Заклик до покаяння (послання на Великий піст) by SVICHADO

ÀÍÄÐÅÉ ØÅÏÒÈÖÜÊÈÉ

ÇÀÊËÈÊ ÄÎ ÏÎÊÀßÍÍß ÏÎÑËÀÍÍß ÍÀ ÂÅËÈÊÈÉ Ï²ÑÒ

АНДРЕЙ ШЕПТИЦЬКИЙ

ЗАКЛИК ДО ПОКАЯННЯ Послання на Великий піст

Львів Видавництво “Свічадо” 2013

УДК 27-46 ББК 86.37-4 Ш 48

Художнє оформлення Зоряни Кушнір

Видавництво спирається на “Український правопис. Проєкт найновішої редакції” Інституту української мови НАН України, 1999

Андрей Шептицький Ш 48 Заклик до покаяння: Послання на Великий піст/ Митрополит Андрей Шептицький. — Львів : Свічадо, 2013. — с. 134 ISBN 978-966-395-641-1 Своє Послання на Великий піст Митрополит Андрей Шептицький адресував тим, що потребують особливої допомоги у наверненні під час Великого посту. Також наука Митрополита спрямована до душпастирів-сповідників. А оскільки йдеться тут про основні правди християнської віри, ця книжка, поза сумнівом, буде корисною для всіх християн. УДК 27-46 ББК 86.37-4

ISBN 978-966-395-641-1

Âñòóïíå ñëîâî Дещо про християнське покаяння Що таке покаяння? Яке його значення в християнському житті? Своїми першими словами «Покайтесь, бо наблизилося Небесне Царство» (Мат. 3, 2) св. Йоан Хреститель проголосив перехід зі Старого Завіту в Новий, а також закликав людей до нового життя в Христі. Взагалі можна вважати, що вся діяльність Ісуса — Його проповіді, чуда, вчення — а також діяльність Його апостолів спрямована в першу чергу до цього ґрунтовного морального навернення. Вони є закликом до покаяння, запрошенням до християнського життя. Покаяння і навернення у християнській традиції вимагають попереднього усвідомлення людиною суті гріха в контексті духовного життя, життя безсмертної душі. Потрібне також основне знання про Боже милосердя і Його благодать. Не зрозумівши тієї шкоди, яку приносить для душі гріх (відчуження від Бога і його наслідки), людина не спроможна прийняти свідомого рішення, щоби відвернутися від нього й повернутися до Бога. А без осмислення Божого милосердя акт покаяння міг би виходити зі страху, замість із любови, і таким чином не був би досконалим1. У формальному вигляді християнське покаяння — це св. сповідь, одне із семи св. таїнств. В імені Ісуса, священик слухає сповідь каянника і, з огляду на певні умови, уділяє розрішення (прощення гріхів). 1

«Як довго Ти лише зі страху перед наслідками гріха хочеш від Нього відвертатися, так довго у Тебе, мій Сердечний Брате, неповний, недосконалий жаль.» Митрополит Андрей Шептицький, Заклик до покаяння, 1939, с. 121.

Отримавши прощення, зокрема тяжких гріхів, каянник може причаститися. Покаяння у найдавніших часах належало до зовнішніх, ритуальних актів (жертв, і т.п.), які повинні були очищувати та освячувати людину. Старозавітні пророки поширили це поняття та перенесли його до моральної сфери, інтегруючи зовнішні акти людини з її внутрішнім, духовним життям. Вони вважали, що для справжнього покаяння необхідною була також внутрішня переміна та поправа життя людини. Така думка підтверджена в Новому Завіті, де покаяння розуміється у зв’язку з новим народженням, моральним воскресенням віруючої людини із мертвих у нове життя в Христі. В апостольському періоді покаяння часто було прилюдним і відбувалося перед цілою церковною громадою. У Дідахе (Вченнях Св. Апостолів) читаємо таку заохоту для вірних: «Увійшовши до Церкви, визнай свій гріх... Зібравшись у Господній день (у церкві), ламайте хліб і дякуйте, визнавши наперед свої гріхи, щоб ваша жертва була чиста». Про публічну сповідь св. Василій Великий каже, що Бог змилосердиться «над грішником, який, згрішивши, почувається впокорений і не встидається визнавати того, чого таємно допустився, благаючи братів помогти йому вилікуватися» з душевних ран, спричинених гріхом. Прилюдне покаяння могло бути приписане Церквою (наприклад, для «упавших», які в часі переслідувань відступили від Церкви, та пізніше бажали знову стати її членами), або могло виконуватись добровільно для духовного вдосконалення, а не як кара. У VII столітті практика прилюдного покаяння була відмінена на християнському Заході та Сході і наголос був поставлений на таємному покаянні перед священиком, який здійснює Христову владу милосердного судді. 6

