Вацлав Гавел. Листи до Ольги by Laurus Press

306

...

Л ис т и до Ол ьг и

První ukrajinské vydání Dopisů Olze od Václava Havla vychází za podpory Velvyslanectví České republiky v Ukrajině a Ministerstva kultury České republiky Перше українське видання «Листів до Ольги» Вацлава Гавела виходить за підтримки Посольства Чеської Республіки в Україні та Міністерства культури Чеської Республіки

VÁ C L AV H AV E L

DOPISY OLZE

K YJ E V L AU RU S 2 015

...

ВА Ц Л А В ГА В Е Л

ЛИС Т И ДО ОЛЬГИ Переклад з чеської

КИЇВ L AU RU S 2 015

ББК 84.4 ЧЕІ Г 70

Гавел, Вацлав. Г 70 Листи до Ольги / Пер. з чеської І. Мельниченка і Т. Окопної. — К.: Лаурус, 2015. — 386 с. ISBN 978-966-2449-73-0 «Листи Ользі» знаменитий чеський дисидент і політик Вацлав Гавел писав своїй дружині з в’язниці наприкінці сімдесятих — на початку вісімдесятих років. Ці розлогі документи душі і епохи відкривають внутрішній світ Гавела, його думки і надії. Убивство Джона Ленона, нові джазові платівки, спогади про старе життя у Празі — Гавел підходить до реальності по-джойсівськи і фіксує найменші порухи думки і пам’яті. Українською мовою публікується вперше. ББК 84.4 ЧЕІ

Переклад з чеської Ігоря Мельниченка (1–128) і Тетяни Окопної (129–144, післямови) Літературний редактор Анна Процук

Перекладено за виданням: Havel, Václav. Dopisy Olze // Havel, Václav. Spisy. — Tom 5. — Praha: Torst, 1999 (ISBN 80-7215-091-X)

Усі права застережено. Відтворювати будь-яку частину цього видання у будь-якій формі та в будь-який спосіб без письмової згоди правовласників заборонено.

...

ЗМІСТ

Час т и н а п ерша Листи 1–128 (червень 1979 — травень 1982). . . . . . . . . . . . . . . 11

Час т и н а д ру га Листи 129–144 (квітень — серпень 1982) . . . . . . . . . . . . . . . . 307

Ві д у п о ря д н и к і в Мартін Путна. «Листи до Ольги»: контексти і підтексти. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 361 Петрушка Шустрова. Про солідарність і партнерство . . . . 380

...

22–23 жовтня 1979 року в Міському суді Праги відбулося судове засідання у справі проти шести ув’язнених підписантів «Хартії 77» і членів Комітету захисту несправедливо переслідуваних. Судова колегія на чолі з доктором юридичних наук Антоніном Кашпареком визнала винними обвинувачених у кримінальному злочині за статтею «Підрив державного ладу республіки» (§ 98/1, 2, пункти а, б, або ж § 98/1 Карного кодексу). Їхній злочин полягав у написанні, публікації та поширенні на території ЧССР і за її межами текстів, які судова колегія розцінила як шкідливі. Насамперед ішлося про дані, оприлюднені у звітах Комітету захисту несправедливо переслідуваних, тобто інформацію про несправедливі судові та позасудові провадження. Колегія призначила покарання: Отті Беднаржовій — три роки позбавлення волі, Вацлаву Бенді — чотири роки позбавлення волі, Їржі Дінстбіру — три роки позбавлення волі, Вацлаву Гавелу — чотири з половиною роки позбавлення волі, усім — у першій виправно-трудовій групі; Дані Нємцовій — два роки позбавлення волі з відстроченням відбування покарання на п’ять років, Петру Углу — п’ять років позбавлення волі у другій виправно-трудовій групі. <...> Прага, 23 жовтня 1979 року

...

Частина перша

Листи 1–128 Попереднє ув’язнення — Рузинє; відбування покарання — Гержманіце та Пльзень-Бори; червень 1979 — травень 1982

...

№ 1 / 4 червня 1979 Любий батьку, любий Пузуку, люба Квєто, шлю вітання зі свого нового пристановища в Рузинє. Не переймайтеся за мене, я не пропаду. Надсилаю вам лист для Ольги, бо не знаю, де вона і як працює пошта в Градечеку1. В. Люба Ольго, виявляється, астрологи правду казали, коли віщували мені на цей рік в’язницю, та ще й спекотне літо. Тут справді дуже гаряче, така собі вічна сауна. Так прикро, що через моє ув’язнення тобі тепер додасться проблем. Як на мене, тобі варто було б лишитися в Градечеку, хазяйнувати там, дбати про город, утримувати будинок, гуляти з псами до ставка тощо. З тобою завжди міг би бути хтось із рідних чи друзів, хто захоче провести там відпустку. Немає сенсу сидіти в Празі — мені ти все одно нічим не зарадиш, а куди себе дівати цілими днями? Тим паче, квартиру ми вже здали. Добре було б, якби ти почала водити машину, могла б їздити скуповуватись абощо. І не мусила би постійно від когось залежати. Словом, ти маєш жити так, наче я десь просто подорожую, тобто цілком нормально. Так ти допоможеш мені найбільше: я знатиму, що тобі добре і про тебе подбали. Чи довго триватиме ця подорож, я не знаю, ілюзій не плекаю, і насправді я про це майже не думаю. Узагалі про нашу «справу» багато не думаю, бо тут немає про що думати: усе з нею ясно, і я знаю (уже маю досвід), що та як робити. Я розмірковую про зовсім інші речі. І дуже шкодую, що не можу про них писати. Загалом ув’язнення страшенно не-

Заміський будинок Гавелів у селі Влчіце (округ Трутнов), що в гірському масиві Крконоше. — Прим. пер.

приємне — не велика втіха днями сидіти, втупившись у стіну. Але з кожним новим місцем я переношу неволю дедалі легше: чимало з тих речей, які колись виводили мене з рівноваги, тепер уже не дивують і не зачіпають. Найбільше мене непокоїть, чи не потерпають через мене люди зовні; будь ласка, напиши мені про це. Я дуже радий, що мене захищає доктор Даніш, хоча, вочевидь, це ненадовго. Мої вітання Aндулці, і дай їй, будь ласка, прочитати мій лист. Так прикро, що я не можу їй написати, але, напевно, вона мені може. Щовечора слухаю, як бавляться діти на дитмайданчику неподалік, тож бодай якийсь контакт із зовнішнім світом у мене є. Намагаюся трохи займатися йогою, але тут затісно, кожен рух треба розрахувати до міліметра. І ще тут для цього надто спекотно. Якщо відправлятимеш посилку, то як завжди: розчинні соки, лимони, нарізаний сир, сигари, трохи какао і т. д. А головне — багато пиши мені. Сама знаєш, яка тут важлива будь-яка інформація. Наприклад, про те, як наш газон переживає посуху. Наразі закінчую. Про всяк випадок лишаю місце, може, ще щось згадаю. Цілую, Вашек Переказуй вітання друзям! Яні Тумовій, обом Брабенецам, Марті (цікаво, хто в неї народиться), Здені та всім. Ще Toнді! (Остання «таємна вечеря» була прекрасна, шкода тільки, що я надто розслабився і, можливо, завдав комусь прикрощів.) P. S. Важливо! Я купив гарну картину Трінкі! Треба відправити йому 5 000!

Вівторок / 5 Нарешті дощ! Гроза! На тутешній внутрішній клімат це суттєво не впливає, але все ж якесь полегшення! Я боявся, що задихнуся! Тепер я в доброму гуморі. Завжди писатиму тобі в доброму гуморі, а коли в мене депресія — триматиму її при собі. Дуже шкодую, що між двома ув’язненнями2 знову не встиг написати п’єсу. Це не творча криза — мені подобається писати, пишу постійно (а найбільше кортить, коли немає змоги), — а

Перше ув’язнення Вацлава Гавела в слідчому ізоляторі тривало з 14 січня до 20 травня 1977 року (у справі, спільній з Отою Орнестом, Їржі Ледерером і Франтішеком Павлічеком; засуджений до 14 місяців умовно в жовтні 1977 року). Друге ув’язнення в слідчому ізоляторі тривало з 28 січня до 13 березня 1978 року (із Ярославом Кукалом і Павлом Ландовським; справу закрито у квітні 1979 року). Третє ув’язнення почалося з арешту 29 травня 1979 року. — Прим. Міхаела Шпіріта (далі М. Ш.).

...

радше своєрідна криза ідей. «Фауста»3 я продумав і навіть наполовину записав, але не надто задоволений. Хочу знову написати щось однозначне, щоб не тільки для диваків (як «Гірський готель»). Спробую ще трохи подумати над «Фаустом». Сподіваюся, зможу тут вивчати англійську мову, було б дуже добре. * Можливо, ти вже виявила, що в нашій празькій квартирі нова вкладка в замку. У мене тут є два ключі, один у сусідки для нашого орендаря — з нього можна зробити дублікати. Довелося його замінити, бо старий ключ не підходив. Він не підходив, бо того ж ранку вкладку вже раз замінили. Мені пояснили, нібито Служба безпеки думала, що я був удома і не відчиняв — тому, коли вони проникли всередину і не знайшли мене, замінили замок, який пізніше, під час обшуку, знову замінили. Мене не було вдома, тому що я гуляв містом, насолоджувався свободою — знав, що скоро її втрачу. Вони знайшли мене в гостях. Я при цьому висловлювався в стилі Гонзи Нємца, що не зовсім властиво моїй спокійній вдачі, але нічого дотепнішого на думку не спало. То був емоційний вияв безпорадності, а вони пояснили його тим, що я буцімто хотів причарувати присутню там дівчину. Але нічого. Побачимо. Середа — ранок: усе ще спека — сон про Формана —

№ 2 / 19 червня 1979 (уривок) <...> Загалом це своє ув’язнення я сприймаю ані так трагічно, як 77 року (тоді було значно гірше, і до того ж я був переляканим новачком), ані як жарт (як минулорічне); я сприймаю його радше якось фатально, як щось, що мені давно судилося пережити. Здається, тільки тепер, після двох невдалих забігів, на третій раз нарешті сталося те, до чого я так довго йшов. Якби цього не сталось, я, певно, ставав би дедалі знервованішим, бо підсвідомо весь час чекав би. Відчуваю, коли все це закінчиться, я набуду внутрішньої рівноваги і променітиму спокоєм. <...>

№ 3 / 24 червня 1979 (уривок) <...> Про свою справу я, звісно, не зможу тобі повідомити жодної деталі. Але дві речі, мабуть, можу написати: 1) Усе просувається незвично швидко, тож не цілком виключено, хоча безпосередньо із ситуації це й не випли 3

Див. п’єсу Вацлава Гавела «Спокуса», написану 1985 року. — М. Ш.

ває, що у відносно недалекому майбутньому відбудеться процес. (До цього ще повернуся.) 2) Різні ознаки вказують на те, що цього разу мене таки запроторять за ґрати на кілька років, тому що, принаймні у моїй справі, нарешті хочуть підвести риску й усе підсумувати (а отже, і багато старого мені пригадають). Але найцікавіше, що все це мене анітрохи не бентежить, я змирився з такою перспективою, не впадаю в депресію, це мене не шокує. Чи підтвердяться мої припущення, звісно, не знаю, і так само не знаю, як я це сприйматиму на інших етапах, однак на поточному етапі мій добрий настрій дуже важливий, бо перші відчуття неабияк визначають подальший стан людини. <...>

№ 4 / 8 липня 1979 (уривок) <...> Що ще розповісти про моє життя? Прочитав книжку про етрусків, читаю книжку про Карфаген, трохи вивчаю англійську, трохи займаюся йогою, а іноді граю в шахи (але мій партнер надто добре грає, тож цього я не люблю), борюся з браком денного світла та нічної темряви. Сни в мене завжди кольорові, у них з’являються найнеймовірніші особи та місця моєї юності, нещодавно з’явилася ти, але це радше виняток, бо ті, про кого я думаю найбільше, у снах фігурують рідко. Я дещо вигадав до п’єси про Фауста, загалом мені подобається, і маю велике бажання творити. Я небагато тут написав, у цій обстановці не дуже й вдається, якийсь я скутий — ще більше, ніж на волі. (До речі: ти поговорила з Рудольфом про ту нашу одноактівку?) <...> P. S. Коли перечитую свій лист, мені здається, що настрій у ньому більш ностальгійний і приречений, ніж мій стан насправді. Але, мабуть, це доля всіх листів з ув’язнення, зважаючи на контроль, вимогу писати розбірливо (тобто трохи дитячим почерком) і подібні чинники, які на це, вочевидь, упливають. Щодо своїх обвинувачень я, скажімо так, «чемно непохитний», я впевнений у своїй правоті, а отже, ні про що не шкодую. <...>

№ 5 / 21 липня 1979 Люба Ольго, сьогодні, у суботу по обіді, я прочитав у газеті, що ціна на нафту зростає. Я щойно влаштував бенкет із залишків першої посилки, викурив сигару та й сів тобі писати, бо наближається день відправки листів. * По-перше,

...

як завжди, я забув привітати тебе з днем народження. Згадав про це через кілька хвилин після того, як віддав попередній лист. Вибач! Я вже нічого не вдію зі своєю забудькуватістю. Вітаю тебе зараз, навздогін! Подарунок тобі куплю, коли буду на волі, бо подарунки з в’язниці (хлібні), як пригадую, тобі не до душі. * Чи ти отримала мої попередні листи — 3) і 4)? У листі 3) я дав вказівки на випадок процесу, а в листі 4) був талон на посилку. Якщо до середи не буде від тебе звістки, що ти отримала лист 3), то для певності повторю. Про те, що ти отримала лист 4), я довідаюсь, коли прийде друга посилка. (Не знаю, чи з неї не заберуть продуктів, тут якісь заходи, бережуть нас від жовтяниці). Звісно, було би добре, якби ти підтверджувала листівкою отримання кожного листа, щоб у мене був список. * Минулого разу я підтвердив отримання твого першого листа, після того отримав ще два. Перший мене дуже потішив і, зокрема, заохотив до творчості (ти писала у ньому про те, як ви читали мої п’єси). Дуже дякую за це! Натомість другий (загалом третій) мене дещо занепокоїв: ти написала, що не поцілуєш мене, і що я, мовляв, знаю, чому. Я не знаю, чому! Зате знаю, що ти не мала би такого писати — мені по тому кілька днів було зле. Листи — це все, що тут є в людини. Перечитуєш їх по десять разів, обдумуєш так і сяк, радієш кожній дрібниці або, навпаки, непокоїшся й усвідомлюєш свою безпорадність — словом, старайся писати мені добрі листи! І нумеруй їх, став дату, а головне — пиши докладно й розбірливо! Це ж не так складно — знайти час, сісти за машинку й описати все, що з тобою відбувається! * Як я вже тобі писав, ——————— ——-4. По завершенні розслідування я почав отримувати кореспонденцію, хоча, звісно, не знаю, чи отримав усе. Прийшло кілька листівок від войтєха, зокрема й вирізка з інтерв’ю з Мілошем Форманом, переказуй йому подяку! —————————-5 звістки від Вєри, від Марти — подякуй усім, і Тóбі теж — і один кумедний лист із Трутнова, який тебе, певно, потішив би. Перекажи Пузуку, що я нетерпляче чекаю на листи від пані Паммрової (в одному родинному фотоальбомі є фотографія, як я йду за її труною). Вітання батькові. Я дякую йому за лист із лікарні та нетерпляче чекаю на звістку, що він знову вдома здоровий. Від Яни я отримав лист, написаний після операції, — бідолаха розбила коліно, коли несла його до поштової скриньки. Вітання їй! * Мене дуже зацікавила картина «Пані Гавелова, соус, соус»6. Можеш її мені описати? І як тобі картина Tрінкі? Ти її бачила? Вітання Марії! * Щодо твоїх запитань із третього листа: бойлер перемикається другим від дверей тумблером. Униз денний 4

Цензуровано майже цілий рядок, 50–60 знаків рукопису. — М. Ш. Цензуровано піврядка, близько 35 знаків. — М. Ш. 6 Ідеться про картину Юліани Стрітцкової-Їроусової «Біля ліжка хворого». — М. Ш. 5

потік вимикається, а вгору вмикається. Якщо хочеш (у разі від’їзду) вимкнути і нічний потік — натисни вниз інший тумблер, під яким не дуже чітко вибито «boiler». Світло-синя (джинсова) сумка тут у мене, у ній різна білизна, моя шкіряна похідна сумка теж у мене. Усе решта тобі, припускаю, повернули. Адвокатом я задоволений. Червона фарба була призначена для дверей, але можна нею й карнизи пофарбувати. Вказівки щодо наступної посилки напишу, коли буде актуально. Гадаю, всі листи до мене дійшли. * Гроші я отримав, наступні надішлеш наприкінці серпня. * Мої запитання: хто ще був у Градечеку? Чи були Meйла з Клімою? Чи приїде батько? Ти вже забезпечена товариством на літо? Які в тебе плани, чи поїдеш у Прагу? Якщо була в Празі, то де зупинялася? Як там наша машина? Як живеться псам? Хто тобі пише? Що роблять різні друзі? Тощо, тощо, тощо. * Про мене: розумово я у формі, фізично теж. Боюся погладшати (обід і вечеря — от і всі події, які тут відбуваються щодня!). Я дочитав першу англійську книжку («Тріумф» — за лаштунками американської зовнішньої політики). Загалом усе зрозумів, хоча там було багато незнайомих слів. Шкода, що не маю англійсько-чеського словника; цей оксфордський, що мені надіслав Пузук, не цілком задовольняє мої потреби, тож не можу бути певним, що все зрозумів правильно. Нехай адвокат, коли до мене прийде, принесе малий англійсько-чеський словник (маю такий у Градечеку). Англійські книжки я тут можу брати. З цікавішого, що я тут читав, — «Втрачені ілюзії», зараз читаю «Піквікський клуб». З інших оглядів ув’язнення мене не тішить. Тут темно, порожньо і вже навіть не чути дитячого галасу за вікном. Іноді роблю нотатки до п’єси. Але в такому одновимірному просторі ідей у мене небагато. * Про свою справу я тобі вже дещо писав, але не знаю, чи ти отримала ті листи. Тому повторюся: розслідування вже майже місяць тому закрили, тож процес може початися кожної миті, але тут, звісно, немає гарантії. Насправді я небагато знаю. Але мушу бути готовим до того, що скоро процес відбудеться і мене засудять. Думаю, до такого варіанту я внутрішньо готовий. А ти готова? Моє прохання про звільнення відхилили, я це оскаржив. На прохання про відвідування відповіді не дали. Наступного тижня минає термін мого ув’язнення, і, певно, його подовжать, як то заведено. * Мене бентежить, що Зденєк, Ландяк та інші друзі не надсилають мені листівок. Можливо, хтось і надсилав, але я не отримав. Хоча переважно листівки доходять. Мене трохи розважила ситуація, коли я підписував підтвердження того, що до мене не дійшов лист від Їрки Палласа. * Ти за мною сумуєш? Я вже 14 днів не отримував від тебе листівок! Ти ж можеш надіслати листівку коли завгодно, хоч із села, хоч із міста. Це щоразу мене ощасливлює! * Бачив у газеті фотографію нового уряду Нікарагуа — вони схожі на гурт веселих студентів філософії, а тому виклика-

...

ють симпатію. Утім, не знаю, чи досить наявної інформації, щоб робити висновки. * Ще про мою творчість, трохи конкретніше: усього «Фауста» я продумав наново — нове місце дії, нові мотиви, нові персонажі, нова структура тощо. Проект уже дуже докладний. Лишається тільки написати, але саме це мені якось не вдається. Проте відчуваю (можливо, це омана), що якби вийшов, написав би все легко й швидко. На сьогодні бувай!

22 липня 1979 Сьогодні неділя, і я продовжую. Прочитав доволі хорошу книжку «Убити пересмішника». Іноді навідує дивне відчуття: наче насправді я не дуже хочу звідси вийти. Принаймні зараз. Тут людина впадає в якусь «зимову сплячку», у таку собі солодку психічну млість, підпорядковується стереотипам в’язничного життя і вже трохи боїться необхідності повертатися у злий світ, який постійно вимагає приймати рішення, протистояти чомусь. З іншого боку, я був би щасливий знову опинитися в осінньому Градечеку. Ти ж знаєш, як я люблю осінь. Побачимо. Все може бути. Добре, що внутрішньо я вже змирився з найгіршою перспективою, бо найдурніше — плекати невиразні надії, а потім розчаровуватись. Якби я лишився тут надовго, може, трохи вщухли би всілякі прикрощі, які нас оточували останнім часом, і твоє життя стало би спокійнішим. Ну, нічого. Закінчую свою медитацію, треба лишити трохи місця на випадок, якщо в понеділок чи вівторок станеться щось, про що не можна не написати. P. S. На додачу до моєї попередньої медитації. Я усвідомив дещо важливе: у тутешньому світі набагато більше правди, ніж у світі зовнішньому. Речі та люди тут розкриваються у своїй істинній суті. Брехні й лицемірству немає місця. Коли вийду на волю, розповім тобі багато цікавого.

Понеділок 23 липня 1979 Лист можна віддати тільки завтра (у вівторок), тож у мене є остання нагода дописати. Сьогодні я не отримав жодного листа (напевне, отримаю, щойно відправлю цей, тобто знову не зможу оперативно відповісти). Утім, з певних причин я в доброму гуморі. Нагадую, що робити в разі процесу: після нього ще буде апеляційний суд, але, попри все, будь готова до мого переїзду в місце «відбування покарання». Там людині дозволено мати більше речей, ніж тут, та й потребує вона більше, але, з іншого боку, там немає грошей, за які все це можна купити. Розпитай Маґора або когось, хто там бував, як це робиться, чи вдасться після суду

якось передати речі та що там можна мати при собі. Передавати посилки там дозволено не так часто, тож було б чудово привезти зі собою щонайбільше речей — бодай тому, що спершу в мене взагалі не буде грошей. Точно знадобляться якісь дешеві засоби для гоління, запас зубної пасти, зошити, папір для листів, ножиці, люстерко, мило і т. д. А головне — багато цигарок. Якщо дозволено книжки, то англійські словники, підручники з німецької, книжки англійською мовою (Кассірер) тощо. Можливо, я передчасно непокоюся, але мій досвід ув’язнення — досвід цілком серйозний — навчив, що завжди вигідніше бути наперед готовим до всього. Ще тобі, мабуть, доведеться забрати речі, які в мене тут (сумку з білизною). Але на суд, звісно, прийди, і було б дуже добре, якби прийшов і ——-7. Я пишу про це тому, що теоретично процес може початися і через хвилину. Поки що, мабуть, усе, мушу закінчувати. Будь здорова, не забувай мене, як я не забуваю тебе, усім переказуй вітання, а головне — будь здорова! Цілую, Вашек

вівторок уранці 24 липня 1979 Сьогодні ти мені снилася! Ми орендували палац у Венеції! Я досі втішений. Пиши мені добрі листи й листівки, я їх берегтиму.

№ 7 / 11 серпня 1979 Люба Ольго, зараз п’ята година, субота, я вже повечеряв, п’ю сік і міркую, що зараз робиш ти. Напевно, сидиш на подвір’ї — сподіваюся, з друзями, — п’єш собі каву, перш ніж піти в кухню, запалити в пічці та приготувати щось на вечерю. Доводиться отак додумувати твоє життя, бо нічого реального я про нього не знаю: після третього твого листа, який я отримав понад місяць тому, не прийшло більше жодного. І жодного листа від Пузука чи від когось іще — тільки вчора я отримав перший за місяць лист, від Вєри. Майже третина тексту замазана чорним. Тож нічого особливого я з нього не довідався. Десь лише вловив взаємозв’язки, а десь ні, але, головне, я не зрозумів, навіщо його покреслили (у багатьох місцях це просто окремі та не надто важливі слова). Крім того, минулого місяця я отримав твою листівку № 10 (теж наполовину покреслену) та відмову у відповідь на мою скаргу про вилучення водійських прав. До тебе доходять 7

Цензуровано одне слово, близько 5 літер. — М. Ш.

...

мої листи? Ти мала отримати листи 5 і 6; у другому був талон на посилку. Так погано бути ізольованим від усіх новин із дому. Спробуй написати все основне про себе і надіслати Пузуку, а він хай попросить, щоб адвокат переказав мені, коли прийде наступного разу. Я дізнався, що на додачу до звичайних посилок (щомісяця) людина тут має право на посилку з фруктами раз на два місяці. Тож попрошу, якщо отримаєш лист із талоном на посилку, хай собі буде, а ти надішли мені лише фрукти й овочі (лимони, яблука, солодкий перець — на твій розсуд). В наступному листі має бути талон на звичайну посилку. Що розповісти про моє тутешнє життя? Останніми днями мене мучить якийсь ішіас, чи ревматизм, чи бозна-що, мені важко підвестися, сісти тощо. Про йогу взагалі не йдеться. Сподіваюся, найближчим часом це мине, колега робить мені масаж. Зараз я живу навіть замкненіше, ніж раніше, — якщо це можливо, — бо в мене новий колега, з яким так не наговоришся, як із попереднім. Думок у мене в голові доволі, але писати не виходить: психологічні бар’єри (радше підсвідомі), адже людину тут безнадійно зв’язують по руках і ногах. Зі своєю справою нічого не роблю, нічого нового про неї не знаю. Тут незатишно, сумно, люди байдужі, але не переймайся, я все це переживу і вцілію. З огляду на свій досвід переживаю все це критично, більше дбаю про себе, тож, гадаю, в’язничний психоз мені не загрожує. Я намагаюся боротися з усіма в’язничними пастками, тому й пишу тобі сьогодні своїм нормальним почерком, а не гарними бісерними літерами, як раніше; думаю, такі нюанси важливі — у дрібному акуратному почерку є якась дратівливість і скутість, що, звісно, теж упливає на людське самовираження та спосіб мислення. Цього разу доручень тобі не даватиму, в інших листах їх чимало, а в попередньому листі я їх повторив. Якщо виконаєш бодай частину, буде більш ніж досить. Мабуть, одне попрошу: залишити в Пузука мої туалетні приналежності, якусь білизну й одяг — на випадок, якщо його раптом пустять (на що я, однак, не розраховую), щоб у Празі в мене теж щось було і я міг, наприклад, сходити в сауну, змити разом із потом в’язничні запахи. Я вже читаю третю англійську книжку, але незнайомих слів ще багато. Читав біографію Війона й думав, що порівняно з ним у мене все не так і погано. Ще читав «Страсний тиждень» Араґона, нічого особливого. Верфель («40 днів») чудовий, почитай і собі. Хотів би я написати тобі щось відверте, але цьому паперу не довіряю. Тому сама здогадайся. А поки що цілую тебе, згодом ще допишу — твій Вашек

Понеділок, 13 серпня 1979 Мій ішіас минає, завдяки масажу. Вочевидь, мені тут бракує руху. Намагаюся рухатись більше, від завтра поновлюю заняття йогою. Не полишає відчуття, що я забагато їм. Треба з цим щось робити. Переказуй вітання Андрею й Aндулці. Мої найкращі побажання. Як вони назвуть дочку? А як назвали всіх інших дочок, які народилися за цей час? Не забудь докладно записати всю можливу інформацію про себе і передай її через адвоката! Залишу місце на випадок, якщо завтра щось відбудеться. Бувай — В. P. S. У мене зараз такий період, коли мені не подобається нічогісінько з того, що я будь-коли написав. Картаюся, що не писав більше й краще. Можливо, ці сумніви на користь: я досить чітко уявляю, що і як хочу написати в майбутньому — цікаво, що з цього вийде. Тут я не напишу нічого, це вже ясно, тут просто не можу. Але планувати, нотувати в мене виходить. Бодай щось.

