Ukrainian Chicago #9 by Ukrainian Chicago

Українське Чикаго

ТМ

# 9|Apr 2015

UKRAINIAN CHICAGO

FASHION SHOW Boosts the Community

UKRAINE

THROUGH THE LENS

OF A MOSCOW PHOTOGRAPHER

УКРАЇНКА ЗІ СХОДУ:

Моя правда про

ДОНБАС

Editor in Chief Natalia Figel Contributing Editors Marichka Paplauskaite Khrystyna Bondarieva Art and Design Natalia Figel Oleg Koval This Issueâ&#x20AC;&#x2122;s Contributing Writers Rev. Myron Panchuk Vakhtang Kipiani Marichka Paplauskaite Khrystyna Bondarieva Julian Hayda Olga Tymouch Christina Narizhna Antonina Keefer Photographers Oksana Fedoruk-Terleckyj Maksym Prokopiv Cover Photo By Ksju Kami Photography Social Media Contributor Nicholas Molodyko

www.UkrainianChi.com/subscribe Email: mag@vidia.org Advertising Sales: advertise@vidia.org, (312) 554-5064 Mailing address: VIDIA Inc, PO Box 59761, Schaumburg, IL 60159 Weâ&#x20AC;&#x2122;re always looking for great talent to join our team: work@vidia.org Twitter: @UkChicago Facebook: UkrainianChicago

Contents

Photo by www.OlenkaPhotography.com

Українське купувати модно. Фестиваль "Зроблено в Україні"

Ukraine – a Conflict Zone Through the Lens of a Moscow Photographer

Вахтанг Кіпіані. Проект "Новоросія" Від Катерини до Путіна

Українка зі Сходу: Моя правда про Донбас

Ukrainian Chicago Fashion Show Boosts the Community

Ukrainian Fashion and Power Networking

Мартін Говриляк. Американський політик українського походження

Майстер петриківського розпису Володимир Гурін

Ukrainian Chicago Magazine™ is published by VIDIA Inc. ©2011-2015 All Rights Reserved. ISSN 2378-5888 (print), ISSN 2378-5896 (online). The entire contents of Ukrainian Chicago™ are protected by copyright and may not be reproduced or transmitted in any form or by any means without written permission of the publisher. Ukrainian Chicago™ is a registered trademark. Ukrainian Chicago™ considers its sources reliable and verifies as much data as possible, although reporting inaccuracies can occur; consequently, readers using this information do so at their own risk. Ukrainian Chicago™ is published with the understanding that the publisher is not rendering legal services, financial, medical or any other advice. Although persons and companies mentioned herein are believed to be reputable, neither Ukrainian Chicago Magazine™/VIDIA Inc, nor any of its principals, employees, agents, or contributors endorse or assume or accept any responsibility whatsoever for the claims, conduct, or activities of any persons, companies, or entities mentioned or featured in Ukrainian Chicago's publications. Ukrainian Chicago Magazine™/VIDIA Inc accepts no responsibility for unsolicited manuscripts and/or photographs and assumes no liability for opinions expressed or products or services advertised herein. All letters/emails sent to Ukrainian Chicago™ will be treated as unconditionally assigned for publication, copyright purposes and use in any publication, and are subject to Ukrainian Chicago's unrestricted right to edit and comment. Ukrainian Chicago™ reserves the right to edit, rewrite, refuse or reuse materials, is not responsible for errors or omissions and may feature same on its website, as well as other mediums for any and all purposes. All trademarks/ service marks, trade names, product names and logos appearing in the publications are the property of their respective owners.

UKRAINE

#MADE IN

ретій фестиваль українських товарів "У пошуках made in Ukraine" відбувся. Цьогоріч він зібрав на Контрактовій площі у Києві більш, ніж 200 українських виробників їжі, побутової хімії, косметики, одягу, прикрас, взуття та домашнього приладдя — все створене руками українців.

рганізатор фестивалю журналіст Юлія Савостіна, яка два роки тому почала експе-римент: дала собі обіцянку прожити рік, купуючи товари лише українського виробництва. Тепер вона хоче довести й іншим, що українське купувати варто. І судячи з кількості учасників та відвідувачів фестивалю, їй це вдається. Ukrainian Chicago завітав на свято вітчизняного виробництва і пропонує читачам кілька історій про те, як українці перетворюють власні хобі в успішний бізнес.

‘‘

КОНКУРЕНТИ

LEGO

амо-мамо, дивись, він їде…", — хлопчик років шести зачаровано стежить за механічним трамвайчиком. Різьблений з дерева, немов мереживний, той плавно рухається колією. Насилу відірвавши погляд від іграшки, хлопчик тепер слізно дивиться в мамині очі, ніби говорячи: "Буду гарно поводитись — ти тільки купи". Трамвайчик — справа рук кількох молодих ентузіастів дизайнерів-конструкторів. Рік тому вони створили компанію "Ukrainian Gears" і тепер виготовляють унікальні механічні 3Д пазли. Тут тобі і трактор, і годинник, і навіть "механічний театр". Все з натурального дерева. Кожна модель продається у розібраному вигляді: тож потіха і для дітей, і для батьків — зібрати іграшку перед тим, як бавитись.

UKRAINE

MADE IN

дин із співзасновників нашого підприємства — Денис, надзвичайно творча людина — довго виношував у собі цю ідею. А тоді зустрів людину, яка знала, як почати продавати", — розповідає співробітниця "Ukrainian Gears" Ольга. "Нам лише рік, а ми вже представлені не лише в інтернеті, але й в одній із всеукраїнських мереж дитячих іграшок". Щоправда, говорить Ольга, потрапити у мережу вдалося завдяки власним контактам керівництва компанії. Загалом же цей процес для дрібних українських виробників доволі складний. "Нам, можна сказати, поталанило: українське зараз купувати модно? Модно. Екологічне купувати модно? Модно. Плюс розвиваючи іграшки для дітей — теж на часі. То ж наші конструктори користуються попитом. Lego, звісно, поки не переплюнемо. Але через рік після старту ми вже можемо собі дозволити платну рекламу. І штат зараз будемо розширювати. Коштують українські 3Д пазли порівняно недорого — від 100 до 280 гривень. То ж хлопчику, завороженому механічним трамваєм, маму умовити таки вдалося.