Четвертий Латеранський та Тридентійський Собори постановили, що християнин обов’язково мусить прийняти таїнство покаяння (сповідь) хоч раз на рік, під загрозою екскомуніки та позбавлення права на християнський похорон. У літургійних та таїнственних традиціях християнського Сходу та Заходу цю вимогу сповнювали особливо в часі Великого посту, коли практично вся увага християнської спільноти зосереджувалась на потребі духовного переображення. Така моральна переоцінка в літургійному часі посту залишилася властивою для життя Церкви й до сьогодні. На психологічному рівні покаяння пов’язане з жалем. У грецькій традиції цей духовно-моральний настрій окреслюється словом «пентос», яке передає глибоке значення цього налаштування серця й душі, а саме богоугодного жалю. Це — жаль, який дає поштовх до навернення і морального відновлення; жаль, з яким грішник звертається за поміччю до Бога; жаль, виявлений щирими сльозами, які вважають Божим даром і знаком блаженства (Мат. 5, 4). Апостол Петро заплакав, коли зрозумів, що відрікся від Ісуса (Мат. 26, 75; Лк. 22, 62). У Словах Отців Пустині написано: «Справді блаженний Ти, Отче Арсенію, бо Ти заплакав над собою в цьому світі». Подібно й Митрополит Андрей завершує Заклик до Покаяння словами: «Заплач над собою, верни[сь] до Бога і будь добрий!» (с. 119). Покаяння, у класичному розумінні християнської традиції, складалося з трьох основних вчинків: молитви, посту та актів християнського милосердя. Перші два ставлять наголос на внутрішньому, езотеричному зосередженні людини, на осмисленні стану душі та зусиллях свобідної волі (через самопожертву, самозречення) осягнути корінну духовну переміну. Акти милосердя виносять покаяння у сферу суспільного життя; заклик до такого покаяння вже не є виключ7

но приватною справою ізольованої душі, а радше новим сприйняттям християнських обов’язків щодо всіх ближніх — зокрема хворих, бідних та покривджених. У дусі Христової любови таке всебічне навернення каянника здійснюється через нове ставлення до ближнього і до Бога. Крім власних зусиль каянника, необхідною для справжнього покаяння є також Божа благодать. Динаміка навернення грішника на путь праведних, як і ціле християнське життя, полягає у співдії (гр.: «синергії») Божих і людських зусиль. Тому, щоби бути успішним, покаяння повинно відбуватися у молитовній єдності людини з Богом. Вчення Митрополита Андрея Шептицького про покаяння У дусі вже наявної греко-католицької покаянної літератури Митрополит Андрей почав писати покаянні писання на самому початку своєї архипастирської діяльности. Вже 1901 р. надруковане було послання до вірних п. з. «О покаяню», а 1906 р. з’явилася друга праця — «Великопосна Наука Вірним». У наступних роках богословська творчість Митрополита розвивалася в різних напрямах, а до специфічного питання про значення акту покаяння в християнському житті він повернувся аж у 1930-х роках. Турбуючись про духовне життя тих, які у великопосний і великодній час не скористали з таїнственної благодаті, Митрополит звернувся до них окремим письмом після Пасхи 1934 р. Так почалася ціла низка щорічних покаянних писань на Великий піст, яку перервала світова війна і перша радянська окупація Західної України. В часі війни вийшли ще декілька творів, які також належать до покаянних писань Митрополита Андрея.

Моральні роздуми, до яких Митрополит Андрей часто повертався у своїх покаянних посланнях на Великий піст, були мотивовані не лишень катехитичним, але й душпастирським духом. Митрополит старався пов’язувати глибокий зміст і необхідність покаяння для християнського життя з конкретними турботами і труднощами українського народу. У 1934 р., напередодні появи вищезгаданої низки щорічних покаянних послань, він запропонував такий моральний діагноз суспільства: «Дивлячися на страшну руїну, у яку попав наш нарід на Придніпрянщині, на небувало тяжкі переживання, руїну нашого шкільництва, крайнє зубожіння наших сіл, безробіття майже цілої інтеліґентної молоді, крайню нераз нужду, в якій приходиться нашим дітям виховуватися й учитися; на краній упадок моральности по селах, на упадок християнської родини, на безхосенність нашої проповіді, на те, з якою легкою совістю люди навіть інтелігентні переступають сьому заповідь Божу; дивлячись на легкодушність молодих, несовісність старших, на те страшне багно, в яке з кожною хвилиною щораз глибше й глибше западаємо, не будучи в спромозі знайти твердого ґрунту під ногами; будучи щоденним свідком, як родина, що повинна бути християнська, безсоромно приймає систему неомальтузіянізму так, що ця погань аж в очі б’є; дивлячись на зростаючу небезпеку алькоголізму, на безсоромну неморальність і на дикі танці й забави молоді, на руїну всього того, з чим може лучитися якась тінь надії батьківщини на будуче, — я питав себе, яка того жахливого стану причина? І логіка фактів вела мене безнастанно до другого питання: Чи 9

не треба шукати причини тої руїни передовсім у нас самих?»2 Актуальність цих слів у наш час безсумнівна. Говорячи про духовне та моральне спустошення українського суспільства в східних землях під атеїстичною владою в 1930-х роках, Митрополит звертається і до своїх духовних нащадків, які сьогодні, в післякомуністичній добі, шукають християнських моральних альтернатив для суспільного життя. Виходячи поза межі виключно особистих, моральних роздумів на рівень всенародного іспиту сумління, Митрополит висловлює своє переконання, що, в моральному плані, відповідальність, принаймні за якусь міру недолі, мусить приймати на себе віруючий християнський народ. Ось принцип християнської соціальної етики: для справжнього навернення і для тривалих змін у суспільному житті необхідний перехід від безвідповідальности до відповідальности, тобто необхідне свідоме прийняття всіма членами (або більшістю) суспільства повної відповідальности за власні моральні вчинки. Заклик до Покаяння (1939) Турбуючись про духовне добро тих, які не користали з пасхального причастя, Митрополит Андрей Шептицький звертається із закликом від старозавітної книги Мудрости (Ісуса Сираха): «коли ти согрішив, не тривай у грісі». Вже за 300 років до Христа існувала свідомість про духовну смертність внаслідок гріха та негайну потребу грішникові лікуватися. Але до наших часів бувають грішники, які перебувають у духовному «болоті 2

Митрополит Андрей Шептицький, «Хто винен?» // ЛАєВ 1934. — т. XLVII. — с. 45. «Неомальтузіянізм» — йдеться про користування протизаплідними засобами.

