляд, термін «селянська революція» [Див.: 8−10; 15]. Безперечно, дане поняття певною мірою відповідає історичній дійсності, що, власне, результатами своїх досліджень у межах названого проекту і доводили його учасники. Враховуючи, що найбільшими соціально-економічними антагоністами в аграрній галузі початку ХХ ст. були селяни та поміщики (переважно дворяни), а також той факт, що селяни долучилися окремою складовою до загальної революції 1917−1921 гг., яку поміщики, як категорія, не пережили, мусимо визнати право терміну «селянська революція» на науковість. Адже є підстави визнавати селян вагомою рушійною силою саме селянської революції, констатувати факти необоротних соціально-економічних змін в аграрному виробництві, правах землеволодіння, соціальних відносинах галузі, відносинах між селом і державою тощо. Більш обережні щодо узагальнень історики, акцентуючи увагу на необхідності виокремлення селянської складової революції і визнаючи прагнення селянства бути самостійною політичною силою, надають перевагу поняттю «селянська війна» [Див.: 6; 7; 18;

170


ISSN 2409-3661 ПРОБЛЕМИ ПОЛІТИЧНОЇ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ. вип. 12. 2017 р.

23; 27]. Багатьма учасниками революційних процесів 1917−1921 гг., наприклад більшовикам, ті ж селяни ідеологічно трактувалися як дрібнобуржуазна, фактично контрреволюційна сила. Селяни дійсно чинили опір певним аграрним новаціям комуністичної влади. Крім того, слід визнати, що частина трансформацій в аграрній сфері дійсно була ініційована правлячим режимом, а не самими селянами. Враховуючи ці обставини, апологети терміну «селянська війна» використовували його, вочевидь, тому, що він був не таким широким за обсягом, як «аграрна» чи «селянська революція», і, відповідно, більш чітким та точним за змістовними ознаками. Для уточнення змісту терміну «аграрна революція» певне значення має заявлений історичний час явища: 1902−1922 рр. Безперечно, ті дослідники, які взяли саме цю хронологію на озброєння, наприклад учасники зазначеного проекту «Крестьянская революция в России. 1902–1922 гг.», аргументували власну позицію, проте остання не виглядає безсумнівною, бо має певну логічну суперечність. Якщо початком аграрної революції визнається 1902 рік, то певним її етапом була й загальна революція 1905−1907 рр., що виглядає логічно. Однак, як пам’ятаємо, революція 1905−1907 рр. завершилася аграрною реформою П. Столипіна, але ж реформи асоціюються не з революційною, а еволюційною моделлю розвитку. Якщо ж, тим не менш, під аграрною революцією мається на увазі дивовижна суміш революційних виступів знизу та реформаційних діянь зверху, то чому б, по-перше, замість слова «революція» у словосполученні не використовувати слово «трансформації» чи просто «зміни», а по-друге, чому б початком цих аграрних трансформацій не визнати саме 1861 р., як це, по суті, робить П. Першин? Ще однією серйозною проблемою є чітке усвідомлення того, на що саме була спрямована ця «революція», чого добивалися основні її рушійні сили. Аби говорити про наслідки «аграрної революції» [Див.: 17], треба, напевно, спочатку окреслити її мету. За радянського часу переважно нав’язувалася проста думка про те, що основним сенсом аграрної революції була ліквідація поміщицького землеволодіння [12], чого добивалися як селяни, так і головна революційна сила – більшовики. Проте ліквідація поміщицького землеволодіння, по-перше, не вичерпувала переліку всіх тогочасних змін в аграрній сфері, по-друге, не робила вірними союзниками селян і комуністів саме через різні погляди щодо правосуб’єктності в аграрній сфері і формату відносин між селом, сільським соціумом і новим режимом. Отож, що є метою аграрних трансформацій початку ХХ ст. в

171


ISSN 2409-3661 ПРОБЛЕМИ ПОЛІТИЧНОЇ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ. вип. 12. 2017 р.

аграрній сфері: зміна власника землі? формування нових принципів землеволодіння? формування нових аграрно-виробничих відносин та методів землекористування? реорганізація селянського соціуму? формування нових взаємозв’язків між агровиробником і державою? модернізація та технологізація агровиробництва, повністю орієнтованого на товарний ринок? чи комплекс усього переліченого? У принципі, все перелічене може сформувати уявлення про революційну сутність аграрних змін, у той час, як термін «селянська революція» акцентує увагу на одній стороні аграрного конфлікту, хоча б і переможцеві. Не забуваймо також, що загальнореволюційна атмосфера 1917−1921 гг. з множиною політичних партій, режимів, цент­ рів тощо прискорила темпи політизації й селянського руху. Якщо селяни і не створили в цей час суто селянську масову партію, вони в цілому сформували власні політичні погляди і критичне ставлення до основних політичних гравців, які так чи інакше змушені були рахуватися із селянською масою. Хоча політизація селянства і не визначає сутність «аграрної революції», її, тим не менш, слід враховувати при осмисленні всього комплексу змін в аграрній сфері зазначеного періоду. Крім того, важливо враховувати, що аграрний, соціально-економічний в основі, конфлікт кінця ХІХ – початку ХХ ст. мав не дві, а три сторони: поміщиків, селян та державу. Радянська історіографія дореволюційну державу бачила на боці поміщиків, а державу більшовиків трактувала в ролі вчителя та протектора малосвідомих селян, але ж у дійсності все було набагато складніше. Сторони конфлікту не були однорідними, відрізняючись соціально-економічними та політичними ознаками. Таким чином, у контексті загальнополітичних подій першої чверті ХХ ст. різні режими по-різному формулювали цілі і завдання аграрних трансформацій, хоча селяни в цілому постійно прагнули одного: вільно господарювати на власному і достатньому для життєзабезпечення земельному наділові. Тому, коли вважають, що аграрна революція завершилася 1922 року перемогою селян (поміщики знищені, землю обробляють селяни, більшовики оголосили неп, тобто пішли на поступки селянам), зауважимо, що, перше, аграрні трансформації на цьому в принципі не завершилися, по-друге, більшовицький режим цю перемогу не визнав, що довели 1929 і подальші роки. Ось чому ні за яких обставин не можна уявляти аграрні трансформації як окреме і самодостатнє явище; вони є складовою більш загальних революційних процесів, і цей контекст слід обов’язково враховувати.

172


ISSN 2409-3661 ПРОБЛЕМИ ПОЛІТИЧНОЇ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ. вип. 12. 2017 р.

Про сутність революції, безперечно, можуть сказати її результати. Ось О. Михайлюк, наприклад, наслідки «аграрної революції» 1902−1922 рр. вважає в цілому негативними саме через те, що перемогу в ній одержали деструктивні за природою селяни. Їх перемога, на думку дослідника, означала цілковитий регрес сільського господарства як такого, адже останнє втратило рентабельність та товарність виробництва, зубожіло, селянин-виробник самоізолювався, зациклений на проблемі елементарного виживання [17, с. 126, 127]. Перелік таких результатів «революції» ставлять під сумнів її доцільність. Однак, зауважимо, дослідником не було взято до уваги всі обставини трансформацій в аграрній сфері доби революції 1917−1921 рр. Наприклад, не згадується факт продовольчої диктатури більшовицького режиму та його відповідної аграрної політики з продрозкладками, спробами колективізації, фактичного терору проти селянського населення. Хіба ж сільське господарство могло не деградувати під таким пресом держави і хіба об’єктивно в такому разі вважати саме селян, які здійснили переділ поміщицької землі, винними у «провалі» «аграрної революції»? Якщо ж казати про результати «аграрної революції» першої чверті ХХ ст. (тут не будемо давати їм оцінку), то слід, безперечно, уточнювати критерії її успішності або неуспішності, причому в усіх сенсах – економічному, соціальному, державно-політичному і навіть культурному та моральному. Концепції, в основі яких виключно державно-політичні підходи, на наш погляд, не можна вважати абсолютними та єдино правильними. У будь-якому разі необ’єктивно ігнорувати життєві інтереси більшості тодішнього населення, причому трудящої його частини. Якщо до негативного аграрних трансформацій відносити ліквідацію капіталістичних засад аграрного виробництва, занепад ринку і торгівлі, а також нівеляцію принципу приватної власності на землю, то слід зізнатися, що і в цьому провина селян відсутня, адже йдеться про принципи відповідної політики комуністичної держави, а не злу волю нерозумних селян. І останнє. При дослідженні комплексу аграрних змін першої чверті ХХ ст. саме у Наддніпрянській Україні не треба слідом за деякими радянсько-російськими дослідниками не помічати принципову різницю між сільським господарством України та Росії, українською селянською громадою та російською селянською общиною, менталітетом та традиціями українських та російських селян, адже ця об’єктивна різниця по-різному визначала результати «аграрної революції» для двох частин колишньої Російської імперії.

173


ISSN 2409-3661 ПРОБЛЕМИ ПОЛІТИЧНОЇ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ. вип. 12. 2017 р.

Бібліографічні посилання

1. Аграрна революція // Вікіпедія [Електронний ресурс]. − Режим доступу: https://uk.wikipedia.org/wiki/Аграрна_революція. 2. Аграрная революция // Википедия [Электронный ресурс]. − Режим доступа: https://ru.wikipedia.org/wiki/Аграрная_революция. 3. Аграрная революция // Национальная философская энциклопедия [Электронный ресурс]. − Режим доступа: http://eurasian_wisdom.academic.ru/17. 4. Гайсинский М. Г. Борьба большевиков за крестьянство в 1917 г. Всероссийские съезды Советов крестьянских депутатов / М. Г. Гайсинский. – М.: Партиздат, 1933. – 296 с. 5. Герасимюк В. Р. Начало социалистической революции в деревне 1917– 1918 гг. / В. Р. Герасимюк. – М.: Политиздат, 1958. – 160 с. 6. Грациози А. Большевики и крестьяне на Украине, 1918–1919 годы. Очерки о большевизмах, национал-социализмах и крестьянских движениях / А. Грациози. – М.: АИРО-ХХ, 1997. – 195 с. 7. Грациози А. Великая крестьянская война в СССР. Большевики и крестьяне. 1917–1933 / А. Грациози / Пер. с англ. Л. Ю. Пантиной; пер. с фр. В. А. Мильчиной. – М.: РОССПЭН, 2008. – 136 с. 8. Данилов В. П. Крестьянская революция в России, 1902–1922 гг./ В. П. Данилов // Крестьяне и власть: Мат. конф. – М.-Тамбов, 1996. – С. 4−23. 9. Данилов В. П. Крестьянская революция в России, 1902–1922 гг. (О первых результатах исследований по коллективному проекту) / В. П. Данилов // Гуманитарная наука в России: Соросовские лауреаты. История, археология, культурная антропология и этнография. – М., 1996. – С. 53–58. 10. Данилов В. Научно-исследовательский проект «Крестьянская революция в России. 1902–1922 гг.» / В. Данилов, Т. Шанин // Крестьянское движение в Поволжье. 1919–1922 гг.: Документы и материалы. – М., 2002. 11. Жеребкін В. Є. Логіка: (Підруч. для юрид. вузів і фак.) / В. Є. Жеребкін. – 2-е вид. – Х.: Основа; К.: Знання, 1998. – 256 с. 12. Кабанов В. В. Аграрная революция в России / В. В. Кабанов [Электронный ресурс]. − Режим доступа: http://scepsis.net/library/print/id_466.html. 13. Китанина Т. М. Война, хлеб и революция. (Продовольственный вопрос в России. 1914 − октябрь 1917 г.) / Т. М. Китанина. – Л.: Наука, 1985. – 348 с. 14. Ковальова Н. А. «Аграрна революція» у Наддніпрянській Україні 1902−1922 рр. крізь призму конфліктологічного аналізу / Н. А. Ковальова // Питання аграрної історії України та Росії. Матеріали одинадцятих наукових читань, присвячених пам’яті Д. П. Пойди: Зб. наук. пр. / редкол.: В. В. Іваненко (відп. ред.) та ін. – Д.: Ліра, 2016. – С. 110−118. 15. Кондрашин В. В. «Крестьянская революция в России. 1902–1922 гг.»: научный проект и научная концепция (предварительные заметки) / В. В. Кондрашин // Український селянин: Зб. наук. пр. – Черкаси, 2008. – Вип. 11. – С. 70–74.

174


ISSN 2409-3661 ПРОБЛЕМИ ПОЛІТИЧНОЇ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ. вип. 12. 2017 р.

16. Крицман Л. Пролетарская революция и деревня / Л. Крицман. – М.-Л.: ГИЗ, 1929. – 576 с. 17. Михайлюк О. В. Наслідки «Аграрної революції» (1917−1922 рр.) / О. В. Михайлюк // Питання аграрної історії України та Росії. Матеріали одинадцятих наукових читань, присвячених пам’яті Д. П. Пойди: Зб. наук. пр. / редкол.: В. В. Іваненко (відп. ред.) та ін. – Д.: Ліра, 2016. – С. 124−133. 18. Осипова Т. В. Крестьянский фронт в гражданской войне / Т. В. Осипова // Судьбы российского крестьянства. – М.: РГГУ, 1996. – С. 90–161. 19. Переверзев А. Я. Социалистическая революция в деревне Черноземного Центра России (октябрь 1917 – 1918 гг.) / А. Я. Переверзев. – Воронеж: Изд-во ВГУ, 1976. – 190 с. 20. Першин П. Н. Аграрная революция в России: в 2-х кн. / П. Н. Першин. – М.: Наука, 1966. 21. Революція // Вікіпедія [Електронний ресурс]. − Режим доступу: https:// uk.wikipedia.org/wiki/Революція. 22. Русакова Е. М. Идеологическая работа Коммунистической партии в деревне в 1919−1920 гг. / Е. М. Русакова. – Минск, 1969. – 232 с. 23. Сафонов Д. А. Великая крестьянская война 1920–1921 гг. и южный Урал / Д. А. Сафонов. – Оренбург: Оренбург. губерния, 1999. – 316 с. 24. Смирнов А. С. Большевики и крестьянство в Октябрьской революции / А. С. Смирнов. – М.: Политиздат, 1976. – 233 с. 25. Соболев П. Н. Беднейшее крестьянство – союзник пролетариата в Октябрьской революции / П. Н. Соболев. – М.: Политиздат, 1958. – 340 с. 26. Соколов С. А. Революция и хлеб. Из истории советской продовольственной политики в 1917–1918 гг. / С. А. Соколов. – Саратов: Изд-во Сарат. ун-та, 1967. – 104 с. 27. Фельдман Д. Крестьянская война / Д. Фельдман // Родина. – 1989. − № 10. – С. 52–57. 28. Хрящева А. Крестьянство в войне и революции: cтатистико-экономические очерки / А. Хрящева. – М.: 16-я типогр. М. С. Н. Х., 1921. – 45 с. Надійшла до редкол.: 09.03.2017

175


ISSN 2409-3661 ПРОБЛЕМИ ПОЛІТИЧНОЇ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ. вип. 12. 2017 р.

УДК 94:070(47) “1936/1938”

О. Ю. Коломоєць Дніпровський національний університет імені Олеся Гончара

ПРОПАГАНДИСТСЬКА КАМПАНІЯ ПІД ЧАС «МОСКОВСЬКИХ ПРОЦЕСІВ» НАД ОПОЗИЦІЄЮ ТА ЇЇ ВІДОБРАЖЕННЯ У МІСЦЕВІЙ ПРЕСІ Проаналізовано хід пропагандистської кампанії під час показових судових процесів у 1936–1938 рр., відтворено механізми дискредитації колишніх партійних і державних лідерів, створення атмосфери ненависті до «ворогів народу». Ключові слова: репресії, пропаганда, опозиція, «вороги народу», преса. Проанализирован ход пропагандистской кампании во время показательных судебных процессов в 1936–1938 гг., воссозданы механизмы дискредитации бывших партийных лидеров, создания атмосфера ненависти к «врагам народа». Ключевые слова: репрессии, пропаганда, оппозиция, «враги народа», пресса.

«Московськими процесами» в історичній літературі називають справи проти партійних та радянських діячів, об’єднані слідством у комплекси «Антирадянського об’єднаного троцькістсько-зінов’євського центру», «Паралельного антирадянського троцькістського центру» та «Антирадянського правотроцькістського блоку». Сьогодні загальновизнаний сфабрикований характер звинувачень, більшість засуджених реабілітовані наприкінці 1980-х рр. Проте недостатньо констатувати, що так звані «Великі процеси» були звичайною розправою із політичними супротивниками. На складність явища репресій і самого періоду терору 1930-х рр. вказує, передовсім, те, що влада намагалася якнайширше висвітлити перебіг суду, розгорнувши інформаційно-пропагандистську кампанію із залученням багатьох методів. Низка сучасних дослідників аргументовано вбачає у репресіях інструмент впровадження курсу на консервативну модернізацію. Для нього необхідно було створити у масовій свідомості образ сильної держави, що по-батьків© Коломоєць О. Ю., 2017

176


ISSN 2409-3661 ПРОБЛЕМИ ПОЛІТИЧНОЇ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ. вип. 12. 2017 р.

ськи піклується про своїх громадян, а також закріпити ідеологічні стерео­типи «вождів» та «ворогів народу» [1, с. 165–166]. До того ж, репресії допомагали боротися з соціальною напруженістю, спрямовувати у певному напрямку суспільне невдоволення і пояснювати невдачі [29, с. 94]. Метою даної статті є розгляд механізмів впливу на суспільство засобами публікацій у пресі під час публічних процесів 1936–1938 рр. Процеси висвітлювалися у центральній та регіональній пресі, причому місцеві видання обов’язково повторювали передові статті з «Правды», а також передруковували найважливіші матеріали процесу (повідомлення про завершення слідства зі справи, обвинувачувальне заключення, скорочену стенограму допитів, промов і, нарешті, вирок). Обов’язковими елементами, які зустрічаються у газетах місцевого рівня, були: відомості про мітинги, які відбулися в населених пунктах чи на підприємствах; одноосібні та колективні звернення до редакції, відкриті листи до державного і партійного керівництва. Вміщувалися відомості з інших регіонів, а інколи й дайджест публікацій іноземної комуністичної преси. Можна погодитися з висновком О. Ю. Попової, що пропагандистський супровід судових процесів мав характер «інформаційного штурму», супроводжувався персервацією (постійним повторенням) однієї і тієї ж інформації [30, с. 205]. Перший Московський процес відбувався 19–24 серпня 1936 р. Підсудними стали Л. Каменєв, Г. Зінов’єв та ще 14 осіб. Їх звинувачували у шкідницькій, шпигунській, терористичній і антирадянській діяльності, включаючи організацію вбивства С. Кірова. Важливо підкреслити, що основні фігуранти справи були заарештовані набагато раніше і засуджені за іншими справами у 1933–1935 рр. [41, с. 171–174]. Таким чином, на момент процесу дискредитація опозиціонерів вже була здійснена. Смертний вирок усім 16 засуд­ женим було виконано 25 серпня 1936 р. [14, с. 125]. Пропагандистська кампанія розгорнулася одразу, коли стало відомо, що слідство завершене. Наприклад, «Восточно-Сибирская Правда» (Іркутськ) 16 серпня публікує повідомлення від прокуратури СРСР [3] та передовицю «Правды» за 15 серпня («Враги народа пойманы с поличным») [7]. Вже у наступних номерах від 17 та 18 серпня «Восточно-Сибирская Правда» вміщує на першій сторінці низку повідомлень про масштабні мітинги під загальним заголовком «Трудящиеся всей страны требуют самой суровой кары подлым врагам народа» (мітинги у Ворошиловграді, Саратові, Ростові та ін177


ISSN 2409-3661 ПРОБЛЕМИ ПОЛІТИЧНОЇ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ. вип. 12. 2017 р.

