Êè¿âñüêå âèäàííÿ, ñòâîðåíå çà
2
ãîäèíè â ðàìêàõ ôåñòèâàëþ
êè¿âñüêî¿ ì³ñüêî¿ ³ñòî𳿠òà êóëüòóðè “Ì³ñòî-Ê”
`!.i2е*2%! Ib`m onmnl`pemjn: У Києві простіше поставити пам’ятник Рожевому Космонавту, ніж відремонтувати Шоколадний будиночок
рокiв Софії Київській: браму відкрили 70 !%*i" київським через два трагедіям: спалення Хрещатика століття Бабин яр
:
`mdpIIbq|jhi rgbIg: Ремонт без проекту Осіння пора. Дерева, готуючись до зими, скидають своє листя. А на Андріївському узвозі — справжня весна. Своєрідна звичайно. Кілька днів тому відбулося офіційне закриття на реконструкцію однієї з найстаровинніших вулиць Києва — Андріївського узвозу, що вже декілька століть з’єднує Старий Київ і Поділ. Вулиця справді знаходилася в аварійному стані і давно вже потребувала капремонту. Розбита нанівець бруківка, розмитий схил Андріївської церкви, обшарпані будинки давно вже чекають свого зоряного часу. Дорога стала зовсім непридатною не тільки для коліс дорогих іномарок, а й для піших прогулянок. Особливо це відчували любительки високих підборів. Про реконструкцію подейкували вже давно, а зважилися тільки зараз — поспішаючи до Євро—2012. Ходили чутки, що оскільки бруківка заважає їздити на автомобілях, її зверху заллють асфальтом. Було багато суперечок з цього приводу, але в кінцевому підсумку вирішили не позбавляти узвіз своєї родзинки — бруківки. Її заново перекладуть, вирівнявши ями, а рух дозволять лише для спецтранспорту.
2
öåíòð óâàãè
íåñòðàøíà ðåêîíñòðóêö³ÿ Самі ж будівельники говорити про ремонтні роботи в цій місцевості відмовляються, мотивують зайнятістю. Бояться брати на себе відповідальність — адже інформаційного стенду, як завжди має бути на будівництві, ніде немає. Не дивно, адже остаточного проекту
реконструкції Андріївського узвозу ніхто не бачив — київською традицією, спочатку починають роботи, а потім, в процесі, з’явиться проект. Що стосується Андріївської церкви, то зараз вона повністю закрита. Навко-
ло неї укріплюють схил: вбивають палі і роблять земляні насипи на них. Тут реконструкція йде повним ходом. Але, незважаючи, на ремонтні роботи, Андріївський узвіз живе своїм звичним життям. Безліч затишних кав’ярень, музеї Булгакова та Однієї вулиці, театри на спуску працюють, як і раніше. Покупців сувенірів стало ще більше Не постраждав від реконструкції і знаменитий Андріївський ринок сувенірів. Торговців тут не чіпають і сьогодні. Деякі, правда, добровільно переселилися на Пейзажну алею, в надії, що торгівля там буде більш жвавою. Решта продовжують постачати всіх бажаючих сувенірною продукцією не відходячи «від каси», сховавшись за зеленим будівельним парканом. Багато художників знайшли в реконструкції позитивні моменти і активно використовують їх для польоту своєї фантазії. Приміром, паркани вони застосовують як п’єдестал під свої роботи. Дешево і сердито. І, до речі, таким чином перекривають погляд ока покупця від нудних пейзажів реконструкції, заманюючи тим самим на Андріївку. Зі слів пані Люсі, однієї з тутешніх старожилів—торгівців, кількість туристів тут ні скільки не зменшилася.
А оскільки через закриття проїжджої частини тепер всім по узвозу доводиться йти через тротуари, що є фактично торговими рядами, покупців навіть побільшало. Хоч і не користуються особливою популярністю зараз в’язані шкарпетки пані Люся, вона не сумує і продовжує активно в’язати нові пари.
Зводячи все на банальний «поки ще не сезон». Так що не злякала реконструкція ні туристів, ні київських шанувальників узвозу, ні булгаковського чорного кота, який, як і раніше, виходить вночі на прогулянки. Аліна МЕЗЕНЦЕВА
öåíòð óâàãè
3
1000 ðîê³â Ñîô³¿: ìèòðîïîëè÷ó áðàìó â³äêðèòî! Києв з 21 по 24 вересня відзначає тисячоліття «найсвятішого зі всіх найсвятіших» храмів Русі — собору Софії Київської. Науковці вважають, що перший камінь у підмурки храму було закладено 4 листопада, однак через погоду святкування призначили на півтора місяці раніше — аби велелюдна подія відбулася ще за теплої пори. 23 вересня відбулося урочисте відкриття відреставрованої браму Заборовського — в’їзду на подвір’я з боку Георгіївського провулку до Митрополичого дому, одієї з найвидатніших пам’яток української архітектури ХVIII столiття. Брама збудована за проектом архітектора Готфріда Іогана Шеделя у 1744-1748 роках з використанням геометричного i рослинного орнаменту, масок птахiв, тварин, родинних гербiв гетьманiв, старшин та митрополитiв. Свою назву отримала на честь свого замовника — митрополита Рафаила Заборовского. Цікаво, що довгий час — майже два століття, з 1822 року — проїзд у брамі було замуровано. Після реставрації брама знову засяяла багатим декором. Її фланковано двома парами перспективно розташованих колон з пишними коринфськими капітелями. По центру
розміщений фамільний герб Заборовського — палаюче серце з хрестом на ньому як символом любові до Бога. 24 вересня, у суботу, запланований офіційний виступ Президента Януковича разом з художнiми колективами та церковними хористами. Урочистості на Софійській площі. Також протягом тижня проходить презентація ювілейної монети, виставковий проект народного художника України Мирослава Отковича. Аліна МЕЗЕНЦЕВА
Ìóçåéíèê³â âèñåëÿþòü ç Áóäèíêó Ïåòðà I Майже 100 тисяч одиниць археологічних фондів Музею історії Києва мають протягом трьох місяців перевезти на 4-й поверх Українського дому, де в ящиках зберігається власне основна колекція музею. Таку вимогу музейникам висунула міська влада, яка відмовилася продовжувати договір оренди легендарного будинку на Подолі. Леонід Новохатько, заступник мера, пояснює, що у будинку грибок, музейники ж це спростовують і додають, що перевезення потребує значного часу, за технологією. Їм вже винесли догани за невиконання рішення про терміновий переїзд та начебто погрожують іншими санкціями. Хто накинув око на Будинок Петра I, поки невідомо.