ПРИКРАСИ В СТИЛІ ЕТНО

дається, жодна жінка не може пройти повз стенд із авторськими прикрасами Анни Єгорової. Молода українська дизайнерка презентує на фестивалі кольє з кількох власних

колекцій. "Етнічну колекцію я створила після відвідин музею писанок у Коломиї. Українські майстрині за моїми ескізами вручну розписують шкаралупу з яєць страуса, використовуючи трипільську символіку і класичні українські узори. Тоді обшиваємо кольє бісером і намистинками", — розповідає Анна. За першою освітою — викладач математики, за другою — магістр управління бізнесом, півтора роки тому Анна створила кілька прикрас для себе. Тоді, говорить, бізнес-партнери почали замовляти її роботи у подарунки для жінок, доньок, мам. "Вчилася усьому інтуїтивно. Це починалось як хобі, а тепер я вже сама маю кількох учениць. Поки я освоюю нові техніки — як працювати зі шкірою, наприклад, — дівчата за моїми ескізами виготовляють уже відпрацьовані варіанти".

UKRAINE Автор, фото - Марічка Паплаускайте

MADE IN

еред прикрас Анни є не лише кольє та намисто, але й браслети, кульчики, каблучки. Спершу дівчина продавала їх виключно через інтернет, але після участі у Ukrainian Fashion Week та Mercedes-Benz Kiev Fashion Days вдалося домовитись про продаж колекцій із п’ятьма топовими київськими шоу-румами. Ціни на авторські прикраси доволі високі — від 1 500 до 2 800 гривень. Втім, дизайнера каже, покупців вистачає: "Серед моїх клієнток є як статусні жінки, так і цілком звичайні. Є замовлення і з-за кордону. Я уже відправляла кілька прикрас у Францію. Зараз веду перемовини із італійцями про представлення бренду в Італії", — розповідає Анна. "Коли я починала, мені багато хто говорив, що нічого не вийде. Бо українці нібито звикли купувати або дешеву китайську біжутерію, або ж золото-діаманти — і це вже абсолютно інший сегмент. Але я переконалася: не варто боятися починати — свій покупець знайдеться".

UKRAINE A CONFLICT ZONE

THR OU G H THE L EN S O F A M O S CO W PHOTOGRAPHER

THIS IS NORMAL WORK FOR A PHOTOGRAPHER — TO BE AT A PLACE WHERE A LOT IS HAPPENING — ESPECIALLY WHEN IT IS IN A NEARBY COUNTRY. IT WOULD HAVE BEEN IMPOSSIBLE FOR ME NOT TO GO TO THE MAIDAN

vgeny Feldman is a young Russian photojournalist and contributor to the “New Newspaper,” one of only a few independent newspapers in today’s Russia. His work includes the moving photos of Nadia Savhcenko behind bars in a Moscow court, which appears on Mashable and in the Associated Press wire, enabling the West to become more aware of the situation in Ukraine. From the beginning of the Maidan, he has visited Ukraine at least 25 times and spent seven months there, photographing Kyiv, Crimea, and Donbas. Soon, his photographs will be on display in Chicago, at the Ukrainian National Museum’s exhibit “Zone of Conflict: Ukraine,” which debuts in May,8 and depicts the works of photographers from the ATO zone in Donbas. Ukrainian Chicago Magazine spoke with Evgeny Feldman about what it is like to work on both sides of a war zone, and whether he pictures a future of peace between Russia and Ukraine.

THE MOST DIFFICULT EVENTS FOR FELDMAN TO PHOTOGRAPH WERE THE FIREFIGHTS AT THE DONETSK AIRPORT. HE SAID THAT THIS WILL BE REMEMBERED AS IF IT WERE HIS SECOND BIRTHDAY.

s a photojournalist, Evgeny challenges himself to be at and photograph every important event. He illustrated the Arctic Sunshine, presidential elections in Turkey, and the March of Unity in Paris just days after the terrorist attacks on Charlie Hebdo. Because of his professional discipline and curiosity, he ended up in Kyiv. “This is normal work for a photographer — to be at a place where a lot is happening — especially when it is in a nearby country. It would have been impossible for me not to go to the Maidan,” said Feldman. Likewise, he couldn’t not go to Crimea or Donbas, “This was a natural next step. I was photographing virtually nonstop.” Feldman considers himself an independent journalist, who doesn’t adhere to any political ideology. “Of course, I maintain beliefs internally, and feasibly could open up about them publicly. But it is not my responsibility to ‘stand with the flag,’ in the widest sense of the idiom. I have the opposite responsibility — to be everywhere and witness all events,” he said. This kind of objectivity allows him to photograph in the East, on both sides of the conflict. He photographed the separatists forcing Ukrainian POWs to rebuild the ruins of Ilovasnk. “Other than me, nobody will photograph any of that. If anything, Russian photographers will only go there out of contempt,” said Feldman. However, Feldman does believe that the war in Donbas is absolutely a product of propaganda. He witnessed a group of fighters in Donetsk who were fighting because they heard a fabricated story about a boy who had been crucified. “Unfortunately, these people are fighting because they are inspired by propaganda. As an eyewitness, I can say that stories like [the one about the crucified boy] are abundant. Without propaganda, there would be no war,” said Feldman.

eldman photographed Mariupol in the time leading up to Ukraine’s parliamentary elections, and the actual voting in areas temporarily out of Ukraine’s control. “I captured how things looked at such a complicated time in an occupied territory. Miners worked as though imprisoned. I saw this just on the street in Donetsk,” said Feldman. He felt particularly honored when his photos were being shared by Ukrainian newswires, as well as by separatists in their groups and on social media. “This was a victory for me because anybody can photograph what they want, guided by their own biases. This means that one photo’s depiction of something can speak to both sides, and find a middle ground, despite both sides being so far apart in worldview. When you meet people in the middle like that, you can be honest with yourself and with your audience. When you start taking up politics — in any fashion — you have to stand on your platform and sacrifice honesty,” said Feldman. The most difficult events for Feldman to photograph were the firefights at the Donetsk airport. He said that this will be remembered as if it were his second birthday. “I was photographing from the side of the separatists, because there was no other way in. There was nothing else going in Donetsk at the time, in terms of battles; the city was living its normal life. When we got there by taxi, they had been shooting from everyplace at everything they could. There were a lot of journalists. We sat, laid in the bushes, and saw how the different sides were running at each other. There were these whooping sounds around us. At the time, there were no thoughts about which side we were on,” said Feldman.

