Єзуїти. Повернення том 2 by SVICHADO

À Í

ËÀ

Ê Ó Ò Þ Ð

Єзуїти Ò. 2 ÏÎÂÅÐÍÅÍÍß

На обкладинці подано фото: – Карл Ранер, ТІ (1904–1984) – німецький католицький священик, видатний богослов, єзуїт, один із лідерів католицької віднови другої половини ХХ ст., пов’язаної з ІІ Ватиканським собором. Професор догматичного богослов’я в Інсбруці, Мюнхені та Мюнстері. Автор численних богословських і духовних праць – П’єр Тейяр де Шарден, ТІ (1881–1955) – видатний французький богослов і філософ, католицький священик, єзуїт. Один із творців теорії ноосфери.. Зробив значущий внесок у палеонтологію,, антропологію,, філософію та богослов’я; запропонував синтез християнського вчення й теорії космічної еволюції (тейярдизм) ( ) – Альберто Уртадо, ТІ (1901–1952) – католицький святий, чилійський священик, єзуїт. Адвокат і соціальний працівник. Один із найбільш популярних святих у Чилі. Засновник католицького руху «Притулок Христа», що опікувався безпритульною молоддю – Ян Бейзим, ТІ (1850–1912) – польський священик, єзуїт,, місіонер.. Проголошений блаженним. Народився на Волині.. У1864– У –1871 році навчався в Київській гімназії. Відомий своєю релігійною місією на Мадагаскарі ( –1927)) – мексиканський католицький – Мігель Августин Про, ТІ (1891– священик, єзуїт, проголошений блаженним. Діяв у період переслідувань Католицької Церкви у Мексиці. Розстріляний без судового процесу у зв’язку із своєю пасторальною діяльністю – Педро Аррупе, ТІ (1907–1991) – баск за походженням, католицький священик, єзуїт. Генеральний настоятель Товариства Ісуса у 1965–1983 рр. Велику увагу у своїй діяльності присвятив праці на користь бідних та захисту соціальної справедливості

À Í

ËÀ

Ê Ó Ò Þ Ð

Єзуїти Ò. 2 ÏÎÂÅÐÍÅÍÍß

Ëüâ³â Âèäàâíèöòâî “Ñâ³÷àäî” 2014

Титул оригіналу: Jean Lacouture. Jésuites. 2 Les revenants УДК 27-789.5 ББК 86.375-3 Л 19 З французької переклала Ірина Дух

Л 19

Лакутюр Жан Єзуїти. [У 2-х т.]. Т. 2 : Повернення / Жан Лакутюр ; пер. з фр. І. Дух. – Львів : Свічадо, 2014. – 570 с. ISBN 978-966-395-728-9 (Т. 2) ISBN 978-966-395-516-2 (Т. 1-2) УДК 27-789.5 ББК 86.375-3

ISBN 978-966-395-728-9 (Т. 2) ISBN 978-966-395-516-2 (Т. 1-2)

Замість передмови Прихильні відгуки про перший том цього твору, що надійшли звідусіль, допомогли авторові докласти «старання», як кажуть (чи казали) єзуїтські вчителі, вживаючи це слово, аби віддати належне пильності й пунктуальності, за що наприкінці шкільного року вони отримували нагороду, якої, як вдавали, вони так само прагнули, як і, зрештою, престижної відзнаки «відмінно». І ось тепер друга – й остання – частина цієї довільної розповіді про «чорних людей» крізь століття і континенти: від жалюгідної ліквідації Товариства Климентом XIV у 1773 році до сучасних дебатів між «білими папами» та «чорним папою» щодо «переважного вибору на користь бідних», яке здійснило Товариство Ісуса в 1975 році. Деякі читачі слушно закидали авторові цього твору, що він надто по-світськи розглядає історію ордену, заснованого святими особами, щоб возвеличувати «славу Божу», а також і те, що секуляризує цю велику справу, героїчні риси якої, як і деякі негідні вчинки, можна збагнути лише тоді, коли брати до уваги її кінцеву благородну мету. Від самого початку автор не оминав нагоди підкреслити свою позицію мирянина (але не агностика!), межі своєї компетенції у богословських питаннях та природну (чи принаймні професійну) схильність розглядати більшість людських учинків із політичної точки зору. Цей виклад власних переконань, якщо так можна сказати, не виправдовує ані прогалин, ані помилок у баченні деяких питань, ані упередженості у певних підходах. Втім, чи зобов’язані медієвісти конкурувати в питаннях віри зі своїми смиренними й осяйними героями? Було сформульовано набагато серйозніші закиди щодо справи, яка могла б сформувати проблематику книжки – єзуїти як «факелоносці», а також щодо її місця в сучасному надто секуляризованому світі. Нехай ті, які вважали перебільшенням зв’язок, встановлений між «чорними людьми» та світилами Відродження, класичної епохи чи навіть доби Вольтера, наберуться терпіння: вони знайдуть тут більшість єзуїтських «світочів» – від превелебного отця Лоріке до римських читачів П’єра Тейяра де Шардена, готових не стільки просвітити, скільки спалити єретиків навіть ще на початку ХХ століття, коли кілька шукачів у царині духа подалися шляхами, прокладеними отцями-засновниками, тими космополітичними маргіналами, кинутими на дороги світу.

ЄЗУЇТИ. ПОВЕРНЕННЯ

Що ж до доцільності цієї праці з погляду сучасності, то автор стверджує: її актуалізація відбувалася спонтанно. Якщо правдою є те, що два найбільш хвилюючі питання сучасного світу пов’язані, по-перше, з відносинами між заможною Північчю та Півднем, який, вочевидь, приречений на голод і хаос, а по-друге, зі співвідношенням між політикою та релігією, зі зростаючим впливом різних церковних середовищ на державні справи, тоді можна сказати, що Товариство, засноване у 1540 році Ігнатієм Лойолою, має багато чого нам сказати, оскільки воно часто було представлене – доречно чи недоречно, правильно чи ні – у цих двох сферах та дуже дорого заплатило в Китаї, Парагваї, у Римі, Парижі чи Сан-Сальвадорі за показові помилки і формуючу сміливість. У цій книзі ми не прагнули шукати уроків для сучасності: від століття до століття та від Японії часів даймьо до неспокою, спричиненого «римським питанням». Втім, як виявилося, повчання самі виринули в процесі дослідження, що, принаймні, було цікаво для нас, якщо не для читача: чи тоді, коли йдеться про вплив на мистецтво міжособистісних відносин з боку єзуїтів, здатних розпізнати множинну дійсність культур, якщо не вірувань; чи тоді, коли йдеться про їх участь не лише в поширенні свободи у духовній сфері, а й у ліквідації найбільш тоталітарної серед усіх католицьких аксіом «Поза Церквою немає спасіння»... Як і стосовно першого тому, тут слушними будуть закиди авторові, мовляв, він не порушив деяких питань, не згадав деяких осіб чи деяких вагомих епізодів з історії єзуїтів (про діяльність Роберто де Нобілі в Індії, отців-єзуїтів у Квебеку чи Жака Маркетта на Міссісіпі), чи також про їх сприяння розквіту барокового мистецтва, а ще про їх внесок у визнання мусульманської духовності, діяльність у слов’янському світі після 1820 року, участь у намаганні провести реформи на Філіппінах та особливо про їх сприяння священикам-робітникам. Автор знаходить виправданні за ці прогалини лише у невідповідності між власною спроможністю та неосяжністю завдання. Якщо говорити про вислови вдячності, доречні в цьому випадку, то автор вважає, що він занадто багато зобов’язаний усім цим людям, покликаним до смирення, аби чітко вказати її міру – від новика з Авіньйону до генерального настоятеля в Римі. Упродовж твору він з’ясує: хоч єзуїти не соромляться вигороджувати себе, про що свідчать фасади їхніх храмів і більшості їх колегій, та бажання служити «славі Божій» так само веде їх до приховування темних сторінок їхньої історії, як і до затьмарення світлих. Жан Лакутюр

Розділ І

Татарська пустеля • Стати трупом через покору • Єзуїтське питання не буде порушене • Завдяки зникненню Польщі • Великий Фрідріх – рятівник єзуїтів • У захистку Катерини ІІ • Жіночність і татарський дух• «Approbo, approbo, approbo» • Товариство як стержень всеросійської стратегії • Пармська єзуїтська школа • На шляху до відновлення •

«Сильні натури загартовуються випробуваннями», – казали нам наші вчителі-єзуїти. Ніщо так не здатне розкрити чи випробувати виняткові характери й особистості, як землетрус, переслідування, епідемія та поразка у війні. Послухаймо уривок відомої оди Горація: Duris ut ilex tunsa bipennibus Nigrae feraci frondis in Algido Per damna, per caedes ab ipso Ducit opes animumque ferro*.

Яка організація була, на перший погляд, міцнішою, аніж це Товариство, засноване у Римі в 1540 році? Які натури були більш непохитними, аніж Ігнатій та його товариші? Які конституції могли краще протистояти катаклізмам? Який дуб був живучіший у дрімучих лісах Алгіда (чи деінде)? Які структури могли успішніше подолати випробування розпорошенням після стількох принижень, заборон, пережитих небезпек: від Парижа до Японії та від Китаю до Парагваю? Однак ліквідація Товариства, проголошена в такий жалюгідний спосіб Климентом XIV у 1773 році, – після вигнання єзуїтів з Португалії (1759), Франції (1764) та Іспанії (1767), здається, звалила цей дуб, по якому б’є «дзвінка сокира». *

Як дуб алгідський: іноді б’є по нім Дзвінка сокира, він же, підрубаний, Наснагу й стійкість непохитну Навіть од вістря того черпає. (Переклад Андрія Содомори). Содомори)

ЄЗУЇТИ. ПОВЕРНЕННЯ

Не було ані підпілля, ані катакомб, ані опору незаконній постанові, яку вирвали примусом і шантажем. Разом із бідолашним генеральним настоятелем Лоренцо Річчі, який помирав у агонії в підземеллі замку Святого Ангела, Товариство, здавалося, вмерло, даючи підстави Сент-Бевові у «Пор-Роялі» написати: «...ed era morto»*. Де ж ті лаїнеси, коґордани, канізії та роди, котрих безперестанку гонять, посилають на смерть, забороняють, а вони знову і знову розпочинають боротьбу? Це надзвичайне Товариство, яке змушувало тремтіти Святий Престол та вселяло лють у високоповажних панів із Сорбонни, вважали знищеним недолугим папою та купкою безвольних чи бездарних правителів. Ми побачимо, як його врятують від переслідувань його справжніх приятелів його уявні вороги, але вже після того, як його знищить буря. Ми побачимо, як чверть століття наступники тих людей, яких ми знали як стоїків у часи тортур чи насмішок та під час заборони, перед лицем небезпеки виглядатимуть здивованими та приголомшеними. Ми також, без сумніву, згадаємо риси особистої сміливості, стійкості та героїзму «чорних людей» – вигнанців, яких волочили по судах, переслідували та вбивали**. Не тільки французькі єпископи протестували проти касаційного бреве Климента XIV й ув’язнення Річчі. Голоси протесту лунали також у Відні, Варшаві та Брабанті. Проте не в самому Товаристві! Цей велетенський організм, який, здавалося, був загартований зазіханнями з боку Інквізиції, розбишак із Колегії кардиналів та поліційних агентів Бурбонів, раптом став пригнобленим та сумирним перед найстрашнішими відмовами у правосудді, перед повним безправ’ям. Дивний цей «послух», який схиляється перед несправедливістю. Чи «ігнатіанці» так прагли смирення і були аж так нездатні збагнути папські рішення? Чи їм просто хотілося показати (після пригоди в Парагваї), куди може завести послух perinde ac cadaver, cadaver, навіть якщо він проявився у віроломстві божевільного понтифіка, яке той вчинив на догоду безсоромним правителям? «Посох у руках старця»... А якщо старець безумний або ним маніпулюють негідники? Обрані тоді виходи або пристановища стали такими непередбачуваними і хвилюючими, що поважні історики говорили про «чуда», навіть якщо їх було вчинено за посередництвом «дуже святого» Фрідріха ІІ чи «дуже побожної» Катерини ІІ. Слово «чудо» тут варто розглядати саме в тому значенні, яке йому надав нібито Дідро, тобто як насмішка, як алегорія. Бо це несподіване повалення славного войовничого Товариства та його захист макіавеллівськими методами виявилися якраз протилежністю до чуда. Все тоді відбувалося так, ніби Товариство Ісуса, що прагнуло «приліпитися» до влади, домогтися прихильності правителів, працювати разом із впливовими * **

Див. том І, розділ XI, с. 325 (фр. видання). У 1793–1794 роках двадцяти трьом непокірним екс-єзуїтам відтяли голови.

Розділ I. ТАТАРСЬКА ПУСТЕЛЯ

людьми і діяти через них, дорого платило за цю стратегію, знищену їх відкиненням. Його карали за кожне прогрішення, коли воно служило встановленій владі, за його запальні лестощі. Отці стали «світськими», через те світ їх зламав. І мабуть, їхній дух був підірваний цією зрадою. Поза межами більш-менш комфортного пристановища, яке їм приготували імператор-єретик та Єзавель-схизматичка, доведеться чекати ще чверть століття, доки з’являться перші єзуїти, що чинитимуть спротив, не боятимуться Французької республіки чи імперії, принижень з боку італійських князьків чи переслідувань іберійських правителів. Хто, як і ми, супроводжував таких, як Річчі чи Монтоя, під час їх азіатських чи американських місій, той має право дивуватися такому занепаду. Наступного дня після розп’яття Ісуса майже ніде не було видно апостолів. Наступного дня після ліквідації Товариства не було помітно отців. «Знищення цих привидів, яких вважали такими небезпечними, не зчинило багато галасу», – писав Д’Аламбер. Тимчасом як такі струхнявілі й приборкані структури, як прусська армія після битви під Єною чи французькі війська у червні 1940 року, породять Клаузевіца і де Ґолля, Товариство Ісуса (яке чудово знало, що таке незаконність, зловживання владою, відхилення від норм чи нерозсудливість Держави, які призвели до появи бреве 1773 року) зазнає деградації та розпорошення, ніби йшлося про виконання наказу самого Господа. Доведеться ще довго чекати бунту проти несправедливості. Зрештою, значною мірою бунту політичного. За короля отці пережили свавілля Версаля й Риму без найменшого спротиву*. Треба буде, щоб двадцятьма роками пізніше до влади прийшла Республіка, аби із цього смирення народився спротив. Одне слово, Товариство Ісуса, зароджене в середині XVI століття у винятковій атмосфері та кинуте впродовж трьох з половиною століть на завоювання (чи назустріч?) світу хоробрими шукачами пригод, дозволяє себе задушити без жодної іншої реакції, окрім ледь чутної скарги Лоренцо Річчі: ось чому воно оживе – принаймні у Франції – в умовах обережної непевності та крадькома зроблених кроків, немов якась сільська громада, яка пробивається крізь тріщини після землетрусу. Щоб описати його у той момент, ми справді знаходимо лише дуже «заземлені», тривіальні, «світські» метафори. Треба дійсно бути істориком Товариства, як-от превелебний отець Дюдон (без сумніву, талановитий), щоб говорити про відродження чи навіть «воскресіння». Ці слова занадто ліричні й гарні, коли йдеться про те, що видається радше появою наново чи просто реставрацією. Виснажливий, щоб не сказати непосильний, характер цієї операції залишить на ціле століття важкий відбиток на Товаристві, як і на минулому тих народів, *

Втім, ми побачимо, що були й винятки, як у випадку Клорів’єра (пор. с. 33 (фр. видання)).

ЄЗУЇТИ. ПОВЕРНЕННЯ

яких скривдила історія і які в ній віднаходять своє місце, хоч жодний героїчний учинок, ані жоден проблиск красномовства не дав поштовху й не запалив світла задля відкриття цієї нової сторінки. Отож якою була б Франція 1944 року без Шарля де Ґолля та Жана Мулена? Чи можемо ми сказати, що вони повернулися «у фургонах із чужих земель», як Бурбони? А може, у фургонах Бурбонів? Та не тільки це довго тяжітиме над репутацією Товариства, а й відсутність на світанку цього другого періоду героїчних провісників та брак тих ознак пророчого вогню, які позначили його заснування напередодні Тридентського собору. Втім, хоч історія цього переходу через пустелю з тривалою зупинкою між татарами не була осяяна жодним Виходом, Анабазисом чи Одіссеєю, жодним одкровенням із Патмоса чи розповіддю Прочанина, вона все ж оповита легендарністю, яка від початків вирізняла єзуїтів.

Легендарні чи химерні? Як трактувати події 1773–1796 років? Як порятунок надзвичайно прихильного папі Товариства, знищеного тим-таки папою і врятованого лютеранином Фрідріхом, а потім зігрітого й підбадьореного російською імператрицею-схизматичкою? Як вірити таким історіям, у яких переплітаються попередження і неправдиві обіцянки, таємні місії та викрадення, лжеархиєпископи, турецькі адмірали, фаворити цариці, поліцейські прелати, і навіть козак Пугачов? Як повірити у це незвичайне переплетіння «просвічених деспотів», утікачів-єзуїтів, ошуканих філософів, обуреного Д’Аламбера, чи Вольтера, якому докоряють, чи Дідро без права голосу і «гадини», яку знову почали боготворити (в ім’я філософії) цинічний солдафон із палацу Сан-Сусі та пишнотіла коханка Потьомкіна? Спершу варто пригадати наступну сумну реальність: цілий католицький світ покинув напризволяще «ліквідоване» Римом Товариство Ісуса. За небагатьма винятками (а були це протести австрійського духовенства, провансальських парламентарів та Асамблеї духовенства Франції), усі від нього відвернулися. Якщо подумати про те, чим воно було, про те, як воно прислужилося у сфері виховання, про інтелектуальний престиж, який воно мало, про вплив на королів та на величезну кількість людей, тоді це раптове падіння видасться трагічним, сповненим біблійного змісту. Найбільш промовисте свідчення цього «відкинення прокаженого» було дане, мабуть, під час конклаву 1774 року, зібраного з метою обрати наступника Климента XIV, який прожив лише трохи більше року після страти Товариства (Compulsus Compulsus feci – «я зробив це під примусом»)1. Більшість прелатів, скликаних у жовтні 1774 року до Риму, ще пам’ятали приниження, завдані їм п’ять років тому Бурбонами та їхніми агентами в кон-

Розділ I. ТАТАРСЬКА ПУСТЕЛЯ

клаві, котрі відкрито тиснули, диктуючи свої умови щодо вибору на папський трон майбутнього ката єзуїтів. Кардинали, яких називали zelanti zelanti,, монахи, переконані, на відміну від politicanti politicanti,, котрі підпорядковувалися монархам, вирішили більше не піддаватися маніпуляціям королівських дворів та їх уповноважених осіб у червоних мантіях. Тим більше, що «єзуїтське питання» все ще залишалося актуальним. Процедура, якої дотримувалися, була настільки незаконною, тиск, як багато хто вважав, був таким виснажливим, що судовий процес, розпочатий проти Лоренцо Річчі, закінчився його виправданням. Чи варто було повертатися до славнозвісного бреве, вносити в нього поправки, скасовувати чи доповнювати? Ще до початку роботи конклаву королівські двори Мадрида, Парижа та Лісабона повідомили князям Церкви, що й мови не може бути про порушення статусу-кво. Зі змагання мав бути усунений кожен кандидат, який чітко не задекларував своєї одностайності із бреве «Dominus ac Redemptor» Redemptor»,, яким було ліквідоване Товариство Ісуса. Вислухавши настанови державного секретаря Іспанії Флорідабланки*, севільський кардинал де Соліс отримав запевнення кардинала Браскі, що в разі його обрання питання єзуїтів не порушуватимуть. Андалузький прелат доповів Мадридові, що цей кардинал йому заявив: «Навіть якби усі Бурбони захотіли, все ж, на мою думку, не варто відроджувати Товариство». Це був чи не ідеальний кандидат, бо аж випереджував прохання...2 Тож папою під іменем Пія VI обрали Джананджело Браскі, колишнього учня єзуїтів, котрий, як усі знали, не підтримав бреве 1773 року, яке відтепер зв’язувало також і його. Як і Ґанґанеллі, він заплатив наперед, погоджуючись, крім цього, взяти собі в помічники на посаду державного секретаря кардинала Паллавічіно, котрий беззаперечно виконував вказівки Мадрида. І він, як Ґанґанеллі, побачить, чого вартий такий ґешефт. Відокремлення та зникнення забороненого Товариства у той час було таким, що новий обмін – тіара замість остаточного забуття єзуїтів – залишився непомітним, до того ж кардинали з угрупування zelanti були занадто «упокореними», аби підняти голос. Ось чому «задушення» на іспанський манер у 1773 році було підтверджене, увічнене і з точки зору Церкви, і королівських дворів через сумнівне ухилення 1775 року. Та хто ж наважився суперечити всередині упокореного, розчавленого Товариства так, як колись Оже чи Коссен? Підбадьорений «трупною» капітуляцією отців, полохливий католицький світ, здавалося, констатував – як результат законного вироку та як остаточну реальність – зникнення Ігнатіанського товариства, що вело за собою закриття 700 колегій та вигнання зі своїх країн 20 тисяч ченців, які відтепер були скуп*

Який носив лише ім’я Хосе Моніно, коли, будучи послом іспанського короля у Римі, диктував, слово до слова, текст бреве Климентові XІV.

ЄЗУЇТИ. ПОВЕРНЕННЯ

чені у Папській державі. Виглядало, що більшість християн сприйняли цю ліквідацію так само холодно, як і автори «Нової історії Церкви» Церкви»:: «Не треба це трактувати як скандал. Цілком очевидні хиби безповоротно* підірвали тоді довіру до Товариства»3. Додаймо, що ми нічого б не зрозуміли з примхливих перипетій, з якими зіткнемося, якби не взяли до уваги своєрідності папського процесу: проскрипція набирала чинності лише після її проголошення та офіційного повідомлення про неї спільнотам. Та бреве не було оповіщене в Римі у традиційних місцях, як, наприклад, Кампо деї Фйорі (може, тому, що папа не наважувався зневажити громадську думку Риму?). І сама процедура оголошення волі залишалася невизначеною. Звідси й така «імлистість», у якій зможуть заховатися колишні єзуїти, зокрема на польських землях під владою Пруссії та Росії, а також у тих країнах, де суголосні католицька ієрархія та політична влада не змушували негайно виконувати рішення Риму.

