Issuu on Google+

Оксана РОМАНЕНЧУК, Оксана ГАЙДУК

Вінки з гусячого пір’я майстрині Параски Кушляк —

Н

У кілограмовому вінку наречена змушена була спати На виготовлення одного такого вінка потрібне пір’я з трьох, а то й чотирьох гусок. 75річна майстриня купувала його у сусідньому селі Сопів. Пригадую, дивлячись, як вправні руки пані Параски складували один пучечок за іншим, і сама спробувала повторити. — Ось так?

— Пір’їни повинні бути приблизно однакового розміру, пухкенькі, не все пір’ячко підходить, — вчила майстриня. Після цього пучечки обмотують знизу ниткою. У в’язочку вкладається по 5-6 пір’їн, а пучечків на одну «косицю» потрібно шість. Косиця — це одна з квіток, з яких складається вершина підковоподібного віночка. Уцентрі такої косиці розміщується трясучка — серединка, оздоблена бісером, нанизаним на нитку. Другий ряд всіяний золотистими квітками — «драшпанами». Їх виготовляли з обгорток від шоколадних цукерок, із позлітки. Далі вінок прикрашений червоними трояндочками, які називають «ружками». Нижня частина вінка, з камінчиків та бісеру, називається «вішивка». Елементи пришивають голкою або ж приклеюють. Важить віночок майже кілограм. А у давнину наречена змушена була спати у такому вінку. Наречений теж мав свій головний убір — капелюх. Колись він був із соломи — «соломйинка». На солом’янку кріпили вишиту смужечку, шили «звізду», а на неї прикріплювали тоненьку смужку кори солодкої яблуні, в яку попередньо клали жито, цукор та гроші. Усе це обвивали «зо-

Дівчата у вінках із гусячого пір’я

Параска Кушляк

е кожному під силу творити історію. Навіть більше — бути її своєрідним ДНК- охоронцем. Майстрині Парасці Кушляк із Великого Ключева ( Коломийський район Івано-Франківської області) вдавалося дбайливо переплітати у своїх віночках із гусячого пір'я мистецтво минулого і мінливі тенденції сьогодення. Вона була практично останньою із могікан, хто займався в Україні такою незвичною справою. Про велику цінність таких витворів говорить вже те, що вінок пані Параски має у своїй колекції Ніна Матвієнко. Пригадую, під час нашої останньої зустрічі бабуся бідкалася, що молодь не хоче вчитися цієї справи. Цікавляться, захоплено споглядають, але не більше.

2


речі по-справжньому унікальні лотом», тобто золотистим папером, зверху нашивали дев’ять червоних ґудзиків, а ззаду капелюха — три косиці. Потім свої вінки молодий та молода ховали у подушку — щоби ніхто не поцупив — і спали на них.

пір’я, однак відмінність у тому, що вінок нареченої був більшим і прикрашався барвінком.

Щоб укласти волосся й віночок, потрібно щонайменше три години Колись весілля відбувалися з понеділка на вівторок, а то й навіть з вівторка на середу. Мати нареченої попередньо замовляла у плетільниці (а колись у Ключеві їх було кілька) весільний віночок. У перший день, перед весіллям, майстриня приходила додому до молодої й одягала її. Нареченій збирали на голові все волосся і брали дві маленькі пелюсточки волосся, зв’язували їх, мастили медом і фіксували «мухи» (так називалися ці пасма). Потім на ті «мухи» клали «вишиванку», тобто вишиту смужку, а опісля — великі уплітки. Кожен елемент вінка одягався окремо, так що процес збирання молодої тривав щонайменше дві години. А вже в день самого весілля наречена йшла до шлюбу з вінком та розпущеним волоссям. До речі, дружки також одягали вінки з гусячого

«Фіст», коралі і зелена спідниця — обов'язкові елементи одягу ключівської нареченої Мені пощастило побути ключівською нареченою — щоправда, лише на півгодини. Спочатку мене одягнули у вишиту сорочку. Хоча я б назвала то сукнею — його довжина сягала мені п’ят. Наступний елемент — спідниця, яка традиційно зеленого кольору. Потім — червона хустка. Її верхню частину потрібно скрутити «рулетиком». А далі — справді карнавальне дійство. На шию одягають пучки різнокольорових ниток, які у Ключеві називають «фостом», коралі й ще багато різних прикрас… І от завершальний акорд — вінок. Довелося притримувати руками, аби не впав. ...Звістка про те, що талановита майстриня нещодавно померла, дуже засмутила. У її роботах втілені і давні шлюбні традиції, й оригінальність оздоблення. А найголовніше — вкладено душу. На жаль, тепер її роботи зберігатимуться лише на світлинах, у музеях і в пам'яті односельців та поціновувачів народного мистецтва.

Донька Марія

Робота майстрині

3


М

исткиня Зінаїда Ліхачова збиралася в гості до Параски Кушляк — зустрічі чекала з неймовірним тремтінням всередині, адже попереду неабияке завдання — перейняти той безцінний досвід плетіння вінків з гусячого пір’я. Крім плетіння вінків, Параска займалася вишивкою сорочок та виготовленням сучасних вінків для наречених та свідків. Що характерно, любила додавати до традиційної вишивки ще й бісер. Її вишивка — то справжня робота ювеліра — тонка та вишукана. Своїм дітям, зятям та онукам встигла вишити не одну сорочку. Параска ніколи не хизувалася своїм унікальним вміння, а навпаки радо ділилася ним з усіма бажаючими. Для неї не було чужих. Вона переймалася молодими сім’ями. За своє рукоділля для молодят грошей ніколи не брала. «Я збиралася до неї на майстер-клас ще на початку весни. Шукала як зв’язатися, навіть знайшла телефон через знайому дизайнерку Христину Рачицьку зі Львова. Христина зателефонувала та про все домовилася, — розповідає Зінаїда Ліхачова. — В розмові майстриня нарікала на те, що її ремеслом мало хто цікавиться, а тому радо погодилася навчити нас свого вміння, пообіцявши знайти необхідне, хоч і дефіцитне, молоде гусяче пір’я. Домовились, що покличе нас, як тільки збере необхідну кількість матеріалу. Пройшов Великдень. В мене все більше виникало бажання скоріше поїхати. Щось підказувало поспішати. Однак ніхто не дзвонив. А коли вирішили зателефонувати самі, то дізналася, що нашої вчительки не стало… Параска лишила по собі квіти. Штучні, але живі від її рук, квіти для нашого спільного вінка, — каже Зінаїдаз Христиною. Мисткиня не витримала і таки поїхала до села Великий Ключів, де Парасчина донька Марія, зі сльозами на очах переповіла, що мати дуже чекала на зустріч. Опісля Марія показала їй сімейні вишиванки і незавершену роботу. Параска лишила недовишиті червоно-чорні квіти зі встромленою в полотно голкою з чорною, як та скорбота, ниткою… Особисто для мене, це є знак, аби закінчити наш з нею вінок, відтворити, бодай художніми засобами, те унікальне ремесло, що вона не встигла передати…», — зізналася Зінаїда Ліхачова.

Традиційна вишивка з бісером

4

Останній стібок Параски

Зінаїда Ліхачова

Квіти, які залишила Параска для чергового вінка


5


Tradytsii layout 1