ших містах) [54; 55]. 20 серпня з’являються матеріали і про місцеві зібрання, також газета передруковує лист О. Стаханова та М. Дюканова [28]. Публікацію стенограми процесу «Восточно-Сибирская Правда» починає 21 серпня, разом із обвинувальним винятком [26]. 22 серпня на першій сторінці газети подається передова стаття з «Правды» під назвою «Раздавить гадину» [38], продовжується публікація стенограми допиту і подаються відомості про мітинги у Харкові та Архангельську [56], збори партактиву Києва [44], місцеві зібрання тощо. Номер від 23 серпня знов відкривається статтею «Правды» («Могуч и грозен гнев народный»), подається також відкритий лист колективу Ленінградського машинобудівного заводу імені Леніна [15; 48]. Агресивна риторика поступово наростає – повідомлення про мітинги в містах Ленінград та Горький носить назву «Никакой пощады подлой троцкистско-зиновьевской банде», замітки про місцеві мітинги – «Уничтожить гадов», «Никакой пощады фашистским бандитам» [59; 21; 22]. Водночас підкреслюється, що суспільство має об’єднатися навколо влади – «Зорко будем охранять своих вождей» [11]. 24 серпня публікується промова А. Вишинського, повідомлення про самогубство М. Томського і нова порція повідомлень про мітинги [42; 16]. Винесення вироку також мало пропагандистський супровід. Так, 26 серпня передруковано статтю з «Правды» («Страна приветствует приговор Верховного суда»), що підкріплюється замітками про мітинги в Ленінграді, Мінську та Москві [47]. Повідомлялося, що клопотання про помилування засуджених було відхилене. Загальний заголовок публікацій першої сторінки цього номера: «Трудящиеся единодушно одобряют приговор над троцкистско-зиновьевской бандой убийц». 27 серпня газета друкує лист трудящих Східного Сибіру, який озаглавлено «Непреодолимой стеной сплоченности окружим наших вождей» [9]. Газета «Советская Сибирь» (Новосибірськ) почала пропагандистський наступ теж 16 серпня, друкуючи матеріали, аналогічні «Восточно-Сибирской Правде», наприклад стенограму допитів [36], і продовжила ті ж тенденції з незначними відхиленнями, часом повторюючи заголовки майже дослівно. Трохи інший підхід продемонструвала невелика газета Новоросійського порту «Краснознаменный Портовик» (виходила тиражем 800 прим., у 1936 р. налічувала всього 2 сторінки, пізніше – 4). Оскільки вона виходила не щодня, повідомлення про початок суду з’явилося у газеті лише 21 серпня [19], обвинувальний висновок 178


ISSN 2409-3661 ПРОБЛЕМИ ПОЛІТИЧНОЇ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ. вип. 12. 2017 р.

– 25 [12], а вирок – 27 серпня [37]. Повідомлення про мітинги теж з’являлися із запізненням: 25 серпня газета повідомила про мітинг домогосподарок і дружин інженерно-технічних працівників, збори вантажників та працівників каботажного цеху порту, що відбулися ще 21 серпня і постановили вимагати «розстрілу зрадників справи трудящих» [20; 50]. 27 серпня газета висвітлила збори працівників порту від 24 серпня, присвячені вироку, під назвою: «Мы удовлетворены» [17]. Визначною ознакою першої ж пропагандистської кампанії стала агресивна риторика, яка часом нагадувала звичайну лайку. Важливо, що подавалася вона зазвичай, як пряма мова, тобто наводився автор висловлювання. Наприклад, «вальцовщик Дмітрієв» московського заводу «Серп і молот» нібито заявив, що «троцкистско-зиновьевская свора» має бути знищена, щоб її «зловонный дух не портил советский воздух» [33]. Через прохання трудящих не тільки вимагалося якнайшвидше винести смертний вирок обвинувачуваним, а й продовжити репресії стосовно інших діячів опозиції. Так через суспільну думку освячувалися майбутні судові процеси. Вислів «суд народу» неодноразово повторювали всі видання. 23–30 січня 1937 р. відбувся другий процес у Москві, на якому судили вже 17 осіб, серед яких – високопосадовці Ю. Пятаков (заступник наркома важкої промисловості СРСР), Г. Сокольников (заступник наркома лісової промисловості СРСР), К. Радек (голова бюро міжнародної інформації ЦК), А. Лівшиц (заступник наркома шляхів сполучення). 13 із них було засуджено до страти, інших – до тривалих строків ув’язнення [14, с. 127–128]. За вже відпрацьованою технологією ідеологічна кампанія почалася із оголошення про закінчення слідства, яке, наприклад, «Советская Сибирь» надрукувала 21 січня [4]. 22 січня «Советская Сибирь» виходить із передовицею з «Правды» за 21 січня – «Троцкистские шпионы, диверсанты, изменники Родины», де як встановлений факт подаються звинувачення у вбивстві С. Кірова, терористичних актах на кемеровських рудниках та на Донбасі [52]. Характерне для другого процесу і постійне підкреслювання факту зв’язків опозиціонерів із режимами Німеччини та Японії, які прямо називають фашистськими. Цим державам нібито звинувачувані пропонували частини території СРСР – Примор’я та Приамур’я Японії, Україну – Німеччині. Місцеві газети передруковували статтю з «Правды» за 25 січня – «Торговцы Родиной» [49]. Лексика, яка і раніше траплялася в текстах статей, тепер вино179


ISSN 2409-3661 ПРОБЛЕМИ ПОЛІТИЧНОЇ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ. вип. 12. 2017 р.

ситься в заголовки: «Уничтожить гадину», «Расстрелять банду фашистских псов», «Стереть с лица земли» 26 січня писала «Советская Сибирь» [58; 40; 46] вже після публікації обвинувального висновку (24 січня) [27]. «Восточно-Сибирская Правда» 26 січня надрукувала коротке звернення столичної артистки О. Яблочкіної під назвою «Люди, потерявшие человеческий облик», де стверджувалося, що «таких презренных выродков человечества еще не было» [64]. «Советская Сибирь» 30 січня вмістила звернення професора-хірурга В. Миша під назвою «Предел подлости» [18]. 1 лютого у «Восточно-Сибирской Правде» з’явився також лист академіка-біохіміка О. Баха «Троцкий – враг человечества», де Л. Троцького було названо «обер-бандитом» та «дегенератом» [2]. Передовицю «Правды» від 26 січня «Троцкистская шайка реставраторов капитализма» газета «Советская Сибирь» від 27 січня доповнила низкою повідомлень про мітинги та збори під загальною назвою «Великим гневом к троцкистской падали наполнены сердца десятков миллионов трудящихся» [6; 51]. Водночас пропаганда підсилювала і консолідаційний ефект, як, наприклад, на сторінках «Восточно-Сибирской Правды» від 26 січня («Никому не отнять наших завоеваний») [23], 27 січня («Удесятерим бдительность») [57] 29 січня («Грудью будем защищать наши границы») [8]. Ці пуб­лікації подавалися як резолюції мітингів, індивідуальні та колективні звернення. Як і під час першого процесу, подавалися стенограми допитів, наприклад, «Восточно-Сибирская Правда» друкувала їх з 27 по 30 січня. Напередодні публікації вироку з’явилася ще одна передова стаття в «Правде» 29 січня, відтворена місцевими газетами – «Справедливое требование прокурора – смерть троцкистской банде» [45]. В ній стисло викладалася промова А. Вишинського. Як і в 1936 р., винесення вироку обов’язково супроводжували схвальні відгуки, наприклад, «Справедливый приговор» (лист вченого-невропатолога Х. Ходоса) [60], «Пусть помнят враги», «Враги получили по заслугам» [32], «Никто не отнимет нашу счастливую жизнь» [24], «Шлем привет славным чекистам» [63]. Тенденції на майбутнє задала передова стаття «Правды» від 2 лютого «Сделать выводы из процесса», присвячена ліквідації наслідків «шкідництва» [43]. Під час другого процесу було закладено підвалини третього, знову ж-таки через звернення з боку народу, який нібито вимагав притягнення до суду О. Рикова і М. Бухаріна (як, наприклад, на сторінках «Портовика» від 7 лютого [39]). Підсудних у 180


ISSN 2409-3661 ПРОБЛЕМИ ПОЛІТИЧНОЇ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ. вип. 12. 2017 р.

третьому Московському процесі було вже 21. Серед них були лідери республіканських компартій А. Ікрамов та Ф. Ходжаєв, чекісти Г.Ягода та П. Буланов, партійно-державні діячі М. Крестинський, Х. Раковський, Г. Грінько, а також група лікарів (їх звинувачували у «шкідницькому лікуванні» О. Горького, В. Менжинського, В. Куйбишева). Були висунуті звинувачення у шпигунстві на користь японської, німецької, британської розвідок, змові з метою розвалу СРСР, підготовці терористичних актів проти В. Молотова, Л. Кагановича, К. Ворошилова, Й. Сталіна. Наркомові землеробства М. Чернову ставилося у провину навіть скорочення поголів’я коней шляхом штучного поширення хвороб. Процес тривав із 2 по 13 березня 1938 р. 18 підсудних було засуджено до розстрілу [14, с. 137]. Висвітлення процесу відбувалося за звичною схемою, починаючи з передової «Правды» від 28 лютого («Право-троцкистский блок» убийц, шпионов, предателей» [31]), оголошення про завершення слідства [5], обвинувального висновку [25], стенограм, промови прокурора і вироку [34; 35]. Але слід відзначити, що кількість звернень «від народу» під час третього процесу була вже значно меншою, так, наприклад, у випуску «Портовика», присвяченому 8 березня, немає жодної публікації, присвяченої процесу. Газети передруковували статті з «Правды»: «Троцкистско-бухаринским бандитам нет пощады» (від 2 березня) [53], «Чудовищные злодеяния право-троцкистской банды» (за 3 березня) [62], «Злейшие враги рабочих и крестьян перед судом народа» (4 березня) [10], «Цепь чудовищных преступлений» (10 березня) [61]. В «Советской Сибири» з 10 номерів, що вийшли безпосередньо, коли тривав процес, лише у 5 на всіх чотирьох сторінках є згадки про нього, і то за рахунок публікації стенограм. Стереотипна агресивна риторика зберігається, наприклад у резолюції зборів колективу московської фабрики «Большевичка»: «Из поколения в поколение будут проклинаться имена бандитов» [13]. Однак провідним стає мотив «змикання рядів» навколо партії та уряду, що і відображається в заголовках та текстах публікацій. Йдеться про підвищення пильності, боротьбу із наслідками «шкідництва» тощо. Відзначимо також, що за два-три дні після публікації вироку (наприклад, «Портовик» і «Советская Сибирь» надрукували його вже 14 березня) обсяг пропагандистської кампанії значно звужується до невеликого блоку, який не завжди вміщують на першій сторінці. Таким чином, пропагандистська кампанія під час Московських 181


ISSN 2409-3661 ПРОБЛЕМИ ПОЛІТИЧНОЇ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ. вип. 12. 2017 р.

процесів над опозицією 1936–1938 рр. мала на меті: дискредитувати діячів, які свого часу займали високі партійні та урядові посади, пояснити за допомогою сфабрикованих звинувачень помилки і прорахунки в економічній сфері, які закономірно супроводжували форсовані зміни. В той же час відбувалася своєрідна мобілізація суспільства, підвищення його лояльності до влади (відданості вождям та довір’я органам внутрішніх справ, державної безпеки), а отже, – готовності до нових викликів ззовні та зсередини. Основним методом пропагандистської кампанії можна назвати якомога ширше залучення «думки трудящих» у формі мітингів та зборів, індивідуальних та колективних звернень, відкритих листів. Таким чином досягався ефект причетності кожного члена суспільства до боротьби із «ворогами народу». Бібліографічні посилання

1. Арнаутов Н. Б. Образ «врага народа» в системе советской социальной мобилизации: идеолого-пропагандистский аспект (декабрь 1934 – ноябрь 1938) / Н. Б. Арнаутов. – Новосибирск: НГУ, 2012. – 252 с. 2. Бах А. Троцкий – враг человечества / А. Бах // Восточно-Сибирская правда. – 1937. – 1 февраля. 3. В прокуратуре Союза ССР // Восточно-Сибирская правда. – 1936. – 16 августа. 4. В прокуратуре Союза ССР // Советская Сибирь. – 1937. – 21 января. 5. В прокуратуре Союза ССР // Советская Сибирь. – 1938. – 28 февраля. 6. Великим гневом к троцкистской падали наполнены сердца десятков миллионов трудящихся // Советская Сибирь. – 1937. – 27 января. 7. Враги народа пойманы с поличным // Восточно-Сибирская правда. – 1936. – 16 августа. 8. Грудью будем защищать наши границы // Восточно-Сибирская правда. – 1937. – 29 января. 9. Да здравствует наш Сталин! Непреодолимой стеной сплоченности окружим наших вождей! Трудящиеся Восточной Сибири – великому вождю народа, любимому Сталину // Восточно-Сибирская правда. – 1936. – 27 августа. 10. Злейшие враги рабочих и крестьян перед судом народа // Советская Сибирь. – 1938. – 5 марта. 11. Зорко будем охранять своих вождей // Восточно-Сибирская правда. – 1936. – 23 августа. 12. Из обвинительного заключения по делу Зиновьева Г. Е., Каменева Л. Б., Евдокимова Г. Е., Смирнова И. Н., Бакаева И. П., Тер-Ваганяна В. А., Мрачковского С. В., Дрейцера Е. А., Гольцмана Э. С., Рейнгольда И. И., Пикеля Р. В., Ольберга В. П., Бермана-Юрина К. Б., Фрица Давида

182


ISSN 2409-3661 ПРОБЛЕМИ ПОЛІТИЧНОЇ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ. вип. 12. 2017 р.

(Круглянского И. И.), М. Лурье и Н. Лурье, обвиняемых в преступлениях, предусмотренных ст ст. 58-8, 19-58-8 и 58-11 УК РСФСР // Краснознаменный портовик. – 1936. – 25 августа. 13. Из поколения в поколение будут проклинаться имена бандитов // Советская Сибирь. – 1938. – 6 марта. 14. Красильников С. А. Советские судебные процессы в 1920 – 1930-е гг.: причины, организация, последствия / С. А. Красильников. – Новосибирск: РИЦ НГУ, 2014. – 300 с. 15. Могуч и грозен гнев народный // Восточно-Сибирская правда. – 1936. – 23 августа. 16. Москва, 22 (ТАСС) // Восточно-Сибирская правда. – 1936. – 24 августа. 17. Мы удовлетворены // Краснознаменный портовик. – 1936. – 25 августа. 18. Мыш В. Предел подлости / В. Мыш // Советская Сибирь. – 1937. – 30 января. 19. Начался суд над троцкистско-зиновьевской бандой // Краснознаменный портовик. – 1936. – 21 августа. 20. Нет пощады врагу! // Краснознаменный портовик. – 1936. – 25 августа 21. Никакой пощады подлой троцкистско-зиновьевской банде – единодушно требуют трудящиеся страны // Восточно-Сибирская правда. – 1936. – 23 августа. 22. Никакой пощады фашистским бандитам // Восточно-Сибирская правда. – 1936. – 23 августа. 23. Никому не отнять наших завоеваний // Восточно-Сибирская правда. – 1937. – 26 января. 24. Никто не отнимет нашу счастливую жизнь // Восточно-Сибирская правда. – 1937. – 3 февраля. 25. Обвинительное заключение по делу Бухарина Н. И., Рыкова А. И., Ягоды Г. Г., Крестинского Н. Н., Раковского Х. Г., Розенгольца А. П., Иванова В. И., Чернова М. А., Гринько Г. Ф., Зеленского И. А., Бессонова С. А., Икрамова А., Ходжаева Ф., Шаранговича В. Ф., Зубарева П. Т., Буланова П. П., Левина Л. Г., Плетнева Д. Д., Казакова И. И., Максимова-Диковского В. А. и Крючкова П. П.…// Советская Сибирь. – 1938. – 3 марта. 26. Обвинительное заключение по делу Зиновьева Г. Е., Каменева Л. Б., Евдокимова Г. Е., Смирнова И. Н., Бакаева И. П., Тер-Ваганяна В. А., Мрачковского С. В., Дрейцера Е. А., Гольцмана Э. С., Рейнгольда И. И., Пикеля Р. В., Ольберга В. П., Бермана-Юрина К. Б., Фрица Давида (Круглянского И. И.), М. Лурье и Н. Лурье, обвиняемых в преступлениях, предусмотренных ст ст. 58-8, 19-58-8 и 58-11 УК РСФСР // Восточно-Сибирская правда. – 1936. – 21 августа. 27. Обвинительное заключение по делу: Пятакова Ю. Л., Радека К. Б., Сокольникова Г. Я., Серебрякова Л. П., Муралова Н. И., Лившица Я. А., Дробниса Я. Н., Богуславского М. С., Князева И. А., Ратайчака С. А., Норкина Б. О., Шестова А. А., Строилова М. С., Турок И. Д., Граше И. И., Пушина Г. Е. и Арнольда В. В., обвиняемых в измене родине, шпионаже, дивер-

183


ISSN 2409-3661 ПРОБЛЕМИ ПОЛІТИЧНОЇ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ. вип. 12. 2017 р.

сиях, вредительстве и подготовке террористических актов, т.е., в преступлениях, предусмотренных ст. ст. 58-1-А, 58-8, 58-9 и 58-11 УК РСФСР // Советская Сибирь. – 1937. – 24 января. 28. Письмо тт. Стаханова и Дюканова // Восточно-Сибирская правда. – 1936. – 18 августа. 29. Попова О. Ю. «Ворожі практики»: досвід інтерпретації кореспондентами газети «Соціалістичний Донбас» (1936–1938 рр.) / О. Ю. Попова // Нові сторінки історії Донбасу. Кн. 20: Зб. ст. – Донецьк: ДонНУ, 2011. – С. 94–106. 30. Попова О. Ю. Мовні техніки конструювання образу внутрішнього ворога в періодичних виданнях Радянської України (на матеріалах газет «Комуніст» та «Вісті ВУЦВК» за 1928–1939 рр.) / О. Ю. Попова // Історичні і політологічні дослідження. – 2013. – № 3. – С. 200–210. 31. «”Право-троцкистский блок” убийц, шпионов, предателей» // Советская Сибирь. – 1938. – 1 марта. 32. Приговор всего народа! // Восточно-Сибирская правда. – 1937. – 31 января. 33. Приговор многомиллионного народа. Москва // Восточно-Сибирская правда. – 1936. – 26 августа. 34. Процесс антисоветского «право-троцкистского блока». Приговор // Краснознаменный портовик. – 1938. – 14 марта. 35. Процесс антисоветского «право-троцкистского блока». Приговор // Советская Сибирь. – 1938. – 14 марта. 36. Процесс троцкистско-зиновьевского террористического центра // Восточно-Сибирская правда. – 1936. – 21 августа. 37. Процесс троцкистско-зиновьевского террористического центра. Приговор // Краснознаменный портовик. – 1936. – 27 августа. 38. Раздавить гадину // Восточно-Сибирская правда. – 1936. – 22 августа. 39. Расследовать преступные действия Бухарина, Рыкова и их пособников // Краснознаменный портовик. – 1937. – 7 февраля. 40. Расстрелять банду фашистских псов // Советская Сибирь. – 1937. – 26 января 41. Реабилитация: Политические процессы 30–50-х годов / под. общ. ред. А. Н. Яковлева. М.: Политиздат, 1991. – 461 с. 42. Речь государственного обвинителя, прокурора СССР тов. А. Я. Вышинского // Восточно-Сибирская правда. – 1936. – 24 августа. 43. Сделать выводы из процесса // Восточно-Сибирская правда. – 1937. – 4 февраля. 44. Собрание партийного актива Киева // Восточно-Сибирская правда. – 1936. – 22 августа. 45. Справедливое требование прокурора – смерть троцкистской банде // Советская Сибирь. – 1937. – 30 января. 46. Стереть с лица земли // Советская Сибирь. – 1937. – 26 января.

184


ISSN 2409-3661 ПРОБЛЕМИ ПОЛІТИЧНОЇ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ. вип. 12. 2017 р.

47. Страна приветствует приговор Верховного суда // Восточно-Сибирская правда. – 1936. – 26 августа. 48. Товарищу Сталину. Письмо рабочих, инженеров и служащих Ленинградского машиностроительного завода имени Ленина // Восточно-Сибирская правда. – 1936. – 23 августа. 49. Торговцы Родиной // Советская Сибирь. – 1937. – 26 января. 50. Требуем расстрела // Краснознаменный портовик. – 1936. – 25 августа 51. Троцкистская шайка реставраторов капитализма // Советская Сибирь. – 1937. – 27 января. 52. Троцкистские шпионы, диверсанты, изменники Родины // Советская Сибирь. – 1937. – 22 января. 53. Троцкистско-бухаринским бандитам нет пощады // Советская Сибирь. – 1938. – 3 марта. 54. Трудящиеся всей страны требуют самой суровой кары подлым врагам народа // Восточно-Сибирская правда. – 1936. – 17 августа. 55. Трудящиеся всей страны требуют самой суровой кары подлым врагам народа // Восточно-Сибирская правда. – 1936. – 18 августа. 56. Трудящиеся страны требуют самой суровой и беспощадной кары убийцам. По Советскому Союзу // Восточно-Сибирская правда. – 1936. – 22 августа. 57. Удесятерим бдительность // Восточно-Сибирская правда. – 1937. – 27 января. 58. Уничтожить гадину // Советская Сибирь. – 1937. – 26 января. 59. Уничтожить гадов // Восточно-Сибирская правда. – 1936. – 23 августа. 60. Ходос Х. Г. Справедливый приговор / Х. Ходос // Восточно-Сибирская правда. – 1937. – 31 января. 61. Цепь чудовищных преступлений // Советская Сибирь. – 1938. – 11 марта. 62. Чудовищные злодеяния право-троцкистской банды // Советская Сибирь. – 1938. – 4 марта. 63. Шлем привет славным чекистам // Восточно-Сибирская правда. – 1937. – 4 февраля. 64. Яблочкина А. А. Люди, потерявшие человеческий облик / А. А. Яблочкина // Восточно-Сибирская правда. – 1937. – 26 января. Надійшла до редкол.: 18.03.2017

185


ISSN 2409-3661 ПРОБЛЕМИ ПОЛІТИЧНОЇ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ. вип. 12. 2017 р.

