__MAIN_TEXT__

Page 1

ВІЙСЬКОВА ПРОКУРАТУРА ЗАХІДНОГО РЕГІОНУ УКРАЇНИ ВІЙСЬКОВА ПРОКУРАТУРА

Я, військовий

Я, військовий прокурор...


ВІЙСЬКОВА ПРОКУРАТУРА ЗАХІДНОГО РЕГІОНУ УКРАЇНИ

Я,

військовий прокурор...

ІЛЮСТРОВАНА ІСТОРІЯ ЖИТТЯ ТА СЛУЖБИ ВІЙСЬКОВИХ ПРОКУРОРІВ, НА ПЛЕЧІ ЯКИХ ЛЯГЛА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ПОБУДОВИ СИСТЕМИ ОРГАНІВ СУЧАСНОЇ ВІЙСЬКОВОЇ ПРОКУРАТУРИ


Я, військовий прокурор... / Військова прокуратура Західного регіону України; [Упоряд.: Вдовитченко В.О., Козлов І.М., Балан М.В., Коцюба С.А., Галущак Ю.П., Гуцуляк М.Д.]. – Л. : 2019. – 300 с.: іл. В основу цієї історико-публіцистичної книги покладено спогади військових прокурорів Прикарпатського військового округу, а сьогодні – Західного регіону України. Зібрані оповіді охоплюють період становлення органів військової прокуратури на Західних теренах України: від 1945 року і до сучасної доби. Видання розраховане на широке коло читачів, зокрема колишніх та діючих офіцерів органів прокуратури, студентів та викладачів профільних закладів вищої освіти. За загальною редакцією військового прокурора Західного регіону України полковника юстиції Вдовитченка В.О., першого заступника військового прокурора Західного регіону України генерал-майора юстиції Козлова І.М., заступника військового прокурора Західного регіону України полковника юстиції Балана М.В. та заступника військового прокурора Західного регіону України полковника юстиції Коцюби С.А. У роботі над книгою брали участь ветерани військової прокуратури Західного регіону України (герої книги), прес-секретар військової прокуратури Західного регіону України Галущак Ю.П., старший інспектор військової прокуратури Західного регіону України Гуцуляк М.Д., представник Спілки ветеранів військової прокуратури Західного регіону України Поліщук А.О., військовий прокурор Львівського гарнізону підполковник юстиції Горпинич В.М., військовий прокурор Луцького гарнізону підполковник юстиції Давидов Є.О., військовий прокурор Івано-Франківського гарнізону полковник юстиції Солдатов О.С., військовий прокурор Рівненського гарнізону підполковник юстиції Величко А.П., військовий прокурор Тернопільського гарнізону підполковник юстиції Федчишин О.Г., військовий прокурор Ужгородського гарнізону підполковник юстиції Кириленко П.О., військовий прокурор Хмельницького гарнізону підполковник юстиції Стражник О.В., військовий прокурор Чернівецького гарнізону підполковник юстиції Бойко П.Г. © Військова прокуратура Західного регіону України, 2019


ЗМІСТ МАТІОС АНАТОЛІЙ ВАСИЛЬОВИЧ

Слово до читача

12

ВДОВИТЧЕНКО ВІТАЛІЙ ОЛЕКСАНДРОВИЧ

Ми, військові прокурори, зобов’язані зробити ще чимало ІСТОРІЯ ВІЙСЬКОВОЇ ПРОКУРАТУРИ ПРИКАРПАТСЬКОГО ВІЙСЬКОВОГО ОКРУГУ

1945 – 1992 рр. ІСТОРІЯ ВІЙСЬКОВОЇ ПРОКУРАТУРИ ЗАХІДНОГО РЕГІОНУ УКРАЇНИ

1992 р. – сьогодення СПІЛКА ВЕТЕРАНІВ ВІЙСЬКОВОЇ ПРОКУРАТУРИ ЗАХІДНОГО РЕГІОНУ УКРАЇНИ

2012 р. – сьогодення

14

20

30

36

АЙРАПЕТОВ ВІТАЛІЙ ГРИГОРОВИЧ

«Життя, за яке не соромно»

40

АХМІРОВ ФАРІТ МУТОГАРОВИЧ

«Волга» для прокурора, або Завжди залишатися людиною

46


ЗМІСТ БОНДАРЄВ ЮРІЙ МИХАЙЛОВИЧ

54

Щоб солдат повернувся додому живим ГАВРИЛЮК АНДРІЙ ЯКИМОВИЧ

58

Дороги, які ми обираємо, або Мрія, яку пощастило втілити ГЛУШКОВ МИКОЛА ВАСИЛЬОВИЧ

80

92 метри, або на відстані життя і смерті ГРИЦКО СТЕПАН ГРИГОРОВИЧ

90

Газети про нас не писали ДЕМКІВ ОЛЕГ РОМАНОВИЧ

108

Закарпаття: прокурорські традиції ДОЛЬ РОСТИСЛАВ БОГДАНОВИЧ

112

Ірак… Ірак… Ірак… ЗИМОМРЯ ЮРІЙ ВАСИЛЬОВИЧ

118

Свіжими слідами


КАЗИМИР СЕРГІЙ ВІТАЛІЙОВИЧ

Гварнері для чекіста і орден для кларнетиста-колаборанта

132

КАЛІБЕРДА ІВАН ОПАНАСОВИЧ

Реабілітація. Відповідальність рішення

144

КЛЕЙМЬОНОВ ЮРІЙ ІВАНОВИЧ

Марка прокурора

156

КОРИТНЮК ОЛЕГ ОЛЕКСАНДРОВИЧ

Навіть коли злочинець за сотні кілометрів

170

КОРМИЛО ОРЕСТ МИКОЛАЙОВИЧ

Графін на столі генерала, або Хто командує гарнізоном

176

КОРОСТЕЛЬОВ ВОЛОДИМИР МИХАЙЛОВИЧ

Без вихідних

190

КРЯЖЕВ ВАЛЕРІЙ ІВАНОВИЧ

Не забуваємо Горного

204


ЗМІСТ КУЗЬ ВАСИЛЬ ЯРОСЛАВОВИЧ

210

Про прапорщика на варті «зі своєю рушницею» та інших… КУЦАК ВОЛОДИМИР ПЕТРОВИЧ

216

На чолі військової прокуратури міста Лева ЛЕБЕДЄВ СЕРГІЙ АРСЕНІЙОВИЧ

226

Прокурорське довголіття ЛЕОНТЬЄВ ОЛЕГ ВАЛЕНТИНОВИЧ

236

У першу чергу, або Від пацифіста – до юриста МАЛЮЗІН ІВАН ПЕТРОВИЧ

254

Військовий прокурор зупиняє польоти МЕДВЕДЕНКО ГРИГОРІЙ МИХАЙЛОВИЧ

262

Розкрити «глухаря», або Сьоме небо для слідчого МЕЛЬНИКОВ ЛЕОНІД МИКОЛАЙОВИЧ

274

Вдячний долі від щирого серця!


МЕЛЬНИЧУК ВАСИЛЬ ГРИГОРОВИЧ

Аплодисменти для прокурора

278

МЕЛЬНИЧУК СЕРГІЙ ВАСИЛЬОВИЧ

Між Парамуширом і Шумшу, або Заради законності

290

МИЦИК ОЛЕГ ВОЛОДИМИРОВИЧ

Досліджувати до дрібниць

302

МІШКУРОВ ОЛЕГ МИХАЙЛОВИЧ

Одеські анекдоти, папуга і класика літератури

308

МІЩЕНКО ІВАН ФЕДОРОВИЧ

Злочинець повинен сидіти у в’язниці!

328

МУСЛЮМОВ ІЛЬДУС ХАДИЄВИЧ

Військова прокуратура, закон і справедливість – слова одного змісту

332

ОДНОКОЗ СЕРГІЙ СЕРГІЙОВИЧ

Від Забайкальського – до Прикарпатського округу

342


ЗМІСТ ОСТАПЧУК ОЛЕКСАНДР ЄВГЕНОВИЧ

350

Військові прокуратури – невід’ємна складова обороноздатності держави! ПАРАСКЕВИЧ ЛЕОНІД ВАСИЛЬОВИЧ

354

Військовий прокурор чотирьох Францій ПІНЬ ЮРІЙ БОГДАНОВИЧ

370

На захисті прав військової людини ПЛАТОНОВ ВАЛЕРІЙ АНАТОЛІЙОВИЧ

374

Курйоз ціною в 10 років ПОЛІЩУК АНДРІЙ ОЛЕГОВИЧ

378

За кожною справою – життя і доля людини ПРИЄМСЬКИЙ МИХАЙЛО ВОЛОДИМИРОВИЧ

392

Колишніх прокурорів не буває, або Ціна п’яти хвилин РОЗМАН ВАСИЛЬ СТЕПАНОВИЧ

408

Поза політикою, або Головень за ціною червоної ікри


СТОЛЯРОВ ОЛЕКСАНДР ОЛЕКСІЙОВИЧ

Успіх – це сплав терпіння, краплі егоїзму і тяжкої праці

426

СТУКАЛО БОРИС ІВАНОВИЧ

«Батрак» – слово не погане...

434

ШУТЯК ОЛЕКСАНДР АНАТОЛІЙОВИЧ

За військову прокуратуру потрібно боротись

438

ЯРІН ВОЛОДИМИР МИХАЙЛОВИЧ

Граната для «Молдовафільм» ГУЦУЛЯК МИКОЛА ДМИТРОВИЧ ПІСЛЯМОВА

Мої військові прокурори

454

464


МАТІОС АНАТОЛІЙ ВАСИЛЬОВИЧ Слово до читача заступник Генерального прокурора – Головний військовий прокурор, генерал-полковник юстиції

Д

орогі друзі! Ця книга – це спогади людей, які все своє життя віддано слугували Батьківщині, впевнений, на одному з найважливіших та відповідальніших напрямів діяльності прокуратури – військової. Це спроба показати читачеві об’єктивну картину трудових буднів українських військових прокурорів, наших колег і товаришів, віддати їм заслужену пошану. Язик не повертається називати їх ветеранами, хоча саме по собі це слово окрім безмежної поваги ніяких інших емоцій не викликає. Тим не менш, більш молодих душею і думками людей я не знаю. Військові прокурори завжди були на передньому краю забезпечення законності й правопорядку у військах у «гарячих» точках, під час трагічної аварії на Чорнобильській АЕС, у локальних військових конфліктах. Кожний день, не рахуючись з часом, «болячками» та особистими обставинами вони чесно робили свою справу задля підвищення обороноздатності нашої держави, укріплення її Незалежності, перемоги Закону, Честі і Гідності над беззаконням, розкраданням та користолюбством. Ця книга не для ветеранів. Ця книга – про них! Кожен із наших сьогоднішніх працівників, молодих, амбіційних військових прокурорів обов’язково знайде в цієї книзі не тільки літопис давно минулих днів, але перш за все, досвід, високий професіоналізм і так необхідні молоді практичні навички. А ще – вміння не розмінювати свою совість на швидкоплинну вигоду, добиватися справедливості, не бути байдужими. Саме у цьому і полягає сенс єдності усіх поколінь військових прокурорів. Від щирого серця бажаю нашим ветеранам здоров’я та усіляких гараздів, а книзі – творчого довголіття! Впевнений, що вона обов’язково знайде свого читача, який слідом за мною отримує величезне задоволення від спілкування з мудрими та глибокими людьми, хай і заочного!

13


ВДОВИТЧЕНКО ВІТАЛІЙ ОЛЕКСАНДРОВИЧ Ми, військові прокурори, зобов’язані зробити ще чимало слово військового прокурора Західного регіону України, полковника юстиції

Я,

військовий прокурор Західного регіону України полковник юстиції Вдовитченко Віталій Олександрович, схиляю голову перед нашими ветеранами, перед тими, хто створював, зміцнював військову прокуратуру, хто своєю жертовною службою і своєю відданістю закону і порядку започаткував і підтримував добрі традиції, якими ми, нинішнє покоління військових прокурорів, керуємося у повсякденній службі. Ми, військові прокурори, зобов’язані зробити ще чимало у цей тяжкий для народу, держави і армії час щодо дотримання законності і верховенства права. Зокрема, викрити злочинців, професійно завершити досудове розслідування, довести вину правопорушника у суді. Про цю нашу буденну та вкрай важливу роботу ми розповідаємо щодня у повідомленнях прес-служби, у друкованих виданнях і на телебаченні. Але є ще одне наше завдання, яке не визначено жодним законодавчим актом, але яке має неймовірно важливе значення для нас – військових прокурорів сьогодення: ми повинні встигнути розповісти про тих військових прокурорів, хто вчив нас, хто працював пліч-о-пліч із нашими старшими поколіннями, нашими батьками і старшими братами. Ми повинні встигнути розповісти про наших ветеранів. Змінюються часи, але не змінюються основні критерії, вимоги до військового прокурора: честь, гідність, принциповість, повага до людей у погонах і безумовне дотримання Закону… На зламі часу, епох і традицій, коли є сили, що прагнуть не лише зруйнувати кордони нашої держави, але й знищити закони і порядок, за якими живуть наша держава і суспільство, знищити високу мораль

15


17 українського народу, української громади, української армії, ми, військові прокурори, повинні бути загартованими, сильними, як ніколи. Це стосується безпосередньо моралі, духу військової прокуратури, яку, як це тепер добре бачимо і розуміємо, намагалися знищити наші вороги напередодні війни. Українська військова прокуратура встояла, відродилася, знайшлися сили і постаті, які завадили спробам знищення. Військова прокуратура, можна сміливо сказати, веде війну із ворогами нашої Незалежної Держави в одних окопах із воїнами Збройних Сил України і чітко виконує свої функції. І значною мірою, це теж заслуга наших ветеранів – тих, хто не дав зруйнувати інститут військової прокуратури, зберіг наші бойові традиції. Дослухаємося до спогадів і роздумів наших ветеранів. Вчитаємося у їхні слова. Вони, наші ветерани, чітко мислять і зрозуміло викладають просту, але важливу думку: військова прокуратура – монолітний колектив людей, які віддано служать Україні і українському народу. Отже, ми встигли почути їх, наших ветеранів… Міцного їм – нашим шановним старшим друзям – здоров’я і довголіття!


19


ІСТОРІЯ ВІЙСЬКОВОЇ ПРОКУРАТУРИ ПРИКАРПАТСЬКОГО ВІЙСЬКОВОГО ОКРУГУ

1945 – 1992 рр.

І

сторія нашої країни нерозривно пов’язана з історією всіх державних інституцій, які працюють на благо та розквіт держави. Основне завдання – щоб український народ, виборовши право жити в демократичному суспільстві, був захищеним, жив у достатку, мирі та злагоді. Історичний шлях становлення і розвитку органів військової прокуратури є свідченням того, що вся їхня діяльність спрямована на утвердження верховенства права, зміцнення законності і правопорядку в Збройних Силах та інших формуваннях України. Майже третину століття військова прокуратура Західного регіону України як державний орган постійно вдосконалюється і функціонує невідривно від життя суспільства. Це і утвердження законності, і забезпечення захисту людини, громадянина, інтересів держави, а також вагомий внесок кожного працівника прокуратури в розбудову та утвердження України як міцної правової держави загалом. Відлік своєї історії цей правовий інститут на теренах Західної України веде з 26 серпня 1945 року, коли весь світ стояв на порозі закінчення Другої світової війни. На підставі наказу

21


23

Командувача військами Прикарпатського військового округу № 01 від 25 серпня 1945 року та наказу військового прокурора 4-го Українського фронту генерал-майора юстиції Ізраільяна В.С. № 27 від 25 серпня 1945 року (м. Чернівці) військову прокуратуру 4-го Українського фронту перейменовано на військову прокуратуру Прикарпатського військового округу (ПрикВО). Напередодні цих подій, які ознаменували створення інституту військових прокуратур на Заході України, було засновано в серпні 1944 року на підставі Директиви Генерального Штабу № 114125 від 10 серпня 1944 року військову прокуратуру Львівського гарнізону. Із середини 1944 року по травень 1946 року установа була безпосередньо підпорядкована військовій прокуратурі Львівського військового округу, з травня 1946 року по 24 травня 1993 року – військовій прокуратурі ПрикВО, а з 24 травня 1993 року по сьогодні – військовій прокуратурі Західного регіону України.


25

У відповідності з Директивою начальника Генерального штабу Збройних Сил СРСР від 6 травня 1946 року № ОРГ/1/112 та наказом Головного військового прокурора Збройних Сил СРСР генерал-лейтенанта юстиції Н. Афанасьєва № 0650 від 5 червня 1946 року військові прокуратури Львівського і Прикарпатського військових округів перетворено на одну військову прокуратуру – Прикарпатського військового округу.


Заступник військового прокурора 4-го Українського фронту Головний військовий прокурор генерал-полковник юстиції

Військовий прокурор Прикарпатського військового округу генерал-майор юстиції

Військовий прокурор Прикарпатського військового округу генерал-майор юстиції

Військовий прокурор Прикарпатського військового округу генерал-майор юстиції

Горний А.Г.

Лабутєв О.О.

Пастушенко М.А.

Крючков Л.М.


27

Заступник військового прокурора Прикарпатського військового округу полковник юстиції

Серебряков Ю.І.

Старший помічник військового прокурора Прикарпатського військового округу підполковник юстиції

Бушуєв Ф.А.

Помічник військового прокурора Прикарпатського військового округу полковник юстиції

Понарєв Т.М.

Старший помічник військового прокурора Прикарпатського військового округу підполковник юстиції

Зінченко М.П.


Помічник військового прокурора Прикарпатського військового округу підполковник юстиції

Військовий прокурор в/ч 77757, заступник Головного військового прокурора генерал-майор юстиції

Військовий прокурор в/ч 64116 генерал-лейтенант юстиції

Військовий прокурор 4-го Українського фронту генерал-майор юстиції

Резонкін С.П.

Полєв А.Г.

Парфьонов В.С.

Ізраільян В.С.


29

Заступник військового прокурора в/ч 12152 підполковник юстиції

Військовий прокурор Луцького гарнізону підполковник юстиції

Військовий прокурор Чернівецького гарнізону підполковник юстиції

Військовий прокурор Львівського гарнізону підполковник юстиції

Васильєв В.В.

Янін В.К.

Мамонтов М.М.

Грачов А.І.


ІСТОРІЯ ВІЙСЬКОВОЇ ПРОКУРАТУРИ ЗАХІДНОГО РЕГІОНУ УКРАЇНИ 1992 р. – сьогодення

З

гідно з Постановою Верховної Ради України від 30 січня 1992 року № 2076-ХІІ з 1 лютого 1992 року всі дислоковані на території України військові прокуратури підпорядковані Генеральному прокурору України. Того ж року прокурорсько-слідчі працівники військової прокуратури Західного регіону України склали Присягу на вірність народові України. Минув рік, і наказом Головного прокурора України № 225к від 24 травня 1993 року військову прокуратуру Прикарпатського військового округу перейменовано на військову прокуратуру Західного регіону України та переведено на нові штати: із штату 2/340-55 на штат 30/008 чисельністю 1 генерал, 28 офіцерів, 3 солдати і 10 службовців та робітників. Як і раніше, професійна діяльність працівників військової прокуратури завжди була, є і буде спрямована на виконання конституційного обов’язку із захисту інтересів держави, демократичного устрою, прав і свобод людини і громадянина. В Україні військові прокурори (військові прокуратури як штатноструктурні одиниці) функціонували у статусі спеціальних прокурорів (прокуратур) з 1992 по 2012 рік, відповідно до ЗУ «Про прокуратуру». Але, у зв’язку із прийняттям 13 квітня 2012 року ЗУ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України у зв’язку з прийняттям Кримінального процесуального кодексу України», положення, що стосувались військових прокуратур, були виключені із ЗУ «Про прокуратуру». Військові прокуратури як інститут були скасовані за відсутності необхідності в них. Так, згідно з наказом Генерального прокурора України №100ш від 11 червня 2012 року військову прокуратуру Західного регіону України реорганізовано у прокуратуру з нагляду за додержанням законів у воєнній сфері Західного регіону України. Відтак неодноразово ставилося питання про доцільність існування військової прокуратури та реалії сьогодення

31


показали, що така структура необхідна. Російська агресія змусила владу нашої держави серйозно замислитись над докорінним реформуванням Армії та правоохоронних структур. Там, де є насильне або вмотивоване скупчення чи одночасне перебування чоловічого населення зі зброєю в руках, держава повинна мати інструмент професійної реакції до кваліфікації їхніх дій, якщо вони є незаконними. 14 серпня 2014 року народні депутати підтримали в першому читанні і в цілому законопроект № 4446а «Про внесення змін до Закону України «Про прокуратуру» щодо створення військових прокуратур». За відповідне рішення проголосували 249 народних депутатів. Цей закон визначає порядок створення, комплектування та матеріальнотехнічного забезпечення військових прокуратур, а також соціального захисту їхніх працівників зі статусом військовослужбовців. На підставі наказу Генерального прокурора


33 України Яреми В.Г. № 76ш від 22 серпня 2014 року прокуратуру з нагляду за додержанням законів у воєнній сфері Західного регіону України реорганізовано шляхом перетворення на військову прокуратуру Західного регіону України. Із початком війни на Сході держави та відновленням інституту військових прокуратур розпочалася нова сторінка в історії військової прокуратури, у тому числі – військової прокуратури Західного регіону України. Третина особового складу є змінною і виконує свої обов’язки у зоні проведення операції Об’єднаних сил (ред. – раніше Антитерористичної операції, яка тривала з 14 квітня 2014 року до 30 квітня 2018 року). Також згідно з Указом Президента України від 29 листопада 2017 року № 392/2017 засновано нову емблему та прапор Генеральної прокуратури України. Відповідно, емблемою Генеральної прокуратури України є круг темно-синього кольору, у центрі якого вміщено зображення срібного меча періоду княжої доби вістрям донизу. Меч накладено на золоті терези. У центрі емблеми – малий Державний Герб України. Зображення по колу обрамлено двома золотими дубовими гілками.


генерал-майор юстиції Мельничук В.Г. (1990 – 1995 рр.)

генерал-майор юстиції Лузан Л.А. (2000 – 2005, 2010 рр.)

генерал-майор юстиції Атаманюк О.Г. (1995 – 2000 рр.)

державний радник юстиції 1 класу Ринажевський Б.М. (2005 – 2010 рр.)


35

генерал-майор юстиції Богуцький П.П. (2011 – 2014 рр.)

полковник юстиції Лисий М.І. (2014 р.)

генерал-майор юстиції Сенюк О.В. (2015 – 2018 рр.)

полковник юстиції Вдовитченко В.О. (2018 р. – теп. час)


СПІЛКА ВЕТЕРАНІВ ВІЙСЬКОВОЇ ПРОКУРАТУРИ ЗАХІДНОГО РЕГІОНУ УКРАЇНИ

2012 р. – сьогодення

С

пілка ветеранів військової прокуратури Західного регіону України створена в 2011 році. Державна реєстрація проведена 16 лютого 2012 року. Головою Спілки обрано колишнього заступника прокурора регіону Коритнюка О.О., який в органах прокуратури пропрацював з червня 1983 року до травня 2004 року, має подяку Генерального прокурора України з врученням нагрудного знака «Подяка за сумлінну службу в органах прокуратури» 1 ступеня. Незмінний та шанований заступник голови Спілки Поліщук А.О. в органах прокуратури працював з січня 1992 року до квітня 2007 року та перебував на різних слідчо-прокурорських посадах. Завершив службу на посаді військового прокурора Луцького гарнізону. За тривалу та бездоганну службу в органах прокуратури нагороджений нагрудним знаком Генерального прокурора України «Почесний працівник прокуратури України». Секретар Спілки, один з ініціаторів її створення – Платонов В.А. в органах прокуратури працював з 1995 року до 2011 року, перебував на посадах військового прокурора Луцького гарнізону, першого заступника військового прокурора регіону, має Подяку Генерального прокурора України з врученням нагрудного знака «Подяка за сумлінну службу в органах прокуратури» 1 ступеня. Робота щодо підтримки та допомоги ветеранам органів прокуратури, особливо учасникам Великої Вітчизняної війни, сім’ям працівників, які загинули при виконанні службових обов’язків, а також залучення ветеранів до виховання молодого покоління прокурорсько-слідчих працівників проводиться постійно з урахуванням конкретних потреб та можливостей органів прокуратури. Профспілкова організація прокуратури регіону бере участь у допомозі ветеранам. Колишніх працівників органів прокуратури запрошують на урочисті заходи, їм надається адресна допомога Спілкою ветеранів,

37


прокуратурою регіону та прокуратурами гарнізонів. Ця традиція започаткована ще колишніми очільниками прокуратури регіону і підтримується наступниками. Військові прокурори особисто відвідують ветеранів, вітають їх із святковими та пам’ятними датами. Така практика урочистих привітань ветеранів з ювілеями та урочистими датами є усталеною. Поновлено і уточнено списки колишніх працівників органів прокуратури регіону. Усі ветерани закріплені за прокуратурами, в яких вони працювали до виходу на пенсію.


39 Прокурори разом із Спілкою ветеранів підтримують з ветеранами постійний зв’язок, особлива увага приділяється учасникам Великої Вітчизняної війни, юристам повоєнного періоду, під час військових дій у Республіці Афганістан та в період ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС. Керівники структурних підрозділів та прокурори використовують досвід ветеранів органів прокуратури при організації стажування, підвищенні фахового рівня працівників, запобіганні ганебним вчинкам. У приміщенні прокуратури регіону встановлено Дошку пошани працівників та ветеранів органів прокуратури регіону, відповідні матеріали про них є у музеї органів прокуратури. Турбота про ветеранів, надання їм необхідної підтримки та допомоги у вирішенні повсякденних проблем – є одним з актуальних питань, яке перебуває на щоденному контролі як Спілки ветеранів, так і керівництва військової прокуратури Західного регіону України.


АЙРАПЕТОВ ВІТАЛІЙ ГРИГОРОВИЧ «Життя, за яке не соромно» Робота в органах військової прокуратури: 09.1969 – 05.1991 рр.

Я,

військовий прокурор Айрапетов Віталій Григорович, народжений 23 вересня 1938 року в м. Баку, Азербайджан, у звичайній сім’ї трудящих людей. Батько був простим робочим, слюсарем, якого за добросовісну працю і високі моральні якості обирали депутатом Бакінської міської ради. Мати закінчила бухгалтерський технікум, але після народження чотирьох дітей все життя присвятила нам: мені і трьом моїм сестрам. Усі діти отримали вищу освіту, чесно працювали. Прослужив на флоті: два роки – у Ленінграді, а рік – на Північному флоті, на острові Кільдін. На юридичний вступив не з першого разу, але потім на мою долю вплинув, за збігом добрих обставин, особисто військовий прокурор Бакінського округу ППО, який мені посприяв. І я під час навчання та у роки подальшої служби його не підвів. У Баку якраз перебував начальник відділу кадрів Головної військової прокуратури. Після серйозної, ґрунтовної співбесіди з ним, коли я – вже не юнак зі шкільної лави, а змужнілий молодий чоловік із військово-морською засмагою, – прийшовся до ладу, дорога до військової прокуратури мені відкрилася. І одразу ж після навчання я отримав призначення: Далекосхідний військовий округ. 1969 року я – військовий слідчий Уссурійського гарнізону. Це був найбільший військовий округ, і справ для слідчих там було дуже і дуже багато. Одна з перших справ – про нестатутні відносини, що тоді кваліфікувалося, як хуліганство, стаття 206, частина друга. Два сержанти тероризували всю роту. То була окрема рота космічного зв’язку. 102 особи проходили по справі в якості постраждалих. Двоє знущалися над сотнею своїх співслужбовців, підлеглих. У деталі вдаватися не буду, але злочинці були суворо покарані. А досвід спілкування у цій, одній із перших, справ – спілкування із десятками людей у стислі терміни, – отримав дорогоцінний. Справ було, підкреслюю, дуже багато: по 20, а то й 30 справ

41


водночас було на руках у слідчих, в тому числі, і у мене. Це був залізний гарт. За два роки мене спрямували слідчим військового гарнізону бухти Провидіння – на Чукотку. Це були непрості, але дуже щасливі часи – я був молодим, енергійним, готовим виїхати, вилетіти на будь-яку справу за тридев’ять земель. Так сталося, для прикладу, у справі про нібито зґвалтування сержантом і рядовим однієї чукотської дівчини. Як звали ґвалтівників, я не пам’ятаю, а чукчанка мала прізвище Умарасханау. Йшлося про моє відрядження до селища Сіреники – у перекладі з чукотської «Долина Сонця». Але туди жодним транспортом на той час дістатися було неможливо, окрім вертольоту. Зима. Телеграма надійшла від селищної ради. Допоки знайшовся вертоліт, доки я добрався до Долини Сонця, там уже, виявилося, все розв’язалося без військової прокуратури. Чукчанка побажала вийти заміж за сержанта, і таким, полюбовним чином, вони і знайшли свою сімейну долю. А справу я, який летів туди кілька годин над сніговою Чукоткою, закрив. Та не забув… І, скажу, що, окрім навантажень і перевантажень зі справами, їхньої кількості та якості, запам’яталися на все життя білосніжні чукотські простори. Вони дотепер стоять перед очима. Хоча… Все перед очима: ось я – заступник військового прокурора, виступаю у судах, проводжу прокурорські перевірки та ще й і у своєму власному провадженні маю декілька важливих справ… Таких навантажень під час служби на Заході країни уже не було. До речі, із Долиною Сонця пов’язаний і інший випадок. Мені потрібно було буквально на чверть години до Сіреників. Вертоліт належав прикордонному загону, я отримав добро, і ми вилетіли. На самому підльоті до точки висадки на борт надходить команда: повертайтеся, насувається пурга. Пурга на Чукотці – це не вітерець


43 зі сніжком на десять хвилин. Це загроза усьому живому, що не встигло сховатися і підготуватися до шаленого вітру із крижаним снігом. Командир вертольота каже: Віталію Григоровичу, я тебе висаджую, і назад, а завтра у цей же час заберу... Чому у цей же час? Тому що світла частина доби складала від дванадцятої до другої дня – лише дві години. Він висадив мене у Долині Сонця 15 грудня. А забрав майже «наступного дня» – 18 січня. Новий рік я зустрів на дальній точці – у Сірениках. Але і це ще не всі враження від чукотської погоди і природи. За цей час я спробував виїхати до того підрозділу, до якого, власне, і прилетів. Ми взяли ГТС, гусеничний тягач, пристосований до пересування у тих краях. Але збилися під час пурги з дороги. Вилетіли на швидкості на високий берег моря і впали у воду. Поки ГТС залишався на плаву і його не віднесло, вибиралися на землю. Мені простягнув рушницю чукча, який був з нами за провідника, і я вхопився та виліз. Озирнулися, а тягач уже пішов за вітром у відкрите море. Лише завдяки чукчі ми врятувалися – 18 годин блукали, а чукча якимось чином врешті зорієнтувався і вивів до будиночків військової частини, де мене закутали у хутра і я проспав, знесилений, майже добу. Ось такі бувають відрядження у військових прокурорів. Це щастя велике, що залишилися живими. Незабутньо. Потім, після Чукотки, мене викликав військовий прокурор округу, генерал юстиції Збуєв, і, після подяки за службу, спитав: що би ти хотів? Звісно, я, як і всі військові СРСР, мав відповідь просту: хочу поближче до рідного дому. Добре, каже генерал, але послужи у мене ще пару років, і я тобі допоможу з твоїм зрозумілим бажанням, та ще й відпущу тебе з хорошої посади. А зараз – обирай місце. Викликає кадровика. І я обрав знову Уссурійськ, але вже не гарнізон, а прокуратуру армії – помічником прокурора. Там прослужив два роки. Потім був спрямований у Спас-Дальній, Приморський край, на Далекий Схід, заступником прокурора гарнізону. Там я був з 1976 року. І у цей же час мене посилають на навчання до Харкова – до Інституту підвищення кваліфікації керівних кадрів


прокуратури СРСР, де я вчився чотири місяці. Завершив навчання на «відмінно», з відзнакою, до речі. Повертаюся, і знову мене викликає генерал Збуєв. Чудово, каже, вітаю щиро із відзнакою за навчання. А тепер поїдеш на Сахалін. Там потрібно взяти на себе організацію нової військової прокуратури, і ми на тебе цілковито покладаємося, ми тобі довіряємо. Довіру генерала я виправдовував три роки – утворив і організував роботу прокуратури нової сахалінської армії. І нарешті, у 1980-му, після добросовісної служби протягом 11 років на Далекому Сході, я почув довгоочікувану фразу: ось тепер ти маєш моральне право поїхати туди – на Захід. Спрямували до Білорусі, військовим прокурором Барановичеського гарнізону. Після Білорусі поїхав служити до Центральної групи військ – Чехословаччина, гарнізон Оломоуць. Звідти – Ужгород, прокурором гарнізону. А потім – Рівне, військовим прокурором армії. Врешті-решт я написав рапорт за сімейними обставинами, повернувся на посаду військового прокурора Ужгородського гарнізону, де і завершив службу. Ось така моя доля військова, прокурорська. З Чехословаччини можу пригадати випадок. Троє військових, три солдати, втекли з полігона у самоволку, прийшли до місцевої ресторації – пива попити. На запрошення інших відвідувачів харчевні, чеських друзів, які їх гостинно прийняли, сіли за сусідній стіл. Їх пригостили, напоїли. І поки двоє інших радянських вояків сиділи за столом, третій вийшов, так би мовити, на свіже повітря, побачив чеха у туалеті, побив його, пограбував. Побив так, що той лежав у крові без свідомості. Солдат зняв годинник, витяг гаманець. А потім усі троє – двоє з яких, як то кажуть, ні сном, ні духом про злочин, – повернулися до військової частини. Здавалося б, все на поверхні. Шукайте у військовій частині, у гарнізоні. Але не все так просто. Діло було влітку. І складність у тім, що на місцевому полігоні постійно йшла ротація військ. Полки, батальйони протягом днядвох виконували навчально-бойові завдання і одразу вирушали до місць постійної дислокації. На полігоні протягом доби


45 займаються по півтори-дві тисячі військових щодня. Відстрілялися – і одразу додому. Так сталося і з підрозділом, з якого були ці троє. Злочинець, враховуючи, що він ось-ось передислокується разом зі своїми співслужбовцями, скоїв напад і був переконаний – не знайдуть. Але ми виявили коло підозрюваних. І я кількох свідків забрав до Острави, до Міністерства внутрішніх справ Чехословаччини, де ми створили фоторобот злочинця. Ми спілкувалися з десятками, сотнями військових, перевірили тисячі людей. Із цим фотороботом ми буквально просіяли крізь сито нашої прокурорської уваги сотні військових, об’їздили десятки гарнізонів, і все ж таки знайшли винуватця. І досягли своєї мети – злочинець був покараний. А мене навіть спрямували до Москви – поділитися досвідом розкриття такої справи. І це закономірно. Такий досвід усім військовим прокурорам груп військ за кордоном був вкрай потрібен. Адже у Німеччині, Чехословаччині, Угорщині, Польщі розташовувалися сотні тисяч військовослужбовців радянських військ, і такі інциденти мали місце. А в Ужгороді була пам’ятною одна з останніх моїх справ у військовій прокуратурі… Вбито солдата-узбека – вартового, автомат Калашникова зник. Це було у Перечині, артилерійський полк. Пройшли за слідами, які залишив сержант-убивця на місці злочину. Я зрозумів, що на часі період звільнення, і автомат може щезнути назавжди разом із тим убивцею, який вкрав зброю. Тому я заборонив звільнення військовослужбовців полку у запас, призупинив процес відправки. І за дванадцять діб, поки ми шукали і знайшли убивцю, жоден солдат і сержант звільнений не був. Убивця відповів перед трибуналом. Думаю, у ті часи, коли почалися «злі 90-ті» роки, хтось замовив зброю тому сержанту, який, до речі, був родом зі Львова, і ось так убивця намагався виконати криваве замовлення і вивезти автомат… 1991-го року, з посади військового прокурора Ужгородського гарнізону Прикарпатського військового округу, я звільнився. Полковник запасу. Я скажу сміливо: прожив життя, за яке не соромно... Життя військового прокурора…


АХМІРОВ ФАРІТ МУТОГАРОВИЧ «Волга» для прокурора, або Завжди залишатися людиною Робота в органах військової прокуратури: 07.1977 – 04.1989 рр.

Я,

військовий прокурор Ахміров Фаріт Мутогарович, народився 04 жовтня 1948 року у місті Чарджоу, Туркменістан, в звичайній сім’ї інженера і домогосподарки. Вже у старших класах почав читати центральну військову газету. Коштувала вона 3 копійки, і навіть для мене, хлопця-школяра, не було проблемою щодня її купувати. І мені все подобалося про армію, про життя військових – бойове, сімейне, культурне. Це був інший світ, невідомий мені, впорядкований, побудований на дисципліні і порядку. До того ж, у нас в класі було чимало дітей військових – поруч розташовувалась мотострілецька дивізія. І ці діти військових, що навчалися зі мною і у паралельних класах, відповідали саме тому моєму уявленню про них і їхнє життя, яке я створив собі, читаючи військову газету. Діти офіцерів відрізнялись від інших: були не такі, як мої звичайні ровесники, – легковажні, бешкетники, вуличні хулігани. У дітей офіцерів були між собою і розмови інші – про стрільби, зброю, шикування, навіть про стройову підготовку. Вони не збирали недопалків на вулицях і не палили їх потай від учителів і батьків. Вони займалися спортом, чистили взуття, виглядали пристойно навіть зовні. І мені це завжди дуже подобалося. А тим більше, що з часом я познайомився із сином офіцера – хлопцем з паралельного класу. Спілкувався з ним і весь час задавав собі питання: а чому ми, звичайні хлопці – не такі? У чому відмінність? Як стати таким – подібним до офіцерських дітей? І після випускних іспитів мій товариш мені й каже: «Пішли вступати до військових училищ, матимеш цікаве життя». Я замислився над цим серйозно. А ще – вичитав у військовій газеті про набір до Оренбурзького військового льотного училища. І взагалі прочитав багато статей про льотчиків. Ми пішли до військкомату, де товариш сказав, що він, як і його батько, хоче бути військовим зв’язківцем. А я сказав – хочу

47


бути військовим льотчиком. Так я опинився у Пермському військовому авіаційному технічному училищі, яке закінчив за спеціальністю зброяра. Коли я вже став лейтенантом, у мене були підлеглими однолітки. Вони почали набиватися у панібрати, казали: який ти нам командир, коли ти одного з нами року народження. Але я вже тоді показав характер і всіх поставив на місце: я – не однолітка, а офіцер і командир. І ви мені не ровесники, а солдати, підлеглі. Тому будете виконувати усі мої накази, як вимагають статути і закони! Мене мої командири і начальники – прекрасні люди – підтримали, примітили і спрямували на подальше навчання, до академії. Вони у мене повірили. І повірили саме не за рахунок панібратства і уміння якусь там «поляну» накрити чи «баньку» організувати. А за рахунок чіткої служби і дисципліни. Мені підказали, що у військово-політичній академії є 7-й факультет, військово-юридичний. Там я і отримав юридичну освіту. На випуску мені запропонували стати військовим суддею, але я обрав долю слідчого – долю романтичну і таку, що вимагає постійного руху, не сидіти на місці, оскільки сам я маю натуру дієву, невсидючу. Далі була військова прокуратура у Кіровабаді, Азербайджан. Перша моя справа, яку доручили розслідувати, – зґвалтування малолітньої дівчинки невідомою особою. І справа ця була така, яку потрібно було розкривати. Відповідь не лежала на поверхні, як іноді трапляється навіть у подібних справах. Злочин стався на території військової частини увечері 7 листопада – на той час це було велике свято в колишній країні, річниця Жовтневої революції. Такого дня стається жахливий, нелюдський злочин: злочинець поглумився над 4-річною дівчинкою. Практично нас підняли опівночі всіх – всю прокуратуру, і за короткий час ми вже всі працювали у містечку


49 авіаційного полку. Дитинка, коли я з нею почав обережно розмовляти, хотіла спати, і так мені одразу і сказала: «Хочу спатки». Але встигла ще промовити, що, коли це з нею сталося, дивилася собачок. А про ґвалтівника – що він зняв свою гімнастерку, постелив і зробив їй боляче. Це мені підказало рішення майже моментально. Я ж прийшов до військової прокуратури не лейтенантом, а вже капітаном – із чималим офіцерським і життєвим досвідом. І не просто досвідом, а саме – досвідом служби в авіаційних гарнізонах. Я одразу зрозумів, що, раз дівчинка маленька сказала про собачок, вона вигадувати, фантазувати не буде. Таку деталь не видумати. А пси – лише у караульній роті. Спрацювала на якість розслідування моя обізнаність у військовому житті. Я одразу попросив командира окремого батальйону аеродромного забезпечення, підполковника показати, де караульна рота. Я розумів, що на гімнастерці, на спині ґвалтівника, мали залишитися сліди дівчачої крові. Тоді вже перейшли на зимову форму одягу, і військовим видали білу утеплену натільну білизну. Білизна ж біла, і кров не приховаєш. У казармі роти, яка вже спала, підняли особовий склад, і я попросив дати команду всім повернутися обличчям до ліжок. І одразу побачив в одного із солдатів сліди крові на білизні. Я накинув йому на плечі гімнастерку і просто сказав: пішли зі мною. Це зараз легко розповідати, а тоді я, капітан, молодий слідчий військової прокуратури, на своїй першій справі хвилювався так, що дотепер пам’ятаю той нервовий стан. Збіглося все – і перша справа, і бажання розкрити злочин, і відчуття боротьби за справедливість, і відповідальність щодо постраждалої – малесенької дівчинки. Я зайшов із солдатом до канцелярії, і він мені там одразу все розповів. Після цього я повів викритого ґвалтівника до прокурора. Військовий прокурор гарнізону у той час вже допитував іншого підозрюваного – офіцера. Із офіцером сталося таке: він побачив закривавлену дівчинку на стежці військового містечка, підхопив її на руки, відніс до матері. Звісно, по дорозі він закривавився. Але я попросив відпустити офіцера, бо ґвалтівника знайдено. Прокурор подивився на закривавлену сорочку солдата і... привітав мене із успішним розкриттям моєї першої справи. …Дуже запам’яталися розслідування в Афганістані. Наприклад, справа із викраденням майна. У Афганістані існувала і існує дотепер одна справжня дорога – Хайратон-Кушка. Цим шляхом під час афганської війни йшли неосяжні – за масштабами перевезення вантажів – зброя, боєприпаси,


51 обладнання, медикаменти. І звісно продукти – вони у Афганістані були, є і будуть на вагу золота. Там же тільки сонце, гори і наркотики, більше нічого немає. Усі перевезення здійснювалися автомобільним транспортом – колонами по кілька машин. Удень. Після 16.00 рух колон зупинявся. І лише вранці відновлювався. І начальники складів скаржилися, що стикаються із великими нестачами. Один із таких начальників звернувся до військової прокуратури – напряму до мене: мовляв, у нього підходить час звільнення, а нестача складає 3 мільйони рублів, що і на той час було величезними грішми. У Афганістан вклали коштів – не міряно, і зловживань, крадіжок навколо цих фінансових потоків було чимало. Я передбачив, що крадуть і викрали на ці три мільйони саме з автоколон, з машин. І попрохав: як прийдуть чергові вантажівки із найбільш дефіцитними продуктами – маслом, борошном, цигарками, цукерками, печивом – одразу повідомити мене, прийду – перевірю особисто. Прийшло масло… Перевірили. Там коробки були по 50 і по 70 кілограмів. І ми побачили, що «хитрощі» злочинців полягають саме у розрахунку на безконтрольність. Секрет у тому, що величезні морські контейнери, якщо їх відкрити і поглянути, – зовні заповнені вщент. Але це лише на перший погляд. Насправді коробки стояли лише впритул до дверей – по периметру контейнерів. А всередині – увесь об’єм був порожнім. І на склади приймалося при оформленні, як повне, хоча вже все було вкрадено. Ми розкрутили все повністю: ким, коли і як створювалися «надлишки», підроблені документи, крадіжки в цілому. Весь механізм злочину ми виявили, і всі винні були покарані за суворістю закону. У самому Союзі подібних справ не було – кому війна, а кому мати рідна. Війна одразу все ставить на свої місця і відкриває усім очі – і на героїв, і на злодіїв. Те ж саме було і з постачанням нафтопродуктів: крали бензин, гас і авіаційне пальне із майже 500-кілометрового трубопроводу від Термеза до Кабула (були навіть трубопровідні батальйони). Створювалися величезні «надлишки», з метою використання яких злочинці самі ж підривали ділянку трубопроводу і списували величезну кількість нафтопродуктів на пожежі і наслідки підриву. І це все теж доводилося розкривати нам – військовим прокурорам. …Ми розкрили масштабне розкрадання цигарок зі складів ротою охорони. Крадіжки здійснювалися кілька років. Злочинці підіймали на даху сховища металеві листи, залізали до приміщення, крали сотні


коробок. А цигарки – товар вкрай дефіцитний. Легко реалізовується через афганські дукани, крамнички. Крали всі – командир, замполіт, старшина… За умов злочинного керівництва весь особовий склад перетворюється на злочинців, на організоване злочинне угруповання. А командир роти, Гаджієв, старший лейтенант, зовсім втратив гідність, людське обличчя і почуття відповідальності і обережності. У листах додому він, не приховуючи злочинних намірів, навіть писав: ось побачите, я повернуся на батьківщину мільйонером. Він виплекав саме таку мрію, яка жодним чином не пов’язана із офіцерською честю, – стати мільйонером. За рахунок крадіжок, злочинів. Засудили їх всіх. Але коли справу передали до суду і мова пішла про суворий вирок, почалися спроби корупції. Суд тривав два тижні. І підключилися рідні старшого лейтенанта. Батько Гаджієва був начальником військового – танкового заводу, полковником. Мати – депутат Верховної ради Республіки. Тиск на мене був неймовірний. Мати кричала мені у обличчя: що я не знаю, з ким зв’язався, що я буду служити рядовим. А батько пішов іншим шляхом. Одного разу я помітив, що мене скрізь переслідує новісінька «Волга», «Газ-24». Переслідує таким собі тихим чином – рухається поволі за мною на невеличкий відстані, ніби хоче весь час бути у мене на очах. Звісно, я помітив такий ескорт. Помітив, оцінив ситуацію та попросив військового прокурора гарнізону Термеза перевірити, що це за машина, хто там – ще й вб’ють, прізвища не спитають… Розібралися, хоча «Волга» була без номерів. Водія схопили, а він показує на мене і, по-простецьки щиро, розповідає: полковник Гаджієв наказав віддати цю машину цьому майору. Тобто мені, військовому прокурору. Виявилося, що це такий мені «подарунок», «презент» від родини Гаджієвих, аби врятувати сина-злочинця. Я напряму сказав тому полковнику – батькові старшого лейтенанта: невже ви вирішили, що я, військовий прокурор, можу бути продажним? Невже ви припустилися думки, що військового прокурора може спокусити ця бляшанка з колесами? Я був обурений. Кажу: припиніть це, інакше я посаджу не лише сина вашого, але й вас. Він ще раз перепитав: то не візьмете «Волгу»? Ні! Зник він, і та машина зникла. А пам’ять у мене про цей злочин, його обставини і обставини судових засідань залишилась на все життя. Купити військового прокурора неможливо. Інакше – це не військовий прокурор. І зі вбивства у мене була особлива справа. Я був тоді заступником


53 військового прокурора, і її теж добре пам’ятаю. У деталях... У Афганістані під час війни, як я казав, усі – мов на долоні… Один старшина роти, прапорщик, був дуже принциповим, тримав підрозділ у жорсткій дисципліні. І раптом саме цей прапорщик зникає. Знайти не змогли, всі вирішили, що він перейшов до душманів. На тому, здавалося б, справа і завершилася. Вже й забули про той випадок. Але за кілька років потому ми в Афганістані отримуємо інформацію: у Союзі такий собі п’яничка хвалився десь якось у кав’ярні, що він під час служби у ДРА з іншими вбив «прапора» і сховав тіло, словом, кінці у воду. Ми з’ясували, що отой хвалько, колишній солдат-миротворець, був на момент п’яних зізнань вже студентом старшого курсу університету. Перевірили – так, справді, був такий випадок, прапорщик зник, тіла не знайшли. Ми все розслідували, виявили злочинців. Усі вбивці вже стали студентами, навчалися, і забули навіть думати, що будуть знайдені, а тим більше – покарані. До речі, по цій справі: щоб виявити місце, де злочинці сховали тіло прапорщика, ми пішли на хитрість. Переодягнули цивільного підозрюваного у військовий одяг, виписали йому військовий квиток і таким чином з ним перетнули кордон, аби провести слідчий експеримент. І наявність на ньому військової форми, як у момент злочину, теж вплинула на слідство. Він все пам’ятав, обставини розповів, місце, де знаходилося тіло убитої ним принципової, порядної людини, показав. Усіх трьох убивць було засуджено. А вбили прапорщика і справді – за порядність, вимогливість. Він заважав нелюдям бути нелюдями: карав за спроби красти, не давав торгувати наркотиками. Адже Афганістан – це величезна плантація наркотиків. Там не існує закону про заборону торгівлі наркотою, хочеш – торгуй будь-якою, і дуже високої якості. Наркотиками торгують настільки вільно, як у нас – хлібом. Там стільки хліба немає, скільки наркотиків. Убивць покарали. А прапорщик просто хотів, аби всі вони залишилися людьми. І завжди потрібно залишатися людьми – попри погрози, спротив, спроби підкупу і спроби звести нанівець роботу військового прокурора, всієї військової прокуратури… Залишатися людьми…


БОНДАРЄВ ЮРІЙ МИХАЙЛОВИЧ Щоб солдат повернувся додому живим Робота в органах військової прокуратури: 08.1971 – 07.1992 рр.

Я,

військовий прокурор Бондарєв Юрій Михайлович, народився 23 жовтня 1941 року в селі Ілек Ілецького району Оренбурзької області. Батько – Бондарєв Михайло Миколайович, 1904 року народження, військовослужбовець, перебував на посаді начальника штабу артилерії 15-ї мотострілецької дивізії у військовому званні майор. Загинув у серпні 1941 року – на початку війни із фашистами. Дотепер не знаю обставин його смерті. Мати – Лідія Іванівна, 1912 року народження, працювала на взуттєвій фабриці приймальницею взуття. 1961 року я закінчив Московський технікум залізничного транспорту ім. Андрєєва, 1964 року – Горьковське військове училище зв’язку та 1971 року – військово-юридичний факультет Московської військовополітичної академії. Моя співпраця з органами військової прокуратури і робота в органах військової прокуратури, можна так сказати, розпочалась ще під час служби в армії – у Хмельницькій танковій дивізії. Тоді мене залучали до необхідних дій в якості дізнавача у військовій прокуратурі Хмельницького гарнізону. Першим завданням було повернення військовослужбовця до військової частини. І навіть у такій простій справі під час виконання завдання дізнавача я діяв чітко, зосереджено, ретельно виконав усі пункти, передбачені відповідними настановами, і багато чого навчився. Військову службу в органах військової прокуратури проходив від серпня 1971 року до липня 1992 року на посадах: слідчого, старшого слідчого військової прокуратури Фрунзенського гарнізону військової прокуратури Середньоазіатського військового округу (1971-1974 рр.), заступника військового прокурора Державінського гарнізону військової прокуратури Середньоазіатського військового округу (1974-1976 рр.), військового

55


прокурора Жангріз-Табе гарнізону військової прокуратури Середньоазіатського військового округу (1976-1979 рр.), старшого помічника військового прокурора військової прокуратури Середньоазіатського військового округу (1979-1980 рр.), старшого помічника військової прокуратури Прикарпатського військового округу (1980-1984 рр.), військового прокурора Термезького гарнізону військової прокуратури Туркестанського військового округу (1984-1987 рр.) та військового прокурора Чернівецького гарнізону (1987-1992 рр.). Після звільнення в запас розпочав адвокатську діяльність, якою займався по теперішній час. Першою моєю справою в органах військової прокуратури була справа про самовільне залишення військової частини. А потім пішов потік справ, які теж можна вважати першими: про посадові злочини, про зловживання. Словом – про всі сторони військового життя, на той час – мирного. Але це був гарт, багатий досвід, який відіграв позитивну роль під час уже реальних бойових дій. Адже, наприклад, коли я був військовим прокурором Термезького гарнізону військової прокуратури Туркестанського військового округу, ми обслуговували і гарнізони, і зону відповідальності 40-ї армії, яка була в Афганістані. І я можу сказати, що і подальші справи запам’яталися не менше перших: це, знову ж таки, був наступний етап досвіду: як потрібно підходити до справ і організовувати роботу. Запам’ятовуються військовим прокурорам завжди однаково і перші справи, навіть якщо вони були простими, і всі подальші. Усі справи військовому прокурору завжди потрібно пам’ятати, повертатися за досвідом у власне прокурорське минуле. Вважаю, всім військовим прокурорам сучасності варто вести певні нотатки, записи для пам’яті. Адже у кожну із наших справ ми вкладаємо сили, час і душу. І все це може і повинно принести користь молодим офіцерам військової прокуратури. Порада нинішнім військовим прокурорам буде, здавалося б, проста: читати та вивчати законодавство, робити все можливе, щоб люди, яких призвали на військову службу, поверталися додому живими. Це такий важливий результат роботи військового прокурора, над яким, гадаю, у молоді роки не кожен і замислюється. Але це насправді важливо – робити все, щоб солдат повернувся додому живим, здоровим, законослухняним, дисциплінованим. Щоб просто


57 повернувся в обійми матері і батька, усіх рідних і близьких. Прошу замислитись над моїми простими, буденними побажаннями і словами… Не такі вони вже й буденні і не такі вже й прості.


ГАВРИЛЮК АНДРІЙ ЯКИМОВИЧ Дороги, які ми обираємо, або Мрія, яку пощастило втілити Робота в органах військової прокуратури: 06.1980 – 12.2005 рр.

Я,

військовий прокурор Гаврилюк Андрій Якимович, народився 13 грудня 1952 року в сім’ї сільського лісника на Вінниччині. З дитинства мріяв здобути освіту у ВНЗ органів державної безпеки і в подальшому працевлаштуватись там же слідчим. Однак для вступу до Калінінського суворовського училища не отримав згоди моєї матері, яка була проти мого вибору. І я, не маючи бажання продовжити навчання в школі, вступив до Вінницького будівельного технікуму. Під час навчання у технікумі, та й раніше, у школі, захоплювався читанням художньої літератури – Гюстава Флобера, Еміля Золя, Оноре де Бальзака, Теодора Драйзера, Федора Достоєвського, Михайла Стельмаха, Степана Руданського, Павла Мельникова-Печерського, Юрія Королькова, Михайла Старицького, Льва Толстого, Вадима Кожевникова та інших… Також займався боксом у професійного тренера – Заслуженого тренера Радянського Союзу Щербакова В.М., який приділяв мені достатньо уваги, вважаючи здібним і перспективним боксером. У технікумі був, як тоді казали, хорошистом, і у тому, окрім якості знань, була і конкретна нагальна життєва потреба – за наявності «трійок» міг залишитись без стипендії. Думаю, можу впевнено сказати, що самостійний, незалежний характер проявився рано. На 2 курсі технікуму вирішив матеріально забезпечувати себе сам, без допомоги батьків. Це мені вдалося. І я в цьому почувався досить комфортно, а головне – загартовувалася здорова і позитивна звичка: покладатися на себе, на свої власні сили. Після закінчення технікуму працював старшим майстром будівельної дільниці водоканалу у місті Ужгороді. Звідки був призваний на строкову службу, яку, за ініціативою мого тренера Щербакова В.М., проходив в одній із військових частин міста Вінниця, у спортвзводі. По закінченню

59


строкової служби, в 1974 році, вступив на стаціонар до Київського національного університету імені Т.Г. Шевченка, на юридичний факультет, який закінчив 1979-го року. Навчався в основному на «відмінно». За час навчання в університеті стажувався в органах прокуратури, ОБХСС, суду, міськвиконкомах, а також працював після занять у дирекції студентського містечка та позавідомчій охороні. У літній час їздив з будівельними загонами до Казахстану, знаю на власному досвіді, що таке Ніжньовартовськ, Салехард… Водночас намагався вирішити питання працевлаштування слідчим у комітет державної безпеки, куди мав попередній розподіл як молодий спеціаліст. Але у підсумку отримав пропозицію тільки на оперативну роботу, від якої відмовився. А під час розподілу в університеті мені пощастило познайомитися з представником військової прокуратури Прикарпатського військового округу, кадровиком – підполковником юстиції Буряком О.І.. Олексій Іванович у співбесіді пояснив, що ознайомився з моєю особистою справою, та запропонував поступити на військову службу до військової прокуратури. Він вважав, що я зможу успішно служити на посаді слідчого. Та порадив мені, що цей вибір для мене буде найкращим за інші наявні пропозиції, в тому числі – і кращий від посади у службі безпеки. І я відчув, а життя потім неодноразово підтвердило, що пропозиція виявилась слушною. Я радію, що вирішив її прийняти. Хоча міг залишитись навчатись в аспірантурі університету на кафедрі криміналістики. Або мав перспективу стати інспектором ОБХСС в одному із районів м. Києва, де одразу ж забезпечували житлом. Досвід я мав: в ОБХСС стажувався на 4 і 5 курсах і отримав конкретні пропозиції. Але, зізнаюсь, працівником міліції ніколи себе не уявляв. На час вирішення питання про службу у військовій прокуратурі я вирішив тимчасово влаштуватись в іншій установі. Кадровик міністерства юстиції України погодився направити мене на роботу адвокатом до обласної колегії адвокатів у Закарпатській області, де я мав тимчасове житло. Стажувався у Берегівській колегії адвокатів. А після стажування, працював адвокатом у Тячівській колегії адвокатів. У червні 1980 року Мукачівським військкоматом призваний на військову службу до військової прокуратури і, за власним бажанням, спрямований для проходження служби слідчим Тіксінського гарнізону у Забайкальському військовому окрузі.


61 Так почалася моя військова прокурорська романтика: до місця служби летів літаком, з борту якого перед посадкою звернув увагу на піщані сопки і тайгу. Що тут сказати: після Чорного лісу – розкішного, багатого, зеленого лісу мого дитинства – враження не дуже приємне, повірте. Щойно прибув до місця служби у м. Чита, кадровик, підполковник Варванович С.П., звернувся до мене зі своєрідним «проханням»: поступитись своєю посадою іншій людині – слідчому військової прокуратури Могочинського гарнізону, його земляку – капітану Михасьонок. У того були значні проблеми з вислугою років. А у Тіксі вислуга – рік за два. Словом, мені судилося зайняти його посаду, про що я подав особисто рапорт, мотивуючи тим, що у Тіксі не отримаю належної слідчої практики через малу кількість кримінальних справ. Так я погодився на пропозицію кадровика. Наказ про моє призначення до Тіксі скасували. У військовій прокуратурі Могочинського гарнізону я служив від червня 1980 року до вересня 1981 року. У цьому гарнізоні дислокувались: десантно-штурмова бригада, 3 вертолітні полки, батальйон забезпечення та два будівельні загони, один із яких – у поселенні Ксенівська, за 250 кілометрів від станції Могоча. Про кліматичні умови у Могочі місцеві мешканці говорили, що Бог створив Сочі, а чорт – Могочу. А про погоду казали так: червень – ще не літо, а липень – уже не літо. Але тайга сама по собі дуже, неповторно красива. Багато грибів, різнобарвних ягід, кедрових шишок, річок, озер, природних джерел з мінеральною водою. А ще – океан усілякої, великої і малої риби, моєї улюбленої їжі. Щоправда, в кінці грудня та на початку січня забуваєш про ці природні дарування та згадуєш мудрі висловлювання місцевих – про Сочі та Могочу… Температура повітря знижується до мінус 45 – мінус 60 градусів морозу. І крижане повітря просто опікає обличчя. Пальці на руках не розгинаються, особливо – при проведенні слідчих дій на відкритому повітрі. Фотоплівка у фотоапараті – ламається, навіть особливо якісна – вертолітна. Рятувала від «вічної мерзлоти» тільки місцева баня у приватних осіб та у старателів, з якими необхідно було підтримувати дружні стосунки. А військовому прокурору зі всіма потрібно підтримувати дружні стосунки… Моїм першим військовим прокурором був майор юстиції Баландін Ю.Т. – порядня і щира людина, фахівець своєї справи. Робочий день при ньому у нас починався о 8-й годині, а закінчувався о 23-й. Штат прокуратури – три особи.