гріха» місяцями, а то й роками. Для таких людей покаяння стає труднішим не тільки з огляду на грішний стан, у якому перебувають, але й з огляду на те, що через деякі смертні гріхи вони могли стягнути на себе кару на землі. До таких же людей автор звертається своїм закликом у надії, що, усвідомивши злобу свого гріха, вони зможуть повернутися до Божої благодаті. Заклик до Покаяння складається із двох окремих, але тематично поєднаних частин і короткого додатку. У першій частині Митрополит обговорює п’ять родів тяжких гріхів і висловлює свої думки про Боже прокляття і кару на землі. Виходячи з біблійного вчення, він пояснює, що Боже благословення необхідне не лише для вічного спасення душі, але й для духовного щастя на землі. Але внаслідок гріха існує також «якесь неблагословення Боже, якесь відвернення Господа Бога від нашої дочасної долі» (с. 71). Таке затримання Божого благословення приносить кари на землі для окремих людей і для цілих народів: «Проклят буде плід твого лона й плід твоєї землі та те, що приведе тобі худоба й що вродиться в тебе в кошарі... Засватаєш жінку, а візьме її собі інший; збудуєш хату, а жити у ній не будеш... Врожай із твого поля й усю твою працю їстиме народ, якого ти не знаєш; а тебе будуть повсякчасно гнітити й утискати» (Втор. 28, 18. 30. 33). Таким чином, різні види глибокого душевного нещастя на землі (безплідність, раптова смерть, розлад сімейного життя) уважалися наслідками відсутності Божого благословення. Митрополит Андрей був впевнений, що для таких грішників, яким стало трудно або й неможливо сприйняти духовне значення гріха, кари 11

та Божого благословення, потрібно було викласти конкретні, матеріяльні наслідки гріха. Це могло би «склонити» їх до покаяння та до осягнення того благословення, яке він уважав необхідним для здорового розвитку природних людських сил та культури народів. У другій частині книжки, «Намова до покаяння», Митрополит старається пояснити грішникам суть гріха і про потребу негайного лікування душі, яка перебуває в такому стані. В основному є тут п’ять тез: без признання вини не може бути покаяння і поправи; без покаяння немає прощення, від чого залежить здоров’я душі і вічне життя; через нерозумність гріха людина стає подібною до тварини; грішник є невільником, який потребує визволення; та гріх перевищує людей, оскільки має в собі безконечність, силою якої торкає самого Бога. Розвиваючи ці тези, автор знову підкреслює важливість Божого діяння в процесі навернення грішника, пропонує оригінальне пояснення Божого гніву, з огляду на Його милосердя і незмінність, та описує психологічне страждання грішника, яке можна порівняти з життям у пеклі. Кінцеві заклики до покаяння не є простими екзортами, а, навпаки, — вказують на духовний шлях, який веде до праведности: «Заплач над собою, вернися до Бога і будь добрий!» (с. 119); «...спробуй вірою подивитись у лице милосердного Батька» (с. 121); «...вставай іншою людиною та з Божою благодаттю починай нове життя» (с. 125). Оскільки гріх є результатом гордости (с. 120), певний рівень упокорення в сповіді є логічною протидією. Але це упокорення не повинно базуватися на страху перед наслідками гріха або перед сповідником (який 12

сам є грішником, с. 121), а радше на духовній зустрічі з милосердним Богом. Щойно тоді можна вважати жаль за гріхи повним і звершеним. У третій частині книжки, «Додаток про часте Святе Причастя», автор розглядає деякі практичні питання з душпастирської практики таїнств сповіді та Євхаристії. Зокрема, як і в раніших працях на цю тему, Митрополит пояснює важливість (але не обов’язок) частого причащання і ті умови (стан освячуючої благодаті і щирий намір), без яких причастя могло б бути святотатством. Хоч Митрополит присвятив Заклик тим, які потребують особливої помочі в ділі навернення в часі Великого посту, ця наука спрямована також до душпастирів-сповідників. А оскільки йдеться тут про основні правди християнської етики, ця книжка, без сумніву, буде корисною й для ширшої християнської громади. *** Благослови, Господи, діло рук Слуги Твого Митрополита Андрея для здійснення Твоєї волі, вічного спасення нас, грішних. Андрій Кравчук

Çàêëèê äî ïîêàÿííÿ

У серпні минулого 1938 року в Підлютім я довго працював над посланням до тих, що на Пасху не сповідалися. Послання розросталося, так що з нього зробилася мала книжка. Вона видавалася мені не досить опрацьованою і недокінченою. Повернувшись до Львова, я мав намір докінчити свою працю. З різних причин довго не міг того зробити. Тепер видаю цю працю, трохи поправлену і докінчену, з проханням до всч. духовенства використати її в постних проповідях або перечитати народові цілу чи уривками, які видадуться їм відповідними.