Вівторок 14 серпня 1979 Нічого особливого не відбулося. Мабуть, єдина новина — у мене новий колега, тож масажі скінчилися. Та це нічого, мій ішіас відходить. Нічого страшного зі мною не сталося. Цікаво, чи прийде від тебе посилка. Якщо все добре, мала би бути найпізніше в кінці тижня. Сподіваюся на це. Вітання всім друзям, подругам, знайомим, родичам — всіх не називатиму, ти чудово знаєш, про кого йдеться. Напиши мені, як квітнуть троянди, як поживають усі ті рослини, які ми посадили й посіяли. Будь веселою, розважливою, веди здоровий і товариський спосіб життя, сумлінно виконуй доручення, стеж за новинами, не переймайся речами, які того не варті, думай про мене і вболівай за мене, з усіма підтримуй добрі стосунки! Вітаю тебе та цілую! В.

№ 9 / Субота 8 вересня 1979 Люба Ольго, наше побачення мене дуже наснажило та зміцнило; я потім аж світився. Передусім я втішений, що в нас збігаються погляди стосовно подорожі до США, тож і загалом щодо всієї справи я тепер виразно впевненіший. Перебуваючи тут, справді складно враховувати всі нюанси — тому я тро-

...

хи нервувався, але після твоїх відвідин всю знервованість як рукою зняло: тепер я переконаний, що все сприймав правильно й інакше не міг. Та й з інших оглядів наша розмова додала мені, так би мовити, інтересу до життя. Шкода, що ми не можемо бачитися частіше. Сьогодні зранку почав робити прикрасу. Намалюю її тобі на випадок, якщо не зможу передати з адвокатом. Не думав, що ти оціниш таку річ, інакше давно зробив би. Ту, що в А., робив значно вправніший колега, хоч і за моїм проектом. Цікаво, чи цього разу вдасться. Може, зроблю якусь дрібничку і для Яни. Ти, звісно, переказала мої вітання Андулці, то й дітей її щиро вітай. Забув тебе попросити. Одразу після побачення я отримав твій лист, доданий до посилки з фруктами. Дякую за нього. Він взагалі не покреслений, дійшов відносно швидко. Разом з ним отримав і дві твої листівки. Здається, зв’язок між нами налагоджується? Від усіх решта досі нічого не отримую. У цьому листі, мабуть, буде талон на посилку. Вказівки з попереднього листа лишаються в силі. Хочу додати таке: 1) Пасти не надсилай (та, яку ти привезла, чудова!). 2) Якщо залишиться місце, надішли якогось джему (в паперовому стаканчику). Мармеладу мені тут уже не дають, а я встиг до нього звикнути. 3) Какао необов’язково. 4) Особливу увагу приділив би вітамінам — чимбільше — різних видів (щоб зберігалися місяць). З ними я тут краще почуваюся. 5) Не надсилай нічого у важкій упаковці, щоб не марнувати ваги. Це, напевно, все. Посилка з фруктами була першокласна, яблука дуже смачні, і сливи я з’їв залюбки. За кілька днів уже нічого не лишилося. А тепер знову трохи настанов: Добре, що наприкінці вересня ти переїздиш у Прагу. Узимку сама в Градечеку ти не впораєшся. Попри це, Градечек лишай у такому стані, щоб із будь-якого моменту там можна було жити. Що, як мене раптом відпустять додому? В такому разі я побув би якийсь час із тобою в Празі, але потім все ж хотів би поїхати туди. Тому що я хочу писати, а в Празі я не напишу ані рядка. Тож Градечек має бути готовий до того, що ми туди, можливо, колись повернемось (хоча моє звільнення малоймовірне, особливо зараз). Це означає, що треба подумати про запас солярки, а насамперед — розібратися з опаленням. Інж. Е. є в телефонній книжці в моєму кабінеті, одразу напиши йому і попроси, щоби приїхав з паном У., якщо встигнуть, поки ти там будеш. Опалення в неробочому стані, без ремонту взимку там буде дуже тяжко. У Прагу забери магнітофон, підсилювач, плівки, шнури в все решта. Може, грамофон теж, якщо несправний. І мою електричну друкарську машинку, щоб здати в ремонт. А ще ж нові книжки, документи, рукописи. Якось хитромудро замкни і забий. Не завадить, щоб іноді навідувався Т. для перевірки. Візьми в Прагу кар-

тину Юліани. Знову забув спитати, чи тобі подобається картина Трінкі? Чи ти йому заплатила, і взагалі як він там? Уже поїхав? Переглянь перелік усіх доручень, про які я тобі писав, і поміркуй, що з того можеш виконати. У Празі спілкуйся з людьми, ходи в театри, в кіно, до друзів, по крамницях (антикваріат, посуд) тощо, тощо. Стеж за різними культурними заходами — ти знаєш, що я маю на увазі. Усе занотовуй, щоб повідомляти мені. Такі мої настанови. А тепер — як завжди — трохи про моє тутешнє життя. Колеги в мене загалом хороші, люблять мене, але нескінченно теревенять, аж я не можу читати, розмірковувати абощо. Заборонити їм я, звісно, ніяк не можу. Буває просто нестерпно. Та коли вони замовкають бодай на 10 хвилин — моя прихована лють відступає, настрій різко кращає. Тобто серйозні психічні розлади на цьому ґрунті мені не загрожують. Певно, коли вийду на волю, у мене буде страшенна алергія на розмови про жінок.

продовження — неділя Схоже, прикраса таки більш-менш вдалася, але я її тобі не малюватиму. Хай буде сюрпризом. Я намагався внести в неї трохи модерну. Сподіваймося, що затвердне як слід (вона суцільно з хліба, з іншими матеріалами не вмію працювати). Шнурок доведеться самій причепити. До речі, поки не забув, вода в Градечеку вимикається так: 1) вимкнути насос, або натисканням червоної кнопки контактора насоса, або на потрійному запобіжнику, де вибито (нечітко) «насос»; 2 ) відкрити кран на труби в кутку підвалу і спустити воду; 3 ) відкрити всі крани в будинку (не забудь про комору), щоб труби наповнились повітрям і ніде не було води. І так залишаєш. Бажано (якщо надовго) чимось вичерпати воду з унітаза, щоб не тріснув. У туалетах теж спусти воду, щоб бачки були порожні. Нагрівач вмикається і вимикається поворотом червоного і зеленого перемикачів на котлі. Хочу ще раз наголосити, як сприятливо на мене вплинули твої відвідини. Так значно легше переносити ув’язнення. Учора ввечері спробував встановити з тобою телепатичний зв’язок — мені порадили один спосіб, — але, здається, не вдалося. Немає в мене здібностей (на відміну від інших). Ішіас уже минув, зате відчутно непокоїть геморой. Роблю з ним, що можу. Чи знаєш, коли буде прем’єра у Відні? Вітання матері, Яруні, Oлінці, Станді тощо. І всім друзям, як завжди. Шлю тобі вітання, цілую — до середи, можливо, ще щось допишу — Вашек

...

P. S. Дякую за гроші, уже отримав. Але можеш потроху надсилати ще — зважаючи, як довго це триває. Цукерок мені надсилати не треба — заважкі. Може, тобі вдасться дістати ті дрібні білі драже, вони легкі й смачні. Ароматизовані хусточки! Як прекрасно було, коли ти сказала, що підеш зі мною куди завгодно, навіть у тюрму! Інж. Е. можеш подзвонити (або хай Т. йому дзвякне).

(продовження — вівторок увечері) Нічого особливого не відбулося. Єдина значуща подія в моєму житті — сьогодні був у лікаря зі своїми запаленими гемороїдальними вузлами, він мені прописав п’ять днів лежати і прикладати до заду теплу воду. Я дуже радий полежати п’ять днів. Це буде неабияка зміна (мучуся, коли мушу нескінченно сидіти на тутешніх стільцях), до того ж обіцяють принаймні часткове одужання. Ще про посилку: трохи какао все-таки пришли (я додаю його до манки). Твоя прикраса готова, не знаю, чи тобі сподобається і чи не буде надто крихкою. Якщо не складеться — зроблю щось інше. Для Яни я зробив невеликий якірець. Обидві речі на вигляд дуже в’язничні. Привіт Пузуку та його сім’ї! Шкода, що цієї осені я не побачу барвистого листя в Градечеку. Будь здорова! Бувай! В. P. S. Колеги вважають, що я несповна розуму, бо такі «повільні» мої дії щодо дозволу для виїзду за кордон. Прикрасою я не цілком задоволений. Мабуть, візьмуся за нову. (Аби тільки не наврочили!) Ж.-П. Сартр: «Пекло — це інші». Людина цілковито усвідомлює це тут, де на шести квадратних метрах люди змушені безперервно співжити — значно інтимніше, ніж у подружньому житті. І цього ніяк не уникнути. Добре, що я зі своєю вдачею уживаюся з ким завгодно і вмію стримувати які завгодно емоції. (Буває дуже важко, але давати емоціям вихід — ще більше пекло). Читав у «Червоному праві» статтю про експерименти науковців, які досліджують психологічні наслідки тривалого співжиття людей у закритому просторі. Лише всміхнувся. У них тут така лабораторія — а вони, певно, і не здогадуються.

№ 10 / Субота 22 вересня 1979 Дорогий Пузуку, цього разу пишу Ользі на твою адресу, бо днями вона переїжджає в Прагу, тож якщо надішлю лист у Градечек чи Дейвіце, боюся, він плутано блукатиме з Праги до Влчіце, а з Влчіце до Праги, що затягне і без того тривалу доставку. Дякую тобі за лист із фотографією з похорону. Якщо ти мені відтоді писав, то я не отримав нічого. Спробуй написати разом з Ольгою, щоб це вважалося одним листом, — можливо, це збільшить шанси. Про те, як мені живеться, ти, мабуть, знаєш від Ольги. Подій тут небагато, життя не надто розмаїте. Читаю вже четверту англійську книжку, але, за моїми відчуттями, вона читається не краще за першу. Навпаки. Здається, незнайомих слів дедалі більше, а запам’ятовую їх дедалі менше. Найкраще вдається, коли прочитане мене розважає. Переказуй вітання Квєті та хлопчикам! Найкращі побажання з нагоди дня народження! В. ---------------------------Люба Ольго, от уже знову субота, і в мене є можливість бодай у такий спосіб побути з тобою. Передусім, деякі ознаки свідчать, що скоро мене таки судитимуть і засудять, тож мушу остаточно відмовитися від потаємних надій, що мене відпустять. Водночас починаю розуміти, що до чого зі США. Схоже на те — принаймні так мені здається, — що якби я реагував трохи поіншому, то з моєю справою зараз усе було б значно краще і, ймовірно, узагалі не було б неприємних наслідків, яких я найбільше боявся. Цілком можливо, що я був надто обережним і припустився помилки. Утім, докоряти й шкодувати я не можу: мої побоювання були обґрунтованими, і якщо вони виявились надмірними, то наперед я не міг цього знати, а тому не міг чинити інакше. Звісно, я не думав, що така доволі м’яка позиція може призвести до серйозних змін, висновків чи претензій. Зрештою, тепер теж немає певності, що все складеться так добре, як здається зараз. Так чи так, я все одно вже нічого не зміню, тож немає сенсу обговорювати всілякі «якби». Зо три дні я, щоправда, не міг не перейматися, але вже заспокоївся. (Про всяк випадок я трохи більше їв, тепер знову їстиму менше). Та й не так важко було заспокоїтися, бо від початку — як ти знаєш — я був готовий до найгіршого. Можливо, зараз моя позиція здаватиметься нерозважливою, і щоб вона такою не здавалася, я вирішив вдатися до певного кроку (із захисником уже обговорив). Роблю

...

це передусім сам для себе, щоб саме я поставив по справі жирну крапку. Трохи смішно було підійти до розв’язки саме тоді, коли дедалі частіше ловив себе на міркуваннях про Америку, про те, як я до неї готувався би, що там робив би. Зараз я знову починаю думати насамперед про те, як впоратися з життям на «зоні». Але, повторюю: без докорів. Та й не з тих я людей, яким вдається дурити власну долю. (У контексті потаємних думок про Америку бачив дуже яскравий сон про Гонзу Т. — і подумав, що варто тобі при нагоді зайти до Х. і поцікавитися, як йому живеться.) * Щодо мого тутешнього життя: здається, п’ять днів у ліжку справді зарадили — геморой більш-менш відпустив. Проблема з балачками (безперервними) моїх колег досі актуальна (вони й зараз теревенять), але поки що я від них не збожеволів, тож вірю, що й це переживу. Чудове тренування самоконтролю, а самоконтроль мені ще напевно знадобиться. До того ж це додаткове джерело ідей для п’єси, яку вже давно обмірковую (на додачу до міркувань про Ф.). А загалом я фізично та психічно здоровий, хоча останнім часом помічаю за собою лінощі та пасивність — нічого не хочеться робити (учитися, читати, писати, займатися йогою). Гадаю, це така захисна реакція організму на неможливість зосередитися. Наступного тижня чекаю на посилку (талон мав бути в попередньому листі), у п’ятницю в мене свято, тож сподіваюся в суботу влаштувати невеликий бенкет із продуктів, які ти мені надішлеш. До речі: наступного тижня, у день мого 43-річчя, моє нинішнє перебування тут зрівняється за тривалістю з ув’язненням 77-го — 4 місяці й тиждень. Того ж дня загального терміну набіжить 10 місяців! Цікаво, що питання США виринуло після арешту, як і 77-го — тодішні інтриги8, а до всього я опинився в камері

У газеті Rudé právo вийшла під виглядом новини Чеського інформагентства від 20 травня 1977 року замітка про припинення слідства у справі Оти Орнеста, Їржі Ледерера, Вацлава Гавела та Франтішека Павлічека і про звільнення двох останніх із-під варти. Стаття «Лист Вацлава Гавела Генеральній прокуратурі» дискредитувала Гавела: «Обвинувачений Вацлав Гавел у своєму власноруч написаному листі до Генеральної прокуратури ЧССР... вказує, що... у контексті хартії 77, він дійшов однозначного висновку, що його дії не завжди були правильними, і що деякі його вчинки внаслідок “тенденційної інтерпретації закордонних ЗМІ” було використано проти ЧССР. ...заявляє, що “уникатиме будь-якої діяльності, яка може розцінюватись як злочинна”. <...> ...Гавел заявив, що надалі не хоче своїми діями сприяти... античехословацьким і антисоціалістичним політичним акціям і вдома, і за кордоном, а тому “він відмовився від своїх повноважень речника хартії 77” і не братиме участі в акціях, які можна використати в кампанії проти ЧССР». Того ж дня Гавел видав заяву у відповідь, якої, звісно, у чехословацькій пресі не опублікували. «Хартія 77» у своїй відповіді щодо відставки Гавела з посади речника визнала його позицію прийнятною, а інтерпретацію в чехословацькій пресі назвала «тенденційною спробою очорнити ім’я чесної людини». У «Заочному допиті» (книжка інтерв’ю 1985–1986 років) Гавел розповідає: «Найгірше я переживав останній тиждень, коли вже відчував, що мене от-

з тією ж книжкою, «Доктором Фаустусом» Т. Манна. І наскільки гіршими були для мене ті дні порівняно з теперішніми! Наді мною світало, а я мучився в пеклі (починав потроху усвідомлювати, як безглуздо вплутався) — а зараз усе майже навпаки: наді мною темно, а я внутрішньо спокійний! Щодо читання: я читав «Орельєна» Араґона і був дуже здивований, яка це низькопробна книжка (навіть гірша за «Страсний тиждень»). Чогось виняткового я від неї не очікував, але й досі спантеличений. Особливих літературних вражень немає. З неофіційного листування за останні 14 днів я отримав твою листівку, підписану після повернення в Градечек. Дякую тобі за неї! Одне прохання: якщо зустрінешся з адвокатом — передай через нього товстий зошит у лінійку; свої зошити я швидко спишу; сподіваюся, мені дозволять їх мати. Зробив для тебе три прикраси, два дні над ними бився, але вони все ще недосконалі; краще в мене вже навряд чи вийде. Принаймні в них є в’язничний дух. Сподіваюся, зможу передати їх адвокату. (Найбільшу прикрасу, мабуть, буде незручно носити, але можна десь почепити). У «Молодому світі», який я тут отримую, учора натрапив на дівчат Фарових. Невеличкий привіт із нашого світу. * Припускаю, ти успішно переїхала в Прагу. Напиши мені докладніше, у якому стані ти залишила Градечек (опалення? ринви?), у якому стані застала празьку квартиру і взагалі про все, що відбувається. Найближчим часом віддай у ремонт підсилювач, а може, і грамофон, купуй усілякі речі для дому (машину, яка робить каву без гущі) та чимбільше спілкуйся з людьми! Якщо тобі трапиться якісний темно-коричневий вельвет, можеш купити — хочу після повернення пошити собі франтівський костюм. * Наразі, мабуть, усе, залишу останню сторінку — може, до середи щось відбудеться або щось згадаю. Поки що закінчую — Понеділок уранці — з цими прикрасами біда якась! Якщо тобі не сподобаються, віддай комусь або викинь. А якщо сподобаються, але поб’ються, їх легко склеїти хорошим клеєм. До великої прикраси додається підвіска9. Ця прикраса радше для дому. Якщо її носити, треба краще приладнати підвіску. Може, хтось вправніший (як Міша) зможе тобі доробити. З мене, вочевидь, ювеліра не вийшло би. * Я почав менше їсти

от випустять на волю, проте вийду я осоромлений, і що в цьому чимала частка моєї ж провини. <...> Але ганьба виявилася значно більшою, ніж я очікував: до моїх слів додали, наприклад, що у в’язниці я склав повноваження речника, хоча це неправда». Див. також лист Гавела № 138 від 25 липня 1982 року в цьому виданні. — М. Ш. 9 В оригіналі листа додається малюнок. — Прим. упор.

...

й більше тренуватися. Час від часу починаю «нове життя» — як на волі. Понеділок увечері: отримав твою листівку зі святковими побажаннями. Дякую! (З неї неясно, чи ти отримала мій останній лист зі вказівками щодо посилки — але мені здається, що листівки доходять швидше, і якби ти завжди того ж дня відповідала на мій лист листівкою, я міг би, отримавши її, відписати вже в наступному листі, і наше спілкування значно прискорилося б і стало би гнучкішим). Поруч зі мною плаче колега над першим листом із дому; я його втішаю. Я вже старий СУХАР. * ВІВТОРОК — ВЕЧІР — Нічого особливого не відбулося. Отримав добрий лист від Маркети — але, на жаль, не знаю, від котрої. Певно, від Зденькової. * Треба доглянути усипальню. Можемо разом із сім’єю Пузука запровадити традицію ходити туди в День усіх спочилих. * Постійно падає дощ — що ти робиш? Гриби сушиш? А трави? У мій день народження рівно о 19 годині згадай про мене! І я про тебе подумаю! Вітання всім близьким! Будь здорова! Цілую, В.

№ 11 / 6 жовтня 1979 Люба Ольго, знову писатиму своїм дрібненьким в’язничним почерком, бо тем багато, мушу заощаджувати папір. 1) Ти, певно, знаєш свіжі новин від адвоката після його вчорашніх відвідин. Його прихід — така приємна подія в мій день народження. Сподіваюся, він передав тобі мої вироби неушкодженими. Може, навіть носитимеш їх. Якщо тобі не сподобаються — роздай (Яні, Здені Т., Терезі тощо). Щодо листа пану П., то ти отримаєш — як ми домовилися з адвокатом — копію. Прошу звірити з оригіналом, чи немає помилок. Мені важливо, щоб усе було точно. Дякую. Зошит, який приніс адвокат, мені дуже згодився. 2) У свій день народження о 19 годині я інтенсивно думав про тебе. Але телепатичного зв’язку ми, схоже, не встановили. Я влаштував ще маленьке святкування сьогодні вранці. 3) Коли я писав тобі попередній лист, у мене була дуже викривлена інформація, тобто про певні речі я міг тільки здогадуватися, не завжди точно; і тому мені уявлялося, що поворот на краще, який міг відбути-

ся в моєму житті, якби я однозначніше реагував на справу зі США, був би набагато м’якшим, ніж могло бути насправді. І хоча мені досі здається, що все могло минути м’якше, ніж здавалося спочатку, розумію, що зовсім без проблем не обійшлося би. Виявляється — хоч як парадоксально, — що для мене це вигідне відкриття, адже утверджує мене в думці, що я мав рацію та діяв правильно, і відкидає сумніви, чи не був я надмірно обережним. Якщо у зв’язку з цим питанням у моєму попередньому листі були сумні нотки, цим я їх заперечую. Сумнівів у своїй позиції я не висловлював, а тільки припускав, що мої страхи — хоч і зрозумілі, — можливо, виявилися перебільшеними; нині я розумію, що й надто перебільшеними вони не були. Так мені спокійніше та бадьоріше. (Але це не впливає на мою впевненість, що мене, вочевидь, скоро засудять — зрештою, я від самого початку цього й очікував. Мій спокій стосується водночас ще дечого: я розумію, що відчуття, ніби я свідомо щось зіпсував, справді невиправдане). Остаточну крапку в цій історії має поставити мій лист до пана П., у якому все належно роз’яснено, щоб не виникало припущень, ніби я навіжений, який розтоптав власне щастя, що я невдячний або, навпаки, мученик. 4) Після попереднього листа я отримав — відносно швидко — дві листівки з Градечека (одну з приїзду А. + T.), одну з Праги (часовий рекорд: відправлена 1.10, а отримана 5.10). Так само швидко отримав лист № 7 від Пузука. Додам коротку відповідь йому. Крім того, ще одну листівку отримав від А. За всі ці прекрасні вітання — дякую. 5) Сподіваюся отримати твій обіцяний лист. Дуже хочу, щоб там були відповіді хоч на деякі з моїх численних запитань із різних моїх листів. Будь ласка, переглянь їх і спробуй відповісти на мої запитання, а ще повідом, як просувається виконання різних моїх прохань. Мене цікавлять речі, які тобі, людині зі сум’яття нормального світу, можуть здатися тривіальними. Мене цікавить усе, бо я не знаю нічого. Як тобі жилося в Градечеку, як ти переїхала в Прагу, як живеться в Празі тощо, тощо. 6) Див. кінець — Ти переслала мені грошей, як я просив? Серйозно непокоюся, що в мене тут гроші закінчаться. Тоді буде просто трагедія (куріння). Може, адвокат щось з’ясує. Якщо я тут усе витрачу і ще довго нічого не отримуватиму (буває, і по місяцю зараховують!), треба тобі чи адвокату спробувати принести гроші сюди і домогтися негайного зарахування. Якийсь спосіб напевно має бути. Але мені це з’ясувати непросто. Краще більше (1 000), щоб не виникло знову таких проблем. 7) Дуже дякую за посилку! Вона таки прибула надвечір у мій день народження, тож я зміг влаштувати святкування, як і хотів. Вміст чудовий, усе точно як я просив. Тільки вітамінів я не там не виявив. Можливо, ти забула покласти. А вітаміни дуже важливі. Наступного разу наді-

...

шли (див. пункт 8). Тимчасом я лікуюся соками, заощаджую їх, щоб вистачило на місяць. Риба знову пом’ялася і трохи забруднила все решта. Проте ми залюбки її з’їли. Вона нічого не зіпсувала. Решту вмісту посилки (крім соку та сигар) я спожив за два дні! Так довго перед тим стримувався. Пишу побажання щодо наступної посилки (пункт 8) у надії, що її вмісту вистачить надовше. 8) Сподіваюся, в цьому листі буде талон на жовтневу посилку. Збери її уважно, як і попередню (усі збирай УВАЖНО). Можеш наліпити напис КРИХКЕ, щоб її так не кидали. Мої побажання: а) вітаміни (кажуть, окремі вітаміни А, В, С, D і так далі кращі за «Спофавіт» — сподіваюся, знайдеться лікар, який допоможе тобі дістати їх чимбільше! — У листопаді хвороби напосідають, геморой загострюється тощо.); б) сигари (і якщо залишиться місце, цигарки «Стайвесант»); в) ароматизовані хусточки; г) розчинні соки; ґ) сир (на твій розсуд — різних сортів — але, звісно, «Едем» чи інший нарізаний в упаковці, щоб довше зберігався); є) риба (попередні набори були чудові, але доводилося з’їдати швидко, за одним присідом, — та ще й риба зазвичай мнеться. Тому цього разу, певно, надішли лосося в оригінальній упаковці, пасту з анчоусів, оселедців «Матьє» в пакеті — ти мені такі вже надсилала, — можливо, ще рибні рулетики. Сардин, мабуть, не треба. Словом, ти розберешся)*; е) трохи какао; є) трави (але сушені, свіжі в пакеті псуються); ж) паштет у тюбику; з) теплі зимові шкарпетки, краще гольфи; и) якщо залишиться місце, то ще чогось смачненького, що довго зберігається і важить небагато (часник тощо). Джем мені вже не потрібен, лимонів теж не надсилай (вони важкі, вітаміни їх замінять); цукерок не надсилай, хіба що десь дістанеш білі драже (завбільшки зі шпилькові голівки). Якщо вітаміни будуть у склі, витягни їх і лиши в самих коробках. Це, мабуть, усе. У листопаді ще раз попрошу про окрему посилку з фруктами. Будуть особливі вимоги до грудневої посилки (Різдво), але всьому свій час. Дякую наперед! 9) Я обмірковував нашу ситуацію з житлом і дійшов висновку, що варто здійснити операцію, яку пропоную твоїй увазі. Тобто: обмінятися квартирами з Рацковими. Постараюся викласти всі аргументи на користь такого рішення: 1) Рацкові дуже хочуть жити в нашій, а нам усе одно, чи жити там, де живемо ми, чи там, де живуть вони. 2) Вони готові купити всі наші меблі! Це виняткова і, мабуть, єдина можливість позбутися меблів, та ще й не задурно. 3) Технічно реалізація не становить проблеми. 4) Офіційне оформлення теж без проблем: кооператив згоду дасть, бо ми задовольняємо потреби іншого члена кооперативу. 5) Наша квартира в Дейвіце в будь-якому разі тимчасова, ми радо обміняємо її на квартиру в Празі. Тому нестрашно, що квар-

тира Рацкових гірша. Для обміну (майбутнього) вона навіть краща: не обтяжені проблемою меблів, ми легко її обміняємо — це квартира першої категорії, а нам у центрі досить буде і нижчої категорії (так чи так облаштуємось). Нашу квартиру з меблями буде важко обміняти, бо за меблі нам ніхто не заплатить. 6) Поки що в празькій квартирі ми майже не живемо (Градечек, в’язниця, США тощо, і в найближчому майбутньому вона не надто знадобиться, тому краще мати меншу квартиру, ніж більшу. 7) Мене захоплює перспектива жити в порожній квартирі — тільки картини, книжки, килими. Решта речей — ліжко, письмовий стіл і таке інше — були б або тимчасовими (з базару або старі родинні), або остаточними, для майбутньої квартири в центрі; якщо друге, то це має бути результат нашого ретельного відбору, на відміну від цього архітектурного непорозуміння. Облаштували би нижню квартиру ненав’язливо, просто, дешево, богемно, тимчасово — і зараз, у проміжний період, коли це не має для нас особливого значення, так нам більше сподобалося б, ніж у нашому нинішньому міщанському помешканні. Спальня і затишний робочий кабінет — що ще нам потрібно? 8) Собакам було би простіше виходити на вулицю. 9) Якщо я сидітиму довго, ти, замість марнувати час на сумні спогади, мала би творче завдання, яке тебе напевно потішить: цілковито на власний розсуд облаштувати нову квартирку, куди я згодом до тебе повернуся. Усе це не так складно організувати. Не треба біганини по конторах, складних переїздів, полювання на майстрів тощо, тощо. З нижньою квартирою цілком упорається Міша, друзі Андрея допоможуть перенести наші речі згори вниз. (Просту бібліотеку з дощок можна зробити пізніше — з розрахунком забрати її в нашу остаточну квартиру.) 10) Не забувай, наші меблі знецінюються, бо меблі ламаються, виходять із моди абощо. У Прагу ми остаточно переїдемо щонайменше через рік, а за рік вартість меблів може впасти до нуля. Напевно, це останній шанс. 11) У нашій боротьбі з кооперативом нічого на гірше не зміниться. Навіть навпаки. Якщо в нас відберуть квартиру, то гіршу. Це буде не такою великою втратою, і ми менше побиватимемось, якщо її конфіскують без належної компенсації. 12) Іншого шансу я зараз не бачу, тому що остаточний обмін квартири поки що заскладний (питання меблів) і навряд чи можливий, принаймні щоб вигідно та без ускладнень. Пізніший обмін нижньої квартири має бути значно простішим (але після мого повернення). 13) Тощо, тощо, тощо. Отже: вірю, що переконав тебе. Але навіть якщо ні — піди до Рацкових і поговори з ними попередньо. Поясни їм мою позицію і з’ясуй, чи ще актуальна їхня (така вигідна!) пропозиція.