Зі всіх парадоксів, якими відтепер буде пересипана ця історія, одним із найбільш дивовижних є той, що Товариство завдячує своїм збереженням поділові Речі Посполитої, яку єзуїти перетворили на один зі своїх бастіонів. Коли наприкінці XVII століття Авґуст II, навернувшись на католицизм, вступив на польський трон, Товариство Ісуса здобуло тут своєрідну гегемонію. Понад 2 тисячі єзуїтів (десята частина від загальної їх кількості) несли своє служіння на землях Польсько-Литовської держави. Утримання такого статусу, мабуть, викликало у 1773 році ліквідацію цих позицій на підставі римського рішення, яке зобов’язувало кожну католицьку країну. Тут, як і всюди, Товариство було готове схилитися перед доконаним фактом. Проте за рік до його ліквідації, 21 липня 1772 року, Марія Тереза, Фрідріх ІІ та Катерина ІІ підписали договір про поділ Речі Посполитої «в ім’я Пресвятої Трійці» (король Пруссії у листі до брата висловив своє задоволення від «причастя одним євхаристійним тілом, яким є Польща»), що різко збільшувало частку католиків серед підданих королівських дворів Берліна та Санкт-Петербурга. Тимчасом як побожна Марія Тереза, підпорядковуючись наказу Риму, ліквідовувала у себе Товариство, Фрідріх і Катерина, будучи незалежними від волі папи-католика, діятимуть лише відповідно до інтересів власних держав та династій. Втім, перед ними двома постали – хоч і в різний спосіб – дві фундаментальні проблеми: по-перше, збереження миру серед підвладного їм католицького на*

Одного ми достеменно не можемо сказати, що це слово є перебільшенням. Не кажучи вже про спокійний цинізм судження: мають хиби, значить, ліквідувати... І авторами цієї книги є монахи...

Розділ I. ТАТАРСЬКА ПУСТЕЛЯ

селення, котре могло стрепенутися від заходів, ужитих стосовно отців; по-друге, виховання молоді, що було найважливішою справою у здійсненні їх грандіозних реформаторських планів. Як збудувати сучасну державу без добре вишколених кадрів? Ці ключові потреби не дозволяли, однак, нехтувати небезпекою погіршення їх відносин із ворогами єзуїтів – Святим Престолом, Іспанією та Францією. Проте, за переконанням цих макіавеллістів, на папу, яким усі маніпулювали, та на Іспанію, що переживала не найкращі часи, практично ніхто не зважав. Що ж до Франції, то вона, здавалося, просто забула про розпорошене Товариство. Залишалася реакція філософів – приятелів двох правителів («Соломона» і «Північної Семіраміди»). Ані стратег із Сан-Сусі, ані дама із Санкт-Петербурга не були такими людьми, які могли б на цьому занадто довго зупинятися. Вони не те, щоб нехтували славою, яку їм робили Вольтер, Ґрімм, Д’Аламбер і Дідро. Вони ніколи не ставили її на одні терези зі своїми чітко визначеними інтересами. Ми побачимо, яким тоном вони про це нагадають великим апологетам епохи Просвітництва. Фрідріх II отримав Сілезію не в результаті поділу Речі Посполитої, а завдяки своїм перемогам у Семилітній війні, які дозволили йому захопити Сілезію в 1763 році (тоді, коли у Франції посилилося переслідування єзуїтів). Він побачив, що на цих землях Товариство здобуло популярність та було дієвим, тому подав «генералові» Річчі ідею керувати з Бреслау (Вроцлава) братами, вигнаними з Португалії, а незабаром також із Франції та Іспанії. У 1770 році, через рік після ліквідації Товариства в Іспанії та за три роки до підписання бреве Климентом XIV, він писав Вольтерові: «Цей добродушний кордельєр* із Ватикану залишає мені моїх дорогих єзуїтів, яких усюди переслідують. Я збережу це насіння, щоб якогось дня дати його тим, хто хотів би виплекати собі таку рідкісну рослину». Утім, Фрідріх не бажав поривати з партією філософів і через два роки написав Д’Аламберу таким тоном, який так припав до вподоби енциклопедистам, що ті поширили копію листа по всій Європі: «Я прийняв посла від генерала ігнатіанців, який чинить тиск на мене, щоб я відкрито проголосив себе захисником цього ордену. Я ж відказав йому, що, коли Людовик XV визнав за доцільне розпустити полк Фітцджеймса, то я не почуваю себе зобов’язаним заступитися за нього; і коли папа мав у себе вільну волю проводити такі реформи, які вважав за необхідні, то єретики у це не втручалися».

Однак щойно папа проголосив своє бреве, як втрутився прусський правитель, нагадуючи: якщо «папа має у себе вільну волю», то не може її мати на прусських землях. І постановив таке: *

Орден, з якого походив Ґанґанеллі (див. том І, розділ XIV).

ЄЗУЇТИ. ПОВЕРНЕННЯ

«Ми, Фрідріх, з Божої ласки король Пруссії, усіх і кожного з наших підданих вітаємо [...]. Ми постановили з огляду на певні причини, які нас до цього спонукали, що про знищення Товариства єзуїтів, якого недавно позбулися, не буде оголошено на наших землях. Ми милостиво наказуємо вам ужити, згідно з вашими повноваженнями, необхідних заходів, щоби скасувати згадану папську буллу*; з цією метою ви повідомите від нашого імені, щойно отримаєте цей наказ, про рішучу заборону, під страхом суворого покарання, усім представникам Римо-Католицької Церкви, які перебувають у вашій юрисдикції, публікувати згадану папську буллу, яка ліквідовує Товариство Ісуса. Ми наказуємо сумлінно поставитися до виконання цієї заборони та негайно попереджувати нас про випадки, коли б вищі церковні особи з-за кордону надумали пропхати у нашу країну подібні булли».

А щоби сказане було більш зрозумілим, прусський король звелів вручити своєму неофіційному представникові у Римі абатові Коломбіні цю ноту, адресовану папі, яка була найбільш зухвалим і смішним уроком доброчестя, що його єретик, собі на втіху, дав главі Римської Церкви: «Що ж до справи єзуїтів, то я прийняв рішення зберегти їх у моїй державі такими, якими вони були дотепер. Договором, укладеним у Бреслау, я гарантував статус-кво католицькій релігії, і я ніколи не зустрічав кращих священиків під будь-яким оглядом. На додаток, оскільки я належу до єретиків, папа не може мене звільнити від зобов’язання дотримувати слова, ані від обов’язку чесної людини і короля»4.

Ми не знаємо, як Святіший Отець у своїх римських палацах відреагував на цей ляпас. Знаємо, натомість, що енциклопедисти вкрай негативно сприйняли порятунок «чорних людей» від носія ідей Просвітництва. Ображеним тоном Д’Аламбер проголосив філософію, яка бентежить, і попередив Фрідріха, що, очевидно, той ще «шкодуватиме», що «дав притулок єзуїтській преторіанській гвардії», яку папа мав «необережність розпустити». Відповідь правителя після уроку доброчесності, даного папі, була уроком людяності, даним філософові: «Я не маю чого боятися єзуїтів: кордельєр Ґанґанеллі знищив їх авторитет, він вирвав їм зуби і довів їх до такого стану, що вони не можуть ані дряпати, ані кусати, але добре можуть навчати молодь, до чого вони більш здібні, ніж усі інші. [...] А ви, філософи, мені не дорікайте за те, що я ставлюся до людей з добротою і що гуманно поводжуся з усіма людьми без винятку, хоч до якої релігії чи прошарку вони належали. Довіртеся мені, більше займайтеся філософією *

Тут, як відомо, йдеться про бреве.

Розділ I. ТАТАРСЬКА ПУСТЕЛЯ

і менше – метафізикою. Добрі вчинки корисніші для суспільства, аніж найбільш вишукані устрої» (січень 1774 року).

А через чотири місяці в іншому листі, ще більш їдкому, він знову докоряє енциклопедистам: «Чи стільки жовчі може увійти в душу справжнього мудреця? – сказали б бідні єзуїти, якби дізналися, як ви у своєму листі пишете про них. Я зовсім їх не захищав, поки вони були могутні; а відколи вони опинилися в біді, я бачу в них лише освічених людей, яким важко знайти заміну у справі навчання молоді. [...] Таким чином, ніхто, хоч би й був дуже зацікавлений їх зберегти, не отримає від мене жодного єзуїта».

Захисник єзуїтів... Саме в листі до Вольтера він розвиває цю тему з такою дикою віртуозністю, що й справді можна повірити в те, наче існують люди, які не можуть здійснити того, що ми називаємо «добрими справами», не додавши до цього якоїсь диявольської приправи: «Мої брати – католицькі королі, дуже вірні й слухняні апостольському вченню, – вигнали єзуїтів. Я ж, страшний єретик, приймаю їх стільки, скільки можу. Таким чином я зберігаю цей рід. Незабаром католицькі королі прийдуть просити мене, чи не маю я для них якогось єзуїта. Тоді я їх дорого продам: отця ректора не менш як за три сотні крон, а за провінційного настоятеля попрошу щонайменше шістсот».

Іще поважнішим тоном пише він тому ж таки Вольтерові в листі від 18 листопада 1773 року: «У наших краях важко знайти освіченого католика, за винятком єзуїтів; ми не мали тих, хто умів би керувати класами [...]; решта монахів – повні невігласи; отож треба було або зберегти єзуїтів, або залишити школи напризволяще [...]. До того ж, саме в єзуїтському університеті навчалися теологи, які повинні були обійняти парафії. Якби орден ліквідували, перестав би існувати й університет. І ми були б змушені посилати сілезців до Богемії опановувати теологію, що суперечило б фундаментальним принципам управління. Усі ці поважні причини зробили мене покровителем цього ордену».

І оскільки король Пруссії (він же й стратег) не може обмежитися обороною, то відважується ось на що: «Пригадайте, прошу вас, отця Турнеміна, який був вашим вихователем, і примиріться з орденом, який сформував і подарував Франції в минулому столітті найбільш поважаних людей».

ЄЗУЇТИ. ПОВЕРНЕННЯ

Цитуючи цього визначального листа, превелебний отець Дюдон зазначив: хоч могутньому правителеві було легше поглузувати з автора «Кандіда» (беручи на себе відповідальність за всі ризики), аніж захищати Товариство в Сілезії та в тій частині Польщі, яку він незадовго до цього дозволив собі прихопити, «король Пруссії відважився на це з повною рішучістю»5. Тим часом католицьке духовенство та єзуїти, яких тривожили посланці Святого Престолу, були поділені відповідно до встановленого правила поведінки: підпорядкуватися римському наказові, вдаватися до відмовок чи знайти альтернативу? Превелебний отець Ґлейкснер, провінційний настоятель у Сілезії, розглядатиме можливість стати провідником* або натхненником своєрідного опору Риму шляхом створення північної гілки Товариства Ісуса, яка об’єднає отців із Пруссії, Польщі, Англії та Голландії і яка могла би обирати принаймні генерального вікарія. Фрідріх охоче підтримав би таку ініціативу, проте єпископи запекло перешкоджали, виявляючи все більшу зневагу до єзуїтів, існування яких офіційно толерувалося: вони відмовлялися висвячувати священиків та забороняли їм священнодіяти6. Розпочалися перемовини з Римом, який (можливо, попереджений про ризик єзуїтської схизми?) враз пішов на значні поступки: у березні 1774 року нунцій Ґарампі повідомив, що папа дозволяє єзуїтам викладати, проповідувати та уділяти таїнства так, як встановлять визнані авторитети. Він навіть дозволив їм жити спільнотою. Якщо йдеться про Польщу та Пруссію, це була повна капітуляція папи. Смерть Климента XIV знову поставила під сумнів цю несподівану угоду. Втім, його наступник Пій VI завдяки клопотанням Берліна повідомив Фрідріхові II: якби король знайшов спосіб «зберегти єзуїтів», то він цьому не чинив би спротиву. Правитель Пруссії, виявивши цього разу неоковирність, так відверто втішався тим, що йому вдалося схилити Рим, що курія та бурбонські двори збентежилися, обурюючись скандалом. Пій VI пояснював свій крок наступним чином: він, мовляв, підтвердив наявний статус-кво лише для того, щоб посприяти секуляризованим, а отже, розпорошеним єзуїтам, оскільки їхні спільноти розпалися. То де ж тут єзуїтизм? Фрідріх, поряд із яким тепер перебував його кузен Карл фон Гогенцоллерн, хелмінський єпископ, прагнучи сподобатися Святому Престолові, і цього разу відступив. Король удав, що для нього прийнятною є раптова зміна поглядів папи, і, шукаючи можливості послабити секуляризацію, якої вимагав Рим, створив Інститут літератури та Королівський інститут освіти, котрі згрупують єзуїтів у своєрідне Товариство... імені Фрідріха! *

Превелебний отець Карл фон Рейнах, либонь, також був приготований зусиллями Фрідріха на цю роль: він став ректором Інституту у Бреслау.

Розділ I. ТАТАРСЬКА ПУСТЕЛЯ

Таким чином, аж до смерті короля-філософа у 1786 році отці з Сілезії та Польщі продовжуватимуть жити у спільноті, будуть надзвичайно активними та впливовими, зокрема в університеті у Бреслау. Та оскільки Фрідріх-Вільгельм, наступник переможця у битві під Росбахом, позбавив їх доходів від колегій, вони були змушені наприкінці століття розпорошитися. Одні одразу ж секуляризувалися; інші перебралися до Росії, де просвічений деспотизм розгорнув на цілу імперію операцію з порятунку єзуїтів.

Тим часом Катерина II після одинадцяти років царювання перебувала на вершині слави. Вона перемогла турків у Чесменській битві, приєднала Крим, а внаслідок поділу Речі Посполитої отримала Білорусь. Потьомкін став її нерозлучним супутником і допоміг перемогти Пугачова, який проголосив себе Петром III. Дідро апелював до Санкт-Петербурга. Що означало для цієї німкенілютеранки, яка стала главою Православної Церкви у Росії, бреве знесиленого папи, навіть якщо його нашептали в Римі кілька добре озброєних монархів? Її ситуація була водночас схожою і відмінною від становища Фрідріха. Оскільки Катерина ІІ була менше втягнута, ніж король Пруссії, у гру європейських монархій, то вважала себе вільнішою у цих маневрах, аніж він. Та й Білорусь вимагала менш делікатного управління, ніж Сілезія. Проте, звільнившись від турецької загрози і швидко придушивши козацький бунт, Катерина мала враховувати прецедент Петра І, який у 1721 році «назавжди» вигнав єзуїтів з імперії. Оскільки відносини між римським Товариством та російською царською владою зазнали вже чимало перешкод, і то ще відтоді, як у Московській державі правив Іван Грозний, із дипломатичною місією сюди прибув Антоніо Поссевіно, один із найталановитіших дипломатів, яких зродило Товариство. Втім, попри всю спритність цього єзуїта, грізний цар погрозив йому своїм жезлом та прогнав. Скидалося на те, що відносини не покращаться і за часів Бориса Годунова, коли отці – як співається в опері Мусоргського – заступилися за Лжедмитрія та його польських прихильників; це був невдалий крок, за який вони будуть змушені розплачуватися впродовж майже століття, допоки Петро І захоче залучити видатних менторів до свого плану прищепити західноєвропейський спосіб життя. Проте надто тісні зв’язки єзуїтів із Віднем зродили в цареві підозру, тож і він їх прогнав. Тим більше, що двадцятьма роками раніше, під час перемовин у Нерчинську, результатом яких стало встановлення на найближчі два століття російськокитайського кордону в районі ріки Амур, двоє єзуїтів (один із яких – француз Жербійон) виявилися дуже енергійними експертами китайської делегації... У наступний період, який був найважливішим у відносинах між Російською імперією та Товариством, «не єзуїти прийшли до Росії, а Росія Катерини II прийшла до них»7.

ЄЗУЇТИ. ПОВЕРНЕННЯ

Перший поділ Речі Посполитої, внаслідок якого Білорусь переходила під берло цариці, підпорядковував їй двісті єзуїтів Мазовецької провінції, членів ордену, який майже одразу після цього папа заборонить. Чи варто було виконувати римський присуд, а чи краще було проігнорувати його? Подібне рішення не вимагало від Катерини довгих роздумів. Як і Фрідріх, вона, звісно, могла спрогнозувати обурення енциклопедистів, сум’яття Дідро та Ґрімма і пошкодувати про це. Але такі переживання мали більше розголосу в Берліні, і особливо в Парижі, ніж у Санкт-Петербурзі. Огрядна пані бачила й чула ще не таке. Зухвале поводження з Римом не становило великого ризику для неї, зате приносило чимало задоволення. Чи можна уявити, що постанова, прийнята у якомусь закордонному місті, здатна її зворушити? Як і її прусський колега, вона зуміє нагадати своїм приятелям, що толерантність – це філософська чеснота та вершина мудрості і що навчати молодь – основа політики «просвіченої» держави. Що ж до змісту навчання, яке відбувалося під її егідою, то можна було сподіватися на її невсипущість. Одне слово, «Північна Семіраміда» вкладе увесь свій талант, щоб довести до пуття цю «операцію виживання», розкриваючи у ній «суто жіночну гнучкість і суто татарську хіть»8. До речі, перша риса проявиться більше, аніж друга... До того ж, Катерина мала сплатити борг «своїм» єзуїтам. Після приєднання Білорусі отці першими склали присягу на вірність імператриці, тягнучи за собою духовенство, знать і народ. Може, її охопило почуття вдячності? Хай там що, але це була послуга за послугу. На початку жовтня 1773 року про папське бреве довідалися у СанктПетербурзі. Реакція Катерини була швидкою і відвертою: документ потрактували як беззмістовний і визнали нечинним. Як і Фрідріх, Катерина під страхом суворого покарання заборонила його публікувати та поширювати. А латинське духовенство імперії, зокрема на території Білорусі, закликали до порядку, який, либонь, жоден єпископ не збирався ставити під сумнів. Єзуїти можуть бути «ліквідовані» у Римі, Мадриді, Відні чи в Парижі. Та в імперії «самодержиці» вони житимуть! Єдиний, хто заперечив це рішення влади, був єзуїт – найбільш авторитетний із-поміж усіх єзуїтів на території імперії – превелебний отець Чернєвич, ректор славетної Полоцької колегії, інтелектуального осередку Товариства у Білорусі. Він скерував до цариці супліку, у якій прохав її підпорядкуватися римському рішенню, perinde ac cadaver – і в цьому випадку говорив саме труп! «Падаючи долілиць перед Вашим величним імператорським троном і в ім’я усього найсвятішого, – пише ректор до імператриці, – ми благаємо Вашу Величність дозволити нам виявити всезагальну і негайну покору нашій владі, яка перебуває в руках римського Верховного Понтифіка [...]. Даючи згоду на про-

Розділ I. ТАТАРСЬКА ПУСТЕЛЯ

голошення бреве про ліквідацію, Ваша Величність виконає свою царську владу; а ми, негайно підкоряючись, виявлятимемо вірність як Вашій Величності, яка дозволила це виконати, так і владі Верховного Понтифіка»9.

Ось так вони сперечалися на протилежних фронтах: отці благали, щоб їм дозволили померти, а цариця наказувала їм жити. Її відповідь Чернєвичу була однозначною: «Ви повинні коритися папі в тому, що стосується догматів. Стосовно всього іншого ви повинні підкорятися вашим правителям. Я помітила, що ви сумлінна людина. Отож я звелю написати своєму послові у Варшаві, аби він домовився із папським нунцієм та позбавив вас закидів сумління».

І не лише від нунція, а й від самого папи цариця домоглася звільнення єзуїтів своєї імперії від бреве 1773 року. У якій формі? Толерантності письмової чи усної, висловленої чи прихованої? І питання, і відповіді залишаються суперечливими. Тут дебати були такими ж жвавими, як і полеміка щодо обіцянки, зробленої під час конклаву 1769 року кардиналом Ґанґанеллі іспанському королівському двору про ліквідацію Товариства*. Чи існує писаний текст – лист на цю тему від Климента XIV до Катерини II, яка неодноразово покликалася на нього і стараннями якої була опублікована його скорочена версія (якщо тільки не підроблена або ж поправлена)? Цього документа в Санкт-Петербурзі не знайшли, а дослідник історії папства Людвіґ фон Пастор заперечує правдивість версій, на які то тут, то там покликалися. Дуже ймовірно, однак, що, принаймні в неофіційній формі**, папа дав зрозуміти імператриці, нібито він не буде заперечувати, якщо в її імперії Товариству забезпечать умови функціонування – в дискретній та не-інституційній формі. Цю толерантність можна було по-різному використати на російському ґрунті: або для безумовного відродження, або для поступового відмирання Товариства. Все залежало від довготривалих взаємин між папою, імператрицею та прелатами (тут – слов’янськими, а там – римськими), які мали їм слугувати за посередників, а серед тих останніх майже всі неприязно ставилися до Товариства Ісуса. Саме тоді з’являється один незвичайний герой, достатньо екстравагантний, щоб здивувати у цій далеко не банальній справі. Його звали Станіслав Сестренцевич, і, хоч яким складним видавалося його прізвище, воно все ж було лише спрощеним відображенням тієї спритної особи, яка його носила... * **

Див. том І, розділ XIV. Ж. Кретіно-Жолі ((Histoire Histoire religieuse, politique et littéraire de la Compagnie de Jésus. T. V. P. 473) покликається на «рескрипт» папи до цариці, датований 7 червня 1774 року, який «вгадував тривоги» отців.

ЄЗУЇТИ. ПОВЕРНЕННЯ

За походженням він литовець*. Жителі цього краю – переважно католики, але Сестренцевич був протестантом і залишався ним до тридцятилітнього віку. Він навіть вивчав у Кеніґсберґу лютеранське богослов’я. Втомившись від релігії, записався до прусської армії і дослужився до рангу капітана гусарів. Позаяк Сестренцевич володів сімома мовами, то князь Радзивілл, істинний польський шляхтич**, узяв цього гусара-богослова наставником для своїх дітей. Завдяки цьому той познайомився зі шляхтянкою-католичкою – спадкоємницею великого маєтку. Саме задля неї він навернувся на католицизм, але та його відкинула... Вражений такою прикрою історією, віленський єпископ переконав Сестренцевича вступити до монастиря. І ось той став священиком, згодом каноніком, і врешті покровитель рекомендував його на єпископа. Та це ще не все: він був скерований до царського двору, де його відзначила цариця. Як саме? Згідно з указом від листопада 1773 року цей непомітний титулярний єпископ був піднесений до гідності єпископа Могилева і став, таким чином, главою РимоКатолицької Церкви в цілій імперії! Можемо собі уявити, яким партнером буде для Катерини цей авантюрист, гідний Джузеппе Бальзамо, графа Каліостро, у нескінченних чварах, що виникнуть між Римом, Санкт-Петербургом та низкою прелатів у коротких і довгих мантіях, капелюхах, сутанах і червоних шлейфах... Сестренцевич загалом був украй вороже налаштований до єзуїтів, проте саме він стане (через свою прислужливість) інструментом їх відродження в Росії, завжди випереджуючи всіх у почутті міри, просуванні по службі, антиримській провокації, ледь не зіпсувавши через надмірні старання успішного підлабузника «жіночну і татарську» дипломатію Катерини. Своїм римським зверхникам, котрі не схвалювали підтримки, наданої «ліквідованим» отцям з боку царського двору, він відповів більш брутальним тоном, ніж сама «самодержиця»: «Найвища воля є незмінною у своїх постановах... Я отримав наказ залишити єзуїтів такими, якими вони є. Отож Вашій Святості варто підкоритися»10.

