Рідна мова 7

Рідна мова

Зміст Марко Сирник Система вивчення української мови і літератури українцями у Польщі. Інтеграція вітчизняного і діаспорного досвіду 3

Неллі Корнієнко Лесь Курбас і духовні засади українського авангарду 68

Роксолана Зорівчак Боліти болем слова нашого... (фрагмент книги) 5

82 Odpowiedź MEN 83

Література

Статистика

Дмитро Дроздовський Ловець Таємниці Юрій Андрухович або Сім днів, які змінили світ 11 Анатолій Фасоля Еміграційна література: ключ до розуміння 16 Психологія Інна Галецька Застосування НЛП-технік у формуванні впевненості в собі 20 Владислав Газолишин Тренінг контролю агресивності 21 Історія Jarosław Syrnyk UTSK wobec kwestii regionalizmu łemkowskiego 23 Марко Сирник Українське шкільництво на землях сучасної Польщі в роки Другої світової війни 46 Roman Drozd Żądania ludności ukraińskiej wysuwane pod adresem władz polskich w latach 1944–1960 50 Stefania Jawornicka Szkolnictwo ukraińskie na Środkowym Nadodrzu 57 Валерій Власенко Кость Мацієвич і український республікансько-демократичний клуб у Празі 60

Закони Pismo do MEN

Марко Сирник Навчання української мови у Польщі – 2006/2007 шкільний рік 84 Методика Наталя Ніколаєнко Тихе сяйво над моєю долею 93 Валентина Нижеголенко Сценарій «Золота осінь» 95 Валентина Нижеголенко Сценарій «Свято Покрови Пресвятої» 101 Валентина Нижеголенко Сценарій «Прийди, прийди, весно, прийди, прийди, красна» 108 Валентина Нижеголенко Сценарій «Свято Матері» 113 С. Казимирова «Мандрівка в казку» 118 Сценарій уроку «Тварини лісу. Охорона лісу» 120 Ірина Федоренко Розвиток логічного мислення 126 Марія Стець Як використати прислів’я й приказки на уроках української мови в молодших класах 153 Публіцистика Максим Кирчанів Чи існує в Росії українська діаспора або песимістичні роздуми воронезького українофіла 156

Рідна мова

„Ridna Mowa” – kwartalnik oświatowy Ukraińskiego Towarzystwa Nauczycielskiego w Polsce

Numer wydany przy wsparciu finansowym Ministerstwa Edukacji Narodowej

Redakcja: Irena Drozd (Biały Bór) – prezes UTN Stefania Jawornicka (Zielona Góra) Bohdan Majer (Elbląg) Jarosław Syrnyk (Wrocław) Marek Syrnyk (Wałcz) – redaktor naczelny Współpracownicy: dr Bożena Zinkiewicz-Tomanek (Kraków) prof. Roman Drozd (Koszalin) Maria Steć (Przemyśl) Lesia Chraplywa-Schur (London – Canada) Wałerij Sobko (Kijów) Wadym Olifirenko (Donieck) Korekta językowa i stylistyczna: mgr Maria Mandryk-Fil (Biały Bór) Sekretarz redakcji: Krystyna Syrnyk Strona www: Grzegorz Mucowski Opracowanie graficzne: Teresa Oleszczuk Korekta: Katarzyna Seń Wydawca: Ukraińskie Towarzystwo Nauczycielskie w Polsce Adres redakcji: 78-600 Wałcz Dolne Miasto 10/80 tel. (67) 258 98 87 e-mail: proswita@op.pl http://www.interklasa.pl/portal/ dokumenty/r_mowa/

Під час використання матеріалів, посилання на журнал «Рідна мова» – обов’язкове

Марко Сирник

Валч

Система вивчення української мови і літератури українцями у Польщі. Інтеграція вітчизняного і діаспорного досвіду

Система навчання української мови і літератури учнями, що належать до української національної меншини у Польщі, в даний час спирається на чотири основні закони – Конституції, Законі про систему освіти Польщі, Законі про національні та етнічні меншини й регіональну мову та Розпорядженні Міністерства національної освіти Польщі – від 3 грудня 2002 р. – про умови забезпечення учням національних меншин можливості підтримки їхньої тотожності. Сучасний стан «україномовного» шкільництва у країні це всього п’ять комплексів шкіл у цілій Польщі та міжшкільні групи вивчення української мови у понад сто місцевостях. «Україномовного» взяли ми в лапки, щоб показати, що навіть у тих шкільних закладах, які називаються українськими, більшість предметів викладається польською мовою. Всі освітні заклади (школи та міжшкільні групи) функціонують як державні установи. На сьогоднішній день у Польщі немає жодної української приватної школи – на жодному рівні едукаційної системи. У законі про освіту та – зокрема – розпорядженні, яке врегульовує навчання мов національних та етнічних меншин (до цих останніх офіційно враховують лемків та ромів), пробується брати до уваги відмінності у положенні окремих меншин. Фактором, який дуже негативно впливає на кількісний стан українського шкільництва є, перш за все, напр. значне розпорошення етнічних українців по всій території Польщі, що зумовлене історично

(насильницьке переселення у 1947, в рамках операції «Вісла»). Отже – оскільки українська національна меншина у Польщі не є діаспорою (у прямому розумінні цього поняття), то у неї все-таки всі показники притаманні діаспорному життю. Звичайно, не можна прямо порівнювати умов вивчення мови і літератури українцями Польщі та шкільної структури України. Порівнювати можна шкільні системи, тенденції та освітню політику обох держав. Також по відношенні до своїх національних меншин. Є, однак, певні елементи, які можна, а навіть треба співставити з собою. Вони пов’язані як з освітою та її структурою, так і певним підходом до проблеми вивчення рідної мови. Отже – існують спільні для нас на чужині та материка риси, які можуть інтегрувати наш просвітянський досвід. Це, що повинно бути тут вказане, це спільний історичний досвід. Тут маю на увазі, перш за все, все те, що творило у минулому негативне ставлення до української мови як такої, а тим самим й її вивчення та вживання у поточному житті. Політика Польщі у минулому (1947–1989) була спрямована на творення міфу однонаціональної держави. Національні меншини, щоправда, існували, але неначе у підпіллі. Таке ставлення зумовлювало теж підхід освітньої влади до проблеми забезпечення основних прав своїм національним меншинам. Творення політичних умов задля організації навчання української мови у Польщі після Другої світової війни почалося з 1952 р.

Рідна мова

3

4 Рідна мова

І до сьогодні – на жаль – запропоновані тоді форми навчання актуальні і по сьогоднішній день. Надалі теж українська громада мусить поборювати ряд як внутрішніх негативних явищ, так і долати певний опір адміністративної машини. Дуже часто навчання української мови у минулому зводилося до фікції. Групи фіксувалися, що існують, уроки фіксувалися у журналах, а у них, в свою чергу, фіксувалися відвідини учнів на тих же уроках. І дуже часто, це все було міфом, не лише толерованим державною шкільною адміністрацією, але нею підтримуваним. Так теж творилося те, що зараз ми змушені ліквідувати – підхід частини українства до проблеми вивчення рідної мови як до чогось, що «додаткове», неповноцінне, навіть лишнє. Чогось, що не дає жодної користі, а може бути якоюсь перешкодою у майбутній кар’єрі людини. Отже – можете вчитись, але навіщо вам і до чого це все потрібне? У підсовітьскій Україні здається подібно – мова «старшого брата» мала вважатися престижнішою, багатшою, мовою «салонів». До того, безперечно, безпечнішою. Значить – є проблема і у нас, і в Україні. Проблема мовної ідентифікації. І хоч вона не до кінця пов’язана з національною, все-таки свій вплив на формування особистості має. Як отже будувати у школі цю мовну ідентифікацію, як її вирощувати у позашкільному вихованні – тут можемо собі взаємно допомогти. Перебороти треба цей притаманний нам маразм. Не так говорити про «якийсь» обов’язок вживання своєї мови, а більш розвивати внутрішню мотивацію і розуміння її значення для всестороннього розвитку людини. До цього творити зацікавлення нею, також і у процесі вивчення.

Іншим моментом, на який варто звернути увагу – зокрема освітнім владам материка, це квестія цих згаданих вже п’яти комплексів українських шкіл у Польщі. Шкіл, які вічно клопочуться з нестачею коштів, малою кількістю учнів тощо. А можна було б собі і їм одночасно допомогти – хоч би через введення українсько-українського обміну. Створення спільного шкільного проекту – на зразок, напр. польсько-німецьких шкіл, де учні двох закладів кілька місяців в році проживають і вчаться у школі-партнері. На це дозволяє, як український, так і польський закони. Користь безперечна – для нас це поглиблене вивчення української мови, для учнів з України реальна зустріч із західним світом, його нормами і принципами та буденним життям; зустріч теж із підходом до національної ідеї сусідами. Те, що можливе, це теж введення в життя обміну молоддю (на зразок практикованого успішно на Заході) – навчання поодиноких учнів в Україні і Польщі. Неконечно вже з українських шкіл, коли говоримо про Польщу. Але українських учнів, які проживають у сім’ях, вчаться в даній школі, вивчають не лише мову, але й все, чим дана країна живе. Формою спільної праці, яка може і повинна бути розвинута, це організація учнівських таборів – в Україні та Польщі. Таборів, яких учасниками є українські діти обох держав. Трошки на зразок тих, проводжених Львівською кураторією, з акцентом, однак, на співучасть у них мішаних груп дітей. І головне – аж проситься вже опрацювати спільну концепцію (програму) взаємних відносин – і не лише в освіті. Держава Україна має мати таку програму – ми хочемо, натомість, брати активну участь у її підготовленні.

Роксолана Зорівчак

професор, Львівський національний університет

Боліти болем слова нашого... (фрагмент книги)

Здавалося б, в Українській державі настав час удосконалити картотеку, комп’ютеризувати її, розширити джерельну базу. Так указувала логіка життя... Та дійсність виявилася зовсім непередбаченою. Держава з незрозумілою послідовністю скорочувала фінансування науки, і керівники наукових установ заходилися придумувати якісь способи (переважно невдалі) для хоча б злиденного існування. Найпоширенішим засобом стало здавати в оренду приміщення. Так, при вході до Академії з’явилися китайський ресторан і крамниця швейцарських годинників. А безцінна Лексична картотека опинилася на горищі, де є реальна небезпека не лише пожежі, а й обвалу приміщення. Тому інспекція Державного пожежного нагляду Міністерства внутрішніх справ України опломбувала вхід на горище в жовтні 1998 р. Лексичну картотеку було вилучено з наукового життя України. З часу «переселення» минає сім років, але ніякого покращення в долі картотеки немає.... Написано чимало заяв, різноманітних ухвал. І всі – безсилі. У небезпеці найбільший скарб народу, а в приміщенні, де десятиліттями була картотека, продають меблі (див. також статтю І. Вихованця, А. Непокупного, О. Ткаченка «Новобуд» чи «новоблуд»? у «Літературній Україні» за 1 липня 1999). Достоту, як у Т. Шевченка: І на Січі мудрий німець Картопельку садить, А ви її купуєте, їсте на здоров’я Та славите Запорожжя.

А чиєю кров’ю Ота земля напоєна, Що картоплю родить, – Вам байдуже. Аби добра Була для городу. Якщо картотека нівечитиметься на горищі далі, прощення нам, байдужникам, не буде! Про обов’язки посла України і про редакторську етику Читаючи в українській пресі англомовного світу виступ посла України в США 1997 р.

– Ю. Щербака, я відчула якусь, так би мовити, «невластиву тональність» і, лише вчитуючись у текст, вловила, про що йдеться. Адже найвищий представник Української держави в США, до того ж видатний український прозаїк-стиліст (член Спілки письменників України з 1965), говорить літературною мовою свого народу, який він представляє у світі й, отже, уживає словоформи: «флот», «аналіз», «синтез», «перший клас» тощо. В опублікованих його виступах знаходимо варіанти «фльота», «аналіза», «синтеза», «перша кляса» і т. д. Виникають, отже, питання: 1) чи має право редактор україномовної газети змінювати форми вислову найвищого представника українського народу? 2) чи має право посол не дотримуватися законів своєї держави, включаючи правописні? Найсвятіший Отець, Глава Вселенської Церкви – Іван-Павло Другий (1920–2005) – одна

Рідна мова

5

6 Рідна мова

з найславетніших постатей світової історії. Надзвичайно позитивне враження на увесь український народ справив Його Святість під час свого п’ятиденного перебування в Україні з 23 червня до 27 червня 2002 р. Під час свого апостольського паломництва в нашій державі Папа звертався до нас українською мовою, і якою досконалою українською мовою (як на іноземця)! У ній не було ні полонізмів, ні русизмів, ні неправильних наголосів – була то відшліфована інтелектуальна українська мова. Лише мовна еліта нашої нації може рівнятися з Найсвятішим Отцем щодо володіння українською мовою. А ця еліта, на жаль, не чисельна, зокрема серед духовенства. Треба враховувати, що Папа не мав змоги часто вживати українську мову. І скількома мовами володів Понтифік так, як українською чи ще досконаліше?.. Його Святість декілька разів цитував Шевченкові рядки, зокрема, із твору І мертвим, і живим, і ненародженим землякам моїм в Украйні і не в Украйні моє дружнєє посланіє на летовищах в Борисполі й у Львові. Нема на світі України, Немає другого Дніпра... В своїй хаті своя й правда, І сила, і воля. Чи відчувають гіркополинний зміст цих слів наші колишні краяни, утікачі з вільної, але ще не заможної України, яких часом доречно утікачами й називати, а не вживати евфемізму «четверта хвиля»! Як мені боляче за тебе, мово моя...

Сьогодні навіть досить кмітливий знавець іноземних мов повинен постійно використовувати словники та мати талант до розв’язки загадок, щоб зрозуміти хоча б частину малограмотних (головно транскрибованих з англійської мови, ще й через посередництво російської) написів у Львові. А про такого, що не володіє іноземними мовами, уже й не йдеться... А він/вона також має право на життя в рідному краю. Ось ще донедавна був у центрі міста, на розі вулиць Костюшка та Дорошенка, поруч із Регіональною митницею, спортивний бар (чи то ресторан, чи кав’ярня) «Меркурій». Мабуть, назва не з найкращих, багатозначна (чи то «гонець», чи, згідно з давньоримською міфологією, «бог красномовства, торгівлі та розбою»), та все ж можлива... Тепер красується нова – «Корнер». Слово не милозвучне (на відміну від англійського corner, мелодійного завдяки продовжному «о»), без будь-якого значення (чи навіть натяку на значення) в мові нашій. Чи доречно місце смачної їжі та відпочинку називати чужим футбольним терміном – не знаю. Чим же наше слово «ріг» («На розі») гірше від транскрибованого зайди «корнер» – пояснити годі. А скільки отаких «корнерів» у Львові, скільки такого безглуздя по всій Україні! І ще гірше: припустімо, власник закладу – людина, позбавлена національної гідності, фантазії (тієї, що Леся Українка називала «силою чарівною»!), лінгвістичного відчуття. Це ще не велика біда! Але як же дозволяють на це численні «батьки міста», адже нові назви закладів, установ треба десь у міської влади реєструвати... Якби – якщо

Мова Народу мого – це мова натхненних народних пісень, це мова кобзарів і дум, це мова дивного сміхотворця Івана Котляревського, геніального поета Тараса Шевченка, вихователя нації Івана Франка, незрівнянної Лесі Українки, це карбоване слово Миколи Зерова, Василя Симоненка й Василя Стуса, це мова наших видатних перекладачів Миколи Лукаша, Бориса Тена, Григорія Кочура... Цю мову не могли вбити, не могли уярмити завойовники й заброди. А що ж тепер роблять з Тобою, Мово моя, оті начебто громадяни України?! Знекровлюють Тебе, чинять найзухваліше зло повсюдно, а зокрема у Львові. Колись це місто вважали твердинею національного духу.

У підрядних реченнях з ірреальною, можливою або припустимою умовою вживаються в сучасній українській розмовній мові і сполучник «якби», й конструкція сполучника «якщо» з часткою «б» («би») – «якщо б» («якщо би»), пор.: «Ще довго сидів та базікав би з тобою, якби мав час»; «Якщо б ти вчився в університеті, то, напевно, знав би цих людей» (обидва приклади – з живого мовлення). Одначе, сполучник «якби» й милозвучніший, і компактніший. Сама природа умовних речень зумовлює наявність частки «б» («би») в головному реченні, отже, конструкція «якщо б» («якщо би») створює певні труднощі навіть для вимови. До того ж, «якби» – питомо

український сполучник, а «якщо б» («якщо би») – зайва калька російської конструкції «если бы», якій не місце в українській мові. Саме тому справжні знавці української мови вживають виключно сполучник «якби». Ось жменька прикладів: Якби мені черевики, То пішла б я на музики (Т. Шевченко) Якби ви з нами подружили Багато дечому б навчились (Т. Шевченко) Ох, якби я знала, Що побачу його ще раз, Що побачу знову – Вдвоє, втроє б витерпіла За єдине слово! (Т. Шевченко) Якби Калинович у звичайнім часі зустрів таку постать на вулиці, не звернув би ніякої уваги на неї (І. Франко) Якби я мав карбованців п’ятсот, так я б уже подивився, як люди живуть (Г. Тютюнник). Будьмо уважні до наголошування слів рідної мови! Часто хвалимося, що наша мова – преспівуча, але мало дбаємо про те, щоб вона була саме такою. Зокрема, неуважні ми часто до наголошування слів, до їхнього наголосу. Дотримання норм наголошення й вимови – один із головних показників культури усного мовлення. Наголос – це виділення в слові складу за допомогою артикуляційних засобів, властивих мові. В українській мові наголос силовий або динамічний, тобто він виражається посиленням голосу у вимові наголошеного складу. У деяких мовах (напр., литовській, китайській) наголошений склад виділяється не посиленням наголосу, а підвищенням тону. Такий наголос називається тонічним або музикальним. Є мови, що мають постійний наголос, напр., чеська та угорська, в яких звичайно наголошується перший склад; у французькій мові наголос падає найчастіше на останній склад, а в польській – на передостанній.

Привабливою особливістю української мови є те, що наголос у ній вільний, не закріплений за якимось постійним місцем для всіх слів. На цю особливість української мови звернув увагу І. Франко у статті Каменярі. Український текст і польський переклад. Дещо про штуку перекладання: «Українська мова, аналогічно до грецької, має різнорідні наголоси, навіть різнорідніші, ніж грецька (назва села Нагуєвичі має наголос на четвертім складі, а Тустановичі на п’ятім від кінця, що в грецькій мові не трапляється ніколи), а польська, аналогічно до латинської, має всі наголоси на передостаннім складі». Додаймо до Франкових слів, що наголос в українській мові може бути також на шостому складі від кінця, напр., «жалуватиметься», а навіть на сьомому – «налагоджуватимуться». Наголос в українській мові не тільки вільний, а й рухомий, тобто він дуже часто змінює своє місце в різних формах того самого слова: учитель – учителі; дорогий – дорожче; бути – було та ін. У нашій мові наголос може змінювати лексичне значення слова, тобто може бути семантизованим. Серед перекладачів в Україні поширений жарт про те, що українське речення «Старенька взяла конячку та поїхала до міста», нерозторопний перекладач передав по-англійському як The old woman bought a bottle of cognac and left for the town, не врахувавши, що «кон[ь]ячку» – це алкогольний напій, а «конячку» – йдеться про тварину. Ось декілька прикладів: мука («борошно») – мука («страждання»); дорога (1. «люба», «мила»; 2. що коштує великі гроші) – дорога («шлях»); недоносок («старе взуття чи одяг») – недоносок («передчасно народжена дитина»); лупа («маленькі часточки рогових клітин, що утворюються біля коренів волосся на голові») – лупа («оптичний прилад»); паша («трава на пасовищі, що служить кормом для худоби») – паша («почесний титул найвищих військових і цивільних урядовців в Османській імперії, султанській Туреччині»); колос («колосок»: хилиться достиглий колосок) – колос («велетень»); типовий («характерний»: типові риси людини) – типовий («зразковий» – типовий проект); шкода (як іменник означає: 1. «втрата», 2. «дитина, що пустує»; як прислівник означає

Рідна мова

7

8 Рідна мова

«жаль») – шкода (прислівник із значенням «даремно»), пор.: Не сумуй, що врода Опадає з личка; Не сумуй, то шкода Дуже невеличка (П. Грабовський) І стоїть таке дівчатко, посміхається до татка, довгий пензель у руці, різні фарби на лиці.

– Ах ти, шкодо наша, шкодо! Що ж ти наробила? (Н. Забіла) Теплий кожух, тілько шкода – не на мене шитий, А розумне ваше слово Брехнею підбите (Т. Шевченко) Шкода, каже, і не проси, п’ятсот, каже, коли даси, (Т. Шевченко) У деяких українських дієсловах за допомогою наголосу розрізняють доконаний і недоконаний вид: виводити – виводити; закликати – закликати. А тут ще й словами б’ють: «престарілі», «похилого віку», «будинок для престарілих». Для людей витонченого мовного відчуття зі словом «престарілий» ще додаткова проблема – адже це очевидний росіянізм (старослов’янського походження). А хилитися перед різноманітними начальниками та підначальниками і так часто доводиться – і без нагадування про «похилий вік»... Наші засоби масової інформації запозичають дуже багато цілком зайвих слів з англійської мови, передусім з її американського варіанту. На сторінках газет рясніють різноманітні «іміджі» (замість «образи», «уявлення»), «фани» (замість «уболівальники»), «бізнесмени» (замість «підприємці»), «проміси» (замість «обіцянки»), «хіти» (замість «перлини», зокрема музичні) та інші словесні покручі й зайвини. Але ніхто не здогадається скалькувати (тобто дослівно перекласти) дуже доречний англомовний термін (американського походження) senior citizens – «поважні громадяни». Можна б

називати старших людей «громадянами старшого (поважного, статечного) віку». Лексеми «поважний», «старший», «статечний» зовсім іншої внутрішньої форми, ніж слова «похилий», «престарілий». Вони самим своїм звучанням виховують повагу до осіб, багатих досвідом життя й знанням людей і обставин. Великого поширення в Україні набуває досі призабуте слово «сиротинець», що витісняє термін «дитячий будинок». Як на мене, то чи є така необхідність і так обездоленим дітям постійно нагадувати, що вони – сироти. Життя і без того слова часто своїми штурханами їм про це нагадує. Дехто з наших краян залюбки уживає росіянізми «бабушка», «дєдушка» або полонізми «бабця», «дзядзьо». А замість цих покручів є такі гарні, сказати б, «добротні», українські слова»: «бабуся», «бабуня», «бабусенька», «бабусечка», «дідусь», «дідуньо», «дідусик» та ін. Навіщо ж обкрадати самих себе та своїх онучат? Про... смачне Різдво Із наближенням Різдвяних свят у містах і містечках України з’являється чимало галасливих, непристойних реклам. Особливо вражають дві: «Найсмачніше Різдво – з кока-колою» та «Виграйте смачне Різдво». Ні, річ тут не в якійсь граматичній помилці чи стилістичній недоладності (хоча й вони – зайві). Це ще не така біда. Річ у тому, що наведені вище фрази (щасливий той, хто їх ніколи не чув, не бачив і – найголовніше! – не захоплювався ними) відображають певний світогляд, абсолютно чужий ментальності нашого народу, що ніколи Різдво не вигравав, а урочисто святкував. Згадаймо Б. Лепкого. Перебуваючи протягом довгого часу у Кракові, далеко від Батьківщини, від рідного Поділля, він виливав свою тугу ось у яких рядках: А що чувати там у вас? Чи йдеться з колядою? Чи ще живий Федір, Юрко І мій сусід Зарічний? Чи й нині, як колись було, Співають «Бог предвічний»? Коляда, пісня, Різдвяна пора дитинства – ось за якими атрибутами Різдва найбільше побивався Б. Лепкий на чужині. Адже Різдво – це, у першу чергу, коляда, це предковічні звичаї, це Святвечірня зірка,

це Різдвяна душевна Радість. Із цього приводу А. Содомора пише у своїй книжці Наодинці зі словом: «Дорога до Різдва – це дорога повернення: до дитинства, до казки, до села. І немає значення, чи в кам’яниці хто народився, чи під сільською стріхою, а коли Різдво, то всі маємо ступити на стежку, що веде до наших пращурів – у село...». «Усе село єднається немов одна родина». Так і хочеться перефразувати: «Вкраїна вся єднається...». У нашій мові узвичаєні вислови-побажання «Веселих свят!», «Щасливих свят!», але не «Смачних свят!» Чи ж уже такими жадливими стаємо? Чи понад усе ми захоплюємося наїдками? Чи вже кока-кола стала нам такою необхідною, любішою за предковічний Свят-вечірній борщ з грибними вушками?! Чи стали ми жити лише, щоб їсти, а не навпаки? Про любов... з першої ложки Любов – це велике, святе Почуття – часто приходить зненацька, аби уже ніколи не покинути свого обранця. Щасливий той, хто знає його, воно оспіване в піснях, йому присвячено найкращі поезії, найвеличніші музичні твори. Воно – вічне. Саме тому й виник вислів «Любов з першого погляду». А тепер деякі ділки хочуть оце Почуття в нас украсти, пропагуючи любов із першого погляду до... поливки, яку вони виробляють. Саме такими гаслами «прикрашено» (читай: опоганено) чимало трамвайних вагонів у Львові. Сумне, дуже сумне буде життя, коли людям не просто буде подобатися страва, коли вони, жалюгідні, будуть у неї закохуватися, ще, можливо, й приревнувати зуміють її... То хто ж дозволяє ділкам, безнадійно глухим до Слова, поганити нашу мову отакими «трансформаціями» усталених висловів?! Коли вже зайшла мова про реклами на трамваях, то ще один буквально трагізм кидається у вічі: чимало трамваїв курсує по Львові з написом-рекламою Сантехніка «Русалка Дністрова». Це дуже ефективний доказ нашого упадку. Ідеться про крамницю будівельних матеріалів на вул. Кульпарківській, 155. Колись у цьому приміщенні була крамниця книжок із дуже доречною назвою «Русалка Дністрова» (хоча правильніше було б «Дністровая») в пам’ять альманаху «Русалка Дністровая», що вийшов у світ 1837 р. за ініціативою М. Шашкевича й започаткував нову українську літературу на Західній Україні. Не витримавши конкуренції,

крамниця перестала існувати, а нові господарі – продавці різних будівельних матеріалів – зберегли давню назву, бо сподобалася їм. Є господарі різного культурного рівня, люди по-різному оцінюють літературні шедеври. То ж не оцих господарів звинувачую у великій нарузі над пам’яттю М. Шашкевича, «Руської трійці» загалом. Маю на думці керівників міста (демократів і патріотів!), освітян, просвітян, письменників, працівників музеїв. Скажете, вас не слухають. Але вихователь нашої нації І. Франко, що добре знався і на наших лінощах, і на апатії, все ж учив: Говори, хай слів твоїх розумних жахається Слямазарність, бездарність стара, Хоч би ушам глухим, до німої гори, – Говори! (вірш Зоні Юзичинській, написано 3 лютого 1916) У спадок від тоталітарного режиму... Той спадок відчуваємо у виробництві, у сільському господарстві, у ментальності і, очевидно, у мові. Ми пишемо про те, що слід «боротися за мир» і «боротися за урожай» (хоча ніякої боротьби не потрібно, досить вести миролюбну політику й активно, по-господарському, плекати землю, збирати врожай). Часто мова йде про те, що хтось «відбував (-ла) покарання на Колимі (на Соловках, в Інті і т. д.)». При цьому йдеться не про розбишак, головорізів чи злодіїв, а про стійких патріотів, справжніх громадян, єдина «вина» яких полягала в любові до свого поневоленого краю. То ж, мабуть, правильніше було б ужити слово «карався (-лася)», «мучився (-лася)», «поневірявся (-лася)» (на Колимі, на Соловках, в Інті і т. д.). Тоталітарна дійсність породила такі специфічні терміни, тепер архаїзми, як «ворог народу», «ідейно стійкий/нестійкий» та ін. Загалом, тюрми та арешти, по-радянському специфічні, «оригінальні» (бодай їх нікому й ніде більше не зазнавати!), спричинили появу окремих росіянізмів-запозичень у нашій мові, як ось: шмон (особливо принизливий для людської гідності обшук у тюрмах і таборах), шмонувати, чсір («член семьи изменника родины»), заквагони (вагони, що перевозили арештованих,

Рідна мова

9

10 Рідна мова

по-російському – заключенных), закмашини (вантажівки, що перевозили арештованих), АЛЖИР («Актюбинский лагерь жен изменников родины»), СЛОН («Соловецкий лагерь особого назначения») та ін. Окремі з цих слів з’явилися і в українській поезії, згадаймо вершинний вірш поета вибухової експресії – В. Стуса Уже Софія відструменіла...: Благословляю твою сваволю, дорого долі, дорого болю. Сніги і стужа. Вітри й морози. Гудки і крики. Чорні прокльони. Собачий гавкіт. Крик паровоза. І закмашини, І заквагони. Шпали і фари, пси і солдати, рейки, і пруття, і загорода... Національною молитвою повинні стати завершальні рядки цього вірша, в якому – звернення до України як до Найвищої Сутності:

На всерозхресті люті і жаху, На всепрозріннісмертного скрику дай, Україно, гордого шляху, дай, Україно, гордого лику... Або ж Ґратовані сонети І. Світличного: Сержант шмонає по порядку І кожну латку, кожну складку, І кожен рубчик, кожен шов... (сонет Шмон) Надамо слово й Д. Паламарчуку: Під час провірок, шмонів та етапів, Так, як не раз, бувало, й Кобзаря, Тут вертухай обнюхував і лапав Поборника свободи і добра (вірш Рильський в таборах) http://svitlytsia.crimea.ua/index.php?section= article&artID=4028&PHPSESSID=ca62a

Література Києво-Могилянська академія Київ

Ловець Таємниці Юрій Андрухович або Сім днів, які змінили світ

The new novel ‘Tayemnytsya’ (‘Enigma’) by Yuriy Andrukhovych is an example of the deconstruction of the genre of the novel in the Ukrainian literature. This work could pretendto produce the new standard and manner of writing in the Ukrainian literature, so that we could identifyit as a New Great Ukrainian novel of the XXI century. The book deals with the problem of the trans-historical identification and identity of the man (artist) through the historical,sociological, psychological discourses. The genre of the book is the autobiographic novel in the way of interview. The dialogue structure historically is connected with the old Ukrainian genre of the eropatocritic literature, for example in Vyshenskyi.

The novel twisted the evolution of the Ukrainian literature (prose) and has resulted in the returning to the psychological writing and new forms of subjectivity that through the micro narratives construct the vision of the era ‘in toto’, using different strategies of constructing and deconstructing the myths. In the article we analyse the structure of the novel in the discourse of dyglossia, scenarios of the unfolding the plot, irony and mystification, the comparative aspects of the manner of writing with the writing of Esterhazy and Unamuno. What is more, we try to analyse the novel-interview in the wider context (as there are analogues in the contemporary Russian literature etc), defining the theoretical basement. Мабуть, роман писати сьогодні вигідніше. Навіть якщо це роман замість-роману. Новий твір Юрія Андруховича Таємниця (з жанровим додатком замість роману) постає як автобіографічний катехізис, монодрама на

сім днів, спроба пригадати все, що відбулося з людиною, і вмістити це в сакральний простір із старозавітних семи днів, які були в Бога. Текст цього замість-роману постав із розшифрованих записів на семи дисках, які надіслав Еґон Альт, дивакуватий журналіст і шанувальник літературно-художніх портретів «Щодня ми проговорювали по 8–10 годин і між нами був його диктофон, – пише Андрухович у передмові. – Звичайно, сказати „проговорювали” буде неточністю: говорив переважно я, а він переважно ставив запитання. При цьому ми поступово спорожнювали від одної до двох з половиною пляшок котрогось із наших улюблених бренді. Кожного з цих днів ми проживали (я повторно) певний добрячий шматок мого життя. Остаточне розуміння всього, що зі мною насправді відбувалося в усі ті роки, далекі і ближчі, приходило, як і сп’яніння, щойно наприкінці дня, увечері. А назавтра ми, просвітлені й очищені, бралися за наступний шматок. І так було протягом усіх днів за винятком сьомого. На сьомий день ми домовилися поїздити Берліном». Таємниця, що постає як переформатована Біблія, яку написала одна гріховна Надлюдина, має потужну властивість ув’язнювати увагу реципієнта. Неможливо відірватися від процесу читання, оскільки форма сповіді або психологізованого монологу – річ дуже приваблива. І хоча твір постає як запитання-відповідь (до речі, маю сказати, що це давня художня форма, властива для української та європейської середньовічної літератури,

Рідна мова

Дмитро Дроздовський

11

12 Рідна мова

наприклад, іще XVI–XVII ст., наявна й у Вишенського), хоча, як на мене, саме запитання уявного героя і виказують той факт, що все ж таки цей «замість-роман» – не скромна фіксація пережитого, а химерна гра з текстом, нарцистичне загравання із собою. Занадто вже запитання пов’язані з відповідями, занадто, ще до почутого, прилаштовуються до тексту. Або ж навпаки навмисно суперечать голосу основного наратора, і в такому протистоянні голосів відбувається зворотній процес дієгезису – наративна контамінація, злиття воєдино учасника та ініціатора інтерв’ю. Можливо, подібне можна пояснити тим, що Андрухович літературно опрацював інтерв’ю, а можливо, це містифікація. Передісторія виникнення роману така: «Чи не всю осінь 2005 року я, з нетривалими перервами, провів у Берліні. Саме в цей час, десь наприкінці вересня, до мене вперше звернувся не відомий мені раніше Еґон Альт, літературний критик і журналіст. У своєму нетипово для е-пошти розлогому мейлі він писав про те, що мріє (саме це слово!) зробити зі мною „дещо довшу розмову, точніше, серію розмов”, і що він загалом спеціалізується на т. зв. портретах, передусім письменників». Правда це чи ні? – мабуть, не так і важливо, адже жанрово це не замість-автобіографії, а все ж таки замість-роману, для якого художній вимисел і досі залишається атрибутом. Словом, гадаю, оссіанства, як і самозакоханості, у творі вистачить. Поштовхом же до публікації та обробки матеріалу була нагла смерть журналіста в автокатастрофі (проте, могили Альта на цвинтарі Андру ховичу так і не вдалося знайти!): «За кілька днів перед моїм остаточним виїздом з Берліна, себто на самому початку травня 2006 року, я випадково довідався про його загибель в автокатастрофі. Це трапилося вночі, коли не помиляюся, на 37-му кілометрі автобану А93 між Нюрнбергом та Шван-дорфом. Він сидів за кермом і, як це називається в новинах від дорожної поліції, не впорався з керуванням». Еґон Альт готував опублікувати художній портрет українського «патріарха» лише після смерті самого Юрія Андруховича... Але сталося, як сталося... Що ж, маємо скромну спробу довершити Бога, який колись помер, у семиденній праці художника слова. Як сказав колись у своєму

виступі в Києво-Могилянській академії Юрій Іллєнко: «Місце пророка вакантне». Сповідь Андруховича під назвою Таємниця – це антироман або й новий роман. Термінологічно визначити подібне явище важко. Свого часу Мігель де Унамуно в романі Туман написав, що він започаткував новий антироман, який потрібно називати руман. На подібне спромігся й Юрій Андрухович. Але вольовим рішенням надрукувати нібито результат свого спілкування з німецьким журналістом, він виявив іще одну тенденцію – в сучасному суспільстві писати прозу прибутковіше. Поезія, на превеликий жаль, – явище для обраних, богемне. Ось одна з відповідей Андруховича на запитання про квінтесенцію поезії: «Поезія – це завше неповторність [маркування моє – Д. Д.]. Жартую, звісно. Просто від усього того я зненацька усвідомив, що хочу записувати свої внутрішні стани у відмінний від звичайного мовлення спосіб, тобто поетично. Зараз мені важко реконструювати в усій повноті ефект від того старанно прихованого особистого відкриття. Однак я ще й досі пам’ятаю, що домінувала радість – було так, наче я раптом знайшов себе. Крім того, забивало дух від свободи – я міг писати що завгодно, позаяк усе одно не збирався цього не тільки публікувати, але й будь-кому на світі показувати. Восени я почав писати до невеличкого нотатника, котрий було заховано в надійному місці, таким чином я наче здобув ще одне життя – таємне і головне. Отже, поезія стала для мене закритим від усіх інших притулком, в якому й відбувалося це головне таємне життя. Російське слово убежище (тільки не переплутай його з російським же уебище) тут як ніколи доречне – саме так, від утікати, це була справжнісінька втеча – на свободу. Українське сховок теж до якоїсь міри підходить, особливо в сенсі тієї ж таки свободи, матеріалізованої в переховуваному нотатнику. Як і в тому, що я ховав не лише нотатник, а й самого себе». Так, і в цьому акті саморефлексій-за-сім-днів Юрій Андрухович – поет, у ньому на дні – поетична скрипка, ідентичність поета, і тому навіть у цьому романі дискурс поезії у відповідях на запитання ментального інтерв’юера є змістовно-важливим аспектом. Усе починалося з Антонича... Орфея Хронічного... Але самих відлунь поетичної структури чи тканини, як у інших романах, уже немає. Світ літератури в Україні змінюється, що відповідає й світовим

тенденціям. Не беруся оцінювати їх, але скажу, що в мейнстримному плині океанських хвиль поезія перетворюється на прозу, а проза може набувати хіба що поетизованих інтонацій (як у випадку з, приміром, сучасним італійським письменником Алессандро Барікко). Не менш цікавими є назви семи розділів твору: 1) Мій мертвий друг Раду Теодор, 2) Сюїта для „Jethro Tull” з оркестром, 3) Пісенька про незнищенність матерії, 4) Нічні принади лінотипісток, 5) Суддя дає пограти, 6) Господи, дай мені донести цю ложку до рота, 7) Hottentottenpotentatentantenatentatentater. Але, попри все, роман, чи, як ми вже домовилися «замість-роман», є потужною інтелектуальною пасткою, як і літературним спліном водночас. Цей твір – розмова на двох у віртуальній камері; так інколи здається, коли читаєш роман. Відчутно, що багато моментів вирізано з первозданного тексту, а тому перед нами новий тип літературного пригадування власного життя, який не може бути зарахований до реалістичного письма. Я би погодився з Р. Бартом, назвавши його асимболічним. Це суб’єктивована оповідь-монолог, по-своєму лірична за внутрішньою структурою, по-своєму сентиментальна, по-своєму сумна й ностальгічна або ж іронічна. Але, здається, ліричного суму більше. Подібний літературний проект можна визначити, як незавершена мелодія для скрипки. Уважний читач помітить, яка скрипка прихована в середині твору. Оповідь-розповідь заторкає кілька історичних планів – від совєтизму з усіма нюансами, армії як складової системи паноптикуму, одруження, народження доньки, гепатиту та приятелювання з іншими хворобами і вірусами до Бу-Ба-Бу etc.... І кожний із фрагментів змушує обирати свою стратегію пригадування. Роман інтонаційно не є рівним, монолітним. Так, роман апріорно – це розбурхане море уяви, потрощеного, розбитого на багато голосів «Я», що постає як мультиплікатор масової культури, медіа, історії, суб’єктивного мікронаративу. В будь-якому разі роман Таємниця засвідчив низку нових для української літератури тенденцій. Це роман, який, як не дивно для нової української літератури, таки вписано в історичну геосинкліналь традиції. Вулканічні виверження вміщують у собі згадування текстів та імен української літератури (Є. Маланюк, Л. Костенко), що свідчить про перебування наративного «Я» в тілі української культури, це

не гіперпростір, не гіперреальність, а система, в якій прописано операційні алгоритми «правди і нічого, крім правди». Перед нами – нова «книга спостережень», книга буття однієї людини, шум і шал Юрія Андруховича, який наважився подати відшліфовану (художньо містифіковану, але все одно правдиву) автобіографію, мабуть, розуміючи, що форма інтерв’ю, яке письменник майже (підступне слово!) ніколи не дає, є найкращим способом відтворити зріз одного життя однієї епохи. Переказати все, що відбулося, у формі класичного роману-сповіді, – шлях, який не дав би такого ефекту, адже пам’ять – дуже вибіркова річ, а саме в пробілах і ховається найцікавіше, найпотаємніше. В цьому ж творі в пробілах – лише симпатичні запитання журналіста, нетерпляче бажання знати все про того-хто-сидить-навпроти. Всі деталі збережено у стратегії оповіді. Саме згадування передісторії замість-роману (до речі, згадуваний на початку Мігель де Унамуно також удався до цікавої передісторії, в якій оживив своїх героїв) змушує задуматися над моментом уявності журналіста. Читач не може знати, чи є написане в передмові – правдою щодо трагічної, фатальної, рокованої загибелі журналіста (скоріше, це літературний прийом), але подібний хід формує містичну ауру таємниці навколо твору. Роман постає як таємниця, яка з кожним запитанням стає все меншою, але так ніколи й не вичерпається, бо таємниця – це саме життя... Таємниця створення за сім днів космосу однієї людини, яка належить до кількох історичних епох, кількох систем. За біографією кожного з нас – безліч мікроісторій, які вартують цілісної картини буття. Юрій Андрухович прагне бути відверто щирим у своєму тексті, і, скоріше, це йому вдалося. Роман вийшов сенсаційним, це літературне явище. До подібного експерименту пригадування власного життя вдавалося багато світових письменників, передусім і сучасних. Пригадую роман Петера Естеразі Harmonia caelestis, згадую нариси Альбера Камю, згадую новий французький роман. Нещодавно побачив світ в українському перекладі роман-сповідь українського американця Ю. Джуля Перехрестя років. Словом, жанр розповіді про життя дуже поширений у світі. Але в Андруховича є особливий шарм, загадковість, яка приваблює читачів. Це літературний вибух 2007 р., який ще позначиться у формі здобутих із часом премій.

Рідна мова

13

14 Рідна мова

Таємниця від Юрія Андруховича – авантюрний роман-інтерв’ю, що є новим жанром для нашої літератури, хоча в зарубіжній практиці подібні маніпуляції романною структурою та, власне, такий жанровий різновид є вже звичним явищем (згадати хоча б романи Сер Наймана, Гог і Магог Бубера). Читач опиняється замкненим у кімнаті, де відбувається монологізована розповідь, він є спостерігачем, допитливим оком на засіданні масонського ложа, сакрального дійства пригадування, втіленого у формі літературного замість-роману. Немає однієї колізії, немає одного центрального конфлікту, що свідчить про належність роману до постструктуралістського типу. Єдиним об’єднавчим дискурсом можна назвати хіба що саме життя Юрія Андруховича, мистецьки прожите і пережите, створене і відтворене, вимовлене й омовлене. Все інше – життєві нюанси, яскраві, незабутньо-неперевершені авантюрні пригоди українського Орфея. Цей роман-інтерв’ю – ментальна мапа часу, двох епох, режимів, світоглядів. Це зображення того, що за одним життям ховаються тисячі цікаво прожитих днів. Згадано у творі лише найяскравіше, а більшість відомостей про історію повсякдення – під айсбергом тексту, і цю історію можна реконструювати, якщо вдатися до психолінгвістичнго аналізу. Але я би звернув увагу на те, що цей роман має неперевершену здатність формувати навколо себе, збирати і змушувати переживати кожну оповідану мить. А це вже багато про що говорить... Є в книжці і миті розчарування, які, на жаль, стосуються не манери і стилю письма, а суто видавничої недбалості. І хоча твір видано п’ятитисячним накладом, що свідчить про потенційно бажану стратегію здобути статус літературного хіта, тобто бестселера, не можу зрозуміти, чому у вихідних даних написано «Андрухович Юрій Ігоревич», хоча за правилами української мови має бути «Ігорович». Словом, такі собі дрібні поліграфічні нюанси від «Фоліо». Можливо, іншою могла бути й обкладинка... таємничою. Але на все воля майстра, а читач може приймати чи не приймати, полемізувати чи заперечувати позиції авторського «Я». Текст і спонукає до таких дискусій, є складним переплетінням історій, можливо, вигаданих, а можливо, й справжніх, можливо, не все вдалося сказати, тобто, ясна річ, що в жодному романі не вдасться викласти цілісного нарису історії розвитку

України в історії однієї людини. Будь-що, цей текст іще будуть вивчати бібліографи Юрія Андруховича, психологи й антропологи. Він того вартує. Таємниця має виконати функцію чи не першого в історії новітньої літератури твору епохального, який підбиває риску доби. Сім днів відбуто, витворено; тепер уже треба починати зовсім іншу історію. Хто ж розпочне писання Нового Завіту в українській літературі? Юрій Андрухович новим твором засвідчив, що він чи не найбільший драматург після... Вільяма Шекспіра, який через драму дав можливість відчути універсальну широчінь буття; Андрухович через обрії і розмаїття роману-сповіді з мультиплікацією внутрішніх голосів, із подрібненим власного «Я» дав відчути конфліктність і драматичну напруженість всіх елементів свого монологу на сім днів. Письменник творить свій мікронаратив тоді, коли всеосяжний характер драматизму і його надзвичайну складність легше вміщати в межі уяви/гри/монологу з одного голосу, ніж у рамки театральної поліфонії. Враження від нового твору Андруховича таке, ніби перед нами текст, що розпочинає новий відлік у літературі. Це свідчення того, що нелюдяний постмодернізм уже не буде останньою фортецею на шляху розвитку літератур. Уже є щось нове, а що саме – покаже час і вміння літературних інтерпретаторів. Ліричність, пережитість, відчутність, іронія, ностальгія, монолог, мінімізація інтер’єру та психологізм екстер’єру, прагнення до стилізованого автобіографізму – все це становить структурно-художню палітру нового роману. В Таємниці Андруховича ми проходимо через поетичне буття такої стрімкості, потужності й інтенсивності, що на деякий час обрій нашої реальності освітлюється загравою величезного художнього переживання однієї людини, і щось обов’язково змінюється в нашому відчутті реальності. Новий замість-роман не будується з трагічної концепції життя (хоч доцільно казати про екзистенціальні параметри тексту) – проте, як на мене, міра драматизації в цьому значенні ще більша, ніж у Вільяма Шекспіра. Андрухович у своїй ментальній мапі світу бере до уваги фатальну долю, історичну неминучість або закономірність об’єктивного порядку речей. Він спромігся визнати у творі силу особистісного над об’єктивно-історичним. Проте специфічний трагізм Андруховича полягає, як мені здалося, ще й у тому, що в середині людина має

потребу в трагічності, смуткові, адже це психологічне тло людського щастя. Такою є природа людини у філософії Юрія Андруховича. Ще Ролан Барт у своєму діалозі з Морісом Надо в 1973 р. із приводу кризи в сучасному романі писав: «Криза буває тоді, коли письменник вимушений або повторювати те, що вже було зроблене, або перестати писати»1. Юрій Андрухович узяв тайм-аут, щоби вийти на літературну авансцену з новим твором, який 1

R. Barthes, M. Nadeau, Sur la litterature, Grenoble 1980, p. 25–26.

не повторює жоден із попередніх романів. Як відомо, все життя письменник пише свій один-єдиний твір, і мабуть Таємницю можна назвати твором епохальним, але не підсумковим. Скоріше, підсумковість доречно розглядати лише в параметрах розвитку літератури, адже роман є новим замість-романом, який може започаткувати й новий спіральний етап, як свого часу це зробив іспанець Мігель де Унамуно. Тоді був Туман, а зараз – Таємниця. Андрухович Ю., Таємниця (замість роману), Харків 2007, «Фоліо»

Рідна мова

15

16 Рідна мова

Анатолій Фасоля

Київ

Еміграційна література: ключ до розуміння

Українська еміграційна література все міцніше утверджує себе як повноцінна складова загальноукраїнського літературного процесу. Серед імен, введених до шкільної програми з літератури зустрічаємо В. Барку, Є. Маланюка, У. Самчука, Т. Осьмачку, І. Багряного, інших авторів. Оглядово пропонується розглянути діяльність МУРу, Об’єднання українських письменників «Слово», Нью-Йоркської групи. Однак цікаво й захоплююче викласти учням великий масив інформації за короткий час оглядової лекції надзвичайно складно. Потрібна копітка підготовча робота, виконання випереджуючих завдань, підготовка невеликих повідомлень, рефератів, озвучення яких урізноманітнить навчальний процес. Допомогти може й цікава проблема, яка стане системоутворюючою ланкою роботи над виучуваним матеріалом. Стосовно оглядових тем про діяльність угруповань письменників-емігрантів, це може бути розгляд психологічних домінант їх світосприймання й світобачення, проявів певних стереотипів у поглядах на дійсність, сутність мистецтва й роль письменника-українця, що простежуються на протязі чи не всього існування української еміграційної літератури і справили значний вплив на творчий процес. Розкриття психологічного підґрунтя письменницької творчості є досить перспективним і з огляду на проблему осягнення школярами мистецького твору. Так, поезія представників «празької школи» стане більш зрозумілою, якщо зважити, що

«домінуючою спонукою» її творення був психологічний комплекс «втраченої батьківщини». Юрій Шевельов стверджував, що спільним у рисах світогляду, ідеології «пражан» була віра в існування окремішної української «національної духовності». Шукано цієї неповторної духовної традиції в історії, у фольклорі. В історії княжої доби – в Ольжича й Лятуринської, козачо-барокової – в Юрія Липи, в своєрідній панепохальній історіософії – в Маланюка. До цієї гердерівсько-романтичної, а почасти й гегелівської культурно-літературної ідеології додавалася, на неї нашаровувалася типова для міжвоєнної Європи вже політична ідеологія сильної, «невгнутої» людини, аристократа, державника, войовника, лицаря, архітектора недосяжно високих надщоденних веж, майстра двосічного меча. Усе це в’язалося з українською дійсністю як протиставлення, як виклик, як заперечення сучасного в ім’я минулого і майбутнього. Але й образ минулого й майбутнього «чималою мірою був виплодом волі й уяви, керованої волею» [13]. Пропонований матеріал можна використати як під час оглядової лекції, так і текстуального вивчення творчості того чи іншого автора. Стан, у якому перебував поет-емігрант, Джойс називав «духовною еміграцією». Можна бути духовним емігрантом і в рідній країні, з притаманним для цього стану почуттям самотності, відчуженості (Яка нестерпна рідна чужина... – В. Стус), але «духовна еміграція» для поета-емігранта означала, окрім того, ще й протидію «з одного боку – асимілятивним

процесам, з іншого – відчуття своєї інакшості на рівні менталітету, втрати відчуття об’єктивності часово-просторових реальностей, труднощів пристосування до нового ландшафту, інтер’єру» [4]. Розглядаючи творчість поетів «празької школи» з точки зору відображення в ній феномену «духовної еміграції», Н. Колесниченко-Братунь стверджує, що творчість для них була способом порятунку, своєрідної реабілітації за поразку визвольних змагань. «Стан „духовної еміграції” підсилив інтуїтивно-ірраціональне відчуття своєї сутності (звідси – неоромантизм світобачення). Емоційне наднапруження виразилось у поетичних сповідях... водночас перебування не тільки політичної, а й „духовної еміграції” надало заангажованої забарвленості творчості. Комплекси служіння, вини, образи сприяли цьому» [4]. Ставлення Є. Маланюка до України Ю. Шерех означив як Кулішівський конфлікт, суть якого можна виразити Кулішевим «Шукаємо помацки десь іншої Вкраїни» з його послання До рідного народу (знову принагідно згадаймо Стусове «... а помремо на чужині, шукавши отчого порогу» чи «Ми на Вкраїні хворі Україною, ми на Вкраїні в пошуках її» (М. Вінграновський). «Хто пережив страшну операцію розриву з живим тілом Батьківщини, – писав Є. Маланюк, – хто відчував пекучий брак Батьківщини, як вічно роз’ятрену рану, хто задихався в чужому повітрі, у чужому підсонні, під чужим небом..., той зрозуміє психологічний стан емігранта» [6, с. 25]. Україна стає для поета-емігранта раною, болем, святістю, прокляттям. Шукаючи «свою» Україну чи то в стилізації фольклору (О. Лятуринська, О. Стефанович), чи то в історіософських розмислах про неї (Ю. Клен, Є. Маланюк), поети-емігранти творили ідеалізований образ Вітчизни. «Світогляд поетів-емігрантів, – говорить у передмові до антології Координати І. Фізер, – був перевантажений неймовірною трагедією їхнього народу... Втрачена батьківщина і майже травматична туга за нею в творчості цих поетів-емігрантів є фактором великого значення. Вона часто-густо мобілізує їхню увагу, вона викликає надмірну ідеалізацію історичної минувшини, вона блокує шляхи до того типу мистецтва, в якому національні моменти серйозно притуплені. Ні Маланюк, ні Орест, ні Дараган, ні Липа, ні Ольжич психічно не були

здатні до такого тематичного космополітизму, як... Набоков... Україна для цих поетів була реальнішою дійсністю, ніж дійсність, в якій вони жили на еміграції» [12]. Чи не тут пояснення факту, що творчість багатьох поетів-емігрантів, особливо представників «празької школи», «тематично... спрямована найчастіше в минуле» (М. Неврлий)? Для часово-просторової характеристики таких творів притаманним є виростання майбутнього саме з минулого, а не з сучасного (Н. Колесниченко-Братунь). Існували й фізичні фактори, які посилювали стан «духовної еміграції». Для українців з їхньою інтравертністю звикання до «чужого» ландшафту, вживання в нього є надзвичайно болючим процесом. Тому слушним є припущення дослідниці, що причину туги за рідним краєм варто шукати і в цих етнопсихологічних моментах: «Готична Прага зачаровує, а видіння розлогих українських степових просторів не покидають Є. Маланюка, Ю. Клена, О. Лятуринську, О. Стефановича, Л. Мосендза, Ю. Дарагана. Степу співаються псалми (наприклад, Псалми степу Є. Маланюка), йому творять Євангелії»[4]. Цікавим є й зауваження, що пошук духовної єдності на еміграції зумовлений, окрім усього, ще й тим, що (дослідниця цитує Нариси до історії української етнопсихології В. Яніва) «велика почуттєвість навіть при інтравертизмі потребує контакту (українець не переносить самотності), а до шукання контакту спонукає також охота самовияву (самовияв мусить мати спрямування на якийсь об’єкт), коротко, українець шукає соціального резонансу, тому в нього є потреба вислову» [4]. Почуття поета-емігранта часів Другої світової війни Г. Грабович називає «комплексом уцілілого»: «Страхіття й травми недавнього минулого, неминуче почуття вини за те, що тобі вдалося вижити й утекти на свободу, коли так багато люду згинуло або залишилося позаду, й у висліді глибинна, не інтелектуальна чи моральна, але попросту органічна потреба бути свідком, сказати світові, що сталося, – все це панівний, безупинний рефрен» [3, с. 13]. «З погляду цього стресу, – зауважує С. Павличко, – всі члени МУРу, хто більше, хто менше, намагалися збагнути як своє особисте, так і ціле історичне минуле, а також відповісти на запитання: що буде далі? Зі мною? З Україною? З літературою? І ще: для кого і як писати?» [7].

Рідна мова

17

18 Рідна мова

Для поетів-емігрантів першої хвилі таке питання просто не існувало. Зараз же погляд одних неминуче звертався на Україну, і «чергове відродження реанімувало старі риторичні схеми, в яких чулися голоси Франка, Єфремова, Грушевського та інших діячів класичного народництва» [7]. Поряд з цим залунали й кліше, й стереотипи радянські, неонародницькі з боку письменників – вихідців з радянської України. Погляди інших спрямовувалися на Європу. Вона була вже навіть не поряд, а тут-таки, і вони знаходилися всередині цього нового-чужого для них простору. І з цим доводилося рахуватися. Якщо погляд перших емігрантів «спрямовувався» всередину, в межі того умовного політичного й естетичного простору, який називався «Україна» (С. Павличко), розмова велася в системі координат «я» і «Україна», то тепер система координат змінилася: я – Україна – світ. Підтвердженням цієї думки та яскравою ілюстрацією переживань можуть служити слова У. Самчука, одного з понад двохсот тисяч українців, які перебували тоді в таборах переміщених осіб: «[...] світ святкує „мир”... Ніби мир. Для нас же вічне скитання. Нас будуть далі гнати, ловити, нищити... Але ось ми все-таки живемо. Наперекір усім і всьому»; «тужимо... За рідними людьми, могилами, небом... І боремось. І любимо життя. І горді, що належимо до покоління борців, що не коримось перевазі чужої фізичної сили. Що їй не скоримось» [10, с. 129, 217]. Отже, почуття втрати, туги, але заразом і почуття гідності, гордості, прагнення самоствердитися в чужому світі. Саме цим пояснюється велика кількість періодичних видань, що виникали в таборах. І хоча більшість з них була, за висловом Г. Грабовича, «ефемеридами», які виходили в 1–2 числах, все ж на їхніх сторінках люди отримували можливість задовольнити одну з найважливіших у цей час потреб – висловитися. Пошук національного стилю став відправною точкою існування МУРу і однією з найгостріших причин диспутів і суперечок. Подолання стереотипу сприймання поета тільки як «слуги народу» було їхнім мотто. Юрій Шерех вирізняє в «мурівській літературі» принаймні три системи світосприймання, які реалізувалися через відповідні стильові ознаки: «психічний хаос, розчахненість змісту і форми», «втрата душевної рівноваги»; від-

чуття гармонії, яка обумовила втечу у «світле царство мрії»; раціональне й вольове осягнення світу [14, с. 191–192]. З переїздом за океан починається новий етап в розвитку української еміграційної літератури. І однією з основних його ознак став «вихід на сцену» нового покоління митців, які згрупувалися навколо Нью-Йоркської групи. Вони вже були вільні від пресу почуття вини перед батьківщиною, від «таборово-біженського комплексу „зберегти нашу правду і культуру”» (О. Луцький), коли, «боячись „зрадити” дідівські і батьківські заповіти і успішно зберігаючи старі традиції, українська еміграція опинилася перед смертельною небезпекою втратити духовний контакт з сучасною духовістю західного світу...» [5, с. 108]. Члени НЙГ спромоглися на це, і були «в цьому сенсі це вже не поети-емігранти, а радше українські поети, що живуть поза межами України» [12]. Із своїм баченням світу і свого місця в ньому. Замість болю за втраченою Батьківщиною приходить почуття відчуженості, на місце ідеалізованого образу Батьківщини – мимовільне зображення «стану відчуження від культури – і чужої, і власної. Ототожнення спогаду з теперішнім життям виявляється проблематичним...» [2]. З одного боку маємо яскраві свідчення нерозривної єдності особистості з Україною: «[...] я свою Україну ношу, як слимак свою хатку, я в ній живу» (Е. Андієвська), «[...] я повсякчас жив, дихав, обідав і вечеряв Україною» (Б. Рубчак), але з іншого – той же Б. Рубчак: «Українську культуру я вивчив уже в Америці (навіть, до речі, літературну мову)... Я приїхав сюди в чотирнадцять років і негайно вріс в американське суспільство. Я почав жити повнокровним життям... Треба просто зрозуміти, що більшість діяспорників мого покоління – Януси з двома обличчями. А це значить, що ми цілком інакші, коли ми серед американців неукраїнського походження, ніж коли ми в середовищі українців. І навіть приймаємо різні шкали вартостей, зокрема в питаннях культури, мистецтва... Ой не ходи, Грицю існує для нас у зовсім іншому всесвіті, ніж Юджін О’Ніл. І трудно сказати, що нам рідніше... І ще треба пам’ятати: письменники чи вчені мого покоління вибрали Україну. Старші змушені були продовжувати те, що почали в молодості на Батьківщині, а моє покоління мало право вибору.

[...] Моє життя... цілком задовольняло мене. Мені нічого не бракує. Україну я люблю, але мені її не бракує...» [9, с. 183]. Ще чіткіше висловлюються представники «молодшого» покоління: «Я не є дерево, що його пересадили проти волі в іншу землю; я – дерево, що виросло на іншій землі зовсім природно», «Україна конкретно для мене ніколи, умовно мовивши, „не існувала”, хіба що в уяві, як якась далека, вимріяна країна, казка, яку я самовистроїв з почутого від родичів, з прочитаного, з уявленого; вона, мов самозахищальна скаралуща, сформувалася під впливом того екзистенційного перманентного сумнівання, запитання „хто я?”. Бо ж, кінець кінцем, хто може сказати нині, чи я докорінний українець, або – як мої сусіди – „рівноправний” (духовно мовивши) бельгієць? Розхитане судно, що не завжди добре знає, до якого йому берега причалити. України я ніколи не бачив (всього вісім діб за ціле життя), не провів на тій землі свого дитинства, не вигнали мене звідти на чужину тощо. Немає в мене навіть тої мінімальної Рубчакової „[...] крупинки, яку не втримати...”. Тому вона на терезах моєї емоційної перцепції настільки важить, наскільки важливі „обіцяна земля”, „життя в помаранчі”, „втрачений рай” та інші „світи”, „національне коріння” – подібний для мене епіфеномен» (Р. Бабовал) [11, с. 122]. Однак, як підкреслює І. Фізер, «„неемігрантність”... поетичного мислення [членів Нью-Йоркської групи – А. Ф.] не означає, що їхня творчість позбавлена „українськости”. Навіть Патриція Килина не в силі звільнити вірші від тієї етнічної мітичности, що об’єктивно існує довкола її поетичної лексики. Гі де Мопасан колись назвав таку мітичність душею слова...». Наводячи на доказ слушності своїх міркувань уривок з поезії П. Килини: «Я чужинка, розумію тільки по-водяному, по-часовому; бачу те, що вже бачила, що ніколи не бачила... те, що далеко, від мене далеко», літературознавець пише: «Такий куплет... безперечно піддається мітологічній чи психологічній інтерпретації... Але синтаксична логіка мови... роблять цей куплет неповторним у будь-якій іншій мові» [12]. Та й звернення поетів НЙГ до української мови як засобу самовираження свідчить, як правильно зауважує Р. Бабовал, про «певне почуття обов’язку супроти України й української літератури зокрема» [8, с. 109]. Своєрідний підсумок розмірковувань про «українськість» і «неукраїнськість» «нью-

-йорківців» зробив О. Астаф’єв: «[...] при аналізі, при глибшому проникненні у тканину [...] творів стає помітно, що їх лірика глибинними мільйонними зв’язками тісно пов’язана з українською духовною традицією, у ній дивовижно матеріалізується архетипний матеріал колективної духовності нашої нації, захований у підсвідомій психіці, який з величезною силою діє хіба що на свідомість та інтуїцію найрозвинутіших читачів, а до всіх інших приходить у снах, як марення і візія» [1]. Таким бачиться окреслення бодай в найзагальніших рисах проблеми стереотипів сприймання дійсності поетами-емігрантами, їх ролі в творчості представників ОУП «Слово», і зокрема, Нью-Йоркської групи. Використання цього матеріалу допоможе учителю-словеснику донести до школяра неповторність світобачення і світовідчуття митців української діаспори. РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА 1. Астаф’єв О., Поети Нью-Йоркської групи, Ніжин 1995, 30 с.

2. Берегуляк А., Роля пам’яті у зберіганні ідентичности та поетичного «я» [у:] Стус як текст, Мельбурн 1993, с. 56.

3. Грабович Г., У пошуках великої літератури, Київ 1993, с. 13.

4. Колесниченко-Братунь Н., Еміграція душі, або феномен митця-емігранта в контексті українського менталітету [у:] «Всесвіт» 1996, № 5–6, с. 162.

5. Луцький Ю., Ще до проблеми двох батьківщин [у:] «Сучасність» 1963, № 3, с. 108–110.

6. Маланюк Є., Юрію Клену [у:] Книга спостережень, Торонто 1962, кн. 1.

7. Павличко С., Дискурс модернізму в українській літературі, Київ 1999, с. 284.

8. Ревакович М., Дещо про Нью-Йоркську групу [у:] «Світовид» 1996, № 2, с. 102–110.

9. Рубчак Б., «ХХІ століття прийшло разом із постмодерністами», або Про літературу, право вибору, дух імпровізації, міт України і не тільки про це [у:] Тарнашинська Л., Закон піраміди, Київ 2001, с. 182–191.

10. Самчук У., П’ять по дванадцятій. Записки на бігу, Буенос-Айрес 1954.

11. Сорока П., Роман Бабовал, або однокрилий янгол, Тернопіль 1998, 160 с.

12. Фізер І., Вступна стаття [у:] Координати. Антологія сучасної української поезії на Заході. Упор. Б. Бойчук і Б. Т. Рубчак, «Сучасність» 1969, c. ХХІV. 13. Шевельов Ю., Над купкою попелу, що була Оксаною Лятуринською [у:] Лятуринська О., Зібрані твори, Торонто 1983, с. 60.

14. Шерех Ю., Стилі української літератури на еміграції [у:] Його ж, Не для дітей, Мюнхен 1964.

http://ostriv.in.ua/index.php?option=com_content&task=view&id=2895&Itemid=594&ft=0

Рідна мова

19

20

Психологія

Рідна мова

Інна Галецька

Львівський національний університет ім. І. Франка

Застосування НЛП-технік у формуванні впевненості в собі

Нейролінгвістичне програмування (НЛП) та нейролінгвістична психотерапія мають широкі можливості для застосування у дитячій психотерапії та психокорекції. Це зумовлено двома особливостями НЛП: 1) можливість досягнути позитивних результатів у короткий термін та 2) спрямованість на мобілізацію внутрішніх ресурсів у поєднанні з формуванням здатності їх оптимального застосування. Особливості НЛП зумовлюють позитивний результат застосування методик і технік для формування впевненості в собі. Застосування НЛП-технік формування впевненості в собі у терапії шкільних страхів дає можливість отримати позитивний результат навіть при одноразовому застосуванні. Шкільні страхи є надзвичайно поширеним явищем і негативно впливають на психічне здоров’я дитини навіть у разі їх незначної, на перший погляд, значущості. Скажімо, «страх вчитель» супроводжується бажанням уникати його уроків, негативним ставленням до вивчення предмета, що у свою чергу, опосередковано незнанням матеріалу посилює страх. Отож, подолання таких страхів необхідне для подальшого успішного навчання та особистісного розвитку школяра. Причини «страху вчителя» різноманітні, а в їхній основі лежить почуття власної неспроможності та ірраціональна гіперболізація могутності та загрозливості особи вчителя. Модифікація ірраціональних переконань з метою підвищення рівня самоефективності із застосуванням НЛП-технік полягає у попередньому визначенні необхідного ресурсного

стану клієнта, моделюванні ресурсного якоря необхідних для успішної діяльності властивостей, реструктуризації проблемної ситуації та моделювання її можливого перебігу у разі наявності у клієнта необхідних ресурсів, «програвання» в уяві можливих аналогічних ситуацій у майбутньому, перевірка новосформованих переконань. Оптимальним для подолання «страху вчителя» є застосування НЛП-технік «коло досконалості» та «якір візуально-кінестетичної дисоціації». Техніка «коло досконалості» спрямована на мобілізацію особистих ресурсів та формування почуття самоефективності й упевненості в собі, «якір візуально-кінестетичної дисоціації» – на реструктуризацію уяви щодо можливої загрози ситуації спілкування з учителем. Модифікація проблемної ситуації «страх вчителя» у дисоційованому стані мінімізує можливі негативні переживання і сприяє успішному подоланню страху перед вчителем. Як правило, досвід візуально-кінестетичної дисоціації стає для дітей ще одним ресурсом для копінгу аналогічних проблемних ситуацій (страх у присутності інших вчителів). Модельована впевненість в собі і почуття самоефективності сприяє більш високому рівню соціально-психологічної адаптації, трансформуючись у стабільні провідні особистісні тенденції. Матеріали обласної науково-практичної конференції – Дезадаптована дитина: Напрямки психотерапевтичної та психокорекційної допомоги, Львів 2004 http://www.usp.douweb.org/articles/ Mater%202004.doc

Владислав Газолишин

Тернопіль

Тренінг контролю агресивності

Expression of emotion is not awarded in our society. Everything started from the very beginning, when loud speaking, discussions, and screaming is not allowed for children. When aggressive communication is forbidden and blocked, step by step child starts to live in condition of changed reality. Children in such condition become dishonest to each other, their aggressive feeling is hidden, and realized show of them is not allowed. When all aggressive feeling, which is forbidden and hidden, coming out imagine harmony in relationship is collapsing. What is going on with child, when he wants express his feeling or take out pressure in own emotions. Вирази емоцій в нашому суспільстві не схвалюється. Це починається з дитинства, коли батьки не дозволяють дітям голосно говорити, не сперечатись, не кричати. Коли ж агресивні комунікації постійно пригнічуються і блокуються, людина з часом набирає тенденцій до входження до стану зміненої реальності. Люди в такому стані стають не чесними по відношенню один до одного, вони приховують агресивні почуття, для свідомого виразу яких встановлюється заборона. Коли ж акумульовані почуття агресивності заборонені і заховані і прояви ворожості вириваються на зовні, уявна гармонія стосунків руйнується (Bach & Goldberg 1974). Що ж відбувається з людиною, коли вона збирається виразити чи зняти напругу своїх почуттів. Агресивність в середовищі дітей є ознакою дезадаптованості, що може бути характеристикою високої тривоги, гіперкінетичного розладу

і саме опортуністичної поведінки, органічного ураження мозку. Вираз емоцій і саме агресії в таких дітей є неконтрольований і тренінг контролю агресивності є необхідним. Спираючись на роботу відомих психотерапевтів ми можемо переконатись у тому, що контроль виразу емоцій і агресивності зокрема не може полягати в стримуванні, а лиш в можливості виразу в безпечних умовах. «Коли людина стримує агресію, – казав Фріц Перлз, – коли вона заганяє в пляшку свою злість, ми можемо знайти вихідний отвір. Ми повинні дати можливість цій людині випустити пару, коли вона б’є по м’ячу, рубає дрова або виконує якусь агресивну дію, наприклад грає у футбол. Саме тоді відбувається вона чи „погана”, а скоріше як спосіб взяти її під контроль і зробити прояви її контрольованими, а не потерпати від влади агресії над дитиною». Карл Менінгера засновник відомої у всьому світі Клініки Карла Менінгера, заперечував прийнятність традиційних способів боротьби із дітьми/підлітками-злочинцями, що він одну із своїх книг назвав Кримінальне покарання. Він писав: «Допоки дух помсти носить певний відбиток респектабельності він проникає в суспільні наміри, насичуючи цим дияволом букву закону, ми не просунулись, а ні йому вперед в напрямку до підкорення злочинності» (Meninger 1968). На протязі року було проведено тренінгові заняття з десятьма дітьми 7–10 років на базі дитячої психіатричної лікарні, де привалюючим

Рідна мова

21

22 Рідна мова

діагнозом був гіперкінетичний розлад. Батьки дітей звертались амбулаторно. Заняття проводились два рази в тиждень одну годину. Метою тренінгу було навчання дітей вмінню знімати напругу через вираз агресії. Були застосовані способи зняти внутрішню напругу. Результати тренінгу були успішними оскільки всі діти з тренінгової групи навчились контролювати прояв агресії. На основі проведеної роботи хочемо поділитись порадами, які можуть сприяти в роботі з дітьми з гіперкінетичними розладами: Описати свої почуття іншій людині: товаришу в групі, батькам вдома, однокласнику. Можна сказати про те, що відчуває дитина образу, приниження, гнів. Бажання дій (описати те, що збирається зробити) емоцій, які виникають при переживанні бажання діяти – завдати шкоду, мають бути проговорені дитиною. Важливо, щоб розмова була заповнена емоціями, а не констатована, як сухий факт. Можна задіяти м’язи для виразу емоцій, які як правило асоціюються з виразами крайнього роздратування: насупити брови, напружити м’язи рук, спини, стиснути зуби. Можна помітити, спостерігаючи за дітьми, ті зміни, які відбуваються у них, які переживають спогади, які пов’язані з пережитими сцен роздратування. Це може викликати прискорене серцебиття, підвищення артеріального тиску, почервоніння на лиці. Можна дати дітям можливість виразити свої почуття в вербальній формі не стараючись себе стримувати і без страху викликати образу у слухача за почуте. Проговорюючи образливі слова, можна собі уявити ту людину, якій адресовані образи, вона (дитина або та людина, яка її образила) може сидіти на пустому стільці, або її може замінити слухач. Коли слухач (дитина учасник групи) виконує роль дублера необхідно обов’язково провести дералізацію з роллю, тобто вихід з ролі, щоб образа не була перенесена на слухача (що у дітей відбувається практично завжди) і через втрату контакту з реальністю, через занурення в емоції особливо у дітей з гіперкінетичним опортуністичним типом поведінки. У дітей, які злились з образом того, хто їх образив в дії психодрами можливі прояви фізичної агресії до слухача: ведучого групи або учасника групи, тому необхідним

є те, щоб ведучий був знайомий з методами роботи психодрами і міг в любий момент зупинити дію і зосередитись на усвідомленні – роз’ясненні, а не на катарсисі. Можна дозволити наносити удари рукою чи певними предметами скажімо по подушці чи манекені, включаючи в вирази емоцій і фізичні зусилля. Бути обережним, бо дозвіл на прояв агресії, навіть в ігровій формі, може стимулювати дитину до безконтрольного прояву агресії. Як правило прояв агресії можна дозволити на дублююче Я: «Ти можеш бити тенісною ракеткою страх, який живе в тобі... Ти можеш показати – стукнути рукою стілець, на якому сидить той, хто тебе образив». Можна застосовувати всі засоби зняття напруги одночасно по мірі їх виникнення і бажання виразити. І на завершення: можемо звернутись до поради висунутої відомим психоаналітиком Отто Фенхелем, який був переконаний, що діти можуть бути задоволені (читай проліковані, протерапевтовані) методами ігрової терапії, які засновані на катарсисі. Діти можуть вивільнити свої приховані бажання насилля за рахунок покарання ляльок під час гри, створюючи ситуацію уявного покарання батьків чи братів-сестер. В ході тренінгової роботи, ми дійшли до висновку (спираючись на сучасних дослідників), що вирази, засоби і способи виразу мають бути інтуїтивними з боку дитини, а не підказані психотерапевтом, як їх виражати терапевтом, особливо важливим є утримуватись від подальших інтерпретацій, що дистанціює в даному випадку від почуттів. Важливим після катарсису дітям дати можливість пережити інші почуття – скажімо важливо є пропрацювання почуття самотності, пустоти, страх непотрібності, покинутості – це дозволить усвідомити не тільки потребу і задоволення від катарсису, але й інтегрує дитину і зробить її з часом менше агресивною і менш вразливою, що знову ж знижує потребу в агресивних захистах. Матеріали обласної науково-практичної конференції – Дезадаптована дитина: Напрямки психотерапевтичної та психокорекційної допомоги, Львів 2004 http://www.usp.douweb.org/articles/ Mater%202004.doc

Історія Wrocław

UTSK wobec kwestii regionalizmu łemkowskiego

O wadze zagadnienia łemkowskiego w powojennych1 dziejach ludności ukraińskiej w Polsce świadczy proste zestawienie. O ile w II RP Łemkowie stanowili ok. 3% społeczności ukraińskiej2 , to w 1947 r. udział ten zwiększył się niemal siedmiokrotnie. Ogół ludności ukraińskiej stanowił wówczas ok. 180 tys. osób (łącznie z osobami nieprzesiedlonymi podczas akcji „Wisła”3), z tego ludność wywodząca się z terenów Łemkowszczyzny liczyła ok. 30 tys. osób.