Перші кримінальні справи, які я прийняв до провадження, були різноманітні і досить цікаві, та потребували хорошої професійної підготовки, витривалості, навіть певного натхнення. За перші півтора місяці отримав у провадження 28 справ. А у Тіксі слідчий закінчував за рік – усього 5. Одну із перших моїх справ пам’ятаю і дотепер. О 5.00 ранку мені зателефонував прокурор Баландін Ю.Т.: попросив взяти криміналістичний портфель, фотоапарат, іншу кримінальну техніку і засоби та їхати по нього – в районі міського хлібокомбінату знайдено труп уже звільненого в запас солдата, якого ще не відправили на його батьківщину – до Таджикистану. На місці події виявили військовий автомобіль ЗИЛ-131, двигун якого працював, а поруч з машиною на землі лежав труп солдата, на котрому помітним було одне ножове поранення – в живіт. Місце події знаходилось у 150 метрах від діючого хлібокомбінату та у 500 метрах від десантноштурмової бригади і тайги, яка простяглась на тисячі кілометрів навколо. Першочерговими слідчими діями встановлено, що причиною смерті солдата було ножове поранення і що з таким пораненням солдат загинув одразу ж на місці після його заподіяння. Вночі на хлібокомбінаті працювали у нічній зміні: жінки – у цеху, у котельній – 4 кочегари, чоловіки, цивільні особи. Та 8 солдатів, котрі забезпечували хлібом бригаду. Вони надавали допомогу як кочегарам, так і жінкам у цеху. Також у досліджуваний нами відтинок часу за хлібом та булочними виробами заходило до 15 солдатів, що несли службу у добовому наряді бригади. Ножа, яким заподіяно ножове поранення, виявлено на місці події не було. Кочегари та солдати, що знаходились на хлібокомбінаті, забезпечили один одному алібі: свідчили, що солдата, який загинув, не бачили і з приміщення хлібокомбінату вночі не відлучались. Однак один із цих солдатів пояснив, що із 6 ножів, наявних у котельні та цеху, один – на ранок відсутній, і що ніж був точно таким же і такого ж діаметра, як один із наявних. Засвідчив військовий і те, що використане вугілля з котлів ще не вивантажували. Ніж із числа вказаних ножів за діаметром збігався зі вхідним отвором ножового поранення. Я терміново вилучив одяг у солдатів, які працювали та приходили до хлібокомбінату за хлібними виробами, і у кочегарів. І – на мою вимогу – була зупинена робота котлів. У подальшому на одязі одного із цивільних кочегарів експерти виявили сліди крові загиблого солдата. А у топці – метал, ідентичний за


63 складом другому наявному і вилученому ножу. За сукупності зібраних доказів, а також, показів одного із кочегарів, котрий, як виявилося, був очевидцем вбивства, але це досить довго приховував, було встановлено вбивцю солдата. Ним виявився один із цивільних кочегарів. Цю справу протягом 14 тижнів було майже остаточно розслідувано, а для завершення передано до територіальних правоохоронних органів. Вбивці до цього пред’явлено звинувачення, і через тиждень після передачі справи за підслідністю вона була скерована до суду, а убивцю – засуджено. Підкреслю: справа була на контролі у Міністерстві оборони. З’ясувалося, що убитий солдат виявився за національністю німцем, що він мав намір емігрувати до Німеччини. Брат його матері був працівником Міністерства закордонних справ цієї європейської країни, і він звернувся у Москву – до радянського міністерства оборони, яке і взяло на контроль хід розслідування справи. Стало відомо, зокрема, що солдат був уже фактично звільнений. Після звільнення він очікував на інших звільнених – на так звану «партію» – для відправки літаком до Таджикистану. До хлібокомбінату він приїхав на автомобілі, котрий був закріплений за ним раніше, на побачення зі своєю знайомою, яка працювала у нічній зміні хлібокомбінату. А солдат, що прийшов на заміну загиблому, ніс службу водієм на автомобілі у комендатурі на території міста, та на прохання «наставника» передав автомобіль для цієї рокової поїздки… Міністр оборони СРСР нагородив мене за розкриття цього злочину іменним годинником, а головне – я познайомився та подружився із професіоналами: прокурором-криміналістом військової прокуратури Забайкальського військового округу – майором юстиції Михайловим Борисом та слідчим з особливо важливих справ капітаном юстиції Баграєвим Юрієм, які прибули із м. Чита для передачі цієї справи за підслідністю. …Тієї ж осені мені передали до провадження ще одну справу. У місцевих жителів Могочі протягом 2-х місяців було викрадено шість річних телиць. Всі вони паслись у тайзі поблизу території вертолітних полків. Власниками телиць виявились учасники Великої Вітчизняної війни, які звернулись із заявою про допомогу у пошуку телиць до столичної влади. І не просто до Москви, а напряму – до Леоніда Ілліча Брежнєва – Генерального секретаря ЦК КПРС. Генсек і сам був фронтовиком, і до звернень фронтовиків ставився вкрай уважно. За його особистим


65 дорученням Генеральною прокуратурою було порушено кримінальну справу за фактом зникнення телиць і передано до військової прокуратури ЗабВО. А заступник прокурора округу полковник юстиції Купець В.І. провадження попереднього слідства доручив мені. Мною для розслідування справи було створено слідчу групу, до якої увійшли я та 6 дізнавачів з вищою юридичною освітою, які служили в частинах Могочинського гарнізону і могли досить якісно складати процесуальні документи та проводити слідчі дії. Що цікаво, дізнавачам командування щедро, зважаючи на рівень найвищого державного і партійного контролю за справою, пообіцяло дострокові заміни у престижні округи і призначення на вищі посади. Мною було складено детальний план розслідування та оперативно проведено першочергові слідчі дії, також була ретельно обстежена і оглянута територія тайги навколо вертолітного аеродрому і вертолітних частин. Витребували списки особового складу військових частин гарнізону. Особлива увага приділялась військовослужбовцям, які не перебували під постійним контролем офіцерів і прапорщиків, та тим, хто до призову на військову службу займались тваринництвом і вівчарством, доглядом за худобою. Такими виявилися військовослужбовці аеродромної роти, що займалися ремонтом аеродрому. Наради слідчої групи проводились кожного дня за підсумками роботи, та складався план дій на наступний день. У тайзі було виявлено три місця, в яких неодноразово на вогнищах готували їжу. Там же знайшли казани, миски та інший посуд і інвентар, що використовувався у їдальнях військових частин. А головне – виявили багато кісток вбитих телиць. Інвентарні номери казанів та іншого посуду підказали: вони були з їдальні саме комендантської роти. Від мешканців Могочі стало відомо, що у нічний час на початку осені, коли викрали телиць, двоє молодих чоловіків у військово-технічній формі неодноразово продавали працівникам місцевого ДЕПО яловичину. Один із «продавців» був бурятської національності. Однак, офіційно упізнавати «реалізаторів» ніхто із покупців м’яса не погоджувався. Лише завдяки жорсткому втручанню керівництва ДЕПО, а також особисто начальника залізничного вокзалу та моєму коректному і, часом, вкрай дипломатичному особистому контакту із людьми двоє із покупців, врешті-решт, погодились допомогти і підтвердили особи продавців м’яса. Фігурантами у «справі шести телиць» виявилися військовослужбовці


аеродромної роти. Також двоє із сержантів цієї роти погодились дати правдиві покази та вказали саме на цих військовослужбовців, як викрадачів телиць. При одночасно проведених допитах і завдяки використанню наявних доказів згадані військовослужбовці зізнались у викраденні і вбивстві 6-ти телиць та вказали місця, де вони вчинили це та закопали шкіру, кістки, голови та інші залишки тварин. Батьки військовослужбовців виявились дуже заможними людьми і відшкодували усім потерпілим завдані їхніми дітьми збитки – в повному обсязі. У двомісячний термін справа була скерована до суду. 4 із 6 дізнавачів відбули до нових місць служби, обраних ними. А для мене розкриття цієї непростої, погодьтесь, справи звершилося не «теплим місцем служби», а новими відповідальними справами: я був направлений у відрядження до військової прокуратури Іркутського гарнізону, де вже протягом декількох місяців залишались нерозкритими тяжкі злочини. До речі, що суттєво: при розслідуванні справи про викрадення телиць моя слідча група не лише розкрила цей злочин, але й розслідувала ще й «супутні» справи – про викрадення зброї, льотного майна та інші. Прибувши до військової прокуратури Іркутського гарнізону, я прийняв від помічника військового прокурора гарнізону Блінова до провадження кримінальну справу, в яку було об’єднано декілька нерозкритих злочинів. А Блінов, між іншим, заявив, що має намір звільнитися з військової служби. І тому на його допомогу я розраховувати не повинен. Та я, зізнаюся, і не розраховував. Звик з дитинства покладатися лише на себе, на свої власні сили. Вивчивши справи, я вирушив до штабу одного із двох будівельних загонів, що дислокувались на станції Біла Іркутської області, і військові будівельники яких військовою прокуратурою підозрювались у вчиненні злочинів. Особовий склад в основному був за національним складом – азербайджанці. На допитах свою причетність до вчинення злочинів заперечували, а у крайніх випадках, що завжди за подібних обставин виявляється дуже зручним для поведінки підозрюваних, посилались на повну відсутність знання російської мови. Ознайомившись з особовими справами, у бесідах з військовими будівельниками я встановив лідерів серед них. Це, в основному, уродженці Баку – досить освічені хлопці, які до призову на військову службу


67 навчались у вищих навчальних закладах. Один із цих, основних, як я зрозумів, лідерів, самовільно виїхав додому до Баку – вирішив провідати своїх батьків… Про це командування загону навіть не знало. Я ж ретельно збирав і зібрав докази для притягнення цього «військово-будівельного мандрівника» до кримінальної відповідальності за самовільне залишення частини. У частину цей будівельник повернувся через 6 днів після її залишення, ще й разом із своїми батьками. Усі військові будівельники обидвох загонів клопотали про звільнення цього сержанта від кримінальної відповідальності. Сержант, наголошую, підлягав звільненню в запас через 3 місяці. Тоді я пояснив особовому складу, що закон надає можливість звільнити сержанта від кримінальної відповідальності, передавши правопорушника колективу загону на поруки. Та зауважив, що звільненню я сприятиму, але, у свою чергу, надіюсь і на їхню допомогу у розслідуванні доручених мені кримінальних справ, на що отримав їхню згоду. Через те, що військові будівельники працювали на всіх об’єктах навколишніх військових гарнізонів, вони скрізь мали земляків і знайомих, і таким чином могли зібрати та надати мені необхідну інформацію. Одразу ж військові будівельники заперечили свою причетність до вчинення злочинів у моїх справах і пояснили, що військова прокуратура підозрює їх безпідставно. Крім того, вони та їхні родичі у Азербайджані протягом тижня зібрали необхідну для мене інформацію, використовуючи яку, я розкрив усі злочини по своїх справах, а також ще по трьох справах, злочини по яких не були розкриті. На 21-й день цього мого відрядження справи мною були передані, зі всіма необхідними доказами, усіма проведеними експертизами, для розслідування слідчим і помічникам Іркутського гарнізону, а також – до територіальних слідчих органів. І усі ці справи в подальшому були скеровані до суду. Це були справи про групову бійку між військовослужбовцями і громадянами, які відбували покарання у колоніях і поселеннях. У результаті тієї бійки були завдані тяжкі тілесні ушкодження військовому будівельнику (втрата зору), побиття і грабіж цивільної особи – зламана щелепа і відібрані особисті речі: кожух, унти, шапка й інший одяг. Побиту і пограбовану людину злочинці ще й покинули в самих лише трусах у 40-градусний мороз на вулиці. Також були знищені: музичні інструменти, двері, вікна, сцена та інше майно місцевого будинку культури; викрадено


в особливо великих розмірах льотне військове хутряне майно (із частини дальньої авіації). Вчинені крадіжки були із залізничних потягів із контейнерів славнозвісного елітарного «Внєшпосилторгу» відеотехніки – на той час товару вкрай дефіцитного. Усі ці злочини скоїли військовослужбовці, що проходили службу в частинах дальньої авіації, та цивільні особи. У цьому відрядженні я працював щоденно від 8 до 22 години. Інформації доводилося опрацьовувати дуже багато. Я впорався. І це помітили. Військовий прокурор Іркутського гарнізону полковник юстиції Весєлов запропонував мені написати рапорт на переведення до ввіреної йому прокуратури – на мене очікувала посада старшого помічника прокурора. І у військовій прокуратурі ЗабВО заступник військового прокурора полковник юстиції Купець В.І. запропонував мені посаду старшого слідчого цієї прокуратури. А кадровик, підполковник юстиції Варванович, – слідчу посаду – на мій вибір. Я обрав посаду слідчого у в/ч пп 25866, що дислокувалась у Монголії. Та прокуратура вважалась однією з кращих в окрузі і за рівнем фаховості особового складу, і за умовами служби, матеріального забезпечення та інших пільг. Між іншим, за повернуте їм майно керівники «Внєшпосилторгу» ухвалили, як на мене, логічне і справедливе рішення – подарували військовій прокуратурі ЗабВО та військовій прокуратурі Іркутського гарнізону три відеосистеми з відеокамерами, проекторами і телевізорами виробництва бездоганної Японії. А я особисто отримав письмову подяку нового військового прокурора округу генерала Васильєва В.І. та чергове військове звання «старший лейтенант юстиції». А ще, за моїм зрозумілим бажанням, вибув у чергову відпустку в літній час, про яку у Забайкаллі слідчі могли тільки мріяти. Відпустка тривала протягом червня, липня і серпня – накопичилося за два неповні роки. І це був цілковито заслужений відпочинок. Який видався також і щасливим в особистому житті – під час відпустки я одружився з дівчиною, яка чекала на мене. І активно відпочивав. Не з моєю вдачею навіть у відпустках сидіти біля телевізора і нічого не робити. У Могочу з відпустки повернувся з дружиною в кінці серпня та мав вибути до нового місця служби. Для цього потрібно було отримати службові паспорти дружині та мені. Дружинам паспорти оформляли протягом трьох місяців, але завдяки зусиллям підполковника Варвановича С.Г. та сприянню військового прокурора округу паспорти ми отримали за один


69 місяць. Мій перший військовий прокурор Баландін, уже в званні підполковника юстиції, відбув військовим прокурором до Махачкали, Дагестан. Замінив його майор Мартишин С.П., уродженець Могочинського району, який одразу ж вручив мені 3 нові справи. Ці справи я розслідував та направив до суду, і 30 вересня 1981 року відбув до нового місця служби. В Улан-Баторі мій новий військовий прокурор – полковник юстиції Помазков О.І. – зустрів мене досить непривітно. Пояснив, що я «зайняв місце іншої особи», як виявилося, його родича, що він не любить «відомих фахівців», і пообіцяв, що ще й перевірить, який я професіонал, «у ділі». І мене вже в день прибуття направили у відрядження в населений пункт Сайн Шайда, а дружина залишилась сама, в однокімнатній порожній квартирі, куди її відвіз водій прокуратури. Прибувши у вказаний населений пункт, я разом з працівниками військової комендатури займався пошуком військовослужбовців, які на автомобілі скоїли наїзд на двох громадян Монголії, залишили трупи загиблих у степу на місці події, а самі з місця злочину втекли. У парку однієї з військових частин ми виявили автомобіль, на якому був вчинений убивчий наїзд, та 2-х військовослужбовців строкової служби, які під час несення служби у добовому наряді по парку викрали автомобіль. У самоволці вжили спиртні напої та, перебуваючи в стані алкогольного сп’яніння, повертаючись до місця служби, скоїли наїзд на монгольських хлопця та дівчину, котрим залишалися лічені дні до одруження… Аби уникнути відповідальності за вчинене, злочинці втекли з місця події, залишили автомобіль в парку, який, з метою скрити сліди наїзду, доручили помити іншим військовослужбовцям, що несли службу в автопарку. Справа мною була розслідувана у стислі строки та в місячний термін з моменту вчинення злочинів. Обидва військовослужбовці були засуджені військовим трибуналом. При розслідуванні справи виникла проблема в проведенні судово-медичних експертиз тіл загиблих, тому що їхні родичі на її проведення дозволу без згоди самого Будди не надавали. Оце була справжня проблема. Та відвідування родин потерпілих командуванням дивізії і передача їм значної кількості продуктів і коштів для похорону сприяли вирішенню цього питання. Після виконання слідчих дій родичі запропонували мені, а також представнику правоохоронних органів Монгольської Народної Республіки, перекладачу та полковнику, представнику дивізії, – чай та


71 смажену картоплю. Відмовлятись від гостинності господарів за місцевими звичаями не належить. Їжу готували при нас на вогнищі в юрті, у казані. До картоплі та чаю (зелений – брикетами) додавали баранячий жовтий смалець (жир), який зберігався у викопаній біля входу до юрти ямі. Від цього жиру несло дуже особливим, специфічним запахом. Картоплю я не вживав, а коли все ж таки намагався з піали випити пару ковтків чаю, мені просто стало погано. Та тримався – добрі стосунки із місцевими – вище особистих уподобань, смаків і гастрономічних звичок. А коли ми залишали гостинних господарів, навколо юрти зібралося до півтора десятка підлітків, які кидали у нас камінням. Дісталось нам усім. Змушені були швидко стрибати до авто, щоб уникнути більш важких наслідків. Ми всі отримали лише легкі синці та забої. Так діти помстилися нам, людям у військовій формі, за двох своїх співгромадян, загиблих від рук наших військовослужбовців… …Повернувшись до прокуратури, я отримав у провадження ще декілька справ, порушених за фактами нестачі продовольства та речового майна у двох будівельних частинах окружного підпорядкування, що дислокувались в 300 кілометрах від Улан-Батора. Осіб, які вчинили крадіжки по усіх справах, не встановлено. Вимога прокурора: встановити винних осіб і усі справи у двомісячний термін направити до суду. Я знову вибрав дізнавачів з числа офіцерів із юридичною освітою. Детально вивчив облаштування приміщень складів та можливості проникнення до них сторонніх осіб. Призначив ревізії та бухгалтерські експертизи. Провів детальні огляди складів. За наявності цих даних організував розслідування справ. Найвірогіднішою була версія про вчинення усіх крадіжок особами добового наряду, і вона підтвердилась. Охорону здійснювали ті самі ж військовослужбовці – щоденно. При цьому контроль за ними ніхто не здійснював. І вони скористались безконтрольністю – підібрали ключі до замків вхідних дверей та підробили печатки для опломбовування дверей складів. Звідти систематично, протягом тривалого часу, викрадали передане їм для охорони майно і продавали його монгольським громадянам у населеному пункті Чойр. Виручені кошти витрачали на спиртне і продукти харчування. Через те, що ці склади належали до так званого «недоторканого запасу», то начальники складів до них навідувались неймовірно рідко. Усі


справи було направлено до суду у строки, згідно з вимогами прокурора, а заподіяні збитки в повному обсязі відшкодували батьки правопорушників. У тому ж гарнізоні, але вже на складах КЕЧ, виникла нестача меблів – з числа тих, якими квартири у гарнізонах забезпечувались меблями Міністерством оборони. Сума нестач склала особливо великі розміри. Нестача виникла за 5 років перебування в посаді службовця Радянської Армії – жінки середнього віку, яка свою причетність до крадіжок заперечувала категорично. Пояснювала, що систематично виявляла зникнення різноманітних меблів. Про що доповідала головному інженеру та начальнику КЕЧ, які щоразу, оглянувши склади та не виявивши слідів проникнень в них, будь-яких рішень у кожному конкретному випадку не приймали. Навіть навпаки: пропонували відшкодувати збитки саме цій жінці – матеріально відповідальній особі. Старший слідчий прокуратури Токарєв вважав, що, оскільки проникнень у склади не було, до крадіжок меблів причетна вона – завідувач складом. Прокурор Помазков дав вказівку прийняти цю справу до провадження мені. Вивчивши матеріали, я звернув увагу, що завідувач складом у своєму розпорядженні транспортних засобів не мала, облік ввіреного їй майна вела постійно, про виявлену відсутність майна доповідала рапортами командуванню КЕЧ, і, що суттєво, інших прибутків, окрім заробітної плати, не мала. Це підтверджувало її непричетність до крадіжок меблів. Тоді я вирішив провести повторно та ретельно, за участю експертакриміналіста, огляд місця події – складу, а саме – ангару із рифленого металу. На внутрішніх гайках на одному із листів, доступ до якого, на відміну від усіх інших, був заставлений меблями, виявили сліди неодноразового скручування – зі сторони приміщення складу. Скручували не лише гайки – таким самим чином скручували і петлі на вхідних дверях. Залучивши монгольську міліцію під приводом пошуку «викрадених корів та коней», вдалось побувати у багатьох юртах монгольських громадян. Де і виявили частину викрадених меблів, які міліція, за нашою участю, вилучила. А покупці за фотографіями упізнали та на допитах назвали продавців – солдатів КЕЧ та номери автомобілів, на яких викрадачі доставляли меблі. Двоє водіїв на той час уже закінчували службу, а ще двоє солдатів – перебували в частині. Усі вони зізнались у вчиненні крадіжок меблів та назвали інших військовослужбовців, що також вчиняли викрадання меблів. Більшість із них уже були звільнені в запас, проживали на


73 територіях декількох союзних республік. Деякі навіть вже навчалися у вищих навчальних закладах, мало того, працювали на керівних посадах, були одружені. А один служив працівником міліції. Для усіх них був шок, коли їх арештовували та утримували під вартою у СІЗО. По цій справі я два місяці їздив із дізнавачами по СІЗО міст Улан-Уде, Іркутська, Казані та багатьох інших. Пригадую таку життєву деталь. Моя дружина в Улан-Баторі та я у Союзі жили на грошове забезпечення від Міністерства оборони, тому що, при виїзді за межі МНР, грошове забезпечення у цій країні не нараховувалось. Можу сказати, що, закінчивши ці справи, я отримав задоволення винятково від виконаної роботи та подорожей по нових для мене містах і місцях… Начальника КЕЧ та головного інженера відправили в Союз з пониженням у посадах – до населених пунктів, про які військовослужбовці говорили «забудь повернутись назад». А завскладом залишилась на волі та без судимості, що справедливо. Крадіжки меблів вчинялись таким чином: крадії під час перебування на складі, на зміні, скручували ключами гайки з болтів згаданого вище листа, а вночі знімали цей лист. І через отвір, що утворювався, проникали до складу, де ключами також скручували гайки з накладних петель, і зовні хтось із них знімав двері – із закритими замками, з неушкодженим відбитком печатки. Потім відкривали двері-ворота та виносили меблі. Після крадіжок просто примітивно ставили на місце двері і лист, а на другий день – закручували гайки на листі. Меблі на автомобілях КЕЧ відвозили у навколишні юртові поселення і продавали їх місцевим мешканцям. Виручені гроші використовували для власних потреб. Повернувшись до Монголії, я змушений був пройти обстеження у медиків, від яких довідався, що у відрядженнях захворів двосторонньою пневмонією – запаленням легень. Довелося лікуватися у госпіталі, та й то – лише після особистого втручання прокурора округу. Тому що полковник Помазков не надавав дозволу на госпіталізацію, а хотів, щоб я одночасно і лікувався, і знаходився на службі, прийнявши до провадження нові справи. І таке бувало у військових прокуратурах… Після шпиталю я закінчив справу про нелюда – про ґвалтування батьком, старшим прапорщиком Р., що проходив службу в льотній дивізії, двох своїх доньок – 9-ти та 10-ти річного віку. В подальшому було встановлено, що протягом 6 та 7 років, почергово, погрожуючи фізичним насильством,


цей військовий вступав з власними дітьми у статеві стосунки, задовольняючи свої збочені нелюдські потреби. При цьому жив також і з дружиною активним статевим життям. Збирати докази було огидно, складно, але потрібно. Для розкриття злочину військовому прокурору доводиться пройти і таке… Прапорщик скоєння ним зґвалтувань заперечував, але потерпілі діти дуже добре пам’ятали всі дрібниці численних ґвалтувань батьком. І колишні сусіди, які на час розслідування кримінальної справи вже служили далеко за межами Монголії, дали покази про крики дітей і їхні прохання до батька не чіпати їх. Під час ґвалтування однієї доньки друга, за вказівкою батька, перебувала на вулиці, де чекала чергового знущання над нею батьком. Мати у цей час знаходилася на роботі. Доказів вини ґвалтівника у вчиненому зібрано було достатньо. Військовий трибунал округу засудив прапорщика до 13 років позбавлення волі, і при відбутті покарання він, цілком випадково, загинув в урановій шахті від удару каменем, який раптом впав йому на голову. А дівчата, закінчивши школу та технікуми, вийшли заміж, мали сім’ї та мешкали в іншому місті, де проживала їхня мати… Після цієї незвичайної справи я взяв участь в роботі слідчої групи Генеральної прокуратури у справі відносно посадових осіб Ставки військ Сибіру і Далекого Сходу, що дислокувалась в гарнізоні «Сосновий бір» у 30 кілометрах від Улан-Уде. Після чого отримав пропозицію переїхати на посаду слідчого Генеральної прокуратури у Москві, але й від неї відмовився та продовжив службу за попереднім місцем. Прокурор Помазков, коли я повернувся в Монголію, уже вибув до нового місця служби, його замінив полковник Климов І.О., при якому мені працювалося, скажу відверто, більш спокійно. Климов любив слідство, і за його керівництва я відчував постійну підтримку з боку керівника. При ньому закінчив безліч складних справ про злочини, вчинені в умовах неочевидності. Зокрема, про контрабанду цивільними спеціалістами радянської торгівлі виробів зі срібла та золота через територію Монголії і Союзу до країн соціалістичного табору: Польщі, Угорщини, Чехословаччини. Розкрив я і крадіжки боєприпасів в особливо великих розмірах з окружних складів у гарнізоні Ерхет, крадіжки хутряного майна в гарнізоні Арвай Гер та інші. У всіх цих випадках особи, що вчинили злочини, мною встановлювались. В деталях пам’ятаю одне із відряджень в останній гарнізон, коли, при заході на посадку в аеропорту Арвай Гера, у літаку, в


75 якому я летів, виникли неполадки із шасі, і монгольські пілоти, попередньо вилітавши усе пальне, за годину здійснили посадку літака АН-24 на його днище, як то кажуть, «на живіт», у степу на пісок, без випуску шасі. Також пам’ятаю пустиню Гобі під час нічної грози… Річки Монголії… Природу… Відвідування дачі глави держави в передмісті Улан-Батора, де пригощали гостей запеченим у глині на вогнищі бараном: кому давали око, кому – вухо та інші «смаколики», від яких було не прийнято відмовлятись… Смачний кумис декількох видів… Нічна рибалка… Полювання на вовків та гірських козлів у горах… Але завжди настає час вибору, і я його зробив: 1986-го року я продовжив службу у військовій прокуратурі Читинського гарнізону, де ввели вислугу: рік за півтора та, відповідно, збільшили грошове забезпечення. Посада на ступінь вища попередньої, штат офіцерів – понад 32 одиниці, у той час, як у в/ч пп. 25866 – 12, майже втричі менше. Чита – місто із суворим кліматом. На початку жовтня температура повітря становила 40-45 градусів морозу. Літо наставало в кінці травня. Першим моїм військовим прокурором у прокуратурі Читинського гарнізону був полковник Скібін. Стосунки між нами були доброзичливі – я успішно виконував обов’язки і вже за півроку був призначений на посаду старшого помічника військового прокурора гарнізону. За часом збіглося, що одразу ж після цього у військовій прокуратурі ЗабВО генерала Васильєва В.І. змінив полковник Мельничук Василь Григорович. Згодом Скібіна замінив у військовій прокуратурі Читинського гарнізону полковник Марков А.І., який пропонував мені посаду його заступника. Але я відмовився і прийняв пропозицію начальника відділу загального нагляду полковника Прокоф’єва М.П. та був переведений для подальшого проходження служби прокурором відділу загального нагляду до військової прокуратури Забайкальського військового округу. Прокоф’єв М.П. – високоосвічена людина, професіонал з великої літери. Під час служби у військових прокуратурах гарнізону та округу я постійно залучався до проведення загальнонаглядних перевірок за участю Прокоф’єва та прокурорських працівників Головної та Генеральної прокуратур. Попри те, що я мав доволі солідний досвід і належну фахову підготовку, у них навчався і навчився багато чого. У Забайкаллі я прослужив майже 10 років і отримав право на заміну за власним вибором. Пропозицій було дві: заступником військового прокурора військової прокуратури Тульського гарнізону та прокурором управління загального


нагляду Головної військової прокуратури СРСР. Прокоф’єв та полковник Алексеєнко запропонували мені залишитись у ЗабВО на посаді заступника в/ч 24045 в Улан-Уде (135-ї військової армійської прокуратури). Тим більше, що Алексеєнко через два роки мав право на заміну, і я в перспективі міг бути призначеним на його посаду. Я погодився на таку пропозицію, і на початку 1989 року посів цю посаду. На моє місце у відділ загального нагляду був призначений капітан Савенков О.М., котрого я, як свою заміну, підбирав і запропонував замість себе (у подальшому Савенков служив Головним військовим прокурором РФ та міністром юстиції). А перед від’їздом із Чити – ще одна справа. В Монголії група військовослужбовців, що вжили наркотичні засоби, розстріляла з автоматів інших військовослужбовців, у тому числі – майора, прапорщика, декількох солдатів грузинської національності та двох українців, які заступились за грузинів. Для надання допомоги в організації затримання правопорушників, які залишили місце служби зі зброєю, та виконання слідчих дій прокурор округа направив і мене. Справу розкрили. І до Чити я повертався із відрядження за декілька днів на військово-транспортному літаку з військового аеродрому Налайх, що в 30 км від Улан-Батора. На борту перебувало 90 осіб, зі мною летів капітан Фещук М.Ф. Коли злетіли – відчули запах гару. Запах посилювався, і через годину екіпаж оголосив про вимушену посадку в Чойбалсані, Монголія, на смугу військового аеропорту. Усі ми, за вказівкою екіпажу, змушені були триматись, як то кажуть, хто за що. При посадці літак торкнувся злітної смуги, та через метрів 200 його почало сильно крутити в одну сторону, і лише потім зупинився. Під враженням від пережитого ми усі переночували в готелі


77 місцевого гарнізону. Наступного дня іншим літаком долетіли до Чити. А виявилось, що горіла проводка на одному із двигунів літака. Командир його вимкнув, і двигун в подальшому не вмикався, а перед Чойбалсаном раптом все ж таки увімкнувся, і екіпаж здійснив вимушену посадку. Але і це ще не все – під час тієї вимушеної посадки двигун знову вимкнувся, та швидкість літака ще була досить великою. І капітан закінчив посадку ціною надзусиль. Нас хвилин 10 крутило на смузі в один бік. Ми усі були свідками: коли командир вийшов із літака, то весь був мокрий від поту, ніби його облили водою. Цей борт залишився у Чойбалсані і більше звідти в небо не піднімався… …В Улан-Уде штат прокуратури був 9 офіцерів. Алексеєнко керував прокуратурою, а організацію роботи та все інше доручав мені. Матеріальне забезпечення було хороше, але коли я вибув у відпустку, Алексеєнко замінився у м. Кривий Ріг, замість нього був призначений Мартишин С.П., з яким я близько двох місяців служив ще у Могочі. У мене тоді залишалося 19 діб невикористаної відпустки, з якої я мав намір провести 10 днів на базі відпочинку на острові озера Байкал із сім’єю та 5 днів порибалити і позбирати гриби. Але Мартишин просив, щоб я відмовився від своїх планів і вийшов на службу, а він сам – пішов у відпустку, мотивуючи необхідністю відправки контейнера. Я знову відпрацьовував на посадах прокурора і заступника водночас 45 діб, та і в подальшому теж за двох. Відпуску до кінця не догуляв, а згадую про це детально тому, що саме тоді я прийшов до серйозного рішення – вирішив змінити місце служби. Прокоф’єв та Шестаков з Москви кликали до військової прокуратури Московського гарнізону, генерал Гаврилюк – у Західну групу військ, ще й обіцяв подальшу заміну до Ленінградського військового округу. Була пропозиція служити у Підмосков’ї. Але я вже був ситий переїздами і романтикою – просто вирішив повернутися додому, в Україну – у Прикарпатський військовий округ. Там уже служив прокурором Мельничук Василь Григорович, який запропонував мені посаду прокурора НовоградВолинського гарнізону. Але я відмовився. Прокурор Київського округу Дем’яненко М.І. пообіцяв мені сприяти у призначенні на посаду військового прокурора Білоцерківського гарнізону. У цей час звільнилась посада військового прокурора Дрогобицького гарнізону, яку Головна військова прокуратура запропонувала мені, розширивши у Дрогобичі штат з 3 до 4 офіцерів. Я узгодив свої дії із


генералом Мельничуком, спитав його думку, він не заперечував. У лютому 1991 року я був призначений на вказану посаду. І 9-го травня того ж року у Дрогобичі приступив до виконання обов’язків – у званні підполковника, яке отримав того ж дня. Документи на присвоєння звання відправляв військовий прокурор ЗабВО Львов, який пропонував мені ще залишитись у Забайкаллі – прокурором Улан-Уденського гарнізону, на посаді полковника. Але після 11 років служби у ЗабВО ця пропозиція мене вже і не приваблювала, і не влаштовувала. Відмовився, і на ту посаду прибув підполковник Лех С.І., з яким я служив у Монголії. У Дрогобичі прослужив майже 10 років. За цей час штат прокуратури зріс із 3 до 9 чоловік. Штат затверджували за наростаючим навантаженням за показниками у роботі. Від листопада 2000 року до кінця 2005 року служив військовим прокурором Івано-Франківського гарнізону. За цей час змінилось 3 військових прокурори округу (регіону). Мав неодноразово пропозиції бути призначеним на інші вищі посади, але відмовлявся від них – я хотів бути на своєму місці. За час служби від підлеглих на мене не було жодної письмової скарги. Я завжди турбувався про них, особисто займався їхнім навчанням за обраною ними професією – як теоретично, так і у службовій практичній роботі. Піклувався про їхній матеріальний стан, забезпечення житлом і усім необхідним для роботи. Та вимагав належного виконання ними їхніх службових обов’язків. Транспорт і приміщення прокуратури завжди були в належному стані, а в Дрогобичі відремонтовано інше приміщення, у якому зараз знаходиться місцева прокуратура. Більшість підготовлених мною офіцерів успішно працюють – як у прокуратурі, так і у інших правоохоронних органах. Мав і пропозиції бути призначеним на посаду прокурора округу в Росії у 1992 році в Європейській частині країни, але не погодився на неї. А під час служби в Дрогобичі заледве не був зі Стрийського гарнізонного аеропорту насильно вивезений літаком у Смоленськ, коли я та заступник військового прокурора округу полковник юстиції Радзьоха В.І. завадили викраденню 12 літаків дальньої авіації до Білорусі, а звідти – у Смоленськ. Нас обох у Стрию офіцери Смоленської армії, що прибули зі Смоленська, затримали у штабі і пояснили, що обмежують наше пересування і спілкування до того часу, поки літаки зі Стрийського аеродрому не вилетять з України.


79 Ми їм пояснили, що цього не буде, тоді вони не випускали нас за межі штабу та погрожували у разі необхідності вивезти літаком у Смоленськ. Сталося так, що я непомітно передав записку для голови міста Поповича, який весь цей час чекав від нас звістки. І Попович привів у частину та на аеродром мешканців Стрия, які блокували літаки, що планувались росіянами до викрадення, і попередив, що, якщо громадяни чужої країни не вилетять терміново зі Стрия, то у Смоленськ уже не повернуться. Після цього «смоленські гості» вилетіли додому – у Росію. Мешканці Стрия патрулювали аеродром ще декілька днів. А Радзьоха В.І. і я – з почуттям виконаного завдання і обов’язку – пізно увечері роз’їхались зі Стрия по своїх домівках… Скажу ще, що остаточне рішення про звільнення зі служби ухвалив за станом здоров’я, хоча керівництво прокуратури пропонувало ще послужити певний час. Але я вже для себе все вирішив саме так. І ні про що не шкодую. Я завжди фахово, на якій посаді б не перебував, виконував та виконую і донині свою роботу, там, де працюю. І можу щиро сказати, що мені комфортно, бо відчуваю себе професіоналом на своєму місці, бо відчуваю саме цю потребу – бути професіоналом…


ГЛУШКОВ МИКОЛА ВАСИЛЬОВИЧ 92 метри, або на відстані життя і смерті Робота в органах військової прокуратури: 03.1982 – 01.2004 рр.

Я,

військовий прокурор Глушков Микола Васильович, народився 2 грудня 1952 року в селі Царівка Новоайдарського району Ворошиловградської області. Моя мати пропрацювала усе життя дояркою на колгоспній фермі, а батько – бухгалтером у райспоживспілці. З дитинства я мріяв бути будівельником. Або правоохоронцем – як мій старший брат Анатолій, котрий служив у міліції оперуповноваженим карного розшуку. Після закінчення школи у 1968 році поступив до Ворошиловградського будівельного технікуму, який закінчив 1972 року. Того ж року призваний на дійсну військову строкову службу, яку проходив на Чорноморському флоті. Під час строкової служби мій світогляд змінився, і я переконався, що моє покликання в житті – боротися з правопорушниками, відновлювати справедливість і, саме таким чином, допомагати людям. А тому після армії вступив на юридичний факультет Львівського державного університету імені Івана Франка, який закінчив у 1980 році. Ще під час навчання в університеті, від квітня того ж року, почав працювати виконуючим обов’язки народного судді Ленінського районного народного суду міста Львова – як народний засідатель того суду (на час перебування судді у декретній відпустці). З квітня 1981 року я – державний арбітр Львівського обласного державного арбітражу (зараз – Господарський суд). Мав намір перейти працювати до органів прокуратури або міліції, бо, як то кажуть, хотілося саме живої роботи. Одного щасливого дня у Львові я випадково зустрівся зі своїм знайомим, Бойчуком Ігорем, який навчався на два курси раніше від мене на нашому факультеті і на той час служив слідчим військової прокуратури Львівського гарнізону військової прокуратури Прикарпатського військового округу. Заговорили про життя, і я розповів йому про свою роботу

81


і наміри. А він – про свою службу. І порадив мені піти служити до них, у військову прокуратуру. Розповідь Ігоря про службу у військовій прокуратурі мене зацікавила, і я звернувся через деякий час до військового прокурора ПрикВО, генерал-майора юстиції Гузєєва М.І., з проханням взяти мене до лав військової прокуратури. Після місячного стажування у слідчого з розслідування особливо важливих справ ВП ПрикВО я отримав очікуване «добро» від військового прокурора ПрикВО. І пам’ятного для мене дня – 1 квітня 1982 року – був призваний добровільним порядком на військову службу у військову прокуратуру ПрикВО та спрямований для проходження служби у військову прокуратуру Новоград-Волинського гарнізону на посаду слідчого. Службу проходив у різних гарнізонах на посадах: слідчого, старшого слідчого, заступника військового прокурора гарнізону, військового прокурора гарнізону. У лютому 2004 року з посади військового прокурора Новоград-Волинського гарнізону був звільнений за станом здоров’я. …Часто пригадую розслідування кримінальних справ про скоєння злочинів різних категорій. Улітку 1982 року до військової прокуратури Новоград-Волинського гарнізону із районного відділу міліції надійшли матеріали, в яких було зазначено, що міліціонери у місті затримали фельдшера НовоградВолинської районної лікарні, громадянина Б., у якого вилучено 100 ампул морфіну – ціла упаковка наркотиків. На коробці зазначений номер однієї з військових частин Новоград-Волинського гарнізону. Як пояснив працівникам міліції громадянин Б., наркотики йому дав його знайомий – начальник аптеки військової частини прапорщик З. для того, щоб він їх «освіжив». Тобто – поміняв ці ампули з морфіном, у яких закінчився термін придатності для використання, на інші – з більшим терміном придатності. Такі ж пояснення дав і прапорщик З. Зазначені матеріали військовий прокурор гарнізону надав мені для розгляду і прийняття рішення. У ході перевірки я отримав пояснення від начальника медичної служби військової частини, який зазначив, що, згідно з наказами Міністра оборони СРСР та іншими керівними документами, передбачено суворий порядок «освіження» наркотичних засобів, у яких закінчився термін придатності. І проводитись таке «освіження» повинно на медичних складах ПрикВО у Вінницькій області. Начальник медслужби військової частини також пояснив, що у веденні прапорщика перебувають і аптечний склад медикаментів, і


83 склад медикаментів «НЗ», де зберігаються наркотичні засоби морфін і промедол. На зазначених складах військової частини була проведена ревізія наркотичних засобів та встановлена нестача саме тих 100 ампул морфіну, які і були вилучені міліцією у громадянина Б. Після опрацювання зібраних додаткових матеріалів відносно прапорщика і громадянина мною була порушена кримінальна справа за статтею Кримінального кодексу України щодо правил обігу наркотичних засобів. Призначили фармо-наркотичну експертизу ампул, проведення якої доручили Львівському обласному аптекоуправлінню. На вирішення експертизи були поставлені два питання. Перше: чи є розчин у ампулах наркотичним засобом – морфіном, і який відсоток його вмісту? Друге: чи є зазначений морфін у ампулах придатним для використання? Експертиза засвідчила: у всіх 100 ампулах знаходиться… вода. Процент вмісту морфіну складає всього лише 0,02 відсотка. Після отримання таких результатів відносно прапорщика З. і громадянина Б. обрано запобіжний захід – взяття під варту з утриманням у слідчому ізоляторі. Зі складів медикаментів у військовій частини вилучили усі наркотичні засоби – морфін і промедол. Близько 1200 ампул, в яких фармо-наркотична експертиза теж знайшла лише воду. У ході розслідування мною було встановлено, що прапорщик і громадянин за попередньою домовленістю протягом кількох місяців викрали з медичних складів військової частини майже 1300 ампул морфіну і промедолу. Прапорщик З. брав ампули з наркотиками на складі, виносив їх за межі військової частини і передавав громадянину Б. Цивільний у себе вдома надпилював медичною пилочкою самісінькій кінчик ампули, вилучав шприцом із ампули наркотики, а воду заливав замість наркотиків цим же шприцом. Після чого «запаював» ампулу над вогнем звичайної


85 домашньої газової плити. Запаяну в ампули воду громадянин передавав прапорщику З., який повертав зовні неушкоджені ампули на склад військової частини. Як саме громадянин Б. здійснював заміну наркотиків водою і запаював ампули, він показав наочно у ході відтворення обстановки і обставин події. Відрізнити ампулу, запаяну заводським методом і кустарним, було практично неможливо. За крадіжку наркотиків і порушення правил їхнього обігу обидвоє злочинців були покарані військовим трибуналом Житомирського гарнізону: до 7 років засуджено прапорщика, до 8 – цивільного… ... Наприкінці лютого 1983 року я завершував розслідувати кримінальну справу стосовно командира батальйону мотострілецького полку Новоград-Волинського гарнізону майора К., який під час навчальних стрільб викрав, привласнив три бойові гранати РГД-5, що списав з обліку, наче використані під час навчання. Гранати офіцер передав цивільній особі, громадянину Л., за те, що останній посприяв йому у придбанні 50 кг фарби для потреб військової частини. Як пояснив громадянин Л., гранати йому потрібні були для того, щоб глушити рибу. Одну гранату він підірвав на водоймі у лісі, що знайшло підтвердження під час огляду місця події, а дві інші були вилучені в ході слідства. Справа вже мала бути скерована до військового трибуналу Житомирського гарнізону для розгляду по суті, коли від начальника карного розшуку Новоград-Волинського райвідділу міліції майора Соколова Л.К. надійшла усна інформація: 23 лютого у місті зникла молода жінка 32-х років, яка працювала телефоністкою на переговорному пункті, – не повернулась з роботи додому. У причетності до її зникнення підозрюють майора К. Після зустрічі з міліціонером я наступного дня викликав на допит майора К., який спочатку заперечував свою причетність до зникнення громадянки, але потім, через тривалий час, зізнався. І пояснив: приблизно півроку тому він познайомився з громадянкою і почав зустрічатися з нею таємно, оскільки був одружений і мав двох неповнолітніх дітей. 23 лютого 1983 року, близько 22.00, він зустрів громадянку у місті. На його автомобілі вони поїхали до його цегляного гаражу, де вживали спиртне і мали інтим у салоні авто. Зігрівалися від працюючого двигуна автомобіля. Потім чоловік знепритомнів і отямився лише уранці, сильно боліла голова. Офіцер відчинив гараж і побачив, що громадянка уже мертва. Загорнув труп у ковдру і вивіз за місто, до лісу, де кинув на купу


гілок, обілляв бензином з каністри, підпалив тіло. Після чого вирушив на службу до військової частини. Одразу після допиту майора К. на місце пригоди, яке вказав останній, виїхали військовий прокурор гарнізону, прокурор міста Новоград-Волинського, працівники міліції, судмедексперт. За 12 км від міста і у 600 м від дороги, у лісі, ми виявили згарище і обгорілий труп громадянки. Під час розслідування мною було встановлено: смерть громадянки настала внаслідок отруєння чадним газом – вихлопними газами автомобіля. По справі були проведені експертизи: судово-медична, автотехнічна та токсикологічна. За крадіжку трьох бойових гранат і порушення правил експлуатації транспорту, які спричинили смерть людини, майора К. військовий трибунал Житомирського гарнізону засудив до 7 років позбавлення волі. ...Добре пам’ятаю ще одну кримінальну справу, в розслідуванні якої брав активну участь у складі слідчої групи. Суть справи полягала в тому, що під час святкування 40-річчя звільнення від фашистів міста Радехова Львівської області однією з освітлюваних ракет були смертельно травмовані дві жінки. Святкування за сталою традицією відбувалося із костюмованим відтворенням окремих подій Великої Вітчизняної війни. Наприклад, напад фашистів на СРСР, битва за Київ, взяття рейхстагу тощо. Колона учасників дійства рухалася вулицею вздовж трибуни, на якій перебували і вітали громаду керівники області, міста, ветерани, котрі реально брали участь у звільненні міста. Під час проходження однієї з таких «сцен» повз трибуну військовослужбовці, залучені до свята і відтворення подій, почали стріляти із автоматів у повітря холостими набоями і запускати освітлювальні ракети. Одна з таких ракет влучила у натовп, який розташувався напроти трибуни, і смертельно травмувала двох жінок. Загиблих настільки швидко забрали з місця події, що більшість людей


87

навіть не звернули на подію уваги, і святкування тривало, колони продовжували свій радісний рух. За даним фактом прокуратурою міста Радехова була порушена кримінальна справа, яку згодом скерували до військової прокуратури ПрикВО для подальшого розслідування, оскільки, як зазначали у постанові, до загибелі жінок причетні військовослужбовці, що запускали освітлювальні ракети. Але такий висновок був лише припущенням, бо конкретної особи військовослужбовця встановлено не було. Крім того, освітлювальні ракети запускали і деякі цивільні особи – із власної святкової ініціативи. У військовій прокуратурі ПрикВО для розслідування кримінальної справи створили слідчу групу, до складу якої був включений і я, на той час – слідчий ВП Новоград-Волинського гарнізону. Ми виконали по справі великий обсяг роботи. Встановили і допитали всіх військовослужбовців, які були залучені до трагічного святкування, визначили їхні місця знаходження під час запуску освітлювальних ракет. Встановили кількість і тип ракет. Зокрема, з’ясували, що запуск освітлювальних ракет на святі здійснювали з числа саме військових – лише офіцери і прапорщики. Запускали


вони освітлювальні ракети двох типів: «СХТ-40» і «РОПД-30». З’ясували головне: ніхто із військовослужбовців пуски у натовп не чинив. У міському відділі культури ми отримали сценарій свята, а також списки ветеранів, які брали участь у святкуванні. Більше двохсот чоловік. За місцем проживання ветеранів направили окремі доручення про допити їх в якості свідків, оскільки під час дійства вони знаходилися з боку трибуни. Допитали понад сотню мешканців Радехова. Вилучили десятки фотоплівок і фотознімків, за допомогою яких було точно встановлено місцезнаходження жінок безпосередньо перед їхньою загибеллю. Навіть із Владивостока надійшло виконане окреме доручення про допит в якості свідка ветерана, який знаходився на трибуні. До протоколу допиту був долучений фотознімок, який ветеран, не розгубившись, зробив одразу ж після влучення освітлювальної ракети у натовп людей. На фотознімку були зафіксовані зображення часток від освітлювальної ракети. У тому числі – і стартовий двигун з невеличким виступом посередині зі сторони «сопла». Надалі було з’ясовано, що цей стартовий двигун є частиною освітлювальної ракети «СХТ-40». Щодо характеристики, дії та інших параметрів освітлювальної ракети були допитані фахівці заводу-виробника аж у місті Челябінську. І проведення піротехнічної експертизи доручили саме цим фахівцям. Під час відтворення обстановки і обставин події за участю офіцерів і прапорщиків, які безпосередньо запускали освітлювальні ракети, за участю статистів, судмедексперта, із залученням фахівців-геодезистів за допомогою геодезичного приладу «теодоліт» було визначено вкрай важливе – кут, напрямок і траєкторію польоту ракети щодо жінок, що загинули. Зібрані по справі докази вивели на висновок, що до загибелі жінок причетний прапорщик П., який брав участь у запусках «СХТ-40». На допиті у військовій прокуратурі ПрикВО він зізнався, що це саме він із необережності запустив ракету у натовп, внаслідок чого і загинули того святкового дня дві жінки. Прапорщик П. пояснив всі деталі своїх дій, що стали роковими. Знаходився він у 92 метрах від трибуни і виконав все, що належало, готуючись до запуску ракети: відкрутив ковпачок ракети, витягнув пускове кільце на шнурі і тримав таким чином ракету у руці. А коли військовослужбовці, які стояли ліворуч позаду нього на відстані 30 метрів, почали стріляти і запускати ракети раніше, ніж то було


89 передбачено сценарієм, він, тримаючи ракету в руці, повернувся до них. Розмахуючи руками, прапорщик став подавати їм сигнали, щоб вони припинили стрільбу, бо ще не час, зарано… І ось, саме в момент розмахування руками, він випадково зачепив великим пальцем пускове кільце. Ракета вистрілила і полетіла у бік трибуни, у натовп людей… Слідство тривало майже дев’ять місяців. Завдяки наполегливості слідчої групи, нестандартному та навіть творчому підходу до розслідування було розкрито злочин, скоєний з необережності, який призвів до загибелі людей. …І в цій справі, і у багатьох інших, які час від часу виносить на поверхню моя професійна пам’ять, я вкотре переконувався і переконуюся, наскільки велика відповідальність лежить на військовій людині навіть у мирному житті, у мить свята і радості. Відповідальність і дисципліна, професіоналізм і людяність – все це має бути притаманне військовикам, а у першу чергу – військовим прокурорам, на яких лежить відповідальність і перед законом, і перед людьми, і перед державою, і перед справедливістю… І саме військовим прокурорам доводиться у мирний і воєнний час знаходитися на межі, на відстані життя і смерті, іноді – коли ця відстань має дуже конкретний вимір – 92 метри…


ГРИЦКО СТЕПАН ГРИГОРОВИЧ Газети про нас не писали Робота в органах військової прокуратури: 08.1968 – 07.1987 рр.

Я,

військовий прокурор Грицко Степан Григорович, народився 05 грудня 1940 року в українській сім’ї, у містечку Санок, що зараз на території Польщі. Під час сумнозвісної операції «Вісла» нас переселили в Україну. Ми – переселенці. Батько був простим робітником, слюсарем. Мати – теж проста жінка. Ми спочатку жили у Самборі. У 16 років я пішов працювати у Самбірську автоколону, учнем слюсаря. А коли настав час призову до армії, у військкоматі попросився до авіації – я все життя мріяв бути льотчиком, авіатором. Мене спрямували до Павлоградського училища початкового навчання льотчиків, куди і вступив. І все складалося, як мріялося. Але Микита Сергійович Хрущов став скорочувати авіацію, бо створював ракетні війська. Нашу льотну школу розігнали, хоча ми вже почали літати. Службу я не закінчив, потрібно було служити далі, а потрапити до вищого льотного училища дуже важко. І мене спрямували у місто Канськ, Красноярський край, Сибірський військовий округ. А вже звідти, після завершення навчання у льотній школі, спрямували до Туркестанського військового округу, згодом – Середньо-Азіатський військовий округ. Полк бомбардувальників, Киргизія, Фрунзе, Токмак. Ми навчали там авіаторів з дружніх, як тоді казали, східних країн: арабів, афганців, іракців. Зберігаю, як добру пам’ять, льотну книжку. Маю 32 стрибки з парашутом. Два роки літав стрільцем-радистом на літаках, перших реактивних бомбардувальниках після війни – «Іл-28». Дуже надійна машина. У моїй льотній книжці є записи: 1 062 вильоти і 655 годин нальоту. Студентом виконав 1-й спортивний розряд з важкої атлетики: жим – 105 кг, ривок – 102 кг та поштовх – 135 кг, сума – 345 кг. Там, у Середній Азії, я став свідком авіакатастрофи двох наших літаків. Зіштовхнулися. Видимість у горах Киргизії обмежена, досить

91


однієї миті неуважності – і все, біда. Екіпажі загинули. Видовище жахливе і виховує, змінює людину моментально, як і всяка побачена на власні очі трагедія. Починаєш розуміти ціну людського життя. Усвідомлюєш, що треба жити і радіти кожному дню. І ще – відчуваєш емоцію несправедливості: як так, щойно були живі люди, і тут – ось таке. Розумієш, наскільки важливо бути обережним і шанувати життя людини. Мої переживання, моє загострене почуття справедливості помітив мій командир екіпажу, офіцер, який навчався у ЮЗІ – Юридичному заочному інституті. Звали його Володя Литвинчук, капітан. Ми багато розмовляли з ним перед польотами і після. Він навіть кодекси діставав із планшета офіцерського і казав: ось закони, за якими ми всі живемо і маємо жити. Все, що він казав, мені було дуже зрозуміло і дуже близько: я люблю дисципліноване життя за законами, і люблю жити за законами людяності і справедливості. Литвинчук побачив мої настрої й так і сказав: давай, мовляв, Степане, теж вступай, з тебе буде добрий юрист. Поради і думки офіцера мені видалися слушними і своєчасними. Був 1962 рік, і моя служба в армії завершувалася. Потрібно серйозно думати про майбутнє. Перед звільненням зі строкової служби надіслав документи на юридичний факультет Львівського університету, куди і вступив після армії. По завершенні навчання в університеті був спрямований до Хмельницького міського відділу міліції, слідчим. Не можу пригадати нічого


93 такого зі своєї міліцейської практики, що варто було б наводити у спогадах, буденна напружена робота: розслідування хуліганства і крадіжок. Працював там лише один рік і перейшов до військової прокуратури. Сталося це випадково. У Хмельницькому, як і зараз, була військова прокуратура гарнізону. Слідчим я прибув на розслідування обставин аварії, де із цивільним транспортом зіштовхнулася військова машина. На оформлення приїхав заступник військового прокурора Хмельницького гарнізону майор Свинарьов, так ми познайомилися. Повинен сказати, підкреслити, що завжди хотів працювати саме у військовій прокуратурі. По-перше, збирався бути військовим льотчиком. По-друге, пам’ять про службу в армії залишилася найкраща – як найщасливіші мої молоді роки життя. І врешті, просто люблю порядок, дисципліну, і у військовій прокуратурі, я впевнений, мої досвід, особисті риси та настрої мали знайти найкраще втілення і реалізацію. Ось тут мені життя, так би мовити, підкинуло це ДТП і зустріч із офіцером з військової прокуратури. Це – доля, так я вважаю. До речі, хотів потрапити до військової прокуратури ще після завершення навчання у Львівському університеті. Але того року там відібрали трьох чи чотирьох чоловік, а мені та іншим сказали: можливо, наступного року. Під час спільної роботи з розслідування ДТП ми розговорилися із заступником ВП Хмельницького гарнізону. Напевно, мої дії і мої думки, моя позиція, коли ми разом відпрацьовували подію, сподобалися йому. І він запропонував мені: переходь до нас – до військової прокуратури. Кажу: та я із задоволенням. А майор Свинарьов повів себе дуже професійно: він був не з тих, хто ось такими пропозиціями і словами легко розкидається. Свинарьов допоміг реально: мені дали відношення, мене призвали. Викликали в округ, під час співбесіди спитали: де служив. Я розповів: Сибірський військовий округ, Туркестанський військовий округ, хоча я сам зі Львова. Запропонували залишитися у військовій прокуратурі Львівського гарнізону, звісно, я відповів ствердно, залюбки. Це був 1968 рік. І прослужив у гарнізоні п’ять років. Від першого дня ставився до служби із великим настроєм на результат. Не дивно, що вже у 1970-му слідчий відділ військової прокуратури Прикарпатського військового округу підготував і розповсюдив інформаційний лист, затверджений,


95 як я пам’ятаю, заступником військового прокурора ПрикВО підполковником юстиції Ю. Шаталовим. У документі узагальнювався мій позитивний досвід: досвід роботи військового слідчого військової прокуратури Львівського гарнізону лейтенанта юстиції Грицка С.Г. Мені професійно і просто по-людськи приємно згадати зміст листа. Там було конкретно сказано не лише про те, що я чогось досяг, але спочатку згадувалося, що мені було непросто, що я помилявся, що мені надавали допомогу старші товариші. Мені сподобалося, що лист був не засолоджений, а реальний. Саме так і було: на початку служби я потребував допомоги і підтримки, порад старших, більш досвідчених товаришів. Тому і зміг досягти позитивних результатів, заслужити добрі слова. Зокрема, йшлося про те, що «глибокий, вдумливий підхід до кожної розслідуваної справи, вивчення методики розслідування, оволодіння науково-технічними засобами, використання досвіду інших слідчих, дозволили товаришу Грицку успішно розслідувати справи. За 9 місяців 1970 року т. Грицко завершив 25 кримінальних справ, і всі вони отримали законне завершення. У слідчому портфелі лейтенанта юстиції Грицка чимало справ про військові злочини, розслідування яких вимагає майстерності і наполегливості у викритті витончених способів ухилення військовослужбовців від виконання обов’язків військової служби, справи про крадіжки, за якими із великої маси військовослужбовців необхідно було встановити злочинця, і кримінальні справи інших категорій, які мали значні складнощі у розкритті злочину». А справи лейтенантські насправді були вкрай непростими, а для мене – вкрай цікавими. Наприклад, справа про, здавалося б, побутове травмування на кухні. 26 грудня 1969 року до військової прокуратури Львівського гарнізону від командира в/ч 16450 надійшло повідомлення про те, що рядовий Басілая під час роботи на кухні солдатської їдальні перерубав собі великого пальця лівої стопи. Через що був спрямований до військового шпиталю на лікування. Розслідування доручили мені, лейтенантові юстиції. Я почав справу із ретельного огляду місця події і збору речових доказів, а також вивчення особи рядового Басілая, який на допитах заявляв, що самопоранення сталося випадково. Басілая пояснював, що за наказом кухаря Надточія він почистив сокиру для оброблення м’яса і хотів встромити її лезом у дерев’яну колоду.


Саме у цю мить із сусідньої кімнати пролунав якийсь шум. І він, Басілая, інстинктивно повернув голову на той шум, а сокира, не влучивши у колоду, випала з рук, впала на ліву ногу. Внаслідок чого був розсічений чобіт на лівій нозі і розрублений великий палець. Потім Басілая пояснив: він побачив, що чобіт розрублено. Забажав отримати нові чоботи, тому вирішив ще більше пошкодити взуття, для чого поклав чобіт на край колоди і зробив на ньому ще більше розрубування. Я ретельно провів огляд місця події, «постраждалого» чобота та інших речей, на яких залишилися сліди розрубування, а також оглянув уважно ліву стопу рядового Басілая. Огляд проводив спільно із судово-медичним експертом. Порівняв пошкодження на чоботі і на стопі Басілая. І все це у сукупності вже на початковій стадії розслідування дало мені можливість зробити єдино вірний висновок і висунути версію про те, що Басілая порубав себе сам, вчинив самоскалічення. Басілая у подальшому, під тиском неспростовних доказів, переконався у тому, що його версія зі «стороннім шумом і неслухняною сокирою» не витримує жодної критики. І після тактично вірно побудованого допиту солдат змушений був зізнатися, що він умисно розрубав палець на лівій нозі з метою ухилитися від обов’язків військової служби. Повному викриттю винного у самоскаліченні сприяло і глибоке вивчення особи обвинуваченого. Я навіть літав до Грузії, щоб бездоганно провести розслідування на всіх його етапах. Мені вдалося чітко встановити коло знайомих, друзів і родичів Басілая та виявити, що він задовго до самоскалічення намагався ухилитися від служби шляхом обману. На його батьківщині багато чого підказали листи солдата додому. Басілая писав своїм родичам і знайомим, щоб вони йому «зробили» і надіслали будь-яку довідку, що дасть змогу звільнитися з армії. У цих самих листах рядовий скаржився на тяжку військову службу. Усі листи, знайдені мною під час відрядження до Грузинської РСР, були вилучені у близьких і рідних Басілая та долучені до матеріалів справи. І всі ці власноручні письмові «страждання через труднощі служби в армії» зіграли свою роль у справедливому покаранні обвинуваченого. Під час повторного відтворення обстановки і обставин події Басілая показав, яким чином він скоїв самоскалічення. У відтворенні використано макет сокири, виготовлений на моє слідче замовлення. Усі дії Басілая були сфотографовані. Докази злочину були неспростовними. Військовий трибунал засудив солдата.


97 …Я тоді був тридцятирічним. Як на нинішній час, молодою людиною, але вже мав за плечима багатий досвід служби у різних гарнізонах, досвід життєвий. І тому уже в лейтенантські роки розумів, наскільки важливою у роботі слідчого військової прокуратури є можливість не залишатися сам-на-сам із розслідуванням злочину, а максимально використовувати вплив військового колективу, усього армійського товариства. Наведу конкретний приклад з моєї практики. 18 серпня 1970 року до прокуратури гарнізону надійшла інформація про крадіжку грошей і спиртних напоїв у ніч на 17 серпня із чайної Верблянського «сільпо» Яворівського району Львівської області. Одразу після повідомлення я виїхав на місце. У Яворівському райвідділі міліції я отримав необхідні дані про обставини крадіжки, після чого оглянув місце події. Оскільки обстановка свідчила, що злочинці дісталися приміщення через розбите вікно, одразу оглянув залишки скла і побачив відбитки пальців рук. Того ж дня я відвідав кілька військових частин, які проводили стрільби на Яворівському полігоні. Через командування і військовослужбовців встановив коло осіб, які перебували у самоволках в ніч з 16 на 17 серпня 1970 року. Звернув увагу на молодшого сержанта в/ч 35705 Григорчука, сержантів Гогілава і Кондрачука, які повернулися із самовільної відлучки у нетверезому стані. На допиті Григорчук розповів, що крадіжку грошей і алкоголю із чайної могли вчинити саме Гогілава і Кондрачук. Але ці двоє все спростовували. Проте, після дактилоскопічної експертизи, яка стала можливою і дала результат саме внаслідок ретельного огляду місця події, злочинці зізналися. Справу мною було розкрито, практично, за добу. А трибунал виніс вирок за місяць. За великим рахунком, мені допомогло і допомагало у цій справі і завжди те, що я просто був вкрай уважним, ось що хочу підкреслити… … 18 червня 1970 року до військової прокуратури надійшло повідомлення про крадіжку 17 гранат Ф-1 з в/ч 32558. Доручили розшук мені. Встановив, що викрадено гранати із бронетранспортера № 578, який 28 травня прибув з Яворівського навчального центру і знаходився з того часу у закритому приміщенні автопарку частини. Ящик з гранатами був опломбований 3 червня 1970 року, а 8 червня стало відомо, що ящик відкрили, і в ньому відсутні 17 гранат. Мені вдалося встановити, що дістатися приміщення можливо лише через вікно, біля якого помітні сліди на шарах пороху на підвіконні і яке розбите, а залишки скла із відбитками я вилучив.


99 І одразу ж мені, а головне – і експертам, які визначили, що відбитки пальців придатні для ідентифікації, впало в око, що відбитки – залишені дуже маленькою рукою і можуть належати дитині. Така версія передбачала особливо уважний і ретельний підхід, адже справа могла стосуватися життя і здоров’я дітей. Я вирішив долучити до пошуку максимально широкі верстви і звернутися до військової громади: виступив перед особовим складом із інформацією про злочин, попросив про сприяння військовій прокуратурі і про співпрацю. І, зокрема, поставив питання руба і підкреслив: чи не бачили підозрілих осіб, чи не помітили військовослужбовці факту перебування на території частини, автопарку дітей, підлітків? Одразу після інформування до мене звернувся сержант Балабан і повідомив, що у приміщенні, в якому знаходилися бронетранспортери, раніше перебували підлітки і виявляли інтерес до бойової техніки. Тоді я у всіх школах міста Рава-Руська, де дислокувалася в/ч 32558, провів бесіди з учнями. Наголошував на страшних, смертельних, непоправних наслідках, до яких може призвести необережне поводження дітей із вибуховими пристроями і гранатами, зокрема. І таке відкрите спілкування не минуло безслідно, дало позитивні наслідки. Школярі повідомили, що до приміщення, де розташовані бронетранспортери, приходили учні 4-5 класів Дуркалевич Володя і Кулієвич Ярослав. Потім ровесники бачили у цих хлопців вибухові пакети і танкові шоломофони. Я зрозумів, що зараз – у присутності вчителів – саме час розмовляти із Володею і Ярославом. Експертиза підтвердила, що відбитки на склі розбитого вікна належать саме Дуркалевичу і Кулієвичу, і вони зізналися, що викрали гранати, діставшись приміщення із бронетранспортером через вікно. Дуркалевич додав, що про викрадення він розповів своєму родичу, громадянину Гридецю, 1949 року народження, який, зрозумівши, що гранати шукатимуть, сховав їх у своєму сараї. 12 червня 1970 року Гридець, викритий у переховуванні Ф-1, видав гранати органам слідства. Його засудив народний суд. Моя тісна співпраця із командуванням, особим відділом, громадськістю, школами, учнями дала конкретний результат. Зокрема, за моїм поданням, були зроблені серйозні висновки щодо організації вартової служби. А мені вручили цінний подарунок – годинник. Цьому годиннику сьогодні вже чимало років, і виглядає він не сучасно, але цінність його через це не зменшилася для мене і моєї лейтенантської слідчої пам’яті.


…У пам’яті залишилась і справа про крадіжку бичка, що належав колгоспу імені ХХІІ з’їзду КПРС. 12 червня 1970 року зі стада колгоспу імені ХХІІ з’їзду КПРС Кам’янко-Бузького району зник дворічний бичок. 19 червня на території в/ч 48219 були знайдені закопаними у землю: частина туші, голова і шкіра бичка. У зв’язку з чим командування частини почало дізнання за фактом крадіжки і забою бичка військовослужбовцями. І перше, що я зробив, коли мені доручили справу, після ретельного огляду місця знахідки почав активно спілкуватися із командуванням і особовим складом добового наряду. Свідки Кочєргін, Лейпус і Кузнєцов пояснили, що 12 червня вони бачили на території частини бичка, який відбився від стада. А свідок Зубаха розповів, що старший сержант понадстрокової служби Петришин пішов зі служби близько 2-ї години ночі, таких пізніх затримок у військовій частині за ним раніше не помічали. У мене була впевненість, що, у зв’язку із виникненням підозри, потрібно без попередження, негайно провести обшук вдома у Петришина. Зненацька проведений обшук дав результат, який безпосередньо вплинув на розкриття злочину. У Петришина в хаті знайшли і вилучили: косу, сокиру, ніж, два мішки та інші предмети, на яких за допомогою тогочасних науково-технічних засобів, зосереджених у слідчому портфелі, виявили сліди крові. Крім того, я вилучив комбінезон Петришина, на якому знайшли і вилучили 7 волосин, які за кольором і зовнішнім виглядом нагадували волосини зниклої тварини. Судово-біологічна експертиза дала висновок: 7 зразків волосин належать великій рогатій худобі. А ветеринарно-зоотехнічна експертиза, проведена на мою вимогу, підтвердила, що зразки м’яса і кісток належать великій рогатій худобі віком близько 2-х років. Під впливом таких результатів експертиз Петришин зізнався, що побачив бичка, заготовив заздалегідь косу, сокиру і ніж, вибрав час, місце, забив тварину, м’ясо, яке зміг донести, забрав додому, а решту спочатку приховав, а згодом, намагаючись уникнути покарання, викинув у водойму. І цю справу я розкрив у стислі терміни, за що теж був заохочений – військовим прокурором Прикарпатського військового округу. … Здавалося б, дрібні справи, деталі, випадки, але на таких дрібницях, за підтримки і допомоги керівництва і більш досвідчених товаришів, я, як і всі мої колеги, військові прокурори, слідчі військової прокуратури, набував досвіду, який згодом давав нам змогу розкривати резонансні,


101 гучні, масштабні справи. Про нас не писали в газетах. Це сьогодні з екрана телевізора буквально капає і ллється кров, а раніше були такі часи, коли для засобів масової інформації гучна справа, велика трагедія і велика кров були під забороною. Раніше гучні справи були вкрай кривавими, про які не хотілося б згадувати, але розповім про справу Домашевського: по-перше, для досвіду, а по-друге, щоб показати, в яких умовах ми працювали. ...У селі Чирчик Яворівського району після звернення батьків міліція знайшла оголене тіло мертвої 16-річної дівчини. Дитину було по-звірячому зґвалтовано, а внутрішні органи були вирвані, очевидно, рукою ґвалтівника, і знаходились зовні. І поруч із тілом – слід солдатського чобота. Зрозуміло, що одразу викликали слідчого військової прокуратури. Підкреслю масштаб розслідування. Там, на Яворівщині, розташовувалися: мотострілецький полк, артилерійський полк, зенітний артилерійський полк, автомобільний батальйон... Тисячі людей. І серед цього вавилону потрібно було знайти убивцю-ґвалтівника – голку у копиці сіна. І я без втоми пішов по цих частинах, по цих десятках підрозділів, рот, взводів. Вийшов на піхоту. І там, врешті, вийшов на взвод, це у мотострілецькому полку, в/ч 74220, де заступником командира взводу був такий сержант – розумний, порядний, акуратний... Я подібних людей одразу впізнаю. Можна сказати, що за роки слідства вже інстинкт з’являється на людей порядних і непорядних. Якесь чуття підказує, з ким і як потрібно спілкуватися. З ким розмовляти обережно, а з ким – одразу вкрай відверто. Питаюся у сержанта: може, хтось із твоїх співслужбовців, підлеглих був у самоволці і повернувся побитий, з ушкодженнями? Майже впевнений, кажу, що ти помітив – ти ж уважний, серйозний сержант, командир, не мав би пропустити поза увагою. Так, чесно відповідає «замкомвзводу», прийшов один – саме подряпаний... Мені одразу стало зрозуміло: вона ж, та дівчинка, захищалася, відбивалася, вона і подряпала. Хто він такий, питаю напряму. І відповідь конкретна: молодший сержант Домашевський, командир танка. Дзвінком одразу викликаю зі Львова експерта. Зняли мазки, одяг обстежили, ми ж мали можливість всі ці слідчі дії зробити через лічені години після убивства і початку розслідування, можливо, ще збереглися сліди. А у Домашевського на одязі, на колінах, ще й земля була. А потім і кров жертви знайшли на його формі.


Але Домашевський не зізнавався, мовляв, я просто там ходив, впав. Словом, відбріхувався він, це було зрозуміло. Та попри передчуття слідчого, вину потрібно завжди довести повністю, аби судді не мали жодних сумнівів, що перед ними справжній убивця. Щоб не був засуджений невинний, який став випадковою жертвою ситуації і збігу випадкових обставин. Доказів, особливо слідів крові на рукавах, було достатньо. Я розмовляв із Домашевським жорстко, але акуратно, уважно реагував на прояви сумнівів і невпевненості на його обличчі, в його очах. І він почав розповідати. У самоволці він випив, випив чимало. Побачив: йде дівчина. Вона йшла до подруги своєї, за селом. Напав на неї, вона боролася, не здавалася. Він її бив, хотів задовольнити інстинкти – уже не людські, а тваринні. А у нього ще й не було можливості зґвалтувати, бо він не мав чоловічої сили для цього. І тоді він – так і тварина не вчинить – почав влізати руками, рвати людину зсередини пальцями. Кинув дівчинку, і вона стекла кров’ю. Убивця повернувся до казарми, обмився в умивальнику. Десь о другій ночі. Лише той порядний сержант це і помітив. Зауважу, Домашевський був жорсткий у розмовах і жорстокий у житті. Щоб зробити вірний висновок психіатричної експертизи, збирали всі факти, які його характеризували. Дізнавач, котрий поїхав на батьківщину ґвалтівника, установив, що обвинувачений завжди виявляв свою жорстокість, собак любив стріляти, ще й вихвалявся цим, вважав такі убивства тварин досягненням. Але це було збочення, і сам убивця був гірший від тварини. Під тиском неспростовних доказів він почав все розповідати, все показав на відтворенні. Трибунал виніс йому вирок – вища міра покарання, розстріляли убивцю. Я всю справу розкрив сам, від початку до кінця. Гучна справа у військовому середовищі. Але розповідати мені про це довелося ось у цих рядках лише зараз – для досвіду іншим. Тому довелося розповісти і про цього нелюда. Були й інші справі щодо зґвалтувань, без убивств. Зокрема, я розслідував справу щодо групи водіїв, які возили високопоставлених керівників Прикарпатського військового округу. Ці водії-ґвалтівники вирушали на пошук дівчат уночі, затягували жертву до службової машини, вивозили у ліси біля Львова і знущалися, чинили злочини. Їх викрили, коли однією з жертв виявилася донька старшого офіцера зі штабу ПрикВО. Вона, до речі, записала номер машини. Але в автопарку гарнізону «Волги» з таким


103 номером не було. Я знайшов ці, підроблені, номери під килимком у багажнику однієї з машин у автопарку штабу. А одного з нічних ґвалтівників вирахував під час розмови – за нахабною поведінкою, водій високого начальника чомусь був упевнений, що залишиться безкарним. Але всі ґвалтівники були покарані ув’язненнями по 10–12 років. Як правило, минуле життя формує і вбивцю, і ґвалтівника, і крадія. Наприклад, пригадую справу, коли у ремонтному батальйоні 24-ї Залізної дивізії пропав пістолет Марголіна. Потрібно одразу сказати, що цей пістолет – доволі своєрідний, зроблений під калібр 5,6 мм, для навчання зі стрільби. Але, у порівнянні зі загальновідомим пістолетом Макарова, він дуже естетичний, навіть красивий: легкі витончені лінії, гарно лягає в руку. Словом, якщо так можна сказати, цей пістолет Марголіна – навіть зовні привабливий, злегка нагадує німецький парабелум, проте, призначений не для бою, а для спортивної, швидше, стрільби. І ось такий «гарний» пістолет зникає у ремонтному батальйоні. Мій колега, який займався цією справою, вийшов на одного капітана. Я приїхав, подивився на того капітана і кажу товаришу: послухай, ну, для чого йому той пістолет? Капітан – людина нормальна: офіцер, одружений, дитину виховує. І я у цій оцінці не помилився. Але, коли навіть яскраві найперші ознаки говорять про невинуватість людини, усі перші враження потрібно у подальшому обґрунтувати фактами. Хоча б для самого себе, щоб не підкорятися емоціям.


А допомогла розкрити справу елементарна, але уважна робота з документами. Тоді існували такі обліково-послужні картки. Вивчаю ці папери, і раптом трапляється цікава деталь. Беру картку звичайного солдата. Читаю уважно. Перегортаю на сторінку, де написано, чим він займався до армії. А там запис: має 2-й спортивний розряд зі стрільби. Я солдата одразу у машину і повіз для розмови до відділення міліції. Він почав обурюватися: ви куди мене везете, що за «діла»? У міліції, де атмосфера розмов, зрозуміло, своєрідна, питаю солдата опосередковано: знаєш, що у вас у батальйоні сталося? Каже, що обізнаний. Я тоді питаю напряму, в чоло: куди сховав Марголіна? Він якось ще поворухнув плечима, наче сумніви відкидав. Але не збирався зізнаватися. І тоді я йому просто по-людськи сказав: от, скажи, для чого тобі сидіти, давай, пиши явку з повинною, що сам видав пістолет, тебе покарають дисциплінарним батальйоном, відбудеш призначене судом, вийдеш з чистою совістю і з чистими документами, не матимеш судимості, забудеш цей випадок, як страшний сон. Він погодився і остаточно зізнався. Пістолет він викрав у той момент, коли був днювальним, і сховав під купу вугілля. Словом, я розумію, що перед звільненням з армії колишній спортивний стрілець 2-го розряду не втримався від майже професійного бажання мати у своїй власності таку просту, дрібнокаліберну, але дуже гарну зброю, пістолет Марголіна. І покараний був за емоції і нестриманість. А ще, пов’язаний із пошуком зброї, маю багатий досвід, набутий під час служби у військовій прокуратурі Групи військ у Німеччині. Як зараз пам’ятаю, до нас прийшов керівником прокурор з Ленінграда. І ось він у його службовій «Волзі», в якій їдемо з Магдебурга у Потсдам ідеальними німецькими автобанами, каже: знаю, Степане, мені вже доповіли, ти вже тут три пістолети знайшов, знайдеш четвертий? Так, кажу, але якщо обіцяєте, що Головний військовий прокурор мене за це годинником нагородить. Посміялися, і так, за розмовами, прибули до Крампніц, містечка під Потсдамом, де дислокувалася дивізія. Працювали ми групою. Нас, військових прокурорів, троє, ще поруч з нами ведуть свою роботу спецслужбісти. Шукаємо… Ретельно шукали. І ось, нарешті, потрапляє мені у поле зору сержант. Якось не так він себе поводить. Знову життєвий і професійний досвід призвели до передчуття: саме цей сержант – і є мій розшукуваний. Я з ним почав бесіду, розговорилися, як то кажуть, душевно. Про сьогодення, про майбутнє, про минуле.


105 Бачу, співрозмовник мій заспокоївся, майже замріявся. І тут я кажу йому тихо і просто: ну, друже, пора віддавати. Він ще якось так розгубився, а потім махнув рукою і все розповів. Пістолет він заховав за межами військової частини, закопав під деревом у німецькому садочку. Я поставив би крапку, але додам деталь, для усмішки. У групі, що розслідувала справу і шукала викрадену зброю, був гуморист, мій колега, який знайшов десь дерев’яний макет пістолета. І тим макетом він увесь час мене «підколював»: дивися, Степане, ось пістолет, я – вже знайшов, а ти – ще ні. Всі сміялися, і я разом зі всіма. А у цій військовій частині в Крампніц був начальник штабу, якому втрата зброї могла перекрити вступ до академії, куди він того року збирався. І він, знаючи, що я умію знаходити пістолети, весь час допитувався у першу чергу саме в мене: знайшли? вже знайшли? Ось він знову підійшов, схвильований. Є щось? Я показую пістолет, але, кажу, нікому ні слова, давай накривай обід. Справді, час обіду, всі збираються разом, йдуть до їдальні, обговорюють пошук зброї. Заходять у приміщення, а там – такий шикарний, за особливими гастрономічними можливостями Німеччини у 80-ті роки минулого століття, – стіл обідній накрив щасливий начштабу. І всі одразу озираються на мене: Степане, знайшов? Усміхаюсь, дістаю із портфеля пістолет, справжній, а не дерев’яний. Словом, весело завжди сміється той, хто сміється останнім. Пожартувати полюбляють і військові прокурори. І у військових прокурорів це правило теж діє, сто відсотків... Ще із пістолетом був цікавий випадок, коли викрадач зброї сховав її у свою подушку, спав на ПМ просто у казармі. Я його викрив і питаю, ну, добре, вкрав ти зброю, а як же ти її збирався вивезти з Німеччини? А він був хитрий і тут склав свій план. Каже: там же прапорщики обшукують, я б пістолет прикрутив бинтами до живота, так, аби його намацати було неможливо, ще й втягнув би живіт, і все. Я його ці думки передав відповідальним особам, щоб мали на увазі, щоб не пропустили часом якогось іншого крадія... Можливо, найбільш масштабною у моєму прокурорському житті була справа про зіткнення двох літаків: Ан-26 і Ту-134 над Золочівським районом Львівської області 03 травня 1985 року. Тоді внаслідок злочинних помилок і непрофесійних дій диспетчерів зіштовхнулися літаки, один із яких був військовим. Авіакатастрофа забрала життя 94 людей. Ан-26 був військовим, Ту-134 – цивільним літаком, який перевозив людей за маршрутом «Таллінн-Львів-Кишинів».