fter several months of shooting in Ukraine, Evgeny had gathered a lot of material, and decided to publish a book. He called it “Vroz’,” which means “Apart” in English. The book was published through a crowdfunding effort on the Russian site Planeta.ru. Much to the surprise of the photographer, most of the interested sponsors were in Russia, not Ukraine, and raised more money than it cost to publish the book. The book’s first run in Russia included 1,500 copies, 850 of which were advance orders. “No store, publisher, or other middleman was involved in the publication of this book,” said Feldman. He is looking to build on his personal success with the book in Russia with a fully Ukrainianlanguage run of the book. The photographer intends to donate all profits of the Ukrainian-language book to the U.N. Commission for Refugees. “’Vroz’’ is in and of itself a resistance to NGOs and governments,” said Feldman. He blames misunderstanding for all that happened in Kyiv in February. “It was the deafness of the government to its people,” he said. “I saw how people on the Maidan radicalized because their government projected an image that there was no nation worth working for.”The word “Vroz’” can also be taken as a message that there are people on both sides of the border who do not want to fight with separatists over trivial issues. “There are millions of people in Russia and Ukraine who have family in both of those countries. I am a Jew, and my father is from Zhytomyr. I don’t want to consider Ukraine a foreign country. They say that Russians are not our brothers. I am sure that Russian Jews are brothers, and Russians are brothers, and Russian Kazakhs are brothers. In this sense, I am an idealist. The French are my brothers, as is all humanity.”

THERE ARE MILLIONS OF PEOPLE IN RUSSIA AND UKRAINE WHO HAVE FAMILY IN BOTH OF THOSE COUNTRIES. I AM A JEW, AND MY FATHER IS FROM ZHYTOMYR. I DON’T WANT TO CONSIDER UKRAINE A FOREIGN COUNTRY.

Photos By Evgeny Feldman /Novaya Gazeta

ut will Ukraine and Russia ever have a future? Feldman thinks the future is foggy, but his contact with friends in Ukraine gives him hope. “When I visit Kyiv and I see my friends, I don’t care about the bad blood flowing among us. I can talk about frustration, the situation in Donbas. Sometimes people tell me that because I’m Russian, I should be photographing Khakassia instead of Ukraine. I understand that my Ukrainian friends are closer to me, than those at home who write to me as if I sold my soul to the [U.S.] Department of State,” said Feldman. “Though the war began because of imperial ambition, we remember how Eastasia fought with Oceania, and that everything can be easily changed.”

Natalia Figel Khrystyna Bondareva

Photos By Evgeny Feldman / Novaya Gazeta

18 сучасні кордони України

Вахтанг Кіпіані головний редактор проекту "Історична правда"

Росiй iмп

18,7

Осман iмпер

млн. згадувань у Google слова, сенс якого рік тому могли пояснити одиниці. А зараз воно у всіх на вустах. Іноді здається, що ми знаємо його цілу вічність. Так само довго, як іде війна на сході. Слово це Новоросія.

Проект

Мапа Новоросійської губернії, датована1800р.

"Новоросія" від Катерини до Путіна

Киiiв

йська перiя

Харкiв

Новоросiйськ (Катеринослав)

нська рiя

Новоросiйська губернiя

відстані часу можемо ствердити, що проект, народжений у мізках кремлівських імперців, не відбувся. Немає ніякої "Новоросії" поза маленьким клаптиком землі, нашпигованим бомбами і ненавистю до України і українців. Всі фантазії про об’єднання простору між Дунаєм і Доном, на щастя, не стали реальністю. Цьому завадили українці, які вийшли захищати свої малі батьківщини від російських окупантів і місцевого кримінального і колаборантського елементу.

Чорне море

ещодавно у Запоріжжі в університетському видавництві вийшла книга Федора та Галини Турченків "Проект “Новороссия” 1764–2014 гг. Юбилей на крови". У монографії автори чітко фіксують найбільш "вузьке" місце у планах будівничих проекту – "Що стосується штучного терміну "новорос", то він на півдні України не зустрічається зараз і не зустрічався раніше. Такий етнос (чи хоча б субетнос) у регіоні не склався. Він не фіксувався демографічною статистикою, яка сотні років досліджувала місцеве населення. Історики і етнографи не записали у регіоні жодної народної пісні, казки, думи, прислів’я, загадки і так далі, де б згадувалося про "новоросів". Не писали про наявність цього етнічного типу і іноземці, які тут мандрували. Південь – ареал української народної творчості. Зустрічаються зразки російського, болгарського, татарського фольклору. "Новороського" - ні".

Президент Росії Путін на прес-конференції 17 квітня 2014 року прямо сформулював концепт "Новоросії" як можливості забезпечення "законних прав і інтересів росіян і російськомовних громадян південного сходу України". Він, не кліпнувши оком, зробив історичне відкриття – виявляється, що Харків, Луганськ, Донецьк, Херсон, Миколаїв, Одеса "не входили до складу України в царські часи, це ті території, які були передані в Україну у 20-ті роки радянським урядом. Навіщо вони це зробили, Бог їх знає".

ожна було б, звісно, посміятись з невігластва цієї людини. Але не смішно. Понад шість тисяч загиблих, понад мільйон внутрішньо переміщених осіб і війна, яка, попри оголошене перемир’я, вбиває і далі – це результат реалізації Кремлем свого ‘ права’’ сильного робити все, що заманеться.