4
íîâèíè ì³ñòà
Äåñÿòèííó â³äáóäóþòü ïî çàêîíó? У Верховній раді зареєстровано законопроект №9196 «Про відродження унікального символю православ’я — церкви Богородиці (Десятинної) у місті Києві». Подав закон депутат-регіонал Юрій Мірошниченко. До речі, законопроект було зареєстровано у Раді саме у день Різдва Пресвятої Богородиці. Згідно проекту закону, храм має бути відбудовано на історичному місці,
будівля має спиратися на стилобат, у якому буде музеїфіковано залишки фундаментів давньоруського храму та облаштовано музей. Також планується має бути створення Національного православного комплексу та духовно-просвітницького центру, забезпечення функціонування монастиря, проведення екскурсій та протокольних заходів. Згідно законопроекту, відбудова має завершитися вже у 2013 році — до святкування 1025-річча хрещення Київської Русі, а створення Національного православного комплексу — у 2015 році, до 1000-ліття Успіня рівноапостольного князя Володимира. Нагадаємо, що ідея відбудови Десятинної церкви викликає значні суперечки у суспільстві та насамперед серед спеціалістів та києвознавців — адже точний вигляд давньоруського храму невідомий, існує декілька реконструкцій його вигляду. У XIX столітті храм вже відбудовували, але без огляду на історичну архітектуру, у російському стилі. Храм вийшов занадто важким візуально, затуляв Андріївську церкву, через що його неполюбляли у Києві та особливо не жалкували після знищення у 1934 році. Сергій ПРОКОФ’ЄВ
Ùå îäíà ðîçâ’ÿçêà íà Íàáåðåæí³é: çàòîð³â íà ìîñòó Ïàòîíà ïîá³ëüøàº
Не залишився без змін і маршрут автобусу № 54, який тепер буде курсувати по маршруту: станція метро “Видубичі”— ул. Стройіндустрії—ул. Інженерна—ул. Промишлена—ул. Камишинська—с. Комсомольське. Аліна МЕЗЕНЦЕВА
Розпочалася реконструкція дорожньої розв’язки на перетині бульвару Дружби народів з Наддніпрянським шосе. Поки що водіїв декілька місяців (а до Євро-2012 мають обов’язково закінчити) чекатимуть затори — без них не можна. Будівництво наче й не планувалося, але очікувана — нинішня дворівнева розв’язка вичерпала свої можливості, проектувальники пообіцяли розвантажити її добудовою третього рівня у вигляді кільця. Обмежать рух для громадського транспорту: з п’ятниці 23 вересня маршрут тролейбусу № 43 буде закрито на час реконструкції. Натомість КП “Киевпастранс” організував роботу тролейбусного маршруту № 43К “Кібцентр—станція метро “Либідська” та автобусного маршрута № 43тр “Ленінградска пл.—Станція метро “Либідська”. На цих маршрутах будуть діяти місячні проїзні квитки придбані на вересень місяць для проїзду у тролейбусах.
íîâèíè ì³ñòà
5
`!.i2е*2%! Ib`m onmnl`pemjn: Ó Êèºâ³ ïðîñò³øå ïîñòàâèòè ïàì’ÿòíèê Ðîæåâîìó Êîñìîíàâòó, í³æ â³äðåìîíòóâàòè Øîêîëàäíèé áóäèíî÷îê Київська ідентичність, Дух Міста, майбутнє Києва — речі, які наче й стоять на порядку денному, однак нечасто можна побачити справжні позитивні зрушення. Як лише вимальовується стратегія розвитку держави Україна, так і до киян та міської влади лише приходить усвідомлення, що ми живемо уже не просто у великому місті, а у столиці однієї з найбільших країн Європи. «Місто-К» поспілкувався з цих питань київським архітектором Іваном Пономаренко. Відразу про велике і найважливіше: яка головна проблема Києва? Централізація. Центр перевантажений органами влади, офісами. Вранці десятки тисяч чиновників і офісних службовців стягуються в центр на машинах з приміських котеджів — адже жити просто в квартирі вже недостатньо. Не раз висувалися ідеї винести адміністративний та діловий центр — чи то на Рибальський острів, чи то на Теличку, чи то ще кудись — але позбавити історичні райони від цих орд автотранспорту і працюючої публіки. Але їм потрібно виконувати функції «слуг народу» саме в цих будинках, саме на Печерську, зокрема. Централізацію ще посилюють — новим стадіоном (від старого залишилося дуже
6
мало конструкцій). Сама будівля гідна Києва — але місце ... Була ж можливість, наприклад, розмістити його біля станції метро «Червоний хутір», розташованої тупо в лісі, де в радіусі кілометра з об’єктів тільки депо метрополітену. Там би, можливо, виник би новий центр лівого берега, з’явилися б нові площі, готелі, офісні центри. І станція метро була б виправдана, і аеропорт поруч. Тепер же нові готелі знову намагаються впихнути в змучений історичний центр. Парковки в Києві — це щось, про що й говорити складно. Адже їх немає по суті — стоянки на тротуарах, на смугах руху вулиць (ау, хто хоче вулиці розширювати, це нескладно!) — Це за межею розуму. Ось купив мотоцикл — так хоч якось по місту можна пересуватися.