Tabela: Ludność wysiedlona z powiatów zamieszkanych przez ludność łemkowską Powiat Liczba wysiedlonej ludności Nowy Targ 821 Nowy Sącz 9251 Gorlice 11 329 Jasło 533 Krosno 755 Sanok* 11 582 Razem 34 271 * Obszar powiatu częściowo wykracza poza obszar osadnictwa łemkowskiego. Źródło: Akcja „Wisła”. Dokumenty [opr. E. Misiło], Warszawa 1993, s. 405–426.

Istotą zagadnienia łemkowskiego w funkcjonowaniu UTSK tylko pozornie była kwestia ewolucji świadomości narodowej Łemków w powojennej Polsce. W najbardziej uproszczonej formie zawierała się ona w odpowiedziach na pytanie: czy Łemkowie czują się Ukraińcami? Niezależnie od określonego w tej materii stanowiska, większość zajmujących się w ciągu ostatniego półwiecza

sprawami łemkowskimi naukowców, publicystów, wreszcie świadków wydarzeń, zazwyczaj bezkrytycznie lub co najmniej nad wyraz stereotypowo, przyłączała się do opinii o pierwotnym charakterze wewnętrznego sporu pomiędzy zwolennikami i przeciwnikami idei jedności Łemków z narodem ukraińskim. Bardziej krytyczni obserwatorzy musieli wszakże zauważyć, że spór ten był przez władze komunistyczne uważnie obserwowany i, w razie potrzeby, wygrywany dla realizacji zasadniczego celu polityki narodowościowej PRL, tzn. asymilacji narodowej mniejszości narodowych, w tym mniejszości ukraińskiej 4 . I to właśnie jawne i niejawne działania władz, zręcznie wykorzystywany bogaty arsenał środków, do których władze zaliczały również wielu świadomych lub nieświadomych swej roli działaczy ukraińskich, w tym także działaczy łemkowskich, stanowiły sedno tzw. kwestii łemkowskiej. One implikowały różnego rodzaju sytuacje w obrębie społeczności ukraińskiej, podgrzewały lub wzbudzały w jej łonie antagonizmy.

Za równie nieobecny w literaturze przedmiotu można uznać swego rodzaju „aspekt pragmatyczny” funkcjonowania UTSK. Był on szczególnie zauważalny w początkowej fazie istnienia Towarzystwa. Zapał, z jakim wiele osób gotowych było wtedy zadeklarować swój udział w ukraińskiej organizacji, w znacznej mierze mógł korespondować z korzyściami materialnymi, jakich oczekiwano stąd uzyskać. Chodziło tutaj o dwie sfery potencjalnych korzyści: z jednej strony kwestię rewindykacji pozostawionych na dawnych ziemiach nieruchomości, z drugiej zaś postrzegania (abstrahując od

Рідна мова

Jarosław Syrnyk

23

24 Рідна мова

tego, czy słusznie) UTSK jako organizacji mającej wpływ na wysokość przydzielonej przez państwo pomocy materialnej. Już choćby z zestawień liczbowych dotyczących gwałtownego rozwoju UTSK w województwie wrocławskim do 1958 r. i równie gwałtownego spadku po tej dacie wynika, że „postawy interesowne” nie były obce również wysiedleńcom z Łemkowszczyzny5.

W latach 1944–1947, stosunek nowych, komunistycznych władz Polski do kwestii łemkowskiej, aczkolwiek niejednoznaczny, w ostatecznym rozrachunku sprowadził się do uznania tej grupy za część narodu ukraińskiego. Na niewiele zdały się protesty przedstawicieli Włościańsko-Robotniczego Komitetu Łemkowszczyzny, w tym Michała Dońskiego, który podczas konferencji zorganizowanej przez władze w MAP w sprawie akcji przesiedleńczej do USRR, wnioskował, aby nie traktowano Łemków jako Ukraińców6 . Ogółem, w latach 1944–1946 wyjechało za wschodnią granicę ok. 500 tys. Ukraińców, z tego ok. 70 tys. osób z terenu Łemkowszczyzny7. Pozostałą w kraju część Łemków, zgodnie z projektem organizacji akcji specjalnej „Wschód” [pierwotny kryptonim akcji „Wisła” – J. S.] z 16 kwietnia 1947 r., w którym czytamy, iż: „ewakuacją będą objęte wszystkie odcienie narodowości ukraińskiej z Łemkami włącznie, jak również mieszane rodziny polsko-ukraińskie”8 , wysiedlono w 1947 r. na ziemie zachodnie, przede wszystkim do województw wrocławskiego i zielonogórskiego.

Pierwsze pięć lat po przeprowadzeniu akcji „Wisła” były dla ludności ukraińskiej niezwykle trudne.

Charakteryzowały się one z jednej strony praktyczną negacją zarówno faktu istnienia mniejszości ukraińskiej w Polsce oraz jej potrzeb kulturalnych, oświatowych itp. (przejawiającą się choćby w niestosowaniu w oficjalnej nomenklaturze nazwy „Ukrainiec”, „ukraiński” itp.), z drugiej strony zaś, nasilonym terrorem ze strony aparatu bezpieczeństwa. Działania bezpieki wobec ludności ukraińskiej, nazywane rozpracowaniami „po linii nacjonalizmu ukraińskiego”, dotknęły również „wszelkich odcieni” tej społeczności9. Położenie społeczności ukraińskiej uległo pewnej poprawie dopiero po 1952 r., jednak zasadnicza zmiana w jej sytuacji datuje się dopiero od przełomu 1955/1956 r.

Rodziny przesiedlone w akcji „Wisła” znalazły się w większości w trudnych do zniesienia warunkach materialnych. Potęgowało to powszechnie wśród Ukraińców odczuwaną niesprawiedliwość akcji „Wisła”, a tym samym wzmagało tęsknotę za utraconą ojcowizną. Motyw „niesłusznej” czy „niezasłużonej” kary, za jaką uchodziła wśród

przesiedlonych akcja „Wisła”, szczególnie silnie eksponowany był przez ludność łemkowską. Spora część Łemków, w sprzeczności z faktami, przyjmowała pogląd, lansowany m. in. przez docierającą do Polski nawet w najmroczniejszym okresie końca lat czterdziestych XX w., organ prasowy organizacji Łemko-Sojuz – „Karpacką Ruś”, iż UPA praktycznie nie istniała na obszarze Łemkowszczyzny, a jeśli nawet formacja ta działała tutaj, udział samych Łemków w niej był znikomy10 . „Karpacka Ruś” miała bardzo silny wpływ na kształtowanie się postaw Łemków11. Z jej łamów, stale jeszcze formująca się świadomość narodowa ludności łemkowskiej, bardzo często otrzymywała traumatyczne bodźce o ogromnym, negatywnym ładunku emocjonalnym, skierowane przeciwko idei jedności z narodem ukraińskim. Szukając sposobu na zmianę biegu własnej historii, na powrót do „raju utraconego”, w góry, część Łemków intuicyjnie zaczęła akcentować w masowych podaniach o zgodę na umożliwienie powrotu, swoją odmienność od pozostałych Ukraińców, określając się niekiedy nawet mianem „Łemków narodowości polskiej”12 lub po prostu „Polaków”13.

Rzeczywista liberalizacja polityki narodowościowej w Polsce w zakresie ludności ukraińskiej, choć dotycząca jedynie taktyki, a nie jej celów, datuje się od połowy 1955 r. Co ciekawe, w tym samym mniej więcej czasie pojawił się w kraju pierwszy wysłannik Łemko-Sojuza, redaktor „Karpackiej Rusi” Nestor Wołczak. Warto w tym miejscu wspomnieć, że Łemko-Sojuz14 nie był jedyną zagraniczną organizacją łemkowską próbującą wpłynąć na bieg wypadków w Polsce. Czyniła to również proukraińska Organizacja Obrony Łemkowszczyzny (OOŁ) z USA i jej organ prasowy „Łemkiwski Wisty”15. Sekretarzem tej organizacji u schyłku lat pięćdziesiątych XX w. był dr Julian Nałysnyk 16 . Kontakty z J. Nałysnykiem utrzymywała m. in. Olga Wasylków17. OOŁ w istotny sposób wsparła powstanie i działalność funduszu stypendialnego przy UTSK. Ponadto także w łonie samego Łemko-Sojuza zarysowywały się istotne różnice zdań w fundamentalnej kwestii określenia przynależności narodowej Łemków18 . Lewym skrzydłem Łemko-Sojuza miała być istniejąca w Kanadzie organizacja pod nazwą Stowarzyszenie Karpato-Ruskich Łemków (występująca w innych źródłach pod nazwą Stowarzyszenie Karpato-Ruskich Kanadyjczyków19), którą Władysław Skrzypczak scharakteryzował tak: O rganiz acja Kar pato -Ru skich Ł emk ów w Kanadzie jest postępową. [...] W organie prasowym tej organizacji „Prawda” czę-

sto zamieszczane są artykuły polemizujące z reakcyjnymi organizacjami ukraińskimi i wstecznymi środowiskami łemkowskimi, które przy każdej okazji podnoszą kwestię przesiedlenia w 1947 r. i w sposób kłamliwy naświetlają życie ludności ukraińskiej w Polsce. Organizacja Karpato-Ruskich Łemków posiada ścisłe kontakty z naszą ambasadą w Kanadzie20 .

Według Stanisława Sosny-Sarno, redaktor Wołczak „podczas podróży w naszym kraju nawiązał szereg kontaktów osobistych z «Łemkami»[,] a zwłaszcza ze studentami – Łemkami m. Wrocławia. Dał on im wytyczne co do konieczności organizowania komitetów kulturalno-oświatowych ludności łemkowskiej”21. Po wizycie Wołczaka, na podstawie analizy kilkunastu artykułów „Karpackiej Rusi” wrocławskie organa bezpieczeństwa doszły do wniosku, że celem Łemko-Sojuza jest rozpowszechnianie idei narodu łemkowskiego i „poróżnienie [Łemków] z narodem ukraińskim”.

Celowi temu służyły także następne wizyty działaczy Łemko-Sojuza. Potwierdzały to np. relacje złotoryjskiej agentury SB z 1959 r.: Agentura podaje, że w ub. roku [1958 – J. S.] po przyjeździe do kraju delegacji z „Łemko-Sojuza”, wyraźnie zarysowały się różnice poglądów ludzi zrzeszonych w UTSK. Osoby pochodzenia łemkowskiego nie chcą należeć do UTSK, owszem chcą być zrzeszeni, ale w organizacji łemkowskiej22 .

Istotnie, począwszy od jesieni 1955 r. zaczęły powstawać przy prezydiach powiatowych i wojewódzkich rad narodowych komisje kulturalno-oświatowe ds. ludności ukraińskiej. Silne tendencje do utworzenia ukraińskiej organizacji istniały jednakże tak samo w ośrodkach, w których ludności pochodzenia łemkowskiego albo nie było, albo było jej niewiele (Lublin, Łódź, Gdańsk, Warszawa, Szczecin). Niemniej jednak na Dolnym Śląsku i Ziemi Lubuskiej wśród działaczy tworzącego się UTSK prym wiedli właśnie Łemkowie (wśród nich m. in. Bazyli Szost, Leon Gal, Michał Kowalski, Jan Krynicki i in.). Udział Łemków w powstaniu struktur UTSK był zatem niewątpliwy, za czym przemawia nie tyle trudna do określenia liczba Łemków w UTSK 23, co rola, jaką odegrali oni w Towarzystwie.

W związku z powyższym, nie do przyjęcia jest stosowana czasami praktyka dostrzegania aktywności Łemków w okresie pomiędzy 1956 a 1989 r. tylko i wyłącznie poprzez pryzmat działalności poza UTSK lub, co gorsza, przeciwko Towarzystwu. Praktycznie w każdym rejonie, w którym zamieszkiwali Łemkowie tworzyły się struktury

UTSK, w których działali często zapomniani już dzisiaj aktywiści. Na terenie województwa rzeszowskiego w 1957 r. powstał Zarząd Powiatowy UTSK w Gorlicach. W jego składzie znaleźli się: Grzegorz Tkacz (przewodniczący), Michał Dudka (zastępca), Jan Feciuch (sekretarz), Andrzej Prońko (skarbnik), Mikołaj Feleńczak, Onufry Krok i Andrzej Kołtko jako członkowie. Komisję Rewizyjną w powiecie stanowili: Włodzimierz Rubicz, Emilian Markowicz i Stefan Hyra 24 . Działalność ZP w Gorlicach została wznowiona w drugiej połowie lat sześćdziesiątych XX w. wskutek aktywności M. Dońskiego. W skład powołanego w 1969 r.

Zarządu Powiatowego UTSK w Gorlicach weszli: Jarosław Trochanowski (przewodniczący), Andrzej Kołtko (zastępca), Piotr Szafran (sekretarz), Teodor Gracoń (skarbnik), Piotr Czuchta, Maria Mikulik, Jan Hrywna, Nadzieja Horbal, Józef Czupik 25. W różnym okresie czasu na terenie powiatu gorlickiego funkcjonowały koła w Bartnem 26 , Bielance27, Gładyszowie28 , Gorlicach, Hańczowej, Łosiu 29, Nowicy, Zdyni. W latach 1969–1971 do kół w powiecie gorlickim należało co najmniej dziewięćdziesiąt osób30 . W latach 1957–1958 istniało też koło UTSK w Ropicy Górnej. Rozpadło się ono po śmierci G. Tkacza w 1958 r.31 W 1957 r. powstały dwa koła w powiecie krośnieńskim w Tylawie i Zyndranowie. W tym samym roku na terenie powiatu jasielskiego powstało koło w miejscowości Grab. W latach późniejszych, także w powiecie jasielskim założone zostało koło w Polanach. W 1971 r. koła w Grabiu, Zyndranowej 32 i Polanach 33 liczyły w sumie 41 osób 34 .

W latach osiemdziesiątych założone zostało koło UTSK w Krynicy35. W zasadzie od początku istnienia UTSK funkcjonowały koła tej organizacji we wschodniej części Łemkowszczyzny – w Mokrem i Komańczy. Trudno byłoby wymienić wszystkie nazwiska działaczy pochodzenia łemkowskiego, którzy od 1956 r. działali w kołach województwa wrocławskiego i zielonogórskiego, w kole UTSK w Krakowie (m. in. Michał Szlanta, Wawrzyniec Cegielski, Denis Czerep), Katowicach (Stefan Hładyk 36) i innych. Tak więc, choćby na podstawie zaprezentowanych powyżej danych, możemy stwierdzić, że liczba Łemków działających w UTSK na przestrzeni 35 lat istnienia tej organizacji może być liczona w setki osób. Całkiem możliwe, że mogło to być co najmniej 400–500 osób.

Dużo bardziej skomplikowana pozostaje sprawa rekonstrukcji motywacji pchających Łemków do działania w UTSK. Znaczna część aktywu łemkowskiego uznawała za rzecz jak najbardziej naturalną funkcjonowanie w ukraińskim Towarzystwie,

Рідна мова

25

26 Рідна мова

traktując je ze wszech miar, jak własne. Wiele wskazuje na to, że takie osoby jak Gal, Szost, Kowalski zaangażowały się w pracy UTSK z gotowym programem działania, którego istotą była walka o uzyskanie zgody na przeprowadzenie zorganizowanych powrotów na dawne ziemie. Jednocześnie ten sam program reprezentowała inna grupa działaczy łemkowskich, co najmniej sceptycznie odnosząca się do ukraińskiej organizacji lub też pragnąca utworzenia stowarzyszenia zrzeszającego wyłącznie Łemków. Duchowym patronem tej grupy był bez wątpienia ks. Jan Polański37. Co ciekawe, wśród działaczy reprezentujących bardziej powściągliwe wobec UTSK stanowisko byli i tacy, jak np. Paweł Stefanowski, którzy do organizacji tej należeli, a nawet walnie przyczynili się do stworzenia jej terenowych struktur. Paletę postaw działaczy łemkowskich uzupełniały ponadto osoby reprezentujące poglądy najbardziej zbliżone do dawnych koncepcji „moskalofilskich”, takie jak Mikołaj Spiak czy Konstancja Trochanowska z Wrocławia. Ta ostatnia zresztą próbowała odciągnąć Łemków od UTSK, wykorzystując w tym celu RTSK 38 , co jej się jednak nie udało. Trochanowska pozostawała w kontakcie m. in. z ks. Józefem Fedorenką z USA, którego informowała, że „byłoby wielką korzyścią dla Łemków, gdyby Doński z Rzeszowa objął kierownictwo RTSK w Polsce”39.

Pomimo tego, że pierwszym przewodniczącym UTSK był urodzony na Wschodniej Łemkowszczyźnie Stefan Makuch, a we władzach centralnych znaleźli się ponadto m. in. Leon Gal, Piotr Gandża, Julia Sanocka, Jan Czerhoniak, Bazyli Szost, a nawet wspomniany wcześniej „zadeklarowany moskalofil” Mikołaj Spiak, pomimo również i tego, że zagadnienie łemkowskie, jako jedyny regionalizm, wyodrębnione zostało na szpaltach „Naszego Słowa” (co wzbudzało zresztą wśród działaczy UTSK wiele kontrowersji czy niepokojów40), bardzo wcześnie dały o sobie znać zadawnione animozje, niezrealizowane ambicje czy też po prostu różnice w oczekiwaniach wobec tego, co w rzeczywistości mogło ludności ukraińskiej zaoferować UTSK. Jednym z wcześnie zdefiniowanych pól sporu była krytyka „Karpackiej Rusi”, zamieszczana na szpaltach organu UTSK – tygodniku „Nasze Słowo”.

W związku z powyższym 16 czerwca 1957 r. w Warszawie odbyła się narada działaczy i korespondentów „Naszego Słowa” z udziałem Mykoły Szczyrby, Adriana Hoszowskiego41, Piotra Fecicy, Aleksandra Kuryły, Jarosława Zwolińskiego, Jarosława Mereny, Jana Fudżaka, Grzegorza Pecucha, Stefana Warcholaka, Pawła Stefanowskiego, Jarosława Hryckowiana, Grzegorza Kochana, Piotra Gandży, Eugeniusza

Jewusiaka i Michała Kowalskiego. Jedynym efektem spotkania był napisany w pojednawczym tonie list do redakcji „Karpackiej Rusi”42 .

O wiele istotniejsze znaczenie dla dalszego rozwoju zagadnienia łemkowskiego wywarła jednak nie polemika z „Karpacką Rusią”, a kwestia określenia sposobu walki o realizację powrotów.

Aktywną rolę w tej materii odegrały czynniki rządzące. Już w sierpniu 1956 r. w „Naszym Słowie” w artykule Powertatyś czy załyszatyś? pojawiła się przestroga ze strony urzędnika MSW, a jednocześnie członka władz UTSK, Stanisława Sosny-Sarno, przed niezorganizowanymi powrotami, które mogą przynieść „biedę, chłód i choroby”43.

W kwietniu 1957 r. Sekretariat KC PZPR ponownie zajął się kwestią ukraińską, przyjmując następną uchwałę, jak pisano „celem dalszego umacniania się zagospodarowania ludności ukraińskiej na Ziemiach Zachodnich [...] oraz uregulowania [...] powrotów”. Powstała wówczas tzw. „komisja Tkaczowa”, której formalnym celem było sprawdzenie możliwości powrotów Ukraińców, a która w praktyce przyczyniła się do ich ograniczenia44 .

Na nic zdały się przyjmowane przez Zarządy Wojewódzkie UTSK w Zielonej Górze i Wrocławiu uchwały, petycje i pisma do różnych organów władz.

W dniu 15 sierpnia 1957 r. odbyło się poszerzone Plenum Zarządu Wojewódzkiego UTSK w Zielonej Górze. Sprawozdanie z działalności ZW przedstawił jego sekretarz – Michał Kowalski. Scharakteryzował on m. in. „sytuację ludności ukraińskiej [...] i jej dążenie do bezwarunkowych powrotów na dawne miejsce zamieszkania”, oddźwięk, jaki wywołała uchwała kwietniowa wśród ludności ukraińskiej, problemy z nauczaniem języka ukraińskiego, trudności finansowe. Sprawozdanie to przyjęto „hucznymi oklaskami”45. W trakcie dyskusji Antoni Dziubiński stwierdził, że napiętnowanie zielonogórskiego aktywu UTSK mianem drobnomieszczańskich nacjonalistów przez Komisję KC PZPR ds. Narod.[owościowych] wpłynęło na ten aktyw deprymująco46 .

Dodał także, iż zagadnienie Łemków w naszym województwie stanowi specjalnie ważny problem. [...] Nie można pomijać milczeniem, że część tej ludności nie wyraża zgody na włączenie się do aktywnej pracy w UTSK uważając literacki język ukraiński za coś obcego [...]47.

W piśmie z 27 listopada 1957 r. Zarząd Wojewódzki UTSK w Zielonej Górze żądał zawieszenia uchwały połączonych prezydiów WRN w Rzeszowie i Krakowie z 22 listopada 1957 r. w sprawie powrotów:

Podjęcie w tym momencie wspomnianej uchwały [...] jest jeszcze jednym, tym razem już oficjalnym przykładem „sposobów” realizowania Uchwały Sekretariatu KC PZPR przez wymienione Prezydia [...] i zdaniem Zarządu Wojewódzkiego dowodzi jedynie złośliwego ignorowania samej Uchwały [...]. Z drugiej strony jest uchwała połączonych Prezydiów WRN wymierzona przeciwko przesiedlonej ludności ukraińskiej pragnącej powrócić do woj. rzeszowskiego, której w ten sposób usiłuje się zamknąć drogę powrotu i zwrotu własności48 .

Z podobną inicjatywą wystąpił również w grudniu 1957 r. ZW UTSK we Wrocławiu49.

Bardzo wcześnie walkę o urzeczywistnienie powrotów, zarówno działacze związani z UTSK, jak i z nią niezwiązani, starali się przenieść na grunt prawny. W jednej z notatek USW PWRN w Zielonej Górze z tego okresu czytamy: Na powyższą sytuację [tzn. istniejący w środowisku, jak to często określano, „ferment” – J. S.] w bardzo dużym stopniu wpłynęła działalność osób uchodzących za wodzirejów wśród tej ludności jak: Krynicki Jan, członek Wojewódzkiego Zarządu UTSK, Worchacz Jarosław, Merena Józef i Szlachtycz Michał zam. w Przemkowie. Osoby te odbywają zebrania z ludnością ukraińską w mieszkaniach prywatnych, gdzie omawiają sprawy wyjazdów50 .

Worchacz, Krynicki i Merena wynajęli adwokata Piotra Leszczyńskiego z Gorzowa do prowadzenia spraw dotyczących powrotów (o czym informowały także źródła SB). Przedstawiciele Wydziału Społeczno-Administracyjnego przeprowadzili w związku z tym rozmowę z Leszczyńskim, któremu zabroniono prowadzić sprawy roszczeniowe: Ob. Leszczyński przyrzekł, że nie będzie kontynuował tego zagadnienia, niemniej jednak Wydział Społeczno-Administracyjny wystąpił z wnioskiem do Rady Adwokackiej w Zielonej Górze z prośbą o wyciągnięcie słownych wniosków51.

Uwidoczniające się z całą mocą na przestrzeni 1957 r. fiasko starań o urealnienie powrotów za pośrednictwem UTSK, postawiło przed działaczami łemkowskimi kwestię reorientacji działań.

Ten aspekt, a nie kwestia poczucia przynależności narodowej, stanowił, moim zdaniem, sedno odgórnie zaprogramowanego przecież przez władze, konfliktu na linii ZG UTSK a ZW w Zielonej Górze i Wrocławiu52 . Jeden z oficerów SB z Wołowa, prowadzący sprawę o kryptonimie „Bystry”, której figurantem był Leon Gal, doszedł do wniosku, że Gal świadomie zaczął eksponować swoje łemkowskie pochodzenie i odrębność Łemków

w ogóle, sądząc, że ułatwi to uzyskanie pozwolenia na masowy powrót przesiedlonych w ramach akcji „W”53 . Innymi słowy, autor powyższej analizy konstatował początek swoistej gry, którą rozpocząć mieli działacze łemkowscy, a w której zamierzali posłużyć się wymyślonym przez siebie bluffem.

Z takim stanowiskiem zgadza się R. Drozd: Do rozpowszechnienia się opcji prołemkowskiej przyczyniła się także postawa niektórych działaczy łemkowskich związanych z UTSK. Odniesienie porażki na polu masowych powrotów ludności, a do tego posądzenie o nacjonalizm spowodowało, że zaczęli oni szukać innych sposobów realizacji tego zamierzenia, zwłaszcza powrotu. Taką możliwość widzieli w uznaniu przez władze ludności łemkowskiej za mniejszość narodową54 .

Drozd przytoczył też notatkę szefa wrocławskiej SB ppłk. B. Jedynaka z 12 marca 1958 r.: Naszym zdaniem działalność nacjonalistycznie nastawionych elementów za powrotem na dawne ziemie zamieszkania nie zakończyła się. Chcą oni do celu dojść okrężnymi drogami. [...] W tym celu prowadzona jest wśród Łemków agitacja za utworzeniem samodzielnej łemkowskiej organizacji społeczno-kulturalnej. [...] W agitacji w sprawie utworzenia samodzielnej łemkowskiej organizacji społeczno-kulturalnej stawiany jest motyw odrębności narodowej Łemków. [...] Agitatorzy za powrotem na dawne miejsca zamieszkania, a obecnie propagatorzy „odrębności” zdają sobie sprawę, że pozwolenie założenia samodzielnej łemkowskiej organizacji społeczno-kulturalnej będzie równoznaczne z uznaniem narodowej odrębności Łemków. Jednocześnie będzie to przyznaniem, że Łemkowie faktycznie nie mieli nic wspólnego z działalnością UPA. Byłaby to dogodna sytuacja do ponowienia żądań powrotu55.

Innym narzędziem, którym dość wcześnie zaczęli posługiwać się Łemkowie, były próby włączenia do rozgrywki z władzami krajowymi czynnika zewnętrznego – władz radzieckich 56 .

Począwszy od 1958 r. działacze łemkowscy w coraz większym stopniu zaczęli eksponować udział swoich ziomków, głównie tzw. ochotników (dobrowolci), w walkach na frontach II wojny światowej w szeregach Armii Czerwonej, Wojska Polskiego, a także w komunistycznej partyzantce na Podkarpaciu. Jednym z przedsięwzięć podjętych w tym czasie był zwołany na 23 lutego 1958 r. do Wrocławia, formalnie w związku z obchodami uroczystości czterdziestolecia ZSRR, USRR i Armii Radzieckiej, zjazd kombatantów łemkowskich i kombatantów z województwa lubelskiego. Na 215 zaproszonych osób, na

Рідна мова

27

28 Рідна мова

Zjazd przybyło 350 osób. Otwierając obrady, Bazyli Szost stwierdził, że „spotkanie to winno być dokumentem stwierdzającym udział ludu ukraińskiego [w walce] z faszyzmem”. W opinii władz: Zjazd ten był jeszcze jednym protestem zbiorowym w sprawie powrotu ludności ukraińskiej na dawne ich ziemie. Należy przy tym podkreślić, że gdy przedstawiciele WRN i ZG UTSK próbowali dyskusję skierować na właściwe tory – to Szost sam sobie udzielił głosu i z powrotem sprowadził dyskusję na tory krzywd i powrotu na dawne miejsca zamieszkania. Szost usiłował nawet doprowadzić do głosowania, kto jest za powrotem na dawne ziemie. Na zjeździe tym uchwalono telegramy domagające się powrotu na dawne ziemie, które zostały wysłane do Prezydium Sejmu PRL, Sekretariatu KC PZPR, Ministra Obrony Narodowej PRL, Ministra Obrony Narodowej ZSRR i Marszałka Związku Radzieckiego Iwana Koniewa57.

Zorganizowanie Zjazdu wyczerpało cierpliwość władz wobec Bazylego Szosta. Wkrótce został on odwołany z funkcji przewodniczącego ZW UTSK we Wrocławiu. Zmuszono go również, pomimo podjętej próby obrony58, do odejścia z pracy w MO. Równolegle z opisaną powyżej inicjatywą Szosta wykrystalizowała się koncepcja utworzenia niezależnej od UTSK organizacji łemkowskiej. Na 3 maja 1958 r. zwołany został do Głogowa, pod pretekstem zabawy krajowej, zjazd Łemków. Na podstawie donosu t.w. „Feliks”, tkwiącego w redakcji „Naszego Słowa” ustalono, że inicjatorami Zjazdu mieli być Paweł Stefanowski, Jarosław Zwoliński i Jarosław Merena. W donosie tym znalazły się też słowa Fudżaka, które w nieco innym świetle przedstawiają przyczyny odejścia z prac UTSK działaczy łemkowskich: „My dniami i nocami tworzyli USKT, organizowali zjazd, a potem nam postawili Hoszowskich”59. Zjazd, wskutek interwencji USW PWRN w Zielonej Górze nie doszedł do skutku, w związku z czym władze odnotowały „poważny wzrost wrogiej propagandy prowadzonej przez niektórych zwolenników utworzenia mniejszości łemkowskiej w Polsce”60 .

Niebawem okazało się, że jednak doszło do powstania zalążka „Tymczasowego Komitetu Społeczno-Oświatowego Rusinów-Łemków” w Polsce. Liderzy Komitetu (Paweł Stefanowski – były członek Prezydium ZW UTSK w Zielonej Górze, Władysław Borsuk, Mikołaj Halczak i Jan Czerhoniak – do VIII 1957 przewodniczący ZW UTSK w Zielonej Górze 61) wystosowali 15 maja 1958 r. pismo do MSW z prośbą o przyjęcie delegacji łemkowskiej w celu przedstawienia

koncepcji takiego stowarzyszenia, a także ustalenia sposobu reprezentacji „ludności łemkowskiej” jako mniejszości narodowej przed terenowymi organami władzy ludowej62 . W przesłanym jednocześnie na adres BP KC PZPR (a „przy okazji” do wiadomości... Nikity Chruszczowa) piśmie Komitetu czytamy: Rusini-Łemkowie podejmowali wiele kroków, mających na celu przekonanie Władz PZPR i Rządu PRL, że Ukraińskie Towarzystwo Społeczno-Kulturalne nie może na żadnym odcinku reprezentować Rusinów-Łemków.

Przy tym podkreślano z naciskiem, że jak[a]kolwiek działalność nacjonalistycznych elementów ukraińskich jest dla nas jak i dla interesów Polski Ludowej szkodliwa, a wytworzona sytuacja sprzyja w rozwijaniu tejże działalności63.

W Deklaracji Komitetu zaś stwierdzono: Występując w imieniu obywateli Polskiej Rzeczypospolitej Ludowej narodowości rusko-łemkowksiej zwracamy się do Centralnego Komitetu Polskiej Zjednoczonej Partii Robotniczej i Rządu Polskiej Rzeczypospolitej Ludowej o przywrócenie równych praw obywatelskich mniejszości narodowej Rusinów-Łemków w Polsce Ludowej64 .

Delegacja łemkowska nie została przyjęta w Warszawie. Natomiast w teren, a ściślej do Zielonej Góry wyjechał pracownik MSW, zresztą także Łemko – Dymitr Perun, ongiś członek delegacji Włościańsko-Robotniczego Komitetu Łemkowszczyzny do MAP w 1945 r. Spotkał się on, w obecności kierownika WSA WRN w Zielonej Górze Franciszka Jeneka, z Pawłem Stefanowskim i Michałem Halczakiem. Relacjonując przebieg rozmowy, Perun napisał, że według Stefanowskiego „wśród ludności łemkowskiej zam.[ieszkałej] na terenie woj. zielonogórskiego” istniały nastroje tchnące pesymizmem i rezygnacją. [...] Ludność łemkowska nie wstępuje w szeregi UTSK, bo praca kulturalno-oświatowa rozwija się bardzo słabo. [...] Naświetlając te sprawy [Stefanowski] kilkakrotnie podkreślał, że „jego wychowali polscy komuniści i on sądzi, że ani Partia, ani Rząd nie są zainteresowani, aby ukrainizować Łemków” [...] Na podstawie przeprowadzonych rozmów wywnioskowałem, że tak Stefanowski, jak i inni z nim powiązani działają pod wpływem poglądów szerzonych przez „Karpacką Ruś”. [...] Stwierdziłem również, że źródła zjawisk „swoistego separatyzmu” wśród Łemków sięgają głębiej. Tow. Stefanowski jak i inni członkowie Partii nie rozumieją istotnych przemian

w zagadnieniach polityki narodowościowej w Polsce. Sądzę, że nawet nie rozumieją istoty treści klasowej naszego państwa65 .

Na 11 sierpnia 1958 r. zwołano posiedzenie Komisji ds. Narodowościowych przy KC. Tematem posiedzenia miała być sprawa łemkowska. Wraz z zaproszeniem do udziału w spotkaniu, dołączony został przez Aleksandra Sława dokument pt.

Zagadnienie Łemków w całokształcie działalności Ukraińskiego Towarzystwa Społeczno-Kulturalnego w Polsce. Sądząc po treści, dokument ten został przygotowany przez kogoś z UTSK. Zawiera (np. w głównej części dokumentu – historycznym wykładzie, kim są Łemkowie) szereg bardzo odważnych, jak na tamte realia, zdań np.: Nie bacząc na przeszło 600 lat niewoli i rozbicia, naród ukraiński nie zatracił swej więzi narodowej, zachował i rozwijał swój język i kulturę narodową66 .

W innej części dokumentu czytamy m. in.: Szczególnie wśród części ludności łemkowskiej zamieszkałej na terenie woj. zielonogórskiego, wrocławskiego i rzeszowskiego występuje zjawisko swoistego separatyzmu, zmierzające do oderwania Łemków od ludności ukraińskiej, a tym samym zmniejszenia wpływu oddziaływania na tę ludność Ukraińskiego Towarzystwa Społeczno-Kulturalnego. Wyraża się to w tym, że znikoma grupka inteligencji pochodzącej z Łemkowszczyzny będąca pod wpływami „Łemko-Sojuzu” z USA oraz miejscowego greckokat. kleru z dawnej „,moskalofilskiej” generacji czyni wysiłki sparaliżowania pracy Towarzystwa w terenie. W tym celu szerzy propagandę, że UTSK hamuje powroty ludności łemkowskiej na swe dawne miejsca zamieszkania, twierdzi, że Łemkowie nie są Ukraińcami, że aktyw Towarzystwa to nacjonaliści ukraińscy oraz występuje do władz partyjnych i rządowych z petycjami domagając się uznania Łemków jako odrębnej mniejszości narodowej w Polsce oraz powołania dla nich odrębnego od UTSK Towarzystwa Społeczno-Kulturalnego67.

Co ciekawe Komisja stworzyła również wykaz „działaczy łemkowskich”, którym zarzucano „antypartyjną działalność”. W wykazie tym znaleźli się: Bazyli Szost, Leon Gal, Paweł Stefanowski, Mikołaj Halczak, Bogdan Siokało, Jan Stawiski, Jarosław Merena, Jan Krynicki, Jarosław Zwoliński, Aleksander Kuryłło, P. Fecio, Konstancja Trochanowska, ks. Jan Polański, Władysław Borsuk, Jan Czerhoniak68 .

Uznanie przez władze, że Łemkowie nie stanowią odrębnej narodowości, a tylko grupę regionalną69 i brak zgody na utworzenie oddzielnego

stowarzyszenia narodowościowego, było pyrrusowym zwycięstwem działaczy UTSK o wyraźnie ukształtowanej opcji ukraińskiej. Do dawnych rzekomych krzywd, których zaznali „Łemkowie od Ukraińców”, doszła jeszcze jedna – obarczono ich bowiem winą za storpedowanie powstania łemkowskiego stowarzyszenia kulturalno-oświatowego. Ponadto decyzja władz wcale nie kończyła „kwestii łemkowskiej”. Nowym impulsem dla jej ożywienia okazał się powrót z USRR Michała Dońskiego. Warto nieco więcej miejsca poświęcić tu osobie Dońskiego, tym bardziej, że wokół tej postaci toczyły się, najistotniejsze z punktu widzenia opisywanego zagadnienia, wydarzenia przez kolejne kilkanaście lat.

Michał Doński, a właściwie Michał Cap urodził się w Woli Cieklińskiej w 1919 r. Przed wojną był członkiem PPS. Podczas wojny należał do organizacji „Komuniści Podkarpacia”. Brał udział w komunistycznych bojówkach GL. Po przejściu frontu m. in. wespół z... Dymitrem Perunem [sic!] organizował Włościańsko-Robotniczy Komitet Łemkowszczyzny. Od lutego 1945 r. podjął służbę w PUBP w Gorlicach, następnie w Kłodzku, wreszcie od kwietnia 1946 r. w Wydziale I Departamentu III MBP w Warszawie. W tym samym roku wyjechał do USRR, gdzie podjął współpracę z sowieckimi organami bezpieczeństwa walczącymi z UPA. Działalność tę prowadził do 1954 r.

Wedle jednej z wersji opisujących powody jego decyzji o powrocie do Polski, miał go do tego skłonić przebywający w ZSRR działacz Łemko-Sojuza Peter Hardy70 , co zresztą potwierdza urzędowa informacja z 1972 r.: M. Doński spotkawszy się jeszcze w roku poprzedzającym jego przyjazd do kraju na terenie ZSRR z ob. Hardym, ówczesnym prezesem Towarzystwa „Łemko-Sojuz” w Kanadzie, który w tym czasie odwiedzał USRR i Polskę, podejmuje w porozumieniu z ob. Hardym w ramach działalności UTSK nowy problem – odrębności narodowej Łemków, zdążając do wyraźnego podziału Ukraińców na Ukraińców i Łemków, w trosce o zapobieżenie procesom asymilacyjno-integracyjnym prowadzącym jego zdaniem do wynarodowienia Łemków71.

Wedle innej wersji, rozpowszechnianej m. in. przez Szosta na początku lat siedemdziesiątych XX w. władze PRL ściągnęły go [Dońskiego] do Polski po to, aby rozbijał Ukraińskie Towarzystwo.

Kiedy zorientowano się, że on działa na korzyść UTSK, wykluczono go z PZPR i z władz Towarzystwa72 .

Рідна мова

29

30 Рідна мова

W 1958 r., już po powrocie do kraju M. Dońskiego, przybywa kolejna delegacja Łemko-Sojuza. Celem wizyty jest wynegocjowanie z polskim rządem umowy w sprawie udzielenia ludności łemkowskiej pomocy materialnej. Goście z USA roztoczyli przed polskimi urzędnikami imponującą wizję budowy szpitala i stworzenia od podstaw, niemal w patiomkinowskim stylu, dwóch wiosek w powiecie gorlickim73. Do zawarcia rzeczonej umowy doszło 14 października 1959 r. Jednocześnie ustalony został skład komisji doradczej przy Ministerstwie Pracy i Opieki Społecznej ds. wykonania umowy Lemko Relief Comitee74 . W jej składzie znalazł się oczywiście również M. Doński. W pracach komitetu miał też wziąć udział jeden z gorlickich adwokatów75, o czym zresztą poinformował miejscowe SB. Relacjonując przypadkowe spotkanie swojej żony z Pawłem Stefanowskim i Piotrem Fecicą, adwokat ten miał stwierdzić: N/n osobnik powiedział również, że gdyby adwokat Siokało wszedł do komitetu jego praca byłaby związana z terenem województw w/w i zarazem musiałby wyjeżdżać do Ameryki na konsultacje z przedstawicielstwem „Łemko-Sojuza” co do form i metod rozdziału [...] miliona dolarów wśród „Łemków” w Polsce.

Według notatki pracownika SB, adwokat miał przy tym oświadczyć, że jeżeli z tą propozycją do niego przyjadą [tj.] ażeby jechał do Warszawy i na ewentualną propozycję wejścia do komitetu powiedział, że jeżeli mu polecimy to wyrazi zgodę76 .

Jednocześnie grupa działaczy kierowanych przez M. Dońskiego redaguje i wysyła w 1959 r. pismo do N. Chruszczowa oraz petycję do W. Gomułki. W obu tych dokumentach przedstawiona została „tragiczna sytuacja Łemków w Polsce” i prośba skierowana bezpośrednio do Chruszczowa o ratunek77.

Aktywność Dońskiego, dziwnym trafem, choćby w kontekście represji, jakie niebawem spotkały innego łemkowskiego działacza z Zielonej Góry, Michała Kowalskiego78, tolerowana przez władze, skłoniła je jednak koniec końców do przeciwdziałania. Zgodnie z dialektyczną retoryką władze podjęły kroki zmierzające do „stworzenia szerszych możliwości Łemkom w wyżyciu się kulturalnym w swoim dialekcie”. Owe możliwości miało przynieść zinstytucjonalizowanie aktywności działaczy łemkowskich, w formie autonomicznej struktury powołanej w ramach UTSK. Jeśli by wierzyć jednej z licznych notatek nt. ludności ukraińskiej, działania władz nie miały jednak na celu pogłębiania separatyzmu łemkowskiego inspirowanego i zasilanego

przez „Łemko-Sojuz” i jego organ „Karpacką [w źródle błędnie „zakarpacką” – J. S.] Ruś”79.

Sprawą łemkowską znów zajęła się Komisja ds.

Narodowościowych KC PZPR. Z jej rekomendacji 21 listopada 1959 r. ukonstytuowano tymczasowy skład Zarządu Sekcji ds. Rozwoju Regionalnej Kultury Łemkowskiej przy ZG UTSK, w składzie: Michał Doński (jako przewodniczący), Henryk Żak (kierownik USW PWRN w Rzeszowie), Mikołaj Mochnacki, Bogdan Siokało, Jarosław Polański i Stefan Makuch. Komisja ds. Narodowościowych zaleciła ZG UTSK zabezpieczenie na najbliższym Zjeździe UTSK wejście do ZG i Prezydium ZG UTSK odpowiedniej reprezentacji aktywu łemkowskiego, sformalizowanie powołania Zarządu Sekcji jako składowej części ZG UTSK, a także obligatoryjny udział przedstawiciela Prezydium Zarządu w posiedzeniach ZG UTSK. Partyjna Komisja określiła także kompetencje Zarządu Sekcji. Były to: organizacja zespołów, rozwijanie rękodzieła, zbieranie folkloru, organizacja imprez, „wydobywanie tradycji walk wspólnych z narodem polskim przeciw faszyzmowi i hitleryzmowi oraz rozwijanie pracy nad uczczeniem pamięci osób i miejsc związanych z tymi walkami” i współdziałanie z wydziałami kultury w terenie. Jednocześnie Zarząd Sekcji zobowiązano do stabilizowania ludności na Ziemiach Zachodnich.

Ustalono, że pierwsze posiedzenie sekcji odbędzie się 4 grudnia 1959 r. w Rzeszowie80.

Skład pierwszego Zarządu Sekcji powołanego w grudniu 1959 r. odbiegał od wstępnych projektów. Weszli do niego: M. Doński – przewodniczący, B. Siokało, P. Stefanowski, J. Merena, S. Makuch, S. Tutko, J. Polański, J. Madzik, G. Pecuch, T. Kuziak, S. Mochnacki i T. Fedan. Według dokumentu UTSK trzynastym członkiem miał być Jarosław Hryckowian81. Zmieniono też Kolegium Redakcyjne „Łemkiwskiego Słowa” (dodatku do „Naszego Słowa”). Jego członkami zostali Doński, Stefanowski i Perun.

Decyzję o powołaniu Zarządu Sekcji w przeddzień II Zjazdu UTSK trudno uznać za przypadkową. Już z trybuny Zjazdu Paweł Stefanowski udowadniał nawet, że Łemkowie stanowią oddzielny naród82 . Jego wystąpieniu ripostowała delegatka z Zielonej Góry Julia Sanocka: „My Łemkowie jesteśmy Ukraińcami, a nie osobnym narodem [...]”83. Postawę Stefanowskiego tolerowano jednak w ZG UTSK. Według G. Bojarskiego: [...] ob. Stefanowski w gruncie rzeczy może być dobrym pracownikiem kulturalno-oświatowym, lecz głęboko tkwi u niego przekonanie o istnieniu narodu łemkowskiego i jego krzywdzie i że wszystko co jest w regionalnej kulturze łem-

kowskiej powinno być pokazane bez względu na treść. [...] Jest to jeszcze młody człowiek, wychowanek domu dziecka, skończył Oficerską Szkołę Polityczną w Łodzi, posiada zacięcie działacza społecznego i może umożliwienie mu wstąpić do Partii i pracy w niej pozwoli mu popatrzyć na sprawę Łemków ze stanowiska Partii i przezwyciężyć słabości na tym odcinku84 .

Stosunki panujące pomiędzy członkami Zarządu Sekcji i władzami UTSK były w latach 1960–1963 bardzo napięte. Obie strony zarzucały sobie nawzajem utrudnianie pracy kulturalno-oświatowej, intryganctwo, niechęć itp. W „Sprawozdaniu za I i II kwartał 1960 r.” działacze łemkowscy, a ściślej przewodniczący Zarządu Sekcji M. Doński, pisał w 1960 r.: Zarząd Sekcji w trudnych niezmiernie warunkach, m. in. w warunkach ogólnej negacji pracy Sekcji ze strony ZG UTSK realizował swe zadania i w zasadzie wykonał je zgodnie z nakreślonym planem pracy85 .

Trzy lata później dodawał: Próby rozwijania pracy kulturalno-oświatowej przez ukraińskie towarzystwo nie powiodły się, ponieważ młodzież łemkowska nie ma zaufania do działaczy towarzystwa. Złożyły się na to doświadczenia minionych lat jak: próby nacjonalistycznej działalności niektórych działaczy UTSK, brak dobrej woli ze strony Zarządu Głównego na rzecz rozwoju regionalnej kultury łemkowskiej, co ujawniło się między innymi przy podziale funduszu. Dyskryminowano Łemków w ramach towarzystwa, wyśmiewając ich jako mało świadomych Ukraińców, z którymi nie liczono się i nie brano pod uwagę ich potrzeby ani wysuwane postulaty [sic!] 86 .

Kontrapunktem dla postawy ZG UTSK miały być wydziały kultury, które oczekiwanej pomocy udzielały87.

Gdzie indziej istoty sprawy doszukiwał się Władysław Stankiewicz. W informacji sporządzonej przez niego w 1963 r. czytamy, że: współpraca Sekcji Łemkowskiej z Zarządem Głównym UTSK sprowadza się jedynie do tego, że Sekcja korzysta z funduszy budżetowych UTSK na finansowanie łemkowskich amatorskich zespołów artystycznych na Rzeszowszczyźnie. Mimo wyjaśnień partii – obaj wyżej wymienieni [Doński i Stefanowski] – w dalszym ciągu nie godzą się ze stanowiskiem, że Łemkowie – to regionalna część składowa narodu ukraińskiego88 .

W wielu dokumentach z przełomu lat pięćdziesiątych i sześćdziesiątych XX w. można się spotkać z demagogicznym zarzutem stawianym

przez Łemko-Sojuz UTSK, jakoby organizacja ta torpedowała powroty, gdyż „dalsze rozproszenie Łemków prowadzi do ich zukrainizowania się”89.

Ocenę przyczyn tarć pomiędzy Zarządem Sekcji i ZG UTSK zawiera również „Notatka w sprawie Sekcji ds. Rozwoju Regionalnej Kultury Łemkowskiej przy Zarządzie Głównym UTSK”. Mówi się tu m. in. o tym, że zgodnie z zaleceniem Komisji ds. Narodowościowych w naczelnych władzach UTSK znaleźli się członkowie Sekcji (Fedak, Kuziak i Wańca, który wszedł nawet do Prezydium ZG). Wskutek zmian składu Zarządu Sekcji, które nastąpiły w 1963 r. żaden z nich nie był już jednak członkiem Zarządu Sekcji. Krytyce poddano kolegium redakcyjne „Łemkowskiego Słowa”: Wydaje się [...], że strona łemkowska w gazecie nie przyczyniła się do stabilizacji Łemków, a przeciwnie, zamieszczając materiały poświęcone głównie tradycjom związanym z „Łemkowszczyzną” budzą wciąż na nowo tęsknotę Łemków do stron rodzinnych90 .

Trzeba przyznać, że pomimo istniejących napięć, działalność Sekcji rozwijała się bardzo dynamicznie. Skupiała się ona głównie w powiecie gorlickim.

Zorganizowano tu trzy zespoły dramatyczne, w Bartnem, Bielance (prowadzony przez Jana Madzika) i Wysowej oraz zespół pieśni i tańca w Bielance. Utworzono również „Społeczny Komitet Budowy Pomnika” ku czci łemkowskich partyzantów z GL, tzw. „ochotników” Armii Czerwonej i Wojska Polskiego91. W dniu 1 maja 1960 r. założony został w Uściu Gorlickim (Ruskim) kamień węgielny pod ten obelisk. W 1963 r. pod egidą sekcji pracowało już trzynaście zespołów amatorskich, w tym sześć teatralnych, dwa taneczne, trzy muzyczne.

Brało w nich udział łącznie 160 osób92 .

W ciągu całego okresu istnienia Zarządu Sekcji (1959–1963) dwukrotnie ulegał zmianie pierwotny jego skład. W 1962 r. jego członkami zostali Lubomira Boberniak, Jan Dudyk, Michał Doński, Teodor Gocz, Mikołaj Halczak, Tytus Krehel, Aleksander Kuryło, Teodor Kuziak, Jan Madziak, Grzegorz Majczak, Stefan Makuch, Jarosław Merena, Piotr Pawlak, Grzegorz Pecuch, Jarosław Polański, Melania Pyrcz, Bogdan Siokało, Paweł Stefanowski, Szymon Tutko, Stefan Wanca. Od marca 1963 r. – Michał Doński, Teodor Durjan, Teodor Gocz, Mikołaj Halczak, Andrzej Karlak Aleksander Kuryło, Grzegorz Majczak, Stefan Makuch, Jarosław Merena, Grzegorz Pecuch, Piotr Peregryn, Paweł Stefanowski, Jan Tesarowicz, Daniel Tyrpak, Szymon Zyndram.

W 1963 r. M. Doński i P. Stefanowski podjęli działania zmierzające do wyodrębnienia Zarządu

Рідна мова

31

32 Рідна мова

Sekcji w odrębne stowarzyszenie „Towarzystwo Przyjaciół Regionalnej Kultury Łemkowskiej”.

I znów „zbiegło się” to z kolejną wizytą w Polsce emisariuszy Łemko-Sojuza – redaktora „Karpackiej Rusi” Mikołaja Cieślaka i występującego tym razem jako przewodniczący Lemko Relief Comitee – P. Hardy’ego93. Do pomysłu stworzenia odrębnego stowarzyszenia łemkowskiego Doński i Stefanowski usiłowali przekonać władze administracyjne i partyjne województwa rzeszowskiego. W sierpniu 1963 r. wystosowali oni m. in. pismo skierowane do Komisji Narodowościowej przy KW PZPR w Rzeszowie, w którym zaznaczono: Zarząd Sekcji ds. Rozwoju Regionalnej Kultury Łemkowskiej powołanej przy Zarządzie Głównym UTSK z inicjatywy Centralnej Komisji KC ds. Narodowościowych w grudniu 1959 r. prosi Komitet Wojewódzki PZPR oraz Prezydium Wojewódzkiej Rady Narodowej w Rzeszowie o przyjęcie Sekcji i usankcjonowanie jej przy Wydziale Kultury PWRN, któremu by podlegała i pod jego opieką prowadziła działalność kulturalno-oświatową wśród ludności łemkowskiej województwa rzeszowskiego94 .

Na przeszkodzie tym planom znów stanęły jednak władze centralne, bowiem, zgodnie z obowiązującą wówczas dyrektywą, „traktowanie Łemków jako odrębnej narodowości [było] sprzeczne z polityką partii w kwestii mniejszości ukraińskiej”, ponieważ Łemkowie stanowili w ich ocenie „regionalną grupę tej [ukraińskiej] mniejszości”95.

Pomimo iż próby powołania odrębnego stowarzyszenia łemkowskiego znów spełzły na niczym, nie przerwane zostały kontakty pomiędzy przedstawicielami Łemko-Sojuza a M. Dońskim. Łemko-Sojuz nadal również wspierał finansowo związanych z nim działaczy w Polsce. Według władz, pomiędzy 1958 a 1968 r. otrzymali oni ogółem ok.

8000 dolarów96 . We wrześniu 1965 r., doszło do kolejnego spotkania M. Dońskiego z P. Hardym, w czerwcu 1967 r. i lipcu 1968 r. przyjechał do Polski S. Kiczura. Ponadto Doński zupełnie nie zamierzał wycofywać się z „działalności społeczno-kulturalnej”. Sygnałem do tego stał się opublikowany w lutym 1967 r. w „Naszym Słowie” artykuł P. Stefanowskiego pod wymownym tytułem Łem spilnymy zusyllamy czesno i peremożno praciuwaty w naszij spilnij orhanizaciji – USKT [Tylko we wspólnym wysiłku, uczciwie i skutecznie pracujmy w naszej wspólnej organizacji – UTSK] 97.

W dniu 30 lipca 1967 r. Doński został przewodniczącym ZW UTSK w Rzeszowie, a do Prezydium tegoż Zarządu weszli ponadto P. Stefanowski i T. Gocz. W następnym roku do działalności organiza-

cyjnej we Wrocławiu powrócił również Bazyli Szost.

W ówczesnych warunkach żadna z tych nominacji nie mogłaby się odbyć bez akceptacji władz partyjnych, administracyjnych i bezpieczeństwa.

Faktom tym towarzyszyły jednak jeszcze inne, ważne z punktu widzenia dalszej narracji, wydarzenia mające miejsce daleko za oceanem. Oto bowiem, na kolejnym, XXIV Zjeździe Łemko-Sojuza (2–3 IX 1967), odbywającym się w Yonkers (USA), została przyjęta rezolucja skierowana „Do Polskiego Rządu Ludowego”. W utrzymanym w agresywnym, a wręcz nawet napastliwym tonie dokumencie, opublikowanym w „Karpackiej Rusi” (nr 36 z 22 IX 1967) zawartych zostało dziesięć żądań. Między innymi domagano się umożliwienia powrotu na dawne ziemie przesiedlonym w akcji „Wisła” Łemkom, obsadzenia Łemkami urzędów we wsiach, gromadach, a także częściowo w powiatach i województwie, zatrudnienia Łemków w szkołach, milicji itd., łemkowskiego przedstawiciela do wyższych władz, wreszcie utworzenia z części obszaru województwa rzeszowskiego „rejonu autonomicznego Łemkowszczyzny”98 .

Wspomniana rezolucja oraz powrót, zarówno Dońskiego, jak i Szosta do działalności w UTSK uruchomił lawinę wydarzeń trwających przez z górą cztery kolejne lata. Trudno jednoznacznie ocenić pobudki, którymi kierowali się działacze łemkowscy ponownie angażujący się do działalności w UTSK, tym bardziej, że w ich pracy, szczególnie w działalności Dońskiego i Stefanowskiego na terenie województwa rzeszowskiego, pojawiały się sygnały świadczące o jedynie taktycznym mariażu z Towarzystwem99.

Z drugiej strony wykonano w tym czasie niewątpliwie wiele pożytecznej pracy dla UTSK m. in. w sferze organizacyjnej. Na okres ten przypada utworzenie lub odnowienie działalności szeregu kół UTSK na terenie Łemkowszczyzny. We wrześniu 1968 r. staraniem Teodora Gocza została otwarta w Zyndranowej izba pamiątek100. Co ciekawe, w początkowym okresie istnienia tej izby, T. Gocz sam proponował przekazanie jej „pod opiekę zainteresowanych władz”, na co zareagował jedynie ZG UTSK101. Znacznie istotniejsze były jednak działania o charakterze politycznym, podjęte przez działaczy związanych z Dońskim, które przybrały formę „akcji petycyjnej”. Starano się wykorzystać wszelkie nadarzające się do tego okazje i preteksty. Zwiastunem „akcji petycyjnej” było pismo wystosowane do Komisji Wniosków V Zjazdu PZPR 2 lipca 1968 r. przez M. Dońskiego, Stefana Wancę, T. Gocza i Konstantego Cekłyniaka. Jego sygnatariusze, zaznaczając na wstępie, iż „jesteśmy regionalną grupą ukraińską” zwracali się do „przewodniej siły narodu” „o naprawienie krzywd moralnych”,

„krzywd materialnych”, „zapewnienie praw politycznych” (przedstawicielstwo w Sejmie), kulturalnych, zapewnienie bazy materialnej dla rozwoju amatorskiego ruchu kulturalnego i artystycznego z perspektywą utworzenia zawodowego łemkowskiego zespołu pieśni i tańca, gospodarczych (uchylenie dekretów z 12 III 1958 i 27 VII 1949), znowelizowanie przepisów oświatowych (nauczanie języka obowiązkowe, rozpowszechnienie oświaty dla dorosłych)102.

Wśród możliwych motywacji pchających niektórych działaczy z powrotem do UTSK mogły też znajdować się kwestie osobistych urazów. Podczas posiedzenia ZW UTSK w Rzeszowie 29 września 1968 r. Doński bardzo mocno akcentował przejawy dyskryminacji, podając przy tym własne doświadczenia, w tym zwolnienie go z funkcji dyrektora.

Skarżył się, że „pozbawiono go pracy zarobkowej, której już drugi rok nie może otrzymać i zmuszony jest sprzedawać ostatnie rzeczy”. Doński powiedział przy tym, że podczas zwalniania go ze stanowiska dyrektora powiedziano mu, iż „dlatego Was się zwalnia ze stanowiska dyrektora żebyście nie mieli szerszego oddziaływania w terenie”103.

Równie istotnym, co polityczny, elementem aktywności działaczy łemkowskich w UTSK na przełomie lat sześćdziesiątych i siedemdziesiątych była podnoszona przez nich kwestia rewindykacji nieruchomości rolnych i leśnych, należących do Łemków do 1947 r. W latach 1969–1971 do organów rolnych prezydiów powiatowych rad narodowych na terenie województwa rzeszowskiego wpłynęło ogółem 433 indywidualnych podań o zwrot nieruchomości rolnych i lasów. Co zaskakujące, 38 spośród tych podań zostało rozpatrzonych pozytywnie, 113 przekazano do załatwienia innym organom, w 282 przypadkach wydano decyzję odmowną. Kwestia zwrotu majątku łemkowskiego była jednym z wielokrotnie poruszanych problemów w trakcie kampanii sprawozdawczo-wyborczej kół UTSK w 1971 r., szczególnie w powiecie gorlickim104. Być może ujawniona w tym czasie luka prawna i masowy charakter roszczeń łemkowskich spowodował przyjęcie przez Sejm ustawy z dnia 26 października 1971 r. o uregulowaniu własności gospodarstw rolnych. Od chwili wejścia ustawy w życie władze zaczęły traktować składane wnioski jako bezprzedmiotowe105.

Symptomatycznym wydarzeniem była inicjatywa (przynajmniej formalna) członków UTSK w Polanach, którzy pozbierali kości żołnierzy radzieckich z okolicznych lasów z zamiarem ich uroczystego pochowania. Na uroczystości żałobne zaproszono przedstawicieli ambasady radzieckiej w Warszawie. Nie mogło to spodobać się władzom: „Ponieważ takie rozwiązanie sprawy mogło suge-

rować, że organa administracji państwowej wykazują brak zainteresowania się sprawą poległych na tamt.[ejszym] terenie żołnierzy radzieckich i, że z tych względów sprawą tą musieli się zająć działacze UTSK zarówno tut.[ejszy] Urząd, jak i kierownictwo Wydziału Administracyjnego KW PZPR przeprowadziło z ob. Dońskim stosowne rozmowy”106. Do pewnego skandalu jednak doszło, gdyż attaché ambasady radzieckiej przyjechał na zaproszenie Dońskiego 25 listopada 1969 r., zaś władze polskie z wielką pompą zorganizowały uroczystości w Dukli na początku grudnia tegoż roku. Jak się miało okazać niebawem, sprawa uwiecznienia „bohaterskich żołnierzy radzieckich” znalazła w przyszłości swój ciąg dalszy.

W tym samym czasie w środowisku wrocławskim dojrzał pomysł powołania do życia tzw. „komisji historycznej” przy ZW UTSK we Wrocławiu.

Akcja wrocławskich aktywistów miała oczywisty związek z działaniami Łemko-Sojuza. W dniu 26 stycznia 1968 r. w organie prasowym tej organizacji – „Karpackiej Rusi”, ukazał się artykuł, w którym można było przeczytać, że do Polski i USRR udaje się delegacja Łemko-Sojuza. Jako cel wizyty określono: „Przede wszystkim trzeba nam wiedzieć ile, kto i gdzie z naszych ludzi miałby chęć powrócić na Łemkowszczyznę... Będziemy prosili naszych ludzi ze Starego Kraju, by się zajęli tą sprawą”107.

Komisję historyczną utworzyli: B. Szost, jako jej przewodniczący, Michał Stach i Lubomir Piech – zastępcy przewodniczącego, Leon Gal i Maksymilian Maślej – sekretarze oraz jako członkowie: Mirosław Chomiak, Szymon Choroszczak, Piotr Gandża, Aleksander Jedynak, Igor Rydzanicz, Emilian Salej, Jan Stawiski, Bazyli Świątkowski i Jan Szkurat. Praca komisji miała być prowadzona zgodnie ze regulaminem (zatwierdzonym przez Prezydium ZW UTSK we Wrocławiu 13 XII 1968), w którym można było przeczytać, że: „Celem, dla realizacji którego powołana została Komisja, jest uczczenie rocznic: 25-lecia powstania PRL, 25-lecia powstania LWP, 25-lecia rozgromienia faszyzmu i zwycięskiego zakończenia II wojny światowej, 50-lecia odzyskania niepodległości Państwa Polskiego, 50-lecia powstania USRR, 50-lecia powstania Armii Czerwonej, [który to cel osiągnięty zostanie] przez zbieranie, opracowanie i przygotowanie do druku materiałów dot. udziału ludności ukraińskiej, a w szczególności z terenów Łemkowszczyzny, w walce o społeczne i narodowe wyzwolenie naszej ojczyzny – Polski Ludowej”.

Komisja powołała również sekcje problemowe: I wojny światowej; problematyki międzywojennej; problematyki II wojny światowej; kultury,

Рідна мова

33

34 Рідна мова

oświaty i folkloru oraz prawno-ekonomiczną i współczesną.

Wrocławska „komisja historyczna” z miejsca przystąpiła do opracowania ankiety skierowanej do ludności ukraińskiej (łemkowskiej). Zamierzano przygotować i rozprowadzić 2500 sztuk tej ankiety. Jednakże 5 lutego 1969 r. do Urzędu Spraw Wewnętrznych Prezydium Rady Narodowej miasta Wrocławia został wezwany na rozmowę Szost. Tłumaczył on, że regulamin i pozostałe materiały komisji dostarczono do Wydziału Administracyjnego KW PZPR we Wrocławiu (co zresztą potwierdził kierownik Oddziału Społeczno-Administracyjnego PRN m. Wrocławia Emil Zadrożny). Ideę pomysłu nadal akceptował również, jak się wydawało ZG UTSK, czego dowodem była wypowiedź na posiedzeniu Prezydium UTSK we Wrocławiu 11 marca 1969 r., G. Bojarskiego, który wyraził na nim zadowolenie, „że we wrocławskim środowisku znalazła się odpowiednia liczba chętnych osób, która społecznie podjęła się zbierać materiały dla uczczenia XXV rocznicy PRL”. Mało tego, Bojarski starał się przekonywać do pomysłu władze, stawiając działania wrocławian w opozycji do inicjatyw i działalności Dońskiego: Grupa ta [Dońskiego] – pisał w informacji skierowanej również do DSA MSW z 25 III 1969 r.

– stara się oddziaływać i na inne środowiska łemkowskie, ale nie zawsze znajduje tam poparcie.

Na przykład, aktyw Towarzystwa ze środowisk łemkowskich we Wrocławiu przeciwstawia się tendencjom separatystycznym. Wyrazem tego było powołanie Komisji historycznej przy Zarządzie Wojewódzkim UTSK we Wrocławiu. [...] Zatwierdzenie składu osobowego komisji i jej regulaminu umożliwi podjąć w części już przygotowaną pracę i dać aktywowi UTSK do rąk oręż w walce z ideologiczną dywersją w środowiskach ukraińskich108 .

Mimo wsparcia ZG UTSK komisja została jednak wkrótce rozwiązana, do czego w niewątpliwy sposób przyczyniła się wrocławska SB109.

W toku kolejnych działań władz, funkcję przewodniczącego ZW UTSK we Wrocławiu, już w 1969 r., utracił B. Szost. Doński, atakowany na łamach „Naszego Słowa” już od połowy 1969 r. (np. krytyczny artykuł napisany przez J. Zinicza we wrześniu 1969) formalnie sam zrezygnował z funkcji przewodniczącego ZW UTSK w Rzeszowie 3 maja 1970 r.110 Wcześniej, bo 21 marca 1970 r., odwołano go także z ZG UTSK „za działalność sprzeczną ze statutem Towarzystwa”111. Władze z uwagą monitorowały sytuację w środowisku rzeszowskim po usunięciu Dońskiego. Zebrane

tu opinie nt. Dońskiego były bardzo różne – od określania go mianem „męczennika”, „wielkiego partyzanta” po „koniokrada”112 . Inna sprawa, że część spośród nich mogła być opiniami wtórnymi, echem działań Służby Bezpieczeństwa113.