Ще рік тому це поняття було відоме тільки тим, хто цікавиться історією України XVIII-XIX ст. Присутність терміну в соціальних мережах, публікаціях преси наближалась до нуля. Тема була нікому не цікавою. Навіть під час виборів, коли політтехнологи мають нагоду висувати найабсурдніші теми, щоб заробити кілька електоральних дивідендів, ніхто не додумався до того, щоб витягти з архіву прожект територіального утворення імперських часів і сенси з ним пов’язані. Бо спроба використати "Новоросію" як антиукраїнський проект вже була і вона зійшла на пси. Мало хто пам’ятає, що в жовтні 1990 року в Одесі було оголошено про створення партії "новоросів" ("південноросів"), представники якої стверджували, що в Одеській, Миколаївській, Херсонській областях немає ні українців, ні росіян, а живе окремий народ, який має, уявіть собі, право на державне самовизначення. У рамках цього процесу вийшов друком часопис "Новороссійскій телеграфъ" - газета політична, економічна і літературна. Тезка російської газети, яка виходила за імперських часів. Ініціатори її створення ставили перед собою завдання "сприяти відродженню культури, традицій Причорномор’я та Придністров’я". Здавалося б, добра програма. Але якщо вчитатись, можна було побачити, що під машкарою слів гуманізм, "держава духа" і подібних українцям пропонували проект відродження Новоросії як географічного, соціально-економічного та, увага, "етнічного" явища.

Немає і ніколи не існувало ніяких "новоросів". Тоді це здавалося несерйозним, інтелектуальною грою в історичні терміни. Зараз бачимо, що за цим – плани на війну і заперечення українства як такого. В імперців нічого не вийшло 25 років тому – не вийде і сьогодні.

осійські "еліти" не приховують, що населенню Донбасу визначено долю гарматного м’яса у геополітичних ігриськах, в які грає Кремль на терені України. Радник Путіна Сергій Глазьєв, до слова – уродженець Запоріжжя, писав, що люди, які встали на захист "Новоросії", роблять подвиг, намагаючись зупинити… агресію Сполучених Штатів і мають на меті "не допустити нової війни в Європі". Ця словесна абракадабра у стилі орвелівських фантазій вже дорого обійшлась українцям. Москва ж сльозам не вірить. Вона навпаки провокує, підживлює сподівання частини населення на підтримку аж до приєднання за кримським зразком. Президент Росії і, це вже очевидно, не має наміру інкорпорувати Донбас до складу Росії. Він хоче, щоб ми далі стріляли один в одного, зупинили євроінтеграційні проекти, загрузли в дискусіях про "федералізм" і "забезпеченні прав російськомовних". Подібний шантаж путінська влада намагалась розкрутити трохи більше десяти років тому. 28 листопада 2004 року у Сєвєродонецьку на Луганщині відбувася так званий "З’їзд депутатів Рад усіх рівнів". Варто згадати, що саме там нинішній очільник "тіньового уряду" парламентського "Опозиційного блоку" та позапарламентської ПР Борис Колесников сказав фразу, за яку мав би сидіти давно і надовго. Вона звучала так – "висловлюємо недовіру всім вищим органам державної влади, пропонуємо створити нову південно-східну українську державу у формі федеративної держави зі столицею у Харкові". Якщо це не заклик до розвалу держави і політичного сепаратизму, то що? На жаль, спецслужби за часів Ющенка-Тимошенко не стали доводити справу до логічного вирішення. Кілька провідників сепаратистів, зокрема Колесников, Тихонов і Кушнарьов, відбулись переляком. Відсиділи зовсім трохи і без проблем повернулись до великої політики.

Через десять років у областях, де регіонали пробували зробити "ПіСУАР", російська розвідка почала розгортання проекту "Новоросія". Попередні плани сягали восьми областей півдня і сходу України (Харківщина, Луганщина, Донеччина, Дніпропетровщина, Запоріжжя, Миколаївщина, Херсонщина та Одещина). За відмашкою з Москви, одна за одною почали створюватись "Харківська", "Одеська", "Миколаївська" та інші "народні республіки". Планувалося, що їхні представники зберуться і проголосять "Народну республіку Новоросія". Яка в свою чергу попросить Російську Федерацію про допомогу. "Держава" Новоросія була врешті-решт проголошена у Донецьку, але вона так і залишилась декларацією. Громадяни України взяли справу порятунку держави у свої руки і дали фізичну відсіч сепаратистам. Всюди – від Одеси до Харкова. Навіть на терені Донбасу терористичні угруповання "ДНР" і "ЛНР", попри заяви, існують окремо. Більше того, на контрольованих колабораціоністами та російськими козаками територіях є "батьки", які не підпорядковуються нікому, крім кураторів з РФ. Новоросія ніколи не була продуктом вибору населення краю. Так було і в часи Катерини, і під час правління Павла І, і в наші часи.

країнці складають більшість населення краю. І так було завжди. У середині ХІХ століття приблизно три чверті мешканців регіону складали українці. Поступово, через індустріалізацію, їх чисельність поволі зменшувалась, а росіян і представників інших етносів зростала. Напередодні Першої світової війни етнічних українців на цих землях було вже приблизно дві третини від усього населення. Втім, жодних "новоросів", на жаль для Російської імперії та її сучасних послідовників, так і не появилося. Відомий історик Слобідської України, харків’янин Дмитро Багалій у вступі до книги "Нарис історії України на соціально-економічному грунті" пише, що намагання імперії нав’язати поняття "Новоросії" є інструментом знищення пам’ятті про те, що у давнину це була суто українська територія. У маніфесті імператриці Катерини ІІ від 1764 року, який вона підписала з нагоди ліквідації Запорозької Січі, було сказано – "всьому світові відомо", що козаки не володіли "і не могли володіти" землями, на які поширюватиметься

юрисдикція "Новоросії". Хоча очевидно, що ці терени не були порожніми, і ще з часів Русі та Великого Князівства Литовського там завжди жили предки сучасних українців, існували десятки міст, фортець, зимівників, січей, слобод, на місці яких потім будувались Одеса, Миколаїв, Дніпропетровськ, Маріуполь та інші міста.