ðîçìîâà ïðî êè¿â
Транспорт в місті .... Днями запускають міську електричку, які є критичні моменти проекту? Сама міська електричка. З одного боку, все це можна було запустити кілька десятиліть тому. З іншого, те, що відкриється, напевно, 4 жовтня — багато в чому профанація в цілому дуже важливого, стратегічного для міста проекту. Знову будуть незручні талончики, як в швидкісному трамваї, які потрібно кудись пхати. 2-3 турнікета на вході — це смішно. Станції — ті ж радянські платформи трохи підремонтовані і з дешевими навісами. І все це підносять як велике благо, як наземне метро. Окрема тема — самі електрички, адже їх знімають з приміських маршрутів.
У найближчі передмістя Києва — Боярка, Бровари, Вишневе (ці райони по суті вже є околицями мегаполіса) — електрички стали ходити набагато гірше. Та й для міських перевезень ще радянські і побудовані за тим же проектам українські електрички 10-30-річної давності випуску — не найкраще рішення. І виходить: міську електричку до розуму не довели, а й приміські перевезення знищують. Ну а транспорт, тобто його відсутність вночі — хтось вирішив, що мегаполіс має спати, і лягає раніше. Тоді як у деяких містах України — Вінниці, Севастополі — нічні маршрутки вивозять всіх бажаючих, по 3,5-5 грн. Не можу не вимовити сакраментальну фразу «метро на Троєщину» ... О, це притча во язицех, яку дістають з-під сукна перед кожними виборами. Поки міст уперся в 20-30 дач, а ідея будувати — довго і недешево — метро під проспектом Маяковського, яка начебто зараз на слуху — родом з 1970-х. Ми пропонували просте рішення — переробити лінію швидкісного трамвая по Бальзака під стандарти міської електрички, аби троєщинці дуже швидко, менше ніж через рік, отримали практично метро зі зручним виїздом по кільцевому маршруту. А метро — скільки станцій у нас героїчно відкривається за участю президента в рік, в середньому? Одна! Київському метро в листопаді виповниться 51 рік, а в грудні відкриється тільки 50-та станція ...
гадючник. Мені це нагадує «Гранд Базар» в Делі: тут хтось голиться, там хтось їсть, а на розі вже хтось помер, труп тхне. А поруч гашиш продають ... Нам для повної схожості з Індією не вистачає проводів з кватирок, якими нелегально жителі підключаються до електрики. Втім, ларьки деякі, принаймні раніше, і таке робили. Ще один яскравий приклад азіатчини — маршрутки. Мало хто пам’ятає, але перші маршрутки й справді були маршрутними таксі. Вони зупинялися в будь-якому дозволеному місці, всі їхали сидячи. Нині ж у нас по містах їздять якісь недоавтобуси — в якій з країн Євросоюзу, куди ми так начебто прагнемо, є таке? При тому що трамвай — наймодерніший вид транспорту в Європі — практично знищено. Які новобудови Києва варті уваги? За минулі 10 років — ніби як при будівельному бумі — у місті майже не побудували будівель, які б запам’ятовувалися. Так, це новобудови на Щорса у м.Печерская, голландське посольство у церкві Пирогощі на Подолі, посольство Німеччини біля оперного театру. Можна ще «Парус» назвати на Бессарабці, і ... все!
архітектури — гроші замовника. Від його культури багато й залежить. Як багато людей «розбираються» у футболі та політиці, так і багато замовників проектів вважають себе мало не архітекторами. Але ж навряд чи хтось буде, лежачи на операційному столі, давати підказки хірурга, де що різати, спираючись на щось, знайдене в Інтернеті? Винні й архітектори — адже наше завдання багато в чому і правильно виховати, направити замовника, пояснити, що доречно, а що — ні. На жаль, багато колег просто заробляють гроші, не рахуючись зі стилем, з доречністю будівлі в такому вигляді в навколишньому середовищі ... Архітектурні ансамблі Києва недавніх десяти років — Воздвиженка, Оболонська набережна, квартали біля метро «Контрактова площа» над станцією .... Багато хто вважає їх чи не найкращими в архітектурі нового Києва, з точки зору ансамблів.
Чому так склалося?
Вони самі по собі начебто і цікаві — але все одно виглядають якимись потьомкінськими селами. Оболонська набережна, при всій її функціональності, занадто стандартна для Києва. Всі ці задуми хороші — але реалізація, мабуть, далека від задумок архітекторів.
Тут багато винних. У нинішньому світі багато що вирішують гроші, а в світі
Нещодавно ніби як публічно взялися розчищати Гідропарк, правда, знесли
Київ втрачає «київскість», думка поширена… Створюється враження, що в місті спеціально знищується все київське, київські фішки. Зараз ніде практично поїсти справжню котлету по-київськи. «Будівля Кличко» біля оперного театру — ніби і гарно відреставрували, антикварний салон на першому поверсі. Але ж там був гастроном «Театральний», і був напис, вибитий на східцях, — «Гастроном». Залишили б — так ні, обклали мармуром, «а щоб блистіло». Але ж з таких фішок з легендами створюється дух Міста! Контрактова площа з кіосками — це клоака посеред ніби як туристичного центру. І на тлі загальної начебто боротьби з кіосками їх там все більше — адже хтось це кришує, хтось з цього має відкати. Взагалі практично будьяка місцевість «біля метро» — той ще
ðîçìîâà ïðî êè¿â
7
тільки кілька кіосків, хоча ЗМІ розтрубили, ніби чи не всі дискотеки пустили під бульдозер. Але ж з ним треба щось робити, в парку атракціонів вже можна знімати сцени у фільмах про Прип’ять ...
на пару десятиліть менше. Взагалі, складається враження, що пасіонаріїв в радянській Україні винищили майже всіх ще в 1920-х в основному, а як за Збруч добралися — вже в 1940-х.
Недавні знесення схожі на показуху, дійсно, нічого не змінилося. Якщо чесно, я вже років 15 побоююсь там з’являтися, бо не раз потрапляв у неприємні історії. Місце все більше нагадує гетто або квартал червоних ліхтарів. З іншого боку, забудовувати острова не можна — адже це візитка Києва, виправдання бренду зеленого міста. Звичайно, всі ці гадючники б знести, поставити хороші атракціони, прокласти доріжки, влаштувати прокат велосипедів, а так адже багато чого вже є — і човни, і картинг, і пейнтбол. Але якось не віриться в це — скоріше на місці знесених з’являться нові злачні місця ...