...

10) Електричною друкарською машинкою поки що може користуватися Пузук, йому вона потрібніша, ніж тобі. Заразом він міг би здати її в ремонт. 11) Моє тутешнє життя: з моїми колегами клопоту вже немає; нас менше; вони починають мимоволі звикати до мене, а я звикаю до них. Зараз живу відносно добре (більше простору, більше тиші). Англійська в режимі очікування, з незрозумілих причин мені відмовляються видавати англійські книжки. Я відчутно просунувся в обдумуванні п’єси: з десятків концепцій, які мав, розробив однозначно найкращу. Я поєднав мотиви Фауста з іншими темами, які обмірковував, усе це спростив і продумав, а тепер дивуюся, як мені таке раніше на думку не спало. Усілякі мої сумніви в той чи інший спосіб відпали. Тепер мені лишилося тільки написати про те, на чому я наголошував і в попередніх сюжетах, але цього разу бажання сильніше, ніж будь-коли доти, і мені здається, що під час написання муситиму розв’язувати менше проблем, ніж раніше. Побачимо. Поки що закінчую. Уже звично залишаю місце і цілую тебе. Вітання всім близьких, і особливі вітання переказуй Терезі й Андулці. Твій Вашек * це лише варіанти — не думай, що я хочу все одразу P. S. Хотів приклеїти тобі на згадку свою першу сиву волосину, але технічно не спромігся. Для мене це надто тонка робота10. Раджу купити: Г. фон Гофмансталь, «Пісня мандрівки» і — можливо — роман Гюїсманса «Навпаки». З друкарською машинкою такі проблеми: 1) автоматичне перемотування стрічки; 2) замалий міжрядковий інтервал; 3) при збільшенні копій валик, здається, трохи викривляється? Як на мене, копії виходять неякісні. ПОНЕДІЛОК — Я щойно розписався про отримання 500 крон. Дякую! Дарма панікував — якщо це, звісно, не результат втручання адвоката. Так чи так, краще відправ зараз іще грошей — так мені буде спокійніше. Дякую. ВІВТОРОК: Я щойно дізнався про Павела. Якщо хтось із ним розмовлятиме, перекажи мої вітання та вибачення за злий лист. Павел проливає цілковито нове світло на мою справу. Тепер ясно. Я написав додаток

Словосполучення «тонка робота» вирізане з газетного заголовка та вклеєне в лист. — Прим. упор.

до листа пану П. і надіслав адвокату, щоб він його доповнив, перш ніж надсилати в МЗС. Або надішли безпосередньо йому листівку: «Вашек переказує щирі вітання і просить вибачення за той злий лист». Додаток: лист брату.

№ 1211 Люба Ольго, зараз вечір вівторка, я щойно повернувся із суду, уже як засуджений. Хочеться багато-пребагато написати тобі про різні почуття, переживання та думки, які супроводжували мене під час процесу, але я виснажений, дуже втомлений — а в такому стані не знаю, що написати. Зараз, мабуть, якось упорядкую думки, а наступного разу, можливо, напишу про це більше. Знай, що я в доброму гуморі, я радий, що все скінчилося, про самогубство не думаю, у майбутнє дивлюся з оптимізмом. Не знаю, можливо, згодом і депресія прийде, але я припускаю, що ні. У наступному листі викладу трохи міркувань про те, що для нас означає цей вирок, як ти маєш жити без мене і все таке. Мені здається, що ти не отримала листа 11. Наполегливо вимагай отримати його в Муніципальному суді, а якщо тобі не віддадуть листа, нехай дадуть принаймні дозвіл на отримання посилки — я маю на неї право. Навіть не знаю, чи писав я там щось проти чогось. Чимало місця зайняли міркування про квартиру — я вважаю, що варто обмінятися квартирами з Рацковими, і навів близько 15 причин на користь такого рішення, але зараз не в змозі їх відтворити. Наступного разу надішли мені, будь ласка, грошей — принаймні 1 000 — щоб я був спокійний. З ними завжди якісь труднощі. І ще почни збирати для мене «табірну посилку». Маґор чи хтось інший підкаже, що туди покласти. Знадобиться ВСЕ — бо в таборі у мене не буде нічого, навіть грошей, щоб щось купити. Попереднього разу я написав ще лист Пузуку. Переказуй вітання. Дякую вам обом, що були в суді. Будь сміливою і розважливою! Вітання всім, кого я люблю, — ти знаєш, кому. Цілую, Вашек P. S. За останні 14 днів з усієї кореспонденції отримав тільки МУХУ № 2 від тебе. Прекрасна епопея12, але ми ще нескоро разом на неї подивимося. Хай адвокат принесе мені багато лінійованого паперу. Одну дев’яту покарання я вже відбув. Спробую попросити дозвіл на посилку з фруктами. 11 12

Недатований. Дата на штемпелі — 13 листопада 1979 року. — Прим. упор. Ідеться про «Слов’янську епопею» — цикл робіт Альфонса Мухи про давніх слов’ян. — Прим. пер.

...

Середа — ранок Нашвидкуруч декілька речень. Укотре спав як убитий — так сильно втомився. Тепер я знову бадьорий. Якщо ти справді не отримала мого останнього листа, але дозвіл тобі віддали, то надішли мені, будь ласка, насамперед вітаміни в таблетках (усіх видів і багато). Минулого разу ти їх не надіслала. Риби цього разу не надсилай, хіба що пасту з анчоусів, лосося чи щось таке. Твої набори чудові, але їх треба з’їдати одразу, до того ж у посилці риба щоразу мнеться. Мармеладу теж не треба. Насамперед соки, сири, сигари тощо (какао ні). Тобі сподобалися мої вироби? Боюся, що ти вважаєш їх потворними, інакше надягла би щось із того в суд. Якщо це так — усе роздай. У перший день суду ти всміхалася мені якось особливо, наче передражнювала. Можливо, я здався тобі надто відчуженим, але я не міг ні з ким вітатися, ні на кого дивитися тощо. Якщо дізнаєшся, що мене перевели в Панкрац, відправ гроші туди — кажуть, звідси туди їх передають страшенно довго. У мою «таборову посилку» поклади хоча б дві-три пасти, три креми після гоління — і досить. Ще нову зубну щітку. Продукти харчування — ні. Усе склади в якусь стару сумку. У табір уже не можна буде так часто відправляти посилки, як сюди. Гоління, папір, ручку (кулькову). Цю посилку, мабуть, зможеш передати після апеляційного суду. Можливо, потім нам дозволять побачення. Коли я нарешті отримаю від тебе лист? Бознавідколи нічого не приходило. Тому я нічого про тебе не знаю. Пузуку напишу наступного разу (оскільки лист 11 не дійшов). Це своє покарання я сприймаю, можна сказати, по-філософському. Певно, Господь карає мене за гординю і, можливо, випробовує. Дратуюся, що, вочевидь, не зможу писати, хоча мушу (уже писав тобі про це), ту п’єсу, яку постійно обмірковую і вже дуже добре продумав. (Знову все кардинально змінив). Будь здорова, наступного разу напишу більше. Бувай — В.

№ 13 / Субота, 3 листопада 1979 Люба Ольго, я досі під враженням після твоїх учорашніх відвідин, які стали для мене, як завжди, певним допінгом, або, як кажуть у в’язниці, наркотою. Відчуваю, що цього разу я здавався тобі неуважним, розгубленим, незосередженим, а прямо кажучи — дивним. Та коли до людини раптом приходять і на півгодини витягують у її світ, вона почувається трохи спантеличеною, ні в сих ні в тих. Це просто зовнішнє і про істинний душевний стан не свідчить. Усе, що ти мені сказала, я добре почув, мені все було цікаво,

я все запам’ятав, та ще й узагальнив і проаналізував. Усі хороші новини мене потішили, як і належить. Якщо тобі здалося, що до чогось я був байдужим, то ця байдужість оманлива, а причина у збентеженні, яке проривається назовні, коли намагаюся не показувати всіх емоцій. Після побачення я дуже тішився всіма подарунками, які ти принесла. Давно вже нічого домашнього не мав, тож усе оцінив уповні. Того ж вечора я отримав купу накопиченої кореспонденції. Переважно ваші листівки, лист Пузука № 8, кілька симпатичних листівок (д-р Сек., Їтка В., сім’я Нємеців, А.) і твій лист від 04.10. Усе це, таке довгоочікуване, надзвичайно мене порадувало. У твоєму листі було вже менше дорікань, із чого випливає, що мій лист № 10 справив враження, наче я пошкодував про своє рішення щодо США і «знову» вплутуюся в якісь невиправдані афери. Це непорозуміння спричинене, мабуть, тим, що ти неправильно зрозуміла мою місцями заплутану мову, бо я намагався висловлюватися натяками. Я писав той лист у ситуації, коли, спираючись на певні хибно потрактовані уривки інформації, міг повірити, ніби неправильно зрозумів усю цю історію зі США і де-факто жодного реального вибору не мав, а йшлося про таку собі «гру», тож я мав би набути вигляду шаленця, якому це не вдалося. Утім, про своє рішення я тоді не шкодував, знаючи, що не міг діяти по-іншому (про що я однозначно писав). Однак невдовзі після написання листа я зрозумів, що моє враження про «гру» було цілковито хибним, і що всю цю історію я чітко зрозумів на початку. Подальші події лише додавали впевненості в цьому. Якби я знав, які далекосяжні висновки ти з цього зробиш, то не писав би про це взагалі. Отож дорікала ти мені справді даремно. Учора під час побачення ти запитала: якби така можливість з’явилася знову, чи варто було б її розглядати? Я був трохи заскочений. Що змінилося з початку вересня? Факт, що я кілька років сидітиму у в’язниці? Я ще тоді це знав! Це рішення далося не зовсім легко, тільки тоді й тільки тому. Проте ми прийняли рішення спонтанно (незалежно одне від одного, думки у нас збігалися!), і я не бачу причин раптом його змінювати. Звісно, не знаю, що я думатиму через рік чи два, але поки що вважаю, що наше рішення правильне і немає підстав його переглядати. (Зрештою, у суді я публічно пояснив, чому хочу бути тут.) От бачиш, у листі ти дорікала мені за сумніви (хай навіть уявні), а тепер я знову повертаю їх тобі. Зрозумій мене: я знаю, що ти хочеш якнайкращого, і знаю, що ти дбаєш передусім про мене, — тому це, власне, і не докори, а радше з’ясування питань. Ще й доволі теоретичне, адже ніхто мені нічого не пропонує і в осяжному майбутньому навряд чи пропонуватиме. Тепер щодо мого вироку: я був морально готовий, тож це мене не здивувало і не захопило зненацька. Проте мій настрій після процесу змінив-

...

ся: рештки знервованості мене облишили (що зрозуміло, адже людина нервується від невизначеності, а не від упевненості); зросла моя нехіть думати про цю справу і щось із нею робити; загалом мене охопило доволі виразне безсилля; не тішили ні вправи, ні схуднення, ні навчання, ні обдумування п’єси — здалося раптом, що всі ці дрібні зусилля втратили сенс. Я не впав у депресію чи у відчай, але в пасивність і апатію. Вирок означав насамперед певний злам, я опинився в принципово новій екзистенційній ситуації, у якій мусив якось обживатися, тобто сформувати цілковито нову систему цінностей і нові погляди на все, інші надії, іншу мету, інші інтереси, інші радості; віднайти нове відчуття часу і геть нову концепцію життя. Ця фаза безсилля (спричиненого, зокрема, утомою після нервового напруження до суду й під час нього) поступово відступає, і я починаю освоюватися в новій ситуації. Мене засудили до чотирьох із половиною років. З урахуванням моїх обставин, на які слід зважати, це означає, що я маю відсидіти у в’язниці 64 місяці без одного тижня, тобто до 22 вересня 1984 року. Вочевидь, є ймовірність, що мене випустять раніше, але не варто на це розраховувати і зайве про це думати. На початку грудня мине лише одна десята терміну покарання. Коли міркую про свій відносно великий термін покарання, не можу позбутися враження, що насправді це покарання за все, що я робив в останні роки (навіть якщо у вироку про це не йдеться). Це змушує поставити приватне запитання: чи я, бува, не припустився якихось помилок, чи зробив щось неправильно. Загалом, думаю, ні. Комусь може здатися, що деяким проблемам я приділяв забагато уваги, що в мене було доволі внутрішніх резервів, а я не був досить обачним. Цілком можливо, і якби це було неправдою, усе склалося б інакше. Але людина не може змінити свою вдачу; якщо я вже щось роблю, то роблю на повну силу, не лишаючи шляхів для відступу. Пригадаймо, скільки часу та нервів у мене відібрали різні дурниці, коли я працював у театрі «На поручнях», або як я провів три роки свого життя в боротьбі за часопис «Обличчя» і за реформи в Спілці письменників! Однак за останні два роки з’явився ще один мотив: повернувшись із в’язниці 77-го, я був нещасний, навіть у розпачі від того, як усе спохмурніло, і для мене головним було показати, що я не женуся за власним комфортом. Можливо, через це я бував ексцентричним, надривним, у певних питаннях втрачав здоровий глузд і надто в них занурювався (ти сама не раз мені на це вказувала). Можливо, я справді дещо «відчайдушний», як хтось написав про мене. Я не міг довго витримати наодинці з собою, впадав у тривалі депресії й тікав від них у різні види діяльності, до яких брався з певною впертістю. Не надто хороша ситуація, і так не могло тривати.

Навіщо я пишу про все це: не тому, що жаліюся, чимось собі дорікаю чи про щось шкодую. Я пишу про це, бо, як уже казав, освоююся в новій ситуації, і одне із завдань, які хочу поставити перед своїм перебуванням у в’язниці, — так собі «самоконсолідація». Коли я починав писати п’єси, ще не був таким внутрішньо пригніченим, як в останні роки, у мене було набагато більше «хлопчачої» уяви, я був внутрішньо значно врівноваженішим, бачив деякі речі в правильніших пропорціях, мав здоровий погляд із висоти пташиного польоту й гумор, не було й сліду вимушеності, істерії, запліснявілості, я не абсолютизував своєї точки зору, не вдавався до безперервного самокопання. Я не тонув у своїх почуттях абощо — і все ж мав більше гармонійної внутрішньої впевненості; постійне проблематизування самого себе — зворотний бік монети «одержимості». Усе це я хочу в собі відновити. Мабуть, тебе здивує, що цій самореконструкції мені має сприяти ув’язнення, але справді відчуваю, що мене на тривалий період вирвали зі всіх зв’язків, якими я сам себе скував, щоб я міг стати внутрішньо вільнішим, набути нової незалежності. Тут, звісно, ідеться не про ревізію мого світогляду, а радше про належніше виконання вимог, які переді мною ставить світ. Я не хочу змінюватися, а хочу краще бути собою. (Це трохи нагадує надії, з якими йшли у в’язницю герої Достоєвського, — але в мене ані так патетично, ані так абсурдно, ані так релігійно). Я хочу у свої сорок вісім років бути не жовчним стариганем, яким останнім часом потроху ставав, а веселим хлопчаком, яким я був колись. Можливо, це омана, але, міркуючи про будь-які плани на найближчі п’ять років, завжди зрештою приходжу до цього як до головного завдання, яке визначає всі решта. І мені здається, що коли людина мого типу мусить це пережити, то єдиний спосіб — наповнення ситуації якимось своїм сенсом. Якщо ти мені зараз дорікаєш, що в листі я «занадто щирий», то мушу сказати: мені байдуже, чи це хтось читає. Для мене важливо, щоб ти була свідком мого способу мислення — мені потрібне спілкування, — і я не хочу, щоб ми втратили взаєморозуміння тільки через гордовите приховування свого приватного життя. Ти в таких питаннях принциповіша за мене, це правда, але в цьому разі я вважаю відкритість життєво важливою. Але годі вже про себе, спробую поміркувати про те, що чекає на тебе. Мабуть, ти надовго залишишся сама. Усі ті клопоти, які ти мала у зв’язку з моєю справою (арешт, адвокат, посилки, побачення, суд і так далі), залишаться в минулому, настануть довгі будні «солом’яної вдови». Думаю, тобі треба виробити певну життєву концепцію. Кілька думок на цю тему: 1) Не гнівайся і не переймайся. Цим ти нікому не зарадиш, лише псуватимеш собі нерви. Візьмися за якусь активну діяльність, так ти мене найбільше потішиш.

...

2) Роби й далі все, що робиш. Книжки, концерти, спілкування, відстежування подій і таке інше — усе це чудово, і можливості безмежні. Збирай книжки й тексти, магнітофонні записи, роби нотатки про події тощо. 3) Дбай про наш дім, насамперед про Градечек. Певно, влітку ти там будеш постійно. Стеж за будинком, щоб не руйнувався. Що для цього потрібно в перспективі, ти сама знаєш, я про це не раз писав. Щорічне фарбування, побілка, покриття паркана оліфою, можливо, миття вікон, нова (вельветова) оббивка меблів і так далі. Звісно, з тобою там будуть родичі й друзі, які залюбки допомагатимуть. А я радо уявлятиму, як там усе квітне. (Полагодити систему опалення, а солярку вже якось вдасться роздобути.) 4) Щодо празької квартири я вже викладав свої міркування в листі 11. Розумію, що зараз тобі не до переїзду. Але згодом, коли настане «буденність», обдумай це ще раз. Як на мене, переваги однозначні. Зрештою, нічого страшного в тому, щоби просто попередньо поговорити з Расковими. Приділи цьому якусь хвилину. А втілити можна пізніше, будь-коли. Поки що досить якоїсь концепції на перспективу. На майбутнє, як то кажуть. 5) Вочевидь, життя вимагатиме від тебе дедалі більше практичності й самостійності в тих сферах, якими опікувався я (і де, як ти сама часто нарікала, не давав тобі вивити ініціативу). Тобі доведеться дбати про автомобіль, навчитися вправно кермувати, звикнути до періодичних контактів з установами, самостійно організовувати (а не відкладати) багато справ, бодай трохи орієнтуватися в деяких технічних питаннях (електрика, вода, опалення, грамофон, магнітофон, друкарська машинка тощо). 6) Розумію, що в тебе є свої клопоти і проблеми, що всілякі мої поради, інструкції та завдання, звернені до тебе з цієї нори, часто здаються геть недоречними, якщо взагалі не абсурдними та нікчемними. Усе це зрозуміло і, мабуть, із часом стане ще очевиднішим. Попри це, я все ж вважаю, що тобі варто не ігнорувати мої пропозиції та бодай частково до них дослухатися. По-перше, щоб я тут не збожеволів, подруге — якщо дослухатимешся до моїх думок, я буду неабияк втішений. Як і під час попередніх ув’язнень, я виразно відчуваю, що значно легше все це переживу, коли знатиму, що в нас удома все гаразд, і що навіть на відстані я можу брати участь у домашніх справах. 7) Гадаю, твоя культурна діяльність, твоє товариське життя (до речі, може, поновиш «жіночі посиденьки»?) і твоя турбота про наші помешкання завантажить тебе достатньо, щоб ти не сумувала за роботою. Тобі буде непросто щось знайти, а я волію, щоб ти цілком при-

святила себе нашим проблемам. Але якщо тобі захочеться якоїсь іншої праці, то, безумовно, це має бути не більше, ніж тимчасова робота в Празі на зиму. Щось на зразок тих театральних постановок. Щось, що буде тобі цікавим. 8) На мене чекає велике цебро гіркоти. Я мушу всю її випити неминуче, нічого не вдієш; тут мені ніхто не допоможе. Якось здолаю. Але нехай тебе це не пригнічує, не вибиває з колії, не псує тобі життя. Думай про мене, але не про мою гіркоту. Досить того, чого зазнаю я, не треба ще й тобі нівечити життя. Мене це дуже гнітило би. Найбільше мені зарадить знання, що ти добре пораєшся, що ти життєрадісна, активна, знаєш, чого хочеш, і не впадаєш у відчай. (Під час учорашнього побачення мені здалося, що ти втратила надію — це якось не пасувало до хороших новин. Ти була не такою піднесеною та врівноваженою, як минулого разу, і сумніви щодо переїзду мене збентежили). Ми й не таке переживали, переживемо і це! Кожен матиме власні турботи, кожному доведеться долати їх по-своєму. Треба підбадьорювати, а не пригнічувати одне одного. Загалом твоїх турбот я не применшую, у певному сенсі тобі навіть важче, ніж мені. Лише розмірковую про те, як, на мою думку, ти можеш протистояти проблемам. ---------------------------Це була загальна частина мого листа. Тепер перейдімо до деяких конкретних моментів, які спадатимуть мені на думку: 1) Припускаю, що ти вже отримала мої листи 11) і 12) із дозволами на посилки, і що посилки десь у дорозі. Побажань про те, що туди покласти, у тебе, думаю, уже досить. 2) У цьому листі буде ще один дозвіл, ніяких вказівок цього разу не даватиму, вміст посилки залишаю на твій розсуд. Орієнтуйся на попередні побажання. Твої посилки завжди чудові. Тільки наголошу на вітамінах у таблетках. Надішли їх мені чимбільше, щоб вистачило на пару тижнів, — вітамінів різних, навіть незвичних. У А. є подругалікарка, вона може дістати їх для тебе, якщо вони відпускаються без рецепта. Наступна посилка буде різдвяна, щодо неї напишу тобі побажання. 3) Ти зауважила, що я закликав тебе підтримувати контакт із моїм адвокатом? Він — мій єдиний зв’язок зі світом, тож найкраще знає, що мені потрібно і що мене непокоїть. Тут деякі дрібниці важливіші для психічної рівноваги людини, ніж ви можете собі уявити на волі. Сподіваюся, це ти розумієш. 4) Про свої збори в табір багато не писатиму, уже писав кілька разів, і ми це обговорювали, тож тепер можу лишити це на твій розсуд. Га-

...

даю, після апеляційного суду тобі дозволять ще одне побачення, під час якого зможеш передати мені все необхідне. Або адвокат принесе та подбає, щоб усе долучили до моїх речей. (Здається, уперше я про це писав уже в листі 3) — будь ласка, переглянь його). 5) Не розумію, навіщо фарбувати машину. Мені все одно, я все автоматично схвалюю. Колір вибери сама, на гроші надто не зважай, це ж чудово, що хтось подбає про наш автомобіль. Лиш не знаю, чим зумовлена потреба перефарбовувати. Якщо машина побилася, ти могла спокійно мені про це сказати! 6) Якщо пан професор справді хотів щось про мене написати, звертаю увагу передусім на те, що в нього вдома вже кілька років лежить сумка з усіма моїми п’єсами, де є, зокрема, деякі унікальні твори, яких у мене вже немає, і з часом я хотів би їх повернути. (Напр., «Важко зосередитися» з післямовою Шафарика, мій коментар до «Змовників» тощо). Якщо йому потрібно ще щось, раджу мої статті в часописі «Театр» (але тільки загальні про мистецтво і театр — насамперед «Зачароване коло» й «Особливості театру», — вони в празькій квартирі; можливо, «Щодо напівосвіченості» та «Чеська доля?» в журналі «Обличчя»), ще «Протест» (мабуть, залишився в Градечеку, але копія має бути в Лопатки), ще «ПОГЛЯДИ 1» (може позичити Йозеф Топол), ще дисертацію про мене (хорошу), яку написав пан Mрачек (вона має бути у квартирі, якщо немає — то Їндра знайде, вона працює з паном М. у Театральному інституті) — мабуть, це все. Ага, ще канадське видання, там моя післямова. 7) Якщо поїдеш у Градечек: не завадить покликати з собою фахівця з опалення, щоб довести все до ладу. Зазирни в мою бібліотеку і, може, привези те, що й у Празі стане в пригоді («Погляди», канадське видання, «Обличчя» з моїми статтями, Мрачека /?/, інші матеріали архівного характеру — на твій розсуд). Не забудь підсилювач і шнури! Можливо, і грамофон із платівками? 8) Я вже змирився з тим, що ти неохоче пишеш листи. Мені й листівок досить — вони завжди доходять і тішать. Однак: може, хоч іноді надсилатимеш мені докладні відповіді? Чи бодай записуй по пунктах, а потім віддай Пузуку, хай додасть до свого листа. І добре було б, якби ти при нагоді переглянула мої листи і спробувала відповісти на різні мої запитання, пропозиції, настанови тощо. Нестрашно, якщо твоя реакція буде негативною, мені важливо знати, що все це ти принаймні відзначила для себе. 9) Пузуку дуже подякуй за лист 8), за старанне управління справами нашої родини, за те, що подбав про моє майно. Вітання К. та хлопчикам. Якщо Пузук опиниться у фінансовій скруті (втратить робо-

ту), допоможи йому! До речі: я чимало грошей напозичав друзям і не вимагаю чимшвидше повертати, багатьом уже списав борги, проте стосовно двох — якщо їм раптом спаде на думку повернути борг і буде така можливість, то я не відмовлюся: ідеться про Павела, який, на мою думку, розбагатів, і про — але ні. Я тут було розізлився на одного друга, який, кажуть, почав казати дурниці, але потім передумав, увімкнув самоцензуру і стер ціле речення. На волі бурчати на друзів — діло звичне, але в листі з в’язниці все-таки зайве. ---------------------------На сьогодні закінчую. Якщо спаде на думку ще щось, то додам, а заключну частину листа напишу вже перед відправкою, адже в мене тут, імовірно, щось відбудеться.