Âñòóï

«Дитино! Согрішив? Не чини того більше, а й за гріхи попередні твої молися. Утікай від гріха, немов від гадюки, бо як підійдеш — то він тебе вкусить; його ж бо зуби — левині зуби, які занапащують душі людські. Мов двосічний меч — кожне беззаконня; на рану від нього — немає ліків». (Сир. 21, 1-3). Як щороку по Вознесенні, священики пишуть до мене про тих бідних християн, що й цього року не приступили до св. пасхального причастя. Не хотіли скористати з Божого милосердя, що їх віддавна кличе до покаяння, і, попри нагадування св. Церкви, попри повторювані прохання і заклики мої та прохання і заклики духовних отців у парафії, перебувають у грісі. Ті мої безрезультатні нагадування змушують мене сьогодні промовити знову до Вас уже не моїми словами ані словами св. Отців, а самими словами Св. Письма. Тому і нинішнє послання зачинаю від слів праведного мудреця Старого Завіту. Може, бодай декого з Вас, бідних грішників, спонукає до покаяння та думка, що задовго перед Божим Об’явленням, даним Ісусом Христом та апостолами, перед Христовою смертю та установленням св. таїнства Євхаристії, ще в Старому Завіті люди пізнавали, яке це велике зло, нещастя — свідомо й добровільно переступити Божу заповідь, тобто образити Всевишнього Бога тяжким гріхом. Мудрець, слова якого я навів у вступі, Ісус Сирах, жив коло 300 літ перед Христом. Його книга, названа у Св. Письмі книгою Премудрости, читається у нас не раз на Вечірні перед великими празниками як паремія. Вона сповнена мудрих порад, потрібних кож17

ній розумній людині. Між ними найчастіше трапляється ця: «Не гріши, а коли ти согрішив, бодай не тривай у грісі, старайся двигнутися, перепросити, до ласки Його вернути, почати нове життя». Старозавітній мудрець знав добре, що кожний гріх засліплює чоловіка, що гріх є темрявою, що «Путь безбожників неначе темрява теменна; вони не відають, об що спіткнуться» (Прип. 4, 19). Щоб стримати засліплену людину від гріха та щоб її зрушити, показує їй злобу і страшні наслідки гріха. Гріх — це укус гадюки, що приносить людині певну смерть, гріх — це тяжка рана, завдана двосічним мечем, яку треба довго лікувати. А до слів старозавітного мудреця посмію додати, що смертний гріх буває гіршим і небезпечнішим злом, ніж укус гадюки, бо через пристрасть людина може в грісі любуватися, тішитися ним, вважати себе щасливою, тимчасом як, навпаки, укушений отруйною гадюкою не може тим укусом, тою їддю тішитися та в ній любуватися. Кого вкусила гадюка, той не чекає вечора, а зараз біжить до лікаря, бо знає, що упущення одного дня може спричинити смерть. Якщо отрута змії дістанеться в кров, уже не знайде недужий ліку на свою рану, його смерть певна. Смертний гріх стає гіршим, небезпечнішим, коли людина в ньому залишається, коли не старається відразу діяти, не шукає відразу ліків. Гріх задавнений, довго не сповіданий, до якого людина звикла, який став другою натурою, може запустити в душі таке глибоке коріння, що вже йому ніхто не зарадить. До певної міри про кожний смертний гріх можна казати, що люди йому не зарадять; треба Божої сили, жертви Христової смерти, треба Христових таїнств, які діють силою тієї жертви, треба св. таїнства покаяння, щоб очистити людську душу з гріха. Це правда, що людська природа, людська воля, людські, хоч які великі, намагання є заслабкі, щоб вирвати людину з тої пропасти 18

смерти, якою є кожний смертний гріх. Але все-таки, за Божою благодаттю, грішник, котрий щойно впав у тяжкий гріх, коли протре очі, коли, за Божою благодаттю, бодай трохи пробудиться, може, подумає собі, як блудний син: «Опам’ятавшись, він сказав до себе: Скільки то наймитів у мого батька мають подостатком хліба, а я тут з голоду конаю. Встану та й піду до батька мого і скажу йому: Отче, я прогрішився проти неба й проти тебе! Я недостойний більше зватися твоїм сином. Прийми мене як одного з твоїх наймитів» (Лк. 17, 19). Та добра думка, дана людині Божою благодаттю з неба, рятує нещасного грішника і повертає його батьківській любові. Гірше, коли людина звикає до життя тварини, коли в болоті гріха перебуває місяцями, роками й коли так полюбить болото, що вже боїться чистої води і чистого повітря. Тоді душі важче піднестися. Не тому, що Божа благодать не давала б особі нагоди виправитися. Як кожну людину, так і її, бідну, Бог хоче рятувати, бо не бажає смерти грішника, а прагне, «щоб усі спаслися» (1 Тим. 2, 4). І його, нещасного, Божа доброта приводить до покаяння (Рим. 2, 4). І віддавна Бог своєю благодаттю чекає на його навернення та добрими спонуканнями неначе стукає до його серця. Не тому трудне навернення, що Бог не дає для нього сили, а тому, що грішник відкидає Божі спонуки, не слухає Божого голосу, не хоче піднестися і «збирає гнів на себе в день гніву» (Рим, 2, 5). Безпосередньо після упадку Божий голос лунав йому голосніше, але коли не хотів слухати, коли відвертався від Божого голосу, коли затуляв вуха, коли в новому грісі, може, навіть тяжчому, шукав забуття, — нещасний переставав відчувати, чути Божий голос, звик відвертатися, легковажити Божою добротою, звик оминати всяку нагоду виправитися, і тому для нього виправлення, покаяння, повернення до Батька стало чимраз труднішим. 19