Ще — упорядкування скління балконів, розміщення кондиціонерів, зовнішньої реклами. І елементарний благоустрій — урни, лавочки. Є й більш оригінальні методи — установка нових навісних фасадів, як нерідко робиться в Грузії та Західній Європі. Та й взагалі, там замість табличок «Дякуємо за чисте узбічча» ставлять додаткові смітники — де чистіше буде?
Спальні масиви — до них прийнято ставиться досить зневажливо в плані архітектури, але ж у них живе більшість городян. Як їх можна освіжити? Насправді не так уже й важко. Перше — це колористика фасадів будівель. Погляньте, як сумно виглядають п’ятиповерхівки в Києві, і як гармонійно побудовані практично за тими ж проектам в Західній Україні будівлі доповнені свіжими фарбами і цікавими деталями. Не вдаючись в політику, все ж справа в ментальності — області на захід від Збруча жили при «совєтах»
8
Так, у нас ніби займаються благоустроєм, розбивають нові сквери. Але при цьому інше міське господарство — у занепаді. Наприклад, зробили черговий (а скільки їх тільки в Києві!) Сквер пам’яті чорнобильцям, ще один пам’ятник поставили. Але що буде краще чорнобильцям — сквер з лавками, або трамвай, що працює і не розвалюється? Звичайно, висадити саджанці, половина яких незабаром засохне, поставити лавки, які потім можна переставляти з місця на місце, набагато простіше й ефективніше з точки зору відкатів, ніж працюючий трамвай. Адже це залізо, воно їздити повинно, складне. Виходить підміна пріоритетів. Нещодавно головний архітектор в одному з телекоментарів на питання про недавні досягнення міста вказав на алею пісяючих хлопчиків на Пейзажці. Так, воно
ðîçìîâà ïðî êè¿â
може і цікаво, і кумедно, але створюється враження, що міській владі простіше поставити ще один пам’ятник, наприклад, Рожевому Космонавту, ніж відремонтувати Шоколадний будиночок. Ця будівля з унікальними інтер’єрами так і залишається без уваги, стелі розвалюються, але ж це — справжній витвір мистецтва. Київські масиви не так сумно були задумані, якими виявилися нині. Русанівка — прекрасний, унікальний район на штучному острові, де в каналах били фонтани. Широкі бульвари, невеликі сквери, цілком симпатичні будівлі — але все настільки вкрилося «наростами» псевдокультури. Засклені врізнобій балкони, десь облицювання пінопластом, замість пристойних кафе — страшні намети «Чернігівське» або «Оболонь», які нормальна людина буде обходити за 10 метрів. Брак смітників. Навести порядок нескладно — але потрібна, як модно говорити, політична воля. Її в цьому місті, на жаль, практично не залишилося. Куди рухається Київ стратегічно, у суспільному контексті? Адже це найбільше місто в радіусі 700-800 кілометрів, не рахуючись з кордонами. Хотілося б сказати, що місто стає мегаполісом і великим європейським центром. У нас їздять дорогі машини,
будуються якісь офіси та готелі, приїжджають європейські туристи. Але відчуття зсередини, — і це не тільки моя думка, — Київ з точки зору культури суспільства перетворюється на такий собі обласний центр-переросток. Або навіть швидше райцентр в гіршому розумінні цього слова, з усією притаманною цьому поняттю містечковістю і байдужістю. Те, що до Києва приїжджають люди з невеликих міст, це нормально і добре, будь-якие велике місто потребує нової крові, тут зайве віддаватися снобізму і міркувати про «заробітчан». Але ж велике місто, справжній мегаполіс, повинен був би «переплавити» новоприбулих на справжніх городян. На жаль, цього не відбувається. Навпаки, приїжджі з маленьких міст і сіл привозять до Києва цю містечковість, місто стає селом-переростком. Київ не виконує своєї головної по відношенню до приїжджих функції — асимілювати їх у міське середовище. На цьому, насправді, зав’язано безліч проблем. Кумівство та сільська клановість нівелює поняття професіоналізму в міському управлінні.
Нині активно ніби як створюється Стратегія розвитку Києва до 2025 року. Але ж по суті пишуть її ті ж люди, які писали генплани і 20, і 30 років тому, люди ще тієї формації. Так, серед них є професіонали, але припливу мислячих по-новому людей в управління містом не сталося. У кабінетах — все ті ж знайомі з часів СРСР особи або їхні діти-племінники-хрещеники, виховані найчастіше в тому ж вимірі і нездатні на нові рішення. Це може звучати банально, але головна проблема Києва — у потребі виховання справжніх киян, справжніх городян. Нинішня суспільно-державна система на це не зорієнтована і консервує гірше. Чи є вихід? Вихід є завжди, досить поглянути на Грузію, де за 7 років вдалося перебороти корупцію і нині будується по-справжньому нова позитивна країна, де багатьом хочеться щось робити по-справжньому, а не просто працювати з 9 до 18 і, прийшовши додому, сидіти за примітивними серіалами. Не потрібно придумувати наш, український, велосипед — тут можна просто копіювати, та й не тільки в Грузії. А місто — це
відображення його жителів, їх культури, їх бажань. Поки, на жаль, вони такі, як ми бачимо. До чого рухається світова архітектура? До функціоналізму, економії, різноманітному використанню нових матеріалів. Гібридні та електромобілі, швидкісні потяги і суперсучасні трамваї — це теж з нового світу, світу економії і розумної оптимізації. Як скоро ми побачимо по справжньому нову архітектуру в Києві — поки велике питання. Адже поки Європа пересідає на електромобілі, нашими вулицями роз’їжджають величезні «сараї» — типу «Тойота Тундра», і будуються 5-поверхові палаци, щоб більше, ніж у сусіда. Адже архітектура — це продовження культури в широкому сенсі, музика в камені, бетоні, склі. Втім, цікаві проекти в Києві з’являються — той же мікрорайон «Комфорт-таун» в Дарниці майстерні «Архиматика». Роблять українські архітектори та проекти для інших країн — наприклад, конкурсний проект оперного театру для Південної Кореї. Розмовляв Григорій МЕЛЬНИЧУК
ðîçìîâà ïðî êè¿â
9
70 !%*i"
київським трагедіям
g…,?е…… u!е?=2,*=: Ãåðîñòðàòè êðà¿íè Ðàä У п’ятницю, 23 вересня, на розі вулиць Прорізна та Хрещатик ввечері відбулося вшанування пам’яті однієї з найтрагічніших подій часів війни — підриву та спаленню центру Києва, насамперед Хрещатика. Історики та громадські діячі розповіли про трагедію, яку й досі не офіційно не відзначають на владному рівні. На великому екрані демонструвався документальний фільм, відеозаписи інтерв’ю очевидців. Учасники акції запалили лампадки та, тримаючи фотографії довоєнного та зруйнованого Хрещатика, вишикувалися у шеренгу від вулиці Прорізної до будівлі київської мерії — аби нагадати владі про цю подію. Головна вимога — встановити пам’ятний меморіал загиблим від злочинів тоталітарного режиму, та прибрати імена учасників підриву Хрещатика з назв столичних вулиць, адже у місті й досі є вулиця Івана Кудрі, керівника групи радянських підпільників, яка здійснила цей злочин проти Міста та його мешканців.