Неділя, 4 листопада 1979 Похмурий недільний ранок, для читання надто темно (і в мене немає жодної хорошої книжки), я нетерпляче чекаю на дві події: вечірнє частування з того, що ти мені принесла, з нагоди свята мого сусіда та завтрашній душ. Згадав кілька дрібниць: 1) Не забудь надіслати обіцяне фото. 2) Було б дуже добре, якби ти змогла звести Маґора з Яхимом. Я почав це організовувати, але не встиг. 3) Реалістичніше за нагадування про борги — позабирати позичені книжки. Список десь у мене був. Дехто з друзів уже так довго тримає доволі цінні книжки, що міг уже й забути про них! 4) Може, якось розберешся з тим дизпаливом? Скажімо, д-р Д. допоможе тобі написати скаргу в дирекцію «Бензіни»13? Як мені відомо, це перший випадок, коли торговельна організація відмовилася щось продавати сім’ї ув’язненого громадянина. Ідеться не лише про дизпаливо, а й про те, що це може бути прецедентом чогось дуже нехорошого. (Франц Кафка: «Людина — вічний бунтар».) 5) Ще стосовно посилки: мені потрібен надійний (твердий) футляр для окулярів. Той, що в мене є, — м’який, у ньому можуть і розбитися. Футляр потрібен доволі великий, щоб окуляри вмістилися. 6) На це ув’язнення маю ще інші плани, крім просто стати «веселим хлопцем», але про це наступного разу. 7) Якщо телефонуватимуть із віденського театру — там має бути прем’єра — можеш почекати біля телефона в Пузука і з’ясувати, як 13

Мережа чеських автозаправок, до 1989 року —державна. — Прим. пер.

...

Частина друга

Листи 129–144 Пльзень-Бори травень — вересень 1982

305

306

...

№ 129 / 22 травня 1982 Люба Ольго, народження з материнського лона як момент, коли людина вирушає у свою життєву путь, дуже точно відображає вихідний стан людства: стан відділення. Звільнення. Відірваності. Відпадання. Виокремлення людського роду з царства тварин; виникнення нової клітини в мертвому океані; унезалежнення планети, яку колись заселить людство, — у цьому всьому можна прочитати історію чи передісторію цього постійно присутнього й оприсутнюваного стану відділення. У своїх думках ми знову й знову в різні способи повертаємося до того, що людський дух і розум конструюються ніби через відторгнення якоїсь частини від прихованого духу та розуму буття, і що народження людської суб’єктивності — це де-факто вихід із цілості буття та самовільної участі в ньому. Ця ідея щонайменше віддзеркалює «відторгнення» як певний базовий людський досвід самої себе та свого життя на Землі. Однак завдяки людству виникає щось суттєво нове, що врешті вже ні на що інше не перетворюється; щось, що хоча й існує, але вже не як самовільне «буття як таке»; щось, що існує, але якось «інакше» — усупереч усьому й усупереч самому собі. Буття, яке ставить перед собою буття як питання, буття під питанням, буття поза буттям, залишене віч-на-віч із самим собою. Зароджується диво суб’єкта. Таємниця «я». Усвідомлення себе самого. Усвідомлення світу. Загадка свободи і відповідальності. Людина, яка запитує в себе, хто вона, звідки і куди йде. Людина як хтось, хто існує і водночас знає, що існує, але при цьому так до кінця й не розуміє свого існування, хоча, з іншого боку, не може не хотіти розуміти це. Суб’єкт як осередок обернення буття на світ, за яким від нього — і тільки від нього — буття ховається, щоб водночас мовою світу закликати шукати себе; суб’єкт як осередок цих пошуків. Людина як буття, що випало з буття, а тому по-

307

стійно до нього прагне; як те єдине, перед чим буття розкрилося як питання, як таємниця і як сенс. Здається мені, що завдяки ідеї відділення як вихідного стану людства можна зорієнтуватися, досліджуючи сцену, на якій формується людське існування та розвивається його драма. Під час відторгнення виникає глибоко суперечлива ситуація: людина вже не є тим, до чого вона вирушила, чи, може, тим, що його переживає те, до чого вона вирушила: ця місцевість — світ — чужа для неї; щокроку людина наражається на свою «інакшість» у світі й інакшість світу стосовно неї. Ця місцевість лишається для людини неясною, незрозумілою, тривожить її, здається небезпечною; ми сприймаємо її як щось, нам не притаманне, із чого треба спершу видобути сенс, щоби потім воно постійно позбавляло нас цього сенсу. Коли ми вже не можемо покладатися на захист самовільної причетності до буття, тому що наш вільний дух відділив нас від його системи, ми вже не можемо ховатися в «невідділеній» приналежності до нього, ми поставлені перед тим, на що перетворилося буття в результаті нашого відділення, — перед реальним світом. Ми стоїмо перед ним, і ми вразливі. З іншого боку, і ми вже навіть не те, від чого ми відділилися: безумовність і певність буття, спочивання в його цілісності, всеохопності й універсальності, складова його цілісної «ідентичності», ідентична з ним. Ми з ним уже чужі, ми переживаємо його не безперешкодно «зсередини», а лише як власну йому чужість. Певність нашого буття в бутті незворотно стала минулим, небо затяглося хмарами, ми закинуті в непевність світу. І хоча спогади про це минуле, його родима пляма та незмивна печать нашого звідти походження супроводжують нас щокроку, проте й це нам певною мірою вже чуже (бодай тому, що ми це осмислюємо), воно саме по собі вже стало складовою того, куди нас закинули, або ж у чому ми загрузли, і що заганяє нас — у чужому світі — у ситуації, які ми не цілком розуміємо, у яких страждаємо, але й не можемо їх уникнути. Внутрішнє відлуння назавжди втраченої домівки чи втраченого раю — як визначальна складова нашого «я» — окреслює сферу того, чого нам фатально бракує, і до чого ми не можемо не прагнути: хіба не зростає наша спраглість до сенсу як до відповіді на питання, яким ми самі — стаючи самими собою — стали, завдяки спогаду про відокремлення буття зі стану первинного буття в бутті? Але водночас і чужий світ, у який нас закинуто, кличе нас і спокушає: з одного боку, ми в ньому постійно зазнаємо спокуси зректися всіх своїх запитань і пристосуватися до нього такого, яким він сам перед нами постає, загрузнути в ньому, прийняти його, уникаючи зайвих проблем, забутися в ньому і в такий спосіб відкараскатися від самих себе та своєї «інакшості», спростивши собі іс-

308

...

нування; проте водночас ми раз у раз переконуємося, що можемо прагнути до сенсу тільки у вимірах цього світу, який простирається перед нами, і тільки через цей світ ми можемо доторкнутися до сенсу, відкриваючи його відкривання в ньому. Людину — закинувши у світ — відірвали від буття, саме тому вона згоряє від туги за його цілістю (яку вона сприймає як сенсовність), від бажання злитися з ним, а отже, і від власної абсолютної трансцендентності; але людина як така відірвана і від світу, у якому опинилася, який тягне її вниз і ув’язнює. Людина — чужинець у світі, тому що безперервно пов’язана з буттям і вирвана з буття, тому що її помістили у світ. Людська драма полягає у роздвоєнні між прагненням «угору» і «назад» та постійним провалюванням «униз» і в «зараз». Людина оточена обрієм світу, звідки немає виходу, і водночас вона згоряє від жаги цей обрій проломити і подолати. Абсурдність буття на перетині цієї подвійної закинутості у світ, або ж подвійного вигнання, певна річ, може стати для людини підставою (чи виправданням) упокорення. Також людина може прийняти цю ситуацію як єдине завдання, що стоїть перед її свободою. Тобто як заклик вирушати — лишаючись вірною всім своїм закинутостям — у багатозначну мандрівку між буттям і світом (а заразом і окреслювати обриси своєї ідентичності); щоб людина вирушила в мандрівку, усвідомлюючи недосяжність своєї мети і те, що саме й тільки недосяжність цю мету відкриває, уможливлює, а зрештою і наділяє сенсом; щоби по-справжньому, розсудливо, лишаючись вірною всьому від початку доброму, а отже, діяльному, людина прийняла свою долю і цим винятково виконала невідоме призначення людства в історії буття, і щоб цілком зрозуміле прийняття цілком незрозумілого призначення було для цієї людини джерелом мудрої радості. <...> Цілую, Вашек

№ 130 / 29 травня 1982 Люба Ольго, кілька днів тому я дивився прогноз погоди (дивлюся його регулярно, бо прогноз щодня передує теленовинам), і от у студії сталася якась поломка, зник звук, а зображення й далі нормально транслювалося (тобто не з’явилося ні відповідного напису, ні фотографії природи, як то зазвичай буває). Працівниця Метеорологічного інституту, яка вела прогноз, невдовзі зрозуміла, що сталося, але, не маючи навичок професійної ведучої чи редакторки, не знала, як вийти із ситуації. І тут відбулася дуже

309

дивна річ: серпанок звичності впав, і вмить перед нами постала розгублена, нещасна жінка, геть збита з пантелику: вона вже нічого не казала, тільки розпачливо дивилася на нас і кудись по боках, але допомога не надходила. Присоромлена, зопріла, вона нікуди не могла сховатися і придушувала в собі плач. Виставлена на глум мільйонів людей, самаодна, кинута в незнайому, непередбачувану та безвихідну ситуацію, не спроможна хоч якось, хоч мімікою показати, що вона вища від цієї ситуації (скажімо, знизати плечима й усміхнутися), вона опускалася на самісіньке дно зніяковіння, вона стояла перед нами в первісній голизні людської безпорадності, віч-на-віч зі злим світом і сама зі собою, з абсурдністю свого становища і розпачливим питанням, як їй себе опанувати, як зберегти власну гідність, як вистояти, як бути. Можливо, це звучатиме надто пишномовно, але я добачив у цій сцені картину вихідної ситуації людства: ситуацію відділення, вигнання в чужий світ, постання перед питанням себе самих. Та й це ще не все: як я зрозумів уже згодом, я майже фізично пережив — хай і на якусь мить — увесь жах ситуації разом із тією жінкою, разом із нею я геть розгубився, зашарівся, мені було за неї ніяково, і я теж ледь не плакав. Незалежно від своєї волі я піддався незбагненно сильному співпереживанню з цією чужою мені людиною (і що дивно, саме тут, де мимоволі піддаєшся властивій в’язням схильності сприймати всяке телебачення як частину ворожого світу, який запроторив їх за ґрати): я побивався, що ніяк не можу їй допомогти, підтримати, опинитися там замість неї чи бодай погладити по волоссі. Чому раптом — усупереч усякій логіці — я відчув таку сильну відповідальність за людину, коли, по-перше, я її не знаю, а по-друге, її нещастям я перейнявся за посередництва телепрограми? Яке мені, власне, до того діло? Невже це мене якось — хай і віддалено — стосується? Чи, може, я спостережливіший або вразливіший за інших? (Цілком можливо, але хіба це щось пояснює?) А якщо й так, чому мене вразило саме це, коли сьогодні та щодня я бачу довкола себе страждання незрівнянно більші? Поки що, прочитавши тільки один невеликий уривок, я не здатен оцінити розмах, характер і глибину значення, якого набуває у філософії Левінаса поняття відповідальності. Проте, якщо Левінас стверджує, що відповідальність за інших — це те первинне й важливе, із чим ми народжуємося і чим уже від самого початку виходимо за власні межі, і що відповідальність передує нашій свободі, волі, вибору та самоформуванню, то я цілковито поділяю його думку; власне, я завжди це так відчував, навіть якщо остаточно саме в такій формі не усвідомлював і не висловлював. Так, необмежена й немотивована відповідальність, «екзистенція поза власною екзистенцією» — це, безперечно, одна з властивостей, із якими ми вже народжуємося, які нас формують; ця відповідальність —

310

...

істинна, ще нічим не фільтрована, позбавлена будь-яких спекуляцій, випереджає всяке вже осмислене «брання на себе», відповідальність, якої ніяк не передати і жодною психологічною схемою не пояснити, — вона з’явилася тут ще раніше за мене самого: спершу я в ній опиняюся, і лише згодом — так чи так приймаючи або відхиляючи цю даність — я утверджуюсь як той, хто я є. Випадок із ведучою прогнозу погоди як такий нічого не вартий, а втім, мені він показово підтвердив усе вищесказане на прикладі мого ж мінідосвіду — не лише тому, що це відбулося, поки я був ще під враженням після читання уривків із Левінаса, але насамперед тому, що цей випадок пов’язаний із лапідарною картиною засадничої людської вразливості й чутливості. А те, що на якусь мить я відчув таку велику відповідальність саме за цю жінку і так сильно співпереживав із нею (хоча суто логічно й розумів, що вона перебуває в безперечно кращій ситуації, ніж я, і що вона мене — навіть якщо й знає про мене — найімовірніше, ніколи не згадає), вочевидь, пояснюється так: що очевидніша та прозоріша ця вразливість, чутливість і безсилля людства, то наполегливіше його нещастя закликає до співучасті; ця майже драматично оголена вразливість іншого, позбавлена всіх окозамилювальних нашарувань і всіляких «видимостей», оприявнює і розкриває для людини її власну перворідну й напівзабуту вразливість, кидає назад у цю вразливість і вмить дає зрозуміти, що й сама ця людина, саме оця — самотня, усіма облишена, без допомоги й порятунку, що це відображення її власної засадничої ситуації, або ж ситуації нас усіх, нашої спільної облишеності, облишеності людства, закинутого в цей світ, облишеності, яка однаково ранить нас усіх, незалежно від того, кого конкретно ранять. Я сам дуже здивувався, коли так несподівано й дещо безглуздо почав співчувати цій жінці. Однак і це характерно: відповідальність за іншого як невід’ємна складова нашого вторгнення в цей світ, яка тут з’являється «раніше за “я”», визначає певний простір сцени, на якій я формуюся як істота допитлива, і яка потім мене самого дивує; і саме з цього здивування (відчуження від світу та від себе самого) виростає допитливість, дух, а отже, і «я» як суб’єкт усіх запитань. Буття в цілості буття — яке в процесі вторгнення в чужість світу перетворюється на спогад чи ідеал — проростає крізь нас своїм відблиском чи відзвуком, це наше «друге» вторгнення. І як неможливо покинути світ, де нам судилося жити, так і немає порятунку від нашого нездійсненого зв’язку з універсальністю буття, від болісної присутності його відсутності в нас, від постійного заклику до трансцендентності, від поклику нашого походження й мети. Та коли я замислююся про те, звідки береться вона — нескінченна, безмежна, безкомпромісна, дорозумова і допри-

311

чинна відповідальність за іншого й за інших, — то розумію, що, власне, тут може йтися лише про один із виявів пам’яті відділеного буття про колишнє буття в бутті, його досуб’єктивну пов’язаність з усім, його сутнісне спонукання припинити ув’язнюватися в собі самому, вийти за межі себе і знову влитися в цілість буття. Отже, вразливість і чутливість іншої людини стосується нас не лише тому, що в них ми розпізнаємо власні вразливість і чутливість, а й із причини незмірно глибшої: оскільки вразливість ми пізнаємо саме в такий спосіб, то саме з неї — гучніше, ніж деінде, — долинає до нас «голос буття»: його присутність у нашій тузі за ним і в нашому прагненні повернутися до нього нібито зустрічається сама з собою так, як відкривається у вразливості іншого. Поклик із глибин долі іншого нас тривожить, пробуджує зі сну, мобілізує наші прагнення до трансцендентності власної суб’єктивності, звертається безпосередньо до нашої латентної пам’яті про «пренатальний» стан буття в бутті; скажімо так, він сильніший за все решта («розумне») в нас — і ми раптом, заохочувані до самоідентифікації з буттям, провалюємося у власну відповідальність. З цього погляду відповідальність за іншого постає як відроджена чи актуалізована відповідальність «за все», за буття, за світ, за його сенс; пробуджена участь у бутті, або ж ідентифікація з тим, чим ми не були й не є, і що нас не стосується; приголомшливий прадосвід нас самих у бутті й буття в нас; вияв глибинної інтенції огорнути світ своєю власною суб’єктивністю. Співчуття, любов, спонтанна допомога ближньому — усе, що виходить за межі всякої спекулятивної турботи про власне проживання у світі або їй передує, — це істинні «глибини серця», які можна розуміти як виняткову складову того, на що перетворюється, розвиваючись і розквітаючи у світі людської суб’єктивності, закинутість цієї суб’єктивності у першооснови цілості буття, і чим вона знову й знову тягнеться до цілості та повертається — і сама ж раз у раз цьому дивується, як я дивувався своєму співчуттю до ведучої, яку заскочили зненацька негаразди зі студійною технікою. <...> Цілую, Вашек

№ 131 / 5 червня 1982 Люба Ольго, мабуть, доволі очевидно, що закинутість у першооснови буття і закинутість у світ — це не дві цілком самостійні та незалежні одна від одної категорії, а навпаки, вони взаємно утворюються, і це, власне, лише два виміри одного й того самого життя чи два паралельні вияви однієї й тієї са-

312

...

мої події, а саме акту «відділення»: закинутість у першооснови буття ми відчуваємо тільки в процесі відділення від цілості в чужість світу, тимчасом як закинутість у чужість світу ми відчуваємо, навпаки, уже тільки через свою «інакшість» як буття, відділеного в нього; без першооснов буття ми не мали би досвіду закинутості у світ, а без перебування у світі ми не мали би досвіду першооснов у бутті. Бути і бути закинутим — це аж ніяк не одне й те ж саме: (квазі)непроблематизоване проживання у світі — це щось інше, ніж закинутість відокремленого буття у світ; буття «всередині» буття — це щось інше, ніж закинутість у спогад про першооснову в ньому та бажання знову з ним злитися. Унаслідок розпаду буття на «я», що формується, і «не-я» (тобто світ), що його оточує, виникає, з одного боку, досвід світу, його чужості та закинутості в нього, а з іншого — досвід вирваності з буття й закинутості в «тугу» за ним. І лише переборовши їх, «я» зможе знову злитися — точніше, квазізлитися — зі світом, а отже, з буттям. Відділення — як стан, що простягається між буттям і світом, утворюючи каркас «сцени», на якій формується «я», — у самій своїй суті є станом глибоко суперечливим, що природно відбивається і на обох закинутостях формованого «я», які творять одна одну: ці закинутості глибоко парадоксальні — до того ж у трьох напрямках: 1) Щодо закинутості у відповідальність за іншого я написав, що вона виникає тут «раніше за саме “я”». Це стосується і всіх наших закинутостей загалом, проте водночас, хоч як дивно, щодо них справджується і протилежне: щоб закинутість була, власне, закинутістю, має бути щось, що було закинутим; щоби будь-яка закинутість — власне, певний досвід — взагалі була досвідом, має бути щось, що його переживає. Тобто закинутість випереджає «я», але водночас «я» випереджає закинутість. Це найважливіше: адже через закинутість, нею, на ній (на її «сцені») і формується саме «я», — а чим є це «формування», якщо не виникненням, виокремленням, утвердженням, дозріванням, — тобто йдеться про одночасність неіснування й існування, або ж існування виходить із неіснування? Напруження між несформованістю і сформованістю «я», що формується на «сцені» своєї закинутості, можна вважати її першим парадоксом. 2) Сутнісною ознакою «я» — у кожній його фазі (хоча в кожній порізному) — є усвідомлення, усвідомлення себе та світу, рефлексія і саморефлексія, те, що «я» існує і водночас знає, що існує, — тобто зокрема й більш чи менш розвинене усвідомлення власних закинутостей. Те, що називається «духом», уздовж і впоперек (хоча щоразу з різною інтенсивністю) пронизує наше «я» і все, що з ним чи довкола нього відбувається: так «я» саме собою стає власним виміром. Однак дух як

313

споглядання передбачає певну дистанцію, відступ. Другий парадокс закинутості — напруження між її буттям і його самоспогляданням, тобто між закинутістю як тим, у чому «я» просто є і не може не бути, і певною дистанцією, яку передбачає та реалізовує його осмислення й дух, тобто те, що закинутість як закинутість відкриває і пізнає. 3) Третій парадокс закинутості полягає в суперечності між тим, у що «я» крізь її призму занурюється, до чого з власної волі прагне і з чим хоче цілковито ідентифікуватися (тобто буттям, або ж світом), з одного боку, і з фатальною недосяжністю такої ідентифікації, що випливає вже з самої суті «відділення», з іншого боку. Цілковито злитися з цілістю буття чи, навпаки, зі світом означало би, власне, скасувати «відділення», а отже, і «я» таке, яким воно формується та формувалося, а отже, і сам світ, що розгорнувся довкола в процесі цього формування. (Тому вище я говорив про «квазізлиття» і «квазінепроблематизоване» проживання у світі.) «Я» — це також і обрій «я»; «я» без меж — це кінець «я», світу і, звісно, усіх закинутостей. Думаю, ці три парадокси — які ми простежуємо на території нашої закинутості в першооснови в цілості буття — відсилають нас до трьох виявів закинутості, які можна собі в поміч, тобто лише в цьому конкретному контексті, розрізнити в певній «історичній» послідовності: 1) Про перший із них я писав минулого разу: це самовільна відповідальність «за все», що актуалізується у відповідальності за іншого й інших. Можна сказати, що такий вияв закинутості в першооснови в бутті «історично найстарший»: до цілості буття тут намагається дотягнутися суб’єктивність суб’єкта, яка лишень починає зароджуватися; саме зароджуване «пра-я», праядро нашого «я» чи його «генетичний код»; це «допершоосновне» я, яке нібито ще навіть достатньо не бачило і не осмислювало світ, а отже, і себе у своїй відокремленості й ув’язненості в собі; «я», яке щиро й безмірно підставляє себе (Левінас: «підставляючи свою вразливість»), не дотримуючись меж і обріїв, не зважаючи на власну чутливість і саму закинутість у світ; воно прагне без обмежень бути в усьому і за всім, бути «всередині» всього й усім, без огляду на результати і наслідки для перебування у світі, бути в бутті так, щоб демонструвати свіжість і незатертість спогадів про «пренатальний» стан невідділеності. Чи можна вважати це «доя» вже нашим «я»? Звісно, у певному розумінні наше «я» вже тут — бо, власне, що інше переживало би (хай із самовільною швидкістю) свою відповідальність «за все»? ― хоча в повному сенсі його тут ще немає: вочевидь, воно ще не побачило чітко своїх обрисів і меж, своєї відділеності та її унікальності, роздільної лінії, яка пролягає між ним і «не-я», а отже, і реальності того, чим воно є. Повнота і безумовність

314

...

«самості» цього «я» поки що доволі слабо просвітлена духом, самоосмисленням; і хоча воно існує, до того ж у найповнішому вияві, якого може набувати відділене буття, проте поки що дуже невиразно знає, що воно існує, і головне, як існує, — а насправді «я» стає самим собою тільки через усвідомлення власного буття як буття відділеного! Перед цим «я» поки що не відкрилася його власна свобода, воно, так би мовити, стоїть перед нею, перед своїм вибором і самовибором, перед власною відповідальністю за самого себе, перед власною ідентичністю. Хоча це «я» і справжнє, проте ще не повноправне. Мені навіть хочеться сказати, що в певному розумінні воно ненадійне. Безпосередня та непроблематизована трансцендентність цього «я» чи «до-я» не лише в тому, що вона поки ще навіть не ідентифікується як трансцендентність (не знаючи своїх меж, не знає, що перетинає щось — і що саме) і, більш того, ще навіть не зазнає випробування пізнанням категоричної недосяжності того, до чого прагне. Тобто: я хочу бути ведучою прогнозу погоди і не знаю, що це неможливо. Дивовижно двозначний цей стан людства: з одного боку — це тло для всього шляхетного, що є у світі, а з другого боку, саме з нього починається — як я спробую показати згодом — шлях до більшості жахіть історії людства. <...> Цілую і сумую за тобою, Вашек

№ 132 / 12 червня 1982 Люба Ольго, 2) якщо спершу я, так би мовити, без вагань став тією ведучою, то згодом цю ідентифікацію — або ж квазіідентифікацію — спостеріг, усвідомив і назвав: я з’ясував, що це «відповідальність за іншого» (чи то співчуття, бажання взяти цей конфуз «на себе», співучасть, співпереживання, страждання від страждання іншого), і мене такий стан дуже здивував, навіть стало за нього трохи соромно (тобто мені було соромно за мій сором, чи радше «співсором»), я трохи відступив від нього (тобто від себе самого, від свого «до-я»), усвідомив його неадекватність, але водночас і те, що я не міг його позбутися, я запитав сам у себе, що це, власне, було й означало, а згодом уже розглянув цей випадок як приклад незначного оприсутнення закинутості у відповідальність «за все». Цей тривіальний приклад дуже добре ілюструє, що рефлексія, дух, свідомість — другий вияв закинутості в першооснови

315

в бутті, як на нього вказує другий парадокс наших закинутостей, — здаються нам ніби «історично молодшими», а отже, «прогресивнішими» вимірами нашого «я». (Жоден вимір суб’єкта неможливо просто взяти й вилучити з нього; усі вони його супроводжують — хай навіть лише як певна схильність — від самого першопочатку і постійно; проте деякі знову виринають, розвиваються та реалізовуються ніби пізніше за інші: стосовно цього я тут уживаю поняття «історичність», і тому беру його в лапки.) Що ж це таке — дух, рефлексія, свідомість? Я сказав би, про цей вимір «я» можна говорити як про певне «дублювання» буття відділеного буття. Відділившись, відділене буття незворотно втратило прапершоосновну «додуховну» і «досуб’єктивну», самовільну і непроблематизовану співпричетність до цілості буття, співпричетність, яка не мала потреби запитувати про буття, тому що вона цілковито ним була і в якийсь спосіб його в собі «мала»; відділене буття в певному розумінні буття втратило, проте водночас — корінячись у ньому своїми першоосновами — воно несе в собі цю втрату як частину своєї сутності: воно закинуте в неї, тобто в «тугу» за цілістю буття і бажання знову її «мати», охопити, упіймати. Про дух як про вияв нашої закинутості я тут говорю тому, що — так мені здається — він у своїй суті є нічим іншим, ніж іще одним аспектом зусиль суб’єкта знову «мати» повноту буття. Наша нестримна потреба виходити за всі ситуативні обрії (формулювання Р. П.), запитувати (всетаки ми «допитливі істоти»), пізнавати, розуміти, розлущувати шкаралупу явищ, проникати в них, відкривати їх — це потреба, якої неможливо позбутися (адже ми в неї закинуті), і яка очевидно виходить за межі будьякого вузького призначення з погляду проживання у світі та власного в ньому виживання, — а що це, якщо не знову одна з форм нескінченного прагнення до втраченої цілості буття, бажання «я» знову якось умістити в себе буття чи в нього влитися, побороти своє відділення, повернутися в буття і через повноту буття в бутті якось уповні «зрозуміти» його зсередини? Тобто ми «так трошки» тримаємося в бутті, а тимчасом «так трошки» перебуваємо поза ним, і наш дух — це такий собі міст, який хоче перекрити це «поза» тим, що заміняє, відновлює, наново створює те, ким ми не є або чого не маємо, а воно на іншому березі нашого «поза». І хоча в бутті ми перебуваємо тільки «наполовину», зате певною мірою і двічі, причому другим «напівбуттям» ми намагаємося компенсувати брак, що його означує перше напівбуття: споглядання, пізнання, бачення, розуміння, усвідомлення — це все рівні чи модуси тяжіння нашого «напівбуття» до своєї забраклої другої половини, прагнення сотворити її наново. Світ — як він формується формуванням «я» і як ми намагаємося його зрозуміти — це, власне, (окрім усього решта) і те, на що для нас зміню-

316

...