У військовому літаку загинуло 18 осіб, інші – в цивільному. Слідчий з особливо важливих справ Прокуратури СРСР старший радник юстиції В.М. Гуженков та очолювані ним цивільні слідчі вели розслідування по лінії катастрофи і загибелі цивільних осіб. А нам, військовим прокурорам, довелося розслідувати всі обставини смертей військових людей. Обвинувальний акт, який підписав слідчий з особливо важливих справ Прокуратури СРСР старший радник юстиції В.М. Гуженков, у мене зберігся, і я маю можливість згадувати висновки і формулювання цього сухого документа. Там є слова про те, що порушені нормативні вимоги до безпеки польотів, повітряного руху, які мали страшні наслідки. Згадуються висновки численних судово-медичних експертиз, огляди місця події, розшифрування радіообміну, матеріали службового розслідування авіаційної катастрофи. Наводяться і уривки тривожних, емоційних фраз диспетчерів, які вже усвідомлювали свої помилки і їхні наслідки, але вдіяти вже нічого не могли… Борти № 65856 Ту-134 і № 26492 Ан-26 зникли з екранів радарів назавжди о 12 годині 13 хвилин 03 травня 1985 року. Як сказано в акті: загинуло 94 людини, державі завдані матеріальні збитки на суму 899 тисяч 319 карбованців. Диспетчери Савчук П.О. і Квашнін О.М. вчинили злочин, передбачений ч. 1 ст. 77 Кримінального кодексу Української РСР. І були покарані. Але у документі за підписом В.М. Гуженкова, за всіма законами жанру, немає і не могло бути жодного слова про ту величезну роботу, яку провели слідчі. Роботу, до якої був долучений і я... Там немає жодного слова про те, що на борту військового літака знаходилися керівники Військово-Повітряної Армії, штаб якої розташовувався у Львові, на вулиці Саксаганського, зокрема, загинули командувач, начальник штабу, офіцери… Не згадано про те, що цивільний літак розсипався від удару об землю, наче був кришталевим – на дрібні частки у всі боки. У моїй пам’яті залишився загиблий на цивільному літаку матрос Балтійського флоту, який закріпився у кріслі захисним паском, але так і не врятувався – так і завмер, сидячи у тому кріслі, посеред болотистої місцевості Львівщини. А військовий літак, який падав на землю у «штопорі», просто занурився у болото по самісінький хвіст. Коли почали діставати, велика кількість


107 пального, яка залишалася, загорілася. Всі тіла виявилися ще більш ушкодженими. Такої кількості загиблих водночас я не бачив до того і не бачив, на щастя, і після того розслідування. Я особисто зіштовхнувся із десятками людських трагедій. І, повірте, разом із близькими загиблих пережив ці десятки трагедій, немов свої особисті. Під час роботи я змушений був спілкуватися із двічі Героєм Радянського Союзу льотчиком-космонавтом Биковським Валерієм Федоровичем. Молодесенький син цього уславленого героя, лейтенант, загинув у тій катастрофі військового літака, і батько проїхав забрати тіло єдиної дитини. Єдиний син. Який, до речі, не так давно одружився із донькою іншого космонавта, і вже чекали онука. І ось так обірвалися промені життя – через порушення закону тими людьми, тими диспетчерами, які не мали права на помилку… Це жахливі речі, важкі емоції. І я вкотре, як і під час першої побаченої на власні очі у Киргизії авіакатастрофи, подумав: безжальна смерть нікого не щадить… Потрібно жити сьогодні, жити нинішнім днем, чесно робити свою роботу, щоб не соромно було дивитися людям в очі. …За роки служби я розслідував і розкрив злочини практично всіх категорій Кримінального кодексу, і фактично всі справи отримали законне рішення. Мені вже під 80… Після військової прокуратури я ще працював у цивільних прокуратурах. Але, щиро поклавши руку на серце, скажу: ніколи і ніде мені не було так цікаво і так, зізнаюся, щасливо, як у військовій прокуратурі. Більш чистої від корупції прокуратури я не знаю. Про кожного з нас, військових прокурорів, можна написати окрему книжку. Кожен з нас гідний окремої повісті і роману. Тому що ми були і залишились чесними, непідкупними, достойними офіцерських звань і високого імені військового прокурора, хоча газети про нас не писали…


ДЕМКІВ ОЛЕГ РОМАНОВИЧ Закарпаття: прокурорські традиції Робота в органах військової прокуратури: 12.1991 – 08.2012 рр.

Я,

військовий прокурор Демків Олег Романович, народився 13 січня 1962 року в м. Жидачів Львівської області. У 1979 році вступив до Хмельницького вищого артилерійського командного училища, яке закінчив 1983 року з відзнакою. Військову службу на офіцерських посадах розпочав у Південній групі радянських військ в Угорщині. Під час служби, за наказом командира частини, був призначений військовим дізнавачем. Доводилось проводити дізнання за різними категоріями кримінальних справ та виїжджати у відрядження до різних куточків Радянського Союзу. Зокрема, на далекий Схід – у м. Владивосток, на Кавказ – м. Тбілісі (Грузія), м. Казань (Татарстан), на Донбас (міста Краматорськ, Донецьк, Красний Луч, Слав’янськ) тощо. Пригадую кримінальну справу щодо розкрадання паливно-мастильних матеріалів на загальну суму матеріальних збитків у розмірі близько десятків мільйонів карбованців групою осіб, фігурантами якої були заступники командира військової частини, начальники служб та ряд офіцерів і прапорщиків. Близько 15 чоловік були засуджені за скоєний злочин. У ході проведення дізнання та спілкування з військовими прокурорами і слідчими в цій та інших справах у мене виникло бажання стати військовим юристом та продовжити військову службу в органах військової прокуратури. Тому 1987 року вступив на юридичний факультет Львівського Національного університету ім. І. Франка. У грудні 1991 року був призначений на посаду слідчого військової прокуратури Львівського гарнізону, де проходив службу до 1995 року. З 1996 року проходив службу на посадах прокурора відділу та старшого помічника прокурора у військовій прокуратурі Західного регіону України. У вересні 2002 року був призначений на посаду військового прокурора Ужгородського гарнізону, де проходив військову службу до серпня

109


2012 року. За час перебування на посаді очільника прокуратури гарнізону організовував нагляд за додержанням законів у піднаглядних військових формуваннях на території Закарпатської області. Пам’ятаю розслідування ряду актуальних кримінальних справ, зокрема, за фактами незаконних порубок лісу, розкрадання грошових коштів, незаконного переміщення тютюнових виробів та нелегальних мігрантів через Державний кордон України, відчуження військових містечок. За реагування прокуратури гарнізону у рамках розслідування кримінальної справи повернуто у державну власність військове містечко № 42 загальною площею 16 га, а винна особа – засуджена. Крім того, неодноразово виявлялися випадки привласнення та розтрати грошових коштів службовими особами військових частин, а також зловживання ними владою з корисливою метою. Зокрема, прокуратурою гарнізону розслідувано кримінальну справу відносно командира військової частини та його заступника. Військові, зловживаючи владою, вчиняли розкрадання військового майна із залученням підлеглих військовослужбовців. Як було встановлено у ході слідства, вказані особи підробляли офіційні документи, на підставі яких у подальшому вивозили майно із частини та реалізовували стороннім особам. Усього вказаними неправомірними діями


111

державі було завдано шкоди на загальну суму 200 тис. грн, яка у ході слідства була відшкодована. Військова прокуратура на Закарпатті має багаті традиції, які сьогодні продовжують молоді військові прокурори нового покоління, гідні офіцери сьогодення. А мої діти – донька Юлія та син Роман – перейняли батьківський досвід і працюють в органах прокуратури України…


ДОЛЬ РОСТИСЛАВ БОГДАНОВИЧ Ірак… Ірак… Ірак… Робота в органах військової прокуратури: 09.1994 – 08.2011 рр.

Я,

військовий прокурор Доль Ростислав Богданович, народився 10 лютого 1971 року у м. Львові. З 1988 по 1989 роки працював санітаром операційного блоку Лікарні швидкої медичної допомоги міста Львова. 1989 року вступив на юридичний факультет Військового інституту МО СРСР, перейменованого на Військову академію економіки, фінансів і права МО РФ (м. Москва), яку закінчив 1994 року. Вступ до цього вищого навчального закладу надав можливість навчатися у авторитетів військово-юридичної освіти, видатних вчених, засновників широко відомої наукової школи, відомих спеціалістів у галузі військово-кримінального законодавства, докторів наук, професорів Коблікова Олександра Семеновича, Ахметшина Хасана Мубараковича, Бражника Федора Сазоновича та інших. Пригадую, як 1993 року приїхав на стажування до військового суду Львівського гарнізону, де познайомився з тоді вже адвокатом, колишнім головою цього суду, полковником юстиції Гончаровим Олександром Тихоновичем, який у 1954-1958 роках був слухачем військово-юридичного факультету Військово-політичної академії ім. В.І. Ленина. На його запитання щодо викладачів, які викладали в інституті, з подивом дізнався, що з Бражником Ф.С. вони навчалися разом в академії, а їхнім викладачем був Кобліков О.С. Часто пригадую бувальщину, яку за часів навчання почув про людинулегенду – Головного військового прокурора генерал-полковника юстиції Горного Артема Григоровича. Розповідали, що в одній з військових частин, де тоді ввели «посаду відповідального офіцера», таким призначили молодого лейтенанта, який прибув на вечерню перевірку у підрозділ. Під час зачитування прізвищ він почув відповідь, що військовослужбовець «присутній» замість

113


звичного «я», і почав з’ясовувати його фактичне місцеперебування. І дізнався, що «дембель» відпочиває у ліжку, через те, що перебування в строю йому «не положено». На вимогу лейтенанта стати у стрій той категорично відмовився. Відмова прозвучала і після пострілу вгору та попередження про розстріл у разі невиконання наказу командира. Після чого офіцер вистрелив у солдата… Отримавши доповідь, Артем Григорович Горний, як розповідали очевидці, наклав резолюцію: «Командир не должен страдать из-за распи.... (закреслив) нерадивого подчиненного!». Солдата – вилікували, лейтенанта – виправдали… Саме у такому «правовому руслі» проходило навчання в інституті, де прищеплювали традиції честі військових прокурорів. З 1994 по 2010 роки проходив кадрову військову службу на прокурорсько-слідчих посадах в органах військової прокуратури. Першим місцем служби стала військова прокуратура Львівського гарнізону, яку тоді очолював полковник юстиції Коркішко Микола Васильович – шанована людина з великої літери, у якого навчався ремеслу військового юриста. Згадую кримінальну справу, яку розслідував на початках своєї служби, про самовільне залишення частини військовослужбовцем, що отримав лист від матері, в якому вона жалілася на побої батька, та поїхав додому на два тижні для з’ясування стосунків, а вдруге залишив місце служби зі штик-ножем, щоб заступитися за матір, якій батько поламав руки. Коли ознайомлював слідчо-арештованого військовослужбовця з матеріалами справи, надійшла звістка про вбивство батьком матері, про що повідомив солдата, який просив сприяти поїхати на похорон. На пропозицію закрити справу щодо цього військовослужбовця з визнанням складу злочину, оскільки він сам повернувся до місця служби, і дати можливість поховати матір, почув від прокурора гарнізону відповідь: «Моя ти красота, поверни гроші, бо та справа піде до суду!». Важко описати ті емоції, які мене переповнили у той момент, тому, хлопнувши дверима, побіг у


115 свій службовий кабінет, де «кипів» і від слів керівника, і від такої несправедливості. Через певний час увійшов Микола Васильович, який пояснив, що моя пропозиція може обернутися «ведмежою послугою» цьому солдату, який і на похорон не встигне, і у частину не повернеться, а, очевидно, стане дезертиром і потрапить до в’язниці, де у той час вже перебували його батько і брат за убивства, і втратить квартиру, де проживав до призову. А от час у дисциплінарному батальйоні дасть йому можливість переосмислити те, що з ним сталося, і розпочати нове життя. Ніби знав наперед полковник, що саме так і складеться згодом! А мені про цю правоту мудрого військового прокурора стало відомо, коли перебував по службових питаннях у тій військовій частині, де випадково зустрів того солдата… …Саме завдяки професійним настановам і мудрим порадам моїх наставників, таких, як Коркішко М.В., Казимир С.В., Мішкуров О.М., вдалося опанувати професію військового прокурора. У 2004-2005 роках був призначений представником Генеральної прокуратури в українському миротворчому контингенті в Республіці Ірак. Цей період служби згадую по-особливому, тому що отримав можливість упродовж семи місяців перебувати у бойовому військовому колективі, зрозуміти сутність тієї резолюції Горного А.Г. про неприпустимість приниження ролі і авторитету справжніх військових командирів, зокрема, таких, як тодішній командир 7-ї окремої механізованої бригади генерал-майор Попко Сергій Миколайович, котрий з честю виконував свій військовий обов’язок. У той період мав змогу побувати у Вавілоні, де зустрічався з військовим прокурором із Польщі полковником Анджеєм Круліковським, який сприяв у вирішенні службових питань.Із судово-медичним експертом підполковником медичної служби Лесько Олександром Вікторовичем, якого польські військовослужбовці жартома називали «zimny doktor» (холодний


лікар), побували в американському посольстві у Багдаді, де з’ясовували причину смерті нашого офіцера. А у подальшому за сприяння О.В. Леська розслідував причини загибелі казахського та наших військовослужбовців від вибуху снарядів у м. Ес-Сувейра, що в провінції Васіт. Тоді вперше проводив огляд замінованого місця події і, як не дивно, не відчував страху, бо захопився з’ясуванням обставин, що передували вибуху, і, незважаючи на певні труднощі, мені це вдалося. З’ясувалося, зокрема, що напередодні вибуху особовий склад патруля прибув до поліцейського відділку, де на подвір’ї виявили 35 авіаційних бомб різної модифікації, 6 артилерійських та танкових снарядів, 300 набоїв калібру 20-мм (ЗСУ23-2), споряджених у стрічки та розсипом, частково розібрані мінометні міни калібру 60 міліметрів, детонатори до 120 міліметрових мін, які знаходились у металевому ящику. А також інші боєприпаси невстановленої модифікації, що зберігались у зеленому дерев’яному ящику. 9 січня 2005 року разом із патрулем до поліцейської дільниці прибула додана група саперів казахського інженерно-саперного загону для вилучення і подальшого знищення боєприпасів та авіаційних бомб. Під час проведення означених підривних робіт військовослужбовцями Республіки Казахстан, а також українськими військовослужбовцями на місце проведення робіт були допущені особи, не зайняті безпосередньо на цих роботах з проведення вибуху, а також сторонні особи, які призупинили підготовку до підриву, аргументуючи це необхідністю доставки до місця підриву вилучених напередодні боєприпасів та їх фотографування для документального відображення виконаної роботи. Під час вивантаження та розкладки боєприпасів стався вибух. Загинуло 7 українських та 1 казахський військовослужбовців, отримали поранення різного ступеня тяжкості 11 військовослужбовців українського


117 контингенту, один з яких помер у лікарні, та 4 військовослужбовців казахського інженерно-саперного загону. Фактичне встановлення обставин справи у подальшому дало змогу прийняти таке правове рішення, яке дозволяло сім’ям загиблих отримати грошову компенсацію, хоча ситуація була складна і неоднозначна. Ірак багато у чому загартував і виховав, примусив інакше, більш реалістично, оцінювати світ, шанувати та цінувати людське життя… Завершив службу на посаді начальника відділу нагляду за додержанням законів у військових формуваннях військової проку-

ратури Західного регіону України. З 2012 року займаюся адвокатською діяльністю, яка приносить ще моральне та професійне задоволення. Проте, саме робота в органах військової прокуратури дала ті знання і досвід, які дозволяють зараз з вдячністю згадувати ті роки служби і справжніх друзів…


ЗИМОМРЯ ЮРІЙ ВАСИЛЬОВИЧ Свіжими слідами Робота в органах військової прокуратури: 06.1991 – 08.2011, 09.2011 – 03.2015 рр.

Я,

військовий прокурор Зимомря Юрій Васильович, народився 29 серпня 1968 року у сім’ї службовця в гірському селищі міського типу Міжгір’я Закарпатської області. 1978 року, у зв’язку із переведенням батька на іншу роботу, переїхали до міста Свалява, де закінчив середню школу зі срібною медаллю. Дізнався про навчальний заклад, де готують військових юристів, подав туди документи, які повернули із позначкою: ще не має 17 років. Рік пропрацював різноробочим у колгоспі імені Т.Г. Шевченка, Свалява. Думку стати військовим юристом не полишив, лише зміцнився у своїх мріях. І вже наступного року поступив, та 1991 року завершив навчання, отримав погони лейтенанта юстиції. Мрія здійснилася. Мене спрямували для проходження служби до військової прокуратури Іркутського гарнізону на посаду слідчого. І тут розпочався новий етап втілення мрії. Становлення слідчим відбувалося важко, теорія – це одне, а життя, служба, армія і робота на посаді – інше. Доводилося працювати із підозрюваними, людьми, які не завжди хочуть розповідати те, що тобі потрібно для слідства, а іноді і просто обманюють, вдаються до хитрощів, аби уникнути відповідальності, ввести слідчого в оману. Я був молодим і «зеленим» лейтенантом. А злочинці траплялися із більшим життєвим досвідом, ніж мій. Іноді – удвічі старші. Були й такі, які мали і високе військове звання і погони – більш солідні, ніж мої. Словом, перші кроки були важкими, нема чого приховувати. Чесно кажучи, іноді опускалися руки, коли бачив стіл, завалений новими й новими справами, яких, здавалося, не меншає. Коли у мене було у провадженні 40 справ водночас, навіть приходили думки, що взявся не за свою справу. Але мені завжди щастило із наставниками. Прокурор Іркутського гарнізону, слідчий від Бога, не дав мені опинитися у відчаї. Завжди ставився по-людськи. Вислуховував. Радив. Допомагав добрим словом і своєчасною

119


підказкою. Був дуже простою людиною. Заходив у кабінет, бачив, що я зарився у папери, і просто питався: що саме робиш? Як робиш? Які кроки вчинятимеш далі? А так пробував? То спробуй… Іноді він просто казав: відклади все і давай зіграймо у шахи. Зіграли. Заспокоївся, питає? Тепер давай до твоїх справ – конкретно. І навчив мене жорстко планувати свою роботу: на день, тиждень, місяць. Казав: починай з малого, з малих кроків. І саме завдяки йому я щодня відчував себе все більш впевненим. А коли справа проходила суд – я бачив конкретний результат своєї роботи, що взагалі і робило сильнішим. Це дуже важливо для лейтенанта – бачити конкретний результат своїх зусиль. І хоча пробув я у Сибіру лише один рік – це була велика життєва школа. Правильний старт. Заряд на подальшу службу. І той факт, що територія, яку обслуговувала військова прокуратура Іркутського гарнізону, більша, ніж територія всієї України, теж накладало відбиток на становлення свідомості і усвідомлення своєї ролі і своєї відповідальності. За штатної


121 чисельності 16 працівників, в наявності – 9-10. Безліч справ, але саме так і відбувається гарт. Дуже було багато військово-будівельних частин. Вони і давали левову частку усієї злочинності. Адже туди призивали і судимих. А з іншого боку, мені просто по-людськи, як молодому чоловікові, що зріс у теплому і комфортному Закарпатті, було важко переносити морози Сибіру і тривалі відрядження за сотні кілометрів. Це привчило мобілізуватися і бути вкрай самодисциплінованим. Як правило, потрібно було завершувати справу за один раз, вдруге виїжджати до тієї самої військової частини ніколи. Першою була справа із виготовленням наркотиків, я довів її до суду, злочинець був покараний. Запам’яталася справа про вбивство таксиста військовослужбовцем, який вже до машини сідав із думкою про вбивство і заволодіння грішми, мав при собі ножа. Ця справа запам’яталася не лише тим, що я уперше займався розслідуванням за такою серйозною статтею, і тим, що мені довелося протистояти упевненому у собі вбивці, який викручувався, брехав у вічі… А запам’яталася тому, що я зробив для себе висновки на майбутнє. Злочинець заявив, що дасть мені правдиві свідчення, зізнається, але лише мені особисто. Я був задоволений і наказав конвоїрам вийти. Але убивця, замість зізнання, вхопив попільничку зі столу і кинув у мене. Попав по брові, побіжно, серйозних тілесних ушкоджень не сталося, хоча крові було на мені багато. А сам злочинець відштовхнув стілець та кинувся до вікна, хотів вистрибнути, та йому завадив конвой, який прибіг на шум. З того часу я на небезпеку не наражався і жодних, предметів, котрі можуть стати для підозрюваного зброєю, на столі не залишав. …Коли починався розпад СРСР, коли почали руйнуватися загальноприйняті норми і устої не лише у суспільстві, але і у головах людей, робота військового прокурора стала небезпечною для життя. Я пам’ятаю випадок, це трапилося у 1992 році, коли військовослужбовець зарізав ножем старшого помічника прокурора, підполковника юстиції, просто на його робочому місці. Допитуючи військового, мій колега не думав про загрозу життю, адже допитуваний навіть ще не був підозрюваним. І такий випадок мене, та й усіх у військових прокуратурах, налаштував на уважність і неприпустимість неуваги навіть під час звичайного, здавалося б, допиту. Після розпаду колишньої держави я повернувся в Україну, продовжив службу у військовій прокуратурі Прикарпатського військового округу,


а потім – Західного регіону України: від 1992 до 2015 років. Спочатку – слідчим, потім – старшим слідчим військової прокуратури Ужгородського гарнізону, Мукачівського гарнізону, прокурором-криміналістом... А з 2001 по 2014 роки – в апараті військової прокуратури Західного регіону України. …Справи не подібні одна до одної, як і люди. Хтось оступився. Хтось заплутався. А хтось і навмисне протиставляв себе законам і моралі суспільства. Були випадки трагічні, були курйозні. Траплялось – збіг обставин. А іноді й просто соромно за деяких керівників із погонами, які виявляли непрофесіоналізм. Наприклад, на прикордонній заставі громадянин Казахстану підійшов до начальника і відрекомендувався оперативним працівником військової контррозвідки. Попросив допомоги наряду у затриманні контрабандистів, які переправляли через кордон України червону ртуть. Начальник застави, не розібравшись, хоча «контррозвідник» пред’явив йому лише закордонний паспорт, видав йому пістолет з набоями, включив його до складу наряду. А потім ще дав і автомат з набоями. І пішли вони затримувати так званих контрабандистів. Врешті начальник залишив казахстанця разом із нарядом, а сам пішов по справах на заставу. Скориставшись такими діями посадовця, самозванець, люб’язно озброєний пістолетом і автоматом, перетнув кордон, де і був затриманий правоохоронними органами сусідньої держави. Прикордонний керівник порушив все, що лише можна було, і отримав покарання. …Не йде з пам’яті трагічний випадок, що стався внаслідок дивного збігу обставин, коли я служив у прокуратурі Ужгородського гарнізону. До чергового по частині надійшло повідомлення, що на територію намагаються проникнути близько десяти озброєних осіб у цивільному. Напевно, з метою крадіжки військового майна. Лейтенант, який був озброєний пістолетом Макарова, сказав помічнику, щоби той викликав міліцію. А сам підняв за тривогою роту і вирушив на місце події. Почалась стрілянина. Аби показати, що він теж озброєний, лейтенант кілька разів вистрілив угору. При цьому куля, випущена з пістолета молодим офіцером, пролетіла значну відстань і попала днювальному в голову. Військовослужбовець загинув на місці події моментально. Куля пролетіла настільки багато, що спочатку не вірили, чи випущена вона зі зброї лейтенанта. Підозрювали тих ромів, які незаконно намагалися потрапити до військової частини. І лише після балістичної і криміналістичної експертиз


123 вдалося установити, що це була куля не зі зброї нападників, а саме із ПМ чергового лейтенанта. Наскільки важливо розглядати і відпрацьовувати усі версії. …Прапорщик викрав пістолет під час переміщення зброї зі складу на базу і продав його. Ревізія виявила цей факт. На жаль, часу після викрадення спливло чимало. І тому, коли ми все ж знайшли пістолет, виявилося, що він за кілька місяців пройшов, так би мовити, вісім рук. В якості дарунка, предмета купівлі-продажу, перепродажу різним людям. Потрібно було не лише встановити усі ланки цього кримінального ланцюжка: від кого до кого переходив, передавався пістолет. Нам була важлива оперативність, аби зброя не «заговорила». І тому кожного разу ми швидко встановлювати психологічний контакт із кожним наступним власником зброї, аби якнайшвидше визначити, у кого вона тепер. І так – обережно, наполегливо і чітко – крок за кроком. Той шлях, який пістолет пройшов за кілька місяців, ми пройшли спільними зусиллями особового складу прокуратури за лічені дні, за тиждень. А знайшли зброю аж у місті Києві. І повернули до військової частини. І тут пригадується психологічний стан слідчого, коли, здається, ось-ось вийдеш вже на особу, котра саме зараз володіє пістолетом, але зброя вже перепродана, і все починається спочатку. За таких обставин важливо не втратити налаштування на пошук і не опустити рук. Завжди знаходити в собі сили все починати спочатку. …Аналогічний випадок був на прикордонній заставі Закарпаття, коли викрали автомат. Сталося це високо у горах. І також на розслідування виїхала вся прокуратура. Автомат знайшли через півроку і також повернули до частини. І довели справу до кінця. …Згадується кримінальна справа, яка мала широкий, і, навіть, міжнародний резонанс. Військовослужбовець в наряді, вживши наркотичні речовини, підійшов до водія великої вантажної машини, громадянина Угорщини. Почав висувати водієві нічим не виправдані вимоги, зокрема, потребу об’їхати чергу на кордоні через ґрунтові навколишні дороги. Врешті, приставивши шоферові зброю до голови, примусив його це зробити. А потім застрілив угорця. Перед цим вбивством, перебуваючи під впливом наркотиків, вартовий відхилився від маршруту, прийшов на сільську дискотеку і там теж чинив незаконні, хуліганські дії. Приставляв автомат до громадян, що знаходилися на танцях. Пересмикував затворну раму. І ніхто його не зміг


125

зупинити. Там же він вжив ще і спиртні напої. І вже потім убив водіяугорця. До речі, усвідомивши, що вчинив, злочинець почав стріляти убік чергового наряду. І лише тоді, коли викликали правоохоронні органи, його злочинну діяльність вдалося припинити. У тій справі ми діяли дуже швидко, адже, окрім розкриття злочину і проведення розслідування, потрібно було довести суспільству і угорській стороні, що військова прокуратура зокрема і прокуратура України в цілому здатні діяти якісно, стрімко, ефективно. Адже на карту був поставлений авторитет усієї країни. Ми впоралися із цим випробуванням. …Не забувається і така справа: військові викрали зброю, переховувалися, відстрілювалися. А коли командир частини вирушив до них з метою припинити злочинні дії, вони стріляли у нього, спричинили йому тілесні ушкодження, він був поранений. Врешті їх затримали, зброю повернули у частину. А офіцер, який тоді був підполковником, сьогодні – вже генерал… …Наприкінці 90-х, на початку 2000-х більше стало справ, пов’язаних зі зловживанням, перевищенням влади, ми їх зараз називаємо «корупційними». Було кримінальне провадження, коли заступник командира військової частини з озброєння, полковник, разом із начальником складу та


прапорщиком протягом тривалого часу викрадали техніку із військової частини. Три посадові особи. Виготовляли фіктивні документи і списували техніку. А техніки тоді було багато, тому що вона поверталася із численних груп військ з-за кордону. Злочинці виводили техніку з обліку, списували, або й не обліковували навіть. І продавали цивільному населенню. Викрали техніки на більш ніж півмільйона доларів, якщо перекласти на іноземну валюту. Усього збитків завдали на півтора мільйони доларів. Обвинувальний акт складав понад сто аркушів. Особи були засуджені. …Цікава справа була з бандитизму, багатоепізодна. Протягом розслідування викривалися усе нові й нові злочини. Капітан з військової частини, котра базувалася у лісі, разом з двома прапорщиками і цивільною особою, яка мала кримінальне минуле, спочатку займалися крадіжками військової техніки, а потім, відчувши безкарність, викрали зброю. До речі, деталь, що свідчить про повну відсутність моралі у капітана: автомат, який він викрав, зберігав під матрацом у ліжку своєї малолітньої дитини. Організувавши злочинну озброєну групу, ці бандити виготовили маски на обличчя, їздили населеними пунктами і, застосовуючи насильство та погрожуючи зброєю, примушували людей віддавати майно. Їх затримали, судили і покарали тривалим позбавленням волі. …Я описую ці справи і приклади не заради художньої цікавинки та читацької привабливості. Я хочу підкреслити важливість копіткої, добросовісної, виснажливої, але вдячної справи слідчого військової прокуратури. Скільки разів під час розслідування здається, що ти працюєш марно, що рухаєшся не в тому напрямку, що твої дії і зусилля можуть і не дати бажаного результату. Але врешті-решт виявляється, що кожний крок слідчого має свій сенс і свій позитивний наслідок. І завдяки маленькій, непомітній на перший погляд деталі ти знаходиш вкрай важливий доказ і перемагаєш. Доводиш винуватість людини, яка стала на шлях злочину. …Пригадую, як, не зважаючи на час і день доби, не рахуючись із втомою, військова прокуратура розслідувала обставини вбивства військовими начальника карного розшуку міста Ужгорода. Це була справа честі для нас, військових прокурорів, оскільки, чого гріха таїти, у громади виникала упередженість, ходили чутки, що військові прокурори військових убивць не чіпатимуть, прикриють. Що військова система себе не здасть. Що військові прокурори можуть вивести убивць у погонах з-під кримінальної відповідальності. І тому, мовляв, не можна доручати військовій прокуратурі розслідувати убивство, вчинене військовими – офіцерами.


127 Але ми, військові прокурори, за короткий час розкрили цю резонансну справу, передали до суду і забезпечили покарання убивць. Зараз на честь загиблого начальника кримінального розшуку в Ужгороді названо вулицю. І суспільство, у тому числі і правоохоронні органи, побачивши наочно, що для військової прокуратури не існує ніяких закритих, заборонених тем, що військові прокурори керуються лише вимогами закону, не зважаючи ні на які погони і посади, – переконалося в якості роботи і надійності військової прокуратури. …Не омину таку вкрай важливу складову нашої роботи, якою є огляд місця події. Проведений свіжими слідами ретельно, вчасно, у перші ж години доби, одразу після вчинення злочину, він дає результат, який не замінити нічим. Саме так розкривається найбільша кількість злочинів – коли ти йдеш по гарячих слідах злочинця. Цей стан неймовірний – відчувати, що ти зараз затримаєш винуватого, і ти затримуєш його. Ще додам, що лише на другий-третій рік своєї служби я усвідомив, наскільки важливо чітко спланувати роботу на день, на тиждень. Чіткий план – конкретний результат. Вкрай важливою є координація дій із іншими правоохоронними органами. Тут важливо все: від фаховості у своїй справі – до уміння спілкуватися із колегами із інших правоохоронних органів, до просто уміння моментально налагодити психологічний контакт із тими, хто своєю стежкою іде разом із нами до нашого спільного результату. І тут потрібне вміння вчитися у наших колег. Вчитися постійно. Це – фундамент професійного зростання. І я можу щиро сказати, що багато чому навчився у не просто високих професіоналів, але й у дуже цікавих, непересічних особистостей з числа фахівців правоохоронних органів Закарпаття. Начальник експертно-криміналістичного відділу УМВС України в Закарпатській області – полковник Кобаль Юрій Іванович. Начальник судово-медичної експертизи Закарпатської області – Товтин Ярослав Васильович. Начальник


управління карного розшуку області – полковник Хмара Михайло Іванович. Я багато чого навчився у них, вдячний їм за це. Я був удвічі молодшим за них, але вони ніколи не виказували зверхності, завжди допомагали словом і ділом. Наша співпраця приносила добрі плоди у боротьбі зі злочинністю на Закарпатті. Я взяв собі за правило слова Михайла Івановича Хмари: хочеш мати результат – прийди до людини особисто, а не дзвони йому зі свого кабінету. Лише особистий контакт дасть позитив. А коли йдеш до керівника – намагайся прийти до нього зранку, коли він ще не обтяжений справами нинішнього дня… Я був тоді старшим лейтенантом, але настанови старшого товариша запам’ятав на все життя. …Чимало вдалося зробити вже у апараті військової прокуратури Західного регіону України, де я пройшов низку посад – до заступника військового прокурора регіону. Розслідували незаконну легалізацію на території України легкових автомобілів, ввезених з-за кордону, до якої були причетні посадові особи правоохоронних органів. Ніколи не зітреться із пам’яті розслідування у групі слідчих авіакатастрофи на Скнилівському літовищі у Львові. Це була справжня трагедія. Помилковою є думка, що робота військового слідчого – це лише біганина, «робота ногами». Ні, робота слідчого військової прокуратури – це робота думки, робота із документами, це кропітка паперова робота. Ще молодим офіцером почув від досвідчених фахівців, що, розслідуючи крадіжки, я, слідчий, маю стати бухгалтером. Розслідуючи крадіжки пально-мастильних матеріалів, речового чи продовольчого майна, ти, слідчий, маєш бути начальником служби ПММ, речової чи продовольчої служби. Також знатися на всіх тонкощах справ, за які берешся. І тоді матимеш перевагу перед злочинцями, які приховують злочини, і тоді ти, слідчий, доведеш їхню провину.


129 …Показовим моментом того, як у кабінеті, лише завдяки роботі із документами, можна розкрити справу, навіть убивство, є наступний випадок із моєї практики прокурора-криміналіста. Я витребував справи із військових прокуратур гарнізонів і мав вивчити та надати свої рекомендації. Під час роботи із матеріалами я відчув, що не зовсім так відбувалися події, як викладено… ...Троє військовослужбовців контрактної служби залишили військову частину. Через деякий час двоє з них повернулися. Із матеріалів розшукової справи було видно, що після повернення цих двох вони виявляли певну збудженість, відлюдкуватість, поводили себе не так, як до зникнення, постійно удвох усамітнювалися, про щось пошепки розмовляли, пиячили. Також я звернув увагу на те, що незрозумілим був факт зникнення третього контрактника. Він мав сім’ю, малолітню дитину. Незадовго до зникнення – отримав житло. І було дивно, нелогічно, що за таких обставин військовослужбовець йде на таке порушення, як залишення військової частини. Тим більше, що дружина реально розшукувала його і підкреслювала, що він не виходить на зв’язок. Незрозумілими були мотиви, коли побут налагоджений і у тебе є все. Це здалося мені дуже дивним. Я дав вказівку ретельно перевірити версію вбивства. Перевірити можливе місце перебування людини – у родичів, друзів. Телефонні дзвінки. І достеменно перевірити, де перебували ті двоє інших військовослужбовців, які повернулися до військової частини, під час відсутності третього, зниклого, розшукуваного. Дали запити до органів міліції: чи не затримували цих військових. Коли все це було перевірено, з міліції надійшла відповідь: так, ці військовослужбовці були затримані за дрібне хуліганство. При чому у них на одязі виявили плями крові, але нічого злочинного за ними не помічено. Затримали їх саме за дрібне хуліганство у стані алкогольного сп’яніння. Тому обидвох відпустили, не стали розбиратися, звідки на п’яних кров. Багато деталей тієї справи вже не пригадаю. Але одного з двох контрактників вдалося вивести на відвертість про те, що ці троє разом із офіцером пиячили на квартирі. Посварилися. Сварка перейшла у бійку, і у таку бійку, що третього – сім’янина – вбили. Жертву відвезли у ліс і закопали, а самі повернулися до військової частини. Знайшли ми і непрямі докази, що саме так воно і було. І господарка квартири підтвердила, що бачила їх усіх: так, були, пиячили, голосно


131 розмовляли. Військовослужбовець, що зізнався, видав лопату, якою закопували… Знайшли і речі загиблого. Але ми усвідомлювали: жодний суд не засудить людину, котра підозрюється у вбивстві, якщо немає трупа. А точне місце поховання убитого вони пригадати так і не змогли, указували лише приблизно. Тоді ми залучили особовий склад військової частини, саперів. Метр за метром прочісували указану приблизно ділянку лісосмуги. І лише за тиждень, а може й більше, були знайдені рештки трупа. Експертиза вказала, що це дійсно останки зниклого військовослужбовця, знайшли його особисті речі, годинник тощо. Ще раз підкреслю: наскільки важливо неформально підходити до своєї справи, до виконання своїх обов’язків, навіть у таких непомітних і кабінетних зусиллях, як вивчення матеріалів, документів, сторінок, записів… Наскільки важливо аналізувати усю без винятку інформацію, яка потрапляє у поле зору. Наскільки важливо перевіряти усі можливі версії скоєного. Навіть якщо вони видаються неймовірними. Варто пропустити повз увагу деталі, що лежать на поверхні, злочинці так і залишаться непокараними… Допоки не перевірений кожний рядок, справу на полицю відкладати не можна. …Завершив я службу на посаді військового прокурора Ужгородського гарнізону Західного регіону України. То був час, коли уже мені довелося передавати досвід молодим. Молоді військові прокурори мають відчувати турботу старших, допомогу, увагу, підтримку. Так не розірветься зв’язок поколінь. Перебуваючи на керівних посадах – заступника військового прокурора Західного регіону України, а з лютого 2014 року – військового прокурора Ужгородського гарнізону, намагався передати свої знання та досвід молодому поколінню. Адже на собі відчув, наскільки важливі підтримка і людяність з боку керівника для становлення в професії, а потім – і у повсякденній роботі. Дякую своїм керівникам в різний час: Деменко Анатолій Григорович, Лузан Леонід Антонович, Биков Микола Іванович, Богуцький Павло Петрович, Лисий Микола Іванович. Звільнився я за вислугою років. І за жоден день у військовій прокуратурі не соромлюся, озираюсь на минуле – із чистою совістю…


КАЗИМИР СЕРГІЙ ВІТАЛІЙОВИЧ Гварнері для чекіста і орден для кларнетиста-колаборанта Робота в органах військової прокуратури: 08.1975 – 10.2000 рр.

Я,

військовий прокурор Казимир Сергій Віталійович, народився 27 квітня 1951 року в м. Києві в родині професійного журналіста. Мій дід теж був професійним журналістом. Вони завжди були, є і будуть для мене зразками ставлення до людей і обраної професії. Усе життя батько і дід проводили ґрунтовні репортерські розслідування, а мені теж довелося проводити розслідування, але прокурорські. …У житті кожної людини, що досягла зрілого віку, настає період, коли вона все частіше згадує свій професійний шлях, що залишився вже у доволі далекому минулому. Служба подарувала мені надзвичайно цікаве життя офіцера військової прокуратури. За чверть віку – це безліч зустрічей з людьми, цікавими долями, тисячі кілометрів відряджень по безмежних просторах колишньої держави. Проведення розслідування вимагає від слідчого, яким я був протягом більше десяти років, вивчити і зрозуміти пілота, прикордонника, лікаря, а частіше – просто людину, що в силу певних обставин звернула на себе увагу військової прокуратури. Вже майже два десятки років я – пенсіонер, але спогади з тих чи інших причин – часто приходять і змушують хвилюватися знову і знову. Добре пам’ятаю і ніколи не забуду своїх перших керівників – військових прокурорів, колишніх фронтовиків. Я пишаюсь, що саме у них навчався цікавій і непростій професії військового юриста. Часто пригадую одну з думок-закликів Головного військового прокурора того часу – генерал-полковника юстиції Горного Артема Григоровича, з яким за службу зустрічався тричі. У своїх виступах перед підлеглими він, зокрема, говорив: «Пам’ятаймо – ми працюємо у білих рукавичках!». Тим

133


самим підкреслював особливі традиції честі військових прокурорів. До речі, у 12-річному віці, 1963 року, я ще школярем слухав по радіо промову Головного військового прокурора А.Г. Горного, який підтримував обвинувачення по справі зрадника і шпигуна Олега Пеньковського. Тоді ця справа вразила громадян країни. І не думалось у ті хвилини, що державний обвинувач, про якого йдеться, ще буде вищим моїм начальником і що доля мене з ним зведе особисто. Не знав я тоді ще і того, що генерал-полковник юстиції Горний А.Г. виріс на околиці того ж міста Хмельницького, де ріс і я. Ніколи не забуду свого першого начальника – полковника юстиції Анатолія Дмитровича Антонова. Це людина надзвичайно світла, принципова і чесна. Він воював на морі, дивом врятувався із торпедованого німецькою субмариною судна. Особливі відчуття викликають у мене спогади про полковника юстиції Гриба Івана Кіндратійовича. І не тільки тому, що він народився в один день з моїм батьком – 12 червня 1924 року. У лихоліття війни він командував батареєю «Катюш». У нього, як і у Антонова А.Д., я навчався професії військового юриста. Пізніше часто, у тій чи іншій складній ситуації – замислювався: а як у таких випадках діяли би полковники юстиції Антонов А.Д. і Гриб І.К.? І завжди думаю, що пишаюсь своєю надзвичайною службою, яка і стала такою завдяки настановам і порадам старших моїх товаришів, які, не побоюся цих слів, висвітили шлях мого професійного становлення на багато років вперед чіткими уявленнями про професію військового прокурора. За 25 років довелося провести тисячі слідчих дій по сотнях кримінальних справ, збираючи докази для військового суду. Інколи виникає думка: яка слідча дія була з професійної точки зору найцікавіша і запам’яталась особливо? І завжди пригадую один допит, який провів у селищі Санжарай провінції Кандагар, перебуваючи у складі відомого Обмеженого контингенту радянських військ у Афганістані. У ДРА, між іншим, опинився випадково і, навіть, несподівано. Поїхав замінити колегу, якому стан здоров’я завадив відбути у це відрядження. У тій справі я розслідував обставини вбивства двома нашими офіцерами вісьмох громадян Афганістану. Доказів бракувало – їх можна було отримати лише на території, яку повністю контролювали моджахеди, що воювали проти нашої 40-ї армії. Але як це зробити?


135 За допомогою місцевої влади і наших контррозвідників домовились із командиром одного загону афганських повстанців, який через цивільних нейтральних осіб призначив зустріч. У відповідний час я, наш перекладач – призваний із запасу офіцер з Душанбе, ще один офіцер і кілька солдатів – на бронетранспортері прибули на призначене місце. Там на нас вже чекали. Бійці залишилися у БТРі, а ми – троє офіцерів, за пропозицією групи моджахедів пішли до селища у доволі великий, як за невибагливими афганськими вимірами, маєток. Назустріч нам вийшов похилого віку афганець, який своїм виглядом одразу нагадав мені героя казки про Хотабича. Але усміхатися не хотілося. Це і був командир загону повстанців. З усіх боків на нас дивились доволі похмурі озброєні і бородаті різного віку моджахеди, підлеглі «Хотабича». А от командир був привітним. Вітаючись, обійняв кожного з нас – своїх гостей. Через перекладача я сказав, що наша держава суворо карає військових злочинців і обов’язково покарає осіб, винних у вбивстві їхніх земляків. Пояснив, що саме з цією метою – заради закону і справедливості – ми зобов’язані провести ряд слідчих дій на території, яка нам, за всім зрозумілих причин, недоступна. Несподівано для мене мій візаві раптом сказав, що сам готовий дати покази і надати допомогу заради справедливого покарання винних, хоча його загін веде збройну боротьбу з нашою армією. За лічені хвилини я вже писав протокол допиту, а перекладач перекладав його зміст. Домовились і про вилучення речових доказів, які перебували недалеко від місця проведення допиту. Ще за годину-дві на запрошення командира моджахедів ми вже їли плов. «Хотабич» розпитував, звідки ми приїхали у Афганістан. Виявилося, що він добре орієнтується у географії нашого регіону України, з цікавістю розглядав фотознімки наших сімей. Потім він зі своїми неусміхненими «хотабичами» провів нас до нашого бронетранспортера і, прощаючись з кожним із нас, знову обійняв. Так – обіймами з одним з найбільш відомих і грізних моджахедів – завершилась моя робота того дня, у найбільш незвичайний за всю мою службу робочий день військового прокурора. Тоді у мене склалося враження і відчуття, що ми відвідували не ворогів, а просто знайомих. Завжди думав при цьому: наскільки в житті військового прокурора все буває складно і неоднозначно. Це лише у кіно і художній літературі – все


137 зовсім просто. Однак, наші противники – афганські повстанці, захищаючи свою країну, свої цінності, були достойними людьми. Зустрічі з моджахедами у наших офіцерів були непоодинокими, але я не чув жодного випадку, щоби, скориставшись такою зустріччю, афганці вчинили підло і знищили хоча б когось зі своїх радянських ворогів, маючи такого роду можливість, коли ворог, як то кажуть, сам іде їм до рук. Це, певною мірою, можна назвати благородством, і, на мою думку, заслуговує на повагу. Підкреслю і скажу відверто: командир моджахедів і зараз викликає у мене вдячність і шану, хоча і був нашим непримиренним ворогом. Повагу він викликає і тому, що мені відомі факти, коли запрошені вороги були захоплені тими, хто запропонував їм зустріч, і – фактично – обіцяв їм недоторканність. Ви розумієте, про що і про кого я. А особливо на цьому фоні підступними і такими, що не мають прощення, є сьогоднішні випадки на Сході України, коли вороги відверто йшли на підлість і стріляли в українських військових, які просто йшли на перемовини під білим прапором… А стосовно Афганістану доречно буде пригадати, що рівно через три тижні після моєї зустрічі із «Хотабичем» один із офіцерів, що був зі мною, загинув. Він підірвався на міні, яку заклали повстанці, вірогідніше за все – саме того загону, в розташуванні якого ми разом працювали. Ще пізніше від контррозвідників мені стало відомо, що загинув і командир загону, який дав нам покази. Чув, що про це писала одна із центральних радянських газет. Так завершилася історія із показами від «Хотабича». Служба в 40-й армії була багатою на зустрічі із цікавими людьми. Одразу після прибуття до Кабула біля офіцерського гуртожитку я зустрів офіцера-десантника. Як з’ясувалось, він був моїм сусідом. Звертала на себе увагу його хода. Потім стало зрозуміло, чому: він – інвалід, втратив обидві ноги. При першій зустрічі я чомусь звернув увагу на його взуття. Це були черевики, якими забезпечуються авіаційні екіпажі. Коли я підвів очі і поглянув йому в обличчя, він пустотливо підморгнув мені, нібито пожартував жартом сильної людини, наче промовив: «Що, брате, не доводилося ще бачити такого – десантника без ніг?». Так я познайомився з Валерієм Радчиковим – офіцером, добре відомим у Кабулі. Це була людина, безумовно, мужня, вольова і, як з’ясувалося і підтвердилося пізніше, авантюрна водночас. А я змолоду захоплювався парашутними стрибками і навіть носив знак


парашутиста на військовому одязі. Тому, коли ми познайомилися ближче, було приємно почути з вуст бойового офіцера слова: «Уперше бачу військового прокурора – парашутиста…» Пізніше я довідався, що Радчиков, вже коли був без ніг, неодноразово виконував стрибки з парашутом, в тому числі на Північний полюс. Це викликало захоплення у багатьох людей. Хоча особисто я, як людина із парашутним досвідом, не уявляю стрибок такого роду у виконанні людини на протезах. Не виключено, це відбувалося у системі «тандем», коли стрибок в одній системі виконують двоє. За будь-яких обставин мужність і відвага змушують кожного до поваги, віддавати належне чоловікові, що не склав, так би мовити, крил… Але ось подальша доля Валерія заслуговує на неоднозначну оцінку. Адже саме його – Валерія Радчикова, мужнього десантника без обидвох ніг, – звинуватили і судили за організацію теракту на Котляковському цвинтарі Москви. За цим я вже стежив по телебаченню, і на екрані телевізора бачив мого особисто знайомого Валерія на лаві підсудних. Туди його заносили конвоїри на руках, бо він чомусь був без протезів. Доказів для засудження забракло, і його звільнили. Проте невдовзі він загинув у автомобільній катастрофі. Зустріч і знайомство з Радчиковим запам’ятались мені на все життя, і все життя я вже не втрачав величезної поваги до цієї людини. Це справжній герой. Хоча ні Героєм СРСР, ні Героєм Росії він не став, на відміну від деяких інших, які значно менше на це заслуговували. До речі, Валерія на отримання зазначених нагород подавали двічі. Проте ці подання так і не були реалізовані. Була у мене ще одна зустріч, яка теж мала телевізійне продовження. Колись по службових справах мені довелося побувати у міністерстві внутрішніх справ Афганістану. Коли я і офіцер-афганець, що мене супроводжував, підходили до приміщення, ми стали свідками якогось голосного пожвавлення серед афганських офіцерів. Раптом із дверей вийшов невисокий на зріст худорлявий афганець у бездоганному європейському костюмі. Всі одразу встали струнко і віддали честь. Я зробив те саме. Проходячи повз мене – очевидно тому, що радянський офіцер був єдиний у строю, – невідомий пан велично кивнув головою саме мені. «Хто це?», – коли пройшов повз нас поважний чоловік, неголосно спитав я у свого супутника. «Це – товариш Ахмадзаї, – благоговійно прошепотів той, хто мене


139 супроводжував. – Він – брат товариша Наджиба». Якщо не помиляюсь, саме Ахмадзаї тоді і керував МВД Афганістану. Удруге я його побачив по телевізору через кілька років. Він був страчений талібами, і його тіло висіло на імпровізованій шибениці у зашморзі поруч з тілом його брата – Наджибули. Такий страшний сюжет передавали по всіх телеканалах світу. Ахмадзаї я впізнав, хоча він був уже у звичайному пуштунському одязі, а не у вишуканому європейському костюмі. Я переконаний, що я і зараз би його впізнав, бо чомусь добре його запам’ятав – він просто, як то кажуть, врізався в пам’ять у мить, коли я його бачив на власні очі. Після цього я багато думав: чому не можна було врятувати цих людей і дати їм свого часу притулок у СРСР? Адже вони повірили нам і тим самим підписали собі вирок. У мене було багато знайомих серед офіцерів ХАДу – служби безпеки Афганістану, Царандоя – МВД Афганістану. Завжди, коли я, за тих чи інших причин і обставин, згадую про них, я думаю, що, скоріш за все, і їх спіткала доля Ахмадзаї і його брата. Проте згаданий телесюжет вразив мене не найбільше. Виявилося, відео може вражати, як то кажуть, до глибини душі і залишати гіркі враження, навіть відчуття несправедливості. Зовсім недавно в ютубі я побачив невеличкий фільм про злочини, скоєні у Афганістані радянськими військовослужбовцями. Серед інших почув і знайоме прізвище. Мова йшла про старшого лейтенанта Кузьміна В.Г. Викладення у ютубі обставин того, що він скоїв, виглядало зовсім не так, як було насправді. Справу Кузьміна я вів від початку до кінця і добре пам’ятаю всі її деталі достеменно. Ця людина протягом кількох місяців вбила 8 афганців. Мотивом всіх вбивств була винятково нажива. Серед жертв цього офіцера були двоє дітей. І нікого не здивувало, що мірою покарання для Кузьміна за вироком військового трибуналу стало приречення на розстріл. Але я, зізнаюся, не можу зрозуміти, чому судова влада нашої колишньої країни замінила смертну кару кривавому злочинцю на максимальний термін ув’язнення. А потім сталася амністія. Проте, не це у моїх роздумах і сумнівах головне. На жаль, того часу наші співвітчизники не раз вчиняли подібні злочини у Афганістані, за які їх за законом і вироком трибуналу розстрілювали.


Саме тоді, у справі сумнозвісного для мене Кузьміна, в мені похитнулася віра у міфічну красу і глибину душі російського солдата, яку мені з дитинства вбивали в голову пропагандою. А суцільний шоковий стан відчув тоді, коли випадково на сайті https://kommynist.ru я побачив, що… Про це важко говорити, але, як і військовий прокурор, і офіцер, сказати зобов’язаний за всіма канонами закону, справедливості і порядку. Серійний вбивця Валерій Кузьмін якимось диявольським чином опинився в Україні і зараз, якщо довіряти поданому на сайті, – є «першим секретарем Українського рескома всесоюзної партії «Союз коммунистов». Як зазначається, у цій посаді він перебуває від вересня 2011 року по нинішній час. Більшого неприємного враження не буває, як не буває і більшої дискредитації комуністичної ідеї. Колись я багато читав про злочини окупантів на окупованих територіях. Це і чеські Лідіце, і французький Орадур, або ж в’єтнамське Сонгмі. Я щиро вірю, ще хтось напише колись про подібні населені пункти у Афганістані. Їх буде не менше. Хто їздив шляхами Афганістану, знає, що живих населених пунктів вздовж доріг зустріти було неможливо. І тоді, коли книга про злочини радянських вояків у Афганістані буде написана, стануть в один ряд із Лідіце і Сонгмі і назви знищених селищ, і, можливо, згадають імена невинно загиблих мирних мешканців афганської землі. Невідомими, гадаю, залишаться лише імена нащадків суворовських «чудо-богатирів», що знищили під корінь ті села… Як невідомими залишились воїни самого Суворова, що підіймали на штики дітей польських повстанців в укріпленому передмісті Варшави – Празі. Тоді ця кривава імперська жорстокість викликала обурення у всьому світі. А окупант всюди і завжди окупант… І сьогодні війна на Сході України доводить це щодня… …Переконаний, що кожний мій колега, де б він не служив, – чи у благодатному Прикарпатському військовому окрузі, чи у військовій прокуратурі флоту, на Далекому Сході або серед пісків Туркестану, – міг би пригадати безліч епізодів своєї прокурорської роботи, що запросто могли б стати гідними сюжетами для повістей чи оповідань, або сценарієм для справжнього пригодницького серіалу, заснованого на реальних подіях… Не обійшла і мене доля такого роду епізодами. І кожного разу я дивувався, наскільки життєва ситуація складніше за закон, який цю ситуацію передбачає.


141 Пам’ятаю і буду пам’ятати розгляд звернення жителя Узбекистану, татарина за походженням. Цей чоловік був колаборантом – він служив у волжсько-татарському легіоні, що воював на стороні гітлерівського вермахту. Суть його звернення полягала в тому, що він вимагав нагороду – не мало і не багато – «Орден Великої Вітчизняної війни», яку на той час вручали всім ветеранам війни. При зустрічі з ним я відверто запитав: «Як можна розраховувати на нагороду, будучи засудженим за зраду Батьківщині!?». Моментальна, і, отже, продумана і сформульована наперед, відповідь відвідувача мене шокувала. Він невдоволено і чітко промовив: «У оркестрі я був лише кларнетистом. А от нашим диригентом був майбутній Герой Радянського Союзу Муса Джаліль! То чому ж я не можу отримати лише орден!?». Я від такого напору «потенційного орденоносця» розгубився і контраргументу на сказане не знайшов у той час. Власне кажучи, не маю його і дотепер… Але обставини тієї розмови із кларнетистом-колаборантом, кандидатом на орден від зрадженої Батьківщини, покликали мене до пошуку інформації. І я довідався, що Герой Радянського Союзу Муса Джаліль, автор відомих «Моабітських зошитів», свого часу на плацу Татарського легіону піднімав дух колаборантів засобами військової музики – справді керував оркестром зрадників. Думаю, на нас чекає ще чимало відкриттів: хто саме і як саме поводив себе під час Другої світової війни, які «подвиги» насправді вчинював, на які саме «нагороди» від людей і закону заслуговує… …Під час стажування у Головній військовій прокуратурі довелося вивчати кримінальну справу Івана Добробабіна. Це один із 28-ми героїв-панфіловців, що вижив, а потім на окупованій території служив у допоміжній поліції в рідному його селі на Харківщині. І ситуація була надзвичайно складна – з точки зору юридичної кваліфікації дій Добробабіна. Цікавою була ситуація у справі директора Красноводської музичної школи – німця за походженням. А цікавою справа була тим, що при арешті 1937 року у цього громадянина вилучили скрипку роботи Гварнері. Вилучив її конкретний працівник НКВС, про що було складено відповідний протокол. Проте у 1938 році, як це часто тоді траплялося, репресували і розстріляли й самого чекіста, який вилучав скрипку. Але дорогоцінний інструмент


роботи геніального Гварнері зник без жодного сліду. А вартість унікальної скрипки складала орієнтовно 2 мільйони доларів США. Зараз, напевне, ще більше… Сотні справ… Тисячі людських долей… Благородство моджахеда… Безпринципність чекіста… Всі ці, і подібні їм ситуації не лише дають професійний, але й людський досвід, загартовують, збагачують, вчать бути уважним до кожного, з ким доводиться працювати, розслідуючи як справи реабілітації, так і справи сучасності… …Службу я завершив у 2000 році. Звільнився з посади першого заступника військового прокурора Львівського гарнізону. Коли я починав службу, цю прокуратуру очолював згаданий і вельми шанований мною полковник юстиції Гриб І.К. З теплотою скажу про своїх колег, з якими служив у гарнізонах Прикарпатського військового округу, а пізніше – Західного регіону України. Олександр Столяров – з ним ми служили спочатку в Ужгороді, потім у Афганістані. Ця людина – надзвичайно життєрадісна і усміхнена, і з ним


143 служилось значно веселіше, особливо в Кабулі. Спочатку до Афганістану він приїхав у відрядження, пізніше написав рапорт і залишився на два роки. Згодом Олександр був військовим прокурором Чернівецького гарнізону. Зараз на пенсії, проживають з дружиною в Ужгороді, хороша людина, гідний офіцер, світла дружня сім’я. Приємні спогади пов’язані з Віталієм Вітенком. Це дуже грамотний юрист, людина надзвичайно приємна у спілкуванні. Перерахувати всіх неможливо. На жаль, багато з товаришів і колег вже відійшли у вічність. І не можу не сказати, а тому кажу вголос – слова вдячності військовим прокурорам, хто служить сьогодні і не забуває нас, ветеранів, для нас це вкрай важливо і радісно. Нещодавно пішов з життя Андрій Данилович Міда. Колись я вчився у нього професії слідчого. Це був унікальний майстер своєї справи. До речі, як і батько Олександра Олексійовича Столярова – Столяров Олексій Юхимович, він теж був одним із моїх вчителів. Теж унікальний слідчий і великий авторитет для молодих офіцерів. Як і його син, Олександр, Олексій Юхимович теж служив в Афганістані, а син – Столяров-молодший – фактично приїхав на заміну батькові. І це добра ознака династій військових прокурорів. Пам’ятаю свого товариша – Олександра Вдовитченка. З ним спільна служба зводила кілька разів, коли ми разом працювали в «батраках». «Батрак» на сленгу військових слідчих – це слідчі, що працювали у відрядженні в іншій прокуратурі. Олександр був чудовим колегою – грамотний юрист, хороший товариш, сумлінний працівник, у якого теж можна було багато чого навчитися. На жаль, і його вже з нами немає. Проте приємно усвідомлювати, що сьогодні його син очолює військову прокуратуру Західного регіону України. Це свідчить, що кращі традиції військової прокуратури, службі у якій ми, ветерани, присвятили чимало років і сил, житимуть і надалі… А сьогодення, я переконаний, – не менш зворушливе і цікаве, ніж справи минулих літ…


КАЛІБЕРДА ІВАН ОПАНАСОВИЧ Реабілітація. Відповідальність рішення Робота в органах військової прокуратури: 04.1955 – 08.1969 рр.

Я,

військовий прокурор Каліберда Іван Опанасович, народився 21 травня 1920 року. На час написання цих рядків мені вже повних 98 років. А на час, коли вийде з друку книжка про ветеранів військової прокуратури Західного регіону України, до створення якої мені щастить долучитися, вже, можливо, буде травень 2019-го… Я прожив тривале і непросте життя, сповнене дій, доріг і вчинків, за які можу сказати – мені не соромно. Життя, сповнене рішень. Саме так! Рішень. Відповідальних рішень. Не пригадую, чи задав мені колись хоч хтось із численних репортерів, газетних і телевізійних журналістів, питання, яке, на мою думку, є чи не найголовнішим у моєму житті і, переконаний, у житті кожної людини. Саме питання про відповідальні, найважливіші рішення. Рішення, які згодом у моїй прокурорській діяльності набули вкрай суттєвої, часом – визначальної, особливої ваги для людей, яких мої рішення стосувалися, і для мене особисто. І тому я спитаю себе сам і сам спробую знайти відповідь на це непросте питання: яке найвідповідальніше, найголовніше рішення в житті мені колись довелося прийняти? У пошуках відповіді я подумки повертаюсь до дитинства, до тих років життя, коли були зроблені і перші кроки, і ухвалені перші рішення. …Неможливо не пригадати рідне село Великий Бурлук, що на Харківщині. Пригадую моїх батьків, мою родину – селян, простих і гідних людей. Кажуть, найсерйозніші філософи схиляються до думки, що майже всі наші кроки і вчинки йдуть від нашого походження, від нашої спадковості. Я вкотре висловлю вдячність батькам і рідним за те, що не схибив у житті. Вже тоді, в дитинстві, розпочався час перших самостійних рішень. Пам’ятаю, що наша сільська школа знаходилась на протилежному березі

145


річки Бурлук. Змалку щоранку я мав чітко і виважено обирати шлях та робити кожен крок зваженим і точним, аби встигати до школи. Тепер я усвідомлюю, як ще тоді формувався характер, як ще тоді на дитячих стежках визначалися майбутні шляхи, подальші рішення. Це нерозривний постійний процес: виростання нашого сьогодення і нашого майбутнього із нашого минулого. І не помилюся, якщо скажу, що кожен з нас, кожна людина вже від тих перших кроків закладає підвалини і сенси нас нинішніх. І ця відповідальність неухильна, закономірна, правдива. Кожен наш крок, кожне наше рішення загартовують нас. Звісно, коли людина ставить перед собою високі людські життєві цілі. Найважливішим наступним рішенням, яке пригадаю, було втілення мети стати військовим, і я вступив до Ленінградського військово-інженерного училища. У цей період дорослішання і становлення характеру ще потужніше входили у мою поведінку і мої думки, скажу лірично, у мою плоть і кров, зосередженість, дисципліна, спроможність до самоорганізації і велика та відповідальна наука ухвалення справедливих, чесних, гідних рішень. І Спроможність ухвалювати рішення, як і самі ці рішення, вкрай були потрібні щокроку – на фронті. Всі воєнні роки завжди підіймаються з глибин пам’яті великими пластами, а потім проявляються у деталях. Спочатку, 1941-го, по закінченню училища мене призначили командиром навчального взводу, а згодом – командиром саперної роти. У боях безпосередньо брав участь з березня 1942 року. Бойовий шлях розпочав від Волги, воював на Курській дузі, брав участь у звільненні України. Служив командиром понтонного взводу, помічником командира роти 6-го окремого моторизованого понтонно-мостового батальйону Сталінградського (червень 1942 – березень 1943 рр.), Донського (березень – червень 1943 рр.), Степового (червень – жовтень 1943 року), 2-го Українського (жовтень 1943 – червень 1944 рр.), 4-го Українського (серпень 1944 – травень 1945 рр.) фронтів. На війні не думав про нагороди та


147 відзнаки, а думав, як прийняти єдине вірне рішення, від якого залежало життя багатьох людей. Рішення, від яких залежали долі військових підрозділів і військових частин, а врешті – долі перемог. Я служив, як підказувала совість, служив важко і, не покривлю душею, – бездоганно. Для цього потрібно було бути чесним і перед собою, як людиною, і перед підлеглими, і перед командирами. …Понтонерам на фронті завжди було не просто. Я не кину тіні на офіцерів і солдатів інших спеціальностей, коли скажу, що понтонерам було, часом, найважче. Їм належало забезпечити форсування водних перешкод. У переважній більшості – під нищівним вогнем ворога. Часом були такі завдання, коли люди гинули щомиті. Але понтонери виконували свій обов’язок. Не зникне з моєї пам’яті моя фронтова робота понтонера під час форсування нашого величного і вічного Дніпра. …Йшов вересень 1943 року, коли ми вже гнали фашистів на захід. Крізь одвічну солдатську втому ми не помічали золотої осені, забували про себе і не звертали увагу на труднощі. Усі мали в думках найголовнішу мету – звільнити від ворога рідну українську землю. Вже згодом мені випала нагода прочитати допис гітлерівського генерала, який висловився про нас, солдатів Вітчизни, у тому сенсі, що наші воїни «…нав’язували нам бій там, де вони хотіли. Вони визначали початок і кінець будь-якого бою. Замість того, щоб бути молотом, ми ставали ковадлом». Геббельсівські пропагандисти переконували своїх вояків і намагалися переконати весь світ у тому, що на Дніпрі фашисти створили нездоланний «Східний вал», а тому за цю ріку вони не відступлять і перетнути її не дадуть. З точки зору понтонера скажу чесно: широкий і глибокий Дніпро, про який сказав Микола Гоголь, що до середини Дніпра долетить далеко не кожний птах, – справді грандіозна перешкода для просування


149 військ. Історія війн і воєнного мистецтва знає небагато прикладів успішного подолання подібних річок. Врешті, не відкидаємо той факт, що після Волги і Дунаю Дніпро є третьою річкою Європи. Врахуємо, що лівий берег, з якого ми вели наступ, був низьким, пологим, деінде болотистим, а правий, де панував фашист, обривчастий, високий, та ще й лісистий. Словом, ворогові було зручно – він був зверху і навіть захищений природою, а ми були, немов на долоні. Особливо потужні укріплення гітлерівці створили в районі Києва та Кременчука. Дніпро форсували водночас на багатьох ділянках. Ще раз підкреслю: у минулому жодна з армій світу не форсувала таку велику водну перешкоду настільки масштабно. Це був час доленосних рішень. Час між життям і смертю. Для мене поняття «між життям і смертю» стало буквальним. Адже саме тоді під час переправи я був тяжко поранений. І саме за Дніпро я був нагороджений Золотою Зіркою Героя. У битві за Дніпро наші війська завдали важкої поразки фашистам, звільнили понад 38 тисяч населених пунктів, у тому числі – 160 міст. За форсування Дніпра і проявлені при цьому мужність і героїзм звання Героя Радянського Союзу отримали 2605 чоловік. Це складає майже чверть усіх, хто був відзначений Золотою Зіркою Героя за часів війни. Десятки тисяч солдатів і офіцерів були нагороджені орденами та медалями. П’ять фронтів – усі Українські та Білоруський, наступали на просторі, який важко уявити, – 750 кілометрів від білоруського Лоєва до українського Запоріжжя. Я форсував Дніпро на Кременчуцькому напрямку в районі с. Переволочна (тепер це село Світлогорськ Кобеляцького району Полтавської області) у складі 2-го Українського фронту. Зауважу, що протягом серпня і вересня 1943-го фронт з боями подолав від 200 до 350 кілометрів і вийшов до Дніпра. На стику 7-ої та 37-ої армій форсування забезпечував наш 6-й окремий моторизований понтонномостовий батальйон фронтового підпорядкування. Командир викликав мене, лейтенанта, і сказав: «Ви – очолюєте перший десант. Вам потрібно першим дістатися протилежного берегу Дніпра». Я пам’ятаю, як ми готувалися. Доставили необхідну техніку для переправи увечері 28 вересня. Ми розраховували, що ось-ось підійдуть основні сили, і вранці розпочнемо рух через річку. Але основні сили затримались.


До нас приєдналися в якості десанту лише невеликі окремі групи – розвідники, які прийшли першими. Тоді, на виконання наказу, командир нашої частини та начальник інженерних військ 2-го Українського фронту вирішили: «Починаємо!». Командир нашого батальйону майор Потопольский Андрій Дмитрович по-батьківськи обійняв мене, лейтенанта, на прощання, у яке ми із ним та всіма моїми понтонерами і десантом вкладали простий і, водночас, глибинний зміст – ми не пошкодуємо самого життя… До місця форсування дісталися машинами, які йшли із вимкнутими фарами, але завдяки фронтовому досвіду водіїв дорогу до берегу пройшли впевнено. Переправу ми почали 29 вересня 1943 року по обіді, о четвертій годині, а допливали до правого берега – вже була темрява. Посадили людей на човни: розвідників з автоматами і кулеметами, зв’язківців з котушками дротів і телефонними апаратами. Попливли. Потрібно було подолати водну перешкоду завширшки кілометр. До середини – було тихо, а від середини Дніпра почалися обстріли, з’явились поранені, поранений був і я. Ворожа куля пробила груди – навиліт. Тяжко поранений під час битви, я був навіть зарахований до числа загиблих. Навіть фронтова газета сповістила про смерть. Але доля вирішила інакше: я вижив, не лише вижив, а одужав, пройшов усю війну і дожив до сивини. А коли настав мирний час, то довелось приймати інші, мирні рішення. Але не менш відповідальні. У військовій частині, де я проходив службу після війни, порадили навчатися у військово-юридичній академії. І я прийняв виклик долі – здобув вищу юридичну освіту та продовжив службу на новому фронті – у військовій прокуратурі – у боротьбі з правопорушеннями, за законність. Саме в Академії я багато чув добрих слів про Головного військового


151

прокурора СРСР генерал-полковника юстиції Артема Григоровича Горного, до якого одного разу мені навіть довелось звернутися із листом, коли мене несправедливо, з метою так званого «виховання незручного підлеглого», спрямували на цілину, аби «поставити Героя на місце». Я не знав, що лист попаде аж до Артема Григоровича, але він відреагував на «заслання» фронтовика миттєво: до Кустанаю надійшла термінова телеграма – відрядити, повернути мене, майора Каліберду, до постійного місця служби, підпис – Горний. Таке рішення генерала юстиції А.Г. Горного свідчило про його людяність, повагу до підлеглих, що підтвердилося під час процесів реабілітації, до яких випало долучитися і мені. Саме коли розпочався масовий перегляд кримінальних справ репресованих наприкінці 1930-х років, мене перевели на службу до Прикарпатського військового округу. Я став помічником військового прокурора у справах реабілітації несправедливо засуджених за державні злочини. Саме завдяки жорсткій, але людяній позиції А.Г. Горного чимало незаконно засуджених було реабілітовано. У нього я вчився рішенням в ім’я закону і справедливості, заради людей.