Напередодні відступу з Києва радянських військ було заміновано багато будівель у центрі, ящики з вибухівкою заносили у підвали будинків (і житлових!), начебто переховуючи архіви. На горищах порозкладали пляшки з запалюваною сумішшю — «коктейлем Молотова», — аби підсилити пожежу. І коли до Києва увійшли окупанти та розмістилися у будівлях, радіокеруванням з далекої відстані було розпочато детонацію мін. У вогні пожежі, що тривала майже
24 вересня 1941 року. Потужні вибухи на Хрещатику, що розпочалися через кілька днів після входження до міста окупантів (німецькі війська зайняли Київ 19 вересня), зруйнували переважну більшість будівель центральної вулиці міста і ряду прилеглих вулиць та позбавили життя багатьох людей — як німців, так і місцевих жителів.
10
70 ÐÎʲ ÊȯÂÑÜÊÈÌ ÒÐÀÃÅIJßÌ
тиждень, було знищено понад 300 будівель, кількість жертв досі невідома. Ці події стали приводом для німців розпочати масові страти місцевих жителів, а 29–30 вересня — влаштувати організоване знищення єврейського населення Києва у Бабиному ярі. Звісно, це був лише привід — і раніше знищення євреїв було одним з елементів політики нацистів. Сучасний Хрещатик сильно відрізняється від довоєнного. Адже під час вибухів,
що тривали кілька днів і супроводжувалися пожежами, були зруйновані майже всі будинки непарного боку Хрещатика, парний бік між Майданом Незалежності та вулицею Богдана Хмельницького та частину забудови прилеглих вулиць — Інститутської, Ольгинської, Городецького, Лютеранської, Прорізної та Пушкінської. До сьогодні від забудови довоєнного Хрещатика залишились тільки окремі будинки — зокрема,не постраждав квартал, що розташовуються між вулицею Богдана Хмельницького і бульваром Шевченка (разом із будівлею центрального універмагу) та на парному боці вулиці від Майдану незалежності до Європейської площі — будинки №6– 12. Дивом збереглася буівля колишнього Російського банку для зовнішньої торгівлі (№32), кам’яні «обличча» — маскарони, над вікнами оплавилися у пожежі. На непарному боці від усієї забудови залишилися лише 2 будинки — будинок №5 (знесений 2004 року) та будинок під сучасним номером 27 разом із флігелем. Серед знищених будинків були Міська дума (стояла точно посередині Майдану Незалежності, біля нинішнього Головпоштамту), готель «Континенталь» (ріг вулиці Городецького), «Гранд–Готель» (на місці Головпоштамту), будинок колишнього Російського страхового
товариства (на розі Хрещатика та Прорізної), Головпоштамт та радіоцентр (на їх місці нині Національне радіо), радіотеатр (серед кварталу, що був на розі із сучасною вулицею Архітектора Городецького), Малий пасаж та кінотеатр Шанцера (нині тут Київська міська рада), цирк Крутікова (на його місці нині кінотеатр «Україна»), Київська біржа (на розі з Інститутською вулицею), перші українські «хмарочоси» — будівля Гінзбурга, що мала 8–11 поверхів і ще сотні будинків на Хрещатику та прилеглих вулицях. «Той» Хрещатик був удвічі вужчим — на місці розібраних руїн непарного боку в повоєнну добу влаштували бульвар із каштановими алеями, а будинки були поставлені на значній відстані від проїжджої частини. Після війни розпочалася відбудова Хрещатика. 22 червня 1944 року був відкритий конкурс на проект відновлення вулиці. До кінця року з’явилося 22 проекти. Врешті решт, 1948 року відбудову Хрещатика доручили першій
майстерні інституту «Київпроект». У результаті роботи до було побудовано 13 нових будинків, два довоєнних суттєво перебудовано. Загалом відбудова тривала до 1960 року, однак через «боротьбу з архітектурними надмірностями» забудова Майдану Незалежності так і не була реалізована по затверджених проектах. Зокрема, готель «Україна» мав мати верхні поверхи та шпиль, схожі на будівлю навпроти вулиці Хмельницького. Анна СІДЕНКО, Олександр МИХАЙЛИК
70 ÐÎʲ ÊȯÂÑÜÊÈÌ ÒÐÀÃÅIJßÌ
11
70 !%*i"
київським трагедіям
C2% 2,“ ч столи реєстрації. Все згідно німецького порядку — тому точно відомо, що 2930 вересня 1941 року було розстріляно 33 771 чоловік. Наступні розстріли — а їх було багато, відбувалися без такої формалістики.