У жодній іншій справі Сестренцевич не поводився більш нахабно і дволично, як в історії з полоцьким новіціятом. Вже наприкінці понтифікату Климента XIV було видно – якої би форми не набрало звільнення від римської заборони, – що на території імперії єзуїтів толерували, навіть якщо ті були об’єднані у спільноти. Однак так само зрозуміло було, що Рим не бажав, аби новіціяти перетворилися

Авторові йдеться, очевидно, про те, що Станіслав Сестренцевич походив із теренів Великого князівства Литовського. Майбутній глава Римо-Католицької Церкви в Росії був вихідцем з польської шляхти (Прим. (Прим. перекладача). перекладача). Князі Радзивілли мали литовське походження (Прим. (Прим. перекладача). перекладача).

Розділ I. ТАТАРСЬКА ПУСТЕЛЯ

на розсадники і підготували під покровом всемогутньої цариці нове поширення Товариства на увесь світ. Імператриця надто дорожила «своїми» єзуїтами, щоб не бажати, аби вони, якщо так можна сказати, відновилися. Вона вказала єпископові-на-всі-руки, що необхідно зберегти новіціят у Полоцьку, та про це він повинен домовитися з Римом. Єпископ Могилева, звертаючись до Апостольської Столиці, зазначив: якби курія призначила його «апостольським візитатором» єзуїтів у Білорусі, він краще міг би слідкувати за їхньою діяльністю. Наділений невдовзі цим мандатом, Сестренцевич повідомив urbi et orbi про відкриття новіціяту в Полоцьку... Сум’яття запанувало в Римі, а лють – у Мадриді, якому був відданий державний секретар нового папи кардинал Паллавічіно, котрий зрозумів, що його обдурили. Попри все, цариця, яка, здавалось, втішалася з того, що їй вдалося розлютити і навіть принизити папу, тепер вимагала – за зроблену послугу – піднести Сестренцевича до гідності архиєпископа Могилева... 27 жовтня 1781 року Пій VI написав Катерині II, що йому прикро, однак він не може задовольнити її прохання, оскільки Сестренцевич користується надзвичайною владою, йому наданою, не знаючи міри, що «повернув у ранг монахів тих людей, яких Верховний Понтифік відсторонив, та посмів у пастирському посланні, опублікованому з цієї нагоди, приписати йому, Пієві VI, акт, до якого, як він добре знав, той мав відразу». Проте папа засвідчив свою готовність, з уваги на «таку мудру, таку добру, таку гуманну» імператрицю, пробачити Сестренцевичу за умови, що той визнає свою провину, попросить вибачення у нього та у всієї спільноти. Вибачення? «Така мудра, така добра, така гуманна» цариця, страшенно образившись, так відповіла папі: мовляв, у Могилеві встановлено осідок архиєпископа завдяки її старанням, Сестренцевич номінований на архиєпископа, а допомагає йому коад’ютор, колишній єзуїт Ян Беніславський... Апостольська Cтолиця не могла бути більш жорстоко висміяна, а через неї й королівські престоли, які підштовхували її довести до кінця переслідування єзуїтів. На іспанському дворі скаженіли від люті, що аж звеліли затримати на рейді у Кадісі російську флотилію. Потім передумали, пропонуючи цариці дуже вигідний торговий договір, якщо та проголосить знищення єзуїтів у Білорусі. «Помаранчеві» супроти «чорних людей»... Роздратування, втіха, лють – реакція Катерини була дуже відчутною. За посередництвом нунція Арчетті, який перебував у Варшаві, вона повідомила світові, що «самодержиця бажає, аби її владу не ставили під сумнів у її ж імперії». Цей торжествуючий виклик Римові й Мадриду досягне свого апофеозу, коли після тріумфального візиту до Полоцького новіціяту Катерина прийме імператора Йосифа II, свого сусіда, і ще одного приятеля філософів у Могилівській колегії. Сам не надто прихильний до єзуїтів, австрійський імператор сповістив

ЄЗУЇТИ. ПОВЕРНЕННЯ

своїм наближеним, що ніхто – ані прелати, ані військові, ані королівські двори – не впорається із завзяттям цариці, яка, за його словами, вихвалялася тим, що «зберегла єзуїтів у розквіті», аби ті змогли поширитися згодом на всю Європу11. Тим часом папа Пій VI, якого відштовхнули, висміяли і якому погрожували серйозним контрнаступом, вирішив послати до цариці нунція Арчетті, даючи йому завдання привезти із Санкт-Петербурга хоч якусь сатисфакцію: наприклад, звістку про закриття новіціяту в Полоцьку, або про відсторонення Сестренцевича, або ж гарантії сповідування католицизму в імперії. Марно! Ще перед від’їздом до Росії Арчетті отримав із Санкт-Петербурга від Катерини листа для папи, якого він схарактеризує у своїх мемуарах як «удар громовиці»12. Нечувано! Імператриця вказала Пієві VI, що готова «відібрати у своїх підданих свободу відкрито визнавати католицьку віру, заборонити обряди, ліквідувати католицькі інституції, якщо Святіший Отець негайно не виконає її прохань у справі Сестренцевича та Беніславського». Вона попередила папу, що той «незабаром зрозуміє, які згубні наслідки можуть випливати для нього та католицької віри з недбалості у задоволенні справедливих вимог Катерини II», та застерегла його від намагання «просити про чиюсь прихильність, дружбу чи молитви», бо «це ні до чого не призведе». Для Святого Престолу це справді був грім серед ясного неба. Арчетті залишалося зіграти роль громовідводу. Так він і зробив, повністю капітулювавши у Санкт-Петербурзі. Папа Пій VI підкорився рішенням громовладної цариці, водночас намагаючись зберегти лице перед Мадридом та Версалем, скеровуючи туди повідомлення, в якому проголосив недійсним і незаконним те, що було зроблене всупереч бреве про ліквідацію єзуїтів від 1773 року... «Самодержиця», яка дозволила собі вимагати від Риму кардинальського капелюха для Арчетті як провісника папської капітуляції, бажала ще більше: аби Пій VI формально визнав збереження протегованих нею єзуїтів у Білорусі. Та посланцем, якого вона обрала, щоб нав’язати бідолашному папі цю крайню поступку, був не скандальний Сестренцевич, а – що символічніше! – його коад’ютор Беніславський, цей колишній єзуїт, який не приховував свого бажання знову відновити Товариство. Таким чином, все було б зрозуміло! Що ж до самого повідомлення, то воно було просте і промовисте: «Я знаю, що Ваша Святість перебуває у прикрому становищі, – писала Катерина, – однак вам не личить боятися. [...] Мотиви, з яких я опікуюся єзуїтами, засновані на здоровому глузді й справедливості, а також на надії, що вони принесуть користь моїй державі. Ця група мирних і невинних людей житиме у моїй імперії, тому що зі всіх католицьких товариств воно найбільш відповідне для навчання моїх підданих та плекання поміж них почуття людяності і правдивих принципів християнської віри. Я рішуче постановила підтримати цих священиків супроти якої б то не було влади; і цим самим я лише виконую

Розділ I. ТАТАРСЬКА ПУСТЕЛЯ

своє завдання, бо я їх правителька і трактую їх як вірних, корисних та невинних підданих. Хто знає, чи Боже Провидіння не хоче учинити цих людей знаряддям давно вимріяної єдності між Грецькою та Римською Церквами»13.

Отримавши таке попередження з дивною приманкою від Беніславського, потайні радощі якого можна тільки собі уявити, Пієві VI (хоч як він був зв’язаний обіцянками, даними Мадриду) нічого не залишалося, як назавжди визнати збереження в Росії Товариства Ісуса. 12 березня 1783 року він заявив посланцеві із Санкт-Петербурга: «Approbo Societatem Jesu in Alba Russia degentem. Approbo, approbo»*.

Державний секретар Паллавічіно (Мадрид відверто його винагороджував) не був присутній на цьому засіданні: він наполягав на цьому не менше, ніж на тому, що потрійне і відтепер славетне «approbo» «approbo» було вигадкою «єзуїта Беніславського». Він був єдиним. Сам папа не засумнівався у своєму затвердженні, і коли через кілька місяців Хосе Піньятеллі, нащадок однієї відомої іспанської родини, попросив у нього дозволу поїхати до Росії, щоб вступити в Товариство, «якщо воно там існує», Пій VI відповів просто: «Так, існує, і, якщо це можливо, я хотів би його поширити на увесь світ». А ось нечіткий коментар кардинала де Берні, посла Франції при Апостольській Столиці, своєму міністрові Вержену: «Папа обмежується власною висловленою думкою, не вкладаючи у неї необхідної сили, оскільки не бажає розсердити ту партію, з якою він колись був міцно пов’язаний». Колишній впливовий виборець Климента XIV давав зрозуміти, що поразки зазнала не лише одна «партія». І справді, якщо Мадрид більш відверто заангажувався у цю справу, то Версаль також отримав свою частку безперервних образ, завданих папі царицею та її «татарами», першим серед яких виявився Потьомкін, «цей войовничий державець, плани якого завжди були або піднесеними, або тривіальними [і який], прихилившись до отців, виношував думку утвердити в Росії орден святого Ігнатія, відроджений Катериною»14. Отож Товариство перетриває довгі роки у Росії під протекцією грізної православної цариці (аж до самої її смерті у 1796 році), а згодом двох її наступників – Павла І та Олександра І, та під керівництвом п’яти «генеральних вікаріїв», визнаних Римом: Станіслава Чернєвича (1782–1785), Ґабріеля Ленкєвича (1785–1798), Франциска Ксаверія Каре (1799–1802), Ґабріеля Ґрубера (1802–1805) і Тадея Бжозовського (1805–1820). Ми не можемо не процитувати висновку в цій справі всечеснішого отця Дюдона в типово єзуїтському стилі: «І саме так Провидіння, завдяки парадоксальній *

«Затверджую збереження Товариства Ісуса в Білорусі. Затверджую, затверджую...»

ЄЗУЇТИ. ПОВЕРНЕННЯ

грі, послужилося імперськими примхами Північної Семіраміди, щоб зберегти в Росії, ніби з попелу, той вогонь, який Ігнатій Лойола запалив у Римі в 1540 році»15. «Примхами»? Та ні, превелебний отче, ні! У цьому не було жодної імперської примхи, лише велика всеросійська стратегія абсолютизму, яка проявлялася як усередині («я єдина володарка у своїй імперії та у способах її модернізації»), так і зовні (будучи неприступною для чужоземних впливів, Росія дозволяла собі утверджувати свій вплив та свої інтереси навіть у Західній Європі, аж у самому серці католицьких інституцій). Якщо я потребуватиму «своїх» єзуїтів, я їх «втримаю»; і коли мені буде потрібно, я перетворю їх на знаряддя імперського поширення на Захід... Це була стратегія, яка зробить другого наступника Катерини арбітром європейської політики в Парижі в 1814 році... Російський і царський інтерес цієї політики є таким очевидним, що, переймаючи престол після смерті матері у листопаді 1796 року, Павло І продовжить її із тим більшим запалом, що його давній наставник, превелебний отець Ґабріель Ґрубер, був авторитетним членом Товариства Ісуса. Уродженець Відня, надзвичайно талановитий фізик і лінгвіст, архітектор, музикант і навіть (за бажанням) медик, цей єзуїт типу Клавіюса та Кірхера, приятель Жозефа де Местра, мав на правителя визначальний вплив. Одразу ж після обрання нового папи Пія VII Ґрубер переконав Павла І, палкого прихильника Бонапарта і його подвійної стратегії реставрації (світської влади та релігії), який вважав себе «щиросердним католиком», вимагати від Риму якщо не безумовного відновлення Товариства, то принаймні остаточного визнання його правового існування. Промовистим є лист Павла І до Пія VII: «Святіший Отче, Превелебний отець Ґрубер, настоятель* ченців Товариства Ісуса, які осіли у моїй державі, переказав мені прагнення членів цього товариства бути визнаними Вашою Святістю. Я подумав, що не повинен відмовлятися від клопотання про формальне затвердження Вашою Святістю цього ордену, до якого в мене особливий інтерес, сподіваючись, що цим проханням я не вчиню марної справи. З повагою до Вашої Святості, Ваш відданий приятель Павло. Гатчина, 11 серпня 1800 року».

Пій VII прагнув відновити Товариство, яке він захищав у своїй дієцезії Імоли, будучи монсеньйором К’ярамонті. Проте він зазнавав такого ж тиску, як і двоє його попередників. Він створив комісію з чотирьох кардиналів, які, хоч і були відомі недоброзичливим ставленням до ліквідованого ордену, проте за*

Титул «генерального настоятеля» буде повернено тільки після відновлення Товариства у 1814 році.

Розділ I. ТАТАРСЬКА ПУСТЕЛЯ

довольнили прохання царя, пом’якшуючи, однак, наслідки. 7 березня 1801 року Пій VII підписав бреве «Catholicae fidei» dei»,, яким було відновлено Товариство Ісуса, але тільки в Росії. Через кілька днів Павла І було вбито. Цього разу єзуїтів не запідозрили – вони втратили в його особі палкого захисника. Більш стриманий щодо Товариства, ніж його батько, Олександр І все ж зберіг не меншу довіру до Ґрубера; він, очевидно, зрадів, що той був обраний «генералом» Товариства у 1802 році, та дав дозвіл отцям заснувати у Санкт-Петербурзі колегію для знаті – як основний важіль. Союз між царем, учасником Віденського конгресу, та єзуїтами триватиме близько двадцяти років, незважаючи на смерть Ґабріеля Ґрубера, який загинув під час пожежі у березні 1805 року. Імператор визначив наступну місію для Товариства: технічно й морально організувати освоєння німецькими колоністами басейну Волги. Це була одна з головних ідей часів його правління. Отці зробили там диво. Отож порятунок Товариства Катериною ІІ після великої римської проскрипції 1773 року, здається, провадив до глибокого й остаточного вкорінення Товариства в імперії. Чи Потьомкін та Павло І мріяли зробити Росію чимось більшим, ніж колискою оновленого Товариства Ісуса, трампліном до всесвітнього перерозподілу, який перетворив би Санкт-Петербург (де вже були зосереджені рицарі Мальтійського ордену) на столицю християнства? Якщо ця мрія й зародилася, то вона розбилася як об політичні і культурні, так і об релігійні реалії. Нашестя Наполеона у 1812 році зіпсувало взаємини, встановлені Петром І між Росією та Заходом, а відновлення Товариства Ісуса у Римі в 1814 році відбирало в Росії її привілейовану роль пристановища та повертало Товариству його всесвітню могутність, починаючи від західних столиць. Усе похитнулося. Товариство Ісуса – козирна карта в російській грі – переходило до «рук» правителів Відня чи Парижа. Звідси й розпочнеться криза*.

Упродовж двадцяти років у Західній Європі та по цілому світу Товариство Ісуса справді було, як ми бачили, «трупом», про який згадано у всім відомому документі. Не випадково найбільш побожні історіографи говоритимуть згодом про його воскресіння. Аж до абсурду покірне страхітливому бреве Климента XIV, Товариство провалилося у прострацію. Перебуваючи під терором монархій Бурбонів, воно, здавалося, знайшло сміливість лише тоді, коли наймогутніша з них була знищена. Те Товариство, яке без нарікань і жодного опору отримало своє власне покарання у 1773 році, починає спинатися на ноги лише через двадцять років, коли було покарано найбільш яскравого його ката...16 *

Див. розділ ІІ.

ЄЗУЇТИ. ПОВЕРНЕННЯ

Втім, один католицький правитель таки виступив на захист Товариства: щоправда, це був скромний герцог Пармський, племінник іспанського короля Карла ІІІ, переконаний єзуїтофоб. Цей володар брав участь у «кориді епохи Просвітництва» впродовж 1759– 1773 років, наслідуючи кузенів із Мадрида, яким завдячував свій трон. Проте, будучи консерватором та послідовним святенником, він вважав, що існує якийсь збіг між знищенням єзуїтів та провісниками Революції. Від 1787 року він намагався переконати у цьому свого дядька з Іспанії, але той його різко зацитькав. Розгортання Революції у Франції, судовий процес та страта Людовика XVI розвіяли останні його сумніви – і «чудом» в цьому виявилося те, що це прозріння було ще де-не-де. Саме він, Фердинанд I, герцог Пармський, завдяки крокам, зробленим задля відновлення Товариства, у якому він вбачав найкращий оплот проти Революції (а поки що з метою відновлення Колегії братів у Пармі), викликав наступну відповідь Пія VI, датовану днем 15 лютого 1795 року – через рік після страти Людовика XVI: «Ми ніколи не думали і не казали, що слушною була ліквідація такої інституції, яка у справі виховання і навчання приносила багато користі Церкві, засновника якої возвеличують під час богослужінь і брак якої сьогодні має катастрофічні наслідки, котрі ми констатуємо. [...] Незважаючи на це, закон діє, його належить дотримуватися, проте ми зробимо так, ніби нічого не знаємо, так, як ми зробили з тими, які втекли на Північ. Вартує лишень кільком католицьким князям не сприйняти цей задум [...] за спонукою деяких Filosofanti, які запустили [усю цю] машину, і ми будемо змушені засудити рішення Вашої Величності, незнанням якого ми зараз вдовольняємося, хоч насправді про нього знаємо»17.

Чи не є ми свідками найбільш вишуканої карикатури того, що звичайно називають «єзуїтизмом»? Одночасно зі своїм суперництвом із царицею папа засвідчує талант ухиляння і приховування, який, мабуть, приголомшив герцога Пармського. А той не пас задніх у «спритності», шитій чорними нитками: «його» пармські єзуїти повинні будуть одягатися як світські*, але поводитимуться згідно зі статутом ліквідованого ордену. Його дядько Карл ІІІ помер у Мадриді 1788 року. Та двоюрідний брат Карл IV успадкував батьківську лють і не зволікав, щоб повідомити Фердинандові про обурення, яке викликала його «зрада». Звідси й різкий характер листування, до якого при нагоді долучаються папа та королева Іспанії, коханець якої, Мануель Ґодой, майбутній «князь миру», був невдало прихованим єзуїтофілом. Король писав своєму кузенові: *

Що, зрештою, було звичним для них.

Розділ I. ТАТАРСЬКА ПУСТЕЛЯ

«Якби Карл ІІІ жив, він би сьогодні не зробив нічого іншого, ніж те, що вчинив. Добрий син повинен цього дотримуватися. Якщо Божа воля на те, аби єзуїти були відновлені, то Він подасть знак. А до того моменту король Іспанії повинен вважати, що єзуїти є ворогами його королівства».

Правитель Парми дає відповідь, жалкуючи про «упертість» короля, який не розуміє, що «теперішні події [1794 року] є карою Божою на королів і народи, які дозволили злим доктринам отримати перевагу! Ті, котрі бажали ліквідувати Товариство, не хотіли нічого іншого, як знищити віру». Що ж до Пія VI, то він нагадує королеві Марії Луїзі про «незліченні лиха, які породила ліквідація єзуїтів», та адресує похмурій козир-бабі, яку увіковічнив Ґойя, наступне прохання: «Якщо Іспанії не потрібні єзуїти, то нехай вона принаймні дасть зрозуміти, що не заперечує, аби папа віддав їх тому, кому вони потрібні»18. Отож понтифік, який мав репутацію доброї людини й агонія якого у Валансі, куди його затягли і де ображали та термосили невсипущі стражі Директорії, врешті видобула з нього сміливість і гідність, яких він ніколи не умів застосувати до Товариства і впродовж двадцяти років без жодного слова у відповідь дозволяв іспанському дворові тероризувати себе «єзуїтським питанням», знесилюючись і готовий мовчки терпіти образи Наполеона. Його наступник, обраний у 1800 році під іменем Пія VII за рішенням конклаву, зібраного у Венеції під пильним оком Австрії, називався Барнаба К’ярамонті. Це був бенедиктинець, який ніколи не приховував своєї симпатії до єзуїтів: ще в тіні Пія VI, будучи скромним єпископом малесенької дієцезії Тіволі, він висловився на користь відновлення Товариства у всьому світі. Оскільки його обрали не кардинали з угрупування politicanti politicanti,, як його попередника, а радше zelanti, то його не зобов’язувала жодна обіцянка, а Бурбони – чи те, що від них залишилося – не могли його змушувати. Втім, йому доведеться чекати чотирнадцять років, щоби здійснити цей план посеред бур понтифікату, винуватцем яких став не лише Наполеон. Зрештою, дивним видається – посеред стількох речей, які викликають здивування, – що відновлення Товариства, поваленого Бурбонами, та яке все ж вважалося символом контрреволюції, було затверджене тим папою, якого у ХХ столітті визнали б «ліберальним» і який (будучи ще тільки кардиналом) проголосив за століття до обрання папою Лева XIII і саме під час Революції 1797 року, що демократична форма правління зовсім не суперечить ученню Церкви... Однак Пій VII мав справу не стільки з демократією, скільки з «Революцією у чоботях», якщо не з монархіями. Останніх чутки про паризький терор та його наслідки, здавалось, не так попередили про прихід нового часу, як паралізували у постійному страху.

ЄЗУЇТИ. ПОВЕРНЕННЯ

Тим часом Пій VII, зійшовши на папський престол у березні 1800 року, розпочинає тривалу кампанію, яка приведе до відновлення Товариства Ісуса у серпні 1814 року. Він має у цій сміливій справі (незалежно від російського марґінального, проте важливого козиря) активного союзника – хоч і другорядного – герцога Пармського; палкого противника – іспанський двір; відвертого прихильника – неаполітанського короля Фердинанда; приязного, але обережного партнера – австрійського імператора Франца ІІ. Португалія, як здавалося, втратила інтерес до цієї операції. Що ж до Франції, то підписання конкордату, з одного боку, і запобігання єзуїтофобії Наполеона – з іншого, зроблять з цього велике «невідоме» усієї дискусії.