Działania władz zostały wsparte przez kierownictwo UTSK. Bojarski informował DSA MSW o próbach ukierunkowania pracy UTSK poza działalność statutową: Szczególnie ma to miejsce w województwie rzeszowskim, gdzie grupa ludzi jak: Doński, Gocz, Stefanowski w przeszłości wykorzystując poniekąd słabe poczucie swej przynależności narodowej Łemków aktywnie występowała przeciwko zaliczaniu ich do narodowości ukraińskiej i starała się o stworzenie odrębnej organizacji łemkowskiej, ale nie znajdując poparcia u władz i samej ludności zaczęła działać w szeregach Towarzystwa. Obecna działalność tej grupy nie świadczy, że w ramach Towarzystwa zamierza ona realizować postawione przed UTSK zadania. Tow. Doński [...] w zamaskowany sposób, rzekomo w interesie Towarzystwa, torpeduje wszystkie pociągnięcia Zarządu Głównego zmierzające do ukierunkowania i uzdrowienia pracy Towarzystwa na tym terenie. [...] Nie przypadkowym wydaje się i ten fakt, że aktywność jej wzmogła się po pobycie w Polsce latem 1968 r. przedstawiciela „Łemko-Sojuzu” z Ameryki, Kuczery [sic! – powinno być: Kiczury – J. S.] [...]. Tow. Doński serdecznie go przyjmował i obwoził po kraju114 .

W lipcu 1970 r. gościł w Polsce kolejny działacz Łemko-Sojuzu – Jan Adamiak. Znów, jak za każdym poprzednim razem w podróży po kraju gościowi z USA towarzyszył M. Doński. Jednym z celów wizyty Adamiaka miało być poszukiwanie młodej i nadającej się do tego osoby na stanowisko redaktora „Karpackiej Rusi”. Doński miał rzekomo polecić mu L. Gala lub M. Dzwinkę (obaj zresztą odmówili).

Niebawem po przyjeździe Adamiaka znów zrobiło się głośno, zarówno o ośrodku rzeszowskim, jak i wrocławskim. Impulsem do swego rodzaju kontrofensywy w wydaniu działaczy łemkowskich były zmiany zachodzące na szczytach władz. Być może liczono na powtórkę z Października 1956 r.

W dniu 15 stycznia 1971 r. skierowana została nowa petycja do BP KC i Sekretariatu KC PZPR, podpisana przez K. Cekłyniaka, Andrzeja Kołtkę, T. Gocza, S. Wancę i Stefana Halko. Rozpoczynała się ona od znamiennych słów: „Pod koniec 1970 r. zaszły w życiu politycznym naszego kraju...”115 i zawierała listę postulatów środowiska łemkowskiego.

Również w styczniu pierwszą petycję do central-

nych władz PRL wystosował Zarząd Koła UTSK we Wrocławiu. Choć widniały pod nim podpisy Stefana Króla i Jarosława Tomina, władze dopatrywały się w nich inspiracji i autorstwa Dońskiego, Stefanowskiego oraz bawiącego w Polsce latem 1971 r. Teodora Rudawskiego z kierownictwa Łemko-Sojuza 116 . Kolejne petycje popłynęły z Wrocławia w czerwcu, październiku i listopadzie 1971 r. W pismach tych poddano krytyce nie tylko UTSK, ale także politykę narodowościową państwa. Większość postulatów zawartych w petycji z 27 października 1971 r. dotyczyła kwestii kulturalnych i oświatowych (utworzenie ogólnopolskiego ukraińskiego zawodowego teatru objazdowego, zawodowego zespołu pieśni i tańca, zawodowego zespołu estradowego, kilku półzawodowych zespołów artystycznych, miesięcznika społeczno-literackiego, powołania Ukraińskiego Instytutu Ludoznawczego przy Polskiej Akademii Nauk, utworzenia Muzeum Kultury Ukraińskiej, codziennych ogólnopolskich audycji w Polskim Radio, przeznaczenia 0,5% budżetu MKiS na potrzeby kultury ukraińskiej). Znalazły się w nim bardzo ostre sformułowania: [...] pewni urzędnicy USW Oddziału Społeczno-Administracyjnego Prezydium Rady Narodowej m. Wrocławia i funkcjonariusze ZG UTSK w niewłaściwy sposób pojmują swoją rolę i zadanie wobec ogniw organizacyjnych UTSK i zarządów oraz celów i zadań Towarzystwa, a wykorzystując zajmowane stanowiska, lekceważą praworządność, statut UTSK i przepisy prawa, interes społeczny i zasady współżycia społecznego oraz interes i potrzeby ukraińskiej mniejszości narodowej w PRL. [...] Jest nieprawidłowością ujemnie rzutującą na funkcjonowanie i rozwój UTSK, że nadzoru i opieki nad działalnością Towarzystwa nie sprawuje również MKiS [...], jednostronna opieka i nadzór MSW [...] nie wpłynęły korzystnie na rozwój i stan obecny UTSK, który jest raczej opłakany [...].

Autorzy pisma zajęli się także problemem szkolnictwa ukraińskiego, gdyż stan w jakim się znajduje [...] jest zastraszający! [...] Od przeszło 25 lat dzieci ukraińskie w PRL nie uczą się języka ojczystego [...]. Są systematycznie i metodycznie wynaradawiane [...]117.

W piśmie wystosowanym do VI Zjazdu PZPR 29 listopada 1971 r. działacze Koła UTSK we Wrocławiu poszli jeszcze dalej. Postulowano w nim m. in.: potwierdzenia generalnej linii partii na odcinku polityki narodowościowej „sformułowanej jednoznacznie i dobitnie na VII-ym Plenum KC PZPR z lipca 1956, a opartą na leninowskich zasadach

w kwestii traktowania mniejszości narodowych, naruszaną w ostatnim 14-leciu”; odrzucenia „szeroko rozpowszechnionej, nacjonalistycznej koncepcji Władysława Gomułki o rzekomym jednolitym pod względem narodowościowym charakterze PRL”; ocenienia „po marksistowsku [...] przeprowadzonej w 1947 roku akcji «W» [która] dała początek wszystkim nieszczęściom i biedom, które Ukraińców w Polsce gnębią do dzisiaj”. Domagano się również zorganizowania powrotu na dawne ziemie118.

Dwudziestostronicowy, bardzo krytyczny w swojej wymowie, elaborat nt. artykułów ppłk.

R. Majewskiego o UPA, który ukazał się we wrocławskich „Wiadomościach” oraz Kazimierza Pudły o osadnictwie łemkowskim na Dolnym Śląsku we „Wsi Dolnośląskiej” przygotował i wysłał do I Sekretarza PZPR, a także m. in. premiera, szefa GZP ZWP gen. Jana Czapli, ministra spraw wewnętrznych, ministra oświaty i szkolnictwa wyższego, ministra kultury i sztuki oraz I sekretarza KW PZPR we Wrocławiu, Maksymilian Maślej119.

W związku z powyższym Wydział III KWMO we Wrocławiu planował przeprowadzenie rozmowy z K. Pudło i nakłonienie go do założenia sprawy cywilnej przeciwko Maślejowi o zniesławienie, a także poinformowanie dyrekcji zakładu pracy, w którym pracował Maślej, „że mają zatrudnionego nacjonalistę, ukrywającego narodowe pochodzenie”120 .

Warto zaznaczyć, że swoją petycję do centralnych władz partyjnych 23 listopada 1971 r. skierował również ZM UTSK w Gdańsku121. Oznacza to, że akcja petycyjna nie ograniczyła się tylko do środowiska związanego z Łemkowszczyzną, co sugerować by mogło, innych, niż Łemko-Sojuz, inspiratorów przedsięwzięcia 122 . W związku z petycją gdańskiego koła UTSK na rozmowę do KW PZPR w Gdańsku wezwany został Paweł Krzemiński (przewodniczący ZW UTSK w Gdańsku): tow. Krzemiński nie przyjął absolutnie żadnej krytyki. Uznał za słuszne treść listu do KC, [...]

Kierownik Wydziału Administracyjnego KW tow. Preś na zakończenie rozmowy ostrzegł tow.

Krzemińskiego w imieniu Sekretariatu Komitetu Wojewódzkiego Polskiej Zjednoczonej Partii Robotniczej w Gdańsku, że o ile w najbliższym czasie tow. Krzemiński nie zmieni swojej postawy jako członek naszej partii i nie zacznie prowadzić w UTSK właściwej polityki naszej partii to powrócimy do dzisiejszej rozmowy i wówczas sprawa dalszej przynależności partyjnej zostanie ostatecznie rozpatrzona i rozstrzygnięta123.

Jedną z sygnatariuszek petycji była, pochodząca z powiatu tomaszowskiego w województwie

Рідна мова

35

36 Рідна мова

lubelskim, Ewa Olenicz124 , późniejsza żona Leona Gala.

Władze nie pozostały bezczynne wobec działań aktywu koła UTSK we Wrocławiu. W wyniku współdziałania PMRN we Wrocławiu i SB (rozpracowanie o kryptonimie „Łemko”) doszło do rozbicia miejskiego koła Towarzystwa. USW PMRN we Wrocławiu wydał m. in. zakaz zorganizowania zebrania sprawozdawczo-wyborczego Koła, a przeprowadzone mimo zakazu, uznał za nielegalne. Przewodniczący Zarządu Koła – Stefan Król został ukarany przez kolegium ds. wykroczeń, przy czym wezwanie płatnicze było wystawione już w chwili wejścia obwinionego na salę rozpraw.

Działacze wrocławskiego miejskiego koła UTSK, którzy wystosowali pisma zostali napiętnowani przez centralne władze UTSK. Ich działalność uznano za przynoszącą szkodę organizacji, miała też „poderwać autorytet Towarzystwa”. Wedle tego samego źródła, akcja wrocławian nie znalazła poparcia w terenie, który „wykazał dojrzałość i nie zaraził się chorobą, która niszczyła ueskatowski [od ukraińskiej nazwy UTSK – USKT – J. S.] organizm w samym Wrocławiu”. „Buntownicy” z ZK we Wrocławiu złożyli odwołanie od decyzji ZW do Prezydium ZG UTSK. W myśl notatki inspektora z Departamentu Społeczno-Administracyjnego MSW Prezydium przyjęło z oburzeniem i dezaprobatą treść odwołania i jego agresywny styl.

Poddawano w wątpliwość poczytalność autorów odwołania. Wyrażono pogląd, że za plecami autorów odwołania ukrywają się inspiratorzy tej szkodliwej działalności.

Prezydium podjęło decyzję o powołaniu komisji do zbadania tej sprawy w składzie: Antoni Serednicki, Józef Doroch, Paweł Krzemiński, Eugeniusz Kochan, Jan Śpiwak i M. Smolik. Ostateczne zatwierdzenie rozwiązania koła UTSK we Wrocławiu miało nastąpić na plenum ZG UTSK, które zaplanowano na czerwiec 1971 r. W ocenie obecnych na nim przedstawicieli MSW Obrady [...] miały charakter taktycznej próby sił między opozycyjnie nastawioną grupą łemkowską (Szost, Gocz, Stefanowski), a ścisłym kierownictwem Prezydium ZG UTSK (Korolko, Hnatiuk, Bojarski). [...] Większością głosów uchwała ZW o rozwiązaniu ZK i wydaleniu Tomina i Króla z UTSK została zatwierdzona.

Poza Towarzystwem znaleźli się również Maria Łuć, Bazyli Szost i Leon Gal. W przypadku rozwiązania Koła zastrzeżono jednak, że może doń dojść w razie bojkotu wyborów nowego zarządu koła. „Obrady plenum – czytamy

dalej w notatce pracownika MSW – prowadzono w jęz. ukraińskim. Przebiegały one w napiętej atmosferze. Cechowała je ostra, a momentami zażarta krytyka”. Warty odnotowania jest fakt, że Plenum ZG UTSK umożliwiło zabranie głosu również Tominowi i Królowi. Tomin podkreślił, że występuje jako przewodniczący ZK. Bojarskiego i Hnatiuka nazwał „nosicielami rdzennie polskich nastrojów”. Z kolei Król domagał się m. in. „konsekwencji w poczynaniach władz USW i ZG”, tj. w przypadku podtrzymania oskarżeń o sabotaż polityczny, skierowania sprawy do prokuratury.

W „Wieczorze Wrocławia” 3 grudnia 1971 r. ukazała się notatka pod tytułem Podawali się za prezesów choć już nimi nie byli. Dotyczyła ona sprawy usunięcia Jarosława Tomina i Stefana Króla z Zarządu Koła UTSK we Wrocławiu. Notatka zawierała dane o zamieszkaniu i adresach obwinionych oraz informację o karze przed kolegium ds. wykroczeń (grzywny po 1500 zł)125.

Trudno uznać za zbieg okoliczności fakt, iż w listopadzie i grudniu 1971 r. zarządy powiatowe UTSK w Gorlicach i Sanoku oraz dziesięć podległych im kół również wysłały pisma do VI Zjazdu PZPR126.

O związku z akcją wrocławskich aktywistów świadczy choćby zawarta w nich treść. „Akcja petycyjna” doprowadziła do znacznego zaostrzenia atmosfery w relacjach pomiędzy lokalnymi władzami, a działaczami UTSK. W dniu 30 listopada i 2 grudnia 1971 r. w PWRN w Rzeszowie zostały przeprowadzone rozmowy w sprawie przygotowania i podpisania pism do PZPR z Jarosławem Trochanowskim, Bogdanem Jurczyszynem i Janem Holizną: Należy nadmienić [...], że w toku rozmowy w sposób wręcz zaskakujący zachował się Ob. Holizna Jan [...] który poproszony przez Z-cę Przewodniczącego Prez. PRN w Sanoku aby usiadł oświadczył w sposób pieniaczy i gwałtowny, że nie będzie siadał przy jednym stole z przedstawicielami, którzy nie załatwiają żądań i postulatów mniejszości bowiem jest on przedstawicielem innej społeczności [...] nie czuje się takim [polskim] obywatelem i że rozważy sprawę swojego obywatelstwa i dalszego pobytu w PRL127.

W dniu 3 i 4 grudnia 1971 r. do PWRN w Rzeszowie wezwano T. Gocza, P. Stefanowskiego, Piotra Szafrana i M. Dońskiego. Rozmowę z nimi przeprowadził H. Żak z USW PWRN w Rzeszowie: Na wstępie prowadzonych rozmów kierownik Urzędu scharakteryzował wniesioną petycję podkreślając, że niektóre zawarte w niej fragmenty są wredne, szkalujące Państwo i Naród Polski [...]128 .

W toku przeprowadzonych [przez USW] rozmów zostało ujawnione w sposób nie budzący wątpliwości, że grupa Doński, Gocz, Stefanowski i inni nie uznaje kierownictwa zarządu głównego i wojewódzkiego UTSK, ponieważ nie akceptują wysuwanych przez nich żądań, stąd też uważają oni siebie za jedynie godnych zaufania reprezentantów całej ludności ukraińskiej zamieszkałej na terenie kraju, traktując zorganizowany pod przewodnictwem Stefanowskiego Klub Miłośników Regionalnej Kultury Łemkowskiej przy Zarządzie Powiatowym UTSK w Gorlicach jako ośrodek kierowniczo-dyspozycyjny na cały kraj129.

W dniu 13 grudnia 1971 r. podczas spotkania władz ZW i ZG UTSK z władzami administracyjnymi województwa rzeszowskiego oraz kierownikiem Wydziału Administracyjnego KW PZPR w Rzeszowie zapadła decyzja zakazująca działalności Klubu Miłośników Regionalnej Kultury Łemkowskiej przy ZP UTSK w Gorlicach oraz o usunięciu niektórych działaczy, w tym Dońskiego, Gocza, Stefanowskiego i Holizny z UTSK, a także zwolnienie J. Trochanowskiego z posady instruktora kulturalno-oświatowego UTSK130. Trzy dni później do Polski przyjechała delegacja „Łemko-Sojuzu” z J. Adamiakiem, T. Choroszczakiem, M. Logoydą i J. Hologą, z zamiarem poparcia wobec władz polskich żądań wysuniętych przez Dońskiego, Stefanowskiego i Gocza w petycji przesłanej do VI Zjazdu Partii131. Uwzględniając dalsze wydarzenia, należy stwierdzić, że misja ta jednak się nie powiodła.

W trakcie trwania „akcji petycyjnej” doszło do zaostrzenia sytuacji międzykonfesyjnej na tle użytkowania dawnych cerkwi. Do najbardziej spektakularnych wydarzeń doszło na tym tle w Polanach, pow. Jasło, przy znaczącej w nich roli ks. Jerzego Krysiaka. Znamienne, że księdza tego przeniesiono następnie na placówkę duszpasterską do Legnicy, gdzie odegrał bardzo niepochlebną rolę w środowisku ukraińskim w ogóle, a wśród wiernych prawosławnych przede wszystkim132 .

Pośrednim skutkiem konfliktu „religijnego” w Polanach zaczęły być nadsyłane na adres władz różnego rodzaju skargi i pisma, jak choćby skarga ZK UTSK w Polanach na przejawy dyskryminacji 25 listopada 1971 r.133 Kolejne petycje w sprawie sytuacji w Polanach miały być opracowywane przy udziale przebywającego tu z USA ks. Iwana Szkwira, członka Łemko-Sojuza, chociaż brak jest póki co dalszych dokumentów w tej sprawie134 .

Na początku 1972 r. sprawą Dońskiego ponownie zajęło się UTSK. W dniu 22 stycznia 1972 r. powołana została przez Prezydium ZG UTSK komisja do zbadania działalności Pawła Stefanowskiego,

Teodora Gocza i Michała Dońskiego. W jej składzie znaleźli się: Mirosław Werbowy, Stefan Demczuk, Antoni Serednicki, Jan Śpiwak, Eugeniusz Usyk (ten ostatni, ze względu na chorobę nie wziął ostatecznie udziału w jej pracach). Po zbadaniu sprawy, Komisja zarzuciła Dońskiemu i pozostałym działaczom skoncentrowanie się w swoich działaniach na popularyzowaniu kultury łemkowskiej, przy braku wykonania przedsięwzięć dotyczących takich postaci, jak Taras Szewczenko, Łesia Ukrainka, Iwan Kotlarewski czy Wasyl Stefanyk. Poważniej zabrzmiał zarzut o kontakty z Łemko-Sojuzem, w tym niewyjaśniona kwestia rozliczenia pomocy materialnej udzielonej przez tę organizację na kwotę ogółem ok. 4000 dolarów. Stefanowskiemu wytknięto zaprzepaszczone fundusze – 80 tys. zł – na zakup strojów i instrumentów. Autorzy raportu Komisji uznali, iż celem działania grupy zgromadzonej wokół Dońskiego było doprowadzenie do rozłamu UTSK i powstania Łemkowskiego Towarzystwa Społeczno-Kulturalnego135.

W dniu 25 marca 1972 r. „szkodliwa działalność aktywistów z województwa rzeszowskiego” została włączona pod obrady Prezydium ZG UTSK, z udziałem Gocza i Stefanowskiego. Po przedstawieniu przez J. Śpiwaka raportu Komisji rozgorzała ostra dyskusja. Gocz i Stefanowski stwierdzili, iż przedstawione im zarzuty są bezpodstawne, jednocześnie zarzucili władzom oraz ZG UTSK dyskryminowanie Łemków. Obaj też zdystansowali się od działalności Dońskiego twierdząc, że to nie ich sprawa. Ze strony członków Prezydium postępowanie trójki rzeszowskich aktywistów ostrej krytyce poddało sześciu z czternastu dyskutantów (Bojarski, Korolko, Kochan, Szczyrba, Hnatiuk i Kontrolewicz). Zwiastowało to interesujące zakończenie posiedzenia Prezydium.

Przyjęło ono bowiem większością głosów wniosek P. Krzemińskiego, aby z UTSK wykluczyć jedynie Dońskiego, zaś Stefanowskiego i Gocza pozbawić tylko wszelkich funkcji w Towarzystwie.

Powyższe – jak relacjonował obecny na posiedzeniu por. Stanisław Demianiuk z DSA MSW – było możliwe w wyniku wyłamania się z dyscypliny organizacyjnej członków Prezydium ZG UTSK obywateli Krzemińskiego i Hryckowiana, którzy na posiedzeniu Prezydium w dniu poprzednim głosowali za wnioskiem Komisji136 .

Echa wydarzeń we Wrocławskiem i Rzeszowskiem pojawiły się również w trakcie dyskusji na V Zjeździe UTSK, m. in. w wystąpieniu wstępnym Korolki, który „dał odpór rozrabiaczom”: Michałowi Dońskiemu, P. Stefanowskiemu, J. Tominowi, S. Królowi i M. Maślejowi. W trakcie dyskusji Ewa Olenicz

Рідна мова

37

38 Рідна мова

uznała, że „młodzież [we Wrocławiu] jest zastraszona i nie pracuje aktywnie” z winy ZG, który nie potrafił inaczej rozwiązać konfliktu, jak poprzez rozwiązanie licznego koła z winy dwóch osób. Replikując wystąpienie Olenicz – Jan Śpiwak uznał, że innego wyjścia we Wrocławiu nie było. Przypomniał również, że zgoda buduje, a niezgoda niszczy137.

Realizując akcję likwidacji wszelkich form działalności prowadzonej przez napiętnowanych aktywistów łemkowskich, władze dążyły również do zamknięcia istniejącej w Zyndranowej izby pamiątek.

W lipcu 1972 r. „wizytował” ją St. Demianiuk138 .

Etapem do likwidacji izby miało być przejęcie jej pod nadzór państwa139. Pod pretekstem zabiegów konserwatorskich zamierzano przejąć cenniejsze eksponaty do państwowej placówki muzealnej – Muzeum Etnograficznego w Sanoku.

Pod koniec 1972 r. wydawało się, że swoisty ferment w strukturach UTSK opanowanych przez aktyw łemkowski zaczyna zanikać. Już jednak na początku 1973 r. USW PWRN w Rzeszowie z niepokojem informował o wyborze w kwietniu tegoż roku Pawła Stefanowskiego na przewodniczącego ZK UTSK w Gorlicach140. Doszło do tego pomimo negatywnej opinii wydanej w tej sprawie przez sekretarza propagandy KP PZPR w Gorlicach. Winą za obranie Stefanowskiego USW obarczyło zarówno ZW UTSK w Rzeszowie, jak i ZG UTSK, bo ten ponownie zatrudnił Stefanowskiego, co odebrane zostało jako rehabilitacja141. Oprócz Stefanowskiego, partia nie życzyła sobie widzieć we władzach UTSK również Mirosławy Chomiak, Piotra Szafrana (którego ponadto zamierzano przenieść „służbowo” z Hańczowej, gdzie pracował w Technikum Hodowlanym jako nauczyciel142) i Andrzeja Kołtkę: Reasumując Kierownik Urzędu zakreślił przedstawicielom zarządu wojewódzkiego UTSK termin do końca maja br., w którym zarząd winien przedsięwziąć kroki w kierunku pozbawienia obyw.[atela] P. Stefanowskiego funkcji przewodniczącego koła w Gorlicach, a w przypadku braku odpowiedniej osoby na jego miejsce powziąć decyzje co do celowości dalszego istnienia tego koła143.

Sprawa ciągnęła się przynajmniej do wiosny 1974 r. Wreszcie ZG UTSK zdecydował o cofnięciu ZP w Gorlicach zgody na działalność, co było równoznaczne z jego likwidacją 144 . Nawiasem mówiąc doszłoby do niej zresztą i tak, nie później niż w 1976 r. w związku z reorganizacją struktury Towarzystwa.

Pomimo podpisania w 1975 r. konwencji helsińskiej dotyczącej poszanowania praw człowieka i wolności obywatelskich, komunistyczne władze

w Polsce właśnie od połowy lat siedemdziesiątych XX w. zintensyfikowały działania zmierzające do dezintegracji społeczności ukraińskiej, w tym do ograniczenia działalności UTSK145. W środowisku łemkowskim, pod nieobecność M. Dońskiego, który w nie do końca jasnych okolicznościach, opuścił w 1975 r. Polskę i wyjechał do USA146 , za głównych prowodyrów łemkowskich uznano Gala, Gocza i Stefana Makucha. Wobec całej trójki działania operacyjne rozpoczęła SB. Miało to związek z petycjami wystosowanymi przez Gala w 1976 r. na adres centralnych władz państwowych i partyjnych PRL w związku z „dyskusją” o zmianach konstytucji państwa oraz budową przez Teodora Gocza pomnika ku czci żołnierzy Armii Radzieckiej w miejscowości Zyndranowa. Ponadto, na Zachód przedostała się odezwa sygnowana przez rzekome „Ukraińskie Stowarzyszenie Przestrzegania w Polsce Postanowień KBWE”. Jej autorstwo przypisywano Leonowi Galowi i Stefanowi Makuchowi. SB zamierzała także sprawdzić ewentualne powiązania działaczy ukraińskich z krajową opozycją.

Pojedyncze rozpracowania na każdego z figurantów, prowadziły odpowiednie jednostki w Warszawie (kryptonim „Tryzub”147), Krośnie („Pomnik”) i Wrocławiu („San”). Nadzorował i koordynował je Departament III MSW. Narada w sprawie „San” i w sprawie „Pomnik” odbyła się 20 października 1977 r. w Warszawie. W trakcie narady stwierdzono, że figurantów należy uznać za nieformalną grupę, o wybitnie wrogiej i prowokacyjno-inspiratorskiej działalności, podnoszącej nieistniejący problem rzekomego prześladowania Łemków w PRL. Do grupy tej należą: Gal, Gocz, Makuch, Stefanowski [...] Michał Doński. [...].

We wnioskach z narady „uzgodniono i zalecono”: zneutralizowanie działalności figurantów poprzez przemyślane i śmiałe kombinacje operacyjne prowadzone równolegle przez wszystkie wydziały, które na swoim terenie mają figurantów oraz pełne rozpoznanie figurantów drogą operacyjną, ustalenie ich kontaktów, wprowadzenie do spraw sieci osobowych źródeł informacji148 .

W sprawie „San” SB rozważała również możliwość tajnego przeszukania w mieszkaniu Gala, nadania „3–4 przesyłek nacjonalistycznej literatury [...] drogą pocztową imiennie na Leona Gala, na adres jego zakładu pracy”, inwigilację żony L. Gala – Ewy, ponadto rozpuszczanie plotek o rzekomej współpracy z SB niektórych osób z otoczenia Gala, w tym T. Gocza. Do sprawy włączono dwie jednostki t.w. o pseudonimie „Feliks” oraz „Adam”.

W rzeczywistości tajne przeszukanie w mieszkaniu

Gala przeprowadzono jeszcze w czerwcu 1977 r., systematycznie kontrolowana była korespondencja, jednak największy nacisk skupiono na dyskredytacji Gala w miejscu pracy, gdzie był cenionym fachowcem i lubianym kolegą: Wskutek naszych działań operacyjnych przy zastosowaniu kombinacji operacyjnej poderwano autorytet Gala w miejscu pracy, co go całkowicie zneutralizowało.

W lipcu 1980 r. SB uznała, że podjęte działania przyniosły pożądany skutek, sprawę „San” zamknięto, zaniechano też prowadzenia przedwstępnych czynności procesowych. Nie zaniechano jednak dalszej kontroli Gala w ramach sprawy o kryptonimie „Semko”, dotyczącej całego środowiska ukraińskiego we Wrocławiu149.

W ramach rozpracowania kryptonim „Pomnik” doszło do spektakularnego wysadzenia w powietrze przez wojsko zbudowanego staraniem Teodora Gocza obelisku ku czci żołnierzy radzieckich.

Pretekstem do tego było zagrożenie, które miały powodować wtopione w pomnik niewypały.

Karnawał „Solidarności” w różnorodny sposób wpłynął na postawy działaczy UTSK. Wśród niektórych aktywistów łemkowskich znów odżyła idea stworzenia samodzielnej organizacji społeczno-kulturalnej150 . Co istotniejsze, koncepcja ta zaczęła też być lansowana w kręgach władzy.

Jeszcze w czasie stanu wojennego, w październiku 1982 r. grupa 33 osób z terenu byłego powiatu gorlickiego, a także z Krakowa, Warszawy, Ciechanowa wystąpiła z podaniem do WSA UW w Nowym Sączu o dokonanie rejestracji „Towarzystwa Miłośników Kultury Łemkowskiej w Polsce” z siedzibą w Gorlicach. Głównymi inicjatorami powstania TMKŁ byli Paweł Stefanowski, Teodor Gocz, Jarosław Trochanowski, Piotr Trochanowski i Jarosław Graban151. Inicjatywa ta była kontrolowana przez SB poprzez t.w. pseudonim „Andrzej”, celowo wprowadzonego do grupy inicjatywnej152 . W przeciwieństwie do poprzednio zajmowanego w kwestii łemkowskiej stanowiska przez komunistycznych decydentów, począwszy od mniej więcej 1982 r., należy odnotować istotną zmianę, która dokonała się w tej materii. Niezależnie od wiążącej decyzji politycznej w sprawie TMKŁ – czytamy w Informacji dot. sytuacji wśród łemkowskiej grupy etnicznej, opracowanej przez ppłk.

T. Szynkowskiego, mjr. W. Sukiennika, kpt.

Fr. Łucewicza w grudniu 1982 r. – ocena operacyjna w środowisku mniejszości ukraińskiej wskazuje, że rozbicie i rozłam środowiska na Ukraińców i Łemków stały się faktem. Powyższa teza skłania

nas do przewartościowania naszej taktyki działań operacyjnych w zwalczaniu elementów nacjonalistycznych w środowisku ukraińskim i łemkowskim. W przypadku ewentualnej odmowy zarejestrowania TMKŁ przejawy separatyzmu będą dawały o sobie znać w tym środowisku, a pion operacyjny KWMO będzie zmuszony angażować swoje siły i środki do rozpoznania tego rodzaju zagrożeń. Znacznie szersze pole manewru daje nam ewentualne prawne usankcjonowanie działalności TMKŁ. Umożliwiłoby to nam bardziej skuteczne zwalczanie rdzennie ukraińskich elementów nacjonalistycznych z wykorzystaniem separatyzmu łemkowskiego. Powszechnie znana metoda „dziel i rządź” daje nam szersze możliwości odpowiedniego programowania, inspirowania i kontroli operacyjnej elementów nacjonalistycznych w obu tych środowiskach, jak również ułatwia osiągnięcie następujących celów: podważenie lansowanej przez ukraińskie elementy tezy o rzekomej jednolitości tej mniejszości [...]; zwalczanie różnego rodzaju inicjatyw jak np. tworzenie tzw. niezależnych struktur organizacyjnych z wykorzystaniem do celów rozłamowych łemkowskich tendencji separatystycznych [...]153.

W podobnym tonie utrzymana była, stworzona na użytek Urzędu Wojewódzkiego w Legnicy w 1985 r., „ekspertyza” autorstwa Edwarda Prusa.

Czytamy w niej m. in.: Naszą sprawą jest zachowanie pozornej obojętności w tej kwestii [asymilacji – J. S.], racja stanu jednak wymaga, aby proces ten bacznie obserwować i w jakimś sensie przyspieszać. [...] Powiem wprost: w naszym interesie narodowym jest oderwanie Łemków i Bojków od Ukraińców154 .

Nietrudno domyślić się również źródeł inspiracji ataku prasowego, którego treścią było oddzielanie tego co „łemkowskie”, od tego co „ukraińskie", podjętego na łamach „Gazety Krakowskiej” w 1986 r. Jego pretekstem był przebieg corocznych uroczystości szewczenkowskich w 1986 r., formą – wywiad z poetą Jerzym Harasymowiczem.

Całość opatrzono złowieszczym tytułem: Chwast płomienisty i złowrogi – burzan nacjonalizmu155.

Separatyzm łemkowski przybrał ostatecznie formę instytucjonalną w końcu lat osiemdziesiątych. W dniu 7 kwietnia 1989 r. zarejestrowano Stowarzyszenie Łemków, którego liderem został Andrzej Kopcza. W tym samym roku powstała też organizacja łemkowska o orientacji ukraińskiej – Zjednoczenie Łemków, wśród liderów której znaleźli się też działacze z Dolnego Śląska (B. Szost, L. Gal), a także, w początkowym okresie, Michał

Рідна мова

39

40 Рідна мова

Doński, który powrócił do Polski w 1987 r. Z kolei Paweł Stefanowski utworzył w 1992 r. Rusiński Demokratyczny Krąg Łemków „Hospodar”.

PRZYPISY O zagadnieniu tym w okresie międzywojennym, zob. m. in.: J. Moklak, Łemkowszczyzna w II Rzeczypospolitej. Zagadnienia polityczne i wyznaniowe, Kraków 1997; B. Horbal, Działalność polityczna Łemków na Łemkowszczyźnie 1918–1921, Wrocław 1997; J. A. Stepek, Akcja Polska na Łemkowszczyźnie [w:] Problemy Ukraińców w Polsce po wysiedleńczej akcji „Wisła” 1947 roku [W. Mokry – red.], Kraków 1997.

2 W. Kubijowycz, Etniczni hrupy piwdennozachidnoji Ukrajiny (Hałyczyny) na 1.1.1939. Nacjonalna statystyka Hałyczyny, Wiesbaden 1983, s. 24–25, 29–30, 39–40, 54–55, 74–75. Ludność ukraińska w powiecie Gorlice liczyła 27 240 osób, pow. Jasło – 8045, pow.

Krosno – 8740, pow. Nowy Sącz – 27 280, pow. Nowy Targ – 2155, pow. Sanok – 62 420 osób.

3 AAN, Ministerstwo Oświaty, 467, k. 21–25, Notatka dla ministra oświaty dot. wyjazdu z dn. 6 II 1952 z zadaniem zbadania zagadnienia ukraińskiego w woj. rzeszowskim [sporządzana przez Władysława Stankiewicza], 21 II 1952.

4 E. Mironowicz, MSW wobec konfliktu łemkowsko-ukraińskiego (1956–1966), „Białoruskie Zeszyty Historyczne”, z. 14 (200).

5 J. Syrnyk, Ludność ukraińska na Dolnym Śląsku (1945– –1989), Wrocław 2007.

6 M. Krzysztofiński, J. Pisuliński, Michał Doński (1919– –2001), członek PPR i GL, współpracownik NKWD/ MGB/MWD, funkcjonariusz UB, działacz łemkowski, „Aparat represji w Polsce Ludowej 1944–1989” 2006, nr 2, s. 432.

7 J. Albin, Próby odbudowy łemkowskich tradycji kulturowych na Podkarpaciu, „Annales Universitatis Mariae Curie-Skłodowska Lublin Polonia”, Sectio F, vol.

LIV/LV, 1999/2000, s. 272.

8 Akcja „Wisła”. Dokumenty [opr. E. Misiło], Warszawa 1993, s. 93.

9 J. Syrnyk, Ludność ukraińska...; Idem, Zagadnienie ukraińskie w powiecie lubińskim (1947–1989), Wrocław 2007.

10 Temat ten wymaga odrębnych studiów. Już jednak na podstawie pobieżnej analizy dot. woj. wrocławskiego stwierdzić można, że członkami OUN lub UPA na całej Łemkowszczyźnie było setki osób.

W wykazie kurierów Z.Cz. OUN-B, przerzuconych na teren Polski w latach 1948–1954, działających na terenie województwa wrocławskiego oraz osób podejrzewanych lub oskarżonych za współpracę z nimi, na 52 osoby – dziesięć pochodziło z Zachodniej Łemkowszczyzny (z miejscowości Małastów, Pętna, Brunary, Ropica). Pięć osób z Zachodniej Łemkowszczyzny (Łosie, Banica, Śnietnica) znalazło się wśród 32 umieszczonych w wykazie członków i osób współpracujących lub podejrzewanych o współpracę z rzekomą „siatką OUN-UPA” „Wołod’ki”, na terenie woj. wrocławskiego w latach 1948–1950. Kilkadziesiąt osób z Łemkowszczyzny, oskarżanych o udział w ukraińskich formacjach, 1

w tym SS-Galizien, zostało deportowanych do Polski z Sybiru w 1951. Nie sporządzono dotąd statystyki Łemków osadzonych w COP w Jaworznie, a przecież nie były to fakty sporadyczne; por.: J. Syrnyk, Ludność ukraińska...; na temat Łemków w SS-Galizien, zob.: M. Humecki, SS-Galizien na Łemkiwszczyni [w:] „Ukrajinśkyj Almanach” 2007.

11 „W tych latach ugruntowała się fanatyczna wiara wśród «Łemków» do gazety «Karpacka Ruś» i macierzyńskie przywiązanie do «Łemko-Sojuzu», jako ideowego przywódcy. [...] Dotychczas gazetę «Karpacka Ruś» po prostu ubóstwia się. Przy otrzymaniu jej [Łemkowie] całują i przyciskają do serca, całe stronice tej gazety są przepisywane”; por.: IPN BU MSW II 7111, k. 3, Informacja St. Sosny-Sarno w sprawie ludności ukraińskiej tak zwanego pochodzenia „łemkowskiego” [1956].

12 APWr., Prezydium WRN we Wrocławiu, XVIII/273, k. 8, Poufna informacja PPRN w Lubinie o ludności ukraińskiej na terenie pow. Lubin [1953].

13 APWr., Prezydium WRN we Wrocławiu, XVIII/277, k. 49, Sprawozdanie PPRN w Strzelinie, 21 X 1954.

14 Powstały w 1929 Łemko-Sojuz był organizacją skupiająca część ludności łemkowskiej w Stanach Zjednoczonych i Kanadzie. Organem prasowym organizacji była „Karpacka Ruś”; por.: Encykłopedija ukrajinoznawstwa, t. 4. Ciekawą charakterystykę organizacji przedstawił w 1963 Władysław Skrzypczak: „«Łemko-Sojuz» jest organizacją, którą uważa się za postępową, należy nawet do wszechświatowego komitetu słowiańskiego, który posiada swoją siedzibę w ZSRR. Mimo pozytywnego stosunku do ZSRR organ prasowy «Łemko-Sojuza» «Karpacka Ruś» na tematy polskie zamieszcza często artykuły szkodliwe. W związku z tym zniesiono nawet na tą gazetę debit do Polski”; por.: IPN BU MSW II 7092, k. 6, Wyjaśnienie dotyczące organizacji Karpato-Rusinów w Kanadzie [sporządzona przez Wł. Skrzypczaka], 15 I 1963.

15 Na początku lat sześćdziesiątych SB starała się ulokować w tej organizacji własnego agenta. Do roli zamierzano zwerbować także (bezskutecznie)...

Irenę Snihur: „W USA istnieje ukraińska, antykomunistyczna organizacja pod nazwą «Organizacja Obrony Łemkowszczyzny», której kierowniczy aktyw rekrutuje się z byłych nacjonalistów z terenu Polski, zbiegłych na Zachód po 1944 roku. «OOŁ» usiłuje nawiązać kontakty z określonymi Ukraińcami, zam. w Polsce celem wykorzystania ich do prowadzenia nacjonalistycznej działalności. [...] W związku z powyższym prosimy poinformować nas czy Snihur Irena może być podstawiona organizacji «OOŁ» dla prowadzenia odpowiedniej gry operacyjnej i w pozytywnym wypadku powiadomić nas o treści posiadanych materiałów” (IPN Wr., 0014/4449, t. 1, k. 191, Pismo z-cy naczelnika Wydziału III Departamentu III MSW ppłk. T. Szumańskiego do Naczelnika Wydziału II KWMO we Wrocławiu, 7 XI 1963); „Jest ona [Snihur] znajomą t.w., który został podstawiony centralnym działaczom «OOŁ». Znajomą t.w. jest również Maślej Olga, zarejestrowana przez Wasz Wydział do Nr 3689. Organizacja ta dążąc do rozszerzenia swoich kontaktów w Polsce, zwróciła się do t.w.

o przekazanie adresów nacjonalistów ukraińskich z różnych województw, a między innymi wrocławskiego. Zależy jej na kontaktach z osobami w młodym wieku i ze środowisk akademickich. Stąd też istnieje możliwość podstawienia «OOŁ» wygodnych nam ludzi”; por.: IPN Wr., 0014/4449, t. 1, k. 201–202, Pismo z-cy naczelnika Wydziału III Departamentu III MSW ppłk. T. Szumańskiego do naczelnika Wydziału II KWMO we Wrocławiu, 12 XII 1963. Ciekawy, choć zupełnie w innym kontekście, jest dopisek odręczny (podpis nieczytelny) pod pismem: „Z III Dep. nie ma sensu zaczynać gry. Jeżeli by to była pierwszorzędnej wagi sytuacja nie pominąłby jej na pewno Wydz.

V Dep. II. W dodatku Siwaka [właśc. Siwek – autor opracowujący pismo] – syjonista by wiedział kogo mamy na łączności”.

16 AAN, KC PZPR, k. 72, Notatka informacyjna dot. działalności elementu nacjonalistycznego wśród mniejszości ukraińskiej, 19 V 1959.

17 AAN, KC PZPR, 237/XIV-147, k. 78, Notatka informacyjna dot. działalności elementu nacjonalistycznego wśród mniejszości ukraińskiej, 19 V 1959.

18 W świetle artykułu S. Żenewskiego (pseud.) pt. Zanedbana sprawa [Zaniedbana sprawa] z torontońskiego „Homonu Ukrajiny” (nr 6, z 4 II 1956) rysują się niejednoznaczne postawy w łonie Łemko-Sojuza. Autor artykułu opisując swój pobyt na konwencji Łemko-Sojuza stwierdził: „O Łemko-Sojuzie wieść niesie, że to organizacja komunistyczna lub znajdująca się pod komunistycznym wpływem. Na podstawie tego co usłyszałem i zobaczyłem podczas konwencji, mogę powiedzieć tak: Łemko-Sojuz jest organizacją niekomunistyczną, natomiast [rzeczywiście] znajduje się pod komunistycznym wpływem. [...] Przy tym przywódcy Łemko-Sojuzu to chwalcy Moskwy. [...]

Ukraiństwo ich już tak bardzo nie razi. Gdy została poruszona na konwencji sprawa «Ukraińskiego Towarzystwa», jakie powstało staraniem Łemków we Wrocławiu, nikt nie zgłosił żadnych zastrzeżeń z tego powodu. Przeciwnie, konwencja gorąco pozdrowiła tę organizację, obiecując jej w swoich rezolucjach pomoc od amerykańsko-kanadyjskich Łemków”; por. S. Żenewśkyj, Zanedbana sprawa (Z prywodu konwenciji „Łemko-Sojuzu” w SSzA), „Homin Ukrajiny” 1956, nr 6, s. 4.

19 IPN BU MSW II 7092, k. 15, Informacja sporządzona przez kpt. St. Czuchrę, 24 IX 1971.

20 IPN BU MSW II 7092, k. 5, Wyjaśnienie dotyczące organizacji Karpato-Rusinów w Kanadzie [sporządzona przez Wł. Skrzypczaka], 15 I 1963.

21 IPN BU MSW II 7111, k. 4, Informacja St. Sosny-Sarno w sprawie ludności ukraińskiej tak zwanego pochodzenia „łemkowskiego” [1956].

22 IPN Wr., 051/483, k. 24, Charakterystyka kontrwywiadowcza, 30 IV 1959; IPN Wr., 054/692, t. 3, k. 64, Notatka służbowa, 21 III 1956; IPN BU MSW I 201, Informacja [St. Sosny-Sarno] w sprawie ludności ukraińskiej tak zwanego pochodzenia „łemkowskiego”, b. d. [14 VIII 1956?], k. 5. W źródle tym wymienia się dwóch najaktywniejszych korespondentów „Karpackiej Rusi” we Wrocławiu: W. Fudżaka i M. Spiaka.

23 S. Dudra, Łemkowie. Deportacja i osadnictwo ludności łemkowskiej na Środkowym Nadodrzu w latach

1947–1960, Głogów 1998, s. 132–133. Autor określa liczbę Łemków w UTSK na ok. 120 osób, nie podaje przy tym źródła tej informacji.

24 IPN BU 0296/159, t. 6, k. 21, Notatka służbowa oficera operacyjnego Wydz. III w KWMO w Rzeszowie St. Grybela, 14 VI 1957.

25 IPN BU MSW II 6942, k. 29, Dane o stanie organizacyjnym i osobowym oddziałów i kół UTSK na terenie województwa rzeszowskiego [1971].

26 Na dzień 12 VI 1986 koło to liczyło 14 członków. Zarząd Koła stanowili: Andrzej Horbal (przewodniczący), Jan Feleńczak (sekretarz), Anna Gbur (skarbnik), natomiast komisję rewizyjną: Gabriel Szkurat, Michał Feleńczak i Piotr Feleńczak; por.: IPN BU MSW II 6964, k. 9, Protokół spisany 12 czerwca 1986 na okoliczność przeprowadzonej kontroli działalności koła UTSK w Bartnem.

27 Skład ZK w 1986: Jarosław Trochanowski (przewodniczący), Wacław Stefanowski (sekretarz), Józef Czupik (skarbnik). Komisja rewizyjna: Andrzej Kołtko, Roman Stefanowski, Jan Stefanowski. Liczba członków – 12; por.: IPN BU MSW II 6964, k. 7, Protokół spisany 12 czerwca 1986 na okoliczność przeprowadzonej kontroli działalności koła UTSK w Bielance.

28 Działaczami UTSK w Gładyszowie w 1986 byli: Maria Semanicka, Jan Ciuryk, Maria Krynicka, Stefania Pełechacz, Eugenia Pil, Jan Dziubak; por.: IPN BU MSW II 6964, k. 17, Protokół spisany 21 VI 1986 na okoliczność przeprowadzonej kontroli działalności koła UTSK w Gładyszowie.

29 W 1986 koło liczyło 13 członków. Zarząd Koła: Michał Rubicz (przewodniczący), Jan Szlanta (sekretarz), Michał Szlanta (skarbnik), Stefan Hubiak. Komisja rewizyjna: Jan Furtak (przewodniczący), Bazyli Dudka, Włodzimierz Rubicz; por.: IPN BU MSW II 6964, k. 12, Protokół spisany 19 VI 1986 na okoliczność przeprowadzonej kontroli działalności koła UTSK w Łosiu.

30 IPN BU MSW II 6942, k. 29, Dane o stanie organizacyjnym i osobowym oddziałów i kół UTSK na terenie województwa rzeszowskiego [1971].

31 APRz, PWRN w Rzeszowie, 10200, k. 10, Pismo przewodniczącego PPRN w Gorlicach Mieczysława Marszałka do przewodniczącego PWRN w Rzeszowie, 10 XI 1962. Materiały źródłowe z Archiwów Państwowych w Rzeszowie i Zielonej Górze przytaczane są na podstawie uwierzytelnionych kopii przekazanych autorowi przez R. Drozda.

32 Przewodniczącym ZK UTSK w Zyndranowej w 1972 był Michał Gubik, do zarządu wchodzili ponadto Jarosław Wanca – skarbnik i Teodor Gojdycz – członek; por.: IPN BU MSW II 6952, k. 2, Pismo dot.

Informacji z posiedzenia zarządu Koła [sic!] UTSK w Zyndranowej.

33 Aktywistą koła był Mikołaj Pouch; por.: IPN BU MSW II 6948, k. 7, Informacja dyrektora WSW UW w Krośnie Henryka Drozdowicza o działalności ogniw organizacyjnych Ukraińskiego Towarzystwa Społeczno-Kulturalnego na terenie województwa krośnieńskiego, 31 III 1976.

34 IPN BU MSW II 6942, k. 29, Dane o stanie organizacyjnym i osobowym oddziałów i kół UTSK na terenie województwa rzeszowskiego [1971].

Рідна мова

41

42 Рідна мова

W 1986 koło liczyło 24 członków. Przewodniczącym koła był wówczas Michał Jusków, a do zarządu wchodzili jeszcze: Piotr Szkwarka, Irena Bielak, Daniel Salej, Bazyli Sowa. Komisja rewizyjna składała się z następujących osób: Eugeniusz Syniawa, Włodzimierz Makuch, Danuta Świątkowska; por.: IPN BU MSW II 6964, k. 14, Protokół spisany 20 czerwca 1986 na okoliczność przeprowadzonej kontroli działalności koła UTSK w Krynicy.

36 IPN BU MSW II 6973, k. 26–27, Protokół z kontroli stowarzyszenia pn. „Ukraińskie Towarzystwo Społeczno-Kulturalne” Koło w Katowicach przeprowadzonej 15 i 16 lipca 1986.

37 Ks. Jan Polański był autorem m. in. historii Łemkowszczyzny wydanej pod pseudonimem I. F. Lemkin (Istoria Lemkowyny, Yonkers 1969). Jego autorstwa (chociaż posądzony o to został również Leon Gal) był prawdopodobnie również, rozpowszechniany na przełomie lat pięćdziesiątych i sześćdziesiątych XX w. wśród Łemków m. in. na terenie Wrocławia 28-stronicowy druk stanowiący z jednej strony tendencyjny historyczno-etnograficzny zarys dziejów Łemków, z drugiej zaś będący zjadliwym i demagogicznym pamfletem politycznym skierowanym przeciwko idei wspólnoty narodowej z Ukraińcami.

38 IPN BU MSW II 615, Sprawozdanie z pracy Komendy Wojewódzkiej MO Służby Bezpieczeństwa we Wrocławiu za okres od dnia 1 I 1959 do dnia 31 III 1959, 10 IV 1959, s. 16–17: „Posiadamy również dane, że działacze w RTSK wywodzący się z Łemków starają się przeciągnąć obywateli pochodzenia łemkowskiego z UTSK do RTSK”.

39 AAN, KC PZPR, 237/XIV–147, k. 79, Notatka informacyjna dot. działalności elementu nacjonalistycznego wśród mniejszości ukraińskiej, 19 V 1959.

40 Ciekawy, choć niezidentyfikowany głos w dyskusji na temat dodatku łemkowskiego z lutego 1958: „Chcę tu powiedzieć parę słów o «Łemkowskim Słowie», które nie wiem dlaczego przeradza się w jakąś samodzielną jednostkę [...]”; por.: IPN BU MSW II 6931, k. 5, Próba analizy „Naszego Słowa” [II 1958].

41 IPN BU MSW II 7094, k. 2, Notatka z narady korespondentów i działaczy łemkowskich, ukraińskiego czasopisma „Nasze Słowo” odbytej w dniu 16 VI 1957 w Warszawie.

42 IPN BU MSW II 7094, k. 4, List łemkowskiego aktywu ze starego kraju do Redakcji gazety „Karpatśka Ruś” w Ameryce [tłumaczenie, odpis], 16 VI 1957.

43 S. Sosna, Powertatyś czy załyszatyś?, „Nasze Słowo” 1956, nr 4, s. 2.

44 R. Drozd, I. Hałagida, Ukraińcy w Polsce 1944–1989.

Walka o tożsamość (Dokumenty i materiały), Warszawa 1989, s. 105–108; R. Drozd, Polityka władz wobec ludności ukraińskiej w Polsce w latach 1944–1989, Warszawa 2001, s. 177–178; M. Truchan, Ukrajinci w Polszczi pisla Druhoji switowoji wijny 1944–1984, New York 1990, s. 57.

45 APZG, PWRN w Zielonej Górze, Urząd Spraw Wewnętrznych, 640, k. 486, Protokół IV-tego Nadzwyczajnego poszerzonego Plenum Zarządu Wojewódzkiego UTSK w Zielonej Górze, 15 VIII 1957.

46 Ibidem.

35

Ibidem.

AAN, KC PZPR, 237/XIV–146, k. 108, Pismo ZW UTSK w Zielonej Górze, 27 XI 1957.

49 J. Syrnyk, Ludność ukraińska...

50 APZG, PWRN w Zielonej Górze, Urząd Spraw Wewnętrznych, 640, k. 262, Notatka o realizacji Uchwały Sekretariatu KC PZPR z kwietnia br. o sprawach ukraińskiej mniejszości narodowej.

51 Ibidem, k. 263.

52 S. Dudra, Łemkowie. Deportacja i osadnictwo ludności łemkowskiej..., s. 135. W żaden sposób nie można też nazwać UTSK w Zielonej Górze „reprezentantem społeczności łemkowskiej, która zdecydowanie odrzucała ukraińską świadomość narodową”.

53 IPN Wr., 024/8043, t. 1, k. 18, Analiza i plan operacyjnych przedsięwzięć do sprawy nr 2411, 8 III 1959; por.: E. Mironowicz, MSW wobec konfliktu łemkowsko-ukraińskiego (1956–1966), „Białoruskie Zeszyty Historyczne”, z. 14 (200), s. 183.

54 R. Drozd, Polityka władz..., s. 159.

55 Ibidem.

56 Zasadne wydaje się wszakże znów pytanie o kolejność. Według „Homonu Ukrajiny” powstanie UTSK mogło mieć związek z planami Moskwy w zakresie stworzenia sobie możliwości używania wobec zawsze niepewnej Warszawy szantażu, którego pretekstem byłaby zamieszkująca Polskę mniejszość ukraińska; por. Nowyj wywiz ukrajinciw z Polszczi, „Homin Ukrajiny” 1956, nr 28, s. 6.

57 IPN Wr. 0219/839, k. 79, Notatka służbowa [komendanta MO woj. wrocławskiego mjr. M. Nowaka] w sprawie działalności ppor. Szosta Bazylego – Inspektora Wydziału Służby Zewnętrznej w pracy społecznej w UTSK we Wrocławiu, 17 IV 1958.

58 W jego raporcie przedłożonym przełożonym czytamy: „[...] jestem zdania, że UTSK to nie tylko transmisja partii i rządu do ludności ukraińskiej, ale również organizacja społeczna, która ma partii, władzom administracyjnym sygnalizować o tym, jak pewne posunięcia partii i rządu są przyjmowane przez tą [sic!] ludność, tak aby realizować leninowską zasadę przysłuchiwania się głosowi mas [...]. [...] jako Ukrainiec – [kierowałem się] poczuciem patriotyzmu w stosunku do narodu, z którego pochodzę, ludności, wśród której się wychowałem i z którą utrzymywałem osobiste kontakty [...]”; por.: IPN Wr 0219/839, k. 88–89, Raport [Bazylego Szosta] do komendanta wojewódzkiego MO we Wrocławiu, 10 V 1958.

59 IPN BU 0296/159, t. 6, k. 185, Doniesienie agenturalne. Źródło „Feliks”, 6 V 1958. Adrian Hoszowski dość powszechnie uznawany był za typowego aparatczyka, delegowanego do UTSK przez partię.

60 IPN Wr. 051/232, k. 5, O sytuacji politycznej i operacyjnej w środowiskach mniejszości narodowych w Polsce i zadaniach Służby Bezpieczeństwa [T. Szumański, Z. Wesołowski – opr.], Warszawa 1959.

61 APZG, PWRN w Zielonej Górze, Urząd Spraw Wewnętrznych, 640, k. 236, Protokół z posiedzenia Zarządu Wojewódzkiego UTSK w Zielonej Górze, 30 VIII 1957.

62 IPN BU MSW II 7095, k. 3, Pismo przedstawicieli społeczności łemkowskiej do MSW, 15 V 1958; por.: IPN BU MSW II 6924, k. 25, Notatka w sprawie Sekcji 47

48

ds. Rozwoju Regionalnej Kultury Łemkowskiej przy Zarządzie Głównym UTSK [X 1963].

63 IPN BU MSW II 7095, k. 4, Pismo Tymczasowego Komitetu Społeczno-Oświatowego Rusinów-Łemków w Polsce do BP KC PZPR [1958].

64 IPN BU MSW II 7095, k. 6, Deklaracja Tymczasowego Komitetu Społeczno-Oświatowego Rusinów-Łemków w Polsce [1958].

65 IPN BU MSW II 7095, k. 25–27, Sprawozdanie [D. Peruna] z wyjazdu do Zielonej Góry w związku z listem skierowanym do MSW i Komisji Narodowościowej KC w sprawie łemkowskiej, 31 V 1958.

66 IPN BU MSW II 7110, k. 19, Zagadnienie Łemków w całokształcie działalności Ukraińskiego Towarzystwa Społeczno-Kulturalnego w Polsce [1958].

67 IPN BU MSW II 7110, k. 17, Zagadnienie Łemków w całokształcie działalności Ukraińskiego Towarzystwa Społeczno-Kulturalnego w Polsce [1958].

68 AAN, KC PZPR, 237/XIV–147, k. 15–16; por.: J. Zwoliński, Rapsodia dla Łemków, Koszalin 1994.

69 IPN Wr. 051/232, k. 5, O sytuacji politycznej i operacyjnej w środowiskach mniejszości narodowych w Polsce i zadaniach Służby Bezpieczeństwa [T. Szumański, Z. Wesołowski – opr.], Warszawa 1959.

70 M. Krzysztofiński, J. Pisuliński, Michał Doński..., s. 431–433.

71 IPN BU MSW II 6942, k. 35–36, Informacja o stanie organizacyjnym i kierunkach działalności Ukraińskiego Towarzystwa Społeczno-Kulturalnego na terenie województwa rzeszowskiego [I 1972]; por.: IPN BU MSW II 7092, k. 13, Informacja sporządzona przez kpt. St. Czuchrę, 24 IX 1971.

72 IPN BU MSW II 7111, k. 20, Notatka por. T. Szynkowskiego, 7 IX 1971. Wspomina o tym również R. Drozd, powołując się przy tym na M. Truchana: „Z kolei M. Doński po wyjeździe [...] do USA miał stwierdzić, że jego działalność na rzecz «separatyzmu łemkowskiego» była inspirowana «wyraźnymi nakazami wyższych urzędników MSW»”; por.: R. Drozd, Polityka władz..., s. 165.

73 IPN BU MSW II 7092, k. 13, Informacja sporządzona przez kpt. St. Czuchrę, 24 IX 1971.

74 IPN BU MSW II 6924, k. 26, Notatka w sprawie Sekcji ds. Rozwoju Regionalnej Kultury Łemkowskiej przy Zarządzie Głównym UTSK [X 1963].

75 Według źródeł partyjnych miał on być „byłym pracownikiem UB”; por.: AAN, KC PZPR 237/XIV–147, k. 16.

76 IPN BU 0296/159, t. 6, k. 246, Notatka informacyjna, 25 VIII 1958.

77 IPN BU MSW II 6942, k. 37, Informacja o stanie organizacyjnym i kierunkach działalności Ukraińskiego Towarzystwa Społeczno-Kulturalnego na terenie województwa rzeszowskiego [I 1972].

78 W 1962 Kowalski został skazany na 6 lat więzienia za utrzymywanie kontaktów zagranicznych; L. Swiatkiwśka, Mychajło Kowalśkyj, „Ukrajinśkyj Almanach” 2007.

79 IPN BU MSW II 7111, k. 78, Notatka w sprawie ludności ukraińskiej w Polsce [XI 1963].

80 IPN BU MSW II 6924, k. 2–3, Notatka w sprawie powołania Zarządu Sekcji ds. Rozwoju Regionalnej Kultury Łemkowskiej przy Zarządzie Gł. UTSK, 23 XI 1959.

IPN BU MSW II 6924, k. 22.

IPN BU MSW II 6912, k. 77, Protokół z obrad Krajowego Zjazdu UTSK, który odbył się 10 stycznia 1960 (tłumaczenie z ukraińskiego).

83 Ibidem.

84 IPN BU MSW II 7093, k. 1–2, Notatka [sporządzona przez G. Bojarskiego], 22 XII 1961.

85 IPN BU MSW II 6924, k. 8, Sprawozdanie za I i II kwartał z działalności Zarządu Sekcji ds. Rozwoju Regionalnej Kultury Łemkowskiej, 11 IX 1960.

86 IPN BU MSW II 6924, k. 23, Pismo przewodniczącego Zarządu Sekcji M. Dońskiego do Komisji ds. Narodowościowych KW PZPR w Rzeszowie, 25 VIII 1963.

87 IPN BU MSW II 6924, k. 23, Pismo przewodniczącego Zarządu Sekcji M. Dońskiego do Komisji ds. Narodowościowych KW PZPR w Rzeszowie, 25 VIII 1963.

88 IPN BU MSW II 7092, k. 4, Informacja [sporządzona przez Wł. Stankiewicza, st. inspektora w DSA MSW] o sprawach zawartych w Wyciągu Korespondencyjnym Nr 31 z Ottawy z dnia 3 I 1963, 21 I 1963.

89 IPN BU MSW II 6924, k. 25, Notatka w sprawie Sekcji ds. Rozwoju Regionalnej Kultury Łemkowskiej przy Zarządzie Głównym UTSK [X 1963].

90 IPN BU MSW II 6924, k. 28, Notatka w sprawie Sekcji ds. Rozwoju Regionalnej Kultury Łemkowskiej przy Zarządzie Głównym UTSK [X 1963].

91 Inicjatywy upamiętnienia miejsc pochówków żołnierzy radzieckich zdarzały się nie tylko na Łemkowszczyźnie. Jednym z przykładów spoza tego regionu była inicjatywa podjęta przez Marię Litwin, mieszkankę wsi Nienowce, pow. Jarosław; por.: IPN BU MSW II 7127, k. 211, Sytuacja w środowisku ukraińskim [dokument opracowany przez kierownika USW PWRN w Rzeszowie H. Żaka] [X 1973].

92 IPN BU MSW II 6924, k. 28, Notatka w sprawie Sekcji ds.

Rozwoju Regionalnej Kultury Łemkowskiej przy Zarządzie Głównym UTSK [X 1963]; por.: F. Gocz, Perszi łemkiwśki hurtky samodijalnosti w PNR, „Ukrajinśkyj Kałendar” 1986, s. 56–62.

93 IPN BU MSW II 6924, k. 28, Notatka w sprawie Sekcji ds. Rozwoju Regionalnej Kultury Łemkowskiej przy Zarządzie Głównym UTSK [X 1963].

94 IPN BU MSW II 6924, k. 23, Pismo przewodniczącego Zarządu Sekcji M. Dońskiego do Komisji ds. Narodowościowych KW PZPR w Rzeszowie, 25 VIII 1963.

95 IPN BU 0296/137, t. 4, k. 2, Informacja nr 056/64 o sytuacji w niektórych środowiskach ukraińskiej mniejszości narodowej zam. w PRL, 10 VI [lub 12 V] 1964.

96 IPN BU MSW II 7092, k. 16–17, Informacja sporządzona przez kpt. St. Czuchrę, 24 IX 1971.

97 IPN BU MSW II 7112, k. 19, Sprawozdanie Komisji powołanej w dniu 22 stycznia 1972 przez Prezydium Zarządu Głównego UTSK w celu zbadania działalności ob. ob. Pawła Stefanowskiego, Teodora Gocza i Michała Dońskiego.

98 IPN Wr 024/8396, k. 7.

99 IPN BU MSW II 6937, k. 48, Notatka urzędowa z plenarnego posiedzenia Zarządu Wojewódzkiego UTSK w Rzeszowie z 13 XII 1969 sporządzona przez Stanisława Grębowca. W planie pracy na 1970 znalazła się organizacja wojewódzkiego festiwalu ukraińskich i łemkowskich pieśni i tańców.

81

82

Рідна мова

43

44 Рідна мова

IPN BU MSW II 7061, k. 2, Pismo przewodniczącego Powiatowego Komitetu Kultury i Sztuki przy PPRN w Krośnie Józefa Litewskiego do dyrektora Zarządu Muzeów i Ochrony Zabytków w MKiSz Stanisława Brzostowskiego, 24 VI 1972.

101 IPN BU MSW II 6937, k. 38, Notatka urzędowa z plenarnego posiedzenia Zarządu Wojewódzkiego UTSK w Rzeszowie z dnia 31 VIII 1969.

102 IPN BU MSW II 7096, Pismo skierowane do Komisji Wniosków V Zjazdu PZPR, 2 XI 1968.

103 IPN BU MSW II 6937, k. 4, Notatka z przebiegu posiedzenia Wojewódzkiego Zarządu UTSK odbytego w Wojewódzkim Domu Kultury w Rzeszowie 29 IX 1968.

104 IPN BU MSW II 7092, k. 34, Pismo przewodniczącego PPRN w Gorlicach Władysława Michalusa do przewodniczącego PWRN w Rzeszowie [odpis], 16 VIII 1972.

105 IPN BU MSW II 6937, k. 76–77, 81, Informacja o stanie spraw poruszanych przez aktyw UTSK na posiedzeniach Zarządu Wojewódzkiego w latach 1968–1971 oraz w toku kampanii sprawozdawczo-wyborczej Towarzystwa w 1971, sporządzona przez st. ref. ds. społecznych USW PWRN w Rzeszowie Stanisława Grębowca, 10 IV 1972.

106 IPN BU MSW II 6945, k. 2, Informacja w sprawie złożenia prochów żołnierzy radzieckich poległych w walce o przełęcz dukielską w 1944 sporządzona przez kierownika USW PWRN w Rzeszowie Henryka Żaka.

107 IPN BU MSW II 7092, k. 8, Odpis artykułu „Karpackiej Rusi” [w tłumaczeniu].

108 Informacja sekretarza ZG UTSK Grzegorza Bojarskiego o sytuacji w Zarządzie Wojewódzkim UTSK w Rzeszowie, 25 III 1969.

109 J. Syrnyk, Ludność ukraińska..., s. 167.

110 IPN BU MSW II 6937, k. 67, Informacja Urzędu Spraw Wewnętrznych Prezydium WRN w Rzeszowie z plenarnego posiedzenia ZW UTSK w Rzeszowie z 3 V 1970, sporządzona przez Tadeusza Śliwińskiego, 5 V 1970. Za odwołaniem głosowało 8 osób, 4 wstrzymały się od głosu (Paweł Stefanowski, Teodor Gocz, Piotr Szafran i Józef Czerep).

111 IPN BU MSW II 6842, k. 11, Informacja Urzędu Spraw Wewnętrzyncyh PWRN w Rzeszowie z działalności ZW UTSK w Rzeszowie z siedzibą w Przemyślu za okres od 1 stycznia 1969 do 12 maja 1970, 19 V 1970; IPN BU MSW 6937, k. 56, Informacja (telegram nr 377/70) Urzędu Spraw Wewnętrznych PWRN w Rzeszowie do DSA MSW w sprawie plenarnego posiedzenia ZW w Rzeszowie, 4 V 1970. Doński usiłował bronić się wysyłając m. in. list do Prezydium ZG UTSK w Warszawie, w którym możemy przeczytać: „Stałem na stanowisku, stoję i będę stał, że mimo doznanych krzywd byłem, jestem i będę przede wszystkim komunistą – internacjonalistą. [...] Odnośnie narodowości zaliczam się i poczuwam się przynależny historycznie do potomków Kijowskiej Rusi, obecnie Radzieckiej Ukrainy i narodowości ukraińskiej etnicznej grupy Łemków. [...] Wobec powyższego mojego oświadczenia zarzucanie mnie jakiegoś separatyzmu jest bezpodstawne. Prawdą jest, że robiono nas separatystami, dyskryminowano nas Łemków 100

w Towarzystwie, uważano za niepełnowartościowych Ukraińców ponieważ byli[śmy] do swej historycznej nazwy «Rusin», Rusnak co spotyka się jeszcze do dziś nie tylko wśród Łemków, ale i na Ukrainie wśród starszych ludzi. [...] Jeżeli do tego dodać, że Zarząd Główny, a raczej jego działacze etatowi swoją nieodpowiednią postawą rozbili organizację Towarzystwa, gdzie są największe skupiska Łemków w Zielonej Górze i Wrocławiu, to stanie się zrozumiałym, dlaczego łemkowscy działacze szukali rozwiązania między innymi poprzez powołanie stowarzyszenia regionalnej łemkowskiej kultury. [...] Zarzuty różnego rodzaju są produkowane różnego rodzaju prowokatorami lub ludźmi wrogo [nastawionymi] do działalności Ukraińskiego Towarzystwa, chcąc[ymi] poróżnić działaczy kulturalno-oświatowych, a tym samym rozbić organizację Towarzystwa jak to zrobiono w Zielonej Górze, Wrocławiu i Lublinie [sic!], gdzie już od wielu lat nie notuje się żadnej działalności. Tą samą metodą zamierza się zlikwidować działalność Towarzystwa w województwie rzeszowskim, gdzie szczególnie w ostatnich dwóch latach od czasu powołania Wojewódzkiego Zarządu UTSK w Rzeszowie wzmogła się aktywność organizacji Towarzystwa w terenie. [...] Obecnie oskarża się mnie o separatyzm i współpracę z reakcyjnymi organizacjami w USA. W takie bzdury nikt nie uwierzy ze zdrowym rozsądkiem, by człowiek z bohaterską – rewolucyjną przeszłością na starość lat, gdy cztery lata pozostaje do otrzymania partyjnej renty poszedł na współpracę z wrogiem, z którym walczył całe życie”; por.: IPN BU MSW II 7092, k. 10–11, List M. Dońskiego do Prezydium ZG UTSK, 13 IV 1970.

112 IPN BU MSW II 6842, k. 23, Notatka informacyjna dotycząca sytuacji wśród działaczy UTSK w środowiskach ukraińskich na terenie województwa rzeszowskiego po usunięciu Ob. Dońskiego z władz UTSK, 12 IX 1970; IPN BU MSW II 6937, k. 56–57, Informacja USW PWRN w Rzeszowie dla DSA MSW z odbytego 3 maja 1970 plenarnego posiedzenia Zarządu Wojewódzkiego UTSK w Rzeszowie (telegram), 4 V 1973; IPN BU MSW II 6937, k. 59–60, Notatka dyrektora DSA MSW Z. Orłowskiego z posiedzenia Zarządu Wojewódzkiego UTSK w Rzeszowie, 5 V 1973.

113 M. Krzysztofiński, J. Pisuliński, Michał Doński..., s. 435–436.

114 Informacja sekretarza ZG UTSK Grzegorza Bojarskiego o sytuacji w Zarządzie Wojewódzkim UTSK w Rzeszowie, 25 III 1969.

115 IPN BU MSW II 7097, k. 1–2, Pismo skierowane do BP i Sekretariatu KC PZPR, 15 I 1971.

116 Co ciekawe, Doński zupełnie nie krył się przed władzami w związku z przyjazdem Rudawskiego.

W dniu 12 VII 1971 przyszedł nawet do KWMO w Rzeszowie informując o wizycie delegacji Łemko-Sojuza.

Rozmawiał z nim kpt. Stanisław Czuchra, późniejszy naczelnik Wydz. III KWMO w Przemyślu. Rudawski w tym czasie oczekiwał na zewnątrz budynku; por.: IPN BU MSW II 7111, k. 241–242, Notatka służbowa z rozmowy przeprowadzonej z ob. M. Dońskim, sporządzona przez kpt. St. Czuchrę, 13 VII 1971.