На ранок 29 вересня усім київським євреям було наказано з’явитись на Лук’янівську площу і звідти вирушати в бік Євірейського кладовища. Незадовго до цього спеціально в місту були поширені чутки, нібито євреїм мали посадити на потяги та відвезти у «кращі місця» — чи то в Палестину, чи то в Аргентину. Насправді ж це був останній шлях київських євреїв,
вибратись живим із Бабиного яру судилося одиницям. За даними Надзвичайної державної комісії 1944 року, у Бабиному ярі загалом було розстріляно понад 100 тисяч осіб — чоловіків і жінок, дітей і старих. Лише за перші два дні масових розстрілів (29 — 30 вересня) тут загинуло майже 34 тисячі євреїв…
12
Після реєстрації євреї проходили шлагбаум залізничного переїзду, а в ті дні — ворота у інше життя. Далі їх роздягали догола, відбирали речі та гнали по трасі нинішньої вулиці Мельникова. До війни вулиця це не сформувалася, а головною була сусідня Дорогожицька. Інколи можна зустріти плутанину — до революції Великою Дорогожицькою називалася вулиця Мельникова.
Всім євреям міста Києва…
…Документи та речі скидали до протитанкового рову, який викопали ще захисники Києва, претинаючи вулицю Мельникова. Він знаходився приблизно на рівні нинішнього входу до комплексу КНУ ім.Шевченка (інститути міжнародних відносин та журналістики) та будинку культури Мотозаводу…
Євреї з речами, з малими дітьми на руках йшли по сучасній вулиці Мельникова від Лук‘янівської площі у напрямку Сирця. На перехресті вулиць Мельникова і Пугачова, біля залізничного переїзду — тоді тут були під’їздні колії до Кабельного заводу (нині — ТЦ «Променада») стояли
Кулеметні гнізда, з яких розстрілювали вигнаних до яру людей, за спогадами місцевого жителя Володимира Кравчука, свідка тих подій, знаходилися приблизно на рівні нинішніх телевежі та старої АЗС по інший бік вулиці. Далі все…
70 ÐÎʲ ÊȯÂÑÜÊÈÌ ÒÐÀÃÅIJßÌ
За 29 вересня педантичним німцям не вдалося розстріляти «за технологією» всіх — інших на ніч загнали до гаражів танкоремонтного заводу (що згодом став мотоциклетним). Одна з цих будівель довгий час стояла покинутою, та вже декілька років у ній знаходиться супермаркет… Пам’ять, яку не сховати Поки бліц-кріг гітлерівців мав успіх, вони не особливо переймалися похованням загиблих, та й «фабрика смерті» у Бабиному ярі продовжувала працювати. Та коли стало зрозуміло, що хід війни змінився, нацисти заходилися швидко замітати сліди злочинів у ярі. Місце стало режимним, його обнесли парканом, а в’язнів Сирецького концтабору, що знаходився у парку дитячої залізниці, примусили займатися спалюванням тіл. Остання група в’язнів, зрозумівши, що вони печі готують вже для себе, здійснила втечу, багато людей загинуло, але багатьом вдалося втекти. Після звільнення Києва до Бабиного яру було запрошено багато західних журналістів, фотографії та описи трагедії обійшли увесь світ. 13 березня 1945 року було прийнято рішення про створення меморіального комплексу, але… Думка радянської влади щодо цієї трагедії різко змінилася — ніякого пам’ятника, яр засипати та влаштувати парк культури та відпочинку. «Пам’ятник радянським громадянам та військовополо-
неним, розстріляним у Бабиному Яру» з’явився лише у 1976 році… Загиблі у Бабиному Ярі — представники багатьох конфесій і національностей. Це не лише євреї — а й цигани, вірмени, узбеки, радянські військовополонені, моряки Дніпровської флотилії, українські націоналісти, представники просто мирного населення, незалежно від національності, які, наприклад, з’явилися на вулицях у комендантський час. Зараз у Бабиному Ярі встановлено вже 25 пам’ятників, а музею так і немає… Бабин яр, трагедія друга Та Бабин Яр ніс смерть не тільки під час війни, але й після. 1950 року згідно з рішенням рішенням виконкому Київської міської ради до Бабиного Яру почали закачувати відходи виробництва розташованих поряд цегляних заводів. Протягом 10 років у яру назбиралося більше чотирьох мільйонів кубічних метрів пульпи, що змішалась з водою. На початку березня 1961 року місцеві мешканці повідомляли міську владу про те, що дамба почала протікати, однак влада жодним чином не відреагувала на ці повідомлення. І от вранці 13 березня дамба не витримала — маса рідкої пульпи частково затопила житловий район Куренівка. Пульпа сунула по трасі теперішньої вулиці Олени Теліги у долину, якою пролягаєв улиця Фрунзе, затопивши відносно невелику ділянку вулиці Фрунзе — між вулицями Тульчинською та Петропавлівською.
Однак наслідки цього були трагічними: за оцінкою київського історика, дослідника Куренівської трагедії Олександра Анісімова, кількість жертв може сягати близько 1500 осіб — адже все сталося в той час, коли багато людей їхало на роботу. Серед них були також робітники трамвайного депо — саме трамвайне депо ім.Красіна (тодішня назва Подільського депо) прийняло на себе основний удар аварії. Тоді говорили — «Бабин яр мститься», натякаючи на спроби приховати масштаби розстрілів яру у 1941 році… Анна СІДЕНКО, Олександр МИХАЙЛИК
70 ÐÎʲ ÊȯÂÑÜÊÈÌ ÒÐÀÃÅIJßÌ
13
Руїни Успенського собору Києво-Печерської лаври незабаром після вибуху 3 листопада 1941 року. Дзвіниця, на щастя, вціліла. Собор відбудовано у 2000-х, але внутрішні роботи продовжуються.
Вулиця архітектора Городецького — а то вулиця Миколаївська, майже вся збереглася, окрім окремих будівель на початку, на розі з Хрещатиком, знищеним у 1941 році. Знищена була і будівля, що її видно у кінці вулиці. А Головпоштамт, що побудували після війни на її місці, закрив вид з вулиці на дзвіницю Софії Київської.