Історія півстолітнього переходу французьких єзуїтів через пустелю – від вигнання у 1764 році до реставрації у 1814 році – чітко поділяється на три етапи. Від едикту Людовика XV до Революції – час покірного ослаблення всередині суспільства, яке, либонь, вважало природним зникнення могутньої організації, яка, як здавалось, впродовж двох століть ним розпоряджалася. Упродовж 1789–1800 років, у час Революції, поволі виринають групки, товариства чи конгрегації «лжеєзуїтів», які нібито турбуються про те, щоб наблизитися за духом і структурою до ігнатіанського дерева та водночас приховати будь-яку належність до ліквідованого ордену. І врешті, в часи Імперії ці достатньо помітні організації, щоб їх заборонити, та досить стійкі, щоб вижити, проторують собі шлях до відновлення. З-посеред тих, хто повертався, розкрилося і утвердилося декілька особистостей: Клорів’єр, Турнелі, Брольї та Варен. Їх можна було б назвати французькими новими засновниками. Усі вони так чи інак були задіяні в шуанському чи емігрантському русі, всі були вигнанцями часів Революції та діячами контрреволюції, всі піднесені духом об’єднання і реваншизму, якими б «милосердними» вони не були деінде. Влада Республіки та Імперії могла – за дуже незначними винятками – видаватися їм тільки бісівською. Базуючись на історії, якщо не на власному темпераменті та переконаннях, вони надавалися до ролі пророків і провісників Реставрації. Проти них – чотири визначні особи. Не всі вони, зрештою, поводитимуться як вороги: якщо Наполеон майже не приховував своєї антипатії до клерикальної та ультрамонтанської форми правління, яку практично постійно втілювали (хоч-не-хоч) єзуїти, і якщо Фуше ставився до них із невсипущою ненавистю, то міністр культів Порталіс ніколи не виявлятиме великого запалу у застосуванні проти них законів, які він хотів бачити не такими однозначними. Стосовно кардинала Феша, дядька імператора, то він так далеко пішов у своїй прихильності до них, що накликав на себе різкі докори ініціатора конкордату.

Розділ I. ТАТАРСЬКА ПУСТЕЛЯ

Насамперед спробуймо дізнатися про цей «опір» нових засновників, який мав три осередки у Франції: Товариство Отців Серця Ісуса, Товариство Серця Ісуса, Отців Віри, і водночас Конгрегацію, обриси якої проявлялися уже в 1790 році, через сімнадцять років після папського прокляття, всередині Товариства, яке було паралізоване «святим послухом» і мучилося своєрідним історичним здивуванням («Як вони наважилися?»). Бретонський священик, який першим перейняв ініціативу, зробив це, зрештою, не стільки як переслідуваний єзуїт, скільки як противник Революції. Він не знайшов нічого кращого, ніж успадкувати від Товариства структуру й мережу, щоб очолити та сформувати своє об’єднання після короткотривалої протидії, яка була вмить подолана. Та спершу він не стільки претендував відродити Товариство Ісуса, скільки хотів дати відсіч безбожності нового часу. П’єр Піко де Клорів’єр народився у Сен-Мало* і був відважний, як корсар. Його сім’я, що походила з дрібної знаті та займалася торгівлею, відправила його на навчання до англійської колегії** в Дуе. Так він покинув своє середовище... У віці двадцяти одного року Клорів’єр вступив до новіціяту отців єзуїтів у Парижі, продовжуючи вивчати філософію у колегії Людовика Великого, а потім викладав у колегії в Комп’єні. Саме тут його застала проскрипція 1762 року. Та Клорів’єр був не з таких, що опускають руки. Незабаром він закликав одного зі своїх приятелів узяти участь у змові задля «євангельської помсти», яка полягала у тому, щоб молитися за всіх винуватців цього «знищення», починаючи від короля Франції19. Мережа, яка могла бути таким чином створена, слугувала б ядром для відновлення ордену або подібної інституції. А тим часом Клорів’єру вдалося втриматися у Товаристві: він подався у Льєж, де склав свій «четвертий обіт» в той самий час, коли Климент XIV оголосив єзуїтам смертоносний вирок. Як палкий рояліст, Клорів’єр у 1762 році збунтувався проти рішення Людовика XV, а рішенню папи підкорився. Він погодився із секуляризацією, накинутою Римом, і став звичайнісіньким кюре у Параме, одному з кварталів Сен-Мало. Звідки вийшов – туди й повернувся. У той час його вважали (завдяки листуванню та багатьом опублікованим творам) «людиною Просвітництва», не байдужою до боротьби з убогістю, пов’язаною з «поступом»20. Він контактував із таким палким ліберальним прелатом, як монсеньйор де Сісе, який спершу був прихильником Цивільної конституції духовенства – цієї націоналізації Французької Церкви Революцією, – яка за своїм задумом була настільки спрямованою проти єзуїтів, наскільки це можливо. * **

У 1735 році. Він зберігатиме неабияку прихильність до англосакського світу.

ЄЗУЇТИ. ПОВЕРНЕННЯ

Саме перед тим, як папа засудив цю реформу, яка, на думку римлян, була плодом «ненависної філософії прав людини», кюре із Сен-Мало вирішує стати на боротьбу. Він починає листуватися з племінницею архиєпископа Аделаїдою де Сісе, щоб скоординувати зусилля з метою створення конгрегацій: він – Асоціації убогих отців, вона – Товариства дочок Серця Марії. Визначальним у Клорів’єра було і залишається постійне бажання співпрацювати (без зайвого патерналізму) з жіночою організацією. Чи справді він думав у час поширення революційного антиклерикалізму про «воскресіння» Товариства? У листі, датованому 1794 роком – у розпал Терору, він визнає, що не стільки «покликаний відродити колишнє Товариство Ісуса, скільки створити нове, яке буде його паростком та сприятиме його поширенню»21. Але ця діяльна й ініціативна людина, яка могла чинити опір, будувати плани, створювати мережі, в такий спосіб і була єзуїтом. Як зазначає Бернар Плонжерон, «у нього за думкою часто іде дія». Через надзвичайні перипетії впродовж 1789–1814 років він відтворює у всій його могутності тип єзуїта діяльного – політика за суттю та конспіратора у житті. У той час завдяки Клорів’єрові ігнатіанська течія прямуватиме своїм руслом посеред загального обмеження єзуїтів на Заході – від королівської проскрипції 1762 року до переслідування республіканцями та підкорення Імперією на початку ХІХ століття. Асоціація убогих отців, яку спершу хотів заснувати Клорів’єр, перетворилася на Товариство Отців Серця Ісуса, котре пустило корені у Бретані й Провансі й затвердження котрого він домігся у монсеньйора Пресіні, єпископа Сен-Мало. У 1800 році, напередодні переговорів про конкордат, засновник висилає в Рим двох посланців, які зацікавлюють новим планом папу Пія VII – прихильника відновлення єзуїтів. Однак незабаром понтифік зосередить свою увагу на більш серйозній справі – конкордаті, який одразу відновлював у Франції інституційний католицизм. Та й кюре із Параме бракувало якостей пророка й борця: він не вмів триматися подалі від не таких мирних змов, як його. І ось він вплутався у змову пекельної машини на вулиці Сен-Нікез, скеровану проти Першого Консула. Чи лише тому, що висповідав одного зі змовників? А може, тому, що був дядьком одного з найбільш сміливих соратників Жоржа Кадудаля – барона де Лімоелана. Його шукала поліція й заарештувала у травні 1804 року, під час утвердження Імперії, і він п’ять років проведе у в’язниці Тампль. Це чудове місце для духовних роздумів, проте жахливе для організації й діяльності. Хоч як добре Клорів’єр керував системою, проте коли він вийшов з в’язниці в 1809 році, то констатував, що Товариство Отців Серця Ісуса, яке ніколи не гуртувало більше кількох десятків осіб, було розформоване у червні 1804 року. Інші перевершили його в бажанні реорганізації. Втім, як настане розв’язка, ми ще побачимо цього провісника на перших ролях.

Розділ I. ТАТАРСЬКА ПУСТЕЛЯ

Товариство Серця Ісуса* було не провінційним, а паризьким. Чи, бува, його натхненником не став авторитетний кюре із Сен-Сюльпіс монсеньйор Емері? Усе-таки засновниками стали двоє з його «підопічних» – Леонор де Турнелі та Шарль де Брольї, син маршала**, до яких незабаром у Німеччині долучиться офіцер кавалерії королівської армії Жозеф Варен Д’Енвель. Це була справа емігрантів. Підпорядковуючись наказам Турнелі, Варен заявив: «– Робіть мене будь-ким, тільки не монахом. – Не хвилюйтеся, – відказав засновник, – ви завжди будете військовим. Майже всі ваші товариші покидають армію, та ми дуже хочемо прислужитися Богові як військові»22. Можливо, він вважав, що таким чином буде вірним ігнатіанському духові? У всякому разі ці піонери (які, здавалося, ігнорували Клорів’єра) посвятилися практиці «Духовних вправ» і, за прикладом перших єзуїтів, зобов’язалися спеціальною обітницею віддатися у розпорядження папи, щоб служити Церкві у тих місцях і таким чином, як він вирішить. Їх було шестеро. У 1534 році тих було семеро. Вони відповідали моделі – якщо не за духом, то за формою. Таким чином наприкінці 1794 року в Баварії було засноване Товариство Серця Ісуса. Вболівання за неперервний зв’язок із Товариством полягало в тому, що засновники думали лишень, як об’єднатися з Росією, де, як вони знали, Товариство вижило і процвітало під покровительством цариці. Проте воєнні перипетії не дозволили їм вийти за межі Відня. Тому саме на підступах до столиці Габсбурґів, у Хаґенбруні, вони встановили своє знамено. І саме тут по смерті Турнелі (який тим часом вже заклав фундамент згромадження Сестер Серця Христового) Жозефа Варена обрали його наступником. Засновник був святим чоловіком. Його ж спадкоємець виявиться людиною дії, гідної такого гусара, яким він був. Третій осередок відновлення єзуїтів – той, який стане відомий як Отці Віри, але який на початках залишався пов’язаним з ім’ям та особою Ніколо Пакканарі. Відомо, що історія єзуїтів надто переплетена з «постійним коливанням» світу, щоб бути простою і гладкою, немов чоло кармелітки. Вона знала шукачів пригод, фальшивих свідків, лицемірів і задирак. «Кожному – своє...» Але позаяк важкий період переходу через пустелю від століття до століття та від одного Товариства до іншого надихав на героїчні учинки, то розв’язав руки авантюристам відповідно до ризиків, на які вони наражалися, і відповідно до кожної ситуації. Такими були Сестренцевич у Росії і Пакканарі в Італії. Як і литовець із Санкт-Петербурга, цей трієстець був звичайною посередністю. Він – просто авантюрист, втягнений в інтригу, який світське освоїв краще, * **

Не плутати з попереднім – Товариством Отців Серця Ісуса. Який відправився на еміграцію після того, як одразу після битви під Росбахом відновив французьку армію, яка стане найкращим козирем Республіки.

ЄЗУЇТИ. ПОВЕРНЕННЯ

ніж духовне. Будучи звичайною духовною особою, неосвіченою, проте красномовною, він заявив, усамітнившись у базиліці Матері Божої Лоретанської, що Господь покликав його відновити Товариство Ісуса. Пій VI, і надалі перебуваючи в піднесенні, надав свою опіку спільноті, яку Пакканарі гуртував навколо себе у Сполето, і водночас порадив об’єднати свої зусилля зі стараннями учнів Варена. У квітні 1799 року між представниками з Хаґенбруна та Сполето було підписано договір. Обраний настоятелем об’єднаного ордену, Пакканарі дав йому таку назву, яку сам обрав, – Отці Віри*. Товариші італійця невдовзі ствердили, що язик у нього підвішений добре, проте йому бракує запалу, і що його життєва тямущість не може компенсувати очевидного браку духовності. Хіба для того, щоб повернути до життя Товариство, потрібно було запропонувати таку наївну його карикатуру? Варен отримав від Пія VII, який прийняв його під час свого перебування у Фонтенбло з нагоди коронації Наполеона, пораду розірвати з Пакканарі. Він тим більше був готовий вчинити це, що незабаром Пакканарі постав перед Священною Канцелярією та був засуджений** до ув’язнення в замку Святого Ангела, і лише у 1809 році його звільнили французькі окупанти. Тоді він вирішив, що найкраще буде, коли про нього забудуть. Втім, колись він залучив чимало нових членів, які не завжди служили на прославу Товариства. Звільнений від цих набридливих труднощів, Жозеф Варен показав, на що він здатний, дозволивши Отцям Віри якийсь час протриматися, незважаючи на Наполеона та Фуше. Цей міністр під будь-яким оглядом був дуже вороже налаштований до єзуїтів. Колишній ораторіанець, який, однак, ніколи не став священиком, у переслідуванні злочинів він, здавалося, поєднав відгомін давнього суперництва між духовними особами із новими підозрами міністра. Автор ґрунтовної біографії Фуше Луї Мадлен підкреслює поєднання ненависті та сарказму, яке впливало на його ставлення до Товариства і, зрештою, до релігії. Імператор, натомість, заявляв: «Людьми, які не вірять у Бога, не керують, їх розстрілюють!» Проте він ненавидів конгрегації, а особливо Товариство Ісуса, навіть забороняв друкувати в газетах бодай слово про єзуїтів. Підписання конкордату зі Святим Престолом у липні 1801 року нічого не змінить у його переконаннях: він прихильно ставився лише до світського духовенства. Про це свідчить наступна його заява міністрові культів: «Я не хочу жодної церковної конгрегації; це непотрібно. Все, що необхідно, – це добрі парохи, добрі єпископи, добрі священики й доглянуті семінарії...»*** * ** ***

Проте в народі їх називали радше «пакканаристами». Чи не за шахрайство? У «Словнику Наполеона» авторства Жана Тюляра ((Dictionnaire Dictionnaire Napoléon. Paris, 1987) Клод Ланґлуа ось як вишукано підсумовує (с. 1268) політику імператора стосовно конгрегацій: «Ні – єзуїтам, так – сестрам милосердя» (майже маркітанткам...).

Розділ I. ТАТАРСЬКА ПУСТЕЛЯ

До того ж, його абсолютизм був несумісним з існуванням будь-якої іншої влади, тим більше, що вона утримувала зв’язок із владою чужоземною – Святим Престолом. Під цим оглядом він був таким самим ґалліканцем, як і Людовик XIV. Що означали ті групи людей у чорному і в коричневому, створені як для заколотів, так і для молитви, як для шпіонажу, так і для милосердя? А чи не заодно і для служби королю? Відтепер жодна колективна організація не могла існувати без його контролю. Щоправда, конкордат нічого не передбачив у справі конгрегацій. Втім, так було лише тому, що існував закон від 18 серпня 1792 року, який їх усіх заборонив: і домініканців, і францисканців, приречених на таку саму долю, як і чверть століття до того єзуїти. Конкордат зберігав усе так, як було. Зрештою, стаття 11 передбачала: коли йдеться про церковні установи, ніщо не має бути збереженим, окрім кафедральних капітул. Імператорський режим будував свою релігійну політику на базі трьох принципів: засудження «чернечого неробства», відмова від будь-якого втручання Риму і відкинення будь-якого навчання, яке б складало конкуренцію державній освіті. А все це спричинювало глибоку ворожість до єзуїтів. Звідси й правило, згідно з яким чернечі об’єднання могли існувати лише за спеціальним дозволом влади. Це основна ідея міністерського циркуляру 1803 року, відповідно до якого «чернечі об’єднання є незаконними лише тому, що вони не є дозволені. Оскільки їх релігійна мета не може компенсувати незаконності їхнього існування»23. Разом із Наполеоном та Фуше дві інші особи будуть зобов’язані втілити в життя ці закони. Перший із них – Порталіс, міністр культів, католик за переконанням, покірний учень Монтеск’є – реалізовував це в ліберальному дусі. Другий – кардинал Феш, дядько Наполеона, примас ґаллів – навіть намагався відвернути їх від їхніх переконань і був причетним до реорганізаційної стратегії Варена та його Отців Віри. Як таке товариство могло не збудити підозри влади? У звіті за 1803 рік Порталіс (який підтримував цю стратегію) писав: «Отці Віри – це замасковані єзуїти. Вони навчаються в Інституті колишніх єзуїтів і навіть публічно сповідують їхні правила; отож їх існування несумісне з основними положеннями Ґалліканської Церкви та публічним правом імперії...» Ці міркування вплинули на прийняття основного декрету від 3 мессідора XII року (22 червня 1804 року), у якому йшлося про ліквідацію Отців Віри та «пакканаристів», на той час об’єднаних, товариства Адорації Ісуса (вже неіснуючого) та всіх інших монаших конгрегацій, за винятком деяких асоціацій госпітальєрів. Насправді ж, як пише Жозеф Бюрнішон, «цей мессідорський декрет хотів влучити в Отців Віри, які були або авангардом єзуїтів, або самими єзуїтами під вигаданим іменем»24. Імператор, вочевидь, виклав свої наміри в записці, адресованій Фуше в 1807 році: «Моя головна мета – завадити єзуїтам облаштуватися у Франції.

ЄЗУЇТИ. ПОВЕРНЕННЯ

Вони ховаються під різними масками. Я не бажаю, щоб існувало ані Серце Ісуса, ані братство Найсвятіших Таїн, ані будь-що, що нагадуватиме організацію чернечого воїнства. За жодної умови я не збираюся йти назустріч, ані не хочу бачити інших духовних осіб, окрім світських священиків»25. До Феша були скеровані наступні слова: «Моє світське духовенство, зрештою, надто добре, щоб я мав потребу в тих одержимих, принципів яких я не знаю». Насправді Наполеон дозволив Порталісу зробити чимало винятків із правила: вважають, що впродовж 1804–1814 років понад тисячу чернечих інституцій насправді дістали дозвіл за декретами імператора26. Та його антипатія до єзуїтів, «замаскованих» чи ні, не послабшала. Вона проявилася, зокрема, стосовно намагань його дядька Феша, архиєпископа Ліона, потайки сприяти освітній діяльності Отців Віри. Під покровительством кардинала превелебному отцеві Варену вдалося відкрити кілька колегій в Ам’єні, Белле і особливо в Л’Аржантьєрі, біля Ліона, де Феш хотів створити «наймогутнішу семінарію у Франції», розпустивши «світських священиків», які нею керували, на користь «колишніх Отців Віри». Втім, Жозеф Фуше виявився невсипущим. Він представив імператорові звіт, на підставі якого 19 жовтня 1807 року було скликано термінові збори «малої ради», про що оголосила імператорська канцелярія: «Ми розглянемо ситуацію з конгрегаціями [...]. Хто такі Отці Віри? Його Величність ліквідував їх в Ам’єні; вони були заборонені у Ліонській дієцезії, а проте вони існують; у Клермоні* є й такі з них, які конкурують з публічною освітою, дискредитують ліцеї та оволодівають умами молоді. Існує переконання, що вони підтримують зв’язок із Римом та мають якогось таємного керівника. Чи це справді так? Де вони облаштувалися? Скільки їх? Що відрізняє Отця Віри від Отця Товариства Ісуса? По чому їх можна розпізнати? Скільки колегій перебуває в їхніх руках? Врешті-решт, яких засобів варто вжити, щоб перешкодити асоціаціям, які застосовують у Франції чужоземні практики і ведуть листування із закордонними інституціями?»

Назрівала буря. Вона вибухнула через дванадцять днів: у присутності цілого двору, французьких міністрів та іноземних правителів, зібраних на подвір’ї замку Фонтенбло, Наполеон різко звернувся до кардинала Феша, дорікаючи йому за те, що той ошукав його або ж його самого ошукали Отці Віри, викриваючи людей, які «прагнуть взяти у свої руки навчання французької молоді» та «загрожують імператорському університетові від його початків». Диктуючи своєму дядькові наказ негайно розпустити колегії та семінарії, він заявив, що усі священики, які впродовж двох тижнів не повернуться до своїх дієцезій, будуть вислані до Гвіани... *

Щодо цього пункту Фуше був погано обізнаний.

Розділ I. ТАТАРСЬКА ПУСТЕЛЯ

У такому ж дусі через декілька тижнів він давав вказівки міністрові поліції: «[...] Ви домовитеся з паном Порталісом про способи ліквідації усіх конгрегацій Отців Віри, обираючи найбільш делікатні, проте й найбільш ефективні. Вживайте цих заходів по всій імперії. Пильнуйте, щоб ці особи ніяким чином не могли збиратися. Я покладаю на вас відповідальність за існування будь-якого товариства цих монахів. [...] Ви повинні почати з архиєпископа Ліона. [...] З цим прелатом, як і зі всіма іншими, варто говорити тільки тоді, коли маєш папір на руках, і не варто вступати в жодну теологічну дискусію. Я не хочу жодних Отців Віри, тим більше щоб вони втручалися у публічну освіту та отруювали молодь своїми смішними ультрамонтанськими принципами. Всю необхідну інформацію про Отців Віри ви зможете отримати від їхнього настоятеля отця Варена, який, мабуть, є пройдисвітом»27.

Не важливо, що Наполеон плутав Варена з Пакканарі, отців Святого Серця з Отцями Віри. Фактом залишається те, що до кінця Імперії ця удавана змова була придушена, зведена до примарного існування, а її членів розігнали, їх переслідувала поліція, особливо Варена. Фуше намагався його здобути, пропонуючи посаду вікарія архиєпископа Ліона чи Парижа*. За свою відмову настоятель був засланий у рідне місто Безансон, де місцевий префект мав доручення стежити за ним...28 Та насправді, наскільки численною була ця структура, яка завдавала стільки клопотів імператору Франції та його могутньому міністрові поліції? Жозеф Бюрнішон, якому вдалося опрацювати тогочасні документи, пропонує наступні цифри: станом на 1807 рік – 40 священиків та 30 братів-коад’юторів; вони провадили вісім колегій та невеликих семінарій у містах Л’Аржантьєр, Мондідьє, Белле, Роанн, Монморійон, Базас, Марвежоль, Руселаре (в Бельгії), а також утримували доми у Парижі, Ліоні та Ам’єні. Невеликі групи і невеликі кошти? Так, але ж залишається привид єзуїтів... Привид, який набере ще більш таємничих обрисів, ніж Отці Серця Ісуса, пакканаристи чи Отці Віри Жозефа Варена – обрисів Конгрегації. Це слово увібрало в себе стільки уявлень, ілюзій, ошуканства і, особливо, непорозумінь, що ми маємо зважати на те, щоб не зайти надто далеко у такі нетрі, де довший час зосереджувався вплив «чорних людей», переслідуваних Жозефом Фуше. Та все ж варто про це згадати. Слово «Конгрегація» набирає тут особливого змісту, іншого від того, який йому надавали законодавці Революції, тобто організованого об’єднання чорного духовенства чи монахинь. У тому значенні, якого воно набуло (в однині) на початку XIX століття, йдеться про більш-менш таємну асоціацію світських *

Яку йому було б дуже непросто запевнити, навіть якщо тоді і панувало безправ’я.