117 J. Syrnyk, Ludność ukraińska..., s. 169.

118 Ibidem.

IPN BU MSW II 7116, k. 1–20, Pismo wiceprzewodniczącego ZW UTSK we Wrocławiu M. Maśleja [1971].

120 IPN BU MSW II 7116, k. 68, Notatka informacyjna sporządzona przez kierownika Grupy III Wydz. III KWMO we Wrocławiu kpt. F. Cudaka dot. nacjonalistów łemkowskich prowadzących działalność rozbijacką w UTSK, 28 IX 1971.

121 IPN BU MSW II 7097, k. 55, Pismo ZM UTSK w Gdańsku do KC PZPR, 23 XI 1971.

122 Karkołomne wydaje się łączenie jej z działaniami OUN, co jednak nie przeszkadzało władzy w formułowaniu takich koncepcji: „Ta orientacja M. Dońskiego i jego bliskich współpracowników na województwo wrocławskie, koszalińskie i szczecińskie nie jest przypadkowa. Z faktów przeszłości wiadomo bowiem, że kierownictwo OUN [...] skoncentrowało się głównie w woj. wrocławskim [...]”; por.: IPN BU MSW II 6942, k. 37–38, Informacja o stanie organizacyjnym i kierunkach działalności Ukraińskiego Towarzystwa Społeczno-Kulturalnego na terenie województwa rzeszowskiego [I 1972].

123 IPN BU MSW II 6970, k. 121, Informacja dot. Przebiegu rozmowy w KW PZPR w Gdańsku z przewodniczącym ZW UTSK w Gdańsku tow. Krzemińskim w dniu 25 II 1972.

124 IPN Wr 024/8043, t. 2, Szyfrogram, 27 X 1977.

125 J. Syrnyk, Ludność ukraińska..., s. 171.

126 IPN BU MSW II 7097, k. 5, Pismo ZP UTSK w Gorlicach do KC PZPR, 15 XII 1972; por.: IPN BU MSW II 6942, k. 44, Informacja o stanie organizacyjnym i kierunkach działalności Ukraińskiego Towarzystwa Społeczno-Kulturalnego na terenie województwa rzeszowskiego [I 1972]: „Przesyłając petycję do Zjazdu jej autorzy posłużyli się szyldem UTSK uzyskując pod treścią petycji podpisy dwóch oddziałów powiatowych, a to w Gorlicach i Sanoku oraz 10 kół UTSK bez wiedzy kierownictwa zarządu wojewódzkiego i głównego Towarzystwa”.

127 IPN BU MSW II 7097, k. 32, Notatka informacyjna [sporządzona przez kierownika USW PWRN w Rzeszowie Henryka Żaka], 6 XII 1971.

128 IPN BU MSW II 7097, k. 60, Notatka informacyjna, 6 XII 1971.

129 IPN BU MSW II 6942, k. 45, Informacja o stanie organizacyjnym i kierunkach działalności Ukraińskiego Towarzystwa Społeczno-Kulturalnego na terenie województwa rzeszowskiego [I 1972].

130 IPN BU MSW II 7097, k. 37, Pismo USW PWRN w Rzeszowie do DSA MSW, 16 XII 1971.

131 IPN BU MSW II 6942, k. 46, Informacja o stanie organizacyjnym i kierunkach działalności Ukraińskiego Towarzystwa Społeczno-Kulturalnego na terenie województwa rzeszowskiego [I 1972].

132 Więcej zob.: J. Syrnyk, Ludność ukraińska..., s. 239.

133 IPN BU MSW II 7097, k. 45, Skarga ZK UTSK w Polanach dot. dyskryminacji ludności ukraińskiej przez elementy klero-nacjonalistyczne, 25 XI 1971.

134 IPN BU 0296/137, t. 4, Informacja dyrektora Departamentu III MSW płk. St. Morawskiego dot. sytuacji w środowiskach mniejszości ukraińskiej w województwie rzeszowskim, 23 III 1973.

135 AZUwP, Zwit komisji.

119

IPN BU MSW II 6921, k. 120–126, Notatka służbowa por. St. Demianiuka z posiedzenia Prezydium UTSK 25 III 1972, 31 III 1972.

137 J. Syrnyk, Ludność ukraińska..., s. 171.

138 IPN BU MSW II 7061, k. 27, Pismo dyrektora Zarządu Muzeów MKiSz dr. Bohdana Rymaszewskiego do Wydziału Kultury PWRN w Rzeszowie, 28 IX 1973.

139 IPN BU MSW II 7127, k. 215, Sytuacja w środowisku ukraińskim [dokument opracowany przez kierownika USW PWRN w Rzeszowie H. Żaka] [X 1973].

140 IPN BU MSW II 6940, k. 7, Notatka dot. Informacji złożonej w dniu 17 maja 1973 przez sekretarza zarządu wojewódzkiego UTSK Ob. Jarosława Stecha o przebiegu kampanii sprawozdawczo-wyborczej T-wa na terenie województwa rzeszowskiego, 24 V 1973; IPN BU MSW II 7092, k. 37–38, Notatka USW PWRN w Rzeszowie w sprawie wyboru ob. Stefanowskiego Pawła na stanowisko przewodniczącego Zarządu Koła UTSK w Gorlicach, 10 V 1973.

141 IPN BU MSW II 6940, k. 10–11, Notatka dot. Informacji złożonej 17 maja 1973 przez sekretarza zarządu wojewódzkiego UTSK Ob. Jarosława Stecha o przebiegu kampanii sprawozdawczo-wyborczej T-wa na terenie województwa rzeszowskiego, 24 V 1973.

142 IPN BU MSW II 7092, k. 32, Pismo Henryka Żaka, kierownika USW PWRN w Rzeszowie do DSA MSW, 2 XI 1972.

143 IPN BU MSW II 6940, k. 10, Notatka dot. Informacji złożonej 17 maja 1973 przez sekretarza zarządu wojewódzkiego UTSK Ob. Jarosława Stecha o przebiegu kampanii sprawozdawczo-wyborczej T-wa na terenie województwa rzeszowskiego, 24 V 1973 r.

144 IPN BU MSW II 6921, k. 206, Notatka inspektora Wydziału I DSA MSW St. Porodzyńskiego z posiedzenia Prezydium i Plenum ZG UTSK w Warszawie w dniach 23–24 marca 1974.

145 IPN BU MSW II 7112, k. 72, Notatka płk. St. Jermaka z pobytu w Wydziale Administracyjnym KC PZPR, [1975].

146 M. Krzysztofiński, J. Pisuliński, Michał Doński..., s. 436.

147 IPN BU 0247/15, k. 7, Meldunek operacyjny, 14 IX 1977.

148 J. Syrnyk, Ludność ukraińska..., s 133.

149 Ibidem.

150 IPN BU MSW II 7112, k. 100, Informacja dot. sytuacji wśród łemkowskiej grupy etnicznej, opracowana przez ppłk. T. Szynkowskiego, mjr. W. Sukiennika, kpt. Fr. Łucewicza, 10 XII 1982.

151 IPN BU MSW II 6964, k. 2, Analiza sytuacji społeczno-politycznej w UTSK na terenie województwa nowosądeckiego [5 VII 1986].

152 IPN BU MSW II 7112, k. 104, Informacja dot. sytuacji wśród łemkowskiej grupy etnicznej, opracowana przez ppłk. T. Szynkowskiego, mjr. W. Sukiennika, kpt. Fr. Łucewicza, 10 XII 1982.

153 Ibidem, k. 105.

154 E. Prus, Ludność ukraińska w Polsce – przeszłość i teraźniejszość (Ekspertyza), mps, Legnica 1985, s. 152–153.

155 Chwast płomienisty i złowrogi – burzan nacjonalizmu, „Gazeta Krakowska”, 11 VI 1986.

136

Рідна мова

45

46 Рідна мова

Марко Сирник

Валч

Українське шкільництво на землях сучасної Польщі в роки Другої світової війни

Історія визвольних змагань українського народу, боротьби за самозбереження, це не лише історія зброї чи військових походів, подвигів, перемог чи поразок. Історію цю творять перш за все люди і їхні діла, які повсякденною працею «від основ» нерідко, творили це щоденне українське національне життя – національне у різних вимірах і прошарках буденності. Дуже часто, на жаль, ми зосереджуємось у нашому вивченні минулого, саме на тих блискучих – але доволі коротких моментах нашої історії, геройських подвигах, не доцінюючи якби того, що вони могли заіснувати лише тому, що збудовано тверді основи – фундаменти зрілого національного виховання. Боротьба за самозбереження українського етносу, це перш за все історія творення українського шкільництва. І, на жаль, ця історія до сьогодні у певних її фрагментах ще не вивчена. Відноситься це зокрема до періоду будови мережі україномовних шкільних закладів в роки німецької окупації – особливо на території тих земель, які після 1944 р. залишилися у складі Польщі, а на яких компактно проживали українці. Українське шкільництво в роки ІІ Речі Посполитої було піддане негативним процесам, які довели до цього, що з понад 3500 різного роду шкіл, які існували в останній період Австро-Угорської монархії у Галичині, до 1939 р. лишилося їх лише 495 (455 народних шкіл, 24 середні та 16 професійних)1. Пам’ятаємо при

тому, що у складі міжвоєнної Польщі були теж частина Волині, Підляшшя, Полісся та Холмщина – отже території, на яких українське шкільництво в час російського панування не існувало зовсім. Годиться додати, що наведені вижче цифри відносяться до українських шкіл – державних і приватних, у яких викладовою мовою була українська мова. Бо треба теж знати, що політика міжвоєнної Польщі (освітня політика) йшла в бік творення т. зв. утраквістичних (двомовних) шкіл – українсько-польських або польсько-українських (в перших більшість предметів мала викладатися українською мовою, в других – польською). Таких шкіл – народних та середніх – створено у Польщі до 1939 р. майже 3200 – учні мали у них змогу, як правило, вивчати українську мову як предмет 2 . Звичайно, що українські національні товариства були проти творення двомовних шкіл. Однак їх можливості значно обмежував, прийнятий Польщею у 1924 р. шкільний закон, названий від імені його творця законом „lex Grabski”. Спонтанна акція творення українських шкіл наступила після того, як у вересні 1939 р. Польща попала під німецьку окупацію. Вже у березні 1940 р. на самій Ряшівщині працювало 575 українських шкіл, до яких ходило 68 039 учнів і в яких працювало 878 українських вчителів3. Цю проблему зілюструємо за допомогою відповідньої таблиці.

Табл. 1. Українські народні школи на Ряшівщині у 1940 р.4 П. ч. Повіт Кількість шкіл Кількість учнів 1. Дембіца – – 2. Ряшів 4 356 3. Ярослав 70 7812 4. Перемишль 179 22 616 5. Ясло 68 6984 6. Кросно 48 5278 7. Сянік 206 24 993

Кількість вчителів – 6 112 356 69 73 262

Велику увагу окупаційна німецька адміністрація приділяла зокрема розвиткові професійного шкільництва – адже ІІІ Рейх потребував фахівців у робітничих професіях та нижчого адміністративного та контрольного рівнів. У 1942/1943 шкільному році на Ряшівщині існувало вже 45 українських професійних шкіл – у тому числі 28 сільськогосподарських. І знову – відкличемося до відповіднього зображення. Табл. 2. Українські професійні школи 1942/19435 П. ч.

1.

2.

3.

4.

Повіт

Місцевість Кількість шкіл Кількість учнів Сільськогосподарські (обов’язкові) Ярослав Дембно 1 302 Лежайськ 1 180 Кривча 1 334 Переворськ 1 389 Радимно 1 325 Воля Роз.

1 258 Перемишль Медика 1 102 Ніжанковичі 1 357 Перемишль1 327 Негрибка Журавиця 1 358 Ясло Маластів 1 220 Святкова 1 240 Тилява 1 210 Сянік Балигород 1 216 Тисна 1 287 Домбрівка Р.

1 299 Долина 1 333 Команча 1 476 Лукова 1 363 Одрехова 1 536 Репедь 1 326 Тирява В.

1 352 Устрики Д.

1 396 Вислок В.

1 250 Загочев’я 1 брак інф.

Кількість відділів 10 6 9 12 12 11 5 9 14 15 6 7 6 12 12 9 10 брак інф.

12 11 13 12 12 8 брак інф.

Рідна мова

47

48 Рідна мова

1.

2.

1.

2.

3.

1.

2.

3.

1.

2.

3.

4.

1.

2.

1.

Сільськогосподарські школи (фахові) Перемишль Кругель В.

1 49 Сянік Сянік 1 22 Професійні і ремісничі школи Ярослав Ярослав 1 144 Любачів 1 110 Перемишль Перемишль 2 220 Сянік Сянік 2 124 Торговельні професійні школи Ярослав Ярослав 1 309 Перемишль Перемишль 2 496 Сянік Сянік 1 299 Професійні школи домашнього хазяйства Ярослав Ярослав 1 58 Перемишль Перемишль 1 88 Сянік Сянік 1 77 Лісько Лісько 1 45 Професійні школи дитячих опікунок Ярослав Ярослав 1 88 Сянік Сянік 1 49 Професійна хімічна школа Перемишль Перемишль 1 40

Набагато скромніше виглядала, натомість, справа творення на згаданих територіях українських шкіл середнього рівня. На Ряшівщині створено лише одну українську гімназію в цьому часі – Державну українську гімназію у Ярославі. Відкрито її у 1940 р. (1940/1941 – 348 учнів/8 відділів, 1942/1943 – 444, 1943/1944 – 485 учнів/10 відділів). У Перемишлі та Риманові створено також по одній українській вчительській семінарії6 . Як правило творенням українських шкіл займалися відповідні Українські допомогові комітети з централлю у Кракові. При школах проводжено ряд позашкільних виховних заходів, творено кружки рисунків, співу, євхаристійні дружини, курені «соколів» тощо7. Окремі інформації про окремі українські школи у чей час можемо віднайти у мемуарних спогадах. Наприклад, у 1940 р. почала працювати українська народна школа у Балигороді. Існувала до 1944 р. в одному будинку з польським закладом. При школі функціонувала бурса 8 . Цікаві інформації віднаходимо теж у інших спогадах. І не лише з Галичини. На південному Підляшші, напр. до 1940 р. зусиллям Українського допомогового комітету створено 66 народних 5/6-икласових шкіл.

2 1 6 4 10 7 7 12 7 1 2 2 1 2 1 1

В одному лише 1943 р. вдалося теж зорганізувати «сезонні» садки, які у той час прийняли 240 дітей. Відкрито теж у 1940 р. торговельні дворічні школи у Білій та Володаві (обі проіснували до 1944). В останньому році навчання у Торговельній школі в Білій вчилися 72 учні, в українській семінарії в Грубешеві вісімнадцять учнів. Існували ще на цій території – Українська державна гімназія у Холмі та Технічна школа – теж у Холмі9. Варто придивитися хоч до одної із тих шкіл ближче. Українську вчительську семінарію у Грубешеві відкрито у 1942 р. Охочих поступити у цей заклад зголосилося понад триста осіб. До вступних іспитів допущено двісті з них. Склали їх успішно наступних 120 – на стільки визначено кількість місць у школі. Зразу зорганізовано три класи – з першого по третій. Іспити складалися з української мови і літератури, німецької мови, математики, історії стародавньої Греції та біології. Директором семінарії призначено Петра Кривоносюка. Семінарія проіснувала до травня 1944 р., коли німці перейняли будинок на потреби військової лікарні10 . З 1940 по 1945 рр. працювала Українська вчительська семінарія у іншому закутку сьо-

годнішньої Польщі – у Криниці. Її директором був Омелян Цісик11. Учні згадують дуже високий рівень навчання у цій школі та велику національно-виховну роботу, яку проводжено з ними12 . Протягом 1944–1945 рр. у новій вже дійсності, українські школи, створені під час німецької окупації розв’язано. Культурні організації натомість розпочали спроби своєї легалізації. Пробувано теж все-таки відновити мережу українських шкільних закладів. Сімнадцятого серпня 1944 р. до Шкільної люблінської кураторії приїхала делегація українців Грубешівщини, домагаючись відкриття українських шкіл, між іншим: втримання вчительської семінарії у Грубешеві, створення у цьому місті професійної торговельної та кравецької шкіл, відкриття гімназії, визнання вчительських кваліфікацій українських шкіл, призначення українця на шкільного інспектора українських шкіл, утримання української викладацької мови в українських школах 13 . У серпні того ж року у Перемишлі покликано Український вчительський комітет, якого метою була організація українських шкіл. Подібно проходиди намагання на Лемківщині, де цією квестією зайнявся Селянсько-робітничий комітет Лемківщини14 . Про це, однак, читайте вже у наступній статті, автором якої є професор Роман Дрозд. Виселення українців в совітьску Україну 1944–1946, а згодом депортація їх останків в рамках операції «Вісла» 1947 р., призвело до повного розвалу якої-небудь зорганізованої

форми навчання української мови у Польщі. На цілих п’ять років – бо аж до 1952 р. не було у Польщі жодної української школи чи навіть пункту її навчання. І те, що створено, починаючи з 1952 р., і що, до речі, маємо і зараз у цьому напрямі ніяк не приставало і не пристає ані навіть до міжвоєнних, ані тим більш шкільних стандартів 1939–1944 рр.

ПРИМІТКИ M. Syrnyk, Ukraińcy w Polsce 1918–1939. Oświata i szkol-nictwo, Wrocław 1996, s. 54–75.

2 Там само.

3 J. Kraus, R. Terlecki, Oświata na Rzeszowszczyźnie w latach 1939–1945, Wrocław 1984, s. 95.

4 Там само, с. 95.

5 Там само, с. 95–98.

6 Там само, с. 95–97.

7 А. Лука, Українське шкільництво в Ярославі в роках 1939–1944 [у:] http://www.interklasa.pl/portal/ dokumenty/r_mowa/strony_ukr/wersjau.htm.

8 Я. Грицковян, Балигород [у:] «Український альманах» 1999, с. 339–341.

9 А. Починайло, Про українську школу на південному Підляшші [у:] «Український альманах» 2006, с. 317–319.

10 О. Попко, Учительська семінарія у Грубешові (1942–1944) [у:] «Український альманах» 2006, с. 324–326.

11 Є. Бочньович, Знищена зоря, «Наше слово», № 18, 1 травня 2005.

12 І. Щерба, Криниця – культурно-освітній центр українців на Лемківщині в 40-х рр. ХХ ст., «Наше слово» № 14, 6 квітня 2003.

13 R. Drozd, Żądania ludności ukraińskiej wysuwane pod adresem władz polskich w latach 1944–1960 [у:] http://www.interklasa.pl/portal/dokumenty/r_mowa/ strony_ukr/wersjau.htm.

14 Там само.

1

Рідна мова

49

50 Рідна мова

Roman Drozd

Słupsk

Żądania ludności ukraińskiej wysuwane pod adresem władz polskich w latach 1944–1960

Zwycięski marsz Armii Czerwonej za wycofującymi się wojskami niemieckimi oznaczał dla państw Europy Środkowej i Wschodniej narzucenie im władzy komunistycznej oraz nowych granic ze Związkiem Sowieckim. W przypadku Polski jej wschodnią granicę ustalono na rzece Bug i San, na co wyraził zgodę, uzależniony od J. Stalina, Polski Komitet Wyzwolenia Narodowego, który zaczął pełnić rolę polskiego ośrodka władzy na terenach na zachód od nowej granicy polsko-sowieckiej.

Zamieszkali na powyższym obszarze Ukraińcy, przystąpili do organizacji w nowych warunkach swego życia kulturalno-narodowego. Zaczęły powstawać Ukraińskie Komitety Obywatelskie.

Z zachowanych dokumentów wynika, że na pewno takie komitety powołano w Jarosławiu i Przemyślu. Ten ostatni, któremu przewodniczył Michał Wachniuk, 7 września 1944 r. wystąpił z odezwą do starosty przemyskiego, w której zawarł „gotowość lojalnej współpracy dla zgodnego ustosunkowania współżycia obydwu narodów”1. Próbę legalizacji na przełomie 1944/1945 r. podjęły także ukraińskie instytucje kulturalno-oświatowe działające przed i w czasie wojny. Z dokumentów wynika, że takie starania podjęły w Przemyślu: Ukraińskie Regionalne Muzeum „Strywihor” (działające od 1932), Ukraiński Instytut dla Dziewcząt (działający od 1895) oraz Towarzystwo „Bursa św. Mikołaja”2 .

Starania te zakończyły się niepowodzeniem, gdyż władze w polityce narodowościowej zaczęły przyjmować koncepcje przekształcenia Polski w państwo jednonarodowe. Temu celowi miało sprzyjać wysiedlenie z Polski mniejszości narodowych, a istniejące czy tworzące się instytucje

narodowościowe mogły utrudniać realizację tego zamierzenia.

Przystąpiono do tworzenia szkół ukraińskich.

Siedemnastego sierpnia 1944 r. do Kuratorium Szkolnego Okręgu Lubelskiego udała się delegacja Ukraińców z powiatu hrubieszowskiego w sprawie otwarcia szkół ukraińskich. Dwudziestego pierwszego sierpnia w tej samej sprawie zwrócili się Ukraińcy z Hrubieszowa. Dwudziestego siódmego sierpnia petycję podpisaną przez 230 osób z Hrubieszowszczyzny przedłożono w Resorcie Oświaty PKWN. Domagano się w niej: – uruchomienia szkół ukraińskich, – dalszego istnienia Seminarium Nauczycielskiego w Hrubieszowie, – przekształcenia Szkoły Handlowej i Szkoły Krawieckiej w Hrubieszowie na Gimnazjum Handlowe i Gimnazjum Krawieckie, – utworzenia w Hrubieszowie Gimnazjum Ogólnokształcącego, – uznania posiadanych kwalifikacji nauczycielom ukraińskim oraz zezwolenia nauczycielom po studiach zagranicznych na pracę w szkołach, – mianowania nauczyciela ukraińskiego na stanowisko inspektora dla szkół ukraińskich, – zachowania we wszystkich szkołach ukraińskiego języka wykładowego, przy jednoczesnym nauczaniu języka polskiego jako języka państwowego3. Przypuszczać można, że podobnie było na pozostałych terenach.

Na przykład 20 sierpnia 1944 r. na zebraniu nauczycieli narodowości ukraińskiej w Przemyślu powołany został Ukraiński Komitet Na-

uczycielski, który postanowił zająć się sprawą uruchomienia szkół ukraińskich, zatrudnienia nauczycieli i obsadą stanowisk kierowniczych4.

Na Łemkowszczyźnie sprawami szkolnictwa zajmował się Włościańsko-Robotniczy Komitet Łemkowszczyzny.

Początkowo władze centralne nie interesowały się kwestią szkolnictwa mniejszości narodowych, w tym ukraińskiego, bowiem stał przed nimi problem organizacji szkolnictwa polskiego. Pewne uregulowanie omawianej kwestii przyniosło zarządzenie Resortu Oświaty PKWN z 5 września 1944 r., które określało zasady powoływania i funkcjonowania szkół ukraińskich5. Niemniej, wobec toczącej się akcji wysiedleńczej, w roku następnym szkolnictwo ukraińskie przestało istnieć.

Akcja wysiedleńcza ludności ukraińskiej na Ukrainę Radziecką, spowodowała, że na pierwszy plan wysunęła się kwestia jej pozostania w dotychczasowym miejscu zamieszkania. Dali temu wyraz 24 lipca 1945 r. w Ministerstwie Administracji Publicznej wytypowani przez władze delegaci ludności ukraińskiej z województwa krakowskiego, lubelskiego i rzeszowskiego. Przedstawiciele strony ukraińskiej oświadczyli, że Ukraińcy „nie zamierzają opuszczać swoich ziem i chcą korzystać ze wszystkich praw oraz ponosić wszystkie ciężary, związane z przynależnością do Państwa Polskiego”.

Jednocześnie zażądali dla ludności ukraińskiej: – swobód religijnych, – utworzenia szkół ukraińskich i dostępu do wszystkich wyższych uczelni, – wznowienia działalności kooperatyw i założenia Ukraińskiego Banku Spółdzielczego, – objęcia reformą rolną i przydzielenia gruntów po przesiedlonych Ukraińcach, – zniesienia dekretu zabraniającego ludności ukraińskiej sprzedaży nieruchomości, – amnestii, – zgody na założenie ukraińskiej partii demokratycznej, – możliwości obejmowania stanowisk w administracji, – zmiany stosunku do ludności ukraińskiej w województwie rzeszowskim6 .

Strona polska nie przystała na te postulaty, żądając od Ukraińców niezwłocznego przesiedlenia się na Ukrainę7. Było to jednoznaczne przejście władz polskich do przyjęcia w polityce narodowościowej koncepcji tworzenia jednonarodowej Polski.

W tej też koncepcji mieściła się akcja „Wisła” 1947 r., kiedy to deportowano około 150 tys.

Ukraińców na ziemie zachodnie i północne Polski. Działania te za błąd uznał płk Juliusz Hubner

(odpowiadał w sztabie Grupy Operacyjnej „Wisła” za Korpus Bezpieczeństwa Wewnętrznego), który w 1956 r. na kolegium w MSW stwierdził: popełniliśmy ogromny błąd w stosunku do ludności ukraińskiej, stosując przeciwko niej ostre represje. Akcja „W” była ostatecznym wynikiem tego błędu. Oceniamy nasze stanowisko w tych sprawach jako niesłuszne i niesprawiedliwe, niezgodne z naszą ideologią, ale sama ocena nie usprawiedliwia naszych potwornych błędów. Konieczna jest pełna rehabilitacja i zdanie rachunku z tego co było. Wniosek dokonania krytycznej oceny akcji „W” uważam za słuszny8 .

Po deportacji ludność ukraińską pozbawiono możliwości organizowania sobie życia narodowo-religijnego i zastraszono ją. Zabroniono nawet władzom nazywania ich Ukraińcami. Nic więc dziwnego, że w tej sytuacji nie wysuwali pod adresem władz swoich żądań. Możemy się tylko domyślać, że głównym postulatem było żądanie powrotu i umożliwienie odprawiania nabożeństw w obrządku greckokatolickim. Potwierdzeniem tego ostatniego postulatu jest pismo Prezydium Wojewódzkiej Rady Narodowej w Koszalinie do Komitetu Centralnego Polskiej Zjednoczonej Partii Robotniczej, w którym czytamy, że ludność ukraińska żąda od władz uzyskania świątyń i pozwolenia na oficjalne modlenie się we własnym obrządku9. Na pewno tym działaniom sprzyjał fakt urządzenia w Chrzanowie pow. Ełk kaplicy greckokatolickiej przez ks. Mirosława Ripeckiego, a także uaktywnienie się innych księży greckokatolickich, którzy podjęli starania, zakończone krótkotrwałym sukcesem, uruchomienia mszy greckokatolickich.

Przykładem jest ks. Bazyli Hrynyk, który rozpoczął obsługę w tym obrządku w Cyganku, Bytowie i Kwasowie koło Sławna10 . W 1949 r. ks. Omelan Kameluk, po zwolnieniu z obozu w Jaworznie, rozpoczął odprawianie nabożeństw w Komańczy11.

O trudnościach w organizowaniu nabożeństw greckokatolickich może świadczyć przykład Bań Mazurskich. W marcu 1951 r. miejscowi grekokatolicy rozpoczęli starania o uzyskanie zgody na odprawianie nabożeństw. We wrześniu 1951 r. zwrócono się w tej sprawie do Urzędu do Spraw Wyznań (Ud/sW), a 14 stycznia 1952 r. do prymasa.

Jednak pisma te pozostały bez odpowiedzi. Dopiero po dwukrotnych monitach (17 czerwca i 6 sierpnia) w Ud/sW, w sierpniu przybyła komisja i zgodziła się na przyznanie grekokatolikom kościoła w pobliskim Grodzisku. Pierwszego września decyzję tę potwierdził Referat Wyznań PPRN w Węgorzewie. Wierni z własnych środków rozpoczęli remont, lecz już 30 października Referat wycofał

Рідна мова

51

52 Рідна мова

się z tej decyzji, proponując utworzenie parafii prawosławnej lub rzymskokatolickiej. Trzeciego listopada zwrócono się w tej sprawie do premiera, lecz bez rezultatu12 .

W 1952 r. Biuro Polityczne KC PZPR przyjęło uchwałę o poprawie położenia ludności ukraińskiej i wzmożenia wśród niej pracy politycznej, co było wynikiem liberalizacji polityki narodowościowej w państwie. W uchwale nakazywano władzom terenowym m. in. zorganizowanie dla ludności ukraińskiej ojczystego życia kulturalnego i oświatowego. Zapowiedziano jednocześnie walkę z Kościołem greckokatolickim, a popieranie lojalnego duchowieństwa prawosławnego13. Jednak niemrawa realizacja tej uchwały, bez udziału ludności ukraińskiej, nie doprowadziła do jej aktywizacji.

Przełomem stał się zjazd założycielski Ukraińskiego Towarzystwa Społeczno-Kulturalnego, który odbył się w Warszawie w dniach 16–18 czerwca 1956 r.

Zjazd stał się trybuną żądań zgłaszanych pod adresem władz. Najpełniejszy, dwunastopunktowy zestaw postulatów zgłosiły delegacje z województwa wrocławskiego i zielonogórskiego. Można go uznać za ówczesny program Ukraińców w Polsce.

Domagano się w nim: 1) zezwolenia na dobrowolne powroty, 2) zapewnienia przez rząd materialnej pomocy powracającym w odbudowie gospodarstw i zagospodarowaniu się, 3) wprowadzenia obowiązkowego nauczania języka ukraińskiego w szkołach, w których uczą się dzieci ukraińskie, 4) zorganizowania średnich szkół z wykładowym językiem ukraińskim, 5) przywrócenia praw i swobody wykonywania praktyk religijnych w obrządku greckokatolickim zgodnie z art. 70. Konstytucji PRL, 6) przystąpienia w najkrótszym czasie do wydawania codziennej gazety w języku ukraińskim, 7) nadawania raz w tygodniu w I programie Polskiego Radia audycji w języku ukraińskim, 8) umożliwienia kierowania Ukraińców na studia do USRR oraz organizowania tam kolonii dla ukraińskich dzieci z Polski, 9) zainteresowania się i otoczenia opieką studiujących filologię ukraińską na Uniwersytecie Warszawskim, 10) zapewnienia w nadchodzących wyborach do Sejmu PRL odpowiedniej liczby mandatów poselskich proporcjonalnie do liczby Ukraińców w Polsce, 11) rozwinięcia w mass mediach systematycznej pracy na rzecz pozytywnego kształtowania w społeczeństwie polskim wizerunku UTSK i jego pracy,

12) upoważniono ZG UTSK do reprezentowania i obrony interesów ludności ukraińskiej w Polsce14 .

Ten ostatni postulat dotyczył bardziej zjazdu niż władz. Miał on jednak zasadnicze znaczenie, jeśli chodzi o przyszłą rolę UTSK. Ukraińcy w przeciwieństwie do władz chcieli widzieć w stowarzyszeniu obrońcę swoich interesów w Polsce, a nie biernego wykonawcę poleceń władz partyjnych.

Ludność ukraińska, wykorzystując odnowę życia społeczno-politycznego w Polsce, powszechnie domagała się sprawiedliwej oceny akcji „Wisła”, anulowania dekretu z 27 lipca 1949 r. (pozbawiał on Ukraińców posiadanego sprzed deportacji mienia), umożliwienia powrotu w rodzinne strony, zezwolenia na odprawianie nabożeństw greckokatolickich oraz zapewnienia mandatów w Sejmie15. Osiemnastego lipca ZG UTSK przesłał do Sekretariatu KC PZPR i premiera Józefa Cyrankiewicza postulaty zgłoszone na zjeździe UTSK. Pismo przewodnie zawierało również prośbę o spotkanie w celu omówienia „całokształtu spraw dotyczących ludności ukraińskiej”16 . Do spotkania jednak nie doszło. Czwartego listopada 1956 r. konferencja wojewódzka UTSK we Wrocławiu wystosowała list do Biura Politycznego KC PZPR, w którym domagano się uznania deportacji ludności ukraińskiej w 1947 r., przy zastosowaniu zasady zbiorowej odpowiedzialności, jako niezgodną z „leninowskimi zasadami polityki narodowościowej”, umożliwienia powrotu rodzinom ukraińskim i udzielenia im pomocy w zagospodarowaniu się, urzeczywistnienia, zagwarantowanego konstytucją, prawa do swobodnego wykonywania praktyk religijnych, w tym i w obrządku greckokatolickim oraz zabezpieczenia przedstawicielstwa ludności ukraińskiej w Sejmie, Radzie Ministrów, w radach narodowych wszystkich szczebli17. Czternastego grudnia 1956 r. delegacja ludności ukraińskiej z województwa wrocławskiego na spotkaniu z sekretarzem KC PZPR Jerzym Albrechtem przedstawiła na piśmie swe postulaty, z prośbą o przekazanie ich W. Gomułce18 .

Trzydziestego grudnia 1956 r. odbyło się II poszerzone plenum ZW UTSK w Zielonej Górze.

Jego uczestnicy domagali się od władz zmiany dekretu z 27 lipca 1949 r. w takim kierunku, aby umożliwić ludności ukraińskiej powrót w rodzinne strony. Motywowali to tym, że rozproszenie ludności ukraińskiej na ziemiach zachodnich nie daje możliwości poważnego i efektywnego prowadzenia działalności kulturalno-oświatowej, uniemożliwia nauczanie języka ojczystego, stwarza szerokie możliwości dyskryminacji ze strony „szowinistycznych i chuligańskich elementów wśród ludności polskiej”,

co hamowało społeczną i gospodarczą aktywizację ludności ukraińskiej w Polsce. Zauważono także, że jej powrót na poprzednie miejsce zamieszkania zabezpieczy pełną aktywizację gospodarczą tych ziem oraz podniesie efekt ekonomiczny gospodarki państwowej19. Powyższe żądanie zostało zawarte także w petycji przedstawicieli ukraińskich wyborców z województwa zielonogórskiego do posłów ze stycznia 1957 r. Domagano się w niej nieobejmowania gruntów należących wcześniej do Ukraińców w południowo-wschodniej Polsce ustawą o wolnym obrocie ziemi, udzielenia pomocy finansowej powracającym w zagospodarowaniu się, swobody wykonywania kultu religijnego w obrządku greckokatolickim, obniżenia limitu potrzebnego do rozpoczęcia nauki języka ojczystego do sześciorga dzieci, udzielenia finansowej i instruktorskiej pomocy w odbudowie ukraińskiego życia kulturalno-oświatowego oraz utworzenia zawodowego teatru, a także rehabilitacji osób niewinnie prześladowanych i uwięzionych20. Z kolei konferencja wojewódzka UTSK w Olsztynie w swej uchwale z 10 stycznia 1957 r. domagała się: – unieważnienia dekretu z 27 lipca 1949 r., – powrotu na własne gospodarstwa (taką chęć, zdaniem zebranych, wyrażało około 90% Ukraińców), – ukarania dyskryminacyjnych wystąpień ze strony społeczności polskiej, – otwarcia parafii greckokatolickich w powiatach zamieszkałych przez grupę wiernych liczącą ponad 1000 osób, – wypłacenia odszkodowania za straty poniesione podczas deportacji, lecz z pominięciem pozostawionego mienia, – powołania w każdym powiecie województwa olsztyńskiego komisji, która zajęłaby się warunkami życia ludności ukraińskiej, – zniesienia wszelkich dyskryminacyjnych określeń Ukraińców (akcja „W”, banderowcy itp.) oraz ponownego rozpatrzenia spraw osób pociągniętych do odpowiedzialności karnej za działalność w UPA – zrehabilitowania wszystkich bezpodstawnie ukaranych, – przybliżania społeczności polskiej przez środki masowego przekazu tematów związanych z życiem ludności ukraińskiej i działalnością UTSK, – cotygodniowych ukraińskich audycji radiowych, – przydzielenia odpowiedniego pomieszczenia dla ZW UTSK, – rozpoczęcia nauczania języka ojczystego zgodnie z życzeniami miejscowych Ukraińców,

– podniesienia rangi języka ukraińskiego w Liceum Pedagogicznym w Bartoszycach do języka wykładowego, – zwiększenia budżetu dla ZW UTSK, z możliwością zatrudnienia większej liczby pracowników etatowych, – zwołania przez prezydia rad narodowych sesji poświęconych sprawom ludności ukraińskiej, – zwiększenia liczby kandydatów ukraińskich w zbliżających się wyborach do rad narodowych21.

Masowość zgłaszanych postulatów oraz uniezależnianie się towarzystw mniejszości narodowych powodowało konieczność powołania ciała, które zajęłoby się koordynowaniem działań władz w stosunku do mniejszości narodowych oraz udzielaniem pomocy ich towarzystwom. W styczniu 1957 r. utworzono Komisję KC PZPR do Spraw Narodowościowych. W jej skład weszli przedstawiciele KC PZPR, MSW i towarzystw mniejszości narodowych. Analogiczne komisje utworzono przy KW w Białymstoku, Lublinie, Rzeszowie, Olsztynie, Gdańsku, Koszalinie, Szczecinie, Zielonej Górze, Wrocławiu i Krakowie22 . Z czasem jednak rola komisji ograniczyła się do narzucania tym towarzystwom realizacji linii partii w polityce narodowościowej, a oddolne inicjatywy mniejszości narodowych, zwłaszcza jeżeli nie były zgłaszane przez zarządy główne towarzystw, zostały faktycznie zablokowane.

W lutym 1957 r. Prezydium ZG UTSK przygotowało notatkę dla Komisji KC PZPR do Spraw Narodowościowych, w której postulowano: – zajęcie stanowiska przez Biuro Polityczne KC PZPR w sprawie rehabilitacji tej części ludności, która nie miała nic wspólnego z UPA, – powołanie centralnej komisji partyjno-rządowej, która przy współudziale przedstawicieli UTSK opracowałaby plan powrotu ludności ukraińskiej na dawne miejsca zamieszkania oraz przedstawiłaby propozycje mające na celu anulowanie dekretu z 1949 r., – zaprzestania samowolnej i bezprawnej rozbiórki wolnych budynków, o których zwrot ubiegają się Ukraińcy, – przydzielenia na własność gospodarstw osobom, które nie otrzymały żadnego ekwiwalentu za odebrane mienie, – zaprzestania wydawania aktów nadania na niezajęte obiekty i umożliwienia ich zwrotu byłym właścicielom, – zrewidowania aktów nadania jednemu użytkownikowi od dwóch do trzech poukraińskich

Рідна мова

53

54 Рідна мова

gospodarstw wraz z zabudowaniami, a odebrane obiekty zwrócić byłym właścicielom, – udzielenia bezzwrotnych kredytów na wzniesienie budynków gospodarskich i przydzielenia wolnych gruntów z Państwowego Funduszu Ziemi tym Ukraińcom, którzy już powrócili lub wyrażają chęć powrotu, – przeniesienia Liceum Pedagogicznego dla młodzieży ukraińskiej z Bartoszyc do Przemyśla, – zwrotu poukraińskich nieruchomości w Przemyślu, – utworzenia szkół średnich z internatami w: Przemyślu, Legnicy i Koszalinie, – powołania do życia objazdowego teatru ukraińskiego, – organizowania w czasie wakacji wypoczynku dla dzieci i młodzieży ukraińskiej w USRR, – wydawania miesięcznika społeczno-literackiego z dodatkiem dla dzieci i młodzieży, – umożliwienia odprawiania nabożeństw greckokatolickich, – rozwinięcia pracy wyjaśniającej wśród ludności polskiej i ukraińskiej oraz konsekwentnego zwalczania polskiego i ukraińskiego nacjonalizmu, – ukazywania spraw narodowościowych przez „Trybunę Ludu” i inne pisma centralne, – szybkiego reagowania na fakty dyskryminacji ludności ukraińskiej w Polsce23.

Z postulatami do władz centralnych nadal występowały ogniwa terenowe UTSK. Jedenastego lutego na poszerzonym plenum ZW UTSK we Wrocławiu została przyjęta deklaracja, która dwa tygodnie poźniej została przesłana do KC PZPR. Proszono w niej W. Gomułkę o rozpatrzenie i zajęcie zdecydowanego stanowiska wobec postulatów ludności ukraińskiej, gdyż: brak zdecydowanego stanowiska i konkretnych kroków w kierunku usunięcia krzywd wyrządzonych w minionym okresie ludności ukraińskiej powoduje jej zniecierpliwienie i wzburzenie, co w rezultacie może spowodować następstwa nieprzyjemne w skutkach.

W deklaracji zwrócono również uwagę na fakt, że do dnia dzisiejszego na rezolucje i pisma skierowane do KC nie ma żadnych odpowiedzi. Aktyw ZW UTSK we Wrocławiu jest bezradny w swojej statutowej pracy, gdyż do tej pory nie widzi dobrej chęci ze strony KC i władz centralnych w sprawie rozwiązania palących problemów ludności ukraińskiej i nie ma z tego powodu argumentów do opanowania istniejącej i coraz więcej [bardziej] komplikującej się sytuacji.

Przypomniano jednocześnie, że nie otrzymano odpowiedzi na pisma, które dotyczyły: oceny akcji „W”, anulowania dekretu z 27 lipca 1949 r., proporcjonalnej reprezentacji ludności ukraińskiej w Sejmie PRL, legalizacji Kościoła greckokatolickiego oraz realizacji powrotu ludności na dawne miejsca zamieszkania24 .

Z powyższego wynika, że głównym żądaniem wysuwanym przez ludność ukraińską pod adresem władz było umożliwienie jej powrotu do dawnych miejsc zamieszkania. Nacisk ludności był tak silny, że sprawa powrotów stała się priorytetową dla władz UTSK. Wzmagająca się fala powrotów była tak widoczna, że MSW posądziło o zachęcanie do wyjazdu narodowych działaczy ukraińskich, zwłaszcza zwolnionych z więzień w wyniku amnestii członków UPA. To ich obarczono odpowiedzialnością za zastraszanie ludności polskiej, wywołane masowym wysyłaniem listów przez wysiedleńców na teren województwa rzeszowskiego z zapowiedzią powrotu 25.

W kwietniu 1957 r. Sekretariat KC PZPR przyjął uchwałę dotyczącą umocnienia stanu zagospodarowania Ukraińców na ziemiach zachodnich i północnych oraz uregulowania indywidualnych i grupowych powrotów. Jej postanowienia szły w kierunku zatrzymania ludności ukraińskiej na ziemiach zachodnich i północnych Polski. Dlatego z jednej strony zamierzano ograniczyć powroty, a z drugiej udzielić daleko idącej pomocy materialnej na zagospodarowanie się w dotychczasowym miejscu zamieszkania oraz w zaspokajaniu potrzeb kulturalno-oświatowych 26 . Takie rozwiązanie problemu spotkało się ze sprzeciwem strony ukraińskiej, tym bardziej, że prace powołanej 30 kwietnia 1957 r. przez premiera J. Cyrankiewicza tzw. komisji Tkaczowa (od nazwiska pełnomocnika rządu), której celem było sprawdzenie możliwości powrotu Ukraińców, zmierzały jednak w kierunku ich ograniczonego osadnictwa27.

Ostateczne rozwiązanie sprawy powrotów nastąpiło 12 marca 1958 r., kiedy Sejm uchwalił ustawę o sprzedaży państwowych nieruchomości rolnych oraz uporządkowania niektórych spraw związanych z przeprowadzeniem reformy rolnej i osadnictwa rolnego. Na jej mocy osoby, których gospodarstwa zostały przejęte przez skarb państwa, mogły je nabyć jedynie na drodze kupna. Dotyczyło to także byłych właścicieli, którzy nie otrzymali rekompensaty za pozostawione gospodarstwo.

W ich sprawie ZG UTSK czynił starania w Sejmie i KC PZPR, lecz bez powodzenia. Ogółem, według danych komisji Tkaczowa, od 1 kwietnia 1957 do 1 lipca 1958 r. powróciło na dawne ziemie 4949

rodzin (ok. 20 tys. osób), z czego do województwa lubelskiego 3860 (w tym do powiatu Biała Podlaska – 1940 rodzin, Włodawa – 1320, Parczów – 365, inne powiaty – 235 rodzin), a do rzeszowskiego 1089 rodzin (w tym do powiatu Gorlice – 350 rodzin, Ustrzyki – 170, Lesko – 110, Sanok – 65, Lubaczów – 120, inne powiaty – 274 rodziny) 28 .

Jak już wspomniano, odwilż 1956 r. umożliwiła Ukraińcom wynieść sprawę Kościoła greckokatolickiego. Czternastego listopada 1956 r. ks. B. Hrynyk wręczył prymasowi memoriał duchowieństwa greckokatolickiego w Polsce, w którym w imieniu wiernych postulowano: – reaktywowanie Kościoła greckokatolickiego, – rozbudowę sieci jego placówek na terenach zamieszkałych przez grekokatolików oraz dopuszczenie duchownych do katedry w Przemyślu i cerkwi w Krakowie, Sanoku, Jarosławiu, Lubaczowie i Krynicy, – poruszenie sprawy greckokatolickiej w toczących się rozmowach episkopatu z rządem29.

Dwudziestego dziewiątego listopada 1956 r. ks.

B. Hrynyk i ks. M. Ripecki wręczyli prymasowi kolejny memoriał, w którym ponownie wysunięto wspomniane postulaty, a ponadto żądano: przywrócenia Kościołowi greckokatolickiemu przejętego majątku, wypłacenia odszkodowań za rozebrane i zniszczone świątynie oraz restytucji diecezji przemyskiej i Administracji Apostolskiej Łemkowszczyzny, a także przekazania na potrzeby obrządku greckokatolickiego nieużywanych świątyń na ziemiach zachodnich i północnych oraz umożliwienia odprawiania nabożeństw w kościołach rzymskokatolickich30 . Wysunięte postulaty pozostały bez odpowiedzi.

Władze dalekie jednak były od reaktywowania Kościoła greckokatolickiego w Polsce. Swoją postawę motywowały względami politycznymi i ekonomicznymi. Polska była jedynym krajem socjalistycznym, w którym nie zniesiono formalnie ani faktycznie tego wyznania. W ZSRR obrządek ten zlikwidowano w 1946, w Rumunii – w 1949, a w Czechosłowacji w 1950 r. Dlatego też władze uważały, że „ewentualne dopuszczenie do działalności obrządku greckokatolickiego w Polsce oznaczać będzie utworzenie w Polsce jedynego zorganizowanego i legalnego ośrodka grekokatolicyzmu w Europie [Środkowo-Wschodniej – R. D.], który stanowić będzie oparcie dla Watykanu i znajdować będzie w nim główny swój ośrodek dyspozycyjny. Fakt ten miałby duży wpływ na sytuację wyznaniową i oddziaływać będzie na nastroje ludności greckokatolickiej w ZSRR, Czechosłowacji i Rumunii”31. Obawiano się również,

że reaktywowanie tego Kościoła pociągnęłoby za sobą nie tylko konieczność zwrotu przejętego mienia, ale także wypłacenie ekwiwalentu za budynki rozebrane i użytkowane przez inne instytucje. Niemniej uznając za konieczne likwidację „podziemia religijnego”, władze zgodziły się na ograniczone ustępstwa32 . Czternastego marca 1957 r. prymas poinformował ks. B. Hrynyka i ks. M. Deńkę, że strona rządowa zgodziła się na otwarcie niewielkiej liczby placówek greckokatolickich na ziemiach zachodnich i północnych Polski, lecz sprzeciwia się restytucji Kościoła greckokatolickiego33. Wykorzystując tę możliwość i przy udostępnieniu świątyń przez Kościół rzymskokatolicki, duchowieństwo greckokatolickie zaczęło tworzyć placówki greckokatolickie nie tylko na „nowych” ziemiach, ale także na „dawnych”.

Powstanie UTSK umożliwiło ludności ukraińskiej rozbudowanie szkolnictwa ukraińskiego oraz rozwinięcie działalności kulturalnej.

W roku szkolnym 1957/1958 istniały trzy szkoły podstawowe (83 uczniów), w tym jedna z internatem, a w następnym roku już sześć (218 uczniów), w tym dwie z internatem. Z kolei w roku szkolnym 1959/1960 do tych szkół uczęszczało 236 uczniów.

W roku szkolnym 1956/1957 utworzono pierwszą klasę (53 uczniów) w Liceum Pedagogicznym w Bartoszycach. W roku następnym były już cztery szkoły średnie (290 uczniów), w tym Studium Nauczycielskie w Szczecinie. W roku szkolnym 1959/1960 liczba osób uczęszczających do tych szkół średnich wzrosła do 298. Jeśli chodzi o szkolnictwo wyższe, to w 1959/1960 r. studiowało filologię ukraińską na Uniwersytecie w Kijowie sześć osób, a na Uniwersytecie w Warszawie osiemnaście osób. Jednak zdecydowana większość dzieci ukraińskich uczyła się języka ojczystego w punktach nauczania. Liczba ich systematycznie wzrastała. W roku szkolnym 1956/1957 istniało 117 punktów, do których uczęszczało 1308 uczniów.

W roku następnym było ich 151 (2359 uczniów), w 1958/1959 r. – 183 (2781 uczniów), a w 1959/1960 roku szkolnym już 210 punktów z 2958 uczniami34.

Z kolei jeśli chodzi o ruch artystyczny, to w 1959 r. działało 26 chórów, piętnaście zespołów dramatycznych i piętnaście muzycznych oraz sześć tanecznych 35 . Dodajmy, że ważną rolę w życiu kulturalno-oświatowym ludności ukraińskiej odgrywał tygodnik „Nasze Słowo” oraz radiowe audycje ukraińskie emitowane dwa razy w tygodniu przez rozgłośnie w Koszalinie, Olsztynie, Rzeszowie i Lublinie36 .

Odejście władz od odnowy politycznej 1956 r. oznaczało również zaostrzenie kursu wobec mniej-

Рідна мова

55

56 Рідна мова

szości narodowych, w tym ukraińskiej. Przy zastosowaniu metod administracyjnych, inwigilacji przez Służbę Bezpieczeństwa, a także aresztowań, faktycznie zastraszono Ukraińców, a rolę UTSK sprowadzono do typowej organizacji kulturalno-oświatowej. Od tej pory oficjalnie zgłaszane żądania pod adresem władz sprowadzały się do tej sfery życia. Jedynie w okresie następnych przełomów politycznych w Polsce wysuwano postulaty o charakterze politycznym i narodowym.

PRZYPISY Repatriacja czy deportacja. Przesiedlenia Ukraińców z Polski do ZSRR 1944–1946, t. I, Dokumenty 1944–1945, pod red. E. Misiły, Warszawa 1996, dok. 3. Petycja Ukraińców z powiatu hrubieszowskiego do kierownika Resortu Oświaty PKWN w sprawie otwarcia szkół ukraińskich z 27 sierpnia 1944 r., s. 21–22; dok. 7. Odezwa Ukraińskiego Komitetu Obywatelskiego w Przemyślu w sprawie normalizacji stosunków polsko-ukraińskich z 7 września 1944 r., s. 26–27.

2 B. Huk, Likwidacija ukrajinśkych ustanow u Peremyszli w 1945 r., „Nasze Słowo” z 26 II 2006 i 5 III 2006.

3 Repatriacja czy deportacja..., dok. 3. Petycja Ukraińców z powiatu hrubieszowskiego do kierownika Resortu Oświaty PKWN w sprawie otwarcia szkół ukraińskich z 27 sierpnia 1944 r., s. 21–22.

4 A. Meissner, Szkolnictwo ukraińskie w Polsce południowo-wschodniej w latach 1944–1945 [w:] Polska i Ukraina po II wojnie światowej, pod red. W. Bonusiaka, Rzeszów 1998, s. 83–85.

5 Repatriacja czy deportacja..., dok. 6. Zarządzenie Resortu Oświaty PKWN w sprawie szkolnictwa ukraińskiego z 5 września 1944 r., s. 25–26.

6 Archiwum Akt Nowych, KC PPR, sygn. 295/VII-158, Protokół z konferencji w MAP z udziałem przedstawicieli ludności ukraińskiej z 24 lipca 1945.

7 Ibidem.

8 Archiwum Ministerstwa Spraw Wewnętrznych i Administracji, MSW-I, sygn. 9. Protokół z posiedzenia kolegium MSW odbytego w dniu 5 czerwca 1956; szerzej: R. Drozd, Polityka władz wobec ludności ukraińskiej w Polsce w latach 1944–1989, s. 127–129.

9 Archiwum Państwowe w Koszalinie, Prezydium Wojewódzkiej Rady Narodowej (PWRN), sygn. 4625. Pismo Wydziału Społeczno-Administracyjnego PWRN w Koszalinie do KC PZPR na ręce tow. Zawadzkiego w sprawie ludności ukraińskiej z 12 lutego 1952.

10 o. mytrat S. Dziubyna, I stwerdy diło ruk naszych.

Spohady, Warszawa 1995, s. 107–109; I. Hałagida, Ukraińcy na ziemiach zachodnich i północnych Polski w latach 1947–1957, Warszawa 2002, s. 91–96.

11 Ibidem, s. 108–109.

12 Dokumenty do istoriji Ukrajinśkoji Hreko-Katołyćkoji Cerkwy u Polszczi u 1947–1960-ch rokach (Z archiwu o. mytrata Myrosława Ripećkoho), upor. W. Łaba, Lwiw 1996, dok. 64. Petycja grekokatolików z Bań Mazurskich do premiera w sprawie odprawiania nabożeństw greckokatolickich z 3 listopada 1952 r., s. 94–96.

1

Archiwum Państwowe w Szczecinie, KW PZPR, sygn.

36/XV/100. Uchwała BP KC PZPR w sprawie środków zmierzających do poprawy sytuacji gospodarczej ludności ukraińskiej w Polsce i do wzmożenia wśród niej pracy politycznej z 4 kwietnia 1952 r.; R. Drozd, I. Hałagida, Ukraińcy w Polsce 1944–1989. W walce o tożsamość (dokumenty i materiały), Warszawa 1999, s. 65–68.

14 R. Drozd, I. Hałagida, Ukraińcy w Polsce..., dok.

24. Wnioski I zjazdu UTSK z 18 czerwca 1956 r., s. 79–81.

15 S. Zabrowarny, Geneza i początki działalności Ukraińskiego Towarzystwa Społeczno-Kulturalnego, „Zeszyty Naukowe INP” 1989, nr 16, s. 136.

16 Archiwum Związku Ukraińców w Polsce (AZUwP), Zarząd Główny UTSK. Pismo ZG UTSK do Sekretariatu KC PZPR oraz premiera J. Cyrankiewicza z 18 lipca 1956.

17 „Nasze Słowo” nr 13, z 11 listopada 1956; „Nasze Słowo” nr 15, z 25 listopada 1956.

18 AAN, KC PZPR, sygn. 237/XIV–97. Pismo A. Sława do Sekretariatu KC PZPR w sprawie spotkania delegacji ludności ukraińskiej z województwa wrocławskiego z tow. Albrechtem z 15 grudnia 1956.

19 „Nasze Słowo” nr 8, z 24 lutego 1957.

20 „Nasze Słowo” nr 10, z 10 marca 1957.

21 „Nasze Słowo” nr 8, z 24 lutego 1957.

22 AAN, KC PZPR, sygn. 237/XIV–137. Pismo Biura Sekretariatu KC PZPR w sprawie powołania Komisji KC PZPR do Spraw Narodowościowych z 2 lutego 1957.

23 AAN, KC PZPR, sygn. 237/XIV–146. Notatka Prezydium ZG UTSK dla Komisji KC PZPR do Spraw Narodowościowych w sprawie sytuacji wśrod ludności ukraińskiej z lutego 1957.

24 Ibidem. Deklaracja poszerzonego plenum ZW UTSK we Wrocławiu w sprawie postulatów ludności ukraińskiej z 11 lutego 1957.

25 AMSWiA, Komitet do Spraw Bezpieczeństwa Publicznego, sygn. 217. Notatka Gabinetu przewodniczącego Wydziału Informacyjno-Sprawozdawczego dotycząca nastrojów wśród ludności ukraińskiej z 25 sierpnia 1956.

26 APS, KW PZPR, sygn. 1245. Uchwała Sekretariatu KC PZPR w sprawie ukraińskiej mniejszości narodowej w PRL z kwietnia 1957.

27 S. Zabrowarny, Geneza i początki..., s. 140–141.

28 „Nasze Słowo” nr 29, z 20 lipca 1958.

29 o. mytrat S. Dziubyna, I stwerdy diło..., dok. 9. Memoriał duchowieństwa greckokatolickiego do prymasa z 14 listopada 1956, s. 258–260.

30 AAN, Ud/sW, sygn. 30/613. Petycja duchowieństwa greckokatolickiego złożona na ręce prymasa z 29 listopada 1956.

31 AAN, Ud/sW, sygn. 131/284. Informacja dotycząca zagadnienia greckokatolickiego z 3 stycznia 1957.

32 Ibidem.

33 I. Harasym, Narys wybranych aspektiw..., s. 24–25.

34 AZUwP, ZG UTSK. Sprawozdanie ZG UTSK dotyczące szkolnictwa ukraińskiego za lata 1956–1960 [b.d.].

35 Ibidem. Stan organizacyjny UTSK na przestrzeni lat 1959–1966 [b.d.].

36 S. Zabrowarny, Geneza i początki..., s. 153–154.

13

57 Zielona Góra

Рідна мова

Stefania Jawornicka

Szkolnictwo ukraińskie na Środkowym Nadodrzu

Na Środkowym Nadodrzu (województwo lubuskie) już w 1952 r. zabiegano o zorganizowanie nauki języka ukraińskiego. Starania „liderów” wysiedlonej ludności ukraińskiej, w większości z Łemkowszczyzny, uwieńczone były sukcesem.

Brak jest dokładnych danych, gdyż szkoły, w których prowadzono naukę języka ukraińskiego nie dokumentowały tego faktu1.

Te dane, które udało mi się zdobyć, dają podstawę do stwierdzenia, iż na Środkowym Nadodrzu, podobnie jak na Dolnym Śląsku, szkolnictwo ukraińskie w porównaniu z innymi regionami w Polsce, rozwija się w latach 1952–1962 bardzo dobrze.

Tabela nr 1 Liczba uczniów uczących się języka ukraińskiego na Środkowym Nadodrzu Rok szkolny Liczba szkół Liczba uczniów 1953 22 334 1954 8 91 1955 9 132 1956/1957 23 349 1958/1959 17 ?

1959/1960 9 139 1960/1961 – 124 1961/1962 7 112 1962–1970 – – 1972/1973 1 36 Źródło: APZG, PWRN, USW, sygn. 645, k. 10–192. Informacja o nauczaniu języka ukraińskiego w szkołach podstawowych woj. zielonogórskiego w roku szkolnym 1959/1960.

Tabela nr 2 Nauczanie języka ukraińskiego w szkołach podstawowych województwa zielonogórskiego w roku szkolnym 1959/1960 Powiat Głogów Skwierzyna Strzelce Krajeńskie Sulęcin Szprotawa Zielona Góra

Szkoła Liczba uczniów Grębocice 11 Chełmsko 8 Osiecko 10 Bobrówko 20 Brzoza 9 Wielisławice 27 Torzym 17 Piotrowice 11 Nowogród B. 26

Źródło: jak w tabeli 1.

Z rozmów z mieszkańcami niektórych miejscowości wynika, że na terenie województwa zielonogórskiego uczono języka ukraińskiego również w takich miejscowościach, jak: Niwiska, Broniszów, Pożrzadła, Szprotawa i Małomice.

Lata sześćdziesiąte to nie tylko kryzys działalności UTSK, to również kryzys szkolnictwa ukraińskiego. Na Środkowym Nadodrzu (zielonogórskie, gorzowskie) przestały istnieć wszystkie punkty nauczania języka ukraińskiego.

Wydarzeniem, które całkowicie sparaliżowało aktywność ukraińską na Środkowym Nadodrzu, było skazanie (na postawie spreparowanych dokumentów) działacza UTSK – Michała Kowalskiego.

58 Рідна мова

Parawan strachu sparaliżował działaczy, nauczycieli, rodziców i uczniów. W szkolnictwie stagnacja ta trwała do 1969 r. W 1970 r. tworzy się punkt nauczania języka ukraińskiego w Zielonej Górze – działa tylko pół roku, gdyż szykanowana absolwentka Liceum Pedagogicznego w Bartoszycach nie wytrzymuje psychicznie i rezygnuje – by już nigdy nie pojawić się na scenie szkolnictwa ukraińskiego (do emerytury pracuje jako nauczycielka historii w jednej z podzielonogórskich szkół).

Tabela nr 3 ilustruje statystyczny obraz punktu nauczania w Zielonej Górze Rok szkolny 1 IX 1970– 1 II 1971 1972/1973 1973/1974 1974/1975 1975/1976 1976/1977 1977/1978 1978/1979 1979/1980 1980/1981 1981/1982 1982/1983 1983/1984 1984/1985 1985/1986 1986/1987 1987/1988 1988/1989 1989/1990 1990/1991 1991/1992 1992/1993 1993/1994 1994/1995 1995/1996 1996/1997 1997/1998 1998/1999 1999/2000 2000/2001 2001/2002 2002/2003 2003/2004 2004/2005 2005/2006 2006/2007

Liczba Liczba uczniów godzin 26 6 36 34 28 12 10 12 6 8 6 12 17 18 16 14 15 32 30 31 30 31 34 33 26 28 26 26 24 23 19 19 14 12 14 12 12

6 6 6 6 6 6 6 6 6 6 6 6 6 6 6 6 6 6 6 6 6 6 6 6 6 6 6 6 6 6 6 6 6 6 6

Liczba grup 3 3 3 3 3 3 2 2 2 2 2 3 3 3 3 3 3 3 3 3 3 3 3 3 3 3 3 3 3 3 3 3 3 3 3 3

W 1972 r. w Nowogrodzie Bobrzańskim zamieszkuje kolejna absolwentka Liceum Pedagogicznego w Bartoszycach. Posiada czteroletni staż pracy nauczyciela języka ukraińskiego (założyła w 1967 punkt nauczania w Lelkowie i pracowała w nim do 1971).

Z entuzjazmem i doświadczeniem podejmuje pracę również w zielonogórskim punkcie nauczania języka ukraińskiego. Dwa razy w tygodniu, pokonując odległość dwudziestu kilometrów, po pracy w macierzystej szkole w Nowogrodzie, uczy ukraińskiego w Zielonej Górze do chwili obecnej – 2007 r. (z dwukrotną przerwą na urlop macierzyński).

Ilością kilometrów pokonanych – dojeżdżając na język ukraiński – dziś mogłaby dwukrotnie opasać kulę ziemską, po linii równika.

Zielonogórski punkt nauczania skupia uczniów z zielonogórskich szkół i z miejscowości podzielonogórskich (Sulechów, Nowa Sól, Niwiska, Kaczenice).

Tabela nr 4 przedstawia nauczycieli pracujących w punkcie nauczania języka ukraińskiego w Zielonej Górze Lp. 1.

2.

3.

4.

5.

Rok szkolny 1 IX 1970 – 1 II 1971 1972–1975 1975–1976 1976–1980 1980–1982

6. 1982–2007

Nauczyciel Daria Dorocka Stefania Jawornicka Maria Pidłypczak Stefania Jawornicka Maria Łepak i Danuta Smyj Stefania Jawornicka

Tabela nr 5 przedstawia nauczycieli pracujących w punkcie nauczania w Nowogrodzie Bobrzańskim Rok szkolny 1. 1957/1958 2. 1958/1959 3. 2001/2002

Liczba Nauczyciel uczniów 26 Stefan Ananiewicz 26 Stefan Ananiewicz 21 Stefania Jawornicka (praca nauczyciela nieodpłatna) 4. 2002/2003 21 (3 h) Stefania Jawornicka 5. 2003/2006 19 (3 h) Stefania Jawornicka 6. 2006/2007 16 (5 h) Stefania Jawornicka

Lp.

Gorzów Wielkopolski Punkt nauczania funkcjonował od 1980 r. Jego założycielem i nauczycielem do 1998 r. był Michał Kowalski. Liczba uczniów 4–6, liczba godzin – 3.

1998–2002 r. (3 h) – 4 uczniów – Lidia Kowalska.

Międzyrzecz luty 1992 – czerwiec 1992 – Mirosława Nakonieczna (Tymeczko) – Uniwersytet Warszawski wrzesień 1992 – czerwiec 1994 – Anna Dawid – filolog rosyjski wrzesień 1994 – czerwiec 1997 – Anna Masłej-Stefanów – absolwentka LO w Legnicy wrzesień 2000 – do chwili obecnej (2007) Luba Bojczeniuk – nauczycielka z Ukrainy

Uczyli tam: Aleksandra Kucharyk – absolwentka LO w Legnicy Zenowia Wityk – nauczycielka z Ukrainy Olga Żubil – absolwentka LO w Legnicy Ołeksandra Bundzyło (od 2005) – nauczycielka z Ukrainy Liczba uczniów wahała się w granicach 6–16 osób.

Szprotawa Nauczanie języka ukraińskiego w Szprotawie prowadzone było już w latach osiemdziesiątych i trwa (z przerwami) do chwili obecnej.

PRZYPIS 1 Analiza Protokołów Rad Pedagogicznych i Arkuszy Ocen w Szkołach: Zielona Góra, Niwiska, Nowogród B. – dokonane przez Stefanię Jawornicką.

Рідна мова

59

60 Рідна мова

Валерій Власенко

Суми

Кость Мацієвич і український республікансько-демократичний клуб у Празі

Висвітлюється діяльність відомого українського громадського та політичного діяча Костя Мацієвича у Чехо-Словацькій Республіці, показана його роль у справі становлення та розвитку Українського республікансько-демократичного клубу в Празі. Кость Мацієвич (1873–1942) – відомий учасник українського національно-визвольного руху початку ХХ ст., державний діяч періоду Української революції 1917–1921 рр., один з ідеологів і провідників Української радикально-демократичної партії й Української партії соціалістів-федералістів, громадсько-політичний діяч української еміграції міжвоєнного періоду, фахівець у галузі сільськогосподарської економії, кооперації та громадської агрономії, професор українських вищих шкіл у Чехо-Словаччині, керівник низки громадсько-політичних і фахових організацій. Його постать знайшла певне відображення в енциклопедично-довідкових виданнях 1, мемуарно-документальних працях учасників українського національно-визвольного руху, національного державотворення 1917– –1921 рр. та політичної еміграції міжвоєнного періоду2. У роботах російських науковців першої чверті ХХ ст. показана роль К. Мацієвича на ниві сільськогосподарської науки3, дослідники з української еміграції та діаспори відзначили його роль у галузі кооперації та економіки сільського господарства4. З початком перебудови інтерес до постаті К. Мацієвича поси-

люється. Його згадують як одного з яскравих представників так званої «школи Чаянова»5. В останнє десятиліття з’явилася низка публікацій, присвячених фаховій діяльності вченого6, його роботі на дипломатичній ниві7, науковим студіям8, а також опубліковані роботи біографічного характеру 9. Проте, незважаючи на посилення інтересу до постаті К. Мацієвича, багато сторін його життя, діяльності і наукового доробку залишаються невідомими або недостатньо висвітленими. Наприклад, багатоаспектною і малодослідженою проблемою є громадсько-політична діяльність Костя Мацієвича в еміграції. Він брав активну участь у суспільно-політичному житті української еміграції, сприяв створенню та розвитку різноманітних громадсько-політичних організацій, наукових установ, деякі з них очолював. Тому автор ставить собі за мету показати роль К. Мацієвича у становленні та розвитку однієї з таких організацій – Українського республікансько-демократичного клубу (УРДК). Український республікансько-демократичний клуб виник 1925 р. у Празі з ініціативи відомих діячів Української революції 1917–1921 рр., які опинилися в еміграції. Вони підтримували Державний Центр УНР в екзилі й належали до Української радикально-демократичної партії (УРДП). Саме створення Клубу було виявом публічної політичної діяльності УРДП. Організація об’єднувала представників різних політичних напрямів, але основну масу її членів складали радикал-демократи. Статут Клубу,

який підготували до затвердження у червні того ж року, підписали члени ініціативної групи професори О. Білецький, К. Лоський, О. Лотоцький, О. Шульгин, доцент А. Яковлів10. Установчі збори організації відбулися 22 грудня 1925 р.11, хоча в архівних документах зустрічається й інша дата – 21 грудня того ж року12. На думку автора, перша дата є більш вірогідною, оскільки первинний документ – протокол установчих зборів – датується саме цим числом, тоді як 21 грудня наводиться у документах, що стосуються відзначення десятилітнього ювілею Клубу. Головував на зборах Федір Щербина, привітальне слово виголосив Олександр Лотоцький, оприлюднив статут Кость Лоський. До фундаторів Клубу, яких було більше тридцяти осіб, належав і К. Мацієвич13. Керівним органом УРДК була управа у складі голови, його заступників, членів, секретаря та скарбника. Очолювали організацію професори Олександр Лотоцький (1925–1928), Кость Мацієвич (1928–1931), Максим Славінський (з 1931)14. Костя Мацієвича обрали головою УРДК 26 жовтня 1928 р. Його кандидатуру запропонував О. Лотоцький, який переїжджав до Варшави. А 14 квітня 1931 р. загальні збори Клубу обрали новий склад управи на чолі з М. Славінським. Проте, Мацієвич залишався заступником голови ще майже п’ять років поспіль. З листопада 1929 р. по 1 березня 1930 р. К. Мацієвич перебував у відпустці, замість нього виконував обов’язки голови Клубу Валентин Садовський. У різний час членами управи були М. Битинський, Б. Бутовський, Є. Ґловінський, П. Головко, Л. Грабина, В. Демиденко, І. Зварічук, П. Зленко, В. Зонь, А. Зубенко, В. Кибальчич, А. Кмета, В. Кучеренко, Б. Лисянський, З. Мірна, Т. Олесіюк, П. Пархоменко, Т. Пихтін, Є. Приходько, О. Покрасен, В. Садовський, Б. Туник, П. Феденко, Л. Чикаленко, С. Шишковський, А. Яковлів та інші. За часів головування К. Мацієвича у складі Управи працювали Борис Бутовський (секретар), Євген Ґловінський (заступник), Петро Головко (член), Петро Зленко (скарбник), Артем Зубенко (член), Василь Кучеренко (член), Зінаїда Мірна (заступник), Валентин Садовський (заступник), Панас Феденко (член), Степан Шишківський (член). Структурними підрозділами Клубу в перші роки його існування були секції (пізніше називалися відділами): літературно-музична (літературно-артистична) на чолі із Зінаїдою

Мірною, потім долучився до її роботи Євген Маланюк; військово-історична у складі Т. Пихтіна, О. Ковалевського, О. Покрасена; бюро праці, до складу якого спочатку входили П. Пархоменко, І. Боровик, В. Філонович15. Крім того, створювалися комісії. Так, у 1930 р. сформована комісія з організації свят у складі З. Мірної, П. Головка та А. Зубенка. Загальна кількість членів Клубу постійно зростала. На початку 1926 р. їх було 38 осіб, 1927 – 83, 1928 – 94, 1929 – 133, 1930 – 146, 1931 – 151, 1932 – 153, 1933 – 159, 1934 – 161, 1936 – 163 особи16. Уповільнення темпів зростання кількісного складу організації на початку тридцятих років пояснювалося кількома причинами. По-перше, це скрутне матеріальне становище значної частини українських емігрантів у період світової економічної кризи 1929–1932 рр., коли важко було знайти роботу та засоби до існування, не кажучи вже про сплату членських внесків. По-друге, згортання чеською владою допомоги українським вищим школам, заборона набору нових студентів призвели до ліквідації таких вузів, як Українська господарська академія (1922–1935), Український високий педагогічний інститут ім. М. Драгоманова (1923–1933). Значна частина емігрантів почала шукати кращого життя в інших країнах Європи і Америки, внаслідок чого зв’язки з Клубом поступово втрачалися. Територіально члени УРДК розподілялися таким чином: на 1 січня 1931 р. на Прагу та її околиці припадало 64 особи, Подєбради – дванадцять, інші місцевості ЧСР – дванадцять, поза межами ЧСР проживали 63 особи17, а на 1 січня 1936 р. відповідно сорок, дві, 41 і вісімдесят осіб18. У 1928 р. з ініціативи К. Мацієвича Клуб став колективним членом Українського об’єднання в ЧСР, яке тільки-но виникло19. Головою організації був член УРДК і УРДП Андрій Яковлів. Об’єднання утворилося на противагу Українському комітету в ЧСР, де переважали українські есери. Крім політичного спрямування ця організація займалася культурно-просвітницькими справами. У другій половині тридцятих років вона мала 158 індивідуальних членів. Її осередки діяли у Празі, Подєбрадах, Мельнику та на Закарпатті. Проіснувала організація до 1939 р.20 Інтереси УРДК в Об’єднанні представляв його голова. Співпраця двох організацій давала позитивні результати у справі працевлаштування українських емігрантів у країнах Європи та Америки, про що йтиметься нижче.