УДК 94:271.2] (477.63) «1941/1944»

О. В. Бойко, Д. В. Діжевська Дніпровський національний університет імені Олеся Гончара

ПРАВОСЛАВНА ЦЕРКВА НА ДНІПРОПЕТРОВЩИНІ В РОКИ НАЦИСТСЬКОЇ ОКУПАЦІЇ (1941–1944 рр.) У статті висвітлено становище православної церкви на Дніпропет­ ровщині у 1941–1944 рр. Розглянуто реалізацію релігійної політики нацистів на теренах області й особливості церковного життя в роки окупації. Показано процес відродження православної церкви та піднесення релігійності населення у цей період. Ключові слова: Дніпропетровська область, окупаційний режим, Українська автокефальна православна церква, Українська автономна церква, релігійне відродження, храми, духовенство. В статье освещено положение православной церкви на Днепропет­ ровщине в 1941–1944 гг. Рассмотрено реализацию религиозной политики нацистов на территории области и особенности церковной жизни в годы оккупации. Показан процесс возрождения православной церкви и повышения религиозности населения в этот период. Ключевые слова: Днепропетровская область, оккупационный режим, Украинская автокефальная православная церковь, Украинская автономная церковь, религиозное возрождение, храмы, духовенство.

При уважному ознайомленні з історією православної церкви за радянської доби впадають в око різкі коливання в її розвитку. Зрозуміло, стрімкі скорочення кількості церков, парафіян, духовенства переважно пов’язані з посиленням антирелігійної політики й антицерковного наступу більшовиків у різні періоди (наприклад, кінець 1920-х – початок 1930-х рр., роки «безбожної п’ятирічки», масових репресій 1937–1938 рр., хрущовської «відлиги»). Проте історія знає час справжнього церковного піднесення, коли після майже повного знищення православної церкви як інституції наприкінці 1930-х рр. остання постала у повоєнний час (середина 1940-х рр.) впливовим живим організмом. Що все-таки спричинило активізацію життєдіяльності православної церкви, по суті справжнє відродження? Залучення регіонального підходу при розробці даної проблематики © О. В. Бойко, Д. В. Діжевська, 2017

186


ISSN 2409-3661 ПРОБЛЕМИ ПОЛІТИЧНОЇ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ. вип. 12. 2017 р.

дає можливість не лише відповісти на це запитання, але й розглянути особливості церковного життя на Дніпропетровщині, з’ясувати, чи дійсно впродовж 1920–1930-ті рр. відбулася тотальна атеїзація суспільства. На сьогодні не існує жодного ґрунтовного дослідження, присвяченого церковному життю (зокрема становищу православної церкви) на території Дніпропетровської області в роки нацистської окупації. Різні аспекти з історії православної церкви на Дніпропетровщині в радянську добу були висвітлені у роботах Є. Сніди (1917–1920 рр.), О. Бойка (1920–1930-ті рр.), А.Шевченка (середина 1940-х – початок 1970-х рр.), натомість окупаційний період 1941–1944 рр. майже повністю випав з поля зору істориків, крає­ знавців (виняток становить хіба що розвідка С. Чирука, підготовлена на матеріалах «Дніпропетровської газети»). Саме це й зумовило вибір предмета даного дослідження. При розробці наукової проблеми залучено праці відомих істориків К. Беркгофа, Ю. Волошина, О. Ігнатуши, О. Лисенка, М. Одінцова, В. Пащенка, Д. Поспєловського, Л. Регельсона, В. Ципіна, М. Шкаровського та ін., присвячені безпосередньо (або в якості окремих фрагментів) церковному життю в умовах нацистської окупації. Вони виступають не лише вагомим методологічним підґрунтям, але й містять подекуди цікавий фактологічний матеріал, просторово пов’язаний із Дніпропетровською областю. Висвітлення проблеми вимагає принаймні короткої характеристики ставлення нацистів до релігії та церкви. Якнайкраще це видно зі сформульованих А. Гітлером основних положень щодо християнства: християнство – це єврейська релігія, яка захищає слабких та принижених; християнські догмати щодо спокутування гріха, воскресіння та спасіння – нісенітниця; християнське співчуття – небезпечна ідея; християнська ідея рівності захищає расово неповноцінних, хворих, слабких та убогих [8]. Проте сама церковна політика німецького уряду на окупованих українських територіях була доволі виваженою. Розуміючи, що церкву можна було викорис­тати у власних цілях, зокрема задля впливу на населення і формування позитивного ставлення до окупантів, нацисти не збиралися винищувати релігійні організації. Більше того, залучалися всі ресурси, аби максимально ефективно впливати на церковну ситуацію на українських землях. Для цього, на думку історика М. Шкаровського, вивчався радянський досвід державно-церковних взаємин, у т. ч. матеріали антирелігійних музеїв та документи Союзу войовничих 187


ISSN 2409-3661 ПРОБЛЕМИ ПОЛІТИЧНОЇ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ. вип. 12. 2017 р.

безбожників [30, с. 31]; значну увагу приділяли з’ясуванню загальних настроїв духовенства та віруючих. Маючи свідчення про невдоволення віруючих релігійною політикою більшовиків, нацисти намагалися підкреслити цей факт у своїх політичних відозвах до українського населення, тим самим демонструючи переваги нового режиму. У даному контексті чи не найефективнішим «рупором» і водночас засобом нацистської пропаганди стала окупаційна преса, де увазі читачів пропонувалися матеріали на церковну тематику. На Дніпропетровщині провідним таким виданням була «Дніпропетровська газета» (1941–1944 рр.). Історик С. Чирук виділяє такі тематичні групи газетних публікацій: 1) промови представників окупаційної влади щодо ставлення націонал-соціалістів до церкви; 2) статті, які викривали антирелігійну політику більшовиків; 3) інформативні замітки про відбудову та побудову нових храмів, святкові служби у церквах та ін. [29, с. 187]. Безперечно, упродовж кількох років особливою сталістю в сюжетному розмаїтті вирізнялися статті про руйнацію церков комуністами і репресії щодо віруючих та духовенства. Такий контраст між радянською та нацистською владою у питанні ставлення до релігії мав забезпечити окупантам не лише надійну підтримку в тилу, але й допомогти мобілізувати місцеве населення до німецької армії. Власне виключно з пропагандистською метою у Дніпропетровську нацисти влаштували велике свято з нагоди другої річниці від початку радянсько-німецької війни (22 червня 1943 р.), де важливу роль відводили православній церкві та її духовенству. Останнє повинно було проводити урочисті служби у храмах, закликати мирян до боротьби проти більшовиків [21]. Подібні святкування пройшли в місті 25 серпня 1943 р., приурочені до дня звільнення міста від «жидо-більшовиків» – так у місцевій пресі називали радянську владу. Анонсувалося, приміром, проведення ранкових церковних відправ – молебнів подяки за звільнення міста – у Хрестовоздвиженській церкві та Троїцькому соборі [26]. Ставлення окупантів до православних церков було демонстративно лояльним, у всякому разі їм заборонялося чинити перешкоди поширенню впливу церков на віруючих, про що йдеться в директиві шефа СД Гейдріха [31]. Для максимально ефективного використання православної церкви у своїй політиці на захоплених територіях окупаційні власті розробили низку заходів, які мали підвищити їм авторитет в очах мирного населення. Серед них: неперешкоджан188


ISSN 2409-3661 ПРОБЛЕМИ ПОЛІТИЧНОЇ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ. вип. 12. 2017 р.

ня відкриттю храмів, організації церковних рад та єпархіальних управлінь; створення релігійних комітетів при міських управах; надання дозволу на публічні масові богослужіння, друк релігійних творів та ін. [18, с. 745–746]. Уже восени 1941 р., як зазначала місцева преса, значно почастішали випадки подання віруючими клопотань до обласної Управи задля отримання дозволу на ремонт колишніх храмів і облаштування молитовних будинків з метою проведення в них служб. Для реєстрації церковних громад, розгляду заяв і ухвалення рішень про виділення приміщень на задоволення їхніх релігійних потреб при Дніпропетровській обласній Управі було створено інспектуру культів. Механізм отримання відповідного дозволу був простий. Спочатку громада мала зареєструватися, подати заяву з інформацією про потенційну культову будівлю і зазначенням обраної ними особи священика. Додатково до заяви мало прикладатися посвідчення органу місцевої влади про відсутність принципових заперечень на передачу відповідного приміщення [23]. З приходом нацистів в області з’явилися ознаки відродження релігійного життя; особливо це було відчутним у селах. Відновилися служби в колишніх церквах, а самі храмові споруди ремонтувалися, перефарбовувалися, на них встановлювалися «дзвони» (як правило, це були залізничні рейки). Там, де до війни церкви були зруйновані, для відправ використовували звичайні будівлі. Люди, які переховували в радянські часи ікони, релігійну літературу, церковне майно (посуд, рушники та вбрання) тепер діставали їх зі схованок. Проводилися духовенством хрещення та вінчання. У перші місяці окупації відомі випадки перепоховання померлих за участі або без священика з покладанням у труну хреста або ікони, втім у жовтні 1941 р. ця практика була заборонена [1, с. 20, 22–23]. Згідно з матеріалами німецьких переписів населення більшість корінних мешканців міст називали себе «православними», що є додатковим свідченням пожвавлення церковного і релігійного життя населення [2, с. 245]. Як слушно зауважує запорізький історик О. Ігнатуша, окупаційна влада вживала додаткових заходів для посилення у населення почуття вдячності за звільнення від радянських безбожників, зокрема дозволяла проводити релігійні свята з урочистими службами, хресними ходами, церковним передзвоном тощо. Так, у 1943 р. з наближенням Великодня дніпропетровський гебітскомісар надав письмовий дозвіл на проведення нічних служб [16, с. 155]. 189


ISSN 2409-3661 ПРОБЛЕМИ ПОЛІТИЧНОЇ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ. вип. 12. 2017 р.

Відзначав релігійне піднесення дніпропетровців під час свята Богоявлення в 1943 р. сам архієпископ Дніпропетровський і Запорізький Дмитрій (Маган). Архієрей пригадував, як у цей день близько кафедрального храму для урочистої хресної ходи зібралося біля 60 тис. віруючих. Вочевидь це якимось чином налякало місцеву владу і при висвітленні святкових подій у пресі німецька цензура занизила кількість учасників утричі – до 20 тис. [28]. Здавалося, десятиліття радянської антирелігійної політики залишилися позаду і більшовики як ніколи були далекими від своєї мети побудувати атеїстичне суспільство. Проте ці потрясіння все-таки не пройшли безрезультатно; доказом тому є тисячі репресованих віруючих і духовенства, закритих і зруйнованих храмів. Усе це яскраво проявилося вже під час окупації. Значна кількість відкритих церков потребувала священиків для здійснення церковних служб. Деякі з них після зречення священного сану у 1920–30-х рр. приступали до своєї звичної справи, хтось повернувся з еміграції, але здебільшого це були нашвидкуруч висвячені після проходження нетривалих богословських курсів миряни. Наприклад, такі 6-місячні курси були влаштовані в 1942 р. при Дніпропетровському кафедральному Преображенському соборі [16, с. 156]. Німецький офіцер контррозвідки у справах релігій в Україні Ганс Кох повідомляв про катастрофічний брак духовенства: «Тих, хто виринув на поверхню після років переховування за радянської влади, не вистачало для нововідкритих церков. Священиків «викопували з-під землі», але попит набагато перевищував пропозицію; все ж їх виявилося більше, ніж я сподівався; багато хто роками працював у шахтах Донбасу чи співав у заводських хорах» [20, с. 85]. З метою інформування громадськості та пропаганди у пресі широко висвітлювалися дії німецької влади щодо сприяння відкриття і відновлення церков, влаштування молитовних будинків в області та місті. Наведемо кілька прикладів відкриття храмів: у с. Нові Кодаки, с. Діївка № 1, с. Діївка № 2, с. Сухачівка, дві церкви в м. Кам’янському, чотири – у Кам’янському районі, в с. Мале Синельникове, у м. Павлограді, м. Новомосковську, по декілька – в Павлоградському, Магдалинівському, Васильківському районах, у с. Балівка, с. Топчино, с. Кулебівка, с. Карнаухінські хутори, с. Пет­ риківка та ін. [4]. Крім того, проводилися ремонтні та відновлювальні роботи у церквах. Наприклад, знову постав Свято-Покровський храм у с. Богуслав, який до 1941р. використовувався як клуб, інші церкви 190


ISSN 2409-3661 ПРОБЛЕМИ ПОЛІТИЧНОЇ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ. вип. 12. 2017 р.

– на Ігрені, в селах Обухівка, Єлизавето-Кам’янка, Іванівка, Гречанівка, Знаменка, Межиріч, Хороше, Петриківка, Лобойківка [13, с. 156–157]. Непересічною подією в житті Дніпропетровська стало відкриття у 1942 р. після 17-річного запустіння Свято-Тихвінського жіночого монастиря за благословення керівника Дніпропетровської єпархії Української Автономної Церкви (далі – УАЦ) єпископа Дмитрія [15, с. 44]. У єдиному діючому монастирі міста було проведено реставрацію церкви Святої Великомучениці Варвари, а до того богослужіння проводились у приміщенні колишньої просфорної. З відродженням чернечої обителі до Свято-Варваринського храму було урочисто перенесено Тихвінську чудотворну ікону. Цікавий факт: біля Тихвінського монастиря знаходився табір для радянських військовополонених, але його охорона забороняла черницям надавати допомогу в’язням. Поряд розміщувався цвинтар, де на могилах радянських військових були встановлені хрести з написом: «Тут похована невідома руська людина» [19, с. 291]. На території області було відновлено ще один – Свято-Іосифівський – монастир у с. Мар’ївка Магдалинівського району. Щоправда, спочатку у напівзруйнованих будівлях обителі були розміщені німецький штаб і госпіталь. Проте не всім монастирям пощастило поновити свою діяльність під час війни. Наприклад, були зруйновані всі будівлі Самарського Свято-Миколаївського Пустинного чоловічого монастиря, а Знаменський жіночий монастир у Васильківському районі був підірваний під час бомбардування [13, с. 164, 169]. Серед найвідоміших храмів м. Дніпропетровська першим було відкрито Свято-Троїцький кафедральний собор, служби в якому не припинялися впродовж усієї війни. Будівлю собору, пристосовану більшовиками у 1930-х рр. під склад, оживили у листопаді 1941 р., відновивши богослужіння та створивши при ньому архієрейську кафедру УАЦ. Після ремонту був відкритий кафедральний Свято-Преображенський собор, де проводило служби духовенство Української Автокефальної Православної Церкви (далі – УАПЦ) [14, с. 39–40]. У 1942 р. «Дніпропетровська газета» повідомила про ремонт Миколаївської (Брянської) церкви, по закінченні якого планувалося ввести храм до експлуатації за призначенням. Натомість будівля так і не була відремонтована. У 1943 р. представник місцевої окупаційної влади передав віруючим ще один собор – Свято-Благовіщенський; під час окупації відновилися служіння у знову 191


ISSN 2409-3661 ПРОБЛЕМИ ПОЛІТИЧНОЇ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ. вип. 12. 2017 р.

зайнятому церковною громадою Свято-Успенському соборі. Деяким храмам повезло менше: вже на початку війни внаслідок бомбардувань було зруйновано Покровську церкву, суттєвих ушкод­ жень зазнала Хрестовоздвиженська церква [14, с. 46, 51]. На територіях, що зараз входять у межі міста або розташовані на його околицях, також суттєво пожвавилося церковне життя, що було безпосереднім наслідком відкриття храмів: Свято-Миколаївського – у Новому Кодаку і Лоц-Кам’янці, Свято-Покровського – у Таромському та ін. Водночас не всі храмові приміщення відновлювалися і використовувалися за призначенням. Все ж воєнні дії накладали відбиток на церковне життя. Так, з наближенням фронту в 1943 р. була перетворена на госпіталь щойно відремонтована церква у с. Шульгівка; під шпиталі були переобладнані храми в селах Китайгород та Петропавлівка [11, арк. 2, 105, 142]. Лояльне, на перший погляд, ставлення до православної церкви насправді було лише тактичним відступом від основного завдання окупантів – тримати в покорі населення завойованих територій і унеможливити будь-яку його підтримку рухові Опору. Діяльність церковних організацій була жорстко регламентованою і жодним чином не могла виходити за межі дозволеного. Більше того, окупаційні власті намагалися контролювати і навіть регулювати церковні процеси на підвладних їм землях. З самого початку на території області було взято на облік церковні споруди всіх конфесій. Для цього Гебітскомісаріат надіслав розпорядження до сільських і міських управ щодо надання відомостей про «ортодоксальні та вільні церкви, які знаходяться у вашому районі…» [12, арк. 41]. 20 липня 1942 р. старостам сільських управ надійшла ще одна таємна інструкція, де мова йшла про встановлення через довірених осіб нагляду за церковними службами та проповідями духовенства [12, арк. 40]. Автор відомої серед дослідників церковної історії праці «Трагедія Російської Церкви 1917−1945» Лев Регельсон відзначає наступні елементи нацистського контролю за церковним життям: 1) релігійним групам заборонялося займатися політикою; 2) релігійні групи повинні були чітко розділені за національним і територіальним (не виходити за межі єпархії) принципом; 3) релігійні громади не повинні були заважати діяльності окупаційної влади [24, с. 510]. Контроль за дотриманням зазначених приписів покладався на частини СС і поліцейські команди. Як свого часу більшовики, які інспірували в 1920-х роках кілька церковних розколів для послаблення Російської православної цер192


ISSN 2409-3661 ПРОБЛЕМИ ПОЛІТИЧНОЇ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ. вип. 12. 2017 р.

кви, так і нацисти усвідомлювали небезпечність існування сильної єдиної православної церкви в Україні. Причому байдуже якої – чи канонічно пов’язаної з Москвою, чи автокефальної (незалежної). У «Дніпропетровській газеті» за 1941–1943 рр. міститься чимало публікацій про дві течії православної церкви, що діяли на Дніпропетровщині: Українську Автономну Церкву та Українську Автокефальну Православну Церкву. УАЦ почала свою діяльність ще влітку 1941 р. і знаходилась у канонічному зв’язку з Московською патріархією. УАПЦ позиціонувала себе з відродженою незалежною національною церквою, створеною 1921 р. і розгромленою більшовиками наприкінці 1920-х – початку 1930-х рр. Про справжню мету допущення існування кількох православних церковних інституцій ідеться в доповідній записці міністра східних окупованих територій А. Розенберга: «Заснування церков і сект потрібне для того, щоб цькувати одна одну» [22, с. 153]. Абсолютно неможливою в умовах окупації виявилася діяльність поширеної у міжвоєнний період Української Синодальної (обновленської) церкви, бо на її служителів культу нацисти споглядали як на пособників радянської влади. У Дніпропетровську, приміром, за приналежність до обновленської церкви у 1942 р. було розстріляно 2 єпископів та 8 священнослужителів [16, с. 161]. Уже влітку-восени 1941 р. в області помітною стала діяльність Української Автономної Церкви, під егідою якої почався процес відкриття церков і молитовних будинків. Саме їй у цей початковий період окупації підпорядковувалася більшість православних храмів і духовенства. Забігаючи наперед, відзначимо: процеси відновлення особливо пожвавилися після призначення у серпні 1942 р. голови Дніпропетровської єпархії УПЦ – єпископа Дмитрія (Магана). За даними прот. В. Ципіна, у Дніпропетровську в 1942 р. АПЦ відновила 10 парафій, а по території єпархії – аж 318 [27]. Усього ж, за документальними підрахунками М. Шкаровського, по Дніпропетровській єпархії було відкрито 418 православних храмів, чверть із яких були автокефальними [30, с. 453]. Дані цифри дещо дисонують у порівнянні з підрахунками Ю. Волошина. Як зазначає полтавський дослідник, з-поміж 228 православних храмів і молитовних будинків області, узятих на облік у 1945 р., автономісти мали 116 храмів проти 112 автокефальних [7, с. 57–58]. Такі розбіжності у цифрах пов’язані з невідповідністю меж області та єпархії. Територія останньої була дещо більшою, адже архієпископи АПЦ і УАПЦ (відповідно – Дмитрій і Геннадій) іменувалися не лише 193


ISSN 2409-3661 ПРОБЛЕМИ ПОЛІТИЧНОЇ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ. вип. 12. 2017 р.