153 Я і дотепер достеменно пам’ятаю чимало сторінок справ із незаконними вироками. Адже все життя я прагнув бути саме таким, якими є переважна більшість співвітчизників: людяним, гідним, чесним. Сьогодні, коли мені доводиться розповідати про тих, хто був безпідставно засуджений до покарання, складається враження, що у кожному факті пульсує гаряче серце тієї людини, яка постраждала від несправедливості, але яку мені вдалося реабілітувати, повернути до спроможності вірити у справедливість закону і держави, до спроможності жити! …Не йде з пам’яті простий випадок з інженером, який працював на цукровому заводі. Його звинуватили і покарали за те, чого він не робив. У провину поставили… колір цукру. Цукор, мовляв, якогось не того був кольору. Я ретельно вивчив справу і побачив, що ніхто не ставив собі за мету дослідити ситуацію достеменно, добросовісно, просто кажучи, чесно. Ніхто не допитував свідків, працівників заводу. А якби допитали, то легко встановили б, що усі технології на виробництві того цукру були дотримані. Людина була невинна. І людину, у тому числі – моїми зусиллями, було виправдано, реабілітовано. Таких історій чимало. У 1954 році, незабаром після смерті Сталіна, почався масовий перегляд кримінальних справ щодо осіб, засуджених у 1937-1938 роках за контрреволюційну діяльність. Вже від 1955-го я, на посаді помічника військового прокурора Прикарпатського військового округу по справах щодо державних злочинів, стикнувся з цими масштабними фальсифікаціями, коли у 1937-1938 роках багатьом репресованим невиправдано ставили в провину шпигунство. Саме через це після війни саме військові прокурори за піднаглядністю займались реабілітацією військових і засуджених за шпигунство. Пригадую, що справи переглядалися за скаргами, які надходили від репресованих чи їхніх родичів. Крім того, військові прокурори займалися справами, заведеними на колишніх військовослужбовців. Було небагато справ, які можна було вирішити без додаткової перевірки. Сьогодні не є таємницею, що справи тих років «штампували» поспіхом, некваліфіковано, з порушенням вимог закону. Зізнаюся, часто я, прагнучи бути людиною до глибини душі справедливою, просто обурювався, коли несправедливість проглядалася майже у кожному рядку прочитаних документів. Подвійну відповідальність я відчував за своє рішення і за рішення тих, хто свого часу недобросовісно і поверхнево вивчав обставини справ, засуджував людей на репресії.


За нововиявленими обставинами я спрямовував справи для додаткової перевірки. Досі печуть деталі сотень розглянутих справ і незаконних вироків, через які люди безпідставно сиділи в тюрмах десятки років, чи навіть були засуджені на смерть. Можу сказати, що долю кожного реабілітованого я виплекав, як то кажуть, серцем. І ухвалив залежні від мене рішення на підставі закону, а не політичних уподобань. Була у цьому періоді служби і така сторона, про яку я повинен сказати окремо. Йдеться про те, що я ретельно і чесно відстежував протягом повторного слідства не менш важливу складову вивчених справ. А саме, вивчав, хто конкретно зі слідчих порушував Закон у ті страшні роки несправедливості і людського бруду. Як виявилося, були такі особи, які наприкінці 30-х років проводили розслідування з грубими порушеннями. Навіть через десятки років, завдяки принциповій позиції моїх співслужбовців, військових прокурорів, і моїй, нам вдавалося виявляти порушників Закону, розшукувати їх, допитувати і, в залежності від тяжкості порушень, карати. Тих, хто був негідником, хто мимохідь ламав людські долі, карали, як вимагав закон: від дисциплінарної відповідальності до позбавлення пенсії. Я багато разів казав і повторю свою думку про ці роки і свій внесок у справедливість простими словами: своїми ногами я пройшов фронтовими дорогами п’ять тисяч кілометрів – туди і назад… П’ять тисяч… І склалося так, що це добре число – п’ять тисяч – повторилося у моїй долі: саме п’ять тисяч людей мені довелось реабілітувати. Можливо, до останніх моїх днів пам’ять примушуватиме мене згадувати не лише засуджених, але й тих, хто чинив беззаконня. Реабілітованих – згадувати із відчуттям причетності до справедливості. А тих, хто чинив несправедливість і беззаконня, – із полум’ям справедливого гніву у своєму небайдужому серці військового прокурора… Як і інші офіцери військової прокуратури, я надавав суттєву допомогу командуванню Прикарпатського військового округу і командирам військових частин в розслідуванні


155

справ, проведенні профілактично-виховної роботи. Зрозуміло, що діяльність військових юристів була і залишалась вкрай необхідною для зміцнення законності в державі. Вона і зараз є такою. Вона вимагає знань, сил, енергії. Саме ці риси потрібно виховувати в кожному військовому прокурорі. Хоча роки роботи у військовій прокуратурі для мене вже давно минули, але в моїх жилах і дотепер тече віра у сумлінність військових прокурорів. Ця віра досі може розчулити мене до сліз… Від 1969 року я звільнений з військової служби. Три роки працював начальником Музею історії військ Прикарпатського військового округу, а згодом – керівником початкової військової підготовки середньої школи, начальником відділу кадрів Наукової бібліотеки імені В. Стефаника. Не знаю відпочинку. Не знаю втоми. Читаю мемуари війни і пишу свої. Навіть цілу віршовану поему написав про ті буремні роки і свою непросту долю. А ось недавно поставив собі за мету вивчити 600 латинських прислів’їв. В юридичній академії колись викладали латинську мову – захотілося поновити ті знання. Людина завжди повинна мати мету, навіть коли не за горами тобі – сто років. Головне, щоб у людини була мета бути людяною. Жити за законом і совістю, за законами честі і справедливості. А для військового прокурора – це особливо важливо. Я у цьому щиро переконаний. Я, військовий прокурор – Іван Каліберда…


КЛЕЙМЬОНОВ ЮРІЙ ІВАНОВИЧ Марка прокурора Робота в органах військової прокуратури: 08.1963 – 10.1986 рр.

Я,

військовий прокурор Клеймьонов Юрій Іванович. Усі хлопці змалку мріяли про героїчні професії, але не у всіх ці мрії збувалися. Життя все розставляло по своїх місцях у залежності від великої кількості обставин, про які ніхто у дитинстві не міг знати наперед. Ось так склалося і в мене: мріяв стати військовим льотчиком, як дід і батько, а став урешті військовим прокурором. До того ж, розпочав свій шлях до професії юриста не зі шкільної лави, як вчиняє більшість хлопців після завершення середньої школи, а згодом, за кілька років, маючи вже певний життєвий досвід, набутий під час служби у армії, роботи на авіаційному заводі і служби в органах міліції. Про це і маю намір розповісти у своїх рядках спогадів. Але перед цим вважаю за доцільне показати, у якій сім’ї і у яких умовах я зростав і виховувався, ким були мої батьки і як вони вплинули на становлення моєї особистості, про ті обставини, які врешті-решт привели мене до професії військового прокурора – до професії, якій я присвятив своє життя. Мій батько – Клеймьонов Іван Михейович, потомствений військовий льотчик, службу у робітничо-селянській червоній армії (РСЧА – РККА) розпочав 1925 року зі вступу до училища військових льотчиків у місті Рогань Харківської області, по завершенню якого отримав призначення у місто Кременчуг. У 1929 році був спрямований до Харкова на курси удосконалення авіаційного командного складу ВПС РСЧА. Там познайомився з робітницею їдальні 18-річною дівчиною Наталкою. Після завершення навчання за декілька днів до повернення у свою військову частину запропонував їй стати дружиною, вона погодилася. Весілля не було. Наталка зібрала свої небагаті пожитки у вузлик, і вони переїхали в Кременчуг, де оформили шлюб офіційно. Ось цією Наталкою і була моя мати – Бондаренко Наталя Петрівна.

157


Народилася вона у селі Бутурлинівка Полтавської області. Кругла сирота. Батьків не стало, коли Наталці було 4-5 років. Ким були її батьки і що з ними трапилося, вона не знала. Пам’ятала лише, що була у дитячому сиротинці, з якого її потім забрали і віддали до сім’ї відомого адвоката – польського єврея, у якого вона прожила кілька років, працюючи наймичкою. У цього адвоката були дві дочки – близнючки, які шкільну освіту отримували вдома. До обов’язків мами входило доглядати за ними, постійно перебувати поруч і допомагати у разі необхідності. Ось так і склалося, що все, що репетитори викладали цим дівчаткам, все це вбирала у себе, у свої свідомість і розум, і моя мама. У підсумку, коли настав час починати самостійне життя, вона, як на той час, була доволі освіченою дівчиною, котра, окрім набутих знань на рівні 4-5 класів, досконало володіла єврейською і польською. У 1933 році в м. Кременчузі народилася моя сестра, і того ж року батька перевели для продовження подальшої служби до Забайкальського військового округу – м. Нерчинськ, Читинська область. Там 27 квітня 1935 року я і народився. 1938-го року відбулося чергове призначення батька – на Далекий схід, де у 1939 році народився мій брат, Віктор. У Приморському краї ми ще тричі переїжджали з місця на місця, ніде не затримувалися більше, ніж на один рік. Ми якось підрахували, і в нас вийшло, що за час служби батька наша сім’я змінила 9 місць проживання. І жили ми не у містах, а у військових містечках, гарнізонах і зонах при військових аеродромах. Навесні 1941 року відбулася подія, яка ледве не стала трагічною для нас. Суть полягає у тому, що під час навчань екіпаж літака, командиром якого був батько, отримав завдання: у нічних умовах із застосуванням новітнього таємного навігаційного приладу виявити у тайзі об’єкт «противника» і завдати по ньому бомбового удару. Але замість об’єкта «супротивника» бомбовий удар було нанесено по розташованому у тайзі крупному господарству, яке вирощувало свиней. У підсумку, коли екіпаж повернувся на свій аеродром, на нього вже очікували працівники особого відділу. Батька і штурмана затримали, і близько 2-х місяців їх утримували під вартою. А тут почалася війна… Батька і штурмана звільнили, і вони у складі полку були спрямовані на фронт рядовими льотчиками-спостерігачами, без права пілотування літаком, а сім’ї усіх офіцерів потягом відправили в глибинку Росії, тому що була загроза, що Японія вступить у війну на боці Німеччини.


159 Місцем проживання нам було визначено невеличке село у Новоспаському районі Ульянівської області, де жили далекі родичі старшого брата батька. Оселили у порожньому будиночку. Як ми вижили узимку 1941-42 років, передати не можу… У дитячій пам’яті відбилося лише таке – темно, холодно, і весь час хотілося їсти. Іноді мама ходила до райцентру, розташованому на відстані 12 кілометрів від села, де протягом зими в обмін на продукти все більш-менш цінне, що у неї було. Лише так нам вдалося дожити до весни, а там надійшов грошовий і продовольчий атестати. Батька повністю реабілітували і відновили у військовому званні. Весною 1946 року, коли офіцерам Групи радянських військ у Німеччині дозволили забирати сім’ї до себе, до нас у село приїхав офіцер, який супроводив нас до місця служби батька – у місто Вернойхен, де ми прожили 4 роки. Навесні 1950 року батька за заміною перевели в Туркестанський військовий округ – місто Ташкент, де він служив у штабі 12-ї повітряної армії до виходу у відставку. На фронті батько пройшов шлях від рядового лейтенанта до начальника штабу гвардійського авіаційного полку пікіруючих бомбардувальників. Тричі був поранений. Останнє поранення було важким, внаслідок чого медична комісія визнала батька непридатним до виконання польотів, і він був переведений на штабну роботу. За роки війни батько був нагороджений Орденом Леніна, двома орденами Бойового Червоного Прапора, орденами Вітчизняної війни І та ІІ ступеней і двома орденами Червоної Зірки. Також нагороджений медалями за звільнення Варшави, за взяття Кенігсбергу, за взяття Берліну і за перемогу над Німеччиною. Помер батько у віці 96 років. Похований у Ташкенті на меморіальному Боткінському цвинтарі (аналог Новодівочого цвинтаря у Москві) на алеї ветеранів Великої Вітчизняної війни. На завершення спогадів щодо сім’ї – кілька слів про сестру і брата. Сестра – Неля, після завершення Ташкентського інституту іноземних мов спочатку викладала німецьку у старших класах школи, а потім – до виходу на пенсію завідувала кафедрою романських мов того ж навчального закладу. Водночас входила до штату офіційних перекладачів при Міністерстві закордонних справ Узбекистану. Брат – Віктор, по завершенні навчання у Ташкентському авіаційному інституті все життя працював у відділі зовнішніх зав’язків, збуту і постачання Ташкентського авіаційного


161 заводу № 84 імені В. Чкалова. Мама померла 1987 року. Немає серед живих і сестри з братом. Всі поховані на Боткінському цвинтарі. Я віддав данину пам’яті про рідних, а тепер – про себе. У Ташкенті ми мешкали у закритому військовому містечку із перепускним режимом, де розташовувався штаб повітряної армії зі всіма відповідними військовими службами. Тут же розташована була і наша середня школа. Природно, що всі хлопчаки мріяли стати бойовими льотчиками. Тому після завершення 9-го класу ми вирішили пройти медичну комісію при нашому військкоматі, щоб знати, чи придатні ми до льотної спеціальності за станом здоров’я. Але медкомісію я не пройшов «за зором». Для мене це було повною несподіванкою, адже я ніколи на зір не скаржився і у нашій родині ніхто ніколи окулярами не користувався. Проте, як підтвердив час, висновок комісії прискіпливих військових лікарів був безпомилковим. Вже ближче до 20-річного віку зір у мене різко погіршився, і з того часу я став користуватися окулярами. Таким чином, із мрією про небо я змушений був попрощатися назавжди. Потрібно було думати про іншу професію. А тут якраз у військкоматі побачив оголошення, де юнаків запрошували для навчання у Ташкентському піхотному училищі. Ще привабило й те, що до вступних іспитів допускалися юнаки, які закінчили 9 класів. Я і вирішив, що це саме те, що мені потрібно. Коли мої друзі почули про моє рішення, вони відреагували кожен по-своєму. Більшість зійшлося на думці, що це училище є непрестижним, що моє рішення стати «ванькою-взводним» необачне, і я буду про це шкодувати усе своє подальше життя. Але батько відреагував так: справа не у престижності чи не престижності навчального закладу, а у людині. Якщо людина – дурнувата, то навіть якщо навчальний заклад буде тричі «престижним», дурненький дурнем і залишиться. Мені тато сказав просто: вчиняй, як вважаєш за доцільне. Так я і надав усі необхідні документи до приймальної комісії училища, пройшов низку співбесід. І був у підсумку зарахований на 1-й курс, де і склав присягу. Навчався нормально, як і усі, хто насправді щиро хотів поступити і набути військову професію. Перейшов на 2-й курс. І напередодні завершення навчання, мов грім серед ясного неба, звістка: збройні сили країни скорочують на півтора мільйони осіб. В училищі було 5 навчальних рот. Рішення командування ухвалило таке – скоротити у повному складі 4-ту і 5-ту роти, а колишнім курсантам цих рот присвоїти військове звання «молодший сержант», та всіх спрямувати у війська – дослужити іще півтора роки. Я був курсантом 5-ї роти. У підсумку опинився, образно


кажучи, «біля розбитого корита». До авіації мені шлях закрито за станом здоров’я, а стати офіцером не дозволили обставини, які не залежали від мене особисто. Більше того, я залишився без «атестата зрілості», тобто не мав середньої шкільної освіти, що теж закривало мені дорогу до навчання у вищому навчальному закладі. Для проходження подальшої служби я був спрямований до механізованого полку, дислокованого у місті Каттакурган, Узбекистан, на посаду заступника командира стрілецького взводу. Прибувши до військової частини, постарався якомога швидше увійти у нові умови служби. Аби скоріше приглушити біль від особистої життєвої катастрофи, яка почала затухати не одразу. І все б так і завершилося звільненням у запас, якби не випадкова розмова з одним солдатом із сусідньої роти. Він розповів, що його родич через важкі сімейні обставини залишив навчання у 10 класі та пішов працювати, аби заробляти на життя і не сидіти на шиї у батьків в своїй багатодітній сім’ї. А коли у певні терміни його призвали до армії, то він, проходячи службу на посаді писарчука стройової частини, самостійно засвоїв програму за 10-й клас, і після звільнення в запас склав екстерном іспити та поступив до морехідного училища. Виглядало це все не дуже достовірно, але тієї розмови було для мене достатньо, аби з’явилася хоча б якась маленька надія, за котру я і вхопився. Тому у перше ж своє звільнення знайшов школу, де звернувся до завуча, котра, вислухавши мене, пояснила, що складання випускних іспитів екстерном жодними правилами, інструкціями або будь-якими іншими документами не передбачена. А те, що мені розповів той солдат, є видумкою. Проте, далі вона пояснила, що для отримання атестату зрілості мені потрібне навчання у вечірній школі робітничої молоді із подальшим складанням державних іспитів на загальних підставах. Така школа у них є, і якщо мені якимось чином вдасться отримати дозвіл командування на навчання, то, пообіцяла вона, допоможе, сприятиме. А поки порадила не здаватися, не складати рук, весь вільний час, за можливості, займатися самостійно, для чого надала мені методичні посібники і деякі підручники. Про те, що я у кожному звільненні в місто відвідую школу, а після «відбою» допізна сиджу у «каптьорці» над підручниками, якимось чином стало відомо командиру полку гвардії полковнику Сафонову. Одного дня мене разом із командирами взводу і роти викликали до штабу, де командир полку детально розпитував про ситуацію, що склалася із моїми нічними заняттями. Я розповів, що півтора роки тому, після 9-го класу, поступив


163 до Ташкентського військового училища. Хотів стати командиром, а мене цієї надії позбавили за незалежними від мене обставинами. От і склалося так, що і командиром я не став, і, ще й до того ж, залишився без атестату про середню освіту, що теж на за моєї провини. Тому шукаю можливість виправити власними зусиллями ту несправедливість. Хочу завершити 10 класів у школі робітничої молоді в Каттакургані до звільнення в запас. Тому й сиджу уночі в «каптьорці» роти із підручниками. Командири взводу і роти доповіли, що до виконання службових обов’язків мною вони жодних зауважень не мають, а мої заняття на якість бойової підготовки взводу негативного впливу не мають. На цьому бесіда завершилася, і ми повернулися до підрозділу. Згодом мені стало відомо, що командир полку про зміст і сенс бесіди з нами доповів у політвідділ дивізії і зі свого боку висловив думку, що у цій ситуації можна, як виняток, дати мені можливість навчатися у середній школі. Заперечень від командування і політвідділу дивізії не було. І у полку був виданий наказ, на підставі якого мені офіційно було надано дозвіл навчатися у школі, куди я і був прийнятий у серпні 1956 року. Так розпочався новий етап у моєму житті. Як мені вдалося водночас служити в армії і навчатися у школі – важко переказати… Коротко скажу, що настільки прагнув досягти мети, що навіть приблизно не уявляв, із чим доведеться стикнутися реально, скільки сил довелося віддати втіленню мрії. Спати вдавалося уночі лише 4 години, весь день займався зі своїм взводом за планом бойової і політичної підготовки, заступав на варту і в наряди, а після вечері біг до школи, після повернення з якої, «через


не можу», сідав за підручники уночі. Але не здався, подужав, школи не кинув. Не кинув тому, що мої командири, солдати взводу бачили: я – не «сачкую», що моє навчання у школі за таких обставин – це не щоденні прогулянки до дівчат, а тяжка праця, тому допомагали мені у всьому, чим могли. Така ж ситуація була і в школі. 5 липня 1957 року я отримав заповітний атестат, а точнісінько за 3 місяці був звільнений у запас і повернувся додому. На той час вступні іспити до вищих навчальних закладів уже завершилися, тому, перепочивши протягом тижня, я почав працювати на Ташкентському авіаційному заводі № 84 – з тією метою, щоби поступати до авіаційного інституту. Але навесні 1958 року відбулися події, які знову перекреслили усі мої сподівання і плани на майбутнє. Наприкінці березня ми з товаришем увечері пішли в парк імені Тельмана на танці. Там через якусь дрібницю на нас напали п’ятеро хлопців і почали бити гумовими кийками, а коли ми впали, то почали добивати ногами, після чого обидвох кинули у воду річки, що протікала у парку. Нас встигли врятувати з води незнайомі люди, які викликали карету швидкої допомоги і доправили до шпиталю. Травми були настільки важкими, що друг помер, але я вижив. У госпіталі я лікувався близько двох місяців. За цей час мене один раз допитав слідчий, а потім іноді пред’являли мені для упізнання якихось то бомжів, то немічних підлітків, але не зазначених мною молодиків у віці 16-17 років спортивної статури. А за місяць візити слідчих працівників взагалі припинились. …Щойно виписався зі шпиталю, я звернувся до прокурора Куйбишевського району міста Гасанова із проханням повідомити про результати


165 розслідування убивства мого друга і спричинення мені тяжких тілесних ушкоджень, а також – коли відбудеться суд? На моє здивування, прокурор повідомив, що у провадженні у нього такої справи не було і немає. Про підґрунтя того, що відбувалося, я взнав за кілька років, коли вже був помічником військового прокурора Ташкентського гарнізону. Злочин вчинили синки крупних партійних і радянських працівників, а верховодили у них 17-річний Назаров Равіль – син першого секретаря Ташкентського міськкому партії, і 17-річний Закіров Анвар – син начальника Ташкентського обласного управління внутрішніх справ. Але тоді я про це не знав. Тому звернувся до прокурора міста, який прийняв мене, вислухав і запевнив, що він у всьому розбереться, а результати мені повідомлять. Проте, жодного повідомлення від нього я так і не отримав. Ось тоді я і прийшов до остаточного рішення, яке визначило все моє подальше життя. Замість авіаційного інституту я подав документи до Ташкентського державного університету на юридичний факультет. Був урешті зарахований. Але після завершення навчання на 2-му курсі перевівся на заочне відділення. Піти на такий крок мене змусили наступні обставини. Від перших днів свого цивільного життя після звільнення в запас я стикнувся зі жорстокою несправедливістю. Покидьки, які вчинили тяжкий злочин, залишилися непокараними завдяки діям високопоставлених посадовців прокуратури і МВС, які приховали цей злочин. Тому, поступаючи на юрфак, я переслідував мету у подальшому мати законне право притягати до кримінальної відповідальності злочинців, які б високі службові посади вони не обіймали. А таке право за радянським законодавством мав ПРОКУРОР. Ось цієї посади я і прагнув. Але по завершенні 2-го курсу юрфаку я переконався, що подальше навчання на денній формі не відповідає моїм цілям. Річ у тім, що до програми навчання на юридичному факультеті були включені 35 дисциплін, з яких мені були потрібні лише три – кримінальне право, прокурорський нагляд у СРСР та кримінальний процес. Тому вивчати такі дисципліни, як римське право, латинь, закони Хамурапі, земельне і колгоспне право і таке інше, сидячи у аудиторії протягом іще трьох років, я вважав невиправданою втратою часу. Ось чому, одразу після переведення на заочне відділення, поступив на службу до органів міліції – на посаду оперативного уповноваженого відділення дізнання Куйбишевського РВВС м.Ташкента. На цій посаді працював усього півтора роки. Але цього часу виявилося достатньо, щоби добре зрозуміти


специфіку міліцейської служби, її особливості, методи роботи, писані і неписані правила. Все це дуже знадобилося в моїй подальшій діяльності… У липні 1963 року в Ташкенті два солдати, перебуваючи у складі варти, вбили розвідного і зі зброєю дезертирували. Для їх розшуку і затримання була створена оперативна група із працівників військової прокуратури, особого відділу і міліції. До цієї групи включили і мене. За попередніми даними дезертири переховувалися у нетрях безпланового самочинного будівництва в районі, де у мене були свої штатні інформатори. За дві доби вони встановили, в якому місці дезертири переховуються, що дало змогу швидко і без ускладнень провести затримання злочинців. На цьому все і скінчилося. Але в середині серпня я несподівано був викликаний до військкомату, де офіцер у званні підполковника юстиції провів зі мною бесіду, на завершення котрої спитався, яку я дам відповідь на пропозицію бути призваним на військову службу до органів військової прокуратури, на що я одразу дав згоду. А далі події почали розгортатися стрімголов. Протягом кількох днів всі формальності, пов’язані з моїм призовом, були виконані: видані накази про присвоєння мені звання «молодший лейтенант юстиції» і призначення на посаду військового слідчого військової прокуратури Кизил-Арватського гарнізону. Отримавши всі необхідні документи, я, після детального інструктажу у відділі кадрів військової прокуратури Туркестанського військового округу, на початку вересня вирушив до місця призначення. На момент мого приїзду в прокуратурі з 4-х офіцерів за штатом знаходилося лише двоє – військовий прокурор підполковник юстиції Сидоров Ілля Андрійович і його помічник, майор юстиції, який фактично був уже не при справах, тому що очікував на наказ про звільнення в запас за вислугою років. А інший – слідчий – навчався на курсах вдосконалення слідчих Прокуратури СРСР в місті Ленінграді. Кримінальних справ у провадженні на той час не було, тому попервах я займався облаштуванням свого побуту на новому місці. Невдовзі наш майор отримав довгоочікуваний наказ про звільнення і незабаром, ні з ким не попрощавшись, зник. Коли я вже трішки освоївся, підполковник юстиції Сидоров І.А. викликав мене до себе у кабінет і вручив тоненьку папку: сказав, що ці матеріали надійшли до прокуратури близько місяця тому від одного з командирів підрозділів дивізії і знаходились на виконанні у його помічника, який при здачі справ заявив, що підстав для прокурорського реагування немає. Вручаючи мені ці матеріали, прокурор попросив уважно їх вивчити і


167 дати свої висновки. У згаданій папці знаходилися матеріали листування з батьками дружини капітана Узлова, який нещодавно вибув за заміною до Північно-Кавказького військового округу. З цих матеріалів було зрозуміло, що протягом місяця батьки молодої жінки не отримали від своєї дочки Валентини жодного листа, хоча раніше вона регулярно їм дописувала кожного тижня, і просили у всьому розібратися та повідомити їх. Там же знаходилася і записка самої Валентини до свого чоловіка про те, що їй набридло життя у «цій дірі», що вона чоловіка бачити більше не хоче, тому вона їде в Росію до своєї подруги, де почне нове життя, а коли облаштується, то надішле йому поштою свою згоду на розлучення. На доказ цьому, капітан, нібито, по поверненню з відрядження повідомив про раптовий від’їзд дружини і для підтвердження факту передав і залишив своєму командиру ту записку від Валентини. Зіставивши всі ці відомості, я прийшов до переконання: все, що стверджував капітан Узлов, – «липа», і у даному випадку ми маємо злочин – убивство, про що доповів своєму прокуророві, який з таким висновком погодився. Удвох ми склали план розслідування. Я порушив кримінальну справу і почав розслідування. Першим кроком став розшук записки, яку Узлов передав своєму командиру. А за місцем колишньої роботи Валентини я вилучив документи, які вона опрацьовувала свого часу, і негайно спрямував все це до Ашхабаду для проведення почеркознавчої експертизи. І поки потрібне дослідження проводили, я почав ретельно, послідовно, детально допитувати сусідів і колишніх співслужбовців зниклої жінки. Виясняв у них все, що можна було встановити, про її звички, поведінку, манеру одягатися, наявність у неї жіночих прикрас, який у неї був характер, які мала зріст і вагу. Робота в цілому йшла, але не було головного – де труп? Одного дня я пішов до голови селищної ради, у якого пастухи (чабани) переганяли отари вівців на пасовиська у передгір’ях Алатау, розповів йому про свої проблеми та попросив довести це до відома своїх чабанів. І виявилося, що один з чабанів розповів: його вівці чомусь останнім часом відмовляються пити воду з колодязя № 5. Я доповів прокурору. Він зв’язався з командуванням, нам виділили групу саперів, і ми з чабаном виїхали до того колодязя, який знаходився на відстані близько 4-х кілометрів від меж нашого військового містечка. Сапери опустили до колодязя «кішку», за допомогою якої витягли мішок, в якому знаходився труп Валентини. На тілі убитої була одягнута лише комбінація. Кульчики, перстень і ланцюжок із хрестиком – відсутні.


Експерти дійшли висновку, що Валентина була спочатку оглушена ударом по голові твердим предметом, а потім задушена, імовірно, за допомогою подушки. Незабаром до нас надійшла інформація від чабана, який неподалік від того колодязя випадково знайшов велосипедне колесо. Командування виділило нам 8 саперів із міношукачами, які скоро знайшли і друге колесо з рамою. Так було встановлено і спосіб доставки трупа з містечка до колодязя № 5. Сусіди Валентини підтвердили, що цей саморобний візочок належав Узлову. Потім надійшов висновок почеркознавчої експертизи, відповідно до якого згадана записка була написана не Валентиною, а іншою особою. Таким чином були зібрані неспростовні докази вини капітана Узлова у вбивстві своєї дружини. Залишилося визнати мотиви цього злочину. Вони виявилися банальними. Узлов, обіймаючи посаду командира взводу зв’язку, в якому служили винятково особи жіночої статі, зійшовся з однією радисткою, котра від нього завагітніла. І водночас йому належало перевестися за заміною до Північно-Кавказького військового округу. А за свідченням сусідів, між Валентиною і її чоловіком постійно виникали скандали, що врешті і призвело до скоєння офіцером злочину. А далі було відрядження до Єсентуків, обшук і арешт Узлова, який був доправлений етапом до Ашхабаду, де у подальшому засуджений до 15 років ув’язнення. Завершивши слідство по справі Узлова, я 1-го січня 1964 року вирушив до м. Ленінграда на курси вдосконалення слідчих Прокуратури СРСР, які завершив із відзнакою. Просто з курсів отримав призначення до військової прокуратури Ташкентського гарнізону, де 1967 року познайомився зі своєю майбутньою дружиною, з якою створили сім’ю, котрій вже шостий десяток років. Там же у 1968 році народився і мій син – Михайло, майор, артилерист. У 1972 році в званні капітана юстиції я був призначений на посаду заступника військового прокурора 1-ї флотилії атомних підводних човнів Північного флоту – гарнізон Західна Ліца чи Сєвєроморськ-7. Там у 1974 році я розслідував кримінальну справу, яку порушив особисто, прийняв її до свого провадження, встановив злочинця, котрий був засуджений Військовим Трибуналом до 15 років позбавлення волі. Я не стану зупинятися на тому, як проводилося слідство. Зауважу лише не тому, як невеличка дрібниця дозволила розкрити цей злочин. Цією дрібницею став зовсім опосередкована розмова офіціанток одного ресторанчика,


169 розташованого на виїзді з м. Мурманська, де ми часто зупинялися, повертаючись з нарад у військовій прокуратурі Північного флоту, щоб підкріпитися перед дальньою дорогою по своїх гарнізонах. Того дня я і мій водій зайшли до цього ресторанчику, коли відвідувачів було обмаль. Тому офіціантки, що стояли біля бару, голосно теревенили на різні теми, і в якийсь з моментів до мене долетіли слова однієї з них, котра почала вихвалятися перед подругами, якого, мовляв, кавалера вона підчепила. Та ще й почала демонструвати всім свою руку, палець якої прикрашало золотий дарований перстень. І додала, що цей кавалер завтра приїде та подарує й золотий ланцюжок. Ці деталі розмови хвалькуватої молодиці мене одразу примусили зосередитися і бути вкрай уважним. Адже у тому, що при огляді трупа Галини по справі, яку я згадую, було встановлено, що з неї убивця зняв золоті перстень і ланцюжок. Тому ця офіціантка була затримана і у бесіді підтвердила, що вона познайомилася з капітанлейтенантом, який насправді подарував їй цей перстень, і що він завтра приїде своєю машиною та подарує їй обіцяний ланцюжок. Наступного дня цей офіцер справді приїхав і був затриманий. Ним виявився начфін одного з підрозділів капітан Равілов. Далі – справа техніки. Під час огляду його авто виявили золотий ланцюжок… Ось так проста дрібничка – не пропущена повз вуха – дала змогу викрити злочинця, убивцю. І на завершення… В 1976 році, коли спливли 5 років служби в Заполяр’ї, мені були запропоновані на вибір три обласні центри, серед яких: Куйбишев, Рига і Львів. Ми з дружиною обрали саме Львів. Львів – це Україна, а у нашій сім’ї по лінії матері всі – українці. Одне скажу: що, зробивши вибір, ми не помилилися… Вийшовши на заслужений відпочинок у 1986 році, я живу у чудовому місті, та ще й постійно знаходжу час для своєї улюбленої справи – колекціоную поштові марки, чим почав займатися ще у дитячі роки. Скажу так, що все життя, образно кажучи, високо тримав марку прокурора, не зганьбив честі військового прокурора… Також продовжую збирати хороші книжки – сьогодні у моїй особистій бібліотеці понад 700 томів. Діти і онуки забезпечені. 2019 року я став прадідусем. Отож вважаю, що я своєї мети досяг. Щоправда, притягнути до відповідальності великих посадовців не довелося, але й того, що встиг зробити за 23 роки своєї прокурорсько-слідчої роботи достатньо, щоб зробити висновок – життя прожив не даремно!..


КОРИТНЮК ОЛЕГ ОЛЕКСАНДРОВИЧ Навіть коли злочинець за сотні кілометрів Робота в органах військової прокуратури: 06.1983 – 09.2004 рр.

Я,

військовий прокурор Коритнюк Олег Олександрович, народився 03 січня 1961 року у м. Луцьку. Батько, Коритнюк Олександр Іванович, – військовий прокурор. Мати, Галина Хомівна, – медичний працівник. 1983 року закінчив навчання на військово-юридичному факультеті ВІМО, як і багато хто з моїх товаришів по службі у військових прокуратурах. Згадаю конкретну справу зі своєї практики. …Під час призовної кампанії 1989 року поступило повідомлення з органів міліції про групове зґвалтування неповнолітньої в районі збірного пункту Волинського облвійськкомату. У ході огляду місця події даних, які хоча б опосередковано вказували на осіб, причетних до злочину, виявлено не було. Під час допиту потерпіла пояснила, що була зґвалтована трьома військовослужбовцями, коли ввечері поверталась після роботи з меланжевого комбінату повз збірний пункт. Зґвалтована була, у тому числі, – у неприродній спосіб. Особи були європейської зовнішності, одягнені у військову форму. З наведених зразків потерпіла жодний варіант форми упізнати не змогла. Описати більш детально прикмети злочинців також не спромоглась, оскільки на момент вчинення злочину був темний час доби, а будь-яке освітлення – відсутнє. Проведені оперативні заходи та слідчі дії на збірному пункті серед постійного складу результатів не дали. Інших військових частин, які дислокувались би поблизу, не існувало. Робота ускладнювалась тим, що на час скоєння злочину проводились масові відправки призовників у війська. Тому постійно, вдень і вночі, змінювалась велика кількість військовослужбовців, які супроводжували команди.

171


Спроби провести упізнання виявились безрезультатними. Тоді була висунута версія, що ґвалтівники були серед військовослужбовців, які виїхали з Луцька саме у ніч злочину після зґвалтування. Були встановлені усі такі особи. Також були виявлені особи, які на ранок були з ознаками вживання алкоголю. Робота з ними дала певні результати, що викликало надії на розкриття злочину. Описи зовнішності військовослужбовців із групи осіб, які перебували в ту ніч на збірному пункті, хоча і дуже приблизно, але збігалися з окремими спогадами потерпілої. Але це була єдина зачіпка. Оскільки надії на оперативні можливості працівників міліції у такий ситуації не було. По лініях військового зв’язку, військкомату та військової комендатури вдалося у дорозі перехопити та повернути на Волинь декількох осіб, які ще не доїхали до військових частин. Після прибуття одного з них, який, до речі, прямував до Забайкальського військового округу, стало зрозуміло, що він є причетним до злочину. Ним був сержант строкової служби. Ну, а далі все було, як то кажуть, «ділом техніки». Виявилося, перед від’їздом із Луцька батьки призовників щедро пригостили супроводжуючих. І військовослужбовці, розуміючи, що перебувати в місті їм залишається декілька годин, пішли «на подвиги», заздалегідь розраховуючи на свій від’їзд і подальшу безкарність. За огорожею збірного пункту вони і зустріли потерпілу, яка йшла одна, оскільки затрималась на зміні. Спочатку запропонували вступити в інтимний зв’язок. Коли вона відмовилась, повалили на землю і по черзі зґвалтували. Усі злочинці були суворо і справедливо покарані, а посадові особи, винні у неналежній організації внутрішньої служби, отримали дисциплінарні стягнення. І у цій, і в інших справах, зміст розкриття яких не лежав на поверхні, довелося використовувати і поради старших товаришів, і спілкуватися з десятками, а то і сотнями людей, повертатися подумки до початку справи, переглядати матеріали експертиз, робити


173 висновки і починати заново, коли версія виявилася невірною, що, власне, і складало суть роботи слідчого. Головне – ніколи не здаватися і не опускати рук, робити все, аби злочинці були знайдені, навіть коли вони вже за сотні кілометрів від місця злочину. І зробити все, щоб всі винні були засуджені за законом… Розповім і таку незвичайну історію. …У 1998 році до військової прокуратури Луцького гарнізону поступило повідомлення про крадіжку автомата з кімнати для зберігання зброї на одній із застав на українсько-польському кордоні. Мною, як виконуючим обов’язки прокурора, негайно була створена оперативно-слідча група із залученням працівників міліції, військової контррозвідки та військових дізнавачів Луцького прикордонного загону. Були опитані 100 відсотків особового складу застави. У ході огляду місця події було ретельно і неодноразово «прочесано» територію і приміщення застави. Залучали експертів. Застосовували службову собаку. Проте виявити хоча б найменшу «зачіпку» не вдавалося. Були певні підозри стосовно однієї особи, однак будь-яких вагомих аргументів для належної роботи з нею не вдавалося віднайти. Скидалося на «глухар». На другий день у ході роботи з місцевим населенням з’явилась інформація, що у районі проживає жінка-екстрасенс, до якої звертаються з різних питань не тільки місцеві, а й приїжджі. Багато кому вона допомогла. Спочатку до цієї інформації ми поставились скептично. Але згодом, за відсутності іншого варіанта, вирішили спробувати нетрадиційний метод. До екстрасенса я спрямував працівника прокуратури та заступника


175 командира з виховної роботи загону із військовими квитками військовослужбовців застави. Приєднався до них і військовий контррозвідник. Через деякий час вони повернулись і розповіли наступне. Одразу після того, як вони зайшли в хату, екстрасенс заявила, що знає, чого вони прийшли, а у них самих з’явилось дивне самопочуття, пояснити яке вони не могли. Вказавши на працівника прокуратури та заступника командира, сказала, що тільки вони по-справжньому переживають за ситуацію. Далі промовила, що автомат не перемістився за межі застави. Вона бачить зброю у чомусь темному і не визначеному. Фотографії у військових квитках виявилися малими за розмірами, і вона нічого не може додати. Після цього монологу екстрасенса було ухвалено рішення – пошуки на території застави відновити. Але цього разу вирішили розкопати вигрібну яму туалету, який був перенесений в інше місце. Яке ж було здивування усіх, коли серед шлаку автомат таки був віднайдений!.. До жіночки знову була відправлена група. На цей раз із великою фотографією особового складу застави зі стенду приміщення казарми. Оглянувши фото, вона визначила командний склад, не зважаючи на однаковий камуфляж військовослужбовців і їхній приблизно однаковий вік. Безпомилково вказала двох нових осіб на заставі, назвавши їх «чужими» (вони дійсно були недавно переведені з іншого прикордонного загону). Проте прямо на злочинця, з невідомих причин, не вказала, вдаючись до окремих натяків щодо його зовнішності. На подальші запитання відповіла, що це все, що вона може сказати. Однак її допомоги вистачило. Злочинець був виявлений та притягнутий до відповідальності. Установили, що зброя була викрадена досить давно. Вона була закріплена за військовослужбовцем, який тривалий час знаходився на лікуванні у госпіталі, а тому не видавалась. Через халатне ставлення військових посадових осіб наявність зброї на заставі не контролювалась. Нестача була виявлена лише під час прийому-передачі посади командира. І так буває у військових прокурорів: коли є потреба і можливість, не відкидати допомогу навіть екстрасенсів…


КОРМИЛО ОРЕСТ МИКОЛАЙОВИЧ Графін на столі генерала, або Хто командує гарнізоном Робота в органах військової прокуратури: 06.1980 – 09.2008 рр.

Я,

військовий прокурор Кормило Орест Миколайович, народився 11 березня 1956 у селі Буково Старосамбірського району на Львівщині. Школу закінчив на Тернопільщині: спочатку в 1971 році в с. Петриків, а в 1973 році – середню школу №9 м. Тернополя. Мріяв навчатися на історичному факультеті. Але доля склалася інакше. Спочатку працював слюсарем-монтажником, потім навчався на курсах шоферів і працював водієм. У листопаді 1974 року був призваний на строкову військову службу у Даугавпілс, Латвія. До армії не знав, що існують такі структури, як військова прокуратура і військовий трибунал, думав, що вони діють лише під час війни. Але під час служби я став свідком показового судового засідання, яке провели у нашій військовій частині. Військовий суд покарав так званого «діда», який знущався над молодими солдатами. Враження було сильне. Я захотів стати військовим юристом. І так щасливо склалося, що до військової частини надійшла інформація про вищі військові навчальні заклади, зокрема, і про військово-юридичний факультет у Військовому інституті МО СРСР м. Москви. Зібрав документи, спрямував туди. Великої надії не мав. Простий хлопець. Солдат. Але іспити склав. І як відмінник військової служби в серпні 1976 року був зарахований. Чотири роки навчання, яке закінчив літом в рік Московської олімпіади. Після випуску був призначений слідчим до військової прокуратури Івано-Франківського гарнізону. А слідчим пропрацював загалом 15 років: 8 – слідчим, 2 – старшим слідчим, 5 років – слідчим у особливо важливих справах. Розслідував понад 200 справ. Об’їздив країну від Чопа до Владивостока. Від Ленінграда до Кушки. Із тих понад 200 справ не мав жодного серйозного браку. Тоді, коли слідчий

177


отримував справу на додаткове розслідування, – це, як правило, стягнення – догана або сувора догана. До речі, якщо суд виніс виправдувальний вирок – це вважалось підставою для звільнення слідчого з роботи за службовою невідповідністю. А тепер порівняйте ситуацію у правоохоронних органах сьогодні. Мені за це відверто соромно. …Але це не лише моя заслуга, що я не мав браку у службі, а й тих викладачів, які мене навчали, і тих офіцерів, які допомагали на початку служби. Це Мороз Сергій Дмитрович, Буйневич Володимир Тимофійович, Коваленко Віктор Федотович. Вони мені допомогли стати професіоналом, повірити у свої сили. Першою згадаю справу грудня 1982 року, вона набула широкого резонансу. Офіцер Б. з Надвірної, там у нас був піхотний полк, очікував з групою солдатів військовий вантаж, який мали супроводжувати углиб країни, до Уралу, чи дальше. Вантажу немає. Офіцер, який служив неподалік від власного дому, залишає солдатів і їде, просто зі зброєю, до своєї знайомої, можна сказати – коханки. Так робить перший день, другий. А на третій день приїздить, а у дівчини – вже інший мужчина, секретар парторганізації залізничної станції Королево. Офіцер спочатку розвернувся і вирішив покинути подвір’я. Але та жіночка почала його ганьбити: «Ти хто такий, якийсь там «старлей», а у мене тут секретар парторганізації…». Його це роздратувало, і він вихопив пістолет та вистрілив мужчині у живіт. Вийшов з подвір’я, пройшов декілька десятків метрів. Дівчина голосно кричала, плакала. Офіцер тоді подумав, чого це стріляв у мужчину, адже більше винувата жінка. Повернувся і на подвір’ї стріляє коханці у голову та шию, а ще один постріл – у мужчину, що вже лежав на землі. І все це – у присутності матері тієї дівчини. Поки старший лейтенант йшов додому до сусіднього села, уже підняли правоохоронців, один із офіцерів міліції стояв з автоматом біля хвіртки, інші – у будинку, розмовляли із матір’ю розшукуваного. Офіцер міліції сказав убивці: «Іване, не роби дурниць, віддай пістолет». Але на голоси вискочили міліціонери з хати. Старший лейтенант сполошився, вистрілив у офіцера міліції, який був з автоматом біля хвіртки, вихватив у нього автомат, зробив з автомата в нього контрольний постріл. На постріл вибігли інші працівники міліції, почали стріляти йому услід, але він утік неушкодженим. І усе це було неподалік румунського кордону. На той час там у нас на Закарпатті було дві дивізії, Виноградівська і Мукачівська.


179 Кордон – поруч, офіцер – з автоматом, Виноградівську дивізію готові були підняти за «тривогою» і перекривати можливість утечі убивці за кордон. Розшукували його три дні. Він зрозумів, що тікати нікуди. Переховувався у недобудованій хаті родича. Коли побачив, що військові наближалися, вийшов назустріч одному підполковнику і здався без будь-якого спротиву. Слідчий ізолятор. Я передбачав, що приїде розслідувати справу хтось із більш досвідчених, наприклад, «важняк» з округу. Але справу старшого лейтенанта доручили розслідувати саме мені – ще недосвідченому старшому лейтенантові юстиції. Довірили і підтримали. Почалися слідчі дії. Старший лейтенант зрозумів, що за убивство майора міліції може буде вища міра покарання. Почав пояснювати, що не бачив погонів, не знав, що то офіцер міліції, у темряві не міг розпізнати. Ми почали слідчий експеримент. Особливості полягали не лише у тому, що нам потрібно було максимально відтворити усе, що сталося. Справа у тому, що один із міліціонерів, якого міг убити старший лейтенант, коли стріляв у майора, був братом убитого секретаря парторганізації. І щоб під час слідчого експерименту не виникло якихось непередбачуваних казусів, ми виноградівських та інших місцевих міліціонерів не задіювали, а лише винятково – правоохоронців обласного УВС. Старший лейтенант Б. показував, де лампочки горіли, де не горіли. На момент експерименту горіли уже всі лампочки. Ми викручували лампочки, аби відтворити точний стан освітлення. Мало того, почав падати сніг. Заради чистоти експерименту почали розмітати сніг, аби все відповідало атмосфері, у якій був скоєний злочин. Адже убивство сталося 6 грудня 1982 року, а експеримент проводили наприкінці року. Сніг вичищали десятки солдатів. Більше того, біля багатьох будинків села виставили міліціонерів, щоб ніхто не вийшов із хат, не запалив зайве освітлення. І біля хати Івана виставили охорону, оскільки мати і дружина вбивці могли вискочити і створити перешкоди. Експеримент провину старшого лейтенанта Івана Б. довів повністю. Все було видно йому: і погони майора, і зброю. Десятки років пройшли з того часу. Але я і дотепер пам’ятаю і чую останній пронизливий крик матері старшого лейтенанта: «Іванку…». Це не забудеться. Як і не забудеться те, що, коли я допитував матір убитої жіночки, її трирічна онучка смикала мене за шинель і запитувала, коли ми повернемо її маму. Провели понад 30 експертиз. У тому числі – на Кульпарківській, у м. Львові – перевіряли психіку убивці. Розладів у нього виявлено не було.


181 Справу закінчили упродовж чотирьох місяців. Суд всі пункти обвинувачення підтвердив і виніс вищу міру покарання. Але вирок суду виконаний не був. У слідчому ізоляторі, у камері смертників, старший лейтенант наклав на себе руки – повісився… Я запам’ятав всі деталі на все життя, а крик матері – особливо… Того ж 1982 року сталася інша, вкрай, я би так сказав, делікатна справа. У центрі Івано-Франківська 28 серпня один караульний, коли його, прямо скажу, нецензурно вилаяв п’яний перехожий місцевий мешканець, застрілив його. Необхідності стріляти не було. Куля була зі зміщеним центром, попала під лопатку, а вийшла через ніс. Справу закінчив протягом місяця. Великих складнощів не було. Але великі перешкоди створило керівництво штабу армії. Убивця належав до охорони штабу, і відповідальність падала на штаб. А відповідати у штабі армії не хотіли. Одного вечора мене запросили до штабу у м. Надвірній ІваноФранківської області: зі мною хоче поспілкуватися командувач армії. І уранці за мною навіть вислали машину. Доїхав швидко. Але потім змушений був чекати. Думаю, мене навіть навмисне змусили чекати. Ну, хто такий старший лейтенант проти генерала, командувача. Чекав, поки командувач прокинуться, поки командувач поголяться, умиються, поки командувач поснідають… Словом, процедуру «виховання» впертого слідчого військової прокуратури витримали по всій формі. Нарешті провели до кабінету, де окрім генерала сиділи близько десяти старших офіцерів. Командувач з перших слів наголосив, що солдат невинуватий, справу треба закрити, інакше буде клеймо на армію. Генерал сказав навіть, що солдата, який стріляв, він нагородить, надасть відпустку, солдат не винен. Я твердо відповів, що справа після усіх експертиз буде спрямована до суду. Командувач знову сказав, що цього робити не потрібно. І після того, як я підтвердив, що справа у суді буде за будь-яких обставин, навіть при нагородженні і відпустці солдата, генерал із криками «вон отсюда», фактично вигнав мене з кабінету. Ще й встиг стукнути кулаком по столу, де перекинувся ні у чому не винний графин із водою… До Івано-Франківська, як ви одразу зрозуміли, я повертався уже без машини, на звичайному переповненому рейсовому автобусі… Я зрозумів, що генерал на цьому не зупиниться, і одразу, того ж дня, перевів підслідного із гауптвахти до слідчого ізолятора УВД ІваноФранківського облвиконкому. Начальник гауптвахти, не знаючи обставин


мого спілкування із генералом, радо погодився, такий солдат, який скоїв убивство, йому на гауптвахті був ні до чого – зайва морока. Я знав, що до слідчого ізолятора командувач без дозволу мого, або дозволу прокурора, доступу до цього солдата мати не зможе. Надвечір командувач приїжджає до гауптвахти і висловлює бажання поспілкуватися із убивцею. Начальник гауптвахти доповідає про переведення: «Слідчий старший лейтенант Кормило перевів солдата до СІЗО». Генерал із відповідними ситуації криками: хто тут начальник гарнізону, я чи старший лейтенант, наказав начальнику гауптвахти писати рапорт на звільнення. Довелося втрутитися і прокуратурі ПрикВО, і іншим начальникам, аби зупинити приступи генеральського самодурства. Убивці дали сім років позбавлення волі колонії посиленого режиму. Але і тут ще не все. Як офіцер військової прокуратури і член ВЛКСМ, я мав право проходити до магазину на території військового містечка штабу армії за товарами і ходити до комсомольського ватажка сплачувати внески. І от одного разу, уже після вироку суду, коли я пройшов КПП і рушив по справах, почув за спиною, як осторонь група старших офіцерів, підполковники і полковники, почала обговорювати мене. «Дивись – це отой старлей… А що у ньому особливого, старлей як сталей?.. Ні, цей – особливий, це той старлей з військової прокуратури, який нашого генерала послав…». Звісно, нікого я не посилав нікуди. Але те, що і мене, старшого лейтенанта, і всіх військових прокурорів стали у штабі армії ще більше поважати, це вже точно… …Розповім Новорічну історію. 31 грудня 1984 року, близько 22.00 я попрощався на службі з черговим військової прокуратури ІваноФранківського гарнізону, побажав гарно зустріти 1985-й і дістався додому з метою підняти келихи за рік, що минає, і за рік прийдешній. Він мені цілковито жартома побажав далеко не їхати, бо ми ще вас, Оресте Миколайовичу, викличемо. І ось буквально на перших хвилинах 01 січня 1985 року дзвінок телефона. На виїзд. Я спочатку подумав, що жарт. Але пройшов кілька сотень метрів до прокуратури і переконався, маю їхати. У Галичі – 25 кілометрів від Івано-Франківська – військові убили людину і підпалили будинок. Виїхали на машині ПКЛ (пересувна криміналістична лабораторія). Просувалися містом дуже поволі – перша ніч Нового року, люди гуляють по вулицях, не поступаються, на спецсигнали ПКЛ не реагують.


183 Військові убили дідуся. Дідусь був із тієї категорії людей, яких називають в народі «баптистами»: абсолютно тихий, спокійний, безконфліктний. Залишився сам вдома, поки близькі у рідні святкували по сусідстві. Перед вбивством дідуся п’яні «захисники Вітчизни» вривались в інші будівлі і вимагали від наляканих людей випивки і закуски. З метою замести сліди тяжкого злочину військові спалили його житло. Вишикували особовий склад, виявили двох військових зі слідами крові на одязі. У ході слідчого експерименту знайшли ніж – у снігових кучугурах. Але підозрюваний Хвастунков одразу почав крутити, переконував, що дід на нього напав і довелося захищатися. Справу розслідували, зверну увагу, у той рік, коли святкували 40-річчя Перемоги у Великій Вітчизняній війні, і суд розглядав справу у травні 1985 року. А убитий дідусь був учасником війни. Виходило, що судять двох сучасних захисників Батьківщини, які убили ветерана, старшого захисника Батьківщини. Особливий відбиток накладало на розслідування і те, що убивця Хвастунков був родом зі Ставропілля, звідки і новопризначений Генеральний секретар М. Горбачов. На убивцю привезли купу грамот. Ми все долучили до матеріалів справи. І ось, сидимо довго у камері СІЗО, знайомлю Хвастункова та його адвоката з матеріалами справи, тобто виконую так звану ст. 218 КПК України. Вже на часі обід. І охорона пропонує чаю. Я мав необережність не подумати про наслідки, вийшов за чаєм і назад, це лічені метри. За цей час Хвастунков, за присутності свого адвоката, на всіх, де встиг, сторінках допитів написав слова «незгоден, неправда». Я це побачив лише у прокуратурі, після повернення із СІЗО. І зрозумів, що він все це зробив за вказівкою адвоката, сам убивця до такого додуматися би не зміг. Я доповів прокурору, який підкреслив: справу залишати ні з ким, навіть за присутності адвоката, категорично не можна, тому що адвокат відпрацьовує гроші, він на боці підслідного. Дійшло до суду. Офіцер, який підтримував обвинувачення, а це – підполковник Сухотін Олександр Миколайович, порадив мені знаходитись в залі суду. Але адвокат і Хвастунков висунули заперечення моїй присутності в суді. Та суд відхилив клопотання підсудного і його захисника. І тут я бачу, що обвинувачення хилить до вищої міри покарання – таким не місце у нашому суспільстві. І я був вражений, коли адвокат, зрозумівши, що йдеться про вищу міру покарання, перелякався, що в останньому слові Хвастунков може його видати, сказати про ситуацію із


написами на сторінках протоколів допиту, попросив суд про перерву для спілкування із підзахисним. Мотивуючи тим, що він, адвокат, похилого віку, що треба випити пігулки і додав, що хоче мати побачення із підсудним наодинці. Суд надав таку можливість. Їм виділили окрему камеру. Шила у мішку не сховати. Після суду нам стало відомо, що під час спілкування адвокат слізно переконував Хвастункова не згадувати про справу із написами у справі. І по адвокатові після рішення суду про 15-річне ув’язнення убивці було видно, що він, як захисник, рішенням суду задоволений, мовляв, справу свою виконав, захистив солдата… І видихнув з полегшенням. Але і тут я не ставлю крапку. За кілька днів після суду я прийшов до адвокатури і сказав адвокатові у вічі: або я йду до вашого керівництва із матеріалами, або ви пишете заяву про звільнення. Адвокат написав заяву, і більше адвокатом він не працював. Я служив і на цілині. Ніяких особливих справ не було. Звичайні ДТП за участі військових. Але вразило мене те, що я називаю безгосподарністю. Батальйони з-під Ленінграду спрямовували до Середньої Азії і Казахстану, а батальйони із Середньої Азії – на Захід і під Ленінград. Ще вразило те, що збирали зерна трохи більше від посіяного. Ще запам’яталася історія серпня 1989 року в районі Ош, Киргизія, із двома загиблими солдатами. Їхні тіла везли супроводжуючі. Один солдат утонув, а другий – загинув в дорожньо-транспортній пригоді. І батько одного з загиблих виїхав назустріч. Коли зупинили машину, батько, чи то у стані крайньої знервованості, чи то через особливу спеку, коли зазирнув до машини, не упізнав сина, сказав, що це не його дитина і забрав інше тіло, чуже. І вийшло, що він поховав чужого сина. Але люди, чийого сина він поховав, відмовилися ховати його сина. Ми почали розбиратися, і дійшли висновку, що потрібен додатковий розтин. Спека. Понад 40 градусів. Коли ми заговорили про ексгумацію, то начальник місцевого відділку міліції за прізвищем, як я пам’ятаю, Брежнєв, порадив бути обережним, бо захистити нас він не гарантує у разі заворушень від непередбачуваного і неконтрольованого розвитку подій. Нам для того, щоб переконати і без того нещасних людей у необхідності певних, передбачених законом, дій, довелося залучати місцевих авторитетних людей, вчителів, ветеранів. Врешті-решт викопали обидві труни, і передали батькам власне тіла їхніх синів. Справа із переплутаними трупами є


185 теж незабутньою, і теж багато чому може навчити… …Коли постало питання про продовження служби в інших гарнізонах, я обрав Далекий Схід, а точніше, Приморський край, де колись п’ять років прослужив мій батько. А причиною такого повороту стали мої натягнуті стосунки з керівником військової прокуратури гарнізону Наварновим В.М., який намагався «підм’яти» мене під себе – схилити до не зовсім правомірних рішень. І ось наприкінці 1989 року я дістався літаком до Владивостока. Нове місце – нові люди, нові справи. Зупинюсь на справі про зґвалтування неповнолітньої... За цей злочин засудили двох військових. Але потерпіла подала скаргу. Суд Тихоокеанського флоту, це – як у нас суд Прикарпатського військового округу, повернув справу на додаткове розслідування. Мотивація була така: насильників було не двоє, а троє, і не встановлено місце злочину, де та квартира. Дівчина приїхала з Камчатки поступати, Владивостока не знала. Ґвалтівники побачили її на вокзалі, привезли додому, там познущалися, потім вивезли усю в сльозах в інший район міста. Зі словами «ну, западенець, покажи, на що ти здатен, і чого тебе навчили в ПрикВО» справу вручили мені. Справу, одразу скажу, не просту. По ходу слідства доводилось усувати чимало недоліків. Я підключив до цієї справи оперативників, нам разом вдалося вийти на слід третьої особи, яка на той час навчалась на третьому курсі морехідного училища. Фактично, ми його на відсотків 70 встановили, але потрібно було його упізнати. Проте, не зважаючи на мої численні дзвінки до дівчинки і її матері на Камчатку, вони, після знущання покидьків над дитиною, до Владивостока їхати відмовлялись. Ми їм давали гарантії, місце у готелі окреме, дуже просили. Врешті вони погодилися і приїхали.


З метою, щоб впізнання було об’єктивне, щоб не виникало жодних сумнівів, на слідчу дію, тобто впізнання, запросив адвокатів тих двох злочинців, що були уже засуджені і сиділи в ізоляторі. І упізнання проводив не серед трьох чоловік, а серед п’яти. Тобто – підозрюваний був у курсантській формі, і такі самі, у такій самій курсантській формі були четверо з ним. Дівчина на впізнанні впевнено вказала на третього ґвалтівника. Після цього провели ставку віч-на-віч, і помістили його у слідчий ізолятор. Але упізнання – це лише півділа. Потрібно було знайти місце злочину. Практично я три доби провів біля квартири третього підозрюваного. Думаю, що родичі були попереджені, тому я не дочекався на тій квартирі нікого. Вони виїхали з місця. Проте я терпляче чекав на своє. На мою удачу якось спускалися повз квартиру, у двері якої я дзвонив, старенька із онучкою. На моє запитання про мешканців квартири, під дверима якої я стояв, бабця відповіла різко: нічого не знаю, не знаю, і на будь-яке моє слово весь час «не знаю». І тут онучка раптом підключилася до розмови: «Бабушка-бабушка, они, наверное, поехали на квартиру к своей бабушке». Через квартиру «бабушки», через ЖЕК, через сусідів знайшов квартиру, про яку мало хто знав. Ми виїхали на місце, знайшли. І, знову ж таки, із залученням адвоката, провели слідчий експеримент за участі потерпілої. Розпочали метрів за триста. Дівчина зорієнтувалась в районі. Провела до тієї квартири, показала, де що. Правда, меблі були переставлені. Але сусіди підтвердили, що був ремонт. Зґвалтована все підтвердила. Місце


187 злочину встановили. Третій уже зрозумів, що йому не ухилитися від відповідальності. Зрозуміли це і його батьки. І за кілька днів до мене у прокуратуру приходить його мати із матір’ю одного з двох інших ґвалтівників. Мовляв, потрібно поспілкуватися. У кабінеті вони починають вмовляти, просити. Потім одна з матерів бере папірець і пише слово «сколько?» із знаком запитання. З великим скандалом я їх вигнав, була окрема доповідь прокурору. Все одно я спрямовую справу до суду. І я ніколи не міг передбачити і передчути, наскільки далеко зайде батьківська фантазія у спробі допомогти «своїм чадам» уникнути кримінальної відповідальності за зґвалтування. Я був у багатьох слідчих ізоляторах: і у Ленінграді, в «Крестах», і у Москві, і у Львові. А у Владивостоці було дуже складно, бо дуже багато народу намагається потрапити на зустрічі, щойно запізнишся на призначений час – чекатимеш пів дня, арештованого не виведуть. Стало видно, що справу навмисно затягують: усі почали хворіти на усі хвороби – зуби, очі, животи, ноги, руки… А виявилося, що затягували з далекоглядним умислом. За цей час родичі ґвалтівників написали скарги: Генеральному секретарю ЦК КПРС, Генеральному прокурору СРСР, Головному військовому прокурору СРСР. А суть скарги полягала не у тому, що я щось не так зробив, а у тому, що, не дивуйтесь: як може «западенец», Орест Миколайович, який народився у Львівській області, фактично, як вони написали, «бандеровец», розслідувати справу «наших русских сыновей». Просили у мене, як у неблагонадійного, справу забрати… Військовий прокурор флоту посміявся і сказав, ну, Орест Миколайович, ти тут попав у самісіньку точку. Закінчуй справу. Отримали вони свої терміни ув’язнення. Щоправда, на мене продовжували чинити тиск, мовляв, ти не доїдеш до Львова, бо це ще був період, коли із розвалом Союзу я збирався повернутися в Україну. Нічого, доїхав від Владивостока до Львова, і уже у березні 1992 року розслідував справу, яка сколихнула Львів. Генерал Мельничук В.Г. доручив справу Оліярника, який зґвалтував і вбив на «китайській стіні» двох дівчаток. «Китайська стіна» – це довжелезний будинок у Львові, на Богдана Хмельницького, 269. Там була злочинна група, до якої пристав військовослужбовець за прізвищем С. Злочинці були переконані, що у однієї дівчинки вдома мають зберігатися великі кошти, бо її мама працювала у торгівлі. Але насправді


багатства не було, магазинчик був маленький, убивці помилилися. Грабіжники мали прийти на квартиру і вчинити злочин. Один із банди був однокласником дівчаток. Він і навів бандитів. Склалося так, що саме тоді до дівчинки-хазяйки прийшла однокласниця, аби вияснити, що задали в школі, бо вона через хворобу пропустила навчання. Коли дівчина-хазяйка відкрила однокласнику-бандиту двері, Оліярник із ним увірвалися до квартири. Як показував потім убивця і ґвалтівник Оліярник, йому не було різниці, скільки убивати, одну чи двох, коли вже вбиваєш. Зґвалтував обидвох і потім зарізав їх у ванні. Військова прокуратура розслідувала цю справу тому, що до деяких епізодів був причетним той військовослужбовець С., він призивався до армії зі Львова. Попав служити до Чорткова, але до присяги утік. Переховувався понад два роки. Весь час змінював місце проживання. Навіть одружився і змінив прізвище. Але на суді стверджував, що він не дезертир, бо весь час думав повернутися до лав Збройних сил і продовжувати службу. Дотепер не розумію, чому суд не покарав його за дезертирство. Суд врахував лише самовільне залишення частини. Але у нього було достатньо епізодів розбоїв, пограбувань і крадіжок для засудження. За цією справою особливим є те, що родичі убитих дівчаток були переконані, що убивав не лише Оліярник, а вбивць було двоє чи навіть троє. Один він не зміг би. Ще й львівські експерти зробили, на мій погляд, неточність, коли сказали, що рани могли бути завдані не одним ножем, а двома різними ножами. І одразу виникли сумніви, чи був ще хтось убивцею. І лише у Києві в ході повторної експерти остаточно визнали, що убивства скоєні тим самим ножем, але під різними кутами і у різних положеннях тіл жертв, тому що дівчатка чинили спротив, тіла не були у стані спокою. Справа пішла до суду. Але сталася затримка через причину, із якою я зіштовхнувся уперше в житті. А саме: по Україні почався страйк адвокатів, тому що держава наклала на них непосильний податок. Адвокати були відсутні. І тому, коли злочинців привозили до суду, довелося їх відвозити назад. І після того Оліярник заявив: наступного разу ви мене на суд не привезете. За день чи два мені телефонує одна з матерів убитих дівчаток і питається, чи правда, що Оліярник повісився? Він повісився чи його убили? Я сказав, що прийду особисто до СІЗО і все особисто знатиму. За десять хвилин я зайшов до ізолятора, уперше побачив камеру, де лежав Оліярник, я підтвердив, що це Оліярник, справу його закрили.


189 Але уявіть, яка б була міра покарання Оліярнику, якщо усі інші злочинці отримали за своїми статтями максимум, у тому числі, – і військовий утікач С. Оліярник сам собі вищу міру вчинив. І коли я пригадую ті чи інші деталі розслідуваних мною кримінальних справ, вважаю, що ці спогади будуть цікавими усім військовим юристам, і хтось використає мій досвід на користь нашій справі – на користь Закону. На завершення пригадаю іще раз справу із убивством посеред Івано-Франківська, коли генерал, який кричав на мене, задавав начальнику гауптвахти питання, хто командує гарнізоном. Той генерал помилявся у головному. Військовими гарнізонами, як і життям війська, керує і має керувати не генерал і командувач, не старший лейтенант, а Закон…


КОРОСТЕЛЬОВ ВОЛОДИМИР МИХАЙЛОВИЧ Без вихідних Робота в органах військової прокуратури: 07.1981 – 03.2001 рр.

Я,

військовий прокурор Коростельов Володимир Михайлович, народився 01 червня 1956 року в місті Дрогобич Дрогобицької, на той час, області, у сім’ї військовослужбовцяартилериста. Батько був відповідальною, енергійною людиною і після служби ще довго працював, очолював велике підприємство, філію від ЛОРТА, де у нього в підпорядкуванні збирали оборонну продукцію понад 1000 людей. Я розпочав службу військовим прокурором у 1981 році в прокуратурі Львівського гарнізону після навчання у Харківському юридичному інституті. Перших десять років прослужив без вихідних. У пам’яті чимало справ, деталей, дрібних, здавалося б, випадковостей, які, тим не менше, іноді могли зламати справу. Кажу про це, згадуючи одну цікаву ситуацію. Саме ту справу заледве не «зламали» процесуально. Під час проведення однієї слідчої дії, чи то очної ставки, чи впізнання, – раптом випадково впав стілець. Звичайний, нічим не особливий стілець. Коли ми вже стали остаточно оформляти протокол, все записувати, обвинувачений раптом каже: «Прошу внести у протокол, що на такій-то хвилині цієї слідчої дії слідчий вдарив мене кулаком у потилицю, що підтверджується відповідним звуком на аудіозаписі. А тому всі мої первинні покази прошу вважати недійсними, оскільки вони були отримані у незаконний спосіб. А саме – застосуванням до мене тортур, побиття, таке інше…». «Красавєц», як то кажуть про таких розумників. З одного боку, цей випадок наводить на думку, що обвинувачений, навіть коли він уже, нібито, пішов на співпрацю зі слідством і дає щирі, здавалося б, покази, він все одно продовжує думати, як уникнути відповідальності, і готовий чіплятися заради цього за будь-які, навіть найнесподіваніші, деталі у звичайних ситуаціях.

191


З іншого боку, слідчий, військовий прокурор, повинні бути готові до подібних несподіванок, надавати значення деталям і усім обставинам та нюансам слідчих дій тощо. Завжди все має бути суворо у відповідності із Законом. У щонайменших тонкощах. Аби не дати нікому уникнути справедливого покарання. Таким був один із перших уроків – і на все подальше життя. Мені від перших днів служби у військовій прокуратурі Львівського гарнізону дуже повезло в тому, що моїми старшими товаришами одразу стали видатні працівники військової прокуратури, унікальні, за своїми професійними і людськими якостями, офіцери. Один з кращих слідчих всіх часів, я вважаю – навіть від 70-х років, – Олександр Мефодійович Столович. Службу він завершив у Білорусі, але дуже довго прослужив у Прикарпатському військовому окрузі. Це людина високої порядності, авторитет він завойовував своїми знаннями, підходом до справи, об’єктивністю. Для прикладу пригадаю першу свою кримінальну справу в 1981 році – ДТП. Він так, по-людськи, інструктував, ділився досвідом, радив, допомагав. Казав: є – потерпілі, є – закон, і ми зобов’язані забезпечити законність у кожній справі і розуміти все, починаючи від того болю, який отримав потерпілий. Я пам’ятаю, що навіть зауважив Столовичу, що слідчі міліції, які постійно розслідують «детепешні» справи, мають більше досвіду, краще знають специфіку подібних ситуацій, і чи не потрібно покластися цілком на їхні висновки? Але Олександр Мефодійович наполіг: ні, якщо ти слідчий військової прокуратури, ти маєш вивчити і знати краще за інших усі нюанси усіх справ, усіх напрямів роботи. Саме завдяки таким професіоналам, як Столович А.М., військову прокуратуру шанували за фаховість, відповідальність, високу дисципліну і ретельність розслідувань. І завжди військова прокуратура була елітою, елітним підрозділом у складі Генеральної прокуратури, взірцевою у своєму професіоналізмі – у порівнянні з будь-якими іншими фахівцями, від міліції до Служби безпеки. Не є таємницею, що свого часу Генеральний прокурор особисто знав найкращих військових слідчих, викликав найпотужніших з них на найвідповідальніші справи і знав, що не підведуть, результат завжди буде – своєчасно, ретельно, законно. І таких вимог до себе я намагався дотримуватися протягом усієї служби, в усіх справах. За перші роки служби у військовій прокуратурі Львівського гарнізону у мене не було жодної нерозкритої справи. Деякі розкрив сам, деякі – у складі групи.