Рідна мова

61

62 Рідна мова

Кошти Клубу формувалися із членських внесків, добровільних пожертв, що збиралися під час проведення громадських заходів, гроші, зібрані за так званими «підписними листами» (добровільні внески на певні потреби), та позички з допомогового комітету Клубу. Наприкінці 1926 р. доходна частина складала 3711 чеських крон, 1927 – 3348, 1928 – 2171, 1929 – 2413, 1930 – 8600 крон21. Збільшення доходів у 1930 р. пов’язане з інфляційними процесами під час світової економічної кризи та збиранням пожертв на ювілейний дар Олександру Олесю. Головним завданням УРДК було здійснення культурної і політично-освітньої діяльності як для своїх членів, так і широкого загалу української еміграції. Організація влаштовувала академії, на яких виголошувалися доповіді, подавалися реферати, присвячені національним святам, відомим подіям чи особам. Це – Шевченківське свято, ювілей І. Франка, проголошення незалежності УНР (IV Універсалу), Акту Злуки УНР і ЗУНР, десятиріччя перебування українців в еміграції, десять років існування Чехо-Словацької Республіки (ЧСР), вісімдесятирічний ювілей першого Президента ЧСР Т. Масарика, сорокаліття літературної діяльності О. Кобилянської, п’ятидесятиріччя з дня народження Олександра Олеся, роковини вбивства Симона Петлюри, пам’яті М. Галущинського, М. Грушевського, М. Левицького, Є. Чикаленка, П. Холодного та інші. На таких академіях виголошувалося вступне слово голови Клубу, а потім – окремі доповіді. Протягом 1926–1935 рр. відбулася 41 академія, на яких виголошено 106 доповідей22. Доповідачами були відомі громадсько-політичні діячі української еміграції, професори українських вищих шкіл, військові, зокрема, О. Алмазов, О. Безпалко, Л. Білецький, І. Бочковський, Д. Дорошенко, М. Левицький, Р. Лісовський, М. Літвицький, П. Лисянський, О. Лотоцький, [М]. Омелянович-Павленко, В. Приходько, В. Прохода, С. Сірополко, М. Славінський, С. Смаль-Стоцький, П. Феденко, В. Філонович, А. Чернявський, О. Шульгин, А. Яковлів, чеські науковці И. Хорват, Ф. Лома. За час головування Мацієвича у Клубі зі вступним словом він виступав на академіях, присвячених десятиліттю ЧСР та десятиліттю відновлення УНР (1928) 23, одинадцятій та дванадцятій річницям проголошення самостійності України (1929, 1930)24, четвертим роковинам смерті С. Петлюри (жалобна академія,

1930)25, а також урочистих сходинах щодо вісімдесятиліття від дня народження Президента ЧСР Т. Масарика (1930)26, Шевченківському святі (1931)27. Кость Мацієвич виголошував на академіях і доповіді, зокрема, Націоналізм С. Петлюри (1929) 28 , Є. Чикаленко як тип українського хлібороба (1929) 29, Галущинський як громадський і політичний діяч (1931)30, С. Петлюра та сучасність (1933)31, IV Універсал у світлі сучасності (1935)32. Протягом 1926–1935 рр. заходами Клубу відбулися 83 товариські сходини, присвячені поточним проблемам української еміграції, міжнародному становищу, окремим особам чи подіям. На них було виголошено 97 доповідей та рефератів33. Піднімалося широке коло питань. Так, Кость Мацієвич виступав на такі теми: Земельна справа на Україні (1926)34, Стан хліборобства на Україні (1928), Про діяльність О. Лотоцького до революції (1928)35, Роковини Т. Шевченка в українському життю (1928)36, Головна еміграційна рада та національний податок (1930, у співавторстві з О. Шульгиним та А. Яковлівим) 37, Діяльність клубу [УРДК – В. В.] за 5 років (1931), щодо справи скликання Українського національного конгресу (1934), Розподіл Росії – проблема нових держав на Близькому і Далекому Сході (1934, у співавторстві з М. Славінським), Криза демократії (1934, у співавторстві з І. Бочковським та В. Садовським)38. Іноді через політичні уподобання доповідачів, приналежність їх до певної політичної групи чи партії на сходинах виникали непорозуміння. Так, 22 березня 1929 р. на Шевченківському святі Л. Білецький виголосив політичну агітаційну промову, в якій давалася негативна оцінка Варшавському договору 1920 р. На засіданнях управи і загальних зборах Клубу цей виступ було засуджено39. Траплялися випадки заборони чеською владою сходин або загальних зборів з політичних мотивів. Так, 1930 р. місцева адміністрація не дозволила провести загальні збори членів Клубу, на яких професор А. Ковалів збирався доповісти про «харківський процес»40. Клуб влаштовував просвітницькі акції для емігрантів. Так, у 1929 р. для членів української громади управою Клубу були організовані дві серії викладів з різних галузей українознавства. Професори і доценти вищих українських шкіл у ЧСР прочитали для членів української колонії у Празі 21 лекцію. Протягом лютого–травня щонеділі в Подєбрадах поважні викладачі про-

читали лекції на такі теми: Головні моменти української історії (доц. П. Феденко), Властивості української мови (проф. В. Сімович, 2 лекції), Україна – Росія в їх економічних взаємовідносинах (проф. В. Тимошенко), Українське народне господарство за часів совітської влади (доц. В. Садовський), Українське мистецтво: будівництво (проф. С. Тимошенко, 2 лекції), Історія української національної думки (проф. О. Лотоцький), Світова думка про Україну (доц. І. Бочковський), Українська церква (проф. О. Лотоцький), Нація та держава в історії України (М. Славінський), Головні моменти української філософської думки (проф. Д. Чижевський), Українське мистецтво: головні періоди українського театру (проф. Д. Антонович)41. Наприкінці товариських сходин часто відбувалися літературно-музичні виступи, в яких брали участь відомі літератори, поети, артисти, музиканти – Василь Барвінський, Борис Гомзин, Наталія Дорошенко, Лідія Дяконенко, Д. Левитський (Левицький), Ніна Ліндфорс, Євген Маланюк, О. Маланюк, С. Нагірна, Нестор Нижанківський, Олександр Олесь, Лідія Садовська, Марія Славінська, брати Самойловичі, Роман Сімович, Олекса Стефанович, Михайло Теліга, Український академічний хор під керівництвом Платоніди Щуровської-Россіневич та інші42. Крім того, організовувалися вечірки, забави. У 1926–1935 рр. відбулося дев’ять таких заходів43. Другим важливим завданням УРДК була участь у різноманітних сферах громадсько-політичного життя української еміграції. Клуб завжди підтримував акції різних громадських організацій у загальнонаціональних справах. Так, наприкінці 1929 р. УРДК приєднався до акції протесту Українського об’єднання у ЧСР щодо означення національності у паспортах, виданих Нансенівським комісаріатом у справах емігрантів. Обидві організації вимагали визнати українців як окрему націю із зазначенням цього у паспортах44. У звіті управи Клубу за 1930 р. зазначалося, що УРДК підтримав акції протесту проти терору в Україні і «судового процесу 45»45, заходи Головної ради щодо об’єднання еміграції і стягнення національного податку, приєднався до акцій протесту Українського товариства Ліги Націй щодо захисту національних прав українського населення Східної Галичини, привітав інші емігрантські організації у зв’язку з тридцятилітнім ювілеєм виникнення Революційної української партії, погодився на обмін доповідями і рефератами,

що читалися у Празі, з іншими громадсько-політичними організаціями. У звіті наголошувалося, що управа Клубу «в своїй діяльности весь час трималася суто державницько-національної лінії, уникаючи будь яких ухилів в бік вузької груповости, а тим більш дешевої демагогії, разом з тим дбаючи про можливу консолідацію живих національних сил»46. До цієї сфери діяльності Клубу можна віднести і справу відзначення п’ятидесятилітнього ювілею відомого українського поета Олександра Олеся (Олександра Кандиби). УРДК не тільки матеріально, але й організаційно сприяв реалізації цього заходу. Його зусиллями було ліквідовано борг поета фірмі Шенкера у 10 000 чеських крон за склад книжок, зібрано понад 4100 крон на ювілейний подарунок Олесю та виділено кошти на друкування збірки його нових творів з авторським підписом, яка потім поширювалася серед українських бібліотек різних країн47. Зауважимо, що значну роль у реалізації цих заходів відіграв Кость Мацієвич. З його ініціативи була створена організаційна комісія щодо святкування ювілею, він особисто доклав чимало зусиль у справі погашення боргу поета, сприяв залученню до збирання коштів на придбання ювілейного дару Олесю різних громадських організацій Європи і Америки та влаштуванню урочистого святкування ювілею. Клуб прилучився також до справи створення Комітету допомоги голодуючим в Україні48. Участь УРДК полягала, по-перше, у підтримці ініціативи Генеральної ради у Франції щодо створення Центрального комітету допомоги голодуючим на Україні на чолі з О. Шульгиним. Наприкінці 1928 р. до акції долучилися Український Центральний Комітет у Варшаві, Український громадський комітет у Празі, Український допомоговий комітет у Румунії (його головою на той час залишався К. Мацієвич). По-друге, Клуб сприяв залученню до збирання коштів студентів і викладачів українських вищих шкіл у ЧСР. Кость Мацієвич проводив таку роботу в Українській господарській академії в Подєбрадах, П. Феденко – в Українському вільному університеті та Українському високому педагогічному інституті ім. М. Драгоманова у Празі49. По-третє, до складу Центрального комітету допомоги голодуючим в Україні від УРДК було обрано К. Мацієвича, І. Мірного, Ст. Сірополка, П. Феденка та Є. Вирового 50. По-четверте, у 1929 р. Клуб зобов’язався перерахувати Ко-

Рідна мова

63

64 Рідна мова

мітету одноразово п’ятдесят і щомісяця п’ятнадцять чеських крон з коштів національного оподаткування51. В середині тридцятих років Клуб брав участь у спільних заходах емігрантських громадських організацій. У 1934–1935 рр. він підтримував акцію Товариства прихильників Української господарської академії проти ліквідації цього навчального закладу та діяльність Головної еміграційної ради зі стягнення національного податку; брав активну участь у скликанні та проведенні Головною еміграційною радою конференції (лютий 1934), Всеукраїнського національного конгресу, у роботі комітетів: з ушанування пам’яті М. Грушевського, з організації ювілейної академії до 85-річчя з дня народження Т. Масарика, із зустрічі делегатів на Український жіночий конгрес; організовував спільно з іншими організаціями національні заходи, наприклад, Шевченківське свято52. Важливим завданням УРДК було працевлаштування своїх членів, випускників українських вищих шкіл та взагалі українців-емігрантів. З цією метою у 1927 р. Клуб відкрив Бюро праці. Ще напередодні створення цього підрозділу О. Лотоцький вів переговори з поважними діячами української еміграції про працевлаштування співвітчизників. Так, на початку 1927 р. він мав про це розмови з генералом Володимиром Сікевичем, який мешкав тоді у Канаді, та головою Українського допомогового комітету у Румунії Костем Мацієвичем. Обидва зголосилися допомогти у цій справі53. З квітня 1929 р. Бюро праці діяло під егідою УРДК та Українського об’єднання в ЧСР. У 1928–1935 р. його головою був К. Мацієвич, секретарем – Б. Бутовський. Членами (референтами) Бюро в різний час були О. Безпалко, Є. Ґловінський, К. Дудар (Дударів), Зайців, О. Кандиба (Ольжич), П. Козирський, М. Миколаєнко, В. Садовський. У Подєбрадах Бюро мало своє відділення. З 1927 р. по 1 січня 1936 р. Бюро праці допомогло 318 особам, в тому числі 25 було надано позички для переїзду в інші країни, 179 – візи, 114 здобуто посади. Найкраще справи йшли у 1927–1930 рр., коли позичками Бюро скористалися дев’ятнадцять чоловік (76% від загальної кількості користувачів цієї послуги), візи отримала 171 особа (95,5%), посади здобули 114 чоловік (100%)54. Більшість тих, хто шукав роботу за межами ЧСР, прямували здебільшого до Польщі, а також до Бельгії, Румунії, Франції та США. У 1929 р. у Польщі було працевлашто-

вано тридцять чоловік, у Франції на вагоноремонтний завод у Ліоні – сім чоловік. Надано візи до Польщі 42 особам, Румунії – трьом. Всі знайшли роботу. Позички для переїзду в інші країни отримало вісім чоловік, в тому числі два – до Польщі, два – до Франції і чотири – до Америки55. Знаходили роботу переважно інженери, таксатори, агрономи, меліоратори і лісівники, попиту на фахівців гуманітарного профілю майже не було. У 1930 р. на посади у державних підприємствах у Польщі було влаштовано трьох чоловіків, надано віз сорока особам, в тому числі 34 до Польщі, одній до Франції і п’ятьом до Румунії. Позички для переїзду до США здобули шість чоловік, Бразилії – дві особи56. Кошти для надання позичок Бюро праці отримувало двома шляхами. По-перше, наприкінці 1928 р. було створено допомоговий фонд, що формувався з обов’язкового податку тих, хто був працевлаштований за межами ЧСР за допомогою Бюро праці. На 1 січня 1930 р. фонд мав 1219 чеських крон, 1931 р. – дев’ятсот, у 1932 р. кошти фонду було цілковито вичерпано57. Подруге, завдяки зусиллям О. Шульгина Бюро праці налагодило стосунки з Нансенівським комісаріатом у справах емігрантів при Лізі Націй. З 1929 р. кошти від цієї організації почали надходити до Бюро праці. Комісаріат надавав їх лише під гарантії певних організацій. У ЧСР такою організацією був Український республікансько-демократичний клуб. Співпраця Бюро з представництвом комісаріату у Празі на чолі із Гессен тривала і в наступні роки. Проте виникали і негаразди. Люди, які виїжджали на роботу до інших країн, не повертали позички, тому у Бюро виникали проблеми щодо здійснення цієї операції в майбутньому і повернення коштів Нансенівському комісаріату. У звіті Бюро праці за 1932 р. К. Мацієвич зазначав, що «наші клієнти не виконують тих зобов’язань, які дають в хвилі, коли потребують допомоги бюра праці. Так з допомогового фонду бюра видано позик на суму біля 1500 Кч. [чеських крон – В. В.], деякі позики видано ще в 1929 р. Але до цього часу не можна їх стягнути (особи, що випозичили гроші перебувають за кордоном, не дають своїх адрес, так що навіть листами не можна нагадати їм про їх обов’язок). Ця недбайливість, коли не сказати більше, наших клієнтів шкодить тим особам, котрі би тепер потребували на нагальні потреби часто мінімальної суми 50–100 Кч., але на жаль бюро праці є безрадне, бо фонд цілковито вичерпа-

но. В минулому році з допомогою фонду було видано останню позику в розмірі 300 Кч на подорож на студії до Бельгії»58. Керівництво Бюро праці шукало нові засоби для вирішення справи працевлаштування співвітчизників. Воно намагалося викликати зацікавленість емігрантів у заснуванні власних підприємств чи ремісничих майстерень. У зв’язку із забороною емігрантам під час економічної кризи в’їзду до США за сприяння Бюро Нансенівський офіс переорієнтував свою допомогу саме на цю справу. З цією метою Бюро здобуло дві позички у сумі 6000 і 3000 чеських крон, а за сприяння Українського жіночого союзу – позичку на суму 1000 швейцарських франків. Крім того, Бюро праці спільно з Українським об’єднанням намагалося заручитися підтримкою Нансенівського комісаріату у справі надання коштів (44 тис. чеських крон) для допомоги хворим і безробітним у Подєбрадах59. Проте відчутних наслідків ці заходи не дали. Погіршення справи із працевлаштуванням на початку тридцятих років пояснювалося тим, що із загостренням світової економічної кризи та зростанням безробіття кожна країна намагалася захистити свій ринок праці. В цих умовах працевлаштування емігрантів ставало неможливим. Крім того, емігрантів і звільняли з роботи в першу чергу. Тому в середині тридцятих років, за визначенням керівництва УРДК, «діяльність бюра праці припинилась. Спричинилась до цього гостра світова економічна криза, яка абсолютно виключає які-будь заходи бюра праці в напрямі влаштування українських емігрантів на посади, як то було в добах господарської кон’юнктури»60. Клуб намагався матеріально підтримувати просвітницькі організації. У 1930 р. Товариству «Рідна мова» у Ржевицях було надано субвенцію на допомогу учням місцевої української гімназії, які не отримували стипендії. Щомісяця УРДК виділяв таку субвенцію у розмірі п’ятидесяти чеських крон61. Клуб намагався створити і власне Бюро преси. На початку 1929 р. управа УРДК доручила П. Феденку зайнятися цією справою. До її реалізації долучили Костя Осауленка та Бориса Бутовського62. Того року Бюро не було створено, проте К. Осауленко та Б. Бутовський опублікували низку статей про українське питання та поточні проблеми української еміграції у чеській пресі. Було вирішено видавати двічі на місяць бюлетень чеською мовою для

чеської преси, збирати й опрацьовувати всі публікації на українські теми та про Україну у чеських засобах масової інформації з метою спростування неправдивої інформації63. Керівництво Клубу ставило завдання на зближення українських емігрантів з чеським громадянством. «До нині, – зазначалося на звичайних загальних зборах УРДК, що відбулися 17 січня 1929 р., – цього не досягла ні одна з існуючих українських організацій. 3) Крім місцевих сил чеських й українських притягнути для співпраці визначних діячів з широко відомими іменами. 4) Систематичне інформування чеського громадянства про українську працю, тим більш необхідного, що тут не існує Бюро преси й пропаганди, наслідком чого бракує відповідних систематичних інформацій в чехословацькій пресі. Друге було би потрібно закласти при клюбі таке невелике бюро...

6) необхідно зорганізувати невелику українську культурну виставку, для якої зібрати та представити ширшому огляду працю української еміграції”64. І наступного року Бюро преси не було створено, хоча його склад і визначився. У березні 1930 р. він був таким: К. Мацієвич, Б. Бутовський, К. Осауленко, В. Садовський та С. Шишковський65. Навесні 1932 р. Управа Клубу знову піднімає питання про заснування Бюро преси. Відповідальність за це покладається на М. Славінського та К. Мацієвича. Було запропоновано налагодити зв’язки з Союзом чеських журналістів66. Проте, як випливає з архівних документів, справа створення Бюро преси та реалізація покладених на нього завдань так і не знайшла свого остаточного вирішення. У 1935 р. прізвище Костя Мацієвича в документах майже не зустрічається. Вірогідно, це було пов’язано, по-перше, з певним занепадом організації, в тому числі і через брак коштів, по-друге, з тим, що у 1936 р. К. Мацієвич очолив Українську наукову асоціацію у Празі. Український республікансько-демократичний клуб припинив своє існування наприкінці тридцятих років. Отже, УРДК протягом свого більш ніж десятирічного існування здійснював важливу роль у справі підтримки діяльності Державного Центру УНР і Української радикально-демократичної партії, організації культурно-освітньої роботи серед своїх членів та широкого загалу української еміграції. Спільно з Українським об’єднанням у ЧСР Клуб надавав організаційну і матеріальну допомогу у справі працевлашту-

Рідна мова

65

66 Рідна мова

вання українців-емігрантів у країнах Європи і Америки, налагоджував зв’язки з іншими українськими громадсько-політичними організаціями з метою вирішення нагальних потреб української еміграції. Намагався поширювати у чеській пресі незаангажовану інформацію про Україну й українську громаду у ЧСР. Провідну роль у здійсненні цих акцій Клубу відіграв його другий голова Кость Мацієвич. Сподіваємося, що окреслені акції УРДК спонукають дослідників до вияснення нових напрямків діяльності Клубу і його структурних підрозділів та з’ясування ролі окремих його членів і керівників. ПРИМІТКИ 1

Енциклопедія Українознавства. Словникова частина. Перевидання в Україні, т. 4, Львів 1994, с. 1495; Українська журналістика в іменах. Матеріали до енциклопедичного словника. За ред. М. Романюка. Вип. ІІІ, Львів 1996, с. 211–213; В. Верстюк, Т. Остапко, Діячі Української Центральної Ради. Бібліографічний довідник, Київ 1998, с. 126–127; Сумщина в іменах: Енциклопедичний довідник. 2-ге видання, Суми 2004, с. 298; Українська дипломатична енциклопедія: У 2 т., т. 2, Київ 2004.

2 В. Винниченко, Відродження нації: У 3 ч., Київ 1990; Д. Дорошенко, Історія України, 1917–1923. В 2 т., Київ 2002; В. Іваніс, Стежками життя (Спогади), кн. V. На чужині, Новий Ульм 1962; І. Мазепа, Україна в огні і революції, Київ 2003; А. Марголін, Украина и политика Антанты [у:] Революция по мемуарам белых. Сост. С. Алексеев, Москва – Ленинград 1930; Є. Онацький, По похилій площі. Записки журналіста і дипломата, ч. 1, Мюнхен 1944; Визвольні змагання очима контррозвідника (Документальна спадщина Миколи Чеботаріва), Київ 2004; Є. Чикаленко, Щоденник: У 2 т., т. 2 (1918–1919), Київ 2004; Його ж, Щоденник, 1919–1920, Київ – Нью-Йорк 2005 та інші.

3 П. Будрин, Предисловие ко 2-му полутому IV тома «Народной Энциклопедии» (Земледелие) [у:] Народная энциклопедия научных и прикладных знаний, т. IV. Сельское хозяйство. 2 полутом. Земледелие, Москва 1912, с. V–VI; Н. Макаров, Крестьянское хозяйство и его эволюция, Москва 1910, с. 46–47; А. Чаянов, Основные линии развития русской сельскохозяйственной мысли за два века, Москва 1927; Його ж, Основные идеи и методы работы общественной агрономии [у:] Його ж, Избранные произведения: Сб. сост. Е. Серова, Москва 1989, с. 57–180 та інші.

4 І. Витанович, Історія українського кооперативного руху, Нью-Йорк 1964; Б. Винар, Матеріяли до історії економічних дослідів (1919–1964), Мюнхен 1965.

5 В. Кабанов, Школа Чаянова, или организационно-производственное направление русской экономической мысли [у:] История СССР, Москва 1990, № 6, с. 86–99; Л. Горкіна, Н. Тимочко, Історичні витоки та методологічні засади кооперативної школи О. Чаянова [у:] Історія народного господарства

та економічної думки Української РСР, Київ 1991, вип. 25, с. 71–78.

6 В. Плисюк, Кость Мацієвич [у:] Українські кооператори (історичні нариси), кн. 1, Львів 1999, с. 218–222.

7 В. Власенко, Агроном і дипломат. Штрихи до біографії Костя Мацієвича [у:] «Політика і час», Київ 2002, № 10, с. 78–86; Д. Табачник, Історія української дипломатії в особах, Київ 2004, с. 210–227.

8 В. Власенко, Науковий доробок К. Мацієвича на сторінках петербурзького журналу «Земское дело» [у:] Проблеми історії України ХІХ – початку ХХ ст., Київ 2005, вип. Х, с. 180–190; До творчої спадщини Костя Мацієвича. Передмова, упорядкування і коментарі В. Власенка [у:] «Сумська старовина» 2006, № XVIII–ХІХ, с. 48–64.

9 В. Власенко, Штрихи до портрета Костя Мацієвича [у:] «Сумська старовина» 1997, № 1, с. 25–30; Г. Стрельський, Українські дипломати доби національно-державного відродження (1917–1920 рр.). Біографічний довідник, Київ 2000, с. 23–24; В. Власенко, Кость Мацієвич: штрихи до портрета [у:] Вісник Львівської комерційної академії. Сер. Гуманітарні науки. Вип. 4, Львів 2002, с. 67–78.

10 Центральний державний архів вищих органів влади та управління України (далі – ЦДАВОВУ), ф. 4376, оп. 1, спр. 1, арк. 1–5.

11 Там само, спр. 2, арк. 93, 210.

12 Там само, арк. 20, 21; С. Наріжний, Українська еміграція. Культурна праця української еміграції 1919–1939 (матеріали, зібрані С. Наріжним до частини другої), Київ 1999, с. 86.

13 Дані щодо кількості учасників установчих зборів різняться. В архівних документах наводяться дві цифри – 33 і 38; див.: ЦДАВОВУ, ф. 4376, оп. 1, спр.

2, арк. 93, 210.

14 С. Наріжний, Українська еміграція..., с. 86; В. Трощинський, Міжвоєнна українська еміграція в Європі як історичне і соціально-політичне явище, Київ 1994, с. 72.

15 ЦДАВОВУ, ф. 4376, оп. 1, спр. 3, арк. 20.

16 Там само, спр. 2, арк. 13, 38, 47, 93.

17 Там само, арк. 80.

18 Там само, арк. 13.

19 Там само, арк. 131зв.

20 Енциклопедія Українознавства. Словникова частина. Перевидання в Україні, т. 9, Львів 2000, с. 3412; С. Наріжний, Українська еміграція..., с. 80.

21 ЦДАВОВУ, ф. 4376, оп. 1, спр. 2, арк. 95–95зв.

22 Там само, арк. 22.

23 Там само, спр. 3, арк. 85.

24 Там само, спр. 2, арк. 86, 113.

25 Там само, арк. 86; спр. 10, арк. 14.

26 Там само, арк. 86; спр. 4, арк. 3зв.

27 Там само, спр. 10, арк. 2.

28 Там само, спр. 2, арк. 113.

29 Там само, арк. 114.

30 Там само, спр. 2, арк. 70.

31 Там само, арк. 40.

32 Там само, арк. 16.

33 Там само, арк. 22.

34 Там само, спр. 3, арк. 17.

35 Там само, арк. 82, 94.

36 Там само, спр. 2, арк. 128зв.

37 Там само, арк. 86.

38 Там само, арк. 15, 40, 69; В. Стрілець, Українська радикально-демократична партія: витоки, ідео-

логія, організація, діяльність (кінець ХІХ століття – 1939 рік), Київ 2002, с. 285.

39 Там само, спр. 3, арк. 129, 138–139.

40 Там само, спр. 2, арк. 81. Йдеться про судовий процес над групою української інтелігенції, яка звинувачувалася у створенні «Спілки визволення України».

41 Там само, арк. 129зв.

42 Там само, арк. 69, 86, 128зв., 129; спр. 3, арк. 54; спр. 4, арк. 8.

43 Там само, арк. 22.

44 Там само, арк. 171.

45 Йдеться про судовий процес над групою української інтелігенції, яка звинувачувалася у створенні «Спілки визволення України». Засуджено було 45 чоловік.

46 Там само, арк. 83.

47 Там само. Більш детально про взаємовідносини УРДК й О. Олеся див.: В. Власенко, Український республікансько-демократичний клуб у Празі й Олександр Олесь [у:] «Сумська старовина» 2006, № ХХ.

48 Такий комітет існував з 1922. Його керівництво

перебувало в Берліні. З часом комітет майже припинив свою діяльність. Наприкінці 20-х років з ініціативи кількох українських емігрантських організацій його робота відновлюється.

49 ЦДАВОВУ, ф. 4376, оп. 1, спр. 3, арк. 89–90, 98.

50 Там само, арк. 103.

51 Там само, спр. 2, арк. 131зв.

52 Там само, арк. 18.

53 Там само, спр. 3, арк. 34.

54 Там само, спр. 2, арк. 25.

55 Там само, арк. 124–124зв.

56 Там само, арк. 82, 84–85.

57 Там само, арк. 54, 82, 84–85.

58 Там само, арк. 53–54.

59 Там само, арк. 52.

60 Там само, арк. 18–19.

61 Там само, спр. 4, арк. 8.

62 Там само, спр. 3, арк. 123.

63 Там само, спр. 2, арк. 117.

64 Там само, арк. 131–131зв.

65 Там само, спр. 4, арк. 6.

66 Там само, арк. 42зв, 44.

Рідна мова

67

68 Рідна мова

Неллі Корнієнко

академік Академії мистецтв України, доктор мистецтвознавства, директор Центру Леся Курбаса

Лесь Курбас і духовні засади українського авангарду

Рік 2007 – рік двох знакових дат для постаті Леся Курбаса: 120 років від дня його народження (народився 25 лютого 1887) і сімдесят років від моменту пострілу у його скроню (в жовтні 1937)... Курбас – планета у театральній галактиці. Цілий космос, який ще тільки маємо відкрити. Юність Курбаса збіглася з бурхливими часами доби модерну. У «великому світі» щось було явно негаразд. Гамлети «не лише на сцені, а й серед публіки», Треплєви, що стрілялися через неможливість ідеалів досконалості. Нафантазоване, вигадане не вміщалося в рамки дійсності. Згубна спокуса театральних ілюзій жила в Курбасовому серці разом із неминучим протверезінням розуму, доволі скептичного, щоб жити самою надією. Все це заводило від життя до книжки, від реальної матерії світу – до духовного скиту. Вирішення конфлікту сучасники Курбаса вбачали то у відмові від недосконалості людини на користь безвідмовної маріонетки, – як-от Гордон Крег; то у несприйнятті предметного світу, який обманув людину, – кубісти; то в ностальгійній увазі до минулого, до мистецтва древніх, коли художники черговий раз зверталися до ідеалів Еллади і Стародавнього Єгипту. Метерлінк пропонував поринути в суто символістське існування, Євреїнов вважав панацеєю від усіх бід творення «театру для себе», а Дункан співала оду діонісійству й культові оголеного тіла. Хтось проповідував простоту, хтось молитовно чекав на чудо, звернувши свій погляд до містики і магіки.

Світ був строкатий. На клаптиках старих романтичних знамен поети писали свої відчайдушні вірші про майбутню війну, світову катастрофу, – театр, малярство, музика кричали, борсались, благали спасіння і кликали його. Образ цілісного життя подрібнювався. Відновити розірвану «нитку часу» – означало знайти соціальні, моральні, національні орієнтири. Курбас це розумів. Як і багатьом у ті роки, йому здавалося, що змінити світ може лише мистецтво. Йому хотілося, щоб ідеальним світом майбутнього правила культура. Ніщо не нове під сонцем – ми знаходимо цю думку у Шіллера й Канта, у німецьких романтиків, у філософів-утопістів, у «Республіці» Платона і навіть у стародавніх легендах та міфах. На світанку століття про це говорив Крег, шістдесят років по тому думки ці підхопить Пітер Брук. Двадцятирічний ідеаліст і майбутній режисер уперто шукав свою точку опори, якою б він, як Архімед, перевернув світ. А розпочалося все у Відні 1907–1908 рр. ... До того була родина – дід священик, батько – відомий актор, якого класик Іван Франко назвав «головною силою» галицького театру. Гімназія.... У Відні Курбас, записавшись «на германістику і славістику», обирає філософські та теологічні студії, само собою – вивчає мови: німецьку й польську він уже знав, займається старослов’янською й санскритом (ще в шостому класі гімназії вивчав англійську, щоб читати в оригіналі Шекспіра, а у восьмому засів за норвезьку заради Ібсена).

Але головне – повна відкритість інтелектуальному й духовному началам як Заходу, так і Сходу. В його бібліотеці того часу – німецькою мовою есе та розвідки з персидської, арабської, індійської, китайської літератур; старонімецька поезія і проза; есе Георга Брандеса про російську літературу від Аввакума до Достоєвського і багато робіт із давньогрецького театру й драми, психологічні портрети Шекспіра, Гете, К’єркегора й Вольтера; нарешті – Плавт, Теренцій, Лукіян, «Махабхарата» і «Рамаяна». Певний час захоплюється моралістикою Льва Толстого. Вабить тибетська медицина і давньоіндуські «Веди». Але потаємним «манком» був театр. Вставши о п’ятій ранку, Лесь поспішав разом із товаришами в нічну чергу до театральної каси, щоб за годину–другу одержати квитка й весь день перебувати у солодкому передчутті зустрічі з прекрасним – з Моїссі-Ромео або неперевершеним Кайнцем-Фердинандом чи Річардом ІІІ. Лесь пізнавав Відень «доби трагічного розуму», як визначив Європу першого десятиліття ХХ ст. Б. Райх. Саме тепер у підґрунтя духовного пошуку Курбаса закладається «непідвладна безконечність» – етико-філософський пошук спирається на фігури Франциска Ассізького та Якова Беме, якими на той час захоплювалася Європа, а ще – виникає гаряче зацікавлення містикою та фантастичними картинами світу. Життя було просякнуте романтикою і католицизмом. Відкривалися нові сторінки потаємних знань, і Європа, якій знані були багато славетних імен, виявилась особливо чутливою до кумира європейського студентства швейцарця Рудольфа Штайнера. У його статтях про світовідчуття Гете і Шіллера, в театральних оглядах, роздумах про Вагнера, Ібсена, Достоєвського приваблювало торжество духу й «філософії свободи». Штайнер, що у своїй антропософії спирався на нові природничі відкриття, був близький молодому Курбасові – в рухові через ці знання до надчуттєвого він відчував великі потенції. Антропософія віщувала «друге пробудження», не знане побутовою, «простою», «лінійною» свідомістю. На противагу зовнішнім вимірам життя і «зовнішнім» станам душі, Штайнер кликав до «інспірації» – до такого стану «чистої порожнечі» свідомості, коли її «пильність» дозволяє увійти в неї лише духовному (сучасне мистецтво, як ви помітили, продовжує користуватися цією коморою). Штайнер наполягав на «глибокій тиші-мовчанні людської душі»

як передумові цього, на «духовному слуханні». Так народжується головне – те, що потім мистецтво «перекладає» на мову чуттєвого і надчуттєвого. Саме це «друге пробудження» встановлює нову ієрархію і нові стосунки зі світом реальних фізичних речей: їхнє місце – похідне, другорядне. Інколи воно дорівнює сну, галюцинації, міражу. У своїх лекціях про природу сновидінь Штайнер вказував, що така нова ієрархія цінностей у житті душі і духу змінює навіть образи сновидінь, які стають одкровеннями про сутності, про природу головних законів буття і перестають бути комбінаціями елементів із побутового досвіду. Все це імпонувало Курбасу (як пізніше буде імпонувати іншому великому художникові – російському акторові Михайлу Чехову, який у 1924 р. спеціально поїде до Європи на студії Штайнера). «Людина є мікрокосм, що несе в собі всі тайни макрокосму», – стверджував Штайнер услід за неоплатоніками і Сковородою (але Курбас про Сковороду ще не здогадується). Пропонується «співпраця», «співтворчість» людини із всесвітом, пізнання не лише інтелектуальне, а й через піднесення духу, екстаз, через мобілізацію підсвідомого, яке постійно формує людину. За Штайнером, митцеві належало вести себе до стану особливого духовного піднесення, в якому він бачить усе довколишнє ніби заново, новими очима, – це нове бачення і веде до преображення (перетворення) людини і світу. Таке своєрідне світоглядне «очуднення», «відчуження». Досліди такого роду Штайнер проводив не лише як теоретик. У 1913 р. в Берліні він створив Антропософське товариство і розвивав саме цю духовну науку. У 1907 р. на Мюнхенському конгресі свого товариства продемонстрував поставлену ним «Елевзинську драму» Едварда Шюре з Марією Сіверс у ролі Деметри. Це була своєрідна містерія, що стала наслідком духовних експериментів із самопізнання, досліджень із «надчуттєвим», інтуїтивним, напружено образним («імагітивним»). Курбас був захоплений штайнерівською ідеєю повернення до колискових форм театру, коли театр був «таким різновидом дійства, у якому беруть безпосередню участь усі, хто зійшовся його правити». У товаристві таких мислителів, як Андрій Бєлий та Вячеслав Іванов, Штайнера більше шанували як теософа і містика – Курбаса ж

Рідна мова

69

70 Рідна мова

більше цікавив театральний бік справи, спроба поєднати свідомість глядача зі свідомістю та переживаннями героя. Беручи участь у виставах Штайнера, Курбас переконувався в можливості повного злиття сцени і залу й доходив висновку, що і актори, і глядачі повинні сповідувати одну й ту ж моральну релігію. За такої єдності світорозуміння творчість актора здатна межувати з ясновидінням, а театр може стати містерією майбутнього дня, що перетворює людину психологічно, зсередини, через творчість душі. Одне слово, кожна доба має своїх кумирів. У ракурсі Відня сучасні Курбасові сюжети українського театрального життя видавалися надмірними і драматичними. Втім, міраж віденського свята не обманював. Юнацьке захоплення Курбаса Штайнером засвідчувало щільність зв’язку Курбасових ідей та ідей часу, пошук моральних абсолютів, характерних для європейського мистецтва початку століття. У 1920 р. Курбас запише у щоденнику: «Мистецтво, особливо театр, мусить повернутися до своєї первісної форми – форми релігійного акту. Воно... в суті своїй – акт релігійний. Порівняй – Штайнер – поняття мистецтва як люциферичного начала. Порівняй – Ед. Шюре. Воно – могутній засіб перетворення грубого в тонке, підйому у вищі сфери, перетворення матерії. Тоді дійсно театр – храм, і мусить бути чистим і тихим, хоч і всякі молитви будуть у ньому». «Як для Гете, театр для Курбаса був ретортою, в якій він, наче алхімік минулих часів, шукав філософського каменя, котрий здатен перетворювати буденщину людських душ на золото...» – відгукнулися з вісімдесятих. Першою спробою щасливої утопії став Молодий театр (1916–1919) у Києві. Парадокс і тут підстьобує алхімію. Курбас починав як «людина келії». Він ніби був готовий продовжити Гоголя, містичну тишу його начал. Усамітнення, німота, спокій – Курбас з самого початку був екзистенційно схильний до такого ісихазму. І невипадково наприкінці творчого життя, в передчутті трагічного фіналу, його думка знову, як і в роки юнацтва, кружляла навколо теми відходу – у монастир, у келію, на маяк, у тишу самотності. Повної і цілковитої. Але це потім... Зараз же «людина келії» потрапляє у відчайдушний вир пристрастей. Молодий театр стає початком нового модерного українського театру, театру авангарду. Так починалася нова сторінка української культури після доби знаменитого театру корифеїв.

Джерелом нових імпульсів свідомості стає нова європейська філософія та її нова драма. Театр Курбаса спирається передусім на інтелігенцію (не плутати з інтелектуалами). Саме вона поділяє зараз ідеї Ніцше та К’єркегора, підхопивши затривоженість наступом стадної людини, людини натовпу. Філософія Ніцше поєднується з художньою реальністю у новій драмі Ібсена. Ода індивідуалістичному духу постала в образах Бранда, Сольнеса, Штокмана як одверта альтернатива стадній, «колективній» людині. Сучасна Ібсенові критика писала, що герої Ібсена є матеріалізацією філософії Заратустри. Тут людина з самого початку менша від людства, її гординя пов’язана з вищим альтруїзмом і вищою аскезою, передусім у стражданні. Ібсенові герої були водночас і певним «спогадом» (у культурологічному сенсі) стародавньої європейської культури, культури тисячоліть – про свої античні корені, про античних героїв, напівбогів. Новий театр Ібсена з його напруженим, сильним внутрішнім життям «Я» змінював логіку співвідношень внутрішнього і зовнішнього, переміщаючи її у символічний (чи то символістський) простір. Драма Метерлінка продовжила цю логіку. Вона заявила, що єдиним призначенням людини є по суті потреба збагнути таємниці вищого світу. Для цього він і шукав нову мову театру. Як відомо, сталі, сильні культури, до яких належить європейська, періодично протягом історії переглядають своє ставлення до понять «свідоме» – «позасвідоме», внутрішній світ людини – зовнішній її світ, співвідношення між ними; стосунки з «вічними» началами Буття. Людина цікавить її передусім як багатовимірна і «безконечна» у своїх можливостях (щоправда, це не завжди в історії дає продуктивні результати). Тема сили людини, спроможності до жертви (згадаймо бодай Прометея – натяк на божественне начало в людині), тема спокути, тема совісті як найважливішої компоненти культури – ніколи не полишала теренів Європи. Так чи так, але в добу, яка нас цікавить, людина в європейській драмі починає прочитуватися крізь містичні, метафізичні формули. Драма стає поезією і філософією життя. Гріх, жертва, смерть, сутність «Я», кохання препаруються з витонченістю досконалості. Аристократичні містерії Ібсена, Метерлінка, О. Уайльда, Кнута Гамсуна стають, як писала критика, євангеліями часу.

Водночас це було і євангелієм модернізму. Саме в логіці символізму та естетики модерну виникала теорія «ідеального театру» Гордона Крега, реформи швейцарця Аппіа, що їх розвивав у подальшому й Курбас, та теорія «образного перетворення» останнього. У російській культурі у цей контекст вписуються Мейєрхольд, Блок, В’ячеслав Іванов, Бердяєв та ін. Тенденції, аналогічні європейським, засвідчує і український театр, закладаючи на цій базі свої духовні засади. Новаторське використання символістської естетики дає в ці часи творчість Лесі Українки. Народжується теорія неоромантизму з опорою на досягнення природничих і психологічних наук як нового ключа до людини і світу, з імпресіоністичними художніми розвідками, з «початком експресіонізму» – однієї з основних течій у європейській культурі ХХ ст. Театр цієї доби, підтверджуючи свою потужність, суттєво впливає на європейський живопис, поезію, музику: згадаймо Пікассо «блакитного» і «рожевого» періодів, Аполлінера, Стравінського... Напередодні приходу в театр з усім цим багажем Леся Курбаса українська драма здійснює посутній ривок, незважаючи на різкий і тривалий тиск на її культуру. Драма Лесі Українки – своєрідна модифікація античної драми й водночас символістська рефлексія на стародавні дохристиянські біблійні міфологеми. Тут важливо одне: актуалізуючи новим історичним контекстом розгорнуті стародавні біблійні «культурні цитати» чи то пропонуючи своїм героям вийти із старого міфу й увійти у новий, Леся Українка творила свій власний театр, котрий об’єктивно ставав енциклопедією інтелектуальних рефлексій української інтелігенції початку ХХ ст. Поет пропонує українській культурі «згадати» її власні художні кульмінації – середньовічні шедеври з сюжетами пізньої готики, бароково-мистецьку міфосвідомість із її емоційно-напруженим чуттям ірраціонального, космогонічні феєрії народної культури. Драма Лесі Українки несподівано й оригінально здійснила радикальний ривок, уписалася не лише в контекст нових сучасних філософій і символістських теорій, а й щільно зблизила філософію і мистецтво таким чином, що давні художні формули переосмислювалися новим історичним контекстом у напрямі надрадикальних художньо-етичних змістів.

Стародавні міфи, тексти античності, «зайшовши» у початок ХХ ст., тиражували єресь нових культурних канонів. Тема божественного безумства як нової норми у Кассандрі Лесі Українки (1907) встановлювала перегук із Метерлінком та Гамсуном, тримала єдиний з ними контекст. За умов же суто українських ця норма персоніфікувала соціокультурне передчуття різких змін і нового статусу культурних пророцтв. Космогонії безконечного колообігу творчих сил природи й людини в ній як етичної основи буття (Лісова пісня, 1911) повертали нас до національної ментальності, де людина споконвіку розчинена у природі й нею захищена (на відміну, скажімо, від ментальності російської, котра стверджує: «природа – храм, а людина в ній – робітник» або – «природа – матір-сира земля»). Пантеїзм феєрії лише посилював норму, що йшла від художньо-ментальних смислів українського філософа Сковороди, який став основоположником однієї з провідних гілок світової філософії. Нова українська драма за певного її універсалізму чітко синхронізувалася з національною ментальністю, началом суто оригінальним. Діалог Лесі Українки з усіма відомими впродовж сотень років версіями одвічного сюжету про Дон Жуана – від Тірсо де Моліни до Мольєра і Пушкіна, здійснений у Камінному господарі (1912), робить крок до майбутньої драми, котру цікавитиме тема ілюзії та реальності, свободи та її підміни, кохання й влади як компенсації недореалізованої особистості. У глибинній течії драм Лесі Українки вже закладено проблеми й мотивації драм Жіроду, Піранделло, Ануя, Фріша, Кокто. Українська поетеса певною мірою упередила модерні новації європейської драми 1920–1930 і пізніших – 1960 рр. З появою нової національної драми український театр неминуче вводив і нову ієрархію художніх цінностей. Молодий театр Курбаса розпочався під канонади Першої світової війни і в переддень Жовтневої революції (перевороту) в Росії. Ідеї національно-визвольного руху були дуже актуальні – достатньо сказати, що ще до перевороту, у березні 1917 р., у Києві було створено національний уряд – Центральну Раду, до якої ввійшов інтелектуальний цвіт нації. Піднесення охопило практично всі шари українського суспільства. Це теж істотно позначилося на новій художній думці, зокрема на театрі. Курбас сприйняв нову добу як можливість здійснити мрію про Театр як про своєрідний

Рідна мова

71

72 Рідна мова

парламент суспільства. Як про конструктора нового життя. Нової вільної України. Історія його першого театру – Молодого – це експеримент на тему: «Як пройти 300-річну історію світового професійного театру за 2–3 роки?». Кожна вистава стає окремою добою. Він досліджує естетику від стародавніх греків – до пізнього натуралізму і модернізму; кожна постановка – окрема школа, окремий стиль, метода гри, декорування. Історія Молодого театру – своєрідна антологія театральних стилів, естетика розмаїтого формотворення. Тут і «містерія духу» з елементами імпресіонізму (Йола Жулавського), яка відсилала сприйняття до трагічних образів Гойї, до його Капрічос; і символістські Етюди українського поета-лірика Олеся, і натуралістичні фарби вистави Чорна Пантера і Білий Медвідь сучасного автора В. Винниченка із сильними біблійними алюзіями в бік теми гріха; і У пущі Лесі Українки з темою свободи творчої особистості, «конформізму» і плати за свободу від духовної тиранії; і вистава за творами українського поета-класика Тараса Шевченка Іван Гус, де Курбас уперше використав елементи експресіонізму, а також нову стереофонію мізансцени та оптику кіно. Програмною виставою стає перший на радянській сцені Цар Едіп Софокла (1918). Оголосивши в театрі еру імпровізацій на теми епох та стилів, Курбас ставить в обов’язок художникові Анатолю Петрицькому (в подальшому відомому в світі авангардисту і модерністу) не реконструкцію античної вистави, як це найчастіше в той час робилося, а заміну реального середовища античного світу – його відчуттям. Ставиться завдання замінити фізичне – психічним, річ – враженням від неї. Архітектурне оформлення Петрицького мало тяжіти до символізму. У тому була своя логіка. Згадаймо. Антична сцена не знала живопису. Його заміняла реальна натура – небесна блакить, туман над горами, море, зелень помаранчевих садів; стародавній театр ніби виростав із землі і був природним завершенням ландшафту. Глядач апріорі був уписаний у цей космос і почувався його часткою. Курбас беззастережно руйнував звичні штампи сприйняття, виводив його за межі традиційного замкненого простору. Продовжуючи у світовому театрі музично-просторові експерименти Аппіа-Крега, Курбас і Петрицький розімкнули коробку сцени, розташували на тлі

грубих сірих сукон композицію з білих колон, кубів та сходів. Заданий Курбасом сценічний простір чистих архітектурних форм перебирав на себе функції епосу. Виникало відчуття органної музики. Космосу. Режисер наполягав на «враженні, як від ораторій Генделя». Духовним контекстом вистави стала спроба нагадати добі Новітнього часу про античний космоцентризм, звідки ми родом. Добі, яка порушила цю парадигму, оголосивши людину мірою всього сущого і центром світобудови. Добі, яка навіть релігію – парадокс! – зробила антропоцентричною, примусивши її знехтувати свій істинний центр – Бога. Згадка про стародавню людину у купелі космосу навряд чи могла бути почутою тогочасним революційним глядачем. Однак Лесь Курбас, попри все, наполягає на цій старожитній пам’яті людства... Так виникала одна з варіацій майбутності – нашої, сучасної, кінця ХХ ст. На відміну від, скажімо, рейнгардтівських масовок з армією статистів в його Едіпі, що виконували роль афінського плебсу, на сцені Молодого театру діяв підкреслено абстрактний «балет». Білі туніки Хору, аскетизм сірого полотна, взаємодія двох пластичних систем – архітектурної декорації і хореографічної естетики нового умовного балету, нові звуко-пластичні мелодії – шерехи, природні шуми – створювали нову театральну лексику. «Хор... своєю прекрасною пластикою робить глибоке, естетично незабутнє враження, і, властиво, він весь час тримає глядача в високому напруженні», – писав критик. «З кожною ритмічною нотою гармонійно сполучається й відповідний жест Хору, інакше кажучи, кожна музикальна нота має музикальний жест», – він же. У версії Курбаса вихід Едіпа – у смерть, у небуття, коли фізичне осліплення стало знаком найглибшого внутрішнього прозріння – парафраз древньої культури, підхоплений у Середні віки Шекспіром – сліпому Лірові відкривається Всесвіт. Виникав і «національний» варіант парафразу, але вже не з художнього середовища, а з правди буття, з історичної етики – добровільне осліплення себе українськими лірниками й кобзарями, щоб бачити «очима душі», щоб бути ближчими до Бога. Курбас переосмислював поняття «особистість» і «доля». Вступаючи у двобій з долею, його трагічний герой завжди програвав. Здобувалося щось набагато більше, ніж життя фізичне – безсмертя істини, віра в силу людського духу, у найвищий моральний сенс. Важливо підкреслити,

що Курбасова версія відсилала не лише до проблеми трагедійного героя і його взаємин з народом або проблеми Фатуму й особистої відповідальності за буття. Не менш важливою була для режисера демонстрація підкресленої краси руху, лінії, звуку. Він доводив значущість суто естетичних сценічних засобів, цінність власне естетичного переживання – одна з тез модерну. Пошуків такого роду не оминули Станіславський і Рейнгардт, Вахтангов і Мейєрхольд, а в теорії Крега естетична завершеність посідає провідне місце. Знаки модерну були розлиті в повітрі. По суті, засобами театральної мови і театрального простору Лесь Курбас трансформував античну драму з її моносемією, парадигматичною та синтагматичною упорядкованістю – в акцентовану, посилену полісемію, множинність естетичних і художніх змістів. Він увів у сценічну версію «культурні цитати», додаткові «джерела». Рольова полісемія Хору, «культурні цитати» з сучасності, з інших підвидів мистецтва (скульптурно організовані пластичні побудови; архітектура як суб’єкт діалогу тощо) посилювали відцентровий рух змістів, робили їх особливо чутливими до безмежного, «відкріпляли» самий театральний простір вистави від «вузьких» інтерпретацій – творили новий тип контексту «зчитування» смислів. Недарма сучасна виставі критика писала: «... вражають способи інтерпретації ідеї. Тут Курбас прямо піднявся до філософського розуміння мистецтва і до шляхетної сміливості, котру блискуче виправдав постановкою Царя Едіпа. То був успіх принциповий – не лише для української сцени. Так починалась перша глава українського модерного театру. Довкола – розруха, розпад усіх систем життєзабезпечення, війна, революція, фінансовий крах. Курбас продовжує будувати авангардні моделі театру майбутнього. У 1918 р. у передмові до книги В. Обюртена Мистецтво вмирає, яку режисер переклав з німецької, він полемізує з «цією книжкою бездонного, безнадійного суму і глибокої любові до мистецтва»: «Я вважаю, що поява.. Бергсона у філософії, з його обороною метафізики і зворотом до інтуїції відноситься саме до... перелому двох великих епохових стилів... І думаю, що чистому розумові цим ще раз сказано: не по силах тобі самому». Тільки у синтезі раціо та інтуїції – майбутнє театру, вірить режисер.

Курбас продовжує театральну антологію стилів. Горе брехунові Ф. Грільпарцера стає своєрідною лабораторією dell’arte, яку я б ще назвала – «у передчутті Гейзінги». Режисер надав художнику – А. Петрицькому – право на вкрай широку імпровізацію. Той дав оригінально спрощений, стилізований малюнок кельтської старовини у дусі модних тоді «мирискусников». Пропонувалася весела пародія на книжкову графіку Бакста і Добужинського. Курбас провокував його на суперодверту ігрову стихію. Петрицький написав ворота, і рів з брудною водою, де росли величезні, розміром з людську голову, водяні лілеї, схожі на традиційні українські соняхи з побутових вистав, і товсті мури з потаємними ходами. Над усім тим стирчав шмат мальованого синього неба: воно висіло на довгій палиці, встромленій у кулісу. Живопис Петрицького давав змогу оригінально вирішувати взаємовідносини людини і речі, актора і декорації: персонаж міг, приміром, «присісти» на пласке, написане на полотні, дерево, «підпиляти» мальовану опору мосту. Після архітектурних форм «Едіпа» і масштабів космосу пропонувались «безконечні» форми Гри як головного персонажа. «Дерева фантастичного рисунку і кольору, великанські ключі, хати, розміру меншого від ноги людини, риби в річці, загадковий ліс – все це було цілком влучне й найбільш символізувало ту ірреальність, якої так багацько в самій п’єсі», – писав рецензент. Ексцентрика й буфонада, фарс і розкута імпровізація знімали з історичної комедії псевдогероїчні шати й перетворювали її на народну притчу. Головною реальністю була, як я щойно зазначила, Гра. Словесна, ситуаційно-пластична, пантомімічна. Фізичні дії «на задану тему», підслуховування, переслідування, погоні, миготіння тіл, рук, ніг, веселі ритми свята, танцю, забави, актуальні вставки з сучасності, розрахунок на найдемократичнішого глядача, – ось складові карнавальної естетики Курбаса і Петрицького. Режисер продовжував пошук особливої естетичної свободи. Чергову в історії культури появу «ігрових» культурологічних теорій було спровоковано передусім новим жестом самої культури, її могутніми модерністськими розрядами. Ними пронизано поезію і живопис, музику і театр 1910–1920 рр. Гру як самоцінність засвідчив театральний авангард уроками Леся Курбаса і Євреїнова, Петрицького і Стравинського.

Рідна мова

73

74 Рідна мова

... Постмодернізм кінця ХХ ст. монополізував Гру (або Гра узурпувала постмодернізм)... Умберто Еко і Дарріда намагалися розгадати цей «хід». Курбас відчував цю стихію як екзистенційну вітальність і аналог повноти життя. У стосунках із суспільством і державою театр мислився як механізм сильного духовного «впливу». Його «теорія перетворення» фундаментально спиратиметься саме на таку формулу гри. Для мене особисто Молодий театр Курбаса – це дивовижні футуро-тексти культури, її футуристичні ескізи, загадки-розгадки. Одне слово, евристичні моделі. Театр для Курбаса поки що дорівнює семантичній повноті храму. В такому сенсі храмом може бути місто, людина, будь-який інший феномен. Навіть у компромісній Чорній Пантері... – звук літургії, В пущі – бунт одкровення, в Йолі – прихована молитва про гріх. Кажучи про театр, який він будує, Курбас люто таврує імітацію – як відсутність життя (адже життя для нього – явище художнє). Як і Мейєрхольд, і Крег, і Рейнгардт. Про це наприкінці ХХ ст. напише Ж. Бодріяр і назве ці явища «симулякрами». Курбас мріяв синтезувати всі стихії в акторський мікрокосмос, подолати діонісійство, перетворивши його на ідеальну сутність, на аполонічне «Я». ... Курбас все ще вірить, що можна «використати» революцію для зміни в суспільстві пріоритетів – для переваги в ньому театру, мистецтва, культури як структуротворчих його елементів. Пам’ятаєте про подібні Утопії? Але ж у деяких суспільствах – і то не так уже й рідко в історії – саме за рахунок таких пріоритетів здобувалась духовна перевага на століття і тисячоліття. Сьогодні Японія, Швеція, Франція, що спираються на подібні духовні засади, виграють у стабільності і моралі, а значить у гармонійнішому русі до майбутнього.... На якийсь період Курбасу вдалося втілити мрію Гордона Крега про своєрідну Театральну академію. Нею став театр «Березіль» (1922– –1933), який спочатку був МОБом – Мистецьким об’єднанням «Березіль» (налічував 250 осіб). Він заклав основи всіх напрямів українського театру і науки про нього: театру драматичного, дитячого, опери, експериментального, оперети, кабаре, ревю, цирку, кінематографа; закладено основи соціології театру та театрознавства, створено Театральний музей. Курбас розбудовує театром європейську Україну, повертає її до Європи, звідки Україна

родом. Тим часом Радянський Союз, складовою якого після невдалого антиімперського руху стала Україна, починає під демократичну риторику набувати рис нової імперії. Режисер вперто зосереджений на глибинних засадах духу, на емоційному забезпеченні найскладніших рухів думки, на чуттєвих моментах емоції, на підсвідомому. Його актори вивчають медицину і психологію – від Х. Інхеньєроса до Л. Виготського, Фройда і Бергсона. А ще вивчають Платона, Мора, Кампанеллу. Довкола його театру гуртуються найкращі сили молодого українського авангарду: композитори К. Стеценко, Л. Ревуцький, Я. Степовий, поряд – художні студії Мордкіна та Ніжинської, тут – Верховинець, Леонтович, Кошиць. Поруч – молоді учні Ф. Кричевського і Г. Нарбута. Письменники, поети, науковці. Згодом – відомі світові імена. Цю добу буде названо Відродженням, з подальшим коментарем – Розстріляне.

Художній світ Леся Курбаса (1887–1937) – багатогранний і багатовимірний. Своєрідним був політичний театр Курбаса (1922–1926). Створений на базі естетики експресіонізму, він тяжів до двох полюсів. З одного боку, Курбаса цікавила актуальність, якій експресіонізм відповідав. З другого, він мріяв про діалог із сучасником мовою філософського мистецтва. Тому вистави його політичного театру розширювали межі сприйняття злободенного. Шпенглер і Ніцше, революція в Німеччині і Росії, назагал проблеми революції і демократії (Веймарська республіка), здогади про руйнівну силу будь-якої революції і висновки про обмеженість найсправедливішого устрою, бо й він не здатний дати щастя всім, – поставили питання про історію, яка втрачає орієнтири. Апокаліпсис тут був лише межею, за якою – нове уявлення про історію, про народ, про історичну дію. Експресіонізм став маніфес-

том катастрофи. «Драма крику» – одна із назв і самоназв цієї драми. По суті головним у ній став сюжет – Я в Пеклі. Світ, що пережив катастрофу Першої світової війни, шукав нову мораль. Ще на початку ХХ ст. виникла спроба синтезувати Христа, Будду й поганських богів – це відчутно і в Блавацької, і у Штайнера, і у пізніших езотериків. Експресіоністи, що поділяли цей пошук – Г. Кайзер, Е. Толлер, В. Газенклевер, Ф. Унру та ін., – ставили перед людством питання питань: як покінчити з соціальною несправедливістю, з війнами? Як зробити так, щоб гуманізм залишався вірою? В умовах України п’єси експресіоністів знаходять суттєве переосмислення, подеколи настільки радикальне, що вистави виступають опонентами драм. Зокрема Газ Кайзера у версії Курбаса (1923) суттєво наближається до «Руссо і Толстого», як засвідчувала критика, лаючи за це виставу. Збереглися цікаві спогади академіка-психолога Олександра Запорожця, колишнього курбасівського актора, а потім відомого у світі вченого (його методики було використано, зокрема, і в американській школі психології), про спеціально розроблену партитуру масовок, яка демонструвала ідею перетворення людини, що була гвинтиком, додатком до машини, – в особистість. Довкола, в реальному житті, розгортався процес становлення саме знівельованої людини, людини-гвинтика. Курбаса звинуватили в ідеях «абстрактного гуманізму». У наступній виставі – Джиммі Гіґґінс (1923) за американським прозаїком Ептоном Сінклером (п’єса Курбаса) режисер пішов іще далі. Історія про «маленьку людину» – робітника Джиммі, який, перейшовши через ілюзію і страждання часів Першої імперіалістичної війни, стає соціалістом, перетворюється на самостійно мислячу людину, на борця за свої права, – виявилась історією не стільки про «класову розстановку сил», скільки у чистому вигляді містерією пристрастей. Курбас, перебуваючи в суспільстві атеїстичної стерилізації, раптом поклав побутово-політичний сюжет на сюжет суто сакральний. У результаті цієї операції «маленька людина» стала дорівнювати персонажам Гоголя і опинилася в одному ряду з героями Чарлі Чапліна. Режисер зрушив систему мотивацій. Естетична цінність прийому полягала у відтворенні методу «потоку свідомості», що поставило театральний експеримент Курбаса в систему

координат світового авангарду. Курбас максимально суб’єктивізував душевний простір свого героя (ця спроба мала подальший розвиток). Суб’єктивізація здобувалася на шляху відтворення підсвідомих імпульсів психіки героя. Галюцинації, видіння, що виникали під час катування і під час страждань, матеріалізувалися на кону в окремих сюжетах. Другим блискучим внеском Курбаса в практику і теорію європейського авангарду був принципово новий тип використання кіно. Він будує виставу за принципом кіномонтажу, використовуючи естетику експресіонізму німого кіно. Монтаж, світло, в особливий спосіб подане, використання «напливів», «крупних планів», нарешті, музика як низка монтажних фрагментів, на котрі накладалися конкретні функціональні шуми (своєрідний музичний конкретизм). До фактури такої майже кінематографічної вистави природно увійшло і власне кіно – текст у семіотичному його виправданні. Був знятий окремий маленький фільм із головним персонажем, який став смислоутворюючим фрагментом естетики вистави. Сцени «живі» і «екранні» взаєморегулювалися. «Крупний план», портретний кадр на весь екран продовжував міміку та жест Джиммі сценічного, подія набувала континуальності і «предметності». Таке поліфункціональне використання кіно було здійснене вперше не тільки на радянських теренах. Театр, як стане зрозуміло трохи згодом, робив підказки кінематографа. Поруч працювали з екраном на театрі Меєрхольд і Ейзенштейн. Естетичний принцип «відчуження» (вистава Макбет, 1924), на якому пізніше побудує свій епічний театр Брехт, формула переведення «невидимого» у «видиме» – і навпаки, «потік свідомості» (рух у глиб особистості), спеціальна робота з ритмом і енергіями як вітальними засадами, ідея актора як «розумного арлекіна» і театру як конструктора життя, – виокремлювала духовні опори українського авангарду як закорінені у генетичну пам’ять української культури, передусім у філософію «внутрішньої людини» Г. Сковороди, яка за нових умов мала спиратися на новітні відкриття в галузі психіки, психології, філософії (але – нагадаю – саме «чужинець» Штайнер навернув Курбаса до «свого» Сковороди). Про людське «Я» як «мікрокосм» ішлося Курбасові передусім – навіть у його політичному театрі. «Я» – безодня, у ній – досвід тисячоліть. Граничним знаком цієї безодні став Чорний квадрат Малевича. Він

Рідна мова

75

76 Рідна мова

провокує внутрішній зір. Авангард змикався з глибинною філософією «Я». Але час зрушував ці естетичні токи. Політичний час України вимагав від Курбаса «злободеннішої» поведінки. Адже і митцеві треба будувати соціалізм, нагадує влада. На тлі політичного театру, зокрема і з сюжетами революційної спрямованості (до ювілею революцій 1905 та 1917), Курбас веде експеримент із ключовим поняттям своєї теорії – «образним перетворенням». На відміну від Станіславського, котрий наголошував на «перевтіленні», на психологічному уподібненні, і на відміну від Меєрхольда, котрий відсилає актора до «біомеханіки», Курбас шукає акторську формулу у витоках життя, у витоках енергії як такої – у ритмі як основі вітальності, як свідченні глибинних форм життя – органічного і неорганічного (тут режисер упереджує прийдешню науку – останньої третини ХХ ст.). Все на світі має ритм. І стіл... і моя мова, і вітер, і не тільки ритм для вуха, звуковий, але ритм просторовий (звук – це також простір), – наполягає Курбас. Формула актора фіксується як «уміння тривати в наміченому уявою ритмі». Увага до ритму як до основи енергії мала витоком не тільки штайнерівську евритмію, а й ритмо-пластику Гогена і Ван Гога, яку вивчали в театрі Курбаса. Знадобилася й тибетська система медитацій, заснована на ритмах добування асоціацій із підсвідомості. Курбасів авангард сягає далеко за межі театру. Він робить блискуче упереджувальне спостереження, що ґрунтується на фундаментальних засадах творчості і сприйняття: Коли ми бачимо будинок, приміром на Банковій [вулиця – Н. К.], де понавішувані звірі, слони і т. д., і на цьому вузькому будинку наліплено так, що здається, ніби воно от-от завалиться – ми почуваємо, що цей будинок нервовий. Оцінка... що він нам не подобається, походить від того, що нам неприємно почувати непорядок цього будинку – ми внутрішньо... коли на ньому зосередимося, повторимо в собі непорядок. Серією виступів із приводу японського та китайського мистецтва і філософії (він вивчав і конфуціанство, і Лаоцзи, і японський синтоїзм) Курбас стверджує, що внутрішній «мікрокосм» як всесвіт є аналогом художньої гармонії, і саме тому всі напрямки в мистецтві є різними стадіями одного і того самого творчого процесу. Курбас розвиває

концепцію енергетичного начала: У цілком конкретного і реального Рубенса є... елементи безпредметного впливу самої фарби, кольору на глядача, настрій... на певний ритм, як... у супрематистів чи експресіоністів. Матеріал у мистецтві різний – фарби, площа, рисунок, простір, час. Вводячи в практичні заняття ідеї Далькроза і Дельсарта, Курбас продовжує самостійні дослідження законів ритму як механізму одухотворення часу і простору. Як і багато хто з авангардистів, та й узагалі з людей доби модерну, Курбас – стихійний «семіотик» і театральний «антрополог» (зрозуміло, що в тій чи тій мірі ним є будь-який митець). Він шукає принципи впорядкування театрального тексту. Відкритий формальною школою принцип «очуднення» або «відчуження», «відсторонення» (термін В. Шкловського) паралельно відкривається і використовується Курбасом на кону як прийом «зсуву» канону, зміни нормативу за рахунок різних компонентів – цей «ефект очуднення» може мати рівні філософські, лінгвістичні, художні тощо. А не лише «технологічні». Глядач і критика не встигають за експериментами режисера. Це – ще одна складова його майбутньої трагедії. Точилася боротьба за народні маси, за їх залучення до культурної революції, як казали тоді. Режисер ухилявся з протоптаних стежок. Різко ламав стереотипи. У мас же був свій темп. Кульмінація здобутків Курбаса пов’язана з драматургом Миколою Кулішем (1892–1937) і художником Вадимом Меллером (1884– –1962). У той час у театрі Радянського Союзу переважали теми доцільності «заради» героїзму – заради ідеї, безумовно ж, ідеї «радянського», партійного соціалізму. Родина, окрема людина не мала ваги – саме тому могла стати радянською класикою п’єса Треньова Любов Ярова та її героїня, яка духовно зраджувала, доносила на власного чоловіка своїм, «правильним» партійцям. Це було моральною нормою часу. Курбас будував зовсім інший театр. Театр, що намагався говорити з людиною мовою сьогодення, яке ставало дедалі трагічнішим, дедалі тотальнішим щодо людини. Мовою філософської оцінки. Виставами Куліша він розпочав свій філософський театр. Несподіваним шоком відгукнулася на театральному кону драма Куліша Народний Малахій (1927). Вистава стала театральним шедевром, і сьогодні входить до ста найкращих вистав театру ХХ ст.