Дніпропетровськими, а й Запорізькими, куди також поширювалася їхня церковна влада. Прихильникам автокефалії також вдалося створити у місті окружну церковну раду на чолі з І. Ритовим. До Ради також увійшли М. Супрун, Т. Бабій, Т. Камінський та І. Холодченко. Пізніше було зорганізоване власне єпархіальне управління, зусиллями якого вже на початок 1942 р. вдалося створити понад 30 парафій. У Дніпропетровську, приміром, було відкрито Преображенський та Благовіщенський собори й низку інших храмів. Відомо, що УАПЦ належав також легендарний Свято-Троїцький собор у Новомосковську. Розуміючи, що головною перешкодою в розвитку автокефальної церкви була відсутність єпархіального архієрея, представники церковних громад міст Дніпропетровська, Нікополя, Кривого Рога та Кам’янського звернулися до голови УАПЦ єпископа Полікарпа (Сікорського) з клопотанням призначити до єпархії правлячого єпископа. Тож у травні 1942 р. на Січеславську (Дніпропетровську) кафедру був спеціально висвячений єпископ Геннадій (Шиприкевич). 5 липня 1942 р. на Соборній площі біля кафедрального Преображенського собору відбулося його урочисте введення в адміністрування ввіреною єпархією. Це дійство, яке місцева преса назвала «інтронізацією», було проведено за участі представників окупаційної влади, зокрема голови відділу політики Генерального Комісаріату Дніпропетровська доктора Публіга та Української Допоміжної Управи на чолі з паном Соколовським. Організаторам акції вдалося створити святково привабливу атмосферу – тисячі дорослих і дітей прийшли подивитися на церемонію і послухати оркестр. Усе це відбувалося на тлі нацистських прапорів, які звідусіль прикрашали площу [3]. Того ж дня у «Дніпропетровській газеті» було опубліковано звернення новоспеченого ієрарха УАПЦ Геннадія, в якій єпископ, звертаючись до пастви, підтвердив повний церковний розрив із Москвою, а також закликав віруючих УАПЦ виказувати вдячність Німеччині та її представникам за надання права вільного релігійного служіння в Україні. «Німецька держава та її представники, – говорив він, – повинні пізнати, що Свята Автокефальна Православна Церква є одна з найкращих і надійніших підпор для діяльності Німецького Уряду в цій країні» [10]. Навряд чи ми дізнаємося, наскільки щирий у своїй заяві був єпископ Геннадій і чи взагалі він писав текст промови; вірно одне – подібні матеріали окупаційна преса активно використовувала для масової політичної пропаганди. 194


ISSN 2409-3661 ПРОБЛЕМИ ПОЛІТИЧНОЇ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ. вип. 12. 2017 р.

У донесенні польової комендатури Дніпропетровська щодо релігійної ситуації за червень-липень 1942 р. зазначалося, що призначення архієрея активізувало церковне життя [7, с. 58]. Єпископ Геннадій одразу ж направив до Новомосковська та Павлограда священиків для організації на місцях релігійних громад. Загалом під час свого єпархіального правління він висвятив аж 84 священика [16, с. 158]. Зрозуміло, автокефальні місіонери нерідко вступали у конфлікти з місцевим духовенством, чого не скажеш по відношенню до мирян. Останні або взагалі не розуміли, або надто поверхово сприймали розбіжності між автономістами та автокефалістами. В уяві більшості з них існувала лише єдина православна церква, що, звісно, не влаштовувало нацистів, ускладнювало, як уже говорилося, реалізацію стратегічного курсу в церковних питаннях. Тримаючи всі церковні процеси під контролем, окупаційна влада у Дніпропет­ ровську для недопущення посилення позицій АПЦ конфіскувала єпископську резиденцію і передала її автокефальній церкві, а також посприяла відкриттю низки автокефальних парафій. Генерал-комісар міста наказував заарештовувати священиків, які не бажали підкорюватися автокефальному єпископу Геннадію [32, с. 179]. Багато в чому саме завдяки старанням владики на кінець окупації в області вже нараховувалося 112 автокефальних церков і молитовних будинків [7, с. 57]. Щоправда, історик І. Власовський по області подає дещо інші дані – 150 церковних общин УАПЦ [5, с. 234]. Окрім організації парафій, єпархіальне управління займалося підготовкою кадрів духовенства. Приміром, у 1942 р. було вирішено створити богословські курси на базі кафедрального Преображенського Собору. Управління розробило і розіслало по єпархії «Інструкцію для пастирів», у якій церковному кліру рекомендувалося організовувати в церкві збори дітей і навчати їх Святому Писанню. Для цього з травня 1942 р. почали видавати спеціальну богослужбову літературу [6, с. 19]. Вочевидь німці побоювалися, що поступки у церковному розвитку можуть надати віруючим поштовх до створення загальнонаціональної православної церкви, тому на місцях проводилися заходи з поперемінної підтримки автономної й автокефальної течій – аби жодна з них не спромоглася закласти міцний фундамент для своєї діяльності. Найяскравішим доказом такої політики є приблизно однакова кількість храмів і молитовних будинків УАЦ і УАПЦ на території області у 1945 р. (відповідно 116 проти 112). Наприкін195


ISSN 2409-3661 ПРОБЛЕМИ ПОЛІТИЧНОЇ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ. вип. 12. 2017 р.

ці окупації Дніпропетровська (1943 р.) між двома православними течіями також зберігався паритет за кількістю храмів у місті – по шість [27]. Існують різні думки щодо переваг у становищі українських православних церков, наданих окупаційним режимом. На думку російського історика М. Шкаровського, військова адміністрація відкрито підтримувала УАПЦ [30, с. 437]. У роботі «Історія релігії в Україні» автори, навпаки, стверджують, що німецька влада явно фаворизувала УАПЦ [17, с. 529]. Проте, на наш погляд, найоб’єктивніше політику окупантів оцінює Д. Поспеловський. Він вважає, що на початку війни вони підтримували більше український національний рух і разом із ним – автокефальну церкву задля підтримки антиросійських настроїв у народних масах. Але коли УАПЦ стала перетворюватися на повноцінну церковну структуру, німці дозволили паралельний розвиток Української Автономної Церкви, навіть попри те, що та визнавала авторитет московського митрополита Сергія (Старгородського) [22, с. 213]. Такої ж думки дотримується дослідниця Н. Стоколос, додаючи, що головними причинами подальшої підтримки німецьким окупаційним режимом УАПЦ була лояльність її верхівки до чинного політичного режиму, керованість ієрархії, дистанціювання від національно-визвольного руху та здебільшого негативне ставлення до об’єднання українських церков [25, с. 108]. Окреслену позицію німецької окупаційної політики щодо церков підтверджує спеціальна директива бригаденфюрера СС Д. Томаса від 11 лютого 1942 р., надіслана частинам СС і поліційним командам в Україні. Вона зобов’язувала відповідні органи перешкоджати становленню всеукраїнської автокефальної церкви, буцімто пов’язаної з самостійним державництвом. Рекомендувалося зволікати з відкриттям нових духовних семінарій та інших богословських навчальних закладів УАПЦ, а також наголошувалося на необхідності інформування через засоби масової інформації про існування в Україні різних релігійних течій [17, с. 528]. Найважчим для УАПЦ виявився останній період окупації (1943−1944 рр.). У середині січня 1943 р. рейхскомісар України Е. Кох видав директиву про поділ УАПЦ на п’ять частин відповідно до числа генерал-комісаріатів, що послабило ієрархічну комунікацію і фактично означало руйнацію церкви. Єпископів підпорядкували світській окупаційній владі, обмежили кількість релігійних свят, заборонили проведення богослужінь у робочу годину [6, с. 11]. 196


ISSN 2409-3661 ПРОБЛЕМИ ПОЛІТИЧНОЇ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ. вип. 12. 2017 р.

Ще більші проблеми у автокефального духовенства з’явилися з наближенням радянських військ. Передбачаючи свою подальшу долю в умовах радянської влади (а чимало служителів культу висловлювалися на підтримку окупаційної влади), частина автокефального духовенства була змушена емігрувати, а з ними і єпископ Геннадій. Останній у 1944 р. опинився в Польщі, згодом кілька років відслужив у Німеччині, а в 1950 р. переїхав до США, де продовжив пастирське служіння. Між іншим, у Сполучені Штати доля закинула і єпископа Дмитрія (Магана), якого було призначено архієпископом Північноамериканської митрополії РПЦ. Таким чином, у роки нацистської окупації становище православної церкви на Дніпропетровщині кардинально змінилося. Розраховуючи на підтримку місцевого населення, нацисти лояльно поставилися до церкви та віруючих, зокрема дозволяли організовувати релігійні общини, відновлювати храми, проводити служіння, хресні ходи, відкривати богословські курси тощо. Поволі збільшувалася кількість духовенства, переважно за рахунок нових висвячень у духовний сан. Усе це підвищувало релігійність населення, активізувало на території Дніпропетровської області церковне життя. В роки окупації тут діяли дві православні течії – автономна й автокефальна, які між собою вели боротьбу як за паству, храми, так і за прихильність до окупаційної влади. Допущення існування кількох православних течій відповідало тактичним міркуванням нацистів у церковних питаннях, адже стан боротьби між ними, постійні конфлікти унеможливлювали утворення єдиної потужної церковної інституції, здатної протистояти впливу окупантів. Тож їх завдання полягало в підтримці балансу сил між протиборчими течіями і загалом – у контролі над усіма церковними процесами. У той же час власті намагалися максимально залучати церкву і духовенство Дніпропетровщини для власних політичних цілей. Задля цього влаштовувалися церковні та світські свята, де лунала пропаганда нацизму, переможної ходи німецької армії та заклики до боротьби проти радянської влади і партизанів. У цих урочистостях активно використовувався пастирський голос як вищих ієрархів, так і пересічного церковного кліру. Для посилення ефекту різні аспекти церковно-релігійного життя області неодмінно висвітлювалися на шпальтах місцевої преси. Водночас усе це сприяло справжньому церковному відродженню Дніпропетровщини. Підтвердженням тому є той факт, що по місту Дніпропетровську в 1943 р. діяли 12, а по області – 228 православних храмів і молитовних будинків. 197


ISSN 2409-3661 ПРОБЛЕМИ ПОЛІТИЧНОЇ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ. вип. 12. 2017 р.

Бібліографічні посилання

1. Беркгоф К. Чи було релігійне відродження в Україні під час нацистської окупації? / К.Беркгоф // УІЖ. – 2005. – № 3. – С. 16–36. 2. Беркгоф Карел. Жнива розпачу. Життя і смерть в Україні під нацистською владою / Карел Беркгоф. – Київ: Критика, 2011. – 455 с. 3. Бочков А. Урочисте свято на Соборній площі / А. Бочков // Дніпропет­ ровська газета. – 1942. – 9 липня (№ 156). – С. 2. 4. Відкриття церков у області // Дніпропетровська газета. – 1942. – 7 січня (№ 5). – С. 2. 5. Власовський І. Нарис історії Української Православної Церкви. У 4 т., 5 кн. / І. Власовський. – К.: Либідь, 1998. – Т. 4, ч. 1: ХХ ст. – 369 с. 6. Волошин Ю. Українська Автокефальна Православна Церква 1941–1944 (короткий історичний довідник) / Ю. Волошин. – Полтава, 1999. – 51 с. 7. Волошин Ю. В. Українська православна церква в роки нацистської окупації (1941– 1944 рр.) / Ю. В. Волошин. – Полтава: [Б. в.], 1977. –126 с. 8. Воропаев С. Энциклопедия Третьего Рейха [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.vixri.ru/d/ENCIKLOPEDIJa%20III%20Rejxa.pdf 9. Вшанування єпископа Дімітрія // Дніпропетровська газета. – 1943. – 24 серпня (№ 65). 10. Геннадій (Шиприкевич), Дніпропетровський єпископ. Заява // Дніпропетровська газета. – 1942. – 5 липня (№ 153). 11. Державний архів Дніпропетровської області (далі – ДАДО). – Ф. р. 6464, оп. 2, спр. 2. 12. ДАДО. – Ф. р. 6464, оп. 2, спр. 9. 13. Днепропетровская епархия: Информационно-справочное издание. – Д.: Издательский отдел Днепропетровской епархии, АРТ-ПРЕСС, 2008. – 648 с. 14. Дніпропетровськ: минуле і сучасне / А. К. Фоменко, М. П. Чабан, В. І. Лазебник. – Д.: Дніпрокнига, 2001. – 583 с. 15. Іванців А. В. Зруйновані храми Дніпропетровська: історико-публіцистичні нариси / А. В. Іванців. – Д. : Пороги, 2004. – 50 с. 16. Ігнатуша О. М. Релігійне життя Запорізького краю під час німецької окупації (1941– 1944 рр.) / О. М. Ігнатуша // Наукові праці історичного факультету Запорізького національного університету. – 2013. – Вип. XXXVI. – С. 151–169. 17. Історія релігії в Україні / За ред. А. М. Колодного. – К.: Знання, 1999. – 735 с. 18. Мартирологія українських церков: У 4 т. / Упоряд. О. Зінкевич, О. Воронін. – Торонто; Балтимор: Укр. вид-во «Смолоскип» ім. В. Симоненка, 1987. – Т. 1: Українська Православна Церква: Документи, матеріали, християнський самвидав України. – 1207 с. 19. Нацистський «новий порядок» в містах України: Збірка фотографій і документів з фондів Музею «Пам’ять єврейського народу та Голокост в Україні». – Дніпропетровськ: Інститут «Ткума», 2015. – 336 с.

198


ISSN 2409-3661 ПРОБЛЕМИ ПОЛІТИЧНОЇ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ. вип. 12. 2017 р.

20. Онищук О. О. Відродження релігійного життя на Луганщині / О. О. Онищук // Вісник Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна. – 2012. – № 1006: сер.: Історія України. Українознавство: історичні та філософські науки. Вип. 15. – С. 82–88. 21. Послання архієпископа Геннадія // Дніпропетровська газета. – 1943. – 22 червня (№ 51). 22. Поспеловский Д. В. Русская Православная Церковь в ХХ в. / Д. В. Поспеловский. – М.: Республика, 2005. – 511 с. 23. Рачковський. Про відкриття церков / Рачковський // Дніпропетровська газета. – 1941. – 20 жовтня. – С. 2. 24. Регельсон Л. Трагедия Русской Церкви 1917–1945 гг. / Л. Регельсон. – Изд. 3-е. – М: Крутицкое подворье, 2007. – 640 с. 25. Стоколос Н. Г. Конфесійна політика окупаційної адміністрації рейхскомісаріату «Україна» в 1941–1942 рр. / Н. Г. Стоколос // УІЖ. – 2004. – № 3. – С. 91–111. 26. Урочисті відправи // Дніпропетровська газета. – 1943. – 24 серпня (№ 65). 27. Храми міста // Дніпропетровська газета. – 1943. – 24 серпня (№ 65). 28. Цыпин В. прот. Исторя Русской Православной Церкви 1917–1991 / В. Цыпин. – Москва, Издательство Спасо-Преображенского Валаамского монастыря, 1997. – [Електронний ресурс]: Режим доступу: //azbyka.ru/ otechnik/Vladislav_Tsypin/istorija-russkoj-tserkvi-1917-1997/ 29. Чирук С. В. Політика нацистської окупаційної влади щодо церкви на Дніпропетровщині (за матеріалами окупаційної преси) / С. В. Чирук // Велика Вітчизняна війна 1941–1945 рр.: сучасні проблеми історичної освіти і науки. Матеріали міжнародної науково-теоретичної конференції (Дніпропетровськ, 12–15 травня 2005 р.). – Д.: Пороги, 2005. – С. 187. 30. Шкаровский М. В. Крест и свастика. Нацистская Германия и Православная церковь / М. В. Шкаровский. – М.: Вече, 2007. – 512 с. 31. Шкаровский М. В. Политика Третьего Рейха по отношению к Русской Православной церкви в свете архивных материалов 1935–1945 гг. (Сборник документов) / М. В. Шкаровский [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://scibook.net/rossii-istoriya/politika-tretego-reyha-otnosheniyurusskoy.html 32. Шкаровский М. В. Русская Православная Церковь при Сталине и Хрущеве / М. В. Шкаровский. – М.: Издательство Крутицкого Подворья, 2005. – 400 с. Надійшла до редкол.: 09.01.2017

199


ISSN 2409-3661 ПРОБЛЕМИ ПОЛІТИЧНОЇ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ. вип. 12. 2017 р.

УДК 94(477.93) «1941–1943.»

І. А. Шахрайчук, В. В. Мельничук Дніпровський національний університет імені Олеся Гончара

ПЕРІОДИЧНА УКРАЇНОМОВНА ПРЕСА НА ДНІПРОПЕТРОВЩИНІ ПІД ЧАС ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ (1941–1943 рр.) Проаналізовано основні аспекти і особливості виникнення й функціонування друкованих засобів інформації в період окупації регіону нацистськими загарбниками в роки Другої світової війни (1941– 1943 рр.) Ключові слова: окупація, газета, періодичні видання, преса, регіон. Проанализированы основные аспекты и особенности возникновения и становления информационной сферы периодических изданий во время оккупации края в годы Второй мировой войны (1941–1943 гг.) Ключевые слова: оккупация, газета, периодические издания, пресса, регион.

Важливу роль у справі культурного і національного пробудження місцевого населення відігравала україномовна окупаційна преса, яку мешканці краю розглядали як альтернативний погляд до більшовицької пропаганди. Зазначена проблематика знайшла своє відображення у наукових публікаціях українських дослідників. Так, у роботах В. Яременка детально аналізуються особливості виникнення та функціонування періодичних видань Райхскомісаріату «Україна» [22, с. 123–131]. У дослідженнях Б. Чернякова висвітлюється україномовна легальна періодична преса окупованої території України. Автор проаналізував структуру, зміст, специфіку та проблемно-тематичні аспекти часописів, реконструював типологію видань за змістовим наповненням [18, с. 131–158]. Ю. Смілянська розглянула проблематику формування інформаційної політики та аналіз методів і засобів створення інформаційного простору та його вплив на свідомість населення [21, с. 25–50]. © Шахрайчук І. А., Мельничук В. В., 2017

200


ISSN 2409-3661 ПРОБЛЕМИ ПОЛІТИЧНОЇ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ. вип. 12. 2017 р.

Але, на жаль, сьогодні практично не знайшла свого відображення на локальному рівні проблема впливу окупаційної україномовної преси на свідомість населення Дніпропетровщини. Функціонування місцевої легальної окупаційної преси відбувалося завдяки підтримці як німецької цивільної влади, так і органів місцевого управління. Діяльність видавничих осередків не була збитковою завдяки матеріальній допомозі та ринковим підходам окупаційної влади: продаж рекламних послуг, реалізація тиражів, низька зарплата, незначні господарські витрати. Головна мета періодичних видань полягала у формуванні негативного ставлення до радянської системи і вихованні лояльності до «нової влади», популяризації Німеччини як потужної військової сили, створення образу «фюрера-визволителя», вербування робочої сили до Німеччини. Після утвердження нацистського цивільного режиму всі питання, пов’язані з виходом україномовних газет, контролювалися відділом пропаганди політичного управління Райхскомісаріату «Україна» і прес-референтурою при генеральному комісаріаті. Офіційні україномовні видання регіону структурно містили від двох до чотирьох сторінок, кожна з яких мала 4–5 текстових колонок. У середньому газети виходили двічі на тиждень. У заголовку містилися назва часопису, число, номер, місце видання, рік та дата виходу. У титулі зазначався орган видання газети. Відповідно до рекомендованих вимог у газеті представлені зведення командування Вермахту, інформаційно-пропагандистські матеріали про поточні питання німецької політики, роботу українського населення у Німеччині, аграрні питання, накази, розпоряд­ ження та оголошення окупаційних органів влади. Особливе місце займали статті антирадянської та антиєврейської пропаганди, яка поширювалася з тезою про боротьбу з «жидобільшовизмом». Тільки чверть текстової частини відводилася питанням місцевого та загальноукраїнського життя. У місцевій частині українських газет містилися матеріали про діяльність цивільного управління, які не мали піддаватися критиці. Заборонялося публікувати будьяку інформацію політичного характеру, існувала заборона на висвітлення спірних релігійних питань [23, с. 57]. Так, в інструкції Міністерства окупованих східних територій (видана у березні 1942 р.) наголошувалося на необхідності вживання назви «Україна» лише у територіальному значенні, обов’язково ім’я Гітлера вживати як «фюрера-визволителя», представляти Ні201


ISSN 2409-3661 ПРОБЛЕМИ ПОЛІТИЧНОЇ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ. вип. 12. 2017 р.