193 Наприклад, на початку 80-х у Бродівському районі Львівщини ставили на чергування ракети СС-20, для них облаштовували відповідну структуру інфраструктуру. Працювало дуже багато військових будівельників, а це частини, де відсоток вихідців із Середньої Азії складав майже 90. Надійшов дзвінок із Бродівського гарнізону від коменданта: загинув військовий будівельник на одному із будівельних майданчиків, піднаглядних військовій прокуратурі Ракетних військ, яка знаходиться у Вінниці. За узгодженням з керівництвом, комендант попросив, щоб робота велася по гарячих слідах, аби слідчий приїхав від нас, поки не прибули вінничани. Я виїхав майже одразу. До речі, запам’яталось, що військового прокурора із посвідченням, відповідними мандатами, дві години не пускають на територію, на місце події, а у цей же час будівельники повз мене вільно ходять туди-сюди. Коли врешті вдалося почати роботу, за лічені години розібрався, що була бійка. Одного з будівельників, який вже лежав в казармі – на місці бійки – у ліжку і збирався відпочивати, ударили ножем у стегно, пробили артерію, він стік кров’ю і помер. Аби приховати злочин, йому медичну допомогу не надали, перев’язали, як змогли, але життя не врятували. Бійка була на національному підґрунті. І специфіка національного складу військових будівельників, і особливості їхнього спілкування, традиції, мовні перешкоди – все впливало, все потрібно було врахувати. Вдалося все подолати і вийти на підозрюваного. Закривавлений ніж він уже викинув у таке місце, де знайти знаряддя вбивства було неможливо. Але я вже не зважав на деталі, йшов по справі у темпі, організував забезпечення перекладачем, підозрюваного одразу допитав, провів із ним відтворення обстановки та обставин події, записав на магнітофон його і свідків, аби потім не посилалися на труднощі перекладу, словом, завершив всю потрібну основну роботу. Слідство закінчував уже інший слідчий. Але пригадую, що було важко в тому навіть нюансі, що всі будівельники були майже на «одне лице», їх було не десятки, а сотні, і тим не менше я опанував ситуацію, виконав завдання слідчого гідно. В іншому випадку, пов’язаному із крадіжкою важких акумуляторів, я одразу зрозумів, що для вчинення злочину потрібна була людина із особливими фізичними можливостями – надзвичайно розвинута, інакше вона не змогла б дістатися до місця і витягти вкрадене. Заледве не гімнастом, акробатом потрібно було бути для таких вправ із багатокілограмовим вантажем. Це не для пересічного військового будівельника. На складах, які


195 було окрадено, працювали і цивільні робочі, але вони за своїми фізичними можливостями із таким завдання би не впоралися. Адже злочинці зробили отвір на даху складу, діставалися цього отвору майже по вертикальній стіні, чинили крадіжку акумуляторів і витягали їх – за таких акробатичних обставин – за межі сховища. Тому і було зрозуміло, що то була група злочинців, а не злочинець, кілька, а не один: бо ці важкі акумулятори потрібно було і піднести до отвору, і прийняти з отвору. Так вдалося зрозуміти, що підозрюваними можуть бути десантники – з Хирова, які нещодавно працювали на складах. Поїхав до них, не застав, десь вони стрибали з парашутами. Вдруге ми приїхали уже групою, яку призначив перший заступник прокурора регіону полковник Фетісов Л.І., надзвичайно вимогливий керівник. Отримали зізнавальні покази, і потім ще й саме ми вилучили у полі ті акумулятори, які були вкрадені і заховані десантниками-акробатами. …У 80-х роках розслідував вкрай важку справу по дисциплінарному батальйону, що у Старичах. Дисбат тоді також приймав засуджених військових із груп військ з-за кордону – Чехословаччини, Угорщини тощо… Важка була справа тому, що засудженого, який тільки прибув, били буквально у всіх приміщеннях: у казармі, вбиральні, скрізь, і наслідки тяжкі – розрив прямої кишки, внутрішніх органів, переламані кістки, відразу хлопець став інвалідом першої групи. Він не встигав нікого побачити: для новоприбулої людини всі, хто били, – на одне лице, усі однаково одягнуті, у формі, у всіх однакове взуття, б’ють і тікають. Запам’ятати – неможливо, розслідувати – важко. Відповідальність винним особам мала бути дуже серйозна. З метою виявити злочинців я, можна так сказати не без гіркої іронії, «відбував слідство» у дисбаті протягом кількох місяців. Потрібно було все узгодити – щохвилинно, перевірити, хто де знаходився, що робив, у кого – алібі, на кого – паде підозра, усі моменти. І все вдалося довести до суду. …Морально і навіть вкрай морально важкою була справа зі смертельним ДТП на вулиці від Янівського цвинтаря до Варшавської у Львові. Це був 1982 рік. Особливість специфіки стану військ на той час полягала у тому, що війська були повністю укомплектовані бойовими припасами і були готові до застосування – розглядалося питання про введення військ до Польщі. У Львівському артилерійському полку на вул. Боженка машини в боксах були по зав’язку завантажені снарядами, фактично – готовою до використання вибухівкою.


І ось в один зі зимових вечорів солдат артилерійського полку напивається, вдирається до боксу, сідає за кермо величезної вантажівки «Урал», вщент забитої снарядами, виривається на вулиці Львова і починає гасати на великій швидкості, складаючи загрозу життю львів’ян і навіть цілому місту. Була зима. Ожеледиця. Він починає спускатися по дуже крутій дорозі від Янівського цвинтаря до Львівського СКА – перетину Варшавської, Клепарівської. Вулиця забита автівками, які рухаються по Єрошенка поволі – ожеледиця дається взнаки. За трагічним збігом обставин, перед убивчим «Уралом» рухався старовинний «Вілліс», машина більше відома за ретро-фільмами. У авто сиділи хлопець – майстер спорту зі стрільби з лука, і його дівчина, молода і вродлива, – майстер спорту міжнародного класу зі стрільби з лука, член збірної України, вона щойно виборола звання чемпіонки Європи… Вони були закохані і мали ось-ось побратися, готували весілля. Солдат наздоганяє їх, і «Урал» починає штовхати той «Вілліс» – вантажівка стає малокерованою, гальма не спрацьовують. І на зустрічну смугу п’яний військовий вже не може виїхати – назустріч теж все забито машинами. Перед «Віллісом» йшла вантажівка «Колхида» із відкритим заднім бортом. Від ударів «Урала» «Вілліс» втискується у «Колхиду» і чіпляється за відкритий борт. Автопотяг з трьох машин невпинно рухається униз. Водій «Колхиди» намагається скинути «Вілліс», робить ривки, від ударів метала об асфальт виникає іскра. «Вілліс» і від нього «Урал» починають горіти… Це була страшна трагедія. Люди з «Вілліса», яких затиснуло, починають тягнути руки за допомогою, ніхто нічого не може вдіяти. Пожежні, побачивши, що кузов військової машини завалений боєприпасами, просто самоусунулися. А врятували ситуацію – розвантажили «Урал» – курсанти Львівського пожежного училища, яке на вул. Клепарівській. Майбутні офіцери винесли ці снаряди на руках, деякі з яких вже горіли, а тому запобігли іще більш страшній біді. То була вкрай резонансна справа. Талановиті спортсмени, молода пара, гордість країни, загинули через п’яного злочинця у всіх на очах. Всі необхідні експертизи, всі обставини були досліджені та оперативно проведені. Одна лише експертиза із оцінкою відшкодування за майже саморобного «Вілліса» вимагала особливого підходу. Солдат отримав максимальний строк ув’язнення. Були покарані всі відповідальні військові керівники, хто допустив до такої біди.


197 Ніяка група не збиралася, я розслідував справу сам, за два місяці завершив. Дотепер їжджу вулицями Львова, і пам’ять мимоволі нагадує: де, на якому перехресті траплялися ДТП, які мені довелося розслідувати. І я не схибив. І щоразу думаю, що чимало моїх особистих успіхів могли б і не відбутися, якби не особиста причетність до розслідувань дорожньотранспортних пригод унікального експерта – Жілінського Геліоса Васильовича. Його неможливо залякати, він настільки фаховий і порядний, непідкупний, що не вистачить ні добрих слів, ні епітетів для оцінки його діяльності. Він був начальником лабораторії автодорожніх пригод Львівського науково-дослідного інституту судових експертиз. Виховав багато фахівців. Його знала вся країна. Навіть коли я був у Мурманську, і там його знали і згадували його професіоналізм і людські якості вдячно і з повагою, як вкрай принципову людину. Я йому вдячний назавжди. У Львові теж важкою морально, але з іншого боку, була справа 1981 року, коли курсант випускного курсу Львівського вищого військово-політичного училища розстріляв своїх товаришів. Керівництво, яке приїхало із Головного політичного управління ще Радянської Армії, намагалося натиснути на нас, військових прокурорів, аби дозволити уникнути суворого покарання своїм підлеглим львів’янам, керівництву училища, які допустили до такої трагедії, як наслідку порушення військових законів. Довелося пройти і це, але я не поступився, на тиск не повівся. А справу закрили за фактом смерті убивці – він застрілився одразу після вчинення злочину. Військовий прокурор Мусієнко Микола Данилович – його обов’язково потрібно згадати добрим словом – вірив у мене і довіряв мені буквально від першого дня. До речі, в нього я навчався і прокурорській гідності. Я був свідком, коли він гідно, різко, чітко відповів великому начальнику, який пообіцяв «поставити на місце» військових прокурорів. Микола Данилович відповів: «Якщо для вас не існує таке поняття, як закон, то для нас, військових прокурорів, закони держави – закони нашого життя і нашої служби, то ж прошу не втручатися у наші справи і не робити спроб керувати військовими прокурорами!..» Той керівник вилетів, мов куля, з наради, – разом зі своїми еполетами і хамськими амбіціями. …Наприкінці 1984 року мене призначили старшим слідчим до військової прокуратури Північного флоту, Сєвероморський гарнізон. Там була вкрай важка криміногенна ситуація. Жодних розваг, жодних


кав’ярень, жодної можливості відволіктися від втоми не було. Я ж такого ніколи не бачив. Суцільна ніч, суцільні сопки і суцільний холод. Ми обслуговували більше 15 військово-будівельних загонів, об’єднання підводних човнів атомних, ескадру дизельних підводних човнів, два заводи, саме на одному з них нещодавно відірвався і затонув найбільший док із відомим «Адміралом Кузнєцовим», флотилію надводних кораблів, півострів Рибачий, острів Кільдім тощо. У тому регіоні дуже багато колишніх засуджених. Із трьома такими, я, двадцятивосьмирічний офіцер, з юридичними відзнаками у петлицях, їхав цілу ніч в одному купе, і вони всю дорогу озиралися на мої погони і були агресивними. Їм всім під п’ятдесят. І ви розумієте, що там була за атмосфера на Півночі – в цілому, і що то за ніч з ними у купе була особисто для мене – зокрема. Добу не спав.


199 У перший же день, як скерували в військову прокуратуру Полярного військового гарнізону, де ситуація була надзвичайно тяжка, як на новенького, мені дали більше десяти справ, з них три – убивства. Одне зі вбивств я розкрив одразу ж, у перший день, за матеріалами справи, за добу. Це знову стосувалося військових будівельників. Особливість полягала у тому, що чимало було серед них судимих, а деякі – і двічі засуджені. Не знаю, як розповідати про всі тонкощі розкриття, тому що там мені довелося для налагодження розмови із місцевим військовоудівельним «паханом» вживати, скажу так, його вислови, спілкуватися із ним його «блатною мовою». І я добився його сприяння, завдяки вживанню мови, яку він розумів, і завдяки знанню їхнього принципу, який на людську мову можна перекласти так: хто каже неправду – той не зовсім адекватний. Сподіваюсь, я передав – без крайнощів тієї лексики – сенс нашої плідної розмови. Військовий прокурор покликаний навчитися зі всіма знаходити спільну мову – заради інтересів справи, заради закону і справедливості. Скажу, що лише по військових будівельниках ми за рік передали до суду більше ста справ. І це лише по цих спецвійськах. Напруження у роботі було неймовірне, я іноді всю ту атмосферу називаю одним вичерпним словом – «пекло». Достатньо сказати, що одвічна боротьба за тепло примушувала міняти труби опалення у будинку, де я мешкав, чотири – підкреслюю: чотири! рази на рік. Тому що та північна вода із такою швидкістю роз’їдала труби. До речі, писали ми так званими і вже, думаю, забутими, «хімічними» олівцями – чорнила замерзали… А олівці тримали замерзлими пальцями. До речі, стаціонарні судові психіатричні експертизи проводились за 1200 км. у м. Ленінграді. Амбулаторні, товарознавчі, автотранспортні – у м. Мурманську за 100 км від м. Полярний. З’єднувала міста дорога, по боках обмежена палками, тобто крок вправо – і автомобіль тоне в снігу, при цьому мороз – за 30 градусів. До речі, заарештованих осіб утримували на гарнізонній гауптвахті, бувало, більше ніж 100 осіб. І у таких умовах ми працювали, розкривали, підтримували закон. …Однією з найважливіших справ на Півночі і, можливо, за всю мою службу, була справа про зіткнення двох човнів – дизельного підводного і надводного. Всім відома трагедія пароплава «Адмірал Нахімов» 1986 року, коли він затонув від зіткнення з іншим судном, тоді загинуло понад


400 людей. У менших масштабах, але трагедія подібна приблизно в той час сталася на Півночі, у Баренцовому морі, у військових моряків. І цю справу віддали мені розслідувати. Суть справи: після навчальних стрільб дизельних підводних човнів потрібно було стежити, аби торпеди, що залишилися неушкодженими, не попали до НАТО, бо натовські човні теж шукали такі торпеди для дослідження. Якщо торпеда затонула – це одне, але якщо вона спливла на поверхню, потрібно виловити. Отож: після стрільб торпеду шукають дизельний підводний човен і надводний торпедолов. Під ранок починають сходитися той торпедолов із підводним човном. На підводному човні вахтовий офіцер рішення відвернути не приймав та запізно викликав старпома, човни зіштовхнулись. І торпедолов, на якому під час великих навчань було багато офіцерів з числа прикомандированих, перекидається кілем догори. Вдіяти нічого не можуть. Підходять великі військові кораблі, беруть його на троси, але все марно. Перевернутий човен стоїть у такому положенні десятки годин. Його утримують на поверхні. Але дістати людей, які залишаються живими завдяки повітряній подушці і стукають з середини, не можуть. І не змогли. Величезна трагедія. Урятувалися, виплили всі мічмани та кілька матросів. Вода трип’ять градусів, доля людини вирішується за лічені хвилини. Всі офіцери загинули, у тому числі – син начальника «особого відділу» флотилії, молодий офіцер. Загинуло загалом півтора десятка офіцерів, матросів. Вони ще понад добу стукали і гукали: «Врятуйте». Це було дуже важко морально, особливо для рідних, які знали про катастрофу… Потім водолаз у важкому обладнанні усіх дістав з глибини понад двісті метрів… Розслідування було вкрай важким. Опитали всіх, витребували всі документи. Неймовірно важка судово-технічна експертиза з обставин зіткнення, катастрофи.


201 Шість томів справи я повіз до Ленінграда, до військово-морської академії імені Гречка. Прокурор флоту написав вкрай виваженого листа до заступника начальника академії, Героя Радянського Союзу, віце-адмірала Чернова. Відвідував високі кабінети, звертався до високих керівників, видатних людей. І повинен підкреслити: катастрофа і велика кількість смертей офіцерів і матросів викликали вкрай уважне ставлення на всіх рівнях і повсякчасну підтримку. Експертами виступили найкращі спеціалісти з озброєння, технічного обладнання, штурмани тощо. Кожен прагнув, незважаючи на багатозіркові погони, допомагати мені, капітану, військовому прокурору, максимально. У мене в комісії було понад десять осіб, з них переважна більшість – адмірали. Два тижні я проводив з ними експертизу. Для того, щоб з науковцями такого рівня говорити, спілкуватися в одному вимірі, потрібно було вивчити чимало керівних документів. Робочий день у моєму кабінеті починався з того, що всі високопосадовці приходили зі своїми матеріалами, відповідями, фрагментами, і ми спілкувалися по кожному пункту. Коли починались неякісні документи, я писав резолюцію, щоб припинити і відкинути формалізм. І казав у вічі докторам і кандидатам: «Ви ж не школяр, Ви – світило військово-морських наук, а не початківець, який прагне створити відписку». А у відповідь починалося: «Капітане, та я – тебе!..» Я повинен сказати, що військовий прокурор зобов’язаний заради інтересів справи уміти, певною мірою, піднятися над так званою субординацією. Не лякатися «керівних» вигуків генералів і адміралів. Тоді я підводився і звертався до роздратованого науковця: «Товаришу адмірале, прошу до кабінету начальника академії». Як правило, пристрасті вщухали. Тільки через волю, через характер можливо військовому прокурору добитися справжнього результату, істини. Немає волі, немає характеру – немає і не буде військового прокурора і військової прокуратури в цілому. Під час розслідування справи у військовій прокуратурі Північного флоту з’являлися гарячі голови, які пропонували навіть провести слідчий експеримент таким чином: відтворити, повторити подію. Але це ж не ДТП, це не рівна чи навіть гірська дорога. На морі – це хвиля, яку неможливо передбачити. Кине човен на човен, і що тоді? Я доповів про подібні ініціативи – звернувся до командувача флотом з листом: по такій справі, згідно зі вказівкою такого-то посадовця, прошу розглянути можливість відтворення. Командувач різко заборонив, як пам’ятаю, резолюція була


такого змісту: «Досить втрат! Відмовляю!». Десять місяців розслідування. До того часу до суду жодної справи про зіткнення човнів на флотах не спрямовували, закривали. Я довів справу до суду. Запам’яталася й одна нерозкрита справа щодо крадіжки пістолетів ТТ. Я тоді щойно привіз сім’ю. Дружина з дитиною залишилися на материку, а я вирушив на острів Кільдім, де нічого, крім вітру і снігу. Тривалий час провів там, на острові. За крайніх умов розслідував все ретельно. Але так і не знайшов винних. Шість місяців розслідування. Сотні свідків допитали, сотні обшуків по всьому Союзу, провели багато інших слідчо-оперативних дій. Потім матеріали передали до Головної військової прокуратури, там вивчили, зауважень до мене не було. Здавалося б, не варто і згадувати, та час од часу думаю, що, можливо, потрібно було шукати ще більш ретельніше... Думаю, такі справи-сумніви є у багатьох військових прокурорів… Бо професіоналізм полягає і у тому, щоб все життя осмислювати пройдений шлях, все життя повертатися подумки до служби і розслідуваних справ. І розповідати тим, хто йде слідом, про свій досвід, бо він може принести користь молодим військовим прокурорам… І у цій роботі, як і свого часу – на службі, не має бути вихідних… З великою повагою ставлюся до військового прокурора Полярного гарнізону полковника юстиції Токаря Віталія Васильовича. Професіонала, високопорядної людини, ветерана органів військової прокуратури України, який мешкає в м. Одеса. Під час служби вчився у полковників Нефьодова Анатолія Івановича, Коритнюка Олександра Івановича, Ізбаша Юрія Івановича, генерала Мельничука Василя Григоровича та багатьох ін. Зокрема, в 1992 році оперативним складом військової прокуратури Західного регіону України під безпосереднім керівництвом генерала Мельничука В.Г. було розкрито вбивство вартового у військовій частині в смт. Черляни, де і я брав безпосередню участь у встановленні вбивць… Це дорогоцінний досвід. …Я колись, в ранній молодості, грав у футбол майже на професійному рівні. Був капітаном команди Харківського юридичного інституту. Любов до спорту прищепив батько. Навіть свого часу поставало питання присвятити себе лише спорту, відкривалися перспективи, зокрема, увійти до складу команди майстрів. Але я обрав військову прокуратуру. І мої спортивні уподобання і футбольні здібності не пройшли даром. Наш військовий прокурор регіону Атаманюк Олександр Григорович жорстко вимагав не лише професіоналізму у службі, але й фахового ставлення до фізичної


203 підготовки. Завдяки його вимогливості саме футбол був у нас на дуже високому рівні, ми посіли друге місце на першості регіону серед команд силових структур. Олександру Григоровичу за те, що тримав людей у професійному і здоровому фізичному тонусі, – велика моя вдячність. Увага керівника мобілізує і у роботі, і у спорті. І одне одному допомагає. І залишає бойовий тонус на все подальше життя. Пам’ятаєте, я казав про стілець, який упав під час допиту. Я пам’ятаю і, думаю, варто пам’ятати… Про найдрібніші деталі. І чомусь згадується постійно ще і те, що я протягом всієї служби і всього життя не сприймав і не сприйматиму – це легкість, з якою деякі мої колеги – не стану називати імен, тут не у іменах справа, а у принципі – використовували такі слова: «Я його закрию…». І не просто слова, але й легко «закривали», як вони казали, людей. Я питав такого: «Ти сам на гауптвахті хоча б добу відбував? Хоча б кілька хвилин? Ти хоча б приблизно здатен уявити собі, що таке для людини неволя і приниження? А тим більше – для людини, вина якої не доведена, мало того, – ще і для людини, яка знає, що вона не винувата?». Ми, військові прокурори, зобов’язані вкрай обережно ставитися до даної нам влади вирішувати долю людей. І ми повинні бути вкрай обережними на кожному кроці своєї роботи. І скажу про дві речі ще обов’язково, просто зобов’язаний про це сказати. Перше, звісно, що потрібно повернути військові суди. Коли я – вже у цивільному житті, вже адвокатом – брав участь у судових засіданнях по військових справах, то отримав можливість вкотре побачити діяльність деяких цивільних суддів ще й з точки зору цивільної особи, адвоката. Деякі судді просто не розуміють суті військових справ, які розглядають. Мені інколи здавалося, вони зусиллям волі гасять бажання позіхати. І мені, як полковнику, це не просто неприємно, це – неприйнятне. Мають бути повернуті військові суди, тим більше – сьогодні, коли чимало наших військових прокурорів фактично на фронті. І друге: я ніколи, як військовий прокурор, нікому не давав себе ображати, ганьбити. На якому б рівні ці спроби не чинилися. Я завжди мав сили поставити хама навіть у високих погонах на місце. Я відповідав таким особам: «Припиніть висловлювати зневагу, я – військовий прокурор, я – представляю закон, я – офіцер, і я вимагаю відповідної поваги і відповідного ставлення!». Військових прокурорів є за що поважати. Ми, військові прокурори, – завжди були, є і повинні бути елітою прокурорського корпусу…


КРЯЖЕВ ВАЛЕРІЙ ІВАНОВИЧ Не забуваємо Горного Робота в органах військової прокуратури: 06.1968 – 05.1986 рр.

Я,

військовий прокурор Кряжев Валерій Іванович, народився 22 червня 1940 року у Ростовській області, Азовський район. Батьків немає – вони загинули на фронті, виховав мене дядько, і фактично я виріс у Забайкаллі, у Читі. Закінчив гірничий технікум, працював у геологічній розвідці у Сибіру. Працював на Кузбасі. А потім, як і для всіх, прийшов час прозову на строкову до армії. Три роки відслужив на Уралі. І вже тоді поступив на юридичний факультет Ростовського університету, хоча подавав заяву із бажанням навчатися журналістиці. Але мою думку змінив товариш по службі. Такий же солдат, як і я, він був переконаний, що поступати потрібно саме на юрфак. Так я став юристом. Я був на третьому курсі, коли нас викликали до райкому партії і сказали, що в Армії нестача юристів, і військовій прокуратурі потрібні надійні кадри. Мовляв, рекомендуємо вас і спрямовуємо до Збройних сил. Ми не заперечували, та ми і не могли за тих часів заперечувати. Так, ще студентом, я вже став офіцером і звикся з думкою, що служитиму в Армії військовим юристом. Розпочав службу у Баку, Азербайджан. Військова прокуратура округу протиповітряної оборони. Невдовзі переведений до Туркменістану, Красноводськ. Потім був протягом року у військовій прокуратурі Дрогобицького гарнізону. 1968 року війська ввели до Чехословаччини, і Івано-Франківськ залишився без прокуратури, яка пішла до ЧССР за армією. У Івано-Франківську я прослужив п’ять років. Потім – 5 років служби у Групі радянських військ в Німеччині. Звідти був переведений до Забайкалля, де звільнився 1986 року. Я повернувся до України, і на Хмельниччині пропрацював двадцять років адвокатом.

205


Справи цікаві, кожна – по-своєму, були завжди і скрізь, у різних гарнізонах: від Німеччини до Забайкалля. І завжди особливо закарбовувалися у пам’яті, запам’ятовувалися зустрічі із цікавими людьми. Саме такою людиною був Головний військовий прокурор СРСР генерал-полковник юстиції Артем Григорович Горний. Завжди, коли я пригадую зустрічі з ним у розмовах із колегами, військовими юристами. Всі відзначають неймовірну потужність характеру, силу особистого, а не лише службового, впливу на людей цієї непересічної постаті в історії військової прокуратури. Я мав нагоду спілкуватися з ним особисто, і для мене ці враження – одні з найсильніших за всі роки служби у військовій прокуратурі. І зараз пам’ятаю про нього чимало. Коли я служив у військовій прокуратурі Хмельницького гарнізону, Артем Григорович бував у нас, адже він народився 1912 року у селі Лезневе Ружичнянського району на Проскурівщині, сьогодні – Хмельницька область. Ми знали, що його батько Григорій Горний був робочим, а згодом – працював старшим помічником прокурора Вінницької області. Мати – Дарія Миколаївна, домогосподарка. Горний тепло згадував їх. Артем Григорович був дуже простою і відкритою для спілкування людиною, попри те, що у 1969 році йому – першому з Головних військових прокурорів – було присвоєно звання «генерал-полковник юстиції». Мало того, тоді і на довгі наступні роки Горний був єдиним військовослужбовцем у СРСР, який мав це високе звання. І ось така унікальна людина


207

просто сиділа зі мною у моїй службовій машині і розповідала про себе, коли мені доводилося підвозити його до Лезневе. Артем Григорович запросто згадував дитинство. Як вчився, як хворів на сухоти, але його врятувала бабуся народними методами лікування і своїми любов’ю та людяністю. І саме через те, що він подолав страшну хворобу, Горний зміг бути призваним на військову службу в 1934 році. І не просто до армії, а до прикордонних військ, куди зі слабким здоров’ям не попасти. Згодом Горний поступив на службу до органів прокуратури і до вересня 1939 року працював помічником прокурора м. Вінниця. Потім – мобілізація до армії. І уже від січня 1940 року Артем Григорович – у військовій прокуратурі – військовий слідчий. Він був працелюбним, дисциплінованим, енергійним, проявив хороші організаторські здібності. Не дивно, що вже у 1941 році Горного призначили військовим прокурором військової частини Київського особливого військового округу. У роки війни Артем Григорович виконував обов’язки військового прокурора у діючій армії. Був нагороджений орденами і медалями. Послідовно обіймав посади помічника військового прокурора армії, Кримського,


Північно-Кавказького, Південно-Кавказького, Сталінградського фронтів, військового прокурора корпусу, заступника військового прокурора 4-го Українського фронту. Артем Григорович мав особливу сторінку долі військового прокурора: після війни він був призначений помічником Романа Андрійовича Руденка – головного обвинувача від СРСР на Нюрнберзькому процесі. Потім, як пригадував Горний, він пройшов керівні посади у військових прокуратурах Прикарпатського, Київського військових округів, Групи радянських окупаційних військ у Німеччині, був військовим прокурором Далекосхідного військового округу, а потім – Тихоокеанського флоту. Загальновідомо, що Наказом Генерального прокурора СРСР від 11 лютого 1957 року Горний був призначений на посаду Головного військового прокурора. Військову прокуратура він очолював майже 30 років. До речі, саме Артем Григорович у 1963 році виступив державним обвинувачем по справі шпигуна Олега Пеньковського. Горний особисто був присутнім 16 травня 1963 року у Бутирській в’язниці під час виконання вироку зраднику і


209 особисто підписав відповідний акт. Він був автором фундаментальних досліджень у розвиток теоретичних і практичних положень кримінального права і процесу, утвердження у Збройних силах правового виховання. Але чи то не головним у Артема Григоровича Горного було досягнення особливого, епохального значення: завдяки у першу чергу саме його позиції і зусиллям військова прокуратура відбулася – як самостійна правоохоронна структура. Саме Горний, у 1966 році, подолавши спротив командного і партійно-політичного керівництва Головного політичного управління, так званого ГлавПУРа, добився прийняття Положення про військову прокуратуру. Положення установило статус військової прокуратури і її роль у зміцненні правопорядку в збройних силах. Положення передбачало обов’язковість розгляду і виконання представлень військових прокурорів про усунення порушень законів військовим командуванням і органами військового управління. Мало того, на командування покладались обов’язки забезпечувати органи військової прокуратури приміщеннями, транспортом, зв’язком. Скажу так, як скажуть і повторять зі мною військові прокурори старого гарту: прийняття Положення суттєво посилило незалежність органів військової прокуратури від командування, від партполітпрацівників, була упорядкована діяльність військових прокуратур з нагляду за законністю і правопорядком у військах. Я пригадую всі свої вкрай яскраві зустрічі із такою людиною. Людиною з великої літери. Не помилюся, коли скажу, що, якби не було Артема Григоровича Горного, не було б і незалежних і дієвих військових прокуратур. За такими постатями, особистостями завжди залишається добра слава і вдячність тих, хто служив з ними, хто був поруч. Мені повезло у житті. Я був поруч, зустрічався із Артемом Григоровичем Горним. І спогади мої – теж можуть бути корисними для військових прокурорів усіх часів і епох… Бо у професіоналах – практиках і мислителях військової прокуратури – завжди є потреба, коли держава ставить собі за мету мати міцні державу і армію…


КУЗЬ ВАСИЛЬ ЯРОСЛАВОВИЧ Про прапорщика на варті «зі своєю рушницею» та інших… Робота в органах військової прокуратури: 04.1994 – 12.2005 рр.

Я,

військовий прокурор Кузь Василь Ярославович, народився 27 квітня 1962 року в с. Сосулівка Чортківського району Тернопільської області. У 1999 році закінчив навчання у Львівському державному університеті – спеціальний правовий факультет. Працював у військовій прокуратурі на різних посадах... Чимало пригадується подій, пригод, що серед багатьох інших мали місце у моїй професійній діяльності при виконанні обов’язків працівника військової прокуратури… …У період з 2002 по 2004 рік я працював на посаді старшого прокурора відділу участі прокурорів у кримінальному судочинстві військової прокуратури Західного регіону України. У вказаний період слідчим управління здійснювалось досудове слідство у кримінальній справі за фактом крадіжок та розукомплектування керованих літальних апаратів (безпілотні літаки – розвідники) Повітряних сил Збройних сил України, що базувалися у м. Староконстантинові Хмельницької області. Справа перебувала у провадженні прокурора-криміналіста слідчого управління Західного регіону України підполковника юстиції Алексюка Л.М. Після повідомлення про чергову крадіжку виконувач посадових обов’язків прокурора регіону полковник юстиції Фещук М.Г. дав вказівку Алексюку Л.М. виїхати до Старокостянтинова для проведення слідчих дій. На прохання останнього мене, як колишнього прокурора криміналіста слідчого відділу військової прокуратури Західного регіону України, було включено до слідчої групи. Прибувши на місце події, з’ясували, що на базі особовий склад строкової служби відсутній – база реформувалася. А тому охорону об’єктів на базі здійснювали лише прапорщики та військовослужбовці надстрокової служби. Як правило, всі вони були місцевими.

211


У день приїзду до нас підійшов командир відповідного підрозділу та повідомив, що прапорщик, який за графіком має заступити на чергове патрулювання (охорону), відмовляється заступати, оскільки у нічний час без зброї патрулювати не буде. З’ясувалося, що патрулювання здійснювалося без зброї тому, що усю зброю було здано на склади. Я попросив, щоб командир спрямував прапорщика до мене. У розмові зі мною прапорщик теж відмовився заступати на чергування – навіть після того, коли я роз’яснив йому наслідки відмови від виконання наказу. Проте прапорщик несподівано висунув умову: що, добре, він заступить, але… зі своєю рушницею. Командир та Леонід Алексюк були категорично проти цього, мотивуючи тим, що «своя рушниця» – не табельна зброя, і заступати на пост з нею не можна. Я, коли з’ясував, що у прапорщика в наявності належний дозвіл на вказану зброю, взяв на себе відповідальність та переконав командира у доцільності такого рішення. На пост прапорщик заступив зі своєю рушницею. До нас із Алексюком Л.М. близько 02.00 ночі зателефонував командир і повідомив, що упіймано трьох крадіїв, яких уже привели до штабу. Прибувши в штаб і переговоривши із затриманими, ми встановили, що вони уже протягом місяця здійснюють крадіжки відеокамер та відповідних блоків, що містять срібло і золото. Цінний метал виплавляють, а рештки на підводі вивозять до лісу, де викидають як непотріб. Коли їх запитали, чому вони не втекли під час затримання, то останні повідомили, що почули команду: «Стій! Стріляти буду», а відтак - пролунав і постріл. Саме це змусило їх залишатися на місці, бо до цього часу їм було достеменно відомо, що чергові охороняють техніку без зброї, а тут… Життя дорожче... У такий неординарний для криміналістики спосіб було розкрито надзвичайно


213

резонансний злочин і припинено розукомплектування бойової техніки. Відповідно, цей випадок не був залишений без уваги Генеральної прокуратури України, і, як то кажуть, нагорода знайшла своїх героїв… …У цей же період, перебуваючи на посаді старшого прокурора відділу участі прокурорів у кримінальному судочинстві військової прокуратури Західного регіону України, за дорученням Генеральної прокуратури України, здійснював підтримання державного обвинувачення у кримінальній справі за фактом розкрадання продуктів харчування в особливо великих розмірах, що мав місце у військовій частині з позивним «Шибка» у м. Мукачеве. Справу розслідували органи СБУ, а обвинувальний висновок затверджував заступник Генерального прокурора України. Справа була резонансною, оскільки у вчиненні злочину були задіяні високопосадовці. Розгляд справи відбувався виїзним судовим засіданням на території військової частини протягом декількох днів. Справу розглядав


Львівський міжобласний суд (на той час це був суд, який розглядав справи з державними таємницями, що розслідувалися органами СБУ). Оскільки справа розслідувалася спецслужбою, то, відповідно, даним органом і здійснювався супровід судового процесу (щоправда, склад суду про це не знав). Про цю обставину я, як прокурор, та суддя, що розглядав справу, здогадалися, коли виявили у кімнаті, що нам виділили для проживання, засоби прослуховування. Домовившись із суддею, ми вголос «розробили план розгляду справи», який, у подальшому, звичайно, змінили. Яке ж було велике розчарування відповідних служб, – а контроль розгляду справи здійснювали посадовці з Києва, – коли це не співпало з їхніми планами, і скільки ж було сміху, коли ми зі суддею розкрили працівникам спецслужб «наш план», яким «поламали» їхній… У ході розгляду справи виникали й інші неординарні моменти, що заслуговували на увагу та про які я, як прокурор, доповідав у Генеральну прокуратуру, а суддя – до Верховного Суду України…


215 Однак це – занадто довга історія. У результаті справа була розглянута з постановленням обвинувального вироку, який набув законної сили. Суддя, що розглядав дану справу, за її розгляд був нагороджений іменним годинником (на той час це допускалося). Ну а я, як прокурор, ще довго писав пояснення у вищі інстанції, чому діяв саме так, а не інакше. …Звільнився із військової служби у запас 28 грудня 2005 року з посади начальника відділу підтримання державного обвинувачення та нагляду за виконанням судових рішень у кримінальних справах військової прокуратури Західного регіону України. Військова прокуратура, як і військова служба, залишаються і залишаться назавжди доброю світлою сторінкою у моїй юридичній біографії, яку я продовжую сьогодні у посаді судді…


КУЦАК ВОЛОДИМИР ПЕТРОВИЧ На чолі військової прокуратури міста Лева Робота в органах військової прокуратури: 01.1986 – 09.2010 рр.

Я,

військовий прокурор Львівського гарнізону впродовж 2001-2010 років, Куцак Володимир Петрович, народився 14 липня 1961 року на Житомирщині у сім’ї медичних працівників. Дитячі та юнацькі роки пройшли у мальовничому містечку Ружині на берегах річки Роставиці. Згодом тато здобув юридичну освіту і працював нотаріусом, а від 1976 року до початку 90-х – суддею Баранівського районного суду Житомирської області. Ще зі шкільних років я захоплювався детективно-пригодницькою та юридичною літературою, зокрема – зачитувався науково-практичним журналом «Людина і Закон», особливо – публікаціями з криміналістики. Очевидно це вплинуло на формування світогляду та вибір майбутнього фаху. У 1983 році після закінчення з відзнакою юридичного факультету Київського державного університету імені Т.Г. Шевченка за фахом «правознавство» був призваний на військову службу як офіцер запасу терміном на два роки, котру проходив на посаді командира взводу військової частини 6689 ВВ МВС (м. Вінниця). Виконував завдання з охорони виправно-трудової установи та конвоювання осіб, засуджених до кримінального покарання у виді позбавлення волі, що сприяло формуванню фахової правосвідомості та виробленню необхідних вольових якостей. Службу у військовій прокуратурі пройшов від грудня 1985 року до вересня 2010 року, послідовно займаючи посади: слідчого, старшого слідчого військової прокуратури гарнізону, помічника, старшого помічника військового прокурора гарнізону, прокурора відділу, начальника відділу військової прокуратури Західного регіону України, військового прокурора Львівського гарнізону.

217


Вперше ознайомився з роботою органів військової прокуратури у 1985 році під час стажування на посаді слідчого у військовій прокуратурі Хмельницького гарнізону. З особливою вдячністю згадую прокурора гарнізону підполковника юстиції Мацищука Веніаміна Павловича, старших слідчих майора юстиції Ушахіна Олександра Аркадійовича та капітана юстиції Атаманюка Олександра Григоровича (у подальшому – генераллейтенант юстиції, заступник Генерального прокурора України). Вони допомогли мені ознайомитись з «азами» слідчої роботи, показали, і як проводити слідчі дії та складати процесуальні документи, і як правильно підшивати та оформлювати матеріали кримінальних справ. У період стажування я був залучений у складі групи слідчих до розслідування кримінальної справи щодо крадіжки військовослужбовцями кондитерської продукції з території Хмельницької кондитерської фабрики. Курйозність даної справи полягала у тому, що зловмисники заховали викрадену продукцію до кунгу пересувної криміналістичної лабораторії (ПКЛ) на базі автомобіля «ГАЗ-66», яка належала військовій прокуратурі гарнізону та перебувала у парку військової техніки Хмельницького вищого артилерійського командного училища ( ХВАКУ), куди і вели сліди з місця злочину. Проте слідчий, неодноразово оглянувши всі приміщення і техніку, звісно крім ПКЛ, нічого не зміг знайти – лише обгортки цукерок, про що доповів прокурору. Веніамін Павлович Мацищук одразу ж запитав, чи оглядали ПКЛ, слідчий пояснив, що не було потреби, оскільки це «наша» машина, і кунг замкнений на замок. Після цього прокурор зажадав негайного прибуття до нього водія ПКЛ рядового Єрсаїна У. (досить сумнівної особистості азіатської національності). Підозри посилились, коли останній раптово захворів і не зміг прийти та ще й «загубив» ключі від кунга. За вказівкою прокурора кунг був відчинений і в ньому були виявлені викрадена продукція та сировина (цукерки, спирт, коньяк). Мене, як початківця, вразила професійна інтуїція прокурора. Я зрозумів, що необхідно перевіряти всі – навіть такі малоймовірні і неймовірні – слідчі версії. Моєму професійному становленню на різних етапах сприяли такі непересічні особистості: генерал-майори юстиції Фролов О.І., Мельничук В.Г., Атаманюк О.Г., Лузан Л.А. (військові прокурори ПрикВО та ЗРУ відповідно), полковники юстиції – Кришталь І.О., Маслов В.П. (військові прокурори Житомирського та Львівського гарнізонів відповідно), Коритнюк О.І., Данченко В.П. (старші помічники прокурора ПрикВО) та інші.


219 Службу у військовій прокуратурі я розпочав у січні 1986 року на посаді слідчого 90-ї військової прокуратури (м. Житомир), де мені довелось служити з визначними та неординарними прокурорсько-слідчими працівниками, які сприяли моєму професійному становленню. На подальшому опануванню фахом слідчого та, перш за все, – це прокурор гарнізону – полковник юстиції Кришталь Іван Олександрович, який поєднував вимогливість з турботою про підлеглих, був надзвичайно професійно досвідченим фахівцем і можна сказати «живою легендою» у нашій системі, оскільки досконало володів професією і свого часу проходив службу і був особисто знайомим із генерал-полковником юстиції Горним Артемом Григоровичем – Головним військовим прокурором у період 1953-1986рр. Велику юридичну ерудованість і неординарний підхід до слідчої роботи вже в той час виявляв слідчий цієї прокуратури – старший лейтенант юстиції Хавронюк М.І., у подальшому – знаний науковець, доктор юридичних наук, професор, завідувач відділу Апарату Верховної Ради України, один із співавторів науково-практичного коментаря нинішнього Кримінального Кодексу України. І вже тоді у нього було чому навчитися, як у більш досвідченого слідчого. Саме протягом першого року служби мені довелось розслідувати кримінальні справи про вбивства, нанесення тяжких тілесних ушкоджень, порушення правил статутних взаємовідносин між військовослужбовцями, порушення правил безпеки дорожнього руху, що спричинили тяжкі наслідки, зловживання службовими становищем і хабарництво у підрозділі ВВ МВС при охороні засуджених, порушення правил поводження зі зброєю та боєприпасами з тяжкими наслідками, самовільні залишення військових частин та дезертирства, розкрадання у великих розмірах державного майна (продовольства) в одній з військових частин шляхом підроблення


221 документів, порушення правил охорони праці при виконанні будівельних робіт, що потягло тяжкі наслідки, та інші. Всього – близько 50-ти кримінальних справ, з яких близько 40 були направлені до суду з обвинувальними висновками і у подальшому розглянуті. Працювати доводилось багато: робочий день розпочинався близько 8-ї ранку, завершувався о 22-23 год., а деколи доводилося і ночувати на робочому місці. Також працювали по суботах до 18.00, а у неділю – до обіду. Необхідно було багато читати юридичної і спеціальної літератури, щоб вірно розібратись у всьому розмаїтті слідчих справ і досліджуваних правовідносин, а кишенькового формату книжечку – «Краткий справочник следователя» – взагалі постійно мав при собі. У червні 1987 р. був призначений на посаду старшого слідчого військової прокуратури Львівського гарнізону, і саме у цьому місті проходив усю подальшу службу, де мені довелось і у якості слідчого – розслідувати особисто, і, як прокурору, організовувати слідство у багатьох складних кримінальних справах. Зокрема у 1988 р. у складі слідчої групи разом зі старшим слідчим Мішкуровим О.М. брав участь у розслідуванні надзвичайно об’ємної щодо кількості епізодів злочинної діяльності та складної щодо процесу доведення вини кримінальної справи про розкрадання майна та коштів в особливо великих розмірах групою посадових осіб комбінату громадського харчування та їдалень Управління торгівлі ПрикВО. Слід зазначити, що у цій справі було доведено факти розкрадання упродовж трьох років на суму більше 250 тис. крб, обвинувальний висновок у справі становив 250 аркушів, тобто цілий том, винним особам загрожувала виняткова міра покарання, або позбавлення волі на максимальний термін. Вироком суду було засуджено двох осіб до тривалих строків ув’язнення з конфіскацією майна. Закономірно, що із таким значним досвідом розслідування господарських злочинів мені доручили у 1989р. розслідування кримінальної справи про спекуляцію комп’ютерною технікою в особливо-великих розмірах, яку вчинила група військовослужбовців Спортивного клубу армії разом із цивільними особами. Складність розслідування полягала у необхідності проведення слідчих дій на території іншої держави – Угорщини, у встановленні ряду причетних осіб, які перебували у містах Москві, Харкові, а також у проведенні складних і об’ємних експертиз.


Варто зазначити, що я тоді вперше побачив персональний комп’ютер IBM-286 з кольоровим монітором, а щоб провести його експертизу довелось залучити фахівців Київської торгово-промислової палати, оскільки інші відмовлялись через відсутність можливості та методик щодо такого предмету дослідження. Справу розслідував оперативно і всебічно, було встановлено, що особи придбали в Угорщині і перемістили за участю військовослужбовця СКА, який систематично виїжджав на спортивні змагання, два комплекти ПЕОМ, які у подальшому, за участю московського приватного кооперативу, перепродали одному з державних науково-дослідних інститутів за готівку. А розмір незаконної винагороди («наживи» за тогочасним законодавством) становив 100 тис. крб. Справа була направлена до суду з обвинувальним висновком. Проте я не врахував, що вже набула обертів так звана «перебудова», яка давала можливість подібним ділкам починати наживатись за рахунок держави, а судам – проявляти гуманне до них ставлення.


223 Відтак, суд своєю постановою закрив справу, мотивуючи тим, що купівля і перепродаж товарів іноземного виробництва не може посягати на інтереси радянської економіки і торгівлі, а тому не становить значної суспільної небезпеки, що було на той час по суті новелою судової практики, оскільки відповідальність за спекуляцію ще не було декриміналізовано. Зі справ у Львівському гарнізоні не можу не згадати справу про «Скнилівську трагедію», у якій при проведенні невідкладних і першочергових слідчих дій був задіяний весь оперативний склад ввіреної мені прокуратури. Окрім того, заступником Генерального прокурора України після завершення робочого дня проводились щоденні керівні наради. …Вже у якості прокурора гарнізону доводилось брати безпосередню участь у розслідуванні, а деколи і розслідувати особисто складні та резонансні справи, особливо, де окремі слідчі проявляли недбалість, що межувала з втратою доказів. Пригадую, як один з перспективних слідчих розслідував справу про порушення статутних правил прикордонної служби особою, що входила до складу наряду з охорони Державного кордону України, що спричинило тяжкі наслідки, а саме – переміщення через митний кордон України значної партії предметів контрабанди (найновітніших на той час моделей мобільних телефонів, яких ще не було у продажу). Згодом я помітив, що слідчий проявляє невпевненість, «пасує» перед позицією захисту, затягує організацію допиту ключового свідка у справі (громадянина Республіки Польща) та зволікає з проведенням слідчого експерименту (відтворення обстановки і обставин події), котрий мав на меті перевірити: у якому місці пункту пропуску ніс службу підозрюваний, у чиї обов’язки входив огляд транспортних засобів (ТЗ) на в’їзд до України, та чи мав він фізичну можливість помітити неконтрольований проїзд ТЗ по так званому «зеленому коридору», де було дозволено проїзд лише тих ТЗ, які не мають вантажу. Я вилучив справу у слідчого, особисто допитав свідка – громадянина Республіки Польща – та провів відтворення й інші слідчі дії, внаслідок чого були здобуті додатково важливі докази у справі, які дали підстави для складання обвинувального висновку і направлення справи до суду. Державне обвинувачення під час розгляду справи у суді також було підтримане мною особисто, винну особу було засуджено до покарання у виді позбавлення волі з випробуванням… Доводилось і особисто займатись розкриттям тяжких та резонансних злочинів, скоєних в умовах неочевидності.


…Однієї зимової ночі, близько 3-ї години, пролунав телефонний дзвінок від одного з районних прокурорів області, який повідомив, що невстановлені особи привезли та залишили біля приймального відділення районної лікарні труп людини, одягнутий у «камуфляж» з численними точковими пораненнями. Хоча справа мала, на перший погляд, ознаки територіальної підслідності, я невідкладно на чолі слідчо-оперативної групи вибув на місце події. Сказати, що «ніч, зима, туман, погана видимість і ями замість асфальтової дороги» – це не сказати нічого… Окрім того, в дорозі сталась поломка службової довгожительки – «Волги». Прибули під ранок, прокурор району з прокурором-криміналістом обласної прокуратури якраз завершили огляд місця події і трупа. Вони поінформували мене, що попередньо причиною смерті є множинні проникаючі поранення, схожі на поранення від пострілу спорядженого шротом набою. А в одязі трупа виявлено військовий квиток, що вказує на належність до однієї з місцевих військових частин. Знаючи з досвіду, що зволікання може привести до втрати доказів, діяв майже миттєво: прибув до підрозділу, організував перевірку наявності особового складу та зажадав відомостей про військовослужбовців – власників мисливської зброї і власників транспортних засобів. Через короткий проміжок часу були одночасно у двох місцях проведені відповідні слідчі дії, за наслідками яких виявлено за місцем проживання одного з офіцерів підрозділу свіжозмащену мисливську рушницю, заховану у дитячому ліжечку під постіллю малюка. У іншому домоволодінні було виявлено автомобіль ВАЗ зі слідами вогнепальних пошкоджень салону та речовини, подібної до крові. Раптовий допит відповідних осіб підтвердив їх причетність до події злочину та виявив повні обставини його вчинення. Мій добрий товариш – прокурор району – був щиро вражений, що справа, яка на початку видавалась «глухарем», була розкрита, а основні докази – зафіксовані протягом години. Як з’ясувалось, офіцер та двоє підлеглих військовослужбовців за контрактом, вживши спиртні напої, напередодні увечері вирішили уполювати лося. З цією метою офіцер взяв свою мисливську рушницю, а один з контрактників – належний батькові автомобіль ВАЗ, яким усі троє виїхали до лісового масиву. При цьому офіцер мав заряджену рушницю, зняту з запобіжника, яку тримав біля переднього пасажирського сидіння, щоб швидко вистрілити при появі тварини.


225 Майбутній потерпілий перебував за власником рушниці на задньому сидінні, інший «контрактник» – керував транспортним засобом. Коли машину сильно підкинуло на великій вибоїні дороги, офіцер випадково натиснув на спусковий гачок. І відбувся постріл, яким потерпілий був смертельно поранений. Налякавшись наслідків скоєного та бажаючи уникнути відповідальності, у подальшому привезли тіло товариша і поклали біля приймального відділення районної лікарні, а рушницю та автомобіль – заховали… Подібних справ можна згадати багато. Були у роботі і певні позитивні досягнення, що дало підстави прокурору регіону клопотати перед Генеральним прокурором України про призначення мене на посаду військового прокурора Львівського гарнізону повторно на другий термін повноважень. Були і недоліки та прорахунки, які необхідно було усувати. Скажу на завершення, що для мене найліпшою оцінкою моєї служби на посаді прокурора гарнізону є те, що багато колишніх підлеглих, до професійного становлення яких мав честь докласти зусиль, зайняли протягом короткого терміну керівні прокурорсько-слідчі посади і продовжують своє кар’єрне та професійне зростання.


ЛЕБЕДЄВ СЕРГІЙ АРСЕНІЙОВИЧ Прокурорське довголіття Робота в органах військової прокуратури: 07.1959 – 01.1978 рр.

Я,

військовий прокурор Лебедєв Сергій Арсенійович, народився 03 жовтня 1926 року в с. Цицеруха Рамешківського району Тверської області у сім’ї селянина. Ви питаєте про моє прокурорське довголіття… Я відповім вам так: у кожного прокурора – своя доля, і саме доля прокурора визначає його прокурорське довголіття. Я добре і по-доброму пам’ятаю своє селянське дитинство. Мати померла, коли мені було три роки. Про батька скажу лише те, що він жив далеко, а те, що він взяв участь у моїй долі, сказати не можу, помер він рано. Виховала мене бабуся. Жили ми дуже бідно, годувала нас земля – наш город. Бабуся ще ходила між хатами і десь комусь підшивала одяг, десь копала землю. А мене ще у віці п’яти років привела до лісу, показала, які гриби справжні, і сказала: «Ось, Сергійку, назбираєш грибочків – я зварю, ми будемо їсти і жити». Це був 1931 рік. З часом прийшло розуміння: тоді я чи то не уперше відчув те, що тепер назву відповідальністю. А тоді я подумав: я – мушу, я – повинен допомагати рідній людині, і від цього залежить наше з бабусею життя. І наступного літа я вже сам, без нагадування, йшов до лісу і своїми дитячими силами забезпечував наше існування тими безхитрісними продуктами – гриби та ягоди сушили, так і виживали взимку. Я відчував відповідальність у школі, де вчився краще від усіх, бо я мусив увібрати у себе все, що викладають вчителі. До речі, був переконаний, що стану інженером, механіком. Про таку науку, якою є наука юридична, і не чув. І не знав, що так доля повернеться. Можливо, через мою старанність, яка давала мені настільки глибокі знання предметів, наскільки це можливо у простій сільській школі, мені було нецікаво із ровесниками. Вони переважно жили повноцінними сім’ями, і внутрішньої потреби передчасно дорослішати не мали – вчилися, як вчаться безтурботні діти.

227


Так я став найграмотнішим у селі. Я відчував відповідальність, коли, уже тринадцятирічним, йшов працювати на рівні з дорослими. Я був відповідальним, коли, без будь-чийого оклику, вислуховував новини по гучномовцю, а потім біг до дорослих на лан і переказував їм, що відбувається у країні. Іще більшу відповідальність відчув, коли почалася війна… І коли німці підійшли зовсім близько, ми навіть з товаришем вибрали місце у лісі, де мав би бути наш партизанський штаб, але брати до загону думали не всіх – лише відповідальних, готових до боротьби з фашистами. А у 17 років прийшла нова, більш серйозна, відповідальність. Я закінчив 9-й клас, провчився місяць у 10-му, і у віці 17 років був призваний до армії та відправлений до 21 стрілецької навчальної дивізії. Мене помітили за грамотність, адже я був єдиним, хто мав освіту 9 класів, і призначили писарем. Командиром роти був учорашній учитель. Командиром батальйону був завуч. Я, так би мовити, знову попав до вчителів. І командири довіряли, доручали готувати серйозні відповідальні документи, розклади


229

занять. Вони лише підписували. Це для мене – і відповідальність, і досвід роботи з паперами – досвід ретельного відпрацювання документів. І такий досвід, і навіть певний автоматизм, служили мені потім добру службу все подальше життя. Мене навіть стали називати незважаючи на молодість Сергієм Арсенійовичем. Присвоїли звання єфрейтора, а потім і молодшого сержанта. І у штабі батальйону мене вважали своїм, надійним. Згодом почали приїздити офіцери з різних училищ: інженерних, військовоморських, авіаційних, піхотних, артилерійських, інших спеціальностей. Всі на мене звертали увагу, все ж таки 9 класів освіти – це на ті роки було дуже доброю рекомендацією. І так тривало довго, поки одного ранку на шикуванні просто назвали моє прізвище в числі інших і перед полком оголосили рішення. У штабі полку віддали документи: мене спрямували до військового училища, на курси молодших лейтенантів. Лейтенантів найбільше вбивали на фронті. Найкоротша служба була у командирів взводів – майже одразу гинули. По завершенні війни училище переформували, випустили не молодшим лейтенантом, а вже лейтенантом. Після випуску був спрямований до військової адміністрації у Німеччину. Потім – призначили у 25 механізовану дивізію, Каунас, Прибалтійський військовий округ, батальйон реактивних самохідних установок. Теж швидко завоював авторитет – просто був людяним і справедливим. І я уже старшим лейтенантом почав думати, як далі житиму, коли підійде час звільнення, ким буду у подальшому. Всі можливі і неможливі курси освітні відвідував, вечірню школу закінчив – десятий клас. Про мене написали у військовій газеті. Але тимчасові приємні відзначення не могли скласти сенс подальшого життя.


Тоді старші офіцери і порадили мені поступити в юридичну академію. Дав згоду. Викликали до навчального закладу. Всі приїхали із рекомендаціями, клопотаннями, а я лише із приписом. Всі іспити мені вдалося скласти легко, адже я постійно намагався вчитися. І врешті мене навіть не стали викликали на співбесіду, під час якої дуже багатьох відсіяли. Мене просто зарахували, думаю, з огляду на мій досвід, освіту та освіченість. У 1959 році з відзнакою закінчив військово-юридичний факультет військово-політичної академії. Навіть був на заняттях у генерал-полковника Артема Григоровича Горного. І на лекціях, і на практичних вправах я відчував себе зручно – звик до прискіпливої роботи із документами, все робив грамотно, чітко, заліки та іспити якось складалися вдало, ніби самі по собі. Так і вийшло, що медаль за відмінне навчання стала закономірною. На співбесіді напередодні випуску назвав полковникові із Головної військової прокуратури бажаним місцем служби Вінницю. Посад там не було. Але, наче доля вела, посаду створили спеціально для мене. Тож я і був спрямований у Вінницю до військової прокуратури армії дальньої авіації на посаду слідчого. В 1960 році переведений на посаду слідчого військової прокуратури 38 Ракетної армії. І запам’яталася саме найперша справа у військовій прокуратурі. …Викликали і сказали: давай, лейтенанте, починай службу – на складах вкрали листове залізо. Я ретельно вивчив всі обставини. Коли саме помітили пропажу. Почав допитувати чатових. І одразу з’явилося відчуття, що вони зі мною не щирі. Врешті знайшов свідка, який бачив, що біля складів крутився чоловік із


231 сусіднього села. Поїхав до села, знайшов його. Він дуже привітно зустрів мене, запросив до бесіди. Розповів за життя, мовляв, ось – хату нову будую. Пішли дивитися, а хата вкрита листовим залізом. Я зідрав два листи, склав акт, забрав речові докази із собою. Десь знайшов експертів по залізу, на якомусь підприємстві чи заводі, і вони мені дали висновок: залізо відповідає за своїм вмістом тому, що викрадено. Ясно – знову до чоловіка: де взяв? Звідки залізо, питаю? Каже, у військових купив, у Вінниці. На ті важкі часи лише у військових і можна було щось купити, більше ресурсів не було для таких серйозних придбань. Тоді почав розпитувати про власне процес купівлі, з ким контактував. Так і вийшов знову на тих охоронців, караульних, які не дивилися у очі під час допитів. Але у мене вже були на руках акти експертизи, і я справу розкрив. Першу справу. За успішне розслідування та ще й таке швидке, мені оголосили першу подяку за час служби військовим прокурором. Але все не так просто із тією першою подякою. Через кілька років, коли я ще служив у Вінниці, до мене прийшов один із тих солдатів, кого я викрив. Він відбув покарання у дисциплінарному батальйоні. І прийшов не просто так. Солдат з моєї першої прокурорської справи звернувся: «Товаришу капітане, я прийшов до вас подякувати вам. Велика вам вдячність. Ви дуже по-людські з нами вчинили, дякую вам, не поламали долю мені…». Оце мені найбільше запам’яталось із мого першого прокурорського, слідчого, особистого досвіду, із моєї першої справи – вдячність людини за мою прокурорську роботу. Не сваритися зі мною прийшов покараний, а подякувати. Злочин в цілому і злочин, вчинений військовою людиною, зокрема, – це біда, з якої людині треба допомогти вибратися. У цьому теж завдання військового прокурора. І я йому, тому караульному, у подальшому допоміг із працевлаштуванням. Так почалася моя юридична практика… ...Іноді помилково вважають, що я служив у Севастополі. Це не так. Історія виглядає насправді іншим чином. Десь у ті роки, 1961 року, у штабі ракетної армії почався якийсь незрозумілий рух. Заходилися активно ремонтувати авто, перефарбовувати. Готувалася передислокація. Але – куди, хто, неясно. Проте зазначили, що військова прокуратура вирушатиме теж. Наш військовий прокурор Пастушенко М.А. виїхав до Головного військового прокурора Горного А.Г. прояснити, розібратися із ситуацією, але мене вже попередив, що поїду


у відрядження з ним. Словом, була атмосфера абсолютної таємності, ніхто не знав подальшої долі. Прокурор – до начальства, а нам – завдання готуватися до відрядження. Один зі співслужбовців навіть одразу захворів, аби не їхати, думаю, перелякався. Навіть настільки не знали, куди відправлять, що брали і звичайний одяг, і теплий – а раптом на Далекий Схід? Чи на Крайню Північ?.. Якось уранці команда – вантажитися у вагони. Вагони були особливі – зовсім непомітні, непасажирські, «теплушки», праворуч – відділення для офіцерів, ліворуч – для жінок: машиністок, діловодство. І ось вирушили. Возили нас Україною дві доби. Я зрозумів – я слідчий все ж таки, – що ми були: спочатку – у Львові, потім у Донецьку, а на ранок третьої доби ми опинилися у якійсь сірій бухті, на берегах якої – гори кам’яного вугілля, ось і всі особливі прикмети. А на причалі стоять два пароплави. «Адмірал Нахімов» і «Марія Ульянова». Надходить нова команда: прокуратура, штаб – до «Нахімова», полк зв’язку – до пароплава «Ульянова». Автобусами нас доправили до якогось військово-морського містечка. Матроси на кожному кроці, що незвично для військового прокурора із Вінниці. Оголошують наказ: нікому за межі містечка не виходити. Скрізь чатові із автоматами, нікого не випускають. Ніхто з нас не обговорював наше розташування і стан. Наказ є наказ. Армія є армія. Дисципліна є дисципліна. На третю добу прибув і наш військовий прокурор Пастушенко М.А. Але заночував не у казармі, а у товариша – в місті. І напруга навколо секретності майбутнього відрядження була настільки серйозною та утаємниченою, що уранці мого військового прокурора вже допитувала військова контррозвідка: мовляв, ви прибули потягом увечері, де знаходилися, чи не виказали військову таємницю, чи немає зради. Але все обійшлося, він все пояснив. Та нам усім – урок. По обіді нам наказали йти до речового складу – переодягатися. А там було дуже багато цивільних речей. Штани, сорочки, маринарки, капелюхи, черевики. І все було невітчизняного виробництва, а В’єтнам, інші країни. Я обрав собі все просте, неяскраве, сіреньке, скромне. Вишикували нас, розділили по бригадах, посадили на автобуси і відвезли до пароплавів «Нахімова» і «Марії». Вже з’явилися і великі чини. Генерали. Завантажилися на пароплави. І опівночі я відчув: човен почав рух.


233 Скажу, що того часу якраз був кровопролитний конфлікт на Філіппінах. Газети і телебачення повідомляли, що філіппінський керівник був радо прийнятий керівництвом нашої країни. Йому навіть подарували кілька пароплавів. І ми були переконані, що наш курс – на допомогу філіппінцям. Пройшли Стамбул, за наказом ніхто не виходив не палубу. Але я не втримася і вийшов. Помітив, що за бортом вода вже не чорна, як у Чорному морі, а вкрай прозора, і зрозумів, що ми пройшли Мармурове море. Пройшли Гібралтар. Маса дельфінів. Дуже багато. Супроводжували нас довго, такі грайливі, навіть радісно пригадувати. Вийшли у Атлантичний океан. По корабельному зв’язку усім офіцерам наказали зібратися у кают-компанії. Оголосили, що відкрили новий таємний пакет із новими вказівками. І зачитали, що ми – працівники сільського господарства. І не просто селяни, а ще й прямуємо до Африки. Допомагати місцевому населенню розв’язувати сільськогосподарські проблеми. За добу – ще один пакет, у якому і було остаточно визначено: йдемо на Гавану, Куба. Куба. Фідель. Барбудос. Но пасаран... Патріа о муерте… Офіцери перестали голитися – запустили бороди. Ближче до Куби з’явилися американські літаки. Фотографували нас. А у мене був за заслуги цінний подарунок від прокурора – фотоапарат «ФЕД». Американець фотографує мене, а я – американця. Навіть фото залишилися на пам’ять. Прибули у Гавану – усі кубинці поголені, жодного бородатого, то я виявився правий, що голився щодня…


Отож, у Севастополі я не служив – я був на Кубі. Залишилося багато фото, зроблених моїм «ФЕД». Нас, військових прокурорів, було п’ятерошестеро. І справ за два роки було близько десятка. Нічого особливого щодо розслідувань для розповіді. Але загальна ситуація була напружена – то була відома Карибська криза. Пригадую лише, що у мене було розслідування за валютною справою. Один штабний полковник провертав справи з валютою. Його з ганьбою вигнали. У іншому випадку – старшина підрозділу продавав військове майно місцевим мешканцям. Вони були там небагаті – раділи кожному новому матрацу… Я довів справу до військового трибуналу. І його теж притягли до відповідальності, засудили. І ще була справа: коли підняли полк і повели через кубинські гори, там всім відома Сьєрра-Маестра. Наша вантажівка із солдатами перекинулася. Ніхто не загинув, але багато було ушкоджених. Розслідував, як завжди, ретельно. А особливим було те, що мені дали літак, і, допоки летіли до місця події, нас супроводжував американський винищувач. Ще думали, буде стріляти, чи ні, а він пішов убік моря, коли ми приземлилися. Це була Карибська криза, американці вишикували навколо Куби ланцюг із військових човнів, які знаходилися один від одного на відстані прямої видимості. Мені запам’яталося, що ми, військові прокурори, зберігали абсолютний спокій за будь-яких обставин. Були впевнені у собі, по-офіцерському, без зайвих емоцій, без боягузства перед можливим розвитком подій. Але був і конфлікт між Фіделем і Москвою. Фідель, як ми зрозуміли, ображався, що ракети проти американців є, а стріляти по американцях наші не хочуть. Перестав їздити до нас. Образився. А потім бачимо повідомлення, що Фідель уже у Москві, зі Хрущовим зустрічають, обійми там братські. І після візиту на Велику Землю Фідель знову приїздив, дивився на наші літаки, на наші танки, він войовничий, оглядати потужну бойову техніку йому дуже подобалось, знову почав виступати перед нами. І мені довелося виступати перед кубинцями. Вони переважно люди прості, безхитрісні. Були привітними. А кубинські прокурори дуже цікавилися роботою наших військових прокурорів. Ми просто по-людськи спілкувалися. Не важливо, якою мовою спілкуватися, – головне, аби – по-людськи.


235 Криза минула, наші військові вивозили ракети, люки були відкриті, ракети було видно, американці їх фотографували, все закінчилося миром, все і завжди повинно завершуватися миром. На рідній землі я отримав звання майора, не за посадою, а за рішенням начальника ГоловПУРа, якому про мене розповіли позитивні відомості. Я повернувся додому, а мене зустрічають: «Вітаємо, майоре!». Так я почув вперше, що я майор. Для військового прокурора військове звання – справа не остання, справа важлива. Звання потрібно прагнути, це – добра мета і добрий результат, коли досягнутий чесною службою. Я послужив ще і у військовій прокуратурі Прикарпатського військового округу, куди мене, за добрим збігом обставин, покликав призначений військовим прокурором округу Пастушенко М.А. ...Звільнений я був у 1978 році. А потім ще двадцять років пропрацював у військовій юридичній службі командування Прикарпатського військового округу після особистої розмови і особистого прохання командувача ПрикВО генерала Белікова В.О. Практично, я започаткував новостворювану юридичну службу Прикарпатського військового округу. Написав усі керівні, установчі настанови, положення. Упевнений, що мої документи якоюсь, хай і незначною, мірою дотепер служать юридичній військовій справі добру службу. ...Пригадую, коли зачитали наказ про моє звільнення, увесь зал підвівся і плескав у долоні. Це прощання – стоячи, на мою честь, – я дотепер пригадую зі слізьми на очах, зі слізьми, яких не соромлюсь. Мені нема у чому себе дорікати. І нема за що сварити долю свою прокурорську. Долю військового прокурора. І я скажу наостанок так: оті аплодисменти наприкінці моєї служби, і той солдатик, який прийшов дякувати мені внаслідок моєї першої справи у посаді військового прокурора, – дають мені упевненість, що я життя прожив не даремно, і військовим прокурором був гідним. Якби мене спитали, що я думаю про своє прокурорське довголіття, я відповів би так: я нікого не образив, я все робив за законом і совістю. І тому прокурорське довголіття – це чиста совість військового прокурора...


ЛЕОНТЬЄВ ОЛЕГ ВАЛЕНТИНОВИЧ У першу чергу, або Від пацифіста – до юриста Робота в органах військової прокуратури: 08.1987 – 08.2012 рр.

Я,

військовий прокурор Леонтьєв Олег Валентинович, народився 16 квітня 1965 року у м. Львові, в родині військовослужбовця. Тому з дитинства міг бачити, що таке військова служба. Батька майже ніколи не було вдома: полігони, чергування, польоти – він служив зв’язківцем у льотній частині. Мама – корінна львів’янка. Обидва моїх діда брали участь у Другій світовій війні. Тільки один – з боку Червоної Армії, другий – у польській армії, який після вступу СРСР у війну інтернований та відправлений у трудове заслання на Урал, де й загинув. Мій батько родом з глибини Московії, з Татарстану. З села, де вовки та ведмеді навідувалися до околиць, і це не жарт. Будучи привезеним у вагоні-«теплушці» для проходження строкової військової служби у Львів, закохався у наше місто, вирішив тут залишитися. Не володіючи українською мовою, він був вражений величезною кількістю «пекарень» у Львові. Тільки згодом дізнався, що то – не «пекарні», а – «перукарні». Цей факт його не розчарував і на рішення не повертатися у голодну (в повному розумінні слова) Московію/Татарію не вплинув.

ПЕРША КРОВ

Я був пацифістом та проти несправедливості. Терпіти не міг і не можу підлабузництва та пристосовництва. Свого часу жив у закритому військовому містечку Радянської армії у Східній Німеччині, де проходив службу батько. Зі мною в класі вчився син начальника гарнізону – генерала. Вперше побачив масове підлабузництво і впадання вчителів і частини класу перед ним. Звісно, він був – відмінником, я теж непогано вчився. Але ми, діти, бачили, як йому натягують оцінки, до інших – ставлення вимогливіше.