ється втрачена повнота буття, за чим ми її відчуваємо, у чому її шукаємо, крізь що ми намагаємося до неї проникнути і що — так, як це крізь нас формується, — повторює диво буття, диво сотворіння. У сутності духу, знову ж таки, є трансцендентність, спроба перейти через усі обрії. З цього випливає, що він руйнує і межі себе самого: ми рефлексуємо свою рефлексію; ми знаємо, що знаємо; знаємо, що знаємо, що знаємо; ми знаємо, що ми відділені, знаємо про свої закинутості, знаємо про недосяжність того, до чого ми прагнемо, і про те, що ми не можемо цього не прагнути; ми знаємо, що не знаємо і що не можемо знати, — тобто що старанніше ми виходимо за рамки своїх обмежень, то краще їх пізнаємо, то виразніше їх перетинаємо. Якщо «відповідальність за все» як «історично найстарший», у певному значенні найглибший вияв нашої закинутості в буття ще демонстративніше нехтує нашими обмеженнями, межами нашої суб’єктивності та нашого ув’язнення в самих собі, «реальністю» нашої закинутості у світ (що означає, як уже, мабуть, зрозуміло, реальність нашої закинутості у власну перспективу як фактичного творця світу, через якого відбувається диво нового сотворіння буття у світі), то дух уже знає й оцінює ці межі, сприймає нашу відділеність, розуміє цінність для проживання у світі всього, що «затіває» «я», уже починає випробовувати таємниці часу, тяглості, тривання, розвитку, причин і наслідків, випадковостей і необхідностей, свого взаємного перетинання й обмежування з «не-я». Тобто, визначивши свої духовні виміри, «я» починає зріліше вдивлятися і саме в себе, у свої можливості, альтернативи, відповідальність за себе. Так дух нарешті відкриває перед «я» його свободу, творить її, допомагає налагодити зв’язки із самим собою, самовизначення і самоідентифікацію (яка можлива лише на тлі дистанції), розкриває йому його власну закинутість, стає інструментом його споглядання себе самого, вищих рівнів його самоутвердження, стає ключем, який відчиняє двері до його вибору й самовибору. Дух лишень починає відкривати — у прямому значенні слова — простір для цієї загадкової події, якою є наше «я». Ні на що не перетворюване, нічим поза собою до кінця не пояснюване — справжня, найглибша таємниця нашого «я» ― з усією своєю силою втілюється, розвивається та виявляється тільки в тому середовищі, яке саме для себе створює своїм знанням, своїм духом. Диво «я» зароджується і відбувається — сьогодні й щодня, щосекунди — на сцені, яку ми можемо намагатися так чи сяк описувати (те, що я тут роблю, і є одна з таких — напівпоетичних — спроб), проте саме воно не є цією сценою, а отже, на ній і не підлягає поясненню. Проте спогляданням цієї сцени наше «я» — до того ж — невтомно себе формує і «робить». Головний інструмент цього споглядання — свідомість, дух як постійний вихід із себе самого, дистанцію-

317

вання від себе, ніби «продубльоване буття», яке невід’ємно супроводжує й опосередковує подію, яку ми називаємо «я». І лише дух дає нам змогу побачити всі глибинні закинутості й інтенції нашого «до-я», опрацювати їх і якось застосувати. Без моєї свідомості, через яку моє «я» вивищилося над самим собою, щоб у моїй трохи кумедній відповідальності за ведучу прогнозу відкрити й осягнути свою відповідальність «за все», спроектувати її в простір, час і світ, і так зрештою взяти на себе «відповідальність за свою відповідальність», — без цих дій моєї свідомості моя відповідальність просто не була би відповідальністю. Коли Левінас каже, що справжня відповідальність з’являється тут раніше, ніж саме слово і мовлення, це не зовсім слушно: так, «трохи» раніше — у своєму «допершоосновному» пориві, а насправді повно, у всьому радіусі дії — як щось справді людське — вона з’являється в момент, коли в «я» міцну позицію посідає дух, яким «я» себе і свою відповідальність як власне відповідальність пізнає та називає, ставить перед собою як питання, переносить її з безчасся та безмежжя мрій і бажань в обмеженість простору й часу світу і реальності людських завдань. Зрештою, найкраще це доводить сам Левінас: тобто він сам це зробив, коли висловив те, що висловив, розворушивши думки одного в’язня десь у Пльзені, укотре змусивши його замислитися над питаннями, які він обмірковує постійно, і завдяки чому той в’язень став — можливо — трошечки кращим, ніж був доти. <...> Цілую, Вашек

№ 133 / 19 червня 1982 Люба Ольго, 3) знову відтворюю в пам’яті давній епізод у Гержманіце, коли спекотного безхмарного літнього дня я сидів на купі іржавого залізяччя і дивився на крону могутнього дерева, яке з піднесеним спокоєм височіло над усіма парканами, дротами, ґратами і сторожовими вежами, які відділяли мене від нього. Я споглядав, як ледь помітно тремтить його листя на тлі нескінченного неба, і поволі мене цілковито опанувало відчуття, яке доволі складно описати: здавалося, що раптом я піднявся високо над усіма координатами свого поточного проживання у світі, до якогось надчасу абсолютної «співприсутності» всього прекрасного, що я колись бачив і пережив; умиротворена, навіть ніжна згода з невідворотним перебігом речей, що його переді мною відкривало моє становище, поєдналася в мені з безтурботною готовністю до останнього про-

318

...

тистояти всьому, чому треба протистояти; захват від верховенства буття переходив у запаморочення від нескінченного падіння в прірву його таємниці; безмежна радість від того, що я є, що живу, що мені було дано пережити все, що я пережив, і що все це, вочевидь, має якийсь глибокий сенс, уже доволі давно заручилися в мені з непевним переляком перед неохопністю і недосяжністю всього, до чого саме цієї миті, стоячи на самісінькому «краю скінченності», я так упритул наближаюся; на мене накотилася хвиля найповнішої щасливої суголосності зі світом і самим собою, із цим моментом, з усіма моментами, які мені пригадуються, і з усім неозорим, що стоїть за ними і що вони означають. Навіть можна сказати, що в цьому всьому була якась «хвиля любові» ― не знаю точно, до кого чи до чого. Колись у котромусь листі я вже міркував про цей свій досвід; тепер здається, що я його — принаймні з перспективи своїх міркувань — краще розумію. Вочевидь, існує певний досвід, у якому наче найзріліше і найповніше реалізовується бажання відділеного буття знову злитися з цілістю буття; такий досвід типово та глибинно людський: це досвід сенсу і сенсовності. І хоч якої вони набувають форми, сили чи глибини, хоч які вони визначені чи невизначені, і хай навіть мають, скажімо, форму лише туманного відчуття браку «чогось», без чого немає сенсу жити, потреба сенсу та пошуки сенсу супроводжують людське «я» від його першопочатку, постійно і аж до його кінця як невід’ємний і до певної міри найважливіший (адже містить у собі всі решта) вимір і як найзріліший, найповніший вияв і засіб його самостановлення; наче тільки через них і ними «я» найвиразніше стає саме собою, набуває свого найвластивішого змісту і цілковито реалізовується у своїй винятковості; у такому прагненні до цілості буття ніби формується і цілість самого «я». Імовірно, можна сказати, що й саме «я» — це пошук сенсу: сенсу речей, учинків, власного життя, себе самого. Звісно, такий вимір прагнення до «буття в бутті», або ж такий вияв його закинутості в першооснови в бутті, виринає «найпізніше»: це щось більше, ніж просто самовільна інтенція «до-я», у якому ще лишається відгомін «пренатального» стану невідділеності, це навіть щось більше, ніж порив духу, який намагається упіймати буття, роздивившись його й пояснивши; і хоча ці інтенції в ньому наявні, проте не пояснюють його вичерпно: «я» переростає їх — наприклад, уже тільки тим, як поєднує їх у собі, взаємно посилюючи та довершуючи: у ньому йдеться — парадоксально — про повноту участі, але участі уважної, уже свідомої себе; про абсолютність злиття, але, кажімо так, абсолютність, свідому своєї нездійсненності. Отже, досвід сенсу є, по суті, найзрілішою та «найвищою» формою квазіідентифікації «я» з цілістю буття. Це досвід справжнього «дотику» до бут-

319

тя, але дотику як чогось своєрідного та невід’ємного — нехай і як завгодно парадоксального. Можливо, це можна описати як досвід контрапункту «голосу буття» в «я» (у його першооснові) та «голосу буття» в «не-я» (у світі), при цьому значення цього контрапункту полягає не лише в певній суголосності, що посилює початкову якість, а й у новій якості, яку привносить і якої не знає жоден з обох голосів, що зустрічаються: тільки в цьому контрапункті можна було би (хай і на якусь частку секунди) почути не знайомий досі мотив із симфонії буття, натяк на нього чи його відлуння. Напівприсутність буття в «я» і його прихована присутність у «не-я» зустрічаються тут на якусь мить як наш «погляд», радісне відчуття співучасті та запаморочення від неї. Відображення буття в «я» відкриває нас таємниці буття в «не-я»; буття, приховане у світі, чи буття світу відкривається нам. Це зустріч двох відкритостей — але відкритостей для себе і тільки на себе взаємно орієнтованих: не лише ми тут ніби заради буття, а й буття тут ніби заради нас. Найбільша досяжна близькість повноти і цілості буття зумовлює, схоже, найвищий рівень повноти і цілості «я». Мабуть, уже зрозуміло, чому я пов’язую досвід сенсу з тим, що я означив як третій парадокс наших закинутостей: найтісніше наближення до повноти буття найбільш явно вказує і на її недосяжність; найзріліша ідентифікація найвиразніше виказує себе як квазіідентифікація. До радості домішується страх, до спокою — тривога, щастя приречене мати трагічний відтінок. Цей досвід показує нам, що безкомпромісна ідентифікація, абсолютний погляд, повнота щастя — це кінець «я», смерть. Аж ніяк не випадковість, що на вершинах сенсовності, щастя, радості й любові завжди окреслюється, неминуче й особливо різко, силует смерті. Від менш зрілих виявів нашого прагнення до буття досвід сенсовності відрізняється зокрема тим, що — на диво, навіть анітрохи не втрачаючи при цьому свого верховенства — він найбільше містить у собі розуміння марності. Та чи не це найбільше наближає його до суперечливої сутності людської долі та призначення? Буття, утілене в мені, і буття, утілене у світі, можуть будь-коли, будьде і будь-як простягнути одне одному руки: коли я задивляюся на верхівку дерева чи в очі іншої людини, коли мені вдається написати тобі добрий лист, коли мене зворушує якась опера по телевізору, коли мої думки розворушить якась цитата з Левінаса, коли нам вдається побачитися, коли я розумію сенс свого співчуття до ведучої прогнозу, коли я комусь допоможу чи коли хтось допоможе мені, коли відбувається щось важливе і коли не відбувається взагалі нічого особливого. Та хоч де й коли це буває, триває воно зазвичай одну мить, дуже коротку й безцінну. Інакше за всієї суперечливості буття, звісно, й бути не може, що тільки на краще, адже винятковість і непередбачуваність таких моментів визначає їхню

320

...

роль — роль «острівців сенсовності» в океані нашого поневіряння, роль вуличних ліхтарів, які проливають світло на темряву нашого життєвого шляху, освітлюють його — у всій багатовекторності його спрямування. <...> Цілую, Вашек

№ 134 / 26 червня 1982 Люба Ольго, можливо, ти пригадуєш, як мене дратувало, що земляни залишили по собі на Місяці таке свинство, ніби міщани, які недільного вечора покидають береги ставка засміченими обгортками з-під сосисок і баночками з-під гірчиці? Те, що не могли забрати, щоб вкластися в обмеження за масою, чи те, що вже стало непотрібним, космонавти просто розкидали довкола посадкової капсули; але й поза тим там валяються всілякі металеві уламки (спрацьовані місяцеходи, різні ракети тощо). По тому, як наша цивілізація припинить своє існування, і зітруться останні її сліди на земній кулі, на Місяці ще мільйони років залишатиметься в незмінному вигляді, наче сумний свідок розвиненої цивілізації, це сміття, яке вона там залишила. Цей факт засмучує мене не тому, що я обожнюю порядок, а з причин значно глибших: у цьому всьому я вбачаю доволі сумний символ. Згадую про це, тому що мої роздуми поволі скеровуються — поміж іншим — на аналіз ситуації, яку цей символ ілюструє. Утім, щоб бути трохи систематичнішим: якщо досі я міркував про самоформування «я» (або ж про сцену цього самоформування) з того боку, який я назвав «закинутістю в першооснови в бутті», то тепер мушу — в аналогічній послідовності — розглянути цей дивовижний процес з іншого боку, а саме з погляду нашої «закинутості у світ». 1) Як на мене, природна протилежність самовільної, «додуховної», безмежної «відповідальності за все», що ігнорує всяку відділеність (я вже описав мікрозразок її вияву на прикладі свого співчуття до ведучої прогнозу), — досвід чужості світу. Ще недозріле «я», це «до-я», яке (не знаю, чи слушно) я впізнаю в Левінаса у філософській категорії «юність», без роздумів і з прекрасною радикальністю прагне до світу, наче цей світ, це «не-я», є самою повнотою й абсолютністю буття, наче «я» від нього ніколи фатально не відділялося, наче можна знову «просто так» до нього повернутися і цілковито з ним ідентифікуватися. Цей початковий і для всього процесу самоформування «я» надважливий, або, мабуть, узагалі найважливіший порив, звісно, раз у раз неминуче зазнає краху й катастрофи, тому що раз у раз наражається на невблаганний

321

вал відділеності. Ці напливи й поразки «до-я» — ще не здатне як слід відсторонитися від себе самого (тобто ще не озброєне як слід духом) — не може переживати по-іншому, ніж як накочування чужості та незрозумілої, неосяжної несхильності долі. До «історично найстаршого» чи в певному значенні найглибиннішого стану «я» неодмінно належить і прапочаткове здивування, нерозуміння, тривога, відчуття безпорадності та безпорадної вразливості, закинутості у вороже оточення та загубленості в ньому, і як наслідок, звісно, — зростання схильності до втечі, фрустрації та самовільної капітуляції. У мене складається враження, що в прагненні дитини повернутися в обійми матері, у віднайденні сховку від злого світу у фалдах спідниці чи в схильності нищити все, у чому вона вбачає чужість і безвихідь, певні свідчення щодо прадосвіду «я» прочитуються так само чітко, як, скажімо, у фатальному та незбагненному всесиллі, яким примітивні племена наділяють природу чи божеств. Очевидно, що саме в цьому шарі нашого вихідного досвіду світу найглибше кріпиться своїм корінням гіллясте дерево всіх розмаїтих і часто дуже окультурених різновидів відмови «зрілого “я”» від буття чи відсторонення від нього, зради своєї першооснови в бутті чи заперечення своєї буттєвої орієнтації на нього, відмови від буття, яка означає, однак, не більше й не менше, ніж капітуляцію перед світом, яким він постає і сприймається, тобто насамперед перед світом речей, поверховості, стереотипів, уявлень, метушні, егоїзму, байдужості та практик, перед тим світом і таким світом, що його — і тільки його — оптика цієї відмови від буття виявляє довкола «я». Як бачимо, парадокс «я», яке хоч уже й відділилося, але ще не усвідомило остаточно своєї відділеності, не оцінило і не прийняло її, ще не цілком оговталося від того, що воно вже не може непроблематизовано долучатися до буття «зсередини», — цей парадокс «я», яке «так трошки» вже існує і водночас «так трошки» ще не існує, позначається на його своєрідно подвійному і дуже неврівноваженому ставленні до своїх закинутостей: так чудово й зворушливо «я» хоче бути «всім» і за все без винятку бути відповідальним, проте водночас воно постійно приголомшене, безнадійно шоковане перманентним і незрозумілим крахом своєї мрії; крім того, тією ж мірою, якою воно схильне зараз, ураз і цілковито взяти на себе завдання забезпечити світові «хороший кінець» чи навіть безпосередньо цим «хорошим кінцем» стати, воно схильне коли завгодно впасти перед світом на коліна й обернутися на суцільний розпач від того, що «все це неможливо». Перебуваючи наполовину ще в позачассі, у непросторі та не-світі, це «до-я» не має і ще ніяк не може мати розвиненого чуття власної тяглості — елементарної передумови й параметра людства і всякої людської ідентичності (Сартр: «Людина — це історія людини»):

322

...

іноді, ширяючи у висотах «квазі-квазіідентифікації» (тобто квазіідентифікації, не свідомої свого «квазі»), воно врешті падає на самісіньке дно капітуляції перед чужістю світу і незаперечними фактами своєї відділеності. Тобто це «незріле “я”» через свою непередбачуваність і справді вкрай ненадійне, у певному розумінні аж моторошне: від нього можна очікувати чого завгодно, але немає жодної підстави на нього сердитися. І хоч у його інтенції цілковито самого себе трансцендентувати містяться, вочевидь, найприродніші джерела моралі, добра, людськості та всіх «пізніших» сенсовностей (адже з неї виростає сам стовбур усієї пишної історії «я», людства та людської ідентичності — тобто справжня зріла відповідальність), водночас саме в ньому містяться й генетично закодовані передумови найрозмаїтішого зла і, мабуть, зла найнебезпечнішого — шлях до якого, кажуть, устелений добрими намірами. І власне це «до-я» — хай і безмежно відповідальне — одночасно є й дивовижно, разюче безвідповідальним: не цілком розуміючи власну обмеженість, воно ще навіть не здатне повною мірою нести відповідальність за самого себе (як за відділене буття), а отже, і за свою відповідальність, тобто за її тяглість і наслідки в просторі й часі (а чим є відповідальність, яка сьогодні не може поручитися за своє ж учора?); за свій початок і кінець, за свої межі й ліміти, за те, що безмежність його «допершоосновної» відповідальності не обернеться на безмежність відчайдушності. Нехтуючи своєю відділеністю, або ще остаточно не проживаючи і не усвідомлюючи її, а отже, і своїх обріїв, «до-я» занурюється ще глибше в «пренатальну» розмитість меж між самим собою як відділеним буттям і цілістю буття, від якої воно відділилося; власне, «до-я» не переживає і навіть ще не може цілковито пережити найважливіше: абсолютний обрій власної трансцендентності, тобто неозорий, але саме тому найважливіший з-поміж усього обрій буття, яке існує радикально поза ним і до нього — як до єдиної інстанції, уповноваженої приймати рішення, — саме (скероване «відображенням» своєї першооснови) своєю відповідальністю прагне. Іншими словами: відповідальність цього «юного “я”» всупереч власній чистоті та необмеженості — і почасти саме завдяки їм, — по суті, безвідповідальна, адже вона ще не є цілком і по-справжньому відповідальністю «перед». Тільки справжнє (свідоме, «уважне») входження у світ, час і простір, і тільки споглядання власної відповідальності перед ними та в них формує відповідальність як співвідношення і допомагає з’ясувати, що відповідальність — не лише за щось, а й перед чимось; що це не просто розливання «я» по його нескінченних околицях, ніби й не було жодного «поза», але також це голос «ззовні», який вимагає від «я» звітувати. <...> Цілую, Вашек

323

№ 135 / 3 липня 1982 Люба Ольго, коли прагнення віднайти втрачену цілість буття вперше наштовхується на бар’єр власної відповідальності, зародок «я» отримує свій перший досвід. У цьому досвіді, крізь нього і на ньому де-факто формується і те, що переживається (світ і «я» в ньому), і те, що переживає («я», яке знає про світ і про себе): «я» починає існувати як суб’єкт — тобто як суб’єкт цього досвіду — і стає «екзистенцією», тобто відокремленим буттям, яке знає про себе та своє відділення. Спершу це несвобода, залежність, сліпа (чи ще засліплена) закинутість; «я» як об’єкт своєї закинутості та як середовище, з якого воно лишень має вирости (тобто сцена власного самоформування). Як бачимо, його перший досвід — власне, перший «екзистенційний» досвід — при цьому майже цілковито перетворює «я» на «екзистенцію» насамперед у той спосіб, що пробуджує до життя його свідомість, рефлексію, дух — тобто ті вияви закинутості в першооснови в бутті, завдяки яким «відділене буття» стає буттям допитливим (воно запитує про втрачену приналежність до цілості буття, про масштаби і зміст своєї відділеності), при цьому дух, постаючи, навпаки, бере дедалі вагомішу участь у досвіді, через який він постає. Це означає, що «я» — уже знаючи, що воно існує, — постійно виходить із самого себе, щоби постійно до себе ж повертатися і, отак циркулюючи, зріти — дозрівати до себе. Екзистенційний досвід, відкриваючи перед «я» часопросторовий світ, цим відкриває і його «внутрішній світ» — театр життя, що ним є «я», і стає рушієм цього життя: «я» починає розуміти свою закинутість, позбуваючись сліпої залежності від неї чи приреченості на неї, воно звільняється, починає приймати рішення, вибирати, бажати, писати свою історію — і так визначати свою ідентичність. Життєва орієнтація «я» на буття означає, звісно, волю бути. Коли «я» починає оглядати свою ситуацію й усвідомлювати свою відділеність, то починає розуміти й те, що бути для нього означає бути у світі, тобто проживати в ньому. Або ж: орієнтуватися, облаштовуватися, заселятися, дбати про себе. І тут постає нова форма глибоко парадоксальної сутності людської екзистенції: до того буття, якого прагне «я» (тобто буття в цілості буття), воно може наблизитися лише своїм буттям у світі, тобто своїм проживанням і способом проживання; воно не може перескочити проживання чи обійти його, ухилитися від нього чи нехтувати ним; однак, з іншого боку, орієнтуватися винятково на саме лише проживання, підмінивши мету засобом її досягнення, означає неминуче віддалятися від цілості буття; комплексно застрягнути в проживанні означає комплексно заблокувати можливість контакту з буттям, означає втратити бут-

324

...

тя, не бути. Тому екзистенція — це таке собі безперервне балансування між недосяжністю буття та застряганням у проживанні, постійний пошук того, чого повністю ніколи і ніяк не знайти: способу якнайкраще задовольнити всі вимоги проживання і при цьому в ньому не застрягнути, способу завжди прагнути до буття, проте не коштом проживання чи його заперечення, але через нього і ним самим. Проживання — це спокуса й принада: воно зіштовхує людину у світ речей, поверховості, метушні, самоцільного дбання про себе, щоразу пропонує «я», здавалося б, вигіднішу альтернативу — «осісти» серед побутових потреб, ототожнитися з ними, забутися в них, — і цим постійно відводить «я» від себе самого, від орієнтації на буття. Тож саме те, до чого проживання має вести людину, воно успішно від неї приховує і, створюючи ілюзію забезпечення шляху до буття, веде якраз у зворотний бік: до дріб’язковості, ніщоти і небуття. Адже піддатися проживанню — це, власне, піддатися «не-я»: відмовляючись від трансцендентного виміру свого «я», людина відмовляється від своєї найпарадоксальнішої сутності, знімає основне напруження, з якого виростає її екзистенція, суб’єктивність, а згодом ідентичність, людина розчиняється в ролях і речах, які сама собі визначила й створила, і зрештою в них губиться: стає механізмом, функцією, річчю, якою маніпулює її ж маніпуляція. Найпідступніший спосіб опуститися до «не-я» — той, що здається найдієвішим способом подолати чужість світу: він спонукає людину взяти світ — як середовище свого проживання, а отже, і єдиний справжній об’єкт своєї орієнтації, — так би мовити, «штурмом», заволодіти ним, опанувати його, проте у фіналі такого уявного оволодіння світом є тільки поневолення себе самого. Людина, сподіваючись опановувати світ і в такий спосіб звільнятися — під орудою своєї «оруди», — лише втрачає свободу, стає заручницею власних проектів «проживання», розчиняється в них, а опісля з’ясовує, що удаваним усуванням бар’єрів, які заважали її проживанню, їй вдалося тільки успішно знищити саму себе: утрачено цілість вільного «я», завжди відкритого до повноти буття, яке знову й знову — з первинним запалом своїх «допершоосновних» інтенцій і всупереч їхній кінцевій марності — до неї тягнеться; утрачено й тяглість та ідентичність; уже немає суб’єкта, його свободи й волі; залишилася тільки точка перетину різних чинників «не-я»: «суб’єкт уже не належить до категорії причин», «людина перебуває зовні» (Левінас), «я» манівцями повернулося до своєї первинної несвободи і перетворилося на чужість світу (тривогу та чужість я чи не найбільше відчуваю тоді, коли діло доходить до наукового «тлумачення» мого «я», причому байдуже, у якій подобі — біологічній, психічній чи політичній). Коли людина остаточно стає екзистенцією, перед нею як одне з визначальних завдань постає необхідність змиритися зі своїми закинутостя-

325

ми — в орієнтацію на буття і в перебування у світі. І щомиті перед нами постають два основні варіанти вибору: або шукати такий спосіб проживання, за якого ми дістанемо змогу контактувати з буттям, а не відвертатися від нього, систематично дослухатися до «невимовленого в мові світу» і в такий спосіб постійно приймати світ як напівпрочинені двері до буття; або ж просто відвернутися від буття, прийняти своє проживання як власну найвищу орієнтацію та сенс (а насправді псевдосенс), цілковито піддатися проживанню і відмовитися від важкодоступного для розуміння й доволі складного «голосу буття» у собі й у світі, тобто від себе самого як суб’єкта і «відділеного буття», відсторонитися від найвластивішої собі таємничої сутності. Звісно, ці варіанти — це й варіанти відповідальності людини: або ж першоосновна «безвідповідальна» «відповідальність за все» в процесі проживання «я» у світі, просторі й часі поступово набуває і виміру відповідальності «я» за себе самого та відповідальності «перед» (тобто стає «відповідальністю людини за її відповідальність»), і цим веде людину до тривалого та дедалі ближчого контакту з цілістю буття; або ж людина відступиться від такої відповідальності, відсторониться (через барвисту палітру різних способів самообману), підмінить її раціональністю, яку тягнуть за собою вимоги проживання. Мораль такої людини стає мораллю «гіпотетичного імперативу» (наприклад, вона дбає про інших — включно з прийдешніми — лише тієї мірою, якою це буде раціонально і практично з погляду її власного проживання), або ж мораллю «уречевленою», тобто такою, що вимірюється не систематичним, щоразу енергійним і радикальним протиставленням власній першооснові в бутті та досвіду дотичності до його цілості (тобто постійною наявністю інтенцій «до-я» як вихідних точок, для яких зріле «я» завжди має бути таким собі правом); ця мораль вимірюється вже тільки вірністю їй самій як людському продукту, який, хоч і постає з істинної трансцендентності щодо буття, уже давно живе автономним життям звичайної речі, яку людина сприймає як одну з формальностей свого проживання у світі. Я ще спробую продемонструвати, як мораль, консервуючи давні інтенції «до-я», створює ілюзію, ніби все ще йдеться про саму інтенцію, і так обдурює людину, що зрештою дозволяє їй іменем добра чинити будь-яке зло. <...> Цілую, Вашек

326

...