меччину як захисника України, а німецькі збройні сили як «спасителя» [19, с. 159]. Коротко охарактеризуємо стан преси у роки окупації, оскільки редколегії газет брали активну участь у суспільно-політичному житті краю. Всього на Дніпропетровщині за матеріалами Державного архіву Дніпропетровської області [7, с. 328] та Дніпропетровського національного історичного музею ім. Д. І. Яворницького видавалося 10 газет у 7 містах: у Дніпропетровську – «Дніпропет­ровська газета» та «Вільна Україна»; у Кривому Розі – «Дзвін» та «Меч»; у Павлограді – «Українець» і «Павлоградська газета»; у Дніпродзержинську – «Кам’янські вісті»; у Верхньодніпровську – «Верхньодніпровська газета»; у Нікополі – «Промінь»; у Петриківці – «Новий час» [24, с. 463]. Більшість газет, які виходили на Дніпропетровщині, могли висловлювати лише офіційну думку німецької влади і були рупорами геббельсівської пропаганди. Тому люди називали їх «німецькими газетами з українським шрифтом» [2, с. 163]. Стосовно газет обласного міста зазначимо, що «Вільна Україна» представлена лише одним номером, бо відразу була заборонена (занадто красномовна назва свідчила про її спрямованість). А «Дніпропетровська газета» – орган міської управи, очолюваної Соколовським, навпаки, була однією з двох україномовних газет Райхскомісаріату (друга – «Київське нове українське слово»). Зауважимо, що зміст «Дніпропетровської газети» для дослідника має значний інтерес, бо в ній вміщено, окрім офіційних повідомлень про події у світі та передруків новин з інших газет, місцеву інформацію, яка стосувалася різних сфер життя Дніпропетровщини: про відновлення окремих підприємств (з них видно, що переважно почали працювати підприємства легкої та харчової промисловості), про кустарні підприємства і майстерні, про стан сільського господарства (публікувалися звіти голів сільських райуправ) тощо. Владою робилися спроби відновити і промислові гіганти: «Дніпромет», «Комінтерн», «Червоний металіст», імені Петровського, імені Карла Лібкнехта, коксохімічний, ДЗМУ імені Артема. Але отримати скільки-небудь помітний обсяг продукції окупантам так і не вдалося. Це було результатом активних і пасивних форм опору населення [17, с. 97]. Через газети їх видавці прагнули впливати на місцеве населення. Власне, це не виключало вміщення в них офіційних розпоряд­ жень німецької окупаційної влади. Відверто опозиційні видання досить швидко були закриті. Так сталося з редагованим Михай202


ISSN 2409-3661 ПРОБЛЕМИ ПОЛІТИЧНОЇ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ. вип. 12. 2017 р.

лом Пронченком криворізьким «Дзвоном» (його редколегія видала ще й збірку «Тризуб» з піснями січових стрільців і українського козацтва та гімном «Ще не вмерла Україна…»), редагованим вчителями нікопольських шкіл Олексієм Поночівним і Єлизаветою Шкандель «Променем», дніпропетровською «Вільною Україною», редагованими членом ОУН Іваном Куценком, дніпродзержинськими «Кам’янськими вістями» [1, с. 397]. Офіційний орган окупаційної влади міста Дніпродзержинська газета «Кам’янські вісті» 14 жовтня 1941 р. оприлюднила інформацію про затвердження норм відпуску хліба населенню міста. Для робітників та службовців встановлено щоденну норму відпуску хліба – 300 г, а для членів їх родин – 200 г. Безробітним – 200 г, інвалідам – 300 г, дітям у дитячих будинках – 300 г хліба на добу [14]. В іншому номері часопису від 27 серпня 1942 р. надруковано інформацію про вироки німецького окупаційного суду. Так, поліцаю допоміжної управи І. Соколенку з міста Верхньодніпровська за спробу зґвалтування присуджено каторжне ув’язнення. Мешканця міста Дніпропетровська В. Затинайченка за багатожонство ув’язнено на 7 місяців до місцевої в’язниці [14]. У перші місяці окупації краю «Дніпропетровська газета» повідомляла про реєстрацію студентів у відкритому Дніпропетровському українському державному університеті (ДУДУ). Станом на 18 листопада 1941 р. у ДУДУ зареєстровано 3129 студентів, з яких 645 навчалися на курсах німецької мови, 1021 – на медичному і 327 – на філологічному факультетах [13]. У спеціальній інструкції вишу зазначалося, що студент перестає бути прикріпленим до занять, самостійно нормує свій час навчання, відвідування лекцій вільне. Відкріплюються студенти від іспитових сесій, для студентів складання іспитів не нормується суворими термінами. Відповідно до своїх нахилів і інтересів на старших курсах студент слухає комплекс дисциплін за власним вибором. Але влітку 1942 р. професорсько-викладацький склад університету визнав низький рівень знань студентів. Одним з найкращих засобів пропаганди політики окупаційної влади серед місцевого населення була діяльність місцевої української допоміжної управи, яка координувала роботу у медіапросторі регіону. Так, «українська допоміжна управа» з метою наближення місцевої інтелігенції до громадської роботи 12 липня 1942 р. передбачала зустріч інтелігенції з представниками управи у дружній неслужбовій обстановці та просить окупаційну владу відпустити 203


ISSN 2409-3661 ПРОБЛЕМИ ПОЛІТИЧНОЇ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ. вип. 12. 2017 р.

продукти харчування: риби – 20 кг, ковбаси – 10 кг, м’яса – 20 кг, пива – 50 л, коров’ячого масла – 3 кг [7, л. 71]. Саме такі зустрічі з інтелігенцією, у тому числі і редакторами часописів, давали вказівку про потрібне відображення суспільних процесів у регіоні. У часописах області висвітлювалися питання міжконфесійних відносин та церковного життя на підконтрольних нацистами територіях. Характер публікацій свідчить про бажання нацистів у протиставленні до більшовицької антицерковної політики продемонструвати власне толерантне відношення до релігії та церкви. Упродовж окупації особливою сталістю в сюжетному розмаїтті вирізнялися статті про руйнацію церков більшовицькою владою і репресії щодо віруючих та духовенства. Загалом прослідковується тенденція лояльного ставлення німців до традиційних українських церковних напрямків, що відбувалося на тлі агітаційних закликів лояльності до окупантів. Таким чином, важливу роль у справі культурного та національного пробудження українців у час військового протистояння відігрівала українська преса. Часописи друкували оповідання заборонених радянською владою українських письменників, вміщували матеріали про українських державних та військових діячів, публікації з вітчизняної історії та археології, містили масу викривальних матеріалів про злочини радянської влади – про репресії, голод, колективізацію, масові розстріли. Бібліографічні посилання

1. Архіви окупації: 1941–1944 / упоряд. Н. Маковська: голова редкол. Г. Боряк. – К.: Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2006. – 872 с. 2. Андрущенко О. Окупаційна преса Дніпропетровщини (1941–1943 рр.): маніпулювання свідомістю аудиторії / О. Андрущенко // Вісник: Зб. наук. статей Київського міжнародного університету. Журналістика. – К. – 2004. – Вип. 3. – С. 157–165. 3. Беркгоф К. Жнива розпачу. Життя і смерть в Україні під німецькою владою / К. Беркгоф. – К.: Критика, 2011. – 556 с. 4. Боряк О. Повсякденне життя сільського населення України в період окупації під час Другої світової війни / О. Боряк // Архіви України. – 2005. – № 1–3. – С. 450–469. 5. В’ятрович В. Історія з грифом «Секретно» / В. В’ятрович. – Харків: Клуб сімейного дозвілля, 2014. – 512 с. 6. Гедз В. А. Газети «Українське слово» та «Нове українське слово» як джерела з історії України періоду Другої світової війни (жовтень 1941 – вере-

204


ISSN 2409-3661 ПРОБЛЕМИ ПОЛІТИЧНОЇ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ. вип. 12. 2017 р.

сень 1943 рр.): автореф. дис. … канд. іст. наук / В. А. Гедз. – К., 2009. – 17 с. 7. Державний архів Дніпропетровської області. – Ф. Р-2276. Українська допоміжна управа м. Дніпропетровська. – Оп. 1. – Спр. 1000. Списки лікарів, адвокатів, нотаріусів. – 20 січня 1942 – 28 серпня 1942. – 328 арк. 8. Університет буде працювати по-новому // Дніпропетровська газета. – 1941. – 28 жовтня. 9. Дніпропетровський університет // Дніпропетровська газета. – 1941. – 18 листопада. 10. Університетська бібліотека // Дніпропетровська газета. – 1941. – 7 грудня. 11. Відкриття церков в області // Дніпропетровська газета. – 1942. – 7 січня. 12. Релігійне питання в Україні // Дніпропетровська газета. – 1942. – 9 липня. 13. Козар П. На початку нового навчального року / П. Козар // Вільна Україна. – 1941. – 4 жовтня. 14. Постачання населення хлібом // Вільна Україна. – 1941. – 14 жовтня. 15. Жива пам’ять: Книга пам’яті про окуповане місто Дніпропетровськ у роки Великої Вітчизняної війни 1941–1945 рр. – Дніпропетровськ: Пороги, 2013. – 228 с. 16. Колгосп і громадське господарство // Кам’янські вісті. – 1942. – 29 серпня. 17. Слободянюк М. А. Рух Опору на Дніпропетровщині в роки Великої Вітчизняної війни. / М. А. Слободянюк, І. А. Шахрайчук. – Дніпропетровськ: ВКФ «Оксамит-Текс», 2004. – 294 с. 18. Черняков Б. І. Періодична преса на окупованій території України / Б. І. Черняков // Наук. записки інституту журналістики. – Т. 18. – С. 131– 158. 19. Україна в Другій світовій війні у документах: збірник німецьких архі­ вних матеріалів. – Т. 2: 1941–1942 / упоряд. В. Косик. – Львів: Ун-т українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України: Львівський державний університет ім. І. Франка. – 1998. – 384 с. 20. Чайковський І. Українські періодичні видання в Другій світовій війні. 1939–1945 / І. Чайковський. – Філадельфія–Київ, 1976. – 19 с. 21. Смилянская Ю. Пресса оккупационного периода в Украине: создание, структура и предварительный анализ базы данных / Ю. Смилянская // Наукові записки. Збірник. – К.: Інститут політичних і етнонаціональних дослід­жень ім. І. Ф. Куроса НАН України. – 2006. – Вип. 31. – С. 25–50. 22. Яременко В. Преса в Райхскомісаріаті «Україна» під час окупації у липні–грудні 1941 р. / В. Яременко // Київська старовина. – 2006. – № 3. – С. 123–131. Надійшла до редкол.: 12.01.2017

205


ISSN 2409-3661 ПРОБЛЕМИ ПОЛІТИЧНОЇ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ. вип. 12. 2017 р.

УДК 94(477.63) «1944-1945»

В. П. Бурмага Дніпровський національний університет імені Олеся Гончара

ВІДНОВЛЕННЯ РОБОТИ ДНІПРОПЕТРОВСЬКОЇ СПЕЦІАЛЬНОЇ ШКОЛИ ВПС В 1944–1945 рр. Спираючись на архівний матеріал, розкрито заходи місцевих органів влади щодо відновлення роботи Дніпропетровської спеціальної школи ВПС та особливості організації 1944-1945 навчального року. Ключові слова: спецшкола, мандатна комісія, навчальний рік, табірний збір, виконком, Народний комісаріат освіти УРСР, ВПС. Опираясь на архивный материал, раскрыто мероприятия местных органов власти относительно возобновления работы Днепропетровской специальной школы ВВС и особенности организации 19441945 учебного года. Ключевые слова: спецшкола, мандатная комиссия, учебный год, лагерный сбор, исполком, Народный комиссариат просвещения УССР, ВВС.

Успішна реалізація багатогранної стратегії розвитку країни залежить від багатьох факторів, серед яких важливе місце належить ефективній системі освіти. Освічене і мотивоване населення країни – це найважливіший і найцінніший ресурс. Упродовж усього періоду незалежності в Україні було реалізовано декілька реформ, які стосувалися практично всіх рівнів освіти. Це, зокрема, запровад­ ження зовнішнього незалежного оцінювання, постійне вдосконалення правил вступу до ВНЗ, зміни в підготовці магістрів і т. ін. На сьогоднішньому етапі багато уваги приділяється реформі шкільної освіти, перший (підготовчий) етап якої вже стартував. Важливо, щоб усі ці нововведення були спрямовані на покращення ефективності освітньої галузі та забезпечували рівні права й можливості дітей на отримання освіти. Не секрет, що сьогодні, наприклад, сільська школа, яка традиційно продовжує виконувати не лише освітню функцію, а й інші (демографічну, соціальну, культурну) ролі на селі, знаходиться в жалюгідному стані, оскільки «сільська освіта часом нагадує зону відчуження…» [7, с. 195]. При виробленні кон© Бурмага В. П., 2017

206


ISSN 2409-3661 ПРОБЛЕМИ ПОЛІТИЧНОЇ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ. вип. 12. 2017 р.

цептуальних змін і їх запровадженні важливо зберігати баланс між потребами суспільства (або окремих його груп) і держави. Тут не стане зайвим історичний досвід. Звісно, сучасна Україна докорінно відрізняється від Радянської держави, але певний досвід вирішення важливих завдань шкільної освіти, підготовки кадрів для військового відомства, що особливо важливо на сучасному етапі, патріотичного виховання молоді заслуговують на увагу. В умовах розгортання Другої світової війни в СРСР особлива увага приділялося підготовці військових фахівців. У 1940 р. в багатьох містах, в тому числі й у м. Дніпропетровську, виникли спеціальні школи військово-повітряних сил (спецшколи ВПС). Через війну в серпні 1941 р. вона була евакуйована до Свердловська й підпорядковувалася Наркомосвіти РРФСР. На підставі директиви РНК СРСР № 7718 від 8 квітня 1944 р. та постанови РНК УРСР № 523 від 22 травня 1944 р. «Про організацію спеціальних середніх шкіл Наркомосвіти УРСР» розпочалася копітка робота щодо відновлення роботи спеціальної школи ВПС в м. Дніпропетровську з контингентом змінного складу (учнів) 360 чол. на 1944 р. та 500 чол. на 1945 р. [1, арк. 5]. Згідно з наказом народного комісара освіти УРСР (на той час П. Тичина. – В. Б.) ставилося завдання «розпочати навчання в спеціальних артилерійських і спеціальних школах військово-повітряних сил 1 жовтня 1944 р.»., а завідувачі обласних відділів народної освіти зобов’язувалися «надати директорам спецшкіл всіляку допомогу» щодо укомплектування викладачами (до 10.10.1944 р.), обладнання шкільних приміщень та інтернатів на весь контингент (до 25.10.1944 р.) й введення в навчальний процес предметних, музичних, спортивних та інших кабінетів (до 15.11.1944 р.). Цікавий штрих, наказ зобов’язував «запровадити в 1944–1945 н. р. викладання української мови та літератури в спеціальних школах» [1, акр. 3]. В Дніпропетровській спецшколі ВПС упродовж першого після відновлення навчального року ця норма наркомівського наказу виконувалася [2, арк. 3], але вже 5 грудня 1944 р. начальник школи у своєму листі до заступника наркомосвіти пропонував прискорити перегляд навчального плану в бік скорочення годин, відведених на українську мову та літературу. Пропонувалося, зокрема, прирівняти українські спецшколи до спецшкіл РРФСР, залишивши 2 год. на знайомство з українською культурою та літературою [1, арк. 1 зв.]. Напередодні літньої атестації керівник спецшколи знову порушив перед Наркоматом освіти УРСР питання щодо української мови, державний екзамен з якої пропонувалося 207


ISSN 2409-3661 ПРОБЛЕМИ ПОЛІТИЧНОЇ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ. вип. 12. 2017 р.

взагалі скасувати. Як зазначалося в листі, із 49 учнів 1 роти (10-ий, випусковий клас) 15 осіб українську мову не вивчали взагалі (проживали на території РРФСР), 28 – не вивчали упродовж останніх 3 років (перебували в евакуації), а 6 – упродовж останніх трьох років не навчалися взагалі, оскільки проживали на окупованій території [6, арк. 2 зв.]. Незважаючи на те, що нарком освіти у своєму наказі призначив відповідальним координатором завідувача обласного відділу народної освіти, вирішенням цього важливого питання опікувалися місцеві органи влади, центральне місце серед яких належало виконкому Дніпропетровської обласної ради трудящих. На його засіданні 9 серпня 1944 р. було прийнято відповідне рішення №1370 щодо виділення необхідних приміщень, комплектування навчального закладу кваліфікованими викладачами, обладнання навчальних приміщень, кабінетів, гуртожитку, забезпечення школи підручниками та іншим шкільним інвентарем [6, арк. 14]. Згодом, 28 серпня 1944 р. виконком облради прийняв ще одну постанову й визначив відповідальних за реалізацію вказаних заходів. Так, наприклад, голова Дніпропетровського міськвиконкому відповідав за звільнення будівель, які на той час займав госпіталь № 2633 (вулиця 6-а Чечелівка, будинок 28), й проведення ремонтних робіт в приміщеннях (до 25.09.1944 р.), завезення палива на весь рік, забезпечення школи меблями, виділення командному складу школи обладнаних для проживання шести квартир. До реалізації графіка залучався голова облліспромсоюзу, на якого покладалося забезпечення школи столами для обідів, партами, табуретками, тумбочками, бочками, бричками та іншим подібним інвентарем, а завідувач облздраввідділу опікувався організацією медичної комісії для здійснення відбору кандидатів на навчання й забезпечував організацію медичного нагляду за цим навчальним закладом. В переліку відповідальних значилися вже вищезгаданий завідувач облоно та очільники обласних відділів торгівлі, зв’язку, транспорту та навіть директор одного з місцевих заводів, який переймався виготовленням металевих ліжок [6, арк. 10‒11]. До речі, два заводи, як і планувалося, виготовили для школи 350 металевих ліжок, але через те, що вони були виключно одноярусні, директор школи був змушений домовлятися з військовим госпіталем і робити обмін 150 ліжок на двоярусні. Лише після цього змогли розмістити усіх учнів у відведеному приміщенні гуртожитку на третьому поверсі шкільної будівлі [1, арк. 1]. У місті не знайшлося інструментів для духо208


ISSN 2409-3661 ПРОБЛЕМИ ПОЛІТИЧНОЇ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ. вип. 12. 2017 р.

вого оркестру, але за рішенням того ж виконкому місцевий відділ мистецтв передав у розпорядження школи одне піаніно [1, арк. 8]. До проведення організаційних заходів з поновлення роботи спецшколи залучався також і комсомол. Так, на підставі рішення бюро Дніпропетровського обкому ЛКСМУ від 4 вересня 1944 р. практично всі комсомольські організації області зобов’язувалися розпочати активну роботу з виготовлення й збору необхідних матеріалів для забезпечення потреб закладу згідно із затвердженим переліком. При міському комітеті діяла спеціально створена комісія, члени якої стежили за виконанням прийнятої постанови [1, арк. 7]. Особливо складним для місцевої влади стало завдання із забезпечення спецшколи автотранспортом. Голова виконкому облради був вимушений звертатися по допомогу до начальника трофейного управління 2 Українського фронту. У листі йшлося про сприяння в придбанні для потреб спецшколи 5 або 3-тонного, 1,5-тонного автомобілів та пікапу [1, арк. 9]. Точна відповідь на цей запит невідома, скоріш за все прохання залишилося незадоволеним, оскільки той же виконком вже 12 березня 1945 р. передав навчальному закладу вантажний автомобіль ГАЗ-АА [6, арк. 17]. До цього транспортні потреби школи забезпечувалися трьома кіньми, які були придбані за допомогою облсільгосппостачу разом із возами. Лише після цього в листопаді 1944 р. учнів звільнили від щоденного перенесення продуктів, які отримували на продовольчому складі й доправляли в їдальню школи для приготування обідів [1, арк. 1]. 2 вересня 1944 р. розпочала роботу мандатна комісія з відбору кандидатів на навчання в Дніпропетровській спецшколі ВПС у складі двох представників обкомів ВКП(б) та ВЛКСМ, двох вчителів математики і російської мови. Мандатна комісія під головуванням військовослужбовця лейтенанта Матроса (ініціали не встановлено – В. Б.) працювала до 23 вересня 1944 р. Провівши вісім засідань, члени комісії розглянули 732 справи кандидатів на навчання в 1, 2 та 3 роти (10, 9 та 8 класи відповідно) [2, арк. 105‒118]. На 1 жовтня 1944 р., тобто на початок першого після відновлення роботи навчального року, Дніпропетровська спецшкола ВПС налічувала 477 (1 рота – 59, 2 рота – 133, 3 рота – 285) чол. змінного складу [5, арк. 5]. Трохи більше ніж через місяць школа перейшла на однозмінне навчання, «мобілізувавши для цього всі сили». 23 листопада 1944 р. на бюро Ленінського РК КП(б)У м. Дніпропет­ ровська розглядалося питання «Про стан матеріально-побутового обслуговування учнів спецшколи ВПС», але, як зазначав началь209


ISSN 2409-3661 ПРОБЛЕМИ ПОЛІТИЧНОЇ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ. вип. 12. 2017 р.