А коли до смертного гріха, довго не спокутуваного, додає святотатську сповідь, тобто сповідь, у якій свідомо й добровільно закриває, утаює гріх, не хотячи до нього признатися, а по такій святотатській сповіді приступить ще по-святотатськи до св. причастя, тобто прийме Пресвяту Євхаристію, як Юда, зі смертним гріхом у душі, тоді його покаяння і навернення стає ще безконечно трудніше, воно стає таке трудне, що майже неможливе. Воно не є неможливе, адже Бог кожної хвилини готовий усе простити, кожної хвилини готовий дати благодать для виправлення, і якщо грішник лише схотів би, міг би з тою благодаттю піднестися, але якраз у тому трудність, що грішник не хоче, що він відкидає від себе Божу благодать навернення. Тоді його стан стає по-людськи безнадійний, тоді видається, що до нього можна застосувати страшні слова св. Павла у Посланні до євреїв: «Воно бо неможливо тих, — які раз просвітились були, що скуштували небесного дару й стали учасниками Святого Духа, скуштували доброго Божого слова й сил майбутнього віку, та й відпали! — знов оновлювати до покаяння, тих, які знову собі самим розпинають Божого Сина і прилюдно зневажають» (Євр. 6, 4-6). Наскільки ж страшніше, гірше, небезпечніше становище людей, що не лише перебувають у грісі, але, крім тої Божої кари, на яку заслуговує кожний смертний гріх, стягають на себе окреме додаткове прокляття чи кару, що не відкладається на день Божого суду так, як усяка кара за смертний гріх, але вже в цьому житті перед смертю спадає безмежним тягарем на душу і життя нещасної людини, що на те заслужила. Щоб привести до покаяння і тих, що торік не приступили до пасхального причастя, і взагалі всіх бідних грішників, що живуть без освячуючої Божої благодаті і мало або й нічого не знають про те, хочу цього року 20

розглянути насамперед злобу тих гріхів, що є більшими, тяжчими від інших і через те заслуговують на більшу кару. Якщо грішник за Божою благодаттю пізнав би злобу гріха, якщо подивився б в очі тому мерзенному й страшному нещастю, яке грозить йому, то, без сумніву, злякався б сам перед собою, засоромився б і звернувся б до милосердного Бога, Небесного Отця, з бажанням повернутися до Його святої благодаті. Тяжчим від інших гріхів є передовсім гріх спокуси. Та обставина, що грішна поведінка людини негативно впливає на інших, робить із кожного гріха окремий гріх, який називаємо спокусою. На другому місці придивимося до тих гріхів, які називаємо головними. Хоч вони самі собою можуть ще бути гріхом, не більшим від інших, та в них, неначе в зародку, містяться інші, з них інші випливають. Тому вони є гірші й небезпечніші від інших. Вони неначе вожді й провідники, які є немов головами ворожої армії гріхів, що на нас нападає. На третьому місці обговоримо ті гріхи, про які у Св. Письмі сказано, що вони кличуть до неба про Божу помсту на грішника. Їх у Св. Письмі показано так, що людину, яка їх допускається, названо проклятою. Вони, за наукою Св. Письма, стягають на душу якусь Божу кару, що вже на цьому світі неначе належиться. Тою карою буває часом і нагла смерть. На четвертому місці розглянемо ті гріхи, що їх у наших катихизмах називаємо гріхами проти Святого Духа. Про них, або бодай про їхній вищий і повніший ступінь, Христос каже в Євангелії, що вони є непрощенні, що для того роду грішників немає прощення ані в цьому світі, ані у вічності. У кінці обговоримо гріхи, що їх звичайний сповідник не може розрішати, їх називаємо застереженими гріхами. Деякі гріхи застерігає собі або йому застерігає 21

церковне право, ординарій, себто єпархіяльний єпископ, деякі гріхи є церковним правом та рішенням Апостольського Престолу застережені найвищому Зверхникові Церкви — Римському Папі. Показавши всі ці роди тяжчих та небезпечніших гріхів, будемо старатися збудити жаль за гріхи, виявити причини, які мають схиляти грішника до покаяння, та спосіб, яким при Божій благодаті він може дійти до покаяння. Крім того, будемо старатися заохотити грішників, аби, як каже апостол, приступали з довір’ям до престолу Божої благодаті, щоб одержати милосердя і знайти благодать потрібної помочі (Євр. 4, 16).

² ÃÐ²Õ ÑÏÎÊÓÑÈ Кожний християнин знає, що між гріхами смертними, тобто між тими гріхами, з яких кожний зокрема заслуговує на вічну кару в пеклі, є гріхи, одні від одних тяжчі. Кожний християнин знає, нпр., про той страшний гріх, що його називаємо згіршенням, або спокусою. Кожний знає той фрагмент Св. Письма, що його християнин не може без страху перечитати: «А хто спокусить одного з тих малих, що вірують у Мене, такому було б ліпше, якби млинове жорно повішено йому на шию, і він був утоплений у глибині моря. ...горе тій людині, через яку спокуси приходять (Мт. 18, 6-7). Хто тільки вірить у Богом об’явлену правду через Ісуса Христа, хто вірить у Св. Євангеліє, тому при читанні або слуханні тих слів мусить перейти через ціле тіло трепет жаху на саму гадку, що, може, і він мав те нещастя допуститися гріха, яким дав згіршення ближнім, передусім малим, простим, убогим або молодим, тобто коли своєю по22