Театр жив в оточенні кінної міліції, перші ряди партеру було віддано чекістам. Виставу супроводжували аншлаги. Поштар Малахій Стаканчик, «трахнутий» революцією, замурувався від неї у комірчині, начитався там Біблії разом із Марксом і, переплутавши те і те, вийшов на білий світ із проектом «блакитної реформи людства». Він іде до «соціальних батьків», на «Олімп пролетарської мудрості» (у реальності – до совнаркому, своєрідного місцевого, столичного уряду). Реформи Малахія – це проповідь морального самовдосконалення. «Гріхом» назве Малахій те, що один «ударив женщину зневажливим словом», а зречено було ще «в староіндійських Риг-Ведах: не вдар женщини навіть квіткою»; і те, що хтось віддався розпусті, а третя вербувала до сумнівного «салону» чисту дівчину; страждає Малахій і коли ніхто не може показати бабусі-прочанці дорогу на Єрусалим. Рятуванням «грішних» і займається Малахій, аж доки залізною волею радянської реальності не потрапляє до божевільні. У «салоні мадам Аполінарії» (будинку розпусти) накладає на себе руки дочка Малахія – Любов, Любуня, що пішла на пошуки батька. «Голубого мрійника» визнали тільки у психіатричній лікарні; пролетарі, до яких він приходить на завод із своєю проповіддю, теж не сприймають його. Немає йому місця посеред цього соціалізму. Ось, по суті, сюжет п’єси у голому викладі. Драматург визначив жанр п’єси як «трагедійне». Вже саме ім’я головного героя (Малахій – останній із старозавітних пророків, який передбачив пришестя Пророка і прийдешній Суд Божий), яке, на щастя, не було «почуте» тогочасною владою і критикою (як і новою – аж до 1990 рр.) – за це авторів вистави розстріляли б одразу, – вносило в неї непередбачуваний момент сакрального. І це в добу, нагадую, коли за похід до церкви звільняли з роботи, а то й вкорочували життя (тисячі священиків загинуло в радянському ГУЛАГу). Курбас і Меллер конструювали на сцені не стільки об’єктивний світ, скільки напівреальний, напівфантастичний світ, відтворений гарячковою свідомістю Малахія. Режисер продовжував експериментувати з ідеєю «поведінки» свідомості. Виникала кореляція з модерною філософією і прозою, з новим романом Роб-Гріє. Це принципово новий поворот у практиці сценічної інтерпретації. Жовч та іронія, авторський смуток і посміх, ефемерність мрії Малахія – ретельно «уречев-

лювалися» Меллером. Публіцистичний гротеск почувався на березільській сцені вільно, «зоряним» своїм часом обравши епізод «Сну Малахія». Іронізуючи над способом «реформи» людини, що його запропонував месія з вулиці Міщанської, режисер і художник створили на сцені грандіозну «реформаторську машину» з плуга, важелів, шестерень, тракторних коліс та крил вітряка. Туди почергово закладали «порочних» сучасників Малахія (пам’ятаєте Енгельсове «праця створила людину»?). Уся ця машинерія скреготіла, колеса й крила оберталися. Під наспів «духовних мелодій», що змішувався з мелодією «Інтернаціоналу» і церковними дзвонами, машина перетворювала сучасників Малахія у «відібраний матеріал» для комунізму. З’являлися з неї ангелоподібні істоти з рожевими крильцятами й серцями і летіли – ви вгадали – у вимріяну Малахієм «голубую даль» (парафраз із соціалістичних обіцянок). Курбас вводив своєрідну кольоромузику (за мотивами пошуків Скрябіна). Насичена гама блакитних кіл із жовтогарячими центрами [сьогодні це кольори українського прапора – Н. К.] розбігалася по заднику, – виникали метелики, лінії, трикутники, фантастичні картинки Малахієвого «завтра». Злий гротеск малахіанської реформи людства Курбас і Меллер подавали у сюрреалістичному ключі. Протягом вистави Малахій (арт. М. Крушельницький), залишаючись у межах стратифікації «міщанина», трансформується в «Гамлета вулиці Міщанської» чи в Дон Кіхота, як його аж ніяк невипадково охрестила розгублена тогочасна критика. Досягалося це зсувами в зоні мотивацій. За плечима – вузлик, в очах – «голуба мрія». Чи не перевернута тінь великого Сковороди прикриває нашого мрійника? І чи не тих далеких доріг пил клубочиться перед нами, «розмазавши», зсунувши стару парсуну, трагічно обрушивши на нас новий образ «пророка»? Вільна людина – на безмежних дорогах життя, втілення одвічного українського «піти і не повернутися», бо шукане, найкраще, найкоштовніше – завжди там, за обрієм... За певного погляду до Малахія можна поставитись і як до фольклорного персонажа (невипадково його вписано в контекст із відчутною фольклорною атрибутикою: на ногах – постоли, на голові – бриль, у руках вузлик і посох, рекомендація – мати в руках сонях; музика так само має опору у фольк-мотивах; стилістика життя – сільська – з вулицею як головною площею

Рідна мова

77

78 Рідна мова

для «зборів народних», із Кумом – головним авторитетом вулиці тощо). Стилеутворююча експресія утримувала кілька поверхів змістів, кожен з яких – варіація на тему Євангелія або текстів, насичених гострою символічною аксіоматикою. Окрім того, на всіх рівнях естетичної шкали було витримано принцип амбівалентності: на рівні драми, режисури, сценографії, акторського виконання. Поєднання, скажімо, реалій з різних логічних площин (Біблія і Маркс у комірчині); народного плачу і літургії (у звукоряді вистави), романтики і пафосу, психологічного гротеску та іронічної мелодрами. В емоційному середовищі вистави – чергування норми з ненормою (Малахій-Крушельницький то набував прекрасних рис високості духу, то ризиковано наближався до біснуватості і фанатизму; режисер і актор працювали найтоншим скальпелем). І, нарешті, амбівалентність на, сказати б, концептуальному рівні: Курбас і Куліш виводять свого героя як мандрівника, прочанина, пророка, месію – і водночас подають його як псевдогероя, антипророка та політичного шамана, смислово розвінчаного, як уже згадувалося, відразу у трьох контекстах: у публічному домі, у божевільні, у середовищі «соціалістичного» пролетаріату. Лексика вистави, з одного боку, відверто виводить самосвідомість на символічні рівні, з іншого – витончено насичує пародійно-міфологічними і квазірелігійними рефлексіями. Курбас на грані останнього ризику грається з поняттями: кола Пекла, Божевільня життя, Задзеркалля, пароль «голубі мрії» як трагічна гримаса; занапащена Любов (через ім’я героїні – Малахієвої дочки, яка «завісилась»); у стик із поняттям «голуба реформа» – Революція; Комірчина (герметичне замурування) – мандри як розгерметизація і відхилення від канону «нової соціалістичної людини». Вистава вибудовувалася згідно з епічною метафорою поховання Розуму. Утворюється мета-текст, де вкрай зближені: портрет світу, що перетворився на задзеркалля – і «внутрішній» світ, який втрачає самоцінність, усмоктується «зовнішніми» фабулами і сюжетами. Під прикриттям трагікомедійного дискурсу Курбас моделює народну трагедію. Семантика у виставі Курбаса була зашифрована віртуозно, через складну систему кодів – шедевр невипадково був означений саме як шедевр. Украй розгублена критика намагалася «встигнути» за явищем. Особисто я інтерпретую цю прекрасну виставу як містичну і метафізичну. І переко-

дований жанр – лише блискуча містифікація. Вистава надавала можливості прочитувати її і як притчу, і як трагікомедію, і як «плач» – «жалобне голосіння» за мріями та ілюзіями, і як провіденціальне попередження. Вистава ніби покладалася на майбутню театральну антропологію. ... І прийшов останній сезон 1932–1933 рр. Україна впадала в кому. Цей рік став роком штучного Голодомору, геноциду, що забрав, за одними оцінками – сім, за іншими – понад десять мільйонів людських життів. Уже розгромлено всі інтелектуальні національні «ніші», у Курбаса знято з репертуару Народний Малахій та Мина Мазайло (1930). Критика «Березоля» дедалі частіше переходить зі сфер художніх у сферу політичну. Вже вистрелив собі у скроню один із лідерів українського відродження Микола Хвильовий. Скоро його долю повторить нарком освіти М. Скрипник, що стояв в обороні цих самих процесів. Єфрейтор Гітлер убрався в мундир фюрера. Представники фашистської Німеччини відкрито виступили в Лондоні на Міжнародній економічній конференції з вимогою захопити західні землі Радянського Союзу, передусім Україну. В такій атмосфері в Куліша народжувалася п’єса, вистава за якою стала завершальним акордом «Березоля», – Маклена Граса. Дія трагікомедії відбувається у Польщі, що задихається під диктатурою Пілсудського. Економічна криза. Ми застаємо героїв п’єси в той момент, коли всі норми, всі моральні опори впали, суспільство охоплює катастрофічний хаос. На це соціальне тло драматург поклав напіванекдотичний сюжет. Герой п’єси маклер Зброжек, гроші якого зберігалися в банку, що збанкрутував, хоче заробити на останній афері: власній смерті. Він застрахував себе, тож якщо його вб’ють, родина отримає страхову премію, якої цілком вистачить на відкриття омріяної власної фабрики. І тоді, нехай і коштом власної смерті, він увічнить себе як людину, що має «власну справу». Дочка пролетаря Граси – Маклена, якій щойно виповнилося тринадцять років, після важкої внутрішньої боротьби наважується вбити Зброжека, адже він грозиться виселити їх з підвалу, де вони мешкають із хворим батьком та маленькою Христинкою, що спухла від голоду. Збанкрутував і фабрикант Зарембський, представник «вшехпольського» фашизму, який мріє захопити Київ, Крим... У розпачі ще один герой п’єси – музикант Ігнатій Падур, прообразом якого став зна-

менитий Падеревський, композитор, піаніст, автор опери Манру, прем’єр-міністр та міністр закордонних справ Польщі, що підпав під неласку Пілсудського. Музикант, яким захоплювалася вся Європа, тепер демонстративно живе у собачій будці, і у «вшехпольському» полонезі водить за собою жебраків, – чи це не алегорія ставлення держави до мистецтва, яке змушене жити коло смітника і харчуватися покидьками?.. Курбас і Куліш у співпраці з Меллером та найкращими силами «Березоля» вирішили Маклену Грасу як спектакль про деформацію логіки розвитку світу, в якому вторинні цінності – гроші та кастові («партійні», кланові) інтереси вбивають людську індивідуальність і відчужують дух. Країна дихає повітрям тотальної несвободи. Спектакль тяжів до жанру філософської трагікомедії і був генетично пов’язаний з «іронічною трагедією» Народний Малахій. Меллер вирішив виставу через поєднання важких червоних «шекспірівських» тонів в убранні сцени – і мерехтливої «розмитості» фактур оформлення. Конструкція, на якій відбувались окремі сцени, була вкрита слюдою, і за певного освітлення створювала відчуття сирості, імлистості; суть Часу і Простору виникала з атмосфери непроглядної туманної осені з дрібним колючим дощем, з калюжами, грязюкою, парасольками, ботами, шарудкими плащами, мокрими афішами тощо. Понуро сипить вулична шарманка, поруч із шарманщиком – ніби щойно зійшла з полотна Пікассо – витинає своє акробатичне мереживо юна танцюристка (арт. Т. Карпова, відома згодом актриса). Вогкий брудний міський будинок поставав ніби в соціальному розрізі. Тричастинна модель світу демонструвала неминучість для його мешканців – пекла, чистилища та раю – одне слово, кожному своє... Право горішнього поверху – за найсильнішим, за Зарембським. Уявна ситуація перемоги над світом ототожнювала його з диктатором і репрезентувала механізм самоствердження. Курбас і Куліш уводять у художній і політичний контекст не дуже вже й приховані рефлексії інтелігенції на з’яву «двох» фашизмів у Європі, з яких про «близький» говорив той, що був «дальнім», «польським», «ненашим». Тоталітарна Польща «од можа і до можа» – метонімічне марення, незаперечним контекстом якого була здійснена, реальна імперія від Балтійського і Чорного морів до

Тихого океану. І зовсім невипадково автори вистави 1933 р. помістили Зарембського з його маніфестом на верхівку світобудовної піраміди, віднесли до «господарів» історії, яка вершилася на наших очах. Унизу, в підвалі жив безробітний Граса з двома дітьми. Над Грасою мешкав маклер Зброжек зі своєю родиною. Курбас досяг рідкісної невимушеності та розкутості режисерського «письма». Правда характерів поєднувалася з гіперболічним акцентуванням спотвореності життя; гротеск – з іронією, витончена поетичність межувала тут із натуралістичною правдоподібністю, реальність події – з майже символічною окресленістю історичної перспективи доль. Це був фантастичний реалізм, що перегукувався з основами гоголівської поетики та елементами барокового химеричного українського роману, який у ХХ ст. згорнув свою традицію, хоча окремі поштовхи її даються взнаки в сучасній українській прозі (В. Шевчук) та кінематографії 1960 рр. (С. Параджанов, Ю. Іллєнко); увесь Булгаков пронизаний цими струмами. А одна з кульмінацій світової прози – латиноамериканський роман фантастичного (магічного) реалізму, ніби в логіці розвитку химерного готичного європейського роману, промоделював магію синтетизму особливого типу, що поєднала в собі космогонії, поетику фольклору, міф, казку та сучасні методології письма. У Маклені Грасі Курбас довів логіку художніх перетворень до кульмінації. Перетворенням ставала вистава в цілому, розгортаючи за конкретною партитурою низку асоціативних тропів, підкорених конкретній художній логіці. Тут була й дияволіада всесвітнього дефіле жебраків та калік у стилі «химерної» естетики українського бароко і моторошних видінь Гойї, і класичні новели Падура-Крушельницького, що перетворив жебрацтво на «жанр мистецтва», і похмурий гільйотиновий «театр у театрі», де режисером був Зброжек, що репетирував власне – реальне, не вигадане – вбивство. Три головні персонажі – Зброжек, Падур і Маклена – витлумачували центральну ідею задуму. «Театр у театрі» запрошував нас до своєї вистави у виставі. Йдеться про визначну роботу М. Крушельницького в ролі Падура. Актор грав Падура філософом-жебраком, який з почуття протесту мешкає у собачій будці. Від бочки Діогена до будки Кунделя стелився довгий шлях,

Рідна мова

79

80 Рідна мова

і бідака-філософ добряче обшарпався. Фрак його зотлів, рукавички діряві, котелок перетворився на розплющений млинець. «Апартаменти» Кунделя – хіба не гідне місце для «спілкування» з Кантом або Св. Франциском? Невисокий, у лахмітті, з окариною в руках, високе чоло Сократа, пасма, що стирчать позаду, як гребінь дикобраза, – і тільки шляхетні манери видають у ньому колишнього аристократа. Я перший придумав зробити з жебрацтва певний жанр мистецтва! – фронда Падура потребувала глядача – інакше як би він висловив свій протест на захист тлінної розкоші самосвідомості? І коли на клич Маклени з Кунделевої будки з’являвся галантний Падур із величезним бантом на шиї – наставав апогей. Саме тут, біля собачої будки, належне місце для вияву вільнодумства. Я!.. – як єдність самосвідомості у філософії, світова субстанція, невмируще я! Трансцендентальне за Кантом, єдиносуще за Гегелем. Я! З якого виникає всесвіт у Фіхте і навіть за матеріалізмом – найвищий ступінь у розвитку матерії – Я! Вражена Маклена задавала скептикові наївні запитання, на які екстравагантний філософ не міг відповісти. Вона питала його, чи має він маму і для чого поліз у будку. «Трансцендентальне Я» Падура губилося перед нехитрими запитаннями, які спокушували філософа поглянути на свою біографію з нової точки зору та робили безглуздими потуги на самоіронію. Після невдалих «одкровень про всесвіт» йому не залишається нічого, як стати самим собою – втомленим і зневіреним у світовому прогресі скептиком-інтелі-гентом. Маклені, що порадила йому піти в революціонери, цей Падур відповідає: «Це, ma fille, мої юнацькі фантазії та мрії... я вже виріс з них і знаю, що соціалізм – це буде лише друга після християнства світова ілюзія...». Інстинкт співчуття непомильно підказує Маклені вчинок – вона просить свого нового приятеля пограти для неї. І Падур-Крушельницький відповідає Маклені музикою своїх юнацьких мрій – грає про кохану дівчину, про могутні дерева («тепер таких немає»), які він бачив колись («як на героїчних пейзажах Пуссена»), про своє кохання до цієї дівчини... Він захищався від світу мріями. Крушельницький розлого змальовував свої пасажі – був постановником сцени, диригентом високої музики. Тут, у собачій будці, на самому краю долі, у безконечних просторах Всесвіту. Повітря незатишного, трагічного космосу – простір вистави. Не встиг Падур насолодитися своєю мрією про минуле, як несподівано окарина його

почала видавати дивну, сповнену незграбних дисонансів мелодію. Не дуже мені подобається. А тепер що ви граєте?, – злякано питає Маклена. І Падур, щойно розчулений, хрипко кричить, із відчуттям помсти за свою сентиментальну слабкість: Тепер? Тепер ось що: минули і революції, і соціалізм, і комунізм. Земля стара і холодна. І лиса! Ані билиночки на ній. Сонце – як місяць, а місяць – як півсковородки... – сидить останній музикант і грає на дуду! Це теперішня моя композиція... Скрегіт і виск дудки Падура, як і тужливий розпач іншої дудки, – пам’ятаєте Малахія? – сигнали неузгодженості зі світом, знак порушення гармонії. Знак відчуження екзистенційного Я. Важкою оманою виявилося життя. Залишилося єдине – тверезо відмовитися від мрії – про кохану, про великі дерева – від усього, у що колись, у прадавні часи вірив. Єдиною винагородою за тугу, що роз’їдає душу, був поцілунок Маклени. Але, торкнувшись неголеної щоки, юне створіння зникало вдалині, а скоцюрблений Падур усе слухав та й слухав тиху музику. Потім скинув сльозу: Які сентименти! І яка Іронія!, – вибухає і кричить – божевільно, хворобливо і страшно: Горілки! Мар’ян Крушельницький зіграв художника, якого розчавила жорстокість світу, що «відчужував» духовність. Ця непересічна людина виражала ідею екзистенційної самотності таланту, який гинув тому, що на естраду [світу – Н. К.] зійшли якісь нові музиканти!.. Не музиканти, а нездари – ремісники! Вони грають на казенних струнах улесливі симфонії диктаторові, і за це їм надано диригентські пости в мистецтві! Тут не сюжет життя, а криза систем духовності. Втрату абсолютів – духовних начал, філософії, музики, пам’яті – засвідчує Падур своїм жебрацтвом. Байронічний жест тут істотний – меті самоствердження тепер слугує жорстока гра із власним життям. Це – мимовільний експеримент Падура (згадайте ще одного експериментатора над своїм життям – Ліра) на випробування черговою утопією з низки тих, що їх Падур розвінчує у своїх монологах. Лише відповідальні за них уже не Кант і не Фіхте... Монологи Падура – знак Апокаліпсиса. І Падур – його пророк. Коли несеш свій власний, суб’єктивний апокаліпсис, легше почути і той, що насувається. Мотивація тут одна, крихка, але точна: вигнання з суспільства художника (творця) – найчастіше і є знаком, передвісником Апокаліпсиса.

Сутність авангардизму ХХ ст. виражає через Падура свої найважливіші формули. Важливим лексичним елементом сцен із Падуром є карнавал, театралізація. Падур – дзеркало печального карнавалу життя, що ставить невирішувані питання. У семантиці сцен Падура і Маклени, акустичний резонанс яких розраховано на позамежжя сценічного буття, має значення все – і зотлілий фрак на славетному колись музикантові, і життя на краю ойкумени, і собача будка, і відвертість перед юною Макленою. Маклена (якій 13 років – межовий вік юної жінки; пригадуєте, скільки років Джульєтті?) – персонаж із відсилом до еквівалента – «дитина», «немовля», «ангел», «ближній до Бога». Тому в Маклени особливі права. І коли смерть дано заподіяти їй – у цьому є особливо драматичне звинувачення життя. Теза Достоєвського про сльозу дитини трансформується в реальність «плати» за неї смертю того, хто уособлює світ зла. Для Курбаса і Куліша катастрофа в душі таланту рівнозначна світовій трагедії. Етика вистави розкріпачувала сучасну свідомість і встановлювала чітку дистанцію щодо таких понять, як «здоровий глузд»

(у тлумаченні Зброжека), духовне рабство, звертала особливу увагу на ідею морального і громадського обов’язку. Після прем’єри, що відбулася 24 вересня 1933 р., вистава пройшла кілька разів і була знята з репертуару. Філософський театр Курбаса був приречений. Втілюючи упереджувальну стратегію національного театрального руху, український режисер досяг приголомшливого успіху й увійшов у вирішальну стадію конфлікту за формулою «митець – влада». Далі був ГУЛАГ. І визнаний владою «зразковим» гулагівський театр під орудою Курбаса на печально знаменитих Соловках. Постріл у скроню Курбаса в жовтні 1937 р., зроблений капітаном НКВС Матвєєвим, був одним із 1111 пострілів, які зупинили життя найкрасивіших і найталановитіших інтелігентів ХХ ст., людей духу на теренах Радянського Союзу. Розстріл улаштували «в честь 20-летия Великой Октябрьской социалистической революции». Авторське право: «Дзеркало тижня» http://www.zn.kiev.ua/nn/show/633/55723/ http://www.zn.kiev.ua/nn/show/634/55801/

Рідна мова

81

Закони

82 Рідна мова

ОБ’ЄДНАННЯ УКРАЇНЦІВ У ПОЛЬЩІ – ZWIĄZEK UKRAIŃCÓW W POLSCE 03-614 Warszawa, ul. Kościeliska 7; tel. 679-96-77, 677-88-05; fax: 679-96-95 e-mail: sekretariat@ukraina.com.pl Warszawa, 22 września 2006 r.

L. dz. 440/06 Pani Dyrektor Grażyna Płoszajska Ministerstwo Edukacji Narodowej Aleja Szucha 25 Warszawa

Szanowna Pani Dyrektor, W nawiązaniu do naszej rozmowy zwracamy się do Państwa z prośbą o oficjalną interpretację Ministerstwa Edukacji Narodowej wskazanych niżej zagadnień związanych z nauczaniem dzieci i młodzieży języka ojczystego. O ile bowiem zasady funkcjonowania szkół z ukraińskim językiem wykładowym bądź językiem ukraińskim jako dodatkowym przedmiotem są zrozumiałe, to wiele wątpliwości w terenie budzą uregulowania kwestii organizacji zajęć w międzyszkolnych zespołach nauczania. Wątpliwości natury prawno-organizacyjnej.

W szczególności zaś: • Czy zgłoszenie ucznia na nauczanie języka ojczystego jest równoznaczne z zaliczeniem tego języka do przedmiotów obowiązkowych? Z jakich przepisów oświatowych taka interpretacja wynika, o ile w obowiązującym rozporządzeniu nie ma na ten temat wzmianki?

• Czy ocena z przedmiotu „język ojczysty” ma wpływ na klasyfikowanie i promocję?

• Czy ocena z tego przedmiotu powinna być wliczana do średniej ocen?

• Czy ocena powinna być umieszczana na świadectwie szkolnym, jeżeli tak, to w którym miejscu?

• Czy szkoły realizujące nauczanie języka ojczystego powinny zapisać ten fakt w swoich statutach i programach wychowawczych?

• Czy jest możliwa realizacja „ścieżek edukacyjnych” z przedmiotu „język ojczysty”, „historia”, „geografia” itp.?

• Czy jest możliwość odgórnego ustalenia terminów sprawdzianów na koniec klasy szóstej, testów gimnazjalnych oraz egzaminu maturalnego tak, by nie kolidowały one ze świętami religijnymi obchodzonymi wg kalendarza juliańskiego?

Z wyrazami szacunku Marek Syrnyk Członek Zarządu Związku Ukraińców w Polsce

Рідна мова

83

MINISTERSTWO EDUKACJI NARODOWEJ Pan Marek Syrnyk Członek Zarządu Związku Ukraińców w Polsce ul. Kościeliska 7 03-614 Warszawa

Warszawa, 16.10.2006 r.

Szanowny Panie odpowiadając na pismo L. dz. 440/06 z 22 września br. dotyczące kwestii związanych z organizowaniem przez szkołę publiczną nauczania języka mniejszości narodowej lub etnicznej, uprzejmie przekazuję następujące wyjaśnienia: Zgłoszenie ucznia na naukę języka mniejszości narodowej lub etnicznej (lub języka regionalnego kaszubskiego) jest równoznaczne z zaliczeniem tego języka do obowiązkowych zajęć edukacyjnych ucznia, do których stosuje się przepisy dotyczące oceniania, klasyfikowania i promowania uczniów, a w odniesieniu do uczniów szkół ponadgimnazjalnych – także z regulaminu egzaminu dojrzałości. Ocena z tego przedmiotu ma zatem wpływ na klasyfikowanie i promowanie ucznia i jest wliczania do jego średniej ocen.

Status języka mniejszości narodowej lub etnicznej jako przedmiotu obowiązkowego wynika z przepisów § 4 ust. la Rozporządzenia Ministra Edukacji Narodowej z dnia 12 lutego 2002 r. w sprawie ramowych planów nauczania w szkołach publicznych (Dz. U. Nr 15 poz. 142 z późn. zm. Dz. U. z 2004 r. Nr 43 poz. 393 i Dz. U. z 2005 Nr 30 poz. 252).

W przypadku uczniów, którzy zadeklarowali chęć nauki języka mniejszości narodowej lub etnicznej w szkołach dwujęzycznych (w których zajęcia z każdego przedmiotu prowadzone są w języku polskim i języku mniejszości) lub w szkołach z dodatkową nauką języka mniejszości, ocenę z tego języka należy umieszczać na świadectwie szkolnym w grupie obowiązkowe zajęcia edukacyjne, po przedmiocie wychowanie fizyczne, w pierwszym wierszu „wykropkowanym”.

Szkoły z nauczaniem w języku mniejszości narodowej (jako wykładowym) mają prawo do stosowania świadectw dwujęzycznych, z oceną z tego języka umieszczaną po ocenie z języka polskiego.

Nauczanie historii i geografii kraju pochodzenia mniejszości narodowej odbywa się w ramach godzin do dyspozycji dyrektora szkoły. Elementy nauczania tych przedmiotów mogą być również wprowadzane podczas zajęć z języka mniejszości narodowej, a także w trakcie realizacji ścieżki edukacja regionalna – dziedzictwo kulturowe w regionie (jako treści ukazujące wpływ historii i kultury tego kraju na tworzenie polskiego dziedzictwa kulturowego i dziedzictwa kulturowego regionu).

Zarówno statut szkoły, jak i szkolny program wychowawczy powinny uwzględniać fakt organizowania przez szkołę zajęć służących podtrzymywaniu tożsamości narodowej, językowej i kulturowej uczniów należących do mniejszości narodowych lub etnicznych.

W nawiązaniu do ostatniej poruszonej w piśmie kwestii uprzejmie informuję, że ustalanie terminów sprawdzianów po szkole podstawowej i egzaminów po gimnazjum leży w kompetencjach Centralnej Komisji Egzaminacyjnej w Warszawie. Zobowiązuję się przekazać Dyrektorowi Komisji prośbę o ustalanie tych terminów w sposób, który nie będzie kolidował z dniami świątecznymi według kalendarza juliańskiego.

Z poważaniem Wawrzyniec Roch Kowalski p. o. Zastępcy Dyrektora Departamentu Kształcenia Ogólnego i Specjalnego Ministerstwa Edukacji Narodowej

Статистика

84 Рідна мова

Марко Сирник

Валч

Навчання української мови у Польщі – 2006/2007 шкільний рік

Інформація, яка подана нижче стосується навчання української (рідної) мови дітьми і молоддю української національної меншини у Польщі – нащадків примусово переселених у 1947 р., в рамках операції «Вісла». Це навчання зумовлене окремими шкільними законами Польщі. Отже – вона (інформація) не має відношення до навчання української мови як окремого предмета, чужої мови – на зразок англійської, німецької, російської чи французької. До речі – з доступних автору матеріалів не виника, щоб навчання української мови як сучасної чужої мови у шкільних закладах Польщі взагалі велося. Була така спроба в одному ліцеї у Замості декілька років тому назад, однак, чи навчання продовжується, автору невідомо. Шкільний закон Польщі дозволяє творити школи для учнів національних меншин у формі шкіл з даною мовою навчання (українською, білоруською, литовською, словацькою, німецькою тощо), шкіл з додатковим навчанням даної нацменшинної мови та міжшкільних або міжкласових груп навчання рідної мови, творених при польських школах. У тих останніх рідну мову вивчається в окремих групах (не менше 3 учнів, не більше 20 дітей) у вимірі трьох годин тижнево. Міжшкільні групи навчання української мови поточно називаються українською громадою просто – пунктами навчання української мови, і ця назва більш адекватна до реалій. І ще одне пояснення – шкільна система Польщі, це дошкільні заклади (діти від 3 до 6

років), початкові школи (з 7 років) – шість класів, гімназії – три класи та погімназійні школи – трилітні ліцеї та чотирилітні технікуми. Кошти за організацію такого навчання бере на себе польська держава. Українські школи (5 закладів) функціонують як комплекси: початкова, гімназія, ліцей – або різні варіанти: початкова + гімназія + ліцей, початкова + гімназія, гімназія + ліцей. Новий шкільний 2006/2007 рік почався емоціями навколо Комплексу україномовних шкіл імені Лесі Українки у Бартошицях (Вармінсько-Мазурське воєводство), у зв’язку з призначенням виконуючого обов’язки директора школи, бургомістром цього міста. Нагадаймо – справа відходу дотеперішньої директор, Данути Куницької на пенсію, та призначення, нового директора, викликала у бартошицькій громаді чимале порушення вже при кінці 2005/2006 шкільного року. Може не так сама справа нового керівника школи, як спосіб його призначення, запропонований самоврядною владою міста. На щастя, цю квестію було позитивно врешті-решт розв’язано і на директора школи покликано Любомиру Тхір – номінацію вручено її 1 грудня 2006 р. До цього часу, однак, школа змушена була пережити ще одну трагедію – вночі з 29 на 30 жовтня у підвалі шкільного будинку підкладено вогонь. Офіційні чинники зосередилися на хуліганському аспекті цього вчинку, але до сьогодні винуватців не віднайдено. Гарний ювілей переживала Шевченкова школа у Білому Борі (Західнопоморське воє-

водство) – загальноосвітньому ліцею цього закладу виповнилося осінню 2006 р. п’ятнадцять років. Однак і цей ювілей не пройшов спокійно – вночі з 27 на 28 жовтня 2006 р. осквернено пам’ятник Кобзаря, ім’я якого присвоїла білобірська школа. У даному випадку шкодників викрито. У білобірському комплексі навчаються діти з Західнопоморського, Поморського, Вармінсько-Мазурського, Любуського та інших воєводств Польщі. Гуртожиток має до диспозиції шістдесят місць. Працюють у школі відомі на всю країну гуртки: танцювальний «Вітрогон», «Калиновий міст» (гурток живого слова), «Джерело» (хор), інструментальний колектив «Проліски». Дев’яносто п’ять відсотків випускників ліцею продовжують навчання на вижчих учбових закладах Польщі та України – у ліцеї – до речі – запропоновано поглиблене вивчення англійської та німецької мов та математики. Заклад співпрацює зі своїми відповідниками у Львові, Києві та бельгійському Генку. Під цю пору учні Шевченкової школи здійснюють рейд по Рідних землях – в пам’ять депортованим у 1947 р. І щоб не було так гарно – хоч справа не торкається самої школи – дивує факт, що далеко не всі випускники гімназій з околиць продовжують навчання у білобірській школі. У віддаленому близько тридцять кілометрів Щецінку та близькому М’ястку українську мову на рівні ліцею вивчає разом дванадцятеро учнів. Не думаю, щоб для всіх перешкодою були кошти, хоч цей фактор теж треба брати до уваги. Подібну проблему переживає перемиська «Шашкевичівка» (Підкарпатське воєводство). Як сумно стверджував у вересні директор цієї установи, Петро Піпка, з 21 випускника гімназії, лише п’ятнадцять поступило до першого класу нашого ліцею (згодом це число зросло до 17). Школу не підсилюють також місцеві пункти навчання української мови. Третього вересня 2006/2007 р. школа ввела поглиблене навчання англійської мови. Немає більших фінансових проблем, доволі непогано укладаються контакти з кураторією. Учні школи не мають більших проблем на внутрішніх чи зовнішних іспитах – нагадаймо у одному

з попередніх ексклюзивному зведенні журналу „Newsweеk” на найкращі малі школи Польщі, перемиській «Шашкевичівці» присвоєно почесне сьоме місце. Здається, однак, що цього факту деяким черговим нашим скептикам мало. Хоч – здається теж – здалося б у Перемишлі відкрито поговорити про школу – це пишу на основі констатації самого директора про незадовільну співпрацю батьків зі школою («Наше слово», № 37, 10 вересня 2006). Спокійно – про що теж повинні ми наголошувати і дооцінювати – пройшла заміна директора у Лігниці (Долішньо-Сілезійське воєводство) – на пенсію відійшла Олена Калитка. Тут з учнями працює 35 вчителів. Гарний гуртожиток з 2–3-особовими кімнатками. З вересня працює мультімедійна бібліотека, створено теж новий комп’ютерний зал. Учні мають змогу брати участь у різних факультативних заняттях: театральний гурток, математики, фізико-інформатичний, біологічний, історичний. Працюють теж вокальний та танцювальний гуртки. Школа підготовляється до свого п’ятидесятилітнього ювілею, якого відзначення закладено на жовтень 2007 р. Надалі гарно продовжує працювати комплекс шкіл з українською мовою навчання у Ґурові Ілавецькому (Вармінсько-Мазурське воєводство). Тут з учнями працювали 45 учителів. Комфортний гуртожиток обрахований на 180 осіб. Сімдесят відсотків випускників цього закладу продовжує навчання на ВУЗ-ах Польщі та України. Комплекс здійснює загальнопольський проект «Школа мрій», працює теж у ньому осередок планування та розвитку кар’єри. Продовжують теж працювати гуртки – «Думка», «Журавка», дівочий квартет, та (новинка) заняття з народознавства. Певною проблемою є те, що незадовільна кількість випускників гімназій (у тому числі в Бартощицях) продовжує навчання у ґурово-ілавецькому комплексі. Обговоривши школи – слід подивитися на кількісні показники, які до них стосуються. У 2006/2007 шкільному році кількість учнів в українських школах зменшилася. Зараз у п’яти комплексах навчається 777 учнів. Цю інформацію ілюструємо таблицею № 1.

Рідна мова

85

86 Рідна мова

Табл. 1. Школи з українською мовою навчання у Польщі у 2006/2007 шкільному році Воєводство

Місцевість

Школи у комплексі

Кількість учнів разом

Західнопоморське

Білий Бір

Початкова – 30 учнів Гімназія – 30 учнів Ліцей – 51 учень

111

Долішньосілезійське

Лігниця

Гімназія – 63 учні Ліцей – 42 учні

105

Перемишль

Садок – 12 учнів Початкова – 91 учень Гімназія – 57 учнів Ліцей – 45 учнів

205

Підкарпатське

Ґурово Ілавецьке

Вармінсько-Мазурське

Бартошиці

Разом (школи)

5

Гімназія – 54 учні Ліцей – 191 учень Початкова школа – 76 учнів Гімназія – 42 учні Садок – 12 учнів Початкова – 91 учень Гімназія – 243 учні Ліцей – 326 учнів

Спадок кількості учнів у школах пов’язаний зі згадуваним вже вище негативним явищем – не спрацьовує механізм переходу дітей з пунктів навчання та шкіл нижчого організаційного рівня до ліцеїв. Це – до речі – зазначено теж у аналізі МЕН (Міністерства освіти) з 2005/ 2006 шкільного року. Про це писалося також на сторінках «Нашого слова», зокрема у вересні 2006 р. – на цю інформацію вже ми посилалися. Директори та вчителі шкіл повинні, здається, доглибно проаналізувати, чому саме так діється і який можливий вихід з цієї ситуації. Бо якраз це залежить від нас – від громади.

245 118 777

Незалежним, натомість, від нас чинником є зменшення загальної кількості дітей в країні і від цього не втечемо. Щоб мати образ цього, про що говоримо, пропоную роздивитися таблицю № 2. Стабільною видається на сьогоднішній день ситуація у Лігниці. Відносно школи у Бартошицях – треба почекати на повне заспокоєння у громаді та результати праці нової директор. Як на так міцно розпалений конфлікт у минулому році, ситуація здається мені непоганою.

Табл. 2. Порівняльне зведення Школи Рік шкільний

2006/2007

2005/2006

Місцевість Білий Бір Лігниця Перемишль Ґурово Бартошиці Білий Бір Лігниця Перемишль Ґурово Бартошиці

Число Пункти учнів Число разом у Число Число дітей учнів школах пунктів у пунктах 111 105 205 777 109 2158 245 118 123 107 893 105 2083 244 293 126

Разом українські учні (школи і пункти)

2935

2976

2003/2004

Білий Бір Лігниця Перемишль Ґурово Бартошиці

141 71 244 283 139

878

95

2103

2981

2000/2001

Білий Бір Лігниця Перемишль Ґурово Бартошиці

153 95 247 318 131

944

104

2577

3521

Постепенно учнів втрачають інші школи, зокрема Білий Бір – порівнюючи до 2000/2001 шкільного року це аж 27 відсотків на мінус. У цьому, однак, випадку варто подивитися на загальну статистику Західнопоморського воєводства – школи у 2006/2007 р. прийняли на 20% учнів менше, як ще п’ять років тому назад. Отже, що є демографічна криза, це безсумнівно. А ось чому все-таки діти з найближчого району не продовжують тут навчання – запитання теж коректне.

Ґурово у цьому році може пояснити кількісну ситуацію (хоч вона не є проблемою) ліквідацією профільованого ліцею. Перемишль, натомість, повинен відповісти на цитоване вже запитання свого директора. І може почнемо говорити про гуртожиток? Міжшкільні групи навчання української мови живуть, натомість, своїм життям. Те, що в українських школах менше учнів, спричиняється до того, що цією формою навчання охоплено у 2006/2007 р. вже 73,53% україн-

Табл. 3. Пункти навчання української мови у Польщі у 2006/2007 шкільному році Кількість місцевостей

Кількість дітей

Додаткові інформації

Ольштинський

19

408

19 вчителів; 257 учнів – початкова школа, 151 – гімназія

Ґіжицький

12

314

15 вчителів; 205 учнів – початкова школа, 109 – гімназія

Ельблонзький

16

334

13 вчителів; 54 групи навчання; 232 учнів – початкова школа, 102– гімназія

Слупський

5

138

5 вчителів; 82 дітей – початкова школа, 49 – гімназія, 7 – погімназійна

Кошалінський

6

110

6 вчителів; 6 дітей – садок, 63 – початкова школа, 36 – гімназія, 5 – погімназійна

Щецінський

4

42

брак інформації про м. Щецін; 28 дітей – початкова школа, 14 – гімназія

Відділ ОУП

Любуський

8

86

13 груп навчання; 5 вчителів; у двох місцевостях ведеться навчання української мови у лемківській говірці

Лігницький

4

78

3 вчителів; 6 груп навчання

Сяніцький Перемиський

8

133

21 дитина навчається української мови в садочку; 72 на рівні початкової школи, 28 – гімназії, 12 – погімназійної школи

1+5

1579

садок – 15 дітей, 57 учнів – початкова школа, 22 – гімназія

Рідна мова

87

88 Рідна мова

Союз українців Підляшшя

6

217

65 – садок; 126 – початкова школа, 22 – гімназія, 4 – погімназійна

Об’єднання лемків

8

78

5 дітей – садок, 42 – початкова школа, 16 – гімназія, 15 – погімназійна; 14 груп навчання

Стоваришіння лемків

6

100

м. Вроцлав

1

26

Разом

1 + 108

ських школярів – 2158 учнів. Як це виглядає у 2006/2007 шкільному році, пропонуємо звернутися до таблиці № 3. Надалі дуже гарно працюють на рідному Підляшші та Лемківщині. Не вдалося втримати на довше пункту навчання української мови у Варшаві – хоч треба теж подати інформацію, що з 2007/2008 р. пункт цей наново і на нормальних умовах відтворить свою діяльність. Самі батьки почали теж клопотання про організацію пункту навчання української мови у місті Познані. Попри сподівання окремих діячів, не розвивається, натомість, навчання лемківської говірки – це для деяких мало стати альтернативою для літературної української мови. Отже – не альтернатива, а доповнення і введення етнічного елементу тісно пов’язаного з українством Закерзоння. Шкільними справами займається на всю Польщу двоє методистів – Любомира Тхір та Ірина Дрозд. Обі працюють на неповних ставках. Надалі бракує окремого штату для методиста у Підкарпатському та Малопольському воєводствах. У Головній управі ОУП освітніми справами займається нижче підписаний. Добре, що свою допомогу обіцяло й вже реально здійнює Посольство України у Польщі, яке теж взяло на себе огранізацію у Варшаві української школи. Співпраця з відомством освіти після перебрання крісла міністром Романом Ґертихом з Ліги польських родин, майже не існувала. МВСіА, натомість, прийняло до опрацювання ОУП-івський проект «Програми розвитку українського шкільництва у Польщі». Остання (до складення цього матеріалу) інформація з МЕН відносилася до проекту нової регуляції відносно організації шкільного 2007/2008 року (подібні закони схвалюється щороку і записується у них терміни канікул, екзаменів тощо). Чи не вперше, однак, у цьогорічному варіанті відносного розпорядження звернено увагу на відмінність у термінах святкування християнських празників, що

інформація неперевірена 1 вчитель; 4 групи навчання

2158 спричинене стосуванням окремих календарів – юліанського та грегоріанського. Як є Можливість гідно відзначувати релігійні свята нацменшинним (і тим самим релігійним) спільнотам іншим як римо-католики гарантована розпорядженням міністра праці з 2001 р. Працівники мають можливість взяти на час свят безплатну відпустку після дотримання строку складення працедавцю відносної заяви мінімум на сім днів до планованої відпустки. Школярі (в тому числі й студенти) можуть не приходити у ці дні на заняття, і цього не повинно їм рахуватися як неприсутність. Практика На ділі працівники беруть у ці дні відпустки з загального числа днів, що їм на відпочинок належиться (щоб не втрачувати зарплату), а учні мають оправдану неприсутність. В українських школах, як правило, згадані дні відпрацьовуються у суботи до самих свят. Гірше буває з цими днями, коли припадають свята, а на які призначаються терміни заліків, тестування чи матур. Тут вже годі щось видумати, хоч є випадки, коли самі школи (навіть не українські) допитуються про празники і відповідні заяви складають в Окружних екзамінаційних комісіях. Годиться пригадати, що ОУП склало в МЕН заяву, щоб при окреслюванні термінів екзаменів, бралися до уваги і потреби учнів-неримо-католиків. Пропозиція МЕН Йде в напрямку, щоб усанкціонувати практику. Хочеться так достосувати терміни зимових канікул, щоби получити їх з періодом, коли релігійні меншини проводять Різдвяні свята. Здається – добре, що проблему вкінці добачено. З цього шкільного року (після вве-

дення нових записів) у цих кураторіях, в яких значна частина учнів проводить свята згідно юліанського календаря, куратор може поєднати термін зимових канікул з терміном цих же свят (це торкається, зокрема, Підляського воєводсвтва). Отже – не треба буде складати жодних заяв, писати дітям оправдань, переписувати зошити чи додатково зараховувати якийсь матеріал – оскільки у цьому часі відбувалися, наприклад, якісь перевірки знань. Однак є проблеми Оскільки у самому розпорядженні згадується (акуратно зрештою) учнів, що святкують за юліанським календарем, не ділячи їх на православних чи греко-католиків, то у самому вже обговоренні нового закону, чомусь тих других повністю ігнорується. Для можливості скористати з закону це не має жодного відношення, натомість явно показує, який є стан знання конфесійних відносин у країні у самому Міністерстві освіти. Це одне. Інше – чи, наприклад, західнопоморський або, скажімо, підкарпатський куратор з можливості «полегшити» життя учням інших як римо-католицька конфесій скористається – сумніваюся. Хоч би тому, що (слідкуючи за відповідними рапортами окремих кураторій) – нацменшинне шкільництво повністю відложене на освітні периферії, і в деяких цих відомствах немає навіть детальної інформації про кількість пунктів навчання української мови – на нашій мові лише зупиняючись. А слово «полегшити» дав я свідомо у лапки, бо не бачу жодних перешкод до свобідного користання зі своїх прав (у тому випадку – релігійних) також у сучасному правовому варіанті

і при дотриманні юліанського календаря. Може за винятком одного – треба офіційно про себе заявити. Однак це вже індивідуальна проблема того індивіда, для якого це якась перешкода. Не погоджуюся теж до кінця з тезами, виголошеними у «Ґазеті виборчій» (від 24, здається, числа серпня), де у матеріалі: МЕН: хай православні святкують в часі канікул досить критично до нової думки, його автор віднісся. І знову – не лише православні, хочеться сказати. Зрозуміло, що коли настає час свят, про виїзди з дому кудись думати радше не можна. Не підносив би я, однак, закиду, що це якась сегрегація. Живемо в таких, а не інших умовах і це доля кожної меншини у кожній країні. Я особисто скористався б правом спокійно посвяткувати – кошт якогось канікульного виїзду під час народження Господа – чи можна навіть зіставляти це? Погоджуюся, натомість, з іншими тезами згаданої статті – тобто – є правовий інструмент відкликати шкільні заняття в час, коли відомо, що значна частина дітей до школи не прийде. І цих днів не треба відпрацьовувати – як це заявила підляська куратор. Так робиться в час масових захворювань. Тобто – можна скористатися подібним правовим інструментом, але це вже спекуляції. А йдеться про це, щоб гідно й з пошаною до релігії та переконань проблему розв’язати. Цього, однак, треба хотіти і не конче треба направляти це, що вже на основі як державного закону, так і звичаєвого (місцевого) права досить добре, однак, працює. Головнішим – як для мене – було б, щоб до наших релігійних потреб достосувати терміни іспитів – і у цьому випадку, і в цьому напрямку вже варто попрацювати.

Додання І. Пункти навчання української мови у любуському відділі ОУП, 2006/2007 Місцевість Шпротава Мєндзижец Позжадло Бледзев Новоґруд Бобжанський Зелена Гора Бжозє (лемківська говірка) Стшельце Краєнські Разом

Кількість учнів 9 9 3 12 16 12 8 17 86

Кількість груп 1 3 1 1 2 2 1

Кількість годин (тижнево) 3 9 3 3 5 6 3

2 13

6 38

Вчитель Oлександра Бундзило Люба Бойченюк Люба Бойченюк Mирослава Тимечко Стефанія Яворницька Стефанія Яворницька о. Артур Грабан о. Артур Грабан 5

Рідна мова

89

90 Рідна мова

ІІ. Пункти навчання української мови у кошалінському відділі ОУП, 2006/2007 Місцевість Кошалін Щецінок Валч Колобжеґ Джоново Боболиці

Кількість учнів Кількість учнів (загально) – садок («0») 40 2 20 1 12 – 22 3 11 –

Початкова школа 22 9 6 13 8 брак інф.

Гімназія

Погімназійна

16 5 6 6 3

– 5 – – –

III. Школи з додатковим навчанням української мови у Вармінсько-Мазурському воєводстві у 2006/2007 шкільному році П. ч.

1.

Місцевість

Ім’я й прізвище вчителя

Ярослава Кобилко Ірина Патра Роман Рапіта 2. Круклянки Й. Оринчак Івона Марчиха 3. Кути Івона Марчиха 4. Видміни Єва Царик 5. Ґавліки Великі Єва Царик 6. Ліси Аліція Хомин 7. Венґожево Олександра Денека Лариса Стефініна 8. Позездже Василь Крик 9. Соб’єхи Ірина Тимо 10. Будри Іван Куньо 11. Вєнцки Мирослава Джурко 12. Бані Роксолана Мазурські Синдега Данута Прухницька 13. Лідзбарк Вожена Жидонік Вармінський 14. Мінґайни Марія Буштика 15. Орнета Марія Буштика 16. Кентшин Лідія Лойко

Число Число Число учнів у груп годин початковій школі

Число учнів у гімназії

Число учнів у Число післягімназій- учнів ній школі разом

Ґіжицько

17. Барцяни 18. Решель 19. Молтайни 20. Сроково 21. Ґурово Ілавецьке

Іванна Ґурняк-Кренцевська Єва Клек с. Міріам Білас Іванна Ґурняк-Кренцевська Єва Козловська Богдан Тхір Наталія Петрецька

9

27

56

25

–

81

2 SP 1G 1 3 2 2 6 SP

6 4 3 9 6 6 18

9

14

–

23

11 – 10 17

– 21 – –

– – – –

11 21 10 17

2G 2 2 3

6 6 6 9

44

16

–

60

8 9 21

7 – –

– – –

15 9 21

3

6

–

20

–

20

1 SP 1G 2 SP

3

20

6

–

26

3

9

13

8

–

21

1 1 2 SP 1G

3 3 6 4

8 3

– 4

– –

8 7

33

12

–

45

1 SP 2G

3 3

6

11

–

17

1

3

4

4

–

8

2

6

14

–

–

14

1 SP 1G

3 3

10

7

–

17

5

15

43

–

–

43

6

22. Топжини 23. Кандити 24. Камінськ 25. Семпополь 26. Поніки 27. Оструда 28. Моронґ 29. Ілава 30. Ольштин

31. Добре Місто 32. Ельблонґ 33. Пасленк 34. Ґодково 35.

36.

37.

38.

39.

40.

Добра Новиця Пєнєнжно Пйотровець Залізна Гора Бранєво

41. Лельково 42. Загаї 43. Пакоші

Орест Ортинський Надія Ортинська Данута Кишеня-Гнатюк Данута Кишеня-Гнатюк Івона Кілик Івона Кілик

2

6

9

–

–

9

4 SP 3G

12 9

29

22

–

51

1

3

6

–

–

6

1 1

3 3

5 6

– –

– –

5 6

К. Козак Мирослава Галонько-Дорощак Стефанія Ґерчак (суспільно) Сильвія П’єтночко Мирослава Четирба-Піщако Сильвія П’єтночко Богдан Маєр М. Футреґа О. Ластов’як

2 6

6 13

12 19

4 8

– –

16 27

3

6

12

–

–

12

9

27

44

25

–

69

2

6

11

–

–

11

6 6 3

18 18 9

19 35 11

13 17 –

– – –

32 52 11

О. Ластов’як Р. Ластов’як Івона Онуфріюк Івона Онуфріюк Дарія Ядчук Мирослава Шульган Іван Солодуха с. Магдалина Шевчик Мирослава Шульган не існує з 1 ІХ 2006

1 2 5 1 2 4 SP 2G 5

3 6 15 3 6 12 6 15

– 26 35 4 9 20

5 – 18 – – 14

– – – – – –

5 26 52 4 9 34

26

23

–

49

2

6

9

–

–

9

–

–

–

–

–

–

IV. Пункти навчання української мови на Сяніччині у 2006/2007 шкільному році Кількість учнів у школі Кількість П. ч. Місцевість Кількість годин груп (разом) Садок Поч. шк. Гімназ. Погімназ.

1. Мокре 3 6 8 18 – – 2. Загір’я 1 3 – – 13 – 3. Щавне 2 6 2 15 – – 4. Репедь 2 6 1 5 4 – 5. Команча 4 12 3 16 5 – 6. Сянік 5 15 7 8 6 12 7. Чорна 1 3 – 5 – – 8. Устрики 1 3 – 5 – – Долішні Разом

19

54

21

72

28

12

Разом учнів 26 13 17 10 24 33 5 5 133

Рідна мова

91

92 Рідна мова

V. Пункти української мови у лігницькому відділі ОУП та у Вроцлаві, 2006/2007 Місцевість Вроцлав Рокитки Модла Ґромадка Лігниця

Кількість учнів Кількість груп 26 11 11 14 42

4 1 1 2 2

Кількість годин (тижнево) 12 3 3 9 –

Вчитель Світлана Боднар Адам Вєвюрка Адам Вєвюрка Адам Вєвюрка –

VІ. Пункти навчання української мови у поморському відділі ОУП, 2006/2007 Місцевість М’ястко Члухів Битів Слупськ Лемборк

Кількість учнів Кількість учнів (загально) – садок («0») 24 – 30 – 30 – 30 –

Початкова школа 14 15 22 16 брак інф.

Гімназія

Погімназійна

3 15 8 14

7 – – –

Наталя Ніколаєнко

Комсомольськ Полтавськa область

Тихе сяйво над моєю долею Урок-роздум після знайомства з інтимною лірикою Ліни Костенко

Мета: дати учням можливість заглибитись у художній світ любовної лірики поетеси, пройнятись його ошляхетнюючим впливом, зрозуміти красу поетичної форми поетеси. Обладнання: портрет Ліни Костенко, збірки поезій, репродукція картини С. Боттічеллі «Весна», записи музичних творів. ХІД УРОКУ Звучить стиха «Елегія» М. Лисенка. Починаю урок читанням поезії Ліни Костенко «Розкажу тобі думку таємну». Вчитель. Дійсно, тема любові є невичерпною, бо невичерпним є духовний світ людини. Кажуть, здатність до любові є мірилом людської душі. Почуття любові, як ніяке інше, прагне висловлення. Ось чому кохання дуже часто дає поштовх до творчості, до самовираження. Поезії Ліни Костенко є класикою української любовної лірики. На чому ґрунтується таке твердження? Перш за все, вони красиві своєю викінченістю. Тож у чому їх краса? В чому красива довершеність їх художнього виконання? Складових чимало. Насамперед, звернувшись до окремих перлин любовної лірики Ліни Костенко, прислухаймось до власного серця, створімо атмосферу довіри, тепла й затишку. Далі роботу будую так: заздалегідь підготовлені учні виразно читають поезії, передбачені програмою, і тут же відшукують теми в інших, самостійно прочитаних поезіях. Демонструється картина італійського художника Сандро Боттічеллі «Весна» і пропонується знайти асоціативний аналог до цього твору живопису серед поезії Ліни Костенко. Учні виокремлюють «Світлий сонет», який виразно читається напам’ять. Вчитель. «Світлий сонет» вибудований на, здавалось би, парадоксальному твердженні: пощастило юній істоті, котра несе в собі нерозділене кохання. Але ж нерозділене кохання – це драма душі. То в чому ж щастя? Цим питанням, зверненим до дітей провокую динамічну дискусію: що криється за словом «пощастило»? Стимулюю учнів до того, щоб вони намагалися вирішити поставлену проблему. Отож ставлю питання: 1. Чому, попри драматичний стан молодої героїні, вірш має оптимістичний настрій?

2. Яким ви бачите своє кохання?

3. Чи маєте приклади з життя близьких, друзів, рідних? Вчитель. Сила справжньої любові освячує душу назавжди і глибоке почуття кохання відлунює не в одній поезії Ліни Костенко. Ось одна з них – «Я дуже тяжко вами відболіла». У ній – велика мудрість життя, цілісна історія кохання в житті ліричної героїні. Виразне читання поезії учнем.

Рідна мова

93

Методика

94 Рідна мова

Яка ж вона – лірична героїня поезії Ліни Костенко? Який він – голос авторської душі? Пропоную проаналізувати поезію за методикою «щоденника подвійних нотаток». Для цього учні проводять вертикальну лінію посередині аркуша паперу в зошиті. Зліва їм треба записати вираз чи образ, який вразив їх найбільше в поезії «Я дуже тяжко вами відболіла». Можливо, він нагадав їм щось з власного досвіду. Може він їх здивував. Можливо, вони з ним у чомусь не згодні. Праворуч від лінії учням потрібно прокоментувати ці вирази: на які думки це їх наштовхнуло? які запитання в них виникли? які асоціації? і т. д. Ось такий вигляд можуть мати записи «щоденника подвійних нотаток». Вирази, цитати Пояснення, коментарі «тяжко Вами відболіла» «марення, як сон» «такі вже рідні і такі чужі» «казка днів», «світлий сон» «тихе сяйво над моєю долею»

Сила кохання, пережиті страждання Емоційна напруга ліричної героїні Пригашене почуття, біль утрати Ніжний, світлий спомин про кохання Так добре на душі рідко коли буває

Далі учні коментують написане, обмінюються думками, враженнями. Вчитель. Лірична героїня любовної лірики Ліни Костенко – не емансипантка кінця ХХ ст. Вона – немов би із минулого століття. Для неї любов явище духовно піднесене. Суто фізіологічні, еротичні мотиви – не для неї. І це не старомодність, не занудство, а глибоке розуміння святості почуття. Тож вершинним гімном справжній силі любові є поезія «Моя любове! Я перед тобою...». Звучить пісня І. Поклада та Ю. Рибчинського «Чарівна скрипка» («Сіла птаха білокрила на тополю»). На фоні притишеної мелодії учениця читає напам’ять поезію «Моя любове!...». Після прочитання пропоную кілька запитань: 1. Про що ви думали, слухаючи вірш?

2. Як ви вважаєте, що є найважливішим в поезії?

3. Якщо б це написали ви, що б ви змінили?

4. Чи є цей матеріал унікальним? Чому? Вчитель. Підсумовуючи свої дослідження-роздуми, повернемося до визначеного раніше проблемного питання: яка ж вона лірична героїня поезії Ліни Костенко? які вона має конкретні риси вдачі? Застосовуючи метод «гронування», висловіть свої думки з цього приводу. Учні малюють «гроно» своїх думок. Це може бути зроблене таким чином: Лірична героїня Риси вдачі

Максималізм

Вірність собі, своїм принципам

Благородство, витонченість душі

Іронічність

Смуток за чоловічою шляхетністю

Вчитель. Завершуючи роботу над інтимною лірикою Ліни Костенко, ставлю домашнє завдання для двох груп. І група: вивчіть напам’ять один з віршів інтимної лірики поетеси. ІІ група: розкрийте співіснування теми історичної пам’яті і теми любові в поезії «Моя любове! Я перед тобою...». http://ostriv.in.ua/index.php?option=com_content&task=view&id=3978&Itemid=597&ft=0

Валентина Нижеголенко

Херсон

Сценарій «Золота осінь»

Aдресовано учням початкових класів. Осінь завжди красива, барвиста. Зал треба теж прикрасити по-осінньому: гірлянди з листя, осінні квіти, кетяги калини... Бажано зробити виставку «Дари Таврійської осені», представити фрукти, овочі, баштанні культури. Сценарій для учнів молодших класів «Прекрасна земля в різні пори року» ви знайдете в журналі «Початкова школа» № 9 за 1996 р. А для дошкільнят видруковано сценарій свята «Осіннє мереживо» в журналі «Дошкільне виховання» № 9 за 1996 р. Костюмований бал Зал прикрашений гірляндами з осіннього листя. Скрізь у вазочках осінні квіти, кетяги калини, гілочки клена, горобини, колоски... Всі діти в костюмах осінніх квітів, городини, садовини. «Осінь» – ведуча, одягнена у однокольорове плаття, на якому нашите листя клена. На голові вінок з осінніх квітів, колосків, гілочок горобини, а в руці – кошик з фруктами. На сцені 5 дітей: Перша дитина: Непомітно з’явилася осінь (Заходить «Осінь», вклоняється тим, хто в залі) Все коротшає день щодоби Глянь, берізки уже злотокосі, І в дубів багряніють чуби. Лиш не хочуть ялини та сосни Вічно свіже міняти вбрання Не беруть їх тумани та роси, Холодніші щоночі, щодня. Друга дитина: Не пустою прийшла до нас осінь В неї повно достатку в мішку Покосили вже гречку та просо, І отави в стогах на лужку... Що є краще осінньої тиші? Хоч і любимо всі ми її, Та щоранку усе холодніше, Облітають ліси і гаї.

Рідна мова

95

96 Рідна мова

Третя дитина: Саме груші солодкі поспіли, Пахнуть яблука, наче в меду, Повен соку – янтарної сили, Виноград золотіє в саду. (На сцену піднімаються дари саду) Пізні ягоди спіють, гляди-но, Так буває лише восени – Червоніє шипшина, калина, Повні кетяги горобини. Четверта дитина: Вже у теплі краї відлетіли Сонцелюби дзвінкі – журавлі Не страшні їм тепер заметілі На далекій південній землі Клишоногий ведмідь вже потроху У барлозі готує тепло. Білка тягне гриби і горіхи У своє потаємне дупло. (Заходять до залу всі учасники в костюмах) П’ята дитина: Осінь лад навела, напоїла Землю щедрим дощем до весни Хай поспить! Заметільниця біла Їй навіє замріяні сни. (Осінь кожному читцю дає по яблуку. Лине мелодія вальсу, всі парами кружляють по залу) Осінь: Віднині я господарка в природі Пишаюся, що люблять всі мене.

1 хлопець: Що правда – то правда. Люблять тебе всі, Осінь! Ще тепло, але вже й не жарко, вже прохолодно та ще не холодно. А які дари зібрала ти з полів, садів, лісів!

2 хлопець: Щедра осінь ходить садом Діточок малих скликає. Пригощає виноградом В кошик яблук насипає. Осінь: Не тільки виноград і яблука. Я найбагатша пора року. Все маю. В мене щедрі дарунки саду й городу. Шикуйтесь в рядочок, мої милі сини й дочки! Розкажіть гостям, чого ви варті. (В рядок стають: Урожай, Картопля, Помідор, Морква, Часник, Груша, Яблуко) Урожай: Я скажу такі слова: Хліб – усьому голова – Жнуть і жито, і пшеницю На рум’яну паляницю

Хліб на білім рушнику – Ніби сонце у вінку. Картопля: Куштуйте усі бараболю, Варіте і смажте із сіллю й без солі, Сто страв господиня з картоплі зготує, Картопля, як хліб, вона – всіх нагодує. Помідор: Беріть помідори, вони – пречудові До вашого столу хоч зараз готові. Морква: Я морква, під сонечком щедрим зросла. Земелька водою мене напувала Тому-то я завжди смачна й соковита Морквяного соку всім треба попити. Часник: Хто гострого хоче – часник хай придбає – Він всякі мікроби вогнем випікає! Груша: Скуштуйте цю грушку солодку, духмяну,У роті, немовби медок, вона тане. Яблуко: Лоточків із яблуками не минайте, Які до смаку вам, такі вибирайте. Сортів тут багато, усі вони – різні. Ось яблука ранні, ось – яблука пізні. Осінь: Пан город серед городу Лад дає своєму роду. Город: Гей, шикуйтеся в рядки, Буряки та огірки, В лаву станьте, біб, квасоля, Помідори й бараболя! Кроком руш всі до комори, Бо зима настане скоро. Осінь: У мене не тільки овочів та фруктів багато. Мене прикрашають і квіти. Третя дитина: Сонце в хмарі. Пахне в’ялим листом. Всохли квіти, що цвіли колись, А на грядці килимом барвистим При негоді айстри розцвілись. Дощ дрібненький падає росою, Мокрі листя у саду летять.

Рідна мова

97

98 Рідна мова

Горді, гарні, сяючі красою – На морозі айстри ті тремтять. Четверта дитина: Процвітала рожа Супроти вікна Запашна та гожа, Пишна та рясна. (Грає музика, дівчатка в костюмах квітів танцюють) Осінь: А тепер я загадаю вам загадки, мої юні друзі, а ви їх відгадайте. Круглий, як куля, зелений, як трава, Червоний, як кров, солодкий, як мед. (Кавун) Без рук, без ніг, а виліз на пліт. (Гарбуз) Під землею птиця кубло звила і яєць нанесла. (Картопля) Сидить баба на грядках, вся закутана в хустках. (Капуста) Сімсот соколят на одній подушці сплять. (Соняшник) Без очей, без рук, а лізе на дрюк. (Квасоля) Товстий Гнат – При землі, не впізнать. А як вирвеш, борщик звариш, Тоді й похвалиш. (Буряк) Що то за коні стоять на припоні: Довгасті, голчасті, зеленої масті Нікого не возять, лише солі просять. (Огірки) Сидить дівка в коморі, А коса її на дворі. (Морква) Сидить Марушка в семи кожушках, Хто її роздягає, той сльози проливає. (Цибуля) (За правильну відповідь Осінь пригощає кожного фруктами з корзини) Перший хлопець: Таврійська осінь. Помітні зміни в листі. Красується калина В червоному намисті. Вже яблука достигли Червоні й жовтобокі Складають обережно їх В корзини неглибокі. Збирають груші, айву

І виноград янтарний Пахучий та солодкий На вигляд дуже гарний! Достиг кавун на сонці, А поряд – жовта диня. Лежить собі, пишається: Вона ж бо – господиня! Усе спішать зібрати: Картоплю, помідори, Капусту, дині, перець Поки тепло надворі. Наш край Таврійський щедрий Родючий і багатий. Люблю його безмежно, Бо край наш благодатний (В. Нижеголенко) Другий хлопець: Я теж знаю хороший вірш про осінь. (Читає) Задощило. Захлюпало. Серпень випустив серп. Цвіркуни й перепілочки припинили концерт Чорногуз поклонився лугам і садам Де ж ти літо поділось? Куди подалось? Осінь, ось вона, осінь! Осінь, ось вона, ось. Осінь брами свої замикає вночі, Погубила у небі журавлині ключі (Л. Костенко) Осінь: Ну що ти, любий, так сумуєш за літом? На протязі року все минається в природі. І кожна пора року по-своєму чудова. Може пісня вас розвеселить? Заспівайте, а я послухаю. (Діти співають «Осінню пісеньку» [муз. Д. Васильєва-Буглая, сл. О. Плещеєва – пісенник школяра. Київ 1989, с. 208]) Наступила осінь, Промайнуло літо, На полях і в гаї Стало сумовито. Птахи відлетіли, Стали дні коротші, Сонечка не видно. Темні, темні ночі. Осінь: Хороша пісня! Добре ви її співали, але ж знову сумна. Можливо друга буде веселішою? (Діти співають пісню «Падає листя» [муз. М. Красива, сл. М. Івансена, там само, с. 209], вальсують під неї) Падає, падає листя, Листя в саду мерехтить, Жовте, яскраво – вогнисте, Тихо за вітром летить. В ірій птахи відлітають Гуси, граки, журавлі...

Рідна мова

99

100 Рідна мова

Ось і остання вже зграя Сумно курличе вгорі. Візьмем до рук козубочки, Разом до лісу підем. Пахнуть стежки і пеньочки Смачно грибком і дощем. Осінь: І цей сумний. Можливо ви знаєте веселий танок? (Дівчатка у вінках з осінніх квітів і осіннього листя дерев: клена, горобини, дикого винограду – під веселу гру підходять до хлопців, дарують квіточки, запрошують в танок) Осінь: Молодці! А тепер прийшов час розіграти святкову лотерею. Підходьте до мене по черзі. (Діти ласують садовиною з кошика Осені) Осінь: Ось і скінчилося наше свято, таке веселе й багате. До зустрічі в наступному році! http://library.kherson.ua/activities/autun/autun_bal.htm

Валентина Нижеголенко

Херсон

Сценарій «Свято Покрови Пресвятої»

Базується на трьох складнях: 1 – Покрий нас чесним Твоїм покровом; 2 – Покрова – берегиня роду; 3 – Свята Покровонько, накрий мою головоньку. Кожен складень можна провести як окремий захід. Покрова припадає на 14 жовтня. У селах з цього часу починались сватання та весілля. Тому у третьому складені ми подали фрагменти сватання за драматичними творами Т. Шевченка Назар Стодоля і Г. Квітки-Основ’яненка Сватання на Гончарівці. Свято – триптих Українська світлиця. На видному місці образ Матері Божої, оздоблений українським вишитим рушником. Перед ним горить лампада або свічки. На сцену виходять ведучі: 1 в.: Сьогодні ми святкуємо одне з найбільших народних свят – свято Покрови Пресвятої, яке дотримується однієї дати – 14 жовтня.

2 в.: Пречиста Діва зробила людям багато добрих справ. В Київській Русі врятувала Почаївський монастир від нападу турків. І князь Ярослав Мудрий віддав Україну під її покров.

1 в.: З того часу у багатьох селах на її честь будували і освячували храми. Появилось багато сіл, які носять назви «Покровка», «Покровське», «Новопокровка», «Посадпокровське»...

2 в.: Козацтво України вважало своєю покровителькою і заступницею Покрову Пресвятої Богородиці. Тому на Запоріжжі була збудована церква Святої Покрови. І куди б не заносила доля козаків, завжди з ними був образ Пресвятої Покрови. Ця ікона супроводжувала і оберігала їх у далекій дорозі.

1 в.: Пресвята Богородиця була символом і покровителькою всієї України.

2 в.: В народі це свято відзначається восени. Це пора, коли вже урожай зібраний і засипаний у комори, а поля засіяні озиминою.

1 в.: Учні вперше йшли до школи на Покрову. У цей день вони приносили горщик пшоняної каші. Це для того, щоб «наука не йшла в ліс».

2 в.: За станом погоди на Покрову передбачали, якою буде зима. А ви любі друзі, знаєте ці передбачення? Діти – Знаємо!

Рідна мова

101

102 Рідна мова

1 уч.: Якщо в цей день вітер з півночі, то зима буде холодною, якщо з півдня – теплою.

2 уч.: Коли на Покрову не випаде сніг на землю, то не буде його і в листопаді.

3 уч.: Якщо до Покрови журавлі не відлетіли у вирій, то зима наставатиме поволі. Дівчинка: Ми ще знаємо прислів’я і приказки.

2 в.: Будь ласка, розповідайте, а ми всі послухаємо.

4 уч.: Хто лежить до Покрови, то продасть усі корови.

5 уч.: Настали жнива – лежить баба нежива, а прийшла Покрова – стала баба здорова.

6 уч.: До Покрови молока давали корови, а після Покрови пішло молоко в роги корові.

7 уч.: Хто сіє по Покрові, той змушений буде виводити взимі по корові...

1 в.: Осінь не літо. Чути прохолоду. Зігріємось? (Запрошує дітей до танцю. Танцюють «Метелицю» або «Гопака» всі, хто має бажання)

Складень 1 «Покрий нас чесним твоїм покровом» 1 в.: За давніми уявленнями земля українська перебуває під опікою Пресвятої Богородиці. В ній убачають заступництво від усіляких бід і негараздів.

2 в.: На Запоріжжі була церква святої Покрови і козаки вважали святу Покрову своєю покровителькою. В козацькій думі співається: А срібло – злото на три частини паювали:... ... На святу Січову Покрову давали – Котру давнім козацькім скарбом будували, Щоб за їх, встаючи і лягаючи, Милосердно Бога благали. Існує переказ, що після зруйнування Січі Запорізької в 1775 р. козаки, що пішли за Дунай, взяли з собою і образ Пресвятої Покрови. (На фоні тихої української мелодії п’ятеро читців виходять на сцену) 1 ч.: Україно! Ти для мене – диво! І нехай пливе за роком рік, Буду, мамо, горда і вродлива, З тебе дивуватися повік.