Висновок Галини і Федора Турченків дуже важливий. І навіть дещо парадоксальний. З їхньої точки зору, саме Півдню, який за путінською логікою "ніколи не був Україною", під час капіталістичної модернізації початку ХХ століття судилося стати вікном у світ для металургійної та аграрної продукції. Порти регіону зв’язали Донбас і Подніпров’я з Європою та світом. Це створювало передумови для створення України як незалежної самодостатньої держави.

Українка зі Сходу: Моя правда про

ДОНБАС Д

івчина з обкладинки Ukrainian Chicago Magazine, Марина Семенова, віце Міс Українська Діаспора 2014. Спеціально для художнього оформлення її історії фотограф Оксана Федорук-Терлецька відзняла фотосесію "Дівчини зі Сходу". Образ українки у вінку з вугілля оповитий чорною вуаллю смутку є задумом Марини Семенової, яка все своє дитинство і юність провела на сході України. Донбас, Харківщину і Дніпропетровщину вона вважає своїм домом і невід’ємною частиною України.

ама Марина із сім’ї, де є українські і татарські, і російські, й навіть грецькі корені. Але дівчина з гордістю називає себе українкою. Не зважаючи, що виросла вона та навчалась серед російськомовних, інтерв’ю Марина дала чистою українською. Недивлячись, на те що друзі вважають її російськомовною, дівчина цитує Тараса Шевченка та обізнана у творчості Лесі Українки. Марина вважає, що навіть в еміграції варто обов’язково плекати українські звичаї та традиції, з якими знайома ще з дитинства. Ось уже три роки, як вона перебралась до Сполучених Штатів Америки, залишивши свою сім’ю та друзів на батьківщині.

"Наразі всі живуть у страху та очікуванні, що з дня на день цей жах, що відбувається на Донбасі, дійде і до них", говорить Марина про близьких із Харкова та Дніпропетровщини. Для неї неможливо залишатись байдужою до теперішніх подій, адже спілкуючись з близькими з батьківщини, вона щоразу отримує жахливі новини про

знайомих з АТО, про повістки родичам до воєнкому та про умови проживання друзів і рідних з Донеччини та Луганщини. "Жахливо уявити, як люди виживають без води, мобільного зв’язку, електроенергії та продуктів… Їм небезпечно навіть виїжджати із тих країв. Вони цілими родинами часто переховуються у підвалах під час вибухів",розповідає Марина.

"Важко повірити, що все це відбувається у країні, де я виросла. Скільки зруйнованих шкіл та лікарень, скільки знищених транспортних вузлів, скільки обстрілів та вибухів…", - ділиться, переповнена емоціями, дівчина. Марина підтримує постійні зв’язки з друзями, які перебувають в оточенні сепаратистів "ДНР" та "ЛНР", вона розповідає, що люди не мають шансів висловити свою думку, яка відрізняється від тієї, що їм нав’язують, адже це може коштувати їм життя.

"Н

а мою думку, тим людям зараз байдуже, де жити - в Україні чи Росії - їм байдуже, хто буде президентом, всі вони хочуть спокою та миру, хочуть припинити війну та смерті людей", - каже дівчина. Восени Марина декілька тижнів перебувала на сході України, відвідувала родину та друзів. Також побувала в Дніпропетровській лікарні, в якій рятують поранених військових.

"Віддати все, що маю", - це перше, що спало на думку, коли Марина побачила страждання поранених. На протиріч переконуванням батьків все ж таки вона збирається відвідати Україну найближчим часом. "Я не можу жити тут спокійно, знаючи, що моя сім’я та країна в

небезпеці". Як розповідає Марина, її родина приймає біженців із Луганської області, допомагає житлом, продуктами та коштами. Дівчина зі Сходу вважає, що варто переконувати і закликати людей боротись із агресію.

"Поборіть свою агресію та покладіть зброю на землю", звертається Марина як до українців, так і до росіян. "Тільки таким чином можна вирішити конфлікт та припинити страждання людей".

Розмовляла Христина Нарижна Photo By Ksju Kami Photography Makeup artist Viktoria Rand

CHICAGO FASHION SHOW Boosts the Community

odern fashion meshed with national heritage when the internationally acclaimed designer Olena Dats showcased her original collections at the Ukrainian Chicago Fashion Show hosted at the Godrey Hotel’s IO Urban Roofscape, voted one of the best rooftops in Chicago. Dats’ collections have previously been featured worldwide, from Paris and Dubai to Lviv and LA. Hosted by Ukrainian Chicago Magazine, in partnership with Miss Ukrainian Diaspora and VIDIA, and supported by Kyiv Committee of Chicago Sister Cities International and Ukrainian Federation of America, the fashion show was emceed by NBC5 Chicago’s renowned reporter Natalie Martinez. A graduate from the Lviv Academy of Arts and a member of the Ukrainian Designers Union, Olena Dats merges her own ethnic origins with modern trends in Europe.

or longtime NBC Fashion Editor, image and wardrobe consultant, and creator of the blog InFashion Chicago, Barbara Glass, Dats’ work proved astoundingly modern. “All the things that she showed have been so much a part of what’s happening throughout the fashion community in Milan, Paris, London, New York …” Glass said,

“

She had all the trends: lace, sheer, black and white. It was just amazing because at the same [time] her work [is] also extremely modern and something that isn’t limiting to just one age or size.” The fashion show featured Dats’ spring-summer collection, as well as fall and winter. Each collection emphasized distinct characteristics. Where spring-summer was infused with color, winter and fall were stripped to bare

neutrals. Each collection also featured aspects of Ukrainian heritage, like intricate embroidery. For Roma Mirutenko, a member of the Ukrainian Diaspora in Chicago, the collections featuring embroidery brought back memories of her own Ukrainian upbringing in the U.S. “Many of the pieces reminded me of clothing that my grandmother would make my sister and I when we were younger,” Mirutenko said. “Her work really combines the classic Ukrainian style with modern cuts and colors.” Julia Sitovska, a model in the fashion show, mentioned Dats’ raw talent for design.“Her dresses have such beautiful detail,” Sitovska said.