ведінкою навів їх на дорогу гріха. Той гріх страшний тим, що навіть тоді, коли людина спокутує його щирими сльозами покаяння, не має змоги виправити чи відкликати те зло, яке навела на душу ближнього. Згіршена нею особа зійшла, може, на дороги гріха, відступила від Божого закону, від віри в Бога. Тепер за гріх спокуси нещасний грішник кається, хотів би все виправити, але як же скасувати те, що вже раз сталося, як на праведну дорогу покаяння повернути згіршеного, про якого, може, і не знає, де він? А що сказати про страшне становище людини, яка не одному, а багатьом дала згіршення, що сказати про людину, коли її гріх люди обговорюють, коли той гріх став взірцем для наслідування або коли за тим гріхом судять про Боже Об’явлення і християнство? Така людська природа. Коли, нпр., нехристияни або й християни, мало віруючі чи й цілком невіруючі, бачать незаконні вчинки осіб, які голосно й одверто визнають себе християнами, нпр., членами братства, членами Католицької Акції, членами «Орлів» тощо, вони мають причину думати, що віра тих людей така, як їхні вчинки. Така думка видається навіть розумною і природною, бо поведінка людини має бути такою, якими є її переконання. А коли люди в комусь бачать невідповідність переконання і поведінки, то, природно, легковажать переконаннями і вірою таких людей, дії яких не заслуговують на пошану. Тим-то нехристияни судять про християнську віру і про Ісуса Христа за тим, як чинять християни. «Горе людям, — каже Св. Письмо, — через яких моє ім’я хулиться поміж поганами» (Пор. Іс. 52, 5). Такі люди своєю поведінкою відвертають інших від віри, від Ісуса Христа. Вони подібні до тих безбожних синів Елі-священика, що своїми грішними діями відвертали людей від Божого храму і відводили від жертв (1 Сам. 2, 17). Їхній гріх був такою тяжкою спокусою, що не тіль23

ки на них самих стягнув страшну смерть, а й на їхнього батька, старого священика, а також на ввесь народ навів велике нещастя — погром филистим’ян. Хоч батько їх і повчав, не минула його страшна смерть тільки тому, що не повчав досить гостро й суворо, що не відлучив їх від Божого жертовника і від приношення жертв. З цього прикладу і з багатьох інших бачимо, що гріх спокуси стягав на людину Божу кару ще за життя. Цей гріх в особливий спосіб заслуговує покарання і на цьому світі. Це, зрештою, річ досить природна. Якщо є чесноти, що заслуговують на нагороду на цьому світі, як того вчить нас 4-а Божа заповідь, мусять бути і такі провини, що заслуговують на дочасну кару. Це чітко випливає і зі слова Христового: «Ліпше такому було б, коли б млинове жорно прив’язано йому до шиї». Коли грішникові краще вмирати такою страшною смертю, то, очевидно, ще краще було б йому зазнати іншої, меншої кари, нпр., було б щастям для гіршителя, коли Бог зіслав би на нього тяжку хворобу, бідність, тяжкі хвороби в родині або й інші тяжкі присуди Божого провидіння, що були б карою за спокусу. А навіть треба сказати, що такі кари на цьому світі були б для гіршителя великим Божим даром, рятували б душу через дочасну кару від вічної. Вони давали б надію на уникнення вічної кари, очевидно, лише тоді, коли гіршитель, користаючи з дочасної кари, виправився б і покаявся б з гріха. Маємо, зрештою, і у Св. Письмі інші приклади дочасної тяжкої кари за гріх спокуси. Коли цар Давид у хвилині забуття дав своєму народові спокусу, почув такий Божий засуд: «Тільки ж за те, що ти таким учинком тяжко образив Господа, дитина, що в тебе народилась, напевно вмре» (2 Сам. 12, 14).

²² ÃÎËÎÂÍ² ÃÐ²ÕÈ Головними гріхами називаємо ті, що є неначе джерелами та корінням інших гріхів і пороків. Тими гріхами є: 1. Гордість, яка протилежна чесноті покори. 2. Захланність, що протилежна чесноті щедрости. 3. Безсоромність, що протилежна чесноті стидливости. 4. Гнів, що протилежний чесноті лагідности. 5. Нестриманість, що протилежна чесноті стриманости, посту. 6. Заздрість, що протилежна чесноті радости за чуже добро. 7. Лінивство, що протилежне чесноті старанности та дбайливости. Про перший із цих гріхів, про гордість, каже Св. Письмо: «Бо початок гордині являє собою гріх» (Сир. 10, 13). Слово «гордість» означає різні стани душі. Насамперед так називають нестримний потяг до власного вивищення. Гордістю також називають легковаження Божого закону, коли людина не хоче йому підкоритися. А на третьому місці гордістю треба назвати нахил зіпсутої природи до такого легковаження Божого закону. У цьому, третьому, значенні гордість є початком усіх гріхів. Хто не бореться з тим нахилом, хто не працює над подоланням своїх пристрастей, а передовсім пристрасти гордости, той буде ображати Господа Бога усіма гріхами, тобто буде легковажити Божий закон у всіх наказаних або заборонених вчинках. Але і в першому, і в другому значенні гордість є причиною інших гріхів. У першому значенні: хто шукає свого вивищення, буде шукати його різними незаконними 25

ÄÎÄÀÒÎÊ ÏÐÎ ×ÀÑÒÅ ÑÂ. ÏÐÈ×ÀÑÒß Практика частішого, а навіть щоденного св. причастя, до якої Папа Пій X наполегливо заохочував вірних, а передусім молодь, поширилася досить значно і в нас. У багатьох парафіях число причасників, навіть щоденно, буває досить значним, а в школах, сиротинцях, притулках, бурсах та інститутах молодь радо горнеться до св. причастя. Цей звичай є причиною безмежних благ, і духовенство повинно, безумовно, цей звичай хвалити та поширювати. У декретах апостольського Престолу велику увагу звернено на часте св. причастя шкільної молоді. Так, нпр., у декреті, що починається словами «Sacra Tridentina Synodus...», під ч. 7 є такі слова: «Часте й щоденне причастя... треба поширювати передовсім у духовних семінаріях..., а так само у всіх інших християнських виховних закладах». А в декреті, що починається словами «Quam singulari...», під ч. 6 читаємо: «Ті, що провадять виховання молоді, мають всіма способами старатися, щоб по першому причастю хлопці приступали частіше до св. причастя, а, наскільки це можливо, — навіть і щодня, як цього Христос і св. Церква бажають, та щоб це робили з цілковитою побожністю, на яку здатна їхня молодість. Але так само дбайливо треба безнастанно пригадувати про зберігання тих умов, які необхідні для частого причастя. Тими умовами є стан освячуючої благодаті і чистий, щирий намір. Треба вживати відповідних засобів, щоб перешкодити недостойному прийманню тієї ангельської і Божої поживи. Апостол каже: «Тому хто буде їсти хліб або пити чашу Господню недостойно, буде винний за тіло і кров Господню» (1 Кор. 11, 27). Небезпека святотатського причастя настільки пов’язана з практикою частого і щоденного причас126