ЄЗУЇТИ. ПОВЕРНЕННЯ

людей, якими керували духовні особи з метою здійснення культу чи молитовних практик, та яке, однак, свідомо набирає політичного забарвлення, по суті опозиційного, і може вилитися у діяльність такого ж порядку. Йдеться не обов’язково про «єзуїтський заколот». Певна протестантська «конгрегація» утворилася у період Консулату. І якщо засновником тієї католицької організації, про яку тут йдеться, створеної у той самий час, був колишній єзуїт, то утворювалися й інші подібні групи, які не мали нічого спільного з Товариством. Найвідоміша з таких асоціацій, яка мала свою легенду й надалі її зберігає, була заснована у 1801 році абатом Бурдьє-Дельпюї, який колись належав до Товариства Ісуса. Серед багатьох інших істориків нею займався цілком тут несподіваний історіограф Шарль де Ґолль, який у віці сімнадцяти років, перебуваючи в отців-єзуїтів в Антуані (Бельгія), написав роботу на цю тему29, на яку, вочевидь, вплинули праці істориків Товариства Ісуса. У ній згадується, що асоціації такого типу творилися римськими єзуїтами ще наприкінці XVI століття в рамках культу Діви Марії, що згодом вони розвинулися у Центральній Європі, притягнули кількох австрійських правителів, а у Франції таких людей, як Тюренн (хоч Людовик XIV заборонив їх поширення в королівській армії). Отож ініціатива, яку було взято у 1801 році, вписувалася у довгу традицію єзуїтської діяльності у мирянському середовищі. У своїй праці Шарль де Ґолль не бере до уваги іншої єзуїтської традиції, яка мала вплив на засновника від 1801 року, тієї, яку назвали «Аа», або «асамблея», і творцем якої був у 1630 році отець Баґо, відомий єзуїт часів Рішельє30. Цю таємну конгрегацію, яка об’єднувала духовних і світських осіб, іноді плутали з конгрегацією Найсвятіших Таїн, і вона, як і остання, сприяла посиленню місіонерського руху в азійському напрямку*. Звідки ж ця «таємниця» – цілком зрозуміла в часи Революції чи Імперії, але несподівана в епоху могутніх сповідників королів? Чи варто вбачати в цьому лише наслідок невиправної схильності «чорних людей» до таємничості? В одній зі статей у «Словнику духовності» превелебний отець Рукет пропонує таку цікаву відповідь: «Без цієї суворої таємниці [...] «особи знатного походження» могли б просити, щоб їх прийняли у таку групу, і їм неможливо, чи навіть неприйнятно, було б відмовити. У той час справді не існувало такої групи, куди б людина «благородного походження» не могла вільно вступити, готова вимагати, згідно зі своїм титулом, керівну посаду або якісь особливі почесті. Очевидно, подібні невеличкі запопадливі товариства втрачали увесь свій сенс, переживаючи такого роду втручання». Окрім цього розсудливого єзуїта, пише Ален Ґіллерму, «керівництво Товариства Ісуса ніколи публічно не підтверджувало такої тенденції до таємниці, ані такого уподобання таємничості, які були властиві членам об’єднання Аа»31. Ну-ну... *

Див. том І, розділ Х.

Розділ I. ТАТАРСЬКА ПУСТЕЛЯ

Конгрегація абата Бурдьє-Дельпюї, девізом якої були слова cor unum et anima una («одне серце і одна душа») і яка об’єднувала відомих людей, вибраних, зокрема, з наукових середовищ – як-от лікар Лаеннек, інженер Тессейр, математик Коші, – не замикалася, звісно, лише на побожності й милосерді. Спочатку Наполеон вбачав у ній тільки «ватагу простодушних». Однак він розлютився, коли довідався, що один із найавторитетніших членів цієї конгрегації Матьє де Монморансі, якого прийняв папа у Савоні*, привіз звідти (як розповідають, схованою у черевику) буллу про екскомуніку, яку Пій VII наклав на імператора – себто справжній заборонений документ... Чи поширення цього тексту, який виявився нищівним для режиму та посприяв послабленню авторитету імператора у католицьких колах, було справою рук Конгрегації чи Рицарів Віри, одним із засновників яких був Монморансі разом з Алексісом де Ноаєм та Бертьє де Совіньї? Коли Фуше наказав затримати Ноая, він, мабуть, діяв радше проти Рицарів, які були завзятими монархістами, ніж проти Конгрегації. Тісний зв’язок між організаціями (до яких належав також Шатобріан) був очевидним, оскільки напівтаємницю, яка задовольняла послідовників абата Дельпюї (якого після його смерті у 1811 році замінив абат Леґрі-Дюваль, а потім, з 1814 року, надзвичайно динамічний єзуїт Ронсен), поглиблювала таїна, якою оповили себе, зі зрозумілих причин, вірні Бурбонам Рицарі. Ось чому перші кроки П’єра Клорів’єра свого часу перетиналися подекуди з діяльністю шуанів. Тут чорна легенда єзуїтів знаходить свою поживу... Про Конгрегацію, діяльність якої активізувала влада, ми ще почуємо в час Реставрації. Та як привид, хоч би його й оживляли дух Лойоли та енергія Варена, міг протистояти ворожості Наполеона й Фуше? Коли імперія була успішною, вона прирекла його на животіння. Та коли вона була зранена, а імператор відлучений від Церкви, вони не забажали його терпіти. Починаючи від розриву між папою та імператором, який вважав єзуїтів «папськими гренадерами», вони були змушені переховуватися. Воскресіння Товариства, принаймні у Франції, відтоді відбувалося разом із падінням Імперії.

Як би не було важко відчувати тягар володаря Великої Армії на континентальній Європі, єзуїти всюди шукали можливості підняти надгробний камінь. Спершу в Неаполі, де короля Фердинанда у 1767 році змусив заборонити Товариство його батько і сюзерен Карл ІІІ, неважко було помітити, що Іспанське королівство вже не мало такої ваги, як у часи Філіпа ІІ. У Кастилії надалі зберігалася запекла ненависть до єзуїтів, яку безталанний Карл IV успадкував *

Куди Наполеон заслав папу.

ЄЗУЇТИ. ПОВЕРНЕННЯ

від свого батька, та новий гравець Мануель Ґодой не міг стриматися, щоб не виставити напоказ протилежні почуття, і повідомив неапольському васалові, що в Мадриді не цікавляться «ні у доброму сенсі, ні в поганому» відновленням Товариства в Неаполі. Надто побожний Фердинанд IV відчув у цьому натяк і поспішив викликати до себе отців, на чолі яких стояла видатна особа – Хосе Піньятеллі, «іспанський ґранд» і «грандіозний розум». Він надав цій операції такої урочистості, яка приголомшила цілу Європу. Чи настав час повернення «чорних людей»? Поль Дюдон цитує депешу посла Франції у Неаполі своєму міністрові іноземних справ Таллейрану, в якій дипломат подає розмову з одним із тих, хто брав участь у відродженні Товариства. Оскільки він його вітає із таким успіхом, додаючи при цьому, що Франція залишатиметься закритою для них ще надовго, то отримує наступну відповідь: «Дозвольте діяти Всемогутньому. Франція – це країна, де ми маємо багато друзів. Слуги Бога та дому Бурбонів є в нашому розпорядженні. Серед них є розумні трудівники, які нам таємно готують шлях»32.

Ще один прояв тріумфу. Доки не буде завойована Франція, завоювання Неаполя виявиться швидкоплинним. Наступного року Наполеон посадив свого брата Жозефа (відвертого франкомасона) на трон Неаполітанського королівства – допоки його не займе Мюрат. Отці-єзуїти на чолі з Піньятеллі знову змушені були втікати. Втім, неаполітанська операція била зорю, нагадала, що «труп» ще живий на Заході. Те, що одні Бурбони зруйнували, інші Бурбони, збагнувши наслідки, могли відновити.

Однією із загадок цього переходу через пустелю залишається позиція архикатолицького королівського двору у Відні. Звісно, імператор-святенник Йосиф ІІ (після того, як на конклаві 1769 року він став одним із головних відповідальних за обрання Климента XIV, а отже, і за ліквідацію Товариства) встановив такий вид ґалліканства на віденський манер, який назвали «йосифінізмом». Та його наступник Франц ІІ, такий самий побожний і консервативний, як і його неапольський кузен, палко бажав повернення отців. До того ж тимчасовий генеральний настоятель Товариства превелебний отець Ґрубер, осідок якого знаходився у Санкт-Петербурзі, сам був австрійцем. Прихильники політики «йосифінізму», які становили оточення імператора, представили йому в 1804 році план відновлення Товариства в Австрії, обмеженого владою віденського двору, а отже, в певному сенсі націоналізованого*. Римська *

Це був план, дуже близький до того, який задумав Ламуаньон, котрий 1761 року намагався врятувати Товариство у Франції.

Розділ I. ТАТАРСЬКА ПУСТЕЛЯ

курія і, либонь, сам Пій VII були схильні прийняти таке рішення. Та офіційний представник «ігнатіанців» Ґаетано Анджоліні, який був тоді залучений до процесу неаполітанської реставрації, вислав до Риму «сміливий і патетичний»33 протест проти будь-якої адаптації статутів (sint (sint ut sunt, aut non sint – «нехай будуть такими, якими є, або нехай їх зовсім не буде») і таким чином відкинув на десять років відновлення єзуїтів в імперії Габсбурґів. Та це не так вже й важливо. Операція з відновлення почалася. Хоч у Мадриді Карл IV міг, ніби з-під пензля Ґойї, послати Товариство під три чорти; у Відні Франц ІІ безрезультатно зітхав; у Неаполі Мюрат хизувався показовим антиклерикалізмом; у Парижі Фуше переслідував Отців Віри; навіть у СанктПетербурзі цар Олександр розривав відносини з наступником Ґабріеля Ґрубера, все ж єзуїти по крихтах відновлювалися. На підступах до Риму монсеньйор Ламбрускіні, єпископ Орв’єто, віддав у розпорядження Хосе Піньятеллі та вигнанців з Королівства Обох Сицилій свою семінарію, яка стане розсадником нового Товариства. У Санкт-Петербурзі «генерал» Бжозовський, якого цар відтепер трактував не як гостя, а як заручника, працював над тим, щоб розмістити своїх «чорних» пішаків на шахівниці світу. У Франції Варен, Клорів’єр і Конгрегація готували подвійну реставрацію – Бурбонів та єзуїтів. Повалення Імперії, якому передувало повернення понтифіка до Риму, послужить для цього сигналом. За тридцять років до цього, бачачи, як займалася заграва Революції, дуже кмітливий князь де Лінь ось що писав мадам де Шуазі: «Я, який не є пророком ані у своїй вітчизні, ані на батьківщині інших, вже віддавна не перестаю казати всім, хто хоче почути: якби єзуїтів не вигнали, то ми б не побачили цього клятого духу незалежності, галасливості, педантизму, цієї манії змушувати політику розноситися, немов стрімкий потік, що загрожує усім престолам Європи». Час королівських престолів знову настав. А з ним – і пора тогочасних єзуїтів. Вони поверталися.

Розділ ІI

Реставрація в епоху Реставрації • «Сильні гребці» • Катастрофа у Санкт-Петербурзі • Час Клорів’єра • Франція, яка відвернулася від християнства? • Режим толерантності • Конгрегація та її тінь • О, бідолашні діти Сент-Ашеля • Ніколя Лоріке та Імператорська гвардія • Монруж – Вальхалла єзуїтів • Невблаганний Монлозьє • Боягузтво Карла Х •

«Ми проникли, як овечки, ми царюємо, наче вовки, нас виженуть, як псів, ми відродимося, немов орли». Хіба цей вислів, як каже легенда, справді належить Францискові Борджія, третьому генеральному настоятелеві Товариства? З-посеред усіх єзуїтів це не той, кому хотілося б найбільше його приписати (якщо й справді ці слова промовив коли-небудь хтось із них). У будь-якому разі, якщо ми маємо право заперечити чи підтвердити метафори, пов’язані з вівцями, вовками й собаками, то найменш прийнятною є та, яка пов’язана з орлами. Єзуїти пережили чимало тріумфів і відзначали їх іноді до забуття. Проте далеко не кожен з них сягнув такого розмаху і значення, як торжество 7 серпня 1814 року, яке деякі історики єзуїтів представляють як «воскресіння». Наприклад, превелебний отець Дюдон із цього приводу цитує слова Христа, звернені до Лазаря: «Veni foras!»*. Того дня папа Пій VII, який, заледве вирвавшись із наполеонівських кігтів, повернувся до Риму, залишив свій Квіринальський палац і з великою помпою подався до Іль-Джезу – осередку єзуїтизму. І там, перед вівтарем Конгрегації дворянства**, попросив зачитати буллу «Sollicitudo omnium ecclesiarum», ecclesiarum», яка після сорока років римського остракізму відновлювала Товариство Ісуса як інституцію, а також його привілеї. * **

«Вийди сюди!» Чи варто вбачати у цьому знаменний вибір?

Розділ II. РЕСТАВРАЦІЯ В ЕПОХУ РЕСТАВРАЦІЇ

Відновлення не могло бути більш урочистим, а текст, який уже кілька місяців обговорювали фахівці з канонічного права Римської курії кардинали Пакка, Літта та ді П’єтро, не міг певніше відновити союзу 1540 року між Святим Престолом та ігнатіанським орденом. Судіть самі: «Католицький світ одноголосно вимагає відновлення Товариства Ісуса. Ми б уважали себе винними перед Богом у страшному злочині, якби у цій великій небезпеці для Християнської республіки* злегковажили допомогою, яку нам посилає особливе Боже провидіння, і якби ми, знаходячись у човні Петра, який розхитують і долають постійні бурі, відмовилися скористатися силою і досвідом гребців, які самі відважуються розбити морські хвилі, котрі щохвилини загрожують розбиттям човна і смертю. Спонукувані такими численними і переконливими мотивами, ми вирішили вчинити сьогодні те, що бажали ще від початку нашого понтифікату. [...] Отож ми постановили остаточно – в силу повноти апостольської влади – і назавжди, що усі дозволи та права, надані нами лише Російській імперії та Королівству Обох Сицилій**, поширюватимуться відтепер на всю нашу Церковну державу, а також на всі інші держави. [...] Ми беремо під своє покровительство, у наше безпосереднє підпорядкування, а також у підпорядкування Апостольського Престолу всі Колегії, Доми, Провінції, усіх членів цього ордену. Тому ми настійливо радимо славним і благородним світським князям і сеньйорам, як також нашим достойним братам архиєпископам та єпископам, [...] не допускати, щоб ці монахи були будь-яким чином гноблені, а ще пильнувати, аби до них ставилися з добротою і милосердям, як належить».

Пій VII, загартований випробуваннями, які він незадовго до цього стійко пережив, не міг ще більш рішуче заперечити заборони і ліквідації, які були, між іншими, рішенням його попередника Климента XIV. Він не міг сміливіше захищати колись проклятий орден. В ордені, на перший погляд, все поверталося до свого порядку. Нитку, сплетену у 1540 році, а потім обірвану в 1773 році, було відновлено. Та лише на перший погляд. Тому що ігнатіанські партнери папи у 1814 році мали небагато спільного з тремтливою когортою молодих шукачів пригод, які горіли своєю справою, коли прийшли у 1538 році та постали перед Павлом ІІІ. Ось що виринало з темряви, у яку більшість дозволила собі вкинути групу колишніх борців, котрі скорилися винищенню і були врятовані, часто проти своєї волі, макіавеллівською ласкою двох некатолицьких правителів. Одна дійова особа впродовж усієї церемонії «воскресіння» в Іль-Джезу привертала до себе загальну увагу. Це був превелебний отець Альберто де Монтальто, * **

Дивне формулювання з уст відомої жертви Клубу якобінців. Бреве «Catholicae fidei» (1801). Див. розділ І, с. 29. (фр. видання)

Розділ Х

Фашизм? Безперечно, ні... • Сутана, схожа на броню • Енцикліка «Mit brennender Sorge» • Єзуїти-моррасисти • Ґастон Фессар та Раймон Арон • Духовна віднова 1930 року • Християнство та юдаїзм • Донкер та його «кадети» • Обережність Пія ХІІ... і превелебного отця де Буане • Відмова Віктора Фонтуанона • Армія й Церква у Пюї-ан-Веле • П’єр Шайє і «Témoignage chrétien» • Осуджений герой • Жак Сомме і «вірність людям оссуарію» • Ів де Монтшей – єзуїт, засуджений до розстрілу •

Одного квітневого дня 1941 року, тоді, коли авторитетний єзуїтський проповідник Поль Панісі піднімався на амвон Собору Паризької Богоматері, щоб виголосити там великопісну проповідь, написану так, щоб не завдати клопотів маршалові, який правив у Віші, зовсім поряд, на лівому березі Сени, невеличка церковця Сен-Северен приймала іншого отця з Товариства Ісуса, ім’я якого було тоді менш відоме, аніж прізвище господаря кафедрального собору, і який говоритиме зовсім іншим тоном: «Якщо ви, браття, хочете знати, яку позицію зайняти у ці похмурі дні, ідіть і прочитайте слова, написані на постаменті пам’ятника Дантона біля СенЖермен-де-Пре. Ось вони: “Щоб побороти ворогів Батьківщини, треба відваги, ще раз відваги, і завжди відваги”».

Відваги... Її не забракло в той час, коли німецькі солдати прочісували довколишні квартали і котрийсь із них у будь-який момент міг штовхнути двері храму, коли Франсуа Дарлан напередодні очолив уряд Віші, коли Гітлер тількино приєднав до своєї імперії Грецію і коли в Парижі готували першу облаву на євреїв, які перебуватимуть (тимчасово) у таборі Бон-ла-Роланд. Якобінська відвага цього єзуїтського проповідника здатна викликати подив, який може лише посилитися після оголошення його прізвища, а також політичних і культурних основ. Його ім’я Мішель Ріке. Він народився у середовищі, яке було наповнене тезами і закликами «Аксьйон франсез» і в якому Дантона вважали

Розділ X. ФАШИЗМ? БЕЗПЕРЕЧНО, НІ…

335

дияволом; його хресним батьком був Луї Ґім’є – близький приятель Морраса та прихильник Дрюмона. Сам Мішель у 1919 році вступив до Товариства Ісуса, ще не скинувши солдатської форми, одягнутої за два роки до цього, і залюбки повторював молитву свого приятеля, превелебного отця де Кватребарба: «Святий отче Ігнатію, дай мені твого войовничого духа!» Підперезавши свою сутану, схожу на броню, Мішель Ріке після війни долучився до боротьби під прапорами надзвичайно консервативного генерала де Кастельно. Він був також приятелем превелебного отця Донкера, який вітатиме «харизматичну коронацію маршала»... Хто ще з його покоління так очевидно був покликаний звістити в 1940 році про «національну революцію»? У свої дев’яносто три* превелебний отець Ріке не втратив цієї легендарної войовничості. Він заперечував: «Ні! Я вже на той час мав за собою минуле бунтівника. У 1924 році, будучи противником антиклерикального законодавства Картелю лівих, я опублікував статтю під назвою “Його величність закон”, де нагадав про настанову дорогого мені Томи Аквінського, що послух не може бути спричинений несправедливим наказом... Не забувайте, що наші парагвайські отці – до того, як були ганебно вислані королівськими дворами Лісабона й Мадрида, – відмовилися підкоритися розпорядженням Риму. [...] Щоби протистояти Картелю, я зважав на поради найбільших тогочасних правників Діґі та Оріу і став знавцем права в опорі!»

Та справжнім бунтівником він стане лише 1940 року. Але вже крізь це дуже тісне сплетіння консерватизму і націоналізму були помітні деякі відмінні риси. Мішель Ріке мав змогу слухати уроки одного викладача філософії на прізвище Жак Марітен (онука Жуля Фавра, одного з отців-засновників Третьої Республіки), який задумав поєднати демократію з християнством**, а його дружина Раїса відкрила юнакові багатство юдейської духовності; згодом брав участь у різних заходах на підтримку біженців з Австрії та Іспанії, а також жертв фашизму, нацизму і франкізму – як керівник «Конференс Лаеннек» (Conférence (Conférence Laennec), Laennec), об’єднання католицьких студентів-медиків, що діяло разом з іншими солідарними їм угрупуваннями, де зустрічалися Франсуа Моріак, Луї Массіньйон та Клод Бурде. «Уже від 1938 року я був переконаним антифашистом. Мої зустрічі з єврейськими скаутами, провідниками яких були Едуард Сімон, званий Булі, та двоє сіоністських рабинів, також допомогли мені відкрити очі. Коли у 1940 році трапилося лихо, я вже був готовий чинити опір». * **

Тобто на час написання цієї книги – 1992 рік (Прим. (Прим. перекладача) Однак він також довший час був близьким до Морраса.

336

ЄЗУЇТИ. ПОВЕРНЕННЯ

І справді, дуже швидко Мішель Ріке перетворить «Конференс Лаеннек», із яким активно співпрацювали такі молоді лікарі, як Поль Мілльє та Луї Бертанья, на осередок боротьби з окупантами. 11 листопада 1940 року він скликав своїх студентів, щоб прочитати їм уривки зі спогадів Жоржа Клемансо, де засуджувалася часто згадувана капітуляція Філіпа Петена у 1918 році. А наприкінці року його друг Андре Ноель, якому через два роки нацисти зітнуть голову в Кельні, познайомить його з такими особами, як капітан Робер Ґедон і (знову-таки) Клод Бурде, котрі стануть творцями осередків «Комба» ((Combat Combat)) у північній зоні окупації. Незабаром Мішель Ріке зустріне і засновника цього руху Анрі Френе. Через своїх приятелів Малатерів, які колись примирили його з Республікою, превелебний отець Ріке налагодить контакти з групою видатних бельгійців де Старка і де Йонґ, які стали творцями мережі «Комета», покликаної допомагати збитим союзницьким льотчикам, котрі прагнули відновити боротьбу. І саме він разом з іншими був натхненником боротьби французьких студентів проти участі у Службі обов’язкових робіт у нацистській Німеччині: його лист маршалові Петену, датований лютим 1943 року, мотивує цю відмову моральними принципами і слугує маніфестом для тих, хто обрав непокору і хто одразу поповнив лави Руху опору. Такої відваги – оскільки саме такий лозунг він собі обрав – не могло не зауважити Гестапо. 18 січня 1944 року двоє гестапівців увійшли до будинку під номером 12, що на вулиці Д’Асса в Парижі, де розташувався керівний осередок «Конференс Лаеннек»: «Пане, досить приховувати під своєю сутаною усіх синів опору». І ось Ріке опинився у відділі Гестапо на вулиці де Соссе, потім – у Комп’єні, згодом – у «поїзді смерті» і, врешті, у концтаборі Маутгаузен, де через п’ятнадцять місяців він зустріне визволителів1. Історія життя Мішеля Ріке не підсумовує всієї історії Товариства Ісуса, що протистоїть нацизмові й війні, і навіть історії єзуїтів, які активно боролися проти окупантів. Анрі Шамбр чи Жак Сомме, наприклад, в інший спосіб виступили проти нацизму, ще інакше це зробили П’єр Шайє чи Ґастон Фессар, а також Віктор Діяр, Луї де Жабрен та Антуан Дьєзайд. Не кажучи вже про тих, які зробили інший вибір. І слово «вибір» тут пасує: незабаром римська ієрархія, як з Ватикану, так і з Борґо Санто Спіріто, щодо насадження нацизму в більшості католицьких країн Європи зайняла позицію, яку важко передати словами «пасивність» чи «політика вичікування», а радше словом «двозначність». Коли такі, як Донкер, Панісі чи Куле віддавали пошану маршалові Петену (якщо не самому окупантові), то чи були вони якоюсь мірою вірні «святому послухові», як де Любак чи Монтшей? Тим більше, що у вказівках згори навіть не йшлося про послух «законній» владі, а владі «встановленій»... Звичайно, іноді можна було почути нагадування з Ватикану про несумісність расизму й християнського віровчення: ізраїльський історик Пінхас Лапід нарахував їх шість2.