2 ч.: Ради тебе перли в душі сію, Ради тебе мислю і творю – Хай мовчать Америки й Росії, Коли я з тобою говорю!

3 ч.: Рідко, нене, згадую про тебе, Дні занадто куці та малі – Ще не всі чорти живуть на небі, Ходить їх до біса по землі.

4 ч.: Україно! Ти – моя молитва, Ти моя розлука вікова. Гримотить над світом люта битва За твоє життя, твої права (В. Симоненко) 5 ч.: Не шукаю до тебе Ні стежки, ні броду – Ти у грудях моїх, У чолі і в руках.

Упаду я зорею, Мій вічний народе, На трагічний і довгий Чумацький твій шлях (В. Симоненко) 1 ч.: Чорне море – наше море, Наші і Карпати, Гей, яка ж ти, Україно Пишна та багата!

2 ч.: Лети, вітер, з полонини Та понад степами, Рознеси ти нашу славу Широко світами!

3 ч.: Де степ широкий, наче море, Де дише пахощами гай, Де небо зоряне, прозоре, – Там мій святий, чудовий край.

4 ч.: Де житом ниви зеленіють. Де пісня жалібно луна, Де хати в вишниках біліють, Там мила, рідна сторона.

5 ч.: Україна – то край славний, Аж по Чорне море, Україна – лан пишний І степи, і гори. Всі: І як мені України Щиро не кохати? Мене ненька по-вкраїнські Вчила розмовляти. (Низько вклоняються і виходять) 2 вед.: Так вже склалось, що українці нині живуть по всьому світу. Розігнала їх гірка доля: революція, репресії, голод, війни...

1 ч.: Знаю, що й за кордоном Українці живуть По дідівських законах Рід і честь бережуть. Здавна прадідам нашим Ох не легко було, Бо немало по світу Їх життя рознесло. Та душа українська, Де б вона не була, Знає, що її мати – Україна одна.

1 в.: Пресвята Покрова і в далеких світах оберігає своїм покровом українців.

2 в.: З 24 серпня 1991 р. Україна нарешті стала вільною і незалежною. Почалось відродження мови, традицій, звичаїв і народних свят. Відроджується і свято Покрови Пресвятої. Українці щиро вірять, що Пречиста Діва допомогла нам вибороти незалежність.

Рідна мова

103

104 Рідна мова

(Звучить державний гімн «Ще не вмерла Україна», сл. П. Чубинського, муз. В. Вербицького. Всі учасники заходу співають гімн, підхоплюють його і в залі) 1 в.: Наша славна Україна, Наше щастя і наш рай! Чи на світі є країна Ще миліша за наш край? І в щасливі й злі години Ми для неї живемо На Вкраїні й для Вкраїни Будем жити й помремо... Нас не зможуть супостати Взяти в кайдани свої Ми бороним наші хати, Наші тихії гаї Сонцем правди, світлом згоди, Боже, шлях нам освіти! Хай забудеться недоля І неслава давніх літ, Щастя ж рівне й рівна воля Засіяють на весь світ! (М. Вороний)

Складень 2 «Покрова – берегиня роду» (В залі – виставка вишитих рушників, сорочок, серветок, хусточок тощо. Дівчата вишивають і ведуть розмову) 1 д.: А чи знаєте ви, дівчата, що Богородиця – швачка? Вона шиє ризи, зашиває рани, зупиняючи кров. Тому вишивку можна розглядати як схему закодованих знаків. Вона стає захистом, Богородичним покровом.

2 д.: Цим і пояснюється повір’я, що рушник, сорочка, хусточка, вишиті руками матері, дружини чи коханої, оберігають людину в дорозі від усіляких негараздів.

3 д.: Звідси й звичай убирати вишитими рушниками ікони, портрети рідних. Ця традиція й досі живе в українських селах.

4 д.: Чим гармонійніше й чим витонченіше поєднуються узори у вишивці, тим щасливішою, кажуть, буде доля людини.

5 д.: Богородиця символізує образ матері – землі, Берегиню.

2 д.: А що таке Берегиня?

1 д.: Берегиня – це втілення води, господарства, сімейного вогнища, рукоділля... (Сідають, вишивають і співають пісню «Материнське чекання», сл. В. Короля, муз. О. Парінова) Опустився вечір на крило лелече, Що в імлі біліє на високій хаті, Похилився вечір матері на плечі, Що іде в дорогу сина зустрічати. Ой вертай, синочку. Ой вертай, синочку, Хоч на старість гляну в очі голубі Не одну сорочку (тричі) вишила тобі.

3 д.: Я читала, що прадавнім захисником українців були: вишивана сорочка, плахта, тканий пояс, рушник, лижник, килим, доріжка, писанка та різні орнаменти на глиняному посуді.

4 д.: А це й справді так. Послухайте пісню. (Встає, включає програвач і ставить платівку «Пісня про рушник». Дівчата підспівують) 5 д.: Народ наш мудрий. Не одна пісня створена про наші обереги. Наш обов’язок вивчати їх, відроджувати, пам’ятати і передавати з покоління в покоління.

5 д.: А давайте-но позмагаємось, хто більше знає пісень про наші обереги. Співати будемо по одному куплету. Починаймо: 1 ... встають до світу наші мами і стелять долю рушниками на споришеві мережки 2 Дітей гойдають на калині Матусі, вічні берегині, Колиски нашої душі.

3 Іде, іде, іде дощ На білу березу. А я свому миленькому Сорочку мережу.

4 Сорочку мати вишила мені Червоними, червоними, Червоними та чорними нитками.

5 Вишивала хусточку, вишивала Червону та чорну нитку клала. (До залу заходять хлопці) 1 х.: Он де ви є! А ми їх шукаємо. А що це у вас, дівчатка, сьогодні так гарно. Вишитих речей так багато, аж очам від барв боляче!

1 д.: Ми вирішили до свята Покрови оформити виставку рукоділля. Адже Богородиця теж була швачкою. Вона вишила Ісусу Христу ризи...

2 д.: Ось тільки ми не знаємо, хто наше рукоділля належним чином оцінить?

2 х.: Не хвилюйся! Оцінять. В залі є досвідчені майстри. Вони і оцінять. (Вибирають журі, воно визначає кращі роботи. Вручаються призи) 3 д.: Перевіримо, як хлопці знають рідні обереги. Ну-мо, хто більше назве? (Колиска, мамина пісня, бабусина казка, татова саморобна іграшка, дідусева сопілка, піч, мамина вишня в саду, криниця, калина, наша оселя) 4 д.: Молодці хлопці! За ваші знання отримуйте від дівчат вишивані хусточки. (Дівчата дарують їм) 1 х.: А тепер розпочнемо танці. Бажаючі танцюють з нами!

Складень 3 «Свята Покровонько, накрий мою головоньку...» Ведуча: З Покровом колись на Україні були пов’язані дівочі мрії і сподівання, бо вона покровителька жіночої, а більш всього – дівочої долі. Дівки чекали сватів і молилися: «Свята мати, Покровонько, накрий мою головоньку, хоч ганчіркою, аби не зісталася дівкою». Дівчина: А мене моя бабуся навчила так молитися і приказувати: Свята Покровонько, Покрий мою головоньку Оце осінню. Хоч і драною хустиною,

Рідна мова

105

106 Рідна мова

Аби з хорошою дитиною, Щоб із сторони. Щоб свекорко як батенько До мене були, Свекрівонька як матінка Мене прийняли, Щоб діверки та зовиці, Мов братики і сестриці До мене були. Щоб ділечко поробила, Чужій сім’ї угодила, Всім мила була, Не лаяна і не бита, Нагодована і вкрита Спатоньки лягла. (Заглянула у вікно) А до нашої хати йдуть свати! Мамо, тато, зустрічайте гостей! (вибігає) (Тричі стукають у двері, входять 2 свата з хлібом, низько кланяються господарям і кладуть хліб на стіл – Т. Шевченко, Назар Стодоля, Київ 1985, с. 47–50) Свати: Дай, Боже, вечір добрий господарям цього дому! Батько: Добрий вечір і вам (кланяється гостям). Просимо сідати. А відкіля се Бог вас несе? Може ви охотники які? Може рибалки або, може, вольнії козаки? Сват 1 (тихо підкашлює): І рибалки, і вольнії козаки. Шукаємо звіриного сліду. Ходили – ходили, нічого не знайшли. Аж гульк – назустріч нам іде князь і говорить нам такі речі: «Ей ви, охотники, ловці – молодці, покажіть дружбу. Трапилась мені куниця – красна дівиця; не їм, не п’ю і не сплю, а все думаю, як би її дістати. Поможіть мені її піймати: тоді, чого душа ваша забажає усе просите, усе дам». Сват 2: Ну, нам того і треба. Пішли. Бачимо сліди. Звір наш пішов у двір ваш. Тут застряла наша куниця, в вашій хаті красна дівиця. Оце ж нашому слову кінець, а ви дайте ділу вінець. Кажіть же ділом, чи оддасте, чи нехай ще підросте. Батько: Що за напасть така! Галю! Чи чуєш! Галю, порадь же мені, що робити з оцими ловцями – молодцями. (Галя виходить на середину сцени, застидалася, перебирає пальцями фартух) Батько: Бачите, що ви натворили? Мене, старого, з дочкою пристидили!... Гай-гай! Так ось же що ми зробимо: хліб святий приймаємо, доброго слова не цураємося, а щоб ви нас не лякали, буцім, ми передержуємо куницю, вас пов’яжемо. (до Галі) Чи нема в тебе, може, рушників? Не придбала? Не вміла прясти, не вміла шити – в’яжи ж, чим знаєш, – хоч мотузком. (Галя виходить і заносить на тарелі два вишиті рушники і кладе на хліб, який принесли свати. Підходить до батька, низько кланяється і цілує руку. Бере таріль і підносить сватам – спочатку одному, потім другому. Свати з рушниками в руках низько вклоняються батькові) Сват 1: Спасибі ж батькові, що свою дитину рано будив і усякому добру учив. Спасибі й тобі, дівко, що рано вставала, тонку пряжу пряла, придане дбала. (Галя по черзі перев’язує через плече сватів) Сват 2: Ну, а князя ти завтра зв’яжеш. Він сам прилетить, як зачує, що так вдало все склалося. Батько: Проходьте в світлицю. Сядемо за стіл. Поїмо, вип’ємо та за все й домовимось... (Виходять)

1в.: Все на сватанні закінчується добре тоді, коли і хлопець, і дівчина згодні на шлюб. А бувало й таке, коли силоміць заставляли брати шлюб з нелюбим. (На сцені стіл. За столом сидить батько, поруч стоять два свати, Стецько, осторонь – Олексій. Уляна перед матір’ю стоїть на колінах, гірко плаче. За п’єсою Г. Квітки-Основ’яненка Сватання на Гончарівці [у:] Повісті та оповідання. Драматичні твори, Київ 1982, с. 447–454) Уляна: Ненечко моя рідненька! У останній раз тебе прошу: не топи свого дитяти!... Дай мені на світі пожити! Мати: Годі ж, Улясю, годі, донечко! Сьогодні вже не буде. Давай там що є. От тільки не винесеш, то я тебе зроду не била, а тут за патли потягну. Уляна (проходить в іншу кімнату і до Олексія): Тепер, Олексію, прощай на віки вічні. Мати: Дурна! Дурна! Так і я не хотіла за свого Прокопа, на стінку лізла: а далі – й нічогісінько. (Уляна виносить на тарелі рушники і подає їх сватам. Ті перев’язують ними один одного. Стецько: Давай же, Улясю, хусточку молодому. Уляна: Лай, бий, хоч до смерті вбий, а не дам нелюбу хустки! Стецько: Та чого ти їй у пику дивишся? За патли та в потилицю! (В цей час сват щось шепче Уляні) Уляна (весела): Зараз, дядьку, зараз! (Уляна виносить хустку і гарбуз на підносі. Хустку дає Олексію, а гарбуз – Стецьку. А в цей час сват заговорює батька й матір) Мати (побачивши у Стецька гарбуз): Що се? Що се? Стецько (заслонивши Олексія і Уляну собою): Гарбуз! Хіба повилазило? Ось бач; хоч покуштуй! Мати: Та се нас обморочено! Олексій: Ні, матусенько, се не морока, се правда свята. Таке моє щастя: мені дісталась хустка, а ворогові моєму – гарбуз. Стецько: Поблагослови їх оцим гарбузом по потилиці. Мати (плаче): Не бачити нам тепер ні волика, ні корови. Серце болить, як згадаю... (Тим часом батько Уляни садовить Олексія і Уляну за стіл. Сідають і свати) Батько: Мерщій давай, мати, страву; пора по чарці. Стецько: Бач як попарувались! (бере шапку, гарбуз і виходить з хати зі словами): «Кріпачка, зачини двері!».

2 в.: Покрова завершує осінні молодіжні «вулиці». Починаються вечорниці, досвітки та весілля, де розважались всі мешканці села. Тому-то говорили «жовтень на весілля багатий». Пора весіль тривала два тижні аж до Пилипівського посту.

1 в.: Свято Покрови було і останнім терміном праці заробітчан. На Херсонщині щороку наймали з числа безземельних заробітчан дешеву робочу силу. Сюди йшли з інших губерній в найми: з Полтавської, з Сумської, Київської... Строкачі працювали од весняного Миколи (22 травня) і до Покрови. Останній день був початком скріплення нової угоди на наступний рік.

2 в.: Додому повертались строкачі, співаючи веселі українські пісні. Давайте й ми з вами заспіваємо гарну, веселу українську пісню. (Співають пісню, яку в селі всі добре знають) http://library.kherson.ua/activities/autun/autun_pokrova.htm

Рідна мова

107

108 Рідна мова

Валентина Нижеголенко

Херсон

Сценарій «Прийди, прийди, весно, прийди, прийди, красна» Театралізоване свято зустрічі весни

По весняному прикрашений зал. На видному місці в глиняній вазі віточки верби (котики). До залу заходить «Весна» – дівчина у квітчастому вбранні, на голові – віночок з квітів. Весна: Добрий день, мої любі друзі! Я – Весна, я – Весна. Поспішаю до березня в гості, Всім в дарунок тепло принесла. Скрізь засіяла ранні квіти І травичку шовкову, м’яку... (Діти кидаються до неї, а в цей час заходить «Зима» – дівчина в білому одязі, на голові шапка зелена, оздоблена ватою, ніби покрита снігом) Зима: Ти засіяла квіти? Не поспішай радіти! Я їх вкрию снігами... Весна: Яка ж бо ти люта, сестро! Лютуй, не лютуй, а час твій пройшов. Людям ти добряче наобридла холодами та віхолами. Он як потягнулись до мене діти, щоб хоч трішки себе зігріти. Зима: Мене теж чекали, щоб після праведних справ відпочити. І дорослі, і діти раділи моїм великим святам, пухкому снігу, свіжому морозу. З задоволенням ліпила малеча снігових баб, гралась у сніжки, каталась на санях і ковзанах... Весна: Так, сестро, це було – та все пройшло. Надоїла, ти, своїми холодами. Хочеться всім зняти теплий одяг і замінити його легким, весняним та за роботу взятись. Зима: Яка робота? Я зараз сюди холоду напущу, скрізь сніжком притрушу. (Вибігає) Хлопчик: Нам не хочеться вже зими, що ж робити? (Звертається до Весни) Що ж воно тепер буде? Знов почнуться морози? Весна: Не бійтесь, любі діти. Ми ще позмагаємось з Зимою, побачимо, хто кого переможе. А тільки ж ви мені допомагайте... Діти: Допоможемо! Ти тільки підкажи, що треба робити?

Зима (заходить до залу): Попрацювала так, що аж стомилася! Все стало як в січні місяці! Весна: Сестро, ну нащо ти йдеш наперекір часу? Звичайно, тобі не хочеться залишити свої володіння, але ж треба. Зима: Хто сказав, що треба?! Я нікуди звідси не піду. Своїм місцем тобі не поступлюсь. Та тебе, Весно, ніхто й не чекав... Весна: А ти про це спитай у дітей, чекали вони мене чи ні? Зима: Спитаю. (Звертається до дітей) Друзі, я добре пам’ятаю, як раділи ви мені: пісеньки співали, вірші повивчали, загадки, приказки, прислів’я... А що знаєте ви про Весну? Хлопчик: Все знаємо! Ми готувались до зустрічі з Весною. Зима: Якщо це дійсно так, то мені доведеться покинути ваш край, але якщо ви, хоч на одне моє запитання не дасте відповіді – я звідси нікуди не піду! І вас заморожу! Домовились? А скажіть мені, що ви знаєте про березень місяць? І уч.: Наші пращури зустрічали Новий рік 13 березня, коли пробуджувалась природа.

II уч.: Астрономічна весна припадає на 20 березня. Які назви першого місяця весни ви знаєте?

III уч.: Місяць березень має такі назви: березоль, березіль, март, капельник, протальник, зимобор, соковик, марець, красовик... Які ви знаєте народні свята березня? І уч.: На 14 березня припадає Явдоха.

II уч.: 22 березня – Сорок святих. У цей день жінки випікають сорок «жайворонків» або «голубків».

III уч.: 30 березня – Теплого Олекси. Цей день вважається весняним. Зима: А тепер читайте вірші, присвячені Весні, а я послухаю. Ви їх, мабуть, не знаєте... (Діти читають вірші, за кращі – Весна вручає призи) Зима: А ще що ви вмієте робити? Дівчинка: Хороводи водити. (Діти з Весною стають у два кола, беруться за руки і водять хоровод. Див. додаток 1) Зима: А тепер сідайте, відпочивайте, а тим часом я вас запитаю: які ви знаєте прикмети весни? (Відповідають) Побачив шпака – весна прийшла. З берези тече багато соку – літо буде дощове. Жайворонки прилетіли – настане стійке тепло. На Сорок святих буде погода – буде на гречку урода. Гарний день на Явдоху – на врожай огірків і опеньків. Яка Явдоха, таке й літо: теплий вітер – на мокре, вітер з півночі – на холодне. Голуби воркують – тепло чують. Довгі бурульки – весна буде затяжною... Зима: А танці ви знаєте? Діти: Знаємо! Весна (до дітей): Поводимо «Кривого танця»? Діти: Поводимо! (Всі стають в один ряд, беруться за руки, ідуть один за одним, звиваючи рядок «змійкою» і співають)

Рідна мова

109

110 Рідна мова

А в Кривого танця Та не вивести кінця! Треба його та виводити, Лад йому та знаходити. А як його вести? Як віночок плести? І сплела віночок На шовковий шнурочок. Коли б я була знала, Начетверо перервала б Начетверо перервала б Та й під ноги потоптала б Чорними чобіточками, Золотими підківочками. А хто буде в Кривім танці, То пожене свині вранці. Зима: А хто з вас знає прислів’я та приказки, пов’язані з весною? (Відповідають) Березень уночі тріщить, а вдень плющить. В Марці всяко буває – він на літо повертає. Як звеселилася вівсянка – кидай сани, бери віз, викинь шубу, з печі злізь! Проспівав байбак – ховай у затінок сіряк. Прийшов Хома, вважай зими нема. (06.03) Март всіх місяців варт. Березень сухий, а мокрий май – буде каша й коровай... Весна: В яких книжечках про це вичитали? Дівчинка: Василь Скуратівський, письменник і етнограф, написав дуже хороші книжки: «Погостини», «Обереги пам’яті», «Місяцелік», «Покуть» і інші. Ось з них ми про все це і дізнались. Зима: Ну, а весняні народні ігри рідного краю ви знаєте? Хлопчик: Знаємо! Зима: Пограйтесь, а я подивлюсь. (Діти проводять ігри «Панас», «Довга лоза», «Блоха». Див. додаток 2) Зима: А з чим весна до вас прийшла? Які подарунки принесла? Діти: Ой, весно, весно, днем красна, Що ти нам, весно, принесла? Весна: Принесла вам літечко, Щоб родило житечко. Ще й червоні квіточки, Щоб квітчались дівочки, Пісеньки співали, В решето складали. Зима: Оце і всі подарунки? Діти: Ой, весно, весно, днем красна, Що ти нам, весно, ще принесла? Весна: Ой принесла тепло І добреє літечко. Коробочку з веретінцями,

А скриньочку з червінцями, Старим дідам по кийочку, Старим бабам по серпочку, Малим дітям по яблучку. Дівчинка: Весно красна, ти нам в дарунок принесла тепло, проліски, зелену травичку, сонячну погоду... Ми тебе чекали і теж подарунки для тебе приготували. Хлопчик: Дарунків багато і нам хочеться, щоб ти визначила, які ж з них найкращі. Ми їх робили своїми руками. (Діти вручають шпаківні, віночки та букети з весняних квітів. Весна розкладає на столі всі подарунки, дякує і називає кращі. За найкращі поробки вручає призи) Зима: Я багато почула, побачила і переконалась, що настав час мені поступитись місцем. Діти прекрасно підготувались до зустрічі Весни. Молодці! До побачення в грудні місяці! Не згадуйте лихим словом! (Вибігає) Весна: Діти любі ви мої, Я за вас радію. Про таких друзів, як ви Вже давненько мрію. Працьовитими зростайте: Вчіться і читайте, Поважайте вчителів, Батькам помагайте. Я ж тепло вам принесла, Радість подарую Красне літечко зустріну Й далі помандрую. Додаток 1 Подоляночка Більші за зростом діти роблять велике коло. В середині нього – ще одне коло. Його утворили менші діти. Посеред кола ставлять дівчинку Подоляночку. Вона прикрашена віночком з квіточок або з вербових прутиків. Подоляночка присідає в центрі меншого кола. Два кола рухаються в протилежні сторони. Дівчата з першого кола співають: Десь тут була Подоляночка, Десь тут була молодесенька, Тут вона стояла До землі припала. Дівчата з меншого кола заводять своєї: Ой, устань, устань, Подоляночко, Протри очки, як ті скляночки. Та берися в бочки І скачи у скочки! Подоляночка підводить голівку, протирає кулачками очі. Потім встає, береться руками в боки і пританцьовує.

Рідна мова

111

112 Рідна мова

Додаток 2 Панас Хлопці і дівчата обирають Панаса, зав’язують йому очі хустинкою, виводять на середину й обертають, питаючи: Панасе, Панасе, На чому стоїш?

– На камені!

– Що продаєш?

– Квас! Лови мишей, та не нас! Відпускають Панаса, а самі розбігаються. Він починає ловити дітей. Кого зловить – той стає Панасом. Довга лоза Грають тільки хлопці, які стають один за одним на відстані двох метрів. Нагинаються, а гравець, який стоїть позаду, розганяється, перестрибуючи через кожного і стає попереду. Так роблять всі по черзі. Блоха Двоє стають поряд, а третій стрибає перед ними. Його питають: Блоха, блоха, чи дуже лиха?

– Як укушу, то знатимеш. Пара розбігається в сторони, а третій женеться за ними. Кого дожене – той стає «блохою». Гра починається спочатку.

ЛІТЕРАТУРА 1. Дитячий фольклор Херсонщини, Херсон 1994, 22 с.

2. Ковальчук О., Українське народознавство, Київ 1992, 176 с.

3. Культура і побут населення України: Навчальний посібник, Київ 1993, 288 с.; іл.

http://library.kherson.ua/activities/vesna/spring_priydy.htm

4. Скуратівський В., Місяцелік: Український народний календар, Київ 1993, 208 с.; іл.

5. Скуратівський В., Погостини, або дванадцять мандрівок у глибинь століть, Київ 1990, 128 с.; іл.

6. Українська минувшина: Ілюстрований етнографічний довідник, Київ 1994, 256с.; іл.

Валентина Нижеголенко

Херсон

Сценарій «Свято Матері»

Лунає в грамзапису пісня Матінка (сл. і муз. А. Мігай) Ведуча І: Шановні гості! Дорогі діти, батьки! Вітаємо Вас з Святом Матері! Мати. Мама. Матуся. Скільки спогадів і тепла таїть це магічне слово, бо називає людину, яка завжди для нас найближча, найрідніша. Ведуча II: У травні, коли прокидається від сну природа, коли дзвенить у блакиті пташиний спів, коли травами і квітами замаїться земля, теплий весняний вітер приносить до нас Свято Матері. Ведуча І: Молоду американку Анну Джервіс спіткало страшне лихо – передчасно пішла з життя її мати. І донька, скуштувавши сирітської долі, вимріяла думку, аби мали люди на рік один день, коли б усі вшановували і матір-неньку, і матір-землю, і Матір Божу. Ведуча ІІ: І полетіли від сироти листи сенаторам. Нарешті, 1914 р. Конгрес США ухвалив рішення про проведення в країні нового державного свята – Дня матері. Ведуча І: Вперше в Україні це свято відзначали в 1929 р. у Галичині. Символом пам’яті в цей день стала квітка на грудях дітей: рожева означала шану живій матері, біла – померлій. Дівчинка: Моя нене найдорожча, Наймиліша в світі! Прийми, нене, в своє свято Від доні ти квіти. Хлопчик: Кожна квітка тобі скаже, Як тебе кохаю, Кожна шепче, чого щиро Я тобі бажаю. Дівчинка: Ця фіалка тобі скаже, Що моє серденько Б’ється щирою любов’ю Все для тебе, ненько.

Рідна мова

113

114 Рідна мова

Хлопчик: Буду вчитись, підростати, Виростать, мужніти. Мамі буду дарувати Як найкращі квіти! Дівчинка: Мама! Найдорожче слово в світі! Де б не був ти, щоб ти не робив, Вона тебе завжди зігріє Ніжним серцем, відданим тобі. (Діти виконують пісню «Ти маму нашу рідну сьогодні привітай», сл. І. Кульської, муз. А. Кос-Анатольського) Ти маму нашу рідну Сьогодні привітай. Про маму нашу рідну Ти пісню заспівай. Приспів: Про мою, про твою, Про мою і про твою Про веселих мам усіх, Мам хороших, дорогих! Нас мама доглядає, Нам весело рости. Про тебе мама дбає – Так дбай про маму ти! Приспів. Ведуча ІІ: Велика і щаслива країна – дитинство. Із дитинства виходять та до нього не повертаються. Немає чарівних слів, немає мага, який би повернув нас в дитинство. Єдине, що нас єднає з ним це – люба матінка і її колискова пісня. (Під фонограму діти виконують «Колискову» на сл. Д. Павличка, муз. А. Білаша) Ведуча І: Мами встигають скрізь: і вдома, і на роботі. Тому, що у нашої мами невтомні руки і золоте серце. Хлопчик: Я прокидаюся рано – Й зразу, хоч ще не встаю, Тільки спросоння погляну, Бачу матусю свою. Дівчинка: Мати – досвітня пташка, Здосвіту віч не зімкне, Ходить по хаті навшпиньки, Щоб не збудити мене.

Хлопчик: Мати – то сонечко рідне, Сонечко, ясне, земне, Слово її заповітне Гріє і живить мене. Ведуча II: В усіх піснях ми бачимо маму на зорях – вранішніх і вечірніх. Діти, а ви часто дивитесь на мамині і бабусині руки? Які вони? Дівчинка: Вони від роботи шорсткі, але найкращі, найтепліші, найрідніші... Мамині долоні теплі й ніжні Вони зігрівають, як сонце весни. Коли ти засмучений або хворий трохи Вони доторкнуться – й хворобу зняли. Коли в душі хмарно або грім гримить Завжди поряд рідна матуся стоїть. (Гра: «Впізнай мамині руки». Див. додаток) Дівчинка: Поглядаю, поглядаю у вікно частенько, Дожидаю, дожидаю із роботи неньку. І на кухні, і в світлиці підмела, прибрала. І посуду перемила, буде рада ненька. Прийде, скаже: – Ти стомилась, відпочинь, рідненька. Хлопчик: Бува таке, ми скажем прямо, Що через нас сумують мами. Тож всі сьогодні просим Вас – Усі діти: Пробачте, любі мами, нас! Дівчинка: Мамо рідна, добра, мила! Як іще назвать тебе? Це для мене ти пошила З шовку плаття голубе! Хлопчик: Ти мені читаєш книжку, Хочеш розуму навчить. Ляжу спати – ходиш нишком, Щоб мене не розбудить! Дівчинка: Захворію хоч злегенька – Цілу ніч не будеш спать. Тож, дозволь, тебе, рідненька, За усе поцілувать! (Діти підходять до своїх мам і цілують їх) (Гра-конкурс «Анкета для двох». Див. додаток)

Рідна мова

115

116 Рідна мова

Ведуча І: Мама... Вдумайтесь, діти, як гордо звучить це слово. В народі живе багато хороших, ласкавих слів про матір. Ми не знаємо, хто вперше сказав, але вони часто повторюються і переходять від одного покоління до іншого, з вуст в уста. (Конкурс прислів’їв та приказок про маму) Ведуча ІІ: Мати, як сонечко, зігріває вас усе життя. Вам завжди потрібна її ласка, погляд, ніжне слово. І чим більша ваша любов до неньки, тим світліше і радісніше життя. Це тому, що вона вам бажає тільки добра. Умійте цінити любов матері, не ображайте її різким словом, неслухняністю. А зараз, послухаємо ваші слова любові до матусь. (Розповіді дітей про своїх матусь коло виставки «Найкраща в світі») Ведуча І: З образом матері пов’язуємо ми найдорожче нашому серцю: рідний край, квітучий сад, запашний степ – усе те, що зветься Батьківщиною. (Виходять п’ятеро дітей) Хлопчик І: Як добре нам жити і знати, І вірити, друзі, весь час, Що кращого слова, як Мати, Немає у світі для нас. Хлопчик II: Вона, мов зоря світанкова, Як хліб і людська доброта, Як мова твоя колискова, Як доля і правда свята. Дівчинка І: Є у кожної дитини Матінка єдина, Та, що любить нас і дбає, Розуму навчає. Дівчинка II: Є у кожної дитини, Навіть сиротини, Наша мати солов’їна – Рідна Україна. Дівчинка ІІІ: Є у кожному серденьку, Є – і буде жити Божа Мати – наша Ненька Мати всього світу. Ведуча II: Із тисяч слів землі, слову «мама» дарована своя доля. Нема на цьому слові ні плям, ні тіней. Тому-то всі інші слова, ставши на коліна, бажають сповідатись перед ним. Ведуча І: Та як тільки промовляти буду Слово Мати – слово-дивосвіт, – І живі, і мертві, встаньте, люди! Встаньте, діти грізних наших літ!

117 Рідна мова

Випрямтеся, трави на очах! Встаньте квіти! Встаньте, горді гори! Небеса піднявши на плечах! Вислухайте стоячи натхненне І збережене в усій красі Слово це прадавнє і священне! Випростайтесь! Встаньте! Встаньте всі! (Всі діти встають, а потім вручають мамам зроблені власноруч речі – вітальні листівки, вишивки, різьблення, квіти, малюнки тощо. Все це робиться під фонограму пісні «Чорнобривці», сл. М. Сингаївського, муз. В. Верменича) Ведуча II: Сьогодні ми вшановували Матір, а це перш за все – Матір Божу-Діву Марію, свою маму і матір Україну. Тож давайте помолимось за всіх матерів. (Діти виходять і всі разом) У мене найкраща у світі матуся, За неї, Пречиста, До тебе молюся. Пошли їй не скарби, А щастя і долю, Щоб дні їй минали Без смутку, без болю. Додаток АНКЕТА ДЛЯ ДВОХ Гра-конкурс Бажаючі (мати і син чи донька) сідають нарізно на стільці. Матері дають папір і ручку. Відповіді на запитання ведучого мати пише на листі, після чого донька (син) відповідають. Переможе та пара, в якої співпаде більшість відповідей. Запитання для дітей: 1. Назвіть день народження мами.

2. Які квіти її улюблені?

3. Який колір до лиця мамі?

4. Любима пісня неньки?

5. Мамина улюблена книга? Запитання для мам: 1. Який любимий предмет у Вашої доньки (сина) в школі?

2. Чим захоплюється вона (він) у вільний час?

3. Улюблена страва Вашої доньки (сина)?

4. Ким мріє стати?

5. Яку книгу читає зараз Ваша дитина? ВПІЗНАЙ МАМИНІ РУКИ Гра Мами знімають з рук прикраси і годинники, заходять за ширму і виставляють руку. Дитина повинна впізнати мамину руку і поцілувати її. http://library.kherson.ua/activities/vesna/spring_svyato_materi.htm

118 Рідна мова

С. Казимірова

Мени Чернігівської області

«Мандрівка в казку»

Тема: Казка в житті народу. Мета: Ознайомити учнів із казками українського народу часів Козаччини. Вчити визначити головну думку казки, дати оцінку діям головних героїв, визначити, про які історичні події розповідають казки. Вираховувати почуття прекрасного. Обладнання: Ілюстрації до казок, програвач, платівка із записом казок. Хід уроку 1. Вступне слово вчителя. Діти, сьогодні на урок до нас завітала казка. Багато вам відомих казок були утворені саме в козацькі часи. А перепусткою в країну казок буде історична вікторина.

2. Питання до вікторини: − Який князь загинув від коня свого? − Кому належать слова: «Іду на Вас»? − Про кого писав поет: «А стрінувши печенігів В лютім бою ти упав, Вогор з черепа твойого Мед-вино собі спивав...» − А про кого ці слова? «Звав тебе народ ласкавим Називав теж „Сонцем ясним”, Бо зробив ти край великий А свій люд – багатим, щасним! Християнську вніс ти віру У народ – мов цвіт обнови Що красив нам нашу землю Світлом правди і любові»

− Славне військо запорозьке Ти, наш лицарю, зібрав На острові, на Хортиці Січ преславну збудував. − А хто цей славний козак? «І ніхто не вів так мудро Товариство в чистім полі Так братів ніхто не вивів Із турецької неволі Закріпив ти Україну Славний батько... – Каже нарід, що за „люльку”, Дав ти жінку – необачний!» − Про яку подію писав Т. Шевченко «Була колись гетьманщина, Та вже не вернеться. Було колись – панували, та більше не будем!»

− Про яке повстання розповідала пісня: «Ой ви, ляшки та недовірки, Годі ж панувати: Гей, недалеко іде Гонта – Дасться він вам знати!» Підводимо підсумки вікторини.

3. Вчитель розповідає казки: «Про запорожців та царицю Катерину», «Як запорожці висватали наймита», «Кошовий Сірко» Бесіда: − Хто головний герой казок? − Чому? − Які риси притаманні козакам (підтвердіть прикладами). − З кого глузує народ?

4. Слухаємо інсценівку казок: «Котик і півник», «Коза-дереза» Діти малюють головних героїв. Підводимо підсумок конкурсу кращих портретів казкових героїв.

5. Домашнє завдання: Повторити тему: «Культура козацьких часів».

Рідна мова

119

120 Рідна мова

Сценарій уроку «Тварини лісу. Охорона лісу»

Мета. Розширити знання учнів про багатоманітність тварин лісу, виявити ознаки пристосування і зв’язку тварин до умов середовища «ліс», продовжувати формувати поняття «звірі», «птахи», «комахи»; вдосконалювати вміння порівнювати тварин за характерними ознаками, особливостями життя і поведінки; класифікувати за істотними ознаками, ознайомити з весняним періодом життя. Виховувати шанобливе ставлення до всього живого як складової природних багатств Землі. Розвивати пізнавальний інтерес до природи рідного краю і її таємниць, екологічне мислення. Обладнання. Картини, таблиці, гербарні зразки, відеоматеріали, ілюстрації тварин Червоної книги, кодовані карти, фотографії, матеріали для дидактичних ігор, кошик з дарами лісу, комплекти малюнків для динамічного моделювання, перфокарти, ілюстративний матеріал, контури тварин, щоденники спостережень, роздавальні картки. ХІД УРОКУ І. Перевірка домашнього завдання 1. Бесіда про погоду – Сьогодні на урок до нас завітав господар лісу – Лісовичок і у своєму кошику приніс лист. «Дорогі мої другокласники! Я та, що крокую після зими. Я – пробуджую все і всіх від сну. Здогадались, як моє ім’я? Від сьогодні я буду з вами, кожної днини, кожної миті, я і зараз серед вас. І так буде протягом трьох чудових місяців. Я сподіваюся на вашу спостережливість і, звичайно, бажання дізнатися про нове і цікаве. З теплим привітом, Весна.

– Діти, і справді до нас завітала довгождана весна, яка чарує нас своїми запашними квітами і зеленими травами. Гра «Синоптик» На ваших партах знаходяться «синоптичні карти», при допомозі яких ми складемо карту весняної погоди. (На партах позначення і малюнки, щоденники спостережень).

– Подумайте, що допомагає весні пробуджувати природу від зимового сну? Відповісти вам допоможе загадка: Всі його чекають, а хто подивиться, кожен скривиться. (Виставляється зображення сонця і т. д. Діти закріплюють на дошці кожен умовний елемент погоди, характеризують і пов’язують з показниками у щоденнику спостережень і розповіддю) – Зробіть висновок, які зміни сталися в неживій природі з приходом весни. А чи спостерігали ви за достовірністю прикмет?

Як за ними можна прогнозувати погоду? (хмари пливуть високо – буде добра погода. Якщо хмари ущільнюються і видимість погіршується – чекай опадів).

2. Усна фронтальна перевірка знань з елементами гри З приходом весни прокидаються від зимового сну дерева, «Розвідники» розкажуть нам, коли на деревах і кущах розпустилися бруньки.

– Зараз зацвітає черемха, розпустила коси верба. А які події з нею пов’язують?

• На Вербну неділю вербові гілочки святять у церкві, жартуючи, б’ють ними дітей, бажають їм здоров’я. Верба стала символом українського народу. Великий Кобзар Т. Шевченко, коли був на засланні в далекому казахському степу, посадив вербову гілочку, оберігав її від пекучого проміння сонця. Вона нагадувала йому рідну Україну.

• Чому люди насаджують верби на берегах річок? (Щоб закріпити береги від розливу). Відгадайте загадку: Навесні веселить, влітку холодить (Ліс) Восени годує, а взимку гріє? Де ростуть у нас ліси? (В Карпатах) Які ліси ростуть на схилах Карпат? Назвіть дерева зображені на таблиці. Розкажіть про одне із них за планом. Дуб – цар Карпат, символ твердості, слави, краси. Дуби то природні літописці. В центрі України на батьківщині Т. Шевченка росте дуб, вік якого 1000–1100 років. Він був дорослим уже тоді, коли княжив Володимир Святославович, коли в Софію Київську вкладали перші камені. Під його крислатою кроною вели раду Хмельницький, Наливайко, Залізняк. Старожили розповідають, що українська народна пісня Ой, чого ти, дубе, на яр похилився написана саме про нього. В минулі часи було багато винищено дубових лісів, дібров, тому під охороною на Україні знаходяться поряд із заповідниками багато дубових пралісів. Практична робота «Посадимо ліс». (Рослини, які обігруються, розміщуються ярусами на контурному зображенні). Завдання: • Визначте хвойні і листяні дерева лісу.

• Знайдіть в кошику зображення листочків кущів лісу. Визначте ярус.

• Зберіть весняний букет. (На полотні закріплені різні квітучі рослини. Необхідно скласти букет з ранньоквітучих рослин і помістити у відповідний ярус) • Виберіть з кошика тільки їстівні гриби. Назвіть їх. На якому поверсі ростуть гриби? Чому не можна знищувати отруйні гриби?

• Пригадайте, які ще рослини ростуть у нижньому ярусі? (трави, ягоди, мохи) • Знайди зайве слово. Береза, сосна, бузок, дуб, ялина Калина, малина, аґрус, чорниця Сосна, ялина, ялівець, дуб, модрина.

II. Повідомлення теми та мети уроку Одного разу Лісовичок попросив художника намалювати ліс. Художник намалював дерева: кучеряві берези, могутні дуби, сосни і ялини, тремтливі осики і розкішні липи.

• Який же це ліс? – сказав Лісовичок. – Хіба може бути ліс без кущів, трави, квітів? Художник домалював картину: дерева, кущі, квіти, трави. «Ось тепер добре», – похвалив сам себе. Помилувався лісом, повісив картину і поїхав. А коли повернувся, то побачив, що дерева повсихали. Чому?

• Це тому, що тут немає комах, – сказав Лісовичок. Художник намалював жуків, метеликів, але ліс знову загинув. Залишилась лише чорна земля та стовбури дерев, покриті комахами. Художник аж злякався. Навіть Лісовичок відсунувся вбік.

• Це ти винний! – закричав художник на Лісовичка. – Ти порадив малювати комах і вони з’їли ліс. Що робити? Допоможіть, діти. Що ще треба намалювати художнику? (Треба намалювати птахів. Ліс не може жити без тварин) Це справжній ліс, в якому ховаються тисячі і тисячі жителів, – сказав Лісовичок і зник.

Рідна мова

121

122 Рідна мова

– Сьогодні на уроці ми поговоримо про найбільш поширених тварин лісу, їх пристосування до життя в умовах лісу, навчимося розрізняти тварин за їх суттєвими ознаками, дізнаємось, чому ліс треба охороняти.

III. Актуалізація опорних знань і життєвого досвіду учнів. Бесіда за запитаннями – Діти, ви всі, мабуть, були у лісі? Які тварини живуть у нашому лісі?

– Чому вони тут оселяються? На які групи поділяються тварини?

– Хто це? (Розгляд чучела зайця і сороки). Доведіть, що ці тварини відносяться до різних груп. (Висвітлюється табло – порівняльна характеристика ознак звірів і птахів) – А кого ще в лісі ми можемо побачити? (Комах) – Які спільні ознаки мають всі комахи? (Висвітлюється табло) – Про яких мешканців лісу ми довідались на уроках природознавства у другому класі? (Ведмідь, білка, їжак, гадюка, дятел, зозуля, шишкар, мурашки) IV. Сприймання і усвідомлення нового матеріалу Ми вирушаємо у казкову країну природи – ліс і продовжимо пізнавати таємниці весняного лісу. Перша наша зупинка – «Стежинка запитань» 1. Щоб ми могли далі рухатися казковим лісом, відгадайте, опис якої тварини знаходиться в казковій скринечці. Це – великий звір. Його тулуб вкритий бурою коричневою шерстю. При ходьбі ставить ступні п’ятками назовні, а пальцями всередину. Через вайлувату ходу його називають клишоногим. Хто це? (ведмідь) (На телеекрані – зображення ведмедиці з малятами) – А що ви знаєте про ведмедя? Він хоч і хижак, проте є всеїдною твариною: їсть комах, черв’яків, жаб, рибу, великих і малих звірів, а також ягоди, горіхи, кореневища, траву, їжа взимку малодоступна, тому він запасає до 80–100 кг жиру і залягає в сплячку, будуючи барліг у гущавині лісу. В лютому ведмедиця народжує 1–2 малят і годує їх півроку молоком. Серед лісових тварин ведмеді – довгожителі. Живуть до п’ятидесяти років.

– А чому говорять: ведмідь – смокче лапу? Всередині зими у ведмедя на лапах змінюється шкіра, а молода, ніжна шкіра мерзне і свербить: от він і облизує її гарячим язиком.

2. Він схожий на великого собаку з широкими грудьми і запалими боками. Шерсть сірого кольору, на довгій морді вологий ніс. (На телеекрані з’являється зображення вовчиці з вовченятами) – Хто це? (вовк) Що ви знаєте про вовка? – Своє житло – лігво, вовки будують серед коренів дерев у густих непрохідних хащах недалеко від води. У березні–квітні, у підготовленому лігві, вовчиця народжує 4–6 вовченят. Кілька тижнів вони годуються молоком. Через місяць уже їдять м’ясо.

– Як ви розумієте вислів «голодний як вовк»? – Коли вовк зголодніє, то може з’їсти відразу до десяти кілограмів м’яса, але, як правило, з’їдає до двох кілограмів.

– А чому говорять: «Вовка годують довгі ноги»? – Бо в пошуках їжі він долає відстань до ста кілометрів. Живуть вовки до п’ятнадцяти років.

3. (На екрані – білка з білченятами) Білка – невелика тварина, довжина тіла 20–30 сантиметрів, хутро рудого кольору. Якщо немає порожнього дупла, білка у верховітті дерев з гілочок будує собі кулясте гніздо, яке називається гайно. Весною у неї народжується від трьох до десяти голих, сліпих, безпомічних малят. Через місяць білченята прозрівають.

– Хто є найлютішим ворогом білки? (куниця) Крім того, на неї нападають лисиця, горностай, яструб, сова.

4. Як, на відміну від білочки, доглядають за своїми малятами зайці? Уважно послухайте казку про цікаву сімейку. Написав її Е. Шим. Чому так чинять зайці?

– Що вам відомо про життя зайців? (Розповіді дітей) – Всі ви пам’ятаєте мультфільм «Ну, постривай!» але, напевно, ніколи не задумувались, чому вовк не може спіймати зайця. Виявляється, у цієї казки є цілком наукове обґрунтування, адже заєць – найшвидша тварина лісів України. Його швидкість сягає сімдесяти кілометрів на годину, а вовк може розвинути 65 км/год., зате вовк здобуває здобич гоном, довгий час переслідуючи її.

Наступна зупинка «Ігрове узлісся» Завдання: • Правильно помісти жильців у своїх будиночках. – Хто живе? – Де живе? ведмідь лігво лисиця гайно білка барліг вовк нора • Гра «Незвичайний обід» Дружно сіли обідати тварини за один лісовий великий стіл. Але що це? Очевидно, хтось навмисне переплутав миски з їжею. Допоможіть звірятам знайти те, що кожний з них звичайно їсть. (Робота з аплікативним матеріалом) • Гра «Впізнай тварин» (Демонстрація відеозапису) А ще у наших лісах можна побачити красеня-лося, сторожку-козулю, шляхетного оленя та полохливого дикого кабана. Лише в Карпатах є білка чорного кольору.

• Ви не можете далі пройти лісовими лабіринтами, якщо не назвете прислів’їв і приказок, де зустрічаються тварини. Зупинка «Пташині голоси» – Послухайте і скажіть, спів яких пташок ви почули? (Діти слухають спів пташок) – А які птахи вже до нас прилетіли? (Робота з пташиним календарем) – Про яку пташку йде мова? В лісовому оркестрі він перша скрипка – найбільш трепетна, дзвінка і ніжна. Це чудовий неперевершений співець, улюбленець травневої ночі, що чарує своїми піснями навіть найжорстокіші серця і зачерствілі душі. (Соловей) (Показ солов’я) – Що ви знаєте про соловейка?

– Солов’ї, як і люди, довго вчаться співати. Лише на третій рік життя вони стають співаками. А які пісні про солов’я ви знаєте? (Виконання пісні про солов’я) – Розв’яжіть задачу. Соловей починає тьохкати о першій годині, зозуля кувати о третій годині, зяблик співати о четвертій годині, горобець цвірінькати о шостій годині. Яка тепер приблизно година, якщо співає зяблик і нецвірінькає горобець? (5 год.)

– А про яку пташку говорять, що вона не тільки копіює співи інших пташок, але й ліс насаджує? (сойка) (Показ на екрані. Опис пташки) – Ця невелика пташка живиться комахами, гризунами, горішками, запасає жолуді. Про свої комори, в яких іноді зустрічається до чотирьох кілограмів насіння, вона часто забуває, а на тому місці виростає молодий гайок (ліс). Гнізда розташовує на деревах, в якому є до восьми сірувато-зелених яєць.

– Відгадайте, яка пташка сидить на дереві. (Діти у короночках, закриті листочками дуба, клена, горобини, виступають у ролі сови, сороки, дятла) Що воно за дивина – Світла денного боїться, Дзьоб гачком, великі очі, І не спиться їй щоночі Ху-гу-гу! – кричить вона. Відгадали? – Це... (сова) (Вчитель відкриває листок, під яким захована сова) Сова. Я безшумно літаю в лісі. Я корисна птаха. Чому? Діти. Тому, що знищуєш мишей. Сова. Протягом літа знищую понад тисячу гризунів, зберігаючи одну тонну зерна. Вчитель. А хто заховався під другим листочком? Хто комах з кори виймає, про здоров’я лісу дбає? Діти. Дятел. (Вчитель відкриває листочок)

Рідна мова

123

124 Рідна мова

Дятел. Я лікар лісу. Я продовбую хворі дерева дзьобом і довгим язиком виймаю з-під кори жучків-короїдів, личинки. Біля мене ще й синички, мухоловки, горихвістки і інші пташки підгодовуються. Вчитель. А хто знаходиться під іншим листочком? Яку пташку називають плетухою-скрекотухою? Діти. Сороку. Сорока. Я дуже дбайлива господиня. Вимощу гніздо, а тоді ще й глиною обмажу. В ньому чисто і затишно. Вчитель. А що ви ще можете доповнити про цих пташок?

– До яких тільки хитрувань не вдаються птахи. Виявляється, сороки, крім справжніх гнізд, в яких виводять пташенят, будують додаткові, фальшиві.

– У окремих птахів є складна побудова гнізда. Ось кулеподібне гніздо з дірочкою-входом в’є крихітна пташка волове очко, завбільшки і справді як око вола. А в цьому гнізді-рукавиці живе синичка-ремез. Птах потрапляє в рукавицю, а вилітає через палець.

– Найбільш поширений в Україні строкатий дятел. Чорно-біле забарвлення на спині, червона шапочка на потилиці. Навесні в трухлявих осиках, березах, тополях виготовляє 3–4 дупла. В одному поселяється сам, а решту постачає своїм квартирантам. Гра «Допоможи пташці знайти її гніздо». (Показ на екрані птахів і їх гнізд) – А ви теж, напевно, потурбувалися придбати для птахів будиночки? (Демонстрація штучних гніздівель) – Мухоловки люблять, щоб вічко було на схід, синиці – на захід, а шпаки – будь-куди, менш вередливі.

– Якщо один будиночок зробити з дощок, а другий – з напівзогнилого дерева, який швидше займуть птахи? (З обпалу, бо воно схоже на дупло) – А яка пташка не будує гнізда? (зозуля) Що ви знаєте про неї?

– Коли в лісі зацвітає конвалія, прилітає зозуля. Хоч вона і підкидає яйця майже 150 видам птахів, зате приносить велику користь – знищує волохату отруйну гусінь, яку інші птахи не їдять. Особливо багато шкідливих комах знищують птахи, коли годують пташенят м’яким кормом.

– Чарівний Карпатський край, край рідний нашому серцю, має сприятливі умови для життя птахів, яких є понад 180 видів: соколи, глухарі, повзики, пищухи і ін. (Показ ілюстрацій птахів Карпатського лісу) Зупинка. «Там на невідомих доріжках...»

– Ліс – це великий дім. Відгадайте загадку, щоб дізнатися, хто ще в ньому живе? Тисяча тисяч бондарів роблять хати без дворів. (мурашки) – Це найчисленніша група тварин, що нараховує 1,5 млн. видів. А що ви знаєте про мурашок?

– Мурашки виконують роль санітарів лісу. Вони безстрашні верхолази. Забираючись високо на дерево, вони скидають «трофеї» на землю. Досліджено, що одна мурашина сім’я за добу знищує 40–50 тис. шкідників. Синиці це потрібно робити місяць, а дятлу – двадцять днів. Мурашки розпушують ґрунт, і завдяки цьому коріння дерев одержує більше повітря і вологи. Назвіть комах лісу. (Розгляд таблиці і колекцій комах лісу) Назвіть шкідливих комах лісу. А хто допомагає боротися з ними? Зупинка. «Охорона лісу». Завдання.

– Прочитай статтю «Охорона лісу» і поясни, чому ліс треба охороняти.

– Прочитайте, поясніть і доповніть поради Лісовичка: 1. Не руйнуй мурашник. 2. Не ламай гілок дерев. 3. Не руйнуй павутиння та не знищуй павуків.

4. Не лови метеликів.

– Назвіть, які рослини і тварини Карпат охороняють законом.

– Серед багатьох тварин, що занесені до Червоної книги, краса і гордість Карпат – беркути, диво наших лісів; з совиних – пугач, справжні лісові схимники – чорні лелеки. З Біловезької пущі до Карпатського лісу завезені наймогутніші тварини нашої країни – зубри. Довівши їх майже до загибелі, людина в останню мить проявила великий розум і взялася рятувати гинучий вид. Ці тварини нагадують людям, що знищити значно простіше, аніж повернути гинуче знову до життя. У 1968 р. створено Карпатський заповідник.

В нашій області є Тисовий заказник біля Княждвору. Це чудова пам’ятка природи, де на території сімдесяти гектарів зростає 11 600 дерев рідкісного тису, що охороняється законом. (Огляд експонатів музею природи) Тис – це дуже древній представник української флори, зростав тут 180 млн. років, тому занесений до Червоної книги. Це патріарх Карпатських лісів, його іменем народ називав села, міста, ріки, урочища. Здається, не було жодної господарської діяльності гуцулів, де б не використовувався тис. Кілька дерев тису поряд з іншими лісовими мандрівниками прижилися в центрі столиці Покуття, в місті над Прутом – Коломиї і милують око своєю смарагдовою красою місцевих жителів, туристів, гостей нашого міста. (Кадри з фільму «Екзоти Карпат») • З давніх часів через усю історію пронесла людина любов до природи, доброту до всього живого, що робило її життя красивим, і перш ніж що-небудь зробити, замахнутись на щось, варто згадати слова: Все на землі, все треба берегти. І звіра, птаха, і оту рослину, Не чванься тим, що цар природи ти – Бо врешті ти лише її частина.

V. Узагальнення і систематизація знань. Завдання • Серед перелічених тварин визнач тих, що живуть у лісі: білка, горобець, рись, їжак, ластівка, бурий ведмідь, гуска, лелека, лось, шишкар, дятел, мурашка, зозуля.

• Знайди помилку. Вовк, лисиця, ласка, лось – хижі звірі.

• Продовж речення. Найбільші звірі наших лісів – це...

• Побудуй ланцюги живлення (хто чим живиться) за зразком: Гриби – білка – куниця.

1) сойка, яструб, жолудь; 2) жук – короїд, дуб, дятел; 3) дикий кабан, вовк, жолуді; 4) миші лісові, жолуді, лисиці; 5) коріння дуба, миші, лисиця; 6) квітка, їжак, пугач, слимак.

• Знайди правильні відповіді на питання. Запитання до карток.

1) Які тварини живуть у лісі?

2) Які тварини охороняються законом?

3) Яку участь в охороні тварин можуть взяти учні?

4) Кого називають санітарами лісу?

5) Чим корисні птахи лісу? Зашифровані відповіді 1) 3нищують безліч комах, які пошкоджують дерева.

2) 3аготовляти корм для лісових тварин.

3) Рудих мурашок, бо вони знищують безліч шкідливих комах.

4) Лосі, козулі, дикі кабани. До Червоної книги України занесені зубр, кіт лісовий.

5) Білки, лисиці, зайці, ведмеді, вовки, куниці, їжаки, вужі, гадюки, солов’ї, зозулі, іволги, дятли, синиці, мурашки.

VI. Підсумок уроку VII. Домашнє завдання http://www.refineua.com.ru/pageid-3563-2.html

Рідна мова

125

126 Рідна мова

Ірина Федоренко

Комсомольськ Полтавська область

Розвиток логічного мислення

У збірці представлені матеріали з технології розвитку творчих здібностей особистості молодшого школяра на уроці української мови і читання. Збірка розрахована на вчителів початкових класів загальноосвітніх навчальних закладів. Духовне життя дитини повноцінне тоді, коли вона живе в світі гри, казки, музики, фантазії, творчості. Без цього всього – вона засушена квітка. В. Сухомлинський Найважливіше завдання цивілізації – навчити людину мислити. Т. Едісон Сучасне життя – це практично безперервний потік інформації, причому в більшості випадків невпорядкованої, хаотичної. Людина має не лише сприймати її, але й певним чином систематизовувати. Така сама вимога висувається й до мислення – воно мусить бути логічним, оскільки без належного обґрунтування ті чи інші думки не будуть достатньо переконливими для оточуючих. Здатність задовольнити всі ці вимоги є результатом тривалої наполегливої праці, що має починатися ще зі шкільних років. Тому завдання школи, вчителя саме полягає в тому, щоб навчити дітей змістовно, граматично правильно і стилістично вправно висловлювати свої думки в усній та писемній

формах, чітко і переконливо, обґрунтовувати своє бачення питання, розвивати основні навички мислення, виробляти власне розуміння життя та ставлення до нього. Над цією проблемою я працюю останнім часом і переконана в тому, що потрібно постійно збагачувати словниковий запас й удосконалювати граматичний лад усного і писемного мовлення школярів, виробляти вміння зв’язно висловлюватись, розвивати етику мовленнєвого спілкування; вчити учнів контролювати правильність і доцільність своїх висловлювань, розвивати важливі мислительні вміння: спостерігати явища і факти, виділяти їх ознаки (істотні і неістотні), порівнювати (знаходити схоже і відмінне), абстрагувати, класифікувати, узагальнювати, встановлювати причиново-наслідкові зв’язки, робити самостійні висновки; сприяти розвитку комунікативних умінь та навичок учнів. У своїй роботі над цією проблемою намагаюся обирати такі форми і методи, які зрозумілі, доступні дітям певного віку, викликають зацікавленість та бажання працювати, проявляти свої вміння, здібності. Працюю над розвитком логічного мислення на кожному уроці: з цією метою в побудову уроку обов’язково включаю спеціальні вправи на формування умінь і навичок розумової праці: планування роботи, пошуку раціональних шляхів її виконання, критичного оцінювання результатів. Співпрацю з учнями свого класу організовую з дотриманням таких вимог:

1. на уроці кожна дитина має якомога більше говорити; 2. вчитель має показувати кожному учневі, що він його зрозумів; 3. діти мають вчитися аргументувати свої версії та робити логічні висновки. Виходячи з того, що найголовнішим завданням початкової школи є навчити дітей вчитися, а це неможливо без уміння читати і працювати з книжкою, тому я на уроках читання, виходячи із завдань словникової роботи, пропоную дітям такі вправи: 1. Прочитайте колонки слів, знайдіть пари близьких за значенням: огорожа брама тин вогнище багаття хата дім мотив будинок паркан наспів веселити ворота радувати бути халупа мелодія існувати живопліт частокіл 2. Прочитайте слово. З яких слів воно утворилося? Електростанція, хлібозавод, книгодрукарня, хлібород, білокора (берза).

3. Серед слів знайдіть прикметник (іншу частину мови). Яке слово сховалося у цьому прикметнику? (пухнастий, морозний). У дієслові? (прочитай, напиши).

4. Прочитайте найдовше слово (завдання сильнішим учням); найкоротше слово (завдання для слабших). Визначте, скільки в ньому складів?

5. Прочитайте слова. Чи є серед них слова з різною кількістю звуків? Знайдіть слова, у яких є букви, що позначають два звуки. Апельсин, дуб, цінний, якір, хвиля, літо, вересень, їжак, зимонька.

6. Читання деформованих слів. Вилучення зайвого. Пояснення лексичного значення. Нийніж, каласвий, лийми, монли, розичдобвийли (зайве лимон – фрукт) СЛОВА: ніжний, ласкавий, милий, доброзичливий – слова-синоніми 7. Читання з наростанням швидкості.

8. Читання таблиць-пірамід для розширення кута зору, для розширення поля читання. (Таке завдання я пропоную на картах, робота в парах) жив ум князь жаль начебто дорого територія тішатися домислитися князювання засновано бездонна літопис письмо собор дуже хан як Завдання такого типу формують в учнів свідоме, правильне, виразне читання з відповідною для кожного віку швидкістю. Вправи допомагають учням чітко розуміти лексичне значення і бачити ціле слово, а згодом – словосполучення, смислову фразу, речення. Так, у третьому класі, при вивченні теми «Школа Володимира Великого» – урок читання, пропоную слідуючі вправи на підвищення швидкості читання, осмислення прочитаного і розвитку мислення.

Рідна мова

127

128 Рідна мова

Гра «Незвична математика» Виконайте дії і прочитайте утворений результат. Кни – и + яма – ма + зь = ... (КНЯЗЬ) Вона – на + лод + ила – ла + мир = ... (ВОЛОДИМИР) Ве + лист – ст + кий = ... (ВЕЛИКИЙ) Читання тексту з дошки Прочитайте текст, роз’єднуючи слова. З нього ви дізнаєтесь про князя Володимира Великого. ЗакнязяВолодимираВеликогоукраїнськадержава-буладужевелика. КнязьмешкавуКиєві. ВолодимирВеликийбудувавцеркви, закладавшколи, допомагавбідним. Бувсуворийдлялихих, алелагіднийдлядобрих. ЗайогокнязюваннянашнародприйнявХристовувіру. Мовно-логічне завдання З’єднайте слова так, щоб вийшов вислів Володимира Великого. Як ви його розумієте? Краса воїнові читання книжок кораблеві зброя вітрила праведникові Василь Сухомлинський радив учителям початкових класів: Навчити усіх дітей читати так, щоб вони вміли читаючи думати і думаючи читати. Щоб досягли такого рівня читання всі учні, їм потрібно навчитися аналізувати текст, тобто осмислювати його ідею, ставлення автора до того, про що він пише, висловлювати свою оцінку щодо прочитаного. Тому основним прийомом роботи над художнім твором, яким я користуюсь на уроках читання, є багаторазове звертання до тексту, перечитування його кожен раз з новим завданням. Вибіркове читання має місце на всіх етапах уроку:  під час бесіди за змістом;  ході складання характеристики дійових осіб;  складання словесних малюнків;  порівняння фактів на початку твору і в кінці;  під час обговорення ілюстрацій; прислів’їв до тексту;  під час підготовки до переказу;  озвучування кадрів складеного за змістом прочитаного діафільму. Така організація роботи над текстом вчить дітей свідомо сприймати прочитане. У своїй роботі я використовую такі завдання: – Самопостановка запитань у процесі читання з метою осмислення прочитаного. Така вправа формує пізнавальну самостійність, визначення причиново-наслідкових зв’язків, заставляє дітей логічно мислити. Аналіз художнього твору я пропоную після емоційного первинного сприйняття тексту. Спираючись на безпосереднє розуміння змісту, подальша робота поглиблює і коригує думки дітей щодо прочитаного. В своїй роботі після першого читання залежно від літературного твору, його жанру, теми, складності, практикую завдання, які розкривають емоційний вплив твору на учнів. Ставлю такі запитання:  Які почуття виникли під час слухання оповідання?  Що вас вразило?  Що найбільше сподобалося (не сподобалося)?  До яких вчинків, дій спонукає це оповідання? Під час виконання завдань, які вимагають роздумів, я створюю мовну ситуацію, спонукаю учнів до висловлювання. У процесі аналізу діти проходять довгий шлях пошуку, сперечаються, відстоюють свою точку зору, вчаться розуміти інших людей. Під час визначення головної думки твору, пропоную слідуючі завдання:  Читання, поділ на частини, складання плану.

 Добір заголовків. (Такі розумові операції вчать бачити суттєве у змісті певного уривка чи оповідання)  Читання за готовим планом, поділ на частини.  Читання зі скороченням тексту. (При цьому діти випускають речення і слова, без яких зміст оповідання залишається зрозумілим. Це є підготовкою до стислого переказу)  Читання, складання сценарію діафільму.  Знаходження речення чи уривка, які виражають головну думку оповідання.  Читання назви оповідання. Співвіднесення її з головною думкою твору: o добір свого заголовка; o вибір заголовка із запропонованих прислів’їв (інших заголовків); o пояснення заголовка тексту.  Пошук слів з найбільшим смисловим навантаженням в окремих уривках та в цілому тексті. Під час виконання таких завдань учні оволодівають розумовими прийомами абстрагування, порівняння, узагальнення. При роботі над текстом я пропоную вправи на формування суджень.  Зіставлення і порівняння вчинків дійових осіб.  Складання характеристики дійової особи за допомогою опорних слів і без них. Складання характеристики героя на основі аналогічної характеристики.  Знаходження слів, словосполучень для змалювання усного портрета.  Складання порівняльної характеристики дійових осіб.  Знаходження і читання речень, які передають хвилювання, тривожність, радість, злість і т. д.  Читання найкрасивішого місця в оповіданні чи вірші (найсмішнішого, найнапруженішого моментів і т. д.). Вправи, завдання такого характеру вчать дитину висловлювати своє ставлення до прочитаного, оцінювати вчинки дійових осіб, виявляти мотиви їхньої поведінки, зіставляти вчинки персонажів, вчать дитину вибирати правильний вихід з тієї чи іншої ситуації. При цьому, діти, оцінюючи інших, вчаться оцінювати й себе, а також, у них виробляється уміння жити серед людей, удосконалюючи навички спілкування. Такі завдання формують моральну свідомість особистості. В своїй роботі значну увагу приділяю вивченню прислів’їв та приказок. Це зумовлено тим, що це живий приклад дивовижної спостережливості і яскравого обдарування українців, уміння узагальнювати ці спостереження в етичній і водночас яскравій формі. Враховуючи це, пропоную учням майже на кожному уроці української мови читання та пояснити значення, розкрити зміст одного–двох прислів’їв. Наприклад, при аналізі змісту прислів’я «Життя наше, як павутина» діти дали слідуючі пояснення: – Як павучок обережно йде по павутинці, так і людина повинна бути обережною в житті.

– Іноді людина так заплутається в своїх справах, вчинках, як павук у павутині.

– Життя людини може несподівано обірватися, як ниточка у павутині. Це дає дітям змогу зрозуміти зміст вислову, пояснити і встановити причиново-наслідкові зв’язки, розширити словниковий запас, вчить їх аналізувати ситуацію. У своїй роботі я намагаюся процес навчання та виховання пов’язати з формуванням та розвитком логічного, творчого мислення. З метою активізації пізнавальної діяльності дітей, пробудження в них зацікавленості до матеріалу, використовую слідуючі завдання на уроках розвитку зв’язного мовлення. «Ланцюжок слів». Я пропоную дітям скласти довгий поїзд зі слів, кожне слово повинно «тягнути» за собою наступне. Для заохочення учнів це завдання пропонується для кожного ряду. В кого найдовший ланцюжок – той і переміг. Зима – снігова, холодна – сніг, вітер – північний, міцний, сильний – людина – розумна, смілива, радісна – день, вчинок – гарний, добрий.

Рідна мова

129

130 Рідна мова

«Казкові вітражі». Це завдання полягає в тому, що дитина повинна пригадати всіх дійових осіб конкретної казки і з’єднати знайомі персонажі з різних казок та придумати свою нову казку. Пригоди героїв переплітаються і виникає нова казка. Цікаво складати казку, використовуючи морфологічний ящик. Можна вибрати одразу всіх героїв і місце дії і з’єднати в один сюжет. А можна вибрати по ходу складання казки, ніби спускаючись сходами. Назва казки Герої казки «Ріпка» Дід Баба Онучка Жучка Миша Ріпка Город «Колобок» Колобок Дід Заєць Ведмідь Вовк Лисиця Пеньок «Гуси-лебеді» Батько Мати Орися Іванко Кіт Гуси Річка «КирилоКирило Князівна Змій Голуб Булава Князь Урочище Кожум’яка» Як домашнє завдання, це завдання допомагає підвищити творчі здібності кожної дитини, вчить фантазувати, творчо мислити, розвиває мовлення. Пропоную учням намалювати ілюстрації до нової казки, до тих місць, які найбільше сподобалися, запам’яталися, вразили їх уяву. Цікавими є завдання на знайомство з протиріччями. Пропоную гру «Добре–погано». Одна група дітей знаходить в об’єкті «ЗИМА» позитивні риси, а інша – негативні. + 1. Сніг – можна грати в сніжки, кататися на санчатах.

2. Можна ліпити снігову бабу.

3. Є можливість кататися на ковзанах, грати в хокей.

— 1. Руки взимку під час гри мерзнуть, стають мокрими.

2. Старші діти розіб’ють поробку.

3. Можна під час гри розбити носа, зламати клюшку. Такі вправи вчать дітей бачити як позитивні, так і негативні сторони явищ, застерігають їх від негативних проявів, вчать прогнозувати і передбачати наслідки життєвих ситуацій. Привертає увагу учнів, зацікавлює дидактична гра «Кола на воді». Діти вибирають довільне слово. Воно записується на дошці стовпчиком. На ці букви добираються нові слова, до слів – речення. На основі отриманих результатів складають оповідання, казку, веселу історію, вірш. С – сніжок – настав ранок, прокинулась сніжинка; Т – танок – закружляла у веселому танку; І – іней – іней вкрив усе навкруги; Н – небо – небо посилало сонячне проміння; А – акація – сніжинка сіла на акацію перепочити. Такі вправи розвивають мовлення, допомагають в написанні яскравих оповідань про навколишній світ, вчать фантазувати, розвивають уяву. Я вважаю, що педагогічний пошук учителя-практика має завжди спиратися на досягнення сучасних навчальних технологій, спрямованих на розвиток творчих сил, здібностей та нахилів особистості. Головним у навчальному процесі стає переорієнтація з пасивних форм навчання, активну творчу працю як учнів, так і вчителів, а це неможливо зробити без розвитку логічного мислення дітей. З практики знаю, що найефективнішими є ті уроки, на яких використовую різноманітні форми роботи, збагачую їх знахідками своїх творчих шукань.