тя, що, хвалячи одне, треба одночасно дуже застерігати перед іншим. Та небезпека спирається в дечому на загальнолюдську вдачу — людина мало цінує те, до чого щодня звикла. Та небезпека більшає, коли молодь спільно приступає до св. причастя, що буває в семінаріях, у монастирях і взагалі у виховних закладах. Під час таких спільних, загальних причасть цілого дому, зібрання, братства чи товариства легко може статися, що хтось з усвідомленням гріха приступить до св. причастя, спонукуваний до того прикладом товаришів й острахом перед здивуванням і судом інших, передусім старших і настоятелів. Молодий може боятися, що його осуджуватимуть за стримання від причастя і підозрюватимуть в якійсь тайній провині. Тому необхідно, щоб катехити, проповідники, керівники духовних вправ і взагалі душпастирі шукали відповідних засобів, які вберігали б вірних від страшного злочину святотатського причастя. Для того передусім треба, щоб при кожній нагоді заохочування до частішого причастя наполегливо повторювали: по-перше, що частіше причастя ніколи не є обов’язком, не наказане; по-друге, що не годиться й не вільно приступати до св. причастя без необхідних умов. Перше зрозуміле: християнин законом Божим і законом церковним не зобов’язаний до частішого причастя, ніж раз на рік. Церква запрошує, заохочує, але ніколи не наказує частішого св. причастя. І навіть пасхальне св. причастя в деяких виняткових обставинах можна пропустити або відкласти за порадою свого сповідника, як це говорить канон 859. § 1 Кодексу західного церковного права. Кодекс церковного права справді не зобов’язує нас, але є доказом духа св. Церкви, яка так обережно зобов’язує до причастя навіть раз на рік7. Відповідно до того треба сказати, що нема ніколи ніякої причини дивуватися 7

ККСЦ, кан. 461, § 3. кан. 708.

127

або підозрювати, якщо хтось навіть там, де є загальний звичай щоденно причащатися, не приступить до причастя. Усі мусять це розуміти, і та правда має бути людям пояснювана і загально відома. Тоді ніхто не матиме нагоди по-святотатськи причащатися зі страху перед підозріннями чи яким-небудь невдоволенням. Умови до св. причастя також мають бути зрозуміло представлені, і кожний мусить їх чітко розуміти та про них пам’ятати. Перша умова — це стан освячуючої благодаті, причастя Тіла й Крови Господньої — це життя для добрих, але смерть для злих. А злими перед Господом Богом є всі християни, що не живуть у стані освячуючої благодаті. Треба, щоб вірні боялися того страшного злочину, яким є святотатське причастя. Кожний мусить чітко розуміти й пам’ятати, що християнинові не вільно приступати до св. причастя, якщо совість звинувачує його в смертному грісі. У такому випадку не вільно йому причащатися навіть тоді, коли думав би, що має досконалий жаль. По тяжкім упадку треба розрішення в сповіді перед св. причастям. Без того розрішення причастя заборонене. Крім стану освячуючої благодаті, треба щирого й доброго наміру. А намір полягає в тому, щоб той, хто причащається, не приступав зі звичаю, ані про людське око, ані з ніякого людського мотиву. Мусить у причасті хотіти сподобатися Богові, наблизитися до Ісуса Христа, шукати ліку на недуги своєї душі й допомоги для подолання своїх хиб (dec. Sacra Trid. Syn. n. 2). Крім того, «щоб приступати часто або щоденно до св. причастя обережно і з більшою заслугою, треба поради сповідника» (там само, п. 5). Не треба дозволу священика. Священик, який причащає, не має права питати причасників про св. сповідь і не має права відмовити їм у св. причасті. Відмовити комусь у причасті — це страшна зневага для 128

християнина, і священикові під тяжким гріхом заборонено так зневажати вірного — за винятком, коли християнин є прилюдним грішником, тобто грішником, відомим усім. Тому священикові заборонено давати причастя християнинові, що живе «на віру», що належить до якоїсь секти, що дає публічне згіршення п’янством тощо. Такому загальновідомому грішникові священик не має права давати причастя, інакше важко згрішить, виставляючи Пресвяте Таїнство Христа на зневагу грішникові. У всіх інших випадках, коли вірний хоче приступити до св. Трапези, заохочений словами священика: «Зі страхом Божим і вірою приступіть», священик під тяжким гріхом зобов’язаний дати причастя, навіть тоді, коли приватно знає, що цей християнин має тяжкий гріх. Може бути таке, що грішник перед причастям приступав до сповіді і не дістав розрішення через брак доброго налаштування. Священик, не даючи розрішення, мусить попередити каянника, щоб той не приступав до причастя, але коли попри ту пересторогу каянник приступить до св. Трапези, священик не має права відмовити йому причастя, бо тим способом визнав би його грішником, а через те зраджував би печать сповіді. А навіть хоча б і не зі сповіді священик про когось знав, що той є грішником, але не публічним, а тайним, то й тоді не мав би права його оминути і заплямувати його перед людьми. Раніше вірні не мали права приступати до св. причастя без дозволу сповідника. Сповідник мав розсудити, чи каянник досить над собою працює, чи досить бореться зі своїми пристрастями, щоб без шкоди для душі причащатися кілька днів по сповіді. Декрет Пія X змінив ту практику. Тепер не треба дозволу священика, треба тільки поради, але та порада може бути дана на цілий рік, може бути дана одним священиком, хоч другий не дав би її, і тоді вірному можна причащатися за 129