14
³ñòîð³ÿ â îá’ºêòèâ³
:
Аскольдова могила у дореволюційний час являла собою великий комплекс, і насамперед це було одне з найпрестижніших київських кладовищ. За радянської влади цвинтар було знищено, з окремих могильних плит влаштовано бордюри, інші ще й зараз відкопують у парку.
jhIb 3 “2=!%",……,. khqŠIbj`u Здавалося б, такі звичайні і прості речі, як вітальні листівки з видами міста, нині допомагають історикам відновити хід подій та вигляд Києва у минулі часи. Листівки створюють настій легкої мандрівки у минуле. Напередодні революції індустрія «видових» листівок, і не тільки в Києві, а загалом у Європі, набула значного розвитку. Існували навіть листівки з видом Лук’янівської в’язниці, які в’язні надсилала своїм родичам.
³êòîð Êèðêåâè÷. Êîëåêö³ÿ ñòàðîâèííèõ ëèñò³âîê â³äîìîãî ³ñòîðèêà ³ êîëåêö³îíåðà ñêëàäຠáëèçüêî 4000 åêçåìïëÿð³â. Óñ³ âîíè çàéìþòü 30 âåëèêèõ àëüáîì³â. Чому важливо збирати старі листівки? Старі ілюстровані поштові листівки завдяки достовірності зображення є важливими історичними документами. Їх було випущено в Російській імперії кілька сотень тисяч найменувань. А які з них найцінніші? Особливий інтерес викликають рідкісні листівки, які дуже важко сьогодні знайти. Зокрема — це ті, що присвячені
відомим діячам України. Такі листівки було важко віднайти й на початку ХХ ст., після того як були випущені. Адже все, що було пов’язано з українською культурою, історією — заборонялося владою. Тож часто їх випускали анонімно. Небезпечно було тримати такі листівки. Тому їх рвали й спалювали. У радянські часи через них можна було отримати ярлик націоналіста. Тому їх важко знайти, тим більш зараз. Анна СІДЕНКО
³ñòîð³ÿ â îá’ºêòèâ³
15
Спеціальна лекальна цегла для окремих архітектурних деталей: карнизів, напівкруглих стінок, арок тощо забезпечувала своєю формою міцність конструкцій.
j%ле*цi%…е! цегл,… qepcIi pnqqImq|jhi:
Клейм, як і власників цегелень в Києві за кілька століть було справді безліч.
«Ó Êèºâ³ íàâ³òü öåãëà íå ÷åðâîí³º!» Про свою унікальну колекцію Сергій Степанович Россінський, фаховий археолог, а нині — фотограф у НаУКМА, — говорить із такою ніжністю і цікавістю, що хочеться взяти кожен окремий експонат до рук і збудувати з них усіх місто мрії, те прекрасне і неповторне «місто К», в якому справжнім киянам так хочеться жити. Сергій Степанович збирає цегляні спогади про Київ свого дитинства і ділиться цими спогадами зі всіма охочими. Сергію, розкажіть як Ви стали колекціонером і чому збираєте саме київську цеглу? Я не можу називати себе справжнім колекціонером, бо вони збирають свої колекції роками й десятиліттями, а моє захоплення відносно нещодавнє і тепер вже майже вичерпане, бо про старовинну київську цеглу я знаю вже майже все. Проте, за такий короткий час (усього рік), я вже справді маю немалу й доволі різноманітну колекцію.
16
³ñòî𳿠ì³ñòà
Такий дивний, як може здатися на перший погляд, предмет колекціонування, як цегла, насправді, для мене зовсім не випадковий. За фахом я історик та археолог, а також маю ще 12 спеціальностей, набутих в різний час. Збирати різні цікаві цеглини із клеймами власників цегелень я почав, коли на території Києво-Могилянської академії, де я працюю, розрили траншею і довгий час перекладали наново комунікації. По краях траншеї тоді лежало багато цікавих цеглин ще мазепинської доби, які комунальники хотіли викидати, а я їх забрав і приніс Леонідові Фінбергу, директору Центру юдаїки НаУКМА, який на той час уже мав неабияку колекцію різних цеглин з усієї України. Він дуже зрадів такому поповненню колекції, але коли я приніс уже третій десяток цеглин і було зрозуміло, що нестиму ще, то він віддав їх усі мені і сказав, щоб я створив власну колекцію, бо йому вже просто немає куди складати мої знахідки. Так і зародився мій
приватний студійний «музей». Незабаром я хочу передати всю колекцію до музею НаУКМА, закінчивши атрибуцію та опис кожного експонату. Зібравши цю колекцію, Ви власноруч врятували частинку минулого від забуття. Точніше матеріал, з якого це минуле збудоване. Невже міській владі настільки байдуже збереження історичного обличчя міста, що вона дозволяє просто так, під час ремонтних робіт чи нового будівництва, викидати такі цінні знахідки на смітник? Київ мого дитинства, це місто, де ще зберігалися будинки XVII ст. Зараз же від них нічого не лишилося, крім окремих деталей. Мені ці деталі пощастило знайти, бо цегла сама йшла до моїх рук. Наших міських архітекторів, здається, ніколи не цікавили результати археологічних розкопок, історичне минуле місцини, на якій зводиться новобудова. Їм головне побудувати свій проект «з чистого аркуша»,
а що там було до того і наскільки воно цінне, їм, вочевидь, байдуже. Свого часу, працюючи в Управлінні культури у відділі охорони пам’яток, я якраз тим і займався, що складав реєстри розкопаних або ще захованих під землею безцінних пам’яток історії та архітектури Києва і постійно нагадував сучасним архітекторам про важливість їх збереження. Адже принцип будь-якого археолога та історика такий: віднайти, зберегти, дослідити та залишити для наступних досліджень. В Україні ж чомусь постійно забувають цього принципу дотримуватись. Все старе поступово знищується, або ще глибше вгрузає і «консервується» у нетрях землі, гублячись під фундаментами новобудов. Рівень збереження історичних нашарувань на певній місцевості залежить великою мірою від рівня варварства нових поколінь. На моїх очах, наприклад, знищували історичні урочища Гончарі та Кожум’яки, зносячи екскаватором цілі масиви ґрунту разом із сараями та старими будиночками. Знищували не лише місцевість, а насамперед — середовище, в якому жила велика кількість корінних киян, ремісники мали свої майстерні. Тут місцеві гончарі випікали першу і кращу київську жовту цеглу у спеціальних цегельних печах. Київ, зведений із такої цегли, називали «золотим містом», бо колір у неї був справді золотавий і будиночки так і виблискували на сході сонця. Раніше клімат в місті був інший і раз на тиждень обов’язково проходила гроза, омиваючи