“

They really embody the spirit of Ukrainian nationalism, and it is clear her influence comes from Ukrainian roots. I also just love that she uses natural fabrics and warm colors.”

success overall, the proceeds from the event ticket sales were donated to provide help for families affected by the war and orphansin Ukraine. With these funds, the Miss Ukrainian Diaspora 2014, Ulana Fenyn, will continue her humanitarian missions in Ukraine. The Miss Ukrainian Diaspora organization organizes shipments of supplies to people in need, and Fenyn has even bought her own plane ticket to Ukraine.. The event successfully served to unite and promote the Ukrainian community in Chicago, bringing together all generations and the Chicago community at large. “I was just floored by the audience,” Glass said.

“

There were older people and younger people, but all were dressed so stylishly, and everyone I spoke to was so knowledgeable and sophisticated.”

According to Glass, Chicago’s best surfaced for the show, but events like this one, subtly promoting heritage, seem to fill an important niche in the Ukrainian Diaspora. “In this day and age, we rely on the integration of old and new,” Mirutenko said. “By integrating our Ukrainian culture into modern experiences like the fashion show, we can expose our heritage and culture to others.” It seems that Dats’ collections in the Ukrainian Chicago Fashion Show have brought on a new twist to old style in more ways than one.

By Olga Tymouch Photos by Maksym Prokopiv

34 34

UKRAINIAN FASHION & POWER NETWORKING

n Sunday, April 26th, 2015 a sophisticated audience gathered on the rooftop of the Godfrey Hotel to partake in the Ukrainian Chicago Fashion Show organized by the Ukrainian Chicago Magazine and supported by the Kyiv Committee of Chicago Sister Cities International. The stunning runway presentation of three collections of Olena Dats’ innovative and forward-looking haute couture designs was described as “breathtaking,” “poetry in motion,” and “the next Jean Paul Gaultier.” What stood out at this particular event was the organizers’ talent at promoting the Ukrainian Chicago Fashion Show to a unique demographic of participants. The promotional success was reflected by a soldout audience consisting, in part, of Chicago’s Ukrainian power elite — women who are successful doctors, attorneys, educators, pharmacists, and entrepreneurs. These women have not only been actively engaged in bringing new ideas to their respective professions, but have also advocated for transparency, social reform, the renewal of higher education in Ukraine and the strategic implementation of programs that affirm historical justice and judicial accountability.

omplementing the presence of Chicago’s A-list guests were women representing the youngest generation: a cross-section of recent immigrants from Ukraine and those born in the United States. Conversations with these young Ukrainian millennials spanned an entire spectrum of interests including post-graduate studies, involvement in KyivChicago Sister Cities programs, organizing conferences and symposia on topics such as the Holodomor, trafficking of women, the spike in HIV/AIDS in Ukraine, and social media activism. My intent on presenting this background narrative on who was at the Fashion Show and what their interests are is to encourage the staff of Ukrainian Chicago Magazine and Chicago Sister Cities International to nurture and encourage networking between generations of Ukrainian-American women in Chicago. In terms of ongoing intergenerational networking and mentorship, the Ukrainian Chicago Magazine has become an informational platform for learning, the exchange of ideas, and the sharing of experiences. The Kyiv-Chicago Sister Cities Committee offers opportunities for ongoing professional development and for directly engaging in projects that further Ukraine’s European trajectory. The Ukrainian Chicago Fashion Show is not just the design and display of garments, but about the ability to “form, shape, and create.” The dynamic contribution of Ukrainian women and the talent to “fashion” dates back to Anna Yaroslavna, who, upon her arrival to the French Court, was saddened by its barbaric customs, lack of literacy and the “gloominess of the churches.” Her challenge was to create potential amidst darkness. Since then Ukrainian women have defied all stereotypes and excelled in science, letters, the law, and the generation of innovation and new potential. Olena Dats granted us a rare opportunity to briefly dispel the gloominess of the Russian invasion of Ukraine and to awaken our sense of beauty.

Rev. Myron Panchuk, M.A. Photos by Maksym Prokopiv

38 38

Мартін Говриляк. Американський політик українського походження

ПРО НАДАННЯ ЗБРОЇ УКРАЇНІ ТА ПРО СВОЄ УКРАЇНСЬКЕ КОРІННЯ.

артін Говриляк є членом палати представників штату Мічиган. Він представляє 41-ий район і є заступником глави комітету адміністративних правил та віце-головою комітету з нагляду та етики. Політик має українське походження і потужну позицію щодо українського питання. Не зважаючи на те, що Говриляк є лише частково українцем, він дуже добре ознайомлений з ситуацією в Україні, активно займається питаннями надання зброї Україні та боротьбою з російською пропагандою. З його допомогою дві важливі резолюції щодо України було визнано Державним департаментом США. Одна із них визначала 22 листопада днем поширення інформації про Голодомор, а інша – поширювала інформацію про Україну у Держдепі під час Майдану. Говриляк вважає, у ці складні часи Сполучені Штати мають зайняти сильну позицію стосовно України. У розмові із Ukrainian Chicago він розмірковує про шляхи боротьби в інформаційній війні, а також ділиться історією своєї родини.

овриляк народився у Детройті і зростав у Трої. Сам називає себе типовим американським хлопцем, адже обоє його батьків – із західної Пенсильванії. Його українське коріння сягає початку ХХ століття. Дідусь з бабусею були серед емігрантів першої хвилі, вони вирвались із далекої Австро-Угорської Імперії ще до того, як їй судилося розпастися: "Щоразу, коли я думаю про це, кажу до себе: "Я благословенний, що мої бабуся та дідусь пішли на цей крок, - каже Говриляк. - В іншому разі я міг би й не бути тут, адже вони могли й не вижити". Із прізвищем Говриляка пов’язано чимало цікавих історій: "Коли люди в Америці бачать моє прізвище, запитують, чи воно не німецьке". Коли ж Мартін намагається пояснити, що воно українське, наштовхується не ще більше запитань. "Після усіх моїх тлумачень вони роблять висновок, що я походжу з Радянського Союзу. І мені знову доводиться пояснювати: такої країни уже давно не існує.