Розділ X. ФАШИЗМ? БЕЗПЕРЕЧНО, НІ…

337

Утім, цей орден, «військову» дисципліну якого так вихваляє легенда, виявився супроти цього важливого в історії виклику таким же нерішучим і непевним, як і сам французький народ, як Радикальна партія чи останній випуск військової академії Сен-Сір. Звідси й різноманітна поведінка єзуїтів, причини якої варто з’ясувати, а також окреслити межі. Адже, врешті-решт, незважаючи на нерішучість і хибні кроки єзуїтів, фашизм розгледить у Товаристві Ісуса свого противника.

Напередодні Другої світової війни дві енцикліки папи Пія XI, опубліковані одна за одною в березні 1937 року, окреслили позицію Католицької Церкви стосовно двох форм атеїстичного тоталітаризму, жорстокість і сила якого хвилювала Європу від 1917 року. Перша з них – «Mit brennender Sorge» – написана німецькою, щоб бути більш доступною для віруючих, засуджує нацистський расизм як агресивне неопоганство. Друга – «Divini Redemptoris» – оголошує марксистський комунізм «порочним у своїй суті». Другий текст «виник сам від себе», якщо можна так сказати. «Безбожний комунізм» одразу опинився, з потрійної точки зору (ідеологічної, політичної та географічної), поза католицькою сферою впливу і, навіть у формі прогресивізму прогресивізму,, ще не подіяв на християнське суспільство Заходу. Скільки віруючих захоплювалися ним (може, за винятком декількох іспанців на кшталт Хосе Берґаміна, і то в дуже особливих обставинах громадянської війни та військових союзів проти франкізму, який підтримували Гітлер та Муссоліні)? Так само і Товариство Ісуса, таке розсудливе і уважне до світу, здається, не ставило його на перший план серед своїх зацікавлень. Часопис «La Civiltà Cattolica» присвятив марксизмові та Жовтневій революції лише окремі замітки; 1930 року генеральний настоятель Влодзімєж Лєдуховський створив навчальний центр та доручив канадійцеві, превелебному отцю Леді; проникливий свідок того часу превелебний отець Фессар цікавився марксизмом завдяки творам Гегеля, а превелебний отець Деле спостерігав за розквітом сталінізму. Лише після Другої світової війни керівництво Товариства доручило декільком своїм найбільш світлим головам (у Франції ними були превелебні отці Шамбр, Біґо, Кальвез та Боск) систематично вивчати марксизм та його конкретне застосування. До того ж із неабиякою обережністю. На колишнього партизана-макі партизана-макі Анрі Шамбра у 1945 році був покладений обов’язок досліджувати марксизм, однак перед тим він повинен був упродовж трьох років вивчати російську мову. Отець став одним із найкращих фахівців на світі в цьому питанні та опублікував книжку «Марксизм у Радянському Союзі»3, яка користувалася надзвичайно великою популярністю. Та коли він захотів доповнити і перевірити свої знання безпосередньо «на місці», то, наражаючись на ризики і небезпеки, тричі отримав

338

ЄЗУЇТИ. ПОВЕРНЕННЯ

відмову, просячи дозволу поїхати до Східної Європи... Де тут дух відкриття минулих літ? У всякому разі, аж до 40-х років єзуїтська інтелігенція, мабуть, мало уваги звертала на радянський феномен*, який, без сумніву, містився у третьому або четвертому колі пекла; до того ж, як ми знаємо, Товариство Ісуса не спеціалізувалося на дослідженні проблеми Зла. Ось чому оцінку «порочний у своїй суті», яку дав комунізмові Пій ХІ, мирно зберегли в пам’яті теологи і стратеги Товариства: все було в порядку. Інакше – з прокляттям, висловленим на адресу нацистів. Написане їхньою рідною мовою, воно мало на меті владно застерегти тих німецьких католиків, які захоплювалися нацизмом або укладали з ним союз, зокрема Франц фон Папен, лідер католицької Партії центру та віце-канцлер в уряді Адольфа Гітлера. Не можна сказати, що отрута нацизму проникла у Товариство Ісуса. Випадки потурання, які можемо зауважити після поразки Франції у 1940 році, набагато більше будуть пов’язані з пошануванням «встановленого порядку» та його вимог, аніж з якимось зачаруванням (хоч і траплялися випадки, коли «містика порядку» перепліталася з містикою насильства). Та союз між нацизмом і фашизмом був очевидним і приймав навіть форму урочистого «Сталевого пакту», підписаного у 1939 році. А у 30-х роках фашизм був партнером, і то достойним, а також спокусою для католицького світу, особливо в Італії та Іспанії. Якщо йдеться про Францію, то зв’язок між Церквою та фашизмом був, щоправда, обірваний завдяки засудженню «Аксьйон Франсез» у грудні 1926 року**. Звинувачуючи у «поганстві» позитивізм і макіавеллізм Шарля Морраса, оспівувача, якщо не натхненника (певною мірою) римського фашизму, папа Пій ХІ не лише розлютив Муссоліні та збентежив значну частину середземноморського чи латинського католицького суспільства, на яку автор «Дослідження монархії» здійснював справжній інтелектуальний вплив. Він також викликав жваве хвилювання у самому Товаристві Ісуса, де газета «інтегрального націоналізму» мала чимало передплатників, а тези Морраса – переконаних прихильників***. Щоправда, одним із найбільш активних обвинувачів на судовому процесі проти «Аксьйон Франсез» став єзуїт, превелебний отець Антуан Дьєзайд****, співпрацівник преосвященного Андріє, архиєпископа Бордо, який був на процесі офіційним прокурором. Втім, якщо у Товаристві й були переконані противники моррасизму (Фонтуанон, Фессар чи де Любак, яких ми ще зустрінемо), то воно Втім, не забуваймо, що абат Жан Бульє, один із церковних діячів, які виявилися найбільш близькими до Французької комуністичної партії, спершу був єзуїтом. ** Що супроводжувалося внесенням до списку заборонених книг більшості творів Морраса. *** Між іншими й Мішеля Ріке. **** Якого монархістська буржуазія Бордо називала не інакше як Дьябльзайд (Diablezayde (Diablezayde), ), де «Diable» означає «диявол». *

Розділ X. ФАШИЗМ? БЕЗПЕРЕЧНО, НІ…

339

прихистило також і прихильників гасел «політика передовсім» та «римська культура», яка, здавалось, була невід’ємною від його історії. Не забуваймо, до якої міри легітимізм, тобто прив’язаність до старшої гілки Бурбонів, тих Бурбонів, які частіше лютували проти цього Товариства, ніж будьякий інший режим, за часів Генріха IV, Людовика XV та Карла X, залишався живучим (чи варто тут говорити про мазохізм?) у ньому на початку ХХ століття. Ми вже подавали палкі свідоцтва вірності, треба би навіть сказати відданості, «Генріхові V», якими пронизаний часопис «Études» наприкінці ХІХ століття*, ще перед тим, як під керівництвом отців Ґранмезона та Пассажа цей журнал французьких єзуїтів повернувся до більш строгого впровадження приписів ордену. Однак одразу після засудження, висловленого Пієм ХІ, сміливо узяли слово єзуїтські захисники моррасизму. Ними були кардинал Луї Бійо, який поплатиться за це «непомітним» засланням до сільської місцевості поблизу Риму, та превелебний отець Педро Декок. Щодо превелебного отця Брольї (а це прізвище має неабияке значення для історії Товариства, оскільки його носили чимало отців), викладача Паризького католицького інституту та Григоріанського університету в Римі, то він писав у часописі «Recherches de science religieuse» religieuse»:: для служіння добре зрозумілим інтересам держави політично доцільним могло бути те, що мораль засуджує. Натяк на Морраса очевидний. Навіть попри засудження «Аксьйон франсез» Пієм ХІ, моррасівське «поганство» буде набухати і творити систему, а також викриватиме цей «антихристиянський католицизм», який намагався перетворити Римську Церкву на інструмент державного порядку, не сприймаючи те, що Моррас називав «теїстичним лицемірством», цю «отруту», яка, за словами лідера «Аксьйон франсез», робить відносними політичні вартості та панування держави. Проте інтелектуальний вплив моррасизму був таким (хто ж ним, більшою чи меншою мірою, не захоплювався у 20-х роках?), що гасло «політика передовсім» та ідея антипарламентаризму залишалися живучими навіть усередині такої групи, як, наприклад, Товариство Ісуса. Тим самим римський фашизм, одним із натхненників якого вважав себе Моррас, зберігав деяку принадність і залишався спокусливим. Один єзуїт, якого, як і Ґастона Фессара, важко було підозрювати в поблажливості до тоталітаризму, назвав підписання Латеранських угод між Муссоліні та Пієм ХІ у 1929 році «шедевром християнської політики». Як партнер папи, італійський диктатор мав від цього договору, в якому проявлялося його політичне чуття, таку саму величезну користь, як і колись Бонапарт від конкордату 1801 року. Ані напад Муссоліні на Ефіопію, який схвально сприйняли Поль Клодель та Ґабріель Марсель, ані укладення «Сталевого пакту» між двома диктаторами *

Порушуючи «Конституції» Товариства Ісуса.

340

ЄЗУЇТИ. ПОВЕРНЕННЯ

з Риму та Берліна, ані навіть їх активна співпраця з франкізмом, який іспанське духовенство благословило як хрестовий похід проти «червоних», здається, не кинуло серйозної тіні на Дуче у середовищі правих католиків. І коли Гітлер заволодів Австрією у 1938 році, через чотири роки після того, як він наказав убити побожного канцлера Дольфуса, жест Муссоліні, який відправив дві моторизовані дивізії на Бреннерський перевал (свій новий кордон із Великою Німеччиною), щоб показати свій осуд, схвально привітали усі добромисні. І лише очевидну змову італійського диктатора з Гітлером у Мюнхені більшість французьких правих сил не підтримала. Таким чином аж до початку війни, до 10 червня 1940 року, коли Муссоліні, посилаючи свої війська у тил Франції, на яку напали нацисти і яка відтоді стала беззахисною, показав правдиве лице макіавеллівського «реалізму», який Моррас гаряче презентував (і продовжуватиме це робити...), фашизм був спокусою, у всякому разі питанням, для французького католицького суспільства. Не лише лідери «інтеґрального націоналізму» та декілька французьких послідовників «чорносорочечників» вказували на нього як на модель, але також чимало оповісників добромисних правих та авторитарного католицизму, як-от: Філіп Анріо, П’єр Теттінґер, Ксав’є Валла і Жан Ібарнеґаре, чи того «реалізму», представниками якого були П’єр-Етьєн Фланден і П’єр Лаваль. Такі єзуїтські проповідники, як превелебний отець Куле, які шукали «порядку» і «влади» та виступали проти більшовизму, не далекі від того, щоб прославляти такий режим. Фашизм був гіпотезою. Але чи надією? Проте вже в самому Товаристві було запалено зустрічний вогонь. У 1935 році з’явилася програмна книга превелебного отця Фессара4 «Pax nostra», nostra», поява якої у ті роки засвідчила, що християнська свідомість заперечує фашизм та його страхітливі методи. Саме на прохання Ґабріеля Марселя (хоч поведінка його тоді була така неоднозначна) викладач теологічного факультету у Фурв’єр (Ліон) створив цей «іспит інтернаціонального сумління», у якому він нагадував, всупереч Моррасу, Муссоліні та Гітлеру, що політика й управління колективною спадщиною цивілізації «в кінцевому результаті залежить від моралі»5 і що «будь-яка політична поведінка керується духовною позицією». Духовною? З усього нарису Фессара це, можливо, єдине слово, яке не вживав у своїх творах його приятель Раймон Арон, котрий познайомився з ним під час семінару, присвяченому Гегелю, яким керував Александр Кожев*. Автор твору «Мир і війна між народами» часто віддавав належне авторові «Pax nostra» nostra»,, зокрема в доповіді, виголошеній через тридцять років у Римі, вітаючи «проникливість і сміливість, які оживили його боротьбу проти нацизму й комунізму», які розглядалися в історичній послідовності і з точки зору моралі в дії. *

Де зустрічалися також Ремон Кено, Жорж Батай, Моріс Мерло-Понті та Жак Лакан.

Розділ X. ФАШИЗМ? БЕЗПЕРЕЧНО, НІ…

341

Чи Арон намагався допомогти усвідомити єзуїтові центральне місце єврея в історії світу? Уроки Анрі де Любака були б достатніми, щоб переконати у цьому Фессара, стосовно якого ми не знаємо, чи він намагався вмовити свого приятеля Арона, що центральне місце в історії людства займає Христос. У двох учнів Кожева спільним було водночас переконання, що мораль неможливо викинути з політики і що, нехтуючи нею, політичний стратег у довготривалій перспективі руйнує себе, а також дуже чітке усвідомлення, що національні, культурні і мовні реалії залишаються фундаментальними характеристиками життя народів. Раймон Арон вітав свого колегу як «неперевершеного духовного керівника [...], того, який відповів на виклики, кинуті французам і християнам»6. Ми зустрінемо їх згодом. Вони звинувачуватимуть (один у Парижі, інший у Лондоні) окупанта 1940–1944 років, а потім повернуть проти комунізму зброю, якою за двадцять років до цього погрожували нацизмові, і будуть переконані, що ведуть ту саму боротьбу. У будь-якому разі, впродовж 30-х років застереження Ґастона Фессара виявили, що всередині Товариства, у якому ми його побачимо разом із вражаючою когортою однодумців, існує дуже чітке розуміння агресивної у своїй суті природи фашизму і смертельної небезпеки, яка тоді нависла над світом. Так само, як і ліберальний реалізм Раймона Арона, політичний моралізм Ґастона Фессара не був втечею від реальності. Він зовсім не відмовляється розглядати реалії публічного і приватного життя у їх складності і глибині. Фессар звертається «до людей, які складаються з тіла і крові, які творять сім’ї і народи, є свідомими сили своїх зв’язків», а не до якихось «ангелів, загублених у людських тілах», і визнає, що «кожне життя тримається лише на боротьбі». Він однаково викриває інфантильність у поведінці як пацифіста, так і націоналіста7, і нещадно засуджує тих, які зробили собі ідолів із нації, народу чи раси. Що ж до цієї настільної книги проникливого антифашизму, то Фессар доповнить та поглибить її коментарем по гарячих слідах вересневої кризи 1938 року, що отримав назву «Випробування силою»8, та введе її у дискусію, яку відкрила нависла мюнхенська трагедія. Звертаючи увагу на цей «первинний соціальний факт людської історії, яким є протилежність, суперечність між двома групами: закону існування і закону свободи», Ґастон Фессар вбачає у пацифізмі ворога миру, як і в націоналізмі – ворога нації. Його невеличка книжка є звинуваченням як у наївності, так і в пасивності. У 1939 році це були слова, які багато важили, хоч ними так само знехтували, як працею «Погляд на Європу»9 Андре Сюареса, котрий у той сам час намагався розвінчати фашизм.

Такий спалах свідомості не був результатом діяльності однієї людини, чи навіть групи людей із найбільш розсудливої течії Товариства Ісуса. Він був

342

ЄЗУЇТИ. ПОВЕРНЕННЯ

плодом колективного дозрівання християнського суспільства, у якому протестанти брали серйозну участь і яке тривало впродовж 30-х років ХХ століття. Рене Ремон звернув увагу на це процвітання, яке він порівняв (завдяки його багатству) із розквітом перших десятиліть XVII століття, у часи Берюля, СенСірана та Сюрена – людей жагучої і винахідливої духовності, прищепленої на тогочасному родючому ґрунті. У 30-і роки, в лихоманці й галасі, спричинених світовою економічною кризою, з’являлися як індивідуальні, так і колективні твори, а також галузі знань, які напередодні великого катаклізму свідчили про плодотворність тієї релігії, яку нацизм погрожував знищити, вбачаючи в ній духовний прояв тієї єврейської «раси», що її він бажав викорінити, того «східного» духа, який йому видавався, як і Моррасові, основою зла і зіпсуття. Чи тому, що окопи Першої світової війни спричинили таку суспільну і духовну круговерть, яка знову занурила французьке духовенство у таке життя, від якого його колись відрізали як аристократичні традиції, так і стратегія заперечення державного антиклерикалізму? Чи тому, що на чолі французького єпископату такі люди, як Вердьє та Льєнар, відстояли справу перенесення Церкви на народний ґрунт? А може, тому, що такі об’єднання, як Католицька робітнича молодь, Католицька селянська молодь та Католицька студентська молодь, знову налагодили контакт з усім суспільством? Чи тому, що соціолог такої величини, як Ґабріель Ле Бра, керував дослідженнями на тему життєздатності чи занепаду християнської традиції у Франції, витягуючи католиків із «гетто», у якому вони мали тенденцію замикатися. Фактом залишається те, що 30-і роки були роками віднови того Товариства, яке Ернест Ренан, Леон Ґамбетта, Еміль Золя, Жуль Феррі та Жорж Клемансо вважали невідворотно позначеним недоумством. Тогочасні часописи «Esprit» і «La Vie intellectuelle» intellectuelle»,, «Sept» та «Temps présent» свідчать про зовсім нові вимоги часу, про свободу відважного духа, а їх роль зростає завдяки співпраці з багатьма знаковими тогочасними письменниками, які сміливо анґажувалися у боротьбу за свободу німця, росіянина чи іспанця. Ними були Франсуа Моріак і Жорж Бернанос, Жак Марітен і Анрі Ґіємен... Коли йдеться про відносини між католицизмом та фашизмом, то ці журнали мають першочергове значення. Менш авторитетні, аніж «Esprit» «Esprit»,, «Études» чи «La Vie intellectuelle», intellectuelle», видання молодіжних організацій, особливо Католицької студентської молоді та Католицької асоціації французької молоді, капеланами яких часто були єзуїти, налаштувалися проти сусідніх тоталітарних режимів. Часопис «Les Annales» Annales»,, друкований орган останньої з цих організацій, був менш войовничий, ніж «Messages» чи «Chantier» «Chantier»,, у яких виражалася фундаментальна недовіра Католицької студентської молоді до моррасизму чи до фашизму, а от прониклива книга Владіміра Д’Ормессона «Німецька революція»10 та брошура

Розділ X. ФАШИЗМ? БЕЗПЕРЕЧНО, НІ…

343

абата Дельмазюра «Гітлер і Католицька Церква» тут були рекомендовані. У цій віднові критичного розуму католицизму єзуїти, певна річ, брали участь, дещо поступаючись домініканцям, працям яких дав поштовх неперевершений колектив, сформований навколо отця Буассело такими превелебними отцями як Дюбарль, Шеню, Конґар та Медьє, який схвалював такі строго аристократичні тексти, як відомий твір Анрі Ґіємена «Через нашу помилку» (1937). Єзуїтська думка через десять років після Першої світової війни і через чверть століття після вигнання Товариства Ісуса із Франції (1904) відновилася, зокрема, у його англійських осередках – у Гастінґсі та Джерсі, де навколо таких учителів, як превелебні отці Ґранмезон, Лебретон, Руссело та Юбі, гуртувалися люди, котрі повернуть Товариству його славу, яка потьмяніла у XIX столітті: Віктор Фонтуанон, Анрі де Любак, Тейяр де Шарден, Ґастон Фессар, Ів де Монтшей і Жан Даніелу... Хоч яким багатим і різноманітним було це відновлення теологічних студій, проте воно меншою мірою надало оригінальності тогочасній єзуїтській думці, аніж систематичне студіювання початків християнства – тих початків, які дослідникам неважко було віднайти в юдаїзмі. Заснування видавничої серії «Sources chrétiennes», chrétiennes», зокрема Віктором Фонтуаноном та Анрі де Любаком, було рішучим кроком у напрямку зближення християнської культури та юдейського світу – урочиста перевірка вислову Пія ХІ «Духовно ми є семітами». Цьому визнанню спорідненості сприяв з незрівнянною як на той час обізнаністю превелебний отець Жозеф Бонсірвен, який, будучи прийнятим у 1910 році до Біблійного інституту в Єрусалимі, написав там дисертацію «Равіністична есхатологія та спільні елементи з Новим Завітом» Завітом»,, яку відхилили його керівники. Вступивши у 1919 році до Товариства Ісуса, він продовжував вивчати (у Римі та у Фурв’єр) юдаїзм і його зв’язок із християнством. Праця «Євреї та Ісус», Ісус», опублікована у 1937 році, стала сміливим викликом періодичним виступам проти юдеїв у християнському суспільстві. Чи можна було краще застерегти від расизму і нацистського неопоганства, ніж показуючи цю глибинну спорідненість? Християнство – це не лише відгалуження юдаїзму. Воно також є паростком еллінізму. І саме тому, що Віктор Фонтуанон більше за будь-кого іншого посприяв новому відкриттю цієї очевидності, як і юдейських джерел, він є одним із творців відродження Товариства у ХХ столітті і одним із його захисників від фашистського тоталітаризму. Хто оцінить величину впливу, який мав на тогочасну інтелігенцію його «Грецький словник», словник», опублікований у 1930 році? Будучи улюбленим наставником, серед інших і Анрі де Любака та Франсуа Варійона, він став справжнім учителем гуманізму, і, якщо Товариство застерігали перед спокусами тоталітаризму як запоруки «порядку», то відбувалося це як через уроки цього еллініста,