ник цього навчального закладу у доповідній записці заступнику наркома освіти УРСР, «ефективності від цього було мало». На грудень 1944 р. Укршколпостач (орган, який здійснював матеріальне забезпечення спецшкіл УРСР) не відвантажив для школи обмундирування, білизну, взуття й інше майно. Повністю забезпечити учнів форменим одягом вдалося лише напередодні 1 травня 1945 р. У вказаній вище записці зазначалося, що рівень підготовки вихованців школи дуже низький і тому не виключалося відрахування великої кількості учнів через неуспішність. З метою виправлення такого становища планувалося упродовж зимових канікул навчальний процес не переривати [1, арк. 1]. Перші місяці функціонування цього доволі специфічного навчального закладу виявилися важкими, невирішеними залишалися безліч побутово-матеріальних і організаційних проблем. Зокрема, не завершилося комплектування викладачами, тривав ремонт приміщень, не працювало центральне опалення, відчувався дефіцит палива, обмундирування та іншого речового майна, на низькому рівні було організовано харчування (на триразове школа перейшла лише в 1945 р.) [2, арк. 4]. На одному із засідань педагогічної ради йшлося про низький рівень культури й дисципліни та методи боротьби із цим реаліями навчального закладу. Вчителі інколи проводили заняття в класах, де учні були вимушені стояти через брак стільців [3, арк. 46]. У грудні 1944 р. інспектування школи провів представник ВПС ХВО, який взяв участь у роботі педагогічної наради. Результати його перевірки були надіслані на адресу начальника ВНЗ ВПС Червоної армії. У січні 1945 р. начальник спецшколи на відповідні запити підготував інформаційне донесення щодо стану цього закладу в ЦК КП(б)У. Тобто процес відновлення роботи спецшколи перебував під контролем різних, доволі високих партійних і державних органів, але найтісніше доводилося співпрацювати з місцевими органами влади, розташованими в місті. 14 січня 1945 р. на запрошення директора з метою ознайомлення з реальним станом справ школу відвідав голова Дніпропетровського облвиконкому, а 18 січня в облвиконкомі відбулася спеціальна нарада з питань надання допомоги навчальному закладу. За результатами цієї наради прийняли відповідне рішення. До речі, ще 14 грудня 1944 р. подібна нарада відбулася під головуванням секретаря обкому КП(б)У, але реалізація прийнятого рішення сильно розтяглася в часі [6, арк. 2]. Упродовж першого півріччя навчального року доволі істотно 210


ISSN 2409-3661 ПРОБЛЕМИ ПОЛІТИЧНОЇ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ. вип. 12. 2017 р.

змінився чисельний склад вихованців школи. Так, на 1 січня 1945 р. вибуло 146 чол. (30,6 %), з яких 47 (9,9 %) призвали на службу в РСЧА, 42 учні (8,8 %) залишили спецшколу за власним бажанням або через сімейні обставини (найчастіше вказували «переїзд батьків»), 34 особи (7,1 %) виключили через пропуски занять, 20 учнів (4,2 %) вчинили різні дисциплінарні проступки й були відраховані, а 3-х (0,6 %) відкликали органи правопорядку (детальніше не відомо). Поряд із тим, за цей період на навчання в школу прийняли ще 45 осіб. Із наведених статистичних даних випливає, що найбільше курсантів вибуло через призов в армію (32,2 %) і за власним бажанням (28,8 %). Разом це складає більше половини (61 %) всіх, хто позбувся статусу учня спецшколи. Таким чином, на початок 1945 р. тут навчалися 376 учнів [5, арк. 5]. У другому півріччі на навчання прийняли ще 4 учнів, але продовжилися також і відрахування. До призваних на військову службу додалося ще 25 чол. (разом упродовж року – 72), а до тих, хто залишив навчання за власним бажанням, додалося ще 51 (разом за рік – 103) особи. За підсумками навчального року сформувалася ще одна група – «відраховані за неуспішність», чисельність якої складала 101 особа. Були й інші: «за недисциплінованість» – 9 та «через хворобу» – 6 учнів. Отже, всього упродовж навчального року статусу учня цього навчального закладу позбулося 285 чол. Це складає майже 60 % від зарахованих 1 жовтня 1944 р., а якщо врахувати тих, хто поступив на навчання упродовж навчального року, то цей відсоток становитиме приблизно 55 %. Найбільше відрахували за власним бажанням – 19,6 %, за неуспішність – 19,2 % та через призов в РСЧА – 13.7 %. Разом це складає 52,5 % (з урахуванням тих, хто поступив на навчання після 1 жовтня 1944 р.). Тобто плинність змінного складу спецшколи упродовж першого після відновлення навчального року залишилася дуже високою. Це обумовлювалося також і недосконалістю організації навчального процесу, низьким рівнем дисципліни в школі (особливо в перші місяці її роботи), недостатньою забезпеченістю навчального закладу підручниками та іншими методичними матеріалами, необхідними для повноцінного навчального процесу. Про це неодноразово йшлося на засіданні педагогічної ради школи [3, арк. 45–51]. Через досить екстремальні умови функціонування цього навчального закладу було внесено деякі зміни в графік навчального процесу. Зокрема, навчання в 1 роті (10 клас) продовжили до 15 червня 1945 р., а складання «екзаменів на атестат зрілості» тривало 211


ISSN 2409-3661 ПРОБЛЕМИ ПОЛІТИЧНОЇ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ. вип. 12. 2017 р.

аж до 15 липня. «Перевідні екзамени» для 2 та 3 рот спланували з 21 травня по 15 червня 1945 р. За підсумками атестації наприкінці навчання 78 (2 рота – 36, 3 рота – 42) учнів залишалися боржниками й повинні були здавати додаткові екзамени восени. Зазначалося, що 36 учнів мали заборгованість з двох предметів [6, арк. 2]. Завершальним етапом навчання учнів 2 та 3 рот стали табірні збори (розпочалися 1 липня 1945 р.), для проведення яких створили відповідну базу [6, арк. 4]. 17 травня 1945 р. Дніпропетровська облрада трудящих прийняла рішення № 762 «Про організацію табору і проведення табірних зборів спецшколи ВПС», згідно з якою зазначеному навчальному закладу на території Новомосковського лісництва поблизу с. Орловщини відводилася відповідна ділянка. Виконанням цього рішення знову опікувалися різні органи влади та організації. Так, наприклад, виділення будівельного лісоматеріалу покладалося на облліспромхоз (за рахунок лімітів Новомосковської районної та міської ради), облплан забезпечував іншими будматеріалами, виконком райради переймався житлом для викладачів на час проведення зборів, облуправління у справах фізкультури та спорту підготувало необхідну кількість спортивної форми, інвентаря та направило на збори кращих фізкультурників для надання практичної допомоги. Начальник обласного відділу транспорту забезпечував перевезення учнів та викладачів. На 20-денні збори в таборі залучалися учні нового набору 1945 р. Загальний контроль будівництва і підготовки табірних зборів покладався на начальника спецшколи, про що від був зобов’язаний доповісти в облраду до 15 червня 1945 р. [6, арк. 18]. Починаючи з весни 1945 р. керівництво спецшколи розпочало активну профорієнтаційну роботу, яка зводилася до розсилки інформаційних листів у комсомольські організації, обласні відділи освіти та в обласні військкомати. Крім того, курсанти школи за сприяння комсомолу й місцевої влади провели численні зустрічі з учнями переважно в школах м. Дніпропетровська. Про це, зокрема, йшлося навіть у циркулярному листі заступника наркома освіти УРСР, де визначався поряд набір курсантів та чисельність контингенту на 1945 р. При здійсненні відбору кандидатів на навчання в спецшколі встановлювалася наступна черговість: діти-сироти, батьки яких загинули на фронті, діти інвалідів війни та діти фронтовиків. Для здійснення набору в Дніпропетровську спецшколу ВПС відводилися Дніпропетровська, Запорізька, Сталінська, Херсонська області та Крим [6, арк. 6]. 212


ISSN 2409-3661 ПРОБЛЕМИ ПОЛІТИЧНОЇ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ. вип. 12. 2017 р.

Таким чином, виконання директивних рішень радянського уряду щодо відновлення роботи Дніпропетровської спеціальної школи ВПС цілком покладалося на місцеві радянські органи. В короткі терміни та в умовах суттєвого обмеження ресурсів за сприяння цілої низки установ вдалося вчасно розпочати навчальний рік, а існуючі недоліки поступово усувалися в ході реалізації плану навчального процесу. Низька якість успішності та інтенсивна плинність перемінного складу школи обумовлювалася як суб’єктивними (низький рівень матеріально-побутового та іншого забезпечення), так і суб’єктивними (наслідки війни) обставинами. У 1944 р. мандатна (приймальна. – В. Б.) комісія працювала в складних умовах, оскільки одночасно здійснювала набір учнів в усі класи без попередньої профорієнтаційної роботи. Це також позначилося на якісному рівні змінного контингенту. Підготовча робота щодо організації набору 1945 р. розпочалася заздалегідь і регламентувалася директивними установками Народного комісаріату освіти УРСР, які чітко демонстрували подвійну значимість цього спеціального навчального закладу: підготовка кандидатів на навчання у військових училищах та виконання важливої соціальної функції. Бібліографічні посилання

1. Держаний архів Дніпропетровської області (далі ‒ ДАДО). – Ф. 3840, оп. 1, спр. 1. 2. ДАДО. – Ф. 3840, оп. 1, спр. 3. 3. ДАДО. – Ф. 3840, оп. 1, спр. 4. 4. ДАДО. – Ф. 3840, оп. 1, спр. 5. 5. ДАДО. – Ф. 3840, оп. 1, спр. 6. 6. ДАДО. – Ф. 3840, оп. 1, спр. 9. 7. Кривчик Г. Г. Сільська школа: соціальна роль і перспективи розвитку / Г. Г. Кривчик, Г. П. Євсеєва // Питання аграрної історії України та Росії: Матеріали одинадцятих наукових читань, присвячених пам’яті Д. П. Пойди: зб. наук. пр. / редкол.: В. В. Іваненко (відп. ред.) та ін. – Д.: ЛІРА, 2016. – С. 190‒196. Надійшла до редкол.: 19.03.2017

213


ISSN 2409-3661 ПРОБЛЕМИ ПОЛІТИЧНОЇ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ. вип. 12. 2017 р.

УДК 94(477) «1920/1980»

Г. Г. Кривчик Дніпропетровський національний університет залізничного транспорту імені В. Лазаряна

ОДНОПАРТЙНІСТЬ ЧИ БЕЗПАРТІЙНІСТЬ: ДО ХАРАКТЕРИСТИКИ ПОЛІТИЧНОЇ СИСТЕМИ СРСР

Показано, що головною особливістю політичної системи колишнього СРСР була формально однопартійна, а по суті непартійна організація влади, адже КПРС не можна вважати партією в звичайному розумінні цього поняття. Ключові слова: СРСР, більшовик, Генеральний секретар, ВКП(б), КПРС, номенклатура. Показано, что главной особенностью политической системы бывшего СССР была формально однопартийная, а по сути непартийная организация власти, поскольку КПСС нельзя считать партией в общепринятом значении данного понятия. Ключевые слова: СССР, большевик, Генеральный секретарь, ВКП(б), КПСС, номенклатура.

У політичних науках, зокрема в так званій совєтології, прийнято вважати, що в СРСР, на відміну від розвинутих країн світу, існувала однопартійна система, оскільки єдиною партією в політичній системі країни була комуністична партія (РКП(б), ВКП(б), КПРС). Питання про природу й сутність однопартійної політичної системи СРСР і УРСР детально розглянуто в працях як зарубіжних учених: Е. Гимпельсона [5; 6], М. Восленського [4], М. Джиласа [7], Е. Карра [11], Р. Пайпса [15], Л. Шапіро [17] та ін.; так і вітчизняних: М. С. Дорошка [8], С. В. Кульчицького [13], М. О. Фролова [16], В. К. Якуніна [19] та ін., які показали, що комуністична (більшовицька) партія була головною несущою конструкцією радянської політичної системи, використовувала репресивні та командно-адміністративні методи для придушення будь-якого інакодумства ззовні й у своїх партійних лавах. Розходження в поглядах науковців здебільшого стосувалися лише питання про те, чи було заплановано більшовиками ліквідацію всіх інших партій, чи ця ліквідація © Кривчик Г. Г., 2017

214


ISSN 2409-3661 ПРОБЛЕМИ ПОЛІТИЧНОЇ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ. вип. 12. 2017 р.

випливала з самого характеру більшовизму, авторитарності, нетерпимості та непримиренності більшовизму щодо інших ідеологій і партій [16, с. 163]. На нашу думку, перше не виключає друге. Очевидно, справа й у сутності більшовизму, й у намірах партійних вождів встановити монополію на владу. Більш принциповим здається інше питання: а чи можна КПРС вважати партією в загальноприйнятому розумінні цього слова? Адже, як відомо, політичною партією зветься організована група громадян, що виражає інтереси тих чи інших соціальних верств і прагне до реалізації своєї мети шляхом боротьби за державну владу і її використання. Тобто партія – це певна частина політично активного населення, саме частина, а не все активне населення. Власне кажучи, само слово «партія» походить від англійського «part» – частина, частка. Одна партія – це по суті відсутність партій. А чи була в СРСР КПРС частиною суспільства чи, скоріше, його основою, хребтом, системоутворюючою субстанцією? Пошук відповіді на це питання є завданням даної розвідки. Процес ліквідації багатопартійності було запущено більшовицькою владою з перших днів її панування. Вже в перші роки після Жовтневої революції на підконтрольній більшовикам території було ліквідовано всі монархічні та ліберальні партії. В 1922 р. відбувся судовий процес над есерами, яких звинуватили в організації заколотів проти радянської влади і вождів компартії. В 1923 р. настала черга меншовицької партії та Бунду, яких примусили заявити про саморозпуск. У руслі більшовицької політики відбувалися радикальні зміни й у політичній системі України, яка на початку 1920-х рр. мала вигляд багатопартійної, налічувала понад 20 партій та організацій, серед яких: а) партії комуністичного спрямування: КП(б)У, Українська комуністична партія комуністів (боротьбистів), Єврейська комуністична спілка, Єврейська комуністична партія «Поалей ЦІОН»; б) загальноросійські соціалістичні партії: меншовики, есери, бундівці; в) національно-демократичні партії:Українська партія соціалістів-революціонерів (УПСР) та Українська партія соціалістів-федералістів (УПСФ). Однак уже тоді багатопартійність була по суті фікцією. Реально управління державою здійснювала тільки КП(б)У. Будучи правлячою партією і маючи під своїм контролем усі інститути влади (уряд, армія, ВЧК-ГПУ, суд, преса, фінанси), більшовики мали вирішальні переваги по відношенню до інших партій. Їх співпраця з УКП-боротьбистами та УПЛСР-борбистами 215


ISSN 2409-3661 ПРОБЛЕМИ ПОЛІТИЧНОЇ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ. вип. 12. 2017 р.

була вимушеною й тимчасовою. Усі інші партії взагалі фактично були поза політикою, користувалися незначним впливом, швидко зникли з політичної арени з різних причин. Партії соціалістичного спрямування, зокрема есери й соціал-демократи були розгромлені більшовицькою владою відразу після закінчення громадянської війни через звинувачення в антирадянській діяльності. Хто з членів цих партій емігрував – тому пощастило вижити, хто ні – було заарештовано й розстріляно. Партії, що позиціонували себе як комуністичні, зокрема УКП(б), заявили про саморозпуск. Більшість їхніх колишніх членів в індивідуальному порядку поповнили лави КП(б)У, з якої, втім, незабаром були виключені, а 1937–38 рр. репресовані. Ще до остаточної ліквідації багатопартійності Ленін, а згодом його «кращий учень» Сталін взяли курс на досягнення монолітності в самій більшовицькій партії. Питання про єдність партії Ленін вважав ключовим, питанням «життя і смерті». Х з’їзд партії, що відбувся в березні 1921 р., прийняв ленінську резолюцію «Про єдність партії», яка забороняла будь-яку фракційну діяльність. В останніх роботах Леніна, написаних у 1922–23 рр., також містився заклик зберігати єдність партії «як зіницю ока», проводилася думка про те, що головною загрозою для партії є розкол у її керівництві. Сталіну залишалося тільки перевести «заповіти» Леніна в практичну площину, що він і зробив з притаманною йому послідовністю, енергійністю й підступністю. У 1923–24 рр. за допомогою Зинов’єва і Каменєва він усунув від влади Троцького, звинувативши того в прагненні запровадити командні методи керівництва економікою. В 1925 р. Сталін за підтримки Бухаріна, Рикова, Томського та ін. усунули з керівних посад своїх вчорашніх союзників Зинов’єва і Каменєва, яких звинуватили у створенні «нової опозиції», догматичному відстоюванні старого гасла світової революції. В 1926–27 рр. Сталін, Бухарін, Риков, Томський та ін. виступили проти т. зв. троцькістсько-зинов’євського блока, представники якого нібито відкидали можливість будівництва соціалізму в одній окремо взятій країні й висунули хибну ідею форсованої індустріалізації шляхом викачування грошей з села. В результаті ряд представників даного блоку було виключено з партії, Троцького відправлено в заслання, а невдовзі вислано за межі держави. В 1928–29 рр. Сталін позбувається тих, хто йму допомагав зміцнити владу, цього разу – Бухаріна, Рикова, Томського, які утворили «праву опозицію», не підтримали курс Сталіна на форсовану індустріалізацію й не 216


ISSN 2409-3661 ПРОБЛЕМИ ПОЛІТИЧНОЇ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ. вип. 12. 2017 р.

поділяли думку вождя про посилення класової боротьби по мірі будівництва соціалізму, виступали за вростання куркульства в соціалізм. Слово вождя, лідера партії перетворилася на істину в останній інстанції. Як відмічав знаний італійський дослідник історії СРСР Дж. Боффа: «Віднині імена його (Сталіна) противників будуть згадуватися не інакше, як з лайкою й прокльонами. Їхні твори прирівнювалися до загрозливих підривних текстів і викидалися з бібліотек… Зображення цих людей більше не відтворювалися: на старих групових фотокартках їх замазували перед передруком. У подальшому на небуття будуть засуджені й імена тих, хто не був офіційно затаврований в якості винуватого» [2, т. 1, с. 533]. Одночасно на місце т. зв. ленінської гвардії висуваються особи, що були особисто віддані Сталіну. Встановлюється сталінська диктатура. Зростає чисельність більшовицької партії. Якщо в 1923 р. вона нараховувала 386 тис. осіб, то на січень 1989 р. – 19, 5 млн. [12]. Змінюється її природа. Починаючи з 1920-х рр. компартія володіла монополією на політичне керівництво країною й радянським суспільством. Саме Російська комуністична партія (більшовиків) давала життя , напрямок, рушійну енергію будь-якій формі громадської діяльності в СРСР, і її рішення були обов’язковими для кожної громадської та напівгромадської організації. З цього часу будь-яка значуща боротьба за владу відбувалася вже в надрах партії. Вихід або виключення з більшовицької партії означав щонайменше відсторонення від будь-якої політичної діяльності. У Конституції СРСР 1936 р. (ст. 126) було юридично закріплено, що ВКП(б) є «керівним ядром державних і громадських організацій», а за Конституцією СРСР 1977 р. (ст. 6) КПРС стала «керівною й направляючою силою радянського суспільства, ядром його політичної системи, державних і громадських організацій». Відтак політичні пріоритети в СРСР стали абсолютними. Однак характер діяльності комуністів значно виходив за межі політичного керівництва. По-перше, більшовицька партія здійснювала контроль за урядовою політикою. По-друге, члени партії стали в обов’язковому порядку включатися в усі відділи адміністративного апарату на всіх рівнях. По-третє, партія здійснювала призначення на ключові адміністративні посади. Не можна не погодитися з думкою Д. А. Волкогонова про зрощування партійного й державного апарату, поступове перетворення партії як політичної організації робітничого класу в своєрідний ідеологізований орден [3, № 3, 217


ISSN 2409-3661 ПРОБЛЕМИ ПОЛІТИЧНОЇ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ. вип. 12. 2017 р.