№ 136 / 10 липня 1982 Люба Ольго, 3) орієнтація на буття переходить у питання сенсу — основне екзистенційне питання. Це не пошук призначення чи функції якоїсь субстанції з огляду на іншу субстанцію в рамках так чи сяк сконструйованого світу, але питання, що виходить за обрій усіх субстанцій і за обрій світу: власне, у це питання людина вкладає світ як цілість і себе саму як суб’єкт своїх пошуків; запитує всією свою сутністю, яка сама цілковито перетворюється на це питання, і так само на нього цілковито перетворюється світ; це питання скероване до самого буття. Та оскільки це екзистенційний досвід, на нього не може бути ґрунтовної відповіді: єдиною відповіддю, знову ж таки, є досвід — досвід сенсовності як радісне переживання єдності голосу буття в нас і голосу буття у світі, переживання, яке лиш тепер ці два голоси остаточно пробуджує й озвучує, відкриваючи нам буття світу і нас для цього буття. Тобто: світ перед людиною, яка перебуває в пошуку сенсу, і справді осмислюється — і не просто як зміст її досвіду, який чекає на своє заселення, але водночас і як саме це заселення, тобто результат активного входження «я» в первинну чужість світу і відображення його проживання в цьому світі. І справді: світ «я», орієнтованого на буття, зовсім інший, ніж світ «я», загрузлого в проживанні: у ньому нічого не визначається тільки функцією, але все неявно виходить за межі цієї функції та самого себе; усе наче повертається до буття, до його гармонії, нескінченності, усеохопності й таємниці; усе в ньому наче віддзеркалює відкритість суб’єкта, який заселяє цей світ, його покірний захват верховенством буття, страх перед ним, прагнення до нього доторкнутися, його нестримну надію. Світові «я» категорично бракує саме цих вимірів, які, попри всю складність їх фіксації, залишаються надважливими: це світ функцій, завдань і механізмів, світ, орієнтований на себе і закритий сам у собі, порожній за всієї своєї зовнішньої барвистості, беззмістовний за всієї ілюзорної пишності, неcвідомий у своєму потопанні в потоку інформації, холодний, відчужений і в результаті абсурдний. (Яскравим його символом є спальний район, який забезпечує житлом в обмін на відмову від домівки: без genius loci як виходу за межі своєї житлової функції таємниця міста перетворюється на звичайнісіньку побутову проблему: тут шукати когось — не пригода, а втомливе марнування часу. Це світ екстеріорності, екстенсивності та експансії, світ управління, оволодіння та добування: ми здобуваємо континенти, багатства надр, повітряний простір, закладену в матерії енергію, космос. Проте добування здійснюється через завоювання, у

327

результаті якого неминуче розгортається знайомий пейзаж завойованих територій: континенти зруйновані, земні надра розграбовані, повітря забруднене, закладена в матерії енергія втілена у формі тисяч атомних боєголовок, здатних десятикратно знищити цивілізацію і всю поверхню планети. У результаті успішного завоювання космосу Місяць засмічений металобрухтом — це невеликий прообраз того, що ця цивілізація хоче вчинити з планетою, на якій вона зародилася. Загрузання в проживанні — це порушення рівноваги буттєвих інтенцій екзистенції, а врешті й заперечення її драматично суперечливої сутності; суперечність, яка могла би бути — якби була визнана — рушієм розквіту екзистенції, стає — витіснена за її межі — її труною. Тобто світ цього загрузання виростає з кризи людської цілісності, з кризи внутрішнього світу, з кризи суб’єкта як суб’єкта; це вияв кризи людської відповідальності, яка через це дедалі поглиблюється. Отже, загрузання в проживанні — це падіння в блудне коло, де безсилля, компенсоване оргіями сили, множить саме себе, щоб людина зрештою — як учень мага у «Фаусті» — з нерозумінням дивилася на твір, який вийшов з-під пера її самовдоволеної ілюзії розуміння. Як розірвати це блудне коло? Здається, існує тільки один спосіб: революційний поворот до буття. Першою передумовою такого повороту буде, звісно, розпізнання блудності цього кола. Сучасна людина, на мою думку, уже дійшла до такого розпізнання: воно міститься в досвіді абсурдності. Квітка, рибина, галактика, нейтрино, нервова система людини — будь-що, що не є людським витвором, — може викликати в нас подив, страх, радість і найрозмаїтіші відчуття, проте самі по собі вони не можуть викликати відчуття абсурдності. Його спричиняє завжди щось, створене людиною: людська інституція, думки, вироби, взаємини, учинки тощо. Це, власне, досвід того, як щось, що прагнуло чи мало би прагнути до сенсу, — тобто щось людське у своїй сутності — уже до сенсу не прагне або втрачає його. Це досвід втрати дотичності до буття, досвід провальної смислотворчості, досвід людства, яке розуміє, що бреше саме собі, «збилося на манівці», — і яке са́ме так знову повертається на свій шлях: коли приходить усвідомлення безсенсовності, знову озивається прагнення сенсу. І якщо «сенс» — категорія наскрізь людська, то щодо «безсенсовності» це правило діє дворазово: цей досвід людський не лише тому, що набуває його людина, а й тому, що людина набуває нового досвіду лише віч-на-віч із тим, що вона вже набула. Це досвід «я», орієнтованого на буття, із «я», застряглим у проживанні; це досвід людини із самою собою. І навіть якщо в ній озивається чи вона пригадує прапочаткову чужість світу, це не досвід абсурдності — як відносно пізній досвід наскрізь «зрілого “я”», — віддалено тотожний із цим спогадом: адже чужість світу

328

...

в ньому — зовсім не те, чим вона мала бути і куди нас закинули ще «допочатково», а навпаки — те, чого тут бути не має і куди ми ніби самі себе закидаємо. А може, саме тут починається справжній абсурд? Місяць сам по собі — не абсурдний. Абсурдне завалище брухту, яке там залишила по собі людина. Не Місяць, а звалище позбавлене навіть натяку на пов’язаність із буттям і його таємничим ладом, позбавлене навіть найменшого відблиску захвату, прийняття і надії людини, яка прагне до буття. У ньому лишилася тільки порожнеча речей, вирваних із контексту, зарозумілість завойовників, які розраховують на те, що після них прибиратимуть полонені та переможені, безнадія тих, хто орієнтується не на вічність, а на поточний момент. Абсурдна — тому що сміховинно невідповідна своїй зарозумілості — і експансія заселеності, за яку заплачено втратою обжитості. Людина в цьому світлі постає не тим, хто приходить у космос як мудрий співучасник всесвітньої системи, а навпаки — її зловмисним винищувачем, який приносить у всесвіт лише невідповідність, безлад і марноту. Це посвідка деградованого людства, яке викинуло з модуля свого проживання — ніби щось заважке й непотрібне — найважливіше, тобто його сенс, і цим поставило під загрозу зникнення саме́ буття — на власний запізнілий подив. Отак відмова від буття у філософському розумінні призводить до небуття аж надто нефілософського. <...> Цілую, Вашек

№ 137 / 17 липня 1982 Люба Ольго, уже багато років, коли я розмірковую про відповідальність або з кимось на цю тему розмовляю, мені щоразу спадає на думку один тривіальний приклад: уночі я сідаю в останній вагон трамваю, щоби проїхати одну зупинку. У вагоні нікого немає, навіть кондуктора; щоб заплатити за проїзд, треба опустити монету в спеціальну скриньку (якщо не помиляюся, зараз у празьких трамваях цієї системи вже немає). Кинути монету в скриньку я можу, але не мушу: якщо я її не вкину, цього ніхто не побачить, ніхто про це не дізнається, ніхто не зловить мене на гарячому. І тут переді мною — байдуже, скільки в мене грошей — постає дилема: платити чи не платити? З погляду мого проживання у світі очевидно розумним буде не платити: кинути монету в скриньку — це як кинути її в канал, тобто цілком добровільно даремно втратити крону. Проте я все одно розгублююся, вагаюся, замислююся чи, навіть можна сказати, про-

329

сто мучуся. Чому? Що все-таки спонукає мене віддати крону? Це точно не страх можливих наслідків несплати — однозначно виключено, що моє порушення хтось помітить і викриє; це й не бажання продемонструвати комусь сумлінне виконання громадянського обов’язку: як немає кому викрити мою несплату, немає й нікого, хто може оцінити сплату. Друзі, співвітчизники і сама держава в цей момент сплять міцним сном, вони цілковито поза контекстом дилеми, і брати до уваги будь-яку їхню думку, певно, було би безглуздям. Це суперечка тільки й винятково моя, і чи важлива для мене будь-чия думка, тут узагалі не відіграє ролі. Та річ не лише в цьому: у виборі не відіграє суттєвої ролі й те, чи важливо мені діяти на користь суспільства: цілком очевидно, що нічний рейс трамвая коштуватиме суспільству однаково незалежно від того, заплачу я чи ні, і так само ясно, що на балансі коштів на рахунку перевізника загалом ніяк не відобразиться те, чи додасться до нього моя одна крона. То що ж усе-таки спонукає мене заплатити? Або чому я відчуваю докори сумління, якщо вирішив не платити? Це глибша проблема, ніж здається на перший погляд. Я знаю, що маю чинити так, як мали би чинити всі, знаю, що заплатити — це правильно, що так прийнято, мене так учили, я звик саме так це сприймати, я поважаю тих, хто мене цього навчив і хто сам так робить. Моє виховання, порядність, мої звички, відчуття обов’язку і відповідальності за все, яке мені прищеплювали впродовж усього життя, — усе це напевно відіграє свою роль у моїй дилемі, проте ця роль лише фонова, фактично така ж зовнішня, як інші умови: скажімо, скільки коштує проїзд, скільки в мене при собі грошей, чи далеко я їду, чи може мене хтось побачити і так далі. Уплив виховання чи міра мого прийняття загальних моральних норм пояснюють суть моєї дилеми так само частково, як решта зовнішніх обставин: панорама цих обставин має не більше спільного із власне проблемою, ніж лаштунки, сцена й прожектори — з п’єсою, для постановки якої їх використовують. Тож проаналізуймо структуру цієї драми: думаю, усі з власного досвіду розуміють, що йдеться про діалог. Діалог мого «я» як суб’єкта власної свободи (я можу заплатити і не заплатити), моїх рефлексій (я вагаюся, що мені робити) і мого вибору (заплачу або не заплачу) із чимось, що перебуває поза цим «я», із чим вони розділені та не ідентифікуються. Однак цей «партнер» не стоїть біля мене, я не можу його побачити, проте не можу й позбутися: його погляд і голос супроводжують мене скрізь; я не втечу від нього, не обману його: він знає все. Чи це той «внутрішній голос», чи це моє «над-я», чи моя «свідомість»? Упевнений в одному: коли я чую, як він апелює до моє свідомості, я чую цей заклик усередині себе, у своїй душі та своєму серці — це мій, дуже глибоко мій досвід, хоч

330

...

він і відрізняється від того досвіду, який опосередковує сенси. Проте це не змінює факту, що голос звертається до мене і вступає зі мною в діалог, тобто приходить до мого «я» — сподіваюся, не шизофренічного — ззовні. Хто ж зі мною розмовляє? Хтось, хто для мене, як бачимо, важливіший за перевізника, за моїх найкращих друзів (це ми побачили б, якби голос вступив у суперечку з їхньою думкою) і навіть почасти важливіший за мене самого, чи то за мене як суб’єкта власного проживання та носія «життєвих» інтересів (до яких належить і цілком природне бажання заощадити крону). Хтось, хто «все знає» (тобто всевидячий), скрізь є (тобто всюдисущий) і все пам’ятає; хтось, хто все розуміє і водночас ніколи не робить поблажок; хтось, хто для мене є найбільшим і непорушним авторитетом у всіх моральних питаннях, тобто він і є сам Закон; хтось вічний, хто через себе робить вічним і мене, тож я не можу сподіватися настання моменту, коли все скінчиться, включно з моєю від нього залежністю; хтось, із ким я цілковито співвідношуся і для кого, зрештою, ніби все й робив. Причому цей «хтось» звертається до мене адресно, особисто (тобто в жодному разі не як до анонімного пасажира-громадянина, як це робить перевізник). І хто ж це? Бог? Є дуже багато тонких нюансів, з огляду на які я не наважуюся вживати це слово; певну роль тут відіграє і сором (точно не знаю, за що, чому й перед чим), проте насамперед, мабуть, побоювання, що таким надто чітким називанням (або ж твердженням, що «Бог є») я проектував би свій наскрізь особистий, суто внутрішній і доволі розмитий (хоч який глибокий і незаперечний) досвід однозначно «назовні» — на проблематичний проекційний екран так званої «об’єктивної дійсності» (З. Н.), у такий спосіб помітно виходячи за її межі. Є Бог чи немає — у тому значенні, як його розуміють у християнському суспільстві, — я не знаю і не можу знати, я не знаю навіть, чи доречно називати цим словом заклик до відповідальності, який я чую. Знаю одне: буття (чиє існування припускати значно легше, ніж існування Бога) у своїй цілості, повноті й нескінченності як принцип, напрямок і суть усього сущого, як найглибша і водночас найширша «середина» всього сущого (докладніше про це ще писатиму) набуває у сфері нашого внутрішнього досвіду, про який я тут пишу, виразно людських обрисів: нам здається, що голос, який ми здатні вловити завдяки нашій «налаштованості на його довжину хвилі» (тобто завдяки першооснові в ньому і своїй на нього орієнтації), виходить із його особливої «невіддільної» суб’єктивності, наділеної власною безмежною пам’яттю, усюдисущим духом і безмірно великим серцем. Іншими словами: у той момент, коли ми на цьому рівні зустрічаємося з універсальністю буття, воно вмить набуває людської подоби і через неї ніби звертається до нас. Власне, якою мірою його на-

331

діляє цією подобою лише наша вкрай обмежена і, звісно, завжди глибоко антропоморфна уява, або, якщо точніше, що з нашого досвіду записується на рахунок того, хто його творить, а що — на рахунок того, щодо чого він твориться, певна річ, неможливо оцінити, та й безглуздо намагатися: це вимагало би вийти за межі свого досвіду і за межі всіх інших досвідів, тобто покинути себе самого, свою відділеність і свою людяність, стати Богом. Хай там як, дещо для мене напрочуд зрозуміле: наше «я» — поки йому ще не цілком вдалося заглушити свою скерованість до буття і повністю розчинитися в проживанні — несе відповідальність тільки й винятково тому, що всією своєю сутністю тяжіє до буття, у якому воно відчуває цілісний контекст, сенс і певне пояснення всього сущого, якого просто не може не бути; тому що чує в собі та довкола себе цей «голос», який звертається до нього й кличе, і в цьому голосі «я» впізнає поклик свого джерела та мети, свою справжню приналежність і справжню відповідальність, і цей голос у його сприйнятті важливіший за будь-що інше. <...> Цілую, Вашек

№ 138 / 24 липня 1982 Люба Ольго, п’ять років тому зі мною відбулася одна пригода62, яка з багатьох оглядів мала для мого подальшого життя ключове значення. Починалося все доволі пересічно: мене вперше заарештували, і якось увечері після допиту я написав прокурору прохання про звільнення. Такі заяви ув’язнені пишуть постійно, і я сам сприймав це радше як рутинну, незначну й насамперед гігієнічну процедуру: звісно, я чудово розумів, що на рішення, випускати мене чи ні, упливають геть інші чинники, і аж ніяк не факт написання заяви. Утім, розслідування, вочевидь, тупцяло на місці, і я вирішив, що варто скористатися нагодою і нагадати про себе. Заяву я написав, як мені тоді здавалося, дуже акуратно й продумано: я не написав у ній нічого, чого насправді не думав, жодної неправди, та от лишень якось «проґавив», що правда — це не тільки те, що сказано, а й те, хто, кому, чому, як і за яких обставин це каже. Завдяки цьому дрібному «недогляду» (точніше, невеличкому самообману) мої висловлювання — нібито випадково — загрозливо наблизилися до того, що хотів почути адресат. Найабсурдніше в цьому всьому те, що мотивацією до цього маневру була не моя надія на певний результат, а лише професійно-інтелектуалістська й трохи

Див. примітку до листа № 10.

332

Від упорядників

...

Мартін Путна

«Листи до Ольги»: контексти і підтексти

З погляду звичайного «тілесного» людського досвіду початок вісімдесятих років був для Вацлава Гавела, мабуть, найгіршим періодом життя. Кілька років, із 1979 до 1983, він провів у в’язниці. В’язничний досвід — одна з архетипних ситуацій випробовування та переосмислення поглядів особистості на світ і на себе саму. Буває, що під упливом нового межового досвіду сформоване раніше світосприйняття лише утверджується та зміцнюється. Вацлав Бенда, співкамерник Гавела, писав своїй дружині Камілі листи з в’язниці, у яких знаходилося місце і для палких висловлень любові до жінки та дітей, і для філософських роздумів, які мали б утверджувати і відправникову, і адресатову християнську віру як своєрідний гарант сенсу діяльності дисидентів як такої — боротьби із земним виявом метафізичного зла. Буває й навпаки: людина набуває досвіду, який так розширює її світосприйняття, що вона кардинально змінює свої погляди на світ. Коли йдеться про творчих особистостей, такий досвід і зміни означають ще й серйозний імпульс до творчості. У випадку Вацлава Гавела так з’явився один із найважливіших у його доробку текстів — «Листи до Ольги». «Листи до Ольги», які вперше побачили світ у самвидавній серії «Експедиція» ще 1983 року, — один із загалом небагатьох чеськомовних творів, які глибоко ввійшли у світовий контекст. Його перекладено десятками мов. Він ставав як об’єктом академічного філософського і політологічного аналізу, так і культовим текстом у середовищах дисидентів, правозахисників, громадських активістів із різних країн та континентів. Причина такої популярності криється як в особі автора та драматичних обставинах написання текстів, так і в їхньому змісті та посланні. Саме тому доцільно розглянути цей твір у контексті його створення, що допоможе краще зрозуміти як зміст і посил тексту, так і самого автора. «Листи до Ольги» писалися, власне, per nefas — як книжка, якої автор початково не планував, як спроба скористатися єдиною доступною мож-

361

ливістю писати в умовах в’язниці. У першій частині текстів в’язничної кореспонденції автор заочно розмовляє з дружиною про всілякі побутові речі, дає розпорядження, розпитує щодо робіт по дому й дачі, пише про свої щоденні в’язничні потреби. Проте з 1980 року автор поступово розгортає в листах до дружини виклад філософського трактату про глибше значення в’язничного досвіду, про внутрішнє переживання таємничого світового ладу і про відчуття відповідальності, яке випливає з цього переживання. «Листи до Ольги» накреслюють обриси етики відповідальності як у контексті ув’язнення чи дисидентського руху, так і тогочасного суспільства загалом — суспільства неетичного і безвідповідального. При цьому автор іноді покликається на загальновизнаних авторитетів філософської думки, насамперед Мартіна Гайдеґґера та Емануеля Левінаса. У працях, присвячених «Листам до Ольги», уже не раз зауважено, що Гавел — не філософ sensu stricto, він лише послуговується філософською термінологією, тобто є — у позитивному й первинному значенні цього слова — «аматором» філософії. Проте найважливіше в «Листах до Ольги» — не їхня «наукова» складова, не посилання на Гайдеґґера чи Левінаса, а базовий «філософський досвід», що його в собі несуть ці листи. Цей досвід, основна ідея «Листів до Ольги», дуже простий: рефлексії щоденних особистих переживань ведуть мислячу людину до усвідомлення відчуття співпричетності до єдності людства й космосу, до відчуття співвідповідальності за все, що відбувається у світі. Це відчуття відповідальності перед універсальним принципом, який стоїть за всім, що діється. Цей принцип можна було б назвати «Богом», проте це поняття здається авторові аж надто конкретним. Усе найважливіше на цю тему, найхарактерніше ядро в’язничних вражень Вацлава Гавела і духовний поворот, який із цього випливає, сформульовано в листі № 41 від 7 серпня 1980 року: Перебуваючи тут, неминуче ставиш собі запитання, чи є в усьому цьому сенс і який. <...> Я змалку відчуваю, що не був би самим собою — людською істотою — якби не жив у тривалому та багатоликому напруженні з цим своїм «обрієм», джерелом сенсу й надії: ще з юності я не впевнений, ідеться тут про «досвід Бога» чи ні. Хай там як, я очевидно не є добрим християнином і католиком (як чимало близьких мені людей), різних причин тут багато — скажімо, я не схиляюся перед своїм Богом і просто не розумію, чому маю перед ним схилятися. Тим, ким він є — обрієм, без якого ніщо не мало би сенсу, і мене теж не існувало би, — він є вже у своїй суті, а не завдяки потужній владі, яка змушує себе шанувати. Навряд чи зразковим його пошануванням мені вдалося би поліпшити світ. <...> Я дитя доби знань, а не міфологічного мислення, тому і мій Бог, коли я змушений про нього говорити (що не надто люблю), виявляється чимось цілковито абстрактним, ту-

362

...

манним і, певно, малопривабливим (тим паче, моє до нього ставлення непросто вловити). Таким він постає лише перед тими, кому я намагаюся про нього розповідати, — цей досвід, певна річ, живий, щирий і конкретний, можливо (завдяки багатоликості, яка щоразу вражає), живіший за будь-чий, у кого є свій «нормальний», споряджений усіма належними атрибутами Бог (і хто часто, хоч як дивно, від нього затуляється замість наближатися). Що ще властиво моєму Богу: він майстер очікування, що часом виводить мене рівноваги. Він влаштовує мені різні можливості й мовчки чекає, що ж я робитиму. <...> Тепер його Страшний суд відбувається безперервно, постійно, і суд цей щоразу останній, знову й знову: усе, що відбулося, уже ніколи не буде іншим, усе залишається в «пам’яті буття», залишуся там і я, засуджений довічно бути наодинці із собою — таким, який є, яким сам себе створюю. Усі подальші міркування — це, власне, лише варіації цієї теми. З одного боку є принцип, перед яким людина відчуває відповідальність, його названо «ладом буття», «глобальним дивом буття», іншими термінами. А з іншого боку є «не-я», «спокуса Ніщоти», «самохідна структура» тощо — так названо не-ідентичність, не-особистість або принцип заперечення загалом. Автор доводить, що він передусім письменник, а лише потім — мислитель. Доводить це тим, що «сильний бік» його листів філософського спрямування — те, що закарбується в пам’яті читача, — не філософські виклади чи терміни, а короткі історії, якими автор ілюструє головну тезу «Листів до Ольги»: моральна дилема поїздки в трамваї, куди точно не ввійде контролер, а все одно перед людиною постає питання, чи плачувати квиток, або ж відчуття співвідповідальності стосовно «незнайомої ведучої прогнозу», коли в прямому ефірі зникає звук, і вона стоїть безпомічна й розгублена перед зосередженими на ній поглядами мільйонів глядачів. Зрештою, Гавел описує і найприватніший спогад про свої докори сумління у зв’язку з тим, що під час першого арешту навесні 1977 року він спробував піти на певні поступки тоталітарному режиму, даремно сподіваючись, що з цією силою можна зіграти в таку собі гру (і виграти). Тоді, 1977 року, Гавелу вдалося вийти на волю взамін на заяву з «покаянням», яку сам він сприймав як рафіновану, двозначну словесну гру. Проте режим, удавшись до брудної пропаганди, використав цю заяву проти її автора, домігшись, щоб і в суспільстві загалом, і в середовищі громадських активістів вважали, ніби Гавел відмовився від своєї участі в «Хартії 77». Його соратник-хартієць, професійний філософ і євангельський християнин Ладіслав Гейданек у «Листах до друга» захищає Гавела, виправдовує його вимушене збочення з визначеного шляху, посилаючись і на його багаторічну позицію та діяльність, і на винятковість в’язничної

363

ситуації — проте це все одно реакція на погіршення ставлення до Гавела, ба навіть на розмови про «зраду», які на той час активно точилися в хартійному середовищі. Хоч як парадоксально, автор сприймає свою помилку як імпульс до усвідомлення й осмислення етики відповідальності: ...лише тепер я починаю розуміти, що — принаймні з мого боку — то не було якимось нерозважливим промахом, який приніс мені стільки даремних страждань, а був то для мене досвід глибоко позитивний, просто-таки очисний, і я мав би за нього подякувати долі, а не проклинати її. Цей досвід кинув мене хай і в досить жорстке, але саме тому дуже змістовне протиставлення зі самим собою, так би мовити, струснув моє «я», щоб «витрясти» з нього глибший погляд на самого себе, серйозніше прийняття й розуміння всієї ситуації, ...щоб згодом привести мене до нового, зваженішого погляду на проблему людської відповідальності. Якщо говорити про літературний жанр «Листів до Ольги», то на перший погляд здається, ніби вони належать до традиції текстів, що передають філософські, релігійні чи мистецькі погляди автора у формі листа, адресованого конкретній особі. Проте насправді ця особа є адресатом лише формально, адже листи від початку призначалися для поширення та публікації. Автор не сподівається на відповідь формального адресата, такі відповіді або взагалі ніколи не існували, або втрачені, або ж вважаються несуттєвими для широкого кола читачів. Класичними прикладами цього жанру можна вважати «Моральні листи до Луцілія» Луція Аннея Сенеки, присвячені практичній етиці та її філософським, а саме стоїчним засадам. Зазвичай ніхто не переймається тим, що не може прочитати й «Листи від Луцілія». Традиція змістово насичених листів, коли бракує — хоча насправді нікому не бракує — відповіді від другої сторони, тобто формального адресата, набула з розвитком культури багатьох форм і варіацій. Тут можна згадати й новозавітні листи апостола Павла, призначені місцевим християнським общинам чи й окремим його однодумцям, завдяки яким «у похідних умовах» сформовано першу систему — і літературний стиль — християнської теології. Сюди належать і листи Ієроніма Стридонського (Святого Ієроніма), адресовані різним людям із його оточення, які репрезентують культурний світ освіченого християнина періоду пізньої античності, а послідовниками Ієроніма ставали чимало інших літераторів і гуманістів упродовж століть. Тут маємо й листи, що їх видатні особистості писали з в’язниці, намагаючись у передчутті близької смерті вкласти в них свої послання, зокрема й духовні або теологічні: серед найвідоміших зразків — листи Яна Гуса з Констанца, листи Дітріха Бонгьоффера з нацистської в’язниці (які, зрештою, уже навіть порівнювали з листами

364

...