місто і додаючи фасадам будиночків ще яскравішого блиску. А коли в Києві з’явились перші цегельні і яку цеглу вони виробляли? До великої пожежі на Подолі 1812 р. київські гончарі мали приватні цегельні майстерні у дерев’яних подільських будиночках. Перші ж дві великі цегельні у с. Корчуватому під Києвом відкрили на початку 19 ст. спеціально для зведення військового арсеналу (нинішній Мистецький арсенал) — частини Київської фортеці. 1830-го року утворилась Київська інженерна команда (КІК), яка першою почала ставити фірмові клейма на цеглини власного виробництва. Раніше цегла була без жодних клейм і позначок. Цеглу спочатку виготовляли двох видів: червону та білу, а згодом популярною стала фірмова жовта цегла, якість якої була значно вища за інші види, тому від червоної поступово відмовились. Побутувала навіть така приказка: «У Києві навіть цегла не червоніє!» із натяком на розважливість міських жителів, мабуть. Хтозна… Першими власниками цегелень були аптекар Іван Ейсман та Адам Сніжко. Спочатку Ейсман щорічно виробляв 300 тисяч штук, але за першої “будівельної лихоманки” розширив виробництво до трьох мільйонів. Другим «цегельним бароном» був купець Адам Сніжко. По закінченні будівництва фортеці цегельні заводи в Корчуватому 1862 року він викупив у казни міста. Цегельні заклади на тім місці діють і нині — звичайно ж, абсолютно нові. Серед відомих власників цегелень також:
А. С. Луньов, Г.С.Ясько, Й. В. Кнотте та ін. Були у заводів також і жінки-власиці: Е. Суботіна (Ейсман), М.Фокіна, Є. Г. Гусєва, які часто були дочками чи дружинами власників, що успадковували від них право власності. А чи є Вас улюблена цеглина з колекції? Якась така, з якою пов’язані цікаві спогади, можливо? Кожна цеглина тут — моя улюблена. Що ж до спогадів, то є справді цікаві історії, які можна розповідати цілими днями за чаєм, кавою. На них сторінок вашого видання не вистачить. Є також така категорія спогадів про ті моменти життя, які з нами особисто ніколи не ставались, але ми їх собі чітко уявляємо. Спогади-фантазії про життя киян у минулі століття з’являються у мене щоразу, коли знаходжу цеглину із відбитком чиїхось пальців, рук, ніг, лап і навіть копит. Одразу уявляю собі типовий київський дворик, де сушиться нова партія цегли, чоловіки-майстри відпочивають і говорять про своє, жінки готують обід. Аж тут пробігає песик чи свинка, ступає у мокру цеглу, за нею біжить господар, перечіпляється через миску чи корито, падає і залишає відбиток руки на цеглині. Підводиться і біжить далі, залишаючи на іншій цеглині ще й відбиток чобота. Потім всіх звуть обідати, про тваринку забувають, вона собі біжить далі, а цегла так і застигає із відбитками історії життя одного київського двору. Саме такі спогади я дуже люблю і в них живе експонатів більшість моєї колекції. Розмовляла Євгенія ГРИНЬ
³ñòî𳿠ì³ñòà
17
Козлов К., Машкевич С. Київський тролейбус || Kiev trolleybus . — К. : Кий, 2009. — 608 с. Двомовне видання прослідковує історію столичного тролейбуса — від появи до сьогодення. Вона включає особливості поширення й розвитку цього виду транспорту у Києві, мовить про перші і наступні маршрути — власне, надано схеми шляхів та «портрети» (світлини і схеми) різних моделей київських тролейбусів. Окрім всього, цікавими вставками є відомості щодо окремих столичних вулиць. У додатках кожен віднайде багато документів: схеми машин, технічні характеристики, список усіх номерів тролейбусів, що будь-коли існували у Києві тощо.
Ковалинский В. Меценаты Киева. — К. : Кий, 1998. — 528 с. Книга не може лишатися поза увагою тих, хто цікавиться історією Києва. Збірка нарисів присвячена меценатам, які у різні часи допомагали устрою сучасної столиці ще на початку ХХ ст. Серед відомих киян — Іван Фундуклей, Олексій Бобринський, сім’я Терещенко, подружжя Ханенко та інші. Імена меценатів автор пов’язав з місцевими топонімами, в яких вони збереглись.
Малаков Д. В. Архітектор Городецький. — К. : Кий, 1999. — 240 с. Ще одна книга відомого києвознавця розповідає про життя і творчість справді київського архітектора. У виданні надано відомості про будівлі, споруджені за проектами Владислава Городецького як у сучасній столиці, так і (менш відомі) в обласних селищах України. Описи не позбавлені розгляду деталей. Наприкінці книги для зручності містяться покажчики імен та скорочень. І ще — список основної бібліографії літератури про архітектора.
ïðî àêö³þ:
Загалом у виданні згадуються близько тисячі імен (як благодійників-меценатів, так і просто відомих людей, котрі жили якийсь час у Києві) та шістдесяти вулиць.
MICTO-K M ICTO TO K
Акцію “Київське видання — за 24 години” було проведено 22-23 вересня 2011 року в рамках фестивалю київської міської історіі та культури “Місто-К” з метою привернути увагу громадськості до проблеми відсутності суто київсьго міського видання.
ó÷àñíèêè ïðîåêòó: Анна СІДЕНКО Аліна МЕЗЕНЦЕВА Анна ПРОКОП’ЄВА Євгенія ГРИНЬ Світлана ХУТКА Олександр КАЛАШНІКОВ Олександр МИХАЙЛИК Дизайн та верстка: Ольга КУЗОВКІНА
Координатор проекту: Григорій МЕЛЬНИЧУК