237


Нам це не подобалося, поступово хлопці нашого класу поділилися на два табори: підлабузників та опришків. Volens – nolens, ці два ядра класу очолили ми з ним. Напруженість зростала й вилилася в організаційну форму: ми вирішили битися. Не просто так, по-хуліганські, кулаками (це нецікаво), а в формі гри. Підготувалися: поламали старі крісла, з сидінь зробили щити, ніжки використовували як палиці. І в один із днів після школи стався, як би зараз сказали, – «махач»! Переважно лупили один одного по щитах, було дзвінко й гучно. Звісно, ми з ним бились особисто, один проти одного. Якийсь удар ним був пропущений, розсічена брова, пішла кров, сльози, соплі. Його військо покидало «щити» й палки та накивало п’ятами. Потім мого батька перевели до іншого гарнізону. Чи мав би я хотіти служити після цього в несправедливій військовій системі? Звісно – ні. Так я став переконаним пацифістом. В подальшому ми з цим хлопцем вчились разом в Москві. Він – на спецпропагандиста, я – на військового юриста. Потім він став кінопродюсером, серед іншого – знімав про Івана Піддубного пропагандистський фільм, який заборонений у прокаті в Україні як такий, що пропагує велич Московії та «руського міра».


239 ПЕРША ГАУПТВАХТА

Сталось – як сталось, я потрапив на навчання у Військовий інститут міністерства оборони СРСР у Москві на військово-юридичний факультет. Сподівання не справдилися: обіцяли цивільну, студентську вольницю, виявилась – курсантська військова служба. Коли вчився на першому курсі, в листопаді 1982 року помер Леонід Брєжнєв. Організовуючи його похорони, тодішня влада боялась масових неконтрольованих виступів і стовпотворінь. На пам’яті – поховання Сталіна та жертви натовпу, яких задушили. Тому задіяли курсантів всіх військових училищ Москви, області, нашого інституту. Ми цілий тиждень зранку й до пізнього вечора товклись в Олександрівському саду під Кремлем, у резерві. На заняття нас не водили, підйом, сніданок, автобуси, сад. Призначили мене у кухонний наряд. Старшим був прапорщик Л.С.В., який вчився з нами на курсі. Підйом наряду мав бути в 5-й ранку, він почав всіх будити о 4-й. Звісно, я обурився, слово за слово, почалась шарпанина, прапорщик зачепився за тумбочку, впав, а я поїхав на 5 діб на гауптвахту. Гауптвахта – т.зв. «Альошкінські казарми» в Москві перебувала в історичному місці – Крутицькому подвір’ї. За переказами, там утримувався ув’язнений Лаврентій Берія. У варту з охорони гауптвахти ходили військовослужбовці військових частин Московського гарнізону, у т.ч. курсанти Московського військового загальновійськового училища. Тому ставлення до курсантів було привілейоване: ми були в окремій камері, мали матраци й подушки, нари на день не піднімались і не закривались, як і камери – могли ходити, курити, тільки не виходити на подвір’я. До речі – на подвір’ї та в окремих будівлях Альошкінських казарм знімались епізоди фільму «Іван Васильович змінює професію», де Яковлєв і Куравльов бігали від стрільців та удавали, що стрибнуть з даху. Прапорщик Л.С.В. потім служив у військовому трибуналі Сімферопольського гарнізону. Я, будучи військовим прокурором Керченського гарнізону, з ним перетинався. Після окупації Криму, Л.С.В. дотепер намагається повернутися на службу суддею до окупанта, але його не беруть. Кажуть, що він занадто довго виносив рішення «іменем України». Тому й зустрічає в Сімферополі всі літаки з Москви, чіпляється до пасажирів, намагаючись знайти знайомих впливових осіб, щоб йому посприяли у зраді України.


ПЕРША КРИМІНАЛЬНА СПРАВА

Перша справа завжди добре запам’ятовується. Це була з порушення правил безпеки дорожнього руху: прапорщик за кермом «Москвича» виїхав на зустрічну смугу, де зіткнувся з іншим автомобілем – ЗАЗ. Вина прапорщика – очевидна й легко доводиться. Але ж то – перша справа! Досвіду немає, це зараз би таку розслідував «у місячний термін з вироком». Призначив дві автотехнічні експертизи. Одна – «розбірна», щодо справності рульових систем і систем гальмування обидвох автомобілів, інша – розрахункова, щодо технічної можливості водіїв автомобілів уникнути зіткнення шляхом гальмування, або – безпечного для інших учасників руху об’їзду перешкоди. Також поставив доцільне, як для мене з тодішнім «досвідом», запитання: «Чому сталась ця дорожньо-транспортна пригода?» Експерт-автотехнік з почуттям гумору, коли прочитав це моє запитання, сказав: «Дорожньо-транспортна пригода сталась тому, що автомобілі виїхали з гаражів!»

РАДЯНСЬКА КАРАЛЬНА СУДОВА ПСИХІАТРІЯ

Цю історію мене змусила пригадати у 2014 році головний редактор газети «День» Лариса Івшина – у день пам’яті депортації кримських татарів та їхнього захисника – генерала-дисидента П. Григоренка. Ми вивчали судову психіатрію в Інституті загальної і судової психіатрії ім. Сербського. Професор Дм. Кондратьєв був певною мірою вільнодумцем. Розповідав нам про каральну психіатрію (це був 1985-1986 навчальний рік), про діагноз «вялотекущая шизофрения», який масово ставили дисидентам, як їх «лікували» жахливо болючими уколами розчину сірки в персиковій олії. Серед іншого професор-вольтер’янець розповідав про генерала Петра Григоренка, оскільки він – був військовослужбовцем, а ми навчались на військово-юридичному факультеті.


241 Експерт навів приклад, що навіть генерали, мовляв, можуть мати психічні хвороби. Щоправда казав він про «хворобу» П. Григоренка в іронічній формі... Оскільки «перестройка» ще не сягнула свого піку, але «самвидав» уже був більш поширений, то викладач відіслав нас до збирання інформації про Григоренка самостійно. У своїй розповіді про дисидентів загалом, та генерала П. Григоренка, зокрема, експерт зазначав, що підозра в їхній психічній повноцінності виникала тому, що не можна було боротись за права особи, людини, відстоювати чиїсь – а не свої меркантильні – інтереси, і що такі люди випадали із загальної концепції «совєтского чєловєка». Також Дм. Кондратьєв розповів, що випадок із Григоренком слугував підставою для сумнівів у адекватності радянської медицини. Адже сумніви у психічному здоров’ї П. Григоренка полягали власне у його відстоюванні правоти. У подальшому чув по радіо «Свобода» виступи Дм. Кондратьєва з… Мюнхена, куди він втік із Радянського Союзу. Далі я потрапив служити в м. Чимкент у Казахстані. Це був 1987 рік – уже «Литературная газета», «Огонёк», «Новый мир» друкували багато чого, зокрема й про дисидентський рух. Прокуратура розташовувалася за адресою – вул. Григоренка. То, напевно, якийсь більшовик-однофамілець був. Так от, я непомітно ввів в обіг адресу «П.Григоренко», й усі почали листуватися власне таким чином! Із особливою зухвалістю я ще писав повне ім’я або добавляв: «ул. им. Генерала П. Григоренко». Думаю, що серед адресатів кореспонденції були ті, хто знав про генерала-дисидента. Написання «виправленої» адреси на конвертах із службовим листуванням, напевно, було першим «тролінгом» системи...


243 «ПІД ПРАПОРОМ КОЛЬОРУ ЦЕГЛИ»

Випускний 1987 рік. Проходив прокурорсько-трибунальську практику у Ленінградському гарнізоні. Терміновий виклик у військову прокуратуру, виїзд на огляд місця події: розстріляно наскрізний конвой внутрішніх військ у «вагонзаку». Вісім трупів, огляд місця події – спеціального вагона для перевезення засуджених. Як потім стало відомо – їх розстріляв рядовий Артурас Сакалаускас, який не витримав знущань від військовослужбовців більш раннього строку призову, дістався до зброї та перестріляв варту і провідника вагона. Перший раз присутній на аутопсії (судово-медичному дослідженні трупа, розтині). Судмедексперт був дуже досвідчений та ретельний, розповідав нам про свої маніпуляції, яку мету вони переслідують, які докази будуть отримані при цьому. У подальшому про ці події вийшов документальний фільм «Під прапором кольору цегли» (колір погонів тодішніх внутрішніх військ).

ВБИВСТВО ЧИ НЕЩАСНИЙ ВИПАДОК?

Ранок, дзвінок у військову прокуратуру з гарнізонної гауптвахти: у них труп. Виїхав, в кімнаті для перебування тимчасово затриманих на підлозі – мертвий офіцер у військовій формі. Кажуть, офіцера з ознаками алкогольного сп’яніння вночі привезли міліціонери. Офіцер ні на що не скаржився, ознак побиття, насильства не видно. Залишили в камері переночувати до ранку. Приїхали ми з судмедекспертом. Оглянули – зовні ніяких ушкоджень, форма достатньо чиста, як для таких обставин. У носі, вухах, роті крові немає. Перша думка – клінічна смерть. Проте досвідчений заступник військового прокурора В.Архіпов наполіг, щоб я поїхав у судмедлабораторію та був присутній на розтині. Секційний стіл, серединний розріз – все в нормі, внутрішні органи не пошкоджені. Експерт робить лампасні розрізи кінцівок, щоб встановити наявність/ відсутність крововиливів, пошкоджень кісток, виключити автотравму. Все в нормі. Дійшли до черепа. Це зараз нескладно розкрити черепну коробку електричними ножівками, тоді – треба було пиляти вручну. Для початку – скальпований розтин, коли по лінії межі волосся і чола робиться паралельний бровам розріз скальпелем, та стягується до потилиці шкіра з волосяною частиною. Вона має бути блідо-рожевого кольору. Аж раптом – темно-бордова внутрішня частина шкіри зі згустками крові на кістці


черепу. Стало зрозуміло – постраждалий при житті отримав потужний дар по голові зверху – вниз предметом з широкою площею. Наприклад, дошкою. Хто б міг бити офіцера дошкою чи іншим пласким предметом? Під кісткою черепа ще одне відкриття: верхня частина мозку деформована й зруйнована. Тобто – удар дуже потужний, настільки, що відбувся забій мозку з пошкодженням його структури, кори. Зрозуміло – всі плани на день вбік, тут подібне до вбивства. Встановлюю, де він був останнім часом, з ким спілкувався. Паралельно – військовий прокурор санкціонує обшук у нього вдома (сімейний конфлікт не виключений). Загиблий перед смертю вживав спиртне у себе в частині із цивільним службовцем, який вивозив сміття з частини. Це вже щось. Йду до сміттяра з обшуком. Відкриває двері його дружина, не хоче пускати додому. Міліціонери, які були зі мною, виправили ситуацію, ми зайшли. В прихожій на вішаку висить закривавлений армійський бушлат. З дальньої кімнати виходить сміттяр з багрово-синім побитим обличчям. Розповідає: вони пили спиртне із загиблим з обіду, потім перемістились до гаражу сміттяра й продовжили там ще пити. Між ними стався п’яний конфлікт, загиблий почав бити сміттяра обрізком труби, який знайшов в гаражі, сміттяр штовхнув загиблого. Той почав падати, нагнувся головою вперед і в такому положенні – біг, аж допоки зі всього розмаху не вдарився тім’ям об кам’яну стіну будівлі поряд. При ретельному огляді стіни виявлені частки епітелію шкіри й волосся, що належали загиблому. Картина стала зрозуміла. Оскільки справа не нашої підслідності, передали її до територіальної прокуратури. Особиста присутність слідчого при аутопсії – вкрай важлива для розслідування злочину.

РОЗСТРІЛ КАРАУЛУ

В останній період існування Радянського Союзу розстріли військовослужбовцями караулів ставали дедалі частішими. Радянський Союз тріщав по швах, угони літаків, розстріли караулів, масові дезертирства, наприклад, чеченців на Байконурі із захопленням вантажного


245

автотранспорту. Цей випадок не виходив із загальної картини становища в країні. Чимкент. Конвойний полк. Повідомлення про стрільбу в караулі. Військовий прокурор гарнізону – Малюзін Іван Петрович. Я прибуваю до військової частини. Караульний, призваний з Естонії, розстріляв сержанта – начальника караулу, коли той сидів у кімнаті для прийому їжі та їв. Стріляв з автомата, поранив також караульного, який сидів поряд із сержантом. В ході слідства встановлено, що сержант постійно знущався над стрільцем, бив його, принижував честь і гідність. Ускладнювало розслідування слабке володіння обвинуваченим мови, на якій велось розслідування. Знайшов у сусідній частині перекладача. Обвинуваченого захищав адвокат, який приїхав із Естонії. Він бачив, що слідство велось об’єктивно, всі факти побиття і знущання, про які розповідав обвинувачений, – фіксувались і розслідувались. Зі справи було порушено й виділено низку інших справ – відносно інших кривдників цього обвинуваченого.


247 За два місяці слідства встиг провести й стаціонарну судовопсихіатричну експертизу обвинуваченому. У передостанній день писав обвинувальний висновок, перекладач його перекладав. Захисник – читав, знайомився зі справою, писав клопотання. З перекладачем працювали цілу ніч. Зранку на автобусі повіз справу до військової прокуратури Туркестанського військового округу на затвердження обвинувального висновку й направлення до військового трибуналу. Наскільки я знаю, обвинуваченому в суді призначалась повторна стаціонарна судово-психіатрична експертиза, Естонія вийшла зі складу СРСР, адвокат на цій справі став у себе в країні депутатом – висвітлюючи свою «боротьбу» з радянською агресією та захищаючи своїх співвітчизників від репресій органів військової юстиції. Але це – на їхній совісті.

ВИШУКАНЕ САМОГУБСТВО?

Військові залізничники проходили службу без зброї, майже як і військові будівельники. Тільки в лінійних залізничних батальйонах були взводи охорони, які озброєні займались охороною техніки, матеріальних цінностей. Служба у взводі охорони вважалась почесною: зброя, постійне несення служби у варті, не те, що – інші залізничники, які монтували рейки, клали шпали, гуртували залізничний насип. Повідомлення з цієї військової частини: напад на вартового, вартовий стріляв, обороняючись. Труп. По приїзду до військової частини встановив, що вартовий, перебуваючи на посту, почув шум, озирнувся й побачив людину, яка біжить на нього із піднесеною для удару сокирою. Попереджувальний постріл здійснити не встигав, стріляв відразу на ураження. Нападник при падінні встиг завдати удару по вартовому, але – не сильно. Вартовий і загиблий – два товариші, земляки, однокласники і друзі. У цю частину призвано два товариші-однокласники. Один потрапив служити у взвод охорони, інший – в колійну будівельну роту. У ході слідства встановлені непоодинокі факти побиття та знущання над загиблим з боку одного з сержантів. Зібрав достатньо доказів цього. Але чому загиблий кидався з сокирою на свого товариша-друга? Та ще й поранив його, тобто – це не була імітація нападу, а справжній замах. Перша версія: нападник хотів тихо підійти до свого товариша, розговорити його, вдарити сокирою, забрати автомат і, можливо, вчинити розправу над сержантом, розстрілявши його. Цю версію підтверджувало


те, що нападник напередодні цікавився у свого товариша, коли той заступає на варту, в якій зміні стоятиме тощо. Але щось не клеїлося у цій версії. Які мотиви у загиблого? Але як вже його запитати?.. Зрештою – є один, не стопроцентний, але – метод. Прийнято рішення: призначити й провести комплексну посмертну психолого-психіатричну експертизу. Запитання до психіатра – стале і одне: чи страждав загиблий потерпілий будь-яким психічним захворюванням? До експерта-психолога була низка запитань, які стосувалися поведінки потерпілого, його мотивів, рушійних спонукань. Зустрівся з експертом-психологом, отримав перелік з не одного десятка запитань, які потрібно було з’ясувати у тих, хто знав і спілкувався із загиблим. Як у військовій частині, так і в школі, за місцем проживання, навчання. Висновок експерта був вражаючий: загиблий, за думкою експерта, перебував у психологічному стані звуженої свідомості, краху надій та сподівань, тобто – фрустрації. Вихід з цього стану полягає в агресії, яка може бути направлена назовні або на себе. Він бачив тільки один вихід – покінчити з життям. Але самому цього зробити йому було не до снаги. Тоді вирішив імітувати напад на свого товариша, щоб той його застрелив. Так звана смерть від руки близької людини. З цим обсягом обвинувачення справа направлена до суду, сержант визнаний винним і засуджений.

СМЕРТЕЛЬНА ПІДГОТОВКА ДО ВЕЛИКОДНЯ

Останній тиждень перед Великоднем. Всі готуються, але, як виявилося, – хто як. Повідомлення від чергового по авіаційному корпусу: на полігоні для бомбометання стався вибух авіаційного снаряда, є загиблі. Доїхав до місця вже вночі. Військові розповіли, що того вечора на полігоні пролунав вибух. Прибули з міліцією та виявили труп підлітка, частки тіла іншої особи чи осіб. Встановлено, що перед святами на полігон полюбляють навідуватися місцеві підлітки, викопують авіаційні снаряди, які не розірвалися, дістають з них у різний спосіб вибухову речовину, яку використовують для феєрверків на свята. У цьому випадку – на Великдень. Тут, очевидно, вибухнула запалювальна авіаційна бомба (ЗАБ), яка містить терміт (суміш окислів заліза із алюмінієм), має корпус із горючого


249

матеріалу (сплав алюмінію з магнієм). Окрім вогневої суміші до складу цих авіабомб входять два патрони: один – із фосфором, інший – із вибуховою речовиною, а також – контактний детонатор миттєвої дії. Місцеві підлітки на цьому зналися й полюбляли діставати запальні елементи бомб, які не розірвалися. Знайшовши одну з таких, почали на місці її розбирати, спрацював детонатор. Один – загиблий від осколків, інший, його брат, – загинув внаслідок повного руйнування тіла з дефрагментацією. Попросту – його розірвало на дрібні шматки. Зранку я, взявши на допомогу солдатів, почав проводити огляд місця події на цьому полігоні. Знаходили частки тіла другого загиблого, фіксували, потім поміщали їх у коробки. Пошуки ускладнювались великою територією для дослідження. Потрібно було ще людей. Вдалечині стояла група офіцерів. Я їх закликав приєднатися і допомогти. Вони відмовлялись. Коли закінчили огляд, я підійшов до них і запитав: чому не допомагали, невже чогось боялися? Тоді вони мені й відповіли: цей полігон використовувався років сорок. Тобто – сорок років на цю ділянку землі літаки кидали різні авіаційні боєприпаси, бомби, ракети тощо. За нормативами, до 40% цих боєприпасів можуть не детонувати. Багато з них лежать в землі із зведеними контактними детонаторами, які не спрацювали. Але можуть у будь-який момент спрацювати. От такий огляд місця події на умовному «мінному полі»…


КРАДІЖКА 53 ПІСТОЛЕТІВ МАКАРОВА

У Ковелі розташовувались два артилерійських полки тодішньої 13-ї Рівненської армії. На артилерійському складі одного з тих полків виявили нестачу 53 пістолетів ПМ. Розкриттям злочину й розслідуванням кримінальної справи займалась потужна слідчо-оперативна група офіцерів апарату тодішньої військової прокуратури ПрикВО, військової прокуратури Луцького гарнізону та військової прокуратури армії – 13-го армійського корпусу, м. Рівне). Установлено, що проникнення в будівлю складу, яке збудоване із силікатної цегли, відбувалось через виламану решітку слухового/вентиляційного вікна, яке у звичайному стані має бути закритим і заґратованим. Проте через недбалість військового керівництва та осіб, які заступали у варту, стан решіток на вікні не перевірявся, що давало змогу зловмисникам неодноразово проникати на склад і викрадати пістолети. За повідомленням міліції, протягом місяця циркулювала інформація про продаж військовими пістолетів. Потрібно розуміти загальнополітичний стан після розвалу Радянського союзу: однієї країни вже немає, інша – тільки-но почала проходити період становлення. В армії – повна невизначеність, нестача офіцерів. Верховна Рада прийняла рішення про ліквідацію органів військових прокуратур. Міліція розкривати й розслідувати цей злочин не хоче, киває на військових. Офіцери військових прокуратур також – деморалізовані таким ставленням до себе з боку депутатів, центральних органів влади. Але є офіцерська Честь і Обов’язок. Через «не можу й не хочу», в умовах скрутного фінансування (затримки із виплатою грошового забезпечення офіцерам військових прокуратур мали місце до трьох місяців), ми працювали. За допомогою міліції на підставі оперативних даних був складений перелік об’єктів, квартир, де можуть знаходитися викрадені пістолети. Звечора сформовані групи для проведення обшуків, підготовлені постанови про проведення обшуків, отримані санкції військового прокурора Прикарпатського військового округу (тоді – генерал-майор юстиції Мельничук В.Г.).


251

З самого ранку місто Ковель – в повному розумінні – накрили обшуками. Міліція під ці заходи займалась розкриттям інших злочинів, виявлялись і вилучались наркотики, інша, не наша, зброя, предмети, заборонені до обігу. Органами міліції в ході операції вдалось очистити місто від нелегальних торговців краденим. Особливо багато їх було з Чечні. Там фактично перестала існувати будь-яка центральна влада, залізничні вагони із крамом розкрадались, продукція вивозилась в інші регіони й продавалася. Тоді на ринках Ковеля продавці з Чечні реалізовували великі партії тканин, тюлі, походження яких було кримінальним. У першу хвилю обшуків вдалось виявити і знайти частину викрадених пістолетів. В одній з квартир, за оперативними даними, точно був пістолет. Там обшуки проводили декілька разів, але знайти його не вдавалося. Тоді пішли на хитрість: під час одного з обшуків міліціонери встановили в квартирі мікрофон. У сусідній квартирі – засідку з міліціонерів, які прослуховували, про що говорять мешканці. Кожен раз, коли вертались після обшуку з пустими руками, мешканці квартири сміялись між собою та кепкували, що не змогли знайти пістолет. Тоді в групу включили двох представників військової прокуратури. Ми не поспішали, методично, крок за кроком обшукували квартиру. Взяли


навіть міношукач. Пістолет знайшли в коробці із взуттям – жіночими чоботами. Той випадок, коли на обшуку спрацювали краще, від міліціонерів!

СКНИЛІВ

Частина мого дитинства пройшла у військових містечках, де були військові аеродроми. Відповідно – й розваги пов’язані з цим: з дозволу нарядів ближнього приводу – стріляли з ракетниць при появі літака, який йшов на посадку; лягали на землю по курсу посадки літаків, щоб «пробирало» повітряною хвилею, керували дуговими прожекторами освітлення злітно-посадкової смуги. Тому завжди хотів побувати на щорічному авіашоу на Скнилівському аеродромі у Львові. Проте кожен раз не складалось. 27 липня 2002 року, на час початку авіашоу, я знову був зайнятий по службі. Початок 13-ї години – почалися шум і біганина в коридорі військової прокуратури Західного регіону. Зрозумів – щось трапилося. Не пам’ятаю, хто чергував, але повідомив: на Скнилові, під час авіашоу, впав літак, є жертви серед глядачів. Тут думати не було коли – зібрав портфель і громадським транспортом поїхав до Скнилова. Я вже брав участь у розслідуваннях авіакатастроф, під час служби у військовій прокуратурі Луцького гарнізону. Тоді впав літак під час випробувального польоту після його ремонту на Львівському авіаційно-ремонтному заводі. Тривога у Львові відчувалась вже під час проїзду вулицею Городоцькою: вперед і назад носилися «швидкі» із сиренами. Люди вже обговорювали подію. Після прибуття на місце події, сам визначив собі сектор роботи: проведення огляду місця події, окреслення й фіксація площі для дослідження, збереження речових доказів.


253 Площа, яку потрібно було оглянути, становила близько 500 метрів на 150 метрів. Насамперед потрібно було потурбуватися про безпеку: в дальньому кінці місця події в напрямку злітно-посадкової смуги лежали рештки літака і його двигун, які не горіли, проте були просякнуті авіаційним пальним. А цікавих вистачало, отже потрібно було понад усе дотриматися вимог безпеки, в чому допомогли військові – виставили кордон. У першу чергу визначив на місцевості периметр, за який заборонив пускати сторонніх. До того часу лікарі забрали всіх поранених, залишились тільки ті, кому вже не допоможеш, та частки дефрагментованих тіл. У першу чергу шукали й фіксували розташування тіл, їх фрагментів. Врешті-решт їх потрібно ідентифікувати та віддати останню шану загиблим. Ближче до 16-ї години місце події ожило і почало лунати: це заходилися дзвонити мобільні телефони постраждалих, які лежали в траві… Після опису решток людських тіл їх складали у поліетиленові пакети бійці гірничорятувального загону, які також прибули на місце, та відвозили у бюро СМЕ. До місця події прибула урядова делегація на чолі з тодішнім Президентом Леонідом Кучмою. Віддам належне – члени делегації зупинилися на кордоні периметра місця події і далі не йшли. Розуміли – трагедія. Далі – працюють фахівці, військова прокуратура, і всі сторонні лише заважатимуть і будуть тільки відволікати військових прокурорів…


МАЛЮЗІН ІВАН ПЕТРОВИЧ Військовий прокурор зупиняє польоти Робота в органах військової прокуратури: 07.1970 – 11.1998 рр.

Я,

військовий прокурор Малюзін Іван Петрович, народився 18 квітня 1943 року у Хмельницькій області, колишня Кам’янець-Подільська, – село Медисівка Теофіпольського району. Батьки – колгоспники. Батько – Малюзін Петро Миколайович, загинув у січні 1944 року за кілька днів до визволення Хмельниччини – був у партизанському з’єднанні Героя Радянського Союзу Одухи. Мати працювала колгоспницею, закінчила трудову діяльність головою сільради. Виріс у колгоспі. Працював причиплювачем у тракторній бригаді. Потім трактористом – до строкової служби у зенітно-ракетних військах (Баку, Новоросійськ) і після строкової служби. Як виникла ідея стати юристом, а згодом і військовим прокурором? До остаточного рішення років знадобилося багато, адже школу закінчив 1959 року. Довго йшов до цього вибору. Поступав у різні вищі навчальні заклади. Навіть до Виборга – вище авіаційне технічне училище, хотів вчитися на вертолітника. З армії поступав до Київського університету на філософський факультет, не пройшов за конкурсом. А по закінченні строкової служби в армії отримав військове звання молодшого лейтенанта запасу. І вже 1966 року поступив до Харківського юридичного інституту. У армії побачив, як молоді офіцери намагаються вчитися далі: поступають до академій, цивільних вищих навчальних закладів. Як спортсмен, військовий багатоборець, я багато їздив на змагання ППО – і корпусні, до Ростова, і окружні, до Баку. Дуже багато мав зустрічей. Чув спілкування фахівців, які чогось досягли в житті. Звернув увагу на розмову чоловіка з цивільної прокуратури, який замріяно казав, що страшенно хоче служити у військовій прокуратурі – там класний колектив, чудові хлопці, професіонали. Мені це врізалося в пам’ять.

255


Коли вчився у Харкові, на початку 1970 року вийшла постанова ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР про укріплення МВС слідчими кадрами. Словом, хто здоровий і готовий – тільки до МВС. Мені, скажу відверто, до міліції не хотілося. І ось стоїмо з моїм однокурсником, міркуємо: може, піти до військової прокуратури, тим більше що того року туди якраз набирали 40 чоловік. Нашу розмову почув декан факультету, Герой Радянського Союзу Павловський Рафаїл Семенович. І каже: ви ж у армії служили, то вам до військової прокуратури – сам бог велів!.. Тим більше що ви – вже молодші лейтенанти запасу. Військовий прокурор – це престижна робота, наголосив Герой, і таким чином – благословив. З його легкої руки ми і пішли з товаришами служити до військової прокуратури, і, до речі, багато хто з тих, з ким ми написали рапорти, потім очолювали військові прокуратури гарнізонів. Попав служити у Ленінградський військовий округ. Хороше призначення. Але волею долі я прийшов до армійської прокуратури, у якій було найбільше відряджень. Петрозаводськ. Багато роботи. На наших плечах були і прикордонники, і чимало колоній МВС у Карелії, внутрішні війська, військові будівельники… Не менше 150 діб на рік я проводив у відрядженнях. Бувало і під 200. Це велике навантаження. Я одружився наприкінці навчання, і уночі одного листопадового дня відвожу дружину до пологового будинку, а уранці виїжджаю у відрядження – сім днів у м. Сегежа. Впорався. Доповідаю прокурору про позитивні результати, а він мені, радісно, – вітаю! У тебе син


257 народився. Приїжджай, дружину з сином вже час забирати з пологового. Перший офіцерський Новий рік зустрів у потязі. Їхав розслідувати зґвалтування хворої паралізованої 55-річної жінки, яка не могла навіть розмовляти. Підозрювали двох військових. Постало питання, як їх на впізнання представляти, якщо вона у тяжкому стані. Допоміг її син, який був нам майже перекладачем – він знався на рухах брів, обличчя зґвалтованої матері, яка підтвердила, що упізнала злочинців. Тяжка справа. Запам’яталася – перші кроки і перша наука. Лейтенантом я був призначений старшим слідчим прокуратури армії, майорська посада. Мені ще не було тридцяти. Але старався виправдовувати довіру. У 1976 року мене перевели у Мурманськ, військова прокуратура 10-ї армії, всі війська ППО. Тоді уже кількість діб у відрядженні перевищувала часом і 250 на рік. Дружина народжує другого сина, а я – вирушаю на дальню точку, тиждень працюю вдень і вночі, друкую на машинці власноруч всі постанови, дві-три години сну, і я за 7 днів завершив шість справ. Приїжджаю у Мурманськ – ледве розшукав дружину з новонародженим сином по пологових відділеннях. Така доля військового прокурора і його сім’ї – дружини та дітей. 1984 року призначений заступником військового прокурора Фрунзенського гарнізону Середньоазіатського військового округу, Киргизія. Потім був призначений військовим прокурором Чимкентського гарнізону. Запам’яталася справа із крадіжкою автомата в авіаційній частині. Всі знають, що для авіації польоти – понад усе. І тут приїжджає


259 військовий прокурор гарнізону і каже: польоти припинити, допоки не буде знайдено зброю. Командир полку пручається – я буду доповідати командувачу. Хоч міністру, кажу. Поки зброю не знайдемо – польотів не буде! Ми застосували й анонімне анкетування, і всі можливі засоби і професійні хитрощі, але автомат протягом трьох діб знайшли – підготовленим до вивезення. Викрадачем виявився солдат із авіаескадрильї, який хотів за допомогою зброї чинити розбійні напади на «гражданці». Його було засуджено. …Розслідували дорожньо-транспортну пригоду під Чимкентом. Солдат вів важкий багатотонний бензозаправник. Назустріч рухалося легкове авто, де за кермом сидів майор міліції, а разом з ним – уся його родина, четверо чи навіть п’ятеро людей, дружина, діти малі. І вся сім’я загинула у кривавому ДТП. Одразу почалася хвиля громадського засудження військового водія: як так, така велика військова машина задавила таку маленьку машину із малесенькими дітьми. Зовні так все і виглядало. Але не так було насправді. Тоді на огляді місця події був молодий офіцер Олег Леонтьєв, він зараз полковник юстиції запасу у Львові. Я кажу: Олеже, дивися уважно, ледве ми щось зробимо не так – буде великий галас навколо справи, ціла ж сім’я майора міліції загинула, діти. Одразу заволала місцева преса: винен військовий водій, порушив, мовляв, усі можливі правила дорожнього руху. Було ясно, що за криваве ДТП хтось має бути обов’язково і жорстоко покараний. Місцеве населення вимагало справедливого виконання своїх обов’язків… Все балансувало на межі допустимого: чи винен військовий водій, чи не винен? Я пригадав, як нас навчав на кафедрі криміналістики викладач, колишній льотчик, він займався фото, котрий казав, що можна зробити експертизу за знімками: перевірити відстані, розташування авто після ДТП, таке інше. Це був Олексій Саврань, дякую йому за науку. І під час розслідування я доручаю працівнику Г. Русецькому, випускнику Алма-Атинського юрфаку, піти шляхом фотоекспертизи: їдь на рідну кафедру, до Алма-Ати, і не повертайся, поки експертизу за знімками не проб’єш. Науковці з кафедри зажадали від нас ще додаткових знімків авто з місця трагічного ДТП, заміри на трасі тощо. Леонтьєв Олег Валентинович знімків зробив достатньо. І кафедра криміналістики зробила висновок: військовий водій – не винен. Він навіть не виїхав за межі своєї смуги руху. Висновок був професійним і категоричним. Це була важка, складна справа. Але професіоналізм переміг емоції.


28 серпня 1991 року наказом Головного військового прокурора Збройних сил СРСР мене призначено військовим прокурором Хмельницького гарнізону. Приїхав 30 вересня до Львова, відрекомендувався військовому прокурору ПрикВО Мельничуку Василю Григоровичу і відбув до Хмельницького, де 1 жовтня 1991 року і приступив до роботи. Нещодавно я відкрив свій робочий зошит військового прокурора гарнізону, де перелічені по роках і місяцях всі справи, які були у провадженні. І кожного місяця підбито підсумки: хто скільки справ закінчив, хто вніс подання, які терміни – до двох місяців, понад два місяці… Багато інформації і деталей. Це за три роки. Конкретні справи і конкретні прізвища. Наприклад, справа про напад на вартового, який був поранений, і викрадення автомата та 60 патронів, обидва магазини. Група, що розслідувала, включала в себе і міліцію, і спецслужби. Роботу виконали велику. Але вийшли на тих людей, чию участь у злочині і передбачали. Ми були впевнені від початку, що там діяли або ті, хто служить, або ті,


261 хто служив у цій військовій частині і знає всю систему варти. Так і вийшло. Один з нападників служив тут раніше, він родом з Могилева-Подільського. Разом зі своїм сусідом і його подругою, студенткою медицини, приїхали до Хмельницького. Злочинець відрекомендувався, що він із сусіднього полку, а там було дві військові частини із однією огорожею, так і пройшов до колишньої території служби. У Могилеві-Подільскому злочинців знайшли, вилучили зброю. Щось подібне було і у Хмельницькій прикордонній академії, коли заступник командира курсантського взводу, сержант із Молдови, викрав пістолет. Знову пройшли всі стадії розшуку, проводили анонімне анкетування, виявили злочинця. Працювати було непросто. Я, коли прийшов, сказав всім: так, розумію, ми всі служимо у вкрай важкі часи, але давайте служити так, щоб не соромно було подивитися одне одному у вічі. І люди не підводили. І ми служили. На совість. І нам не соромно. Військовим прокурором Хмельницького гарнізону я пропрацював від жовтня 1991 до липня 1998 років. А сьогодні я заходжу до військової прокуратури мого гарнізону і кажу молодим: які ж ви молодці, вам неймовірно важко, як же це професійно з вашого боку – ви працюєте за умов, коли у військової прокуратури повідрубали половину функцій, а питають з вас так, наче ви дієте у колишніх умовах. Хочу подякувати військовому прокурору гарнізону Стражнику Олексію Володимировичу за те, що організував кураторство над нами, ветеранами, з боку молодих працівників прокуратури, які не забувають нас, відвідують. І хочу подякувати за організацію роботи з ветеранами Поліщука Андрія Олеговича, він у постійному ритмі уваги і доброзичливості до всіх, хто вже в запасі і відставці. Ветерани, про яких не забувають, відчувають себе повноцінними військовими прокурорами назавжди…


МЕДВЕДЕНКО ГРИГОРІЙ МИХАЙЛОВИЧ Розкрити «глухаря», або Сьоме небо для слідчого Робота в органах військової прокуратури: 08.1969 – 06.1992 рр.

Я,

військовий прокурор Медведенко Григорій Михайлович, підполковник юстиції, народився 23 грудня 1942 року в Пирятинському районі на Полтавщині. Батько працював до пенсії бухгалтером видавництва районної газети, а мати – колгоспниця, вони були простими людьми. Цікава деталь моєї біографії: батько вирішив записати мене народженим 3 січня 1943 року, аби не набавляти синові років, так і записано було все життя у посвідченні особи офіцера. Після 10-го класу я закінчив професійно-технічне училище за спеціальністю слюсаря-збиральника у Кременчузі, де і пропрацював два роки на тому – відомому на всю країну – заводі, де збирали «КрАЗи» 22 тисячі робітників. А 10 листопада 1962 року мене призвали на строкову військову службу, яку проходив курсантом в окремому навчальному гвардійському саперному батальйоні Деснянської навчальної дивізії, де мав навчатися військовій професії протягом 10 місяців. Почалася справжня військова служба, як і у всіх курсантів навчального підрозділу: підйом о 6-й ранку, зарядка, ранковий огляд, стройова підготовка. А після сніданку – теоретичні і практичні заняття за розкладом: розбирання та складання стрілецької зброї і вибухівки: автомати АКМ, протитанкові і протипіхотні міни МОН-100, МОН-200. Потім бажані для всіх курсантів – майбутніх саперів – навчальні стрільби з АКМ і навчальні підриви детонаторів ручних гранат і мін, а також підриви вибухових пакетів і 200-грамових тротилових шашок. Я був не лише грамотною молодою людиною, але й мав зразковий каліграфічний почерк, дякуючи чому через 5 місяців перебування в навчальній роті мене призначили старшим писарем стройової частини (в штабі крім мене було ще два писарі технічної і господарчих частин). Щоправда,

263


перед призначенням кілька разів з навчальної роти викликали в стройову частину. Там, після короткотривалих бесід начальник штабу майор Оробченко П.В. давав мені переписувати і редагувати різні документи (накази, доповідні тощо) із наявністю в них навмисне зроблених помилок у граматиці і розділових знаках. З такими дорученнями і перевірками на грамотність я впорався успішно. Став писарем. Це довіра. Але встановлений трирічний термін строкової служби солдатом не дослужив. Міністр оборони Маршал Радянського Союзу Малиновський Р.Я. видав особливий і навіть щасливий для мене і всіх солдатів третього року служби наказ. Тоді призов на строкову був лише раз на рік, восени. І, відповідно, звільнення в запас відбувалося восени, жовтень-листопад. А наказ Міністра був про те, що солдатам мого осіннього призову на останньому році служби дозволили поступати до цивільних вищих навчальних закладів в липні-серпні. Так я отримав можливість поступити і поступив на юридичний факультет Львівського університету, куди, до речі, конкурс був 14 чоловік


265

на місце. Іспити – мова, література, історія – все склав успішно. Переконаний, постійна робота із документами в посаді писаря, постійні вправи у грамотності, потреба щодня по багато разів зазирати до орфографічного словника і чіткий почерк теж відіграли свою позитивну роль. Безумовно, взяли до уваги і те, що вже солдатом я був кандидатом у члени партії. А ще під час строкової служби начальник штабу порадив мені і допоміг пройти відповідні іспити та оформити документи на військове звання молодшого лейтенанта запасу. І у цьому статусі я в університеті отримав можливість займатися вивченням основних дисциплін додатково, поки інші хлопці, колишні строковики, два роки ходили щосереди на заняття з військової підготовки. Окремо одразу хочу сказати – обов’язково хочу сказати! – свою думку про проблему так званої «дідівщини». У нас її не було, коли я служив солдатом. Я вважаю, чому не було дідівщини, тому що значна кількість старших офіцерів і половина особового складу були фронтовиками. Війна – це інший вимір існування чоловіка, людини. Нема місця другорядному, нема часу на другорядне. Вони, мої старші товариші, пройшли війну. Вони у спілкуванні ніколи не підвищували голос. Завжди були врівноваженими,


спокійними, не тиснули на підлеглих словами, криком. І цей їхній фронтовий, так я його назву, характер впливав на всю атмосферу у військовій частині. Але потім почали приходити до армії ті, хто не мав за спиною такого життєвого шляху, і вони вже не були впевнені у собі. Від тих офіцерів, командирів вже не йшла та внутрішня сила, яка йшла від учасників війни, бойових дій. І якось воно все, у спілкуванні і стосунках, пішло, пішло на погіршення із тією клятою дідівщиною. Я глибоко переконаний, що офіцер командир частини, підрозділу, його життєва позиція, поведінка – і є тією основою, на якій ґрунтується дисципліна у військовому колективі. І коли командир щось пережив, побачив у житті, а не лише йшов за спрощеною схемою – «школа-училище-академія», то він і дідівщини не допустить, і ввірений підрозділ буде тримати у стані постійної бойової готовності, високої дисципліни. І служитиме сам і інших привчить служити спокійно без зайвого крику, без спроб тиснути, а тим більше – без дідівщини у всіх її проявах на всіх рівнях... А самодури є, на жаль, скрізь і завжди… А взагалі я щиро вважаю, що мені дуже повезло в житті: мені постійно зустрічалися і під час строкової служби, і під час навчання в університеті дуже порядні і дуже професійні люди. Так продовжилося і під час служби у військовій прокуратурі, куди я попав завдяки увазі кадровика прокуратури полковника Бушуєва Ф.А.


267

Спочатку він взяв мене на стажування, практику, а потім було і рішення про мою службу у військовій прокуратурі Львівського гарнізону. Що було складно за моєї служби, то це особливості розслідування справ утікачів. Ось втік він, солдат, з-під Владивостока, з Далекого Сходу, і добирається, наприклад, до рідних через весь СРСР – кілька місяців. А жити на щось потрібно, харчуватися. Починаються різні злочини, крадіжки. І навіть убивства. До того ж убивали не випадкових осіб, а тих, які прихистили утікача-солдата, не знаючи людини і суті його мандрів. Словом, у втікача накопичувалися, нагромаджувалися злочини. Один злочин тягнув за собою інший. Це така закономірність – раз порушивши закон, людині важко втриматися від інших протиправних дій. Тому і в обвинуваченнях, і у вироках судів часто можна було зустріти цілий перелік, цілу низку статей Кримінального кодексу, за які має відповісти і відповідає перед законом військова людина, яка стала на шлях убивства тощо... У чому ж саме полягала складність дій військового слідчого в таких випадках? У виснажливості відряджень. Коли лише сама дорога до місця


події віднімала кілька діб. Адже розслідування було потрібно проводити за місцем затримання утікача. Мені, наприклад, доводилося виїжджати у дуже тривалі відрядження на великі відстані. Слідчому кидають цю справу на плечі, і, давай, «слідак», розслідуй – практично по всьому колишньому Союзу. Що ж рятувало, допомагало мені за таких непростих обставин? Просто – людські, вірно вибудовані стосунки із командирами військових частин. У мене в кожній частині був серйозний, підготовлений, перевірений дізнавач. Починаю розслідування – телефоную командиру, він дає команду і можливість працювати дізнавачем комусь із найбільш підготовлених офіцерів: чи то капітану – командиру роти, чи то взводному – старшому лейтенантові. Коли ставалися такі складні справи, то ці надійні дізнавачі по кілька місяців зі мною працюють, допомагають, беруть на себе частку слідчого тягаря. Дізнавачі дуже виручали, хочу віддати цими словами усім їм – моїм і в цілому нашим помічникам, належне, – подякувати. Але основне навантаження і весь обсяг відповідальності, звісно, лежав на плечах слідчого, на моїх плечах. І я змушений визнати, що були у мене і справи нерозкриті, так звані «глухарі». Особливо ті, які мені траплялося починати розслідувати саме на свята. Зокрема, справа лейтенанта на прізвище Дринь – на день всенародних урочистостей. Дринь був начальником варти. Варта змінилася, він доповів у частину, яка розташовувалася на вулиці Стрийській у Львові. І йому сказали: це якраз банний день, тому вирушай, завези людей помитися у баню на Маяковського (нинішня Левицького). Під’їхали вони до лазні, вийшли із машини. Автомати, якими були озброєні для несення вартової служби, солдати залишили у кузові – кожен там, де сидів. А отой Дринь мав би усвідомлювати свою відповідальність за збереження зброї,


269

стежити за такою кількістю автоматів. Проте лейтенант вчинив інакше. Він вільною, розслабленою ходою кружляє навколо бортової вантажівки і слухає собі кишенькового приймача: «музичку» він, бач, полюбляв слухати. У таких прогулянках Дриня пройшов певний час, потрібний для перебування особового складу у лазні. Солдати помилися, повертаються, а одного автомата нема. Рядовий, якщо я не помиляюся, Аватесян доповідає: мовляв, товаришу лейтенанте, «а мой автомат – нет». Як це – «нет»? Та ось так – профукав все молодий офіцер Дринь. Справу доручили розслідувати мені. Робота була зроблена виснажлива, нервова, але, на превеликий жаль, безрезультатна. І що ж тут вдієш, коли зброя зникла у центрі Львова. Тут, у старовинному місті Лева, в кожній брамі такі починаються сходи і коридори, у кожному під’їзді – такі дахи, стріхи і підвали, що злочинцю легко на певний час заховати чи переховувати зброю. Так і дотепер того автомата не знайшли, так і дотепер я про ту справу пам’ятаю. Дотепер мучить мене те, що не розкрив зникнення зброї. Думаю, у кожного з нас, військових прокурорів, слідчих військової прокуратури, є якась справа, пам’ять про яку не дає спокою потім усе


271 життя. Міркуєш: а може, так було треба діяти, може, мені варто було ще і такий шлях до розкриття справи пройти?.. Може… Може… Можливо... Але бували і приємні, якщо так можна сказати про такі обставини, моменти з викраденням зброї. Коли викрадене підкидали. Теж день був пам’ятний – мій день народження. Щойно сіли з дружиною святкувати – дзвінок: машина за вами вийшла, негайно збирайтеся. На Яворівському полігоні пропав пістолет у лейтенанта Роя. Радощів мало. Все ж таки Новорічні свята. Двадцять днів шукали. Прочісували території вздовж і поперек. Якийсь глухий кут, справжній «глухар». І ось серед ночі, о другій годині, сиджу, допитую чергового військового. Та раптом крики ззовні доносяться – невгамовні і радісні. Ніби Новий рік зустріли. Ураааа! Громкоголосо. Гучно. Я просто інтуїтивно відчув, що вигуки стосуються моєї справи. Так і сталося. Адже ні на мить не припиняли прочісувати місцевість, проходили ділянки по кілька разів, знову і знову. І ось результат – знайшли пістолет. Зброю хтось підкинув. У таких випадках відчуття суперечливі. З одного боку – добре, що знайдено зброю, і вона вже не буде загрозою для людей, не буде у руках злочинця, викрадача. Нікому не завдасть шкоди. А з іншого боку – «глухар» є «глухар». Осад від думки про безкарність правопорушника залишається на все життя. Пам’ятаю, що мені тоді наш черговий по прокуратурі сказав майже радісно: поздоровляю, головне, що зброя знайшлася, тепер можеш спокійно працювати. Але радості у мене все ж таки в серці було мало. Навіть у такому випадку, коли знайшли пістолет, – це «глухар». І, як то кажуть, свято – із гірким присмаком полину. Але найбільше піднесення відчуває слідчий – коли розкрив того клятого «глухаря». Це така перемога, що, наче салют у душі. Це відчуття – коли розкрив «глухаря», просто неможливо ні з чим порівняти. Величезне людське, професійне, офіцерське щастя. Слідче щастя. Тут одразу пригадую незвичайну справу, пов’язану із викраденням звичайних, здавалося б, радіостанцій. Моя сім’я якраз відпочивала у Бахчисараї, і я зібрався у відпустку – приєднатися до моїх, увійти у Чорне море і змити з себе всю втому від багатомісячної роботи слідчого. Уже й квитки взяв на потяг. Сходив на обід, повертаюсь радісний. Але, коли підходив до будинку, побачив на ганку прокуратури нашу старшу секретарку, зрозумів з її виразу обличчя, що сім’я і море ближчим часом мене не дочекаються. І виявився правий. Одразу без зайвих слів спитав: «Куди?». Виявилося – у Коростень, Житомирська область.


Пропало шість радіостанцій. Тобто, на перший погляд, буденна справа. Але особливість полягала у тому, що радіостанції були не з тих, які солдат за плечима носить – як показують у кіно про війну – і бігає за командиром з вигуками: «Перший, я – другий, я вас не чую». Радіостанції були невеличкі, такі майже, як мобільний телефон. Зі складу пропав комплект із шести таких радіостанцій. До мене справу розслідували місяців сім, чи навіть вісім. Тобто, все виглядало як можливий «глухар», а для декого по суті і є «глухарем». Уже було написано чотири томи справи. А у кожному томі – по чотириста листів. Словом, папери є, а результату немає. Я зрозумів, що допити військовослужбовців вибудовувалися таким чином: задаються запитання, мовляв, чи бачив радіостанції? А у відповідь, як показували папери з матеріалами допитів, лунає стандартне: ні, не бачив, не знаю. У мене з’явилося відчуття, що на допитах солдати не розуміють, про що йдеться. Не уявляють собі суті справи, предмета розмови. Вони думають, що мова йде саме про величезні, як з кіно «Освобождение», радіостанції.


273 Ті радіостанції – що за плечима, на спині, що часом підняти не можеш. Я вирішив зробити розмову конкретною. Я зробив фото радіостанції. І кожному солдатові під час допиту показую зображення: бачив таку, саме таку? І рядовий Дубовицький каже: «О, так, я бачив. От з такою антенкою – бачив у такого». Все, з’явилася зачіпка. Спрацювала звичайна фотографія. Не можна вимагати від людини на допиті пригадати те, про що він уяви не має. Виявилося, що той солдат, у якого Дубовицький бачив «антенку», в якості водія напросився у підрозділ, який сформували і спрямували на цілину. І мені довелося потягом вирушити у той край. Поки їхав від Коростеня на Адлер у тих наших вічнозелених вагонах, що наскрізь пропахли і просякнуті людською втомою і потом, передумав усе на світі. Чи не помиляюся, чи вірний зробив висновок? Чи не зайду у черговий глухий кут цього довготривалого розслідування, яке вже й справді загрожує отримати неприємну для кожного слідчого назву «глухар»?.. Але інтуїція не підвела. Мало того, на моє слідче щастя, мій розшукуваний знаходився у чергового по військової частини, до якої я прямував. І щойно я ступив на поріг, одразу побачив вираз обличчя солдата, який саме цього дня був посильним. І я одразу йому просто сказав: пішли, напишеш все. І повіз його назад. Мені ще тоді на горіхи дісталося від керівництва, через те, що із підозрюваним їхав у потязі тривалий час сам-на-сам, так, мовляв, не можна, заборонено. Але я був на такому піднесенні, такий щасливий, що все не даремно, що я – правий, що я – розкрив багатомісячного «глухаря»… Критика вже не мала значення. Я – слідчий військової прокуратури – був на сьомому небі… …Коли мене попросили бути готовим до розмови про мою службу у військовій прокуратурі, я пригадував минуле, записував деякі спогади. І вкотре зробив для себе висновок, що військовому прокурору варто вести якщо і не щоденник, то хоча б по окремих, найбільш значних справах, нотатки. Це не просто цінний досвід. Це дисциплінує, упорядковує думки, спогади, розуміння пройденого шляху. Я такі записи мав, але на прохання товариша передав його синові, і він дякував за це. Спогади старого військового прокурора завжди будуть на користь прокурорам нинішнім, молодим, ось що я хочу сказати новому поколінню військових прокурорів...


МЕЛЬНИКОВ ЛЕОНІД МИКОЛАЙОВИЧ Вдячний долі від щирого серця! Робота в органах військової прокуратури: 09.1986 – 07.2004 рр.

Я,

військовий прокурор Мельников Леонід Миколайович, народився 13 березня 1964 року у Польщі, м. Жагань. У 1986 році закінчив юридичний факультет Казанського державного університету. Коли ця книга готувалась до виходу, мені було запропоновано згадати конкретні кримінальні справи, які розслідувались мною або підлеглими працівниками військової прокуратури, актуальні перевірки або резонансні події. Але, на мій погляд, це було б занадто заформалізовано і не дуже цікаво. Тому я вирішив згадати той головний момент, без якого я міг би бути, ким завгодно, але не був би тим, ким я є… …Ще під час навчання на юридичному факультеті Казанського державного університету я мріяв служити в органах військової прокуратури. Можливо, тому, що батько був військовим… Можливо, тому, що практику я з друзями проходив в прокуратурі Московського району м. Казань, де набув незабутнього досвіду і приємних згадок… А швидше за все – і через те, і через те… Але в 80-ті роки потрапити до військової прокуратури було далеко не просто. Тоді я вирішив після закінчення навчання в університеті призиватися на військову службу – командиром мотострілецького взводу, а там – буде, як буде… Сказано – зроблено. І яке ж було моє здивування, коли, майже в останню мить, нам, 15 молодим лейтенантам-«щасливчикам», повідомили, що всіх нас спрямовують для проходження служби у різні гарнізонні військові прокуратури!!! Але на цьому дива не закінчились. Мене було скеровано не кудинебудь, а до славетного Прикарпатського військового округу, про що я

275


навіть мріяти не міг. Так райдужно почався мій шлях на службі в органах військової прокуратури. Я пройшов посади від слідчого військової прокуратури Хмельницького гарнізону до військового прокурора Чернівецького гарнізону. Було у моїй службі багато різного: і доброго, і не дуже, але завжди поруч були наставники, які допомагали, підтримували і яких не можу не згадати: прокурори гарнізонів Шестаков А.І., Майборода В.Я., а також Малюзін І.П., Казак В.М., Столяров О.О., Мішкуров О.М. Всім їм і кожному з них я вдячний від щирого серця!


277


МЕЛЬНИЧУК ВАСИЛЬ ГРИГОРОВИЧ Аплодисменти для прокурора Робота в органах військової прокуратури: 09.1968 – 10.1995 рр.

Я,

військовий прокурор Мельничук Василь Григорович, народився 12 лютого 1938 року на хуторі Стоянівка Радивилівського району Рівненської області. У дитинстві, мені тоді було сім років, я пережив розстріл рідних радянськими вояками у мене на очах і став круглим сиротою. А що таке бути сиротою у повоєнні роки, не потрібно і розповідати, говорить само за себе. Рано почалося самостійне і непросте життя. І від самого початку життя самостійного, передчасно дорослого, я мріяв дізнатися, що ж сталося зі всіма моїми рідними, відновити справедливість і віддати шану їхній світлій пам’яті… У віці 11 років я товарняком із Радивилова дістався Львова – не шукав пригод, а хотів вчитися. У Красне транспортна міліція побачила, що їду і тримаюся на зчепленні вагонів, та повідомила у Львів. Мене вже чекали і зустріли. Зняли з потяга і спрямували до прийомника-розподільника, там, біля церкви Анни. Де я цілий тиждень і прожив – на підлозі спав, трошки їсти давали. І була там така тьотя Аня, чергова. Я попросився: «Тьотя Аня, відпустіть мене, я хочу вчитися, у мене немає нікого рідних». Але вона не випустила, побоялася, що я – малий злочинець і красти буду в людей. Вже інша чергова мене відпустила. І я два тижні прожив на залізничному вокзалі – ночував під лавами. Потім якось йшов вулицею і побачив двірничку, в якої попросився жити, пустила добра душа, хоча сама жила у малесенькій кімнатці – колишньому туалеті, вулиця Різьбярська 1-а, квартира 5. Мою добродійницю звали тьотя Оля. І вона теж боялася, що я «вурка», крадій, але швидко переконалася, що злих намірів не маю, стараюся допомагати їй прибирати сміття, а спав, як завжди, на підлозі. Була та Оля родом з Дніпропетровська, у неї було шестеро дітей. Коли прийшла війна, дітей забрали. Сина поранили, і вона пішла у Львові

279


двірничкою, жила у підвалі, аби тільки бути поруч із сином, який лікувався у військовому шпиталі. А коли син одужав, за два місяці їй дали більший туалет – для кращих умов життя. Скажу про майбутнє: ми постійно підтримували з Олею стосунки. Згодом ми з нею навіть подавали разом замовлення на радіостанцію «Маяк», щоб розшукати її і, може, моїх рідних. А дочку тьоті Олі я знайшов у Москві, вже коли був курсантом військового училища. І як їздив з Далекого Сходу через ту столицю, зустрічав доньку моєї благодійниці, яка теж була двірничкою. Завжди прагнув підтримувати з добрими людьми добрі стосунки. Завжди намагався віддячити добром за добро. Але це було згодом. А тоді, у повоєнному Львові, я продовжував шукати, де вчитися, бо все життя відчував цю благотворну глибоку внутрішню потребу – знати більше, навчатися, збагачуватися знаннями. Скрізь питався. І дізнався, що у Львові відкриває професійно-технічну школу Новікова Парасковія Іванівна. Готували там кравчинь і чоботарів. То я й став вчитися на чоботаря. Але і роботу не полишав, допомагав тьоті Олі. А ще – шукав і знаходив дрібні заробітки: десь комусь допомогти щось розвантажити, перенести, дадуть карбованця чи два – і вже можна жити. Іще я знайшов можливість навчатися – у вечірній школі, на Снопківській. Став чоботарем, закінчив школу, 11 класів, – і мене призивають до армії, Чкаловський райвійськкомат, Пекарська. До речі, скажу, що і за середню освіту я мав пройти певні терни, поборотися. Я ж попросив директора школи дати мені можливість скласти іспити раніше, за кільки класів одразу, за 10-й і 11-й класи, тому що йду до армії. І хочу йти до армії вже із середньою освітою. Але той директор заперечив – ні. Тоді я написав листа Міністру освіти Української РСР. Виклав у листі свою долю – що сирота, і своє бажання – що хочу мати атестат за середню школу, але директор проти. Скоро надійшла телеграма: іспити у Василя Мельничука прийняти. І коли на призовній комісії побачили, що я маю освіту, а це свідчило про моє бажання вчитися, офіцер питається, а чи не хотів би я стати військовим? А як, питаюся. Якщо погоджуєшся, ми допоможемо. І, як виявилося, не забули та згодом допомогли. А спочатку я поїхав служити солдатом – спрямували мене на Далекий Схід – місцевість, як пам’ятаю, «Красная Рєчка». Я не забуду, як їхав до Хабаровська потягом 27 діб. Двадцять сім діб. Нас везли не у купе чи плацкарті. Завантажили молодих солдатиків у так звані «теплушки», з


281 «буржуйками». Погодували нас, новобранців, вперше за кілька діб лише у Дніпропетровську. І потім ще звідти – 21 доба, три тижні, – до Далекого Сходу. Я вже встиг прослужити солдатом певний час, коли мене викликали командири і нагадали, що я висловив бажання навчатися у військовому училищі. І ще добу їхали на місце навчання – Хабаровське вище військове ракетно-артилерійське училище, яке я успішно закінчив і отримав розподіл до 310-го мотострілецького полку 24-ї Залізної дивізії – на Львівщину. Призначили командиром взводу ПТУРС. І напередодні відповідальних стрільб на Яворівському полігоні я, цілком несподівано, але вкрай приємно для себе, попав у генеральські обійми – мене упізнав начальник мого Хабаровського училища. А потім, коли я поцілив ПТУРСом у макет німецького танка, – генерал облаштував так, що мене, лейтенанта, запросили на зустріч до Маршала Кулікова Віктора Георгійовича, який сказав: ми бачили, як ти стріляв, молодець, нам такі офіцери потрібні, будеш навчатися далі. Почути таке від Маршала, коли на Яворівський полігон зібралися усі командири ракетних військ і артилерії збройних сил, – було справою честі, мене почали просувати по службі, спрямували на подальше навчання до Оренбурга. А я ще й не забарився – звернувся до командування, і мені надали дозвіл навчатися на юридичному факультеті Львівського університету. В Оренбурзі я теж зробив все, аби пройти кілька курсів за скорочені терміни. Завершив і військове, і юридичне навчання майже водночас. І ніколи не шкодував, що віддаю сили вивченню наук. Коли, до речі, командири мене спиталися, чому я саме на юридичному факультеті хочу здобути цивільну вищу освіту, я сказав, як справді й було: мрію стати юристом і добитися свого – розібратися, що ж трапилося із моїми рідними, за що розстріляли батьків, і відновити справедливість. Мені пішли назустріч. Мені все життя попадалися у переважній більшості своїй дуже порядні офіцери. Певний час мене просували і по лінії виховної роботи. Я пройшов посади, на яких мене вчили діяти професійно, рішуче, цілеспрямовано, виважено, принципово. І це попри те, що майже всю службу на мені лежала тінь, яку кидали своїми діями і підозрами у «неблагонадійності» так звані «особісти», які всіляко підкреслювали, що я – син «ворогів народу». З виховної роботи мене перевели на посаду командира батареї САУ. А потім стався випадок, який пов’язав моє життя назавжди із військовою прокуратурою.


Викликає мене командир батальйону і каже, що у майора Шапошникова спалили машину. Шапошников був заступником командира батальйону з тилового забезпечення. Жив він у окремому будинку, який охоронявся особовим складом. Ось у гаражі цього будинку і згоріла машина «зампотилу» – шикарна, рідкісна, як на той радянський час, «Волга» - Газ-21. Її тиловик щойно купив і перегнав із Києва. І мені, як дізнавачу – офіцеру із дипломом юриста, доручено взяти участь у встановленні обставин. Я поїхав до військової прокуратури Рівненської армії, де отримав завдання розібратися із цим випадком. Повернувся до військової частини і добросовісно, як то кажуть, пішов по сліду. Знайшов відбиток солдатського чобота із особливостями підошви. Залив гіпсом. І порівняв із підошвами чобіт у приміщенні варти, адже солдатів була небагато, і вони заступали на варту часто. У режимі, який називали «через день – на ремень». Одна пара взуття співпала повністю. Викликаю солдата: розповідай, як це все сталося, не хвилюйся, спокійно розповідай. Щось же було причиною такого серйозного твого вчинку? І солдат розповів. Напередодні Пасхи тиловик заготовив чималу кількість ковбаси, сала, вудженого. Боєць чує всі ці запахи, уявляє смаки, людина молода, хлопчина. Логічно, що просить офіцера пригостити його, той відмовляє. Тоді солдатик сам собі штик-ножем вкраяв шматок ковбаси і з’їв, за що «тиловик» солдата побив. Хлопець затаїв образу. А наступного разу, коли знову мав охороняти садибу, бере з собою баночку бензину, кидає її під «Волгу», чинить підпал. Він же не думав, що аж так все займеться. Словом, за лічені години справу я розкрив. Три хвилини розмовляв із людиною. Просто. По-людськи. Поїхав доповісти у військову прокуратуру. Заходжу до кабінету, а там сидить генерал юстиції. Це був військовий прокурор Прикарпатського військового округу. Генерал спитався, чому я тут, а потім попросив доповісти суть справи. Я розповів. І це ти все сам розібрався? Сам, кажу. А де солдат? Ось тут, відповідаю, в коридорі. Заводжу солдата. Генерал сам спитався у винуватця про все, і солдат все виклав прокурору, як було – у точній відповідності до того, як я і зафіксував у документах. Якраз увійшов до кабінету і військовий прокурор армії. Обидва вислухали і солдатське зізнання, і мою доповідь. Тоді генерал питається мене: підете служити до військової прокуратури? Я погодився. А прокурор округа дав вказівку прокурору армії зайнятися


283 моєю подальшою долею. Одразу постало переді мною питання вибору: є місце в одній прокуратурі, де прокурор має м’який характер, а є місце у Луцьку, де у військового прокурора важкий характер. Я не побоявся. Не перелякався. Обрав своїм першим керівником саме військового прокурора із характером, і не помилився. Ця людина – Шаталов Юрій Іванович, став для мене не просто першим керівником, зразком військового прокурора, але й у чомусь – справжнім батьком-командиром. Він був мені батьком, якого у мене, сироти не було… А тому людське, батьківське, по суті, ставлення керівника стало особливо цінним, зворушливим. І таким, яке я хотів виправдати гідною службою і роботою. Юрій Іванович Шаталов… Він навчив мене всьому, заклав основи мого професіоналізму, як військового прокурора. Саме таких, як Шаталов, я побажав би кожному молодому прокурору-початківцю. Шаталов, наприклад, казав мені без зайвого металу у голосі, без утиску: ось ти, Василю, склав документ на трьох сторінках. Все вірно. Все добре. Але, давай, сідай поруч, я покажу тобі, як можна було скласти його на двох сторінках. Щоб він читався швидко, легко, просто. І щоб одразу все було зрозуміло. І так – просто і ясно – він провів мене усіма сходинками до високого фахового рівня. А жорстким Юрія Івановича вважали лише через те, що він, справжній військовий прокурор, не дозволяв собі панібратства, чітко витримував межі службових і людських стосунків. Я вдячний йому дотепер за все, чого досягнув. Я був загартований Шаталовим. І тому мені – в якому він виховав упевненість в собі, в якому виховав уміння не бути розгубленим за будь-яких важких ситуацій, не втрачати лице, не плазувати перед керівництвом будь-якого рівня, – було легше служити у всі подальші роки, на всіх подальших посадах. Пригадую, як я, слідчий, отримав доручення розслідувати обставини дуже масштабної пожежі на складах. Пожежі, яка завдала збитків Міністерству оборони на 15 мільйонів рублів. Можете собі уявити, що то за втрати і які висновки могли бути і для тих, хто допустив пожежу, і для тих, хто пожежу розслідував. Адже все одразу взяли під контроль «особісти», які вбачали диверсію, підпал, злий умисел. А на місці пожежі встигли побувати керівники військові і цивільні найвищих рангів. У мене дотепер залишається сумнів, чи не дали мені


цю справу з метою суворої перевірки: впорається, мовляв, Мельничук, то буде молодець, а не впорається – така вже йому ціна… Як би там не було і попри всі мої сумніви, на цю непросту справу кинули саме мене. Я не зволікав, і від першої хвилини, одразу взявся до справи серйозно. Практично провів на місці події три доби безвилазно. Днював і ночував. І розкопав, що причина – у неякісній роботі будівельників. Вони не виконали своїх обов’язків, діяли всупереч технологічним вимогам. Електрики проклали мідний дріт по дерев’яній будівлі. А зверху дроти прикрили звичайнісіньким легкозаймистим папером. Коротке замикання – іскра – пожежа – три добі горіло – 15 мільйонів на вітер. Я зробив для себе саме такі висновки. Але потрібні ще були підсумки експертів. Тоді я вантажу всі свої здобутки на «ЗИЛ» і везу до Львівського пожежного училища, де фахову оцінку, за добрим збігом обставин, має дати мій однофамілець – начальник кафедри підполковник Мельничук. Він, зізнаюся, був приємно вражений моїм добросовісним підходом до пожежної справи і підтвердив усі мої напрацювання. Словом, причина пожежі – у діях будівельників, підпалу не було. Все діло у неякісній електромережі, недобросовісних електриках і тих, хто їх мав контролювати під час виконання та прийому робіт. Проте, як виявилося, розкрити справу такого масштабу збитків державі – лише половина діла. Тепер потрібно було іще доповідати про свої висновки і бути готовим за це відповідати. Адже – знову ж таки зроблю наголос – на карту поставлено 15 мільйонів рублів збитків. Як ми всі пам’ятаємо, за радянських часів підкреслювалося, що один долар США коштував лише 68 копійок СРСР… До Головної військової прокуратури спрямовують саме мене: ти – розкрив, ти – і відповідай на всі питання на всіх рівнях. У Москві мене приймає наш легендарний Головний військовий прокурор СРСР генерал-полковник юстиції Горний А.Г. Артем Григорович поставив кілька конкретних запитань мені, капітану. По-доброму висловив задоволення, що я сам розкрив таку справу. Я доповів, що недбалість всьому причина, елементарна службова недбалість будівельників. І тут вкотре постало питання звітності: хто доповідатиме Міністру оборони, адже сума збитків – грандіозна. Я не сховався, так би мовити, за невисоку посаду і невисоке військове звання. І коли Горний спитався, можливо, ти сам і поїдеш, я без заперечень погодився: давайте доповім,


285 я готовий. Протягом години мене доправили зі всіма документами до Міністерства оборони, і мене прийняв у своєму кабінеті Міністр. Я і Міністру все доповів ясно і просто, як вчив Шаталов Юрій Іванович. Я не знітився перед першою посадовою особою однієї з найбільших, на той час, армій світу. Міністр під час зустрічі був уважним і серйозним, все сприйняв, вислухав. Маршал сказав: дякую, синку, що розібрався, тепер я буду розбиратися зі своїми командирами. І спитався: що від нього, Міністра, ще залежить, чи потрібно щось підписати? А мене попередили, щоб я привіз з Міністерства вже підписаним акт. Акт в мене був готовий, і Міністр миттєво підпис поставив. Коли я повернувся до Головної військової прокуратури, Артем Григорович Горний був вкотре здивований швидкості, з якою я впорався із завданням доповіді Міністру, та ще й акт привіз підписаним. Горний почав розпитувати мене вже більш детально, хто я, звідки, як йде служба. І він спитався, а чому я дотепер лише капітан. Пояснюю: так складаються служба і доля. Ясно, сказав Артем Григорович Горний. І не встиг я ще доїхати до місця служби, як вже пройшла команда, і мене, за нетривалий час, переводять заступником прокурора Астраханського гарнізону. Думаю, це цікава історія… Не менш цікавим був момент, коли мене призначили військовим прокурором Забайкальського військового округу. Безумовно, я одразу почав опановувати ситуацію, аналізувати статистику – я мав знати, в якому стані справи у підпорядкованих мені прокуратурах, Під час вивчення і аналізу документів, статистики я побачив критичну тенденцію – понад 1000 кримінальних справ заведено, накопичилося по нестатутних відносинах. Це величезний і, думаю, неприпустимий масив. Проводжу колегію, і вольовим рішенням даю команду, наказую закрити переважну більшість справ: ті, де наслідки не суттєві, не важкі, без травмування, каліцтва. А вже ті, де важкі тілесні ушкодження, – до суду. Що тут почалося… З деякими керівниками, не стану цього приховувати, сталася істерика. Мельничук, казали, підриває устої військової дисципліни і порядку. Мельничук, мовляв, порушив закон. Мельничук, вважав дехто, має відповідати перед суспільством. І, безумовно, почали лунати голоси, що Мельничука потрібно знімати з посади. Я зрозумів, звідки вітер віє. На посаду військового прокурора Забайкальського військового округу (ЗабВО) і без мене було чимало претендентів, які спали і бачили себе у генеральському кріслі. Почалися скарги і навіть


анонімки до найвищих державних інстанцій. Приїхали представники «зверху», які пообіцяли мені, що я відповім за своє рішення «зі всією суворістю». До цього все і йшло – до моєї відповідальності. Але я був впевненим у собі, переконаним, що рішення ухвалив правильне. З цим переконанням і вирушив до Москви на колегію Генеральної прокуратури. А порядок був таким: першого дня – колегія Генпрокуратури, наступного – колегія Головної військової прокуратури. Словом, спочатку мене мали «виховувати» перед усіма прокурорами СРСР, а потім – власне перед військовими прокурорами Союзу. І ось настав, так би мовити, мій «судний день». Напередодні мене налаштували, готуйся, завтра тебе будуть «катувати». У залі, де проводиться колегія Генпрокуратури, – 840 осіб. Усі прокурори союзних республік, областей, країв, великих і малих міст. У президії – перші особи держави на чолі із Генеральним секретарем ЦК КПРС Михайлом Сергійовичем Горбачовим. Атмосфера наелектризована. Усі чекають серйозних кадрових рішень і гучних заяв. Із доповіддю виступив Генпрокурор. Після доповіді Рекункова Олександра Михайловича почалось обговорення. Виступив, як пам’ятаю, прокурор Казахстану. І, врешті-решт, слово надається військовому прокурору Забайкальського військового округу полковнику юстиції Мельничуку Василю Григоровичу. Я був переконаний у своїй правоті, тому виступав дуже конкретно, чітко, води не лив. За Шаталовим. Йому за мене не було б соромно. Я сказав, що ухвалив рішення і дав команду закрити кримінальні справи за фактами нестатутних відносин у кількості 1000 проваджень. Винятково ті, де немає тілесних ушкоджень. І я вважаю, що вчинив безпомилково. Вчинив по-державницькому. Тому що, вивільняючи від кримінальної відповідальності тисячу військовослужбовців, я уникнув ситуації, коли кілька тисяч рідних, близьких і просто знайомих солдатів приречені проклинати армію і військову службу, та й державу заодно, бо держава та Армія забрали у них синів, відняла у синів свободу і перетворили їхніх дітей на злочинців. Зал завмер... І раптом – вкрай несподівано для всіх і для мене у першу чергу – підхоплюється з місця у президії Генсек Горбачов Михайло Сергійович і вигукує із запалом на всю залу: «Правильно, товариш Мельничук! По-государственному думаете! Всем нужно так подходить к людям и к делу, как военный прокурор Мельничук!». І аплодує мені.