Гавела). У середовищі чеських дисидентів, у безпосередній близькості до Вацлава Гавела та з певним часовим випередженням (у 1977–1978 роках) побачили світ самвидавні тексти філософів Радіма Палоуша та Ладіслава Гейданека, що поклали початок відновленню традиції «сенеківських» етичних листів до конкретного адресата — проте цього разу вже анонімного, до якого зверталися «друже» чи «похреснику». «Листи до Ольги» здебільшого прочитуються sub specie цієї традиції. Автор-мислитель веде філософський монолог, подібний на монологи Сенеки чи Ієроніма, а про Ольгу, власне, узагалі не йдеться. Однак, якщо читач Гавелових листів стежить у тексті не лише за перебігом думок автора, а й за супутньою «робочою» інформацією, він зможе відчути, що реальний контекст, у якому писано текст, реальний Sitz im Leben був насправді значно складнішим: «Листи до Ольги» — це не зовсім монолог. Автор, нехай і побіжно, та все ж згадує, що Ольга теж щось йому пише, хоча вкрай рідко реагує на зміст її листів. Утім, скажімо, у листі № 44 від 31 серпня 1980 року він ділиться своїми рефлексіями щодо її текстів. Доволі прямолінійно, навіть різко він стверджує, що літературний з літературного погляду листи Ольги досить слабкі: Не приховую, що мені як нестерпному педанту не цілком подобається їхня невиразна телеграфність, брак системності та композиційної логіки, надмір синтаксичної, граматичної та графічної недбалості. Проте водночас визнає, що ці листи для нього дуже важливі — і не лише з причин екзистенційно-емоційних, а й змістових: Певно, завдяки тому, що ти не обмежуєш себе зайвою увагою до зовнішньої форми, засобів вираження та композиції, твої листи дуже безпосередні й загалом, мабуть, змістовніші за мої, над якими я так старанно й вимогливо морочуся. Тобто: не намагайся покращувати свої листи, ...для мене важливий дух і внутрішнє «послання» твоїх листів, якщо назвати це дещо патетично. Та коли Гавел починає трансформувати свої листи в трактат, Ольга Гавелова, тобто особистість із величезною внутрішньою силою та природженою інтелігентністю, проте все-таки «практичнішої» вдачі, уже не може бути відповідним співрозмовником. Тож на її місце заступає інший партнер за листуванням. І хоча листи адресовано Ользі, однак відписує на них, відповідає на змістове наповнення, стає другою стороною в діалозі інша особа — брат автора, Іван. Зовнішні умови писання з в’язниці та у в’язницю були такі: перебуваючи в слідчому ізоляторі в Рузинє (червень–грудень 1979 року) Вацлав Гавел міг (теоретично) листуватися з будь-ким. А в місцях відбування покарання в Гержманіце та Борах (січень 1980 —лютий 1983) — уже тільки з найближчими родичами. Оскільки на той час батьків Гавела вже не було серед живих (мама померла давно, а батько — у липні 1979 року),

365

у категорію «дозволених» адресатів потрапили тільки троє — дружина Ольга, брат Іван та Іванова дружина Квєта. «Дозволене» ім’я швагрової Квєти Вацлав Гавел принагідно використовував як шифр для своєї тодішньої коханки Анни Когоутової, колишньої дружини Павела Когоута. Усі троє близьких родичів писали свої листи окремо. Як бачимо з листів Вацлава та загального контексту, Ольга і Квєта писали насамперед про практичні родинні питання, про господарство абощо. Іван, навпаки, ще від початку вирішив, що своїми листами бодай трохи компенсуватиме брату брак інтелектуальних стимулів. У першому ж листі в ув’язнення він повідомляє Вацлаву про такі наміри — і водночас натякає на свої очікування, що братові листи з в’язниці теж будуть філософськими. Він просто-таки закликає філософствувати: Здається мені, по якомусь часі знову доведеться мені з тобою листуватися, щоб ти там душевно не зачерствів. <...> Сподіваюся, ти вигадуватимеш нові п’єси і глибоко міркуватимеш над філософськими питаннями. Пиши час від часу, що ти вигадав. А я іноді писатиму, наприклад, про якісь цікаві книжки, які читаю. І одразу ж у першому листі Іван розпочинає свою програму дистанційного навчання. Спершу здається, що це буде лише Іванів монолог. У Вацлава, вочевидь, на першому етапі ув’язнення немає енергії на сприймання й осмислення інтелектуальних тем, тому Іванові він майже не відповідає. Братові він напише лише один раз, коли не буде впевнений у поточному місцеперебуванні Ольги (лист № 10 від 22 вересня 1979 року), і один раз докладе до листа Ользі окремий додаток для Івана (лист № 11 від 6 жовтня 1979 року). І лише остаточно «осівши» у в’язниці в Гержманіце, Гавел спрямовує свої думки в те річище, куди його намагався скерувати Іван — у філософські міркування. У листі № 37 від 22 червня 1980 року він пише Ользі, що готовий «бодай спробувати написати лист із міркуваннями». І починає розвивати роздуми про розпад людської ідентичності. При цьому він наводить аналогії з фізичними явищами, і навіть пише в листі до Ольги контрольне запитання Іванові: «Іване, чи це правда?». Таке непримітне «Іване, чи це правда?» стає початком діалогу між братами — того справжнього філософського діалогу в посланнях із в’язниці й у в’язницю, який приховано точиться в «Листах до Ольги». Діалог цей, звісно, нерівномірний. Не лише тому, що Вацлав у в’язниці, а Іван на волі, біля своєї багатої бібліотеки. А ще й тому, що формально Вацлав і далі звертається переважно до Ольги. Лише зрідка він ставить якісь уточнювальні запитання на зразок цитованого вище, і лише у виняткових випадках «обмовляється», як-от у листі № 65 від 24 січня 1981 року: «...можливо, ти чи Іван поставите питання, де, на мою думку, існують такі явища, як “абсолютний обрій”, “пам’ять буття” тощо».

366

...

Потім ще раз, у листі № 108 від 26 грудня 1981 року, він відкрито реагує на зітхання брата щодо нерівномірності цього листування, але знову пише Ользі: Іван нарікає, що я мало реагую на його листи, і це правда. Читати його листи мені завжди дуже цікаво, і якщо я не відписую на них досить докладно, то лише тому, що погоджуюся з викладеними думками, або ж вони стосуються сфер, у яких я можу тільки запитувати й слухати, а ще трохи через страх перервати нитку моїх власних викладів. Звісно, важко не замислитися, у чому ж причина такого послідовного адресування листів винятково Ользі. Напрошуються дві відповіді. Перша: Гавел як в’язень не мав змоги і/або сили писати більше, ніж один лист, у який він вкладав усе, що було на серці, не зважаючи на тему чи жанр. І друга: знайшовши свою «велику тему» і взявшись активно її розвивати, він уже достеменно знав, що пише ані для Ольги, ані для Івана, але для «світу». Адже надалі він уже стилізував листи під літературний твір. У листах «пізнього» періоду ув’язнення Вацлав навіть дає інструкції, як слід сприймати цілісний твір, як його редагувати, як презентувати. Ці інструкції не ввійшли в «канонічний» текст «Листів до Ольги». Уривки з них опубліковані лише в додатках до повного зібрання творів Вацлава Гавела 1999 року. Одна із зауваг стосується й вибору назви для «Листів до Ольги». Ця ідея початково належить Івану. Вацлав пристав на неї, з одного боку, для декларативної демонстрації своїх подружніх стосунків, а з іншого — «тому що це схоже на “Листи до Мілени” Кафки». Неухильне дотримання звертання до Ольги як єдиного адресата — це передусім цілеспрямована літературна стратегія автора. Утім, звернімо увагу й на те, що у в’язницю писав хоч і прихований, але при цьому реальний співрозмовник, тобто Іван. Це важливо зокрема тому, що й ім’я відправника «Іван М. Гавел» невдовзі стало шифром: сам Іван поволі втягнув у листування з ув’язненим братом цілу низку співавторів, чиї тексти переписував у свої листи. Поступово усталилися ролі в діалогах: Вацлав Гавел приходить зі своєю оригінальною рефлексією особистого екзистенційного досвіду, що його він намагається перевести в площину філософських понять. Іван Гавел і його співавтори приносять його роздумам «поживу» у формі наукових уточнень, контрольних запитань і розлогих цитат із філософських джерел, а Гавел надалі це все опрацьовує. Вибір співавторів, текстів і тем був пов’язаний, з одного боку, зі змістом листів Вацлава Гавела, а з іншого — з інтелектуальним колом, у яке входив Іван, тобто із середовищем Кампадемії. Кампадемія — самоназва учасників неофіційного філософського семінару. «Академія», тому що вони вважали себе послідовниками академії Платона, а «Кампа», тому що збиралися в помешканні Радіма Палоуша на однойменному празькому острові. До Радіма Палоуша, з огляду на

367

його роль господаря та поважний вік, навіть зверталися доволі «міфологічно», грецьким словом на позначення директора школи — «схоларх». Переконання, начебто гурток філософів-дисидентів у Празі періоду нормалізації, у Чехословаччині ХХ століття — це «перевтілення» саме того гуртка, що його зібрав навколо себе Платон в Афінах IV століття до нашої ери, спершу може здатися зарозумілим і сміховинним. А все ж: поперше, така думка справді суголосна платонівській традиції, якій властива віра в безперервне духовне передання платонівської науки та платонівського «посвячення», хай навіть це «передання» не завжди можна довести на конкретних фактах зовнішньої, «матеріальної» історії. Відновлення давньогрецької платонівської академії в ренесансній Флоренції XV століття, до чого відсилає цитата зі спогадів Даніела Кроупи, — це найвідоміший, проте аж ніяк не єдиний випадок такого штибу долучення до духовного «апостольського успадкування» платонівської традиції (Новотний, 1970). До того ж ніде не сказано, що одночасно лише одна спільнота може претендувати на таке успадкування. Радше навпаки: інтелектуальна історія Європи нового часу фіксує безліч фактів існування найрозмаїтіших приватних академій, які в різний час і в різних місцях плекали платонівську філософію (а також інші духовні й культурологічні дисципліни, які в широкому значенні слова були суголосні з платонізмом), уважаючи себе гілками того прадавнього дерева традицій, яке росло в афінському гаї Академія. Змінювалися час, місце й теми академічних обговорень, проте зазвичай лишався незмінним принцип незалежних, вільних дебатів і спілкування, які мають дуже мало чи й зовсім нічого спільного з офіційними університетами, якими в середовищах приватних академій гордували як осередками бездушної освіти і (читай: схоластичного) формалізму. І якщо саме в Празі періоду нормалізації, де з університетів остаточно вивітрилося незалежне й вільне мислення, філософи-дисиденти долучаються до традиції приватної платонівської академії — це подвійно актуально. Зрештою, і по тому, як із чеських університетів викорінили комуністичну ідеологію, залишається — а з наступом «наукометрії» тільки зростає — небезпека такої бездуховної схоластики, «науки заради науки» і «науки для грантової звітності». Ідея відкривати приватні академії як прихистки свободи думки поза офіційними університетами лишається актуальною і на початку ХХІ століття. Крім того, хоча учасники дуже серйозно ставилися до міфічної інтерпретації себе як академії, у цьому було й немало ігрових елементів, як і в усій діяльності Кампадемії. Її учасники влаштовували «серйозні» спільні читання творів Платона й інших текстів, а паралельно — «вилазки на Святого Яна» на природу, під час яких дуже по-філософському інтерпретували «банальні» враження від прогулянок серед чеських пейза-

368

...

жів. Згодом, у 1980-х роках, додалися й «consultationes» у Гавела в Градечеку, супроводжувані химерними записами і малюнками. До написання власних філософських текстів кампадеміки ставилися цілковито поважно, однак деякі тексти стилізували, наприклад, під клоунські пародії на платонівські діалоги: тут найкращим прикладом може слугувати запис розмови Івана М. Гавела зі Зденєком Нойбауером. Кампадеміки травестіювали власні імена, часто перекладаючи їх латиною чи грецькою (Ґауденцій — Радім Палоуш, Сідоній — Зденєк Нойбауер, Каліпто — Томаш Галік), а іноді вдавалися до непростих культурних ремінісценцій (Сакатека, другорядний персонаж Кастанеди, — Іван Гавел). Найбільше прізвиськ вони вигадали за мотивами «Володаря перснів» Толкіна: Даніел Кроупа був «Фродо», тому що заснував Кампадемію, а отже, був тримачем «перснів» традиції. Томаш Галік був «Ґандальфом», тому що приносив духовні, тобто теологічні знання з «інших світів». Радім Палоуш був «Елрондом», тому що його сільський будиночок у Младій Вожіці слугував сховком, таким собі Рівенделлом. Павел Братінка був «Ґімлі» просто через свою огрядність; і так далі. Ця приватна гра в Толкіна, яка на чверть століття випередила толкіноманію в Чехії, була пов’язана з вірою кампадеміків у сенс відродження та прищеплення міфів у сучасному суспільстві, а також із «профанною» потребою конспіруватися від поліції. Такі ігри, міфологізація та клоунада були не лише виявом зовнішньої стилізації, а й внутрішнього зв’язку кампадеміків зі світом. З огляду на те, що в їхніх працях часто йшлося про поєднання того, що в дискусійній площині вважається непоєднуваним, вони часто вибирали гру як метод, який дає змогу «поєднати непоєднуване» і так, проживаючи актуальну ситуацію, входити туди, куди суто раціональний метод не сягає. Саме в цьому інтелектуальному середовищі перебував Іван Гавел, у межах своїх можливостей передаючи відповідні ідеї братові у в’язницю. Передусім це світ феноменологічної філософії, культивованої у традиції Яна Паточки. Так він переписав у листах есе Гайдеґґера «Розмова на польовій дорозі» та інші, переклад яких розпочали кампадеміки, а також уривки з книжки Левінаса «Гуманізм іншої людини». Не менш важлива тут і «нова наука». Іван Гавел переказує братові деякі нові наукові теорії, що виходять за рамки того позитивістсько-матеріалістичного розуміння науки, яке на той час пропагувалося на офіційному рівні в комуністичній Чехословаччині: явище автореференції, яке описав фізик, теоретик пізнання і творчості Дуглас Гофштадтер у книжці «Ґьодель, Ешер, Бах», дисипативні структури хіміка Іллі Пригожина, антропний принцип у структурі всесвіту і теорії великого вибуху, поступово з’являються згадки про Пірсіґа та Налімова. У листи переписувалися

369

й цілі тексти з найсвіжіших самвидавних перекладів: дослідження «Експресивність» Раймонда Руєра, який прославився книжкою про «нову науку» La gnose de Princeton, або уривок із тексту «Душа рослин — тварин — людей» від учениці Гуссерля Едіт Штайн, яка згодом стала кармеліткою, поєднавши світ сучасної філософії зі світом віри. Отаким був світ авторів, які в Кампадемії вважалися класикою: Іван подає містичне так, як про нього на матеріалі індіанського шаманізму писав Карлос Кастанеда або Толкін у своєму «Гобіті». Ішлося завжди про мислителів чи науковців, які з різних ракурсів «фахово» розробляли ті теми, що їх Гавел розвиває вже «по-аматорськи» у своїх листах із в’язниці: відкриття всесвітніх закономірностей у конкретних явищах, відчуття глибокої пов’язаності суб’єкта сприймання з довколишнім світом, етика відповідальності. З позицій феноменологічної філософії та філософської етики ці концепти формулюють Гайдеґґер і Левінас. Долучаються до них і всі названі вище науковці, які руйнують позитивістсько-наукометричні уявлення про світ як щось винятково матеріальне, причинно-наслідкове і раціональне, де вже немає місця для таких понять, як сенс, лад чи або дух. La Gnose de Princeton Руєра, антропологічні дослідження Кастанеди, які вилилися в містичний досвід; антропний принцип і великий вибух у космології — усе це свідчення, що підтверджують «ззовні» досвід світу сенсовного, єдиного цілого з таємничими взаємозв’язками, як його розглядає Вацлав Гавел у «Листах до Ольги». Іван у своїх листах приділяє стільки уваги науковцям та їхній аргументації з кількох причин. По-перше, Іван сам передусім науковець. Подруге, Вацлав сам розпочав свої філософські міркування із зауваг про фізику, і принагідно раз у раз повертався до наукових проблем. По-третє, виклади науковців світового рівня на захист нематеріалістичного трактування світу — надзвичайно важливі в історичному і політичному контексті, у якому обоє братів писали свої листи: адже комуністичний режим стверджує, що його офіційна марксистська ідеологія, «діалектичний матеріалізм», який заперечує все духовне, — це НАУКОВА світова думка. Брати Гавели не вступають у відкриту полеміку з марксизмом: по-перше, це було просто неможливо з огляду на цензурування в’язничних листів, а по-друге, вони не хочуть марнувати на це свої зусилля й час, які їм значно потрібніші для пошуку світоглядних альтернатив. Проте приховано в їхньому пристрасному захопленні «іншою» наукою відчувається радість від того, що ці найновіші наукові дослідження підривають ідеологічне підґрунтя режиму, «наукову світову думку». Згодом Іван Гавел звертається до двох своїх друзів із Кампадемії Радіма Палоуша та Зденєка Нойбауера з проханнями написати коментарі до філософських роздумів у в’язничних листах — потім він перепису-

370

...

вав ці зауваги у свої листи. Радім Палоуш, «схоларх» Кампадемії, у своїх коментарях пропонує розвинути певні ідеї, викладені в листах Вацлава. Тон його зауваг загалом схвальний, навіть захоплений. Значно відчутніше на Вацлава Гавела вплинуло долучення до розмови Зденєка Нойбауера, який вступив із ним в активну полеміку. Біолог і філософ Зденєк Нойбауер був мислив найоригінальніше з-поміж усіх учасників Кампадемії. У його текстах більшість суто кампадемічних тем подано в дуже концентрованій, загостреній формі. Він максимально радикалізував клоунсько-наївну стилізацію, аж у ній саме життя філософа ставало виставою, філософською грою. Це він упровадив прізвиська за Толкіном, він ініціював появу «окцидентологічної секції» та філософське трактування «вилазок на Святого Яна». Він несистематично досліджував міф як метод сприймання і навіть творення світу. Міф для Нойбауера — це історія, яка об’єднує, повертає сучасну раціональну людину до її коренів, до світу архетипів, праісторій про пошуки її місця у всесвіті, про шлях до духовної зрілості та переміни. Так літературний текст завдяки ініціації стає текстом-посвяченням. Звідси й дослідження теми «сходження в потойбіччя» у Гомера, Вергілія, Данте і Толкіна, а також у середньовічних сюжетах про Грааль (див. працю Нойбауера «Роздуми та розповіді про святий Грааль»; Pojednání a vyprávění o svatém Grálu). Автор міфів — деміург, що як суб’єкт не лише перетворює, а буквально створює світ. Звідси й зацікавлення Нойбауера такими на позір «антикатолицькими» авторами, як Фрідріх Ніцше та Ладіслав Кліма (див. його статті «Біологічна онтологія Ніцше»; Nietzschova biologická ontologie; і «Свято — гра — суб’єктивність»; Slavnost — hra — subjektivita). Нойбаеурова рефлексія науки прямо пов’язана з переоцінкою міфу і творчої суб’єктивності. Позитивістську, об’єктивну науку Нойбауер вважає вже пройденим етапом пізнання. Він протиставляє їй новий, наступний етап «нової науки», що почала розвиватися в Берклі, Прінстоні та інших (не лише) американських університетах у 1960х і 1970-х роках ХХ століття, і якій притаманне розмивання меж між суспільними і природничими науками, навіть між наукою і релігією та міфом. Передвісники цієї «нової науки», на думку Нойбауера, — батько кібернетики й антрополог Ґреґорі Бейтсон, автор теорії «зміни наукової парадигми» Томас Кун, а пізніше й автор «Дао фізики» Фрітьоф Капра чи автор гіпотези Геї Джеймс Лавлок. Дещо згодом сам Нойбауер в усній бесіді з автором цієї післямови описав, як розпочався їхній із Гавелом діалог: Прийшов до мене Іван і каже: «Слухай, я отримую такі дивні листи від свого брата. Він трохи вдарився у філософію, чи що, а я не дуже знаю, що тепер із цим робити. Можеш це прочитати і щось мені підказати?». Ну, а я, нічого не підозрю-

371

ючи, написав усякого-різного, де підрізав, де підгавкнув, щиро вважаючи, що Іван ламає голову над тим, як йому грамотно відповісти ув’язненому брату. Тому я писав це радше для самого Івана, такі собі шпаргалки, у яких ніяк себе не стримував. Я спробував трохи оживити його текст, суто практичні фахові зауваги. А Іван узяв, переписав усе це й надіслав. Це психічно дуже травмувала Вашека, він раптом подумав, який він повний дурень, і що взагалі не варто було пхати носа у філософію, якщо будь-який фахівець йому на пальцях за лічені хвилини доведе, що це дурня й епігонство. Бідолашний Вашек у в’язниці, видасть щось отаке від себе, щось щире — а потім отримає таку-от нещадну критику, яку ще й читає сам, в ізоляції, без контексту. Ці критичні «підрізання й підгавкування» збереглися в листі Івана від 17 січня 1982 року, а «травму», про яку згадує Нойбауер, описує сам Гавел у листі № 113 від 30 січня 1982 року: ...лист Івана довершив згубне діло: блискучі, глибокі й при цьому короткі зауваження Зденєка Н. до моїх перших листів про театр викликали в мене тотальну відразу до власних листів із міркуваннями, що почали здаватися мені якоюсь банальною пустопорожньою балаканиною. Однак наступного дня в цьому ж листі Гавел допише, що депресія минула, а виклад своїх думок у наступному листі, № 114, він починає прямим відсиланням до однієї із зауваг Нойбауера. Уже надалі Гавел, вочевидь, трохи побоювався Нойбауерової критики — точнісінько так само важко він сприймав і будь-яку, крім цілковито позитивної, критику на свою п’єсу «Гірський готель», яку тоді саме ставили у Відні. Власне, спершу Іван переписував у листи до брата всі рецензії, аж доки дістав у відповідь чітку заяву: «Негативну критику на ГГ не хочу навіть читати!». Тому в листі № 76 Іван надсилає коментарі від Нойбауера з приміткою: «Не бійся, вони переважно схвальні». Утім, Зденєк Нойбауер дещо уточнив свої початкові зауваження, які нібито стосувалися лише окремих формулювань, але аж ніяк не загального змісту й викладу міркувань Вацлава Гавела. Проте це Нойбауер усвідомив вже значно пізніше, описавши це так: «Надзвичайно цікавий досвід — ця різниця перспектив: то педантична прискіпливість, то душевність і розуміння». Нойбауер узявся коментувати тексти Гавела, проймаючись дедалі більшою до них повагою, і навіть почав «міркувати паралельно». Роздуми Гавела про досвід як взаємопов’язаність явищ із «абсолютним обрієм буття» (авторський термін) перетнулися з власне Нойбауеровою темою «онтології суб’єктивності», над якою той тоді активно працював. Тобто він намагався не лише надихати Вацлава Гавела, розширюючи й уточнюючи його виклади, а й сам надихався його спостереженнями та рефлексіями для своїх «фахових» філософських текстів.

372

...

Приблизно в останній третині Іванових листів Нойбауер стає вже не просто одним із багатьох час від часу цитованих авторів, але фактично третім співрозмовником. Уривки з його текстів — це й прямі відповіді на міркування Вацлава, і самостійні тексти на дотичні теми. Схожу ситуацію спостерігаємо і з іншого боку, коли наприкінці «Листів до Ольги» Зденєк Нойбауер стає — поряд із Левінасом і Гайдеґґером — одним із найчастіше згадуваних авторів. Це ще помітніше, якщо не обмежуватися «канонічним» текстом «Листів до Ольги», який завершується листом № 144, а взяти до уваги й листи № 145–165, які туди не ввійшли. У цій завершальній «післяканонічній» частині «Листів до Ольги» найважливішим мотивом стає саме діалог Вацлав Гавел зі Зденєком Нойбауером. Ба більше: коли вже компонування планованої книжки філософських листів (і термін покарання автора) помалу добігали кінця, Вацлав Гавел, ретельно продумуючи всі супровідні питання щодо її видання, вирішив, що саме Зденєк Нойбауер має стати першим публічним, «канонічним» тлумачем його твору. Він попросив свого співкамерника, домініканського монаха (а з 2010 року — празького архієпископа) Домініка Дуку, який саме виходив на волю, щоб той знайшов Зденєка Нойбауера і переказав йому відповідне доручення. Нойбауер доручення виконав — і так вийшла у світ стаття Consolatio Philosophiae hodierna, яку неодмінно вміщували в усі перші самвидавні та закордонні видання «Листів до Ольги» як невід’ємну складову. Проте в променях успіху цього хепі-енду не можна забувати, що міркування Вацлава Гавела і Зденєка Нойбауера, які багато в чому збігаються, мають і чимало відмінностей. І річ справді не в ступені оригінальності, філософської «фаховості» чи точності формулювань у текстах Вацлава Гавела, які були причиною початкового непорозуміння. Текст Нойбауера «Про твердий і м’який стиль у філософії», написаний 1988 року, хоч у ньому і не згадано імені Гавела, можна вважати апологією гавелівського філософствування. Автор розглядає явище взаємної доповнюваності стилю «твердого», тобто логічно чіткого й точного, і стилю «м’якого», або ж поетичного, метафоричного, есеїстичного. На думку Нойбауера, кожен філософський текст мусить містити бодай окремі елементи термінологічної «твердості» (тобто науковості й точності), проте основний стиль тексту при цьому цілком може бути «м’яким», тобто поетичним, як, наприклад, у «Бенкеті» Платона чи «Так казав Заратустра» Ніцше: Те, про що йдеться у філософському тексті — від найтвердішого до найм’якішого, — це не просто передання сенсу, це досвід пошуку різних шарів сенсу і те, до чого відсилає кожне усвідомлення: це контекст, який оживає в процесі читання. <...> Від філософського тексту [читач] очікує, що за його до-

373

помогою він усвідомить або принаймні краще й глибше уявлятиме собі щось, що насправді — можливо, і з власного досвіду — він знає вже давно, здається, ще від народження, проте раніше не усвідомлював, що знає це, і не міг цього сформулювати. Тут річ в іншому: у змісті й глибині філософського послання «Листів до Ольги». Вацлав Гавел і Зденєк Нойбауер погоджуються в думці про те, що однієї лише позитивістсько-матеріалістичної парадигми пізнання не досить, і обидва сприймають «нову науку» як спільника в боротьбі з цією парадигмою; спільні також їхні погляди на досвід людини як шлях до пізнання глибшого сенсу й ладу, на відчуття особистої співвідповідальності за цілість світу. Проте думки авторів розходяться стосовно того, що ж у результаті випливає з цього досвіду та з цієї відповідальності. Скажімо прямо: вони розходяться щодо того, що досвід, який Вацлав Гавел описує в листах із в’язниці, — це досвід релігійний. Іван Гавел особисто не вступає в жодну релігійну чи навіть теологічну дискусію. Проте в листах до брата дає висловитися тим, кого вважає авторитетнішими знавцями в цій сфері. До них, безперечно, належать Зденєк Нойбауер і Радім Палоуш — обоє філософи, католики за віросповіданням, які у своїй науковій діяльності розглядають (зокрема) теми віри та релігії в сучасному світі. Окрім них, Іван Гавел у листі № 154 закликає ще одного «свідка» — не згадуваного в листах Петера Гаєка, свого колегу, математика, євангеліста за віросповіданням. Петер Гаєк не надто вникає в тексти Вацлава Гавела. Іван Гавел переповідає тільки те, що «він вважає світ твоїх думок шляхетним і гуманістичним», а потім переписує Гаєкове визнання віри: «Мабуть, тобі буде цікаво знати, чому вони Господу Богу вклоняються». Далі текст Петера Гаєка містить класичне християнське, а точніше, євангелістське визнання віри в Христа як відкупника гріхів: «Християнин, на мою думку, — це не той, хто вивчив догматику і прийняв аксіоми; це навіть не той, хто неодмінно пережив якесь спектакулярне диво. Християнин — це той, хто захоплюється Христом». Так прямо й чітко сформульована, така виразно христоцентристська віра кардинально розходиться з досвідом, термінологією та стилем викладу міркувань Вацлава Гавела. Він коротко оцінить слова «Іванового друга», проте ніяк на них не відповість. Він відповідає на слова Палоуша та Нойбауера, тому що знає, ЯК на них реагувати: адже вони послуговуються не формулюваннями прибічника віри, а філософсько-феноменологічною мовою, яку він може й хоче розуміти. І саме на прикладі цієї «мови невірянина» Нойбауер доходить висновку, що досвід, який описує Вацлав Гавел, досвід, що формує ядро його міркувань, відповідає феномену віри в Бога: «Вірити означає також і побороти абсурдність і трагіч-

374

...