с. 4]. Логіка адміністративно-командної системи вела до трансформації керівної ролі КПРС у вирішенні поточних господарських, соціально-економічних, культурних, воєнних та інших проблем. Безпосередню роботу в цьому напрямі проводили галузеві відділи ЦК КПРС: промисловий, транспортний, будівельний, оборонний, адміністративний, культури, науки і навчальних закладів, машинобудування тощо та підпорядковані їм аналогічні відділи нижчестоящих партійних органів, які прийняли на себе чимало поточних оперативно розпорядних функцій. Показово, що вищі партійні керівники воліли обіймати за сумісництвом і вищі державні посади, що повністю випливало з характеру їх діяльності. Так, Й. Сталін обіймав посади Секретаря ВКП(б) і Голови Раднаркому СРСР, М. Хрущов – Першого секретаря ЦК КПРС і Голови Ради Міністрів СРСР, Л. Брежнєв – Генерального секретаря ЦК КПРС і Голови Президії Верховної Ради СРСР, М. Горбачов – Генерального секретаря ЦК КПРС і Голови Верховної Ради СРСР, а згодом Президента СРСР. Більшість представників номенклатури входили до представницьких радянських і партійних органів. З кінця 20-х рр. у ВКП(б) стає все більш жорсткою дисципліна і згортається внутріпартійна демократія. На основі статті 126 Конституції СРСР практика прийняття спільних рішень державних і партійних органів, що існувала й раніше, набуває офіційного статусу. З цього часу партійні рішення фактично стають нормативними актами і сприймаються державними органами як обов’язкові для них. Щодо Рад, то, попри конституційно визначені широкі повноваження Рад усіх рівнів, реальна влада на підвідомчій їм території не реалізовувалася. Ради фактично знаходилися в тіні паралельних партійних структур і, за слушними словами М. Джиласа, виконували функцію легітимізації рішень партійних органів [7, с. 250]. Вони виконували декоративну роль, маскували політичну й економічно-господарську диктатуру КПРС. Завершення процесу зрощування партійних кадрів з господарськими проявилося у запровадженні номенклатурного принципу підбору керівних кадрів, який до кінця 30-х рр. охопив усі виборні органи влади, всю систему державного суспільного керівництва, господарські посади. У партійних органах – від районних до ЦК ВКП(б) (КПРС) – укладався спеціальний список керівних посад, чисельність яких 218


ISSN 2409-3661 ПРОБЛЕМИ ПОЛІТИЧНОЇ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ. вип. 12. 2017 р.

постійно зростала і на початку 1980-х рр., за підрахунками російського економіста В. Касатонова, становив 1,5 млн. осіб [9, с. 320]. Призначення на номенклатурні посади здійснювалося тільки за узгодженням відповідного партійного органу: була номенклатура районного, міського, обласного (крайового), республіканського і союзного рівнів. Характерно, що до цього реєстру входили не тільки секретарі партійних комітетів і партійні функціонери, але й радянські, профспілкові, комсомольські працівники, чиновники, господарські керівники тощо. М. Восленський вважав номенклатуру панівним класом радянського суспільства, він навіть зробив дане твердження назвою своєї відомої книги [4]. Проте таке визначення, гадаю, навряд чи можна вважати цілком коректним, адже класом зветься велика соціальна група, що посідає певне місце в суспільному виробництві, охоплює ту чи іншу сферу виробництва. Натомість номенклатура не тільки здійснювала політичне керівництво, але очолювала всі виробничі галузі, знаходилася на верхівці всіх сфер життя суспільства, була привілейованою частиною кожного класу. Тому більш точним здається інший термін – стан (estate – анг., сословие – рос.), тобто суспільна група, яка відрізняється, здебільшого через своє поход­ ження, певними особливостями способу життя, світогляду, побуту. Стани, як відомо, притаманні феодальному суспільству, але, мав рацію М. Восленський, поставивши риторичне запитання: «Чому ми не усвідомлюємо, що тоталітаризм – це прорив феодального минулого в наш час?» [4, с. 598]. Представники номенклатури користувалися низкою як встановлених законом, так і неписаних привілеїв: персональними пенсіями, можливістю отоварюватися спеціальних магазинах, лікуватися в спеціальних лікарнях, оздоровлюватися в спеціальних санаторіях тощо. Органи правосуддя та правопорядку були обмежені (формально або фактично) в можливості притягнення до відповідальності представників номенклатури. Пересування по службі представників номенклатури включало рух як по «вертикалі», так і по «горизонталі». Зазвичай першою сходинкою в номенклатурній кар’єрі ставало обрання члена партії секретарем партійного осередку, далі було призначення господарським керівником, після чого було висування на відповідальну посаду в партійних, радянських чи профспілкових органах, потім знову керівна господарська робота й «обрання» на високу посаду в керівні партійні органи тощо. При цьому даний порядок просу219


ISSN 2409-3661 ПРОБЛЕМИ ПОЛІТИЧНОЇ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ. вип. 12. 2017 р.

вання по кар’єрних сходинах не виключав тенденцію перетворення номенклатурного статусу осіб фактично у спадковий. Діти номенклатурних працівників могли обрати різні сфери для реалізації своїх здібностей, але при цьому, як правило, все одно зберігали свою приналежність до номенклатурного стану. Для цього існувала неписана система т.зв. блату,привілейовані навчальні заклади на кшталт Московського інституту міжнародних відносин тощо. Здійснені на початку 1960-х рр. спроби М. Хрущова дещо демократизувати порядок формування номенклатури, ліквідувати довічність перебування на виборній партійній посаді призвело до його зміщення. Під прапором виправлення волюнтаристських новацій уже на ХХІІІ з’їзді КПРС (1966 р.) у партійному статуті були скасовані норми оновлення керівних кадрів, що стало однією з причин, що породило зловживання владою, моральне переродження багатьох керівників, зумовило застій у владних структурах, і як наслідок – загалом у суспільстві. У самій номенклатурі особлива роль належала партійному апарату, який на початку 1980-х рр. нараховував приблизно 500 тис. осіб [9, с. 320]. Партійні функціонери і насамперед секретарі партійних комітетів виконували роль, що була схожою з тією, що мали жерці у стародавньому суспільстві. На них було покладено не тільки політичне керівництво й державне управління, але й сакральну місію організації всенародного поклоніння класикам марксизму-ленінізму, тлумачення й пропаганди комуністичних ідей. Розшарування комуністів на партійну верхівку і рядову партійну масу постійно збільшувалося. Одночасно постійно послаблювалася роль виборних партійних органів. З’їзди партії мали здебільшого декларативний характер, виступи делегатів у більшості своїй зводилися до самозвітів і невтримних компліментів на адресу ЦК, його Політбюро й чинного партійного вождя. Разом з тим, говорячи про формування й особливе місце в радянському суспільстві даної верстви, слід врахувати принаймні дві обставини. По-перше, її формування відбувалося не без участі найбільш політично свідомої частини радянського суспільства. Партійна, радянська й загалом номенклатурна кар’єра будь-якої особи зазвичай починалася з обрання даної особи на виборну партійну роботу, тобто з процедури певного громадського відбору. По-друге, оскільки більшість керівних посад передбачала не тільки членство в КПРС, але й обрання до виборних партійних органів (парткомів, партбюро), то всі керівники під час виборів до цих органів мусили 220


ISSN 2409-3661 ПРОБЛЕМИ ПОЛІТИЧНОЇ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ. вип. 12. 2017 р.

періодично проходити процедуру таємного голосування за них у своїй партійній організації. Коли при обранні до партійного комітету керівник установи отримував певну кількість голосів «проти», то це ставало предметом детального аналізу у вищестоящому партійному комітеті. Непопулярні у своєму колективі керівники зазвичай усувалися з посад, що, безумовно, позитивно впливало на природний кадровий відбір і примушувало керівників дотримуватися певних норм партійної й суспільної етики, не допускати суттєвих зловживань своїм службовим становищем, як це скрізь відбувається сьогодні в українському суспільстві. Тож твердження деяких науковців, зокрема відомих російських істориків Ш. Мунгаєва і В. Устинова, щодо повної відсутності в СРСР реального контролю за владою з боку трудящих [14, с. 686] можна вважати не зовсім об’єктивними. По-третє, усі партійні працівники мусили в обов’язковому порядку отримати політичну освіту в одній із форм партійного навчання. У 1980 р. вищу політичну освіту мали, зокрема, 34,6% секретарів обкомів і 51,3 % секретарів міськкомів і райкомів Компартії України [1, с. 113]. У 1971–1975 рр. закінчили Академію суспільних наук при ЦК КПРС – 66 членів Компартії України, Вищу партійну школу при ЦК КПРС – 104, Заочну вищу партійну школу при ЦК КПРС – 2769, Вищу партійну школу при ЦК КПУ і Одеську вищу партійну школу – 1039, постійно діючі курси перепідготовки партійних і радянських працівників – майже 40 тис., постійно діючі семінари незвільнених секретарів первинних партійних організацій при обкомах і Київському міськкомі партії – 57 тис. осіб [1, с. 111–113]. Крім того, в 26 вечірніх університетах марксизму-ленінізму, що діяли при обкомах партії, у 1978 р. навчалося 63 тис. осіб, з них членів КПУ – близько 42 тис. [1, с. 119]. Певна річ, партійне, а посуті політичне навчання номенклатури сприяло професіоналізації управлінських кадрів. По-четверте, при відборі на керівні партійні посади так само, як і при формуванні депутатського корпусу, діяв принцип представництва у владі всіх соціальних груп, з-поміж них робітників і селян. Станом на 1980 рік раніше працювали робітниками чи колгоспниками 66,2 % секретарів міськкомів і райкомів партії [1, с. 115]. Тож слід констатувати наявність у СРСР певного «соціального ліфту», що забезпечував оновлення й оздоровлення управлінських, керівних кадрів. Інша справа – невдовзі, потрапляючи до номенклатури, люди мусили діяти за певними номенклатурними правилами, що були зумовлені характером влади й політичного режиму. 221


ISSN 2409-3661 ПРОБЛЕМИ ПОЛІТИЧНОЇ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ. вип. 12. 2017 р.

Разом з тим зрощування партапарату з господарським керівництвом призводить до того, що партійні органи перетворюються з політичних органів на управлінські структури, а їхні працівники із «борців за справу комунізму» – на аполітичних чиновників, які були здатні пристосуватися з вигодою для себе до будь-якої ідеології – соціал-демократичної, ліберальної, націоналістичної. Партійні органи перетворюються з політичних органів на управлінські структури, а їхні працівники із «борців за справу комунізму» – на аполітичних чиновників. Комуністичні гасла для них стали суто ритуальними. Їх почали надихати не комуністична утопія й світова революція, як колись, а лише влада,що забезпечувала високий рівень особистого благополуччя. «Капітал» Маркса вони воліли вигідно поміняти на просто капітал. По суті до кінця 1980-х рр. частина номенклатури, яка до цього мала всі риси стану, перетворюється на клас, який розпоряджається державною власністю (але при цьому зберігає за собою номенклатурно-станові привілеї). Саме цим можна пояснити відомий факт їхнього успішного пристосування до суспільного ладу, який дослідив згаданий видатний німецький економіст. У цьому зв’язку не виглядає дивним і те, що саме верхівка КПРС ініціювала виникнення багатопартійної системи (як атрибута капіталістичного суспільного ладу) шляхом штучного створення нових партій. Ще в 1985 р., на зорі т.зв. перебудови, завідувач відділом пропаганди ЦК КПРС О. Яковлєв написав листа М. Горбачову, в якому обґрунтовував необхідність поділу КПРС на дві партії – Соціалістичну та Народно-демократичну [18, с. 205]. І хоча в листі передбачалося, що зазначені партії утворюватимуть Союз комуністів, подальші події покажуть, що справжньою метою компартійних реформаторів була ліквідація КПРС і створення нової політичної системи, а в кінцевому рахунку й ліквідація СРСР. Мав рацію С. Кара-Мурза, який стверджував, що СРСР був особливою цивілізацією, а радянський лад унікальним явищем, «чудовим чином досягнутою точкою в усьому просторі соціально-економічних варіантів життєвого устрою» [10, с. 757]. Однією з характерних особливостей цієї цивілізації була політична система, побудована за принципом відомої російської іграшки – «матрьошки»: ззовні КПРС; у ній знаходилася партійно-радянська-господарська номенклатура, в останній – компартійна бюрократія, яка визначала рух усього суспільного організму. Саме КПРС являла собою головну радянську державотворчу ін222


ISSN 2409-3661 ПРОБЛЕМИ ПОЛІТИЧНОЇ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ. вип. 12. 2017 р.

ституцію. Після втрати КПРС своєї основної функції й появи на політичному полі низки ліберальних, національно-демократичних і націоналістичних партій зникне «як роса на сонці» й існуючий суспільний лад. Крім того, оскільки вся ця система була побудована за наднаціональним принципом, вона до певного часу забезпечувала цілісність усієї радянської імперії, де проживало понад ста націй і народностей. Руйнування цієї системи, яке почалося зі скасування ст. 6 Конституції СРСР, призвело й до краху радянської імперії, її розпаду на окремі держави. Бібліографічні посилання

1. Бойовий загін Ленінської партії: Компартія України в цифрах. – К.: Політвидав України, 1981. – 174 с. 2. Бофа Дж. История Советского Союза: В 2 т. / Дж. Боффа. – М.: Межд. отн., 1990. – Т. 1. – 630 с. 3. Волкогонов Д. А. Сталинизм: сущность, генезис, эволюция / Д. А. Волкогонов // Вопросы истории. – 1990. – № 3, 6, 7. 4. Восленский М. С. Номеклатура. Господствующий класс Советского Союза / М. С. Восленский. – М.: «Сов. Россия» совм. с МП «Октябрь», 1991. – 624 с. 5. Гимпельсон Е. Г. Формирование советской политической системы / Е. Г. Гимпельсон. – М.: Наука, 1995. – 232 с. 6. Гимпельсон Е. Г. Путь к однопартийной диктатуре / Е. Г. Гимпельсон // Отечественная история. – 1994. – № 4–5. – С. 94–110. 7. Джилас М. Лицо тоталитаризма / М. Джилас. – М.: Новости, 1992. – 544 с. 8. Дорошко М. С. Номеклатура: керівна верхівка Радянської України (1817–1938 рр.): монографія / М. С. Дорошко. – К.: Ніка-Центр, 2008. – 368 с. 9. Касатонов В. Ю. Экономика Сталина / В. Ю. Касатонов; Отв. ред. О. А. Платонов. – М.: Институт русской цивилизации, 2014. – 416 с. 10. Кара-Мурза С. Г. Советская цивилизация. От Великой Победы до краха / С. Г. Кара-Мурза. – Харьков: Книжный клуб семейного досуга, 2007. – 768 с. 11. Карр Э. История Советской России. Кн. 1: Т.1 и 2. Большевистская революция. 1917 – 1923; пер. с англ. / Э. Карр; предисл. Ненарокова А. П. – М.: Прогресс, 1990. – 768 с. 12. Коммунистическая партия Советского Союза // [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://wiki2.org/ru/Коммунистическая_партия_Совет­ ского_Союза. 13. Кульчицький С. В. Партійно-радянський апарат у системі влади / С. В. Кульчицький // Укр. іст. журн. – 1994. – № 6. – С. 3–15. 14. Мунгаев Ш. М. Политическая история России. От становлення само-

223


ISSN 2409-3661 ПРОБЛЕМИ ПОЛІТИЧНОЇ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ. вип. 12. 2017 р.

державия до падения Советской власти / Ш. М. Мунгаев, В. М. Устинов. – М.: НОРМА-Инфра, 1999. – 800 с. 15. Пайпс Р. Россия при большевиках / Р. Пайпс. – М.: РОССНЭП, 1997. – 670 с. 16. Фролов М. О. Політична система та номенклатурна еліта Радянської України 1920-х – 1930-х рр. Особливості та механізми формування і функціонування: монографія / М. О. Фролов. – Запоріжжя: КПУ, 2011. – 828 с. 17. Шапиро Л. Коммунистическая партия Советского Союза / Л. Шапиро. – Лондон: Oversear Pablication Interchange LTD,1990. – 933 с. 18. Яковлев А. Н. Горькая чаша. Большевизм и Реформация в России / А. Н. Яковлев. – Ярославль: Верхне-Волжское изд-во, 1994. – 461 с. 19. Якунин В. К. Крах КПСС: Историогрфический и теоретико-методологический аспекты: В 2-х частях. Часть1. Идейно-теоретические основы КПСС и исторический опыт ХХ столетия: монографія. – 2-е издание, допол­ненное и исправленное / В. К. Якунин. – Д.: Герда, 2013. – 284 с.; Часть 2. История, сущность и место КПСС в политической системе советского общества: процесс переосмысления / В. К. Якунин. – Д.: Герда, 2010. – 484 с. Надійшла до редкол.: 23.03.2017

УДК 35.08(477) «19»

Є. І. Бородін Дніпропетровський регіональний інститут державного управління Національної академії державного управління при Президентові України

ЗАПРОВАДЖЕННЯ ДЕРЖАВНОЇ СЛУЖБИ В УКРАЇНІ: ЗАКОНОДАВЧИЙ АСПЕКТ (КІНЕЦЬ ХХ СТОЛІТТЯ) Висвітлено процес законодавчого врегулювання інституту публічної служби в сучасній Україні, який привів у відповідність наявність такого суспільного явища з його правовим обґрунтуванням. Проаналізовано перший досвід визначення особливостей державної служби в Україні на початку 1990-х років. © Бородін Є. І., 2017

224


ISSN 2409-3661 ПРОБЛЕМИ ПОЛІТИЧНОЇ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ. вип. 12. 2017 р.

Ключові слова: історія державної служби, історія українського законодавства, реформування публічної влади, державна служба, державні службовці. Освещен процесс законодательного урегулирования института публичной службы в современной Украине, который привел в соответствие наличие такого общественного явления с его правовым обоснованием. Проанализирован первый опыт определения особенностей государственной службы Украины в начале 1990-х годов. Ключевые слова: история государственной службы, история украин­ ского законодательства, реформирование публичной власти, государственная служба, государственные служащие.

Актуальним питанням сучасних українських реформ є оновлення публічної служби, яка має відповідати стандартам демократичної держави. В сучасній політичній історії України вже накопичено певний досвід щодо функціонування інституту державної служби, який постав на початку 1990-х років та зазнав суттєвих змін протягом наступних десятиліть. Основний зміст зазначеного процесу безпосередньо пов’язаний з історією творення законодавства України з питань державної служби. Нині нагромаджено необхідну джерельну базу, яка дозволяє здійснити наукові дослідження історико-політичного характеру. У сучасній науковій літературі вже знайшло своє висвітлення коло питань, які розкривають контекст запропонованого нами дослідження. Узагальнюючі публікації з історії українського державотворення на рубежі ХХ – ХХІ ст. містять загальну картину розвитку української влади, функціонування якої вимагало запровадження такого суспільного явища, як державна служба в посттоталітарній країні, яка мала відмовитися від радянських підходів до організації публічного управління [1; 3; 5]. Разом з тим, з’явилися й перші наукові розвідки саме з історії запровадження державної служби в незалежній Україні. Так, у багатотомному виданні «Історія державної служби в Україні», підготовленого під егідою Інституту історії НАН України та Головного управління державної служби України, вміщено сюжет щодо створення першого українського законодавчого акта з державної служби (автори розділу С. М. Серьогін, Є. І. Бородін) [4]. Проте, зміст зазначеного документа розглянуто лише в загальних рисах. Історія державно-управлінського законодавства доби української незалежності знайшла своє висвітлення в навчальній літературі, яка 225


ISSN 2409-3661 ПРОБЛЕМИ ПОЛІТИЧНОЇ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ. вип. 12. 2017 р.