287

Слідом за Горбачовим підводиться весь прокурорський особовий склад країни і всі аплодують мені, військовому прокурору Василю Мельничуку. І не стільки, власне, мені, як офіцеру, скільки моїм словам і думкам. Все. Державницький підхід взяв верх над інтригами і, чесно скажу, чиїмись недолугими спробами – за рахунок долі звичайних порушників дисципліни, простих солдатиків – вирішувати свої амбіційні плани і досягати своєї недостойної мети: дряпатися по службових прокурорських сходинках. Звісно, наступного дня вже все пішло інакше, по-людськи. І не «пісочити» мене зібралися у Головній військовій прокуратурі, а на колегії заслухали досвід прокурора ЗабВО Мельничука по роботі із дотриманням законності у напрямі боротьби із нестатутними відносинами. І Рекунков О.М. особисто підійшов, потис руку, сказав: правильно, так всі повинні мислити і робити. І хочу підкреслити, що я задля досягнення законності, а тим більше – для того, аби посісти певну посаду, ніколи анонімок не писав. «По трупах» не йшов. Людей не підставляв. Поводився гідно, по-офіцерському, по-прокурорському, по-людськи. Скрізь, де б тільки не виконував прокурорські обов’язки.


Так було і у Німеччині, де я налагодив найкращі стосунки із прокурорами Німецької Демократичної Республіки, коли потрібно було саме залишатися людиною, а не дерти горло і відстоювати «інтереси і добре ім’я – радянського воїна-переможця» усупереч здоровому глузду, аби тільки не кинути сумнозвісну «тінь» на «армію-освободітєльніцу». Хоча, зрозуміло, насправді були і в Радянській Армії, і у радянського солдата порушення закону, які бачили наші німецькі колеги. Так було і у Монголії, де мені, як військовому прокурору Забайкалля, у чиєму підпорядкуванні було 29 військових прокуратур гарнізонів, у тому числі – і власне Монголії, доводилося організовувати розслідування серйозних справ, про які таємність не дозволяє розповідати і дотепер…. А щодо Монголії пригадаю лише радісний пам’ятний день, коли я, військовий прокурор Забайкальського військового округу, був запрошений і взяв участь у святкуванні значної події в історії МНР – народження 2-х мільйонного громадянина Монголії. Не забуду, як у мене на очах перша особа Монголії підняла малесенького монгола на руки, як всі аплодували і раділи життю. І я радів разом із ними. Прокурор, де б він не був, яку б посаду не обіймав, завжди повинен пам’ятати, що потрібно радіти життю. Щоб цікаво жити і служити було скрізь. І я вважаю, що я – саме така людина. Мені цікаве життя, де б я не перебував… А життя закономірно проходить своїми стежками, доля веде своїми шляхами. І справедливо, що я, який пішов юридичною стезею заради того, аби знайти сліди своїх рідних, все ж таки досяг своєї мети. Це було тоді, коли я у відпустці приїхав до міста Горький. Губернатором Горьківської області тоді був Борис Нємцов, якого потім розстріляли у Москві. А Нємцов був дуже людяним чоловіком і дуже мені допоміг. Як військовий прокурор, я все ж таки знайшов місце поховання рідних – Бугрове кладовище там, у Горьковській області. Виготовив хрест. Приїхав до коменданта тюрми, при якій, власне, і був той Бугровське кладовище, і попросив дати змогу поставити хрест у пам’ять про похованих тут розстріляних рідних. Ні, сказав комендант, не можна, заборонено. І я зрозумів, чому він так сказав. Я погодився із комендантом, що офіційної заборони, відповідно до законів і правил, потрібно дотримуватися. Але я залишив за собою право звернутися до губернатора – Бориса Нємцова. Вийшов на зв’язок із адміністрацією, відрекомендувався. Мені сказали: приїжджайте, Нємцов чекає на вас. Борис Юхимович прийняв мене одразу, уважно вислухав і сказав просто-таки по-гагарінському:


289 «Поїхали». Ми прибули разом до кладовища, і Нємцов висловив комендантові свою точку зору: потрібно допомогти поважній людині, тут поховані його рідні – українці, наші брати. Я йому дуже вдячний, Борису Нємцову, за допомогу, молода талановита людина, шкода, що Росія його не вберегла. А я зрозумів, чому комендант сказав, що хрест ставити не можна, щойно увіткнув лопату у землю. Майже одразу лезо лопати ударилося об кістки похованих «ворогів народу». Там було розстріляно і закопано десять тисяч українців. І мої рідні – в тому страшному числі. Але хрест я акуратно поставив. Виконав свій обов’язок і досяг своєї мети – вшанував пам’ять моїх українців!.. Коли прийшов історичний час Незалежності, я безпосередньо взяв участь у становленні військової прокуратури Прикарпатського військового округу – Західного регіону України. Поклав на цю справу свої сили і здоров’я. І я радий, що молодому поколінню військових прокурорів не байдужі спогади та історії тих, хто починав новітню історію військової прокуратури. Як це було у деталях, переконаний, зможуть розповісти ті, з ким я працював пліч-о-пліч, розповісти у конкретних справах, про реальні покарання злочинців. Скажу, що глибоко переконаний: без військової прокуратури немає армії і немає держави. Хто цього не розумів, той і винен у тому, що Українська Армія була зруйнована настільки, що лише завдяки героїзму і самовідданості простих українців вдалося зупинити і не пустити вглиб країни ворожу навалу... Я висловлюю вдячність нинішнім військовим прокурорам за те, що вони сьогодні на фронті непорушно стоять на сторожі українських законів і рідної української землі! Радий, що і я причетний до того, що ми зберегли військову прокуратуру, хай доброю буде пам’ять про нас, перших…


МЕЛЬНИЧУК СЕРГІЙ ВАСИЛЬОВИЧ Між Парамуширом і Шумшу, або Заради законності Робота в органах військової прокуратури: 06.1990 – 12.2007 рр.

Я,

військовий прокурор Мельничук Сергій Васильович, народився 05 березня 1968 року у місті Рівне, батько – Мельничук Василь Григорович, мати – Марія Іванівна. 1990 року закінчив Московський інститут Міністерства оборони, військово-юридичний факультет. У перший день служби офіцером на Камчатці пережив два землетруси, отримав 22 кримінальні справи на руки у провадження і з’їздив на місце події… Кажуть, як почнеш службу, так вона і триватиме. Так вона і тривала. До речі, із тих 22 справ десять були багатоепізодні щодо крадіжок лобового скла – тоді, хто пам’ятає, був такий період, модно було красти лобове скло з «Жигулів» та «Москвичів». Розповідаю з гумором і іронією, тому що без почуття гумору, іронії, а то і сарказму, просто так пережити роки служби на Далекому Сході було б важко, навіть неможливо. А служив я у військовій прокуратурі в/ч 31295 – тоді вона була таємна – прокуратура 2 флотилії ядерних підводних човнів Тихоокеанського флоту. Розслідував рідкісну справу – пошкодження морського підводного телефонного і телеграфного кабелю. Стаття у законодавстві таку назву і мала: пошкодження морського телефонного і телеграфного кабелю. У порушення вимог і настанов з керування плавзасобами прикордонний ракетний середній човен почав рух із невитягнутим якорем, зачепив той кабель. І перервав зв’язок між Камчаткою і Курильськими островами. Зв’язку не було півроку. На Курилах був зв’язок лише по таємній системі ЗАС і лише для військових. Для цивільних не було зв’язку взагалі. Пішли якісь незрозумілі і ніким не пояснювані збої у телебаченні. Хоча, здавалося б, так не мало бути, бо телебачення було супутникове. Звук надходив із запізненням на шість годин. Словом, йшло на телеекрані зображення фільму, а «озвучували» кіно телевізійні новини… І так півроку.

291


Зрозуміло, що це викликало відповідну реакцію у всіх інстанціях. Завершилося тим, що командир покінчив життя самогубством – застрілився. Наступним пригадується порушення правил кораблеводіння. На навчаннях в надводному положенні підводний човен мав, здавалося б, здійснити просте завдання – пройти між островом і материком. Просто пройти протокою. Але… Лоцман був п’яним і не врахував деталь, про яку багато хто із людей сухопутних і цивільних і не чув за все своє життя. А саме: лоцман забув про те, що мав врахувати таблицю подвійних припливів. Про приплив і відлив знають усі. Але далеко не всі знають, що, коли на небі – повний місяць, потрібно врахувати подвійний приплив. Тому що рівень води під час подвійного припливу підіймається удвічі вищий, ніж зазвичай. Тобто, протока нібито стає глибшою, але сильнішою стає і течія, і це потрібно мати на увазі. Не врахували. Човен викинуло на берег. От такий був наслідок нюансу із подвійним припливом і п’яним лоцманом. Найвеселіше для мене, військового слідчого, було те, що я мав опитувати свідків. А свідками були камчадали – корінні мешканці Камчатки, які бачили виліт підводного човна на берег зі своїх рибацьких маленьких човників. Камчадали – народ-мандрівник. Вони кочують у прямому сенсі цього слова. І важко було їх розшукати, аби отримати покази по справі. Я шукав їх за допомогою вертольота, за сприяння провідників, які знали або хоча б здогадувалися, де може у той чи інший час знаходитися потрібний мені камчадал-свідок. Я на практиці вивчив систему камчадальських стійбищ. А ще й Москва висунула вимогу – відтворити обставини події. Слідчий експеримент. І я з кожним камчадалом повинен був виплисти в океан, де він мав показати мені місце, з якого лапав рибу і бачив, як човен викидає на берег. Я ще й мав сфотографувати ці всі мої слідчі кроки. Це було, погодьтеся, нелегко. А з іншого боку, складність полягала у тому, що камчадали категорично відмовлялися складати мені компанію у слідчих планах. Вони просто і конкретно, що ж тут приховувати, спрямовували мене доволі неблизько. І їхню мотивацію дуже легко зрозуміти: я забирав у них і без мене короткий час нетривалого камчадальського літа, коли вони мали заготовити рибу, звіра, продукти на довгу далекосхідну зиму. Живуть вони підніжним кормом, їх цивілізація не торкнулась. Говорили мені напряму: у тебе, лейтенанте, – експерименти, а у мене, лейтенанте, – питання життя і смерті. Мені, лейтенанте, потрібно оленя пасти і тюленя годувати… Інакше зиму не переживу.


293 Я пішов найпростішим шляхом – брав у вертоліт із собою ящиками «вогняну воду». І проблеми якось вже там розв’язувалися – аргумент з мого боку був вагомий, від контакту із людиною з таким ящиком такого напою на Далекому Сході не відмовляються… Справу я довів до кінця, важко, але пригадую із усмішкою… Далі: Камчатка, острів Шумшу – між Першим і Другим Курильськими протоками. Поселення Байково. Шумшу – найпівнічніший Курильський острів. До речі, його з великими втратами, найбільшими у радянськояпонській війні, взяли у 1945 році… А у мої часи на острові Шумшу розташовувалася база паливно-мастильних матеріалів для кораблів і підводних човнів Тихоокеанського флоту. Вона була непрацююча – «НЗ». До мене там дванадцять років не було жодного працівника військової прокуратури. Я дуже не хотів туди їхати, хоча це звучить не зовсім дисципліновано. Але я вже на той час наслухався про цей острів і особливого бажання відвідати його не мав. Прокурор мене туди практично вигнав. Тому що кагебісти відмовилися порушувати справу щодо матроса, який намагався захопити поштовий літак і втекти геть з того екзотичного острова. А реагувати було потрібно. Той острів і насправді був екзотичним, думаю, він і дотепер залишається таким. Населення Шумшу – 42 людини. З них 4 – дами, яким за таких обставин постійно діставалося на горіхи за те, що «не так подивилися» на сторонніх чоловіків. Словом, кадрований «гарнізончик», маленький. І лише кілька цивільних – вони доглядали за маяками. Мене на Шумшу спрямували у жовтні – на півтора місяці, але повернутися я зміг лише наприкінці квітня наступного року. Зима сталася рання. Океан замерз. Човни доставити продукти для гарнізону вчасно не змогли. А сідати літакам на двометровий сніг було справою неможливою. І добре, що якась світла душа з числа знайомих співчутливо мені порадила: візьми мисливську рушницю. Я взяв. І не помилився. Полювання там справді добре, та й займатися більше нічим. Вилетів я туди специфічним фанерним літаком У-2: плюхнувся у крісло, пілот пройшов, зібрав гроші за квитки, як у маршрутці, порадив поставити ноги на дошку, яка була основною складовою дна літака. Тому що решту днища складала погано натягнута брезентова ряднина… Пілот цілком серйозно порадив: ноги на брезент не ставити – можна прорвати тканину і випасти з літака над океаном… Іще раз про основне моє завдання: суть справи полягала у тому, що матрос з особового складу


гарнізону напився, вкрав зі складу гранати, захопив поштовий літак, зробив заручником пілота. І погрожував все і всіх підірвати, якщо не відправлять з цього жахливого місця служби на «велику» землю. «Терориста» скрутив і віддав правосуддю офіцер, який набрався, як я зрозумів, хоробрості і пішов проти скандального матроса з голими руками. Ось і вся справа. Але того літа – Тихий океан є Тихим океаном – ще й не встигли через примхи погоди заготовити продукти, як слід, і особовий склад жив упроголодь. Літак, щоправда, у хорошу погоду підлітав, скидав над засніженим аеродромом мішки із листами і продуктами. Мешкав я у землянці. Як і всі, тому що там землянку після пурги легше відкопати, ніж хатинку. Весь острів – з вугілля. Вийшов із землянки, набрав відро – і можеш палити пічку, грітися. Так я прожив до середини весни. Наполювався і справді досита – на все життя. Але умови життя були, й справді, настільки жахливими, що матроси, знаючи, що я – військовий прокурор, приходили до моєї землянки і просилися, намагались домовитися: мовляв, він, матрос, щось вкраде, а я його відправлю до дисбату. А дисциплінарний батальйон був розташований майже під китайським кордоном, там було тепло, і там були більш людські умови для солдатського життя, ніж на Шумшу. Бажання особового складу за будь-яку ціну зникнути з острова доходило до крайнощів. Побачивши, що я поруч, один матрос б’є іншого в обличчя, ламає товаришу носа, одразу підходить до мене і каже: я зламав йому носа, відправте мене у дисбат. Тут я уже змушений був реагувати. До речі, щоб отримати рішення на продовження термінів розслідування, я змушений був ходити пішки за дозволом через протоку по льоду із Шумшу на сусідній острів Парамушир у містечко Сєверо-Курильськ за санкцією на продовження справи до місцевого цивільного районного прокурора. І всі ці зусилля, аби дотриматися протоколу, аби все було за законом у тих, богом забутих, місцях… Адже я за півроку на Шумшу порушив кілька справ, які, так би мовити, лежали на поверхні. І ось я, в унтах і полушубку із паперами під пахою – заради закону – кілька кілометрів пішки льодом Тихого океану. Романтика. Залишились у пам’яті спогади про Шумшу неймовірні. Нинішні делікатеси, які у супермаркетах за великі гроші, – морепродукти – ми збирали після відливу відрами, варили, і ці вишукані страви вже ставали поперек горла. Все було, як у кіно «Біле сонце пустелі»: хліба мені дістань, не можу я вже на ту ікру дивитися.


295

І наостанок: життя на Шумшу вельми своєрідно позначилося першими хвилинами на «великій» землі. Одразу після виходу з літака на Камчатці мене біля аеропорту збило таксі. Я настільки втратив навички користування плодами цивілізації - світлофорами, дорогами і перехрестями, що не зважив на авто із «шашечками», яке несподівано насунулося на мене… Таксі мене штовхнуло несильно, ушкоджень не отримав, я просто впав, а таксист ще й підвіз додому безкоштовно. Але то був сигнал: Шумшу, лейтенанте, ти вже пройшов – повертайся до повноцінного життя. Такий урок я отримав… Ну, і обличчя після піврічного життя на вугільному острові стало сірого кольору від пилу – відмився нескоро… Потім був В’єтнам, де, на противагу Камчатці, я проходив службу у шортах. У В’єтнамі були дрібні справи, про які і розповідати особливо нічого, окрім того, що це була зовсім інша широта, зовсім інший клімат і зовсім інші умови життя і служби. Що і залишилося у пам’яті наступним цінним досвідом перебування за межами рідної української землі. Ще згадаю службу у Киргизії. На березі високогірного озера Іссик-Куль була база торпедних катерів. Цілком таємними планами передбачалося, що у випадку нападу китайців катера виходять, пускають ядерні торпеди, розбивають таким чином гори, і Ісик-Куль йде та затоплює


Казахстан і Узбекистан, аби завалити ту масу китайців, які підуть у наступ на СРСР. І ось під час навчальних стрільб загубили навчальну ядерну торпеду. Стався шторм. Шукати не могли. А торпеда налаштована на самознищення. На ній стоїть сольовий клапан. Вода ту сіль протягом доби роз’їдає, і торпеда самознищується. Переполох був грандіозний, одразу дійшло до Москви. Адже сталася неймовірна надзвичайна подія. Всі дані одразу засекретили. Тоді існувала система, коли вищі штаби і керівники, так звані держкомісії з розслідувань, мали право давати чи не давати дозвіл на розслідування. Вирішували, які матеріали дати чи не давати слідчому військової прокуратури, що розслідувати, а які розслідування – одразу втаємничити і припинити. Справу врешті-решт забрала Генеральна прокуратура. Я так і не знаю дотепер, навчальна там втопилася торпеда чи справжня – реальна ядерна. …Не менш цікава історія зі станції «Луговая» у Казахстані. Можна подивитися на мапі: безкраїй казахстанський степ, посеред степу – болото, посеред болота – острів, на острові – дерева і військові та віслюки, і більше нічого. Щоправда саме там був іще аеродром. Саме на цей аеродром прилетіли югослави, подивитися на радянську супертехніку, яку вони мали намір придбати, адже тоді, як почав розвалюватися непорушний союз, вже почали давати дозволи на продаж військового озброєння та обладнання. Командир льотної частини вирішив, як належить продавцю, показати «товар ліцом». За кермо, якщо не помиляюся, Міг-29 сів ас. Він мав вразити покупців необмеженими можливостями літака. Але сталося не так, як гадалося. Проти всіх правил пілот, хоча він і був асом, удвічі скоротив шлях розгону. Літак відірвався на мить від злітної смуги, піднявся вертикально, постояв кілька секунд на струмені із сопла, і це було дуже видовищно. Уявіть собі, наскільки це гарно: сучасний багатоцільовий радянський винищувач четвертого покоління, який десятки років був основним багатоцільовим винищувачем країн Варшавського договору та СРСР, починає виконувати фігури вищого пілотажу. Але тривав «показовий рекламний виступ» недовго. Винищувач кілька секунд протримався на струмі вогню, який просто таки упирався в плити злітної смуги аеродрому. А потім Міг падає на землю. І розвалюється на очах у «здивованої публіки». Щоправда, вибуху не було. І пілот залишився, на щастя, живим. Югослави купувати диво


297 техніку відмовилися. Занадто сильним було враження від побаченого шоу. А для мене, як для слідчого військової прокуратури, виникла проблема із допитами командира льотної військової частини, бо він – волею військової долі – вже за три дні з «полковника» перетворився на «майора» і продовжив службу в Забайкаллі. Погодьтеся, викликати його до Казахстану було непросто. Зауважу: щоб не виникла думка, що такі серйозні справи розслідував лише я сам, і ось тут я постаю перед читачами великим героєм. Ні, у масштабних, резонансних справах я діяв у складі груп, і тому перебирати на себе всю славу розслідувань наміру не маю, що моє – то моє, чужої слави не потрібно. Думаю, у кожного зі слідчих військової прокуратури є, так би мовити, супутні враження – факти і події, деталі і нюанси, які напряму до розслідування не належать, але у пам’яті залишаються на все життя. І такі моменти я вважаю цікавими. Наприклад, коли я вперше поїхав у відрядження через відому Чуйську долину, мене вразило таке видовище: потяг був переповнений наркоманами. Коли поїзд починав попід горами оминати долину та уповільнював хід на тривалому за часом і довгому за відстанню повороті, наркомани, роздягнуті догола, стрибали у коноплю, бігали, а пилок конопляний приставав до їхніх спітнілих тіл. Потім вони встигали застрибнути до вагонів. А вже у вагонах починали зішкрябувати з себе пилок коноплі і збирати його у целофанові пакунки. Достатньо уявити, як це виглядало в моїх очах, коли я сиджу у вагоні у формі офіцера, а поруч бігають неодягнені наркозалежні. Теж своєрідний досвід. Таємний бік радянського життя.


Про українські справи скажу окремо. Івано-Франківський гарнізон. Прокурором був нині покійний Биков. Я у нього – заступником. Грінпіс та інші борці за екологію починають порушувати питання про забруднення землі і всієї природи – перевищення радіації в хробаках і жабах у районі військової частини у кілька разів. Ця справа нас добряче вимучила. Ніяк не могли знайти джерела підвищення радіації. А активісти не давали нам життя. Справді, аналізи показували, що перевищення має місце, але звідки йде загроза – не могли визначити. Протягом півроку шукали. Посилали солдатів ліси прочісувати. І врешті-решт випадково спиталися у дідуся, який проходив пасікою, чи не бачив він чогось подібного, чи не помічав, чи не допоможе нам у наших багатомісячних пошуках. І він таки допоміг. Показав нам забутий всіма колодязь із радіоактивними відходами, з якого місцеві мешканці вже повикрадали усе, що погано лежало і можна було відкрутити. Хоча колись біля колодязя стояв знак, який попереджав про радіоактивну небезпеку. Вкрали і знак. І хтось із тих розумників, що лазили до колодязя і навколо, зсунув якимось чином кришку. Технологія зберігання порушена не була. Результат: поправили кришку, поставили огорожу і відповідні попереджувальні знаки. Поширення


299 радіації припинилося. Справа не порушувалась. Але сил і нервів ми там поклали на вівтар дотримання законності чимало. І здоров’я. І тут я повинен віддати належне військовому прокурору Миколі Михайловичу Бикову. Кожен, кому пошастило служити з ним, щиро скаже, що особливою рисою його вдачі була вимогливість. Вимогливість, у першу чергу, до себе самого. І вже потім, відповідно, - до підлеглих. Микола Михайлович був відданий роботі, значною мірою, навіть, як то кажуть, на межі здорового прокурорського фанатизму. Інколи – на шкоду власному здоров’ю, всупереч інтересам близьких і друзів, товаришів. У людях цінив те, чим від природи і за покликанням був наділений сам – професіоналізм, неприйняття фальші, бутафорії, слабодухості, безпорадності, нещирості, підлості, негідності. Він вчив молодих: досягайте успіху копіткою працею, без якої неможлива робота слідчого, прокурора. Відданість прокурорській справі, справі усього життя, яку так любив Биков понад усе, була із Миколою Михайловичем до останнього дня його правдивого життя. Життя, яке обірвалось через хворобу, фактично, на робочому місці. На бойовому посту прокурора. Як прокуророві і належить… Теж у Івано-Франківську був цивільний позов до великої, з тих, перших, бізнес-компанії «Прут». Предмет позову простий: бізнесмени позичали в армії велику кількість паливно-мастильних матеріалів і не розрахувалися, і не повернули. Я був старшим лейтенантом, але справу у солідних адвокатів із київською пропискою виграв. Тоді до мене із робочим візитом навідалися представники «Прута» і запропонували перейти до них юристом компанії. У той час, коли я, старлей, отримував 5 доларів США, мені запропонували у них зарплатню у 600 доларів, авто службове і квартиру в подарунок, якщо я відпрацюю на них три роки. Я не погодився. Була тоді віра у світле майбутнє. Потім, коли бачив, що витворяли із армією, пригадував ту заманливу ситуацію і ті звабливі пропозиції… У Тернополі була у мене справа, яку я дотепер не дуже люблю пригадувати, бо називаю для себе і вважаю її «гнилою». Все вкрай просто і дуже неприємно. Фабула: весілля в селі, всі понапивалися, четверта ранку, їдуть додому на авто п’яні чоловіки із забави. ДАЇ зупиняє. Усі п’яні настільки, що приховати це неможливо. Патрульні витягують водія п’яного і кажуть звичайні за таких обставин слова: від тебе запах, з тебе – штраф 250 гривень. А він у відповідь каже слова звичайні: давайте так, ви від


мене запах не почули, але там – на задньому сидінні є один, у якого в кишені справжній бойовий пістолет. ДАЇшники дістають указаного, скручують, дістають з його кишені ПМ. Власник пістолета Макарова виявився діючим прапорщиком, ту зброю він привіз із Афганістану. І він отримав два роки покарання. А «гнила» справа ця для мене тому, що прапорщик був рідним старшим братом того водія, що на нього вказав, аби уникнути відповідальності самому… І таке буває в житті. Каїн і Авель – старовинна історія, ніхто її не спростував і не забув… Мене той епізод шокував. А тепер про Котовський гарнізон, Одещина. Там були дуже великі склади вибухівки. Місто Балта, Одеська область. Почала пропадати пластикова вибухівка. Вирізали пласти вибухівки. І зробити це міг лише спеціаліст. Звичайна людина, не обізнана на цих тонкощах, просто буде розірвана вибухом на шматки. Бо особливість цієї вибухівки полягає у тому, що для вибуху достатньо почати необережно пиляти її простим ножем. Її можна лише розчавити ножем. Різати – не можна. Вибухне від тертя, якщо лезом шурувати по ній вперед-назад. Саме у цей час пішли у новинах на телебаченні по всій країні повідомлення про вибухи бензовозів. Елементарний перерозподіл «бізнесу». Під час розслідування вибуху бензовоза в Одеській області визначили, що використана аналогічна до тієї, що зникає зі складів, вибухівка. Розслідування тягнулося місяць. За місяць мені спрямовують допомогу зі всієї України. Одного дня у мене у відрядженні в помічниках було 28 слідчих, а я був прокурором гарнізону зі штатом 8 чоловік. Народу, як бачимо, сил задіяно було чимало, а новини все підігрівали атмосферу – бензовози підриваються, влада нічого не робить, ґвалт, одним словом. Хоча насправді механізм розслідування працював на повну потужність. У мене бували дні, коли на добу проводилося по 30 обшуків. Приїжджали і з прокуратури округу, з Одеси. Приїхали високопосадовці із Києва. Ніхто не залишився осторонь. Ніхто не оминув увагою,


301 справа була вкрай резонансна. Місяць зі всіх рівнів мені допомагали планувати мою роботу. Із Києвом я мав розмови по кілька разів на день, і кілька разів на день мене знімали з посади. Нічого розкрити спільними зусиллями не вдалося. Потім на телебаченні психоз почав сходити нанівець. Всі роз’їхалися, і одного дня, сидячи у своєму кабінеті військового прокурора гарнізону, я почув раптом уранці таку тишу – коли ніхто не телефонує, не викликає на килим, не вимагає доповідей – що мені здалося, що у мене вихідний, що я нібито у відпустці і тільки випадково зайшов на службу. Саме того ранку я, не склавши рук, вирішив пройтися по всіх матеріалах самотужки, без вказівок і стимуляції. Мені на стіл поклали справу обсягом майже 10 повноцінних томів. Я попросив зробити закладки на основних, найпроблемніших сторінках. Але почав від першого – від інструкції. Я хотів просто знайти відповідь на елементарне питання: хто має доступ до всіх без винятку складів, тому що викрадання вибухівки було не з одного, а з різних сховищ. І все, як то кажуть, лежало на поверхні. Доступ мали лише дві особи – командир і комендант складу. Ось і все. Я зібрався, сів у особисту машину, тому що службові були вже всі виведені з робочого стану багатоденною експлуатацією під час діяльності численних слідчих груп. Поїхали додому до коменданта. У хаті була його дружина, вона дозволила провести обшук. Під час обшуку вилучили чимало вибухівки і детонаторів. Провина була очевидною. Продавав комендант вибухівку по 800-1000 доларів за кілограм. Він взяв всю вину на себе, ніяких спільників, мовляв, не було, і продавав лише браконьєрам, які хотіли таким чином глушити рибу. Двох якихось фейкових покупців назвав, але їх у природі не існувало. Справу відправили до суду. Але за кілька днів до першого засідання його знайшли у камері мертвим – повісився. А я замислююсь, як часто буває, що відповідь на найважливіші питання слідства лежить ось так – першою сторінкою, на поверхні. Доволі лише зосередитися… …Переконаний, на пам’яті кожного слідчого, військового прокурора достатньо спогадів про справи, кожна з яких може стати книжкою. Добре, що сучасні військові прокурори не забувають про нас, тих, хто служив у наших гарнізонах на початку історії військової прокуратури Прикарпатського військового округу – Західного регіону України. Ми повинні їм розповісти, що знаємо і пам’ятаємо. І розповідаємо…


МИЦИК ОЛЕГ ВОЛОДИМИРОВИЧ Досліджувати до дрібниць Робота в органах військової прокуратури: 06.1996 – 01.2006 рр.

Я,

військовий прокурор Мицик Олег Володимирович, народився 5 липня 1968 р. у м. Броди Львівської області. Із золотою медаллю закінчив місцеву середню школу, у 1989 р. з відзнакою – Донецьке вище військово-політичне училище інженерних військ і військ зв’язку. До 1992 р. проходив професійну військову службу у Західній групі військ, у подальшому – в м. Броди, паралельно навчався на спеціальному правничому факультеті Львівського державного університету імені Івана Франка. У 1996 р. розпочав військову службу у військовій прокуратурі Львівського гарнізону, де пройшов шлях на посадах: слідчого, старшого слідчого та помічника прокурора. З лютого 1998 р. проходив службу у військовій прокуратурі Західного регіону України на посадах слідчого з особливо важливих справ, прокурора та старшого прокурора відділу нагляду за слідством. З серпня 2002 р. – заступник військового прокурора Луцького гарнізону, а з січня 2005 р. – заступник військового прокурора Львівського гарнізону… …Зі своєї прокурорської практики пригадаю 1996 рік. З полиць знімалися «глухарики» попередніх років, наявність яких була викликана відсутністю слідчих. Тритомна справа, яка зайшла перед тим в «глухий кут», розповідала про виявлене в глибині Яворівського полігону тіло солдата М., який висів на гілці дерева у дивній позі: пробував врятуватися з петлі, чіплявся рукою за гілку. Недалеко в лісі знайшли пусті пляшки з під «оковитої» та залишки їжі. На тілі були численні садна, а невдало записане речення в протоколах огляду місця події та трупа про поясний ремінець солдата – дало привід думати: якщо всі ремінці – на місці, значить, «повісили на чужий».

303


Масла у вогонь додав тривожний дзвінок судмедексперта: солдат – у стані важкого алкогольного сп’яніння, а «у задньому проході виявлено сперматозоїди». Покази співслужбовців, а особливо командирів, були шаблонними, що відповідало діючим в армії принципам кругової поруки – бачили останній раз 12 годин назад, нічого особливого. Служив собі солдат, та й служив, а того дня – пішов збирати гриби. Якби уявити такий «викид» інформації про смерть військовослужбовця сьогодні, це би тривалий час не зникало з рухомих стрічок новин на всіх телеканалах. Від самого початку справа пішла по хибній версії, причому єдиній: солдата споїла, зґвалтувала та в подальшому вбила особа, яка недавно вийшла або втекла з місць позбавлення волі. Цілі томи матеріалів були присвячені перевірці осіб, які недавно «відкинулися» і могли перебувати у Яворівському чи Жовківському районах. У 1996 році військова прокуратура уже була укомплектована прокурорсько-слідчими працівниками, але рівень матеріально-технічного забезпечення був «дрімучим» – єдиний комп’ютер зі «стрічковим» принтером стояв у машинописному бюро, і до нього під страхом покарання заборонялося підходити слідчим з проханням щось надрукувати для справи. А тому, коли постало питання про скерування 200 окремих доручень про допит колишніх військовослужбовців частини по всій Україні, доручення друкувалися в друкарні теперішньої – Національної Академії сухопутних військ. На «пакування», відкривання та візування листів з цієї справи нарікали всі – від канцелярії до прокурора гарнізону. Але перші ж отримані доручення, навіть


305

недбало виконані дільничними інспекторами міліції, дали результат: через півтора року після події звільнені солдати заговорили, старанно розповідаючи все, що приховало командування від військової прокуратури. Після цього були надруковані та скеровані ще дві хвилі окремих доручень. І виявилася старанно прихована жахлива картина армійського безладу тих часів. Протягом 1994-1995 років у законодавство тричі вносилися зміни про термін служби солдатів строковиків, і коли знову стало два роки – солдати буквально «запили». При цьому солдати військової частини фактично контролювали шлагбаум на в’їзді до Яворівського полігону, збираючи з кожного грибника данину у вигляді алкоголю (для себе і командирів). Покійний солдат М. за добу до самогубства чотири рази вживав алкоголь, за дві години до смерті його та цілу зміну солдатів, які заступали на бойове чергування, виявили в стані алкогольного сп’яніння. Протягом доби була низка бійок в казармі після спільного розпивання алкоголю. Сам покійний обрав дивний спосіб впливу на командування: імітував самогубство та отримував задоволення від того, як його шукали, рятували, замикали в якійсь кімнаті чи прив’язували до ліжка, а потім ще й старанно це приховували.


Співслужбовці розповіли про низку таких випадків, в результаті чого на дії солдата перестали зважати як командири, так і співслужбовці. Останній випадок імітації самогубства став фатальним: співслужбовці просто не пішли знімати «імітатора» з петлі. Як вказала посмертна судово-психіатрична експертиза, асфіксія відбулася через «алкогольне» звуження свідомості, коли М., очікуючи приходу «рятівників» та їх вибачень, просто не відчув моменту смерті. Справа була досліджена до дрібниць: був встановлений навіть власник ремінця, якого позичив М. Найцікавішим був допит співслужбовця, який в останню ніч після спільного вживання алкоголю так і залишився «ночувати» в ліжку з М. Хоча він і не визнав статевих стосунків зі співслужбовцем, версія про насильство була повністю спростована. Детективна історія про загибель солдата М. не мала судової перспективи. Справа була закрита, а відповіді на численні подання командуванню про «причини і умови» слідчий вже не читав… …У грудні 2005 р. я звільнився з військової служби у відставку у званні підполковника юстиції, а з лютого 2006 р. розпочав адвокатську діяльність зі спеціалізацією у кримінальних справах. Особливість адвокатської роботи – індивідуальна стратегія для кожного клієнта. У 2012 р., відповідно до нового Закону України «Про адвокатуру», заснував адвокатське об’єднання «Мицик і Партнери». Активний учасник громадського життя Львівщини. Член Асоціації правників України. У 2015 р. визнаний адвокатом року у проекті «Люди Львова – 2015». У 2018 р., за версією експертного опитування студії «Текст медіа консалтинг», увійшов до ТОП-5 (посівши друге місце) найвпливовіших професіоналів Львівщини. Вдячний заряду оптимізму і самодисципліни, які отримав під час служби у військовій прокуратурі…


307


МІШКУРОВ ОЛЕГ МИХАЙЛОВИЧ Одеські анекдоти, папуга і класика літератури Робота в органах військової прокуратури: 06.1982 – 03.2003 рр.

Я,

військовий прокурор Мішкуров Олег Михайлович, народився 26 червня 1959 року у Львові. Дружина – майор запасу, викладає англійську мову в Національній академії сухопутних військ. Син – процесуальний прокурор. У період 1977-1982 рр. навчався на військово-юридичному факультеті Військового Інституту МО (у подальшому – Військовий Червонопрапорний Інститут, Військовий Гуманітарний Університет). З серпня 1982 року проходив службу у Прикарпатському військовому окрузі, Західному оперативному командуванні на посадах слідчого, слідчого – начальника пересувної криміналістичної лабораторії, старшого слідчого, помічника прокурора і старшого помічника військового прокурора Львівського гарнізону. 1988-го року переведений на посаду прокурора-криміналіста військової прокуратури Прикарпатського військового округу (Західного регіону України), де служив на посадах: прокурор-криміналіст, старший слідчий, заступник начальника відділу, начальник відділу підтримання державного обвинувачення. У травні 1996 року призначений на посаду військового прокурора Львівського гарнізону, а восени 2000-го (за ротацією) – військовим прокурором Дрогобицького гарнізону. Переведенню передували наступні події. У 1986 році начальник відділу загального нагляду полковник юстиції Половко Олексій Григорович (фахівець вищого рівня; свого часу перебував у складі оперативно-слідчої групи Головної військової прокуратури з розслідування кримінальної справи відносно Міністра внутрішніх справ СРСР генерала армії Щолокова М.О., доктора економічних наук, члена Центрального Комітету КПРС, Героя Соціалістичної Праці) у ході прокурорської перевірки без будь-якої попередньої інформації, сигналів (зокрема, ревізійних органів) особисто виявив нестачу грошових коштів у касі їдальні №2 Львівського ВВПУ.

309


Зачіпкою послугував факт невідповідності грошової суми одного облікового документа: прибуткового касового ордера (підтвердження отримання грошових коштів за відповідну торговельну операцію) і квитанції до нього (зберігались в різних установах). Справу довелось розслідувати мені. В ході попереднього слідства (справа у більш ніж 20 томах, обвинувальний висновок складав том і перевищував 250 аркушів) було доведено розкрадання 263 тисяч карбованців. Долар США на той час за офіційним курсом дорівнював близько 60 копійок, тобто йшлось майже про 450 тис. доларів США (купівельна спроможність якого тоді була значно вища від сучасного). Для пересічної радянської людини уявити розмір викраденого практично неможливо (у ті часи автомобіль «Газ-24» коштував близько 9 000 крб. і був «найкрутішим авто», як сказали б зараз), та й сьогодні це – величезні статки. Згідно із законом, відповідальність за ст. 86-1 КК України (розкрадання державного майна в особливо великих розмірах) передбачалась за заволодіння майном (у даному випадку – грошима) на суму від 10 тис. карбованців. Злочин протягом не менш 3-х років скоювали касир К., бухгалтер М. під керівництвом старшого бухгалтера К. До речі, за день старший бухгалтер К. інколи могла присвоїти 7-10 тис. крб. (спільницям дуже рідко випадали суми значно


311 скромніші). К. інкасувала виручку не тільки їдальні, а й кількох розташованих на території училища валютних магазинів (у ЛВВПУ навчалися іноземці армій багатьох країн світу). Продовжуваному злочину сприяли: дотаційність їдалень, недосконала система обліку, звітність кільком організаціям (комбінату громадського харчування та військторгу), відсутність зустрічних звірок ревізійних органів та їхня «сліпота». До того ж, К. навмисно заплутувала облік, невчасно здійснювала проводки грошових коштів, знищила значну кількість документації (мала величезний досвід роботи на круїзних суднах Одеського пароплавства, особливої манери спілкування з людьми, зокрема, під час її перебування в СІЗО – майже весь заклад «лежав» від її анекдотів). Тому на вимогу слідства ревізор, а потім бюро судових бухгалтерських експертиз відновили щоденний облік за 3 роки (період збереження частини документації). Дату крадіжки у деяких епізодах неможливо було визначити, але розмір викраденого за місяць встановлювався однозначно. З урахуванням денної виручки ревізор, експерти визначили ймовірні дати вилучення грошей з каси. Зрозуміло, що в суді (особисто підтримував державне обвинувачення протягом більш ніж півроку. Справу розглядав Львівський обласний суд, оскільки санкція ст. 86-1 КК України передбачала можливість виключної міри покарання). Адвокати у спростування обвинувачення намагались звести його до припущень (хоча безоплатне вилучення грошей з каси у конкретних сумах за місяць заперечувати не могли). Однак стороні обвинувачення вдалось переконати суд у достовірності акту ревізії і судово-бухгалтерської експертизи об’єктивними доказами: знайденими в лісі напівспаленими при спробі знищити, вилученими і дослідженими


криміналістичною експертизою квитанціями (складали одно ціле за номерними прибутковими номерами), які підтвердили як розмір, так і час викрадень. Розслідування мало дуже серйозне оперативне супроводження, оскільки працівники Львівського міського «ОБХСС» дізнались про резонансну справу і вмовили керівництво гарнізонної прокуратури (не без моєї участі) долучитися до її розслідування у складі оперативнослідчої групи на стадії, коли всі три фігуранти були вже під вартою. Саме за оперативною інформацією стало відомо: в рукавичці у ванній сусідки К. були знайдені і вилучені 10 тис. крб., у плафоні світильника за місцем проживання знайомої К. – гарнітур із сапфірами (між іншим, частину коштовностей і навіть документів перед самим затриманням К. повернула з місць схову після розмови з відомим екстрасенсом Г., який у подальшому зізнався працівникам міліції, що злочинцям не допомагає). До речі, під час обшуку у квартирі К. виникла комічна ситуація. При використанні металошукача то з’являвся, то зникав відповідний сигнал, за яким ледве не зруйнували стіну кімнати у пошуку золота. Виявилося, що папуга у кімнаті почав… відтворювати звуки приладу. Також за оперативною інформацією був виявлений факт намагання К. уникнути відповідальності за рахунок визнання неосудною внаслідок нібито психічної хвороби (брудно лаяла співпрацівників СІЗО, навіть вдавалась до вжиття екскрементів). Для допиту в якості свідка з метою викриття намірів обвинуваченої за санкцією прокурора області було розсекречено агента. Тому, для завершення судової психіатричної експертизи, К. була переведена в іншу (вищу за статусом) експертну установу у м. Київ, де раптово померла від запалення легенів. Бухгалтер М. і касир К. з урахуванням порівняно з К. «невеликих» сум викраденого були засуджені за ст.86-1 КК України до 10 років позбавлення волі кожна. Саме з огляду на резонанс цієї справи разом з нею я й був переведений у військову прокуратуру Прикарпатського військового округу, де мені – капітану юстиції – спочатку було ніяково серед підполковників і полковників юстиції (останніх – переважна більшість). Але даремно… Увага і допомога від старших товаришів були всебічні, до того ж вони намагались додати спілкуванню специфічний гумор, жарти. А попри жарти, сенс служби складали серйозні моменти…


313

…23 липня 1994-го року до начальника СБУ Львівської області (водночас – заступника Голови Служби Безпеки України) генераллейтенанта Г. зайшов підполковник Р. У той час у генерала в кабінеті знаходився заступник начальника Управління СБУ по Львівській області – начальник головного відділу К. (боротьби з корупцією) підполковник Ш. Підполковник Р. здійснив п’ять пострілів із пістолета АПС у режимі одиночного вогню, після падіння Г. і Ш. (в результаті поранень обидва втратили свідомість) останній постріл – в себе. Розслідування потребувало колосального обсягу роботи. Допитані у якості свідків близько сотні осіб (зокрема, всі співпрацівники головного відділу К.), проведені судово-медичні, трасологічна, балістична, посмертна комісійна комплексна психолого-психіатрична експертизи (встановили, що у нападника був психічний розлад, пов’язаний зі службою, професійними перевантаженнями). Що стосується мотиву вчинку, тільки показання одного свідка з числа оперативних працівників міліції (що не могло вважатися достатнім доказом) давали певний натяк на можливі корупційні дії з боку Ш., у зв’язку з чим справу було витребувано до Генеральної прокуратури України без будь-яких наслідків у подальшому.


315 На час прибуття до прокуратури Львівського гарнізону у провадженні знаходилась справа за обвинуваченням курсанта ЛВВПУ у вбивстві дівчини (справу розслідував тоді – молодий слідчий Доль Р.Б., нині – метр, полковник юстиції запасу). Фактично, завдяки тільки одному доказу (за місцем проживання обвинуваченого під час обшуку знайшли і вилучили взуття, яким за категоричним висновком експертизи було залишено відбиток на кривавій поверхні підлоги кімнати, де сталося вбивство). Складність справи полягала у тому, що деякі офіцери Львівського вищого військово-політичного училища намагалися створити для вбивці штучне алібі, яке у сукупності зібраних в справі доказів було спростовано. Про взуття згадано не просто так… У середині 80-х до військового прокурора Львівського гарнізону Коритнюка Олександра Івановича (дуже професійна, порядна людина) звернувся військовослужбовець-прапорщик зі скаргою, що при прийомі посади начальника сховища майно зв’язку йому хочуть передати з великою нестачею… Первинні слідчі дії прокурорсько-слідчої групи військової прокуратури результату не дали. Врешті залишився один. Слідство тривало понад півроку. У цей період за систематичною відповідною інформацією отримував підстави для проведення численних обшуків, в ході яких неодмінно вилучалось військове майно, яке не мало відношення до справ. Паралельно було розкрито: справу спалення п’яним прапорщиком «кунгу», вартість вмісту якого перевищувала вартість викраденого (в основній справі); встановлено факт викрадення двигуна самим заявником; з’ясувалась небоєготовність з’єднання у зв’язку з тим, що у 22 транспортних засобах із апаратурою зв’язку «розморожені» двигуни, які з метою приховати факт заклеєні епоксидною смолою. Але врешті були встановлені й особи трьох крадіїв (вже після їхнього звільнення з лав Збройних сил були затримані у Казахстані, Львівській та Тернопільській областях з викраденим майном). Щодо повернення до сліду взуття, у цьому випадку – чобота. Під час слідства в ході огляду місця події в одному зі сховищ «НЗ» виявлено і зафіксовано слід каблука чобота із набійкою з характерними особливостями. Згодом виявили і вилучили цей чобіт, і його власник визнав себе винним у крадіжці авіаційного годинника, який продав. Після відшкодування його вартості останній був звільнений від кримінальної відповідальності. Але з часом виявилося, що для чобіт набійки наштамповані з однієї форми, з тим самим дефектом. Довелося вибачатись…


Згадаю справу про розкрадання на Дрогобицькому нафтопереробному заводі, за час існування якого ніби не траплялось серйозних крадіжок. …На початку 90-х на одній з вулиці міста Дрогобич з військового бензовозу зливали паливо цивільному. Це побачив непрезентабельний зовні громадянин, який здійснював ранкову пробіжку і супроводив побачене наступною промовою: «Як ви можете… Військові… Захисники України…». Хто ж міг уявити, що це займався спортом повноважний представник місцевої влади – без машини, «мигалок», ескорту. І він виконав свій громадянській обов’язок – одразу повідомив міліцію… У ході слідства дослідили велику кількість документів, пов’язаних із залізничними перевезеннями, виробництвом і відвантаженням пального, його обліком. Врешті вдалось встановити обставини скоєння розкрадання майна в особливо великих розмірах. Діяла наступна схема: оператор заводу злив бензин АІ-93 у дві з трьох цистерн залізничного зчепа, задіяні спільники (маневровий диспетчер і машиніст) відтранспортували потяг до обумовленого місця. Де бензин перекачали до автобензовозів військової частини з наступним транспортуванням і зливом пального до її підземних сховищ та подальшою реалізацією продукту в Угорщині і Німеччині. Усі винні, зокрема, і єдиний серед них військовий (начальник бензосховища, прапорщик), були притягнуті до кримінальної відповідальності. Пригадується, не вдалось довести вміст третьої цистерни – тетраетилсвинець, вартість якого значно перевищувала інкриміновану правопорушникам суму. …У першій половині 80-х років одержав у провадження справу про отримання заступником командира роти з виховної роботи дисциплінарного батальйону капітаном К. хабарів


317 від чотирьох засуджених за умовно-дострокове звільнення. Нерішучість одного з керівників гарнізонної прокуратури призвела до зміни показань засудженими. Тому довелося провести тривалу копітку роботу, в ході якої отримав інформацію про засудженого Г. (одесита на прізвисько «Афера»), обізнаного у всьому, що чинилося у дисбаті. Капітан К. (офіцер з виховної роботи, «коваль морального обліку і високих духовних якостей», відповідальний за перевиховування і виправлення порушників закону) інколи не міг розпочати з «Аферою» гру в карти – оскільки кожен мав на руках краплені колоди. Два томи компромату на «Аферу» (рішення про звільнення його від відповідальності було прийнято відповідно до норм закону) дозволили за наданими ним відомостями встановити факти отримання від інших восьми засуджених капітаном К. хабарів телеграфними переказами, вилучити відповідні документальні докази і довести вину офіцера у тяжкому злочині з подальшим засудженням. …У середині 80-х командир окремого підрозділу підполковник Т. (ця частина славилася своїми анекдотичними справами) був викритий у приховуванні злочину, тоді – дисциплінарний проступок, який тягнув на таку форму прокурорського реагування як застереження. Підготовлений мною документ військовий прокурор «забракував» і запропонував використати для переконливості привезений з його попереднього місця служби бланк (зеленуватий папір із яскравою червоною смугою по діагоналі, на зразок ордеру на арешт у 30-ті роки). Командир окремого підрозділу Т. вразився побаченим документом майже до втрати свідомості. Буквально за два тижні він привіз «справу», від якої дар мови і навіть свідомість від сміху ледве не втратили прокурор і всі офіцери прокуратури. У діях свого підлеглого прапорщика підполковник побачив ознаки двоєженства (відповідальність за що законодавство України не передбачало). Виявилось, що до цього старанного командира завітала жінка і почала розповідати, який в неї добрий, порядний, зразковий чоловік, батько, але вкрай багато часу і сил віддає службі (натяк, що «військом замордований»). Командир поцікавився, про кого йдеться, і пригадав, що дружина у того прапорщика – інша пані. Виявилось: в прапорщика два посвідчення особи з позначками про шлюб з двома різними жінками, що і викликало їхнє справедливе обурення перевантаженням службою. Історія завершилась тим, що обидві дружини з «гарему» впали перед командиром на коліна і в один голос почали вмовляти залишити все, як є, не чіпати чоловіка,


319 який їх абсолютно влаштовує, навіть за умови, що аж так «горить на службі». Але і це ще не все про цю малесеньку, але таку перенасичену своїми пригодами з офіцерами і прапорщиками військову частину. У перших числах травня 1986 року, одразу після початку Чорнобильської епопеї, я чергував у військовій прокуратурі Львівського гарнізону. З’являється молода людина у цивільному одязі. Треба порадитись. Мені – в радість, спілкуватися краще, ніж нудьгувати, розповідайте. Ось, каже, у мене є знайомий військовослужбовець, в якого виникли проблеми. Я дивлюся на його поставу, характерну для армії зачіску і думаю: зараз розповість про себе. Розмова йшла на вишуканому рівні літературної класики: «А ви «Морфій» Булгакова читали?». Читав. «Ну, ви пам’ятаєте, герой не може зупинитися, у нього там наркозалежність і ліки з вмістом наркотиків?». Пам’ятаю. Відкриваю закони, показую: щире каяття… Ага, промовляє, дякую, і пішов. Я ж не ловитиму його, випитуючи, хто він – цей ініціатор «цілковито нейтральної» літературної дискусії. За півроку ми перевіряємо ту, вже славнозвісну за моїми спогадами, військову частину, шукаємо сліди побиття внаслідок нестатутних відносин. Як правило, починаємо з медпункту. Підходимо – мій булгаковський герой стоїть на сходах, бачить мене і втрачає настрій для літературних діалогів… Одразу – перевірка групи «А». І промедолу там вже не було. Експертиза вказала, до речі, що наш персонаж замістив ліки не водою з-під крана, а дистильованою. Звісно, він відповів перед законом, у якому все сказано чітко – без булгаковської містики… Згадана військова частина надала ще одну з кримінальних справ, яких ні до того часу, ні після не лише у моїй, але й, здається, взагалі у практиці військових прокуратур Прикарпатського військового округу не бувало. Мені довелось підтримувати державне обвинувачення у незаконному полюванні старшого прапорщика. Військовий трибунал гарнізону слухав справу у розташуванні частини. Всі присутні, це стосується і суду, і захисника, розвеселилися під час процесу, коли підсудний почав пояснювати, що, зокрема, він вимушений був застрелити другого «зайку» (так у протоколі), тому що перед цим він


позбавив життя його «кращу половину». Вимушений був стратити козлика, який «чинив потраву у полях». Але сміх у залі моментально припинився після оголошення вироку. Штраф – як основна міра покарання. Штраф – як відшкодування матеріальної шкоди за знищення тварин. І конфіскація знарядь злочину: фарошукача, гвинтівки та – увага! – автомобіля. …Тепер – про Дрогобич. У відрядженні там почув, що вчителька біля річки проводила заняття з екології і виховання любові до природи, а діти – побачили якийсь особливий, привабливий і незнайомий блиск на дні. Це були плати з військових приладів. А у попереднього прокурора залишалася нерозкрита, зупинена справа щодо крадіжки саме такого обладнання, як ці плати, знайдені школярами. Що нам із тими платами робити, вони пролежали три роки у воді? Віддаємо експертам, хай визначаться, наскільки знайдені плати відповідають викраденим. Експерти, по-перше, сказали, що плати можуть відповідати розшукуваним. А по-друге, знайдено такий відбиток пальців, який навіть жорсткою мовою дактилоскопії можна назвати ідеальним. Я, зізнаюся, не повірив. Невже насправді за три роки у воді – зберігся ідеальний відбиток. Виявилося, там було масло, відбиток об’ємний, масло його покрило, застигло і зберегло для закону. Залишалася суто технічна сторона, знайшли винного серед тих, кому був дозволений доступ до техніки. І плата на апаратурі стояла у такому місці, що злочинець не міг послатися на те, що він торкнувся місця знайденого відбитку під час обслуговування. Цей випадок дав мені підставу стверджувати, що вислів «і кінці – у воду», мовляв, що ніхто нічого не знайде, не завжди відповідає змісту… Військові прокурори знайдуть і доведуть провину, навіть за багато років поспіль. Тепер про одне ДТП по Бузьку. У нас свого часу взагалі відсоток по ДТП від усіх справ за рік складав до тридцяти. І у 99 % – із трупами. Тому що машини величезні – «Урали», «ЗИЛи», бензину було настільки багато, що його навіть не крали, і їздили багато – і ДТП було чимало.


321

Казали із гіркою посмішкою: бійся бика спереду, коня – ззаду, а водія Радянської Армії – зі всіх боків. І ось – ДТП. Вся інформація лише від однієї людини – один-єдиний свідок. При чому, можна довіряти, тому що свідком є найліпша подруга загиблої, більше нікого не було. Розбились. Свідок розповідає: загибла жалілася перед смертю, що бачила уночі сон, де її мама у чорному кличе дочку до себе, просить відвідати, потрібно негайно йти на цвинтар, де та мама похована. Дочка після віщого сну одягається у чорне, бере квіти, йде. Йде на цвинтар, зустрічає подругу, яка тепер є свідком. А там таке вузьке місце дороги, звуження. І одна кличе – ти йди до мене, а друга кличе – ти йди. І коли потерпіла робить крок, її збиває машина, і зносить дівчину так, що колінна чашечка – на 40 метрів відлетіла від трупа… І навіть немає слідів гальмівного шляху. Тому що той, хто за кермом, він їх не бачив і не міг їх бачити. Чому? Як не міг побачити двох людей на дорозі. Експерти


відповідають однозначно і не без гіркої іронії: він і не міг побачити – у нього 6 проміле алкоголю в крові. А середня статистична смертельна – 5. Кажу, ви помилилися. Відповідають: виключено, саме такий вміст. Допитую водія, він клянеться, що із друзями випили на трьох пляшку «Каберне». Обманює. Починаємо відтворення ДТП із тією дівчинкою, свідком, яка не стане брехати. По-перше, швидкість і місце. Я вже з досвіду розслідування десятків подібних випадків знав, що, чим менше відстань від тротуару, тим менше у водія шансів загальмувати. Експерти показують: він не мав можливості зупинитися, навіть якби їхав зі швидкістю, установленою для пересування у населених пунктах. І він відповідав тільки за адміністративне правопорушення. А наявність свідка це підтвердила. І експертиза. Кажу про це тому, що після ДТП у переважної більшості людей, як правило, обурення проти водія і готовність звинуватити саме водія. …У іншому пам’ятному ДТП загинули дві дівчинки. Їх підвозив водій командира частини, що в Дублянах. Авто в’їжджає у «Маз», і водій починає розповідати: ось, мовляв, там такі були умови, не винен… Справу закривали тричі. Урешті матеріали попадають до мене. Добре, кажу, давай відтворювати умови. Знайшли той «Маз». Починаємо відтворювати все, як він казав. Тобі дощ? Зробили йому «дощ». Тобі туман? У нас хіміки наробили «туману» такої консистенції, як казав він. Він же просто знущався, це потім стало зрозуміло. А одразу не співставив, що то сталося 13 грудня, а він є Андрій… Він просто п’яним був. Але… Відтворили туман. Відтворили дощ. Характер освітлення. Привезли спеціалістів із освітлення. У мене, до речі, залишився протокол того відтворення. Я його перечитую і все пригадую до деталей. І після відтворення експерти дають висновок: все одно – винний, якщо ти «Маз» не бачив, не потрібно було взагалі починати той маневр, який призвів до ДТП і загибелі дівчат. Так сказали експерти. А потім ми знайшли і те, де він купував алкоголь, і тих, з ким пив, і те, де пив. Вину довели, попри «туман», який пускав злочинець… …Іще одна справа – із ДТП в районі Хотина щодо підполковника: загинула людина, і офіцер стверджував, що не винен, що жінка була за кермом. Так, вона мала водійське посвідчення, він міг їй передати керування, машина належить йому. Справу, до речі, знову передали до нас із Чернівецької прокуратури, після того як тричі закривали, а жінка продовжувала скаржитися і стверджувати, що не винна. Ми з експертом поїхали до Кам’янця-Подільського, де та машина стояла. Скажу головне, підсумок:


323 комплексна комісійна судово-медична трасологічна експертиза, яка категорична ствердила, що на підставі того, якою частиною пасажира переднього місця вона отримала травму, вона за кермом бути не могла. І був засуджений той підполковник. Ми ще й знайшли у місцевій лікарні документи, що він був п’яним. І ось іще одне ДТП. Водій начальника окружного військового госпіталя ПрикВО. На Пекарській. Середньої тяжкості ушкодження, міліція спрямовує матеріали до нас на тій підставі, що винен військовий, який був за кермом. Мовляв, є свідок, бабця, яка зі свого вікна першого поверху усе бачила. У мене є зафіксоване місце події. Я – до бабці, а з того вікна і близько місця ДТП не видно. Бабця – в сльози. Я сказав, що передаю її справу до міліції, і, з урахуванням її віку, покарання буде мінімальним. Все розв’язалося просто. «Свідок» свідком не була. Істина досягнута: водія виправдали, а міліція у своїй спробі «викривати» злочини так, як їх викривати не можна, була не права. Іще одна справа по ДТП. У Бузькому районі водій фургона Військторгу скоїв наїзд на пішохода. При розтині трупа виявилося, що на тілі збереглися сліди шин двох транспортних засобів. Нам довелося звернутися за допомогою до полковника запасу, на той час – начальника кафедри патанатомії Львівського медичного інституту, ветерана судово-медичних органів, пана Лісіцина, який на підставі об’єктивних даних дійшов категоричного висновку, що на момент наїзду водієм військової машини потерпілий вже був мертвий. Так всебічне з’ясування всіх деталей справи дозволило зберегти життя водія – батька-одинака – і його малолітньої дитини. В іншому випадку органами військової прокуратури була доведена вина водія військової частини, незважаючи на численні порушення правил дорожнього руху загиблим: керування без шолома, із двома пасажирами на його мопеді, у темну, безмісячну, беззоряну ніч, без світла фар, ще й тільки з одним оком. Так, мопедист був однооким. Порушення водія


325 були доведені відтворенням обстановки і обставин події, під час якої вночі присутні працівники ДАІ зі сміхом збирали у канаві кілька водіїв, які під час відтворення теж їхали без світла мопедами. …А тепер про міліцію і вбивства. Солдат Г. самовільно залишає військову частину, потім повертається. Але там, де він гастролював, знаходять докази його причетності до вбивства старенької з метою пограбування. Вона його пригощала, а він її вбив з метою пограбувати. Коли його етапують до Львівщини, місцеві міліціянти починають міркувати: а що у нас є нерозкритого? І він визнає себе винним ще у двох злочинах. По одному вбивству: він заводить слідчих у ту хату, де він вбив, показує – а ось тут лежить знаряддя злочину. І вони знаходять саме знаряддя злочину. Класика. Щодо іншого вбивства: майже те саме… знов класика. Здавалося б… Але, по одному із вбивств, у якому зізнався солдат, я знайшов стовідсоткове його алібі – він у момент злочину знаходився у зовсім іншому селі, де проходив медичну комісію для призову до армії. Так зникло одне «зізнання». Щодо іншого – з’ясувалося, міліціонери знайшли знаряддя убивства ще під час первинного огляду місця події, яке показали, але потім протоколи підмінили, нібито не знайшли. Для того, аби потім таким ось чином «використати». Словом, солдат з двох убивств не брав участі у жодному, а якби три залишалося, то однозначно – смертна кара, навіть розмови про життя убивці не було б. Він отримує свої п’ятнадцять років, але справедливо, а не так як йому закидали. І тут я іще раз підкреслю якість роботи військових прокурорів, які ніколи не мають на меті посадити, аби посадити, та ще й навішати на людину чужі справи, вбивства і злочини. Військова прокуратура – завжди еліта, думаю, про це кожен ветеран скаже. …Перша половина 90-х років. Військова прокуратура Західного регіону України вчергове скасовує постанову про закриття однією з військових прокуратур гарнізону кримінальної справи за фактом самогубства рядового Б. в одній з військових частин ППО у Кам’янко-Бузькому районі. І через три роки після події здійснюю провадження. Допит свідків, зокрема, давно звільнених з лав армії, фактично оперативна діяльність слідчого, дозволили обґрунтувати перед військовим прокурором регіону необхідність обшуку за місцем проживання заступника командира відповідного дивізіону з виховної роботи. Тоді й були знайдені і вилучені реальні матеріали розслідування самогубства Б. органом дізнання. З’ясувалося, що після знущань з боку військовослужбовця більш ранньо-


го періоду призову побиття ним Б., той скоїв самогубство. Згідно з висновком комплексної комісійної посмертної судової судово-психіатричної експертизи з’ясувалося, що Б. скоїв самогубство внаслідок побиття співслужбовцем у стані тимчасового розладу психічної діяльності, а тому він міг бути похований за християнським обрядом. Злочинець був затриманий за місцем проживання у Білгород-Дністровському районі Одеської області. Наголошую: його через три роки притягнуто до кримінальної відповідальності за порушення статутних правил взаємовідносин між військовослужбовцями, що призвело до тяжких наслідків у зв’язку із загибеллю людини. Про цю справу довелось згадати через кілька років на посаді військового прокурора Львівського гарнізону, коли до мене прибула делегація організації матерів військовослужбовців Київської області з проханням прийняти до провадження справу про самогубство солдата саме на Київщині (це неможливо з огляду на підслідність). Виявилося, що їх спрямувала заступник голови цієї організації – мати загиблого Б. …На початку 80-х років у Львові притягнуто до кримінальної відповідальності за серію крадіжок рядового Я. змінного складу дисциплінарного батальйону, тобто – особи, яка на цей момент відбувала покарання. Виявилося, що за хабарі сержантам-


327 охоронцям (до речі, які всі в подальшому були притягнуті до кримінальної відповідальності) той виходив за межі охоронюваної зони і скоював квартирні крадіжки. У ході відтворення обстановки і обставин скоєних ним злочинів Я. завів нас до однієї квартири, мешканці якої спочатку категорично стверджували, що у них нічого не пропадало. Лише уявіть собі їхнє здивування, коли я вказав на вазу, з якої він і справді викрав купу золотих прикрас. …У середині 80-х років довелося розслідувати масову бійку військовослужбовців однієї з частин ГУСС МО, а саме: «збірна Середньої Азії», під 60 осіб, – проти «збірної» Європейської частини і Північного Кавказу, близько 40 осіб. Зрозуміло, що потерпілими стали всі із численними тілесними ушкодженнями. Всю «збірну» Середньої Азії довелось допитувати за участі перекладачів, які і самі потребували перекладу… До кримінальної відповідальності були притягнуті два призвідники, які розповіли мені, що не уявляли, яке то щастя – перебувати у теплому слідчому ізоляторі, де тебе миють і годують гарячою їжею своєчасно, а не примушують працювати на 40-градусному морозі… Справа розглядалася у розташуванні одного з підрозділів, про умови перебування в якому свідчить хоча б така «слизька» деталь, що секретарка судового засідання, яка несла по спальному приміщенню матеріали справи, послизнулася на ожеледиці, що вкривала підлогу казарми… Додам, що і у цій справі, і у багатьох інших, військові прокурори не «послизнулися», довели справу до кінця… …На завершення спогадів побажаю нашій зміні довгих років життя, здоров’я, миру, терпіння, міцного родинного тилу, без якого неможлива успішна професійна діяльність! А що стосується професійної діяльності – відновлення оптимальної системи військових прокуратур для ефективного вирішення завдань, що вимагають взагалі її існування. Неухильного дотримання законності, залишаючись при цьому завжди людяними та милосердними – з тим, щоб жоден невинний не був підданий будь-якому обмеженню, а всі винні були притягнуті до відповідальності…


МІЩЕНКО ІВАН ФЕДОРОВИЧ Злочинець повинен сидіти у в’язниці! Робота в органах військової прокуратури: 09.1976 – 12.1995 рр.

Я,

військовий прокурор Міщенко Іван Федорович, народився 09 вересня 1946 року в сім‘ї простих колгоспників у селі Нове Конотопського району Сумської області. Прийшов до служби у військову прокуратуру непростим шляхом. Спочатку навчався у Львівському пожежному училищі. Служив у військовій частині в Коломиї, Івано-Франківська область, начальником пожежної команди. Потім закінчив юридичний факультет Львівського університету. І прийшов на Клепарівську до військової прокуратури регіону. Мене спрямували до військової прокуратури Рівненської армії на посаду слідчого. Першою справою було розслідування обставин ДТП. А одним із перших, найбільш пам’ятних розслідувань була справа щодо розкрадання майна військовослужбовцями зі складу варти, яка супроводжувала потяги військової техніки з Челябінська. І розкрадали ті військові все, що попадалося під руку, все, що могли. Вкрали, зокрема, і два ящики вершкового масла. Отак, крадучи, відчуваючи безконтрольність, вони доїхали від Челябінська до Рівного. Саме тут, у нас, у Рівному, де охорона була організована більш досконало, вони і попалися, знову ж таки, на крадіжках. Розслідувати справу доручили мені. І я змушений був доїхати аж до початкової точки їхнього руху, аж до Челябінська, щоб розібратися і з тим викраденим маслом, і з іншими викраденими продуктами, речами та майном. Підіймав документи, визначався із потерпілими, проводив допити. Докопався до істини. І дуже запам’ятав ту поїздку за три тисячі кілометрів. Через великі і малі станції та зупинки. Через Куйбишев, де мені більше побувати не доводилося. Подорож для мене, навіть молодої людини, погодьтеся, була неблизька і виснажлива. Тому я одразу хочу зауважити для нинішніх молодих прокурорів: гартуйте себе у фізичній підготовці, готуйте себе

329


до тривалих випробувань, не лінуйтеся займатися спортом. Ваша фізична форма ще не раз служитиме вам, стане вам на користь у розслідуванні непростих справ. І взагалі неможливо виказувати перед тим, кого ви допитуєте, втому, розгубленість, неувагу, виявляти слабину. Повертався я до Рівного з Челябінська уже у піднесеному настрої. Але і тоді подорож запам’яталася тривалістю і необхідністю бути сконцентрованим, зібраним, самодисциплінованим. Довелося мені працювати у військовій прокуратурі, яку утворили на час ліквідації аварії на Чорнобильській атомній електростанції. Нам була дана конкретна вказівка: військові прокурори розслідують лише найсерйозніші справи – убивства. Дрібними – бійками, крадіжками, знищенням майна, розбитим телевізором – ми не займалися. Потрібно було враховувати специфіку особливої атмосфери навколо тієї надзвичайної події: чимало людей зі складу ліквідаторів були, фактично, смертниками. Тягати їх за дрібні провинності, за несерйозні проступки було б неправильно і навіть не по-людськи. Запам’яталося розслідування одного ДТП зі смертельними наслідками. Але ту справу завершили швидко. Як заступник військового прокурора я організовував роботу слідчих. Прослужив у Чорнобилі три місяці: від 09 травня до 18 липня 1990 року. У всім відомій 30-кілометровій зоні. У матеріалах моєї особової справи є позначка про дозу опромінювання – 5 бер. Серія та номер посвідчення учасника ЛНА: № 420687 від 23 грудня 2002 року. Інвалід 3 групи. А взагалі я прослужив у Збройних Силах 31 рік і 3 місяці: від вересня 1964 року по грудень 1995 року. В органах військової прокуратури: з вересня 1976 року по грудень 1995 року – 19 років і 3 місяці. Був слідчим військової прокуратури в/ч 64116, Рівненський гарнізон, Прикарпатський військовий округ. З 1984 року по 1988 рік – помічник військового прокурора Сєвєродвінського гарнізону Північного флоту. Потім – помічник військового прокурора Рівненського гарнізону. Звільнився з посади заступника військового прокурора Рівненського гарнізону за вислугою років. Пригадаю ще розслідування кримінальної справи за 69-ою статтею – «Бандитизм».