ність вигнання… у веселощі й щастя дітей Божих. <...> У В. Г. жива віра перебуває поза всякими сумнівами». Вацлав Гавел раз у раз не наважується прийняти таке однозначне трактування свого досвіду. Востаннє він говорить про це в листі № 159 від 18 грудня 1982 року, який лишився поза «каноном» «Листів до Ольги»: Так, я справді відчуваю, що день у день починаю краще розуміти християнські символи (тим паче, Зденєк, та й інші, рекомендували мені трохи глибше розібратися в їхніх значеннях); проте я не практикуючий католик і навряд чи колись ним стану. <...> А якщо про мене кажуть, що я став вірянином, — це неправда, або м’якше: це не зовсім так. <...> Коли я й не наважуюся вживати слово «Бог», то тільки й винятково тому, що це слово — особисто для мене — надто однозначно конкретизує цей досвід в істоту, і цим певною мірою його викривляє — навіть попри те, що у вигляді «нуміноза» («голосу буття», як я це називаю) він і справді схожий досвід якоїсь істоти чи набуває форми такого досвіду. (Тут і далі виділення мої. — М. С. П.) Зденєк Нойбауер відповідає, що зовнішня зміна віросповідання чи конфесії, про яку говорить Гавел, — це не те саме, що зміна внутрішня, яку має на увазі він сам: «Я навмисне уникав слова “навернення”, бо знаю, що його найчастіше тлумачать як категоричний перехід до наперед визначеного релігійного способу життя. Проте цей крок абсолютно ніяк, у жодному мислимому сенсі, не пов’язаний з описаним досвідом: це зовсім інший, навіть можна сказати, незалежний, реальний “тілесний” вимір». Щодо вагань Гавела, то в певному розумінні це теж вияв «релігійного досвіду», це «відповідальність перед самим досвідом». Щодо страху Гавела вживати поняття «Бог» через його надмірну історичну та церковну перевантаженість, Нойбауер наголошує, що й інші, загальніші поняття, які Гавел намагається дібрати на позначення власного досвіду, «теж не позбавлені уявлень і метафізичних висновків, які насправді цьому досвіду геть чужі». У заключних текстах «Листів до Ольги», які досі лишалися для читачів таємницею, точиться двобій за інтерпретацію в’язничного досвіду Гавела. Двобій дружній, проте жоден із «фехтувальників» не зуміє перемогти, не «поранивши» чи не «вбивши» другого. До цього двобою стали не лише Вацлав Гавел і Зденєк Нойбауер, а й дві великі світоглядні концепції, дві великі чеські (а в контексті — і світові) культурно-історичні традиції. З одного боку християнство у своєму католицькому вияві, з другого — традиція просвітницька, деїстична і масариківська. Обидві репрезентують найкращі гравці — «фехтувальники» з широким колом знань і глибокими думками, відкриті до сприймання інших позицій і переконань. Та все одно цей двобій може завершитися тільки нічиєю: кожен залишиться при своїй думці.

375

Найкраще це проілюструвати прикладом, як обоє опонентів інтерпретують ключове поняття єврейсько-християнської традиції — Боже ім’я Єгова. Гавел відстоює власну зацикленість на понятті «обрій буття» (із листа № 159): «Зрештою, якщо я не помиляюся, друг Д. казав колись, що “Єгова” означає “той, хто є”, а отже, саме буття. Тому — з християнського погляду — я не розрізняю “джерела справжнього буття” і “справжнього буття” як такого». Нойбауер йому опонує, що ім’я Єгова означає не «є», а «я є»: «Боже Я Є не можна так собі взяти й об’єктивувати в просто Я: Бог — це внутрішній досвід, на який не можна посилатися чи його проголошувати. <...> Бог являється також і в ТИ... з давніх-давен слово “Бог” звично вживається в контексті досвіду, як ми це бачимо і у В. Г.». Гавел у своєму наступному листі, № 160, реагує доволі роздратовано («...від останнього коментаря З. Н. до моїх листів мене здолало відчуття, що я лізу в те, у чому нічогісінько не тямлю»), а тоді повертає діалог у загальнішу філософську площину. Так «самі проти себе» лишилися стояти поняття Бога як шифру для буття, Бога-буття метафізичного, статичного, sit venia verbo деїстичного чи масонського, «Бога філософії», а з іншого боку — розуміння Бога як живого, динамічного, діалогічного, sit venia verbo християнського, католицького, «Бога Авраама, Ісаака та Якова». «Самі проти себе» — чи, може, краще сказати «самі повз себе». Символічною крапкою по цьому діалозі-двобої міг би стати доброзичливий і гострий вірш іншого дисидента й католика Івана Мартіна Їроуса на адресу іншого дисидента, філософа й «некатолика» Еґона Бонді: Хлопче, чому ти його називаєш Онтологічним полем? Так отупів від алкоголю, Що боїшся сказати Єгова? Вацлав Гавел у «Листах до Ольги» і справді наче «боїться сказати Єгова». Тут ми бачимо, що він переймає підхід до релігії, якого дотримувався Томаш Ґаррік Масарик під упливом американського унітаризму, в Вацлав Гавел — під упливом Масарика, а паралельно й американського ліберального протестантизму Юнацької християнської організації (YMCA): ядро всіх релігійних починань — це етична відповідальність і всі дії, що з неї випливають. Світ має певний загальний сенс, прихований за явищами, але про цей сенс не можна сказати майже нічого конкретного. Слово «Бог» вживати можна, але не обов’язково. Про Христа можна говорити як про вчителя етики, але, очевидно, не як про втілення Бога. Існування якоїсь обов’язкової релігійної думки (догми) виключено як таке. А сам Гавел ще стриманіший у виражальних засобах, ніж

376

...

його ідейні попередники, адже для Масарика вживання слова «Бог» не становило проблеми. Томаш Галік, інший учасник Кампадемії, пов’язує релігійність Гавела з іще давнішою традицією — типово чеською «смиренною набожністю». На думку Галіка, саме вона поєднувала (попри чималі розбіжності в термінології) не лише Масарика і Гавела, а й Карела Гавлічека-Боровського, Франтішека Палацького, Карела Чапека, Франтішека Ксавера Шалду, Яна Паточку та інші видатні постаті новітньої чеської духовної історії. У цій традиції розуміння духовного ладу світу і відповідних етичних потреб супроводжується цілковитим неприйняттям церковності. Утім, щодо одного аспекту релігійного підґрунтя такого способу мислення є між, з одного боку, Томашем Масариком і Вацлавом М. Гавелом63 (а також усією традицією «смиренної набожності»), а з другого боку, Вацлавом Гавелом принципова відмінність: перші розуміли як принципову, невід’ємну умову розвитку нового, сучасного спіритуалізму чи релігійності саме відхід від традиційного католицизму. Спіритуалізм чи релігійність, як вони їх собі уявляли, мали стати альтернативою католицизму як системи високих учень та «ірраціональної» набожності, яку до того ж підтримують авторитарні владні інституції. Вони збирали довкола себе людей, які так само розійшлися з католицизмом. Проте Гавел зустрічається з католицизмом в іншій історичній, соціальній і ментальній формі — з католицизмом як самоідентичністю, яку для себе обрала більшість дисидентської спільноти, і чимало його найближчих друзів із власної волі визнають свою приналежність до неї, хоч це й ризиковано. А головне, він не боїться асоціювати цю ідентичність із сучасними філософськими течіями, як-от феноменологія, і з найновішими ідеями природничих наук. Тому, хоч Гавел зберігає певну скептичність стосовно «офіційної» католицької церкви, політичних і моральних компромісів, на які йдуть її представники, він уже не має стосовно католицизму такого «базального» спротиву, як його попередники. Якщо він і згадує про якісь специфічні складові католицького вчення, то лише з повагою: До того ж віра в християнського Бога передбачає чимало супутніх вимог: віру в божественну сутність Христа, у непорочне зачаття Діви Марії тощо — усе це для мене надто серйозно, щоб видавати за віру всілякі більш-менш образні сприйняття цих явищ. У в’язниці Гавел навіть долучається до виразно «традиційних», «домодерних» набожних процедур (які таємно організовував його співкамер 63

Вацлав Марія Гавел (1897–1979) — батько Вацлава Гавела, підприємець, інтелектуал, президент празького Ротарі-клубу, автор книжки спогадів; приятелював із Т. Ґ. Масариком. — Прим. пер.

377

ник Домінік Дука), скажімо, до великоднього посту: «У Чистий четвер о 16 годині я розпочав суворий піст... а щойно — тобто у Велику суботу зранку — я його завершив». Тож не лише християнство, а й безпосередньо католицизм Гавел сприймає серйозно (і навіть у наведених вище цитатах несвідомо ототожнює поняття «християнський» і «католицький»!), але саме тому й відмовляється цілковито з ним ототожнитися. Звернення Гавела до духовних тем, яке відобразилося в «Листах до Ольги», згодом дістало «друге життя», зокрема у формі активного обговорення в дисидентському середовищі. По-перше, і самвидавне, і закордонні видання «Листів до Ольги» виходили з післямовою Сідонія, тобто Нойбауера, де стверджувалося, що формулювання Гавела за своєю ідейною структурою відповідають традиційно релігійним, однак обрані філософський жанр і стилістика не дають змоги вдатися до іншої мови, ніж «нерелігійна»: Ідеться про свідчення в дусі Філософії... аж ніяк не релігії. <...> У людській і божественній природі буття, яку так докладно розглядає автор, насправді немає нічого, що давало би йому право ототожнити своє уявлення з Богом у біблійному розумінні. А проте, незважаючи на вкрай тонкі відмінності в баченні самого і його «офіційного» інтерпретатора Нойбауера, у середовищі усно ширився спрощений варіант «історії в’язня», а саме твердження, що Гавел навернувся в християнство. Про це нагадують знову ж таки вірші Їроуса: У дикий світ пляшок Повертається навернений Вашек І пляшки йому дзвонять Te Deum Цей вірш було написано теж у в’язниці, до того ж його автор, перебуваючи в ув’язненні, сам надовго навернувся в католицизм. Тож звістка, хай і недостовірна, нібито «Гавел увірував», демонструє моральне значення такого вибору для людини в такій ситуації, а також для всієї дисидентської спільноти: тут повернення до традиційного християнства стає однією з альтернативних ідентичностей.

Використана література Benda, Václav; Bendová, Kamila. Dopisy přes mříže. — Kostelní Vydří: Karmelitánské nakladatelství, 2007. Havel, Ivan M. a kol. Dopisy od Olgy. — Praha: Knihovna Václava Havla, 2010. Havel, Ivan M.; Neubauer, Zdeněk. Sidonia a Sakateky Čtrnáctero vykročení. — Praha: Sofis, 2004. Havel, Ivan M.; Palouš, Martin; Neubauer, Zdeněk. Svatojánský výlet. — Praha: Malvern; B. Just, 1999.

378

...

Havel, Václav. Eseje a jiné texty z let 1970–1989. Dálkový výslech. Spisy 4. — Praha: Torst, 1999. Havel, Václav. Dopisy Olze. Spisy 5. — Praha: Torst, 1999. Hejdánek, Ladislav. Dopisy příteli. — Praha: OIKOYMENH, 1993. Kroupa, Daniel. Dějiny Kampademie. — Praha: Knihovna Václava Havla, 2010. Neubauer, Zdeněk. Consolatio Philosophiae hodierna. K Šestnácti dopisům Václava Havla. — Praha: Knihovna Václava Havla, 2010. Neubauer, Zdeněk; Putna, M. C. “Když píšu, je to výrazem toho, že jsem něco zahlíd...”: Rozhovor o svatojánském výletě a o Kampademii, o Consolatio Philosophiae a o Hrádečku, a taktéž o katolicismu, lysohlávce či Tolkienovi // Zdeněk Neubauer. Consolatio Philosophiae hodierna. K Šestnácti dopisům Václava Havla. — Praha: Knihovna Václava Havla, 2010. — S. 33–57. Palouš, Radim. Dopisy kmotřenci. — Praha: Zvon, 1990. Putna, Martin C. Václav Havel a poezie českého undergroundu // Měli jsme underground a máme prd. Podzemní básníci o Havlovi. — Praha: Knihovna Václava Havla, 2009. — S. 7–9. Putna, Martin C. Dopisy od Olgy — vlastně od Ivana — vlastně od Zdeňka. Rozkrývání skryté kapitoly českých intelektuálních dějin // Ivan M. Havel a kol. Dopisy od Olgy. — Praha: Knihovna Václava Havla, 2010. — S. 9–25. Putna, Martin C. Václav Havel. Duchovní portrét v rámu české kultury. — Praha: Knihovna Václava Havla, 2011.

379

Петрушка Шустрова

Про солідарність і партнерство

В одному з перших листів, уміщених у цьому виданні, Вацлав Гавел побіжно згадує про своє попереднє перебування за ґратами. Пригадаймо, про що конкретно йдеться, щоб краще уявити атмосферу, у якій погрузла Чехословаччина сімдесятих і восьмидесятих років ХХ століття, а також мотивацію людей, яких прийнято називати «дисидентами». Якщо говорити про ув’язнення, під час якого й писалися листи до Ольги, Вацлава Гавела — як і більшість учасників Комітету захисту несправедливо переслідуваних — заарештували вранці 29 травня 1979 року. Доти він уже двічі пережив ув’язнення: уперше — навесні 1977 року, а вдруге — на початку 1978 року. Саме цей нетривалий другий арешт послугує нам ключем для розуміння деяких особливостей дисидентської ментальності. Напередодні арешту, 28 січня 1978 року, у приміщенні Національного дому в празькому районі Виногради відбувся бал залізничників. Кількадесят підписантів «Хартії 77» придбали квитки на цей захід, щоб разом повеселитися. Із залізничниками вони не мали геть нічого спільного, а втім, і не планували там політичних чи хоч якось заангажованих виступів: мета в них була одна — розважитися, і з-поміж численних празьких балів (був саме сезон) вони випадково обрали саме цей. Отже, одного разу надвечір вони гуртом подалися на бал. Проте виявилося, що Держбезпека (тогочасний політичний орган державної безпеки Чехословаччини) вважає таку безневинну забаву неприпустимою, тому майже всім «небажаним відвідувачам» вхід у банкетну залу було заборонено. Декому — кого поліція не впізнала — усе-таки пощастило потрапити всередину, але, наприклад, коли прийшов драматург Павел Когоут і показав свій квиток, організатор («чоловік із мишиним обличчям», як написав Когоут) забрав квиток, витягнув із кишені сорок крон (стільки коштував вхід) і сказав йому: «Робітники не хочуть танцювати поряд із ворогами соціалізму!». Звісно, зайве з’ясовувати, чого хотіли чи не хотіли «робітники», яких, звісно, ніхто про це не запитував,

380

...

а також чи був Павел Когоут «ворогом соціалізму». Значно важливіше, що в тогочасній Чехословаччині підписанти «Хартії 77» — як і деякі інші групи населення — були другосортними громадянами, яким заборонялося те, що дозволялося іншим. Ба більше: не вважалося за потрібне повідомляти їм про це заздалегідь. У фойє Національного дому збиралося дедалі більше небажаних відвідувачів, а тоді поліцейські сформували кордон і силоміць витіснили їх із приміщення. Удари при цьому летіли навсібіч. Вацлав Гавел усередину взагалі не потрапив. Підійшовши до Національного дому, він помітив, що його друг, актор Павел Ландовський, саме розмовляє з двома поліцейськими, які хочуть його затримати. Гавел сам запропонував піти з ними у відділок і там засвідчити, що Ландовський не брав участі в хуліганських акціях, а просто прийшов на бал. Проте у відділку Гавел дізнався, що його теж заарештовано. Безперечно, обоє поплатилися за те, що поліцейські впізнали їх у лице й вирішили, що з них вийде хороша мішень. Третій затриманий, електрик Ярослав Кукаль, теж поплатився за свою зовнішність: у нього було довге волосся й борода, які складно не помітити. Певна річ, неможливо навіть припустити, що вони разом десь хуліганили, — зрештою, єдині, хто поводився ексцентрично і привертав до себе увагу, були «тихарі» в цивільному. Реакція співкамерників на трьох своїх нових сусідів, які опинилися за ґратами в бальних костюмах, точно була гідною увіковічення в котрійсь із п’єс Вацлава Гавела. Невдовзі після цього трагікомічного інциденту група дисидентів постановили докласти всіх зусиль, щоб витягти з в’язниці своїх друзів і колег. 17 лютого вони заснували Комітет захисту Вацлава Гавела, Ярослава Кукаля та Павела Ландовського, почали збирати свідчення очевидців про те, що ж сталося 29 січня 1978 року на площі Миру та в приміщенні Національного дому, плануючи влаштувати такий собі «паралельний процес». Зголосилися кількадесят свідків, і учасники комітету були переконані, що на шпальтах самвидавної та закордонної преси їм вдасться довести, що обвинувачені ні в чому не винні, а весь інцидент (хоча насправді у справі цих трьох обвинувачених про жоден інцидент узагалі не йшлося) спричинили самі представники органів правопорядку. Хоч як дивно, того разу владні структури таки дослухалися до думки, що обвинувачення й ув’язнення цих трьох громадян щонайменше безглузде і принесе режиму хіба що насмішки й ганьбу, тому приблизно через шість тижнів Гавела, Ландовського і Кукаля звільнили. Ідеться не про один дріб’язковий епізод чи кілька тижнів, абсурдно згаяних у слідчому ізоляторі. Звісно, це ще питання, чи слідчі органи не ви-

381

знали б абсурдності ситуації й самі, проте учасники комітету, певна річ, вихід на волю своїх колег розцінили як власний чималий успіх, тож вирішили розвивати ініціативу на постійній основі. Заява щойно створеного Комітету захисту несправедливо переслідуваних (КЗНП) вийшла у світ 28 квітня 1978 року. У ній зазначалося, що комітет створено в дусі «Хартії 77», і основна його мета — «стежити за справами осіб, яких політично переслідували чи ув’язнили за висловлювання власної думки та переконань, або які стали жертвами поліцейського чи судового свавілля». Активісти обіцяли «ознайомлювати з цими справами громадськість і державні установи, а також у межах своїх можливостей допомагати потерпілим». А між рядків цієї заяви однозначно можна прочитати слово «солідарність», яке вже зовсім скоро з’явиться на логотипі польської профспілки. КЗНП робив усе, що було взагалі можливо в наявних умовах. Його учасники писали заяви, описуючи конкретні випадки переслідування громадян, відвідували судові засідання і намагалися допомагати родинам переслідуваних. Саме за цю діяльність через тринадцять місяців більшість із них опинилися за ґратами. Вацлав Гавел у своїх листах часто закликає Ольгу писати йому про «веселі вечірки» і всіляко розважатися. Ольга так само, як інші солом’яні вдови — так у дисидентському середовищі називали дружин ув’язнених, — прагнула розваг: вона не вважала необхідним сидіти вдома й журитися, хоча, звісно, тяжко переживала ув’язнення Вацлава. Ольга старалася дотримуватися принципу, що й у ненормальних обставинах людина має поводитися нормально: так принаймні можна хоч трохи покращити собі настрій. Коли людина постійно побивається над страхіттями довколишнього світу і власними стражданнями, нічого доброго з цього не вийде: треба вміти боротися і зі своїми стражданнями. Тож Ольга з кількома друзями створила неформальне угруповання, члени якого самі себе називали «Гробниця», або ж «Нова макулатура». Спершу вони планували через самвидав поширювати «дешеву» літературу (тобто жіночі романи, хлопчачі романи про ковбоїв, детективи і твори інших низьких жанрів, від яких багато хто верне носа, але й чимало людей захоплювалися ними в дитинстві чи досі читають), проте згодом вирішили, що буде безглуздям марнувати зусилля на розмноження такого чтива, адже є стільки значно серйозніших документів і творів, які необхідно тиражувати й поширювати. Так сформувалася «всього лише» макулатурна бібліотека, куди учасники сумлінно зносили все, хто що мав удома чи знайшов у букіністичній книгарні. Подальша і, власне, основна діяльність «Нової макулатури» —влаштування веселих вечірок. Їх проводили в дисидентському середовищі й ра-

382

...

ніше (узагалі-то в такий спосіб люди розважаються з прадавніх часів). Спільні проводи старого та зустрічі нового року в помешканні у когось із дисидентів скоро стали традицією — ці вечірки завжди були костюмовані й тематичні: «Вечірка мільйонерів», «Останні з останніх» або «Монархію — всім!». Невід’ємною складовою були живі картини (які відрізняються від своїх родичів на полотні тим, що матеріалом слугують живі люди та реальні предмети), що їх могли готувати наперед за кілька тижнів або імпровізувати безпосередньо впродовж святкувань. Традицією стали і святкування в Градечеку днів народжень Ольги Гавелової — «лендлордки Ольги». Градечек, звісно, аж ніяк не був маєтком, то була звичайна дача в передгір’ї, проте розташована осторонь поселень, на хуторі, тому шум звідти нікому не заважав. Туди з’їздилися десятки людей, і, як то часто буває в різних товариських колах, обов’язок дбати про гостей лягав не лише на господиню: завжди знаходилося вдосталь простягнених рук допомоги, які охоче мили посуд, готували чи прибирали. Святкування днів народжень теж були тематичними: «Дожинки», «Останнє лечо — фанфари!» чи «Прихід пращура Чеха на гору Ржіп». Цікаво, що саме до останнього святкування (Вацлав на той час уже вийшов із в’язниці) Ольга перебрала на себе роль свого чоловіка і написала коротку театральну п’єсу, де виклала «справжню» версію появи чехів на чеській землі. Гості, які завітали на святкування дня народження, озброївшись добрим гумором і зарядом веселощів, поставили цю п’єсу в садку біля будинку. Думаю, згадка про це товариство (яке, звісно, аж ніяк не обмежувалося «Гробницею» чи спробою гуртом сходити на бал) дуже влучно ілюструє, як переслідувані дисиденти намагалися боротися з меланхолією та пригніченням. Варто зазначити, що Вацлав Гавел відігравав дуже важливу роль у формуванні цієї атмосфери, про яку досі так люблять згадувати всі, кому пощастило її відчути. Саме він привніс нову складову в щойно сформований «опозиційний», чи радше незалежний рух, у якому наприкінці 1976 року виникла «Хартія 77». Після окупації Чехословаччини в серпні 1968 року в чехословацькій культурі та публіцистиці дуже ретельно придушувалася будь-які паростки незалежних ініціатив. Було укладено список заборонених авторів, у Національній бібліотеці навіть буквально сформували відділ libri pohibiti, де збирали всі вилучені з бібліотек книжки. Нетерпимість режиму зайшла так далеко, що вилучалися навіть твори іноземних авторів, перекладені «неблагонадійними» перекладачами — тобто тими, хто не бажав відмовлятися від своїх заяв і принципів часів Празької весни 1968 року; або ж переклади, до яких ті ж таки «неблагонадійні» чехосло-

383

вацькі автори написали передмови чи післямови. (Перекладач Ярослав Коржан у в’язниці в Борах виріза́в із тисяч уже надрукованих примірників книжки сторінку, де було вказане його ім’я як перекладача, а натомість вклеював нову, де зазначалося просто: «Переклад з англійської»). Інтелектуали у відповідь почали видавати свої нові твори в машинописних копіях, і в результаті виникло кілька самвидавних серій: Серія «Засув» (Edice Petlice) як відповідь на серію чеської прози видавництва «Чехословацький письменник» під назвою «Ключ», у якій уже не могли публікуватися заборонені автори; Серія «Експедиція» (Edice Expedice), яку вів Вацлав Гавел, і назва якої відсилає до славнозвісного видавництва періоду національного відродження ХІХ століття «Чеська експедиція»; і багато інших. З’являлися самвидавні журнали, у яких друкувалися заборонені автори, а під псевдонімами — і «дозволені», яким вдалося утриматися в різних офіційних структурах, проте які вважали неофіційні дискусії значно цікавішими й важливішими, ніж стерильні дозволені. Петля, накинута на шию незалежної культури й думки, затягувалася й довкола чогось явно менш інтелектуального — рок-гуртів, які рясно повигулькували, мов гриби, в умовах пом’якшення політичного клімату шістдесятих років. Щоб мати змогу грати й далі, слід було виконати вимоги: підстригтися, відмовитися від англомовних назв і текстів, сповільнити ритм. На це погодилися не всі. До кількох неслухняних належав і гурт The Plastic People of the Universe на чолі з художнім керівником Іваном «Маґором» Їроусом. І саме Plastic People навесні 1976 року стали мішенню для режиму: улітку заарештували й ув’язнили цілу низку музикантів та їхніх друзів, восени того ж року відбулися судові засідання, і кільком обвинуваченим було призначено покарання у формі позбавлення волі. Вацлав Гавел був одним із тих, хто став на їхній захист. Зараз доволі кумедно уявляти, як поважні професори Вацлав Черні або Ян Паточка, які прославилися ще в міжвоєнній Чехословаччині, могли розважатися на рок-концерті разом із десятками довговолосих хлопців і дівчат, проте вони чудово розуміли, чому слід стати на їхній захист. За легендою, професор Паточка з відчутною ноткою тривоги в голосі запитав: «Але ж їхню музику я не мушу слухати?». На засіданні суду восени 1976 року, за результатами якого молодих музикантів було відправлено за ґрати, зібралися представники всіх груп, що становили лише зароджуваний дисидентський рух. Роль Вацлава Гавела тут безумовна: він цілком слушно усвідомив, що для того, аби мати змогу жити в опозиції до режиму, кожен противник авторитаризму й гніту не має бути окремим острівцем — необхідна спільнота. А щоб спільно-

384

...

та могла вільно дихати, їй потрібні були вже згадувані «веселі вечірки». Так виник маніфест «Хартії 77», так у нього потрапило це чарівне слово «спільнота» — і так досить швидко сформувалася й спільнота «Хартії 77». Звісно, то не була одноосібна заслуга Вацлава Гавела, одній людині сформувати спільноту не під силу, проте масштаби його діяльності саме в цьому разі значно перевершують інших. Прикро, дуже прикро, що нині ми ніяк не можемо заблукати в часі й потрапити на одну з дисидентських зустрічей, щоб поспостерігати, як старий комуніст, якого в 1968 року вигнали з партії та з роботи, теревенить із патлатими юнаками чи з католицьким або євангелістським священиком, яких він — якби лишився в партії, — найімовірніше, вважав би другосортними громадянами. І що вони там обговорюють із людиною, яка ще кілька років тому була найпідозрілішим представником «істеблішменту». Я й сама залюбки послухала б, про що ж вони тоді розмовляли.

385

Літературно-художнє видання

ВА Ц Л А В ГА В Е Л

ЛИСТИ ДО ОЛЬГИ Переклад з чеської

Переклад з чеської Ігоря Мельниченка (1–128) і Тетяни Окопної (129–144, післямови) Літературний редактор Анна Процук Обкладинка Олени Старанчук Відповідальний за випуск Микола Климчук Підписано до друку 20.04.2015. Формат 70 × 100 1/16, гарнітура CharterITC, Circe. Папір офс. Друк офс. Видавництво «Laurus». ДК № 4240 від 23.12.2011 04114, Київ, вул. Дубровицька, 28 Телефон: 0 (44) 234-16-30 laurus.info@yahoo.com www.laurus.ua Інші книжки видавництва — www.issuu.com/laurus_press

386

306