ДУЖЕ ГАРНО, ЩО МИ ВРЕШТІ ЗДОБУЛИ НЕЗАЛЕЖНІСТЬ. Я ДУЖЕ ЛЮБЛЮ РОЗПОВІДАТИ, ЩО УКРАЇНА СТАЛА НЕЗАЛЕЖНОЮ У ДЕНЬ НАРОДЖЕННЯ МОГО БАТЬКА, - КАЖЕ МАРТІН. – ТОЖ Я НІКОЛИ ПРО ЦЕ НЕ ЗАБУВАЮ". Мартін любитель української та польської кухні. Втім, ласий він далеко не до усіх страв, є винятки. Приміром, оселедець та… сметана у варениках. "Я не можу зрозуміти, як люди додають сметани до вареників. "Так руйнується смак", казав мій батько. Він привчив мене їсти вареники з цибулею". Що цікаво, у Мартіна Говриляка немає української вишиванки. Він це пояснює історією свого роду: «Після еміграції настала Велика депресія, а це той час, коли ніхто не бажав вирізнятись етнічно. Кожного вчили розмовляти англійською, бути американцем, асимілюватись, особливо під час Великої депресії».

тосовно знаня української, то Мартін не володіє нею, але все ще хоче її опанувати. "Останнім часом це складно зробити через професійні зобов’язання та намаганням бути добрим чоловіком для своєї родини", - каже він. Втім, у нього все ще попереду. Упродовж останнього року політик пильно стежить, як про українське питання у США дискутують на різних рівнях, а особливо що стосується надання Україні летального озброєння. На його думку, важливим сигналом є те, що минулорічний закон на підтримку України був підтриманий обома партіями Конгресу США. "Я думаю, дуже важливо, що люди з обох партій спільно говорять про це й не використовують українську тему задля розхитувань позицій суперників, - вважає Говриляк. – Я також думаю, американці не до кінця розуміють, що відбувається в Україні. Для них усе виглядає дуже заплутано. Вони знають, наприклад, що багато їхніх співгромадян було убито в Афганістані та Іраку. Тож їм важливо пояснити, якщо ти надаєш комусь зброю – ти не задіюєш американських військових". Крім того, американцям слід пояснити, що США є гарантами територіальної цілісності української держави, вважає політик.

опит міг би бути, якби виникла потреба в україномовних фахівцях: "Якби США почали надавати допомогу, а ідеально, щоб ця допомога була у вигляді летального озброєння, українській армії була б необхідна підтримка військових інструкторів. Або ж ЦРУ чи оборонні відомства потребували б фахівців із знанням української мови. Тоді б зацікавлені люди хотіли вивчати українську мову. Думаю, багато з цих речей є взаємопов’язані".

‘‘Є ще один нюанс. Увесь рік ми складаємо документи на кшталт "Не роби цього, бо в іншому разі…"

правда полягає у тому, що ми маємо справу з екс-кадебістом. І є річ, яка є справді страшною: їхні агенти по всьому світу, включно із Західною Європою. І ще одна річ, яку я вважаю справді образливою: люди у Лондоні та Парижі приймають рішення, які ґрунтуються на грошах. Це просто чудесно! Можна мати багато грошей і одного разу виявити російські війська на своєму кордоні…", - обурюється політик. А ось до поширення знань про Україну через впровадження української мови в університетах США, хоча б на рівні предметів на вибір, Говриляк ставиться скептично. "Університети хочуть знати, якщо вони щось пропонують – для цього є попит", - каже він.

Якщо ж українці хочуть підвищувати обізнаність серед студентів, найефективнішим шляхом було б сфокусуватись на порушенні прав людини на підконтрольних Росії територіях. "Якщо взяти Крим, то треба звернути увагу на кримських татар, - радить Говриляк. - Є дуже багато задокументованих фактів зазіхань на людські права, особливо на сході України, де було убито багато людей. Добре було б проводити паралелі з іншими частинами світу, де також порушують права людей. Питання прав людини не підлягає обговоренню, якщо тільки людина не хоче увесь день дивитися RT. Потрібно показати українську ситуацію з перспективи Східної Європи. Ми робимо собі ведмежу послугу, коли спілкуємося за межами США, але думаємо як американці, тому що люди там мислять зовсім по-іншому. І Путін не думає як американець. Крім того, людям потрібно розповідати про зобов’язання, які дала Америка.

ВИ БУДЕТЕ ВРАЖЕНІ, ЯКЩО ДІЗНАЄТЕСЬ, СКІЛЬКИ ЛЮДЕЙ В КОНГРЕСІ НІКОЛИ НЕ ЧУЛИ ПРО БУДАПЕШТСЬКИЙ МЕМОРАНДУМ. Людям, що приймають рішення в Америці, теж потрібно розуміти, як ситуація виглядає насправді".

ажливо звернути увагу на можливість професійних обмінів. Обмін може дати американцям краще розуміння того, що відбувається в Україні, а молодим українським спеціалістам – взяти уроки у Заходу та зрозуміти, як можна поліпшити життя у своїй країні, вважає Говриляк. "Я говорю про законовладдя, суди, адміністрування і регулювання. Зрештою, такі обміни були б корисними і для росіян. Тому що їм потрібно зрозуміти: ми не великий сатана, як це намагається показати Путін".

НУ І ЗВІСНО, НЕОБХІДНО ПОСИЛЮВАТИ УКРАЇНСЬКЕ ЛОБІ В АМЕРИКАНСЬКІЙ ВЛАДІ. Як приклад Говриляк називає підтримку УкраїнськоАмериканської Фундації, яка є громадською організацією. "Думаю, ми могли б підсилити її зі свого внутрішнього фінансування. Українському уряду це точно не під силу", каже Говриляк. Та є і багато дрібнішихх помічних речей, таких як резолюції, наприклад. "Я провів дві резолюції. Законодавці нашого штату намагаються не встрявати в міжнародні диспути, -

пояснює Говриляк, - тож мені потрібно було оформити їх так, наче ми дякуємо Джону Керрі за його потужну підтримку українського народу. Можна робити й інші речі, наприклад, організовувати делегації до Вашингтона чи інших міст.