331 Бандитів було п’ятеро – три працівники міліції і двоє цивільних. Вони грабували транспорт на дорогах. Цю справу розслідував я. У мене була слідча група з 14 чоловік. Справа була вкрай резонансною: про це писала преса, про це розповідало телебачення. А викрили злочинців на їхній власній дурості. Вони втратили почуття реальності до такого рівня, що почали серед білого дня їздити по трасах і стріляти із пістолетів у дорожні знаки, наче у мішені. Таке уже не могло залишитися непоміченим, і захопити їх та одягнути на них кайданки було справою часу. На щастя, убивств там не було. Злочинців покарав суд: ватажку дали 10 років, іншому найбільш активному – 8 років, ще одному – 7 років, іншим – менші терміни ув’язнення. Це законно, закономірно і справедливо – злочинець повинен сидіти у в’язниці. У цьому загальновідомому вислові – велика частина сенсу роботи військового прокурора…


МУСЛЮМОВ ІЛЬДУС ХАДИЄВИЧ Військова прокуратура, закон і справедливість – слова одного змісту Робота в органах військової прокуратури: 12.1969 – 10.1984 рр.

Я,

військовий прокурор Муслюмов Ільдус Хадиєвич, народився 26 грудня 1937 року в селі Красний Бор Агризького району, Республіка Татарстан, СРСР, у сім’ї офіцера. Мою сім’ю цілком впевнено можна назвати військовою династією, яка служила Армії. Зокрема, мої батько та дядько – були військовими і брали безпосередню участь у Другій світовій війні. Мій батько – Муслюмов Ахмед Хадий, офіцер, перебував у військовому званні лейтенанта. Він загинув у 1943 році на фронті. Дядько – військовослужбовець, з 1941-1945 рр. брав участь у Великій Вітчизняній війні, 1946-го – звільнився в запас у званні старший сержант, отримав ордени Слави ІІІ ступеня, Червоної Зірки, чимало фронтових нагород. Мати – Муслюмова Надія – працювала секретарем судових засідань, а також виконувала обов’язки судді. Я проходив строкову військову службу у прикордонних військах. Це були елітні війська. У нас і близько не було того неподобства, яке називають «дідівщиною» і з яким мені довелося стикнутися уже під час роботи у військовій прокуратурі. І особисто моя служба в Армії, і пам’ять про загиблого батька-фронтовика, і спілкування із моїм орденоносним дядьком, і спілкування із моїми командирами – високоосвіченими, інтелігентними офіцерами-прикордонниками – привели мене до думки про необхідність бути причетним до порядку, закону і армії. Одразу після строкової служби я почав втілювати бажання поєднати своє життя з юриспруденцією, а саме – вступити на юридичний факультет Пермського державного університету імені О.М. Горького. 1969 року я закінчив юрфак Пермського ДУ і почав працювати у міліції – в м. Краснокамськ Пермського краю, на посадах слідчого та старшого слідчого. Це були звичайні, часто – цілком прості, побутові справи.

333


Але навіть до простих справ я завжди ставився відповідально, прискіпливо, не дозволяв собі жодних послаблень. Адже за кожною справою – навіть найдрібнішою – завжди доля людини. Мої добросовісність і відповідальність не залишилися поза увагою професіоналів: саме під час роботи в міліції в м. Краснокамськ мене запросив до себе військовий комісар на розмову. Тоді і запропонував поєднати своє життя з органами військової прокуратури. На той час в мене вже було військове звання лейтенанта запасу. А ще позитивну роль відіграло і те, що я був сержантом у прикордонних військах, тобто мав певний рівень довіри і загартованість у принциповості і надійності, у дисциплінованості і самовідданості службі. Одразу після цієї зустрічі я рішуче і без жодних сумнівів написав рапорт. І мене, без затягувань і паперової тяганини, швидко призвали до органів військової прокуратури. Можу просто сказати, що військова прокуратура – моє життя. Тут мене навчили всім премудростям слідчих дій, виховали як офіцера, громадянина, людину. Головне гасло моїх наставників я запам’ятав на все життя: «У військового прокурора повинно бути понад усе щире бажання – і ще раз бажання! – чесно і добросовісно виконувати свою роботу. Тому що без бажання досягти гідного результату ніякої роботи не буде, не буде і законності!». Першою моєю справою у військовій прокуратурі була про нестатутні взаємовідносини між військовослужбовцями одного з підрозділів військово-будівельної частини. Пригадую: обставини даної справи полягали в тому, що старші солдати, які проходили військову службу більше одного року (пам’ятаю навіть їхні прізвища – Фомагін і Фомін), застосовували фізичне насильство щодо молодих солдатів. Мені особисто це було дико,


335

для мене це було абсолютно неприйнятним у стосунках між військовослужбовцями. Адже під час моєї строкової служби цього бруду в Армії не було і близько, тим більше – у прикордонних військах. Найбільше, що мене здивувало та врізалося в пам’ять у цій справі – це те, що військовослужбовці, які застосовували фізичне насильство щодо молодих солдатів, були – і на перший погляд, і під час більш близького знайомства – такими, що, м’яко кажучи, не вражають. Не наводять думку про спроможність завдавати ударів, ушкоджень. Зловмисники були невисокого зросту, худорлявої статури. І не менш сильним враженням було те, що молодих солдатів було набагато більше. Та вони ще й були міцної статури. Як сталося, що не захищали себе, не чинили опору?.. Справа почалася з того, що побиття молодого солдата призвело до його потрапляння у шпиталь. І лише тут він розповів, а інші потім підтвердили, що старші солдати «тримали роту у страху». Ніхто їм не заперечував.


Я справу розкрив. Вона для мене стала повчальною. Але, упевнений, вона стала уроком і для тих, молодих, сильних зовні, солдатів, які під час розслідування і потім, під час суду зробили для себе висновок: зло має бути покаране, злу потрібно чинити спротив, закон – переможе, злочинці будуть обов’язково покарані. Першим і найбільш значущим заохоченням стала для мене пам’ятна і вкрай цінна для мене грамота від Головного військового прокурора СРСР генерал-полковника юстиції Горного Артема Григоровича. Це заохочення я отримав за роботу, проведену у розкритті великої справи, пов’язаної із «чехословацькими подіями». Зазначу, що над розкриттям працювала велика, потужна група у кількості 15 прокурорсько-слідчих працівників. Спочатку одна група працювала у Мінську, а друга на Ембі – відомий полігон у Казахстані. Після чого всіх об’єднали в одну групу, яку очолював слідчий в особливо важливих справах Головної військової прокуратури СРСР. Йшлося про те, що тиловик привласнив фінансові документи, які належали військовослужбовцям його частини після «чехословацьких подій». Закуповував за так звані «чеки» різноманітні товари і торгував ними. Був покараний. І у покаранні злочинця є і моя посильна частка праці…


337 За час служби в органах військової прокуратури в мене було чимало грамот та нагород. І за кожною грамотою, у т.ч. від шанованого і поважного генералполковника юстиції Горного Артема Григоровича, – копітка праця, дні і ночі слідчої роботи, роки добросовісного служіння високим цілям військової прокуратури. Приємно пригадати мені і те, що моє фото перебувало на Дошці пошани як кращого слідчого нашого військового округу. Найбільш резонансною справою за час служби в органах військової прокуратури я вважаю справу, пов’язану зі службою в Афганістані. Це було розслідування відносно старшого лейтенанта Козлова і сержанта Медвєдєва. Ці двоє проходили у справі про вбивство «дуканщиків». І тут, як і багато разів у інших справах, я вкотре переконався, скільки біди, скільки горя, скільки несправедливості і страждань несе за собою вживання алкоголю. П’яний Козлов, якому здалося, що афганець, торговець із дукану, – малесенької місцевої крамнички – якось не так подивився, чи щось не так сказав. І офіцер убив місцевого мешканця. Цей злочин мав широкий розголос. Багато делікатності, витримки і навіть миротворчості довелося докласти під час розслідування, аби не лише довести вину, а й залагоджувати гірку конфліктну ситуацію. Вина вказаних осіб мною була доведена, винні були покарані військовим трибуналом. Сержант Медвєдєв отримав м’якше покарання, оскільки виконував наказ старшого лейтенанта Козлова, який був у стані того самого «сильного алкогольного сп’яніння»… Маю я і такий досвід. Хоча, в основному, під час роботи в органах військової прокуратури мені доводилося працювати над господарськими справами.


339 Також в Афганістані я розслідував одну із помітних, особливих моїх справ в органах військової прокуратури – справу про привласнення та продаж військового майна, вчинене прапорщиком однієї з військових частин. Прапорщик продавав афганцям засоби зв’язку – порушив і закон, і засади військової честі та гідності, і норми моралі стосовно своїх співслужбовців. Адже ті рації афганці використовували у війні проти товаришів цього негідного військовослужбовця. Я був непримиренним і жорстким у межах закону. Прапорщикзлочинець був засуджений вироком військового трибуналу… А взагалі в органах військової прокуратури я працював на посадах слідчого, старшого слідчого, помічника прокурора. Якщо казати сухою мовою документів, то це виглядає таким чином: службу проходив з грудня 1969 року по 28 жовтня 1984 року на посадах: слідчого військової прокуратури Донбаровського гарнізону військової прокуратури Приволзького військового округу (1969 – 1971 рр.), старшого слідчого військової прокуратури Пензенського гарнізону військової прокуратури Приволзького військового округу (1973 – 1977 рр.), старшого слідчого військової прокуратури Кандалакського гарнізону військової прокуратури Ленінградського військового округу (1977 – 1982 рр.), Ульяновський гарнізон Приволзького військового округу теж пам’ятаю добре... Був помічником військового прокурора Кабульського гарнізону військової прокуратури Туркестанського військового округу (19 травня 1982 – 11 листопада 1982 рр.). І навіть встиг за свою службу залишити пам’ять про себе на Кольському півострові Ленінградського військового округу. До речі, це була пільгова прокуратура, де за один рік служби зараховувалося 1,5 роки. Служив старшим слідчим військової прокуратури Кабульського гарнізону військової прокуратури Туркестанського військового округу (1982 – 1984 рр.). Не впевнений, що потрібно розповідати все наболіле, але і згадати варто, що службу в органах військової прокуратури я завершив через мою принципову позицію. Прямо кажучи – через конфлікт, який виник із однією недостойною особою, яку, на жаль, підтримали на різних рівнях. Але я не змирився із несправедливістю та звільнився у невисокому, але чесно відпрацьованому військовому званні майора юстиції. А справедливість все ж таки перемогла. Мій, м’яко кажучи, опонент був згодом затриманий на хабарі і відбув покарання за законом. У військовій прокуратурі справедливість завжди має перемагати попри все!


Після звільнення в запас мені як учаснику бойових дій в Афганістані було присвоєно військове звання підполковника, а згодом – і полковника. Тож мої слова про справедливість – цілковито мають серйозне, конкретне підґрунтя, чому я щиро радий. Людяність! Справедливість! Ці слова я завжди ототожнював і ототожнюю з позицією військового прокурора, слідчого військової прокуратури. У зв’язку з цим пригадується теж резонансна і непроста справа, яку розпочинала цивільна прокуратура та передала за підслідністю військовій прокуратурі, після чого вона потрапила до мене. Це була справа про дорожньо-транспортну пригоду, під час якої чоловік, рухаючись на автомобілі, збив мотоцикл, на якому їхав лісничий зі своєю донькою. Під час досудового розслідування було встановлено, що лісничий керував мотоциклом у стані сильного алкогольного сп’яніння і порушив правила дорожнього руху, що і призвело до дорожньо-транспортної пригоди, під час якої ті, хто були на мотоциклі, отримали смертельні травми.


341

Я чітко встановив, що водій автомобіля винен не був. І тому я упевнено закрив цю справу за відсутності складу злочину. Так, я добре пам’ятаю, скільки часу після цього рішення родичі потерпілих апелювали в різні інстанції про незаконність такого закриття. Мене були готові звинуватити ледве не у всіх смертних гріхах. Але я з гордістю скажу, підкреслю: після численних перевірок всіма компетентними інстанціями було встановлено, що рішення про закриття справи є законним. Я не помилився. І не поступився. І залишився чистим і перед законом, і перед совістю. Після звільнення в запас я переїхав до м. Чернівці, де почав займатися адвокатською діяльністю і пропрацював до 2015 року. …Що порадити і висловити в якості, скажімо так, певних настанов для нинішніх військових прокурорів? На перший погляд, нічого особливого – добросовісне виконання свого службового обов’язку. Це основа основ. І, звісно, щире бажання чесно служити військовим прокурором. А ще додам – бережіть дружин. Я десятки років відчував тепло домашнього затишку, яка створювала мені, офіцерові, військовому прокуророві, моя Алла Олексіївна. Вона і сама – донька офіцера, і я їй вдячний, що підтримувала мене у всьому все життя і всю мою службу. Хай у всіх буде так!


ОДНОКОЗ СЕРГІЙ СЕРГІЙОВИЧ Від Забайкальського – до Прикарпатського округу Робота в органах військової прокуратури: 07.1982 – 07.1998 рр.

Я,

військовий прокурор Однокоз Сергій Сергійович, народився 24 березня 1956 року у Львові. Батько – старшиною пройшов війну. Мама походила з родини польських меценатів Томборовських, які побудували у рідних місцях – селі Себерка на Житомирщині – костел, школу, багато жертвували на потреби селян. Батька матері розстріляли, а маму матері – репресували, і коли я був у Іркутську, знайшов підтвердження її загибелі. А дід мій – Георгіївський кавалер Першої світової війни. Мама залишилася сиротою, вийшла заміж за льотчика, який згодом загинув у боях за Севастополь. І лише потім, прибувши із військовим шпиталем на Захід України, зустріла мого батька. Пам’ять про рідних завжди має бути з нами. Їхні життя, нехай і короткі, завжди є для нас зразком служіння рідній землі. Дружина моя – Олена – всю мою службу і все моє самостійне життя – поруч, моя доля і моя надійна опора. До служби у прокуратурі я прийшов непросто. Спочатку служив солдатом у Семипалатинську-22, у залізничних військах, які вибудовували колії, що обслуговували ядерний полігон, ракетні майданчики і всю інфраструктуру військ. Після армії завершив навчання на юридичному факультеті Львівського університету. Працював юристом на підприємстві міжколгоспбуду. Зізнаюся, я завжди прагнув бути офіцером. Це і дисципліна, яка мені подобається, і порядок, якого я прагну, і врешті-решт – можливість жити на пристойному рівні, не звертатися щоразу по допомогу до рідних. І все йшло до того, що я буду призваний на офіцерську службу і спрямований до військової прокуратури Івано-Франківського гарнізону, яку я на п’ятому курсі перед випуском з університету встиг відвідати, де мені були раді, чекали на мене і дали так зване «відношення». Як у багатьох офіцерів бувало, так і в мене, в останню мить все змінилося.

343


Спрямували до Забайкальського військового округу. Звісно, для нас із дружиною, львів’ян. Це було непросте випробування. У військових СРСР, і тут я пригадаю загальновідомий напівжарт-напівсум, ЗабВО розшифровувалося критично: «ЗАБудь Вернуться Обратно». Важкий клімат, коли просто бракує кисню, відсутність гарантованої можливості замінитися згодом до більш престижного військового округу, а просто кажучи – до місця, більш придатного до нормального життя і здоров’я сім’ї, дітей. Але мені суттєво повезло: у мене після строкової служби на Семипалатинському полігоні був так званий «допуск». І, завдяки саме цій позначці в особовій справі, мене помітили і перехопили кадровики – я став військовим прокурором у Ракетних військах. Для нас життя у віддаленому гарнізоні ЗабВО було навіть потрясінням, особливо для дружини, яка не повірила спочатку багатющому вибору товарів у магазинах закритого таємного військового містечка. До речі, утаємниченість була такою суворою, що, коли по залізниці йшли пасажирські потяги «Схід-Захід», у містечку вимикали світло, аби із вікон вагонів випадкові пасажири, серед яких могли бути шпигуни, не помітили і не вирахували ракетні гарнізони і майданчики. Нашій молодій сім’ї одразу дали двокімнатну квартиру, а це вкрай важливо – у нас уже зростала донька, яка народилася, коли я завершував навчання у Львові. Було дуже зручно і з товарами, які дружина Олена повсякчас називала, як на радянські часи, з певним задоволенням: «Суцільний імпорт». І з продуктами, оскільки ракетникам жити впроголодь не можна навіть за часів тотального дефіциту. Дисципліна у ракетників завжди висока. І відбирали до Ракетних військ за високими стандартами – був значний відсоток солдатів із вищою освітою. Але життя є життя, і трапляється різне, навіть смерть. Особливо неприємно, коли вона безглузда і несправедлива. Першою моєю справою була справа саме така – пов’язана із загибеллю трьох військових людей за незвичних і нічим не виправданих обставин. Навіть дотепер дружина пригадує, в якому моральному стані я перебував, зокрема, того дня, коли під час судово-медичної експертизи відбувся розтин тіл загиблих. Смерть військової людини, прямо кажучи, передбачена самим призначенням солдата – захист Батьківщини. І смерть на полі бою, на війні не викликає осуду і внутрішнього несприйняття. Але коли смерть безглузда – це конфлікт не лише із законом, а й конфлікт внутрішній для мене особисто.


345 Суть справи була до дивного примітивна. Солдата послали набрати квашеної капусти. Чан із капустою в овочевому сховищі був величезним і дуже глибоким – 6 метрів. Солдат спустився, почав набирати капусту, але втратив свідомість, і врешті помер. Його відсутність занепокоїла прапорщика, і він надіслав другого солдата – на допомогу першому. Другий солдат побачив на дні чану першого, спустився на допомогу, але теж втратив свідомість. І теж загинув. За тривалий час прапорщик сам вирішує розібратися у причині відсутності двох солдатів і повторює всю попередню процедуру. Спускається, намагається врятувати. І гине. Причина загибелі усіх трьох молодих і здорових військових людей була вкрай прозаїчною, але від того не менш трагічною. Усі вони загинули від капусти – від випаровування газів, що утворюються і присутні при заквасці величезної кількості капусти. Капусти було дуже багато в об’ємному чані із невеликим отвором, гази були настільки концентрованими, їдкими і непридатними для вдихання живою істотою, що існувати навіть лічені хвилини у тому середовищі було рівноцінно самогубству, гарантованій, якщо там можна висловитися, загибелі. Та ще й Забайкальський клімат із його 60 відсотками потрібного людині кисню відіграв злу роль. Усі троє не вижили. Були тривалі експертизи, дослідження. Для мене, лейтенанта юстиції, це було і професійне, і моральне випробовування. Шкода було людей, які загинули ні за що. За капусту. Але була і професійна можливість покарати винних – тих командирів і начальників, які не організували харчування в цілому і заготівлю продуктів зокрема на такому рівні, який би не створював небезпеку для життя військової людини. І я з цим завданням впорався. Був заохочений керівництвом. Але бути на місці тих, хто повідомляв матерям загиблих про смерті синів, я не хотів і ніколи не захочу. Наступною справою, про яку пригадую, була справа із крадіжками. Здавалося б, у закритому військовому містечку, обнесеному кількома рядами колючого дроту, де постійно на варті чатові, де налагоджений чіткий ритм життя, вкрасти що-небудь і бути впевненим у тому, що не впіймають, практично неможливо. Але крадіжки довелося розслідувати доволі тривалий час. Майже рік. Почали зникати речі у квартирах офіцерів. Крали дрібниці, як на наш час. Але на радянські часи це були доволі цінні предмети побуту. Радіоприймачі, дорогоцінності, яких у всіх завжди було в обмаль, одяг,


кришталь. Загалом, зрозуміло, викрадали саме такі речі, які і винести з квартири, і пронести відкритими асфальтованими доріжками військового містечка можна було непомітно. Підозрювати можна було багатьох. І солдатів. І прапорщиків. А винним виявився офіцер. Капітан. Найменш помітної професії і посади. Фінансист. І попався він за обставин, про які завжди кажуть: шерше ля фам, шукайте жінку. Крадій дарував поцуплене у співслужбовців – коханці. На тому і погорів, хоча, здавалося б, діяв із певною логікою: одразу подарував – значить, одразу і позбавився речових доказів. І особливість злочину, розкритого мною, полягала у тому, що фінансист, маючи на робочому столі копії наказів про відпустки офіцерів гарнізону, мав таким чином фактично списки тих, до чиїх квартир у такий-то термін можна навідуватися без загрози бути викритим. Без ризику, що господарі несподівано відчинять двері і побачать непроханого гостя. Капітан-злочинець нараховував відпускникам кошти для їхньої подорожі додому і водночас – кримінальним мисленням – будував плани крадіжок. Але на кожного подібного мудреця доволі простоти. Потрібно завжди шукати і знаходити відповіді на просте одвічне юридичне питання: кому вигідно? Кому вигідно, кому відомо, що квартири відпускників будуть без нагляду у чітко визначений проміжок часу? Я знайшов, безумовно за сприяння інших структур, відповідь на це питання, а речі, подаровані капітаном коханці, лише підтвердили версію із фінансистом. …Я служив ще на багатьох посадах, у різних гарнізонах, у різних кінцях країни – від Чити до Володимира, від Семипалатинська до Львова. Але перші справи запам’ятовуються на все подальше життя і дуже часто накладають відбиток на усю подальшу службу військового прокурора. Гадаю, у всіх так. …Близько трьох місяців я брав участь у розкритті злочинів у техногенно-небезпечній зоні – у Чорнобилі. Це були і вбивства, і крадіжки, вчинені «партизанами», – так називали осіб, які були терміново мобілізовані на ліквідацію у зоні небезпеки. Мене призначили туди, оскільки мав відповідний досвід: як я вже згадував, 18-річним юнаком служив строкову на Семипалатинському ядерному полігоні у Казахстані. На той час у зоні відчуження під керівництвом Урядової комісії продовжувались роботи з ліквідації наслідків аварії: розчищали уламки 4-го енергоблока, споруджували рятівний саркофаг. І так аж – до 1991 року. І щойно дізнався, що їду до «Міста мертвих», зрозумів:


347 чашу долі військового прокурора доведеться випити до дна. Прийшов додому, де на мене чекала стривожена Олена із маленькими дітьми. Наймолодшому Дмитрику виповнилося лише два місяці. Повідомив про нове надзвичайне відрядження. Дружина була шокована, але підтримала мене. Знала, що я – офіцер, військова людина, і тому свого страху за мої життя і здоров’я не виказала. Та я серцем відчув всі зворушення у рідній людині як і всі, хто усе життя разом. На службу в Чорнобилі заступив 12 вересня 1989 року. «110-та» військова прокуратура стала для мене знаковою. Атмосфера була просякнута такою постійною внутрішньою напругою, що важко передати словами. У пам’яті найбільше закарбувався один професійний епізод – вбивство ліквідатора. У Чорнобилі з метою економії електроенергії з настанням сутінків вимикали світло. Так було і у казармах. Двоє односільчан вирішили під покривом темряви провести час, як вони вважали, «весело»: розпивали спиртне, вихвалялися своїми «сердечними справами».


У стані безконтрольного свавілля побратими-ліквідатори вирішили прогулятися, але супутницею їм стала біда. Між чоловіками раптом виникла некерована безглузда суперечка. Один схопив молоток і вдарив іншого по голові – моментальна смерть. Ми, військові прокурори, діяли оперативно: встановили увесь маршрут останньої прогулянки убивці та жертви, послідовність дій, обставини злочину. Правопорушник, аби приховати убивство, потай затягнув тіло до казарми, роздягнув і зробив все, аби замаскувати злочин: створив видимість, ніби молода і дужа людина померла своєю смертю, внаслідок нещасного випадку. А речові докази на місці убивства злочинець знищив. Але експертиза встановила: смерть була насильницькою і стала наслідком удару тупим предметом у ділянку голови. За два дні я розкрив справу: провів слідчий експеримент, опитав вояків, дослідив усі деталі епізоду. Установив: злочинець – товариш потерпілого. Убивця нікуди не тікав, бо був упевнений, що не викриють, адже сліди злочину знищив. Справу я завершив у визначені законом терміни. Суд визначив ліквідатору-убивці реальний термін покарання. Зізнаюсь, і хай через моє зізнання це стане зрозумілим молодим військовим прокурорам, які про ту катастрофу знатимуть лише по розповідях: вже від самого початку Чорнобиль видався мені жахливою і незрозумілою катастрофою для людства і людей. І з роками я все більше усвідомлюю: Чорнобильська трагедія виснажила мене як фізично, так і морально, цілковито спустошила внутрішньо. Це шрам, рана на все подальше життя. Виходить, як військовому прокурору, мені судилося пережити і таке випробування долею. Добре, що все у минулому. На жаль, цього не забути… …Я переконаний, що зі мною погодяться усі ветерани, коли скажу, наскільки важливо для військового прокурора мати усе життя і всю службу поруч надійну сім’ю, люблячу дружину, яка усі твої досягнення і труднощі сприймає, як свої особисті. І присутністю наших бойових подруг всі наші перемоги множаться стократ. Такою для мене є моя дружина Олена, якій я щиро вдячний за все. Адже бували за мою службу і такі ситуації, такі складні і навіть небезпечні справи, коли для моєї сім’ї, для моєї дружини з метою їхньої безпеки надавали охорону. І це випробовування ми мали пройти і ми пройшли його гідно, достойно,


349 як належить родині військового прокурора. Думаю, ці слова і згадки – не сентиментальність, а чітка формула життєвого щастя військового прокурора і військової людини…


ОСТАПЧУК ОЛЕКСАНДР ЄВГЕНОВИЧ Військові прокуратури – невід’ємна складова обороноздатності держави! Робота в органах військової прокуратури: 07.1995 – 04.2007 рр.

Я,

військовий прокурор Остапчук Олександр Євгенович, народився 16 серпня 1963 року у м. Чита в сім’ї військовослужбовця. Кадровий офіцер Збройних Сил України – упродовж 1980 – 2007 рр. Проходив військову службу в органах прокуратури з липня 1995 року по квітень 2007 року послідовно на різних посадах – від слідчого військової прокуратури Львівського гарнізону до старшого помічника військового прокурора Західного регіону України з питань організації роботи та контрою виконання. В умовах активізації діяльності військових прокуратур на сучасному етапі, пов’язаної із військовою агресією з боку Російської Федерації і окупацією частини території України, на мій погляд, все більшої актуальності набувають питання місця і ролі військових прокуратур, особливостей правового статусу їхніх працівників. Служба у військових прокуратурах має значну специфіку, яку ми, військові прокурори, постійно змушені були доводити керівництву Генеральної прокуратури України, яке неодноразово ставило питання доцільності існування військових прокуратур. У зв’язку з цим згадую такий важливий, пам’ятний момент моєї служби... У лютому 2005 року мені довелося стажуватися в Головному управлінні організаційного та правового забезпечення Генеральної прокуратури України. Тоді знову постало питання щодо подальших форм діяльності військових прокуратур. Мені під час стажування, тоді ще заступник начальника управління організаційно-контрольного управління зазначеного вище Головного управління Генеральної прокуратури України, на той час – старший радник юстиції Зарубінська І.С. запропонувала разом зі звітом про

351


результати стажування підготувати свої пропозиції та міркування щодо ролі та місця військових прокуратур в єдиній структурі органів Прокуратури України. Доповів про цю розмову військовому прокурору Західного регіону України генерал-майору юстиції Лузану Л.А. Після узгодження з керівником найбільш важливих аспектів, мною, просто там, на місці, і були підготовлені пропозиції. Точніше – обґрунтування щодо доцільності подальшого існування військових прокуратур. При цьому нами за основу брався не стільки бойовий та інший досвід органів військової прокуратури колишнього СРСР, скільки розглядалося все через призму здійснення прокурорської діяльності саме в умовах ведення бойових дій, або під час воєнного стану. Визначальною рисою була – специфіка діяльності військових прокуратур у ході виконання військовими формуваннями бойових завдань під час війни або ведення військових дій. Тобто наголос найбільший робився на мобілізаційний аспект. Згадуючи це, підкреслю наступний важливий момент. Подивившись мій звіт про стажування і пропозиції із зазначеного вище питання, колишній начальник Головного управління організаційного та правового забезпечення Генеральної прокуратури України державний радник юстиції 3-го класу Мудров А.М. спитав у мене: «А з ким ми, тобто – Україна, збираємось воювати?». На що я відповів, що весь історичний тернистий і нелегкий шлях до набуття Незалежності України свідчить про різні варіанти загрози територіальній цілісності нашої державі із зовні.


353

При цьому спитав сам: «А чому Ви не виключаєте територіальних претензій з боку тієї ж Російської Федерації або інших держав, з якими ми межуємо? Наприклад, Румунії або Угорщини?». Підкреслюю, що це був 2005 рік. І ось зараз, з огляду на анексію з боку РФ АР Крим, окупацію окремих територій Донецької і Луганської областей, ми отримуємо підтвердження правоті тієї нашої точки зору, яку ми намагалися відстоювати і послідовно відстоювали на початку 2000 років. Життя підтвердило: саме ми, військові прокурори, внаслідок свого професіоналізму, передбачали і відчували наслідки недооцінки ролі і впливу військових прокуратур на обороноздатність держави. І приємно знати, що, не зважаючи на минулі періоди реформування («у воєнній сфері» тощо), попри те, що військових прокурорів навіть позбавляли військових звань, відправляли на пенсію, військові прокуратури встояли. І сьогодні військові прокуратури по-справжньому, буквально на фронті, участю у бойових діях! – доводять щодня доцільність і життєву необхідність свого існування…


ПАРАСКЕВИЧ ЛЕОНІД ВАСИЛЬОВИЧ Військовий прокурор чотирьох Францій Робота в органах військової прокуратури: 01.1967 – 11.1987 рр.

Я,

військовий прокурор Параскевич Леонід Васильович, народився 18 жовтня 1935 року в Автономній Республіці Молдова, яка на той час входила до складу України, в сім’ї студентів. Батько навчався у школі колгоспної молоді, згодом – отримав вищу юридичну освіту в Харкові, після чого був одразу призначений прокурором. Коли почалася війна, тато відправив нас вглиб країни, а сам очолив і забезпечив евакуацію євреїв із нашого маленького містечка з метою уникнути великої кількості жертв. Батько був свого часу керівником на різних керівних посадах, і навіть редактором газети, а згодом очолював – по десять років кожну – прокуратури Івано-Франківської і Тернопільської областей. Він був для мене ідеалом і зразком прокурора. Я багато чому навчився у нього. Батько увесь вільний від служби час вивчав велику кількість найновішої юридичної літератури, конспектував, робив нотатки. Це дозволяло йому бути обізнаним настільки, що він навіть підправляв інших. Наприклад, на одному із судових засідань він уважно вслухався у статті, на які посилалися суддя, прокурор місцевої прокуратури і адвокат, а потім попросив суддю про перерву і акуратно підказав йому, що і сам суддя, і прокурор, і адвокат посилалися на неіснуючі вже закони. Цей його досвід компетентності я запам’ятав на все життя. Наголошу на одному важливому, на моє переконання, факті: під час війни батько на свої гроші придбав для армії винищувач – вважаю, це яскраво свідчить про особистість прокурора Василя Параскевича без додаткових пояснень і коментарів… Батько брав участь у засіданнях місцевих рад не просто як депутат, але й як прокурор. За потреби – ініціював прокурорське реагування, яке тоді було підставою для серйозних адміністративних, кадрових рішень,

355


чого я зараз сказати не можу. І достатньо було йому помітити і почути, як хтось на трибуні починає проголошувати і пропонувати неправомірні речі, просив слова та припиняв незаконність. Наприклад, був момент, коли місцева радянська влада хотіла закрити Почаївську лавру. Обґрунтувати рішення про закриття намагались тим, що за напливу великої кількості відвідувачів зі значними пожертвами одразу погіршувалася криміногенна ситуація. Тому що за великими грішми щирих прочан одразу починали полювати злочинці, які грабували, крали, ґвалтували вірянок. Батько заперечив закриття Почаївської лаври. І підкреслив, що влада і міліція, – які, до того ж, за відомих настроїв радянських часів, виправдовували свої пропозиції атеїзмом, антирелігійною пропагандою і боротьбою зі впливом церкви, – повинні боротися зі злочинністю і ловити злочинців, а не закривати храми. Прокурор Параскевич наполягав на дотриманні Закону, незважаючи на рівень посадовців, у тому числі заперечував позицію і голови облвиконкому. А коли йому стали погрожувати, що, як то казали, «покладе партквиток», відповів гідно і жорстко, що зупинить як прокурор


357 будь-які протиправні кроки влади. Чим примусив триматися у межах закону партійних високопосадовців, перед якими інші готові були впасти на коліна від страху. Це теж урок принциповості, професіоналізму і, звісно, людських якостей прокурора Василя Опанасовича Параскевича. Великою була робота батька на чолі комісії з реабілітації. І він не просто, як це часто бувало, віддавав людині папірець зі словами про справедливість. Він принципово добивався повної, а не на папері, реабілітації: повернення житла, відшкодування збитків. І коли йому один із реабілітованих сказав: ну, як же я поверну домівку, коли у моїй хаті тепер сільрада, батько заперечив, що доб’ється повного відновлення справедливості – і добився, методами прокурорського впливу. Тоді прокурорське реагування не було пустим звуком – на всі документи з прокуратури реакція влади була негайною і у суворій відповідності до закону. І таких людей, повної реабілітації яких добився мій батько, були тисячі і тисячі. Додам, що участь у реабілітації незаконно покараних свого часу у Львові взяв і я, і це добра родинна прокурорська традиція – традиція бути справедливими… До речі, вже на посаді військового прокурора Анадирського гарнізону, згодом і мені на Чукотці довелося долати опір владоможця у погонах. Тоді командиром надтаємної військової частини був призначений полковник з Москви, якого спрямували на Чукотку після його «сімейних вольностей» – він покинув дружину. Я написав перше прокурорське представлення на порушення законності у підпорядкованій йому частині. І був здивований, коли побачив у документах військової частини на своєму листі «резолюцію»: «Начальнику політвідділу. Зробіть так, щоб цей прокурор більше таких писулек мені не писав». Словом, пан полковник-керівник не хочуть, аби його турбував якийсь капітан. Але я викрив у його частині злочини, які мали назву «дідівщина». Старослужащі тривалий час по-звірячому били, калічили молодих солдатів. Вкупі з документами щодо розкриття цього злочину, «резолюція» столичного полковника, як ще одне підтвердження його непрофесіоналізму, стали підставою для його звільнення з лав Збройних сил. Підкреслюю: рішенням про вибір професії був для мене зразок батька і зразковий батько. Попри те, що батько з юних літ був інвалідом, принциповий, впевнений у своїх діях, вчинках, кроках, тато не міг не викликати повагу і бажання слідувати йому.


359 Він був непідкупним і незламним у своєму ставленні до закону і справедливості. І таких серед прокурорів було 99,99 відсотків. Я пригадую лише один випадок корупції, продажності прокурора, який був винятком. Це відома справа кандидата юридичних наук, начальника слідчого відділу прокуратури Харківської області Виборнова, який створив і очолив злочинну групу хабарників. Його зі спільниками було викрито і покарано максимальною мірою. Пишаюся, що я, як і батько, не забруднив совість негідними вчинками. Це я про чистоту рядів прокуратури в цілому і військової прокуратури зокрема. Це важливо. Радий, що не оминув цього питання у своїх спогадах. Додам на завершення теми ще одну деталь про суворість покарання тих, хто зганьбив прокурорську честь. Одному військовому прокурору довелося вести справу контрабандиста, і дружина злочинця принесла у дарунок офіцерові джинси. На той час джинси, та ще й фірмові, були предметом розкоші. І прокурор спокусився. Коли про цей факт стало відомо, його засудили на вісім років ув’язнення. Вісім років за хабар, взятий джинсами. Ось так суворо покарали того, хто став на слизьку стежку корупції. ... До 31 року я працював у прокуратурі цивільній. Набув досвіду, який використав у військовій прокуратурі. Обов’язково хочу навести спогади про одну велику і непросту справу, яку розслідував на Закарпатті. Так звана, «атомна справа» першої половини 60-х років минулого століття. Тоді Головгеологія Української РСР спрямувала до Закарпаття двох конструкторів, дослідників, інструкторів – Орєхова і Мєсропяна. Вони винайшли і планували випробувати у діючих свердловинах свій прилад ДРСТ-2 – двоканальний радіометр термостійкий. Не стану вдаватися до суті досліджень, але поясню суть приладу: він мав містити необхідну для експерименту малесеньку ампулу із вмістом 1 (одного) міліграму полонію берилієвого. Радіоактивно. Дослідники не дотрималися жодних заходів безпеки, передбачених законами і нормативними документами. Вони навіть доставили ампулу не на відповідному транспорті і без супроводу міліціонерів на авто з «мигалками», а просто привезли в особистих речах. Після дослідження, замість того, аби убезпечити навколишнє середовище, а головне – людей, від можливого радіоактивного зараження, науковці просто відкинули прилад із ампулою вбік, оскільки вирішили, що заберуть обладнання для експерименту наступного дня. Але наступного дня


приладу із ампулою не знайшли. Сталося найстрашніше: привабливий зовні, подібний до військового снаряду, прилад знайшли діти із сусіднього села. Розібрали. Розчавили ампулу. Одна дитина навіть лизнула вміст і отримала майже 2000 припустимих норм опромінювання. Долучилися і дорослі. Було уражено десятки людей. Справу врешті-решт я до суду довів. Але зауважу, що покарання не було надто суворим і поясню чому. Не лише тому, шо батьки дітей заявили, що діти самі винні, оскільки викрали прилад. А й тому, що конструктори заходилися долати наслідки моментально, вкрай професійно і відкрито, не приховуючи своєї помилки. Орєхов і Мєсропян негайно зорієнтувалися, повідомили ураженим про їхній стан. Знаючи, що радіоактивна речовина виводиться з організму із рідиною, одразу оголосили і організували для людей пиття великої кількості чаю, води та миття у бані, через яку пропустили усіх уражених. Таким чином, шкідлива речовина була виведена своєчасно. Я потім цікавився долею всіх дітей, які постраждали. У всіх склалося життя, всі одружилися, у всіх народилися діти. Прокурор за певних обставин не повинен мати за мету посадити людей. Прокурор повинен думати у першу чергу про долі, здоров’я і майбутнє людей. І я виявився правий. До речі, тоді Міністерство оборони спрямувало на місце події два військово-будівельних загони. Вони діяли дисципліновано, швидко, відповідально і у найкоротші терміни подолали наслідки забруднення території, запобігли поширенню радіоактивності. У ті дні я, цивільна людина, подумав: якими же страшними для людства можуть бути наслідки справжнього використання ядерної зброї, коли малесенька ампула викликала такі заходи безпеки і подолання наслідків. І саме тоді я вперше настільки близько стикнувся із


361

військовими і з Армією, якій присвятив свою подальшу службу військовим прокурором. …Пам’ятаю першу справу у військовій прокуратурі, справу своєрідну, у чомусь – оригінальну: про нібито «постріл у серце». Солдат у караулі вистрілив собі у ліву сторону грудей. У серце – так одразу подумали. І саме так було оцінено його постріл на самому початку розслідування справи. А у таких випадках одразу знімалося питання про кримінальну відповідальність, адже зрозуміло, що, стріляючи у серце, людина не переслідує жодної іншої мети, окрім самогубства. Але одну обставину я помітив. Виокремив і почав шукати їй підтвердження. У тому числі – і у лікарів. Річ у тім, що у цього солдата серце – в силу природної анатомії – було праворуч, а не ліворуч, як у всіх. Я замислився над цим фактом. Якщо солдат знає, що у нього серце праворуч, чому він чинить самогубство, стріляючи не у праву, а у ліву сторону грудей? І я почав прискіпливо перевіряти усі обставини і складові справи. Зокрема, спрямував запит до військкомату, звідки був призваний самостріл. Військкомат підтвердив, що під час проходження медкомісії призовником було зрозуміло: він обізнаний в


особливостях свого організму. Мало того, під час призову він наполягав, щоб його через таке, рідкісне, особливе розташування серця від військової служби звільнили. І тоді я почав перевіряти все, що могло кинути світло на істинні мотиви вчинку людини. Багато у чому стали корисними вилучені на його батьківщині під час слідства листи, які удаваний самогубця писав знайомим. У листуванні він усіх командирів обзивав непристойними словами і казав, що «нормальних пацанів» тут мало, але вся ця «непотрібна йому» служба скоро завершиться. Він переказував всім товаришам вітання, просив не турбуватися, що листи надходять зі шпиталю, бо скоро буде вдома і зустрінеться зі всіма, з ким «фарцував на гражданці». Фактично – це було повне зізнання, написане не умисно, але власноруч. До речі, «самогубця», по-перше, зробив два постріли: не лише постріл у груди, але й іще один – аби бути впевненим, що почують, що прийдуть на допомогу своєчасно, врятують. Мало того, по-друге, він обрав для пострілу саме той час, коли до складу караулу входив помічником начальника варти військовий лікар. Тобто, самостріл розраховував на швидку та якісну першу медичну допомогу. Словом, діяв зважено, все продумав. Зрозумівши, що маю справу із вчорашнім «фарцовщиком», я в інтересах справи навіть заспівав із ним так званих «блатних» пісень, чим здивував, наблизив до себе і психологічно роззброїв правопорушника. Але співи мої із підозрюваним мали свій план. Щойно самостріл розслабився і, можливо, навіть подумав, що такого «простака-слідака» можна приборкати і обманути, я виклав йому, як то кажуть, в лоба усі факти, що підтвердили його злочин. Ця частина «прокурорських пісень» у моєму виконанні приголомшила правопорушника, він зізнався… Він у той момент був настільки вражений неспростовністю моїх


363 доказів, що навіть сам допоміг мені увімкнути магнітофон для запису на допиті своїх свідчень. Справу я розкрив, але раптом нездалий «самогубця», який вже і так серйозно постраждав унаслідок свого вчинку, адже, витягуючи з того світу, його оперували понад шість годин, зі слізьми на очах почав просити мене порадити йому, як поводити себе на суді. І навіть благав стати його адвокатом, що неприпустимо. А покарання загрожувало за крайніми термінами ув’язнення. Бути йому адвокатом я права не мав. Але пораду дав. Я знав, що голова суду – фронтовик. І з чистим серцем порадив: доведи, що ти не ворог країні, що твій вчинок – не спроба ворога, а слабкість хлопця, який заблукав у бажанні жити цивільним життям та обрав хибний шлях. І на суді солдат видав таку палку промову-каяття, що і я був здивований. Він звернувся до суду зі словами, що, хоча і грішний, але, якщо покличе Батьківщина, коли нападе ворог на рідну землю, він першим прийде до військкомату, аби зі зброєю у руках захистити Вітчизну. А якщо виникне відповідна ситуація на полі бою, то готовий пролити власну кров і грудьми закрити ворожу амбразуру, щоб повторити подвиг Олександра Матросова... Суддя-фронтовик плакав. Термін покарання дали мінімальний... ...У середині 70-х я, капітан, був призначений на підполковничу посаду – військовим прокурором Анадирського гарнізону. Тоді, не без певної іронії, а то і сарказму, казали, що територія, яку ми контролювали, дорівнювала площі чотирьох Францій. Хоча всі розуміли, що ми були не під Парижем: Якутія, Магадан, мис Шмідта, острів Ратманова, пролив Беринга… Відрядження – терміном до місяця, тому що неможливо повернутися через пургу… Відпускники в очікуванні погоди для літака на материк по два місяці живуть в аеропорту... Зі щирою великою радістю пригадую, що дісталася мені новісінька службова машина, обшита, утеплена зсередини, як належить, вовняними темно-синіми солдатськими ковдрами. А головне – обігрівач в авто стояв не «рідний», а танковий, що врятувало у 40-градусні морози…


365 І був у нас під наглядом славнозвісний острів Врангеля – пологовий будинок білих ведмедів. Їх там було стільки, що вони навіть нападали на наших військових, які змушені були стріляти по тваринах з Червоної Книги. Але такі справи я закривав, адже люди захищались. Білі ведмеді приваблювали навіть американців з Аляски: деякі з найбільш відчайдушних громадян США – фанатів полювання – на легкомоторних літачках Cessna, подібних до того, що сів свого часу посеред Москви і зняв з посади міністра оборони СРСР, сідали на острові Врангеля. Заокеанські браконьєри вбивали білого ведмедя, вантажили тушу і тікали, оминаючи сопки, непомітні для ППО. Убивали, як закон, одного ведмедя, бо лише шкіра вбитого звіра сягала шести і більше метрів від голови до хвоста. Коли нам доводилося вилучати такі шкіри у браконьєрів, ці трофеї потім ішли на подарунки для друзів СРСР – арабських шейхів. Для них це диво природи було справді небаченим – через повну відсутність снігу – суто чукотським сюрпризом… Чимало було справ і щодо браконьєрів, які полювали за червоною ікрою та рибою. Рибу крали вантажівками, самоскидами. До речі, по суті саме браконьєрами, які просто не впоралися із ситуацією, були так звані радянські «герої-дрейфувальники». Це ті, що з’їли власні чоботи і навіть гармошку. «Героїчних невдах» очолював Зиганшин, молодший сержант військово-будівельних військ – член екіпажу самохідної баржі Т-36, яка 49 днів дрейфувала у Тихому океані 1960-го року. Згодом Зиганшин став кавалером ордена Червоної Зірки і навіть почесним громадянином Сан-Франциско (США)! Адже браконьєрів врятував саме американський підводний човен. А що саме казати журналістам про причини перебування на баржі заблукалого браконьєра Зиганшина навчили вже потім радянські пропагандисти і спецслужби. Така вона, військова доля на Півночі: учора – браконьєр, завтра – кавалер орденів і великомученик… Чукотка… Не можу втриматись, аби не сказати окремо добре, світле слово про цей дивний край дивної землі і дивних людей. Півроку – ніч. Півроку – день. Щойно приходить мить весни – двометровий сніг тане за лічені дні. Сонце настільки яскраве, що без чорних окулярів на цей білий світ дивитися не зможеш, а необережність призводить до ураження очей. Заледве починається тепло – починають бурно зростати чукотські квіти: уранці випинаються із землі, удень – вже виросли, увечері – уже розцвітають… А гриби: на 15-20 квадратних метрах – за


лічені години кілька відер повноцінних підберезників, не набагато менших зростом від карликових беріз… Не забувається і не забудеться таке особливе розмаїття природи. Але, попри позитив від чукотської тундри, пригадаю, що найбільш помітною справою тих часів була у мене, звісно, не про браконьєрів. А про спробу військовослужбовця викрасти літак і втекти до США. Викрадачем став вартовий з числа тих, які на літаках, без автоматів, але з пістолетами, супроводжували, перевозили злочинців. Тоді було чимало злочинів щодо крадіжок десятків кілограмів золота та діамантів з якутських і чукотських копалень. Один хитрий злочинець, спілкуючись із тим вартовим, помітив, що має справу із людиною з нестійкою психікою. І крадій почав поволі підводити неврівноваженого солдата до думки про викрадення літака. Злодій саме таким чином хотів втекти і уникнути відповідальності. А солдат і справді був уразливий, нервовий, він навіть свого часу хотів вчинити спробу самогубства. Звісно, його не підпускали до охорони серйозних об’єктів і вантажів. Проте, одного разу, коли вилітати потрібно було негайно, а всі інші конвойні були зайняті, летіти доручили саме цьому – неврівноваженому. Згодом, під час слідства, стало зрозуміло, що солдат, переймаючись думкою про викрадення, навіть ходив і повторював про себе пошепки: «Буде викрадення… Буде викрадення літака…». Так і сталося. Вартовий-злочинець захопив у хвостовому відсіку стюардесу. Приставив їй до голови дуло пістолета. І висловив вимогу: «Повідомляй командира літака, що ми летимо до Америки». Стюардеса не розгубилася і непомітно натиснула ногою спеціальну гашетку, розраховану на подібні випадки, – «тривожну» кнопку у підлозі. Але командир літака був зайнятий процедурою злету великого вантажного повітряного човна, зв’язком із диспетчерами та іншими очікуваними звуками. І тому пілот своєчасно не відреагував на несподіваний, незвичний сигнал від стюардеси – про захоплення літака. Нападника намагався зупинити і обеззброїти командир зміни варти – міцний, тренований, суцільно створений із м’язів, прапорщик Тєрьохін, колишній спортсмен. Але убивця викрутився із цупких обіймів і кількома пострілами у руки і живіт смертельно поранив мужнього Тєрьохіна. І тоді крадія і вбивцю пристрілив зі свого пістолета солдат Усманов. Літак розгерметизувався і змушений був сідати екстрено. І не лише через те, що на борту


367

сталася трагедія, але й тому, що кулі злочинця пробили важливі кабелі. Під час польоту шасі були випущені, як у літаках з військової кінохроніки часів Другої світової. Я уже чекав на літак на землі – мене викликали негайно, і я встиг допитати вмираючого прапорщика Тєрьохіна, його покази засвідчила бригада лікарів. Матеріали згодом віддали спецслужбам, адже цей випадок міг бути легко кваліфікований, як терористичний акт. Справу згодом закрили за фактом смерті злочинця. Таким чином, на Чукотці я отримав досвід ще й у розслідуванні настільки незвичної за тих часів справи. …Найважче морально на Чукотці було розслідувати факти загибелі військовослужбовців від переохолодження. Пам’ятаю, саме таким чином загинув молодий офіцер. За всіма, так званими північними офіцерськими традиціями, він, лише прибув на Чукотку, «проставлявся». Усі випили, була негода, і, хоча йому належало прибути на шикування, його відмовляли. Але він, як людина відповідальна і дисциплінована, вирішив йти до військової частини попри все. Збився з дороги і загинув, замерз.


Наслідки цього страшного ефекту, – коли людина, що замерзає, відчуває пекельну спеку і роздягається, повністю скидає з себе одяг, – я побачив на власні очі. Замерзла молода людина була повністю оголена. Аби провести розтин, тіло старшого лейтенанта розморожували майже тиждень. Справу щодо смерті офіцера закрили. Але потім настав один з найгіркіших і найскладніших у психологічному плані моментів. Коли починають скаржитися родичі загиблих. Так було і цього разу. Скажу тут вкрай важливу річ: військовому прокурору дуже важливо навчитися, вміти і вдосконалювати у собі мистецтво розмовляти, спілкуватися з людьми. Без цього вміння – виникають конфлікти, скандали, багаторічні скарги, які не лише віднімають дорогоцінний час, але й не додають авторитету і поваги військовому прокурору. У випадку із замерзлим молодим офіцером було важко читати скаргу батька. Але я не пішов шляхом холодних відписок із зимним серцем.


369 Я написав нещасному татові щирого і простого листа, в якому пояснив ситуацію. Сказав, що сам маю сина, якому скоро ставати до лав захисників Батьківщини, що я теж із острахом думаю, в які ситуації може поставити мою дитину непроста військова служба. І тому я розумію стан батьків, що втратили сина. І я впевнений, що, якби не трагічний збіг обставин, із їхнього сина – відповідальної і сміливої, безстрашної у ставленні до труднощів служби, людини – вийшов би чудовий офіцер, командир. Офіцер, яким би вони пишалися на кожному етапі його служби, і який із таким чоловічим характером, вихованим батьками, досяг би найвищих сходинок військової кар’єри. У подальшому скарг від них не надходило. Скажу більше, батьки навіть подякували мені за людяність. Значить, я знайшов саме ті точні, безпомилкові слова, які, хоча і не заспокоїли батьків, бо у таких випадках душевна рана – на все життя, проте, стабілізували ситуацію і відкинули претензії до прокуратури. З цього приводу наведу ще один випадок зі скаргами і скаржниками. Але у дещо іншій площині. На Закарпатті була ситуація, коли у трикімнатну, велику квартиру, що мала належати офіцеру із дітьми, вліз нахабно, самочинно прапорщик. Виник конфлікт, посипалися скарги ображеного прапорщика, якому дісталося від офіцера пляшкою по голові. Скаржник не заспокоювався два роки. І тоді написати відповідь йому доручили мені. Прапорщик описував ситуацію, і раз-по-раз питався: за яких обставин він отримав травму голови, коли у нього кинув пляшкою господар квартири? Негідній людині я відповів гідно і просто. Якщо коротко, то це звучало так: «У Вашому питанні міститься відповідь про причини травми». Більше прапорщик листів не надсилав. …Людяність – чи то не найважливіша риса, яка має бути притаманна військовому прокурору. Людяність, яка веде до справедливості. До віри у справедливість і віри у силу закону. Віри, яку втілюють собою долі військових прокурорів. Я – завжди вірив у те, що дію за законом і справедливістю, як мій бездоганний батько… Як всі, хто гідно проніс крізь життя високе ім’я військового прокурора…


ПІНЬ ЮРІЙ БОГДАНОВИЧ На захисті прав військової людини Робота в органах військової прокуратури: 08.1989 – 12.2006 рр.

Я,

військовий прокурор Пінь Юрій Богданович, народився 1 листопада 1963 року у селі Цебрів Зборівського району Тернопільської області. Після проходження строкової служби в період з 1984 по 1989 рік навчався на юридичному факультеті Київського державного університету ім. Т.Г. Шевченка, по закінченню – за власним бажанням був призваний на військову службу, яку проходив в органах військової прокуратури. Першим місцем служби була військова прокуратура Ризького гарнізону Прибалтійського військового округу, де моїм наставником став військовий прокурор полковник юстиції Пятравскас А.В. Також проходив службу на посаді прокурора-криміналіста у військовій прокуратурі Каунаського гарнізону. Цей період служби найбільше запам’ятався відрядженням в 1990 році до Закавказького військового округу, а саме – в м. Баку, де я перебував протягом 9 місяців. Відрядження було пов’язане з надзвичайними подіями, викликаними протистоянням між азербайджанським та армянським народами на тлі розпаду Радянського Союзу. Незважаючи на неоднозначну оцінку дій військових у цей період в цьому регіоні, можу заявити, що в переважній більшості випадків тільки армія була єдиним захистом для мирного населення обидвох сторін. Наприкінці 1992 року розпочав службу на території України – у військовій прокуратурі Івано-Франківського гарнізону. До цього часу з теплотою в серці згадую, нині уже покійного, військового прокурора гарнізону полковника юстиції Бикова М.М. – професіонала і фаната своєї справи. Моєю першою в Івано-Франківську стала «безнадійно завалена справа» К. та Д., які були підозрюваними у зґвалтуванні громадянки П. Справу я прийняв до провадження через рік після вчинення злочину, довів її до суду і винні понесли покарання.

371


Ця справа цікава тим, що єдиний свідок злочину давав покази… на користь обвинувачених. Проте сукупністю інших доказів вина їхня була повністю доведена, а свідок за дачу неправдивих показів був притягнутий до кримінальної відповідальності. Це – єдина справа притягнення свідка до кримінальної відповідальності в практиці військової прокуратури Західного регіону України. Так уже склалося, що за час служби в органах військової прокуратури довелось розслідувати значну кількість справ, пов’язаних із зґвалтуваннями, чи підтримувати звинувачення по таких справах. Серед них найбільш значима – справа старшого лейтенанта Т., якого обвинувачували у вчиненні низки злочинів, в тому числі – і зґвалтуванні та вбивстві. Справу розслідував слідчий капітан Яблончук В.Й., я здійснював нагляд за розслідуванням справи та підтримував державне обвинувачення в суді. Незважаючи на складність справи, її об’ємність, вину злочинця повністю довели, і він був засуджений судом до довічного позбавлення волі – єдиний такий вирок з 1991 року у військовій прокуратурі Західного регіону України. Запам’ятався і розгляд звернення жителів села Горохолин Ліс Богородчанського району щодо розстрілу 98 їхніх односельчан в 1944 році бійцями Червоної Армії. Через неможливість отримати архівні документи з цього питання від архівних установ Російської Федерації, перевірка тривала більше року. За цей час, за участі місцевих краєзнавців, працівників бібліотек, було вивчено величезну кількість архівної періодики, документальної літератури, на основі яких встановлено, що у 1944 році, після звільнення від німецької окупації, до села Горохолин Ліс увійшов підрозділ Червоної Армії, який під приводом боротьби з націоналістичним підпіллям розстріляв 98 чоловіків віком від 14 років і старших. Було встановлено і двох офіцерів НКВС, які безпосередньо організували злочин та керували цією операцією. На час перевірки вказані офіцери уже померли, у зв’язку з чим кримінальна справа не порушувалась. …Служба в органах військової прокуратури полягає не лише у розслідуванні кримінальних справ. Проходячи службу на посаді заступника прокурора гарнізону, мав за обов’язок приділяти значну увагу захисту прав військовослужбовців та членів їх сімей. А це – і справедливий розподіл житла, і виплата премій та зарплат, і притягнення до різних видів відповідальності. Таких випадків було чимало. Непросто і пригадати, і перерахувати усі.


373 Тому служба в органах військової прокуратури для мене особисто більш значима не стільки кількістю притягнених до кримінальної відповідальності злочинців, скільки тим, що і через 15 років після звільнення з військової прокуратури мене по-доброму пам’ятають у військовій прокуратурі Івано-Франківського гарнізону. На вулицях міста до мене просто підходять і звертаються колишні військовослужбовці, від рядового до полковника. І по-людськи дякують: хтось – за фахову допомогу хтось – за своєчасну пораду, а хтось – просто за позитивну участь в їхньому житті та розв’язанні їхніх наболілих проблем. Упевнений – це одна з найвищих оцінок роботи військового прокурора…


ПЛАТОНОВ ВАЛЕРІЙ АНАТОЛІЙОВИЧ Курйоз ціною в 10 років Робота в органах військової прокуратури: 05.1995 – 09.2011 рр.

Я,

військовий прокурор Платонов Валерій Анатолійович, народився 22 вересня 1963 року у Тернопільській області, Чортківський район, село Пастуше. 1986 р. – закінчив Ленінградське ВВПУ, 1997 р. – Львівський державний університет (спец. правовий факультет). …Віддавши військовій прокуратурі значну частину життя, хочу зауважити, що в середині 90-х років минулого століття до однієі із основних функцій прокуратури України належало розслідування вбивств. Для військової прокуратури України – це не зовсім характерний злочин, оскільки згідно із статистичними даними такі злочини розслідувались військовою прокуратурою Західного регіону України досить рідко, приблизно один злочин на рік, а можливо і менше. Згадуючи минулі роки, хочу навести один приклад розслідування такого злочину військовою прокуратурою Івано-Франківського гарнізону, де я свого часу проходив службу в посадах слідчого, помічника і старшого помічника військового прокурора гарнізону. Цей злочин характерний курйозністю щодо мотивів його скоєння, а трагічністю – щодо наслідків. Подія відбулася в 1997 році. Офіцер однієї з військових частин м. Івано-Франківська капітан Л., повертаючись увечері зі служби додому та проходячи повз будинок, де проживала кохана дівчина, побачив, що в її квартирі горить світло. Як же так, здивувався і замислився офіцер, адже напередодні вона повідомила, що їде за кордон – до Польщі. Капітан Л. вирішив розібратися одразу ж. Піднявшись до квартири сходами під’їзду, довго натискав дзвінок. Несподівано для офіцера, двері відчинив незнайомий парубок міцної статури, одягнений у майку. На закономірне питання капітана, де його дівчина, цей хлопець відповісти

375


не зміг. Спалахнула суперечка, внаслідок якої капітана Л., м’яко кажучи, зовсім не ввічливо спустили по сходах. Обурений офіцер, палаючи від ревнощів та образи, побіг до свого дому, де взяв невеличкий, а від цього – не менш смертоносний, пістолет Браунінг, який незаконно придбав під час служби в Німеччині та зберігав у себе вдома. Озброєний Браунінгом, образами і ревнощами, капітан Л. повернувся назад – до помешкання дівчини, яку вважав своєю. Подальше з’ясування стосунків закінчилося пострілом… На щастя, куля поранила руку хлопцю у майці, що не завадило супротивнику брутально затримати капітана та викликати міліцію. Військовим судом Івано-Франківського гарнізону за замах на вбивство та інші злочини капітан Л. був засуджений до 10 років позбавлення волі. А інтрига полягала у тих простих, але своєчасно не з’ясованих обставинах, що кохана дівчина капітана Л. на час стрілянини і бійки молодиків дійсно їздила до Польщі…


377 Просто не попередила ревнивого офіцера, що ключі від своєї квартири віддала подрузі… За понад півтора десятка років в органах прокуратури пройдено різні посади – від слідчого військової прокуратури Івано-Франківського гарнізону до військового прокурора Луцького гарнізону і першого заступника військового прокурора Західного регіону України. Побачив і пережив чимало. Але вкотре, пригадуючи випадок із капітаном Л. і подібне, переконуюсь, наскільки дорого часом можуть коштувати чоловікові його помилки, емоції, нестриманість і просто невихованість в елементарних життєвих ситуаціях…


ПОЛІЩУК АНДРІЙ ОЛЕГОВИЧ За кожною справою – життя і доля людини Робота в органах військової прокуратури: 01.1992 – 04.2007 рр.

Я,

військовий прокурор Поліщук Андрій Олегович, народився 11 червня 1962 року у місті Збараж Тернопільської області у простій українській сім’ї. Коли починаю згадувати минулі справи, завжди вкотре переконуюсь у необхідності військовому прокурору бути самовідданим професіоналом, адже за кожною справою – життя і доля людини… Пам’яттю на все життя залишився приклад зі слідчої роботи у військовій прокуратурі Гайтерського гарнізону. ...У моїй молодій слідчо-прокурорській практиці було чимало цікавих справ. Але серед перших спадає на думку кримінальна справа, яка дуже добре запам’яталась, – відносно рядового Москальова. Це була, фактично, перша справа, пов’язана із вбивством, яку я розслідував в групі з іншими слідчими. Це сталося у 1992 році, коли я перебував на посаді слідчого військової прокуратури Гайтерського гарнізону ВП Далекосхідного військового округу. Розташовувалась прокуратура у м. Комсомольську-на-Амурі. На той час у місті було три військові прокуратури: Комсомольського-на-Амурі гарнізону; Хурбінського та Гайтерського гарнізонів. Остання розслідувала кримінальні справи відносно військовослужбовців будівельних загонів. Особовий склад цих загонів, м’яко кажучи, був неідеальним, та і військова служба у цього контингенту не була пов’язана із бойовою підготовкою, а лише із будівельними роботами. Пригадую деталі справи: Москальов, як завжди після ранкового розводу, разом із іншими військовослужбовцями був направлений на новобудову – для шліфування стін. Під час роботи у нього на особистому підґрунті виник конфлікт з одним військовослужбовцем, прізвище якого не має значення, а тому означимо його просто ініціалом К. Як було встановлено у подальшому, за те, що К. не дав йому сигарету, Москальов

379


завдав потерпілому декілька ударів кулаком в обличчя, від чого той впав і вдарився головою об металевий виступ, на якому мала кріпитися батарея опалення. Від отриманих травм К. фактично помер на місці. Москальов зрозумів, що накоїв. І, оскільки свідків цього інциденту не було, із метою приховати сліди злочину, дочекався вечора, виніс тіло потерпілого у підвальне приміщення, де засипав його будівельними відходами. Повернувшись до військово-будівельної частини, про випадок нікому не розповідав, але пояснив всім, що нібито К. самовільно залишив частину, як це називають: «пішов у самовільну відлучку», у побуті кажуть – у «самоволку». Командування частини спочатку не надало цьому факту особливої уваги, оскільки такі випадки самовільних відлучок траплялися часто. Як правило, після «самоволки» військовослужбовці повертались у частину. Але цього разу, оскільки через декілька днів К. не з’явився, командування частини порушило кримінальну справу за фактом самовільного залишення частини та повідомило у прокуратуру. Спочатку Москальов був допитаний у справі як свідок. Однак, після виявлення через декілька тижнів тіла К., під час повторних детальних допитів убивця почав плутатись у своїх показах, нервуватись, а у подальшому – взагалі відмовився від надання свідчень. Все більше зміцнювалось відчуття, що він щось приховує. Було прийнято рішення вилучити та оглянути військову форму Москальова. Під час огляду його форми на рукаві виявили краплі бурого кольору, на що він повідомив: мовляв, це є його кров від пошкодженого пальця. Але судово-медична експертиза встановила, що це сліди крові – саме потерпілого К. У подальшому, при пред’явленні доказів, Москальов зізнався у вчиненому. Проте, пояснив, що не хотів вбивати


381

співслужбовця. За наслідками досудового слідства йому було пред’явлено обвинувачення у вчиненні вбивства. Справу направили до суду. Безумовно, убивця був покараний, але деталі розгляду цієї справи у суді не наведу, оскільки, у зв’язку із розпадом СРСР, у квітні 1993 року був переведений для подальшого проходження військової служби в Україну. А про цей етап моєї служби, в якості додаткової інформації, хочу згадати моїх співслужбовців, що проходили службу разом зі мною на Далекому Сході: на посаді помічника військового прокурора Гайтерського гарнізону – майор юстиції Павлюченко Валентин, а на посаді заступника голови військового суду Комсомольського-на-Амурі гарнізону – майор юстиції Борканюк Михайло. У подальшому вони також перевелись в Україну. Павлюченко проходив службу у військовій прокуратурі Південного регіону України, а Борканюк – на посаді голови військового суду Ужгородського гарнізону. Саме із цими хлопцями-українцями там, далеко від рідної землі, ми


383 чесно робили свою справу на службі. А у вільний час – розмовляли українською мовою, їли українське сало, пили українську горілку та співали українські пісні. Ми завжди залишалися українцями, як і належить українцям, куди б не закидала нас військова і життєва доля... Із поверненням на рідну землю України я продовжував набувати досвіду, зокрема, у слідчій практиці у військовій прокуратурі Тернопільського гарнізону, де у 1994 році розслідував кримінальну справу відносно рядового Дороша... Рядовий Дорош з 10 на 11 липня 1994 року був призначений для несення служби вартовим 1-го посту військової частини 20152, м. Теребовля Тернопільської області. Для охорони та оборони поста йому були видані автомат АК-74 та 60 бойових патронів калібру 5,45 мм. Виконуючи обов’язки чатового на посту, він вирішив викрасти ввірену йому зброю та боєприпаси, дезертирувати зі Збройних сил та виїхати за межі України до інших країн, в яких ведуться бойові дії. З цією метою Дорош близько 5 години ранку 11 липня 1994 року, не будучи знятим або зміненим із поста, разом зі зброєю самовільно залишив пост. Після виявлення відсутності на посту чатового та зброї військова частина була піднята по тривозі. Одразу повідомили і нам – у військову прокуратуру Тернопільського гарнізону. На той час я був слідчим, і разом із прокурором гарнізону Козачуком В.П. ми негайно виїхали до військової частини для розслідування цієї надзвичайної події. Справа була складна. Розшуковими діями знайти Дороша та зброю не вдавалося. Лише близько 13-ї години того ж дня від працівників міліції надійшла інформація про затримання утікача. До речі, стало відомо, що при затриманні правоохоронці були змушені застосовувати табельну вогнепальну зброю. У ході розслідування справи було встановлено, що Дорош, після залишення місця служби та військової частини, перевдягнувся в цивільний одяг, який заздалегідь взяв у штабі, та разом зі зброєю і боєприпасами пішки направився у напрямку м. Тернополя. Дорош вже встиг пройти 15 кілометрів, коли на автотрасі Чортків – Тернопіль, на об’їзній дорозі біля с. Мишковичі, на обочині дороги побачив автомобіль ВАЗ-2103. Оскільки в автомобілі нікого не було, утікач за допомогою викрутки відкрив його. Це побачив власник машини, який неподалік працював на городі, та повернувся до свого авто.


Дорош спочатку злякався, залишив автомобіль і почав втікати. Але через деякий час повернувся, здійснив один постріл у повітря та під погрозою застосування зброї змусив потерпілого передати йому ключі від ВАЗ-2103. Не маючи прав та будь-якого досвіду керування автомобілем, Дорош, тим не менше, вирушив ним у напрямку м. Тернополя. Про цей інцидент було негайно повідомлено у патрульну службу ДАІ. З метою недопущення в’їзду злочинця у м. Тернопіль були виставлені пости. При під’їзді до міста на вимогу працівників ДАІ Дорош не зупинився, а лише збільшив швидкість. І по об’їзній дорозі м. Тернополя почав рухатись у напрямку м. Зборів. Під час переслідування на вимогу працівників міліції також не зупинився. Навпаки, під час руху, тримаючи у лівій руці заряджений автомат, здійснив один постріл в сторону службового автомобіля ДАІ. Працівники міліції, зрозумівши неадекватність злочинця та з метою недопущення створення небезпеки для інших учасників дорожнього руху, у підходящий момент відкрили вогонь із табельної зброї по автомобілю, яким керував Дорош. У результаті таких дій біля с. Підгородне Тернопільського району автомобіль був пошкоджений, а злочинець – затриманий.


385

Найголовніше у цій кримінальній справі те, що внаслідок таких небезпечних протиправних дій останнього ніхто із інших громадян не зазнав тілесних ушкоджень. В ході розслідування всі збитки власнику автомобіля ВАЗ-2103 були повністю відшкодовані. Дороша обвинуватили у скоєнні п’яти важких злочинів. Разом із тим, згідно з висновком стаціонарної комплексної психолого-психіатричної експертизи, він страждав хронічним психічним захворюванням і в період інкриміновани