344

ЄЗУЇТИ. ПОВЕРНЕННЯ

прив’язаного до людської свободи, так і тих, які наново відкривали юдейське коріння християнства*. Втім, ані обізнана і войовнича свідомість Фессара, ані повернення до юдейських коренів християнства, яке проповідував де Любак, ані нагадування Фонтуанона про дух свободи, натхненником якого був еллінізм, не могли бути достатніми, щоб відвернути, як у самому Товаристві, так і у французькому католицизмі, спокусу авторитаризму, заснованого на зневазі демократії, на своєрідному антибільшовизмі, взятому за ціль саму в собі, та на прагненні «переробити християнство», схильне до домінування. Людиною, яка втілювала цю тенденцію, був Поль Донкер, про якого ми вже мимохідь згадували. Це сильна особистість, до того ж позбавлена таких фізичних і риторичних даних, які притаманні «вождям». Ветеран Першої світової війни, який дуже захоплювався нею, превелебний отець Донкер (у той самий час, коли він, як і Мішель Ріке, виступав проти світських законів Картелю лівих) створив у 1924 році угрупування молодих людей, що отримало назву «Кадети» (Cadets (Cadets), ), яке представлялося як нове рицарство, що опирається на ризик, зусилля і стоїцизм. У ньому не говорили ані про «фасції»**, ані про «фаланги»***, а черпали натхнення у скаутизмі і покладалися на «християнський порядок». Проте у маніфесті цього руху єзуїт мав на меті не лише «країну, яку варто було переробити», а й «расу, яку треба було оживити»11. Це слово не набрало ще тієї жахливої конотації, яку йому надасть нацизм. Тоді йому приписували «наукове» значення... Але коли розглядаєш через п’ятдесят років ці тексти і документи, то охоплює велике почуття тривоги. Подальша історія покаже, що черв’як справді нищив цей плід. Він не перетворить Донкера на зрадника: цей єзуїт украй негативно ставився до Німеччини, а тоді, коли він створював «Кадетів»****, то опублікував нарис «Бог чи Одін?». Одін?» До того ж, не випадає надто наївно вважати еллінізм абсолютною протиотрутою тоталітаризму. Платона можна використати не надто демократично. Ернест Ренан вважав, що Афіни жили у стані постійного терору. П’єр Відаль-Наке зазначає, що більшість німецьких дослідників еллінізму у 1933 році позитивно сприйняли прихід нацистів і що, пишучи в часи окупації свою «Історію виховання в античності», античності», Анрі Марру порівнював Спарту із Третім Рейхом. Те саме робили й нацистські викладачі університетів... Втім, правдою є те, що «грецьке місто як місце колективного рішення» і, «властиво кажучи, демократія, якою б вона не була обмеженою», є «надзвичайно важливими перемінами» і що «кожного разу, коли виникає суперечка про демократію, яку варто встановити [...], то ми згадуємо саме про Афіни...» (П’єр Відаль-Наке, у: Citoyenneté et Urbanité. Paris: Esprit, 1991. P. 62 та Une invention: la démocratie // Quaderni di Storia. Storia. Nr 35. P. 25). ** Як у фашистській Італії. *** Як незабаром у франкістській Іспанії. **** Де зустрічалися люди, які хоробро чинили опір нацизмові. *

Розділ X. ФАШИЗМ? БЕЗПЕРЕЧНО, НІ…

345

Утім, фашизм та його німецький наслідувач поширювали свій вплив. Коли 1934 року вбивство австрійського канцлера католика Дольфуса виявило й утвердило мерзотний характер нацизму, захоплення Ефіопії військами Муссоліні наступного року розкрило войовничість римської системи, підтвердженої її поведінкою у громадянській війні в Іспанії. Ми небагато знаємо про ставлення Товариства Ісуса до цього конфлікту. Якщо стриманість Ватикану у справі італійської інтервенції на підтримку Франко впадала у вічі, хоч була розважливою, то обережність часопису «La Civiltà Cattolica» вигравала на тому, що була одразу зрозумілою. Коли йдеться про Францію, то про це можна зібрати деякі свідчення. Ще молодий на той час єзуїт Франсуа Варійон розповідав12, як у трапезній один зі старших співбратів скрикнув: «В Іспанії справи йдуть краще для нас!» – у відповідь почулося: «Для нас – це для кого?» А ось що розповідає превелебний отець Моріс Понте, якого цитує Рене Бедаріда у своїй біографії П’єра Шайє: «Ми були з республіканцями, бо багато з нас були басками... А Герніка приголомшила...»13 Що стосується Ґастона Фессара, який звітував часопису «Études» про есе, опубліковане одним іспанським юристом-антифранкістом, то він завзято виступав проти поняття «священна війна», на що претендував Франко, характеризуючи свій «хрестовий похід». Переслідування, які поширювалися в Німеччині спершу проти євреїв, а потім і проти християн, підписання «Сталевого пакту» між німецьким та італійським диктаторами розвіювали ілюзії усіх тих, таких численних у середовищі католицької буржуазії, які бажали б заключити союз з другим проти першого. Усе це сприяло переконанню світлих голів в агресивній за своєю суттю природі цих режимів. Ми побачимо, що в цьому питанні в часи майже тотального засліплення Товариство вкотре винайде відповідну протиотруту – твір «Стражденна Австрія»14, опублікований у 1939 році превелебним отцем Шайє, свідком поглинання гітлерівським Третім Рейхом невеличкої держави, народженої з Версальського пакту. Ми ще повернемося до цього знакового свідчення. Але так само, як і дві книжки-маніфести Ґастона Фессара, цей сигнал тривоги зумовить мобілізацію супроти нацистської агресії. Незалежне від єзуїтів розвінчання гітлеризму здійснили декілька авторитетних германістів, зокрема Едмон Вермей чи Альбер Ріво. Ще більш войовничим виявився Робер Д’Аркур (натхненник у цьому питанні для полковника де Ґолля), книги якого «Євангеліє сили» (1936)15 та «Католики Німеччини» (1938)16 широко обговорювалися і коментувалися у виданнях таких молодіжних організацій, як Католицька студентська молодь та Католицька робітнича молодь, які, до того ж, брали для себе аргументи в різкому тексті енцикліки «Mit brennender Sorge» Sorge».. Отож «основа доктрини» антифашизму була створена уже напередодні війни за активного сприяння Товариства Ісуса.

346

ЄЗУЇТИ. ПОВЕРНЕННЯ

Роль авангарду, яку в цьому випадку відігравали єзуїти, пояснюється водночас численним міжнародним представництвом та різноманітністю джерел інформації, якими володіло Товариство, а також германською спеціалізацією чи, у всякому разі, контактами з німецькомовним світом декількох його теологів. Вивчаючи Мен де Бірана*, замість того, щоб зайнятися дослідженням Гегеля, Ґастон Фессар, можливо, був менш уважним до трагедій, які наближалися. Якби Шайє, Монтшей чи Мондезер не відвідували у 30-х роках Німеччину й Австрію в пошуку німецької духовності ХІХ століття, вони, можливо б, не мали такої пильності. Фактом залишається те, що 1939 року «люди в чорному» із Фурв’єр чи з вулиці Севр були краще попереджені, ніж багато хто з монахів чи світських, про порочність, варварську і глибоко антихристиянську природу націонал-соціалізму та його союзників. До того ж, чимало єзуїтів були залучені до діяльності в організаціях, що займалися біженцями, створення яких зумовлене трагедіями в Австрії та Іспанії. Ми вже згадували Мішеля Ріке, який там знайшов нагоду підкреслити свій відхід від авторитаризму правих. Для отця Антуана Дьєзайда та отця Луї де Жабрена, котрі одночасно організували в Бордо декілька комітетів на підтримку біженців і жертв іспанської війни та скаутський табір у Бареж, все давно уже стало зрозуміло: ворогом, якого варто здолати у першу чергу, був фашизм із Півночі, Сходу і Півдня. Цей тип діяльності зміцнював зв’язки з численними антифашистськими організаціями, а також із такими ключовими особами цих об’єднань, як абат Ґласберґ, та готував чи прогнозував створення мереж, які незабаром доведуть свою необхідність і ефективність. Кожна війна в Європі викликала глибокий розкол у Товаристві, яке є міжнародним об’єднанням. Смерть Пія ХІ відкрила шлях для обрання на папський престол кардинала Пачеллі, германофіла, який не відзначився особливо стійкою позицією до фашизму. Однозначність позиції Пія ХІ (котрого французькі антисеміти на кшталт Луї-Фердинанда Селіна називали Ісаак Ратіше**) у цьому питанні стане менш чіткою. Це було сум’яття, яке для єзуїтів ускладнювалося смертю генерального настоятеля, поляка Влодзімєжа Лєдуховського, що спричинило вакуум у владі і передачу «адміністративних» повноважень тимчасово виконуючому обов’язки, «асистентові у Франції» – Норберту де Буане, норманському єзуїтові, поведінка якого буде такою ж нечіткою, як і політика папи. Вряди-годи француз ніс верховну відповідальність на чолі Товариства Ісуса... Справді, «католицька» спритність Пія ХІІ поєднається з «єзуїтською» нерішучістю превелебного отця Буане, щоб породити, як у самому Товаристві, так і в цілій Церкві, таку неоднозначність, про яку можна сказати, що вона не * **

Тема його дисертації. Його звали Акілле Ратті.

Розділ X. ФАШИЗМ? БЕЗПЕРЕЧНО, НІ…

347

співмірна з цією величезною трагедією, цим безпрецедентним викликом, кинутим цілій юдейсько-християнській цивілізації. Провідні особи Церкви і Товариства, які, либонь, більше турбувалися про збереження інституцій, ніж про захист фундаментальних принципів своєї релігії, поводитимуться так, як чверть століття до цього папа Бенедикт XV, котрий потрапив у лещата конфлікту між державами і не мав змоги ставити питання руба. Вільгельм чи Клемансо? Баварець чи бретонець? Цілком зрозуміле збентеження. Та цього разу протистояння відбувалося не між імперіями, а між різним баченням світу. У 1914 році кожен міг кричати по-своєму: «Gott mit uns» або «Dieu est français!». français!». У 1940 році один із двох таборів волав проти Бога. Папа відставав на одну війну, ще більше, ніж французькі генерали... Рим недовго мовчав. Страждання, завдані католицькій Польщі нацистами і Червоною армією, засуджено 21 січня 1940 року по Радіо Ватикану як «нову нечувану образу, завдану людській моралі». Радіо Ватикану перебувало в руках єзуїтів, однак Ксав’є де Монкло наголошує: якщо отці Товариства і «були загалом самі відповідальні за свої тексти, то очевидно, що вони певним чином анґажували і римську владу». Відчуваючи себе надто «заанґажованим», «Пій ХІІ звернувся з проханням до Радіо Ватикану не говорити більше про нацистську окупацію Польщі*»17. «Обережність» Пія ХІІ часто згадували, засуджували (або виправдовували)18. Про обачність превелебного отця де Буане (про якого Жак Сомме влучно скаже, «що його єзуїтську мудрість зруйнували римські звичаї») тим більше варто згадати, що вона викликала сильне роздратування багатьох отців, які рішуче переступили межу «святого послуху». Такі бунтівники, як Анрі Шамбр, відчули у собі поклик цілеспрямовано виступити проти такої малодушності. Саме в серпні 1941 року, через вісім місяців після того, як у Віші проголошено «Декрет про євреїв», і через місяць після того, як він був обтяжений наступним розпорядженням режиму маршала, превелебний отець де Буане вважав за необхідне адресувати французьким єзуїтам довгого листа, який варто було публічно прочитати у спільнотах. Цей текст тим більше розчаровує, що є відповіддю на чудове звернення отця де Любака, який благав своїх настоятелів допомогти отцям і йому самому «врятувати свої душі» й уникнути прояви «у свідомості людей враження, що католицизм відступає супроти жахливого потрясіння світу». На ці гострі слова превелебний отець де Буане відповів іншими** словами, не менш різкими: *

Проте 1 серпня 1941 року Радіо Ватикану засудило «цей скандал [...], трактування, якого зазнали євреї». Які були написані від його імені його представником у Франції, превелебним отцем Демо-Лаґранжем.

348

ЄЗУЇТИ. ПОВЕРНЕННЯ

«Ось вказівки, які, як підказує моє сумління, я повинен вам дати, щоби протистояти труднощам [саме так!] сьогодення. У переможеній Франції існує один законний уряд, главою якого є маршал Петен, повсюдно визнаний чесними людьми [саме так!] за свій патріотизм, відданість і безкорисливість. Поза ним немає іншого французького уряду. [...] Поряд із встановленим урядом існує група розкольників, яка намагається зруйнувати єдність Франції. Якою має бути поведінка нас, членів Товариства? Ми насамперед повинні прийняти встановлений уряд* і підпорядковуватися йому у всьому, що не суперечить Закону Божому, якими б не були наші політичні уподобання. В будь-якому разі, у наших спільнотах чи поза ними ми не повинні йому протистояти. Ми повинні навіть використати свій вплив [...], щоб привести душі до покори, яку усі, особливо католики, повинні виявляти главі держави. [...] Зрозуміло, що з таких самих надзвичайних причин [саме так!] ми жодним чином не повинні сприяти інакодумству. [...] Надто часто говорять, що єзуїти чинять опір урядові маршала Петена. [...] Ви знаєте, що нерідко помилки і необережність деяких членів Товариства чи навіть одного з нас падають на усіх. [...] Ви легко можете собі уявити, який вплив ці чутки можуть мати на уряд саме у той час, коли перед ним постає таке важливе питання про статус ченців»**.

Згідно з єзуїтськими правилами, обов’язок прочитати цей текст згромадженій спільноті мав «префект студій»: у Фурв’єр ним був превелебний отець Фонтуанон. Як тільки засновник «Sources chrétiennes» ознайомився з цим закликом до «порядку», він рішуче відмовився читати його і попросив своїх настоятелів звільнити його від цього завдання. Як він міг стати оповісником капітуляції – він, який надихнув Анрі де Любака на пристрасне благання, яке спонукало єпископат до опору? Коли превелебний отець Буане через декілька місяців відвідав Ліон, він відмовився зустрітися з отцями де Любаком і Фонтуаноном, а превелебний отець Фессар повернувся до Парижа. Ця відмова образила де Любака. «Я відчув, що Товариство мене відкинуло», – зізнався він своїм приятелям. Відтоді став очевидним розкол на два табори: ті, яких керівництво, що мало свій осідок у Римі, називало «розкольниками», і ті, які, з огляду на «надзвичайні причини» і (або) на більшу славу «статусу ченців», слідуватимуть наказам режиму Віші «у всьому, що не суперечить Закону Божому», зокрема і щодо «Декрету про євреїв», який Ісус зумів би лише затвердити... * **

Який очолював тоді П’єр Лаваль. Щодо цього питання, прочитаймо фрагмент статті, присвяченої Норберові де Буане у «Словнику монахів сучасної Франції» (т. І: Єзуїти, с. 55): «...важкі роки (знову!) Окупації, впродовж яких його вказівки французьким єзуїтам ставлять перед багатьма з них питання сумління...» Це все... А ми знаємо, що пережили любаки і фонтуанони, діяри, фессари і шамбри, сомме та шайє, яких страждань вони зазнали...

Розділ X. ФАШИЗМ? БЕЗПЕРЕЧНО, НІ…

349

Звичайно, звернення Норберта де Буане можна оцінити лише з огляду на атмосферу, яка тоді панувала в Римській курії, єпископаті та французькому духовенстві. Атмосферу, яку змальовує наступний вислів кардинала Ашіля Льєнара: «Для англійців ми маємо де Ґолля, для німців – Деа, а для французів – Петена». А ще краще – наступне попередження преосвященного Луї-Оґюстена Мармоттена, архиєпископа Реймса: «Французький католик чинить гріх, коли стає на бік бунтівників!» (1942)19. Звідси зрозумілим є засудження каноніком Обером тих прелатів, для яких «інтереси Церкви вищі за християнське сумління»20. Загалом кажучи, можна ствердити, що католицька ієрархія, за винятком декількох прелатів, як-от преосвященний Жуль Сальєж та його приятель Брюно де Солаж у Тулузі, преосвященний П’єр Петі де Жульвіль у Руані чи преосвященний П’єр-Марі Теа у Монтобані, підтримала режим Віші, проте відмовилася співпрацювати з ним (якщо взагалі після повернення П’єра Лаваля до уряду у квітні 1941 року було можливо відрізнити одне від другого). В одній книзі, опублікованій через два роки по війні (1947), преосвященний Еміль Ґеррі, який був дійовою особою цієї драми, висловив думку про те, що Французька Церква зуміла втримати найважливіші цінності. Це був захист, який католицький історик Андре Латрей потрактував як «зразок апологетичної непорядності». Якщо порівняти позицію Товариства Ісуса з поведінкою єпископату, то можна ствердити, що воно, як і орден домініканців, зберігало певну дистанцію і висловило більш чітку відмову від співпраці і від будь-якої змови з окупантами, нагадуючи, що усе світське духовенство привертали до щоденних примусів і контактів, яких неможливо було уникнути через своє служіння. Варто уточнити також і те, що – коли йдеться про чорне духовенство чи про біле – верхи охочіше корилися наказам окупанта, аніж низи: звичайні єзуїти та парафіяльні священики загалом проявляли більше сміливості, ніж прелати та настоятелі орденів. Врешті-решт, усе це привело до трагічного завершення. У 1940–1944 роках майже дві сотні ченців були депортовані, а сто сорок три особи загинули від рук окупанта чи його спільників. Коли йдеться про єзуїтів, то ми вже цитували красномовне звернення превелебного отця де Буане. До цієї ж категорії видатних людей, які насамперед турбувалися про повагу до «встановленого порядку», можна зарахувати превелебного отця дю Буше, який аж до 1943 року був провінційним настоятелем у Франції, з осідком у Ліоні, тимчасом як його наступник, превелебний отець Савуаяр Десізьє, намагався порвати з цим святенницьким «вішизмом». Також не варто забувати, що під час проголошення «Декрету про євреїв» (цього каменя спотикання...) у жовтні 1940 року, журнал «Construire» «Construire»,, який замінив часопис «Études» і претендував на роль рупора Товариства Ісуса, писав, що тут ідеться про «заходи морального оздоровлення...»

350

ЄЗУЇТИ. ПОВЕРНЕННЯ

Ми вже згадали таких осіб із Товариства Ісуса, котрі, як і превелебні отці де Буане та дю Бюше, не шкодували своєї прихильності чинному режимові. Таким був превелебний отець Панісі, який, як ми бачили, у розпал окупації проповідував з кафедри Собору Паризької Богоматері таке Євангеліє, яке не було Євангелієм поваги до поневолених і смиренних*. А ще прокуратор Поль Куле, який нагнав стільки страху на простий люд, що приходив до храмів Бордо, аби почути, як йому обіцяють пекельний вогонь. Мазохізм? Тема великої «покути», яку нав’язував старий маршал, пасувала як рукавиця (залізна) цьому єзуїтові-інквізитору. На думку превелебного отця Куле, демократія і вседозволеність привели Францію до занепаду; Бог у своєму милосерді вирішив знищити цей згубний світ рукою маршала – гаранта морального порядку. Нещастя на того, хто опиратиметься. Зовсім іншим був «шлях» превелебного отця Ґюстава Дебюкуа: він – син пекаря з робітничого містечка Рубе – присвятив своє життя соціальній діяльності, демонструючи в цьому надзвичайний динамізм і винахідливість. У 1905 році у Реймсі він створив організацію «Аксьйон попюлер» (Action (Action populaire), populaire), яка незабаром набере ваги і спонукатиме до різноманітної діяльності та публікації видань; і саме в Парижі він уперше організував Соціальні тижні. «Аксьйон попюлер», який зазнав впливу вчення Лева ХІІІ (зокрема його енцикліки «Rerum novarum»), novarum» ), на початках вважався протилежністю до «Аксьйон франсез»; його негативно сприймав дуже консервативний папа Пій Х та монархічне крило Товариства Ісуса, яке домінувало до 1926 року. Діяльність «Аксьйон попюлер» у Парижі та в околицях викликала тут опір. Для прихильників Морраса це був майже більшовицький задум... Настав 1940 рік. Превелебний отець Ґюстав Дебюкуа (у віці сімдесяти одного року) прибув у Віші, як і багато-хто. Чи тут знайде він, захищений від марксистських агітаторів, засоби для реалізації своїх планів соціальної взаємодопомоги? Довірившись маршалові та його міністрові-синдикалісту Рене Белену, він прийняв, хоч із застереженнями, їх «Хартію праці» та створив два журнали «Renouveau» та «Cité nouvelle» – із промовистими назвами та важким мовчанням, як ми далі побачимо... Коли згодом один біограф запитав про це превелебного отця Дебюкуа, він наступним чином підсумував свою поведінку у період з 1940 по 1944 рік: «Я знайшов [у режимі Віші] нагоду домогтися чогось для Французької Церкви *

Проте варто нагадати, що під час похорону превелебного отця Панісі 8 липня 1976 року превелебний отець Ріке сам захотів віддати належне його «сміливості, з якою він тоді намагався донести крізь щілини цензури оптимістичні слова пригніченим французам, які перебували під окупацією, а також висловити критику на адресу гітлерівського расизму й тоталітаризму, що була через необхідність прихована, проте чудово зрозуміла тим, які бажали її почути і справді почули».

Розділ X. ФАШИЗМ? БЕЗПЕРЕЧНО, НІ…

351

і скористався нею»21. Ми не будемо надто сильно іронізувати над цим питанням «нагоди», якою виправдовувалася ще більш прикра поведінка багатьох інших («нагода» змінити державу, армію, суд, поліцію, молодь...). Краще наведемо слова одного з молодших співбратів Ґюстава Дебюкуа, який завдяки йому, зрештою, зміг покинути Південну зону окупації і боротися в лавах Руху опору в Парижі: «Надто зосередившись на своїх вічних цілях та на проблемах, які поставили «Хартія праці» та своєрідний синдикалізм, він не зумів розпізнати тоді величини завдань та ієрархію цінностей». Вплив превелебного отця Дебюкуа в Товаристві був таким, що через рік після звільнення від окупації у самому серці міста Ванв, де його авторитет залишався незаперечним, у трапезній ще читали похвалу режиму Віші – на здивування діяча Руху опору превелебного отця Шамбра...* Чи можна поставити Віктора Діяра в один ряд з жертвами обману Віші? Звичайно, ні, оскільки його життєвий шлях закінчується «смертю у Дахау 12 січня 1945 року». Проте цей дуже авторитетний фахівець в галузі політекономії та з монетарних питань спершу був обраний кабінетом маршала Петена на посаду проповідника в церкві Сен-Луї у Віші. Превелебний отець Діяр, хоч і погодився виконувати це складне завдання, проте стримувався від будь-якого підлещування. Через декілька тижнів після виголошення першої проповіді він звернувся до свого приятеля Ґастона Фессара, про погляди якого знав, з проханням замінити його на цій кафедрі... Проповідь, яку виголосив автор «Pax nostra» 15 грудня 1940 року, настільки не відповідала ідеям людей влади, що пані Фланден, чоловік якої незадовго до цього зайняв місце Лаваля на чолі уряду, вирішила, що слушним буде висловити свій протест. Зрештою, проповіді самого Діяра виявилися не набагато конформістськими, що вартувало йому небезпечної слави бути названим лондонським радіо «єдиним сміливцем у Віші». Через декілька місяців превелебний отець Діяр відвідав в’язнів у замку Буррассоль, де режим беззаконно утримував під вартою знаних особистостей Третьої Республіки та армії (Леона Блюма, Едуара Даладьє та Моріса Ґамелена), для засудження яких Ріомський трибунал не знайшов підстав**. Це була важка провина, але вона могла бути ще важчою, коли б нацисти дізналися про лист, який він написав Анрі де Любаку у грудні 1941 року: *

Превелебний отець Біґо – учень отця Дебюкуа – хотів мені показати, що організації «Аксьйон попюлер» послужили моделлю для численних соціальних центрів, які він заснував у Латинській Америці, де працював уже двадцять п’ять років (лист від 16 березня 1992 року). Судовий процес набирав такого поганого повороту у справі звинувачення, що з Берліна надійшло розпорядження покласти цьому край.