ТРЕБА РОЗУМІТИ, ЩО ВИБОРНІ ПОСАДОВІ ОСОБИ У РІЗНИХ ШТАТАХ Є ВПЛИВОВИМИ У СВОЇХ ГРОМАДАХ, тож якби вдалося просувати резолюції щодо України і на рівні штатів, це було б чудово". На завершення просимо сказати кілька слів для української діаспори у США та українців в Україні. Політик вкрай оптимістичний: "Український дух дуже сильний. Незважаючи на те, що ми живемо у важкий час, український дух живе! Зараз усе може виглядати похмуро, та я запевняю, у довгостроковій перспективі Україна буде існувати! Путін ніколи не здобуде повний контроль над Україною, тому що я вірю у довговічний український народ та український дух". Розмовляла Антоніна Кіфер Переклад Христини Бондарєвої

а тарілках і тарілочках, підносах та пляшечках – десятки різноманітних квітів і суцвіть, виконаних у добре знайомій для українців манері – петриківським розписом. Це мистецтво стало візитною карткою України у світі, а два роки тому його визнали культурною спадщиною не лише нашої країни, а й усього людства - "петриківку" відзначила ЮНЕСКО. У цьому виді малярства якнайкраще почувається художник з Дніпропетровщини, маленької батьківщини прославленого розпису, Володимир Гурін. Якби він міг, розписав би густими квітками усе на світі, здалось Ukrainian Chiacago після спілкування з майстром.

МАЙСТЕР ПЕТРИКІВСЬКОГО РОЗПИСУ ВОЛОДИМИР ГУРІН У

петриківському розписі безліч елементів. Кожен художник обирає ті, які йому найбільше подобаються. Вони начебто й повторюються, але у всіх різні. Калинка, цибулька, квіти. Усі вони щось означають. Я свої улюблені обираю під настрій, - ділиться художник. Його мистецька душа лежить

до традиційних у "петриківці" зелених та червоних фарб, та часом полюбляє експериментувати із фіолетовим, бірюзовим та блакитним. "Люди розбирають те, кому що до смаку. Я ж малюю, щоб усе виглядало красиво і мені подобалось".

опулярність українського мистецтва Володимир пояснює легко. По-перше, це гарно. А по-друге – воно має природні мотиви. "Вони завжди людину притягують. Від природи далеко не втечеш, бо ми самі - частина природи. Тим паче, що вона трішки прикрашена. Кольори насичені. Якщо правильно підібрати гаму – вона приємна для ока. А це і кольорова терапія, і просто тішить людину".

Щоб створити один петриківський шедевр, необхідна заготовка. Традиційно розписують дерево, але воно зараз дороге. Володимир розписує усе підряд.

кляні пляшки, тарілки, дощинки, підноси і навіть за пластик взявся. Одного разу старий чайний фарфоровий ародному малярству художник учився сервіз розмалював. Пишу масляними фарбами. Це у відомому селищі Петриківка, де воно власне й сформувалось. Подей- довше і затратніше, але зате тримається краще кують, наче усі петриківці від народження –

художники. Цікаво, що прославити унікальний розпис на всю країну вдалось саме Володимиру – "прибульцю" із іншого села, Петропавлівки. Під час навчання у місцевому училищі він переміг у всеукраїнському конкурсі як найкращий художник, що малює по дереву. Цей здобуток став у нагоді, коли за дорученням Президента Віктора Ющенка обирали членів делегації до Торонто, аби навчати тамтешніх маленьких українців національному мистецтву. "Пригадую, ми жили в місцевих українців. Проводили майстер-класи для діток з діаспори і навіть для неукраїнців, навчали їх "петриківки". Було дуже весело, у всіх виходило ледь не з першого разу", - згадує художник.

44 44

університеті Володимир вивчав дизайн. А що вчився у Національному авіаційному університеті у той час, як країна готувалась прийняти чемпіонат Європи з футболу, вирішив створити амбітний проект: "націоналізувати" Бориспільське летовище. "Аеропорт у нас якийсь безликий. Прилітає людина – не зрозуміло, у якій вона країні, де вона. Як майстер петриківського розпису я хотів цю проблему виправити".

А ще Володимир будує кораблі, вірніше, їхні моделі. У його персональному невеличкому флоті поки що два величенькі "Галеони", по сімдесят сантиметрів завдовжки. Тепер працює над бойовим судном, нашпигованим гарматами. Кораблебудування, хоч і в мініатюрі, потребує неабиякої терплячості – на свою першу модель він витратив цілий рік. Та останні шість років майстер рідко покидає дім, бо не ходить.

"П

ісля четвертого курсу ми захистили бакалавра і разом з друзями пішли на річку, купатися. Пірнув один раз, другий, нічого несподіваного, робив це безліч років поспіль, і раптом… головою у пісок". З того часу він пересувається у інвалідному візку. Каже, тепер зате більше часу для творчості. Щоправда одразу після нещасного випадку оговтатись було нелегко. Спершу він не те що малювати не міг, а навіть ложку у руках втримати було не сила. Розповідає, "петриківка" допомогла прийти до тями.

равма позначилась і на його художньому стилі. Почав використовувати іншу кольорову гаму. А через те, що деякі елементи було складно вималювати, став малювати трішки простіші.

Та на клієнтів це ніяк не вплинуло. Навіть навпаки – мистецькі витвори у художника в дома надовго не залежуються, усі розбирають. "Вдома залишився або зовсім старі роботи, або брак", - сміється він. Цілими днями майстер або розписує "петриківкою" предмети, які потрапляють під руки, або малює картини на замовлення, або будує кораблі. Заняття постійно змінює, бо не любить робити одне і те саме кожного дня. Каже, сьогодні значно збільшився запит на національне, тому багато людей, наприклад, у знаній Петриківці, вловивши хвилю, просто "штампують" однакові роботи. Та йому такий автоматизм не до душі. "Я малюю, як у мене йде, я ж не робот. Я завжди створював українське і тепер за цим не гонюся", - каже митець. Автор статті Христина Бондарєва

оли вперше після травми взяв до рук пензлика, сказав, заберіть, щоб я його не бачив. Нічого не виходило, руки не працюють. А потім потихеньку процес пішов. Мама спершу навіть фарби змішувала - пригадує він.