Срібна ниточка між берегами Мета: Довести вихованцям, що бабусь та дідусів не можна не любити; виховувати повагу та шанобливе ставлення до найстаріших членів родини. Ранок проводиться в святково прибраному класі. На передньому плані – виставлені півколом столи. На задньому – лавки для гостей. На столах – скатертини, глечатка з гілочками ялинки, вироби бабусь. Спереду столів сидять внучата, позаду – їхні бабусі та дідусі. На середину класу виходять п’ятеро дітей, троє з них тримають на вишитому рушнику хліб. Вчитель розпочинає свято. Вчитель У Галюсі є мамуся, У мамусі є матуся. А мамусина матуся – То Галюсина бабуся. А у тата є татусь, Для Галюсі він – дідусь. А ще знайте, що Галюся – Внучка діда і бабусі. Шановні гості. Недаремно розпочала я свій виступ цим віршем. Всі уже здогадалися, що сьогоднішнє свято присвячене найпочеснішим людям в сім’ї – бабусям та дідусям. Адже з давніх часів в українській родині виробився звичай шанувати найстаріших її членів. Щоразу, коли я в дитинстві чула спокійний, розважливий голос своєї бабусі, то спостерігала, як терпляче, наполегливо прищеплювала вона мені любов до праці, добра, справедливості. І думалося мені тієї миті: звідки у неї цей талант. Треба було бачити, якою стриманою і розважливою була вона у спілкуванні зі своїми онуками. Добрим був і дідусь. У вечірні години ми, маленькі внучата, припадали голівками до їх натруджених рук і благали розказувати казки, легенди. Досвід, отриманий у спадок від бабусь та дідусів, залишився для нас золотим набутком на все життя. Є багато різних закликів: бережіть жінок, бережіть мир... А мені сьогодні хочеться на весь світ заявити: бережіть бабусь та дідусів, бо вони – та срібна ниточка, котра зв’язує берег нашого дитинства з берегом дитинства наших синочків та доньок. Тому й наступила пора цих людей вшанувати. Вас, бабусі й дідусі, внучата будуть вітати. Ілона Л. Ясне сонечко проміння посилає щедро в клас. Це воно, напевне, знає, що сьогодні свято в нас. Іра С. Гостей дорогих ми стрічаємо щиро. Стрічаємо хлібом, любов’ю і миром. (несуть хліб бабусі) Настя М. Бабусь ми дуже любимо, їм палкий привіт шлемо. Та й не тільки їм одним, а й дідусенькам своїм. Максим Г. Для вас – всі усмішки ясні, для вас – пісні та квіти. Хай бачать гості дорогі, які ми щасливі діти. Іра С. Спасибі вам, дорогенькі, що ви тут сьогодні з нами. До вас наше перше слово: любі, рідненькі, будьте здорові! Максим Г. Спасибі вам за роботу, за руки ваші й турботу. За те, що вдома повсякчас ви так піклуєтесь про нас. (діти сідають на свої місця)

Рідна мова

131

132 Рідна мова

Вчитель Якось в автобусі я почула цікавий діалог. Того дня молода мама з дочкою їхали в село. Поруч з ними сиділа літня жінка, уважно придивилася до них і питає: «Куди, доню, їдеш?»

– По бабусині казки, – ніжно відказала та.

– А ти любиш свою бабусю? Дівчинка гордо змахнула косичками.

– А хіба бабусю можна не любити? І справді. Мудро підмічено. З дитячих вуст глаголить істина. (На середину вибігає шестеро дітей) Яна Чому так багато довкола тепла? Максим Г. Це ж моя (показує рукою) бабусенька його принесла! Аня Г. Скільки у бабусі сонця і тепла. Скільки в неї радості, щедрого добра! Антон П. У духу бабусі – почуттів глибинь, А в очах бабусі – неба ніжна синь. Денис К. У руках невтомних – праця без кінця, А в устах ласкавих – мова мудреця. Катя Р. Як же не любити бабцю дорогу? Я перед бабусею завжди у боргу. Ігор Т. Бабусі вміють працювати на заводі й за верстатом. Вміють хворих лікувати, смачні страви годувати І за нами доглядати. Вміють все робить в житті, у них руки – золоті. Вчитель. І справді. Ось, які чудові витвори принесли вони сьогодні на наше свято (демонстрування виробів). При сучасній зайнятості батьків, бабусі у багатьох випадках беруть левину частку турбот і обов’язків, пов’язаних з вихованням внучат! Якось знайома жінка зізналася мені ось у чому: «Коли жили наша мама, ми біди не знали. Діти нагодовані, в хаті чисто. Ми з чоловіком повністю віддавалися роботі». Ось вони – запізнілі слова вдячності. На жаль, покійній матері їх уже не почути. Уже крилатим став вираз: є баба – є діти. Нерідко наші бабусі є творцями легенд, казок, приповідок. А які приповідки про бабусь пам’ятаєте ви, діти? Діти називають: 1. Поки баби – доти й ради.

2. Хто бабу має – потіху знає.

3. Бабця скаже, як зав’яже.

4. Там бабині руки, де онуки.

5. Бабине слівце – плідне деревце.

– А ще, діти, пригадайте поспівки чи гойдалки про бабусь, котрі ми вчили на різних уроках. Діти називають: 1. Ой, люлю, ой, люлю! Пішла баба по цибулю. А дід пішов по петрушку Закришити тобі юшку.

2. Диби, диби, диби, ди, Пішла баба по гриби. Дід по опеньки шукати раненько. Баба свої посушила, дідові сіренькі.

3. – Киця мура, де ти була?

– У бабусі.

– Що робила?

– Миски мила. Дві помила, дві розбила, Баба хвостика набила.

4. Ой чук, чук, чук, Наловив дід щук. А бабуся карасиків Годувати Тарасиків. (Вчитель зачитує, а учні називають твір) 1. Ось і настав цей день. Мама накриває стіл білою скатертиною. Ніна подумала: це ж і бабуся за стіл сяде. А в неї ж руки тремтять... (Іменинний обід) 2. Назар швидко підвівся і посадив бабусю. Йому було соромно за друга. (В автобусі) 3. – Що ти копаєш, Юрасику? – запитує батько.

– Та землянку будую.

– А для чого ж тобі землянка?

– А ви з мамою житимите, як постарієте. (Комірчина для дідуся) 4. Прийшов до Бориса товариш. Він сказав: – Добрий день, бабусю! Борис весело підштовхнув його ліктем.

– Ходім, ходім. Можеш з нею не вітатися. Вона вже стара старушенція... (Діти задумались, відгадати не можуть).

5. Не я вчу, життя вчить. А вам би, дурненькі, радіти треба. Для вас син зростає! Я своє віджила на світі, а ваша старість попереду. Що уб’єте, те не вернете. (Знову мовчанка) Вчитель З якого твору ці слова, ви, дітки, не змогли відгадати тому, що його ми не читали. Я познайомила вас з початком і кінцем оповідання. Чи хочете знати, що розповідається в основній частині? Тоді в понеділок я вам її прочитаю. Тож приходьте на уроки, не пошкодуєте. А втім, може хтось із вас за вихідні сам здогадається чи придумає свою середину оповідання. (Бажаючі піднімають руки) Молодці, тож чекаймо понеділка. Прийшла найвищая пора вам, дітки, слово дати. Про бабусів та дідусів своїх розповідати. (Пісня «Наша бабуся». На середині класу троє дітей співають заспів. Інші, сидячи на місцях, виконують приспів) І Пісень багато знаємо, уміємо співать. А нині про бабусеньку вам хочем розказать. ПРИСПІВ: Рідна бабусенька, мила бабусенька, Лагідна бабусенька любить нас. ІІ Уміє рукавички нам бабусенька сплести. І на добраніч казочку встига розповісти. ПРИСПІВ:

Рідна мова

133

134 Рідна мова

ІІІ Ми любимо бабусеньку всім серденьком своїм. Із нашою бабусею нам весело усім. ПРИСПІВ: (Далі віршики, підібрані і складені на основі учнівських домашніх творів, дарують внучата своїм бабусям та дідусям) Женя О. (повертається до бабусі) Бабусенько добра, мила, як іще тебе назвать? Це ж для мене ти вже сплела шкарпеточок пар із п’ять Ти мені подаш сніданок, як вести себе навчиш. А коли прийду зі школи, що не ясно – поясниш. Захворію, хоч легенько, вся тремтиш, не можеш спать. Тож дозволь, тебе, рідненька, за усе поцілувать. (Цілує) Настя М. Дуже гарно шиє одяг мені моя бабуся. Коли виросту – то звичайно в неї я навчуся. Голосок – розважливий, руки – працьовиті. Хіба можна бабусеньку таку не любити? Катя Р. Ой нема миліше, нема веселіше Як в бабці на гостині. Медом нагодує, ще і поцілує Личенько дитині. Яблучок нав’яже, казочку розкаже, Ще й іграшку справить. Бабуся радіє, сама молодіє, Коли внучків бавить. Денис Г. Бабусю, дай руки твої поцілую, (цілує) За шийку тебе обійму. (обіймає) І щічку погладжу. (гладить) Ти знаєш, бабусю, як дуже тебе я люблю. І ти мене любиш, хоч я неслухняний. Частенько і шкоду роблю. Та ти мене пробачиш, мене поцілуєш. І я тебе дуже люблю. Антон П. В мене бабця ще бадьора, ще працює цілі дні. А в зимову мені пору, галушки варить ще й смачні. Вона вміє в шашки грати, рукавички сплести. Ще й казочку про бичка гарно розповісти. З нею – вдома, з нею – в гості, з нею дружно я живу, Бо її змалечку просто дуже-дуже я люблю.

Максим Ш. А моя бабусенька приїхала іздаля. Ще й гостинці привезла з рідного села. Я до неї серцем любо пригорнуся. Хай сіяє сонце, як моя бабуся. Денис Б. Їжджу влітку з братом я в гості до бабусі. Ми її помічники і найперші друзі. Покопаєм їй город, попасем гусяток І в світлиці приберем гарно як на свято. А бабуся нас обох дуже-дуже любить. І розказує казки, й ласкаво голубить. Тричі з братом молоко пити в неї мушу. Їсти кашу, пироги і смачну пампушку. А бабуся каже нам: – внуки мої любі, Ви у мене молодці, будуть із вас люди. Яна К. В сьогоднішнє свято я рано-рано встала, Малюночок гарненький швиденько змалювала. Фіалочки у вазі, над ними небо ясне І сонечко у небі горить, горить, не гасне. Піду я в крайню хату до баби Марусини. Ані дітей у неї, ані рідні-родини. Вона стара і квола, самотня й сумовита. Бабусю я розважу, погомоню з старою, Віддам їй сонце, небо, фіалочки у вазі. Нехай радість засіяє в її самотній хаті. На екрані з’являються слова: БАБУСЯ БАБУЛИНЯ БАБУСЕНЦІЯ БАБУМАМЦЯ БАБУТАТКО БАБУСОНЕЧКО – А знаєте, дітки, кого в нашому класі сьогодні можна назвати бабумамцею і бабутатком? Це бабусю Антона. Тож, привітай свою бабусю. Антон Бабусю, люба, ніжна, дорогенька, Тобі на свято квіти ці несем. Ти наше сонце, найясніша зірка, Ти над усе для нас, ти над усе. (Біжить до бабусі, цілує та вручає квіти) Вчитель А зараз, дітки, повернемося до слів на екрані. Перечитайте їх ще раз і шепніть мені на вушко, котре слово вам найбільше сподобалось. (Діти, як правило, називають БАБУСОНЕЧКО). А зараз подивіться на своїх бабусонечок. (Відкривається завіса на дошці. Тут прикріплений великий жовтий круг, всередині якого наклеєні світлини бабусь. Від нього жовті промінці)

Рідна мова

135

136 Рідна мова А зараз, діти, пограємо в гру. Пригадайте, на які питання відповідають прикметники. Ними й будемо «прикрашати» наших бабусонечок. (Діти називають прикметники, а вчитель пише їх на промінчиках сонечка) – Ну й красиві бабусі всі сьогодні в нас! (Вибігає дівчинка) – Не відстали й дідусі, он які! Он які. Денис К. Наші діди теж бувало з гірки падали чимало. Їх бабусі гнали в дім і штанці латали їм. А сьогодні вже вони он які поважні Тільки й думають, як нам дати зауваження. Настя М. Дорогий дідусю! В день цей урочистий Ти прийми від мене вірш цей голосистий. Ще й тобі, рідненький, розкажу я казку, Подарую квітку й найніжнішу ласку. Вчитель Я знаю, що дідусь Насті М. – славний музикант. Цей талант передався йому з діда-прадіда. Тож попросимо дідуся нам зіграти на скрипці. (Дідусь розповідає про династію музикантів, грає на інструменті) А ще знаю, що музиці навчає він і свою онучку. Тож покажи, Насте, як ти, завдяки дідусеві, гарно граєш на піаніно. Настя М. Мій дідусь старенький, як голуб сивенький. По садочку ходить і мене малую онучечку водить. По садочку ходить, яблучка знаходить, ще й дає горіхи Дідусь любий, милий, як голубчик сивий, з ним – багато втіхи. Ілона Л. Вмілі руки має мій дідусь, Змалку до труда вони приучені. Руки ці робочі, шкарубкі Збудували не одну світлицю Руки ці на втіху нам усім Трудяться, а дниною погожою Крізь широкі вікна в чистий дім Сонечко вони до нас запрошують.

Антон П. Добре дідові – у нього є сокира, й пилка є, Молотки, винти, гвіздочки, та мені він не дає. Бо мала рука ще в мене, а сокира заважка... Треба, каже, почекати, поки виросте рука. Каже – я ще невеликий і не вмію ще пиляти. А сокирою, він каже, можу пальця відрубати. Максим Г. А мій дідусь колись весною маленькі яблука садив. Розрісся сад, умивсь росою, з плодами віти розпустив. Тепер дідусь погожим літом у гості мене виглядав. І яблуневим білим цвітом його сміється борода. Антон Ф. Я рідного дідуся з портрета пам’ятаю. Але пишаюсь ним і знаю, що на війні він воював, Життя свого не шкодував, щоби заклятий ворог нашу Вкраїнську землю не топтав. Після війни дідусь у шахті працював. До неї пішки на роботу щоразу поспішав. За працю чесну і сумлінну він нагороди приносив. Абияк працювати дідусь мій не любив. І на врочистостях усюди завжди пошану дід мій мав. Хоч орденами свої груди не дуже й часто прикрашав. Сьогодні вже його немає, тож гордо заявляю я: Безсмертя, слава їх чекає, гордиться ними вся земля. Такі герої не вмирають, вони відходять в небуття. І подвиги їх пам’ятаєм, – пронесемо через життя! Женя О. Нехай, хоч і в маленькім ділі, Та руки в нас уже умілі. Для вас, наші любі, славні, Ростем помічниками. І подарунки змайстрували Своїми власними руками. (Під ніжну мелодію баяна діти вручають сувеніри бабусям та дідусям) Вчитель Людина, як зірка, народжується, щоб світлішим став Всесвіт. І саме цим світилом Всесвіту для мене стали ваші внучата, без яких моє життя не мало б сенсу. Спасибі вам, дорогі батьки, що подарували нам ці зірки, а вам, бабусі й дідусі, – що допомогли їх зростити. Тож прийміть від мене доземний уклін та ось ці символічні медалі. (Під мелодію маршу вчителька вішає кожній бабусі та дідусеві медаль, виготовлену з жовтої фольги. На ній витиснене слово «Дякую!») Діти! Ось і підходить до кінця наше свято. Чи довела я вам, що бабусю і дідуся не можна не любити? Тож покажіть, як ви їх любите. (Діти зриваються зі своїх місць, кидаються в обійми бабусям та дідусям. Вчитель кличе до себе тих, хто не мав, кого любити і ніжно голубить їх) Пам’ятайте: дім, в якому немає прихистку для бабусь чи дідуся, нагадує казарму божевільних. Тож ніколи не забувайте про найстарших членів родини, і нехай стежка до їхніх осель завжди буде витоптана. (Вибігає троє дітей)

Рідна мова

137

138 Рідна мова

Ілона Л. Тим, що в поле йдуть орати, Що будують теплі хати, Вчать внучат своїх читати, Вишивати і в’язати, Смачні страви готувати, – Шана й дяка їм велика Від гостей на вічні віки. Антон П. Спасибі вам, – говорим знов За вашу ласку і любов. І вся вкраїнська дітвора Вам зичить щастя і добра. Щастя, здоров’я, золота міхи, А ще, крім того, в домі потіхи. Хай радість у вашому домі вирує, А внуки за працю і щирість шанують. Ігор Т. Хай радість і сонце заглянуть в віконце, Відкриються двері для щастя й тепла. Хай сила прибуде, здоров’я зміцніє На щедрі, на довгі, на многі літа. (Всі співають «Многії літа»)

УРОК № 1 Тема: Повторення вивченого про головні члени речення. Зв’язок слів у реченні. Слова з прямим і переносним значеннями. Мета: Формувати в учнів уявлення про пряме і переносне значення слів; спостерігати за вживанням слів у прямому та переносному значеннях; удосконалювати орфоепічні навички, вміння встановлювати зв’язок слів у реченні; розвивати навички учнів зв’язно висловлювати свої думки; виховувати любов до осінньої пори року. Тип уроку: Урок засвоєння нових знань. Обладнання: «Підручник з української мови», 3; Карта країни Лінгвістики; Оленка – Осінь з кошиком; додатковий матеріал. ХІД УРОКУ І. Організація класу до уроку Сприймаю все нове І мислю логічно, І вчителя слово Здійсню я практично! ІІ. Повторення вивченого з теми «Речення» 1. Групова робота з метою перевірки засвоєння зв’язку слів у реченні та виду речень 1 група. Запишіть речення. Визначте тип речення за метою висловлювання. Встановіть зв’язок слів у реченні. Жовте листячко летить, під ногами шелестить. (Розповідне речення) 2 група. Вересень трусить груші в садочку? (Питальне речення) 3 група. Милуйся осінніми деревами при заході сонця! (Спонукальне речення) 2. Перевірка завдання

ІІІ. Вивчення нового матеріалу 1. Розповідь учителя – Далеко за горами, за лісами, за полями і морями, розкинулася славетна країна Лексикологія. Править в цій країні Слово. Слова з прямим і переносним значенням служать помічниками правителя. Одного разу вони вирішили оглянути свої володіння. ЗАГАДКА. В зеленім лісі побував якийсь художник – і поволі Дерева перефарбував у золотисто-жовтий колір.

– Ти хто такий? – я здивувась. – Чому тебе не бачив досі?

– То придивись, – хтось озвавсь, – І ти тоді побачиш... (Осінь) Слово – правитель запросило Оленку-Осінь в гості у країну Лексикологію. Оленка погодилась прийти, але з умовою, що жителі країни визначать підмет і присудок у реченні: В зеленім лісі побував Якийсь художник – і поволі Дерева перефарбував У золотисто-жовтий колір.

– Чи справді художник перефарбував ліс?

– В якому значенні вжиті слова побував, перефарбував?

– Чому дерева золотисто-жовтого кольору?

2. Повідомлення теми і мети уроку – Що ми можемо сказати про правителя країни – Слово? Воно складається із звуків, ділиться на склади, служить для складання речення. Головне призначення – служити засобом називання навколишніх предметів, ознак, дій. Тому треба знати слова та їх значення. Сьогодні познайомимось із властивістю слів вживатися в прямому і переносному значеннях.

3. Вправа – знахідка Якось вітер ніс листок І прикульгував щокрок, І щокрок відпочивав, І листок на землю клав. Так сердешний занеміг, Ніби ніс він збіжжя міх, Важко дихав і сопів, Аж упав нарешті в рів. Зринув хитрий вітрюган, Свиснув, крикнув з-під небес, І листок у хмарі щез. (Д. Павличко) – Знайдіть слова в переносному значенні.

– З якою метою поет приписує вітру дії людини? ГРА «Кола на воді» В – вечір. Непомітно надійшов вечір. І – іскорка. На небі засяяла перша іскорка вечірньої зорі Т – тиша. Навкруги стояла прозора тиша. Е – екзотичні. Дерева виднілися екзотичними силуетами. Р – річка. Красуня-річка несла свої води у далечінь.

4. Робота з підручником а) Працюйте разом! Читання та аналіз правила (с. 57). б) Заучування правила. в) Запис речень (впр. 123). Формування поняття про пряме і переносне значення слів (усно). Дівчинка Галинка співає веселу пісню. Співає вітер над верхів’ями дерев. Серце і душа радісно співають. Грайливо співає у повітрі пташка.

– Як ви розумієте кожне речення?

– У якому реченні слово співає вжите в прямому, а в якому – в переносному значенні?

– У яких текстах можуть вживатися слова з переносним значенням? (У художніх текстах)

Рідна мова

139

140 Рідна мова

ФІЗКУЛЬТХВИЛИНКА (Пісенька «Галя по садочку ходила») Галя по садочку ходила (діти встають) Хусточку біленьку загубила (знімають хусточки) Галя по садочку блукає (кружляють) Хусточку біленьку шукає (присідають) Не журися, Галю, серденько (встають) Ми знайшли хустинку біленьку (піднімають руки вгору) У садочку біля малини (розводять руками) Під зеленим листям тернини (зав’язують хустинку на голову) г) Каліграфічна хвилинка – Напишіть, не відриваючи руки, слово осінь.

– Доберіть і запишіть п’ять ознак осені. (Рання, золота, багряна, плаксива, щедра...)

– Складіть і запишіть речення зі словом осінь.

– Встановіть, в якому значенні вжито дібрані слова. д) Самостійна робота, с. 58, впр. 125 Письмово два та три речення. Визначіть головні члени речення. є) Коментоване письмо, с. 58, впр. 126 5. Творча робота Оленка-Осінь пропонує творчу роботу. Прочитайте текст. Спишіть речення, відокремлюючи одне слово від іншого. Підкреслені в тексті слова замініть відповідними словосполученнями з дужок, поставивши їх у потрібній формі. Запишіть текст. Підкресліть слова, вжиті у переносному значенні. Усно встановіть зв’язок слів у першому реченні. Прийшлаосінь. Пожовтілолистянаберезах, почервонілонаосиках. Сонцевженепекло, азлегкапригрівалоземлю. (Зайнятись багрянцем, стояти на порозі, ласкаво пестити, спалахнути золотом) СЛОВНИК: пестити – ласкати.

– Читання відредагованого тексту.

– Які слова вжиті в переносному значенні?

– Який текст вам сподобався більше? Чому?

– Встановіть зв’язок слів у першому реченні. ІV. Підсумок уроку 1. Тест Запишіть, в якому значенні вжито словосполучення. Гострий олівець а) прямому; б) переносному Гострий біль а) прямому; б) переносному Гострий ніж а) прямому; б) переносному Гостре слово а) прямому; б) переносному Гострий погляд а) прямому; б) переносному Гостра коса а) прямому; б) переносному – Чого навчила Оленка-Осінь?

– Поясніть, що означає пряме та переносне значення слова?

– Наведіть приклади вживання слів в прямому і переносному значеннях.

V. Домашнє завдання С. 58, впр. 127.

УРОК № 2 Тема: Слова, що мають кілька значень. Мета: Формувати поняття про багатозначність слів в українській мові, виробляти вміння правильно вживати багатозначні слова в мовленні; розширити уявлення про значення слів і їх вживання; розвивати мовлення учнів через систему вправ з логічним навантаженням, виховувати любов до оточуючого середовища. Тип уроку: Урок засвоєння навичок та вмінь. Обладнання: Маршрутна карта країни Лінгвістики, дидактичний матеріал, малюнки. ХІД УРОКУ І. Організація класу до роботи – Чи готові, учні, мандрувати далі країною Лінгвістикою?

– Йдемо по стежині прямого та переносного значення слів. Дзвоник вже сигнал нам дав. Працювати час настав. Тож і ти часу не гай, Працювати починай! ІІ. Перевірка домашнього завдання 1. Фронтальне опитування – Що таке діамант? (Дорогоцінний камінь) – З чим порівнює автор дитячі голоси? (Із двіночками) – Якого кольору були щоки танцюристів? (Червоного, як маки) 2. Робота в групах – Випишіть слова, вжиті в переносному значенні (карточки). Перша група Про що виспівує струмок? Про літо золоте. Про що співає колосок? Про те, як він росте. Про що виспівує земля? Про неба синь і шир. Про що співаєш ти і я? Про маму і про мир. (А. Костецький) Друга група – Підкресліть спочатку слова, вжиті в прямому значенні, однією лінією, а потім – в переносному – двома лініями. З однією парою слів складіть і запишіть речення. Золотий годинник – золоті руки. Гостре слово – гострий ніж. Гарячий погляд – гарячий камінь. Залізна воля – залізна стріла. Гостре слівце ріже вухо. Гострий ніж лежав на столі. Третя група – Допишіть до поданих словосполучень, вжитих у прямому значенні, словосполучення, вжиті у переносному значенні. Складіть та запишіть речення з однією парою слів. Каштанове листя – каштанове волосся. Весела дівчина – веселе літо. Гіркий перець – гіркий урок. Сизий голуб – сизий туман. (Сизий туман вкрив поле, сади, луки й ліси. Смачно клював зерно сизий голуб)

Рідна мова

141

142 Рідна мова

ІІІ. Вивчення нового матеріалу 1. Оголошення теми й мети уроку 2. Вправа-відгадка, с. 58, впр. 128, усно Висновок. Отже, в українській мові є слова, які можуть мати кілька значень.

3. Вправа-дізнавайка Ніс людини – ніс корабля. Вінок із квітів – вінок цибулі.

– Що спільного у цих словах?

4. Робота зі шкільним тлумачним словником української мови – Які значення має слово кран¹, кран2?

– Знайдіть у тлумачному словнику пояснення значень цих слів.

1 група 2 група 3 група край³ край¹ край² – Складіть речення з даним словом. ІV. Тренувальні вправи 1. Коментоване письмо, с. 59, впр. 129 а) завдання 1 (усне) б) каліграфічна хвилинка Земля всіх годує в) завдання 2 • Ми живемо на планеті Земля.

• На чорній землі біла пшениця родить.

• Мій край, моя земля, як довго я до тебе линув.

2. Вправи-ігри (усно) а) У небі весело я сяю, А влітку тлю я поїдаю. (Сонечко – небесне світило; сонечко – комаха) б) Чудово відпочивати на галявині; де з-під землі показав свою шапочку грибок-боровик. Ще трішки сонечка і підросте, а ось далеко в небі... Журавлиним я буваю, А деколи й пісні співаю. (Ключ журавлів, скрипковий ключ) Він замок відкрити може І закрутить легко гайку. Чарівник вам допоможе Відгадати цю загадку. (Гайковий ключ, ключ від дверей) Прилетіли журавлі І великі, і малі Сіли собі на ріллі Заспівали: «Тра-ра-рі» Де журавка ходила Там пшениця родила Де журавель походив – Там ячмінь уродив.

ФІЗКУЛЬТХВИЛИНКА (помахати руками, як крилами) (руки вгору, руки вниз) (присісти) (встати) (ходьба з високим підніманням стегна)

3. Творча робота, впр. 130, с. 60 – Складіть і запишіть речення з одним словосполученням. Зробіть звукову схему слова КЛЮЧ.

4. Гра «КОЛА НА ВОДІ» Я – яскравий Л – лагідний И – квіти Н – ніч К – канікули А – авіалайнер 5. Самостійна робота У зошиті з письма Я коса чи пряма. Ще можу я, повірте, І креслити, і міряти. А якщо треба, враз Шикую школу, клас (А. Арсірій) – Про що говориться у загадці?

– Про які значення слова лінійка говориться у загадці?

– Що спільного у значенні цих слів? Виконання вправи 131 (с. 60).

6. Пояснити значення прислів’я НЕДАРЕМНО ХОДИТЬ СЛАВА, ЩО МАЙСТРА БОЇТЬСЯ СПРАВА V Підсумок уроку 1. Вікторина (усно) а) Вправа-конкурс Назвати іменники, які, залежно від написання, можуть означати власну чи загальну назву. Користуйтесь словником! (10 балів) 1 група 2 група 3 група Земля – земля Орел – орел Роман – роман б) Завдання-жарти. Кожній групі – запитання.

(1 бал за відповідь) – Які ключі до неба добираються? (Журавлині) – Якою голкою не пошиєш сорочки? (Їжака, ялинковою) – Що падає, але ніколи не розбивається (Температура) – Яку річку можна зрізати ножем? (Прут) – Яке місто літає над горами? (Орел) – З якого крана не набереш води? (З підйомного) Підведення підсумків. Визначення переможців.

VІ Домашнє завдання С. 61, впр. 132

УРОК № 3 Тема: Слова, які звучать і пишуться однаково. Мета: Ознайомити учнів з омонімами (без вживання терміну); вчити вдумливо сприймати мовлене і записане слово; розвивати інтерес до мови, лексичного значення слів; виховувати почуття гордості за рідну українську мову. Обладнання: Маршрутна карта країни Лексикології, книжки з творчими завданнями, парні малюнки.

Рідна мова

143

144 Рідна мова

ХІД УРОКУ І. Організація класу Схились голівки, до праці мерщій. Ти всі перешкоди здолати зумій. Працюй наполегливо, швидко, старанно, Щоб кожна хвилинка не втратилась марно. ІІ. Перевірка домашньої роботи 1. Відповіді на запитання – Які багатозначні слова ви знайшли?

– Чому вони багатозначні?

2. Три учні одержують завдання на картках 3. Вибірковий диктант Виберіть слова, що мають два і більше значення. Замок взяли штурмом. Замок відкрився. На нотному стані зображено скрипічний ключ. Я маю ключ від квартири. Ключ журавлів пролетів над селом. Злетів останній березовий листок. Дай мені чистий листок у лінійку. Поясніть значення кожного слова. ІІІ. Вивчення нового матеріалу 1. Оголошення теми і мети уроку Мова, наша мова, Мова кольорова, В ній гроза травнева Й тиша вечорова. (Ю. Рибчинський) 2. Розповідь учителя – Багато письменників пишуть про красу мови, красу слова. Сьогодні ми поговоримо про правителя країни Лексикології – Слово, про слова, які звучать і пишуться однаково.

3. Гра у віршах «ЗНАЙДИ МЕНЕ» а) з галявини багатозначних слів ми перейдемо в поле слів, які звучать і пишуться однаково, а щоб ми не заблукали на пшеничному чи ячмінному полі, нам допоможе пес Барбос. Ігор вирішив погратися з псом. а) Ну й охочий брат мій Ігор До усяких жвавих ігор. Де яка у світі гра є, Залюбки у неї грає.

– Які слова повторюються? А що означають? б) Граючись, Ігор побачив... У стоніжок по сто ніжок. Всі сто милися, Всі стомилися. (Г. Бойко) – Які слова у цьому вірші повторюються?

– Хто така стоніжка? в) Пес Барбос повів нас через... Дорога стелилась через золоте поле пшениці. Дорога ваза з волошками вигравала всіма кольорами райдуги.

– Назвіть слово, що повторюється. ВИСНОВОК: Щоб правильно зрозуміти такі слова, треба їх прочитати, чітко вимовити, ввести в речення.

4. Хвилинка каліграфії. Письмо по пам’яті Песик з поля волошку ніс І поранив собі ніс.

5. Гра «ЛАНЦЮЖОК СЛІВ» Пес – великий, лагідний, веселий – клоун – цікавий, смішний – віршик – дитячий, маленький – дитина – хитра – лисиця – руда, швидка – час. ІV. Тренувальні вправи 1. Коментоване письмо (впр. 133) 2. Ознайомлення з правилом (с. 61) 3. Робота в групах (диференційовано) Перша група Складіть і запишіть два речення зі словом поле, щоб це слово мало різне значення. Друга група Спишіть вірш, у першому реченні підкресліть підмет і присудок. Я візьму маленький прут, Пожену гусят на Прут. Хоч купатиму не в милі, Стануть чисті всі та милі. Третя група С. 62, впр. 135.

4. Перевірка завдання по групах ФІЗКУЛЬТХВИЛИНКА Пригадаймо, друзі, вмить, Як пшениченька шумить: Ш – ш – ш – ш – ш. Як в гайку струмок дзвенить: Джер! – Джер! – Джер! Всі ми трохи пошуміли, Від роботи відпочили.

5. Гра «ХТО БІЛЬШЕ?» Гей, стрільці, хапайте луки, Та біжіть бігом на луки! Комарня там вельми сита – Настріляйте зо три сита! (С. Павленко) Схожий він на апельсин І на небі лиш один. Нас же в батька – кільканадцять, Я й брати – всього дванадцять. (Місяць) (А. Свашенко) Я у кожній деревинці Квітці, кущику, травинці. В класі ж на уроці мови Ти побачиш мене в слові. (Корінь) (А. Свашенко) Друг мій воду набирає, (Журавель) Я у вирій відлітаю. (С. Павленко) – Прочитайте слова, які виписали.

6. Вірші-жарти С. 61, впр. 134 (усно)

Рідна мова

145

146 Рідна мова

V. Домашнє завдання С. 62, впр. 136 – Що таке наголос?

– Який склад називається наголошеним?

– Який склад називається ненаголошеним?

VІ. Підсумок уроку Лінгвістична гра-естафета (письмово) (На дошці вивішені парні малюнки) Я на дереві гойдаюсь, Я в конверті відправляюсь. (Лист дерева, лист у конверті) Я воду закриваю, Я вантажі піднімаю. (Кран для води, піднімальний кран) Я в небі сяю, Я тлю всю поїдаю. (Сонечко – зірка, сонечко – комашка) Це слово три значення має: То двері воно зачиняє, То тягнеться ніжно до мами, То букви виписує вправно. (Ручка) – Що спільного у цих словах? (Назва предмета) – Що відмінне? (Значення)

УРОК № 4 Тема: Спостереження за роллю синонімів та антонімів у тексті. Мета: Закріпити вміння спостерігати за роллю слів-синонімів, слів-антонімів та багатозначних слів; вводити словосполучення у речення; розвивати мовне чуття, інтерес до мови, увагу до лексичних значень слів, уміння користуватися ними; прищеплювати любов до багатозначності і співучості української мови. Тип уроку: Урок узагальнення і систематизації знань. Обладнання: Маршрутна карта Лингвістики, малюнки про осінь, О. Вартабедян «Осінь на Замовій горі», лялька Оленка-Осінь. ХІД УРОКУ І. Організація класу до уроку Щоби бали були вищі, Треба вивести ще краще Кожну букву, кожен штрих Клас працює, клас притих.

1. Епіграф до уроку У садах, гаях блукає, Жовті шати одягає, Золотисту стелить постіль, Жде сестрицю білу в гості.

2. Кросворд

(Осінь)

А Н Н О (Груша, апельсин, лимон, яблуко) – Як ще можна назвати фрукти? (Садовина) Овочі? (Городина) – Як називаються слова, близькі за значенням?

– А протилежні? ІІ. Вивчення нового матеріалу 1. Оголошення теми і мети уроку 2. Бесіда вчителя – Хто описує осінь? (Письменники, поети) – Хто малює осінь? (Художники) 3. Лінгвістичний експеремент (І. Нечуй-Левицький, «Осінній день») Осінній день День був ясний, сонячний та теплий. Сонце ходило на небі низько, але ще добре припікало косим промінням. Тихий вітер ледве ворушився. Половина листя на вербах уже пожовкла, але на тополях, осокорах лист зеленів, ніби влітку. Якби не жовте листя в садках, то можна було б подумати, що надворі справжнє літо. Тільки зелена низька озимина нагадувала про осінь. Надворі летіло павутиння. Воно обснувало тополі, верби, стежини, тини: маяло на вершечках садків і знов летіло та летіло; хто його зна, де воно й бралося.

– Прочитайте уривок тексту (на карточках).

– Яким настроєм він пройнятий?

– Що було б, якби письменник не використав синонімів, антонімів?

4. Каліграфічна хвилинка – Запишіть перше речення з уривку «Осінній день». День був ясний, сонячний та теплий.

– Знайдіть синоніми у реченні.

– Чому прикметник теплий не синонім? (Тому, що називає іншу ознаку дня) 5. Пояснити значення прислів’я ЖИТТЯ БІЖИТЬ – ЯК МУЗИКА ДЗВЕНИТЬ 6. Коментоване письмо С. 62, впр. 137 7. Комунікативні вправи (робота в групах) Перша група а) Перебудуйте речення так, щоб воно стало спонукальним. Вересень ніжний, ласкавий і милий, дає на свою осінню силу. (Вересне ніжний, ласкавий і милий, дай нам своєї осінньої сили) б) Підкресліть звертання. Назвіть синоніми. (Ніжний, ласкавий, милий) Друга група а) Виберіть слова-синоніми, які найточніше відповідають змісту речення. Жовтень (ходить, бродить, крокує, іде, човгає) по краю. б) Яке це речення за метою висловлювання? в) Встановіть зв’язок слів у реченні. Третя група Підкресліть основу речення. Листопад – онук вересня, син жовтня, зимі рідний брат.

– Перевірка роботи груп.

Рідна мова

147

148 Рідна мова

ФІЗКУЛЬТХВИЛИНКА Ми лісочком йшли (ходьба на місці) Грибочок знайшли (присідання) Нагнулися, підняли (нахили тулуба вперед) У кошик поклали (покласти у кошички) І далі пішли (ходьба на місці) Ми лісочком йшли, Малину знайшли Дотягнулися, зірвали, У кошик поклали І далі пішли. ІІІ. Тренувальні вправи 1. Індивідуальна робота 1 учень 2 учень 3 учень с. 64, впр. 142 с. 65, впр. 145 с. 63, впр. 140, 2. Колективна робота Відредагуйте текст (с. 63, впр. 139) 3. Творча робота (с. 63, впр. 138) 4. Вправа-конкурс «Хто швидше та влучніше» (С. 66, впр. 149) 5. Гра «Кола на воді» І – іній – Ліс стояв притрушений інеєм. Г – грудень – Це було наприкінці грудня. Р – радісний – У дітей був радісний настрій. А – а все ж таки – А все ж таки вони хвилювались. Ш – швидко – Час спливав швидко. К – камін – У каміні дружньо потріскували дрова. И – годинник – Годинник почав відбивати перші хвилини Нового року. ІV. Підсумок уроку 1. Відповіді на запитання – Що таке синоніми?

– Що таке антоніми?

– Наведіть приклади.

– Для чого ми вивчаємо слова-антоніми та слова-синоніми?

2. Робота з таблицею Синоніми – близькі за значенням слова: – огорожа – паркан – живопліт – частокіл – тин

Антоніми – протилежні за значенням слова: високий – низький входить – виходить праця – лінь

Омоніми – слова, які мають однакове звучання і різні значення: – коса дівоча – коса лінія – пляж на косі – коса, якою косять

Слова Багатозначні:

Однозначні: калина верба Пряме значення: Діти виглядають

Переносне значення: Місяць виглядає

V. Домашнє завдання (диференційовано) 1 група 2 група с. 63, впр. 138 с. 64, впр. 143 Підготувати пісню про рідний край.

3 група с. 66, впр. 147

УРОК № 5 Тема: Складаємо розповідь на задану тему. Мета: Поглибити уявлення учнів про рідну природу, вчити бачити і розуміти прекрасне як у природі, так і в житті, на картині, в музиці, поезії; удосконалювати вміння висловлювати свої почуття і захоплення, виражати їх у письмовій формі; допомогти відчути яскравість осінніх барв, щедрість осені; розширювати словниковий запас учнів; виховувати любов до природи та повагу до людей праці. Тип уроку: Урок розвитку зв’язного мовлення. ХІД УРОКУ І. Організаційний момент Самостійно я працюю, Помилок не буде, факт! Я уважно помудрую, Щоб вийшов добрий результат! ІІ. Актуалізація опорних знань учнів 1. Загадка Вітер листя зносить Бо надходить... (осінь) 2. Розповідь вчителя Так, це осінь. І сьогодні ми вирушаємо у подорож у світ прекрасного, у світ природи. А допоможе нам у цьому мистецтво: музика, живопис, поезія. Ви знаєте, що музика розповідає про природу, про наш настрій – веселий чи сумний. Скажіть, хто створює музику? (Композитор). Світ природи, що нас оточує, різноманітний і багатий. Красу форм і кольорів відтворює живопис. Хто малює картини? (Художник). Про все це можна розповісти художніми засобами та поетичними словами.

3. Розгляд ілюстрацій про осінь – Осінь – ніби справжня художниця, без пензлика, без олівця розфарбувала дерева, кущі, трави. Запросила всіх на свій прощальний карнавал.

– Який колір осінньої пори найбільше повторюється?

– Які є відтінки жовтого? «Виблискують у небесній сині жовтою різьбою берези, святковими у своїй красі стоять золотаво-червоні клени, переливаються бронзою осики, від фіолетово-червоних до мідних відтінків сяють вдалині ще вбрані в свої шати дерева». А. Волкова «Осінь» 4. Слухання музики про осінь – Які картини викликала музика у вашій уяві?

– Які почуття пробудила у вас мелодія?

5. Підсумок Ми послухали і подивилися, як поети, художники, композитори змальовують осінь, а тепер прийшла і наша черга.

Рідна мова

149

150 Рідна мова

ІІІ. Оголошення теми і мети уроку 1. Вчитель На нашому сьогоднішньому незвичайному уроці ми побуваємо в гостях у чарівниці-осені, вирушимо з нею у мандрівку в осінній сад. Будемо спостерігати за змінами в природі і розповімо про осінній сад. В ролі кого ви будете? (Письменників) 2. Послухайте і порівняйте два тексти І. Настала осінь. Стає прохолодніше. На деревах почало жовкнути листя. Небо часто вкривається хмарами. ІІ. Жовтокоса чарівниця-осінь прилетіла на золотому коні у ліси і парки. Торкнулася чарівною паличкою верхівок дерев. І зашелестіли на них багряні шати. На землі рясніє барвистий килим. На високому холодному небі повільно пливуть хмари. Чудово навкруги!

– Яку пору року описано в цих текстах?

– У якому тексті автор ставить перед собою мету лише повідомити про ознаки осені?

– Де може трапитись подібний опис?

– Яке завдання другого тексту?

– Яке враження від нього?

– Прочитайте перші речення у цих текстах. Чи однаковий їх зміст? Чим вони різняться? (У першому тексті повідомляється, що настала нова пора року. У другому – автор першим реченням передає своє враження від приходу осені, називаючи її «чарівницею») – З чого видно, що другий текст – це художній опис? (Автор використовує образні вислови) – Які образи, вирази використовуються? (Епітети: жовтокоса, барвистий; художні означення: осінь-чарівниця) ІV. Робота з мовним матеріалом 1. Завдання 1 (зошит, с. 8) Прочитати текст «Свято осені», підкреслити слова, які найбільше сподобалися. Пояснити свій вибір.

2. Завдання 2 (зошит, с. 8) Дібрати близькі за значенням слова: барви – кольори, відтінки, фарби; вбрання – одяг, шати, наряд, плаття; багряний – яскраво-червоний, буро-золотий; горять – виблискують, сяють, переливаються, жевріють, палахкотять.

3. Бесіда за матеріалами екскурсії – Які барви ми бачили під час екскурсії?

– Які дерева дивовижно красиві восени?

– Яке дерево вам найбільше подобається? Чому?

4. Читання поезії (Діти розказують вивчені вірші про осінню пору року) ПІДСУМОК: Погляньте ще раз, як гарно у саду. Ви гадаєте, навколо нас звичайні дерева? Не зовсім так... Десь тут, між яблунями та грушами, сливами й абрикосами причаїлася Осінь. Зовні вона й справді дуже схожа на інші дерева, але пильне око її впізнає. Вбрання на ній – барвистіше, сама вона – постави королівської. Вночі, коли темрява огортає землю, диво-дерево обертається на чарівну красуню-художницю. Осінь – щедра пора. Не злічити золотавих листочків, що їх зронять дерева. То дарунки гостям саду.

V. ФІЗКУЛЬТХВИЛИНКА а) Злітає листя зливою І падає, німіє. Вітерець пісні наспівує, А сам все дужче дме. б) Склади загадку (осінні листочки-парашутики) Зелені братики на дереві сиділи, Восени парашутиками звідти полетіли.

VІ. Робота над складанням розповіді «Осінній сад» за планом і опорними словами 1. Дати відповіді на питання – Яка пора року настала?

– Як змінилася трава?

– Як поводяться птахи?

– Яку роботу принесла осінь в сад людям?

2. Словникова робота а) Осінь – щедра, золота, руда, золотокоса, жовтогаряча, багата, чарівниця, художниця, красуня, барвиста, яскрава, чепурна, святкова. Прийшла – прилинула, завітала. Дерева – різнокольорові, барвисті, голі, безлисті, строкаті, задумливі, позолочені, святково вбрані. Листочки – золотисті, строкаті, різнобарвні, ніби золотий дощ. Трава – пожовкла, висохла, пошерхла, зів’яла, примерзла. Квіти – відцвіли, висохли, зів’яли, цвітуть, пломеніють айстри, пишаються жоржини, ніжно посміхаються хризантеми. Птахи – замовкли, затихли, весело співають, не чути співу, прощаються з рідною землею. Робота в саду – клопітлива, весела. б) Пояснити значення прислів’я • ДОБРЕ ВОСЕНИ ПРАЦЮЄШ – СПОКІЙНО ЗИМУ ЧЕКАТИМЕШ • ДЕ ГОСПОДАР ДОБРЕ РОБИТЬ, ТАМ І ПОЛЕ ЩЕДРО РОДИТЬ в) Читання вірша. Вересень В сизому тумані В сині димовій – Яблука рум’яні, Груші медові. Вміє одаряти Сотнями дарів Осінь, щедра мати Всіх трудівників. М. Рильський г) Гра «ДОБЕРИ ГАРНЕ СЛОВО» Сонце – ласкаве, гарячий апельсин, золота куля Небо – чисте, блакитне, глибоке море, синій купол Хмарка – пухнаста, м’якенька, човник, подушечка, гостя неба Дощ – сумний, прозорий, скляний, сльози неба Сад – добрий, мудрий, стрункий, гарний, щедрий богатир 3. Робота над будовою тексту а) Прочитайте тему твору, вдумайтесь у неї – Про що обов’язково треба буде сказати у творі? (Про красу та щедрість осіннього саду) – Який буде текст? (Текст-розповідь з елементами опису) – У якій саме частині будемо описувати красу саду восени? (В основній) б) Яким може бути зачин? Ось і завітала осінь-чарівниця в наш сад. Якими тільки барвами не розмалювала вона дерева!

Рідна мова

151

152 Рідна мова

в) Основна частина – Які дерева? (Яблуні, груші, сливи, абрикоси, вишні, алича та ін.)

– Як поводяться птахи? г) Що треба сказати в кінці тексту?

– Яку роботу принесла осінь в сад людям? (Розповідь повинна відображати ваше ставлення до описуваного) 4. Усне складання розповіді (2–3 учні) 5. Запис у зошиті (с. 9) 6. Перевірка і аналіз написаного (2–3 учні) VІІ. Підсумок уроку – Про яку пору року ми говорили?

– Чим приваблює осінь?

– Які її ознаки і характерні риси? У Вересня щедра рука.

– Заходьте! – він з двору гука. Яблука трусить з гілок, І сипле в портфелі сливок, Солодкий зрива виноград – І кожен з нас Вересню рад. Бо щедра, ой щедра рука У Вересня-садівника. http://cen.iatp.org.ua/libr/school_sg.html

Марія Стець

Перемишль

Як використати прислів’я й приказки на уроках української мови в молодших класах

У підручниках з рідної мови для молодших класів є казки, загадки, прислів’я, приказки, народні пісні, ігри, скоромовки, заклички тощо. Вони є витвором народу. Вони свідчать про живий і постійний інтерес людей до власної історії, рідної землі, краю. Засвоюючи на уроках зразки усної народної творчості, молодші школярі вчаться свідомо ставитися до слова, збагачують свій словниковий запас. Прислів’я – це жанр фольклорної прози, короткий художній твір, складається з двох частин і, як правило, вживається в переносному значенні. Приказка – жанр фольклорної прози, короткий вислів, що має одночленну будову, нерідко становить частину прислів’я, але без висновку і вживається в переносному значенні. Прислів’я й приказки називають ще приповідками, пословицями, найдавніша їх назва – притчі. Різкої різниці між прислів’ями та приказками немає. Різниця між ними полягає хіба в тому, що приказки будуються як одночленні речення, а прислів’я більш розгорнуті. Приказки

Прислів’я та приказки якнайчастіше пов’язані із щоденним побутом і не потребують особливих обставин і широкої авдиторїі. Як сама назва вказує, прислів’я вживаються при слові, тобто при народі. Вони промовляються тоді, коли треба наголосити, підкреслити, виділити основну думку з усього сказаного перед тим. Прислів’я вихоплюють найсуттєвіше: «Мудре слово глибше безодні, прислів’я гостріше голки». «Приказка у мові, як сіль у страві». Чим більше мова насичена прислів’ями й приказками, тим вона образніша, яскравіша. Кажуть, що прислів’я та приказки є енциклопедією народного життя. В них, як у дзеркалі, відтворені всі сторінки життя народу, його потреби, звички, його погляди на природу, на значення всіх явищ життя. Щоб уроки проходили емоційніше, жвавіше, щоб учні краще сприймали матеріал, учитель може використовувати прислів’я та приказки ще в першому класі, в добукварний період. Пізніше починається опрацьовування тих із них, які вміщені в Букварі або в Читанці.

Ганятися за двома зайцями

Прислів’я За двома зайцями поженешся – жодного не впіймаєш

Чужими руками жар загрібати

Чужими руками жар загрібати легко

Рідна мова

153

154 Рідна мова

Під час роботи дітей варто запитувати: «Чому так кажуть?», «Як ти розумієш це прислів’я?». Тобто – кожне прислів’я вимагає конкретного пояснення змісту. Завдяки цьому, в дітей розвивається уява, розумові здібності, формується усне мовлення. У другому класі робота значно ускладнюється. Діти визначають тематичні групи прислів’їв, самостійно добирають, запам’ятовують прислів’я на задану тему. Можна запропонувати дітям дібрати прислів’я та приказки до прочитаного твору або визначити, які з поданих прислів’їв виражають головну думку казки. Наприклад: до української казки Колосок * Робота спільна – як пісня весела * Хто рано підводиться, за тим і діло водиться * На чужу роботу дивитись – ситому не бути * Добре тому в світі жити, хто працьовитий. Інше завдання – серед поданих прислів’їв можна вибрати те, яке може бути заголовком до прочитаного твору. Наприклад: до української народної казки Дрізд і Голуб * Добре того вчити, хто хоче все знати * Доброго тримайся, поганого цурайся * Не хвали сам себе, нехай тебе інші похвалять. В третьому класі увага акцентується на будові прислів’я (вони здебільшого двочленні). * Хто людей питає, той і розум має. * Не бійся розумного ворога, а бійся дурного приятеля. Ускладнюються й завдання. Наприклад, через читання української народної казки: Дружні звірі. Можна запропонувати дітям визначити, про яку рису характеру йдеться в прислів’ях: • дружні сороки орла заклюють • злосливий друг спереду ласкає, а ззаду кусає. Можна поставити завдання перетворити загадки на прислів’я: • у вогні не горить, у воді не тоне (правда) (Правда у вогні не горить, у воді не тоне) • мовчить, а сто дурнів навчить (книга) (Книга мовчить, а сто дурнів навчить) • на вагу не зважиш, на базарі не купиш (розум)

(Розуму на вагу не зважиш, на базарі не купиш) Можна поставити завдання закінчити прислів’я • Праця чоловіка годує, ....... (життя віддай) • За рідний край ................... (а лінь марнує) • Мудрий ніхто не вродився .......... а навчився) Найкраще в молодших класах використати прислів’я та приказки у формі дидактичних ігор. Це допоможе краще засвоїти, легше запам’ятати матеріал, а водночас дає елемент очікування, несподіванки або елемент змагання, загадки, що інспірує дітей, стимулює їхню творчість. Ось мої пропозицїі ігор і завдань з прислів’ями та приказками на уроках української мови в молодших класах.

1. Роз’єднай на слова Прочитай прислів’я, поясни його зміст. Матиодноюрукоюб’єадругоюгладить 2. Зобразь приказку Діти розбираються на підгрупи. Кожна підгрупа загадує якусь приказку й зображує її за допомогою міміки та жестів. Приказки вибираються досить прості, знайомі всім дітям. Друга група відгадує, яку приказку зображено. Ця гра сприяє розвитку вміння послуговуватися не тільки мовними, а й позамовними засобами спілкування.

3. Знайди зайве прислів’я • На годину спізнишся, за рік не доженеш.

• Вчорашнього дня стома кіньми не доженеш.

• Що ранком не зробиш, то ввечері не здоженеш.

• Допомагай старшим, бо доведеться бути таким.

4. З’єднай частини прислів’їв З добрим дружись, коле сердечко Гостре словечко а лихих стережись Де сила не візьме, а вдома краще В гостях добре, допоможе

5. Впиши пропущені слова

8. Поверни втікачів Щоб прочитати приказку, потрібно вписати голосні, що втекли. Визначи напрямок читання.

Не плюй у колодязь – пригодиться .......... напитися. Хочеш їсти калачі, не сиди на ........... Блисне сонце і в наше ......... Цвітуть наші діти, як пишні ............

Б

С

Н

Е

Е

І

В

А

Н

Л

А

Е

Х

Б

Н

Х

Л

Е

А М

Б

А

Е Ш О

Я

Х

В

Е

Й

Т

Т

А

Х

С

С

І

П

З

Ж

6. Лабіринт Прочитай прислів’я, пройшовши лабіринт. И

Ч

М

Ь

Р

С

Д

Т

Л

(Бережи честь змолоду)

Ь

7. Плутанка Т

Б

Л

І

Р

А

Д

Т

А

Н

О

В

У

Г

О

Б

(Хліб – багатство народу). Треба стрілками перенести букви в нижній ряд.

9. Кросворд Для старших дітей можна запропонувати розв’язати кросворд, доповнюючи словами прислів’я.

1. У лютому сім ......... надворі: сіє, віє, мутить, крутить, рве, згори ллє, знизу мете. (погод) 2. ......... рік кінчає, а зиму починає. (грудень) 3. ........ багата снігами, а осінь снопами. (зима) 4. ........... завірюха, бо вже зима коло вуха. (сніг) 5. ........... лютує та весні дорогу готує. (лютий) 6. ........... не так січе, як у вуха пече (січень) 7. ............. добрий при стозі, а злий при морозі. (вітер) 8. Мороз і залізо рве та на льоту птицю .......... (б’є) 9. Узимку сонце так ......, що вікна плачуть. (сміється)

П Р И С Л І В ’ Я

Звичайно, існує ще багато способів роботи з прислів’ями та приказками. То вчитель повинен придумати такі, щоб уроки були цікавими, а учні винесли з них якнайбільше знань.

Рідна мова

155

Публіцистика

156 Рідна мова

Максим Кирчанів

Воронеж

Чи існує в Росії українська діаспора або песимістичні роздуми воронезького українофіла

Українці – європейський народ, значна частина представників якого живе за межами України. Українська діаспора – явище складне й неоднозначне. Українська діаспора в Росії – це вже не явище, це – проблема – історична, політична, мовна. У Росії немає точної статистичної інформації про чисельність українців і оцінки варіюються від двох до п’яти мільйонів. У Росії навіть складно зрозуміти, хто такі українці. Українська діаспора в Росії – унікальна. Вона унікальна не своїми досягненнями і культурними традиціями. Вона унікальна тим плачевним станом, в якому вона вимушена існувати. Уявімо собі ті умови, в яких живе, наприклад, канадський, американський чи навіть бразильський українець. Свої газети, свої організації, своя недільна школа, своя церква. Хай він навіть українською вже не говорить, але всі ці інституції у нього і для нього є. А що в Росії? Перш ніж відповісти, давайте подивимося на положення росіян в Україні – і російська книга, і російські газети, і російське телебачення. А українці в Росії? Ну що ж? Українських засобів масової інформації немає, телевізійних каналів не існує, школи – є, але дуже мало, українські газети – є, але неясно – живуть або вмирають. Іншими словами українська діаспора в Росії витиснена в Інтернет, вона більш віртуальна, ніж реальна. Українська діаспора – це ентузіасти, які страждають за свій народ. Але українська діаспора в Росії – складова частина української діаспори і тому в цьому огляді я спробую проаналізувати сучасний стан української діаспори в Росії.

Колись український історик Михайло Грушевський назвав одну зі своїх книг Хто такі українці і чого вони хочуть. Це питання і до цього дня зберігає свою актуальність в Росії. У Росії складно зрозуміти, хто такі українці. Ця складність пов’язана з тим, що більшість населення сучасної Російської Федерації – росіяни – народ з украй низьким рівнем політичної культури і слабкою власною національною ідентичністю. Іншими словами, більшість росіян погано знає російську мову, ще гірше російську історію. Яка нація – таке її відношення до інших націй. Тому, для середньостатистичного росіянина українці – це не українці. Отже, для звичного росіянина українців не існує, а є хохлы. Від масових міфів російської політичної несвідомості перейдемо до реальності. Українці в Росії, як українці, наприклад, в Канаді – багаторівнева етнічна група зі своїми підгрупами і стратами. Українців в Росії можна розділити на дві групи. Українці, що належать до першої групи, це – громадяни України, які приїхали до Росії на заробітчанство. Значна їх частина є носіями української мови і культурних традицій. Вони зберігають зв’язки з Україною, своїми сім’ями й родичами. Багато хто з них планує повернутися до України і їх перебування на території Росії має тимчасовий, економічний, характер. Друга група – це громадяни Російської Федерації українського походження. Українці, що належать до цієї групи, є нащадками українських переселенців, які освоювали, наприклад, території Сибіру або Далекого Сходу. Значний

відсоток таких громадян має тільки українське походження і прізвища, але вже втратив українську самосвідомість. Умовно їх можна називати українськими колоністами, що були асимільовані росіянами. Але існує і інша група, статус якої викликає більше суперечок. Це громадяни Росії українського походження, що живуть на українських історичних територіях (Східна Слобожанщина, Кубань, Ставропілля), які не ввійшли до складу України. Серед них – багато українців з українською самосвідомістю. Таким чином, всі громадяни українського походження в Росії володіють російською мовою. Українці, які крім російської знають і українську мову складають меншину. В такій ситуації по ступеню асиміляції українська діаспора в Росії наближається до української діаспори в Америці. Українці в Росії, як і українці в західних країнах мають свої інституції і організації. Якщо на Заході, наприклад, в США або Канаді, українські організації виникли дуже рано – практично зразу після появи в цих країнах перших українських емігрантів, то в Росії українці дістали можливість зареєструвати свої об’єднання тільки з початком демократичних реформ після розпаду Радянського Союзу. Всі українські організації в Росії можна розділити на дві групи – загальноросійські і регіональні. Окремо згадаю і культурні організації. Найбільші українські організації – Об’єднання українців Росії і Федеральна національно-культурна автономія «Українці Росії». Серед лідерів автономії – Стефан Паняк (Єкатеринбург), Анатолій Костюк (Калінінград), Володимир Манович (Новосибірськ), Наталія Литвиненко-Орлова (Мурманськ). Цілями діяльності національно-культурної автономії «Українці Росії» є об’єднання зусиль суспільних організацій українців Російської Федерації, координація спільної діяльності по відродженню, вивченню, розвитку й пропаганді української культури, розвитку національної самосвідомості, захисту законних прав і інтересів українців Російської Федерації, налагодженню зв’язків українців з етнічною батьківщиною – Україною – та українцями, що проживають в інших країнах світу. Автономія прагне діяти на всій території Російської Федерації, де проживають українці. У регіонах існує і діє декілька українських організацій, які виконують як суспільні, так і культурні функції. У Республіці Башкортос-

тан діє Республіканський національно-культурний центр українців Башкортостана «Кобзар». Зусиллями Центру в 2006–2008 рр. заплановано розробити Республіканську програму по збереженню й розвитку української культури «Українці Башкортостана», організувати республіканський український культурний центр в Уфі, створити український професійний театральний колектив при Республіканському російському академічному драматичному театрі, продовжити підготовку фахівців у галузі української мови, літератури, історії і культури України, відкрити загальноосвітні школи або класи з вивченням історії і мови українців в місцях компактного мешкання українців, створити Республіканський методичний центр по розробці методики викладання предметів українознавчого циклу в школах і університетах, підготувати і видати адаптовані підручники по українській мові і літературі для російськомовних дітей, організувати трансляцію україномовних радіо- і телепередач. Активно прагне діяти і Ніжнекамська національно-культурна автономія «Українське товариство «Вербіченька» в Республіці Татарстан. У плани місцевої української общини входить видання української газети і розвиток української культури. Таким чином, найсприятливіші умови для існування українських організацій виникли в національних республіках, населення яких стурбоване заощадженням своїх ідентичностей і мов, а місцеві власті не створюють перешкод для розвитку української культури. У російських регіонах ситуація інша. Українські організації існують, але вони більш слабкі, а місцеві власті практично не виявляють цікавості до української культури, збереження мови й традицій. На Камчатці існує Національно-культурна автономія українців Камчатки, яка своїми силами видає газету «Батьківщина». У Ніжегородській області діє Ніжегородське регіональне обласне товариство української культури «Джерело». Українське культурно-просвітницьке суспільство ім. Т. Шевченка існує в Оренбурзі, Регіональна суспільна організація «Український національно-культурний центр «Промінь» – в Самарі, Сахалінська регіональна суспільна організація українців «Київська Русь» – на території острова Сахалін, Уральська національна асоціація українців – в Єкатеринбурзі, Центр української культури «Джерело» – в Томську, Суспільна організація «Батьків-

Рідна мова

157

158 Рідна мова

ська стріха» – в Тулі, Українське земляцтво «Краяни» – в Димитровграді. Ці групи об’єднують ентузіастів, зацікавлених не тільки в заощадженні, але й в розвитку української культури в Росії. Перед ними багато загальних проблем – нерозуміння з боку місцевих російських властей, майже не зацікавлених в розвитку такої неприбуткової галузі як українська культура і мова, відсутність фінансування, слабкі і нерозвинені контакти з іншими українськими організаціями в Росії і діаспорі. З другого боку, ці організації мають загальні завдання – організація україномовних телепередач, публікація книг і газет, встановлення і розвиток контактів з іншими українськими об’єднаннями. Серед всіх згаданих російських регіонів, де живуть українці виділяється Кубань. Кубань – у минулому найбільш український регіон на території сучасної Росії. У заселенні кубанських територій активно брали участь українці. До початку ХХ ст. регіон був україномовним, починається український національний рух. Після революції 1917 р., під час громадянської війни Кубань, де була організована Кубанська Краєва Рада намагалася об’єднатися з Українською Народною Республікою. Але успіхи й перемога більшовиків не дозволили цим планам здійснитися. Роки 1920-і – це короткий період українського національного відродження на Кубані. Краєва бібліотека в Краснодарі була названа ім’ям Т. Шевченка. У 1926 р. в Краснодарі українською мовою виходила «Червона газета». До 1927 р. вона була єдиною українською газетою в РРФСР. У другій половині 1920 рр. на Кубані виходив і літературно-художній український журнал «Новим шляхом». Пізніше він був перейменований в «Ленінський шлях». Але радянська влада не була зацікавлена в збереженні української кубанської культури. Проти українського населення радвлада проводила політику репресій. Українців виселяли з Кубані. Прагнучи скоротити українське населення, власті провели колективізацію і спровокували голод. У 1932 р. на Кубані були закриті всі українські школи, а українські книги перестали видаватися. Українська мова стала розглядатися як прояв «українського буржуазного націоналізму». Таким чином, українське національне відродження на Кубані виявилося недовгим. Відродження змінилося «трагедією українців в країні серпа і молота».

Післявоєнна Кубань – русифікований регіон, де українці із понад трьохмільйонного населення складали лише 145 тисяч чоловік. Як згадує український кубанський діяч В. Чумаченко, він, ще простим школярем, у 1960 рр. зацікавився українською мовою і почав читати старий підручник по українській літературі. Реакцію на такий інтерес він описує як негативну: «ніхто не хвалив цього мого нового захоплення, вуличні друзі подумали, що я не при своєму розумі, а в школі навперебій повторювали, що використовувати українські слова – це безграмотно, і, якщо я не виправлюся, то мені навряд вдасться поступити в університет». Роки 1990-і – це період своєрідного Українського Відродження на Кубані. У 1990-і рр. Кубань була модною темою в українській пресі. Цей факт інтересу з боку України признається і самими кубанськими українцями. У 1990-і рр., після краху радянської політики, направленої на поступову асиміляцію неросійських народів, з’явилися умови для розвитку національних культур народів регіону, зокрема – і українців. Наприклад, у 1991 р. в краєвій дитячій експериментальній школі народного мистецтва був створений клас бандури під керівництвом Л. Цихоцької. Ансамбль бандуристів брав участь в музичних конкурсах на території України. Кубанські українці стали одержувати українські книжки. Українські діячі, журналісти і літературознавці, Віктор Бурбела (Київ), Григорій Рудницький (Севастополь), Андрій Завгородній (Луцьк) посилали на Кубань українську літературу. Частина книг з бібліотеки українського літературознавця Якова Хоменка (1901–1993) була передана на Кубань. Василь і Оксана Веріги прислали з Канади декілька книг, присвячених козацтву. «Канадський інститут українських студій» за ініціативою Тараса Закидальського подарував деякі українські книжки кубанським українцям. Зусиллями кубанських українців видається «Вісник Товариства української культури Кубані». «Вісник» – одне із старих періодичних видань української діаспори в Росії. «Вісник» виходить частково українською і російською мовами. Вийшло 45 номерів «Вісника» – окремий випадок для газети національної меншини, за якою не має адміністративних структур і регіональних державних властей. «Вісник» публікує матеріали про українську історію і культуру не тільки кубанських українців, але і українців з інших регіонів Росії і світу. Значну

увагу видавці надають збереженню української національної пам’яті – тому багато матеріалів присвячено історичним сюжетам, пов’язаним з діяльністю видатних кубанських українців – Дикарєва, Петлюри, Варавви, Щербини. На сторінках «Вісника» можна знайти вірші, спогади, рецензії, наукові дослідження. У 2005 р. Товариство української культури Кубані було перетворене і зареєстроване як Товариство українців Кубані. Серед кубанських українців багато активних діячів, які прагнуть розвивати і зберігати українську культуру і мову на Кубані. У 2005 р. пішов з життя Іван Варавва – поет і популяризатор української кубанської культури. Варавва видав декілька поетичних збірників і ще в радянський період опублікував український національний гімн Ще не вмерла Україна, чим накликав на себе гнів партійних урядовців. Микола Сергієнко – один з кубанських українських діячів і керівників місцевої української культурної автономії. Віктор Чумаченко – професор Краснодарського університету культури і мистецтв – один з активних українських кубанських діячів. Він відомий як дослідник історії кубанської української літератури. Але як би не були активні кубанські українські діячі, українці – національна меншина на території сучасної Кубані, багато представників якої щиро зацікавлені в збереженні української спадщини і українських традицій. Не можу не сказати і декілька слів про воронезьких українців. Наша область, яка відома як Східна Слобожанщина, прикордонна з Україною і на її території збереглися райони з українським населенням. Історично території сучасної Воронезької області розвивалися як контактна зона між українцями і росіянами. Якщо на Кубані українці виконували значну роль, то у Воронезькій області склалася абсолютно інша ситуація: українці завжди залишалися меншиною, а російське населення до них відносилося негативно. Російські автори пояснюють це не російським націоналізмом, а тим, що рівень побутової культури російського населення області низький. Українці Воронезької області не розглядалися як самостійна нація, як повноцінні українці. У російській свідомості вони міцно асоціюються з хохлами. На ранніх етапах існування радвлади політика відносно українців була ліберальною. У 1917 р. в Острогозькому повіті Воронезької області по сільських громадах була розіслана анкета з питаннями про переважну мову навчання.

Тридцять п’ять громад виступили проти українізації, дев’ять – за українізацію. У 1924– –1925 рр. в чотирьох повітах були відкриті 32 українські школи. Власті вирішили збільшити число українських шкіл до 1926 р. до 74. Цей план в радянських традиціях був перевиконаний – у 1926 р. працювало дев’яносто українських шкіл. У 1925 р. були організовані курси для підготовки викладачів для українських шкіл. У 1990-і рр. воронезьке українство переживало період відродження. У Розсоші почали організовувати фестиваль Слобожанської української культури. У 2004 р. пройшов вже четвертий фестиваль. З українськими школами і бібліотеками – ситуація не дуже добра. Хоча, в 1942 р. Олександр Довженко писав, що «в Розсоші українську мову чуєш куди частіше, ніж у Києві», зараз існує тенденція мовної русифікації. У Воронежі в 1990 р. було створене Українське товариство «Перевесло». Його очолив професор кафедри експериментальної фізики ВДУ Микола Бірюк. У декількох воронезьких школах було почате факультативне викладання української мови. У середній школі № 8 був організований дитячий хор української пісні. У школі № 91 українська мова викладається як спецкурс. Управління освіти Воронезької області в 2005–2006 рр. планувало ввести уроки української мови і в інших воронезьких школах. Викладання української мови почате в Богучарському інтернаті. Товариство «Перевесло» організовує і поїздки школярів в Україну для мовної практики. Сучасний Воронеж – російське або русифіковане місто, українці є національною меншиною. Український період історії області у минулому. Сучасні нечисленні українські інтелектуали і українофіли живуть спогадами про українське минуле. Наприклад, Петро Чалий, член Союзу письменників Росії, належить до числа найбільших українських діячів. Він ініціював публікацію творів Євгена Плужника – українського поета, вихідця з Воронезької області. Серед воронезької інтелігенції, університетської професури багато викладачів українського походження, які вже не володіють мовою предків. Кафедру міжнародних відносин і регіональних студій Воронезького університету очолює професор, доктор політичних наук О. Слінько. Згадаю і професорів О. Лютих і В. Тонких. На факультеті міжнародних відносин читає лекції кандидат економічних наук В. Нестеренко. У Лісотехнічній академії читає лекції з історії

Рідна мова

159

160 Рідна мова

П. Макаренко. Мимовільно виникають аналогії і з українською діаспорою в Канаді, багато представників якої асимілювалися, втратили зв’язки з українською громадою, але змогли знайти своє місце серед університетських інтелектуалів. Підводячи підсумки, припущу, що майбутнє української діаспори в Росії не визначено, але воно залежить від активності, з одного боку, українців. Лише деякі з них зацікавлені в збереженні і розвитку української мови і ідентичності. Значна маса російських українців та громадян українського походження пасивна, не виявляє цікавості до традицій предків і культури історичної Батьківщини. З другого боку, внутрішня національна політика Росії

базується на асиміляції неросійських народів, хоча такий принцип не зафіксований ні в одному офіційному документі. Російський уряд надав українців самим собі, фактично відмовивши їм в допомозі і обмеживши їх можливості отримання такої підтримки з України. Російський режим, асимілюючи українців, намагається одержати реванш за поразку проросійських політиків в Україні. Іншими словами, майбутнє української діаспори в Росії туманне, але хочеться сподіватися, що і ця спроба знищення української культури і мови в Росії закінчиться нічим і український голос продовжить звучати серед інших мов націй, які прагнуть зберегти свою національну культуру перед натиском російськомовної байдужості...

«Рідна мова» – це фахове, некомерційне видання. Бажаючим підтримати ідею видавання нашого освітнього журналу, подаємо банківський рахунок Редакції: Zespół Twórczy ZUwP Redakcja „Ridna Mowa” 78-600 Wałcz Dolne Miasto 10/80 PKO BP О/Wałcz 28 1020 2847 0000 1702 0052 7382