352

ЄЗУЇТИ. ПОВЕРНЕННЯ

«Якби можна було отримати від кардинала* офіційну заяву щодо єврейського питання, я думаю, вона могла би пройти [він хотів сказати: пройти цензуру], поки на це є ще час... Мені тим більше прикро, що я вже рік благаю отця Дебюкуа та інших висловити свою позицію на сторінках журналів «Cité nouvelle» та «Renouveau». Тоді мені видавалося, що це наше завдання. Тепер вже надто пізно».

Одне слово, Віктор Діяр був змушений утекти. Він оселився в Парижі у 1943 році, коли створення Служби обов’язкових робіт** поставило перед усіма священиками гостре питання: приєднатися до цього руху чи проповідувати непокору? Ми бачили, що Мішель Ріке, з-поміж інших, обрав другий шлях. Віктор Діяр висловився за перший, але в дуже сміливій формі: записавшись електриком у Вупперталь, він став підпільним капеланом «обов’язкових працівників», хоч така діяльність була однозначно заборонена Гестапо в зв’язку з особистим розпорядженням Гімлера. Він був викритий у квітні 1944 року і депортований у Дахау, де незабаром помер на очах свого приятеля Жака Сомме. Символічним уособленням помилок Товариства під час війни, ще більшою мірою, ніж превелебні отці де Буане, дю Буше, Панісі чи Куле, був, без сумніву, величний Поль Донкер: оратор, організатор, одне слово, «керівник», який, як ми бачили, перед війною заснував рух «Кадети», що мав на меті змінити французьку «расу»... Він був певною мірою «зроблений», щоб стати видатним діячем «національної революції». Як він міг не потрапити у ці сіті? Не те, щоб отець Донкер довів до краю ту заанґажованість, яку в Монтуарі Філіп Петен намагався перетворити на співпрацю з Третім Рейхом. Превелебний отець Донкер ніколи не промовляв таких слів, які вирвалися у преосвященного Альфреда Бодріяра чи монсеньйора Жана де Майоля де Луппе, капелана Легіону французьких добровольців проти більшовизму, і вселяли страх у тих католиків, які вважали, що їх релігія базується на любові, мирі і запереченні расизму. Чи для Поля Донкера встановлення так званої Французької держави у липні 1940 року було, як і для Морраса, «божественним дарунком»? Нам важко сказати. Та зрозумілим є те, що він прийняв її із захопленням, навіть запалом, став її співцем, і навіть ідеологом***. Його твір «Пеґі: революція і святість» видався оскверненням для багатьох вірних авторові антирасистської настільної книги «Наша молодість», молодість», хоч важко дізнатися, до чого автора «Гобеленів» привела його еволюція в останні роки. Незадоволений роллю духовного наставника, Поль Донкер забажав стати провідником мас. 15 серпня 1942 року, як капелан руху «Ля Рут» (La (La Route), Route), він * ** ***

П’єра Ґерліє, архиєпископа Ліона. У Німеччині. «Словник єзуїтів» скромно вказує лиш на те, що «він не приховував своєї симпатії до маршала», і не більше...

Розділ X. ФАШИЗМ? БЕЗПЕРЕЧНО, НІ…

353

організував у Пюї-ан-Веле велелюдну прощу католицької молоді, у якій взяли участь кардинал П’єр Ґерліє, апостольський нунцій, багато єпископів та високопоставлених осіб режиму Віші, а також армії і Легіону французьких бійців. За словами Рене Бедаріда, це був «апофеоз союзу влади і релігії». Справою честолюбства для Донкера було впевнитися у присутності маршала Петена. Той погодився. Але, як розповідав Жак Декен, «представник єпископату у Віші, монсеньйор Шапулі, вказав маршалу на те [...], що його присутність на такій церемонії буде необачністю як для одних, так і для інших. Отож він вдовольнився тим, що адресував прочанам своє послання по радіо»22. Хори, хоругви, гімни, уніформи, сутани, простягнені руки, берети, псалми на честь маршала: чи система Віші була коли-небудь більш вірною собі, ніж у той день прощі? Чи французький католицизм коли-небудь був більше заманений у «великий страх добромисних»? Тоді, коли в концтаборі Аушвіц помирала кармелітка Едита Штайн, коли у своєму замку Шательдон П’єр Лаваль вивчав донесення про облаву на Зимовому Велодромі, яка була здійснена за місяць до цього, коли у Стразбурзі гауляйтер закінчував приготування до мобілізації молодих ельзасців у Вермахт, тоді режим Віші та Церква святкували свій шлюб за благословенням превелебного отця Донкера. (Проте також саме тоді, до честі Товариства Ісуса, з’являється третій номер «Les Cahiers du Témoignage chrétien»... »...). ). Поль Донкер не міг знати всього цього. Але він повинен був знати чи поважати наставлення душі супроти зла, злочину, страждання... «Це була благородна людина», як вважають сьогодні ті, які обрали інший табір. Але все ж, за два місяці до його тріумфу у Пюї, на вершині його кар’єри у Віші, він скерував до одного письменника на ім’я Франсуа Моріак, якого тоді переслідували, листа, про який той повідомив своїй дружині 4 червня 1942 року: «У відповідь на свою статтю «Письменники з небуття»* я отримав листа від отця Донкера, який занурює мене у крайній смуток і тривогу. Він перекладає на мене відповідальність за усі нещастя покоління, викликає мене на суд Бога, який зуміє відімстити за «моїх жертв». На щастя, Бог не є єзуїтом, але такий лист ченця видається мені жахливим»**.

Та час поговорити про інших єзуїтів. Хто був ініціатором спротиву у Товаристві, принаймні у Франції? Надамо першість Вікторові Фонтуанону. Улітку 1940 року, тоді, коли знесилена Франція *

Яка була опублікована в підпіллі та цілила, зокрема, у П’єра Дріє Ла Рошеля (Див.: Mauriac François, Oeuvres complètes. c . Paris: Fayard, 1952. T. ХІ. P. 316). А ось коментар одного єзуїта, учасника Руху опору, про превелебного отця Донкера: «Він вірив у «честь» людини, а не у права людини. Після війни він дуже змінився. Почувався засудженим, відкинутим і був дуже зажуреним...»

354

ЄЗУЇТИ. ПОВЕРНЕННЯ

застановлялася над особою старого маршала, Франсуа Варійон прибув у Ліон: «Чи ви думаєте, що Петен може нам допомогти?» Префект студій Фонтуанон відповів: «Нічому не вірте. Це старий боягуз. Він думав тільки про капітуляцію ще у 1918 році...» Якби не було цього грецького гопліта християнської класичної епохи, чи люди з Фурв’єр спокусилися б піти за Полем Донкером? Ні. Оскільки найсвітліша голова цього дому, найбільший інтелектуальний еталон Анрі де Любак, вже тоді відомий як автор твору «Католицизм» (1938), у якому він нагадав про борги християнства перед юдаїзмом, був не менш твердим у своїх переконаннях: свідченням цього є дві доповіді, виголошені з кафедри теологічного факультету в Ліоні у січні 1941 року проти гітлерівського расизму. Але саме превелебний отець Фонтуанон промовив, окрім згаданого вище безапеляційного застереження щодо Філіпа Петена, наступні слова, які для його молодих співбратів були перепусткою до дії: «Теолог не повинен втручатися в політику, за винятком чотирьох чи п’яти раз у житті. Настав час для першого разу!» Наприкінці 1940 року він написав коментар до Послання до римлян (у якому йшлося про євреїв), котрий завершував такими словами: «Їх належність до Христа і самі їх нещастя [...] зобов’язують нас говорити про них тільки з повагою. За словами святого Бернара, якщо ви їх утискаєте, то ризикуєте зранити Господа у саму зіницю ока!»23 Двома головними особами «єзуїтського опору» були Ґастон Фессар і П’єр Шайє. Ще вище можна оцінити вплив превелебного отця Жуля Лебретона, той чи інший текст Анрі де Любака, остаточну жертву Іва де Монтшея, страждання Жака Сомме чи Мішеля Ріке, відвагу Анрі Шамбра, збройну боротьбу Люсьєна Фресса. Втім, усе найголовніше, водночас миттєве і довготривале, відбувалося навколо часопису «Témoignage chrétien»,, з яким співпрацювали такі протестантські пастори, як Ролан де Пюрі, та миряни Андре Мандуз та Робер Д’Аркур. Ми вже знаємо превелебного отця Фессара, автора книг «Pax nostra» (1935) та «Випробування сили» (1939), того, який ще до війни засудив тоталітаризм, ставши, за словами його приятеля Раймона Арона, духовним провідником французів. Він також опублікував у журналі «Études» наприкінці 1939 року, коли багато хто переживав нерішучість, статтю від назвою «Чому ми боремося?», боремося?», яка була згустком звинувачень проти Третього Рейху. Ми знаємо, що деякі з тих, хто зумів зрозуміти й засудити порочність і злочини нацизму до червня 1940 року, потім надовго зупиняться, ніби приглушені і притуплені цим лихом. Але не Ґастон Фессар. Звичайно, він відреагував на поразку, пишучи 16 липня 1940 року превелебному отцеві де Любаку: «Це тільки початок наших страждань... Цей період демобілізації жахливий». А його перший публічний виступ, знаменита проповідь у церкві Сен-Луї у Віші 15 грудня 1940 року став радше криком болю, викриттям «теперішньої темряви» та расизму, аніж закликом до опору.

Розділ X. ФАШИЗМ? БЕЗПЕРЕЧНО, НІ…

355

Але говорити про «темряву» в супокійному Віші, де перебували адмірали без флоту, генерали, переможені, проте задоволені, та миршаві люди у беретах – яка це сміливість! Відтоді усі повторювали те, що він казав про багатьох своїх єзуїтських співтрапезників у Ліоні (починаючи з Донкера), яких він називав «задурених Петеном»... Ґастон Фессар перебував тоді в Ліоні (на той час не окупований), оскільки його настоятелі знали, що нацисти мали отця на увазі: його довоєнні праці «Pax nostra» та «Випробування сили» були внесені до списку заборонених окупантами творів («Список Отто»). Та це не завадило єзуїтові декілька разів відвідати Париж, починаючи від кінця 1941 року – якраз тоді, коли «розкольник», яким він був, став опозиціонером, «опірним» – ще перед тим, як часопис «Témoignage chrétien»,, створений превелебним отцем Шайє, котрий сам виявився утягнений chrétien» у рух «Комба» Анрі Френе, відкрито утвердив християнський вимір Руху опору, який вже задекларували такі особистості, як Едмон Мішле та Франсуа де Мантон, Мішель Ріке та Станіслас Фюме і, дещо згодом, Емманюель Муньє. І справді, превелебний отець Фессар іншим шляхом прийшов до того, щоб пролунав перший залп. Рене Бедаріда, опираючись на свідчення П’єра Ліманя, Анрі де Любака, Ґастона Фессара, Франсуа Варійона, Жана Даніелу та П’єра Шайє (вона написала біографію останнього з додатком, присвяченим цьому неоднозначному питанню*), мабуть, остаточно завершила «передісторію» часопису «Témoignage chrétien». chrétien» На початку 1941 року один студент-католик із Ліона Жан Нейра** прийшов до превелебного отця Франсуа Варійона, який тоді у колегії де Монґре у Вільфраншсюр-Сон закінчував навчання, яке називалося «формацією третього року», щоб просити його про допомогу для протидії пропаганді колабораціонізму, якою були просякнуті його друзі і він сам. Разом зі своїм приятелем Жаном Даніелу Франсуа Варійон почав розмірковувати над текстом, який мав би написати незаперечний авторитет, і, не гаючи часу звернувся до отця Фессара, котрий і славився цим авторитетом. Автор книги «Випробування сили» радо прийняв у Ліоні двох молодих єзуїтів: «О! Врешті справа зрушила з місця. Вже трохи запізно. Усі плазують у цьому місті!» Що хотіли його відвідувачі? Заклику на декілька сторінок? Згода... Фессар притьмом взявся до роботи. Коли наступного тижня Варійон прийшов по обіцяний текст, то йому було вручено нарис на п’ятдесят сторінок. Як це надрукувати і розповсюдити? Варійон та Нейра планували розповсюдження листівки, а не друк цілого трактату. Фессар подумав про друкарню Радіо Вати*

Bédarida Renée. Pierre Chaillet: Témoin de la résistance spirituelle. Paris : Fayard, 1988. P. 305–323. Який згодом вступить до Товариства.

356

ЄЗУЇТИ. ПОВЕРНЕННЯ

кану, яка функціонувала у Марселі. Інші воліли доручити це друкарні у Салонде-Прованс, яка їм симпатизувала. Однак рішення саме швидко визріло. Фессар достеменно знав: його приятель П’єр Шайє «готує щось», що стане узагальненням і проекцією його різнобічної діяльності в Русі опору. Саме до нього, який уже налагодив свою діяльність і шукав серйозних засобів для друку і розповсюдження, звернувся автор тексту, який випросили Нейра, Варійон та Даніелу: це буде перший номер серії «Les Cahiers du Témoignage chrétien»,, що вийде під вражаючою назвою «Франціє, остерігайся, щоб не втратити свою душу!»* Ґастон Фессар, вірний методам композиції, характерним для єзуїтської педагогіки, вже на початку оголосив такі теми: «1. Про глибоко антихристиянський характер містики, яка інспірує нацизм. 2. Про віроломний характер вторгнення і переслідування, здійснюваного гітлерівцями. 3. Про їх вкорінення у Франції та вже отримані результати».

Одна з головних частин тексту теолога з Фурв’єр вибудовується навколо відомого силогізму: «Співпраця з урядом маршала дорівнює співпраці з «новим порядком» і дорівнює співпраці задля возвеличення принципів нацизму». В подальшому Фессар уточнює, звертаючись до благоговійних прихильників маршала: «Маршал погодився на принцип співпраці, [який] насправді є лише рабством, котре переможець застосовує до переможеного, [...] лише визнанням [...] націонал-соціалістичної концепції світу, [заснованої на] домінуванні Німеччини». Перед тим, як підсумувати свій твір за допомогою формулювання, яке дало назву цьому звинуваченню, Фессар мав нахабство цитувати Радіо Ватикану, яке ще недавно настановляло християн «не укладати заради власного порятунку союзу з ворогами Ісуса», оскільки «милосердя без справедливості є слабкістю, негідною християнина». Коли перший номер «Les Cahiers du Témoignage chrétien» вийшов друком і його розповсюдили спершу в Ліоні у листопаді 1941 року друзі Нейра й Шайє, учасники і прихильники руху «Комба» «Комба»,, Ґастон Фессар оселився в Парижі, на вулиці Месьє, 15, ігноруючи окупанта в одному з єзуїтських осередків, яке найкраще простежувалося у столиці. Саме тут він ознайомився з брошурою, яку написав та опублікував наприкінці 1941 року з дозволу архиєпископа Парижа якийсь абат Лезоньє. Автор не вдовольнився вихвалянням покори (відкритої) маршалові, він додавав: «Я без докору підпорядковуюся владі окупантів», *

Саме ці останні слова тексту Фессара Шайє обрав для назви твору, відкинувши водночас два речення автора, які він вважав занадто поблажливими до маршала Петена.

Розділ X. ФАШИЗМ? БЕЗПЕРЕЧНО, НІ…

357

оскільки «той, хто відмовляється скоритися законній владі [саме так!], відмовляється підкоритися самому Богові і повинен бути покараний». Це була настанова, яку цей покірний церковник хотів використати як попередження на адресу прихильників де Ґолля. Обурений Фессар притьмом подався до кардинала Емманюеля Сюара, котрий йому висловив своє занепокоєння та запитав, чи той, виступаючи проти окупантів, не сприяє більшовизмові. «Чи ви його не боїтеся? – Так, Ваша Ексцеленціє, але спершу треба побороти нацизм... – Ви гадаєте, що він нам загрожує?..» Одне слово, кардинал попросив Фессара написати «невеличкий відгук» на цю тему. За згодою і у співпраці зі своїм учителем Жулем Лебретоном, редактором часопису «Recherches de science religieuse» religieuse»,, Ґастон Фессар написав текст на сто сторінок «Католицька свідомість супроти поразки і революції», революції», більш відомий з назвою «Князь-Раб» «Князь-Раб».. Він був переданий кардиналові Сюару* наприкінці серпня 1942 року разом із брошурою превелебного отця Лебретона, де викривалася «духовна залежність», що становила небезпеку для «нашої християнської віри»24. «Князь-Раб» – один із головних текстів, через які декілька французів висловили відмову (яка довший час була виразом думки меншості) від будь-якої форми безпосередньої чи опосередкованої співпраці з окупантами. Це, звісно, далеко не заклик до зброї. Будучи справжнім єзуїтом у тому сенсі, що брав до уваги реальні факти, нагадуючи і про непорушні принципи (він допускав, наприклад, що можна «на волю несправедливого господаря казати «так», опираючись усіма своїми членами»), Фессар, попри все, базує свою аргументацію також на наступному понятті: християнин дотримуватиметься дисципліни лише тоді, коли даний порядок відповідає його сумлінню. Якщо законно підкорятися князеві, то незаконно коритися рабству чи князеві, який став рабом. Фессар як гегельянець вступає у діалектику між свободою, законністю та рабством таким тоном і на такій висоті, які не полегшують читання цього строгого й іноді неоднозначного** нарису. У своїй доповіді про єзуїта з Фурв’єр, виголошеній у 1983 році в Римі, Раймон Арон розповів, що, отримавши у Лондоні цей анонімний текст, він зізнався своїм приятелям: «Лише один француз*** здатен написати це – отець Фессар...» Один серед практикуючих діалектиків... Маніфест «Князь-Раб» «Князь-Раб»,, з яким ми можемо ознайомитися лише у версії (можливо, підправленій автором?), надрукованій у січні 1945 року журна*

***

Ставлення якого до окупантів утвердиться: через півроку прелат врешті висловить свій протест проти депортації євреїв. Існують твердження, що цей текст згадав бенедиктинський сповідник Жан Бастьєн-Тірі під час підготовки замаху на Шарля де Ґолля у передмісті Парижа Пті-Кламар... Може, він думав: «Крім мене...»?

568 Шарпантьє, Марк Антуан 312 Шастель, отець 189 Шатель, Жан 84, 517 Шатобріан, Франсуа Рене де 37, 45, 55, 56, 62, 117, 119, 124, 129, 162, 541 Шацман, Еврі 275 Шейнер, Крістоф 239, 240, 242, 243, 255, 256, 258 Шекспір, Вільям 105 Шенелон, П’єр-Шарль 207, 213 Шеню, Марі-Домінік 343, 386, 392, 429, 480 Шерідан, Філіп Анрі, генерал 144 Шерман, Вільям Текумсе, генерал 141, 142, 144, 149 Шефтсбері, граф де 102 Шеффер, Арнольд 90, 91 Шмідт, Стефан 419, 421 Шовелен, абат 85, 102 Шое, Франсуаза 494

ЄЗУЇТИ. ПОВЕРНЕННЯ

Шредер, отець 177, 185, 188, 199 Штайн, Едита 353 Штроссмаєр, єпископ 187 Шуазель, Етьєн Франсуа де 203, 229, 517 Шуазі, мадам де 39 Шьокель, Алонсо 413 Ю Юбі, отець 343, 358, 372, 472 Юнґ, Карл Ґустав 271, 272, 330, 515 Юрбен Ісмаїл 289 Юс, отець 213 Юстин, святий 279 Я Яків ІІ 102 Янґ, Бриґам 132 Янссенс, Жан-Батіст 389, 390, 392, 396, 400–402, 412, 414, 434, 437, 477, 483, 484, 499, 547

ЗМІСТ

Замість передмови .................................................................................. 5

Розділ І

Татарська пустеля ............................................................................... 7

Розділ ІI

Реставрація в епоху Реставрації ...................................................... 40

Розділ ІІІ «Чорні круки, звідкіля ви?» ............................................................. 69 Розділ IV Великий вестерн превелебного отця Де Смета ........................... 108 Розділ V

Гренадери Пія IX ............................................................................ 152

Розділ VI Єзуїти й Республіка ........................................................................ 197 Розділ VIІ Дерево пізнання .............................................................................. 234 Розділ VIІI Місії та колонізація ........................................................................ 277 Розділ IX Одна провінційна колегія у тридцяті роки .................................. 307 Розділ Х

Фашизм? Безперечно, ні... ............................................................. 334

Розділ XI Тейяр і послух................................................................................. 369 Розділ XІІ Щоб покінчити з «віроломністю» юдеїв ...................................... 406 Розділ XІІІ Педро Аррупе і справедливість: один «чорний папа» і три «білих»... ................................................................................ 428 Розділ XIV Третє Товариство Ісуса: плюралізм чи діаспора?........................ 468 Примітки.............................................................................................. 521 Вибрана бібліографія .......................................................................... 535 Хронологія ............................................................................................ 540 Іменний покажчик ............................................................................... 550

Í à ó ê î â å

â è ä à í í ÿ

ÆÀÍ ËÀÊÓÒÞÐ

ªÇÓ¯ÒÈ Ò. 2 ÏÎÂÅÐÍÅÍÍß

Літературний редактор Ганна Дидик-Меуш Науковий редактор о. Андрій Зелінський, ТІ Науковий консультант Олег Дух Технічний редактор Надія Стахур

Підписано до друку 03.02.2014 р. Формат 70х100/16. Папір офсетн. Гарнітура Times New Roman. Офсетний друк. Ум. друк. арк. 45,96. Ум. фарбовідб. 46,21. Обл.-вид. арк. 44,38.

Видавництво “Свічадо” Свідоцтво серії ДК № 1651 від 15.01.2004 р. вул. Винниченка, 22, м. Львів, 79008, а/с 808 тел. (032) 244-57-09, 240-35-08 e-mail: post@svichado.com url: www. svichado.com Віддруковано згідно з наданим оригінал-макетом у друкарні ТзОВ «Зерцало» (Свідоцтво серії ААВ № 219930 від 30.01.2013 р.) вул. Січових стрільців, 35а, с. Кротошин, Пустомитівський р-н, Львівська обл., тел. (032) 153-05-45