використовується в професійному навчанні публічних службовців. Метою статті є висвітлення процесу створення засад україн­ ського законодавства з питань державної служби на початку 1990-х рр. Особлива увага приділяється аналізу першої редакції Закону України «Про державну службу». При цьому автор звертається до наступних змін цього законодавчого акта. Створення законодавчих засад інституту державної служби в Україні відбувалося за умов відмови від багатьох усталених підходів радянської доби щодо організації влади та діяльності управлінського апарату владних структур. На відміну від деяких процесів щодо змін у владних інститутах (наприклад, законодавчого визнання влади місцевого самоврядування), питання врегулювання такого суспільного явища, як державна не знайшло свого розв’язання у перебудовні роки історії СРСР. Серед багатьох інноваційних кроків того часу не було ухвалення законодавчого акта з питань державної служби. На початку 1990-х років в незалежній Україні йшов активний процес пошуку моделі державного управління, який характеризувався запровадженням президентської вертикалі та руйнуванням ієрархії системи рад, яка поволі переміщалася з площини державної влади до сфери місцевого самоврядування. Поява у 1992 р. Представників Президента України в областях та районах, створення відповідних державних адміністрацій розширили коло питань державної служби, яке спочатку було пов’язане з визначенням статусу працівників міністерств, державних комітетів, інших центральних органів державної влади. До того ж, не існувало й законодавства, яке б визначало цільовим способом статус працівників рад усіх рівнів. Такий радянський спадок, на наш погляд, можна вважати парадоксальним, оскільки в науковій літературі радянського періоду було поняття «державна служба», а в радянській законодавчій практиці – ні. Розв’язання цього протиріччя припало на період, який знаменувався виходом України на світову арену як окремої держави. Питання про необхідність законодавчого врегулювання державної служби постало вже на початку 1992 р., коли було здійснено перші кроки щодо вивчення світового досвіду. 27 червня 1992 р. Кабінет Міністрів України видав розпорядження про розроблення проекту Закону України «Про державну службу», створивши робочу групу з числа представників уряду, міністерств та науковців. Процес розробки законопроекту та його доопрацювання зайняв 226


ISSN 2409-3661 ПРОБЛЕМИ ПОЛІТИЧНОЇ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ. вип. 12. 2017 р.

майже рік. Робоча група з підготовки законопроекту про державну службу отримала можливість опрацювати досвід зарубіжних країн, в тому числі завдяки поїздкам до них. Були запрошені для консультацій зарубіжні фахівці. 12 червня 1993 р. Прем’єр-міністр України Л. Кучма направив документ на розгляд парламенту. Проходження законопроекту «Про державну службу» в Верховній Раді України пройшло доволі швидко: 10 листопада 1993 р. – перше читання, а 16 грудня того ж року – остаточне прийняття. У парламентській постанові про введення цього закону в дію зазначалося, що переважна частина положень вступає в дію з дня опублікування, а деякі питання було відкладено на початок 1994 р. [4, с. 478]. Після підписання Президентом України Л. М. Кравчуком закон було введено в дію з дня опублікування – 28 грудня 1993 року у Відомостях Верховної Ради України (№ 52) (за винятком деяких положень, які відтермінували в часі). Постанову «Про введення в дію Закону України “Про державну службу”» від 16 грудня 1993 року № 3724-XII підписав Голова Верховної Ради України І. С. Плющ. Перший український законодавчий акт про державну службу був охарактеризований як такий, що «регулює суспільні відносини, які охоплюють діяльність держави щодо створення правових, організаційних, економічних та соціальних умов реалізації громадянами України права на державну службу» [11]. На документ покладалося завдання визначити загальні засади діяльності та статус державних службовців. Вісім розділів закону визначали загальні положення, державну політику у сфері державної служби, правовий статус державних службовців державних органів та їх апарату, проходження державної служби, службову кар’єру, матеріальне та соціально-побутове забезпечення державної служби, відповідальність за порушення законодавства про державну службу. Поява нового закону створила умови для професіоналізації владно-управлінської діяльності, як це було втілено в країнах з великим досвідом демократичного врядування. Під державною службою після ухвалення закону стала розумітися «професійна діяльність осіб, які займають посади в державних органах та їх апараті щодо практичного виконання завдань і функцій держави та одержують заробітну плату за рахунок державних коштів» (ст. 1) [11]. Зазначені особи визначалися як державні службовці, що мають відповідні службові повноваження. 227


ISSN 2409-3661 ПРОБЛЕМИ ПОЛІТИЧНОЇ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ. вип. 12. 2017 р.

Особливістю формування українського законодавства про державну службу була та обставина, що з самого початку воно було спрямовано на врегулювання питання діяльності тільки органів влади (чиновників), а не усієї публічної сфери. Адже існує ще й інший підхід, відповідно до якого термін «публічна служба» (в даному випадку як синонім поняття «державна служба») «поширюється на більшість працівників публічного сектора, в тому числі вчителів, лікарів тощо» [15, с. 12]. Визначення понять «державна служба» та «державний службовець» не супроводжувалося прямим переліком посадовців, які належать до зазначеного кола. Проте, при розгляді класифікації посад державних службовців наводився перелік конкретних посад державних службовців. Сама ж класифікація посад державних службовців стала дуже важливою інновацією, оскільки в радянські часи для визначення співробітника органу влади існувала лише назва посади. Спеціальні звання, які застосовувалися в правоохоронних, митних, податкових, дипломатичних органах, не могли бути застосовані для державних службовців через їх специфіку. Тож вибір випав на такі основні елементи класифікації, як категорія та ранг державного службовця. Всього визначалося сім категорій та 15 рангів (по три в кожній категорії за наявності таких, що були одночасно в двох категоріях), назва яких включала порядковий чисельник (на зразок, перша категорія, перший ранг тощо). Ієрархія посад державних службовців вибудовувалася від найбільшого числа до найменшого: спеціаліст районного рівня отримував 15 ранг (належав до сьомої категорії), а голова державного комітету або представник президента в області – перший ранг (належав до першої категорії). Питання рангів та категорій остаточно доручалося визначити уряду в окремому положенні. Ранги першої категорії присвоював Президент України, другої – Кабінет Міністрів України, а третьої – сьомої – керівник органу влади, в якому працював державний службовець. Черговий ранг мав присвоюватися через два роки, але існувала можливість дострокового присвоєння в межах своєї категорії «за виконання особливо відповідальних завдань». Позбавлення рангу дозволялося лише за вироком суду. Ранг зберігався навіть за умов переходу на посаду нижчої категорії або при поверненні на державну службу (ст. 26) [11]. Завдяки аналізу визначення приналежності певних чиновників до певних категорій посад можна стверджувати, що у 1993 р. сформувався перелік посадовців та владних структур, на які пошири228


ISSN 2409-3661 ПРОБЛЕМИ ПОЛІТИЧНОЇ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ. вип. 12. 2017 р.

лося законодавство про державну службу. На загальнодержавному рівні йшлося про міністерства, державні комітети, інші центральні органи виконавчої влади при Кабінеті Міністрів України, Адміністрацію Президента України, Секретаріат Кабінету Міністрів України, Секретаріат Верховної Ради України. Регіональний рівень було представлено обласними Київською та Севастопольською державними адміністраціями, а субрегіональний – районними та районними у містах Києві та Севастополі державними адміністраціями. Аналіз органів влади та посад, які належали до державної служби, наведено в табл. 1 та 2. У тексті закону зовсім не згадували посади обласних, районних, сільських, селищних та міських рад. Це було обґрунтовано тим, що зазначені органи влади вже не розглядалися законотворцями як елементи вертикалі виконавчої влади. Проте, це не завадило тому ж самому складу Верховної Ради України в лютому 1994 р. в тексті Закону України «Про формування місцевих органів влади і самоврядування» назвати обласні, районні, Київську та Севастопольську міські ради такими органами місцевого самоврядування, що «одночасно виконують функції органів державної влади» [2, с. 183]. Таблиця 1. Загальнодержавні органи влади та їх посадовці, на яких розповсюджується Закон України «Про державну службу» (1993 р.) Назва органу

Посада (в дужках вказано категорію державної служби)

Міністерства

перший заступник міністра (І), заступник міністра (ІІ), начальник управління, самостійного відділу (ІІІ), заступник начальника управління, заступник начальника самостійного відділу (підвідділу) (IV), спеціаліст (V).

Державні комітети

голова державного комітету, який не є членом уряду (І), перший заступник голови державного комітету, що входить до складу Уряду (І), заступники голови державного комітету, що входить до складу Уряду (ІІ), начальник управління, самостійного відділу (ІІІ), заступник начальника управління, заступник начальника самостійного відділу (підвідділу) (IV), спеціаліст (V).

Інші центральні органи виконавчої влади при Кабінеті Міністрів України

голова (І), перший заступник, заступник голови (ІІ), начальник управління, самостійного відділу (ІІІ), заступник начальника управління, заступник начальника самостійного відділу (підвідділу) (IV), спеціаліст (V).

229


ISSN 2409-3661 ПРОБЛЕМИ ПОЛІТИЧНОЇ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ. вип. 12. 2017 р.

Адміністрація Президента України

керівник (І), заступник керівника (ІІ), Постійний Представник Президента України в Республіці Крим (І), радник та помічник Президента України (ІІ), перший заступник Постійного Представника Президента України в Республіці Крим (ІІ), керівник структурного підрозділу (ІІ), заступник Постійного Представника Президента України в Республіці Крим (ІІІ), заступник керівника структурного підрозділу, завідуючий сектором, головний спеціаліст, експерт, консультант (ІІІ), спеціаліст (IV)

Апарат Кабінету Міністрів України

керівник (І), заступник керівника (ІІ), радник та помічник Прем’єр-міністра України (ІІ), керівник структурного підрозділу (ІІ), заступник керівника структурного підрозділу, завідуючий сектором, головний спеціаліст, експерт, консультант (ІІІ), спеціаліст (IV)

Секретаріат Верховної Ради України

керівник (І), заступник керівника (ІІ), керівник структурного підрозділу, керівник секретаріату постійної комісії (ІІ), радник та помічник Голови Верховної Ради України (ІІ), заступник керівника структурного підрозділу, завідуючий сектором, головний спеціаліст, експерт, консультант (ІІІ), спеціаліст (IV)

Таблиця 2. Регіональні та субрегіональні органи влади та їх посадовці, на які розповсюджувався Закон України «Про державну службу» (1993 р.) Назва органу

Посада (в дужках вказано категорію державної служби)

Обласні державні адміністрації

Представник Представника Президента України в області (І), перший заступник глави (пізніше – голови) (ІІ), заступник глави (пізніше – голови) (ІІІ), керівник управління, відділу, служби (IV), заступник керівника управління, відділу, служби (V), спеціаліст апарату (V), спеціаліст управління, відділу, служби (VI)

Київська та Севастопольська міські державні адміністрації

Представник Президента України (І), перший заступник глави (пізніше – голови) (ІІ), заступник глави (пізніше – голови) (ІІІ), керівник управління, відділу, служби (IV), заступник Представника Президента України в районі (V), заступник керівника управління, відділу, служби (V), спеціаліст апарату (V), керівник управління, відділу, служби в районі (VI), спеціаліст управління, відділу, служби (VI), спеціаліст в ра­ йоні (VII)

Районні державні адміністрації

Представник Президента України (ІІІ), заступник Представника Президента України (V), спеціаліст апарату (V), керівник управління, відділу, служби (VI), спеціаліст (VII)

230


ISSN 2409-3661 ПРОБЛЕМИ ПОЛІТИЧНОЇ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ. вип. 12. 2017 р.

Закон України «Про державну службу» від 16 грудня 1993 р. не містив іншої класифікації державних службовців крім тієї, що визначала категорії та ранги. Проте, в ньому йшлося про наявність патронатної служби для помічників, керівників прес-служб, радників і секретарів Президента України, Голови Верховної Ради України, членів уряду, глав місцевих державних адміністрацій, які отримали право «самостійно добирати та приймати осіб» на зазначені посади (згідно з штатним розписом) [11]. Наступними за поняттями «державна служба» та «державний службовець» в Законі України «Про державну службу» були надані поняття «посада» та «посадова особа». Прикметним є той факт, що на момент ухвалення нового законодавчого акту зазначені поняття не використовувалися в тексті діючої тоді Конституції УРСР навіть після внесення до неї численних змін. Термін «посада» означав «первинну структурну одиницю державного органу та його апарату, на яку покладено встановлене нормативними актами коло службових повноважень» (ст. 2) [11]. Визначення посади здійснювалося через структуру та штатний розпис владної інституції. До числа посадових осіб було віднесено усіх тих державних службовців, на яких «законами або іншими нормативними актами покладено здійснення організаційно-розпорядчих та консультативно-дорадчих функцій» (в першу чергу керівника та заступника керівників державних органів та їх апарату) (ст. 2) [11]. Певна категорія представників державної влади не була включена до переліку державних службовців. Йдеться про Президента України, Голову Верховної Ради України та його заступників, голів постійних комісій (згодом комітетів) Верховної Ради України та їх заступників, народних депутатів, Прем’єр-міністра України, членів Кабінету Міністрів України, Голову та членів Конституційного суду України, Голову та арбітрів (згодом суддів) Вищого арбітражного суду України, Генерального прокурора України та його заступників. Визначення правового статусу зазначених посадовців покладалося на Конституцію України та інші законодавчі акти (ст. 9) [11]. Одночасно з цим передбачалася наявність державних службовців в апараті органів прокуратури, судів, дипломатичної служби, митного контролю, служби безпеки, внутрішніх справ тощо. Незважаючи на доволі конкретний список посад державних службовців у тексті Закону України «Про державну службу» вік не міг бути вичерпним джерелом для пошуку відповіді на запитання 231


ISSN 2409-3661 ПРОБЛЕМИ ПОЛІТИЧНОЇ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ. вип. 12. 2017 р.

про те, хто є державним службовцем. Після переліків кожної з категорій в тексті документа додавалися слова «та інші прирівняні посади». Внаслідок цього державними службовцями стали працівники центрів соціальних служб для молоді, співробітники Інституту законодавства Верховної Ради України, Національної академії державного управління при Президентові України, Інституту стратегічних досліджень, Державного фонду сприяння місцевому самоврядуванню та багатьох інших структур. Аналізуючи основні принципи державної служби, визначені Законом України «Про державну службу», вважаємо за можливе поєднати їх в три умовні групи: загальнодемократичні або громадянські (служіння народу України, демократизму і законності, гуманізму та соціальної справедливості, пріоритету прав людини і громадянина); фахові або кваліфікаційні (професіоналізму, компетентності, ініціативності, чесності, відданості справі, персональної відповідальності за виконання службових обов’язків і дисципліни); правові або компетенційні (дотримання прав та законних інтересів органів місцевого самоврядування та регіонального самоврядування, дотримання прав підприємств, установ і організацій, об’єднань громадян) (ст. 3) [11]. Питання етики поведінки державного службовця в законі висвітлювалося через призму того, що він повинен робити (сумлінно виконувати обов’язки; шанобливо ставитися до громадян, керівників і співробітників, дотримуватися «високої культури спілкування»; не допускати дій і вчинків, які мають негативні наслідки як для державної служби, так і для репутації державного службовця) та що йому забороняється (участь у діях, що «суперечать національним інтересам України», «ускладнюють функціонування державних органів»; використання «свого службового становища в корисливих цілях у власних інтересах», корупційних дій, виявлення упередженості або прихильності до різних структур та осіб «проявляти бюрократизм, відомчість і місництво») (ст. 5) [11]. При визначенні правового статусу державних службовців основний акцент було зроблено на основні обов’язки, права, обмеження, декларування доходів та дисциплінарну відповідальність. Заборону на доступ до державної служби отримали громадяни, які визнані недієздатними, мають судимість та у разі безпосереднього підпорядкування близьким родичам чи своякам (ст. 12) [11]. Питання першого та щорічного декларування доходів державних службовців розглядалося диференційовано. Для претендентів та 232


ISSN 2409-3661 ПРОБЛЕМИ ПОЛІТИЧНОЇ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ. вип. 12. 2017 р.

посадовців третьої – сьомої категорій було визначено за необхідне надавати такі відомості: доходи та зобов’язання фінансового характеру щодо себе та членів своєї сім’ї (в тому числі і за кордоном). Для першої – другої категорій додатково вимагалося надати відомості про нерухоме та цінне рухоме майно, вклади у банках і цінні папери (ст. 13) [11]. Реалізувати своє право на державну службу отримали право ті громадяни України (без обмежень пов’язаних з походженням, стану, національної приналежності, політичних поглядів, релігійних переконань тощо), «які одержали відповідну освіту і професійну підготовку та пройшли у встановленому порядку конкурсний відбір або за іншою процедурою, передбаченою Кабінетом Міністрів України» (ст. 4) [11]. Вступ на державну службу в законі 1993 р. передбачав проведення конкурсу (для посад третьої – сьомої категорій), складання присяги державного службовця (текст надавався в законі). В першій редакції акта встановлювався граничний вік перебування на державній службі в 60 років для чоловіків і 55 років для жінок з правом подовження до 5 років [11]. Під час змін пенсійного законодавства зазнали змін норми щодо вікових обмежень для державних службовців. У липні 2011 р. для чоловіків – державних службовців пенсійний вік почав становити 62 роки, а для жінок – 60 (з врахуванням перехідного періоду для жінок) [13]. У грудні 2011 р. парламент встановив верхню межу віку перебування на державній службі у 65 років. Для державних службовців було запроваджено заборону на зай­ няття підприємницькою діяльністю, сприяння підприємницькій діяльності інших осіб, участь в керівних органах підприємницьких структур, отримання подарунків та послуг за свою службову діяльність (ст. 16) [11]. Особливої уваги заслуговує норма про неможливість їх участі у страйках (ст. 16) [11]. До Закону України «Про державну службу» увійшло положення про кадровий резерв державної служби, до якого могли увійти «спеціалісти місцевого та регіонального самоврядування, виробничої, соціально-культурної, наукової та інших сфер», випускники вищих навчальних закладів, рекомендовані для просування державні службовці після підвищення кваліфікації або стажування (ст. 28) [11]. Закріплювалася вимога щодо навчання та підвищення кваліфікації (у навчальних закладах або шляхом самоосвіти), що визначалося підставою для просування по службі. 233


ISSN 2409-3661 ПРОБЛЕМИ ПОЛІТИЧНОЇ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ. вип. 12. 2017 р.

Запроваджуючи поняття «державна політика у сфері державної служби» розробники першого Закону України «Про державну службу» визнали за необхідне створити орган управління державною службою. У 1993 р. в законі було закріплено його назву та статус: Головне управління державної служби при Кабінеті Міністрів України (у жовтні 2010 р. конкретна назва була замінена на формулювання «спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань реалізації державної політики у сфері державної служби»). Коло його повноважень включало прогнозування та планування потреби в кадрах, реалізацію державної політики, розробку нормативних актів за своїм профілем, здійснення заходів, методичного керівництва проведенням конкурсного відбору, організацію навчання, забезпечення умов для відповідних наукових досліджень, контроль за дотриманням прав громадян на державну службу (ст.6) [11]. Ідея закріплення в законі положення про створення окремого органу влади з питань державної служби мала й своїх противників. Так, у процесі обговорення законопроекту, коли в його тексті було запропоновано заснувати відповідне міністерство, міністр освіти П. Таланчук заявив про недоцільність такого кроку. На його думку, зазначені функції мали б належати структурному підрозділу Кабінету Міністрів України [4, с. 479]. Рішення про створення Головного управління державної служби при Кабінеті Міністрів України уряд ухвалив 2 квітня 1994 р. постановою «Про управління державною службою». Відтоді зазначений орган влади пережив кілька реорганізацій та з 2011 р. існує як Національне агентство з питань державної служби. У першому варіанті Закону України «Про державну службу» було передбачено в межах реалізації державної політики у зазначеній сфері створення міжвідомчого дорадчого органу – Координаційної ради з питань державної служби в державних органах, положення про яке мав затверджувати уряд. Зазначена рада мала «визначати шляхи, засоби і форми реалізації основних напрямів державної політики у сфері державної служби», об’єднувати «всі зусилля державних органів щодо підвищення ефективності державної служби» (ст. 8) [11]. У жовтні 2010 р. зазначене положення було виключено з тексту закону [8]. Врегулювання питання дисциплінарних стягнень передбачало реагування на такі прояви: невиконання чи неналежне виконання службових обов’язків; перевищення повноважень; порушення об234


ISSN 2409-3661 ПРОБЛЕМИ ПОЛІТИЧНОЇ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ. вип. 12. 2017 р.

межень для державних службовців; вчинки, що порочать самого державного службовця або дискредитують державний орган. В арсеналі керівництва були як засоби законодавства про працю, так і специфічні державно-управлінські інструменти