радою одного з них. Але коли християнин певний про чистоту своєї совісти, йому вільно причащатися і проти поради священика, бо такий характер поради. А за причастя і за приступання до нього завжди відповідає не священик, а вірний. Певно, вірний вчинить необережно, коли проти поради священика буде причащатися частіше, але не согрішить, бо може мати причини вважати, що така порада невідповідна для нього. Разом із заохоченням до частого причастя треба заохочувати і до частої сповіді. Сповідь перед причастям не обов’язкова, за винятком тяжкого гріха. Але людина, яка хоче часто приступати до причастя, мусить мати совість, вразливу на образу Бога й на усякі небезпеки тяжкого гріха, а така совість виробляється через мудру й достойну сповідь і поради доброго сповідника. У виховних закладах, де заохочують до частого причастя, треба подбати, щоб у передбачених випадках бодай час від часу кожний мав нагоду перед св. причастям приступати і до св. сповіді. З досвіду відомо, що перед пасхальним причастям добрі душпастирі стараються запросити невідомих у парохії сповідників, до яких приступили б без страху і такі грішники, які боялися б сповідатися у свого о. пароха. Само собою зрозуміло, що парох не має ніякого права вимагати, щоб усі сповідалися в нього. Така практика була б, напевно, причиною не одного святотатства, і за ті святотатства відповідав би душпастир. У семінаріях і більших виховних закладах та в монастирях церковне право вимагає, щоб завжди було бодай два сповідники, до котрих усі мали б вільний доступ. Настоятелів також зобов’язано, щоб ніколи не робили труднощів, коли б хто хотів сповідатися в іншого священика. Треба, очевидно, сказати й те, що неправильно чинили б, нпр., монахині, якщо вимагали б для себе якихсь 130

надзвичайних речей — нпр., сповіді у священика дуже зайнятого чи того, що далеко мешкає, й вимагали б, щоб настоятелька запрошувала їм якраз того священика. Безперечно, у поважних випадках вірний може йти до сповіді хоча б і далеко, але турбувати священика, що мешкає неблизько, може хіба важкохворий або вмираючий, і те саме стосується і до монаших згромаджень чи до більших виховних закладів. Для більших інституцій, де багато кандидатів до сповіді, треба бодай час від часу давати їм нагоду сповідатися у незнайомого священика, щоб без ніякого страху вони могли розкаятися у всіх своїх гріхах. У Східних Церквах св. причастя дають і дітям безпосередньо після хрещення та миропомазання. Цей звичай скасував у нас Замойський Синод у розділі «Про хрещення» (тит. 3, § 1). Без сумніву — зі страху, щоб не наражати Пресвятої Христової Крови на пролиття. Цієї заборони Замойського Синоду не можна пояснювати так, що діти щойно після першої сповіді, тобто на 7, 8, чи 9-му році життя мають приступати до св. причастя. Коли ж і в Західній Церкві вертається практика допускати до св. причастя дітей у 3 або 4-річному віці, перед часом, коли дитина може тяжко согрішити і каятися з гріха у св. сповіді, то й ми поступово мусимо пришвидшувати в дітей пору, коли їх допускають до причастя. На Заході священики допускають до причастя дитину тоді, коли вона починає розрізняти між звичайною поживою і якоюсь святою поживою, хоч ще не може нічого знати про правди віри. Там, де в правдиво християнській родині мати старається прищепити в душі дитини релігійні поняття про Бога, святість, молитву, можна й треба таких дітей причащати відразу після третього року життя, а загально так можна і треба чинити в притулках для сиріт, в дитячих будинках, які ведуть монахині, бодай щодо дітей, трохи більше розвинених і вразливих на релігійні поняття. 131

Çì³ñò Вступне слово ...........................................................................5

Заклик до покаяння ...................................................15 Вступ ..........................................................................................17 І ГРІХ СПОКУСИ ..............................................................22 ІІ ГОЛОВНІ ГРІХИ .............................................................25 III ГРІХИ, ЩО КЛИЧУТЬ ПРО ПОМСТУ ДО НЕБА .......................................................29 IV НЕПРОЩЕННІ ГРІХИ ..................................................46 V ЗАТРИМАНІ ГРІХИ ......................................................65 VI БОЖЕ ПРОКЛЯТТЯ ......................................................68

Спонука до покаяння ................................................. 81 Вступ ..........................................................................................83 І ВИЗНАЙТЕ СЕБЕ ВИННИМ ......................................88 II ГРІХ — ЦЕ НАЙБІЛЬШЕ ЗЛО .................................... 91 III ГРІХ — ЦЕ НАЙБІЛЬШИЙ НЕРОЗУМ....................97 ІV ГРІХ — ЦЕ НЕВОЛЯ ....................................................103 V ГРІХ — ЦЕ ПРОВИНА ПЕРЕД БОГОМ ................ 110 ДОДАТОК ПРО ЧАСТЕ СВ. ПРИЧАСТЯ ......................126

133